Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії

Реферат на тему: Історично найбільш ранніми областями судової психіатрії, що передують усім прочим напрямкам діяльності судового психіатра, є його участь у рішенні питань цивільної дієздатності психічно хворих, а також виробництво експертизи по питанню про осудність.

Реферат на тему:

Короткий історичний нарис розвитку судової психіатрії


Історично найбільш ранніми областями судової психіатрії, що передують усім прочим напрямкам діяльності судового психіатра, є його участь у рішенні питань цивільної дієздатності психічно хворих, а також виробництво експертизи по питанню про осудність.

Необхідність опіки над психічно хворими, вживання заходів по захисту від їхнього небезпечного поводження є об'єктивно існуюча соціальна потреба. Вирішувати подібні питання змушене будь-яке суспільство на будь-якому етапі свого розвитку, причому задовго до появи психіатрії в її сучасному розумінні. Вибір методів і засобів при рішенні цих завдань багато в чому визначається характером поглядів на сутність божевілля. Вони історично минущі й часом несхожі між собою. Разом з тим серед строкатого різноманіття цих поглядів, що існували протягом історії людського суспільства, можна виділити основні.

До глибокої стародавності сходить подання про психічний розлад як наслідку впровадження в людину стороннього духовного початку. Воно може бути злим або добрим, згідне чому божевілля розцінювалося або як одержимість нечистою силою («бесные»), або, навпроти, як особлива милість бога («блаженні»). Короткочасні, скороминущі психічні порушення нерідко розцінювалися як удавання, а нерізко виражені хворобливі порушення психіки, що супроводжувалися розладом потягів - як розбещеність і порочність. Нарешті, божевільними в очах навколишніх виявлялися іноді цілком здорові люди, чиє поводження виглядало незвичайним і незрозумілим (так, Демокрит був оглянутий Гіппократом на настійну вимогу своїх співгромадян, яким здалося дивним поводження філософа, що анатомував тварин).

Погляд на божевілля як на хворобу, викликану природними причинами, також має багатовікову історію. Ще античні лікарі як причини психічних захворювань називали розлиття жовчі, скупчення в організмі мокротинь і інших виділень внутрішніх органів, непомірне вживання провина та ін. Досить очевидно простежувався зв'язок деяких психічних розладів із сильними щиросердечними потрясіннями й травмами голови.

Багато подань про психічну хворобу, незважаючи на їхні розходження й навіть несумісність, існували одночасно, хоча в ту або іншу епоху переважної виявлялося, як правило, одне з них. Протягом багатьох століть панували релігійно-містичні погляди. У Новий час, у міру секуляризації суспільної свідомості, вони стали поступатися місцем науковим. Кожний погляд диктував свої засоби впливу на поводження психічно неповноцінних, що підпадають під відповідну категорію. Соціально безпомічних хворих поміщали в різні установи для притулку, а соціально небезпечних - для ізоляції. Душевнохворих містили в приватних будинках, громадах, будинку лікаря, монастирях, в'язницях, лікарнях. Застосовувалася до них і така міра, як вигнання із країни. У ряді випадків соціально небезпечні хворі піддавалися фізичному знищенню*.

* Соціальна небезпека могла трактуватися досить широко. У середньовічній Європі соціально небезпечним уважався кожний, чиї слова або вчинки не відповідали християнській догмі. Інквізиція відправила па багаття чимале число душевнохворих набродом, галюцинаціями й хворобливими фантазіями релігійного змісту. Протягом багатьох століть (крім, бути може, два останніх сторіччя) звільнення від відповідальності через наявність в обвинувачуваного важкої психічної хвороби майже не практикувалося по справах про церковні й державні злочини.

З появою держави й права засобу впливу на поводження душевнохворих прийняли державно-владний характер і почали наділятися в правову форму. Однак психічні розлади одержали статус юридично значимого явища, що тягне особливі правові наслідки, далеко не відразу.

Емпіричну основу для додання психічним розладам юридичного значення склав що з'явився, видимо, дуже давно погляд, відповідно до якого божевільні позбавлені здатності до розуміння й не віддають собі звіту у своїх учинках*. Цей простий емпіричний висновок з безпосередньо спостережуваних фактів, піддавався потім «теоретичної» (у самому широкому змісті) інтерпретації - релігійної, філософської та ін. У підсумку з'являлася можливість не тільки зафіксувати певне положення речей, але й спробувати пояснити його. Так, одержимість бісом - не просто експансія злого духу, але кара за гріхи. Людина сам покладався винним у навлечении на себе Божого гніву й вселенні диявола. Якщо в припадку божевілля він робив що-небудь негоже, то повинен був спокутати провину за допомогою релігійно-очисних обрядів, а в більше пізні часи - піддатися карному покаранню.

* Про стародавність згаданого погляду свідчить грецька міфологія. Геракл у припадку божевілля вбив своїх дітей. Герой Троянської війни Аякс, коли в нього скаламутився розум, напав на череду тварин і прийнявся їх убивати, думаючи, що вражає ворогів. Найбільший інтерес представляє викриття симуляції Одиссея, що, прикинувшись божевільним, запріг у плуг вола й осла й став зорювати піщані дюни, посипаючи їхньою сіллю. Щоб викрити вдавання, на борозну поклали малолітнього сина Одиссея. Батько не міг роздавити плугом дитини й цим видав себе.

