регистрация / вход

Свобода віросповідання - юридичне забезпечення в Україні (Ярмол)

Академія правових наук України Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Л.В. Ярмол СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ: ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

Академія правових наук України

Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування

Л.В. Ярмол

СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ: ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

(ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Праці

Львівської лабораторії прав людини і громадянина Видаються з 1997 року Серія I. Дослідження та реферати Випуск 8

Видавництво «СВІТ» 2006

УДК 340.12(447)+УДК 342.7(477) ББК 67.9 (УРК) 300.7

Ярмол Л.В.Свобода віросповідання: юридичне забезпечення в Україні (загально­теоретичне дослідження)Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослід­ного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Редкол.: П.М. Рабінович (голов.ред) та ін. - Серія I. Дослідження та реферати. Випуск 8. - Львів, 2006. - 192 с.

Я 12

Рецензенти:

О.Г. Мурашин, доктор юридичних наук;

О.В. Петришин, доктор юридичних наук;

А.Ф. Крижанівський, кандидат юридичних наук.

Пропонована монографія продовжує започатковане 1997 року видання праць Львівської лабораторії прав людини Академії пра­вових наук (нині - Львівської лабораторії прав людини і грома­дянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування цієї Академії).

У роботі досліджуються загальнотеоретичні аспекти юридич­ного забезпечення свободи віросповідання людини в Україні.

Законодавство України використано за станом на 31 серпня 2005 р.

Призначена для науковців, викладачів, студентів і аспірантів юридичних та інших гуманітарних навчальних закладів, юристів - практиків, громадських правозахисників та й, зрештою, для усіх, хто не байдужий до проблем прав людини.

Засновник: Президія Академії правових наук України

Редакційна колегія: П.М. Рабінович (гол.ред.), Ю.М. Грошевий,

С.П. Добрянський (відповід.секр.), В.Т. Нор, В.Ф. Сіренко, Ю.М. Тодика

І8БК 966-603-529-4

ББК 67.9 (УРК)300.7+67.312.1 © Львівська лабораторія прав людини і громадянина АПрН України, 2006 © Л.В. Ярмол, 2006 © Видавництво «Світ», 2006


ПЕРЕДМОВА

Актуальність дослідження. Ставши на шлях формування правової держави, для якої людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека є головною соціальною цінністю, Україна радикально активізувала процес визнання прав людини й ефективізації юридичних засобів їх реалізації, охорони та захисту. Одним із таких - загальносоці-альних за генезисом та існуванням - прав людини є її свобода віроспо­відання, що виступає "наріжним каменем" для багатьох інших особис-тісних і культурних прав.

Свобода віросповідання як фундаментальне загальновизнане право людини знайшла своє відображення у міжнародних актах з прав людини, до котрих, перш за все, слід віднести: Загальну декларацію прав людини (ООН, 1948; ст. 18), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ООН, 1966; ст. 18), Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань (ООН, 1981), Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950; ст. 9), Хартію Європейського Союзу про основні права (2000; ст. 10).

Реальність свободи віросповідання людини, як і будь-якого іншого права особи, залежить від наявності та дієвості механізму її юридично­го забезпечення. Основою такого механізму в Україні є національне за­конодавство, насамперед Конституція України, котрою проголошується, що "кожен має право на свободу світогляду і віросповідання" (ст. 35) і Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квіт­ня 1991 р., а також інші нормативно-правові акти. Згідно зі ст. 9 Консти­туції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема ті, в котрих закріплюється свобода віросповіда­ння людини. До них належать, у першу чергу, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Конвенція про захист прав людини та основних свобод.

Дослідження питань юридичного регулювання свободи віроспові­дання привертало увагу багатьох учених. У радянську добу юридичні аспекти свободи віросповідання людини досліджувалися, зокрема, у працях В. Клочкова, З. Корчевої, А. Ловінюкова, Г. Лупарєва, Ю. Розен-баума, Ф. Рудинського, П. Яшина. Однак їх роботам був притаманний надмірно ідеологізований підхід. Окрім того, зараз ці праці значною мі­рою застаріли, оскільки ґрунтувалися на законодавстві того часу.

3

На сучасному етапі розвитку вітчизняної та зарубіжної правової на­уки окремі юридичні аспекти свободи віросповідання людини дослі­джувалися у працях А. Агапова, М. Бабія, В. Бондаренка, К. Борисова, С. Бублика, С. Бур'янова, В. Єленського, А. Колодного В. Коула Дере-ма, А. Красікова, Н. Лернера, А. Ловінюкова, М. Мариновича, А. Пче-лінцева, П. Рабіновича, В. Савельєва, О. Сагана, Г. Черемниха, О. Шу­би, П. Яроцького та інших вчених.

Водночас слід зазначити, що у вітчизняній юриспруденції моно­графічні дослідження, присвячені саме загальнотеоретичним аспектам нормативної регламентації свободи віросповідання людини, в тому числі механізму юридичного забезпечення цього права, наразі відсутні. Між тим, такі дослідження мають бути складовою формування загаль­ної теорії прав і свобод людини.

Теоретичний і практико-юридичний аналіз правозабезпечувального механізму свободи віросповідання людини в Україні дозволяє ствер­джувати, що у багатьох випадках не в достатньому обсязі представле­ні, а то й взагалі відсутні, деякі юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи віросповідання, а отже, і розглядуваного права людини загалом. Огляд законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації виявив з-поміж його приписів такі, що не відповідають Конституції України, є взаємно суперечливими, а також потребують коригування та внесення доповнень унаслідок змін, котрі відбулись у соціальному житті України. Така ситуація, як видається, здатна призводити подекуди до порушення свободи віросповідання, до її неправомірного обмеження, до виникнен­ня у нашому суспільстві міжрелігійних конфліктів і в кінцевому підсум­ку - до неможливості повною мірою реалізувати, оберегти й захистити це фундаментальне право людини.

Усі вищезазначені обставини підтверджують актуальність теми про­понованого дослідження та її значення не лише у теоретичному, але й у практичному вимірах.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є монографічний комплексний аналіз філософсько-правових та загальнотеоретичних аспек­тів юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в Україні.

Для досягнення поставленої мети необхідно було розв'язати такі за­вдання:

- визначити поняття та розкрити структуру свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як її загальносоціальних (природних) прав;

- проаналізувати принципи законодавства України про свободу ві­росповідання та релігійні організації;

4

- визначити поняття та розкрити структуру свободи віросповідання людини як суб'єктивного юридичного права, закріпленого у законодав­стві України;

- проаналізувати механізм та стадії юридичного забезпечення свобо­ди віросповідання людини в Україні;

- здійснити порівняльний аналіз структурних елементів (можливос­тей) свободи віросповідання людини як загальносоціального явища і як суб'єктивного юридичного права, закріпленого у законодавстві України;

- проаналізувати юридичні засоби реалізації, охорони та захисту кожного зі складників свободи віросповідання як суб'єктивного юри­дичного права людини;

- на основі отриманих результатів обгрунтувати та сформулювати пропозиції щодо вдосконалення юридичного забезпечення свободи ві­росповідання людини в Україні.

Об'єктом дослідження є свобода віровизнання та свобода віроспо­відання людини.

Предметом дослідження виступає низка загальних закономірностей юридичного забезпечення свободи віросповідання людини та їх прояв в Україні, а також шляхи й засоби його вдосконалення.

Методи дослідження обумовлені обраною темою, котра перебуває, так би мовити, "на стику" загальної теорії права та держави і галузевих юридичних наук, соціальної філософії й релігієзнавства.

Було використано відповідні філософсько-світоглядні, загальнонау-кові й спеціальні методи наукового пізнання. Серед найважливіших із них слід виділити наступні: діалектичний (використовувався, зокрема, при формулюванні вихідних понять, що стосуються предмета дослі­дження); системний, структурно-функціональний (застосовувались при з'ясуванні структури досліджуваного права), порівняльний (при спів-ставленні природного та юридичного прав на свободу віросповідання); методи тлумачення юридичних норм, узагальнення юридичної практи­ки (зокрема національної судової практики, практики Державного ко­мітету України у справах релігій, відділу у справах релігій Львівської обласної державної адміністрації, практики Європейського суду з прав людини).

Наукова новизна роботи полягає у тому, що вперше у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції з'ясовано універсальний зміст та складові елементи свободи віросповідання як одного із природних, не-відчужуваних прав людини, а також здійснено системний аналіз юри­дичного механізму забезпечення цієї свободи в Україні.

Елементи наукової новизни вбачаються, зокрема, у положеннях сто­совно:

5

- уточнення визначення загального поняття свободи віровизнання людини як загальносоціального явища та встановлення структури цьо­го права;

- визначення поняття та структури свободи віросповідання людини як загальносоціального явища;

- комплексної характеристики відповідних актів законодавства Укра­їни як нормативної основи юридичного механізму забезпечення свобо­ди віросповідання;

- інтерпретації поняття та структури суб'єктивного юридичного пра­ва на свободу віросповідання, закріпленого у законодавстві України;

- порівняльної характеристики структурних елементів свободи ві­росповідання як загальносоціального права людини, з одного боку, і як суб'єктивного юридичного права - з іншого;

- змісту, видів та юридичних засобів реалізації, охорони й захисту кожного зі структурних елементів свободи віросповідання людини в Україні;

- пропозицій з удосконалення чинного законодавства України про свободу віросповідання та про релігійні організації.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослі­дження, як видається, здатні сприяти подальшій розробці загальноте­оретичних аспектів юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в Україні.

Висновки та положення роботи можуть бути використані у процесі уточнення та реалізації основних засад політики України у сфері дер­жавно-релігійних відносин, а також удосконалення вітчизняного зако­нодавства про свободу віросповідання людини та діяльність релігійних організацій.

Теоретичні висновки, запропоновані у дослідженні, можуть бути використані в навчальному процесі при викладанні таких дисциплін, як "Загальна теорія держави і права", "Права людини", "Конституцій­не право України", "Релігієзнавство". Вони також можуть виявитись корисними у діяльності, спрямованій на прищеплення поваги до будь-якої віри, переконань та світогляду людей, на виховування шанобливого ставлення до особистісних і культурних прав людини, на формування толерантної поведінки, що, у свою чергу, сприятиме ідеологічному багатоманіттю та подальшій розбудові громадянського суспільства в Україні.

6


РОЗДІЛ 1

ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ЗА ТЕМОЮ

Комплексний та системний характер дослідження, а так само його перебування "на стику" загальної теорії права та держави і галузевих юридичних дисциплін, соціальної філософії й релігієзнавства потребу­вали залучення до аналізу цілого масиву різноманітних джерел, котрі умовно можна розподілити на декілька груп.

1-У групу джерел складають нормативно-правові акти та документи, а також їхні проекти, в яких: проголошується свобода віросповідання людини; розкриваються її зміст, структура; передбачено юридичні за­соби реалізації, охорони і захисту свободи віросповідання й, зокрема, окремих її елементів (можливостей).

У цій групі джерел слід виділити: всесвітні та регіональні міжна­родні акти з прав людини (Міжнародна хартія прав людини, Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань (1981), Конвенція про захист прав людини і осно­вних свобод (Рада Європи, 1950) та інші); національне законодавство України (Конституція України (ст. 35), Закон України "Про свободу со­вісті та релігійні організації" (1991), Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції 1999 р.), Закон України "Про освіту" (в редакції 1996 р.), нормативно-правові акти колишнього Державного комітету України у справах релігій та інші); нормативно-правові акти, які діяли на території України до проголошення незалежності; норма­тивно-правові акти різних держав світу (слід зазначити, що були опра­цьовані положення близько 30-и конституцій різних держав); проекти законів про свободу віросповідання та релігійні організації, представ­лені Кабінетом Міністрів України, народними депутатами України В. Журавським, В. Костицьким.

2-а група джерел - наукові праці з питань загальної теорії держа­ви і права, філософії права (С. Алексєєва [3]1, О. Лукашової [226]2,

1 [3] Алексеев С.С Тайна права. Его понимание, назначение, социальная ценность. - М.: Из-дательство НОРМА, 2001. - 176 с.

2 [226] Права человека: Учебник для вузов / Отв. редактор - член-корр. РАН, докт. юрид. наук Е.А. Лукашева. - М.: НОРМА, 2001. - 573 с.

7

С. Максимова [172]3, Г. Мальцева [173]4, В. Нерсесянца [186, 187]5, П. Рабіновича [274, 269, 270, 273]6, В. Четверніна [375]7, Г. Шмельової [376]8 та інших), присвячені правам людини, а також юридичному ме­ханізму їх забезпечення.

3-ю групу складають джерела, де висвітлюються правові аспекти свободи віросповідання людини, зокрема її юридичне забезпечення в Україні та в інших державах, а також стан та сучасні тенденції взаємо­відносин держави й релігійних організацій.

Слід зазначити, що дослідження правового регулювання свободи вірос­повідання привертало увагу багатьох учених. У радянські часи чи ненай-більш глибокі і повні дослідження правових питань свободи совісті (до складу якої включали і свободу віросповідання), а також взаємовідносини держави та релігійних організацій належать таким вченим, як: В. Клоч-ков [101, 100, 102, 103]9, З. Корчева [151] 10, А. Ловінюков [167] 1 1, Г. Лу-парєв [171]12, Ю. Розенбаум [303, 302]13, Ф. Рудинський [308, 307, 306]14,

3 [172] Максимов С. Природно-правове мислення // Вісник Академії правових наук України.

- 2001. - № 4 (27). - С. 155-164.

4 [173] Мальцев Г.В. Понимание права. Подходь и проблемь. - М.: Прометей, 1999 - 419 с.

5 [186] Нерсесянц В.С. Философия права. - М.: НОРМА, 2000. - 256 с.; [187] Нерсесянц В.С. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. Для юридических вузов и факультетов. - М.: НОРМА-ИНФРА М, 1998. - 288 с.

6 [274] Рабінович П.М. Основні права людини і стадії та юридичні засоби імплементації у за­конодавство України // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. - Львів, 1996.

- С. 12-17; [269] Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції // Україн­ський часопис прав людини. - 1994. - № 4. - С. 14-22; [270] Рабінович П. Права людини: діалектика універсалізації та урізноманітнення // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 4 (27).

- С. 13-21; [273] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посібник. - 3-є вид.

- К.: ІСДО, 1995. - 172 с.

7 [375] Четвернин В.А. Современньїе концепции естественного права. - М.: Наука, 1988. - 144 с.

8 [376] Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична ха­рактеристика) // Право України. - 1994. - № 10. - С. 49-51.

9 [101] Клочков В.В. Религия, государство, право. - М.: Мьісль, 1978. - 288 с.; [100] Клочков В.В. Закон и религия: от государственной религии в России к свободе совести в СССР. - М.: По-литиздат, 1982. - 160 с.; [102] Клочков В.В. Советское право и церковь. - М.: Б. и., 1983. - 42 с.; [103] Клочков В.В. Социалистическое государство, право и религиознье организации. - М.: Зна-ние, 1984. - 64 с.

10 [151] Корчева З.Г., Яшин П.П. Советское законодательство о религиозньїх культах. - Харь-ков: Вища школа, 1985. - 120 с.

11 [167] Ловинюков А.С. Закон СССР 1990 г. «О свободе совести и религиозньх организациях» // Советское государство и право. - 1991. - № 4. - С. 23-35.

12 [171] Лупарев Г.П. Понятие и видь религиозньх организаций в СССР // Советское государ-

ство и право. - 1991. - № 5. - С. 35-42.

13 [303] Розенбаум Ю.А. Советское государство и церковь. - М.: Наука, 1985. - 174 с.; [302] Роз­енбаум Ю.А. К разработке проекта Закона СССР «О свободе совести» // Советское государство и право. - 1989. - № 2. - С. 91-98.

14 [308] Рудинский Ф.М. Свобода совести в СССР. - М.: Госюриздат, 1961.- 87 с.; [307] Рудин-ский Ф.М. Институт свободьі совести. - М.: Госюриздат, 1971. - 90 с.; [306] Рудинский Ф.М. Закон, религия, правонарушение. - Волгоград, 1971. - 126 с.

8

П. Яшин. Так, В. Клочков основну увагу приділяє висвітленню питань співвідношення та взаємозв'язку таких явищ, як "релігія", "право", "держа­ва". З. Корчева, П. Яшин аналізують радянське законодавство про релігійні культи. Поняття, зміст, структура свободи совісті детально розкриваються у працях Ю. Розенбаума, Ф. Рудинського. Незважаючи на всі позитивні мо­менти згаданих наукових робіт, все ж певний відбиток на їх дослідження наклала ідеологія, що домінувала на той час і, як відомо, була спрямована проти релігійної свободи.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років, унаслідок змін, котрі від­булися в суспільно-політичному житті Радянського Союзу, з'являються нові підходи до обгрунтування і вдосконалення правового регулювання свободи віросповідання людини. Вони були викладені у нових працях вищевказаних авторів [168, 309, 298]15, а також у наукових роботах ін­ших дослідників. Так, значний внесок у розвиток правового регулюван­ня свободи віросповідання зробили такі російські вчені, як А. Агапов [1]16, К. Борисов [17]17, С. Бур'янов [24,22,23]18, А. Красіков [155, 154]19, А. Пчелінцев [268]20, В. Савельєв [310]21, Г. Черемних [374]22 та інші. Згадані автори досліджували різні аспекти свободи віросповідання людини, точніше, свободи совісті (остання, на думку більшості з них, включає в себе свободу віросповідання). Зокрема А. Ловінюков здій­снив аналіз структурних елементів свободи совісті на основі Консти­туції Російської Федерації (1993), не розкриваючи, проте, юридичних засобів їх реалізації, охорони й захисту. Глибокий соціально-історич­

15 [168] Ловинюков А.С. Свобода совести (анализ, практика, виводи) // Государство и право.

- 1995. - № 1 - С. 24-36; [309] Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий: междуна-родно-правовие акти и национальное законодательство // Государство и право. - 1992. - № 5. - С. 11-16; [298] Релігія, держава і право: Навч. посібник / За ред. Яшина П.П.. - Харків: Національна юридична академія України, 1998. - 40 с.

16 [1] Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. - 1998. - № 4. - С.

19-25.

17 [17] Борисов К.Г. Понятие и содержание права религиозних конфессий и его международно-правовие основи // Международний журнал международного права. - 2000. - № 4. - С. 268-274.

18 [24] Бурьянов С.А. Характер и предели регулирования в сфере свободи совести в демокра-тическом государстве // Право и политика. - 2000. - № 5. - С. 60-66.; [22] Бурьянов С.А. Правовие основания, сущностное содержание и гарантии свободи совести // Государство и право. - 2001.

- № 2. - С. 21-26; [23] Бурьянов С.А. Свобода совести в российской науке, законотворчестве и правоприменении // Право и политика. - 2001. - № 7. - С. 26-37.

19 [155] Красиков А. Конституционний Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000. - № 1. - С. 234-237; [154] Красиков А. Возрожде-ние религии и рождение демократии? // Конституционное право: восточноевропейское обозрение.

- 2001. - № 1. - С. 26-31.

20 [268] Пчелинцев А. Свобода совести и воинский долг: новая полемика на старую тему // Диа-Логос: религия и общество 1998-1999. Альманах / Общ. ред. М. Смирнова; Ред.-сост. Н. Шабуров.

- М.: Истина и жизнь, 1999. - С. 291-302.

21 [268] Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. - М.: Висшая школа, 1991. - 144 с.

22 [374] Черемних Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации. - М.: Манускрипт, 1996. - 185 с.

9

ний, філософський і, частково, правовий аналіз проблем свободи совісті виконано В. Савельєвим у роботі "Свобода совести: история и теория". Водночас, розкриваючи поняття свободи совісті, вчений не вийшов за межі права людини на вибір між релігійним і атеїстичним світоглядами, що, на нашу думку, дещо звужує зміст розглядуваної свободи. Г. Черем-них у своїх дослідженнях основну увагу приділяє питанням юридич­ного забезпечення механізму реалізації права людини на свободу со­вісті в умовах формування в Росії правової держави і громадянського суспільства. З іншого боку, за межами його аналізу залишено питання про механізм охорони та захисту свободи совісті. С. Бур'янов визначає поняття, гарантії, межі здійснення свободи совісті в Російській Федера­ції на теперішньому етапі її розвитку. Учений стверджує, що сутнісний зміст свободи совісті перекручено і зведено до невизначеного поняття - "свобода релігії". Проте, як видається, заміна одних понять іншими, як це пропонує С. Бур'янов, безпосередньо не спрямована на забезпе­чення прав людини. Свобода світогляду людини (правильніше - свобо­да його вираження) охоплює усі сфери суспільного життя і включає в себе низку окремих можливостей, зокрема, свободу вираження думок, переконань, віри, їх здобуття і т.д. На нашу думку, все ж таки потребує окремого юридичного забезпечення свобода вираження віри людини, яка може бути як релігійною, так і нерелігійною. Той факт, що релігійна віра має специфічні особливості, які відрізняють її від віри нерелігійної, а також те, що більшість людей у світі нині сповідує саме релігійну віру (див. Додаток А), не дозволяє нам ігнорувати релігійну, та й нерелігійну, віру і замінювати їх поняттям світогляду людини. Кожна демократична держава, яка прагне стати правовою, повинна створювати максимальні умови для юридичного забезпечення окремих можливостей людини, до котрих належить і свобода віросповідання.

В Україні окремі правові аспекти свободи віросповідання досліджу­ють В. Бондаренко [14, 15]23, В. Єленський [53, 58, 60, 57]24, М. Ма­

23 [14] Бондаренко В. Релігія і політика // Людина і світ. - 1998. - № 2. - С. 25-27; [15] Бонда­ренко В. Українська держава і Церква: співпраця на новому етапі // Людина і світ. - 1998. - № 7.

- С. 26-29.

24 [53] Єленский В. Невредньїй Закон. (Десять лет назад, 23 апреля 1991 г., Верховная Рада Украиньї приняла Закон «О свободе совести и религиозньїх организациях») // Зеркало недели.

- 2001. - 28 апреля. - С. 14; [58] Єленський В. Найдавніше з визнаних прав. (Релігія в сучасному світі) // Людина і світ. - 1998. - № 4. - С. 2-8; [60] Єленський В. Перспективи розвитку української системи церковно-державних відносин // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 86-88; [57] Єленський В. Конституцію прийнято. Що далі? Про напрями розвитку україн­ської системи церковно-державних відносин // Людина і світ. - 1996. - № 9. - С. 9-13.

10

ринович [174, 175]25, П. Рабінович [275, 271, 276] 26, О. Шуба [377]27, П. Яроцький [393, 394]28 та інші. Так, праці В. Бондаренка, В. Єленсько-го присвячені в основному аналізу взаємовідносин держави і релігійних організацій в Україні та в інших країнах, а також перспективам їх роз­витку. М. Маринович досліджує окремі правові аспекти релігійної сво­боди людини. П. Рабінович розкриває загальнотеоретичні положення свободи віровизнання людини та проблеми її державного забезпечен­ня в Україні. О. Шуба окреслює коло національно-державних інтересів України у релігійно-церковній сфері та визначає основні напрямки їх забезпечення. Слід, однак, відмітити відсутність вітчизняних моногра­фічних досліджень з питань правового регулювання свободи віроспо­відання людини, в тому числі механізму її юридичного забезпечення.

Правові аспекти свободи віросповідання людини відображені й у низ­ці збірників. Серед них варто окремо виділити збірник матеріалів між­народної наукової конференції (Київ, 28-30 вересня 1994 р.) "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні" [316]29. У ньому аналізується стан свободи совісті, віросповідання та церковно-державних відносин, а також пропонуються практичні рекомендації для законодавчої та ви­конавчої влади Української держави. Серед опублікованих у збірнику доповідей, котрі присвячені правовим аспектам свободи віросповіда­ння людини, насамперед заслуговують уваги наступні: "Деякі пробле­ми юридичного захисту майнових прав релігійних об'єднань України" (С. Коваленко) [105]30; "Судовий захист майнових прав релігійних орга­

25 [174] Маринович М. Окреслити неокреслюване. (Один каже: "релігійна свобода", інший твер­дить: "прозелітизм") // Людина і світ. - 1998. - № 8. - С. 37-39.; [175] Маринович М. Рух за права людини і Церква // Людина і світ. - 1998. - № 11-12. - С. 2-3.

26 [275 ] Рабінович П.М. Свобода віровизнання та проблеми її державного забезпечення в Україні // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американсько­го Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - К.-Х.: 1996. - С. 43-48.; [271] Рабінович П. Право людини на свободу віровизнання та проблеми його державного забезпечення // Свобода віросповідання. Церква і держава в Україні: Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 28-30 вересня 1994 р.). - К.: Право, 1996. - С. 179-183.; [276] Рабінович П.М. Свобода віровизнання: філософсько-пра­вові та державно-юридичні аспекти // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2 (25).

- С. 108-114.

27 [377] Шуба О.Г. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). - К.: Криниця, 1999. - 324 с.

28 [393] Яроцький П. Реалізуючи право на свободу совісті // Політика і час. - 1991. - № 11

- С. 51-57.; [394] Яроцький П. Релігійний плюралізм - основа свободи совісті // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Інституту філосо­фії Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 19-24.

29 [316] Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні: Матеріали міжнар. наук. конферен­ції (Київ, 28-30 вересня 1994 р.). - К.: Право, 1996. - 216 с.

30 [105] Коваленко С. Деякі проблеми юридичного захисту майнових прав релігійних об'єднань в Україні // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні" - К.: Пра­во, 1996. - С. 167-172.

11

нізацій" (Д. Лилак) [165]31; "Право людини на свободу віросповідання та проблеми його державного забезпечення" (П. Рабінович) [271]32.

За роки незалежності низка збірників була також підготовлена Від­діленням релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, де також висвітлюються окремі юридичні питання свободи ві­росповідання людини, стан державно-релігійних відносин в Україні та й в інших державах. Серед цих видань виділимо, зокрема, такі: "Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст)" (за редакцією А. Колодно­го, О. Сагана); "Свобода совести, вероисповедания и религиозньїх органи-заций: Положения конституций постсоциалистических стран, государств Западной Европьі, США, Канади, Японии, международньїх правових документові; «Модели церковно-государственних отношений стран За-падной Европи и США» за загальною редакцією А. Колодного. Інсти­тут Релігії та Суспільства Львівської Богословської Академії також видав збірник «Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти». Публіка­ція присвячена юридичним аспектам релігійної свободи та складається із перекладів наукових праць іноземних авторів, котрих прийнято вважати класиками у галузі релігійних прав людини[291]33. Серед опублікованих у вказаному збірнику праць увагу привертають наступні: «Релігійні права людини на основі документів ООН» (Н. Лернер); «Дослідження фактів дискримінації у сфері релігійних прав і звичаїв. (Фрагменти звіту Спеці­ального доповідача Підкомісії ООН у справах запобігання дискримінації й захисту меншин» (А. Крішнасвамі).

4-а група джерел - видання релігієзнавчі й філософські. До них слід віднести:

- філософські [323, 27]34 та релігієзнавчі словники [288]35. Вони вико­ристовувалися, перш за все, для з'ясування суті таких понять, як "віра", "віросповідання", "переконання", "релігія" та деяких інших;

- підручники з релігієзнавства, географії та психології релігії. Серед них слід виділити підручники: "Академічне релігієзнавство" за редак­

31 [165] Лилак Д. Судовий захист майнових прав релігійних організацій // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні" - К.: Право, 1996. - С. 157-166.

32 [271] Рабінович П. Право людини на свободу віровизнання та проблеми його державного забезпечення // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні". - К.: Право, 1996. - С. 179-183.

33 [291] Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т. - Львів: Свічадо, 2001. - Т.

2. - 376 с.

34 [323] Современний философский словарь / Под ред. проф. В.Е. Кемерова. - М.: Одиссей, 1996. - 280 с.; [27] Василенко Л.И. Краткий религиозно-философский словарь. - М.: Мисль, 2000. - 150 с.

35 [288] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А . Колодного, Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля,

1996. - 392 с.

12

цією А. Колодного; "Релігієзнавство" за редакцією С. Бублика; "Гео­графія релігій", авторами якого є С. Павлов, К. Мезенцев, О. Любіцева; "Психологія релігії" Д. Угриновича. При написанні роботи були вико­ристані окремі положення вказаних підручників, присвячені сутності релігії, зокрема, релігійній вірі, а також свободі совісті;

- підручники з філософії, філософії релігії, чиїми авторами є: Б. Дей-віс [38]36, Ю. Кімелев [97]37, В. Петрушенко [211]38, А. Спіркін [326]39, І. Старовойт, Т. Силаєва, Г. Орендарчук [332]40 та інші;

- філософські та релігієзнавчі праці, присвячені таким феноменам, як релігія, віра, зокрема, віра релігійна, свобода совісті, свобода вірос­повідання. Це насамперед монографія М. Бабія "Свобода совісті: філо­софсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення" [8] 41. У вказаній науковій праці феномен свободи совісті аналізується як особливе явище людського буття, як атрибут суверенної особистості та осмислюється в суб'єктивно-екзистенціональному, суб'єктивно-діяльнісному вимірах. Слід зазначити, що окремі філософські, релігієзнавчі аспекти свободи совісті М. Бабій відобразив і в інших наукових роботах [6, 7]42. Були досліджені і праці з питань віри таких авторів: російського філософа, психолога А. Введенського (1856-1925) [29, 300] 43, російського філо­софа С. Франка (1877-1950) [362]44, німецького психолога і філософа Е. Фромма (1900-1980) [363]45. Серед релігієзнавчих досліджень, в яких розкривається сутність релігії, релігійної віри, виділяються праці

36 [38] Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії : Пер. з англ. - К.: Основи, 1996. - 269 с.

37 [97] Кимелев Ю.А. Современная западная философия религии. - М.: Мисль, 1989. - 285 с.

38 [211] Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти І-У рівнів акредитації. - К.: Каравела; Львів: Новий світ, 2000, 2001. - 448 с.

39 [326] Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М.: Гардарики, 2000. - 816 с.

40 [332] Старовойт І.С., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. Філософія: Навч. посібник. - Тернопіль:

Астон, 1997. - 143 с.

41 [8] Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. - К.: Вища школа, 1994. - 86 с.

42 [6] Бабій М. Свобода совісті в контексті релігієзнавчого осмислення // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні." - К.: Право, 1996. - С. 145-148; [7] Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм за­конодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 6-9.

43 [29] Введенский А. Религиозное сознание язичества. - М., 1902. - 100 с.; [30] Введенский А. Философскіе очерки. Вьіпускь І. О философіи вь Россіи, о мистицизмь и критицизмь В.С. Со-ловьева, о свободе воли, о смисль жизни, обь отношеніяхь вьри кь знанію. - СПб: Типография «В.С. Балашевь и К», 1901. - 250 с.

44 [362] Франк С.Л. Духовние основи общества. - М.: Республика, 1992. - 450 с.

45 [363] Фромм 3. Психоанализ и зтика. - М.: АСТ-ЛТД, 1998. - 568 с.

13

Ю. Борункова [19,20]46, В. Джемса [45]47, А. Колодного [112]48, К. Пла-тонова [213]49.

5-у групу джерел становлять різного роду періодичні видання (ре­лігійні, наукові, правові), де висвітлюються окремі правові аспекти свободи віросповідання людини, стан і тенденції розвитку державно-релігійних відносин в Україні та інших державах, а також наводяться певні соціологічні і статистичні дані, що стосуються дослідження (на­самперед журнали "Людина і світ", "Наука і релігія", "Право і релігія", інформаційно-аналітичний журнал "Релігійна панорама", інформацій­но-аналітичний бюлетень "Права людини в Україні").

6-а група джерел - матеріали юридичної практики, а саме: інформа­ційні звіти, різноманітні статистичні дані Державного комітету України у справах релігій, відділу у справах релігій Львівської облдержадміні­страції, матеріали судової практики у Львівській області, рішення Євро­пейського суду з прав людини.

46 [19] Борунков Ю.Ф. Особенности религиозного сознания. - М.: Знание, 1972. - 48 с.; Борун-ков Ю.Ф. Структура религиозного сознания. - М.: Мьсль, 1971. - 176 с.

47[45] Джемс Вильям. Многообразие религиозного опьта: Репринтное издание. -СПб.: Андре-ев и сьновья, 1993. - 418 с.

48 [112] Колодний А.М. Феномен релігії. - К.: Світ знань, 1999. - 52 с.

49 [213] Платонов К.К. Психология религии. Факть и мьсли. - М.: Политиздат, 1967. - 239 с.

14


РОЗДІЛ 2

ПРИРОДНІ (ЗАГАЛЬНОСОЦІАЛЬНІ) СВОБОДИ ВІРОВИЗНАННЯ ТА ВІРОСПОВІДАННЯ ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

У даному розділі визначаються поняття свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загальносоціальних (природних) явищ; розкривається їх структура; аналізуються та конкретизуються їх окремі складники (елементи).

2.1. Загальні поняття свободи віровизнання та свободи віросповідання людини

Серед природних, невід'ємних прав людини свобода віровизнання та свобода віросповідання є одними із найважливіших. Вони є складовими елементами особистісного самовизначення людини. Основою свободи віровизнання та свободи віросповідання є віра людини як обов'язковий елемент її світогляду, свідомості. Хоча основним предметом досліджен­ня є такий складник світогляду, як віра (точніше, юридичне забезпе­чення її прояву, сповідування), необхідно насамперед визначити саме поняття світогляду, а також розкрити елементи, з яких він складається.

Отож, світогляд - це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини зі світом, про своє місце у світі та своє життєве призначення. Світогляд синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких, як знання, бажання, інтуїція, віра, надія, життєві мотиви, цілі та інш. Через це складовими світогляду постають погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи [211 ]50.

За іншим із джерел, елементами світогляду є: ціннісні орієнтації, віра, ідеали, переконання, спосіб життя людини й суспільства (як форма реалізації духовної сутності світогляду) [326]51.

50 [211] Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІУ рівнів акредитації. - К.: Каравелла; Львів: Новий світ 2000, 2001. - С. 14.

51 [326] Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М.: Гардарики, 2000. - С. 11 -15.

15

Схематично елементи світогляду відображено на рис.2.1.:

Світогляд

2. Знання, в тому числі погляди

4. Принципи, норми поведінки

3. Переконання (віра і знання)

5. Ідеали, цінності

Рис. 2.1. Елементи світогляду

Розглянемо докладніше зазначені складники світогляду людини.

1. Віра (від латинських слів уегіїаз, що означає "істина", уегш - "іс­тинний"). У давньоєврейській мові поняття віри віддзеркалює усю складність духовної настанови віруючого. Два корені є переважаючими: "аман" (амінь), що викликає в уяві поняття твердості, впевненості, та "батах" - забезпеченість і довіру [321]52.

Згідно з науковими дослідженнями, віра є обов'язковим елементом нормальної свідомості людини [33]53. Звідси випливає, що людей "не­віруючих" у принципі немає. "Очевидно, - пише П. Джонсон, - існує природна тенденція вірити. Кожний є віруючим. Не всі вірять в одне й те ж, але всі вірять у що-небудь" [396]54. В іншому джерелі знаходимо, що "... знайти людину, котра ні в що не вірить, є неможливо" [170]55.

З християнської теологічної точки зору, віра, зокрема віра в Бога, є та­кож невід'ємним елементом свідомості кожної людини. А. Введенський писав, що ".людина не може не вірити. багатоманітними і різними го­лосами. Бог безперестанно нагадує про себе людині. Адже людській душі, створеній Богом, притаманне стремління до свого Творця" [29]56. О. Мень зазначав, що "історія не знає жодного народу, який був би оста­точно позбавлений віри. Навіть атеїстів не можна вважати людьми справ­

52 [321] Словник біблійного богослов'я / Ксав'є Леон-Дюфур та ін. / За ред.Софрона Мудрого.

- Львів: Місіонер, 1996. - С. 20.

53 [33] Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Знциклопедический словарь. - М.: Гардарики,

2000. - С. 234.

54 [396] ^Ппзоп Р. РзусНоІоду ої Кеіідіоп. - М-У-МазНуіІІе, 1945. - С. 15.

55 [170] Лукашевич М. Соціологія релігії. - Львів: Українська академія друкарства, 1999. - С. 4.

56 [29] Введенский А. Религиозное сознание язьічества. - М., 1902. - С. 10.

16

ді невіруючими. Ідеологічні міфи, які сприймаються ними на віру, - це, по суті, перелицьована релігія. В результаті виникають вірування атеїзму, які намагаються втілити смисл у безглуздя і примирити людину з тим, що вона, за своєю природою, не може прийняти" [177]57. В енцикліці Папи Римського Івана-Павла ІІ "Про співвідношення віри й розуму" зазначено, що ".. .релігійність закладена у природі кожної людини" [54]58.

Феномен віри - явище складне й багатогранне, а тому досліджуване з позицій різних суспільних наук, зокрема філософії, психології, соціо­логії, культурології.

Філософське розуміння віри полягає в тому, що "віра - це прийняття за істину чого-небудь, що не потребує повного підтвердження істиннос­ті, прийнятого почуттями і розумом, і, відповідно, не може претендувати на об'єктивну значущість... Віра завжди є ризиком, тому що це почуття може помилятися. Вона за своєю суттю завжди "сліпа", інакше та віра, котра має надійну основу і об'єктивну гарантію, - не справжня..." [358]59. В іншому філософському словнику зазначається, що "віра - це таке став­лення до подій і навіть вигадок, коли вони сприймаються як достовірні та істинні без доказів. У цьому розумінні віра - антипод знання" [158]60.

З культурологічної точки зору, віра виступає як "стан певної зацікав­леності, психологічна настанова, світоглядна позиція, цілісний особис-тісний акт, що полягає у визнанні безумовного існування та істинності чого-небудь з такою рішучістю і твердістю, які перевищують значення фактичних та логічних доказів і не залежать від них усупереч усім сум­нівам. Віра розуміється перш за все як упевненість у недостовірному чи недостатньо достовірному знанні, тобто такому знанні, основи якого не дані чи приховані" [161]61.

З позицій психології релігії феномен "віри" досліджували такі вче­ні, як К.К. Платонов, Ю.Ф. Борунков, Д.М. Угринович та інші [231, 20, 348]62. З точки зору цієї науки, віра виступає як особливий емоційно-

57 [177] Мень А. История религии / Сост. А. Борисов и др. - М.: Форум-Инфра-М., 1999. - Кн. 1: В поисках пути истини и жизни. - С. 8.

58 [54] Енцикліка Святійшого отця Івана-Павла ІІ до єпископів католицької церкви "РЮЕ8 ЕТ КДТІО" ("Про співвідношення віри і розуму"). - К.- Львів: Кайрос; Свічадо, 2000. - С. 117.

59 [358] Философский знциклопедический словарь / Ред.-сост.: Губский Е.Ф. и др. - М.: ИНФРА-М, 1999.-С. 64.

60 [158] Краткий словарь по философии // Под общ. ред. И.В. Блауберга, И.К. Пантина. - М.:

Политиздат, 1982. - С. 37.

61 [161] Культурология. ХХ век. Знциклопедия / Ред.-сост. С.Я. Левит. - СПб.: Университетская

книга; Алтея, 1998. - Т. 1: А-Л. - С. 107.

62 [213] Платонов К.К. Психология религии. Факти и мисли. - М.:Политиздат, 1967; [201] Бо-рунков Ю.Ф. Структура религиозного сознания. - М.: Мисль, 1971; [348] Угринович Д.М. Психоло-гия религии. - М.:Политиздат, 1986.

17

психологічний стан людини й одночасно її ставлення до певних явищ навколишнього світу і людської свідомості. Зазначалося, що поняття "віра" вживається в тих випадках, коли йдеться про не повністю дове­дене, гіпотетичне, або про ті явища і процеси, які належать до майбут­нього [347]63.

Отже, віра - це, у широкому розумінні, впевненість в існуванні яко­гось явища, визнання його реальності незалежно від характеру доказів, фактів, на котрих ця переконаність грунтується [325]64.

Слід зауважити, що будь-яка віра має свій об'єкт [287, 347]65. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Об'єкт віри може бути як релігійним (зокрема, віра в існування Бога), так і нерелігійним (віра в"ідеальне" суспільство, у фізичне безсмертя людства тощо).

