Смекни!
smekni.com

Кваліфікація злочинів проти особи та власності (Коржанський) (стр. 1 из 31)

Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. - К., 1996. - 144 с.

Кваліфікація злочинів проти особи та власності

ПЕРЕДМОВА

Кардинальні зміни, які стались в останнє десятиріччя в суспільстві, викрили чимало вад у державному, житті України.

Одна з них — недосконалість законодавства і всієї системи правозастосування. Держава сьогодні виявилась неспроможною виконувати своє найважливіше завдання — захищати особу, її життя, здоров'я та гідність від злочинних посягань.

Злочини проти особи — найпоширеніший вид найбільш тяжких злочинів. Це вбивства, тілесні ушкодження, згвалтування, доведення до самогубства, викрадання дітей, наклепи, образи та багато інших.

Пленум Верховного Суду України, як вищий орган правосуддя держави, постійно здійснює заходи щодо вдосконалення судової практики в справах проти особи. Протягом останніх років Пленум багаторазово розглядав ці питання — 25 грудня 1981 р., 23 грудня 1988 р., 27 березня 1992 р. і 1 квітня 1994 р., виносячи відповідні постанови. Ці постанови мають істотне значення — вони викривають недоліки практики, дають грунтовні керівні рекомендації щодо застосування законодавства, що передбачає відповідальність за вказані злочини. У той же час практика боротьби зі злочинами проти особи в Україні ще далека від досконалості. Як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові від 1 квітня 1994 р., "допускаються судами помилки в кваліфікації умисних вбивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених при інших обтяжуючих обставинах" .

Складну кримінологічну характеристику мають і злочини проти власності. Вони є одними з найбільш поширених корисливих злочинів. Свою історію вони ведуть, мабуть, з часів, що передують Моісеєвій заповіді: "Не вкради". У нашому руському законодавстві вони відомі з початку існування держави. У Руській Правді Ярослава Мудрого відповідальність за незаконне привласнення чужого майна передбачали статті 7, 33—35, 37, 38, 40—45. За викрадення коня (ст. 35) — головного знаряддя праці — винний карався потоком (вигнанням) і розграбуванням (повною конфіскацією майна), а також сплатою потерпілому вартості інших речей, викрадених разом з головною річчю (конем). Згідно зі ст. 40 Руської Правди злодій, який забрався вночі в дім, міг бути вбитий на місці злочину (во пса место — як собака). Але вбивство зв'язаного злодія каралось. Тяжке покарання передбачала і ст. 41 за викрадення із закритого приміщення: худоби — із хліва, зерна чи інших продуктів — із комори (клети). Ця ж стаття передбачала відповідальність за співучасть у викраданні: всі і кожен злодій відповідали — кожен сплачував штраф у розмірі 3 гривни і ЗО кун. Викрадення худоби з поля каралося втричі нижче, ніж із закритого приміщення (ст. 42). Така деталізована розробленість законодавства про відповідальність за викрадання свідчить про те, що вони були досить поширеними.

У наш час законодавство, спрямоване на боротьбу із викраденням є досить дифереційованим. За останні роки усунено невідповідність в санкціях статей злочинів проти державної і колективної власності, а також злочинів проти індивідуальної власності; отримала зміну на краще редакція ст. 84; встановлена кримінальна відповідальність за вимагательство державного або колективного майна (ст. 86).

Треба зазначити, що практика застосування законодавства про відповідальність за злочини проти особи і власності має істотні недоліки. Найбільш поширеним з них є недостатнє з'ясування під час попереднього слідства та в суді спрямованості умислу винного і мотивів злочину, помилки в кваліфікації умисних вбивств, скоєних з корисливих або хуліганських мотивів чи способом, небезпечним для життя багатьох осіб, у розмежуванні окремих видів розкрадання, зокрема відмежування розкрадань від інших злочинів, закінченого розкрадання від замаху на нього, у з'ясуванні вартості викраденого тощо.

Уважний аналіз свідчить, що такі недоліки стосуються, у більшості випадків, кваліфікації цих злочинних дій, коли дається невірна оцінка їх кваліфікуючим ознакам.

Не претендуючи на те, щоб остаточно вирішити складні теоретичні та практичні проблеми, автор зосередив свою увагу на конкретних питаннях нормозастосування, прагнучи допомогти тим, хто вивчає та застосовує норми кримінального законодавства України, які спрямовані на боротьбу із злочинами проти особи і проти власності.

Глава 1.

<І>

Кваліфікація злочинів проти особи.

1. Кваліфікація вбивства

Вбивством у кримінальному праві називається протиправне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини. Це — один із найбільш тяжких злочинів. Вбивство позбавляє потерпілого найціннішого блага — життя. Наслідки цього злочину безповоротні, заподіяну ним шкоду не можна ні відшкодувати, ні відвернути. Крім того, вбивство завдає надзвичайно тяжкої шкоди не тільки потерпілому, але і його рідним і близьким. Вбивство — це трагедія для всіх, хто його бачить, хто про нього знає.