Міфологічні, містичний^-містичні-релігійно-містичні, філософські й інші абстрактні узагальнення, що претендують на пояснення феномена божевілля й поводження божевільних, у ряді випадків не тільки не сприяли появі відповідних доктрин і інститутів (наприклад, неосудності), але, навпроти, перешкоджали цьому. У Древній Греції, де, як уже говорилося, чітко сформувалася теза про повне нерозуміння божевільних, карне право не містило норм про неосудність. По-перше, божевілля вважалося Божою карою за гріхи (за образу богів, невиконання їхньої волі та ін.), тобто першоджерелом божевілля виступало «винне» поводження людини. По-друге, у Древній Греції вважалося, що дух померлі від насильницьких дій або нещасного випадку обов'язково повинен бути відомщений. Інакше душу покійного, що не знайшла пристановища в царстві мертвих, буде вражати живих голодом, хворобами й іншими нещастями. Звідси випливало «покарання» навіть тваринних і неживих предметів, якщо вони покладалися «винуватцями» загибелі людей (забодавший людину бик умерщвлялся, що зірвався з гори камінь палили у воді та ін.). Таким чином, релігійний постулат про обов'язкову помсту переломлювався в карному праві у вигляді юридичного принципу обов'язково й автоматично наступного за злочином покарання, що блокувало появу категорії неосудності в давньогрецькому праві. Однак поставлена релігійним догматизмом перешкода не була непереборною. Її обійшли вже римські юристи, що оголосили, що душевнохворий, що зробив злочин, покараний самою хворобою.

Правові норми, що зв'язують із наявністю психічних розладів певні юридичні наслідки, з'явилися дуже давно. За законами Хаммурапи (XVIII в. до н.е.), договір купівлі-продажу раба міг бути розірвуть, якщо протягом місяця після його висновку в раба виявиться хвороба «бенну» (імовірно, епілепсія). У законодавстві Солона (VI в. до н.е.) були вказівки про невизнання заповідальних актів божевільних. Римське право розрізняло кілька видів божевілля. Божевільн і божевільні вважалися повністю позбавленими дієздатності й невідповідальними за свої вчинки. Відповідальність за неправомірні дії божевільних несли, відповідно до римського права, їхні опікуни або особи, що здійснюють за ними нагляд. Ідеї неосудності й недієздатності не були далекі феодальному праву. В «Саксонському зерцале» (XIII в.) вказувалося, що недоумкуват і божевільних не слід піддавати покаранню. Якщо ж вони кому-небудь заподіяли шкоду, то їхній опікун повинен відшкодувати його. В англійському законодавстві часів Едуарда II (1324) існували норми про охорону майна божевільних. В 1724 р. англійський суддя Трейси, опираючись на висловлення правознавця XIII в. Брэктона, запропонував як критерій неосудності так званий «критерій дикого звіра», відповідно до якого несамовитий лише той, хто повністю позбавлений розуму й пам'яті й не усвідомить того, що робить, подібно малолітньому, худобині або дикому звірові.

Перші згадування про душевнохворі в російському законодавстві ставляться до XII в. У Судному законі князя Володимира Мономаха в главі «Про заповіт» утримувалася вказівка про виключення «бесных» із числа свідків. Новоуказные статті про татебных, розбійних і вбивчих справах (1669) визнали «бесных» невідповідальними за вбивство. За два наступні сторіччя видаються вже десятки імператорських і сенатських указів, що стосується правові положення психічно хворих.

Незважаючи на те, що лікарі стали залучатися до психіатричного огляду ще із часів античності, їхня участь у встановленні психічних розладів по карних і цивільних справах визнавалося необов'язковим аж до XIX в. Уважалося, що психічне захворювання, що обумовлює неосудність або недієздатність, повинне бути настільки очевидним і мати настільки численні зовнішні прояви, що встановити його наявність можна й без допомоги лікаря. Погляди на божевілля як на одержимість дияволом приводили до того, що знаючими особами (експертами) по ряду справ про злочини божевільних довгий час залишалися священнослужителі. Наприклад, у Росії в XVII-XVIII вв. місцем огляду божевільних, що зробили злочин, минулого переважно монастирі. Душевнохворій, підлягаючій опіці, освидетельствовались Сенатом (Указ Петра I від 6 квітня 1722 р. «Про свідкування дурнів у Сенаті»). У Найвищій реляції в справі Юхимовича, що зробило в стані божевілля вбивство дружини (1776), як експерт названий чомусь учитель риторики. Лише до початку XIX в. функції психіатричного огляду обвинувачуваних були цілком покладені на лікарські управи.

XIX в. можна вважати часом, коли науково-медичні погляди на природу божевілля стають повністю домінуючими*. Тоді ж судова психіатрія знаходить, нарешті, цілком сучасний вигляд. Сказане ставиться до організації судово-психіатричної експертизи й примусового лікування психічно хворих, що зробила кримінально карні дії, розробці критеріїв неосудності й недієздатності та ін.

* Мова йде про передові в науковому відношенні країнах, насамперед країнах Європи й Північної Америки.

