Насильство при розбої може бути фізичним або психічним. Психічне насильство полягає в погрозі негайно застосувати фізичне насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого (погроза вбити, заподіяти тілесні ушкодження тощо).
Але коли при відкритому заволодінні майном винна особа демонструє предмет, який має лише зовнішню схожість із справжньою зброєю і об'єктивно не може бути знаряддям насильства, головними критеріями наявності реальної загрози для життя і здоров'я потерпілого повинні бути: характер злочинних дій, спрямованість умислу та суб'єктивне сприйняття погрози потерпілим.
Наприклад, Т. і Ч. були засуджені за ч. 2 ст. 86 за те, що вони з використанням вогнестрільної зброї (обріза мисливської рушниці) і належного Т. автомобіля вчинили розбійний напад з метою заволодіння майном на К., П. і Я., які біля магазину вивантажували з іншого автомобіля мішки з цукром. Погрожуючи застосувати до них насильство, небезпечне для життя і здоров'я, Т. і Ч. заволоділи мішком цукру, який завантажили у свій автомобіль і з місця події зникли. Визнаючи Т. і Ч. винними в розбійному нападі з метою заволодіння державним майном, суд виходив з того, що під час нападу Т. демонстрував обріз мисливської рушниці, і потерпілі сприйняли це як реальну загрозу для свого життя і здоров'я. Але з матеріалів справи, зокрема з показань потерпілих, видно, що Т. зброю не застосовував, будь-яких погроз на адресу потерпілих не висловлював, а лише демонстрував обріз мисливської рушниці. Причому, як пояснив у стадії розслідування і в суді Т., вказаний обріз був не справжнім, а лише макетом. Перевірити ці пояснення неможливо, оскільки даний предмет до справи не долучено, а (за твердженнями Т.) знищено. Всі потерпілі заявили в судовому засіданні, що сприйняли демонстрацію обріза як жарт і не вважали, що існує загроза для їх життя. Оскільки суд не висловив свого ставлення ні до пояснень Т., що він демонстрував не обріз мисливської рушниці, а його макет, ні до пояснень потерпілих, що вони не сприймали ці дії як реальну загрозу для свого життя, то необхідно визнати, зазначила президія обласного суду, що Т. під час протиправного заволодіння державним майном дійсно демонстрував макет, який лише зовні схожий на справжню рушницю, а тому об'єктивно не може бути визнаний знаряддям насильства, небезпечного для життя потерпілих.
Отже, у справі доведено, що, демонструючи під час відкритого викрадення мішка з цукром завідомо непридатний для пострілів предмет, Т. і Ч. розраховували завдяки несподіваності своїх дій і переляку потерпілих справити на них психічний вплив. За таких обставин дії засуджених є відкритим розкраданням державного майна, вчиненим за попередньою змовою групою осіб, і тому їх належить кваліфікувати як грабіж за ч. 2 ст. 82 КК.
Погроза має місце тоді, коли винна особа, виявляючи її в будь-якій формі (словами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося враження, що якщо він протидіятиме нападаючому або не виконає його вимог, ця погроза буде реалізована, а у потерпілого дійсно таке враження склалося.
Це стосується і випадків, коли винна особа погрожує застосуванням предметів, які завідомо для неї не можуть бути використані для реалізації погроз (зіпсованої зброї або її макету тощо), якщо потерпілий сприймав ці предмети як такі, що являють собою небезпеку для життя чи здоров'я.
Погроза вчинити вбивство, висловлена в процесі розбою, повністю охоплюється диспозицією ст. 86 чи ст. 142 і додаткової кваліфікації за ст. 100 не потребує.
Насильство при розбої, як і при грабежі, застосовується з метою: а) заволодіти чужим майном чи отримати доступ до нього; б) утримати вже вилучене майно.
Як розбій кваліфікуються дії особи і тоді, коли вона викрала майно способом крадіжки чи грабежу, а після цього з метою утримання викраденого майна застосувала насильство, небезпечне для життя і здоров'я.
Не можуть бути кваліфіковані як розбій дії особи, яка застосувала насильство, небезпечне для життя і здоров'я, не з метою захопити чи утримати майно (гроші), а з метою уникнути затримання і відповідальності. Якщо при цьому потерпілому була заподіяна шкода, то вчинене утворює сукупність злочинів проти особи і замах на крадіжку, грабіж або шахрайство.
Розбій визнається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, незалежно від того, заволоділа винна особа майном (грішми) чи ні. З моменту нападу в діях винного є склад закінченого злочину, хоча останній ще може продовжуватися. Тому дії осіб, які приєдналися, хоча б і після нападу, але до ще незакінченого злочину, кваліфікуються як дії співвиконавців розбою за ч. 2 ст. 86 чи ч. 2 ст. 142 — вчинення розбою групою осіб.