Залежно від об'єкта й суб'єкта віри розрізняють декілька її різно­видів, а саме:

- наївна буденна віра (тобто впевненість в існуванні навколишнього світу, інших людей, свого тіла і духу). Вона є наївною остільки, оскіль­ки її носій не усвідомлює протилежності між собою та дійсністю;

- первісна віра (вона відображає повсякденну діяльність, а також по­чаткові ступені філософії й науки);

- релігійна віра (тобто впевненість в існуванні надприродних і наді-сторичних сил - богів, духів тощо, які "керують" життям людини);

- філософська віра (термін К. Ясперса) як переконаність в існуванні трансцендентного буття, яке є зовсім іншим, аніж буття реальне (зем­не), і в котре ми не входимо, але на якому засновані і до якого належимо. Таке буття К. Ясперс називає Богом. Бог не має того особистісного сен­су, який притаманний релігії. Віра в абстрактне трансцендентне буття має, на його погляд, долати ворожнечу між релігіями;

- соціальна віра - визнання, утвердження певних ідеалів майбутнього, впевненість у можливості їх реалізації у практичній діяльності [325]66.

Кожен із зазначених різновидів віри характеризується, безперечно, нео­днаковою поширеністю, неоднаковим впливом на долі людей, їхніх спіль­нот, різноманітних суспільств. Особливу та, мабуть, найвагомішу роль у життєдіяльності численних поколінь людства відіграла саме релігійна віра. Можемо погодитися, що ".ментальний феномен релігійної віри, як пока-

63 [347] Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - М.: Мисль, 1985. - С. 34.

64 [325] Соціальна філософія. Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. - К. - Харків: Рубікон, 1997. - С. 86.

65 [287] Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І.Лубського, В.І.Теремка. - К.: Академія, 2000. - С. 30; [347] Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - М.: Мисль, 1985. - С. 40.

66 [325] Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник. / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. - К.-Харків: Рубікон, 1997. - С. 86.

18

зує суспільний досвід, знаходиться структурно в дещо відмінній площині, ніж, скажімо, феномен віри раціональної, наукової" [299]67; однак це, як бачимо, не виключає й інших "варіантів" віри (вірувань).

Окрім цього, іноді розрізнення віри релігійної та нерелігійної буває аж ніяк не очевидним. Між тим таке розмежування у деяких випадках може набувати безпосередньо практичного характеру, зважаючи, зокре­ма, на наявність у багатьох державах, включаючи й Україну, "спеціа­лізованого" законодавства щодо релігійних організацій та здійснення кожною людиною її права на свободу віросповідання. Наприклад, у Да­нії в 1996 р. Товариству свідомості Крішни було відмовлено у виданні спеціальної ліцензії на право підтвердження шлюбу, (таке

право мають релігійні організації). Відмова обгрунтовувалася тим, що дане товариство не є релігійною громадою у звичайному розумін­ні цього слова [261]68. Зауважимо, що в Україні Товариство свідомості Крішни визнане релігійною організацією.

Наведене "розмаїття" вір (а можливі, мабуть, й інші їх класифікації) якраз і зумовлюється різноманітністю, онтологічною різноякісністю об'єктів віри.

2. Знання - це перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у мисленні людини; володіння досвідом і розумінням, які є правильними в суб'єктивному і в об'єктивному сенсі і на основі котрих можна побудувати судження і висновки, котрі зда­ються достатньо надійними для того, щоб розглядати їх саме як знання [357]69. Досить важливим у контексті розглядуваних нами складників світогляду є питання про співвідношення віри та знання. Торкнемося лише в загальному співвідношення вказаних явищ, оскільки дане пи­тання виходить за межі дослідження.

У радянській літературі обгрунтовувалося положення про те, що ре­лігійна віра за своєю природою принципово несумісна зі знанням. І на­впаки, безрелігійна віра може опиратися на знання, базуватися на них і не суперечити їм [347]70. В іншому джерелі зазначається, що "віра не­здатна вжитися, узгодитися не з будь-яким знанням взагалі, а лише із розвинутим, раціоналізованим, тобто переважно з науковим знанням.

67 [299] Речицький В.В. Свобода, віра та держава // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - К.-Харків.

- 1996. - С. 48.]

68 [261] Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. - 1998. - № 8.

- С. 32.

69 [357] Философский знциклопедический словарь / Ред. - сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. - М.: ИНФРА-М, 2000. - С. 161.

70 [347] Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - М.: Мьсль, 1985. - С. 42.

19

Із синкретичним, нерозвинутим знанням віра не тільки вживається, але навіть використовує його для підкріплення своїх позицій" [212]71. З на­веденими положеннями ми не можемо цілковито погодитися. ".Віра не боїться розуму, а шукає його допомоги і довіряє йому. віра спира­ється на розум і вдосконалює його", - зазначено в одній з енциклік Папи Римського Івана-Павла ІІ [54]72. Св. Августин писав, що "віра є не що інше, як згода розуму. Кожен, хто вірує, роздумує - віруючи, роздумує і, роздумуючи, вірує... Якщо віра не є предметом роздумів, то її зовсім немає" [54]73.

А. Введенський виділяє три основні види віри в залежності від її став­лення до знання: наївну, сліпу і допущену критичним розумом [30]74. Віра наївна допускається розумом, але без розгляду її згоди з логікою і факта­ми; віра сліпа зустрічає протест із боку розуму як така, що суперечить або логіці, або фактам. Віра, котра розглядається і допускається розумом, під­лягає його критичному розглядові, але розум не протестує проти неї, хоча визнає її недоказаною (щоправда, водночас - і неспростованою), тобто такою, що не суперечить ані логіці, ані фактам.

Отже, можемо зробити висновок, що між вірою та знанням можуть існувати різні співвідношення. В залежності від цих співвідношень можна виділити наступні види віри: наївну, сліпу і допущену критич­ним розумом.

Е. Фромм, аналізуючи у суто соціально-психологічному аспекті по­няття віри як риси характеру людини, виділяє такі її різновиди: раціо­нальну та ірраціональну (залежно від характера досвіду, на якому вона базується) [363]75. При цьому ірраціональна віра - це віра в особу, ідею чи символ, котра грунтується не на власному інтелектуальному чи чут­тєвому досвіді, а на емоційному підкоренні якомусь авторитету; раці­ональна ж віра - тверде переконання, яке спирається на продуктивну інтелектуальну й емоційну активність. В структурі останньої важливою складовою є мислення.

С. Л. Франк зазначав, що ".вірити у що-небудь недостовірне, тверди­ти про істинність того, що підлягає сумнівам, означає або виявляти легко­

71 [212] Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности. - Львов: Изд-во Львовского госуд. у-та, 1989. - С. 67-68.

72 [54] Енцикліка «РіСез еі Каїіо" Святішого отця Івана-Павла ІІ до єпископів католицької церкви ("Про співвідношення віри й розуму"). - К.-Львів: Кайрос; Свічадо, 2000. - С. 63.

73 [54] Енцикліка «РіСез еі Каїіо" Святішого отця Івана-Павла ІІ до єпископів католицької церкви ("Про співвідношення віри й розуму"). - К.-Львів: Кайрос; Свічадо, 2000. - С. 113.

74 [30] Введенский А. Философскіе очерки. Випускь І. О философіи вь Россіи, о мистицизмь и критицизмь В.С. Соловьева, о свободе воли, о смисль жизни, обь отношеніяхь вьри кь знанію. - СПб.: Типографія «В.С. Балашевь и К», 1901. - 250 с.

75 [363] Фромм 3. Психоанализ и зтика. - М.: АСТ-ЛТД, 1998. - С. 306.

20

важність. або ж якимось чином насилувати, форсувати свідомість, умов­ляти себе самого в тому, що, власне, по-справжньому залишається для нас сумнівним. В упертому відстоюванні неперевірених переконань, у схильності чи готовності визнавати істинним недостовірне я не можу вба­чати ні необхідності, ні заслуги" [362]76. Таке розуміння віри Франк вико­ристовував для пояснення і виправдання перш за все релігійної віри. Він писав, що "віра є в кінцевому підсумку зустріч людської душі з Богом, явлення Бога людській душі. сприймаємо ми реальність Бога сильно чи слабо, ясно чи невиразно, зблизька чи здалеку, ця реальність у кінцевому результаті не може бути засвідчена нічим іншим, окрім самої себе. Якою б складною не була мережа проводів, що з'єднує людську душу з Богом, струм, котрий іде цими проводами й запалює світло в нашій душі, - це світло, яке ми називаємо вірою, - може виходити тільки з першоджерела світової енергії - від самого Бога" [362]77.

3. Переконання. Вони займають центральне місце серед складників світогляду, є його ядром. Переконання - усталений погляд на що-небудь, заснований на певних положеннях, думках, пов'язаних у свідомості лю­дини із глибоким та щирим визнанням і переживанням їх істинності й безспірної переконливості [208 ]78. Переконання тлумачиться і як тверда впевненість, певність у чому-небудь; віра у щось [191]79. А.Г. Ковальов пише, що "під переконанням необхідно розуміти глибоку і обгрунтовану віру людини в ідеали, яких вона дотримується у своєму житті" [322]80. Л.А. Смирнов зазначає, що в переконанні завжди більш-менш легко мож­на виділити два елементи: знання і віру в певні цілі та ідеали. Віра чи впевненість є суб'єктивною стороною переконання, певним станом сві­домості і психіки людини. Знання ж - його б'єктивною стороною [322]81. Отже, віра виступає складовим елементом переконань людини.

4. Принципи. Життєві норми, правила поведінки. Принцип (від лат. ргіпсіріиз - "основа", "початок") - 1) у суб'єктивному розумінні

- основне положення, передумова; 2) в об'єктивному розумінні - ви­хідний (початковий) пункт, першооснова, найперше. Норма (лат. погта

- "правило", "взірець") - припис, взірець поведінки чи дії, міра висно­

76 [362] Франк С. Л. Духовньїе основьі общества. - М.: Республика, 1992. - С. 220.

77 [362] Франк С. Л. Духовньїе основьі общества. - М.: Республика, 1992. - С. 220.

78 [208] Педагогическая знциклопедия / Под ред.: И.А. Каирова, Ф.Н. Петрова и др. - М.: Сов. Знциклопедия, 1968. - Т. 4.: СН - Я. - С. 338.

79 [191] Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О. Сліпушко. - К.: Аконіт, 1998. - Т. 3: Обе-Роб. - С. 267.

80 [322] Смирнов Л.А. Убеждение как философская категория. - Калинин: Калининский госу-дарственньй ун-тет, 1973. - С. 10.

81 [322] Смирнов Л.А. Убеждение как философская категория. - Калинин: Калининский госу-дарственньй ун-тет, 1973. - С. 15.

21

вку про що-небудь і міра оцінки [357]82. Принципи, правила поведінки також посідають вельми важливе місце поміж усіх складників світогля­ду людини. Так, віра, переконання базуються й проявляються у діяннях, регульованих певними правилами поведінки (нормами).

5. Ідеали. Цінності (ціннісні орієнтації). Ідеал (франц. Меаі) - взі­рець, праобраз, поняття досконалості, вища мета прагнень [357]83. Цін­нісні орієнтації - це система матеріальних і духовних благ, які людина і суспільство визнають як владну силу над собою, котра визначає думки, вчинки і взаємовідносини людей. Ідеали, ціннісні орієнтації людини окреслюють, визначають її справжню духовну серцевину.

Істинна сутність людини визначається не окремими її рисами й ін­коли випадковими вчинками, а переважаючими ціннісними інтересами. Життя суспільства чималою мірою залежить від того, які переконання й ідеали сповідує освічена частина суспільства, що вона вважає найви­щою цінністю на шкалі ціннісної ієрархії.

Отже, з огляду на наведене, можна констатувати, що віра виступає не­від'ємним складником світогляду людини, однак не єдиним. Монографіч­не дослідження присвячене саме такому складнику світогляду, а точніше, юридичному забезпеченню зовнішнього виразу, сповідування віри.

Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як ду­ховну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здій­снення такої діяльності відображає поняття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати й як зовнішню (фізичну) діяльність, що виступає проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльнос­ті людиною відображає інше поняття - свобода віросповідання.

Свобода віровизнання та свобода віросповідання людини як загально-соціальні (природні) явища належать до основних прав людини, а саме: особистісних. Основні права людини - це певні її можливості, необхідні для існування й розвитку у конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загаль­ними та рівними для всіх людей. [273, 269]84. Слід зауважити, що терміни "права" і "свободи" людини практично вживаються як синоніми. Якщо зміст поняття "права людини" розкривається через філософську категорію "можливість", то така його інтерпретація охоплює й свободи людини.

82 [357] Философский знциклопедический словарь / Ред. - сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. - М.: ИНФРА-М, 2000. - С. 363, 306.

83 [357] Философский знциклопедический словарь / Ред. - сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Корабльова, В.А. Лутченко. - М.: ИНФРА-М, 2000. - С. 169.

84 [273] Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посібник. - 3-є вид. - К.: ІСДО, 1995. - С. 8; [269] Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції //Український часопис прав людини. - 1994. - № 4. - С. 16.

22

Свобода віровизнання виступає важливим загальносоціальним (природ­ним) правом людини, котре неминуче передує свободі віросповідання, однак не може бути предметом юридичного забезпечення. П.М. Рабінович зазна­чає, що "свобода віровизнання - це не є свобода вибору тільки релігійної віри або ж вибору між вірою й безвір'ям. Така свобода є ніщо інше, як можливість вільного вибору об'єкта віри" [275, 276]85. Уточнивши наведене визначення поняття, можемо зазначити, що свобода віровизнання як загальносоціаль-не (природне) право людини - це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього [390]86. Іншими словами, це можливість внутрішнього самовизначення людини з питань віри. Право як спеціально - соціальне (юридичне) явище не може регулюва­ти вибір віри, так само, як і вибір переконань, думок, котрі в сукупності фор­мують світогляд людини. Правовому регулюванню підлягає лише свобода віросповідання. Віросповідання (у правовому аспекті) - це зовнішній прояв, зокрема, сповідування віри, як релігійної, так і нерелігійної. Відповідно, не можемо погодитися з тим, що віросповідання - це лише належність людини до певної релігії, церкви, того чи іншого релігійного напрямку [288]87. Сам факт належності людини до якоїсь релігії, церкви не розкриває повністю суть категорії віросповідання. Крім того, як уже зазначалося, віра людини може бути як релігійною, так і нерелігійною. На нашу думку, свобода віроспові­дання як загальносоціальне (природне) право людини - це можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання.

У різних документах та юридичних актах - як міжнародних, так і національних - використовуються неоднакові вербальні позначен­ня (назви) свободи віросповідання людини. Зокрема вживаються такі термінологічні вирази, як-от: право на свободу думки, совісті і релігії [66, 180, 181, 39] 8 8; право на свободу думки, совісті, релігії і переко­нань [207] 89; свобода думки, совісті і віросповідання [364] 90; свобода

85 [275] Рабінович П.М. Свобода віровизнання та проблеми її державного забезпечення в Укра­їні // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - К.-Харків, 1996. - С. 43.; [276] Рабінович П.М. Свобода ві­ровизнання: філософсько-правові та державно-юридичні аспекти // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2 (25). - С. 108.

86 [390] Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодавче закріплення // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2 (25). - С. 115-122.

87 [288] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А.Колодного І.Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля,

1996. - С. 63.

88 [66] Ст. 18 Загальної декларації прав людини; [180] п. у11) ст. 5 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ООН, 1965); [181] ст. 18 Міжнародного пакту про гро­мадянські і політичні права; [39] ч.1ст.1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дис­кримінації на підставі релігії чи переконань.

89 [207] Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990).

90 [364] Ст. 10 Хартії Європейського Союзу про основні права (2000).

23

світогляду та віросповідання [148]91; свобода совісті [136, 138, 260]92; свобода віросповідання [135]93; свобода совісті і свобода віросповіда­ння [140]94; свобода совісті, релігії й інших переконань [317]95; свобода ідеології, віросповідання та відправлення культів [127]96; свобода віри [367]97. З огляду на це, нам необхідно з'ясувати поняття та співвідно­шення вказаних прав (свобод) людини. Зазначимо, проте, що право як спеціально - соціальне явище (юридичне право) не повинно закрі­плювати свободу думки, переконань, совісті, віри, світогляду, оскільки вони відображають внутрішню, психічну сферу життєдіяльності осо­бистості, в яку ні держава, ні інші соціальні утворення чи окремі особи втручатися не можуть з огляду на її природу. Використовуючи поняття світогляду, резюмуємо, що свобода світогляду людини - це можливість людини вільно самовизначатися у світі, знаходити життєве призначен­ня у ньому, виражати власне ставлення до різних явищ дійсності. Ще раз уточнимо, що юридичне право може регулювати лише зовнішні прояви свободи світогляду людини, тобто її зовнішнє самовизначення у світі, об'єктивоване ставлення до оточуючих явищ. Зовнішні прояви світогляду людини можуть стосуватися різних сфер суспільного життя (політичної, моральної, релігійної, економічної та інших) й торкатися, відповідно, будь-якого права людини. Ключовим для розкриття змісту свободи совісті є власне поняття "совість". За визначенням В.І. Даля, "совість - це моральне почуття людини, внутрішнє усвідомлення до­бра і зла, тайник душі, в якому відкликається схвалення чи засудження кожного вчинку" [344]98. Як уже зазначалося, юридичне право не може регулювати питання совісті людини. Зовнішнє ж вираження останньої теж може охоплювати усі сфери людської життєдіяльності, а так само торкатися будь-яких прав людини. Аналіз літератури, інших джерел до­зволяє стверджувати, що до змісту свободи совісті не входить поняття совість. Так, свободу совісті розглядають у вузькому та широкому ро­зумінні. У вузькому розумінні ця свобода пов'язується зі ставленням людини до релігійного й атеїстичного світоглядів. Наприклад, В.Н. Са­

91 [148] Ст. 35 Конституції України.

92 [136] Ст. 31 Конституції Республіки Молдова; [138] ст. 41 Конституції Республіки Словенія; [260] ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991р.

93 [135] Ст. 19 Конституції Республіки Македонія; [ ] ст. 5 Конституції Непалу.

94 [140] Ст. 28 Конституції Російської Федерації.

95 [317] Ст. 40 Конституції Республіки Хорватія.

96 [127] Ст. 16 Конституції Іспанії.

97 [367] ІІІ Універсал Центральної Ради (7 листопада 1917 р.) // Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти: В 2 Т. / За ред. В.Д. Гонча­ренка. - 2-ге вид. - К. - Ін Юре, 2000. - Том 2: Лютий 1917 р. - 1996 р. - С. 236.

98 [344] Толковий словарь живого великорусского язика / Сост. В.И. Даль: В 4 Т. - М., 1980. - Т. ІУ. - С. 256.

24

вельєв зазначає, що свобода совісті - це забезпечення у суспільстві та­ких демократичних прав і свобод, які реально гарантують особі вільний вибір між релігійним і атеїстичним світоглядом та можливість проявити свої переконання у суспільстві [310]99. Подібні погляди висловлювали й інші автори. Так, А.С. Ловінюков зазначає, що свобода віросповідання і свобода атеїзму склали свободу совісті у її сучасному звучанні [167]100. Ю.А. Розенбаум у запропонованому проекті Закону СРСР "Про свобо­ду совісті" також пов'язує це право людини з вибором релігійних чи атеїстичних переконань [302]101. Ф.М. Рудинський і М.А. Шапіро, ана­лізуючи зміст свободи думки, совісті і релігії (саме таке формулювання використовується у міжнародно-правових актах ООН), зазначили, що "свобода совісті - це можливість безперешкодного вибору світогляду у сфері духовного життя, вираження релігійних і атеїстичних поглядів і, нарешті, свобода релігії, що включає вчинення релігійних обрядів, бо­гослужінь, свободу церкви" [309]102.

У широкому ж розумінні свобода совісті охоплює всю сферу ду­ховного, світоглядного буття людини і не зводиться до вибору лише релігійних чи атеїстичних переконань. Так, М.Ю. Бабій зазначає, що свободу совісті недоцільно співвідносити лише із сферою релігійного чи секулярного світосприйняття. Йтиметься про всю сукупність пере­конань, життєво важливих смислових орієнтирів і цінностей людини, її поглядів на світ та на своє місце в ньому, на сенс життя. Автор вважає, що "свобода совісті - це особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню інтенцію та здатність суверенного суб'єкта до вільного, не спровокованого зовнішніми гетерономними чинниками самовизначення в духовній сфері, а також можливість його творчої й відповідальної самореалізації на основі ціннісно-орієнтованого вибору" [8, 7]103. Отже, свобода совісті виступає як один із атрибутів особистості, характеризуючи її внутрішню здатність до осмислення, оцінювання різ­них світоглядних, в тому числі й релігійних, парадигм, здатність вільно, без зовнішнього примусу робити вибір, визначатися щодо них, пере­

99 [310] Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. - М.: Вьісшая школа, 1991. - С. 97.

100 [167] Ловинюков А.С. Закон СССР «О свободе совести и религиозньїх организациях» (19­90 г.) // Советское государство и право. - 1991. - № 4. - С. 11.

101 [302] Розенбаум Ю.А. К разработке проекта Закона СССР «О свободе совести» // Советское государство и право. - 1989. - № 2. - С. 93.

102 [309] Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий: международно-правовьіе акть и национальное законодательство // Государство и право.-1992. - № 5. - С. 14.

103 [8] Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. - К.:Вища школа, 1994. - С. 35; [7] Його ж: Свобода совісті: сутність і структура // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - 2000. - С. 6.

25

водити їхні ціннісно-смислові параметри у площину власних життєвих настанов, а також реальні можливості безперешкодної самореалізації, самоствердження на їх основі. Свобода совісті як релігієзнавчо-правова категорія саме в предметному полі свого вияву - ставленні людини до релігії - повною мірою розкриває свою сутність через поняття "свобода релігії" [7]104. М.Ю. Бабій, у свою чергу, зазначає, що "свобода совісті" і "свобода релігії" - взаємопов'язані, але не тотожні категорії. Перше по­няття охоплює широку сферу духовного, світоглядного буття людини, в якій остання самовизначається і самореалізується. Друге ж поняття - "свобода релігії" - постає власне як свобода вибору й самостверджен­ня індивіда лише в системі релігійних координат. Структурно поняття "свобода релігії" включає два основних елементи: "свободу віроспові­дань" і "свободу церкви". За своєю суттю свобода віросповідання по­стає як свобода вибору релігійного світогляду і виявляється як внутріш­ня здатність особистості до релігійного самовизначення, як право на вибір тієї чи іншої релігійної парадигми, а також право самореалізації у "силовому полі" дії цієї парадигми. "Свобода церкви" - поняття, котре відображає ступінь автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління релігійного об'єднання, його правовий статус, можливості реалізації завдань, заради яких воно створювалося. Вищев­казаний погляд на співвідношення свободи совісті і свободи релігії, а також складники останньої знаходимо і в іншому джерелі [2]105.

Широке розуміння свободи совісті зустрічаємо і в інших джерелах. Так, Ю.П. Зуєв зазначає, що "свобода совісті - широкий спектр особис­тих переконань людини в філософській, політичній, морально-етичній, естетичній та інших сферах життя" [89]106.

Дещо нетрадиційний підхід до розуміння свободи совісті запропону­вали російські вчені Ю.А. Дмитрієв та Г.Г. Черемних. Суть його поля­гала в тому, щоб об'єднати суб'єктивні права на свободу думки, слова, вираження думок і переконань, право на свободу пошуку і поширення інформації та свободу совісті в комплексне поняття "інтелектуальна свобода людини" [374]107.

104 [7] Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Релігійна свобода: гуманізм і демокра­тизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - 2000. - С. 6.

105 [2] Академічне релігієзнавство. Підручник / За ред. проф. А. Колодного. - К.: Світ знань,

2000, - С. 669-671.

106 [89] К разработке проекта Закона СССР «О свободе совести.» (Отклики читателей) // Со-ветское государство и право. - 1989.- № 6. - С. 64.

107 [374] Черемних Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации - М.: Манускрип, 1996.

- С. 24.

26

У міжнародних актах з прав людини зміст розглядуваної свободи також не обмежується правом вибору тільки-но релігійних або ж, на­впаки, атеїстичних переконань. Так, Загальна декларація прав людини (ООН, 1948, ст. 18), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ООН, 1966, ст. 18), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань (ООН, 1981, ст. 1), Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ООН, 1965, ст. 5), Конвенція про захист прав людини та основних свобод (ст. 9) проголошують "свободу думки, совісті та релі­гії" і до змісту цієї свободи включають не тільки релігійні переконання, а й інші, про які йтиметься далі. У цілій низці актів ОБСЄ (Організації з безпеки та співробітництва в Європі) свобода віросповідання людини проголошується як "свобода думки, совісті, релігії і переконань" [67, 78, 207]108. Н. Лернер зазначає, що термін "переконання" у ст.18 Загальної декларації прав людини має особливе значення. Його вживання у ст. 18 та у відповідних ста-ттях інших документів (мається на увазі, міжнарод­них) слід тлумачити лише в зв'язку із терміном "релігія". Даний термін не стосується переконань іншого характеру - політичних, культурних, наукових чи економічних, що також потребують правового захисту, але не належать до царини, яку ми зазвичай окреслюємо словом "релігія". Термін "переконання" було введено до Загальної декларації прав лю­дини для захисту нерелігійних переконань - таких, як атеїзм чи агнос­тицизм - а його значення остаточно було з'ясовано в ході дискусій над різноманітними документами, дотичними до релігійних прав [163]109.

В результаті тривалих обговорень різними міжнародними органами було визнано, що формулювання "релігія чи переконання" включає в себе теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання" [164]110. Так, Ко­мітет з прав людини ООН 1993 р. видав "Загальний коментар № 22 (48) до статті 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права", де зазначалося, що ця стаття захищає теїстичні, нетеїстичні й атеїстичні переконання. [163]111. Також підкреслювалося, що терміни "релігія" (ге-Іідіоп) та "переконання" (Ьеііейз) слід розуміти широко і тому необхідно відкидати усякі спроби дискримінації релігії чи переконань на будь-якій

108 [67] Див.: Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975.); [78] Під­сумковий документ Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ (1989.); [207] Паризька хартія для

нової Європи (НБСЄ, 1990).

109 [163] Лернер Н. Релігійні права людини на основі документів ООН // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т.- Львів: Свічадо, 2001. - Т. 2. - С. 126-127.

110 [164] Ликвидация всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеж-дения // Права человека: Серия исследований 2. - Нью-Йорк, 1989. - С. 3.

111 [163] Лернер Н. Релігійні права людини на основі документів ООН // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2-т. - Львів: Свічадо, 2001. - Т. 2. - С. 130.

27

підставі, в тому числі й на тій, що така релігія є новою або її репрезентує релігійна меншина, котра є об'єктом ворожого ставлення з боку чисель-нішої релігійної спільноти. Як бачимо, термін "Ьеііег" перекладається як переконання. Слід зазначити, що спершу його перекладали як "віра", пізніше в документах з питань релігійних прав з'явилися й інші значен­ня цього слова - вірування, віросповідання, переконання [163]112.

З приводу вищенаведеного можемо зазначити, що міжнародні акти з прав людини, проголошуючи свободу релігійних та інших переконань, вкладають у їхній зміст (у широкому розумінні) свободу віри, перш за все релігійної, але не тільки.

2.2. Структура свободи віровизнання та свободи віросповідання

Структура (лат. зпяісйіга - "будова") - це будова і внутрішня форма організації системи, яка виступає як єдність стійких взаємозв'язків між її елементами [356] 1 13. Відповідно, структура свободи віровизнання та свободи віросповідання - це система тих можливостей, які відо­бражають змістовну конкретизацію зазначених прав людини, а також зв'язки між ними. Слід зауважити, що структурні елементи (можливос­ті) свободи віровизнання, а також зв'язки між ними стосуються лише внутрішньої, психічної сфери життєдіяльності людини. Зовнішній же їх прояв становить структуру свободи віросповідання. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загальносоціаль-них (природних) явищ можна виділити, проаналізувавши насамперед міжнародні (як універсальні, так і регіональні) акти з прав людини. До міжнародних документів всесвітнього значення (а ними, як відомо, є акти ООН), де розкривається структура свободи віровизнання та свобо­ди віросповідання людини і закріплюються окремі їх елементи (можли­вості), належать: Міжнародна хартія прав людини (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права); Декла­рація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань; Декларація про права осіб, які належать до на­ціональних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин (ООН, 1992); Конвенція про права дитини (ООН, 1989) та інші.

До регіональних (зокрема європейських) міжнародних актів з прав людини, в котрих також розкривається структура свободи віровизнання

112 [163] Лернер Н. Релігійні права людини на основі документів ООН // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т. - Львів: Свічадо, 2001. - Т. 2. - С. 135

113 [356] Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. - М.: Политиздат, 1975. - С. 395.

28

та свободи віросповідання й проголошуються окремі їх можливості, на­лежать: Конвенція про захист прав людини і основних свобод; Заключ­ний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ); Підсум­ковий документ Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ; Паризька хартія для нової Європи; Документи конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав-учасниць НБСЄ - Паризької (1989) і Копенгагенської (1990); Рекомендація Парламентської Асамб­леї Ради Європи № 1202 "Щодо релігійної терпимості в демократично­му суспільстві" (1993) [279]114; Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1396 "З релігії та демократії" (1999) [280]115; Хартія Єв­ропейського Союзу про основні права (2000) [364]116 та інші.

Слід зауважити, що структура свободи віровизнання та свободи ві­росповідання людини розкривається не у всіх вищевказаних міжнарод­них актах, а тільки в наступних: Загальній декларації прав людини (ст. 18), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 18), Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань (ст. 1, 6), Конвенції про захист прав лю­дини і основних свобод (ст. 9), Хартії Європейського Союзу про основні права, Документі Копенгагенської зустрічі 5-29 липня 1990 р. "Конфе­ренція з людського виміру НБСЄ" (п. 9.4) [48]117. В інших же із вказаних міжнародних актів з прав людини закріплюються і розкриваються лише окремі можливості (елементи) свободи віровизнання та свободи вірос­повідання людини, які входять до їх структури.

У Загальній декларації прав людини закріплено, що "кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою ре­лігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком, в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів" (ст. 18).

Конвенція про захист прав людини і основних свобод та Документ Ко­пенгагенської зустрічі "Конференція з людського виміру НБСЄ", проголо­шуючи свободу думки, совісті і релігії (а Хартія Європейського Союзу про основні права - свободу думки, совісті і віросповідання), де включають

114 [279] Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американ­ського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - К.-Харків, 1996. - С. 68.

115 [280] Людина і світ. - 1999. - № 8. - С. 24.

116 [365] Хартия Европейского Союза об основних правах: Комментарии / Под ред. С.Ю. Каш-кина. - М.: Юриспруденция, 2001. - С. 60 - 153.

117 [48] Документ Копенгагенської Наради з людських вимірів НБСЄ (1990.) (Витяг) // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 110-111.

29

у структуру цього права такі самі можливості (елементи), що й Загальна декларація прав людини.

Структура свободи віровизнання та свободи віросповідання людини конкретизується в Міжнародному пакті про громадянські і політичні пра­ва, де зазначається, що "кожна людина має право на свободу думки, со­вісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та пере­конання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних обрядів та вчень" (ч. 1. ст. 18). Передбачено також, що "держави, які беруть участь у цьому пакті, зо­бов'язуються поважати свободу батьків чи, у певних випадках, законних опікунів забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей від­повідно до власних переконань" (ч. 4 ст. 18).

У Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискриміна­ції на підставі релігії чи переконань (далі - Декларація) зазначено, що свобода думки, совісті та релігії включає "свободу мати релігію чи пере­конання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та виражати переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приват­но, у відправленні культу, виконанні релігійних та ритуальних обрядів та вчень" (ст. 1). Однак у ст. 6 Декларації окремо наголошується, що "право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає, в тому числі, такі свободи: а) відправляти культи чи збиратися у зв'язку з релігією або переконаннями і створювати та утримувати місця для цієї мети; б) ство­рювати і утримувати благодійні або гуманітарні установи; в) виробляти, набувати та використовувати у відповідному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов'язані з релігійними обрядами або звичаями чи переконан­нями; г) писати, видавати та розповсюджувати відповідні публікації з цих галузей; д) вести викладання з питань релігії або переконань у місцях, що підходять для цієї мети; е) клопотатися про отримання і отримувати від окремих осіб та організацій добровільні фінансові та інші пожертви; є) готувати, призначати, обирати чи призначати за правом успадкування керівників відповідно до потреб та норм тієї чи іншої релігії або переко­нань; ж) дотримуватися днів відпочинку та відзначати свята і відправляти обряди відповідно до приписів релігії та переконань; з) встановлювати і підтримувати зв'язки з окремими особами в галузі релігії та переконань на національному і міжнаціональному рівнях.

У Декларації також закріплене, положення, за яким "кожна дитина має право на освіту у сфері релігії або переконань відповідно до бажань її бать­ків чи, у певних випадках, законних опікунів і не примушується до навчан­ня в сфері релігії чи переконань всупереч бажанням її батьків чи законних опікунів; при цьому керівним принципом є інтереси дитини" (ч. 2 ст. 5).

30

Проаналізувавши вищевказані міжнародні акти з питань прав люди­ни, можемо зробити висновок, що свобода віровизнання та свобода ві­росповідання людини включають наступні елементи (можливості):

- мати релігію або переконання;

- приймати релігію чи переконання на свій вибір;

- змінювати свою релігію чи переконання;

- сповідувати релігію або переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релі­гійних і ритуальних обрядів та вчень; забезпечувати релігійне і мораль­не виховання своїх дітей батьками чи законними опікунами відповідно до власних переконань.

Слід зазначити, що право людини мати релігію або переконання сто­сується лише внутрішньої сфери особистості й тому воно виступає склад­ником (елементом) тільки свободи віровизнання. Інші вищезазначені пра­ва є елементами і свободи віровизнання, і свободи віросповідання.

Як уже зазначалося, в цілій низці інших міжнародних актів з питань прав людини також закріплюються і розкриваються окремі можливості, що входять до структури свободи віровизнання та свободи віросповіда­ння людини.

Так, у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права закріплено, що "держави, які беруть участь у цьому Пакті, зо­бов'язуються поважати свободу батьків чи, у певних випадках, закон­них опікунів обирати для своїх дітей не тільки запроваджені держав­ними властями школи, а й інші заклади, що відповідають тому мініму­му вимог щодо освіти, який може бути встановлений чи затверджений державою, і забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань" (ч.3 ст.13). Крім того, в ч. 1 ст. 13 да­ного Міжнародного пакту закріплюється право кожної людини на осві­ту (в тому числі й на релігійну), яке, на нашу думку, також є елементом свободи віровизнання та свободи віросповідання людини. Правильно передбачено в ньому, що "освіта повинна дати можливість усім бути ко­рисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма національними та расовими, етнічними та релігійними групами і роботі ООН у підтриманні миру". Адже осві­та, чи релігійна, чи світська, повинна виступати основою формування свободи віровизнання людини.

У Підсумковому документі Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ також закріплюються окремі елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини. Зокрема в ній проголошується, що "з метою забезпечення свободи особи сповідувати релігію чи віру держа-ви-учасниці будуть, серед іншого:

31

- надавати на прохання об'єднань віруючих, які сповідують чи гото­ві сповідувати свою віру в конституційних рамках своїх держав, можли­вість визначення статусу, передбаченого для них у відповідних країнах (п. 16. 3);

- поважати право кожного давати і отримувати релігійну освіту мо­вою на свій вибір, індивідуально чи разом з іншими (п. 16.6);

- в цьому контексті поважати свободу батьків забезпечувати релігій­не і моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань

(п. 16.7);

- дозволяти підготовку персоналу у відповідних установах (п. 16.8);

- поважати право віруючих і релігійних об'єднань на придбання і використання священних книг, релігійних видань мовою на свій вибір та інших предметів і матеріалів, що належать до сповідування релігії чи віри, та володіння ними" (п. 16.9).

У Заключному акті НБСЄ закріплюється, що "держави-учасниці бу­дуть визнавати і поважати свободу особи сповідувати одноосібно або разом з іншими релігію чи віру, діючи так за велінням власної совісті..." Таке ж положення закріплене і в Підсумковому документі Мадридської зустрічі 1980 р. держав-учасниць НБСЄ.

Паризька хартія для нової Європи проголошує, що ".кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії і переконань."

Парламентська Асамблея Ради Європи Рекомендацією № 1202 "Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві" (1993) за­кликала європейську спільноту до вжиття таких заходів:

- гарантувати релігійну свободу, свободу сумління і свободу культу (п. "І" ст. 16);

- бути гнучкими щодо узгоджень різноманітної релігійної практики (наприклад, одягу, їжі і релігійних свят) (п. "і" ст. 16);

- забезпечувати вивчення релігійних та етичних систем як шкільних дисциплін, домагатися окремого і ретельного опису релігій у шкільних підручниках (зокрема з історії) та усного викладання з метою досягнення кращого і повнішого розуміння різноманітних релігій (п. "ііі" ст. 16).

У Рекомендації № 1396 "З Релігії та демократії" (1996) Парламент­ська Асамблея Ради Європи запропонувала урядам країн-членів:

- гарантувати свободу совісті та релігійних виявів у рамках умов, визначених Європейською конвенцією з прав людини для усіх грома­дян, а особливо (п. "і" ст. 13):

а) охороняти релігійний плюралізм.;

б) сприяти . дотриманню релігійних обрядів та звичаїв, наприклад, відносно одруження, вбрання, свят (з можливістю відповідного звіль­нення з роботи) та військової служби;

32

- сприяти розвиткові знань про релігію, особливо (п. "іі" ст. 13):

а) в рамках етичної та громадянсько-демократичної освіти підтри­мувати навчання про те, що релігії є зібранням цінностей, розрізнення яких повинно бути розвиненим серед молоді;

б) сприяти викладанню у школах порівняльної історії різних релігій, звертаючи увагу на їхнє походження, схожість деяких цінностей та різ­номанітність звичаїв, традицій, свят і т.д.;

в) заохочувати вивчення історії і філософії релігій та дослідження цих предметів в університетах паралельно з теологічними дослідженнями;

г) співпрацювати з релігійними навчальними установами для вве­дення або підсилення в їхніх курсах аспектів, пов'язаних із правами лю­дини, історією, філософією та наукою;

- сприяти культурним і соціальним виявам релігій, особливо: (п. "іу"

ст. 13):

а) забезпечувати рівні умови для утримання і збереження культових будівель та іншого майна всіх релігій.;

б) зберігати культурні традиції та різноманітні релігійні святкування;

в) заохочувати соціальну та милосердницьку працю, здійснювану релігійними общинами та організаціями.

У низці міжнародно-правових актів закріплене право громадян на альтернативну (невійськову) службу, яке, на нашу думку, також входить у структуру свободи віровизнання та свободи віросповідання людини.

Так, Комісія з прав людини ООН у резолюції 1987/46 від 10 березня 1987 р. визнала, що відмова від військової служби з мотивів совісті ви­пливає із принципів і глибоких переконань, які виникають на основі ре­лігійних, етичних, моральних чи подібних їм цінностей. Комісія зверну­лась до всіх держав із проханням визнати, що таку відмову від служби в армії слід розглядати як законне здійснення права на свободу думки, совісті і релігії, і вжити заходів, спрямованих на звільнення молодих людей від військової служби з носінням зброї, на основі їх відмови з істинних мотивів совісті [193]118.

Ще одним важливим практичним кроком на шляху до реалізації цього заклику ООН можна вважати Паризьку нараду "Конференція з людського виміру" (1989), на якій було проголошено, що "держави-учасниці, визнаючи право кожної окремої людини в порядку законного здійснення права на свободу думки, совісті, релігії і переконань запе­речувати проти проходження військової служби з релігійних чи інших мотивів, домовляються:

118 [193] Новиков В.С., Тимофеев М.А. Альтернативная служба: отечественньїй и зарубежньїй опьіт // Социологические исследования. - 1990. - № 8. - С. 20.

33

- ухвалити законні положення (якщо такі відсутні) і відповідні захо­ди для звільнення осіб від проходження військової служби в тих випад­ках, коли з релігійних чи інших переконань наявні заперечення проти проходження служби в бойових частинах; вводити там, де ще їх не за­проваджено, різні форми альтернативної служби, яка б мала цивільний характер, була загальнокорисною і не сприймалося як покарання;

- утримуватись від практики покарання тих осіб, котрі відмовилися від проходження військової служби і погоджуються на проходження альтернативної..."

Подібні положення пізніше були закріплені і в п. 18 Документа Ко­пенгагенської наради "Конференції з людського виміру", НБСЄ (1990).

В Кодексі поведінки, який торкається військово-політичних аспектів безпеки (НБСЄ, 1994), зазначено, що "держави-учасниці. розглянуть питання стосовно запровадження практики звільнення від військової служби чи проходження альтернативної служби" (п. 28).

У п. 2 ст. 10 Хартії Європейського Союзу про основні права закрі­плюється право на відмову від військової служби з релігійних мотивів. Проте це право визнається не безумовно, а лише відповідно до націо­нальних законів, які регулюють його здійснення.