Але ще в першому десятилітті XIX в. запрошення експерта-психіатра в карний процес було справою відносно рідким. Переломним виявився період з 1810 по 1825 р., коли в ряді західноєвропейських країн великий суспільний резонанс викликала серія подібних між собою злочинів*. Це були особливо тяжкі діяння (в основному вбивства), зроблені у відношенні рідних, близьких, знайомих. Відмітною рисою була зовнішня безмотивность вчиненого. Злочини відбувалися не з користі, не під впливом сильної пристрасті або хворобливих ілюзій. Разом з тим у злочинців не виявлялося й ознак вираженого психічного розладу. У результаті, з одного боку, виникала підозра, що злочинець ненормальний, тому що він без видимих причин вчиняв дивовижний злочин, зазіхаючи на ті області людських відносин, які вважалися священними. Однак, з іншого боку, помітних симптомів божевілля не виявлялося. Більше того, злочинці, як правило, заздалегідь і ретельно готовили свої дії, проявляючи часом такий ступінь хитрості й спритності, на яку ненормальні вважалися нездатними. Зштовхнувшись із неможливістю раціонального пояснення відзначених протиріч, карна юстиція зазнавала серйозних труднощів. І тоді на допомогу суддям прийшли психіатри. Вони висунули концепцію мономанії, тобто божевілля, що проявляється майже винятково в здійсненні тяжкого злочину й не мав (майже що не имели) інших зовнішніх ознак. Проте, як заявляли самі експерти, ретельний клінічний аналіз кожного випадку дозволяв поставити вірний діагноз. Поняття мономанії було ненауковим, і психіатри від нього незабаром відмовилися. Але саме завдяки цій помилковій у науково-пізнавальному відношенні концепції психіатрії вдалося «закріпитися» у системі карної юстиції**.

* На значимість для розвитку судової психіатрії даного періоду й розглянутих нижче обставин звернув увагу відомий французький філософ Мішель Фуко (Фуко М. Про концепцію «соціально небезпечного суб'єкта» у судовій психіатрії XIX сторіччя // Філософська й соціологічна думка. 1991. № 7. С. 84-110).

** Фуко М. Указ соч. С. 87-99.

Значний вплив на подальше розширення сфери застосування психіатричних знань у карному судочинстві зробило вчення про дегенерацію французького психіатра Б. Мореля. Вчення про дегенерацію (виродженні) якоюсь мірою протистояло теорії еволюції Дарвіна (обидві теорії з'явилися в середині XIX в. майже одночасно). Говорячи про розвиток живої природи, дарвінізм звертав увагу на «прогрес у світі рослин і тварин». Морель зробив акцент на біологічних процесах протилежної властивості. В окремих людських популяціях, відзначав він, з покоління в покоління можна спостерігати наростаючі ознаки виродження - інтелектуального, морального, фізичного. Воно проявляється, зокрема, у безплідності, зниженій життєздатності дітей, глухоті, слабоумстві й інших психічних розладах, різноманітних відхиленнях у поводженні. Навчання Мореля мало успіх і вплинуло на багато областей наукового знання, включаючи психіатрію. Із цього часу подання про психічні розлади, що виключають осудність, сталі набагато більше різноманітними. Вони вже не обмежувалися випадками, коли зазначені розлади минулого занадто очевидними, або випадками, коли хвороба виражалася у формі мономанії (потяга до здійснення тяжких насильницьких злочинів). Тепер, маючи справу зі злочином, можна було припустити, що воно є свідченням дегенеративного процесу. А останній звичайно супроводжується іншими відхиленнями від норми, у тому числі психічними. Так що відтепер судово-психіатричні питання могли ставитися у відношенні обвинувачуваного в кожному (з погляду характеру й ваги) злочині.

В XIX в. були закладені основи сучасної психіатрії. Досить значні досягнення цього часу в сфері клінічного опису й діагностики психічних захворювань, їхньої класифікації, виявленні этиологии (причин) окремих форм психічних хвороб, а також в області змісту хворих і догляду за ними. Прогрес у гуманізації психіатрії до кінця сторіччя воістину величезний.

Але ще в першій його половині в багатьох психіатричних закладах звичайної була практика широкого використання насильницьких, що приймали часом украй жорстокі форми, засобів обігу з пацієнтами. До них застосовувалися наручники, ланцюги, ремені для зв'язування, «гарячкові сорочки» і тому подібні міри, причому строком до багатьох тижнів, місяців і навіть років.

В 1793 р. французький психіатр Ф. Пинель розпорядився про зняття ланцюгів з мешканців будинку божевільних. Ця подія вважається поворотним пунктом у русі за гуманізацію психіатрії. За словами відомого російського психіатра Н.Н. Баженова, завдяки Пинелю «божевільні були підняті до достоїнства хворих»*. В 1839 р. англійський психіатр Д. Конноли скасував застосування гамівних сорочок (залишених в арсеналі психіатрії Пинелем) і проголосив принцип «нестиснення» при лікарняному відході. В 70-х рр. минулого століття в Шотландії вводиться «система відкритих дверей». Вона полягала в майже повній ліквідації палат, що защіпаються, і видаленні ґрат. Переважній більшості хворих дозволялося вільно пересуватися по території лікарні.

* Баженов Н.Н. Історія Московського Доллгауза. М., 1909. С. 9. Російські психіатри оцінювали реформи Пинеля дуже високо. Той же Баженов відзначав, що саме з них «психіатрія веде своє літочислення». Активно впроваджувалися в психіатричну практику дореволюційної Росії також описані нижче принцип «нестиснення» і «система відкритих дверей».