Разом з тим невинне (casus) чи непротиправне (наприклад, у стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару, під час війни) позбавлення життя не є вбивством.

Вбивство — це заподіяння смерті комусь іншому, не собі. Тому самогубство або замах на самогубство вбивством не визнається, оскільки об'єктом вбивства може бути тільки життя іншої людини відносно вбивці. Але сприяння самогубству чи допомога самогубцеві в досягненні ним мети визнаються як сприяння вбивству, бо в цьому випадку йдеться про заподіяння смерті іншій людині, що має кваліфікуватися за ст. 19 і ст. 94 чи 93 КК.

Об'єктом вбивства є життя. Вбивство може бути скоєне тільки відносно живої людини, незалежно від її віку, стану здоров'я, громадського стану чи властивостей її особи.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не біофізіологічні процеси чи стани. При визначенні об'єкта посягання при вбивстві важливо вирізняти в людині її біологічну та суспільну особливості.

Біологічна суть людини криється в її фізичному стані, в стані та функціонуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як предметна, природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостями є фізична сила, дія серця й мозку, рук і ніг, відсутність хвороб чи аномалій тощо.

Особа — поняття тільки суспільне. Суспільна суть людини — це її громадські якості: громадянство, освіта, фах, місце мешкання та праці, сімейний стан, громадська поведінка та інші громадські риси й ознаки.

Біологічне в людині — це ті її властивості, які бачить лікар, а суспільне — це ті, які бачить суддя.

В кримінально-правовому аспекті біологічне в людині — це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості — об'єкт таких злочинів. До подібного висновку приходимо, крім іншого, ще й тому, що об'єктом злочину, як це вже давно доведено, можуть бути і є тільки суспільні відносини.

Біологічне в людині (біофізіологічні процеси та стан її здоров'я взагалі чи окремих органів) не охоплюється суспільними відносинами.

Суспільна суть людини — особа — це саме і є її суспільний стан, відносини між іншими людьми, тобто суспільні відносини і громадські стосунки певного індивіду в їх сукупності.

Людина є і не може не бути природною, предметною істотою. Людина є частиною природи і саме біологічно вона може бути визначена природною, предметною істотою. Це треба підкреслити тому, що в кримінально-правовій літературі предметно-істотним властивостям людини не приділяється певної уваги, що призводить до створення якоїсь безтілесної, ненаявної людини.

Зрозуміло, що такий погляд на людину є неповний, однобічний і тому не науковий. Для права, як інструменту суспільного регулювання, дуже важливо відрізняти фізичну, біологічну і суспільну властивості людини, бо людина, вилучена із суспільних відносин, перестає бути особою (наприклад, Мауглі), хоча й залишається живою природною істотою. Не визнавався особою і раб, за вбивство якого наставала відповідальність як за знищення майна.

Таку відмінність, такий розподіл в людині її біологічної і суспільної властивостей необхідно проводити завжди.

Біологічна чи соціальна властивість жінки утворює її жертвою статтевого посягання? З юридичної точки зору це питання набуває іншого змісту, а саме: яким чином нормативно не регламентоване статтеве почуття чоловіка заперечується обмеженням статевої волі жінки? Яким чином носій статтевої волі, жінка, стає об'єктом статтевих відносин? А як біологічна істота жіночої статі вона такі є об'єктом таких відносин. У цій своїй якості вона і є предметом посягання.

Якщо не виділяти в людині її біологічну і суспільну сутності, то це призводить до невдалого і безгрунтовного подвоєння об'єкта посягання, бо в такому разі об'єктом злочинів проти особи вважають особу і суспільні відносини.

При вчиненні злочину впливом на тіло людини об'єктом такого злочину не може бути визнане лише тіло людини чи її життя в біологічному розумінні або здоров'я в розумінні відповідного стану всього організму. Життя і здоров'я як об'єкт кримінально-правової охорони можуть бути визнані лише за розглядом всіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично позначають поняття "людина" і "особа". Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її головні сторони: а) біофізичну (жива біологічна особистість) і б) суспільну (сукупність суспільних відносин).

Виділити якусь одну з них (біологічну чи суспільну) можна лише умовно. В дійсності ці дві сторони людини непорушно поєднані і являють собою одне ціле. Тому загальне твердження про те, що кримінальний закон охороняє і здоров'я людини в її фізичному, біологічному розумінні, рівно і сукупність суспільних відносин, що існують з приводу цих благ людини і спрямовані на їх охорону, правильне. Але при цьому важливо підкреслити і мати на увазі те, що без людини як живої біологічної особистості суспільні відносини не можуть існувати, тоді як в деяких (хоча і дуже рідких) випадках суспільні відносини, спрямовані на охорону життя і здоров'я певної особи, можуть бути скасовані, виключені особливими, надзвичайними обставинами (виконання вироку про смертну кару, стан необхідної оборони тощо). В таких випадках життя в біологічному розумінні і життя як об'єкт кримінально-правової охорони не збігаються, не відповідають одне одному, бо немає суспільних відносин, які охороняють це життя.