Слід зауважити, що в деяких міжнародних актах проголошується свобода віровизнання, свобода віросповідання для певних категорій, груп людей.

Так, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права закрі­плено, що "в тих країнах, де існують етнічні, релігійні і мовні меншини, особам, які належать до таких меншин, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами тієї ж групи. сповідувати свою релігію і виконувати її обряди." (ст. 27). Зазначена свобода ще раз підтверджу­ється вже у спеціальному документі ООН щодо меншин - у Декларації про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин (1992), в якій закріплено, що люди, які належать до та­ких меншин, "мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію і відправляти релігійні обряди." (ч. 1 ст. 2). У Рамковій конвенції про захист національних меншин (Рада Європи, 1995) також проголошено, що "держави-члени Ради Європи та інші дер­жави, що підписали цю конвенцію, повинні забезпечувати право кожної особи, яка належить до національної меншини, . на свободу думки, совісті і релігії" (ст. 7). У ст. 8 цієї Конвенції закріплено, що такі особи мають право сповідувати свою релігію або переконання і створювати релігійні установи, організації та асоціації [277]119.

[277] Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 57.

34

В Європейській хартії прав солдатів строкової служби (ЕССО, 1996) передбачено, що "кожен солдат має право на свободу думки, совісті, релі­гії, сексуальних уподобань і власну філософію життя. Це право включає віру, а також свободу висловлювати свою релігію або віру самому або в об'єднанні, публічно чи особисто, шляхом навчання, практикування, слу­жіння і спостереження" (ст. 13).

Мінімальними стандартними правилами поводження з засудженими (ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками, 1955) передбачені юридичні засоби реалізації засудженими людьми пра­ва сповідувати будь-яку релігію [225]120. Зокрема в них закріплено, що у закладах, де перебуває достатня кількість засуджених, які належать до одного і того ж віросповідання, слід призначати кваліфікованого служителя даного культу і дозволяти йому відправляти там відповідні обряди. Якщо ж кількість таких засуджених достатньо велика і є відпо­відні можливості, служителя слід призначати на постійно. Кваліфікова­ний служитель культу повинен мати можливість регулярно відправляти релігійні обряди і у відведений для цього час періодично відвідувати наодинці засуджених, які належать до його віросповідання, для розмов на релігійні теми. Наголошується, що засуджені повинні мати доступ до кваліфікованого представника будь-якого віросповідання; з іншого ж боку, якщо засуджений протестує проти його відвідування служителем культу, то до його побажань слід ставитися з повагою (п. 41). Також указаними Мінімальними правилами передбачено, що, в межах здій­сненого, кожен засуджений повинен мати можливість задовольняти свої релігійні потреби, беручи участь у релігійних обрядах у стінах його за­кладу і маючи в своєму розпорядженні релігійні писання, притаманні його віросповіданню (п. 42).

Заслуговує на увагу й Женевська конвенція про поводження з військо­вополоненими (ООН, 1949) [65]121. Окрема її глава (5) присвячена релігії, інтелектуальній і фізичній діяльності. Зазначена конвенція детально ре­гламентує процедуру реалізації військовополоненими права сповідувати свою релігію. Не зупиняючись на її розгляді конкретно, зазначимо лише, що в ній передбачено надання повної свободи військовополоненим для виконання обрядів їх релігій, включаючи відвідування богослужінь, за умови дотримання ними дисциплінарного порядку, визначеного військо­вими властями (ст. 34). Служителям же культу, які опинилися разом із вій­ськовополоненими, буде дозволено обслуговувати своїх одновірців. Вони

120 [225] Права человека. Сборник международньх договоров. - Нью-Йорк; Женева: Издание Организации Обьединенньїх Наций, 1994. - Т. 1. (Ч. 1.): Универсальньїе договори. - С. 273.

121 [65] Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, З.С. Кривчикова. - М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1997. - Т. 2. - С. 603-625.

35

користуватимуться свободою листування, яке підлягає цензурі, щодо ре­лігійних справ їх культу з духовними властями країни, в якій вони затри­мані, і міжнародними релігійними організаціями (ст. 35).

Таким чином, аналіз усіх вищезгаданих міжнародних актів дозволяє зробити висновок, що структурними елементами свободи віровизнання та свободи віросповідання як загальносоціальних (природних) прав лю­дини є наступні можливості: [390]122

1. Мати релігію чи переконання [181, 39]123. Ця можливість, як уже зазначалося, стосується лише внутрішньої сфери особистості і тому є складником тільки свободи віровизнання людини. Зовнішнє ж виражен­ня своєї релігії чи інших переконань перетворюється у їх сповідування.

2. Приймати релігію чи переконання [181]124. Вказане право може мати як внутрішній, так і зовнішній аспект, тому виступає складником і свободи віровизнання, і свободи віросповідання. Наприклад, зовнішнє прийняття віри може відбутися, коли людина стає членом релігійної чи іншої організації.

3. Змінювати свою релігію чи переконання [66, 114, 48, 365]125. Ця можливість людини також може мати як і внутрішній, так і зовнішній аспекти. Причому зовнішній аспект цієї можливості може виражатися у переході з однієї релігійної організації в іншу. Відповідно, вказане право людини є складником свободи віровизнання і свободи віросповідання.

4. Сповідувати свою релігію або переконання [181, 39, 66, 114, 78, 67, 48, 365, 280]126. Ця можливість людини стосується внутрішньої та зовнішньої сфери особистості. Сповідувати, як видається, означає: 1) дотримуватися якої-небудь релігії, віровчення; 2) відкрито визнавати, наслідувати якесь вчення, певні погляди, переконання [192] 127. Отож, сповідувати свою релігію або переконання (сповідувати віру) означає відкрито визнавати, виражати власне внутрішнє та зовнішнє ставлення

122 [390] Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодавче закріплення // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2 (25). - С. 115-122.

123 [181] Ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [39] ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

124 [181] Ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

125 [66] Ст. 18 Загальної декларації прав людини; [114] ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основних свобод; [48] п. 9.4 Документ Копенгагенської Наради з людських вимірів НБСЄ (1990); [365] ст. 10 Хартії Європейського Союзу про основні права.

126 [181] Ст.18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [39] ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань; [66 ] ст. 18 За­гальної декларації прав людини; [114] ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основних свобод; [78] п. 16 Підсумкового документу Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ; [67] п. 'Л/ІГ Заключ­ного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі; [48] п. 9.4 Документ Копенгагенської Наради з людських вимірів НБСЄ (1990); [365] ст. 10 Хартії Європейського Союзу про основні права; [280] п. "IV" 13 Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1396 (1999) З релігії та демократії.

127 [192] Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О.М. Сліпушко. - К.: Аконіт, 1998. - Т. 4: Роб-Я. - С. 335.

36

до об'єкта віри. Зовнішні способи сповідування віри досить різноманіт­ні і включають у себе такі можливості: відправляти культи та збиратися у зв'язку з релігією або переконаннями, створювати та утримувати міс­ця для цієї свободи; виробляти, набувати та використовувати у відповід­ному обсязі необхідні предмети та матеріали, пов'язані з релігійними обрядами або звичаями чи переконаннями (наприклад, священні кни­ги), та володіти ними; писати, видавати та розповсюджувати відповідні публікації з цих галузей; вести викладання з питань релігії або пере­конань (зокрема надавати релігійну освіту) у місцях, що підходять для цієї мети, мовою на свій вибір; дотримуватися днів відпочинку, відзна­чати свята; відправляти, дотримуватися та зберігати обряди, звичаї від­повідно до приписів релігії чи інших переконань (наприклад, відносно одруження, свят, їжі, вбрання); встановлювати і підтримувати зв'язки з окремими особами в галузі релігії та переконань на національному і міжнаціональному рівнях; забезпечувати релігійне та моральне вихо­вання і навчання батьками (законними опікунами) своїх дітей; здійснен­ня соціальної, милосердницької праці окремими особами чи їх об'єд­наннями та інші.

Отже, можливість людини сповідувати свою релігію або переконан­ня є складником свободи віровизнання та свободи віросповідання.

5. Здобувати релігійну та (або) світську освіту [182, 39, 265, 78, 365, 280, 279] 128. Це право включає такі можливості: отримувати ре­лігійну освіту мовою на свій вибір, індивідуально чи разом з іншими; вивчати релігійні та етичні системи як шкільні дисципліни; домагатися окремого і ретельного опису релігій у шкільних підручниках та їх усно­го викладання при цьому, наголошуючи, що релігії є зібранням ціннос­тей, розрізнення яких повинно бути розвиненим серед молоді; вивчати історію і філософію релігій та досліджувати ці предмети в університе­тах паралельно з теологічними дослідженнями та інші.

Право здобувати релігійну та (або) світську освіту може мати зо­внішній і внутрішній аспект, тому є складником свободи віровизнання та свободи віросповідання людини.

6. Утримання від окремих дій, несумісних із релігійними чи ін­шими переконаннями людини. Релігійні та інші переконання людини можуть зумовлювати не лише потребу вчинення певних дій (наприклад,

128 [182] Ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; [39] ч. 2.ст.5 Де­кларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань; [265] ст. 2 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод; [78] п. 16.6, 16.7 Підсумкового документа Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ; [365] ст. 14 Хартії Євро­пейського Союзу про основні права; [280] п. "іі" 13 Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1396 (1999). "З релігії та демократії"; [279] п. "ііі" 16 Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1202 (1993). "Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві".

37

обрядового, культового, проповідницького та іншого характеру), але та­кож і неприйнятність, суб'єктивну неможливість виконання людиною інших дій (наприклад, брати участь у релігійних чи громадських обря­дах). При цьому серед дій, вчинення яких є несумісним із релігійними чи іншими переконанням людини, можуть бути як юридично нейтраль­ні, юридично необов'язкові дії, так і дії, виконання котрих є обов'язко­вим у правовій системі відповідної держави.

У вищевказаних міжнародних актах з питань прав людини знайшли своє відображення лише право людини відмовлятися від військової служ­би із заміною її альтернативною та право утримуватися від певних дій щодо одягу, їжі, релігійних свят (з можливістю відповідного звільнення з роботи) [49, 109, 48, 365, 280]129.

Разом з тим, можна стверджувати, що існує також низка інших обов'язків, виконання котрих для окремих людей є несумісним з їхніми релігійними чи іншими переконаннями (наприклад, складання прися­ги, участь у громадських обрядах тощо). Водночас, з огляду на пріори­тетність прав людини, звільнення від таких обов'язків або заміна їх на альтернативні не повинні трактуватися як такі, що можуть призвести до порушення суспільних інтересів. Тому видається, що право на альтер­нативну (невійськову) службу, поряд із правом на альтернативний по­рядок складання присяги і правом на відмову від участі у громадських (релігійних) обрядах, можуть охоплюватися ширшим за змістом правом людини, яке може бути назване свободою людини утримуватися від окремих дій, несумісних із її релігійними чи іншими переконаннями. Вважаємо, що з часом таке право знайде своє відображення в міжнарод­них актах з питань прав людини.

Визнаючи водночас за людиною таку правову можливість, слід наго­лосити на тому, що про звільнення від юридичних обов'язків чи заміну їх на альтернативні може йтися лише в тих випадках, коли це не призведе до порушення суспільних інтересів чи прав інших людей та якщо це є прак­тично можливим. Визначення конкретного кола випадків, коли таке звіль­нення (заміна) є можливим, має бути віднесене до компетенції держави.

Можливість людини утримуватися від окремих дій, несумісних з її релігійними чи іншими переконаннями, має внутрішній і зовнішній ас­пекти, тому вона є складником свободи віровизнання та свободи вірос­повідання.

129 [49] Документ Паризької наради Конференції з людського виміру загальноєвропейського процесу держав-учасниць НБСЄ (1989); [109] п. 28 Кодексу поведінки, який торкається військово-політичних аспектів безпеки (НБСЄ, 1994); [48] п. 18 Документа Копенгагенської наради з людських вимірів НБСЄ (1990); [365] § 2 ст. 10 Хартії Європейського Союзу про основні права; [280] п. «і»13 Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1396 (1999) "З релігії та демократії".

38

Вищевказані складники свободи віровизнання та свободи віроспо­відання схематично відображені на рис. 2.2.

Складники (можливості) свободи віровизнання людини

сповідувати свою релігію чи переконання

здобувати релігійну та (або) світську освіту

утримання від дій, несумісних з релігійними чи іншими переконаннями

Складники (можливості) свободи віросповідання людини

утримання від дій, несумісних з релігійними чи іншими переконаннями

Рис. 2.2. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини

39

Проаналізувавши складники свободи віровизнання та свободи вірос­повідання людини, можемо констатувати, що центральне місце серед них займає право сповідувати якусь релігію чи інші переконання. Це також ві­дображено і в термінологічному звучанні свободи віросповідання люди­ни. Однак, наголосимо ще раз, що крім права сповідувати якусь релігію чи інші переконання, свобода віросповідання включає й інші складники (можливості). Використавши їх, можемо конкретизувати вищенаведене поняття свободи віросповідання людини. Відповідно, свобода віроспо­відання як загальносоціальне (природне) право людини - це можли­вість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змі­нюються та сповідуються релігійні або інші переконання.

Структура свободи віровизнання та свободи віросповідання як за-гальносоціальних явищ, крім вищевказаних елементів, включає і зв'яз­ки між ними. Так, наприклад, право людини сповідувати релігію зумов­лює можливість утримуватися від окремих дій, які несумісні з її релігій­ними переконаннями. Також право сповідувати релігію є "поштовхом" для здобуття релігійної освіти. Зміна ж релігійних чи інших переконань тягне за собою і право їх сповідування чи, навпаки, несповідування. Прикладів таких зв'язків між структурними елементами свободи віро­визнання та свободи віросповідання можна наводити багато.

Вищенаведені складники свободи віровизнання та свободи віроспо­відання можуть бути об'єднані та згруповані за певними ознаками:

І. За кількісним складом носіїв: можливості окремих людей; мож­ливості спільнот (релігійних організацій, національних меншин). ІІ. За специфікою суб'єктного складу: можливості, які є загальнолюдськими у вузькому розумінні, тобто необхідні будь-якій категорії людей; мож­ливості окремих категорій людей (дітей, військовослужбовців, засудже­них та інших).

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити наступні висновки:

1. Свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право лю­дини - це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визна­чати власне внутрішнє ставлення до нього.

2. Свобода віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини - це можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання. Конкре­тизуючи, можемо відзначити, що свобода віросповідання як загально-соціальне (природне) право людини - це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповід­уються релігійні або інші переконання.

3. Структура свободи віровизнання та свободи віросповідання як природних прав людини - це система елементів (можливостей, котрі ві­

40

дображають змістовну конкретизацію зазначених прав), а також зв'язки між ними. Структурні елементи (можливості) свободи віровизнання, а також зв'язки між ними стосуються лише внутрішньої (психічної) сфе­ри людини. Зовнішній же їх прояв становить структуру свободи вірос­повідання. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загальносоціальних (природних) явищ відображено в між­народних (як універсальних, так і регіональних) актах з прав людини.

4. Так, до структурних елементів свободи віровизнання та свободи віросповідання як загальносоціальних явищ належать такі можливості людини:

а) приймати певну релігію чи інші переконання;

б) змінювати свої релігійні чи інші переконання;

в) сповідувати якусь релігію чи інші переконання;

г) здобувати релігійну та (або) світську освіту;

д) утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи ін­шими переконаннями. Ця можливість, однак, не відображена в такому звучанні у міжнародних актах з прав людини. У них передбачені лише можливості: відмови від військової служби із правом заміни її альтер­нативною; утримання від певних дій щодо одягу, їжі, релігійних свят (з можливістю відповідного звільнення з роботи). Проте зазначений еле­мент свободи віровизнання та свободи віросповідання може включати в себе ще й інші права (наприклад, можливість відмови від науково об­грунтованого медичного лікування, від складання присяги та інші).

Крім вищевказаних елементів, свобода віровизнання включає також ще один - можливість мати власні релігійні чи інші переконання. Однак таке право не є складником свободи віросповідання, оскільки стосуєть­ся лише внутрішньої (психічної) сфери особи.

41


РОЗДІЛ 3

СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ ЛЮДИНИ ЯК СУБ'ЄКТИВНЕ ЮРИДИЧНЕ ПРАВО: ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА. МЕХАНІЗМ І СТАДІЇ ЙОГО ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ (ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА)

У даному розділі аналізуються принципи законодавства України щодо свободи віросповідання людини; подається визначення поняття свободи віросповідання як суб'єктивного юридичного права і розкри­вається його структура. Розглянуто механізм і стадії юридичного забез­печення свободи віросповідання людини в Україні.

3.1. Принципи законодавства щодо свободи віросповідання

Кожна демократична держава прагне втілити у національному зако­нодавстві загальнолюдські цінності, надбання, котрі закріплено в між­народних актах з прав людини, в актах окремих держав чи інших дже­релах (наприклад, у Біблії). Відповідно до цього, й Україна, ставши на шлях формування правової держави, радикально активізувала процес визнання прав людини й ефективізації юридичних засобів їх реалізації, охорони та захисту. Одним із таких - загальносоціальних за генезисом й існуванням - прав людини є її свобода віросповідання.

У системі законодавства України з питань прав людини і громадя­нина важливе місце займають закони про свободу віросповідання та релігійні організації. Правову основу діяльності релігійних організа­цій становлять Конституція України, яка проголошує, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), та Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 р. У низці інших нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалі­зації, охорони і захисту свободи вибору світогляду та віросповідання, а також окремих її елементів (можливостей), зокрема таких, як право на світську та релігійну освіту, право на альтернативну (невійськову)

42

службу [252, 233] 1 30. Крім того, згідно зі ст. 9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість котрих надана Верховною Радою України і в яких, зокрема, також закріплюється свобода світогляду та віросповідання. До них належать, насамперед, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 18) та Конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст. 9). Отже, можна стверджувати, що в системі законодавства України досить чітко викристалізовується та його ділянка, котра торкається свободи віросповідання та релігійних організацій. Можна констатувати існування комплексного (міжгалузе­вого) інституту законодавства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи світогляду і віросповідання.

Законодавство України про свободу віросповідання та релігійні ор­ганізації базується на наступних міжгалузевих принципах (засадах):

1. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії (ст. 24 Конституції України, ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Згідно з цим принципом, громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях суспільного життя незалежно від їх ставлення до релігії. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками релігійних або інших переконань. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується. У деяких історичних національних документах указаний принцип також прого­лошується. Наприклад, у Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольности УНР) від 29 квітня 1918 р. закріплено, що "громадяни в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра... не дають ніяких привілеїв в них" (п.12). Цей принцип проголошується і в нормативно-правових актах ба­гатьох держав [145, 134, 353]131. Наприклад, у законодавстві Польської Республіки передбачено, що "громадяни, віруючі різних віросповідань та невіруючі, мають рівні права в житті держави у політичній, господар­ській, суспільній і культурній сферах"[398]132. У документах Католиць­кої Церкви також прослідковується принцип рівноправності громадян

130 [252] Закон України "Про освіту" (в редакції Закону від 23.03.1996 р.) // Відомості Верхо­вної Ради України. - 1996. - № 21. - Ст. 84; [233] Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції від 18.02.1999 р.) // Урядовий кур'єр - 1999. - 18 березня; Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону Укра­їни "Про альтернативну (невійськову) службу" від 10.11.1999 р. № 2066 // Урядовий кур'єр - 1999. - 8 грудня.

131 [145] Ст. 14 Конституции Японии; [134] ч. 2 ст.6 Конституции Республики Болгария; [353] п. 4 ст. 3 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньїх обьединениях" (1997 г.).

132 [398] Ч. 3. ст. 1 Іізіаша Роїзка г сіпіа 17 та]а 1989 г. О д\л/агапс]асп шоіпозсі зитііепіа і \л/уіп-апіа //Огіеппік изіаш г 1989 г. Иг. 29. - Р. 155.

43

незалежно від їх ставлення до релігії. Так, зокрема, зазначається: "... треба, щоб цивільна влада подбала, аби рівноправність громадян...ні-коли, ні відкрито, ні потаємно не була порушена з релігійних причин." [43]133; "...Церква відкидає всяку дискримінацію людей або пересліду­вання, заподіювані через походження чи колір шкіри, стан чи релігію, як чужі Христовому духові" [42]134.

Юридичною гарантією охорони вказаного принципу є передбачена в законодавстві України кримінальна відповідальність за "умисні дії, спрямовані на розпалювання. релігійної ворожнечі та ненависті. об­разу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками. релігійних та інших пере­конань..." (ч. 1 ст.161 Кримінального кодексу України). Крім того, ква­ліфікуючими (особливо кваліфікуючими) ознаками даного злочину є: вчинення вищевказаних дій у поєднанні з насильством, обманом чи по­грозами, або - службовою особою (ч. 2 ст. 161 Кримінального кодексу України); вчинення дій, передбачених частиною першою або другою цієї статті, організованою групою осіб або які спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 3 ст.161 Кримінального кодексу України).

Слід також зауважити, що вчинення злочину на грунті релігійної во­рожнечі може враховуватися судом при призначенні покарання як обста­вина, що його обтяжує (п. 3 ч. 1 ст. 67 Кримінального кодексу України).

2. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. 3 ст. 35 Конституції України). У Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" закріплюється, що "ніхто не може встановлю­вати обов'язкових переконань і світогляду" (ч.2 ст.3). У деяких держа­вах поряд із вказаним принципом чи окремо проголошується й інший: ніяка релігія не може бути державною. Наприклад, у Конституції Росій­ської Федерації закріплено, що "ніяка релігія не може встановлюватися як державна чи обов'язкова" (ч. 1 ст.14)[140]135.

У Конституції Іспанії зазначено, що "ніяка релігія не може бути дер­жавною" (ч. 3 ст. 16) [124]136. Поправка І до Конституції Сполучених Штатів Америки проголошує, що "Конгрес не повинен ухвалювати за­

133 [43] П. 6 Декларації про релігійну свободу // Права людини в Україні: Інформаційно-аналі­тичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 16. - Київ; Харків,

1996. - С. 100.

134 [42] П. 5 Декларації про відносини церкви з нехристиянськими релігіями // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав лю­дини: Вип. 16. - Київ; Харків, 1996. - С. 110.

135 [140] Конституция Российской Федерации с комментариями для изучения и понимания / Л. Ш.Лозовский, Б.А. Райзберг - М.: ИНФРА-М, 2001. - С. 9.

136 [124] Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 374.

44

конів, які б запроваджували будь-яку релігію чи забороняли вільне від­правлення релігійних обрядів..." [95]137.

Зазначимо, що інститут державної релігії існує більш ніж у 55 кра­їнах світу, в 16-ти з них пануючою релігією є католицизм [221]138. Слід зауважити, що поняття "державна релігія" й "обов'язкова релігія" не завжди є тотожними. Так, у деяких країнах наявність державної релігії не означає, що вона є обов'язковою. Наприклад, у Конституції Коро­лівства Данії (1953) закріплено, що Євангельська Лютеранська Церква є Офіційною Церквою Данії і користується підтримкою держави (п. 4 ч. І). Однак громадяни мають право створювати релігійні об'єднання, в тому числі такі, що не входять у лоно Офіційної Церкви, відповід­но до своїх переконань за умови, що їх віровчення і вчинки не будуть порушувати норми моралі і порядку (п. 67 ч. VII) [124]139. Виникає питання: чи порушує свободу віросповідання людини наявність у кра­їні державної релігії? Із практики Європейського суду з прав людини випливає, що співпраця між державою і релігійними конфесіями може існувати, навіть коли вона не здійснюється відповідно до правил су­ворої рівності. Рівність (ст. 14 Конвенції про захист прав людини та основних свобод) повинна суворо застосовуватися до свободи, але не обов'язково - до співпраці. Навіть ситуації привілейованої співпраці між державою і певною церквою у формі прихованої конфесійності держави (як у Греції) чи у формі державної церкви (як в Англії чи скандинавських країнах) не розглядалися Євросудом як такі, що су­перечать релігійній свободі у тому вигляді, в якому вона захищена Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Важливим, на думку Суду, є те, що відносини привілейованої співпраці не при­зводять до жодної невиправданої шкоди свободі дій для інших груп і окремих осіб у релігійних та ідеологічних питаннях. Мета ст. 9 Євро­пейської конвенції не в тому, щоби встановити певний критерій дер­жавно-церковних відносин у державах, які є членами Ради Європи, і не в тому, щоби нав'язати примусовий секуляризм. Вона спрямована натомість на забезпечення адекватної гарантії на свободу релігії і сві­тогляду.

У справі Кокінакіса проти Греції (КОККІМЛКІ8 V. ОКЕЕСЕ) (1993 р.) Комісія з прав людини Ради Європи підтвердила, що система державної

137 [95] Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх: Пер. з англ. - К.: Веселка, 1993. - С. 146.

138 [221] Потанина С.В. Некоторье аспектьі взаимоотношений государства и религии за рубе-жом // Журнал Российского права. - 2001. - № 4. - С. 110.

139 [124] Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 302, 311.

45

церкви сама по собі не є порушенням ст. 9 Європейської конвенції, поки членство в офіційній церкві не є примусовим [292]140.

На наш погляд, встановлення державної (офіційної) релігії є пору­шенням, недопустимим обмеженням свободи віросповідання людини, оскільки однією з її можливостей є колективне сповідування будь-якої релігії, наприклад, у межах релігійної громади, а обмеження прав релі­гійних громад, котрі не сповідують державну релігію, відповідно, тяг­не й обмеження прав її членів, пов'язаних із свободою віросповідання [76]141. Тому в Конституції України доцільно уточнити, що жодна релігія не може бути визнана державною чи обов'язковою.

3. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом (ч. 4 ст. 5 Закону України "Про свободу совісті та ре­лігійні організації"). Однак цей важливий принцип не відображений у Конституції України. Визнання якоїсь релігії державною, безперечно, порушує зазначений принцип, суть котрого полягає в тому, що не до­пускається встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релі­гії чи релігійних організацій щодо інших. У конституційних та інших нормативно-правових актах багатьох держав (наприклад, Італії, Іспа­нії, Грузії, Македонії, Болгарії, Росії) містяться спеціальні згадки про якусь одну чи декілька релігій або релігійних організацій. Наприклад, у Конституції Грузії закріплено, що держава визнає виключну роль Гру­зинської православної церкви в історії Грузії і разом з тим проголошує повну свободу релігійних переконань та віросповідання, незалежність церкви від держави (ст. 9) [317]142. Згадка однієї релігії є і в деяких наці­ональних історичних документах. Наприклад, у Конституції П.Орлика (5 квітня 1710 р.) передбачено, що "оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Східного обряду.". Закони про тимчасовий державний устрій України (квітень 1918 р.) проголошують, що "першенствуючи в Українській Державі віра є християнська, православна" (п. 9), однак "усі не належні до православної віри Громадяни Української держави,

140 [292] Мартинез-Торрон Хавьер, Наварро-Валлс Рафазль. Религиозная свобода в проекции Европейской Конвенции по правам человека // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм зако­нодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. О. Колодного і О.Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН

України, 2000. - С. 42.

141 У літературі знаходимо інші позиції з цього питання. Див., напр.: [76] Зубов А. Плетью обуха не перешибить. (Русская православная церковь и российское государство) // Известия. - 2000. - 21 января. - С. 10.

142 [317] Свобода совести, вероисповедания и религиозньїх организаций: положения конститу­цій постсоциалистических стран, государств Западной Европьі, США, Канадьі, Японии, междуна-родньх правовьх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь,

1996. - С. 45.

46

а також всі мешканці на території України користуються кожний по-всемістно свобідним відправленням їх віри і богослуженням по обряду оної" (п. 10). У деяких нормативно-правових актах передбачений поділ релігійних організацій на традиційні і нетрадиційні, визнані і невизнані (наприклад, у Литві) [131]143. У Конституції Греції закріплено, що пану­ючою в Греції релігією є релігія східно-православної Церкви Христової (ч. 1 ст. 3); всяка відома релігія вільна, і відправлення її культових обря­дів здійснюється безперешкодно під охороною закону (ч. 2 ст. 13). З цих конституційних положень випливає, що є і "невідомі релігії" в Греції, які, відповідно, обмежені у певних можливостях. Однак навіть відомі чи "визнані" релігійні організації також обмежуються у певних правах. Так, згідно із Законом про статус інших церков 1939 р. (мається на увазі, крім православних), для будівництва церкви, синагоги, мечеті, поряд з іншими формальностями, вимагається дозвіл місцевого православного митрополита. І хоча його відмова дати згоду не носить характеру адмі­ністративної заборони, відповідні органи Міністерства просвіти і куль­тів завжди в таких випадках відмовляють у проханні з боку неправо-славних [205]144.

У Конституції України, в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" не передбачено поділу релігійних організацій на традиційні або нетрадиційні, визнані або невизнані тощо, а також немає згадки про якусь одну чи декілька релігій.

Однак у деяких підзаконних нормативно-правових актах є вказівки на певні види релігійних організацій. Так, 03.01.1997 р. Віце-прем'єр-міністр України І. Курас затвердив "Заходи щодо нейтралізації діяль­ності деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їх негативного впливу на суспільство" № 191/96 [72]145. У них, зокрема, закріплюється наступне:

- реєстрацію статутів громад нетрадиційних релігій проводити лише після вивчення їхньої реальної культової практики на основі відповід­ної правової, релігієзнавчої, а у разі потреби і медико-психологічної експертизи (п. 1);

- зорієнтувати керівників друкованих та електронних засобів масової інформації щодо ознайомлення громадськості з діяльністю деструктив­них культів та негативними соціальними наслідками їхньої діяльності

(п. 4);

143 [131] Ст. 43 Конституции Литовской Республики (1992).

144 [205] Папастасис Хараламбос. Государственно-церковньїе отношения в Греции // Модели церковно-государственньїх отношений стран Западной Европьі и США / Под общ. ред. А. Колодно­го.- К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украиньї. - 1996. - С. 30.

145 [72] Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

47

- розгорнути широку просвітницьку роботу серед населення, осо­бливо молоді та дітей, з метою ознайомлення їх із справжньою приро­дою деструктивних тоталітарних культів та негативними наслідками їх діяльності для здоров'я і моралі людей (п. 5). На виконання зазначених "Заходів" Кабінету Міністрів України було прийняте Розпорядження Голови Львівської облдержадміністрації від 30.01.1997 р. № 53 "Про план реалізації Заходів Кабінету Міністрів України щодо нейтралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів", згідно з яким було за­тверджено склад консультативної групи з вивчення негативного впливу деструктивних тоталітарних культів на населення області та підготовки необхідних змін до чинного законодавства України 146.

Згадка про деструктивні, тоталітарні культи (угрупування) міститься також і в інших документах [176, 82, 86] 147.

Безперечно, зазначені підзаконні нормативно-правові акти та до­кументи суперечать законодавчим актам України, які не передбачають наявність традиційних чи нетрадиційних релігійних організацій, а тим більше - культів деструктивних, тоталітарних.

Слід, однак, зауважити, що згадка якоїсь релігії чи релігійної орга­нізації у нормативно-правових актах держав та поділ їх на певні види ще не свідчать про порушення принципу їх рівності. Порушення цього принципу може трапитися тоді, коли правовий статус різних релігійних організацій буде не однаковий. Так, у Кодексі законів про працю Украї­ни передбачений перелік православних релігійних свят, які є святкови­ми та неробочими днями (7 січня - Різдво Христове, один день (неділя) - Пасха (Великдень), один день (неділя) - Трійця (ч. 1, 2 ст. 73). Проте за поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, за­реєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочин­ку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні. У даному випадку законодавець прагне дотриматися принципу рівноправності релігій та релігійних організацій. Однак, для послідов­ного впро-вадження цієї засади, видається доцільним надати аналогічну можливість також й усім тим працівникам, котрі, не належать до жодної зареєстрованої в Україні релігійної громади. Разом з тим, здебільшого

146 Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

147 [176] Див., наприклад: Меморандум про співпрацю Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, Мінінформу та Держкомрелігій щодо висвітлення засобами масової інформації про­блем релігійно-церковного життя // Людина і світ. - 1998. - № 3. - С. 28; [82] Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації на Львівщині та роботу відділу у справах релігій у 2000 р." // Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації;['86] Ін­формаційний звіт за 1996 р. управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації

48

саме вищевказаний поділ релігій та релігійних організацій на певні види якраз і зумовлює неоднакове правове становище релігійних громад. У законодавстві деяких держав закріплюється принцип рівності релігій з одночасним наданням переваги, привілеїв лише одному віровченню чи декільком. Наприклад, у Російській Федерації проголошено, що релігій­ні об'єднання рівні перед законом. Релігійні об'єднання ж у цій державі створюються у формі релігійних груп і релігійних організацій, щоправ­да правовий статус перших набагато вужчий (ч. 2 ст. 6, ст. 27 Федераль­ного Закону Росії "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання").

Законодавство Бельгії також визнає формальну рівність між усіма релігіями, однак низка релігійних організацій у цій державі користуєть­ся офіційним визнанням, а відповідно - певними привілеями. На сьо­годні такий статус мають 6 деномінацій: католицизм, протестантизм, іудаїзм, англіканство, іслам, Грецька і Російська православні церкви. Ці деномінації, крім заробітної плати для священнослужителів із держав­ного бюджету, мають також і деякі інші привілеї (наприклад, отримують державні субсидії для будівництва і реставрації церков, мають право на радіо- і телевізійний час, право призначати військових і тюремних ка­пеланів, діяльність яких оплачується державою). Інші ж релігійні орга­нізації, наприклад, Свідки Єгови, Мормони, такого статусу не мають й інколи навіть не вважаються релігійними організаціями [345]148. З ін­шого боку, згідно з Конституцією Бельгії (1831), обов'язком держави є виплата заробітної плати і пенсій не лише священнослужителям, але й представникам визнаних законом організацій нерелігійного характе­ру, які надають благочинну допомогу (ст. 181). Безперечно, розглянуте конституційне положення Бельгії є демократичним, оскільки однаково оцінює благочинну діяльність організацій як релігійного, так і нерелі-гійного спрямування.

4. Відокремлення церкви і релігійних організацій від держави (ч. 3 ст. 35 Конституції України; ст. 5 Закону України "Про свободу со­вісті та релігійні організації"). Відзначимо, що законодавство України не виокремлює такого різновиду релігійних організацій, як церква, тому формулювання вказаного принципу необхідно уточнити. Суть цього принципу в Україні полягає в тому, що:

- держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної тер­пимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не спо­

148 [345] Торфс Рик. Церковь и государство в Бельгии // Модели церковно-государственньїх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религи-еведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 20-21.

49

відують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними орга­нізаціями;

- бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігій­них організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству;

- держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій;

- держава не фінансує діяльності будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії;

- релігійні організації не виконують державних функцій;

- релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об'єднаннями засоби масової інформації;

- релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не ви­сувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Однак свя­щеннослужителі мають право на участь у політичному житті на рівні з усіма громадянами;

- релігійні організації зобов'язані додержуватися вимог чинного за­конодавства і правопорядку [260]149.

Як бачимо, релігійні організації не "відокремлені" в буквальному розумінні цього слова від держави. Хоча вони взаємодіють між собою, впливають одні на одних, однак залишають за собою "автономні" сфери панування [70]150.

До речі, на Заході зазвичай говорять не про відокремлення Церкви від держави, а про відокремлення Церкви і держави, наголошуючи на рівно­правності суб'єктів цих відносин [60]151. Проте ми не можемо погодитися із принципом рівноправності держави і релігійних організацій, оскільки держава володіє, як відомо, цілою низкою прав, яких не мають інші спіль­ності, в тому числі й релігійні [113]152. До того ж у буквальному розумін­ні ні церква (релігійні організації), ні держава не відокремлені одна від одної, тому, вважаємо, доцільно закріпити принцип, за котрим Україна є

149 [260] Ст. 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

150 [70] Пор., напр.: Записка. Принципи взаємовідносин між державою та церквою // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - Київ; Харків, 1996. - С. 52.

151 [60] Єленський В. Перспективи розвитку української системи церковно-державних відносин // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (між­народний і український контекст) / За заг. ред. О. Колодного і О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнав­ства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 86.

152 [113] Див. також: Компанієць І.М. Адміністративно-правове регулювання свободи совісті: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07./ Нац. юрид. академія ім. Я. Мудрого.- Харків, 1996.

- С. 20.

50

державою світською. Це означає, що вона є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри - як релігійних, так і нерелігійних. Проте держава повинна чітко окреслити межі свого втручання у сповідування усякої віри, у діяльність релігійних та інших організацій, виходячи із за­гальнолюдських цінностей і прав людини.

Державна політика щодо сповідування будь-якої віри повинна бути обмежена:

- обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного прин­ципу;

- нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжрелігійних су­перечок чи конфліктів - за умови звернення релігійних організацій до відповідних юрисдикційних державних органів і безпосереднього ви­знання обов'язковості рішень останніх;

- встановленням меж фізичної поведінки, за які не можуть виходити прихильники будь-якої віри, відповідно до міжнародних стандартів;

- здійсненням контролю за дотриманням цих меж і в разі їх пору­шення - притягненням винних осіб (як фізичних, так і юридичних) до юридичної відповідальності;

- співпрацею з релігійними та іншими організаціями у певних сфе­рах суспільного життя. Наприклад, у сфері соціального обслуговування, надання допомоги дітям-сиротам, засудженим та іншим категоріям осіб, що їм фактично на практиці приділяється належна увага (матеріальна, духовна) з боку різних релігійних та інших організацій. Держава ж по­винна враховувати це шляхом надання певних пільг і дотацій згаданим релігійним та іншим організаціям. Однак така співпраця повинна базу­ватися на принципах добровільності та рівності всіх релігійних органі­зацій, діяльність яких не заборонена законом [379]153.

Слід зазначити, що співпраця релігійних організацій з державою широко практикується у багатьох країнах (наприклад, в Іспанії, Італії, Словаччині, Німеччині).

В Іспанії, наприклад, на конституційному рівні закріплено, що "ор­гани влади беруть до уваги релігійні вірування іспанського суспільства і підтримують відповідні відносини співпраці з Католицькою Церквою й іншими конфесіями" (п. 3 ст. 16 Конституції Іспанії). Так, із Католиць­кою Церквою були підписані чотири основні угоди:

а) з питань правового регулювання, в яке входить правове визнання всіх католицьких об'єднань та інституцій; недоторканність місць по­

153 Про деякі конкретні форми співпраці держави й релігійних організацій Див.: [379] Щипков О. Церковно-суспільні відносини і проблеми державного регулювання // Людина і світ. - 2000. - № 9.

- С. 18-21.

51

клоніння; визнання неділі й інших свят неробочими днями; право діяль­ності в місцях ув'язнення, лікарнях та інших місцях; визнання не тільки дійсності шлюбу, укладеного за католицьким обрядом, але й юридично­го значення деяких рішень, винесених церковними судами;

б) з питань освіти і культури, а саме: повага католицької моралі у всіх державних школах, викладання католицької доктрини як основного предмета у всіх школах при збереженні права учнів відвідувати чи не відвідувати ці заняття;

в) з фінансових питань, податкових пільг і звільнення від податків (зокрема звільнення від податку на майно і нерухомість, що використо­вується для богопоклоніння, та інш.);

г) з питань релігійного обслуговування військових сил.

Згідно з іспанським Законом "Про релігійну свободу" (1980), всту­пати у відносини з державою можуть, крім католицької церкви, ще й "глибоко вкорінені" релігійні об'єднання, до яких сьогодні належать: євангельське, іудаїстське та мусульманське. Інші ж релігійні організа­ції не можуть співпрацювати з державою у вищевказаних сферах [18-5]154. На нашу думку, це є порушенням свободи віросповідання людини. Співпраця держави з релігійними організаціями повинна існувати, але - ще раз підкреслимо - на добровільних і рівноправних засадах з остан­німи. Так, Додаток до Закону про свободу релігії, ухвалений нещодавно у Словаччині, дає можливість релігійним організаціям укладати угоди з урядом про своє перебування у цій країні [296]155. Спочатку уряд плану­вав укласти таку угоду лише з католицькою церквою, до якої належить більшість населення країни. Проте після критики з боку прихильників інших релігій право на угоди було вирішено поширити на всі релігійні організації. Таким чином, Словаччина гарантувала рівні права всім іс­нуючим у країні релігіям.

В залежності від того, на яких принципах базувалася чи то базується свобода віросповідання людини в тій чи іншій державі в різні історичні

154 [185] Моран Глория. Испанская система отношений церкви и государства // Модели церков-но-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под. общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 48.

155 [296 ] Релігія в сучасному світі. (Релігія і світ) // Релігійна панорама. - 2001. - № 2.- С. 20.