Досягнення психіатричної науки й гуманізація відношенні до психічно хворих дуже впливали на судову психіатрію. Значний внесок у її розвиток в XIX - початку XX в. внесли такі великі вчені й клініцисти, як И.М. Балинский, А.У. Фрезі, В.Х. Кандинский, В.П. Сербський, В.М. Бехтерев у Росії, В. Гризингер у Німеччині, Ж. Эскироль у Франції, Г. Маудсли в Англії, Р. Крафт-Эбинг в Австрії й ряд інших.

Значно більше широке коло проблем зачіпали ідеї італійського психіатра Ч. Ломброзо. Його концепція «злочинної людини» («уродженого злочинця») була вкрай радикальна. Вона рішуче переглядала колишні погляди на природу злочинності й методи боротьби з нею й, як наслідок цього, претендувала на всебічне реформування всієї системи карної юстиції.

Однак реальний вплив на останню ідею Ломброзо виявилося набагато скромніше*. Більш помітно їхній вплив на наступний розвиток кримінології й у якомусь ступені судової психіатрії. Практично всі наукові концепції, що визнають значиму роль біологічних або медичних факторів (генетичних, психопатологічних та ін.) у генезисі злочинності, сталі йменуватися ломброзианскими.

* Докладно ці питання вивчаються в навчальних курсах кримінології й карного права.

Далі, в XIX в. з'являються законодавчі формулювання, що застосовувалися потім у судовій і експертній практиці протягом більше ста років. Норма Французького кримінального кодексу 1810 р. про неосудність («Немає ні злочину, ні провини, якщо обвинувачуваний під час здійснення дії перебував у стані божевілля») проіснувала до 1994 р. коли у Франції набув чинності новий карний закон. Уведені в 1843 р. в Англії критерії неосудності, відомі як Правила Мак-Натена*, існують в англо-американському праві й понині.

* Названі по імені психічно хворого, що зробив по маревних мотивах убивство, жертвою якого став секретар прем'єр-міністра. Викладені у вигляді п'яти питань і відповідей на них. Центральним є положення про те, що несамовитим уважається особа, що внаслідок щиросердечної хвороби не моглася усвідомлювати «природу і якість» свого злочинного діяння або його «протизаконність».

Судової психіатрії XX сторіччя властиві деякі нові риси, що не мали або майже що не мали аналогів у минулому.

Карне й кримінально виконавче (виправне) законодавство й правозастосовна практика поряд з важкими психічними захворюваннями все більша увага починають приділяти відносно неглибоким психічним розладам. Вони враховуються при призначенні покарання й виборі його виду. Організуються спеціалізовані установи для засуджених із прикордонними психічним порушеннями. У виправний процес усе ширше впроваджуються лікувально-психіатричні й психолого-коррекционные програми. Відповідно зростає роль психіатра в карному судочинстві й під час відбування покарання.

Відзначимо, що 50-і рр. знаменуються появою й початком широкого впровадження в психіатричну практику нових лікарських засобів (нейролептиків). Їхній терапевтичний ефект значно перевершує все, що застосовувалося раніше в психіатрії з лікувальними цілями. Це дозволило набагато успешнее вирішувати лікувально-профілактичні завдання, у тому числі при застосуванні примусових мір медичного характеру. Але під впливом терапії в рамках психічних захворювань із традиційно важким несприятливим плином з'явилися вялотекущие, «стерті» форми, а також стійкі ремісії з гарною соціальною пристосовністю. Чимале число хворих, приречених колись більшу частину життя перебувати в лікарні, одержали можливість проживати в домашніх умовах. Разом з тим дані зміни поставили перед судовими психіатрами ряд непростих проблем. Значно ускладнилася, наприклад, судово-психіатрична експертна оцінка багатьох хворих (особливо, хворих шизофренією) зі збереженою соціальною адаптацією й працездатністю. Ускладнилося завдання попередження суспільно небезпечних дій з боку осіб розглянутої категорії. У внебольничных умовах стало складніше контролювати й вчасно виявляти випадки погіршення психічного стану хворого, порушень його соціальної адаптації, наслідком чого може з'явитися суспільно небезпечне поводження.

В XX в. уживає спроба вивести процес гуманізації психіатрії на якісно новий рівень. Починаючи з Пинеля, реформи по гуманізації психіатрії здійснювалися з позиції патерналізму. Пацієнт розглядався винятково як об'єкт лікарської турботи й піклування. Із другої половини поточного сторіччя патерналистской моделі взаємин лікаря й хворого в медицині протиставляється інша - модель партнерського (або «терапевтичного») співробітництва. Вона передбачає зовсім відмінну від патерналізму вихідну базу для відносин лікаря з пацієнтом - взаємна згода, довіра, правдивість, взаємну відповідальність. Пацієнт одержує право на інформацію про стан свого здоров'я, про характер і мету призначуваних лікарем медичних мір. Він вправі відмовитися від пропонованої медичної допомоги, і лікар зобов'язаний дотримувати цього права (крім випадків, коли є підстави для вживання недобровільних заходів). Пацієнт вправі відмовитися від уже призначеного курсу лікування.

Одним з головних і найбільш наочних елементів моделі «партнерського співробітництва» виступає принцип «інформованої згоди». Відповідно до його будь-який медичний захід, що зачіпає праваі й інтереси пацієнта, вимагає згоди останнього на його проведення. Але перед тим як згода буде дане (або не дане), пацієнт у доступній для нього формі повинен бути сповіщений про суть медичного заходу, його призначенні, цілях, очікуваних результатах, болючих відчуттях, побічних явищах і т.п.