Якщо розбійний напад чиниться групою осіб, то для звинувачення в розбої не потрібно, щоб співучасник нападу застосовував насильницькі дії, спрямовані на заподіяння шкоди потерпілому, чи висловлював погрозу їх вчини-ти. Спільні дії всіх співучасників розбійного нападу, якщо тільки дехто з нападаючих застосував насильство (крім ексцесу, коли співучасник не знав про намір інших застосувати насильство, небезпечне для життя чи здоров'я), кваліфікуються як розбій, вчинений групою осіб, за ч. 2 ст. 86 чи ч. 2 ст. 142.
За ч. 2 ст. 86 як розбій кваліфікуються і дії, спрямовані на захоплення державного або колективного майна у дрібному розмірі, яке було поєднане з проникненням у приміщення чи інше сховище.
<І>
5. Кваліфікація привласнення, розтрати і розкрадання способом зловживання посадовим становищем
Стаття 84 поєднує три форми (способи) розкрадання, які мають одну спільну ознаку — державне чи колективне майно було ввірене винному чи було в його віданні або в оперативному управлінні.
Відносно цього майна винний наділений певними повноваженнями по розпорядженню ним, управлінню, доставці, зберіганню (має продати, передати, використати для певної мети чи для певної роботи тощо).
За цією ознакою даний злочин відрізняється від інших розкрадань (крадіжок, грабежів, шахрайства), при яких винний або зовсім не має ніякого відношення до майна, або має до нього доступ за характером роботи, чи йому доручена лише охорона цього майна, чи воно передане йому для використання в процесі виробництва.
Привласнення як окремий спосіб розкрадання характерне тим, що винна особа правомірно володіє певним майном і воно знаходиться в її віданні, але вона протизаконно звертає його у свою власність, розпоряджається чи користується ним як своїм власним.
Суб'єктом привласнення може бути лише особа, якій майно було передано в підзвіт і вона зобов'язана в будь-який час дати повний звіт щодо кількості та якості цього майна (грошей). При відсутності вказаних ознак дії особи не можуть бути кваліфіковані за ст. 84 як привласнення чи розтрата.
Розкрадання може кваліфікуватися як привласнення чи розтрата ввіреного або такого, що було у віданні, державного чи громадського майна у випадках, коли винний відповідно до службових обов'язків, договірних відносин або спеціального доручення державної чи громадської організації наділений правомочністю щодо розпорядження, управління, доставки або зберігання викраденого майна.
У разі розкрадання державного чи громадського майна особою, яка одержала його за документом (експедитором, водієм автомобіля, їздовим та ін.), на підставі якого ця особа наділена відносно ввіреного їй майна певною правомочністю, ці дії кваліфікуються як привласнення або розтрата за ст. 84.
Якщо розкрадання державного чи громадського майна вчинене особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо цього майна, а за родом своєї діяльності мала лише доступ до нього (комбайнер, сторож, вантажник, підсобний робітник в магазині тощо), її дії кваліфікуються як крадіжка за ст. 81.
Дії особи, яка одержала у підзвіт грошові кошти (заготівельник, експедитор, агент постачання та ін.) для закупки продукції і своєчасно не звітувала за підзвітні суми, кваліфікуються як привласнення чи розтрата за ст. 84 за умови доведеності умислу на звернення цих коштів у свою власність.
Для осудності за ст. 84 і кваліфікації дій як привласнення необхідно довести, що особа, якій державне чи громадське майно було довірене, звернула його у свою власність і не мала наміру повернути його або розрахуватися за нього відповідною оплатою. Тому сам по собі факт нестачі майна, ввіреного цій особі, якщо не встановлена причина утворення нестачі, не може бути підставою для притягнення її до відповідальності за нестачу чи для кваліфікації нестачі як привласнення чи розтрати.
Не є привласненням тимчасове запозичення майна чи суми грошей, коли матеріально відповідальна особа використовує ввірене їй майно чи гроші, маючи намір через деякий час (не тривалий) повернути запозичене за належністю.
Розтрата — це протизаконне витрачання майна чи грошей, які були довірені винному, на свої потреби.
Вчинена розтрата може бути лише тими особами, яким державне чи громадське майно чи гроші були ввірені, передані в підзвіт для виробництва, перевезення, зберігання, продажу тощо. Розтрата не може бути вчинена тими особами, які за характером роботи мали доступ до майна, але воно їм у підзвіт передано не було. Наприклад, керівник тоговельного підприємства, що віддав незаконне розпорядження про видачу товарів третім особам, вчинює не розтрату, а розкрадання способом зловживання службовим станом.
Від привласнення розтрата відрізняється тим, що розтратити — значить використати майно за його корисним призначенням: спалити (пальне), спожити (продовольчі товари), витратити (гроші). Розтрачене майно використано, його уже немає у наявності, а тому воно не може бути повернуте власникові. Відносно розтрати можна мовити лише про відшкодування власникові збитків, тобто можливо лише повернути такі ж речі або відшкодувати вартість викраденого.