52

періоди, сформувалися і своєрідні моделі державно-церковних відно­син. Серед них, зокрема, виділяють наступні [312, 291, 160, 381]156:

1. Теократія (від грецьких слів ІЇіеоз - "Бог" і кгаїоз - "влада") -ототожнення державної світської і духовної влад, форма правління, при якій функціонування держави та її інституцій, регламентація суспільно­го життя визначаються панівною Церквою та її органами. Класичне тео­кратичне правління існувало у У-І століттях до н.е. в Іудеї, де вся влада зосереджувалася в руках жрецтва на чолі з іудейським першоієрархом, у 756-1870-х рр. - в Папській області, а з 1929 р. - у державі-місті Ва-тикан, де Папа Римський є абсолютним монархом. Теократичні традиції продовжують існувати в ісламських країнах (Іран, Саудівська Аравія).

2. Цезаропапізм, який передбачає повну залежність церкви від дер­жави, одержавлення і підпорядкування світській владі церковних струк­тур. Класичними прикладами такого правління є Візантія та Російська імперія, де з XVIII до початку ХХ століття главою православної церкви був імператор (імператриця).

3. Законодавча підтримка, що забезпечує привілейоване стано­вище певної Церкви в державі, надаючи їй статусу державної, офі­ційної (Греція, Англія, Швеція, Данія, Кувейт та інші країни). Особли­вий статус тієї чи іншої церкви зафіксований у конституціях більш ніж 40 держав світу. У 22 із них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення Церкви від держави. Ця модель передбачає не­можливість втручання церкви у справи держави при активному втру­чанні державних інституцій у справи Церкви. Вона найбільш характер­на для колишніх країн соціалістичного табору, в яких на законодавчому

156 [312] Саган О. Моделі державно-церковних взаємин в світовій історичній ретроспективі // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (між­народний і український контекст) / За заг.ред. А. Колодного і О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнав­ства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 10-11.; Пор.: [291] Коул Дерем В. Перспективи щодо релігійної свободи: порівняльна структура // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т. - Львів: Свічадо, 2001. - Т. 2. - С. 40-53.; [160] Крішнасвамі А. Дослідження фактів дискримінації у сфері релігійних прав і звичаїв. (Фрагменти звіту Спеціального Доповідача Підкомісії ООН у справах запобігання дискримінації й захисту меншин) // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т. - Львів: Свічадо, 2001. - Т. 2. - С. 263-266.; [291] Одіо Беніто Е. Ліквідація всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі релігії та переконань. Дослідження сучасних аспектів проблем нетерпимості й дискримінації на підставі релігії та переконань ( Фраг­менти звіту Спеціального Доповідача Підкомісії ООН у справах запобігання дискримінації й за­хисту меншин) // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т. - Львів: Свічадо, 2001. - Т. 2. - С. 312-315.; [381] Юраш А.В. Українська церква у контексті сучасних політико-конфесій-них та комунікативних процесів (історико-політологічний аспект): Автореф дис.. канд. юрид. наук: 23.00.01./ Львівський держ. ун-тет ім. І. Франка. - Львів, 1996. - С. 19.

53

рівні теоретично гарантувалася свобода совісті, але реально порушува­лася свобода релігії [361, 305, 206]157.

5. Проміжний стан між моделлю державної Церкви і моделлю по­вного відділення Церкви від держави і держави від Церкви. Для

цього типу відносин характерне збереження державної підтримки та привілеїв окремих Церков. Типовим прикладом такої моделі є сучасна Німеччина.

Німецька модель державно-церковних відносин базується на трьох принципах: нейтральність, толерантність і рівність. Однак Конститу­ційний Суд Німеччини встановив, що держава може мати дещо відмінне ставлення до різних релігійних організацій, беручи до уваги кількість їх членів і суспільний вплив [301, 62]158. Ті з релігійних течій, що мають більше 1 % від загальної кількості населення певної землі Німеччини, можуть отримати спеціальний статус (хоча спосіб його отримання в різ­них землях має деякі відмінності). Церкви, які мають особливий статус, звільняються від багатьох податків, отримують державну

фінансову підтримку і гроші від збирання особливого церковного податку (8-9 % від прибутку громадян).

6. Відокремлення церкви і держави. Така модель передбачає стан взаємоневтручання, наскільки це можливо, Церкви у справи держави і держави у справи Церкви. Типовим прикладом такої моделі є США. Із Конституції США випливає важливий принцип - нейтральність держа­ви щодо релігійних організацій, тобто ненадання переваги одній конфесії перед іншою. Верховний Суд США роз'яснив, що "рівність була б не­можливою в атмосфері деномінаційних упереджень держави. Отже, сво­бода віросповідання може бути гарантована лише в тому разі, якщо від законодавців - як і від виборців - вимагатиметься таке саме ставлення до нечисленних, новітніх чи непопулярних деномінацій, як і до їх власної релігії" [25]159. Церкви у США не потребують для свого існування жодно­го державного дозволу у вигляді урядової ліцензії чи реєстрації. Причому

157 [361]Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин у радянській Укра­їні в 1917-1941 роках (на матеріалі Донецького регіону): Автореф. дис... канд. юрид наук: 12.00.01./ Київський нац. ун-тет ім. Т. Шевченка. - К., 2001. - 20 с.; [305] Див. також: Рот А. Релігія в Румунії: посттоталітарний ландшафт // Людина і світ. - 1999. - № 7. - С. 7-8.; [206] Паращевін М. Церква в суспільстві: масштаби впливу // Людина і світ. - 2000. - № 5. - С. 49.

158 [301] Робберс Герхард. Государство и церковь в Федеративной Республике Германия // Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украиньї. - 1996. - С. 111.; [62] Див. також: Єленський В. Рейнські уроки. (Православні вивчають німецький досвід відносин між Церквою, державою і суспільством) // Людина і світ. - 1999. - № 3-4. - С. 4.

159 [25] Бусбі Лі. Американська модель церковно-державних відносин: здобутки і проблеми // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжна­родний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного і О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнав­ства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 30.

54

іноземні релігійні організації користуються такими ж правами, як і аме­риканські церкви. Уряди штатів забезпечують для релігійних організацій, так само як і для інших юридичних осіб, можливість одержати статус громадського об'єднання. Взагалі, правові характеристики релігійної ор­ганізації ті самі, що й світської. Однак у жодному із штатів реєстрація релігійних організацій не є обов'язковою [25]160. В Україні, як уже зазна­чалося, практикується модель відокремлення церкви (релігійних органі­зацій) і держави.

7. Відокремлення школи від церкви і релігійних організацій (ч. 3

ст. 35 Конституції України, ст. 6 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст. 9 Закону України "Про освіту" (в редакції 1996 р.). Суть цього принципу детально розкрито в підрозділі 4.5. монографії.

3.2. Поняття та структура суб'єктивного юридичного права на свободу віросповідання людини

У Конституції України (ст. 35) та Законі України "Про свободу сові­сті та релігійні організації" проголошуються й розкриваються зміст та структура свободи віросповідання людини. У низці інших нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалізації, охорони та захисту цього права людини, а також окремих його елементів (можливостей).

У Конституції України закріплено, що "кожен має право на свобо­ду світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність" (ч. 1 ст. 35). "Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я моральності населення або захисту прав і свобод інших лю­дей" (ч. 2 ст. 35). "Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою" (ч. 4 ст. 35). Також у Конституції України проголошується, що "кожен має право на освіту" (ст. 52). А це, на нашу думку, також входить до змісту свободи віросповідання людини.

160 [25] Бусбі Лі. Американська модель церковно-державних відносин: здобутки і проблеми // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжна­родний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного і О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнав­ства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 31.

55

У Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі -Закон України) проголошується, що "кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не спо­відувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання" (ч. 1 ст. 3).

У цьому ж Законі України закріплюється, що "батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою, мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії" (ч. 3 ст. 3), а також передбачено, що "громадяни можуть навчатися релігій­ного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання".

У вказаному Законі України проголошується також, що ніхто не може з мотивів релігійних переконань ухилятися від виконання своїх конституційних обов'язків. Допускається, однак, заміна виконання од­ного обов'язку іншим з мотивів переконань, щоправда, лише у випад­ках, передбачених законодавством України.

Проаналізувавши зміст та структуру свободи віросповідання люди­ни, на основі вищевказаних нормативно-правових актів України може­мо стверджувати про наступне: [390, 383, 392]161

По-перше, формулювання цього права людини в Конституції України та Законі України не однакове, тому необхідно внести зміни до Закону України й гарантувати в ньому кожному (а не лише громадянам України) свободу сві­тогляду та віросповідання, як це проголошено в Конституції України.

Однак, як уже обгрунтовувалося вище, найбільш вдалим формулю­ванням розглядуваного права є свобода віросповідання як можливість людини приймати, змінювати, сповідувати, здобувати релігійні або інші переконання, а також утримуватися від тих дій, які несумісні з ними.

По-друге, елементи свободи віросповідання конкретизовані і повніше роз­криті в Законі України. Так, у ньому закріплені наступні складники свободи віросповідання людини, які не знайшли свого відображення в Конституції України: право приймати і змінювати релігійні або інші переконання за своїм вибором; право на релігійну освіту; право на заміну виконання одного обов'яз­ку іншим з мотивів переконань у випадках, передбачених законодавством.

161 [390] Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодавче закріплення // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2 (25). - С. 115-122; [383] Ярмол Л. Елементи та юридичний механізм забезпечення свободи віровизнання людини в Україні // Актуальні пробле­ми правознавства. - Тернопіль: ЮІ ТАНГ. - 2001. - С. 171-174; [392] Ярмол Л. Юридичні гарантії здійснення конституційного права громадян України на вибір світогляду і віровизнання // ЗшоЬоСу ]Ьу\маІеІзкіе V/ Роїзсе і па ІІкгаіпу - гіесгушізіозс і регзрекіуму. 2езгу(у паикоше пг. 6. - РгіетузІ, 2001. - с. 217-227.

56

Право мати релігію або інші переконання належить до внутрішньої сфери особи, має загальносоціальну природу і тому не залежить від нормативного закріплення. Можливо, саме з цих міркувань у Конститу­ції України воно не відображене.

Однак такі елементи свободи віросповідання людини, як право при­ймати релігійні чи інші переконання, змінювати (слід уточнити) свої релігійні або інші переконання та право на релігійну освіту, необхідно закріпити і в Конституції України (ст. 35).

Право на заміну виконання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів релігійних чи інших переконань, як це проголошено в Законі України, на наш погляд, також входить у структуру свободи віроспові­дання. Однак у Законі України не конкретизуються ці випадки заміни, на відміну від Конституції України, згідно з якою, як уже зазначалося, до­зволяється тільки заміна військового обов'язку на альтернативну служ­бу. Проте можливі й інші ситуації, коли релігійні чи інші переконання людей потребуватимуть заміни виконання одних юридичних обов'язків іншими. Приклади таких випадків наводяться в підрозділі 4.6. роботи.

Отже, на наш погляд, у Конституції України доцільно закріпити по­ложення про те, що звільнення від юридичних обов'язків перед дер­жавою або заміна їх альтернативними з мотивів релігійних та інших переконань допускається лише у випадках, прямо передбачених зако­нодавством України. Сам же перелік можливостей заміни юридичних обов'язків чи звільнення від них з мотивів релігійних та інших пере­конань повинен бути відображений у Законі України.

Свобода поширення релігійних та інших переконань (а не лише релі­гійних або атеїстичних, як це вказано в Законі України), на нашу думку, охоплюється свободою сповідування будь-якої релігії або несповідуван-ня жодної, оскільки зазначені права відображають зовнішнє ставлення людини до обраного об'єкта віри і, крім того, містять, інші можливості, а саме: здійснювати релігійні обряди, культи та інші.

По-третє, проаналізувавши структуру свободи віросповідання, яка розкривається в Конституції України і Законі України, можемо ствер­джувати, що елементами цього права людини є такі можливості:

- мати релігію або переконання;

- приймати релігію або переконання;

- змінювати релігію або переконання;

- сповідувати одноособово або разом з іншими будь-яку релігію або не сповідувати ніякої; відправляти релігійні культи, ритуальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати релігійні або атеїстичні пере­конання, вести релігійну діяльність;

- здобувати релігійну та світську освіту;

57

- вимагати заміни виконання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів переконань (зокрема заміни військової служби альтернативною та інші).

Структура свободи віросповідання, представлена в українському зако­нодавстві, потребує уточнення. По-перше, право мати релігію або переко­нання не потребує юридичної регламентації, оскільки стосується тільки внутрішньої психічної сфери особи. По-друге, право змінювати релігію або переконання слід закріпити у такому формулюванні: "право зміню­вати свої релігійні або інші переконання", а право приймати релігію чи переконання - як "право приймати релігійні чи інші переконання".

По-четверте. Наведемо порівняльний аналіз елементів (можливос­тей) свободи віросповідання як загальносоціального права, які роз­криваються в міжнародних актах з питань прав людини, та елементів свободи віросповідання як суб'єктивного юридичного права в Україні. Результати даного аналізу відображено в табл. 1.

Таблиця 1

Порівняння елементів свободи віросповідання як загальносоціального права і як суб'єктивного юридичного права в Україні

Елементи (можливості) свободи віросповідання як загальносоціаль­ного права Елементи (можливості) свободи віросповідання як суб'єктивного юридичного права в Україні
1) мати релігію чи переконання на свій вибір; 1) мати релігію або переконання за своїм вибором;
2) приймати релігію або переконання на свій вибір; 2) приймати релігію або переконання за своїм вибором;
3) змінювати свою релігію або переко­нання; 3) змінювати релігію або переконання за своїм вибором;
4) сповідувати свою релігію або пере­конання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно або приватно в учен­ні, богослужінні, виконанні релігійних та ритуальних обрядів; 4) одноособово чи разом з іншими спо­відувати будь-яку релігію або не сповід­увати ніякої, безперешкодно відправ­ляти релігійні культи, ритуальні обряди, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконан­ня, вести релігійну діяльність;
5) здобувати релігійну та світську освіту; 5) здобувати релігійну та світську освіту;
6) утримуватися від окремих дій, несу­місних з релігійними чи іншими переко­наннями (відмова від військової служби з правом її заміни на альтернативну; утримання від певних дій щодо одягу, їжі, релігійних свят (з можливістю відпо­відного звільнення з роботи) 6) право на заміну виконання одного юридичного обов'язку іншим з мотивів переконань (право на альтернативну службу та інші)

58

На підставі порівняльних даних, наведених у таблиці 1, можемо зробити висновок, що елементи (можливості) свободи віросповідання як права загальносоціального знайшли своє втілення (відображення) у національному законодавстві України. Однак у законодавстві України такі її елементи, як право сповідувати будь-яку релігію і не сповідувати жодної, мають дещо інше "звучання" (формулювання) порівняно з між­народними актами, а саме: в останніх проголошується свобода сповід­увати свою релігію або переконання. Також у міжнародних актах з прав людини немає згадки про атеїстичні переконання, а йдеться лише про релігійні та інші переконання, які включають й атеїстичні.

По-п'яте. Враховуючи, що під дію юридичного права підпадають лише зовнішні прояви свободи віросповідання людини, можемо ствер­джувати, що елементами останньої як суб'єктивного юридичного права є наступні можливості: приймати релігію або інші перконання за своїм вибором; сповідувати одноособово або разом з іншими будь-яку релі­гію; не сповідувати жодної релігії; змінювати свої релігійні або інші переконання; здобувати релігійну та (або) світську освіту; вимагати за­міни виконання окремих юридичних обов'язків іншими з мотивів релі­гійних чи інших переконань.

Між указаними елементами свободи віросповідання людини, без­перечно, є взаємозв'язки, які також входять до її структури. Так, на­приклад, без можливості прийняття релігії не може бути і її сповід­ування. Сповідування ж релігії може потребувати здобуття певної релігійної освіти, заміни виконання одних юридичних обов'язків іншими і т.д.

По-шосте. На підставі аналізу структури свободи віросповідання як суб'єктивного юридичного права поняття цього права визначено як можливість людини приймати, змінювати релігійні або інші переконан­ня, одноособово або спільно з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, здобувати релігійну та (або) світську освіту, а також вимагати заміни певних обов'язків перед державою на інші за мотивами релігійних чи інших переконань у випадках, визначених за­конодавством.

А.С. Ловінюков, досліджуючи свободу совісті як правову категорію згідно з Конституцією Російської Федерації, зазначив, що вона склада­ється із 10 взаємопов'язаних структурних елементів: 1) права сповід­увати будь-яку релігію; 2) права здійснювати релігійні обряди; 3) права змінювати релігію; 4) права не сповідувати жодної релігії; 5) права про­паганди релігії; 6) права вести атеїстичну пропаганду; 7) права на бла­гочинну діяльність; 8) права на релігійну освіту; 9) культурно-просвіт­ницької релігійної діяльності; 10) рівності перед законом усіх громадян,

59

незалежно від їх ставлення до релігії [168]162. Як уже зазначалося, права сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної у правовому ас­пекті, вочевидь, включають такі можливості, як здійснення релігійних обрядів; пропаганда релігії, атеїстичних та інших переконань; право на благочинну, культурно-просвітницьку та іншу релігійну діяльність. Рівність же громадян перед законом незалежно від їх ставлення до релігії (про це теж уже йшлося) - це один із принципів (а не струк­турний елемент), на якому базується свобода віросповідання людини. А.С. Ловінюков у структуру свободи совісті не включив такі елемен­ти, як право на альтернативну (невійськову) службу й право на світську освіту поряд із релігійною, які також входять у структуру цієї свободи як за законодавством України, так і згідно із законодавством Російської Федерації [140]163.

3.3. Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини

Реальність, "дієвість" свободи віросповідання людини, а також окре­мих її елементів (можливостей) залежать від наявності юридичного ме­ханізму її забезпечення.

Юридичний механізм забезпечення свободи віросповідання лю­дини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони та захисту свободи віросповідання в цілому, а також окремих її елементів (можливостей), закріплених у національних юридичних актах [383]164.

Указане поняття сформульоване на підставі визначення поняття юридичного механізму забезпечення прав людини, поданого Г.Г. Шме-

льовою [376]165.

Отже, в Україні елементами механізму юридичного забезпечення свободи віросповідання людини є:

- національне законодавство України (в тому числі ратифіковані міжнародні акти, які є його частиною), де проголошується, визнається свобода віросповідання людини, а також окремі її можливості (еле­менти);

162 [168] Ловинюков А.С. Свобода совести (анализ, практика, виводи) // Государство и право.

- 1995. - № 1. - С. 30.

163 [140 ] Конституция Российской Федерации с комментариями для изучения и понимания: ч. 1 ст. 43, ч.3 ст. 59 / Л.М. Лозовский, Б.А. Райзберг - М.: ИНФРА - М., 2001.

164 [383] Ярмол Л. Елементи та юридичний механізм забезпечення свободи віровизнання лю­дини в Україні // Актуальні проблеми правознавства. - Тернопіль: ЮІ ТАНГ. - 2001. - С. 171-174.

165 [376] Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика) // Право України - 1994. - № 10. - С. 49-51.

60

- юридичні засоби реалізації свободи віросповідання людини;

- юридичні засоби охорони останньої;

- юридичні засоби її захисту.

Правове забезпечення свободи віросповідання людини не може бути миттєвим, одноактним, воно повинно пройти певні етапи (стадії).

Перша стадія - державне визнання свободи віросповідання людини. Як уже зазначалося, Україна визнала, проголосила це право людини, за­кріпивши його в національних нормативно-правових актах, а також шля­хом ратифікації, прийняття міжнародних актів з прав людини [107]166.

Інституціоналізація здійснення свободи віросповідання - друга ста­дія її юридичного забезпечення. Суть цієї стадії полягає у створенні і визначенні державних органів, інших організацій, посадових осіб, на котрих спеціально покладається сприяння у здійсненні, охороні та за­хисті свободи віросповідання. Зокрема в Україні проведення державної політики стосовно релігій та церкви забезпечує Державний департа­мент у справах релігій (раніше - Державний комітет України у справах релігій) [257]167. Він є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мін'юсту і йому підпорядковується.

Основними завданнями Державного департаменту у справах релігій є:

• участь у реалізації державної політики щодо релігії, церкви та ре­лігійних організацій;

• сприяння зміцненню взаємопорозуміння між релігійними органі­заціями різних віросповідань, вирішенню у межах компетенції спірних питань, які виникають у відносинах між такими організаціями;

• узагальнення практики застосування законодавства у сфері дер­жавно-церковних відносин, розроблення пропозицій щодо подальшого його вдосконалення та внесення їх на розгляд Міністра юстиції;

• забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи та реєстрації статутів (положень) релігійних організацій;

• сприяння у вирішенні питань, пов'язаних з передачею релігійним організаціям колишніх культових будівель та іншого церковного майна;

• сприяння участі релігійних організацій України у міжнародних ре­лігійних рухах і форумах та їх співробітництву з Європейським Союзом у сфері релігії, здійсненню ділових контактів з міжнародними релігій­ними центрами та іноземними релігійними організаціями.

166 Про деякі теоретико-правові аспекти юридичного закріплення свободи віросповідання в Україні див.: [107] Ковальова Г.Л. Конституційно-правове регулювання державно-конфесійних від­носин в Україні // Проблеми активізації конституційно-правових досліджень: вдосконалення викла­дання конституційного права. - Х., 1999. - С. 79-87

167 [257] Про затвердження Положення про Державний департамент у справах релігій: Поста­нова Кабінету Міністрів України від 14.08.2005 р. № 770 // / ПНр:/Л/\л/™.гаСа.доу.иа/Іа\мз/ргауо/пе\м/ сді-Ьіп/зеагсП.сді

61

З вищенаведеного випливає, що Державний департамент у справах релігій не здійснює контролю за додержанням законодавства України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації. Такий контроль здійснюють натомість місцеві ради та їх виконавчі комітети (ст. 29 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Однак чинне законодавство про місцеві органи виконавчої влади та місцеве самоврядування безпосередньо цей контроль не передбачає. У проекті Закону України від 01.02.2000 р. "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (поданий Кабіне­том Міністрів України) запропоновано покласти обов'язок державного контролю за додержанням законодавства про свободу світогляду та ре­лігійні організації на Центральний орган виконавчої влади у справах релігій, а також на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції (ст.30).

Для проведення релігієзнавчої експертизи у Державному департа­менті у справах релігій утворюються наукова рада та інші дорадчі, кон­сультативні органи. Відповідно, доцільно було б прийняти Положення про порядок і підстави проведення релігієзнавчої експертизи, яку здій­снює вказана рада.

Необхідність існування в Україні такого спеціального органу, як Державного департаменту у справах релігій (раніше- Держкомрелігій), викликала чимало дискусій. Так, 49 депутатів Верховної Ради України зверталися до Конституційного Суду України відносно легітимності іс­нування цього органу держави. Конституційний Суд України їм відмо­вив у відкритті конституційного провадження, зауваживши, що міжна­родні акти не визначають, за допомогою якого саме відомства держава стане забезпечувати на своїй території релігійні свободи [51]168.

Позитивне ставлення щодо існування ще Держкомрелігій у нашій державі висловлювали деякі лідери релігійних організацій під час зу­стрічі з Президентом України. Так, Патріарх УПЦ-КП Філарет зазна­чив, що "Державний комітет у справах релігій непогано працює, і ми хотіли б, щоби він існував і надалі" [77]169. Президент України також відзначив, що "Державний комітет - я так відчуваю ваше спільне ба­чення - повинен працювати й надалі, в мене щодо цього немає жодних сумнівів" [264]170.

168 [53] Еленский В. Невредньй закон. (Десять лет назад, 23 апреля 1991 г., Верховная Рада Украинь приняла Закон "О свободе совести и религиозньх организаций") // Зеркало недели. -

2001. - 28 апреля. - С. 14.

169 [77] Зустріч Президента України Л. Кучми з релігійними лідерами країни. (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 1999. - № 3^4. - С. 27.

170 [77] Там же. - С. 31.

62

Народні депутати України В. Журавський і В. Костицький у запро­понованих ними проектах законів не передбачають існування спеціаль­ного органу, який би здійснював державну політику в релігійній сфе­рі. В. Журавський вважає, що контроль за дотриманням законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації повинні здійснювати органи прокуратури, а В. Костицький - органи місцевої державної адміністрації. Реєстрацію ж статутів (положень) релігійних організацій мало б здійснювати Міністерство юстиції України та його органи на місцях [262]171.

На наш погляд, в Україні повинен існувати спеціальний орган із за­безпечення державної політики у сфері релігій на час, поки у державі діє "спеціалізоване законодавство" щодо релігійних організацій. Крім того, порядок створення релігійних організацій, їх правовий статус ма­ють свої особливості порівняно з іншими громадськими організаціями. А це, своєю чергою, також зумовлює необхідність у функціонуванні Державного департаменту у справах релігій навіть у складі централь­ного органу виконавчої влади - Міністерства юстиції України.

У деяких державах, наприклад, у Російській Федерації, відсутні спе­ціальні органи, які б здійснювали державну політику в релігійній сфері. Нагляд за виконанням законодавства про свободу совісті, свободу ві­росповідання і релігійні об'єднання в цій державі здійснюють органи прокуратури, а органи юстиції, які зареєстрували релігійні організації, забезпечують контроль за дотриманням ними статутів стосовно мети й порядку їх діяльності [353]172. Однак у Росії вже ставиться питання про необхідність утворення державної структури, яка б забезпечувала ви­конання закону про свободу совісті [296]173.

Офіційна інтерпретація та конкретизація нормативно-правових актів щодо свободи віросповідання - третя стадія юридичного забезпечен­ня останньої. Так, окремі можливості (елементи) свободи віросповіда­ння людини, а також юридичні засоби її реалізації, охорони й захисту закріплюються і конкретизуються в цілій низці законів та підзаконних нормативно-правових актів, наприклад, у Законі України "Про освіту" (в редакції 1996 р.) і в Законі України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції 1999 р.).

171 [264] Ст. 16, 18 проекту Закону України від 22.12.2000 р. «Про свободу світогляду, віроспові­дання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В. Журавським); [262] ст. 17, 29 проекту Закону України «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В. Костицьким) // Право і релігія. Збірник матеріалів та нормативно-правових актів / За ред. В.В. Костицького. - К. - 2000. - 30 с.

172 [353] Ст. 11, 25 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньх обьеди-нениях" (1997).

173 [296] Релігія в сучасному світі. (Релігія і світ) // Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 30.

63

Офіційна інтерпретація (тлумачення-роз'яснення) нормативно-пра­вових актів, які стосуються свободи віросповідання, здійснюється ком­петентними органами і є формально обов'язковою для усіх суб'єктів її застосування та реалізації. Офіційне тлумачення Конституції України та законів України здійснює Конституційний Суд України. Тлумачення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні органі­зації цей орган поки що не здійснював [311]174. У свою чергу, Вищий Арбітражний Суд України відповідно до своїх повноважень дав Роз'яс­нення № 02-5/109 від 29.02.1996 р. "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні ор­ганізації".

Четверта стадія юридичного забезпечення свободи віросповіда­ння людини полягає у встановленні процедури її здійснення, реалізації. Юридична процедура реалізації прав людини - це закріплені в законі і спрямовані на здобуття людиною певних особистісних і соціальних цін­ностей послідовність та узгодженість дій уповноваженого й зобов'яза­ного суб'єктів, а також обсяг, зміст, форми, способи, методи та строки їх учинення [376]175.

Реалізація свободи віросповідання людини власними діями (напри­клад, одноособове сповідування будь-якої релігії, зміна власних релі­гійних чи інших переконань) не потребує встановлення юридичних процедур. Однак є деякі можливості свободи віросповідання людини, які потребують їх встановлення, наприклад, реалізація права на альтер­нативну (невійськову) службу, здобуття релігійної освіти в духовних на­вчальних закладах, сповідування релігії спільно з іншими у межах релі­гійної громади, порядок створення якої визначений законодавством.

П'ята стадія юридичного забезпечення свободи віросповідання - встановлення й реалізація юридичних засобів її охорони, спрямова­них на запобігання, зокрема, на перешкоджання чи унеможливлення, порушень цього права людини.

За певними критеріями юридичні засоби охорони прав людини поді­ляються на наступні види [376]176.

І. За місцем існування у правовій системі:

1) норми права, які встановлюють заборони (вказівки про недопус­тимість певної поведінки, що порушує права людини). Можна навести

174 [311] Савенко Н. Свобода совести и вероисповедания // Юридическая практика. - 2000. - 24 февраля. - С. 5-14.

175 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика") // Право України. - 1994. - № 10. - С. 51.

176 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика" // Право України. - 1994. - № 10. - С. 51.

64

наступні приклади забороняючих приписів, які виступають юридични­ми засобами охорони свободи віросповідання людини: "Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду, не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлен­ня до релігії, до сповідування або відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії" [280]177.

Слід зазначити, що обов'язковим елементом забороняючих норм (як і будь-яких інших норм) є санкція, котра передбачає заходи юридичної відповідальності. Тому не можна погодитися з тим, що наступним ви­дом юридичних засобів охорони прав людини є норми права, в яких вказуються заходи юридичної відповідальності [376]178. Що стосується наведеного прикладу заборони, то в ній відсутня санкція за недотриман­ня, порушення диспозиції, і, відповідно, цей юридичний засіб охорони свободи віросповідання людини є лише декларативним. Таких заборо­няючих норм без санкцій (вірніше, нормативно-правових приписів) в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" є багато, що свідчить про декларативність цих норм;

2) норми права, які встановлюють завдання і компетенцію відповідних органів з охорони прав людини, зокрема свободи віросповідання (напри­клад, органів місцевого самоврядування, прокуратури, міліції та інших);

3) норми права, котрі передбачають конкретні заходи запобігання порушенням прав людини та їх профілактики. Наприклад, проведення посадовими особами відповідних державних органів зустрічей із керів­никами релігійних організацій, зарубіжними місіонерами, під час яких їх знайомлять із чинним законодавством України про свободу світогля­ду, віросповідання та релігійні організації, з національно-культурними і релігійними традиціями українського народу (п. 1 "Заходів щодо ней­тралізації діяльності деструктивних тоталітарних культів, мінімізації їх негативного впливу на суспільство". № 191/96); затверджених Кабіне­том Міністрів України 3 січня 1997 р.;

4) діяльність компетентних органів держави щодо застосування за­значених вище юридичних норм;

5) правозастосовчі акти, які приймаються для запобігання правопо­рушенням, зокрема щодо свободи віросповідання людини. Наприклад, припис прокурора про негайне припинення діяльності релігійної орга­нізації, члени якої посягають на життя і здоров'я людини.

177 [260] Ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).

178 [376] Шмельова Г.Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика") // Право України. - 1994. - № 10. - С. 50.

65

ІІ. Залежно від найближчої мети правоохоронного впливу на суб'єкта:

1) засоби фізичного впливу, безпосередньо спрямовані на обмежен­ня, недопущення, перешкодження здійсненню вчинків, що можуть при­звести до порушень прав людини (наприклад, затримання осіб, які роз­палюють релігійну ворожнечу);

2) засоби психічного впливу, котрі такої мети безпосередньо не пере­слідують (наприклад, виховання викладачами релігійних віровчень та релігійними проповідниками своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують жодної релігії, та до віруючих інших конфесій).

Встановлення і реалізація юридичних засобів захисту свободи віро­сповідання людини - шоста стадія її юридичного забезпечення. За до­помогою цих засобів припиняються порушення свободи віросповідання, усуваються перепони для її реалізації, відновлюються порушені права.

Юридичні засоби захисту свободи віросповідання можемо поділити на певні види за різними критеріями.

І. За формами захисту:

1) судові;

2) парламентські;

3) контрольно-наглядові;

4) адвокатські.

Серед зазначених форм найважливішою юридичною гарантією за­хисту свободи віросповідання, як і для будь-якого іншого права людини, виступає суд.

Конституцією України передбачено, що "звернення до суду для за­хисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосеред­ньо на підставі Конституції України гарантується" (ч. 3 ст. 8). Кожна людина має право оскаржити в суді рішення, діяння органів державної влади і місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Так, наприклад, у судовому порядку можна оскаржити рішення державних органів з питань: перевищення встановленого законом строку прийнят­тя рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій; відмови в реєстрації статутів (положень) релігійних організацій; воло­діння та користування культовими будівлями та майном (ст. 248 11 ЦПК

України)[232]179.

Серед парламентських форм захисту можемо назвати право зверта­тися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч. 3 ст. 55 Конституції України). До Уповноваженого

179 [232] Примак В. Релігійні громади крізь призму права // Юридичний вісник України. - 2001. - 5-11 травня. - С. 4.

66

Верховної Ради України Н. Карпачової уже зверталося чимало грома­дян за захистом свободи віросповідання [94]180. При цьому 60% звер­нень стосувалося питань нестачі приміщень для відправлення релігій­ної служби.

До контрольно-наглядових засобів захисту свободи віросповідання можна віднести, наприклад, можливість фізичних та юридичних осіб звертатися до Конституційного Суду України із клопотанням про необ­хідність офіційного тлумачення Конституції України та законів Укра­їни з метою захисту свободи віросповідання. Вказаний засіб захисту гарантується Конституцією України (ст. 147) та Законом України "Про Конституційний Суд України" (1996). Наскільки нам відомо, Конститу­ційний Суд України поки що не давав висновків щодо офіційного тлума­чення Конституції України та законів України з метою захисту свободи віросповідання.

Натомість у Російській Федерації після прийняття Федерального За­кону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997), Конститу­ційним Судом цієї держави неодноразово розглядалися питання захисту свободи віросповідання [284]181. Вказаний Закон вміщує цілу низку по­ложень (про які йтиметься далі), котрі обмежують свободу віроспові­дання, у зв'язку з чим до Конституційного Суду Російської Федерації зверталися різноманітні релігійні організації.

Адвокатські засоби захисту свободи віросповідання, як і будь-якого іншого права людини, гарантуються Конституцією України (ст. 59), а також Законом України "Про адвокатуру" (1992).

II. Залежно від способів захисту можемо виділити такі види юридич­них засобів захисту:

1) припинення діянь, що порушують свободу віросповідання;

2) визнання (підтвердження) окремих можливостей, що входять у структуру свободи віросповідання;

3) компенсація моральної шкоди та інші способи, передбачені зако­ном та ним не заборонені (ч. 4 ст. 55 Конституції України).

III. За територіальним поширенням:

1) національні засоби захисту;

2) засоби міжнародні.

Конституцією України передбачено, що "кожен має право після ви­користання всіх національних засобів правового захисту звертатися за

180 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - Київ, 2000. - С. 228.

181 [284] Религиозньїе обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нормативньїе актьі. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденция, 2000. - С. 7-13.

67

захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових уста­нов чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ч. 3 ст. 55 Конституції України).

Так, наприклад, громадяни України можуть звертатися за захистом свободи віросповідання до Комітету з прав людини ООН і до Європей­ського суду з прав людини Ради Європи, але при дотриманні певної про­цедури [352, 265]182.

Слід зазначити, що юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів (можливостей) свободи віросповідання людини ха­рактеризуються в Розділі 4 дослідження, але не рівномірно, а настільки, наскільки цього вимагає "індивідуальна" специфіка кожного з них.

Підсумовуючи дані загальнотеоретичної характеристики свободи ві­росповідання як суб'єктивного юридичного права, закріпленого у зако­нодавстві України, можна зробити наступні висновки:

1. У законодавстві України досить чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи віросповідання та релігійних органі­зацій. Можна констатувати існування комплексного інституту законо­давства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи віросповідання людини.

2. Конституція України гарантує кожному право на свободу світо­гляду і віросповідання (ст. 35), а Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" проголошує право громадян на свободу сові­сті. Отже, формулювання того самого права людини у вказаних нор­мативно-правових актах неоднакове, тому слід внести зміни до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" й гарантувати у ньому кожному (а не лише громадянам України) свободу світогляду та віросповідання, як це проголошено в Конституції України. При цьому видається, що найбільш вдалим формулюванням розглядуваного права є свобода саме віросповідання як можливість людини приймати, змі­нювати, сповідувати, здобувати релігійні або інші переконання, а також утримуватися від тих дій, які несумісні з ними. Свобода ж світогляду - це можливість людини вільно самовизначатися у світі в цілому, осмис­лювати своє ставлення до нього, знаходити власне життєве призначен­ня. Юридичне право здатне регулювати лише зовнішні прояви світогля­ду людини, котрі можуть стосуватися різних сфер суспільного життя й торкатися, відповідно, будь-якого права людини.

3. Можемо виділити наступні принципи законодавства України щодо свободи віросповідання:

182 [352] Ст. 1, 2 Факультативного Протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [265] ст. 34, 35 Протоколу № 11 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

68

а) рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії;

б) недопустимість визнання державою жодної релігії як обов'язкової. На наш погляд, необхідно уточнити цей принцип, закріпивши його в Конституції України в такому формулюванні: "Жодна релігія не може бути визнана державною чи обов'язковою". Адже встановлення не лише обов'язкової, а й державної (офіційної) релігії є порушенням, обмежен­ням свободи віросповідання людини. Це пояснюється тим, що однією з можливостей свободи віросповідання є колективне сповідування будь-якої релігії, наприклад, у межах релігійної громади, а обмеження прав релігійних громад, які не сповідують державної релігії, відповідно, тягне й обмеження прав її членів, пов'язаних із свободою віросповідання;

в) рівність усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій пе­ред законом. Цей принцип відображений лише в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 4 ст. 5), однак його необхідно також закріпити і в Конституції України. Використання у деяких підза-конних нормативно-правових актах таких термінів, як-от "деструктивні тоталітарні культи", "нетрадиційні релігії" тощо, безперечно, супер­ечить вищевказаному принципу. Тому згадані нормативно-правові до­кументи повинні бути приведені у відповідність до законів України;

г) відокремлення церкви і релігійних організацій від держави. На наш погляд, зазначений принцип слід дещо уточнити. По-перше, зако­нодавство України не виокремлює такого виду релігійних організацій, як церква. По-друге, у буквальному розумінні ні релігійні організації, ні держава не відокремлені одні від одних. Доцільніше, на наш погляд, закріпити принцип, що Україна є світською державою. Світський ха­рактер держави означає, що вона є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри. Проте це не усуває можливості взаємодії дер­жави і релігійних організацій між собою, їх співпраці та взаємовпливу. Однак все ж таки державна політика щодо сповідування будь-якої віри повинна бути чітко визначена і, на наш погляд, обмежена:

- обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного прин­ципу;

- нейтральним арбітруванням у разі виникнення міжрелігійних су­перечок чи конфліктів - за умови звернення релігійних організацій до відповідних юрисдикційних державних органів і безпосереднього ви­знання обов'язковості рішень останніх;

- встановленням меж фізичної поведінки, за які не можуть виходити прихильники будь-якої віри, відповідно до міжнародних стандартів;

- здійсненням контролю за дотриманням цих меж і, в разі їх пору­шення, - притягненням винних осіб (як фізичних, так і юридичних) до юридичної відповідальності;

69

- співпрацею з релігійними та іншими організаціями у певних сфе­рах суспільного життя. Наприклад, у сфері соціального обслуговуван­ня, надання допомоги дітям-сиротам, засудженим та іншим категоріям осіб, яким фактично на практиці приділяється належна увага (матері­альна, духовна) з боку різних релігійних та інших організацій. Держава повинна враховувати це шляхом надання певних пільг і дотацій таким релігійним та іншим організаціям. Ця співпраця водночас повинна ба­зуватися на принципах добровільності та рівності всіх релігійних орга­нізацій, діяльність яких не заборонена законом;

д) відокремлення школи від церкви і релігійних організацій. Цей принцип пропонується закріпити в такому формулюванні: "Державна система освіти різних рівнів має світський характер".

4. Вищевказаний перелік принципів, на яких базується законодав­ство про свободу віросповідання, можна розширити. Зокрема доціль­но закріпити принцип добровільності самовизначення кожного у сфері віросповідання, принцип вільного вибору форм і способів здійснення права на свободу віросповідання183.

5. Структура суб'єктивного юридичного права на свободу віроспові­дання розкрита в Конституції України та Законі України "Про свободу

совісті та релігійні організації". Аналіз вказаних нормативно-право­вих актів дозволяє стверджувати, що елементами свободи віросповіда­ння є: право приймати релігію або інші переконання за своїм вибором; право сповідувати одноособово або разом з іншими будь-яку релігію; право не сповідувати жодної релігії; право змінювати свої релігійні або інші переконання; право на релігійну та (або) світську освіту; право на заміну окремих юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи ін­шими переконаннями.