Принципи, що випливають із моделі «партнерського співробітництва», включаються в текст закону, стаючи для лікаря не тільки професійно-етичної, але і юридичним обов'язком.

Ці принципи включені в міжнародно-правові документи, задаючи рівень законотворчості в області психіатрії для національних законодавств.

Відзначені тенденції в сучасній медицині з'явилися одним із приватних проявів набагато більше широкого правозахисного руху. Потужним імпульсом для його розвитку послужило прийняття в 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН «Загальної декларації прав людини». У зв'язку із цим необхідно відзначити, що психіатрія як жодна інша галузь медицини має потребу в підвищених гарантіях захисту прав пацієнта. Психіатричні міри (особливо недобровільні) дуже серйозно зазіхають на волю й автономію особистості. Разом з тим саме в психіатрії принцип автономії особистості пацієнта стикається з найбільшими труднощами. Чимала частина психічно хворих не в змозі в силу хворобливого розладу адекватно оцінювати ситуацію, стан свого здоров'я, а також правильно розуміти свій законний інтерес. Установлення лікарем-психіатром «партнерського співробітництва» із законним представником недієздатного пацієнта не може вважатися повноцінною заміною цих відносин безпосередньо із самим пацієнтом. Дана проблема дуже непроста й має потребу в подальшому вивченні.

Помітним в XX сторіччі стало явище, що одержала назва «антипсихіатрія». Вона зародилася на Заході на початку 60-х рр. Вихідна теза антипсихіатрів полягає в тому, що психіатрію не можна віднести до медичної дисципліни через відсутність у її арсеналі об'єктивних методів діагностики, якими користується вся медицина (наприклад, вимір температури тіла, кров'яного тиску, дані лабораторних досліджень). Психічні захворювання діагностуються на основі аналізу поводження людини. Але воно розцінюється як «нормальне» або «ненормальне», тільки виходячи із соціальних критеріїв і оцінок (моральних, релігійних, правових). У підсумку в розряд психічно хворих попадають люди, чиє поводження суперечить прийнятим у даному суспільстві нормам.

На думку антипсихіатрів, психіатрія є інструмент соціального контролю й політичного примуса. За допомогою діагнозу виявляються особи, що порушують соціальні приписання. За допомогою психіатричного відходу (особливо лікарняного), а також лікування переслідується мета домогтися в остаточному підсумку дотримання зазначених приписанні. У працях антипсихіатрів психіатрія з'являється знаряддям придушення інакомислення, політичної репресії, морального й фізичного насильства. Віднесення її до медичної науки абсолютно неправомірно, але не випадково, тому що надає цьому засобу політичної тиранії наукоподібну респектабельність, що вигідно відрізняє її від більше відвертих і незакамуфльованих інститутів політичного терору, таких, як поліція або суд.

Прихильники антипсихіатрії призивали до відмови від понять «психічна хвороба» і «психічно хворий», а також до повного скасування психіатричної служби, насамперед лікарняної. Замість пропонувалася організація так званих терапевтичних співтовариств для змісту в них на добровільній основі осіб із психічними розладами, яких іменували, однак, інакше. Наприклад, «особи, що випробовують життєві проблеми». У співтовариствах було відсутнє який-небудь примус, розпорядок дня. Скасовувався розподіл членів співтовариства на пацієнтів, лікарів і персонал. Всі вони оголошувалися рівноправними й повинні були проживати спільно. Допомога нужденної в ній особам виявлялася в основному у вигляді ненав'язливого партнерства й взаємної підтримки. Застосування медикаментів виключалося.

До початку 80-х рр. стало очевидним, що антипсихіатрія зазнала невдачі. Розпадалися терапевтичні співтовариства. хворі, Що Перебували в них, що не одержали вчасно належної медичної допомоги, або попадали у звичайні психіатричні установи, або поповнювали ряди бездомних і бурлак. Багато психіатрів, увлекавшиеся спочатку антипсихіатричними ідеями, поступово відійшли від цього руху, а серед що залишилися підсилилися розбіжності.

Антппсихпатрия - об'єкт аналізу багатьох дослідників, які в цілому давали їй негативні оцінки й характеристики. Відзначалися, зокрема, ненауковість вихідних посилок антипсихіатрії й непродуманий, авантюрний характер її практичних рекомендацій.

Разом з тим антипсихіатрія у відомій мері сприяла актуалізації ряду проблем психіатрії, які у випадку їхньої недооцінки дійсно таїли в собі дегуманизирующне тенденції. Це часом надмірне захоплення психіатрів абстрактними категоріями медичної науки, що робить подання про пацієнта абстрактно-схематичними; це спроби все різноманіття поводження психічно хворого пояснити винятково одним лише захворюванням та ін. Антипспхпатры змусили також своїх опонентів приділити значно більша увага етичним і правовим аспектам їхньої професійної діяльності. Відзначені тенденції останніх десятиліть, що практично не мали аналогів у минулому, істотно вплинули на психіатрію, психіатрів і все те, що так чи інакше залучено в рішення психіатричних проблем. Глибоким змінам піддалося професійне мислення співробітників психіатричних установ, з'явилися безпрецедентні для психіатрії недавнього минулого професійно-етичні норми, істотно перетворилося законодавство про психічно хворих. У деяких країнах (Японія, Нідерланди, США, Франція, Італія, Англія й ін.) були розкриті численні випадки порушення прав психічно хворих, зловживання психіатрією, про які до цього суспільство або не знало, або ставилося до них терпиме. Однак в изменившейся соціально-психологічної, етичної ц правовій атмосфері такі викриття мали широкий суспільний резонанс і спричинили серйозні реформи. Вони торкнулися всі сторони психіатричного життя - від збільшення асигнувань на психіатрію й зміни архітектури психіатричних установ до прийняття нового законодавства.