6. Порівняно з Конституцією України елементи свободи віроспові­дання більш конкретизовані і повніше розкриті в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації". Так, у Конституції України не знайшли свого відображення такі елементи свободи віросповідання, як-от: можливості приймати релігійні або інші переконання за своїм вибо­ром; змінювати свої релігійні або інші переконання; здобувати релігійну освіту; замінювати окремі юридичні обов'язки на альтернативні з мо­тивів релігійних чи інших переконань. Зазначені можливості необхідно зафіксувати у Конституції України.

7. Порівняльний аналіз елементів свободи віросповідання як за-гальносоціального явища із структурними елементами суб'єктивного юридичного права, закріпленого у відповідному законодавстві Укра­

Цю пропозицію сформульовано спільно з С.П. Рабіновичем.

70

їни, дозволяє стверджувати, що в останньому знайшли відображення всі можливості свободи віросповідання як загальносоціального права, котрі потребують юридичної регламентації.

8. Свобода віросповідання як суб'єктивне юридичне право - це мож­ливість людини приймати, змінювати релігійні або інші переконання, одноособово або спільно з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, здобувати релігійну та (або) світську освіту, а також вимагати заміни певних обов'язків перед державою на інші за мотива­ми релігійних чи інших переконань у випадках, визначених законодав­ством.

9. Юридичний механізм забезпечення свободи віросповідання лю­дини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони та захисту свободи віросповідання в цілому, а також окремих її елемен­тів (можливостей), закріплених у національних юридичних актах. Його елементами є: національне законодавство України (в тому числі ратифі­ковані міжнародні акти, які є його частиною), де проголошується і ви­знається свобода віросповідання людини, а також її окремі можливості (елементи); юридичні засоби реалізації свободи віросповідання люди­ни; юридичні засоби охорони останньої; юридичні засоби її захисту.

10. Можемо виділити наступні стадії юридичного забезпечення сво­боди віросповідання: державне визнання свободи віросповідання; ін-ституціоналізація здійснення свободи віросповідання; офіційна інтер­претація та конкретизація нормативно-правових актів щодо свободи ві­росповідання; встановлення процедури здійснення, реалізації свободи віросповідання; встановлення і реалізація юридичних засобів охорони свободи віросповідання; встановлення і реалізація юридичних засобів захисту свободи віросповідання.

71


РОЗДІЛ 4

ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СКЛАДОВИХ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

У даному розділі розглядаються зміст свободи віросповідання люди­ни як суб'єктивного юридичного права, закріпленого в законодавстві, види окремих складників цієї свободи, а також аналізуються юридичні засоби їх реалізації, охорони та захисту.

4.1 Право приймати релігію чи інші переконання

Право людини приймати релігію чи інші переконання виступає не­від'ємним складником свободи віровизнання та свободи віросповідання людини. Як уже зазначалося, свобода віровизнання включає в себе вну­трішній аспект прийняття релігійних чи інших переконань, а свобода віросповідання - аспект зовнішній.

Право людини приймати релігію або переконання закріплене у ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який висту­пає частиною національного законодавства України, а також у ч. 1 ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Раніше згадувалося, що право людини приймати релігійні чи інші переконання необхідно також закріпити в ст. 35 Конституції України як один із склад­ників свободи віросповідання.

При аналізі даного елемента свободи віросповідання, здавалося б, все настільки зрозуміле, що не може викликати жодних теоретичних питань. Однак однією із суттєвих проблем, які все ще залишаються відкритими, є необхідність визначення поняття «релігія» і, відповід­но, того, чи є та або ж інша організація релігійною. Крім того, необ­хідно з'ясувати, якими рисами чи особливостями наділений релігійний об'єкт. Адже свобода віровизнання - це можливість людини вільно оби­рати будь-який об'єкт віри (як релігійний, так і нерелігійний) та вира­жати внутрішнє ставлення до нього. Відповідно, потрібно розмежувати вказані об'єкти.

У законодавстві України не дається визначення понять «релігія», «ре­лігійна організація», а лише фіксуються певні види таких організацій

72

(релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місії, духовні навчальні заклади, об'єднання, що складаються з них), а також зазначається мета їх створення. Між тим, дефініції "релігії", "ре­лігійної організації", є необхідними саме тепер, коли на законодавчому рівні дозволено приймати та сповідувати усяку релігію, зокрема, ма­буть, і таку, котрої раніше не існувало в Україні, а можливо, й у світі.

У порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України протя­гом 1996-2000 рр. було внесено низку пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства з питань свободи віросповідання та діяльнос­ті релігійних організацій [263,264, 150]184. Народний депутат України В. Костицький також підготував проект Закону України «Про свободу віросповідання та релігійні організації» [262]185. У деяких із зазначених законопроектів подаються визначення понять «релігія», «релігійна ор­ганізація» тощо. Так, наведено наступні визначення поняття «релігія»:

1) релігія - система поглядів, що грунтуються на вірі в реальне іс­нування надприродних сил [264]186;

2) релігія - віра в існування надприродного начала, що є джерелом буття всього існуючого, засіб спілкування з ним, входження в його світ

[263]187;

3) релігія - це система вірувань у Бога і відповідних тлумачень, духо­вний феномен, котрий не лише виражає віру людини в існування над­природного начала, що є джерелом буття всього сущого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним, входженням в його світ [262]188.

У міжнародних актах з питань прав людини жодних дефініцій таких понять, як «релігія», «релігійна організація», ми не знаходимо. Європей­ський суд з прав людини у справі Манусакіса і інших проти Греції (Ма-поіі88акІ8 апсі оІЇїегз V. Огеесе) (1996 р.) ухвалив, що вирішення питання

184 [263] Проект Закону України «Про зміни і доповнення до Закону України «Про свободу со­вісті та релігійні організації» від 31.08.1996 р. (представлений Кабінетом Міністрів України); проект Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 18.12.1998 р. (представлений Кабінетом Міністрів України); проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 01.02.2000 р. (представлений КМУ); проект Закону України «Про вільність віросповідання і релігійну діяльність від 22.06.1998 (представлений народним депутатом України В.С. Журавським); [264] проект Закону України «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» від 22.12.2000 р. (пред­ставлений народним депутатом України В.С. Журавським, на зміну раніше поданого).; [150] Пор.: Королюк В. Свобода совісті - ознака демократії // Голос України. - 2001. - 24 травня. - С. 2.

185 [262] Право і релігія. Збірник матеріалів та нормативно-правових актів / За ред. В.В. Кос-

тицького. - К., 2000.

186 [264] Проект Закону України від 22.12.2000 р. «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В.С. Журавським).

187 [263] Проект Закону України від 01.02.2000 р. «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»» (представлений Кабінетом Міністрів України).

188 [262] Проект Закону України «Про свободу віросповідання та релігійні організації» (пред­ставлений народним депутатом України В. Костицьким).

73

про те, чим є і чим не є релігія не є державною справою [284]189. Достат­ньо, що члени певної спільноти щиро об'єднуються для сповідування тієї чи іншої релігії. Директорат із прав людини у своєму дослідженні дійшов висновку, що термін «релігія» у правовому сенсі має дуже ши­роке тлумачення. Відповідно, захист релігійної свободи стосується не лише загальновідомих і поширених релігій, але й тих, які зустрічаються дуже рідко або фактично зовсім не відомі [261]190.

У законодавстві багатьох держав ми також не знаходимо визначен­ня релігії. Наприклад, у Бельгії юридичної дефініції цього явища не іс­нує, тому його тлумачення залишається за судами. При визнанні групи (спільноти) релігійною суди беруть до уваги велику кількість обставин, у тому числі існування храмів, культово-обрядової сфери, молитовних текстів та інш. Виходячи з цього, окремі організації (наприклад, Сайєн-тологічна церква, теософські групи) не визнаються релігійними [345]191. Для порівняння, в Російській Федерації Сайєнтологічна церква, орга­нізації "Жива етика" (рерихівці), "Духовна єдність" (толстовці) зареє­стровані як релігійні організації [284]192.

Релігія - доволі складний духовний, культурний, суспільно-історич­ний феномен, котрий виступає однією із форм як суспільної, так індиві­дуальної свідомості. Про це свідчить і той факт, що історично існували й нині існують понад 5 тисяч різних релігій [112] 1 93. Різноманітність типів, форм, функцій як історичних, так і сучасних релігій ускладнює її визначення. З розвитком релігієзнавства з'явилося чимало теорій ро­зуміння релігії, зокрема богословсько-теологічна, філософська, соціо­логічна, наукова, психологічна та інші. Крім того, в рамках цих теорій сформувалися окремі напрямки із власним поясненням суті релігії як явища. Відповідно, у сучасному релігієзнавстві налічується вже близько 300 визначень поняття "релігія".

Релігія (від лат. геїідіо - "благочестя", "побожність", "святиня", "пред­мет культу"; геїедеге - "знову відновити", "відтворити"; геїідагі - "з'єд­нати себе" - зв'язок із Вищим, зі Святим, відвертість і довір'я до Нього,

189 [284] Религиозньїе обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нормативньїе акти. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденция, 2001. - С.

190 [261] Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. - 1998. - № 8.

- С. 32.

191 [345] Торфс Рик. Церковь и государство в Бельгии // Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религие-ведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 21.

192 [284] Приложение № 1. Статистические сведения о религиозньх организациях, зарегистри-рованньх в Российской Федерации на 1 января 2001 года (по данньм Государственного Реестра) // Религиозньїе обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нормативньїе акти. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденция, 2001. - С. 408.

193 [112] Колодний А.М. Феномен релігії. - К.: Світ знань, 1999. - С. 5.

74

готовність прийняти як керуюче начало свого життя те, що бере початок від Вищого і відкривається людині при зустрічах із Ним [27]194.

А. Колодний зазначає, що «релігія - це позалогічне освоєння люди­ною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті і перебу­вають під впливом якихось Вищих Сил. Центральним для неї є питання самовизначення у світі, ... об'єктом відображення релігії є не щось зо­внішнє щодо людини, а саме процес її самовизначення у світі через віру у свою причетність до світу надприродного, ірраціонального» [112]195.

Як особлива система духовної діяльності людей релігія має власну специфічну структуру, тобто складові (елементи), без яких неможливе її існування. Виділяють такі елементи релігії: релігійна свідомість (ре­лігійна віра, ідеї, уявлення, почуття), релігійний культ, релігійні органі­зації [287, 91]196.

Деякі автори включають у структуру релігії і релігійні відносини та релігійну діяльність, частиною якої є культ [286, 382]197. Підставною, на наш погляд, є думка, за котрою одним із елементів релігійної сис­теми є релігійні норми [101]198. Отже, можемо резюмувати, що складо­вими (елементами) релігійної системи є: релігійна свідомість, релігійні відносини, релігійна діяльність, релігійні норми, релігійні організації. Більшість релігієзнавців вважає, що визначальною специфічною озна­кою релігійної свідомості, та й релігії загалом, виступає релігійна віра. Саме з нею, релігійною вірою, історія й сьогодення релігійної думки (науки) пов'язує декілька точок зору стосовно розуміння сутності релі­гії [343]199.

Прихильники першої точки зору пов'язують сутнісну ознаку релі­гії з вірою у надприродне. Серед них, зокрема, такі зарубіжні вчені, як Е. Тайлор, Р. Маретто, Л. Левіс-Брюль, представники радянської шко­ли релігієзнавства П. Лобовик, Є. Дулуман, В. Гараджа, Ю. Борунков, Д. Угринович [19, 347]200.

194 [27] Василенко Л.И. Краткий религиозно-философский словарь. - М.: Мьісль, 2000. - С.

178.

195 [112] Колодний А.М. Феномен релігії. - К.: Світ знань, 1999. - С. 8.

196 [287] Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. - К.: Академія, 2000. - С. 30; [91] Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. - К.: Наукова думка, 1994. - С. 26.

197 [286] Релігієзнавство: Навч.посібник / За ред С.А. Бублика. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 35; [382] Яблоков И.М. Религиоведение: Учеб. пособие и учеб.словарь-минимум. - М.: Гардарика,

1998. - С. 264.

198 [101] Клочков В.В. Религия., государство и право. - М.: Мьісль, 1978. - С. 10.

199 [343] Токман В. Феномен священного і проблема розуміння сутності релігії // Українське релігієзнавство. Бюлетень Української Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Інс-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - 2000. - № 14. - С. 35.

200 [19] Див.: Борунков Ю.Ф. Особенности религиозного сознания. - М.: Знание, 1972 - С. 15; [347] Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - М.: Мьісль, 1985. - С. 14.

75

Наступну позицію щодо розуміння релігії, яка полягає у визнанні визначальною ознакою релігії віри в Бога, представляють передовсім Отці Церкви (Тертуліан, Оріген, Августин Аврелій, Тома Аквінський,), а також такі знані теологи й богослови, як Ф. Шлейєрмахер, Е. Трельч, П. Флоренський, К. Доусон, К. Войтила та інші.

Значний внесок у розробку третьої точки зору, згідно з якою ідея свя­тості є ключовою стосовно розуміння сутності релігійного феномена, належить Р. Отто, Е. Дюркгейму, Гван дер Леуву, М. Еліаде, П. Бергеру та інш.

Слід зауважити, що більшість вітчизняних релігієзнавців вважає, що віра у надприродне є суттєвою ознакою усякої релігії [286, 287, 91]201. До віри у надприродне відносять, зокрема, уявлення про потойбічні сили у вигляді божеств, ангелів, чортів тощо, зазначаючи, що вона (віра) харак­теризується певними особливостями. По-перше, віра у надприродне пе­редбачає не просто наявність у свідомості уявлень про надприродне, а власне віру у реальне існування надприродних сил. По-друге, релігійна віра з необхідністю передбачає емоційне ставлення до надприродного. По-третє, віра у надприродне включає переконаність в існуванні осо­бливих взаємовідносин між ним і людиною, тобто впевненість у тому, що надприродне не лише існує, але й здатне впливати на життя, долю людини, а так само людина за допомогою певних дій, може, в свою чер­гу, чинити вплив на надприродне.

Виділяють три основні історичні типи уявлень про надприродне:

- чуттєво-надчуттєвий (найдавніший) - для нього характерні уяв­лення про зрощення надприродного з тілесним (фетишизм, тотемізм, анімізм);

- демоністичний - уявлення про безплотність предмета віри-духу, розширення сфер його впливу, можливість його переселення, перевті­лення;

- теїстичний - уявлення про надприродне як довершену й абсолют­ну особу (Бога) з іманентною їй функцією розпорядника і творця при­родних та суспільних явищ (теїзм, політеїзм, монотеїзм) [288]202.

Деякі вчені вважають, що віра в Бога чи богів, у «священне» виступають різновидами віри в надприродне [282]203. Слід зазначити, що віра в надпри­

201 [286] Див.: Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред. С.А. Бублика. - К.: Юрінком Інтер, 1999.

- С. 35; [287] Релігієзнавство. Підручник / За ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. - К.: Академья, 2000.

- С. 25; [91] Калінін Ю.А. Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. - К.: Наукова думка, 1994. - С. 22.

202 [288] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А. Колодного і П. Лобовика. - К.: Академія,

1996. - С. 207.

203 [282] Религии мира: Справочно-методическое пособие / Сост. Г.В. Щекин. - К.: МАУП, 1997.

- С. 4.

76

родне, в Бога, у священне як визначальні риси релігії можуть співіснувати невіддільно одна від одної. Яскравим прикладом цьому є християнство.

Деякі вчені вважають, однак, що немає підстав розглядати віру у надприродне як ознаку, притаманну всім релігіям на будь-яких стаді­ях їх еволюції. Так, І.Н. Яблоков зазначає, що на ранніх етапах свого розвитку свідомість не була здатна сформувати уявлення і, відповідно, розрізнити «природне» й «надприродне»; не притаманна «віра у над­природне» і розвинутим східним релігіям, наприклад, буддизму. І.Н. Я-блоков відзначає, що своєрідність релігійної свідомості - в сукупності, комбінації, кореляції і субординації низки рис, таких, як віра, чуттєва наочність, створені уявою образи, поєднання адекватного дійсності змісту з ілюзіями, символічність, алегоричність, діалогічність, сильна емоційна насиченість, вираження за допомогою релігійної лексики (й інших знаків) [382] 204.

Заслуговують на увагу й дослідження Дональда Кросбі, який у праці «Інтерпретативні теорії релігії» зазначив, що об'єкт релігійної зацікав­леності повинен бути наділений кожною з шести категорій, які йому притаманні [97]205. Розглянемо ці категорії.

Перша категорія - унікальність релігійного об'єкта. Це означає, що він контрастно протистоїть всьому іншому, що є в житті індивіда. Ре­лігійний об'єкт наділяється особливим місцем у космосі чи щодо кос­мосу; він може бути унікальним з усіх поглядів, наприклад, з огляду на своє походження чи, навпаки, відсутність походження. У релігійній мові унікальність об'єкта виражається такими атрибутами, як «абсо­лют», «надприродне», «трансцендентний», «безмежний».

Друга категорія, яка притаманна релігійному об'єкту, - його пер­шість. Це означає, що він в особистісному вимірі наділений безумов­ним пріоритетом, а в космічному розглядається як остання реальність, кореневий принцип чи сила, від якої все залежить і все отримує свій від­носний статус. Ця категорія виражається такими атрибутами, як «верхо­вний», «вищий», «всемогутній» і т.д. Коли об'єкт має унікальне значен­ня, але позбавлений першості, його не можна вважати релігійним.

Третя категорія - всепроникливість - означає, що релігійний об'єкт суттєво й інтимно зіставляється з кожним аспектом життя індивіда, зв'язує всі елементи його життя в усвідомлене ціле, а також інтегрує космос як ціле. Атрибути цієї категорії релігійного об'єкта - "всюдису­щий", "іманентний", "всеохоплюючий".

204 [382] Яблоков И.Н. Религиеведение: Учеб. пособие и учеб. словарь-минимум. - М.: Гарда-рика, 1998. - С. 36.

205 [97] Кимелев Ю.А. Современная западная философия религии. - М.: Мьсль, 1989. - С. 20.

77

Четверта категорія релігійного об'єкта - правдивість, яка виража­ється такими атрибутами, як «всеблагий», «справедливий», «любля­чий», «блаженний».

П'ята категорія - постійність релігійного об'єкта, котра вказує на його непідвладність часу. Відображається вона такими атрибутами, як «безсмертний», «незмінний», «вічний».

Шоста категорія релігійного об'єкта - прихованість. З точки зору особистості вона вказує на неможливість людини адекватно відобрази­ти всю глибину та багатство досвіду присутності релігійного об'єкта, його величі й сили. В космічному аспекті передає невичерпну таємни­чість релігійного об'єкта.

В іншому джерелі читаємо, що релігія може існувати (і бути пра­вильно витлумаченою) тільки і виключно за дуалістичного підходу до дійсності, тобто тоді, коли приймаємо існування природної дійсності (неживого, живого світу і людини) і надприродної (позаматеріальної, трансцендентної - такої, що якісно перевершує дійсність світу природ­ного) [370]206. Надприродна дійсність, яку називають Богом, характери­зується наступними рисами:

- вона є реально існуючою. Тільки тоді людина звертається до Бога і встановлює з Ним контакт, коли вона переконана в Його дійсному іс­нуванні і коли Він справді існує;

- має трансцендентний характер, який означає, що ця дійсність сут­тєво і якісно відмінна від природної дійсності, котру вона перевершує з усіх поглядів;

- має особовий характер. Адже людина, звертаючись до Бога, не звертається до речей, ідей або безособового буття - але, вона звертаєть­ся до особи, яка існує в іншому вимірі;

- має містерійний, таємничий характер, що його людина не може осягнути своїм розумом. Коли б можна було цілковито збагнути Бога людським розумом, то Він перестав би бути Богом: став би на рівні люд­ського розуму і фактично не перевершив би його, а був би обмеженим, як і він;

- є найвищою й абсолютною цінністю, котра містить у собі всі по­зитивні цінності (бо негативних Він не має) і є їх джерелом.

Із зазначеного випливає, що релігія є екзистенціальним зв'язком лю­дини з Богом. Це не тільки віра в Його існування, а реальне і життєве поєднання з Ним.

Кращому з'ясуванню суті такого явища, як релігія, допомагає класи­фікація релігій.

[370] Християнська віра: Пер. з польської . - Львів: Свічадо, 1996. - С. 7.

78

Релігію як певну єдність, цілісність можна розглядати і як систе­му, що складається з низки видових підсистем, - конкретних релігій, релігійних течій, напрямів тощо, кожна з яких посідає своє місце в ієрархізованій структурі. Релігії можна класифікувати за різними кри­теріями [203] 207.

І. За морфологією: універсальні (буддизм, християнство, іслам); на­ціональні (решта релігій та релігійних течій). ІІ. За кількістю віруючих та їх питомою вагою в загальній чисельності населення. За цим критері­єм виділяють сім найбільших світових релігій: християнство; іслам; ін­дуїзм; буддизм та синтоїзм; конфуціанство та даосизм. Найбільше при­хильників у світі має християнство, якого дотримується понад чверть населення Землі, з них: 3/5 католиків, % протестантів, 1/6 православних. Послідовники ісламу становлять 19 % людства, з них понад 90 % - сун-ніти. Буддизм та синтоїзм сповідує понад 11 % землян, приблизно стіль­ки ж послідовників індуїзму і 7,5 % - конфуціанства й даосизму.

Однак до вказаних статистичних даних слід підходити з деякою обе­режністю, оскільки їх результати є відносними як із суб'єктивних, так і з об'єктивних причин. Так, заповнюючи анкети, чимало людей вказує на свою належність до певної релігії, а в повсякденному житті мало або зовсім не дотримується її обрядових норм. У багатьох східноазіатських країнах та сама людина нерідко відправляє культ двох, а то й трьох, ре­лігій, і її, відповідно, зараховують до послідовників кожної з них.

Підтвердженням наведеного є й те, що, за іншими джерелами, хрис­тиянство сповідує понад 34 % населення Землі [368]208.

У Додатку А можемо спостерігати зміну релігійної карти світу про­тягом 1900-2000 р.р. (в млн. осіб) [75]209. Однак до неї не включені всі існуючі у світі релігійні течії. Зокрема в ній відсутні деякі протестант­ські течії, нові релігійні рухи, течії православного коріння.

ІІІ. За часом виникнення (функціонуванням або історією розвитку): історичні, період розвитку та становлення яких налічує багато сто­річ, - буддизм, християнство, іслам та інші; «нові», що виникли упро­довж новітньої історії або ж з'являються у наш час, - неохристиянські релігії, кришнаїзм, бахаїзм тощо. IV. За рівнем організації: жорстко централізовані (християнство, буддизм, хінаяна в Таїланді); не жорстко централізовані (іслам); самовпорядковані (індуїзм, даосизм, синтоїзм); децентралізованій. За державним статусом: релігії, що мають статус

207 [203] Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій: Навч. посібник для сту­дентів географічних і філософських факультетів вищих навчальних закладів. - К.: АртЕк, 1999. - С.

167.

208 [368] Християнство на порозі ІІІ тисячоліття // Людина і Світ. - 2000. - № 1. - С. 8.

209 [75] Релігійна панорама. - 2001. - № 2 (6). - С. 41.

79

державних (іслам у Західній Азії, лютеранство у Північній Європі); релігії, статус яких не закріплений державними документами (конфу­ціанство і даосизм у Китаї, індуїзм в Індії); релігії, що належать націо­нальним меншинам (іудаїзм за межами Ізраїлю, зороастризм, сикхізм). VI. За правовим статусом: релігії, які підтримуються державою (хрис­тиянство, індуїзм, іслам, синтоїзм); релігії, котрі не підтримуються дер­жавою і навіть переслідуються (релігія свідків Єгови, бахаїзм); релігії, ставлення держави до яких є нейтральним (буддизм у Південно-Східній Азії, джайнізм в Індії, єзидизм). VII. За географічним (просторово-часо­вим) критерієм виділяються такі релігії: світові; регіональні (конфуці­анство, індуїзм та інші); локальні (синтоїзм, зороастризм тощо); місцеві (анімізм, фетишизм, тотемізм та інші).

Розглянувши зміст і структуру релігії, які подаються в різних джере­лах, можемо погодитися, що:

1 ) релігія - духовний феномен, який втілює віру людини в існуван­ня надприродного начала (найчастіше - Бога), що вважається джерелом буття всього сущого, і слугує для неї засобом спілкування з цим нача­лом;

2 ) об'єкту релігійної віри мають надаватися наступні властивості: трансцендентність (позаземне, а зрештою і позаматеріальне існування); абсолютна первинність; всепроникливість; таємничність; реальне іс­нування (у свідомості людини, яка сповідує віру в нього); довічність; найвища й беззаперечна цінність; унікальність (неповторність, невід-творюваність).

Указане визначення поняття релігії та властивості об'єкта релігійної віри спростовують твердження про існування "атеїстичних", "світських" релігій. Так, не можемо погодитися з класифікацією релігій, яка подана в «Современном философском словаре» за редакцією В.Є. Кемерова. У ньому зазначається, що "релігія - це прагнення людини і суспільства до безпосереднього зв'язку з абсолютом (Богом, богами, субстанцією, го­ловною святинею). У залежності від напрямків пошуку абсолюту, релі­гії можна умовно поділити на егоцентричні, соціоцентричні і космоцен-тричні" [323]210. Егоцентрична релігія - це налагодження чи відновлення духовного зв'язку індивіда зі своїм справжнім "Я", на основі принципу "пізнай себе" (суб'єктивний ідеалізм, іманентна філософія, екзистенці­алізм). Соціоцентрична релігія - прагнення людини чи частини суспіль­ства до єдності своїх сутнісних сил. Різновиди цієї релігії: культи особи, партії, держави, вибраного народу чи соціального класу, техніки, науки.

210 [ 323] Современньїй философский словарь / Под ред. проф. В.Е. Кемерова. - М.: Одиссей,

1996. - С. 406.

80

Космоцентрична релігія - віра у встановлення (відновлення) зв'язку лю­дей із Богом, богами, енергетичним центром Всесвіту, зосередження всіх космічних сил. Форми цієї релігії: теїзм, пантеїзм і атеїзм.

Розглянуті види релігії дозволяють стверджувати, що будь-який об'єкт віри є релігійним, з чим ми не можемо погодитися.

Юридичні засоби реалізації права людини приймати релігію чи інші переконання в Україні не встановлені, оскільки дане право людина може здійснювати особисто власними діями.

Юридичним засобом захисту розглядуваного права є передбачене в законодавстві України положення про те, що "не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії... " (ч. 2. ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації). У разі вчинення вказаних дій релігійною організацією її діяльність може бути припинена в судовому порядку (п. 1. ч. 4. ст. 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Однак у законодавстві України не передбачено юридичної відповідальності за вчинення вказаних діянь конкретною особою (її ще необхідно запрова­дити). Крім того, розглядувану заборону необхідно уточнити, доповни­ти, закріпивши, зокрема, що "не допускається будь-яке примушування при визначенні людиною (а не тільки громадянином - авт.) свого став­лення до релігії та інших переконань." Відповідно, треба передбачити і конкретні заходи юридичної відповідальності за вказані дії.

4.2. Право змінювати свої релігійні чи інші переконання

Загальна характеристика права людини змінювати свої релігій­ні чи інші переконання. Механізм юридичного забезпечення. Право людини змінювати свої релігійні або інші переконання включають до свободи віросповідання не всі дослідники. В умовах, коли церква (релі­гійні організації) відокремлена від держави, такий елемент дійсно ніби­то втрачає значення: адже право сповідувати будь-яку релігію означає так само і право вибору релігії, і право змінювати її. Однак дане право набуває суттєвого значення в умовах віротерпимості, а тим більше - ре­лігійної дискримінації. Є немало держав, у котрих розвиток інституту свободи віросповідання зупинився на порозі віротерпимості. В таких країнах сповідувати релігію в жодному разі не означає право змінюва­ти "державну", "пануючу" релігію на іншу. Це стосується перш за все мусульманських держав та й деяких європейських, наприклад, Греції. Так, у мусульманських країнах віровідступництво, язичництво являють собою різновиди одного злочину - зради ісламу. Згідно з найбільш по­

81

ширеним серед мусульманських учених-юристів поглядом, цей злочин належить до правопорушень, за вчинення котрих встановлена смертна кара [169]211. Наприклад, суд міста Адена - столиці Ємену - засудив на смерть 27-річного сомалійського біженця, який два роки тому перейшов з ісламу у християнство. Правда, вирок може бути не виконаний, якщо він відречеться від Христа і тричі заявить суддям, що повертається до ісламу [295]212. Заборона змінювати свої релігійні чи інші переконання, безумовно, стимулює прояви релігійної нетерпимості і міжконфесійні конфлікти. Такі факти, на жаль, мають місце і в державах, де прого­лошується свобода віросповідання, в тому числі право змінювати свої релігійні чи інші переконання. У зв'язку з цим, Парламентською Асамб­леєю Ради Європи була прийнята Рекомендація № 1202 "Щодо релігій­ної терпимості в демократичному суспільстві" (1993), в якій, зокрема, зазначено, що:

- міграційні потоки в Європі і рухливість їх мешканців уже призве­ли до зіткнень різноманітних світоглядів, релігійних вірувань, а також концепцій людського буття (п. 4);

- такі зіткнення різноманітних релігійних вірувань здатні також сприяти кращому взаєморозумінню і піднесенню, проте можуть при­звести до посилення сепаратистських тенденцій та живити фундамен-талізм (п. 5);

- Західна Європа створила модель світської демократії, всередині якої теоретично можуть мирно співіснувати різноманітні релігійні віру­вання. Проте історія засвідчила можливість такої терпимості і за клери­кального уряду (наприклад, арабські емірати в Іспанії або Оттоманська імперія) (п. 6);

- світська держава не повинна накидати своїм громадянам жодних релігійних зобов'язань. Вона має сприяти шануванню всіх визнаних ре­лігійних спільнот та "пом'якшувати" їхні відносини із суспільством у цілому (п. 15) [279]213.

Право змінювати свою релігію або переконання, як уже зазначалося, закріплене в низці міжнародних актів з прав людини. Зокрема в Загаль­ній декларації прав людини проголошено, що "кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання..." (ст. 18). Слід зауважити, що деякі дер­жави (мусульманські) заперечували проти закріплення в цій декларації

211 [169] Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право: Курс лекцій. - К., 1997. - С. 191.

212 [295] Релігія в сучасному світі. (Мусульманський світ) // Релігійна панорама. - 2000. - № 3.

- С. 44.

213 [279] Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американ­ського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - К.- Харків, 1996. - С. 68 - 69.

82

права людини змінювати свою релігію або переконання. Проте, попри весь опір, вказана свобода була підтримана 27 голосами проти 5 при 12 таких, що утрималися. Право змінювати свою релігію або переконання включене також у зміст свободи думки, совісті і релігії, яка проголоше­на в ст. 9 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Міжна­родний пакт про громадянські і політичні права передбачає, що "кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право вклю­чає свободу мати чи приймати релігію або переконання за своїм вибо­ром..." (ст. 18). У Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі релігії чи переконань вказується, що "кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати релігію чи переконання будь-якого роду за своїм вибо­ром..." (ст. 1). Хоча ці права, закріплені у вищевказаних міжнародних актах, дещо відрізняються своїми формулюваннями, вони все ж таки означають одне: кожна людина має право відмовитися від однієї релігії чи переконання і прийняти іншу релігію чи переконання. Крім того, у ст. 8 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі релігії чи переконань передбачено, що ніщо в ній не повинно тлумачитися з обмеженням чи применшенням будь-якого права, як воно визначене в Загальній декларації прав людини і Міжнародних пактах про права людини.

Право змінювати свою релігію або переконання закріплене і в консти­туціях деяких держав. Так, у Конституції Словацької Республіки (1992) передбачено, що "свобода думки, совісті, релігії і віросповідання гаран­тується. Це право дозволяє змінювати релігію чи віросповідання." (ст. 24). У Конституції Чехословацької Республіки (1992) закріплено, що "свобода думки, совісті і віросповідання гарантується. Кожна людина має право змінити свої релігійні переконання." (ч. 1 ст. 15). Право змі­нювати свою релігію чи віросповідання закріплене також у конституці­ях Нігерії (ст. 23, 1960), Кенії (ст. 22, 1963), Замбії (ст. 21, 1964) [118]214. Хоча у вказаних африканських країнах трапляються порушення свобо­ди віросповідання, однак можливість змінювати свою релігію дозволяє поширення в цих країнах різних віросповідань. Наприклад, у Нігерії іс­ламу дотримується 45 % населення країни, 18 % зберігає традиційні вірування, 2 % - представники синкретичних християнсько-тубільних церков, незначний вплив мають також Свідки Єгови. Серед християн­ських течій переважає протестантизм, представлений різними напрям­ками (так, створені англіканська, методистська, баптистська, п'ятиде­

214 [118] Конституции государств Африки / Под ред. И.Д. Левина. - М.: Прогресс, 1963. - С.

83

230.

сятницька, лютеранська, адвентистська та інші церкви). Суттєвий вплив у країні зберігає римо-католицька церква (18 % населення) [203]215.

У Конституції України право людини змінювати свої релігійні або інші переконання не згадується, що, вважаємо, все-таки звужує зміст свободи світогляду й віросповідання (ст. 35) [388]216. Проте право гро­мадян змінювати релігію або переконання як складник свободи вірос­повідання закріплене в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ст. 2).

Як уже зазначалося, дане право повинно гарантуватися для кожної людини, а не лише громадянам держави. Юридичні засоби реалізації права людини змінювати свої релігійні або інші переконання в Україні не встановлені, оскільки дане право людина може здійснювати особис­то власними діями.

Одним із юридичних засобів охорони розглядуваного права є закрі­плена у законодавстві України заборона здійснювати будь-який примус при визначенні громадянином свого ставлення до релігії (ч. 2 ст. 3 За­кону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). З указаним юридичним засобом тісно пов'язане поняття прозелітизму. У релігій­них довідкових виданнях зазначається, що "прозеліт (від грецького рг-озеїуїоз - буквально: "приходько") - новонавернений у яку-небудь віру, новий прибічник релігії; прозелітизм - 1) намагання навернути у свою релігію послідовників інших віровчень; 2) глибока відданість прозе­літа обраній вірі" [288]217. В окремих джерелах знаходимо дещо інше розуміння прозелітизму. Так, М. Маринович зазначає, що в сучасному "Словнику синонімів" Вебстера розрізняються такі поняття, як "навер­нення" (тобто щира й добровільна зміна віри) і "прозелітизм" (процес змушування когось до прийняття іншої віри) [174] 218. В. Єленський в одній зі своїх статтей посилається на "Католицький енциклопедичний словник" (1943), в якому термін "прозелітизм" визначений як дія, спря­мована на навернення особи до певної віри, але навернення, що здій­снюється недобросовісними методами [61]219. Автор слушно, на нашу думку, запитує: "Які ж методи можна вважати недобросовісними? Де

215 [203] Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій: Навч. посібник для сту­дентів географічних і філософських факультетів вищих навчальних закладів. - К.: .АртЕк, 1999.

- С. 278-280.

216 [388] Ярмол Л. Право змінювати релігію як складник свободи вибору світогляду та віроспо­відання // Права людини і Україна: Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України (Серія І. Дослідження і реферати: Вип. 2). - Львів: Світ, 1999. - С. 80-83.

217 [288] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А. Колодного і Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля, 1996. -С. 262.

218 [174] Маринович М. Окреслити неокреслюване. (Один каже: «релігійна свобода», інший твердить: «прозелітизм») // Людина і світ. - 1998. - № 8. - С. 37.

219 [61] Єленський В. Прозелітизм // Людина і світ. - 1999. - № 3 - 4. - С. 38.

84

закінчується місія і починається прозелітизм?" У зв'язку з цим, досить цікавим видається документ "Виклик прозелітизму й заклик до спіль­ного свідчення" (1995), який підготували спільна робоча група Всесвіт­ньої Ради Церков та Римо-католицька Церква. У ньому стверджується, що прозелітизм суперечить екуменічним зусиллям церков, спрямова­ний на те, щоби примусити особу змінити свою належність до певної церкви, і вбирає в себе наступні методи. Насамперед, це несправедли­ва й образлива критика віровчення та практики іншої (інших) Церкви (Церков), яка часом перетворюється на відверте висміювання. Це також порівняння двох християнських Церков, при якому досягнення однієї всіляко підносяться, а проблеми іншої гіпертрофуються. У документі беззастережно засуджуються фізичне насильство, моральний примус, психологічний тиск так само, як і використання рекламних технологій у мас-медіа, котрі здатні впливати на свідомість читачів або глядачів. Прозелітичними методами також вважається використання політичної, соціальної чи економічної влади з метою здобуття "нових душ" для тієї чи іншої Церкви. Так, "нечесним" вважається пропонувати (прямо або приховано) освіту, медичну допомогу, матеріальні ресурси в обмін на перенавернення. Документ засуджує намагання використати з цією ме­тою людські потреби, хвороби, необізнаність і недостатню освіту. На наш погляд, гуманітарні аспекти місіонерської роботи різних релігійних організацій, як-от: утримання лікарень, розподіл харчів, одягу та інше, не можна розглядати як примусове навернення людей до віри. Адже те, що кожна людина прагне до того, чого вона хоче, в тому числі й до отри­мання певних матеріальних благ, котрі надають релігійні організації, ще не свідчить про зміну її релігійних чи інших переконань. Крім того, іс­торія християнства пам'ятає ще й не такі (а справді примусові) методи навернення людей до віри. Тому релігійні організації різних віроспо­відань повинні бути взаємно толерантними й не вести боротьбу поміж собою за "навернення душ".

М. Маринович порушив ще одне цікаве питання стосовно прозелі­тизму, а саме: примусове проповідування в "замкнутій аудиторії"- ма­ється на увазі, в такому місці, яке не можна добровільно покинути, на­приклад, у лікарні, в електричці, в черзі за хлібом [174] 220. На наш по­гляд, якщо справді відбуватиметься примусове проповідування чи на­вернення до віри, наприклад, психологічне нав'язування розмови, якої ви не хочете провадити в такій аудиторії, то цей факт можна розцінити як порушення громадського порядку. Однак не можемо погодитися, що

220 [174] Маринович М. Окреслити неокреслюване. (Один каже: «релігійна свобода», інший твердить: «прозелітизм») // Людина і світ. - 1998. - № 8. - С. 38-39.

85

самі розмови між декількома людьми з питань віри в так званій замкну­тій аудиторії можна розглядати як примусове навернення до віри, адже тоді обмежується свобода людського спілкування.

У деяких державах прозелітизм заборонений на законодавчому рівні (як правило, у тих країнах, де встановлена державна релігія). Напри­клад, у Конституції Королівства Непал (1959) закріплено: "Гарантується свобода віросповідання. Кожен громадянин може з дотриманням існую­чих традицій сповідувати релігію, встановлену з давніх часів. При цьо­му жодна особа не має права навертати іншу особу у свою віру" (ст. 5). Слід зазначити, що пануючою релігією в Непалі є індуїзм, якому надано офіційного статусу. У Конституції Греції також закріплено, що "прозе­літизм забороняється" (ч. 2 ст. 13). Ще наприкінці 1930-х рр. у Греції було роз'яснено, що "під терміном "прозелітизм" потрібно розуміти, зокрема, прямі або опосередковані спроби нав'язати релігійні погляди особі з іншими релігійними віруваннями з метою підірвати її релігійні переконання так само, як і за допомогою будь-якого примусу чи під за­грозою примусу, або ж неправдивими засобами, або скориставшись із недосвідченості особи, її довірливості, потреб, низького інтелекту чи наївності" [61] 221. Таке розуміння прозелітизму, на наш погляд, може призводити до порушення свободи віросповідання людини. Так, пере­шкоджання в поширенні релігійних переконань та наверненні до своєї релігії послідовників інших віровчень є порушенням прав людини, що підтверджується фактами криміналізації таких діянь. Наприклад, кіль­ка років тому у Греції був засуджений до трьох років позбавлення волі свідок Єгови, який, відвідуючи свого сусіда, вів разом із ним розмови на релігійні теми, зрозуміло, бажаючи навернути його у свою віру. За­суджений звернувся в Міжнародний суд у Гаазі, який скасував рішення національного суду й зажадав виплатити засудженому компенсацію за заподіяну йому моральну й матеріальну шкоду [284, 338, 58]222. Однак примусове навернення до своєї віри повинно бути заборонене законо­давством держави. Слід зауважити, що примус у даній ситуації може бути як фізичним, так і психологічним. Безперечно, наявність психоло­гічного примусу визначити важче. Тому для його встановлення повинні залучатися відповідні спеціалісти.

221 [61] Єленський В. Прозелітизм // Людина і світ. - 1999. - № 3 - 4. - С. 40.