У СРСР відношення до антипсихіатрії було вкрай негативним. Правда, у Радянському Союзі періоду перебудови, а потім (після 1991 р.) у країнах СНД з'явилися окремі послідовні прихильники антипсихіатричних ідей. Однак широкої популярності й великого впливу антипсихіатрія тут ніколи не мала.

Дослідники радянського періоду історії розвитку вітчизняної судової психіатрії виділяють у ньому три основних етапи*.

* Морозов Г.В., Лунц Д.Р., Фелинская Н.И. Основні етапи розвитку вітчизняної судової психіатрії. М., 1976. С. 129-130.

Перший охоплює десятиліття з 1919 по 1929 р. Він характеризувався поступовим нагромадженням досвіду експертної роботи, розробкою нових організаційних форм судово-психіатричної експертизи й примусових мір медичного характеру, становленням законодавчої й науково-теоретичної бази судово-психіатричної діяльності.

Другий етап (1930-1950) знаменувався організацією мережі судово-психіатричних установ (відділень, експертних комісій) у системі органів охорони здоров'я, розгортанням наукових досліджень в області судової психіатрії, підготовкою кваліфікованих судово-психіатричних кадрів. «Сукупність цих заходів забезпечила становлення судової психіатрії як самостійної галузі психіатричної науки й практики»*.

* Там же. С. 129.

На третьому етапі відбувався подальший розвиток всіх попередніх напрямків судово-психіатричної діяльності й розроблялися нові (наприклад, такі, як профілактика суспільно небезпечних дій психічно хворих). У цей період значно розширилися діагностичні й експертні можливості за рахунок впровадження нових методів досліджень. У постійний побут судово-психіатричних стаціонарів були уведені сучасні терапевтичні засоби. Була розроблена система судово-психіатричних критеріїв і оцінок при всіх клінічних формах психічного розладу.

Розвиток законодавчої бази судово-психіатричної діяльності трохи не збігається з наведеним розподілом радянського періоду на етапи розвитку. Уже в червні 1918 р. Наркомат юстиції РСФСР затвердив інструкцію «Про огляд душевнохворих», що регулювала порядок психіатричного огляду по справах про призначення й зняття опіки. В «Керівних початках по карному праву РСФСР» 1919 р. було дано законодавче визначення неосудності як стану щиросердечної хвороби або взагалі стану в момент здійснення суспільно небезпечного діяння, коли особа не віддавала звіту у своїх діях (ст. 14). Формулювання неосудності було згодом розвинене й уточнена в КК РСФСР 1922 р., Основних початках карного законодавства 1924 р. і Кримінальних кодексах союзних республік (зокрема, у КК РСФСР 1926 р.). Прийняті в 20-і рр. республіканські Кримінально-процесуальні кодекси регламентували порядок виробництва експертизи, у тому числі судово-психіатричної. Так, в УПК РСФСР 1923 р. питанням визначення психічного стану обвинувачуваного була присвячена окрема глава з 6 статей. Згідно ст. 61, не могли допитуватися як свідків особи, які через свої психічні недоліки не здатні правильно сприймати имеющие значення в справі явища й давати про їх правильні показання.

В Основах карного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. з'явилася стаття про неосудність, що без змін була сприйнята всіма республіканськими Кримінальними кодексами (у тому числі ст. 11 КК РСФСР 1960 р.) і діяла на території Росії до 1997 р.

КК РСФСР 1960 р. передбачав два види примусових мір медичного характеру - примусове лікування в психіатричних лікарнях загального й спеціального типу. Лікарні спеціального типу перебували у віданні МВС СРСР. В 1988 р. відбулася реорганізація системи лікарень, що здійснюють примусове лікування (із внесенням відповідних змін у карне законодавство). У результаті з'явилися лікарні трьох типів - зі звичайним, посиленим і строгим спостереженням. Всі вони були підлеглі органам керування охороною здоров'я.

Із прийняттям в 1962 р. загальносоюзних Основ цивільного законодавства визнання громадян недієздатними стало вироблятися судом (до цього громадяни визнавалися недієздатними в адміністративному порядку виконкомами місцевих рад). По даній категорії цивільних справ обов'язкова судово-психіатрична експертиза.

На початку 60-х рр. був установлений діючий і понині порядок виробництва судових експертиз (включаючи судово-психіатричну) по кримінальних справах (УПК РСФСР 1960 р.) і цивільним справам (ЦПК РСФСР 1964 р.).

Судово-психіатрична наука в СРСР займалася вивченням клінічних і організаційних аспектів судово-психіатричної експертизи й примусових мір медичного характеру; медичних і інших факторів, що сприяють здійсненню психічно хворими суспільно небезпечних дій; розробкою мер по попередженню зазначених дій; питаннями психіатричного огляду засуджених для встановлення хронічної психічної хвороби, що перешкоджає подальшому відбуванню покарання; питаннями надання психіатричної допомоги засудженим з неглибокими психічними розладами, а також вивченням судової психіатрії за рубежем. Слід зазначити, що радянська судова психіатрія, подібно многим іншим галузям наукового знання в Радянському Союзі, була помітно ідеологізована. У працях радянських учених нерідко можна зустріти заклики «керуватися марксистсько-ленінським вченням про волю волі й особистої відповідальності, побудованому на принципах наукового детермінізму», «розкрити прогресивну роль діалектико-матеріалістичної методології», «приділяти більше увагу аналізу й критиці методологічно невірних поглядів буржуазної судової психіатрії» та ін. З кінця 60-х рр. радянська судова психіатрія висувається на передній край ідеологічного протистояння й політичної конфронтації двох останніх десятиліть «холодної війни».

Мова йде про обвинувачення Радянського Союзу в зловживаннях психіатрією з політичними цілями. Перші публікації на цю тему з'явилися на Заході в 60-х рр. (Цікаво, що в цей же час чимало західних психіатрів у своїх роботах позитивно оцінювали досягнення радянської психіатрії, особливо систему відходу, лікування, соціально-трудової реабілітації психічно хворих.) Був висунутий теза про існування в СРСР «каральній психіатрії», суть якої, на думку західних критиків, полягала в наступному.

Громадяни Союзу РСР, не згодні з офіційною ідеологією, залучалися органами державної безпеки до кримінальної відповідальності «за антидержавну діяльність» (по статтях 70 і 1901 КК РСФСР і відповідним статтям КК інших союзних республік*). Обвинувачуваних направляли на судово-психіатричну експертизу, де нібито спеціально підібрані для цієї мети психіатри або просто психіатри-експерти, на яких виявлявся відповідний тиск, виносили висновок про неосудність, хоча обвинувачуваний був психічно здоровий, з рекомендацією піддати його примусовому лікуванню в психіатричній лікарні спеціального типу МВС СРСР. Суди, що також покірно виконували волю «всесильного КДБ», «погоджувалися» з експертами й направляли свідомо здорових осіб у лікарні, які призначалися для душевнохворих, особливо небезпечних для суспільства**.

* Ст. 70 - «Антирадянська агітація й пропаганда», ст. 1901- «Поширення свідомо помилкових вигадництві, що ганьблять радянського державного й суспільного лада».

** Як приклади зловживання психіатрією західні критики приводили також випадки недобровільної психіатричної госпіталізації громадян, що приїжджали в Москву у вищі партійні й державні установи зі скаргами на дії місцевої влади; недобровільне приміщення в психіатричну лікарню певного контингенту громадян до державних свят і важливих заходів (з'їздам КПРС, московській Олімпіаді й т.п.). Однак такого роду випадки, як правило, не мали відносини до судової психіатрії.

Обвинувачення в зловживаннях пред'являлися «офіційному керівництву радянської психіатрії», тобто Мінздраву СРСР, Всесоюзному суспільству невропатологів і психіатрів, Всесоюзному НДІ судової психіатрії ім. В.П. Сербського й ряду інших психіатричних установ, а також окремим психіатрам, насамперед керівникам перерахованих установ і організацій. В офіційних заявах радянської сторони ці обвинувачення відкидалися й кваліфікувалися як груба політична провокація.

В 1977 р. на VI Конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації (ВПА), до складу якої входило Всесоюзне суспільство невропатологів і психіатрів, питання про використання в СРСР психіатрії в політичних цілях був одним з основних у повістці. Багато учасників конгресу виступили з різкими нападками на своїх радянських колег; були запропоновані резолюції, що засуджують практику зловживання психіатрією в СРСР. Знаючи про те, що на конгресі буде поставлене питання про виключення із ВПА Всесоюзного суспільства невропатологів і психіатрів, останнє заявило про свій вихід із цієї міжнародної організації.

Положення справ змінилося в другій половині 80-х рр., коли проголошена в нашій країні політика відкритості й гласності торкнулася й психіатрію. У радянській пресі з'явилися статті, де критикувалися різні сторони вітчизняної психіатрії. Спочатку мова йшла переважно про окремі випадки необґрунтованої постановки психіатричного діагнозу; необґрунтованих обмеженнях, що накладаються на людей з таким діагнозом (наприклад, професійні обмеження); труднощах, з якими зштовхнулися ці люди, пытавшиеся захистити свої права, і т.п. Трохи пізніше в публічних виступах і публікаціях з'явилися висловлення про використання радянської психіатрії в політичних цілях - для боротьби з інакомисленням і придушення політичної опозиції.

Наприкінці 80-х рр. у СРСР організуються психіатричні об'єднання, що заявили про свою незалежність від державних органів керування охороною здоров'я й від Всесоюзного суспільства психіатрів.

Ряд кроків в області державного керування й правотворчества свідчив про зміну політичного курсу в СРСР у розглянутій сфері. В 1988 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР приймається «Положення про умови й порядок надання психіатричної допомоги». Спеціальні психіатричні лікарні передаються із МВС СРСР у ведення органів охорони здоров'я. Передбачається кримінальна відповідальність за незаконне приміщення в психіатричну лікарню.