222 [284] Справа Кокінакіса проти Греції (Коккіпакіз V. Огеесе). Рішення від 25 травня 1993 року // Религиозньїе обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нормативньїе актьі. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденция, 2001. - С. 260.; Див. також: [338] Табакару Д. Межконфессиональньїе отношения в постсоциалистических условиях. (Окремий відбиток доповіді на Міжнародній науковій конференції "Релігія і церква в постсоціалістичних кра­їнах". - Київ, 19-21 вересня 1996 р.).; [58] Єленський В. Найдавніше з визнаних прав. (Релігія в сучасному світі) // Людина і світ. - 1998. - № 4. - С. 2-8.

86

Варто відзначити, що примусовим залученням до віри можна вважа­ти й навернення до неї неповнолітніх дітей без згоди їхніх батьків, адже саме батьки здійснюють моральне та релігійне виховання своїх дітей. Так, у законодавстві Російської Федерації передбачено заборону втяг-нення малолітніх у релігійні об'єднання, а також навчання малолітніх релігії всупереч їхній волі і без згоди батьків чи осіб, які їх замінюють. Коли ж самі батьки чи особи, які їх замінюють, застосовують примус щодо своїх дітей задля навернення їх до певної віри та її сповідування, діти повинні мати право на захист від такого примусу.

Застосування психологічного примусу, так званих "промивання моз­ку" чи "контролю над свідомістю", дуже часто приписують так званим новітнім релігійним рухам (НРР). Однак таке припущення (твердження) було піддано ґрунтовній критиці багатьма дослідниками й експертами [59, 195]223. Щоправда, деякі з них викликали у світі серйозні занепо­коєння, оскільки їхні члени здійснювали суїцид та ставали жертвами зіткнень із владою. До них, зокрема, належать: Народний храм, Соняч­ний храм, Гілка Давидова, Небесна Брама, рух Джефрі Лундгрена, Рух за відновлення десяти заповідей.

Занепокоєння появою НРР громадськості, перш за все батьків, чиї діти ставали членами цих рухів, вимагало ґрунтовного дослідження їх суті та діяльності. Результатом одного з таких досліджень є доповідь, підготована Комітетом Європарламенту у справах молоді, культури, освіти і спорту, "Про активність деяких новітніх рухів у країнах Євро­пейської співдружності" (1984) [261]224. У ній пропонується 13 критері­їв, котрі країнам-членам Євросоюзу варто взяти за основу при встанов­ленні легітимних меж релігійної активності. Хоча Україна не є членом Європейського Союзу, врахування цих критеріїв було б доцільним і для нашої держави. До них віднесено, зокрема, наступні:

1. Неповнолітні не повинні примушуватися до членства в русі і при­ймати урочисті обітниці, які б визначали спосіб їхнього життя на три­валу перспективу.

2. Слід надавати необхідний період для роздумів про майбутню участь у релігійній організації.

3. Після приєднання до організації новонаверненому повинна дава­тися можливість контактувати з родиною і друзями.

223 [59] Єленський В. Новітні релігійні рухи - зони занепокоєння // Людина і світ. - 2000. - № 8.

- С. 7.; [195] Новітні релігії в сучасній Україні: Збірник матеріалів / За ред. В.Д. Бондаренка та інш.

- К.: V і Р, 2000. - С. 43.

224 [261] Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. - 1998. - № 8.

- С. 30 - 31.

87

4. Члени організації, які вже розпочали курс релігійного навчання, не повинні примушуватися до його продовження.

5. Повинні поважатися такі індивідуальні права, як право залишати організацію, право контактів із оточенням (персонально або поштою чи телефоном), право на незалежну пораду стосовно участі в русі, право в будь-який час звернутися за медичною допомогою.

6. Ніхто не може бути примушений до порушення законів, у тому чис­лі й до збирання грошей для організації, жебракування чи проституції.

7. Рухи не повинні домагатися постійних зобов'язань від потенцій­них рекрутів, наприклад, студентів або туристів, які завітали до тієї чи іншої країни.

8. Під час рекрутування до організації її назва і принципи повинні бути негайно правдиво повідомлені.

9. На запит компетентних органів рухи повинні повідомити адресу чи приблизне місцезнаходження своїх членів.

10. Новітні релігійні рухи повинні страхувати тих, хто живе на їхньо­му утриманні, а на тих, хто працює на НРР, повинні поширюватися всі закони про соціальне страхування відповідної країни.

11. Якщо особа подорожує за кордоном в інтересах релігійної орга­нізації, остання повинна взяти на себе відповідальність за повернення людини додому, особливо у випадку захворювання.

12. Листи, а також інформація про телефонні дзвінки від рідних чле­нам рухів повинні передаватися негайно.

13. Якщо рекрутований до організації має дітей, вона повинна зроби­ти все від неї залежне для подальшого навчання й охорони здоров'я цих дітей, уникаючи обставин, що загрожують їхньому добробуту.

Вищевказані критерії можна враховувати при визначенні випадків примусового навернення або (та) сповідування тієї чи іншої віри.

4.3. Право сповідувати будь-яку релігію

Зміст та види юридичного права людини сповідувати будь-яку релігію. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку ре­лігію (як невід'ємний складник свободи віросповідання) - це закріпле­на у законодавстві можливість людини проявляти (виражати) у фізич­них діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта релігійної віри. Це право включає в себе цілу низку можливостей, наприклад, відправляти релігійні культи, обряди, поширювати релігійні переконання та інш.

Основою юридичного механізму забезпечення права людини спо­відувати будь-яку релігію є національне законодавство України, а саме:

88

Конституція України (ч. 1 ст. 35), Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 1 ст. 3), а також ратифіковані Україною між­народні акти, в яких проголошується це право [181, 114]225.

У конституціях багатьох держав також визнане право людини спо­відувати будь-яку релігію [133, 131, 140, 139]226. Однак у деяких із них використано інші вербальні позначення (назви), а подекуди різниться й власне зміст цього права людини. Зокрема проголошується: право спо­відувати свою релігію [360]227; право сповідувати релігійні переконання [138]228; право сповідувати свою віру [135]229; право сповідувати релі­гійні вірування [128]230; право сповідувати відому релігію [125]231; пра­во сповідувати релігію, встановлену за давніх часів [119 ]232.

На нашу думку, найбільш вдале з вищенаведених формулювань зву­чить як "право людини сповідувати свою релігію", оскільки саме остан­ня виступає однією з індивідуальних форм свідомості особистості.

Право людини сповідувати будь-яку релігію можемо поділити на певні різновиди за наступними критеріями:

I. За кількісним складом суб'єктів його здійснення: 1) індивіду­альне (одноособове сповідування релігії); 2) колективне (сповідування релігії спільно з іншими).

II. За змістом сповідувальної діяльності: 1) здійснення культових дій (молитви, таїнства, обряди, свята, богослужіння, жертвопринесення, ритуальні заборони та інші); 2) позакультова діяльність: а) у духовній сфері - продукування релігійних ідей, тлумачення догматів теології, на­писання богословських трактатів; б) у практичній сфері - поширення релігійних переконань; навернення людей до своєї релігійної віри, бла­годійна, місіонерська діяльність тощо.

III. Залежно від місця сповідування релігії - здійснення останньо­го у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях па­ломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, крематоріях, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях і на підприємствах (наприклад, у військових частинах, лікарнях, місцях по­переднього ув'язнення і відбування покарання).

225 [181] Ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; [114] ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

226 [133] Ст. 31 Конституції Республіки Білорусія; [131] ч. 2 ст. 26 Конституції Литовської Респу­бліки; [140] Ст. 28 Конституції Російської Федерації; [139] ст. 31 Конституції Республіки Узбекистан.

227 [360] П. "6" §1 Конституційного акта Швеції "Форма правління".

228 [138] Ч. 1 ст. 41 Конституції Республіки Словенія.

229 [135] Ч. 2 ст. 19 Конституції Республіки Македонія.

230 [128] Ст. 19 Конституції Італійської Республіки.

231 [125] Ч. 2 ст. 13 Конституції Греції.

232 [119] Ст. 5 Конституції Непалу.

89

IV. Залежно від юридичного статусу суб'єкта використання роз­глядуваного права: 1) сповідування релігії громадянами певної дер­жави; 2) сповідування релігії іноземцями; 3) сповідування релігії апа­тридами; 4) сповідування релігії дітьми; 5) сповідування релігії іншими суб'єктами (засудженими, військовослужбовцями тощо).

Механізм юридичного забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію. Механізм юридичного забезпечення права людини сповідувати будь-яку релігію - це система ефективних юридичних за­собів реалізації, охорони та захисту цього права людини. Розглянемо юридичні засоби реалізації права людини сповідувати будь-яку релігію в залежності від вищевказаних видів.

Одноособове сповідування релігії не потребує юридичної проце-дуризації, оскільки воно може бути здійснене людиною за її бажанням виключно власними діями, інші ж суб'єкти не повинні їй у цьому пе­решкоджати. І навпаки, колективне сповідування релігії потребує, за­звичай, встановлення певних юридичних процедур. Однією із форм ко­лективного сповідування релігії є об'єднання громадян у релігійні гро­мади. Визначені законодавством порядок, строки, підстави утворення релігійних громад якраз і формують юридичну процедуру колективного сповідування релігії.

Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих гро­мадян одного культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добро­вільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб (ч. 1 ст. 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі - Закон України). Для набуття релігійною громадою правоздатнос­ті юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положен­ня) на реєстрацію відповідно до обласної, Київської та Севастополь­ської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим (ст. 14 Закону України). Повідомлення державних ор­ганів про створення релігійних громад не є обов'язковим (ст. 8 Закону України). Це положення Закону викликало чимало дискусій [99]233. У проекті Закону України від 01.02.2000 р. "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (поданий Кабі­нетом Міністрів України) передбачено, що релігійні громади можуть діяти за статутом (положенням), зареєстрованим у порядку, встановле­ному законодавством, а також без реєстрації свого статуту (положення). Однак релігійна громада, яка утворилася і діє без реєстрації свого ста­

233 [99] Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії // Людина і світ. -

1998. - № 2. - С. 28.

90

туту, зобов'язана повідомити про це органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 9). Дане положення в проекті цього закону обгрунтовується тим, що повідомлення про утворення релігійної громади не посягає на свободу її релігійної діяльності і передбачає офі­ційне визнання державою таких громад діючими.

З такою позицією не можна не погодитися, оскільки лише повідо­млення про створення релігійної громади не є втручанням у її внутрішні справи, а навпаки, - це "поштовх" до набуття нею статусу юридичної особи, у зв'язку з чим за громадою та її членами визнаватимуться такі права (та й обов'язки), яких вони без нього не матимуть [242]234. До того ж держава має володіти інформацією про створення тих чи інших релі­гійних громад, щоб контролювати відповідність їх діяльності чинним законам. Якщо така громада діятиме в межах законодавства, то вона, не побоюючись, повинна повідомити про своє створення відповідні дер­жавні органи. Важливо також передбачити у Законі відповідальність засновників (наприклад, адміністративну) за неповідомлення про ство­рення релігійної громади, інакше запропонована законодавча новела не буде дієвою [384]235.

На наш погляд, доцільно також змінити існуючий порядок створен­ня релігійних громад, а саме: збільшити кількість їх засновників, допо­внити перелік документів і даних, які подаються ними для державної реєстрації. Можемо погодитися із пропозиціями з цих питань, які ви­кладено в проекті Закону України від 01.02.2000 р. (поданий Кабіне­том Міністрів України). У ньому запропоновано збільшити мінімальну кількість засновників релігійної громади до 25 чоловік, які досягли 18-річного віку, крім визнаних судом недієздатними, а також вимагається подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу установчих загальних зборів релігійної громади; списку громадян, що її утворили; відомостей про склад органів управління; підтвердження зазначеної у статуті канонічної й організаційної підлеглості релігійної громади. Якщо ж релігійна громада, яка утворюється, підпорядковува­тиметься релігійному центру, що перебуває за межами України, то вона має подати ще й копію статуту (положення) або інший основоположний документ цього релігійного управління або центру, а також його нотарі­ально засвідчений автентичний переклад на українську мову (ст. 14).

234 Наприклад, відстрочка від призову на строкову військову службу надається лише тим при­зовникам - священнослужителям, котрі займають посаду в одній із зареєстрованих у встановлено­му порядку релігійних конфесій. Див.: [242] П. в). ч. 7. ст. 17 Закону України від 25.03.1992 р.»Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (в редакції Закону від 18.06.1999 р. № 766-ХІ-V) // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 33. - Ст. 270.

235 [384] Ярмол Л. Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації: зміни, що назріли // Право України. - 2001. - № 2. - С. 75.

91

На наш погляд, доцільно було б до вказаного переліку документів включити ще й дані про основи віровчення релігійної громади, про її ставлення до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я послідовників даної релігії, про обмеження для членів і служителів організації щодо їхніх прав та обов'язків.

У Законі України, крім релігійних громад, передбачено й інші види релігійних організацій (релігійні управління і центри, монастирі, ре­лігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні за­клади, а також об'єднання, що складаються з них), зазначається мета їх створення, однак не подається загального визначення цього поняття. Проте така легальна дефініція необхідна саме тепер, коли на законодав­чому рівні дозволено сповідувати будь-яку релігію. Тому потрібно чітко визначити у самому законі поняття та ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій - нерелігійних, осо­бливо тоді, коли з цього приводу можуть виникати неоднозначні оцінки. Це зроблено, наприклад, у Законі Російської Федерації "Про свободу со­вісті і про релігійні об'єднання" (1997), де зазначається, що релігійним об'єднанням визнається добровільне об'єднання громадян Російської Федерації, утворене з метою спільного сповідування та поширення віри та наділене для реалізації цієї мети такими ознаками: віросповідання, проведення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній; навчан­ня релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Аналогічне визна­чення поняття релігійних організацій, вважаємо, може бути зафіксовано і в українському законодавстві, за винятком того, що засновниками ре­лігійних організацій можуть бути будь-які особи, а не тільки громадяни конкретної держави [389]236.

У цьому зв'язку постає запитання: який державний орган чи поса­дова особа у кожному конкретному випадку визначатиме, належність тієї або іншої організації до релігійної? Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не дає відповіді на нього. Однак у ст. 30 цього Закону передбачено, що Державний комітет України у спра­вах релігій (насьогодні - це Державний департамент у справах релігій у складі Міністерства юстиції України) забезпечує релігієзнавчу екс­пертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. Однак випадки її призначення та порядок проведення сьо­годні не регламентовані юридично. В Інформаційному звіті Державного комітету України у справах релігій за 1998 р. "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні"

236 [389] Ярмол Л. Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації // Вісник Львівського університету: Сер. юрид. - 2000. - Вип. 35. - С. 21-25.

92

зазначається, що Кабінет Міністрів України створив Державну релігі-єзнавчу експертну раду, яка буде займатися експертизою віросповідної доктрини неорухів та вивченням їхньої практики. Тому, очевидно, до­цільним було б розробити й затвердити урядовою постановою окреме Положення про підстави і порядок проведення державної релігієзнавчої експертизи. Так, у Російській Федерації уже діє затверджений поста­новою уряду від 03.06.1998 р. № 505 "Порядок проведення державної релігієзнавчої експертизи" [389] 237. Згідно з цим порядком, така експер­тиза проводиться при здійсненні органами юстиції Російської Федерації державної реєстрації централізованої чи місцевої релігійної організації, яка не має підтвердження про входження в централізовану релігійну ор­ганізацію того ж віросповідання, у випадку виникнення у реєстрацій­ного органу необхідності проведення додаткового дослідження з метою визнання організації релігійною і перевірки достовірності даних про її віровчення та відповідну йому практику.

При цьому основними завданнями експертизи за російським законо­давством визнаються: визначення релігійного характеру реєстраційної організації на підставі поданих установчих документів, даних про основи її віровчення і відповідну йому практику; перевірка і оцінка достовірності даних, які наводяться у поданих релігійною організацією матеріалах про основи її віровчення. Така релігієзнавча експертиза проводиться експерт­ними радами, котрі утворюються Міністерством юстиції Російської Фе­дерації й відповідними органами виконавчої влади суб'єктів Федерації. До складу експертних рад входять працівники органів державної влади, спеціалісти з релігієзнавства, відносин держави з релігійними об'єднан­нями. Як консультанти можуть бути запрошені спеціалісти, які не є чле­нами ради чи представниками релігійних організацій.

Строк проведення такої експертизи не може перевищувати 3-х місяців від дати надходження запиту реєструючого органу до експертної ради. У разі потреби подання додаткових матеріалів або ж інформації через ди­пломатичні представництва строк проведення експертизи може бути про­довжено на один місяць із повідомленням реєстраційного органу.

За результатами експертизи поданих документів рада приймає екс­пертний висновок, котрий уміщує обгрунтовані висновки стосовно мож­ливості (неможливості) визнання організації релігійною і достовірності даних про основи її віровчення та відповідну йому практику. Письмовий експертний висновок направляється реєстраційному органу, який звер­нувся із запитом, з додатком копій матеріалів, використаних при здій­сненні експертизи, і протоколу відповідного засідання експертної ради.

[218] Собрание законодательства Российской Федерации. - 1998. - № 23. - Ст. 2560.

93

Встановлення строку для проведення реєстрації статутів релігійних організацій також виступає юридичним засобом реалізації права спіль­ного сповідування релігії.

Чинним законодавством України передбачено, що рішення про реє­страцію статуту (положення) релігійної організації приймається відпо­відним державним органом у місячний термін, про що не пізніше деся­ти днів письмово повідомляється заявникам. Якщо є потреба у висно­вку місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету, сільської, селищної, міської Рад депутатів, а також спеціалістів, то рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін. Однак підстави отримання вказаного висновку та його зміст юридично не регламентовані, тому, вочевидь, необхідно кон­кретизувати у Законі підстави продовження терміну реєстрації релігій­ної організації.

Суттєво відмінний порядок легалізації релігійних організацій за­фіксований у Законі Російської Федерації "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997). Цим Законом передбачено, що релігійні об'єднання можуть створюватися у формі релігійних груп та релігійних організацій (п. "2" ст. 6). Релігійні групи діють без державної реєстра­ції і набуття статусу юридичної особи. Однак громадяни, які утворили релігійну групу з наміром у майбутньому перетворити її в релігійну ор­ганізацію, повинні повідомити про її утворення й початок діяльності органи місцевого самоврядування (п. "2" ст.7).

Релігійні групи мають право здійснювати богослужіння, інші релі­гійні обряди і церемонії, а також навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Проте цілої низки інших прав, про які йтиметься далі, вони все ж позбавлені.

Далі, релігійні організації в залежності від територіальної сфери своєї діяльності поділяються на місцеві і централізовані.

Засновниками місцевих релігійних організацій можуть бути не мен­ше десяти громадян Російської Федерації, об'єднаних у релігійну групу, в якої є підтвердження про її існування на даній території протягом не менше п'ятнадцяти років, видане органами місцевого самоврядування, чи підтвердження про входження її у структуру централізованої релі­гійної організації того ж віросповідання, видане вказаною організацією

(п. "1" ст. 9).

Централізовані релігійні організації утворюються при наявності не менше трьох місцевих релігійних організацій одного віросповідання.

Централізовані релігійні організації, що діяли на території Російської Федерації на законних підставах протягом не менше ніж п'ятдесяти ро­ків на момент звернення вказаної релігійної організації в реєстраційний

94

орган, вправі використовувати у своїх найменуваннях слова "Росія", "російський" і похідні від них.

Варто відзначити, що прийняття в Російській Федерації Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднання" (1997) супроводжувалося полемікою не тільки в "релігійних" колах, але й власне в органах дер­жавної влади. Було констатовано, що даний Закон порушує 16 статей Конституції Російської Федерації і щонайменше три міжнародних до­говори Росії [155]238. Однак у положень Закону є і прихильники, які від­стоюють необхідність розширення повноважень виконавчої влади при створенні релігійних об'єднань і посилення контролю правоохоронних органів за їх діяльністю [1]239.

Найбільша частина виявлених порушень згаданого Закону була пов'я­зана з тим, що фактично йому, всупереч Конституції Російської Федера­ції, було надано зворотної сили. Згідно з цим Законом, релігійні організа­ції, в тому числі ті, котрі уже отримали в минулому державну реєстрацію, повинні були пройти не пізніше 31 грудня 1999 р. (потім цей термін був продовжений до 31.12. 2000 р.) перереєстрацію. Однак ті релігійні органі­зації, які не могли подати документ про свою діяльність на відповідній те­риторії упродовж не менше 15 років чи про входження до централізованої структури, котра реєструється Міністерством юстиції Російської Федера­ції, мали можливість користуватися правами юридичної особи за умови їх щорічної перереєстрації до настання вказаного 15-річного терміну, але із суттєвим обмеженням у правах (ст. 27). Над такими релігійними ор­ганізаціями "нависла" реальна загроза позбутися отриманої раніше дер­жавної легалізації і втратити право: виробляти, набувати, експортувати, імпортувати релігійну літературу, інші предмети релігійного призначення (п. "1" ст. 7); утворювати освітні установи, навчати дітей релігії поза рам­ками освітньої програми (п. "3", "4" ст. 5); мати при собі представництво іноземної релігійної організації (п. "5" ст. 13); проводити релігійні обря­ди в лікувально-профілактичних і лікувальних закладах, дитячих будин­ках, будинках-інтернатах, ВТУ на прохання осіб, які там перебувають (п. "3" ст. 16); утворювати організації, що видають богослужбову літературу й виробляють предмети культового призначення (п. "2" ст. 17); утворю­вати ЗМІ (п. "2" ст. 18); утворювати установи професійного релігійного навчання (ст. 19); запрошувати іноземних громадян з метою здійснення ними професійної, в тому числі проповідницької, релігійної діяльності в даних організаціях (п. "2" ст. 20); просити Президента РФ про відтермі­

238 [155] Красиков А. Конституционньїй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000. - № 1. - С. 234.

239 [1] Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. - 1998. - № 4.

- С. 19.

95

нування військової служби і звільнення від військових зборів своїх свя­щеннослужителів (п. "4" ст.3); заміни військової служби альтернативною (невійськовою) (п. "4" ст. 3) [353]240.

Слід зазначити, що вищевказаних прав позбавлені релігійні групи.

Однак представники релігійних громад Свідків Єгови і Церкви християн віри євангельської "Прославлення" звернулися до Конститу­ційного Суду Російської Федерації зі скаргами на неконституційність положень ст. 27 Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднан­ня" [155]241. 23 листопада 1999 р. Конституційний Суд ухвалив рішен­ня, згідно з яким усі релігійні організації, котрі були зареєстровані до 1 жовтня 1997 р., при проходженні державної перереєстрації звільнялися від обов'язку підтверджувати п'ятнадцятирічний термін свого існуван­ня на відповідній території. Таким чином, незалежно від входження до складу тієї чи іншої централізованої структури, ці організації будуть ко­ристуватися правами юридичної особи у повному обсязі без щорічної перереєстрації і обмежень, передбачених для релігійних груп.

Отже, в Російській Федерації юридичний статус релігійних органі­зацій залежить від періоду існування релігійної групи всередині краї­ни (не менше 15-ти років), незалежно від існування у неї розширеного представництва в інших частинах світу. Відповідно, релігійні групи, не маючи статусу юридичної особи, позбавлені цілої низки прав щодо ре­алізації свободи віросповідання людини.

На наш погляд, існуюче в Російській Федерації обмеження релігій­них груп у їхніх правах є грубим порушенням міжнародних актів з пи­тань прав людини.

Юридичні засоби реалізації права сповідувати релігію залежать і від змісту цього права, а також від місця його здійснення. Так, на­приклад, такі види сповідувальної діяльності, як богослужіння, релігій­ні обряди, церемонії та процесії, безперешкодно проводяться у куль­тових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян. Отже, для їх реалізації не потрібно якихось юри­дичних засобів, зокрема дозволів на їх проведення. Проте сам механізм забезпечення культовими будівлями, в яких проводяться вищевказані релігійні дії, залишається однією з гострих проблем релігійного життя в Україні. Вище уже зазначалось, що проблема нестачі приміщень для відправлення релігійної служби становить майже 60 % звернень віру­

240 [353] П. "3" ст. 27 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньїх об-ьединениях" (1997).

241 [155] Красиков А. Конституционньй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000.- № 1.- С. 235.

96

ючих до Уповноваженого з прав людини [94]242. Це зумовлено, перш за все, тим, що наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. утворилися та відновили свою діяльність такі релігійні організації, як, зокрема, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ та інші, кожна із яких претендує на передання в її користування та у власність культової споруди, яка у більшості на­селених пунктів України є єдиною. Майнові суперечки найчастіше ви­никають саме у Західній Україні, оскільки саме на цій території діють приблизно 96,7 % греко-католицьких громад, які наполягають на повер­ненні раніше відібраних культових будівель та майна.

Законодавством України передбачено, що культові будівлі і майно, ко­трі перебувають у державній власності, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або безоплат­но у власність релігійних організацій за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - за рішенням Уряду Республіки Крим (ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). З метою реалізації зазна­ченого положення в Україні було ухвалено низку нормативно-правових актів [245, 256] 243. Так, у Постанові Верховної Ради Української РСР від 23.12.1993 р. № 3796-ХІІ "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що повернення у власність чи передання у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна проводиться з урахуванням:

- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на мо­мент їх переходу у власність держави;

- прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і май­ном у встановленому законом порядку;

- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переоб­ладнання культової будівлі і тривалості користування нею;

- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культо­вих будівель та їх використання релігійними громадами відповідних ві­ровизнань;

- інших суттєвих обставин у їх сукупності (п. 6) [239]244. За роки державної незалежності України віруючим повернуто

3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового та церковного

242 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.

243 [245] Указ Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям куль­тового майна" від 04.03.1992 р.; [256] Розпорядження Президента України № 53/94-рп від 22.06.19­94 р. "Про повернення релігійним організаціям культового майна".

244 [239] Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 67.

97

вжитку [84]245. Кількість культових будівель та пристосованих при­міщень, якими користуються релігійні організації, збільшилася з 9449 до 16637, або на 76,1 %, з них: 8167 передані у власність релігійних організацій, 4404 - у користування, 4066 приміщень пристосовані під молитовні. Крім того, релігійні громади орендують 3979 приміщень. До речі, до 1918 р. на території України було близько 12,5 тис. православ­них храмів, 3,5 тис. греко-католицьких, 1 тис. римо-католицьких та 1 тис. молитовних будинків протестантів. Отож, кількість культових буді­вель і приміщень до 1918 р. перевищувала нинішню кількість подібних споруд майже на 2 тис. одиниць [94]246.

Нестача культових будівель долається шляхом будівництва нових споруд (за роки незалежності України збудовано 2,6 тис. сакральних споруд, у стані будівництва перебуває близько 2 тис.), а також передання культових будівель і майна у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення окремого договору з кожною громадою (ч. 3 ст. 17 Закону України).

Станом на 1 січня 2000 р. почергово передавались у користування лише 284 таких будівлі. На жаль, у багатьох випадках це спровокувало виникнення конфліктних ситуацій у відносинах між релігійними грома­дами різних конфесій.

Здійснення сповідувальної діяльності (богослужіння, релігійних об­рядів, церемоній, процесій) в установах, організаціях і на підприємствах дозволяється за ініціативою трудових колективів і згодою адміністрації (ч. 2 ст. 21 Закону України). Так, командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і вико­нанні релігійних обрядів (ч. 3 ст. 21 Закону України). Проте юридична процедура сповідування релігії військовослужбовцями не розроблена. У лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях попереднього ув'язнення й відбування покарання богослужіння та релі­гійні обряди проводяться на прохання громадян, які у них перебувають, або ж за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ зобов'язана сприяти цьому, беручи участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужінь, обрядів або церемоній (ч. 4 ст. 21 Закону України). Безсумнівно, що адміністрація, визначаючи згадані умови, повинна керуватися чинним законодавством України.

245 [84] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік «Про стан та тенденції розвитку релігій­ної ситуації і державно-церковних відносин в Україні» // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24 - 30.

246 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.

98

Реалізація права сповідувати будь-яку релігію засудженими в устано­вах виконання покарань має певні особливості, зумовлені суворо регла­ментованим внутрішнім розпорядком цих установ, який встановлюєть­ся відповідно до положень Кримінально-виконавчого кодексу України, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, Розпо­рядку дня, визначеного адміністрацією цих установ.

Так, згідно зі ст. 128 Кримінально-виконавчого кодексу України у колоніях здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для забезпечення ізоляції, гро­мадської безпеки і встановлені зазначеним Кодексом. Богослужіння і релігійні обряди в колоніях проводяться за проханням засуджених або за зверненням релігійної організації в неробочий час. Адміністрація колонії сприяє у запрошенні священнослужителів, бере участь у ви­значенні місця, часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. Засуджені мають право на придбання і користування ре­лігійною літературою, іншими предметами і матеріалами релігійного призначення, використання яких не суперечить інтересам забезпечен­ня ізоляції засуджених, а також іншим умовам виконання покарання. Засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх обов'язків, а також установлених ви­мог режиму відбування покарання. Відправлення релігійних обрядів не повинно порушувати розпорядок дня в колоніях, а також утискати права інших осіб, які відбувають покарання. У колонії для відправ­лення релігійних обрядів можуть допускатися тільки представники релігійних організацій, які офіційно зареєстровані у встановленому законом порядку [32]247 .

У деяких підзаконних нормативно-правових актах також установле­но певні юридичні засоби реалізації розглядуваного права засудженими, а також особами, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Так, на прохання засуджених, котрі перебувають у дисциплі­нарному батальйоні, або за ініціативою релігійних організацій можуть бути проведені богослужіння, релігійні обряди та церемонії. Час і умо­ви їх здійснення визначаються за участю командира дисциплінарного батальйону [216]248. Особи, які взяті під варту і утримуються у слідчому ізоляторі чи в тюрмі, мають право відправляти в індивідуальному по­рядку релігійні обряди, а також користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, що виготов­

247 [32] Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року з наст. змінами і доповн. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 3-4. - Ст. 21.

248 [216] П. 37 «Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України» затвер­джене Указом Президента України від 05.04.1994 року № 139/94.

99

лені з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встанов­лений порядок, а також не обмежуються права інших осіб [228]249.

У законодавстві України передбачені також юридичні передумови для проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій [260]250. Зокрема для їх проведення необхідно:

- подати відповідне клопотання до відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад не пізніше, як за десять днів до призначеного строку здійснення богослу­жіння, крім невідкладних випадків;

- отримати дозвіл для проведення зазначених публічних заходів від указаних державних органів.

Однак у законодавстві України не встановлена юридична відпові­дальність за порушення вищевказаного порядку публічного проведен­ня богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій, як із боку суб'єктів, які їх проводять, так і державними органами (коли ті не нада­ють відповідного дозволу). Тому, вважаємо, варто запровадити адміні­стративну відповідальність за:

- проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемо­ній, процесій без дозволу компетентних державних органів;

- незаконну відмову відповідних посадових осіб державних органів у виданні дозволу на проведення публічних богослужінь, релігійних об­рядів, церемоній, процесій.

З іншого боку, однією з підстав припинення діяльності релігійної організації за рішенням суду є систематичне порушення нею встановле­ного законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (п. 3 ч. 4 ст. 16 Закону України).

Розглянемо юридичні засоби реалізації права сповідувати будь-яку релігію в залежності від його суб'єктів. Ми вже торкалися цього пи­тання, однак дещо уточнимо. У ст. 35 Конституції України (як уже за­значалося) передбачено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право людини може здійснюватися індивідуально й колективно. Однак за законодавством України, створювати релігій­ні громади мають право лише громадяни України. На наш погляд, це суперечить Конституції України, а також ст. 17 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (1994), котрими іноземним громадянам та особам без громадянства гарантовано право на свободу віросповідання, совісті нарівні з громадянами України.

249 [228] П. 5 «Правил поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених». За­тверджені Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20 вересня

2000 р. № 192.

250 [260] Ч. 5 ст. 21 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).

100

У чинному законодавстві також закріплені юридичні засоби реалі­зації права сповідувати будь-яку релігію представниками зарубіжних релігійних організацій (священнослужителями, релігійними проповід­никами, наставниками та іншими), котрі є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні [237]251. Так, вони можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, на запрошення котрих вони прибули, і за офіційним погодженням із державним органом, який зареєстрував їхній статут.

Таке обмеження щодо сповідування релігії, зокрема проповідування своєї віри іноземними громадянами, слід розцінювати як порушення ст. 35 Конституції України, де вказується, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, причому без вищезгаданих правообмежень.

У 2001 р. типовим правопорушенням з боку представників зарубіж­них релігійних центрів було саме недотримання ними вищевказаного порядку духовного проповідування, що призвело до зростання напру­женості в релігійному середовищі України [85]252.

У доповіді Державного департаменту США "Релігійна свобода у сві­ті" (2000) також акцентується увага на недемократичності ст. 21 Закону України, яка ускладнює здійснення релігійної діяльності закордонними місіонерами [289, 395] 253.

Законодавством України також встановлені юридичні засоби реалі­зації сповідування релігії дітьми. В Конвенції про права дитини (ООН, 1989), ратифікованій Постановою Верховної Ради України 27.02.1991 р., закріплено, що держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії (ч. 1 ст. 14). Однак держави-учасниці також пова­жають права й обов'язки батьків (законних опікунів) керувати дитиною при здійсненні нею вказаного права у спосіб, котрий відповідає здібнос­тям дитини, які розвиваються (ч. 2 ст. 14). Отже, процес сповідування дітьми обраної релігії координується їхніми батьками (законними опі­кунами). Законодавством України передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії (ч. 3 ст. 3 Закону України). Як уже зазначалося, таке право батьків закріплене і

251 [237] Ч. 4. Ст. 24 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991), яка була доповнена згідно із Законом № 3795 -12 від 23.12. 1993 р.

252 [85] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 2000 рік «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні» (Витяг) // Людина і світ. - 2001. - № 2-3. - С. 36.

253 [289] Див.: Релігійна свобода - 2000. (Доповідь Державного департаменту США) // Людина і світ. -2000. -№ 9. - С. 17; [395] АппиаІ КерогІ "Іпіегпаїіопаї Кеіідіоиз Ргеесіот: ІІкгаіпе (2000)."К-еІеазеС Ьу ІПе Вигеаи оТ Оетосгасу, Нитап Кідпіз, апС І_аЬоиг 11.8. ОерагІтепІ оТ 8іаіе. - 2000. - 8еріетЬег 5.

101

в міжнародних актах з питань прав людини, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ч. 4 ст. 18), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ч. 3 ст. 13). Здійснен­ня батьками прав і виконання ними своїх обов'язків щодо виховання і навчання дітей регламентується Законом України "Про освіту", але це не звільняє батьків від виконання обов'язків щодо виховання своїх дітей. Відповідно до Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року, батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток (ст. 12). Так процес виховання дитини має бути спрямований на розвиток її особистості, поваги до прав, сво­бод людини, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національни­ми, релігійними групами (ч. 2 ст. 12). Згідно з цим Законом, в Україні за­бороняється створення дитячих організацій політичного та релігійного спрямування (ч. 3 ст. 23).

Юридичні засоби охорони й захисту права людини сповідувати будь-яку релігію. До згаданих юридичних засобів віднесемо, перш за все, забороняючі норми, або ж нормативно-правові приписи, які вміщу­ють вказівки про недопустимість певної поведінки, що порушує право людини сповідувати будь-яку релігію, та заходи юридичної відповідаль­ності за їх учинення.

Так, зокрема, у законодавстві України передбачено, що "не допус­кається будь-яке примушування до сповідування релігії, до участі в богослужіннях, релігійних обрядах та церемоніях..." (ч. 2 ст. 3 Закону України). У разі вчинення таких дій релігійною організацією її діяль­ність може бути припинена в судовому порядку (п. 1 ч. 4 ст. 16 Закону України). Водночас у чинному законодавстві не передбачено юридичної відповідальності за вчинення вказаних діянь фізичною особою. Необ­хідно встановити адміністративну чи навіть кримінальну відповідаль­ність (при наявності тяжких наслідків) за такі діяння, уточнивши, однак, що потерпілим при цьому може бути усяка фізична особа, а не тільки громадяни держави. В Україні щоправда вже встановлено кримінальну відповідальність за примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду шляхом застосування фізичного або психічного на­сильства (ч. 2 ст. 180 Кримінального кодексу України).

У випадку, коли релігійна організація вчиняє дії, недопустимість котрих передбачена ст. 5, 17 Закону України, її діяльність також може бути припинена в судовому порядку (п. 1 ч. 4 ст. 16 Закону України). Зокрема коли вона втручається в діяльність інших релігійних органі­

102

зацій, в будь-якій формі проповідує ворожнечу, нетерпимість до ві­руючих та й невіруючих інших віросповідань, не дотримується інших вимог чинного законодавства і правопорядку, а також самовільно захо­плює культові будівлі чи привласнює культове майно. Крім наведених підстав, діяльність релігійних організацій може бути також припинено у випадках:

- поєднання обрядової чи проповідницької діяльності із посягання­ми на життя, здоров'я, свободу й гідність людини (п. 2 ч. 4 ст. 16 Закону України). За організацію або ж керівництво групою, діяльність котрої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи ви­конання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю або статевою розпустою, в Україні встановлена кримінальна відпові­дальність (ч. 1 ст. 181 Кримінального кодексу). Кваліфікуючою ознакою даного злочину є вчинення тих самих дій, але у поєднанні із втягуван­ням у діяльність групи неповнолітніх (ч. 2 ст. 181 Кримінального кодек­су України);

- систематичного порушення релігійною організацією встановлено­го законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів, богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо (п. 3 ч. 4 ст. 16 Закону України);

- спонукань громадян до невиконання ними їхніх конституційних обов'язків, які супроводжувались грубим порушенням громадського порядку чи посяганням на права і майно державних або релігійних ор­ганізацій (п. 4 ч. 4 ст.16 Закону України).

Справу про припинення діяльності релігійної організації розглядає суд у порядку позовного проводження, передбаченого цивільним про­цесуальним законодавством України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію конкретної релігійної організації чи прокурора.

Указані підстави й порядок припинення діяльності релігійної орга­нізації слугують також юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію, зокрема у межах релігійної громади.

Як правило, на практиці підставами для припинення діяльності релі­гійних організацій було те, що останні, володіючи храмом не на закон­них підставах, чинили опір представникам місцевої влади у проведенні інвентаризації майна в культових спорудах; перешкоджали державним виконавцям, що прибули для виконання розпоряджень державних ор­ганів, пов'язаних з володінням, користуванням та розпорядженням культовим майном, а також перешкоджали релігійним громадам інших конфесій, які відповідно до визначеного порядку одержали храм у ко­ристування чи у власність. При цьому подекуди мали місце порушення громадського порядку, випадки вчинення насильницьких дій, що викли­

103

кало необхідність у залученні працівників міліції [335, 334]254. Так, на­приклад, рішенням від 15.12. 1994 р. Сокальський районний суд Львів­ської області постановив припинити діяльність релігійної громади УПЦ с. Стенятин Сокальського району. В рішенні суд зазначив, що розпоря­дженням Представника Президента України у Львівській області № 79 від 08.02. 1993 р. церква Воздвиження Чесного Хреста була передана у власність релігійній громаді УГКЦ, проте релігійна громада УПЦ не до­пускала власника до користування церквою, ламала замки, самовільно захоплювала церкву, не реагуючи на попередження, порушувала громад­ський порядок. На підставі цього діяльність указаної релігійної громади була припинена в судовому порядку. Згодом дана справа розглядалася у Львівському обласному суді в касаційній інстанції за скаргою релігійної громади УПЦ, діяльність якої була припинена вищезазначеним рішен­ням Сокальського районного суду [327]255. В касаційній скарзі релігійна громада посилалася на те, що рішення суду не відповідає дійсним об­ставинам справи. Зокрема, суд не врахував, що їх громада неодноразово зверталася до релігійної громади УГКЦ з пропозицією про почергове користування храмом, однак їй було відмовлено в цьому, а також того, що їх громада нараховує 75,5% мешканців даного населеного пункту. Львівський обласний суд відхилив касаційну скаргу релігійної громади УПЦ с. Стенятин Сокальського району. Зауважимо, що спір між гро­мадами даного населенного пункту, можливо, не виникнув би, якщо б культову будівлю було передано у почергове користування обом грома­дам, а не лише у власність однієї з них, ігноруючи при цьому права іншої. Безперечно, що це не виправдовує поведінку членів релігійної громади УПЦ, діяльність якої припинено, оскільки в них були й законні способи вирішення такої суперечки.

Юридичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію є також наступні забороняючі норми чи нормативно-правові приписи, відображені в законодавстві України:

- забороняється вимагати від священнослужителів повідомлення ві­домостей, одержаних ними при сповіді віруючих (ч. 5 ст. 3 Закону Укра­їни). Це положення повинно бути втілене в цілій низці нормативно-пра­вових актів України, де б воно мало бути також відображене, а саме:

254 [335] Судова колегія в цивільних справах Львівського обласного суду. Миритися - не суди­тися... // Високий Замок. - 1996. - 25 квітня. - С .3; [334] Судова колегія в цивільних справах Верхо­вного Суду України. Витяг із узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

255 [327] Справа № 11-04-1995 р. Львівського обласного суду // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

104

а) в ч. 1 ст. 63 Конституції України, де лише зазначається, що "осо­ба не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається за­коном";

б) в ч. 2 ст. 385 Кримінального кодексу України, в якій відображе­но вищевказане положення Конституції України, а саме: "не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається за­коном";

в) у ст. 69 КПК України, котра подає перелік осіб, що не підлягають допиту як свідки. До нього, однак, не включено священнослужителя стосовно обставин, які стали йому відомі зі сповіді.

На наш погляд, за вимагання від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих, повинна наставати кримінальна відповідальність відповідно до ст. 373 КК України (примушування да­вати показання);

- релігійні організації не мають права проводити примусове обкла­дання віруючих (ч. 6 ст. 18 Закону України). Інакше діяльність релігій­ної організації може бути припинено в судовому порядку на підставі ч. 10 ст. 5 Закону України (недодержання релігійною організацією вимог чинного законодавства);

- забороняється під загрозою кримінального покарання пошкоджен­ня чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку (ст. 178 Кримінального кодексу України);

- не допускається незаконне утримання, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 Кримінального кодексу України);

- забороняється незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що поставило під загрозу зриву релігійний обряд (ч. 1 ст.180 Кримінального кодексу України);

- держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність будь-яких організацій (ч. 4 ст. 5 Закону України). Ст. 170 КК України передбачено кримінальну відповідальність за умисне перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громад­ських організацій або їх органів. Про релігійні організації у даній статті згадки немає. Тому ст. 170 КК України необхідно доповнити положен­ням про кримінальну караність умисного перешкоджання законній ді­яльності релігійних організацій.

Юридичним засобом охорони права сповідувати будь-яку релігію є також передбачене у законодавстві України виключне право релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової лі­

105

тератури і виробництва предметів культового призначення (ч. 3 ст. 22 Закону України). Щоправда за порушення вказаного права релігійних організацій юридичної відповідальності не передбачено.

Вказані правопорушення, безперечно, посягають на право людини сповідувати будь-яку релігію, захист котрого може здійснюватися судо­вим чи іншим порядком, не забороненим законодавством.

Юридичними засобами захисту права людини сповідувати будь-яку релігію є і можливості релігійних організацій (у тому числі тих, що не набули статусу юридичної особи) оскаржити в судовому порядку рі­шення державних органів з питань:

- перевищення встановленого законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, а також змін і доповнень до раніше зареєстрованих статутів (положень);

- відмови у реєстрації, внесенні змін чи доповнень до статутів (по­ложень) цих релігійних організацій;

- володіння й користування культовими будівлями та майном ре­лігійними організаціями, які набули статусу юридичної особи, в тому числі: про передання в безоплатне користування одній із релігійних ор­ганізацій культової будівлі, що перебуває на балансі державного органу; про передання культової будівлі у почергове користування двох чи біль­ше релігійних організацій; про відмову у переданні культової будівлі, майна, пов'язану, зокрема, з переданням цієї будівлі

або майна іншій особі [372] 256.

Скарги на вищевказані рішення місцевих державних органів пода­ються до судових органів відповідно до ст. 248-12 ЦПК України. Під­твердженням дієвості наведених нормативно-правових приписів мо­жуть слугувати наступні дані. Протягом 1992-1993 років Львівським об­ласним судом було розглянуто 216 скарг релігійних громад на рішення державних органів про передачу культової споруди у безоплатне корис­тування одній з громад, протягом 1994 року - 175 , 1995 року - 29, 1996 року - 22 257. Станом на 01.01. 2001 р. було розглянуто лише 4 цивільних справи з майнових питань за заявами релігійних організацій, які діяли на території Львівської області [82]258.

256 [372] Ст. 248-11 Цивільного процесуального кодексу України; [334] Судова колегія в цивіль­них справах Верховного Суду України. Витяг із узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду...

257 Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

258 [82] Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації на Львівщині та роботу відділу у справах релігій у 2000 р." з додатком: Форма № 3. Про порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації у Львівській області. Станом на 01.01.2001 р. // Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

106

До юридичних засобів охорони права людини сповідувати будь-яку релі­гію віднесено й діяльність державних органів, спрямовану на попередження порушення цього права людини. Так, наприклад, завдяки цілеспрямованій роботі управління у справах релігій Тернопільської обласної держадміні­страції, а також спільним зусиллям місцевих органів влади, керівників єпар­хіальних управлінь УГКЦ та українських православних церков кількість населених пунктів, охоплених суперечками за право володіння культовими будівлями, сьогодні зменшилася з 326 (у 1992 р.) до 26 [111]259.

У законодавстві України закріплені також юридичні засоби охорони та захисту права дітей на сповідування релігії. Зокрема передбачено, що держава здійснює захист дитини від усіх форм фізичного і психічного насильства, залучення до екстремістських релігійних психокультових угруповань та течій (ч. 2 ст. 10 Закону України "Про охорону дитин­ства"). Але визначення поняття вказаних релігійних угрупувань законо­давство України не подає. По-друге, крім того, кожна дитина має право особисто звертатися до органів опіки і піклування, служби у справах неповнолітніх, інших уповноважених органів за захистом своїх прав і інтересів (ч. 4 ст. 10 Закону України "Про охорону дитинства").

Про те, що в Україні право людини сповідувати будь-яку релігію не є декларативним, а реалізується у практичному житті, свідчать наступні дані. Станом на 1 січня 2001 року в Україні діє 25405 релігійних органі­зацій, які представляють 105 церков, конфесій, напрямків і течій; з них 96,7 % є християнськими. Кількість релігійних організацій за роки не­залежності України зросла на 12188 одиниць. Особливо інтенсивно цей процес проходив упродовж останніх трьох років (1998-2000 рр.): +4999, або 1666, щорічно. Причому найвищим цей показник був 2000 р.: +1862, в тому числі 1707 громад. Загалом на початку року 52,4 % від усіх релігій­них громад України були православними (12843 громади). 26,9 % нале­жать до протестантських церков і союзів (6579), 13,5 % (3317) - до УГКЦ, 3,3 % (807) - до римо-католицької церкви. Причому, в західному регіоні на 10 тис. населення в середньому припадає 10,3 релігійної громади, у південно-східному - 2,8, у центральному - 4,5 [85, 84, 83, 220] 260.

259 [111] Колегія Держкомрелігій. Огляд роботи у 2000-2001 рр. // Людина і світ. - 2001. - № 5.

- С. 27-30.

260 [85] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 2000 рік «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні». (Витяг) // Людина і світ. - 2001. - № 2 - 3. - С. 31.; Пор.: [84] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік "Про стан та тенденції розвитку релі­гійної ситуації і державно-церковних відносин в Україні". (Витяг) // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24-31; Пор.: [83] Інформаційний звіт Державного Комітету України у справах релігій за 1998 рік "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні" // Людина і світ. - 1999. - № 2. - С. 25-31.; [220] Постанова Колегії Держкомітету України у справах релігій від 28.01.1997 року № 1 /І "Про статистичний звіт Держкомрелігій за 1996 р." // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

107

У Львівській області станом на 01.01. 2001 р. діяло 2669 зареєстро­ваних релігійних організацій [82, 88, 86, 81, 87]261. Дані про релігійні організації в Україні та у Львівській області станом на 1 січня 2001 року відображені також у Додатках Б, В.

4.4. Право не сповідувати жодної релігії

Загальна характеристика юридичного права людини не сповід­увати жодної релігії. Механізм юридичного забезпечення. Вперше у світі це право було закріплене в Декреті РНК РРФСР "Про відокрем­лення церкви від держави і школи від церкви" від 23.01.1918 р. [182]262. Конституція України (ст. 35) і Закон України "Про свободу совісті та ре­лігійні організації" (ч. 3 ст. 2), як уже зазначалося, поряд із правом спо­відувати будь-яку релігію закріплюють і право не сповідувати жодної релігії. Міжнародні акти з прав людини також проголошують це право, закріплюючи його в дещо іншому формулюванні. Так, "свободу мати або приймати релігію чи переконання згідно із своїм вибором" (ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права), "свободу мати релігію чи переконання на свій вибір" (ст. 1 Декларації ООН про лікві­дацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань) можна тлумачити як право не сповідувати жодної релігії, тобто дотримуватися інших переконань - не релігійних, а, наприклад, атеїстичних. Слід зазначити, що в конституціях окремих держав у зміст свободи віросповідання не включено право не сповідувати ніякої релігії,

261 [82] Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації на Львівщині та роботу відділу у справах релігій у 2000 р." з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.2001 р. // Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.; Пор.: [88] Інформаційний звіт за 1995 р. управління у спра­вах релігій Львівської облдержадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.1996 р. // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації; [86] Інформаційний звіт за 1996 р. управління у справах релі­гій Львівської облдержадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.1997 р. // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації; [81] Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації у Львівській області за 1998 р." управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.1999 р. // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації; [87] Інформаційний звіт управління у справах національностей, міграції та релігій Львівської облдержад­міністрації "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації у Львівській області у 1999 р. з додат­ком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.2000 р.; // Див.: Біжучий архів управління у справах національностей, міграції та релігій Львівської облдер­жадміністрації; Конфесійна карта Львівщини. Інформаційно-статистичний довідник / Упоряд.: С.Т. Боруцький, І.М. Петрів, Я.І. Палюга. - Львів: Хартія, 1997. - 98 с.

262 [168] Ловинюков А.С. Свобода совести (анализ, практика, вьіводьі) // Государство и право.

- 1995. - № 1 - С. 29.

108

хоча проголошується свобода віросповідання та свобода совісті. Так, у Конституції Італійської Республіки передбачено, що "всі мають право сповідувати свої релігійні вірування в будь-якій формі, індивідуальній чи колективній, та пропагувати ї'х..." (ст. 19), а про право не сповідува­ти жодної релігії чи дотримуватися інших, нерелігійних переконань, не згадується. Однак право не сповідувати ніякої релігії закріплено і про­голошено в Конституціях Російської Федерації (ст. 28) та Словацької Республіки (ст. 24). Так, у Хартії Основних прав і свобод Чеської респу­бліки передбачено, що "кожна людина має право змінювати свої релігій­ні переконання чи не визнавати ніякої релігії" (ст. 15). У конституціях деяких держав право не сповідувати ніякої релігії отримало дещо інше формулювання. Зокрема в Конституції Республіки Угорщина свобода думки, совісті і релігії включає такий елемент, як можливість "обирати або сповідувати релігію чи інші переконання." (ст. 60), а у Конститу­ції Республіки Словенія передбачено, що "сповідування релігійних чи інших переконань... є вільним" (ст. 41).

При аналізі конституційних положень низки держав (точніше, два­дцяти однієї) лише в конституції республіки Болгарія виявлено закрі­плення свободи атеїстичних поглядів. Зокрема у документі проголоше­но, що "традиційна релігія в республіці Болгарія - східноправославне віросповідання" (ст. 13) та що "свобода совісті, свобода думки і вибору віросповідання, релігійних чи атеїстичних поглядів є недоторканою" (ст. 37) [317] 263.

На нашу думку формулювання розглядуваної можливості як "права не сповідувати жодної релігії" є неточним. Тому його необхідно уточни­ти як право сповідувати нерелігійні переконання.

Слід зауважити, що у світі з 1900 по 2000 р. спостерігалася тенден­ція до збільшення кількості осіб, які не сповідували жодної релігії. Так, зокрема, 1900 р. їхня кількість становила 5,1 млн. осіб, а вже в 2000 р. - 1228 млн. осіб [75]264. У США кількість "невіруючих" зросла за сто­ліття від 1,3 до 9,1 %, в Канаді - з 0,2 до 12,55 %. У Новій Зеландії "невіруючих" нині 29,9 %, у Фінляндії - 12,3 %, в Австрії - 12 %, у Німеччині - 25 %. Центром світового відходу від релігії виявилася Азія: % населення Китаю і Північної Кореї та 2/3 В'єтнаму не відносять себе до жодної релігії [295]265.

263 [317] Свобода совести, вероисповедования и религиозньїх организаций: положения кон­ституцій постсоциалистических стран, государств Западной Европь, США, Канадь, Японии, меж-дународньх правовьх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Укра-инь. - 1996. - С. 45-65.

264 [75] Див.: Додаток А. Зміна релігійної карти світу протягом 1900-2000 років (в млн. осіб).

265 [295] Релігія в сучасному світі. (Релігія і світ) // Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 25.

109

В Україні, згідно із дослідженнями Інституту соціології Академії наук, "нерелігійними" вважали себе: у 1994 р. - 37,2 % осіб, 1995 р. - 30,2 %, 1996 - 34,4 %, 1997 р. - 31,3 %, 2000 р. - 30,7 %. Отже, в осно­вному, у вказаний період в Україні спостерігалася тенденція до змен­шення чисельності, так би мовити, "нерелігійних осіб". Для порівняння зазначимо, що в Чеській Республіці в 1991-1996 рр. спостерігалася тен­денція до збільшення кількості невіруючих осіб[183] 266.

Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" у зміст свободи віросповідання включає й таку можливість, як право відкри­то виражати і вільно поширювати атеїстичні переконання, в тому числі релігійні (ст. 2). Конституція України не включає у зміст свободи світо­гляду і віросповідання право на вираження та поширення ні релігійних, ні атеїстичних переконань, а відносить ці можливості до права сповід­увати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. На нашу думку, мож­ливість виражати й поширювати атеїстичні та інші нерелігійні переко­нання охоплюється правом не сповідувати жодної релігії.

У конституціях держав, котрі не включають до змісту свободи вірос­повідання право не сповідувати ніякої релігії (Польщі, Македонії, Італії, Греції), не передбачені права на атеїстичну пропаганду. Але навіть у конституціях тих держав, котрі юридично закріпили право не сповід­увати жодної релігії, право на вираження і поширення атеїстичних пере­конань має дещо інше формулювання, зокрема: право ".висловлювати й поширювати переконання, пов'язані із ставленням до релігії..." (ст. 3 Конституції Республіки Білорусія); "свобода кожного виражати свою віру чи переконання." (ст. 60 Конституції Республіки Угорщина); "право вільно обирати, мати і поширювати релігійні й інші переконан­ня..." (ст. 28 Конституції Російської Федерації); "свобода проголошення релігійних і світоглядних поглядів непорушна" (ст. 4 Основного Закону ФРН) [317]267.

З іншого боку, у деяких державах атеїстична пропаганда прямо за­боронена. А.С. Ловінюков зазначає, що у 16 штатах США атеїстична пропаганда карається штрафом від 300 до 1000 американських доларів чи тюремним ув'язненням строком до трьох років [167]268. Закони, які передбачають відповідальність за атеїстичну пропаганду, діяли в Ав­

266 [183] Мішович Я. Релігія і церква в Чеській Республіці // Людина і світ. - 1999. - № 9. - С. 23.

267 [317 ] Свобода совести, вероисповедования и религиозньх организаций: положения кон-ституций постсоциалистических стран, государств Западной Европьі, США, Канадьі, Японии, меж-дународньїх правових документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Укра-инь. - 1996. - С. 40, 45, 53.

268 [167] Ловинюков А.С. Закон СССР 1990 г. «О свободе совести и религиозньх организаций» // Советское государство и право. - 1991. - № 4. - С. 26.

110

стралії, Італії, Данії, Греції, Ірані, Нідерландах [103]269. Наскільки ця інформація є достовірною зараз, нам не відомо.

Можна виділити певні різновиди права людини не сповідувати жод­ної релігії: 1. за онтологічним статусом - право дотримуватися нере-лігійних переконань у межах індивідуальної свідомості; право на зо­внішні прояви нерелігійних переконань (лише вони підпадають під дію юридичного права); 2. за змістом - здійснення громадських обрядів, поширення атеїстичних та інших нерелігійних переконань, здійснення благочинної діяльності та ін.; 3. за суб'єктним складом здійснення - ін­дивідуальне й колективне. Індивідуальне право не сповідувати жодної релігії не потребує встановлення юридичних процедур його реалізації, на відміну від права колективного.

Юридичні засоби реалізації колективного сповідування нерелігійних переконань закріплені, зокрема, в Законі України "Про об'єднання гро­мадян" від 16.06.1992 р. (далі - Закон України) [251]270. Так, наприклад, фізичні особи для задоволення своїх спільних нерелігійних переконань можуть об'єднуватися у громадські організації. Вони можуть мати всеу­країнський, місцевий і міжнародний статус (ст. 3, ст. 9 Закону України). На відміну від організацій релігійних, легалізація громадських органі­зацій є обов'язковою і може здійснюватися двома способами:

- шляхом реєстрації громадської організації, наслідком якої є набут­тя останньою статусу юридичної особи;

- шляхом повідомлення про її заснування.

Легалізація громадської організації здійснюється Міністерством юс­тиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, вико­навчими комітетами сільських, селищних, міських Рад депутатів.

Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій - 15-річного віку (ч. 2 ст. 11 Закону України). Членами громадських організацій, крім молодіж­них та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років (ст. 12 Закону України).

На міжнародному рівні також створена низка громадських організа­цій, члени яких сповідують певні нерелігійні переконання, наприклад, союзи вільнодумців. Сучасний рух вільнодумців являє собою сукуп­ність різнорідних за соціальним складом і філософськими поглядами рухів, котрі опираються на традиції просвітництва і гуманістичного ра­

269 [103] Клочков В.В. Социалистическое государство, право и религиозньїе организации. - М.: Знание, 1984.

270 [251] // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

111

ціоналізму. У своїй теоретичній і практичній діяльності прихильники вільнодумства орієнтуються на рішення Всесвітнього союзу вільнодум­ців (ВСВ) та Міжнародного гуманістичного і етичного союзу (МГЕС).

Всесвітній союз вільнодумців був утворений 1880 р. у Брюсселі (Бельгія) спершу як Міжнародна федерація вільнодумців, яка налічува­ла у своєму складі 12 осіб із США, Італії, Німеччини, Бельгії, Франції, Швейцарії. Першим президентом цієї федерації був Д.М. Беннет (США). У 1994 р. на конгресі в Римі була прийнята Хартія міжнародного вільно­думства. У 1936 р. (починаючи з цього року, Федерація стала називатися Всесвітнім союзом вільнодумців) Паризький конгрес розробив Програ­му дій вільнодумців, а також прийняв Декларацію, якою були закладені основні принципи організації ВСВ.

Другим важливим всесвітнім форумом, що об'єднує представників вільної думки, є МГЕС. У 1952 р. представники ліберальних рухів зібра­лися в Амстердамі з метою створення Міжнародного гуманістичного і етичного союзу (головою першого конгресу був Д. Хакслі). 1958 р. МГЕС набув консультативного статусу неурядової організації ЮНЕСКО, який дав йому право брати участь в її роботі. МГЕС брав активну участь у важ­ливих конференціях ООН: "Світове народонаселення" (Белград, 1965; Бухарест, 1974), "Навколишнє середовище" (Стокгольм, 1972).

МГЕС визначив свій союз як "гуманізм людей, що живуть у вільній відповідальності за суспільство" [35]271. Свобода розуміється гуманіста­ми як звільнення від догми. Професійні гуманісти займаються освітою молоді, ведуть консультації у в'язницях та армії, сприяють вирішенню проблем, котрі там виникають.

У сучасному світі можна виділити декілька видів гуманізму: натура­лістичний, етичний, демократичний, релігійний, марксистський.

Рух вільнодумців базує свою діяльність на наступних принципах, або цінностях:

- застосування розуму і досягнень науки до розуміння Всесвіту та вирішення людських проблем;

- негативне ставлення до спроб принизити значення людського розу­му, пояснити існування світу надприродного, до пошуку спасіння поза природою;

- віра в те, що наука й техніка при розумному їх застосуванні можуть значною мірою спричинити покращення людського життя на планеті;

- віра у соціальні можливості відкритого плюралістичного суспіль­ства та демократію як найефективніші гарантії прав людини;

271 [35] Гуманизм и свободомьслие. Научно-аналитический обзор / Отв. ред. М.П. Гапочка. - М.: ИНИОН, 1996. - С. 11.

112

- схвалення принципу відокремлення церкви від держави, і актив­ний спротив спробам нав'язати певні догми чи ідеологію за допомогою політичної влади;

- віра в насолодження життям тут і зараз та в найповніший розвиток своїх творчих здібностей;

- культивування морального вдосконалення;

- віра в загальні моральні принципи, альтруїзм, чистоту, чесність, правдивість, відповідальність. Вважається, що моральні принципи не дані від Бога, а виробляються у відносинах між людьми;

- гуманісти доволі скептично ставляться до непідтверджених пре­тензій на об'єктивне знання, але відкриті для нових ідей і шукають но­вих шляхів мислення;

- гуманісти більш схильні до оптимізму, аніж до песимізму, вірять у надію скоріше, ніж у відчай, вони визнають любов замість ненависті, співчуття - замість егоїзму, розум - замість сліпої віри чи ірраціональ­ності.

Юридичною гарантією права людини не сповідувати ніякої релігії є передбачена у законодавстві України заборона примусу щодо сповід­ування релігії та участі в богослужіннях, релігійних обрядах і церемо­ніях. Однак, як уже зазначалося, за вчинення таких діянь не передбаче­но юридичної відповідальності. Таким чином, указаний забороняючий нормативно-правовий припис поки що залишається певною мірою де­кларативним.

4.5. Право на релігійну та (або) світську освіту

Загальна характеристика та юридичне забезпечення права лю­дини на релігійну освіту. Право людини здобувати релігійну та (або) світську освіту, як складник свободи віросповідання, проголошено у низці міжнародних актів [182, 39, 265, 78, 280, 279]272. В Україні осно­вою юридичного механізму цього права людини є: Конституція України (ст. 35, 52); Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 3 ст. 3, ст. 6, 11, 14); Закон України "Про освіту" (в редакції 1996 р.);

272 [182] Ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; [39] ч. 2. ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи пере­конань; [265] ст.2 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод; [78] п. 16.6, 16.7 Підсумкового документа Віденської зустрічі держав-учасниць НБСЄ; [280] п. "іі! 13 Ре­комендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1396 (1999) "З релігії та демократії"; [279] п."ііі" 16 Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи 1202 (1993) "Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві."

113

Закон України "Про вищу освіту" (2002); Закон України "Про загальну середню освіту" (1999) та інші [241]273.

У вищевказаних нормативно-правових актах проголошено принцип відокремлення школи від церкви (релігійних організацій). Однак фор­мулювання та й сама суть цього принципу по-різному відображені в за­конодавстві. Так, у Конституції України проголошено, що лише школа відокремлена від церкви (ч. 3 ст. 35). У Законі "Про свободу совісті та релігійні організації" закріплено, що державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій) і має світський харак­тер (ч. 1 ст. 6). У 1996 р. до Закону "Про освіту" було внесено зміни і до­повнення, згідно з якими заклади освіти в Україні незалежно від форм власності (а не лише державна система освіти) відокремлені від церкви (релігійних організацій), крім тих, які засновані самими релігійними організаціями (ст. 9).

У проектах законів про свободу віросповідання та релігійні органі­зації, розроблених Кабінетом Міністрів України та народним депутатом В.С. Журавським, пропонується закріпити положення про те, що школа в Україні відокремлена від церкви і має світський характер [264]274. На­родний депутат України В. Костицький пропонує дещо інше формулю­вання зазначеного принципу, а саме: загальноосвітні навчальні заклади в Україні мають світський характер [262] 275.

На наш погляд, лише державна система освіти повинна мати світ­ський характер, тому до Конституції України та Закону "Про освіту" необхідно внести відповідні зміни [384]276. Світський характер держав­ної системи освіти означає, що навчально-виховний процес у таких за­кладах вільний від втручання політичних партій, громадських і релі­гійних організацій, а також у них не допускається залучення учнів або студентів до участі в політичних акціях та релігійних заходах під час

273 [241] Наприклад, Закон України "Про дошкільну освіту" від 11 липня 2001 р. № 2628-ІІІ // Урядовий кур'єр. - 2001. - 8 серпня; Лист Міністерства освіти України № 1/9 - 168 від 20.04.1998 р. "Робота педагогічних колективів щодо попередження залучення дітей і підлітків до діяльності релігійних організацій харизматичного спрямування" // Інформаційний збірник Міністерства осві­ти України. - 1998. - № 11; Лист Міністерства освіти України № 1/9 - 267 від 06. 07.1999 р. "Про шкідливий та небезпечний для здоров'я людей вплив харизматичних церков" // Інформаційний збірник Міністерства освіти України. - 1999 .- № 13 - С. 14.

274 [264] Ч. 1 ст. 7 проекту Закону України від 22.12.2000 року «Про свободу світогляду, вірос­повідання та релігійні організації» (представлений народним депутатом України В.С. Журавським); [263] ч. 1 ст. 7 проекту Закону України від 01.02.2000 р «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (представлений Кабінетом Міністрів України).

275 [262] Проект Закону України «Про свободу віросповідання та релігійні організації» (підготов­лений народним депутатом України В. Костицьким) // Право і релігія. Збірник матеріалів та норма­тивно-правових актів / За ред. В.В. Костицького. - К., 2000. - С. 10.

276 [384] Ярмол Л. Законодавство України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації: зміни, що назріли // Право України. - 2001. - № 2. - С. 74.

114

навчально-виховного процесу (ст. 8 Закону України "Про освіту"). За­коном України "Про загальну середню освіту" передбачено також, що "примусове залучення учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних закладів до вступу в будь-які об'єднання громадян, релігійні і воєнізо­вані формування забороняється" (ст. 17). За порушення вищевказаних положень Законів не передбачено юридичної відповідальності, тому необхідно встановити, наприклад, адміністративну відповідальність за примусове залучення учнів або студентів до участі в політичних акці­ях, релігійних заходах, об'єднаннях громадян, релігійних і воєнізова­них формуваннях. Недержавні ж заклади освіти, на наш погляд, можуть бути не відокремленими від релігійних організацій. Таке положення відповідає вимогам міжнародного права. Так, зокрема, згідно з Конвен­цією про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (ЮНЕСКО, 1960), дозволяється створювати чи зберігати різні системи освіти або навчаль­ні заклади за мотивами релігійного або мовного характеру, що відпо­відає вибору батьків або законних опікунів учнів. Однак входження в ці системи або вступ до цих закладів має бути добровільним, а освіта , яку вони надають, повинна відповідати нормам, визначеним чи затвер­дженим компетентними органами, зокрема щодо освіти одного й того ж ступеня (п. Ь ст. 2) [115]277. Вищенаведене положення відображається (щоправда, у дещо видозміненому формулюванні) й у інших міжнарод­них актах з прав питань людини [182]278.

Варто відзначити, що в багатьох державах світу (наприклад, у США, Італії, Іспанії, Греції) релігійним організаціям дозволяється створювати навчальні заклади освіти, але за умови дотримання ними вимог законо­давства [147]279.

В Україні право створювати заклади освіти мають органи державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та громадяни при дотриманні визначених законодавством умов (ст. 18 Закону України "Про освіту"). Однак для практичного втілення цього положення Закону необхідно чіт­

277 [115] Слід зазначити, що Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти набула чинності для України 19 березня 1963 р.

278 [182] Див., наприклад, ч. 3 ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; [39] п. в) ст. 6 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

279 [147] Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх: Пер. з англ. - К.: Веселка, 1993. - С. 97; [185 ] Моран Глория. Испанская система отношений церкви и государства // Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодно­го. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 50; [205] Папас-тасис Хараламбос. Государственно-церковнье отношения в Греции // Модели церковно-государ-ственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 31.

115

ко передбачити в ньому та й, вочевидь, у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації", що релігійні організації мають право засновувати загальноосвітні та інші заклади освіти в порядку, визначе­ному законодавством України.

Зміст та юридичні засоби реалізації права людини на релігійну освіту в Україні. Визнання згаданого права одним із складників свобо­ди віросповідання спирається на уявлення про те, що отримання релі­гійної освіти «для себе», а не тільки для того, аби стати священнослу­жителем, - невід'ємне право будь-якої особи [386]280.

Релігійна освіта - навчальний процес, зорієнтований на передання особі певного обсягу релігійної інформації з метою підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприйняття змісту певного релі­гійного віровчення [288]281. Подібне визначення поняття релігійної осві­ти зафіксоване і в проекті Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 01. 02. 2000 р., підготовленому Кабінетом Міністрів України (ст. 1).

Однак, на наш погляд, необхідно уточнити у цих визначеннях, що релігій­на освіта зорієнтована не лише на підвищення рівня релігійної освіченості особи, але й на її формування. До того ж релігійна освіта повинна формувати в особи практичні навики щодо сповідування певного віровчення.

Таким чином, можемо стверджувати, що релігійна освіта - це на­вчальний процес, який полягає у наданні особі певного обсягу інфор­мації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рів­ня її релігійної інформованості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних вмінь і навичок щодо його сповідування.

Право здобувати релігійну освіту (за суб'єктним складом його здій­снення) може бути індивідуальне й колективне, що відображено в зако­нодавстві України. Передбачено, зокрема, що громадяни можуть навча­тися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими (ч. 3 ст. 6 Закону України "Про свободу совісті та ре­лігійні організації"). Водночас необхідно закріпити у вказаному Законі, що здобути релігійну освіту має право кожен, а не лише громадяни.

Індивідуальне здобуття релігійної освіти не потребує встановлення юридичних засобів її реалізації, на відміну від її здійснення спільно з іншими.

280 [386] Ярмол Л. Питання про право людини на релігійну освіту як складник свободи віро­визнання // Людина: становлення та розвиток: Вип. IV. Філософські пошуки. - Львів-Одеса: Содіїо-Центр Європи, 1997. - С. 276-279.

281 [288] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А. Колодного і Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля, 1996. - С. 70.

116

Колективне (неіндивідуальне) здобуття релігійної освіти може бути: загальнопросвітницьке (наприклад, навчання у недільних школах, на біблійних курсах); професійно зорієнтоване (здійснюється в духовних навчальних закладах).

Вказані способи колективного здобуття релігійної освіти передба­чені також у законодавстві України: це й можливість самих громадян здобувати релігійну освіту спільно з іншими, і право релігійних органі­зацій створювати для релігійної освіти дорослих відповідні навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах [260]282.

У проекті Закону "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 01.02.2000 р. (підготовлений Кабіне­том Міністрів України) передбачено, що "релігійні організації мають пра­во відповідно до своїх внутрішніх постанов створювати для релігійної освіти віруючих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання релігії в інших формах." (ч. 4 ст. 7). В законопроекті під поняттям "ві­руючий" розуміється особа, яка є суб'єктом релігійної віри і діяльності, носієм релігійного світогляду, релігійного досвіду (ст. 1). На нашу думку, вказане положення обмежує право усякої особи (а не лише віруючої) здо­бувати релігійну освіту. Адже таку можливість повинні мати і ті, хто не є носіями релігійного світогляду. Можливо, здобуття релігійної освіти для них ще більш необхідно, ніж навіть для "віруючих".

Порядок створення духовних навчальних закладів, де також реалізу­ється право на релігійну освіту, визначений законодавством України, а саме: право на їх створення мають релігійні управління й центри відпо­відно до зареєстрованих статутів (положень). Духовні навчальні закла­ди також діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються Державним комітетом України у справах релігій [260]283.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами й пільгами щодо проходження вій­ськової служби, оподаткування, зарахування часу навчання до трудово­го стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів (ч. 2 ст. 11 Закону України "Про сво­боду совісті та релігійні організації"). У вказаному положенні Закону, на наш погляд, необхідно уточнити, що громадяни, котрі навчаються у таких закладах з відривом від виробництва, користуються усіма права­ми та пільгами, що встановлені законодавством України для студентів та учнів державних навчальних закладів.

[260] Ч. 3, 4 ст. 6 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991). [260] Ст. 11, ч. 2 ст. 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).

117

У законодавстві необхідно також передбачити, що при дотриманні ви­мог державних стандартів освіти документи про освіту у духовних на­вчальних закладах, акредитованих у Міністерстві освіти і науки України, прирівнюються до виданих державними закладами освіти. Така пропо­зиція висловлена також В.В. Костицьким та В.С. Журавським у проектах законів про свободу віросповідання та релігійні організації [264, 262]284.

В залежності від категорій суб'єктів, які здобувають релігійну осві­ту, можемо виділити: право громадян конкретної держави на релігійну освіту; право іноземців на релігійну освіту; право апатридів на релігій­ну освіту; право дітей на релігійну освіту; право засуджених на релігій­ну освіту; права інших категорій осіб на релігійну освіту.

Як уже зазначалося, необхідно законодавчо закріпити, що право здобувати релігійну освіту індивідуально чи разом з іншими мають не лише громадяни України, але й іноземці, апатриди.

Розглянемо юридичні засоби здобуття релігійної освіти дітьми. Слід зазначити, що процес отримання релігійної освіти дітьми координується їхніми батьками. Так, нагадаємо, що у низці міжнародних актів з прав лю­дини, передбачено, що релігійне, моральне виховання та навчання дітей залежить від власних переконань батьків чи осіб, які їх замінюють [66, 182, 181]285. Наприклад, у Декларації про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань закріплено, що "кожна ди­тина має право на доступ до освіти у сфері релігії чи переконань відповідно до бажань її батьків або законних опікунів." (ч. 2 ст. 5).

Законодавство України також передбачає, що батьки або особи, котрі їх замінюють, за взаємною згодою, мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії (ч. 3 ст. 3 За­кону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Однак право батьків визначати релігійне, моральне виховання та на­вчання своїх дітей, безумовно, не безмежне. Кожна дитина повинна ви­ховуватися в дусі розуміння, терпимості, дружби між народами, миру і за­гального братства, поваги до свободи релігії чи переконань інших людей [66, 41, 39]286. Практика релігії чи переконань, в яких виховується дитина,

284 [264] Ч. 3, 6 ст. 14 проекту Закону України від 22.12 2000 "Про свободу світогляду, вірос­повідання та релігійні організації" (представлений народним депутатом В.С. Журавським); [262] Ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст. 17 проекту Закону України "Про свободу віросповідання та релігійні організації" (підготовлений народним депутатом В.Костицьким) // Право і релігія. Збірник матеріалів та норма­тивно-правових актів / За ред. В.В. Костицького. - К. - 2000.

285 [66] Див.: ч. 3 ст. 26 Загальної декларації прав людини; [182] ч. 3 ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; [181] ч. 4 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

286 [66] Див.: ч. 2 ст. 26 Загальної декларації прав людини; [41] Принцип 10 Декларації прав ди­тини (ООН, 1959); [392] ч. 3 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

118

не повинна завдавати шкоди ні її фізичному чи розумовому здоров'ю, ні повноцінному розвитку (ч. 5 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань). Отже, керівним принципом при вихованні і навчанні дітей для батьків повинні слугувати все ж таки інтереси їхньої дитини [41, 116, 39]287.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони дер­жавними чи приватними установами, що займаються питаннями соці­ального забезпечення, судами, адміністративними або законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпечен­ню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини). Вказане по­ложення обов'язково повинно враховуватися при вирішенні всіх спірних питаннях, котрі виникають при вихованні і навчанні дітей (наприклад, у випадках розлучення батьків або їх утрати).

У деяких державах реалізація права дитини на релігійну освіту за­безпечується й державними навчальними закладами шляхом вивчення окремих віровчень. Наприклад, у Конституції ФРН (1949) передбачено, що "викладання релігії у державних школах, за винятком неконфесій-них, обов'язкове. Без шкоди для права нагляду з боку держави релігійне навчання проводиться відповідно до принципів релігійних общин. Жо­ден вчитель не може бути зобов'язаний викладати релігію супроти своєї волі" (ч. 3 ст. 7). Однак батьки вправі обрати замість уроків релігії уро­ки етики. Якщо ж у публічній школі як мінімум 5-8 учнів, які належать до певної релігії, вони повинні бути забезпечені уроками відповідної релігії [301]288. У Бельгії організовується нейтральна освіта. Під ней­тральністю розуміється, зокрема, повага до філософських, ідеологічних та релігійних поглядів батьків і тих, хто навчається. Школи, які органі­зовуються державними властями, аж до кінця обов'язкового шкільного навчання дають можливість вибору між однією з визнаних релігій і ви­кладанням неконфесійної моралі (§ 1 ст. 24 Конституції Бельгії (1831). Таким чином, державні навчальні заклади в Бельгії та ФРН забезпечу­ють право дітей і на релігійну, і на світську освіту.

У початкових та середніх школах Греції релігійна освіта здійснюєть­ся згідно з догмами і традиціями Східної (Православної) церкви. Непра-вославні ж учні не зобов'язані відвідувати відповідні курси. В Іспанії викладання католицької доктрини як основного предмета здійснюється

287 [41] Принцип 7 Декларації прав дитини; [116] ч. 1 ст. 18 Конвенції про права дитини; [39] ч. 2 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

288 [301] Робберс Герхард. Государство и церковь в Федеративной Республике Германия // Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 111.

119

в усіх школах. Водночас за учнями зберігається право відвідувати або ж не відвідувати ці заняття. У Російській Федерацї на прохання батьків або осіб, котрі їх замінюють, за згодою дітей адміністрація державних і муніципальних освітніх установ після узгодження з відповідним орга­ном місцевого самоврядування надає релігійній організації можливість навчати дітей релігії поза рамками освітньої програми [353]289.

У деяких же країнах забороняється здобуття релігійної освіти в дер­жавних навчальних закладах. Наприклад, у Конституції Японії (1947) передбачено, що "держава та її органи повинні утримуватися від про­ведення релігійного навчання і будь-якої релігійної діяльності" (ч. 3 ст. 20). У Болгарії "Закон Божий" викладається поза світською освітою, тому тут не постає питання про включення цього предмета до навчаль­них планів світських навчальних закладів. Таке вирівнювання мотиву­ється поліконфенсійністю країни та відокремленням церкви від держа­ви і школи від церкви [296]290.

Згідно із законодавством в Україні відсутня юридична можливість отримання релігійної освіти в державних навчальних закладах. Однак у них може (та й повинна) здобуватися релігієзнавча освіта, яка є складо­вою освіти світської.

Загальна характеристика та юридичне забезпечення права лю­дини на світську освіту. Форми і способи здобуття світської освіти в Україні сформульовані в Законі "Про освіту" та в інших нормативно-правових актах України [235, 243, 241]291. Не зупиняючись на їх роз­гляді, звернемо увагу лише на загальну характеристику релігієзнавчої освіти.

Релігієзнавча освіта - це система освітянської роботи, метою якої є озброєння особи усією сумою знань, які має академічне релігієзнавство, про природу, сутність, функціональність, історію та географію релігії [68]292. Вона знайомить своїх реципієнтів з різними поглядами на релі­гії без будь-яких симпатій чи антипатій, розкриває сутність віровчення, особливості культу, характер історії тієї чи іншої релігійної течії. До

289 [353 ] Див.: ч. 4 ст. 5 Федерального закона России «О свободе совестии и о религиозньх обьединениях" (1997).

290 [296] Релігія в сучасному світі. (Релігія і світ) // Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 28.

291 [235] Про вищу освіту: Закон України від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ // Відомості Верхо­вної Ради України. - 2002 - № 20. - Ст. 134; [243] Про загальну середню освіту: Закон України від 13 травня 1999 року № 651-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 28. - Ст. 230; [241] Про дошкільну освіту: Закон України від 11 липня 2001 року № 2628-111 // Урядовий кур'єр. - 2001. - 8 серпня. - С. 1-8;

292 [68] Закович М., Колодний А. Освіта в контексті свободи совісті // Релігійна свобода: гу­манізм і демократизм законодавчих ініціатив у сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди. - 2000. - С. 98.

120

навчальної програми з релігієзнавства включені також теми про вільно­думство в історії духовної культури та деякі інші. [285]293

У 1992 р. у трьох областях Західної України (Львівській, Тернопіль­ській та Івано-Франківській) рішенням органів місцевого самовряду­вання як регіональний та експериментальний курс було запроваджено як шкільний предмет курс "Основи християнської моралі". Згодом у Львівській та Івано-Франківській областях значений курс став обов'яз­ковим. Проте у Львівській області християнська етика є обов'язковим предметом лише у 80 % шкіл [153, 11]294.