Роком пізніше відміняється кримінальна відповідальність за антирадянську агітацію й пропаганду (ст. 70 КК РСФСР) і поширення свідомо помилкових вигадництві, що ганьблять радянського державного й суспільного лада (ст. 1901 КК РСФСР). Особи, засуджені по названих статтях, звільняються від подальшого відбування покарання.

На Конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації в Афінах (жовтень 1989 р.) від СРСР у цю організацію були прийняті Всесоюзне суспільство психіатрів і опозиційна йому Незалежна психіатрична асоціація (НПА). Представник МЗС СРСР привселюдно визнав, що існуючі в Радянському Союзі політичні умови привели до використання психіатрії в немедичних, у тому числі політичних, цілях. Однак ряд членів Всесоюзного суспільства не розділяв таких оцінок минулого, затверджуючи, що зловживань психіатрією в СРСР не було.

Спрямована проти радянської психіатрії викривальна кампанія досягла свого апогею на рубежі 80-90-х рр. У засобах масової інформації психіатрів стали йменувати «злочинцями в білих халатах». Говорилося про існування особою «психіатричної мафії», на рахунку якої, нібито, безліч злочинів. Різко зросла напруженість між психіатрами й частиною їхніх пацієнтів. Збільшилося число нападів на психіатрів з боку психічно хворих. Вони приводили до важких наслідків - каліцтвам і загибелі жертв.

Бурхливі події наступного років (серпня 1991 і жовтня 1993 р., розпад Радянського Союзу та ін.) трохи заслонили собою психіатричні проблеми, знизили інтерес до них з боку суспільної думки. Одночасно наступила й пора більше спокійних, зважених оцінок.

Сьогодні очевидно, що для встановлення істини однаково неприйнятне як огульне обвинувачення всіх психіатрів колишнього Радянського Союзу в зловживаннях своїми професійними знаннями, так і повне заперечення яких би те не було порушень із їх боку. У кожному конкретному випадку потрібен індивідуальний підхід з урахуванням складностей розглянутої предметної області (можлива динаміка плину деяких психічних захворювань із поступовим обважненням або ослабленням хвороби; сполучення періодів загострення з «світлими проміжками» і навіть повним видужанням; давнина досліджуваного випадку, здатна сильно утруднити встановлення істини; розходження в психіатричній кваліфікації окремого клінічного випадку в межах науково припустимих розбіжностей у думках між фахівцями й т.д.).

З розпадом Союзу РСР відбувся розрив налагоджених за десятиліття професійних зв'язків між науковими й практичними установами судової психіатрії колишніх союзних республік, що негативно позначилося на їхній діяльності. Положення справ збільшив найтяжку економічну кризу, пережита нині всіма державами СНД. У Росії недолік фінансування ускладнив роботу правоохоронних органів по призначенню судово-психіатричної експертизи, так само як і роботу самих експертів. В окремих випадках по суті відбувається відмова від судово-психіатричної експертизи навіть при наявності достатніх підстав для її призначення. Особливо це стосується стаціонарної експертизи осіб, що втримуються під стражів. Багато судово-психіатричних відділень для проведення таких експертиз виявилися на грані закриття. У ряді місць місяцями не виділяються засоби на зміст психічно хворих, що перебувають на примусовому лікуванні. Все це приводить до грубейшим порушень закону, попранню конституційних вдача громадян.

Зазначені процеси явно не відповідають завданням правової й судової реформи, здійснюваної в цей час у Росії. Реформа покликана істотно зміцнити гарантії захисту основних прав і воль людини, привести вітчизняне законодавство у відповідність із міжнародно-правовими стандартами в цій області. Так, з 1993 р. вступили в дію Закон РФ «Про психіатричну допомогу й гарантії прав громадян при її наданні» і Основи законодавства РФ про охорону здоров'я громадян. Обоє законодавчих акту враховують вимоги міжнародно-правових норм до діяльності по наданню медичної допомоги. З 1995 р. діє частина перша нового Цивільного кодексу РФ, з 1996 р. - його друга частина, а також новий Сімейний кодекс Росії, з 1997 р. - новий Кримінальний кодекс РФ. З липня 1997 р. набув чинності російський Кримінально-виконавчий кодекс РФ (замість Виправно-трудового кодексу РСФСР).

У цей час відбувається перехід вітчизняної психіатрії (включаючи судову) на нову Міжнародну класифікацію хвороб (так звану класифікацію десятого перегляду, або МКБ-10).

Психіатрична систематика в МКБ-10 перетерпіла помітні зміни в порівнянні з попередніми класифікаціями. Ці зміни стосуються насамперед введення деяких нових рубрик, звуження границь шизофренії, використання набагато більше докладних характеристик психічних розладів і чітких діагностичних критеріїв, що визначають кількість і співвідношення симптомів, необхідних для достовірної діагностики. Важливо відзначити, що у всій класифікації МКБ-10 застосовується термін «розлад» (а не «хвороба»), під яким мається на увазі клінічно певна група симптомів або поведінкових ознак, що заподіюють у більшості випадків страждання й перешкоджаюче особистісне функціонування. Ізольовані соціальні відхилення або конфлікти без особистісної дисфункции не повинні включатися в групу психічних розладів. Є підстави думати, що перехід до МКБ-10 буде сприяти більше глибокій інтеграції вітчизняної загальної й судової психіатрії у світову психіатричну науку.