Вивчення християнської етики у деяких державних навчальних за­кладах України викликало чимало дискусій. Прихильниками викладан­ня такої дисципліни є чимало релігійних організацій (УПЦ-КП, УПЦ, УАПЦ, УГКЦ, Всеукраїнське об'єднання євангельських християн-бап-тистів та ін.) [77] 295.

Противники ж викладання християнської етики в навчальних закла­дах обгрунтовують свою позицію, посилаючись, зокрема, на існуючий в Україні принцип відокремлення школи від держави, на світський ха­рактер освіти та низку інших обставин [153, 68]296.

На наш погляд, для вирішення цієї проблеми у державних навчальних закладах, за бажанням батьків, могли б виділятися із системи релігієзнав­ства окремі теми (об'єднані у навчальні курси) для глибшого вивчення їх дітьми. Це можуть бути об'єктивні курси про християнство (чи христи­янську етику), про інші віровчення, про Біблію як священну книгу хрис­тиянства чи про неконфесійну мораль. Програма даних курсів повинна бути затверджена Міністерством освіти і науки України. Їх викладання повинно здійснюватися викладачами, котрі мають відповідну педагогіч­ну освіту та належний рівень професійної підготовки. Таким чином, ви­кладання християнської етики за вищевказаних умов не буде суперечити принципу відокремлення державної системи освіти від релігійних орга­нізацій і може запроваджуватися у навчальні плани освітніх закладів.

293 [285] Релігієзнавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти. Проект для обговорення на Всеукраїнській нараді завідувачів кафедрами соціально-гумані­тарних дисциплін. - К.: Генеза, 1997. - С. 3.

294 [153] Кочан Н. Відокремлення школи від церкви в координатах відкритого суспільства // Людина і світ. - 2000. - № 9. - С. 43; [11] Білько Т. Молодь ставить перед церквою вічні запитання // Урядовий кур'єр. - 2001. - 4 серпня. - С. 8-9.

295 [77] Зустріч Президента України з релігійними лідерами України. (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 1999.- № 3-4. - С. 26-31.

296 [153] Кочан Н. Відокремлення школи від церкви в координатах відкритого суспільства // Людина і світ. - 2000 - № 9. -С.43; [68] Закович М., Колодний А. Освіта в контексті свободи совісті // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (між­народний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного і О. Сагана. - К.: Відділення релігієз­навства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди. - 2000. - С. 98.

121

Президент України доручив Міністерству освіти і науки України, Держкомрелігій України разом з Академією педагогічних наук України розробити за участю церков і релігійних організацій пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міні­стрів України [250]297.

На необхідності вивчення релігієзнавства та окремих його аспектів наголошується і в рекомендаціях Ради Європи. Так, у Рекомендації Пар­ламентської Асамблеї Ради Європи (1999) "Протиправні дії сект" перед­бачено, що "Асамблея настійно наголошує на необхідності включити до навчальних програм, зокрема для підлітків, спеціальні відомості про історію окремих віровчень та філософські погляди їхніх представників" [281]298.

В іншій Рекомендації зазначається, що держави-члени Ради Європи повинні сприяти розвиткові знань про релігію, особливо:

- в рамках етичної та громадянсько-демократичної освіти підтри­мувати навчання про те, що релігії є зібранням цінностей, розрізнення яких повинно бути розвиненим серед молоді;

- сприяти викладанню у школах порівняльної історії різних релігій, звертаючи увагу на їх походження, схожість деяких цінностей та роз­маїття звичаїв, традицій, свят тощо;

- заохочувати вивчення історії і філософії релігії та дослідження з цих предметів в університетах паралельно з дослідженнями теологіч­ними; уникати (якщо йдеться про дітей) будь-яких конфліктів між здій­снюваним державою навчанням релігії та релігійною вірою сімей, по­важаючи їхній вільний вибір у цьому дуже делікатному питанні (§ "II" п.13) [280]299.

Юридичним засобом охорони права людини здобувати релігійну та світську освіту є передбачене в законодавстві України положення про те, що "не допускається будь-яке примушування... до навчання релігії" (ч. 3 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Однак даний припис необхідно уточнити, зазначивши додатково, що за­бороняється будь-яке примушування до навчання і у сфері атеїстичних (та й інших) переконань, якщо це суперечить релігійній вірі особи.

За вчинення вищевказаного правопорушення релігійною організаці­єю її діяльність може бути припинено в судовому порядку. Однак згідно

297 [250] П. 2 Указу Президента України від 21.03. 2002 р. № 279/2002 "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій".

298 [281] Людина і світ. - № 9. - 1999. - С. 25.

299 [280] Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи 1396 (1999). "З релігії та демо­кратії" / Людина і світ. - 1999. - № 8. - С. 25.

122

з законодавством України юридична відповідальність не настає і для фізичних осіб, котрі примушують інших до релігійного навчання. Необ­хідно встановити юридичну відповідальність, наприклад, адміністра­тивну, за вказане правопорушення.

Про те, що право людини на релігійну освіту у нашій державі не є декларативним, а реалізується у практичному житті, свідчать нижче-наведені дані. Станом на 1 січня 2001 р. в Україні діяло: 126 духовних навчальних закладів, де навчалося 9618 слухачів денної й 8070 заочної форми навчання; 7684 недільних шкіл. Найбільша кількість духовних навчальних закладів (33) діє у складі Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів, а недільних шкіл (2593) - у складі УПЦ. Вказані та й інші дані про кількість духовних навчальних закладів і недільних шкіл, які діють в Україні, відображено в Додатку Б.

Зростання кількості громад, недостатня забезпеченість їх священ­нослужителями, а також потреба в місіонерстві та євангелізації спо­нукають релігійні організації до активнішої підготовки власних кадрів. Протягом 1997-2000 рр. кількість духовних навчальних закладів у кра­їні зросла з 68 до 124, а чисельність їх слухачів збільшилась із 10799 (у 1997 р.) до 17688 (у 2001 р.). У Львівській області в останні роки також простежується тенденція до збільшення чисельності духовних навчаль­них закладів та їх слухачів. Однак у 2000-2001 рр. кількість духовних навчальних закладів Львівщини залишається незмінною.

За власним волевиявленням кожна людина могла прийняти рішення про отримання релігійної освіти і до прийняття Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", але реалізувати його тоді було дуже важко. В перші ж роки радянської влади був прийнятий Декрет РНК РРСФР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церк­ви" (23 січня 1918 р.) [197]300. Аналогічний Декрет був прийнятий 19.01.1919 р. Тимчасовим Робітничо-Селянським урядом України. Зга­даними нормативно-правовими актами було передбачено, що школа відокремлена від церкви. Не допускалося викладання релігійних віров­чень у всіх державних, громадських, приватних навчальних закладах, де викладалися загальноосвітні предмети. Громадяни могли навчатися релігії лише приватно. Отож, відтоді вивчення релігії стало приватною справою громадян і могло практикуватися лише в сім'ї. Вимоги до на­вчання релігійного віровчення "приватним способом" у законодавстві не розкривалися, тому це давало підстави для найрізноманітніших тлу­мачень, особливо стосовно навчання неповнолітніх. Релігійним орга­

300 [197] О религии и церкви: Сборник вьісказьіваний классиков марксизма-ленинизма, доку-ментов КПСС и Советского государства. - М.: Политиздат, 1981. - С. 50.

123

нізаціям заборонялося створення біблійних літературних гуртків з ви­вчення релігії, а також відкриття бібліотек.

Основні положення Декрету Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України від 19.01.1919 р. пізніше були відтворені у Положенні про релігійні об'єднання в Українській РСР (затверджене Указом Пре­зидії Верховної Ради УРСР від 1 листопада 1976 р.) [314]301.

Кримінальний кодекс УРСР (ст. 138) передбачав кримінальну від­повідальність за порушення законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Президія Верховної Ради УРСР 26 берез­ня 1966 р. прийняла Указ "Про застосування ст. 138 Кримінального ко­дексу УРСР", в якому детально роз'яснювалося, що слід розуміти під порушенням законів про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, а також був поданий вичерпний перелік діянь, за які пе­редбачалася кримінальна відповідальність [314]302. До них належали й організація і систематичне проведення занять з навчання неповноліт­ніх релігії з порушенням встановлених законодавством правил. Інди­відуальне навчання релігії батьками своїх дітей не передбачало кримі­нальної відповідальності, але якщо при такому навчанні були присутні діти інших віруючих, то діяння розглядалося як систематичне навчан­ня неповнолітніх релігії і особи притягувалися до кримінальної від­повідальності. Ст. 138 Кримінального кодексу України була вилучена лише 1992 р., коли вже діяв Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", який значно розширив можливості людей щодо отримання релігійної освіти 303.

4.6. Право на заміну виконання окремих юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями людини

Як уже зазначалося, дотримання і сповідування людиною релігійних чи інших переконань може призводити до її відмови вчиняти певні ді­яння. Такі відмови можуть бути об'єднані у дві групи:

1. Відмова від учинення юридично необов'язкових дій (наприклад, від участі в релігійних, громадських обрядах). Така відмова в усіх випадках

301 [314] Сборник законов Украинской ССР и указов Президиума Верховного Совета УССР: В 2 Т. 1938 - 1979. - К., 1980. - С. 230.

302 [314] Сборник законов Украинской ССР и указов Президиума Верховного Совета УССР: В 2 Т. 1938-1979. В 2 Т. - К., 1980.

303 Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 15.05.1992 р. // Відомості Верховної Ради. - 1992. - № 32. - Ст. 457.

124

повинна розглядатися як правомірна поведінка відповідно до Конституції України, в якій, зокрема, закріплено, що ".. .ніхто не може бути примуше­ний робити те, що не передбачено законодавством" (ч. 1 ст. 19).

2. Відмова від учинення окремих дій, визначених законодавством як юридично обов'язкові. За загальним правилом, така відмова вважається протиправною поведінкою і повинна передбачати юридичну відповідаль­ність.

У Конституції України закріплено, що ніхто не може бути увільне­ний від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконан­ня законів з мотивів релігійних переконань. Однак дозволяється заміна військового обов'язку на альтернативну службу (ч. 4 ст. 35 Конституції України). Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачає, що "заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодав­ством" (ч. 3 ст. 4). Як бачимо, Закон не конкретизує кола цих випадків, на відміну від Конституції, котра передбачає лише один випадок такої заміни.

На наш погляд, положення ст. 3 Основного Закону дають підставу вважати, що в усіх випадках, коли це практично можливо і не призводи-тиме до порушення суспільних інтересів та прав окремих людей, дер­жава може дозволити особам у зв'язку з їхніми релігійними чи іншими переконаннями замінити окремі юридичні обов'язки на інші або й уза­галі звільнити від їх виконання.

Серед юридичних обов'язків, виконання яких в Україні (та й в інших державах) може суперечити релігійним чи іншим переконан­ням людини, можемо назвати наступні: складання присяги у визна­чених законодавством випадках; проходження військової, а інколи й альтернативної служби; використання науково обгрунтованого медичного лікування у випадках, передбачених законодавством; отримання ідентифікаційного номера у випадках, визначених зако­нодавством.

А зараз розглянемо існуючі в Україні правові можливості заміни ви­щевказаних юридичних обов'язків альтернативними, коли їх виконання суперечить релігійним чи іншим переконанням людини.

Складання присяги. У деяких країнах громадяни зобов'язані скла­дати релігійну присягу (як правило, у вигляді клятви) перед тим, як скористатися певними правами або обійняти певну державну чи іншу посаду. Зміст же такої присяги здебільшого визначений законодавством. Однак певна категорія людей внаслідок своїх релігійних чи інших пе­реконань може відмовитися від складання присяги. У такому випадку законодавство різних держав дозволяє, наприклад, змінити певні слова

125

у присязі на інші [147]304; або скласти її відповідно до своєї релігії чи віровчення [125]305.

У Конституції України визначено зміст присяги Президента Украї­ни (ст. 104), проте, не достатньо, на наш погляд, деталізовано порядок її складання. На практиці Президенти України (уже тричі) складали присягу народові на Пересопницькому Євангелії. Звичаєву норму, ко­тра сформувалася, доцільно було б закріпити у Конституції України, але з одночасним гарантуванням главі держави права на альтернатив­ну форму складання присяги відповідно до його релігійних чи інших переконань.

Слід зазначити, що в нашій державі присягу складають й інші, окрім Президента України, посадові особи перед вступом їх на по­саду чи початком заняття певною діяльністю (наприклад, народні депутати України (ст. 49 Конституції України). Однак їхні присяги не є "релігійними". Релігійна присяга (на нашу думку) - це урочис­та заява, яка підкріплюється покладанням руки на священну книгу, цілуванням певних атрибутів культу і (або) зміст котрої має "релігій­ний" характер. Однак навіть складання нерелігійної присяги може суперечити релігійним переконанням людини. Тому в законодавстві України доцільно передбачити загальне положення про те, що при складанні присяги (як релігійного, так і нерелігійного характеру) повинні враховуватися релігійні чи інші переконання відповідного суб'єкта.

Друга подібна проблема постає там, де закон вимагає, аби особа, яка свідчить у суді чи подає інформацію відповідним органам державної влади, склала присягу про те, що вона говорить правду. Зазвичай за­кон передбачає, що коли релігія чи переконання особи забороняють їй складати таку присягу, вона може натомість написати офіційну заяву на підтвердження своїх слів. У деяких випадках цей вибір повністю поли­шено на розсуд кожної особи, і вона самостійно вирішує, чи їй складати присягу, чи обмежитися офіційною заявою, - незалежно від того, чи випливає це з її релігійних міркувань. У деяких країнах дозвіл замінити присягу офіційною заявою чи підтвердженням може бути надано тільки членам певних релігій або послідовникам будь-якої віри, які відмовля­ються складати присягу, тоді як можливості такого вибору для атеїстів, агностиків і раціоналістів не передбачено. І нарешті, у кількох країнах

126

закон не передбачає заміну присяги офіційною заявою чи підтверджен­ням за будь-яких обставин[160]306.

Коли закон змушує особу складати присягу, незважаючи на вимоги її релігії чи переконання, це є виявом дискримінації. Навіть якщо відмова у складанні присяги й не тягне за собою якогось покарання, вона все ж може стати причиною виникнення таких проблем, як, наприклад, пере­шкоди у праві особи на захист під час судового процесу чи доведення своєї правоти у цивільних справах виключно на підставі того, що люди­на відмовилася складати присягу.

В Україні складання подібної релігійної присяги юридично не регла­ментовано.

Проходження військової, а інколи й альтернативної служби та­кож може суперечити релігійним чи іншим переконанням людини. У світі не існує універсального вирішення проблеми, коли людина від­мовляється від військової служби на підставі своїх релігійних чи інших переконань. Способи їх розв'язання суттєво відрізняються у різних дер­жавах, що зумовлено певними обставинами і громадською думкою. Як правило, розгляд заяв про повну або часткову відмову від військової служби на підставі релігійних чи інших переконань полишено на розсуд держави. Такий порядок передбачено Міжнародним пактом про грома­дянські і політичні права, в якому зазначається, що термін "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється на "...будь-яку службу військо­вого характеру, а в тих країнах, де визнається відмова від військової служби з політичних чи релігійно-етичних мотивів, - будь-яку службу, передбачену законом для осіб, що відмовляються від військової служби з таких мотивів" (п. с) 3 ст. 8).

Наявність можливості звільнення від військової служби на підставі своїх релігійних, а то й інших переконань у певних державах відобра­жено в Додатку Д.

В Україні право на альтернативну (невійськову) службу гарантується громадянам за умови, що виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням.

Коротко охарактеризуємо історичний розвиток нормативно-юридич­ного "опосередкування" цього права людини. Інститут звільнення від військового обов'язку з релігійних переконань існував у Росії ще до 19­17 р. Після Жовтневої революції він був узаконений рядом Декретів РНК

127

РРФСР. Зокрема 20 січня 1918 р. було прийнято Декрет РНК РРФСР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", згідно з яким допускалася заміна одного громадянського обов'язку іншим у кожному окремому випадку за рішенням народного суду [374] 307.

В розвиток цього положення в перші роки радянської влади були прийняті спеціальні документи: Декрет РНК "Про звільнення від вій­ськової повинності з релігійних переконань" від 04.01.1919 р. і Поста­нова РНК "Про порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань" від 14.12.1920 р. У 1923 р. був прийнятий ЦПК РРФСР, який містив спеціальну главу, що визначала порядок звільнення від вій­ськової служби з релігійних переконань (ст. 226-230).

Згідно з постановою РНК від 14.12.1920 р. призовник здобував право на звільнення від військової служби на підставі рішення народного суду. Приймаючи рішення, суд керувався показами свідків та іншими дани­ми про спосіб життя призовника, котрі засвідчували ступінь щирості і послідовності сповідування ним свого релігійного вчення. Суду також подавався висновок експертів (представників релігійних віровчень) про те, чи відповідне вчення справді забороняє своїм послідовникам брати участь у якій би то не було військовій службі і чи дійсно та чи інша особа є послідовником саме цього релігійного вчення та практично здійснює його у своєму житті. Отже, народний суд на підставі вищезгаданих свід­чень мав право замінити військову службу "санітарною службою пере­важно в заразних шпиталях" чи іншою загальнокорисною роботою.

Інститут звільнення від військової служби діяв у СРСР до 1 вересня 1939 р., а потім більш ніж на 50 років був скасований. За цей час десятки тисяч віруючих на території СРСР, релігійні переконання яких не дозво­ляли відбувати військову повинність, не могли повною мірою здійснити свого права на свободу віросповідання і навіть підлягали кримінальній відповідальності за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу. Відтак, деякі громадяни двічі, а то й тричі, відбували покарання за злочин, мотивом учинення якого були саме релігійні переконання. І тільки з січня 1992 р. в Україні почав діяти Закон "Про альтернативну (невійськову) службу", котрий визначив організаційно-правові основи реалізації цього права громадян.

Нині правову основу механізму юридичного забезпечення права гро­мадян України на альтернативну (невійськову) службу становлять:

1. Конституція, де закріплено, що "у разі якщо виконання військо­вого обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, ви­

128

конання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійсько­вою) службою" (ч. 4 ст. 35);

2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04. 1991 р. Однак у цьому законі не фіксується право громадян на аль­тернативну (невійськову) службу, а лише зазначається, що "заміна вико­нання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України" (ст. 4). Доцільно було б передбачити у цьому законі і право громадян на альтернативну службу, оскільки воно є невід'ємним елементом свободи віросповідання людини;

3. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в ре­дакції від 18.02.1999 р.). Це спеціальний нормативно-правовий акт, який визначає механізм проходження альтернативної служби, права та обов'язки громадян, які її проходять, та інші питання, пов'язані з нею;

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066 "Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосу­вання Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу". Цією постановою були затверджені: Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби; Положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби; Перелік підприємств, установ, організацій, що перебувають у державній або комунальній власності, на яких громадяни можуть проходити альтернативну (невійськову) службу (втратив чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 1795 від 31.12.2004 ); Перелік релігійних організацій, віровчення котрих не допускає користування зброєю. У зв'язку з прийняттям згаданої По­станови, втратила чинність інша постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992 р. № 360 "Про заходи щодо реалізації Закону Украї­ни "Про альтернативну (невійськову) службу".

Специфіка права громадян України на альтернативну (невійськову) службу полягає в тому, що воно водночас є й різновидом юридичного обов'язку громадян перед суспільством. Згідно з чинним законодавством альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання суспільного обов'язку.

Зазначимо, що перелічені акти законодавства не лише декларують право громадян на альтернативну (невійськову) службу, а й дають реальну можливість громадянам ним скористатися, про що свідчать і статистичні дані. Так, 1992 р. цим правом скористалися 255 чол., 1993 р. - 554, 1994 р. - 702, 1995 р. - 1500, 1996 р. - 1159, 1997 р. - 1448, 1998 р. - 1207. Станом на 1 січня 1999 р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходи­ли 3510 чол., а це, порівняно з 1992 р., у 15,6 разів більше [377]308.

129

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконан­ня військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а самі громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України. До них належать: адвентисти-ре-формісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники, свідки Єгови, Харизматичні Християнські церкви, християни віри євангельської, християни євангельської віри й това­риство Свідомості Кришни, яке було включене до цього переліку у 1999 р. Можна очікувати, що цей перелік буде доповнений й іншими релігійними організаціями, чиє віровчення не допускає користування зброєю.

Отже, громадяни - члени вищезгаданих релігійних організацій пови­нні документально або іншим чином підтвердити істинність своїх релі­гійних переконань на засіданні комісії у справах альтернативної служби, яка й приймає рішення про скерування громадянина на альтернативну службу. Всі інші громадяни такого права не мають.

Як бачимо, законодавство України чітко визначає коло осіб, які ма­ють право на альтернативну службу, але тим самим, як видається, об­межує й порушує права на свободу світогляду та віросповідання грома­дян, котрі не бажають проходити військову службу з огляду на моральні, філософські переконання [387]309. В інших державах право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що ґрунтуються не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам ФРН, Фран­ції, Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Фінляндії, Швеції, Польщі, Австрії [229]310.

Строк альтернативної служби в Україні у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та ін­ших утворених відповідно до законів України військових формуваннях. Для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, строк альтернативної служби та­кож у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень (ст. 6 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").

Раніше, до 1999 року строк альтернативної служби був удвічі трива­ліший, ніж строк військової служби. Зменшивши строк альтернативної

130

служби, законодавство України врахувало досвід світової практики. Так, загалом у країнах Європи строк альтернативної служби є довшим за строк військової (Німеччині на 3 місяці, Португалії на місяць, Чехії, Латвії, Поль­щі на 6 місяців, Угорщині на 10 місяців). Однак в Італії, Данії, Швеції та Нідерландах строки альтернативної та військової служби однакові.

Альтернативну службу громадяни України проходять на підприєм­ствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комуналь­ній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в держав­ній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а та­кож у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які про­ходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України (ст. 5 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").

Зазначимо також, що громадяни, які проходять альтернативну службу, не можуть призначатися на посади, що передбачають виконання функцій представників органів влади або місцевого самоврядування, організацій­но-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків [233]3 11. Отже, громадяни України проходять альтернативну службу і, відповідно, виконують свої обов'язки перед суспільством у тих галузях господарства, які є найважливішими та потребують найбільшої допомоги.

Коротко торкнемося питань порушення законодавства України про альтернативну (невійськову) службу. Суб'єктами таких правопорушень можуть бути як самі громадяни України, котрим надано право на аль­тернативну (невійськову) службу, так інші особи, в тому числі посадові, які перешкоджають громадянам у реалізації цього права.

Як уже зазначалося, право громадян України на альтернативну (не­військову) службу одночасно виступає і як їхній юридичний обов'язок перед суспільством, а тому за ухилення від його виконання, згідно із законодавством України, настає кримінальна відповідальність (ст. 335 Кримінального кодексу України). І хоча цим правом "скористалося" чи­мало громадян, проте були й такі, що відмовлялися від проходження альтернативної (невійськової) служби з релігійних переконань. Зокрема упродовж 1992-1994 рр. у Львівській області від проходження альтерна­тивної служби з релігійних переконань ухилилося 58 призовників, біль­шість із яких були притягнуті до кримінальної відповідальності [391]312.

131

Аналіз кримінальних справ, які були розглянуті районними судами міс­та Львова, засвідчив, що громадяни, котрі ухилилися від альтернативної служби, були членами релігійної організації "Свідки Єгови". Вони об­ґрунтовували свою відмову від альтернативної служби тим, що присвя­чують своє життя Богові і можуть служити тільки Йому, а Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" трактує її як різновид вій­ськової [233]313. Наприклад, Залізничний районний суд м. Львова поста­новив вирок від 21 вересня 1995 р., згідно з яким громадянина О. було засуджено за ст. 72 Кримінального кодексу України до 2-х років позбав­лення волі у виправно-трудовій колонії загального режиму. Громадянин О. відмовився від проходження альтернативної служби. Свою відмову він аргументував так: "Дослідивши Біблію, прийшов до висновку, що служба в Збройних Силах - зло" [330]314. Однак, як нам відомо, останні­ми роками у Львівській області не було випадків притягнення громадян до кримінальної відповідальності за ухилення від альтернативної (не­військової) служби. У 1998 р. в Україні було зафіксовано 127 порушень чинного законодавства щодо релігії та церкви, зокрема законів України "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про альтернативну (невійськову) службу". Посадовими особами релігійних організацій було допущено 15 (12,6 %) порушень, 6 випадків пов'язано з порушеннями законів про військову та альтернативну службу з релігійних мотивів [83]315.

Зазначимо, що порушень законодавства про військову (альтернатив­ну) службу з релігійних мотивів у Львівській області в 1998 р., вчине­них громадянами, не зафіксовано [81]316.

Використання науково обґрунтованого медичного лікування так само може суперечити релігійним чи іншим переконанням. Є люди, які протестують проти застосування окремих засобів запобігання захворюван­ням, таких, як хлорування води, вакцинація чи щеплення. Інші протесту­

132

ють проти окремих чи будь-яких форм медичного лікування, виходячи з того, що вони суперечать приписам їхньої релігії чи іншим переконанням. Якого значення мають надавати цим протестам органи державної влади?

Звичайно, якщо існує ймовірність епідемії, яка може загрожувати добробуту усієї спільноти, органи державної влади зобов'язані вжити всіх можливих запобіжних і лікувальних засобів; у цьому разі вони не повинні робити винятків для послідовників жодної віри. Навіть більше, вони можуть вважати за доцільне наполягати на застосуванні науково обґрунтованих запобіжних та лікувальних засобів і, роблячи це, інколи змушені переступати через приписи релігії чи переконання відповідної особи. Особлива проблема постає, коли батьки не дозволяють застосо­вувати такі запобіжні та лікувальні засоби до своїх дітей. Конфлікт ви­никає через суперечність у поглядах на те, що слід вважати корисним для дитини, з одного боку, її батьків, а з другого - у поглядах суспіль­ства. В такому випадку держава, захищаючи соціальні інтереси, упо­вноважена зобов'язати батьків погодитися з її рішенням, коли є загроза життю чи здоров'ю дитини.

Однак коли немає ніякої загрози епідемії, а справа стосується дорос­лих людей, позиція органів державної влади можуть цілковито не спів­падати залежно від країни, хоча, здається, в усіх випадках існує згода стосовно того, що народ має бути захищеним від таких зловживань, як чаклунство й шарлатанство. Тоді як в одних країнах органи влади нама­гаються не втручатись у свободу людини застосовувати той метод ліку­вання, який приписаний її вірою, якщо цей метод не суперечить загаль­новизнаним нормам моралі, в інших країнах вважається за правильне наполягати на науково доведеному медичному лікуванні навіть у тому разі, коли особи або ж групи осіб відмовляються від нього через те, що таке лікування суперечить приписам їхньої релігії чи переконанням.

Законодавством України передбачено, що громадяни України (та іноземні особи й апатриди, які постійно проживають на території Укра­їни) зобов'язані: а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя і здоров'я стані; г) виконувати інші обов'яз­ки, передбачені законодавством про охорону здоров'я [198]317.

Однак, як зазначалося, можуть виникати ситуації, коли особи відмов­ляються виконувати деякі вищевказані обов'язки з мотивів релігійних

133

чи інших переконань. Законодавство України передбачає певний поря­док (у деяких випадках обов'язковий) використання науково-медично­го лікування. Так, для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода об'єктивно поінформованого дієздатного пацієнта. Стосовно пацієнта, який не досяг віку 15 років, а також па­цієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, ме­дичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, зго­да хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна ( ст. 43 "Основ законодавства України про охорону здоров'я"). З цього положення Закону випливає, що в такій ситуації не враховують­ся релігійні та інші переконання хворого і його законних представників. Адже для будь-якої держави, в тому числі і для України, життя та здо­ров'я людей повинно бути найвищою соціальною цінністю. Це поло­ження закріплене у ст. 3 Основного Закону.

Якщо ж реальної загрози життю хворого немає, але його згода на медичне лікування відсутня, що може призвести до важких наслідків, то лікар зобов'язаний довести до його відома. Якщо ж і після цього па­цієнт відмовляється від лікування, лікар має право отримати від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвід­чити таку відмову відповідним актом у присутності свідків. У разі, коли відмову від медичної допомоги дає законний представник пацієнта (на­приклад, батьки) і вона може потягти тяжкі наслідки для пацієнта, лікар зобов'язаний повідомити про це в органи опіки й піклування.

Отже, законодавство України передбачає можливість відмови від науково-медичного лікування у зв'язку з релігійними чи іншими пере­конаннями людини, крім вищевказаних випадків, а також у разі існу­вання небезпеки для життя і здоров'я інших людей чи для суспільства в цілому (наприклад, щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові медичні огляди, про­філактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи (ст. 30 "Основ законодавства України про охорону здоров'я").

Отримання ідентифікаційних номерів у встановлених законо­давством випадках може суперечити релігійним або іншим переко­нанням людини. Відповідно до ст. 7 Конституції України, кожен її гро­мадянин зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, визначених законом. Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік.

Функції контролю за дотриманням податкового законодавства, пра­вильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів і

134

державних цільових фондів податків та інших обов'язкових платежів покладено на державні податкові органи.

Згідно із Законом України "Про державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів", який було при­йнято у грудні 1994 р. і введено в дію 1 січня 1996 р., для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, котрі зобов'язані сплачувати податки, збори, інші обов'язкові платежі до бюджетів та внески до дер­жавних цільових фондів, створено автоматизований банк даних - Дер­жавний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язко­вих платежів. До інформаційного фонду Державного реєстру включено індивідуальні ідентифікаційні номери, що надаються фізичним особам - платникам податків.

До Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів вноситься інформація про осіб, які: постійно проживають в Україні, мають об'єкти оподаткування, передбачені чин­ним законодавством, зобов'язані сплачувати податки та інші обов'язкові платежі; не мають постійного місця проживання в Україні, але відповід­но до чинного законодавства зобов'язані сплачувати податки в Україні.

Таким чином, фізична особа може не вноситися до Державного реє­стру і, відповідно, не мати ідентифікаційного номера платника податків, якщо така особа не має об'єктів оподаткування й відповідно до чинного законодавства не зобов'язана сплачувати податки та інші обов'язкові платежі. Це підтверджується також ч. 4 ст. 9 вищезазначеного Закону, згідно з якою фізичні особи зобов'язані зареєструватись у Державному реєстрі лише з моменту виникнення об'єкта оподаткування.

Крім того, відповідно до ч. 2. ст. 1 вказаного Закону, для осіб, які че­рез свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера й офіційно повідомляють про це державні органи, зберігається раніше встановлена форма обліку платників подат­ків та інших обов'язкових платежів. Державна податкова адміністрація України працює над розробкою нормативних документів для запрова­дження альтернативної форми обліку таких громадян.

Йдучи назустріч побажанням віруючих громадян, які уже отримали ідентифікаційні номери, Державна податкова адміністрація розробила порядок заміни ідентифікаційного номера, в якому присутні символи "666" у реєстраційній частині номера. З цією метою власнику такого ідентифікаційного номера треба звернутися з письмовою заявою до по­даткової адміністрації за місцем проживання.

Після прийняття 16.07.1999 р. Закону "Про внесення змін до Закону України "Про Державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів", яким передбачено запровадження аль­

135

тернативної форми обліку громадян України, котрі через свої релігійні або інші переконання відмовляються від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи, у паспортах цих осіб робляться позначки про наявність у них права здій­снювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера.

Конкретний механізм реалізації цього Закону перебуває на стадії розробки. Але вже тепер Державна податкова адміністрація в межах своєї компетенції йде назустріч побажанням віруючих. Своїми листами вона дозволила організаціям, підприємствам та установам при поданні квартальної звітності, що повинна містити ідентифікаційні номери, вка­зувати замість них паспортні дані громадян, які через свої релігійні пе­реконання відмовляються отримувати ці номери, а також призупинила застосування адміністративних стягнень, пов'язаних із невикористан­ням ідентифікаційних номерів у документах на виплату пенсій, доходів за місцем основної роботи, при нарахуванні субсидій.

Не залишився осторонь від вирішення цієї проблеми й Національний банк України - з 17 травня 2000 р. набула чинності Постанова Правлін­ня НБУ від 14.04.2000 р. за № 146 "Про внесення змін до Інструкції про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті, зареє­строваній Міністерством юстиції України 06.05.2000 р. за № 263". Цим нормативно-правовим актом до згаданої Інструкції було внесено відпо­відні зміни. Відтепер фізичні особи, які через свої релігійні або інші пе­реконання відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційних номерів, повідомляють про це відповідні державні органи й отримують відмітку в паспорті про право здійснювати будь-які платежі без цих номерів при укладанні з установою банку договору на розрахунково-касове обслу­говування, і при відкритті банкових рахунків вони повинні пред'явити паспорт з такою відміткою. При цьому уповноважений працівник банку, який відкриває рахунок у присутності цієї особи, знімає копію сторінки паспорта з позначкою, яка зберігається в юридичній справі, й робить відповідну позначку у картці зі зразком підпису.

Таким чином, держава, йдучи назустріч окремим громадянам, забез­печує їхнє право отримувати заробітну плату, пенсії та субсидії, якщо вони через свої релігійні переконання відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційних номерів.

Участь у релігійних, громадських та державних обрядах (це­ремоніях). Деякі організовувані органами державної влади обряди чи заходи, які мають відвідувати школярі, пацієнти лікарень чи військо­вослужбовці, інколи викликають спротив у тих, чия релігія або пере­конання не дозволяють брати в них участь через невідповідність їхнім настановам. Такими обрядами можуть бути ті, що приписані вірою, до

136

якої учасники заходу не належать, або ж ті, що мають суто громадян­ський характер, наприклад, вшанування державних символів.

У різних країнах і навіть у різних частинах однієї країни існують найрізноманітніші підходи до цієї проблеми. Вирішальний вплив у цьо­му питанні можуть мати особливі обставини, такі, як громадська думка, потреба у зміцненні єдності серед громадян чи перебування країни у стані війни. Але зрозуміло, що держави не можуть узагалі відмовитися від організації подібних традиційних заходів, а тому навряд чи можливо однозначно вирішити це питання.

Водночас із певністю можна стверджувати лише те, що у країнах, де звільнення від участі у певних або ж у всіх державних акціях надається особам, які не бажають брати в них участі на підставі того, що це супер­ечить приписам їхньої релігії чи переконанням, загальним правилом є надання таких звільнень на умовах, котрі повинні виключати будь-які упередження у ставленні до різних релігій чи переконань.

В Україні участь у релігійних і громадських заходах не є юридично обов'язковою дією. Однак у національному законодавстві містяться нор­ми, зобов'язуючі до участі в державних церемоніях (наприклад, складання присяги, про що йшлося вище). У деяких інших країнах зустрічаються ви­падки зобов'язування до участі також і в інших державних церемоніях.

Наприклад, у 1995-1996 рр. Європейським судом з прав людини роз­глядалась справа Вальсаміс проти Греції (¥ЛЬ8ЛМІ8V. ОЯЕЕСЕ) [230] 318. Предметом розгляду була вимога неповнолітньої Вікторії Вальсаміс та її батьків - членів релігійної організації Свідків Єгови щодо невідповідності дій державних органів Греції статтям 9, 3 Конвенції про захист прав лю­дини та основих свобод та статті 2 Першого протоколу до цієї Конвенції. Заявниками оскаржувалось обов'язкове залучення В. Вальсаміс до участі у шкільному параді з нагоди святкування нацонального свята Греції - дня 28 жовтня, присвяченого початку війни між Італією та Грецією в 1940 р. та застосування до неї покарання (заборона відвідувати школу протягом одного дня) за відмову від участі у цьому заході. У рішенні, винесеному у Страсбурзі 18 грудня 1996 р. по зазначеній справі, Європейський суд з прав людини постановив, що порушення ст. 2 Першого протоколу, ст. 9 чи ст. 3 Євроконвенції не було, але було порушення ст. 13 Євроконвенції, взятої разом зі ст. 2 Першого протоколу. Суд постановив, що обов'язок взяти участь у параді не порушує релігійних переконань батьків пані Вальсаміс. На думку суду, застосований захід не може також вважатися таким, що порушує її право на свободу релігійних переконань.

137

На нашу думку, юридично обов'язкове залучення до участі в дер­жавних церемоніях є порушенням права людини на свободу віроспо­відання. Тому законодавство має передбачати можливість заміни таких обов'язків на інші чи звільнення від них.

Підсумовуючи загальнотеоретичну характеристику юридичного за­безпечення структурних елементів свободи віросповідання в Україні, можна зробити наступні висновки:

1. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку релі­гію (як складник свободи віросповідання) - це закріплена у законодав­стві можливість людини виражати у фізичних діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта релігійної віри. Право людини сповідувати будь-яку релігію можемо поділити на наступні різновиди: 1) за кількісним складом суб'єктів його здійснення - індивідуальне та колективне спо­відування релігії; 2) за змістом сповідувальної діяльності - здійснення культових дій та позакультової діяльності (у духовній і практичній сфе­рах); 3) залежно від місця сповідування - здійснення останнього у куль­тових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях чи в інших місцях; 4) залежно від юридичного статусу суб'єкта використання розглядуваного права - сповідування релігії громадянами певної держави, іноземцями, апа­тридами, дітьми, засудженими, військовослужбовцями тощо.

2. Одноособове сповідування релігії не потребує юридичної про-цедуризації, оскільки воно може бути здійснене людиною за її бажан­ням виключно власними діями. Інші ж суб'єкти не повинні їй у цьому перешкоджати. Колективне ж сповідування релігії потребує, зазвичай, встановлення певних юридичних процедур. Однією із форм такого спо­відування релігії є право громадян об'єднуватися у релігійні громади. Визначені законодавством порядок, строки, підстави утворення релігій­них громад якраз і формують юридичну процедуру такої форми колек­тивного сповідування релігії.

3. Водночас, передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок та строки утворення релігійної громади, як видається, потребу­ють певних уточнень і змін, зокрема:

1) повідомлення державних органів про створення таких громад має бути юридично обов'язковою дією. Це слугуватиме поштовхом для ре­лігійної громади набути статусу юридичної особи, у зв'язку з чим за нею та її членами визнаватимуться такі права, котрих вони без нього не матимуть. До того ж держава має володіти інформацією про створення тих чи інших релігійних громад, щоб контролювати законність їхньої діяльності;

138

2) необхідно збільшити мінімальну кількість засновників релігій­ної громади (із 10-ти, як це передбачено законодавством України до, скажімо, 25-ти осіб). Також доцільно передбачити подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу загальних зборів релігійної громади; списку громадян, що її утворили; відомостей про склад органів управління; установчих документів релігійного управлін­ня (центру), якщо він перебуває за межами України; даних про основи віровчення релігійної громади, про її ставлення до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я послідовників відповідної релігії, про обмеження для членів і служителів організації щодо їхніх прав і обов'язків;

3) засновниками релігійних громад можуть визнаватись не лише гро­мадяни України (як це передбачено її законодавством), але й іноземці та особи без громадянства, котрі постійно проживають в Україні. Іноземці ж, які перебувають в Україні тимчасово, можуть бути членами таких громад;

4) українське законодавство передбачає загальний строк (триваліс­тю в один місяць) для реєстрації релігійних організацій. У необхідних випадках, коли є потреба у висновку місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету, сільської, селищної, міської рад, а також спеці­алістів, рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних орга­нізацій приймається у тримісячний термін. Однак підстави отримання вказаного висновку та його зміст юридично не регламентовані. Тому необхідно дещо конкретизувати в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" підстави для продовження терміну реєстрації релігійної організації.

4. Згідно із законодавством, релігійними організаціями, крім релігій­них громад, можуть бути ще й релігійні управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства, духовні навчальні заклади та їх об'єднання, які також виступають своєрідними формами колектив­ного сповідування релігії.

5. Право громадян сповідувати індивідуально й колективно будь-яку релігію, можливо, й таку, що її раніше не існувало, потребує визначен­ня таких понять, як релігія, релігійна організація. Міжнародні акти з прав людини та законодавство України таких визначень не дають. На основі узагальнення існуючих поглядів можна стверджувати, що релі­гія - це духовний феномен, який втілює віру людини в існування над­природного начала (найчастіше - Бога), що вважається джерелом буття усього сущого, і слугує для неї засобом "спілкування" з цим началом. Структурними елементами релігії є: релігійна свідомість (релігійна віра, ідеї, уявлення, почуття), релігійні відносини, релігійна діяльність, релігійні організації. Проте визначальною ознакою усякої релігії висту­

139

пає релігійна віра. Об'єктом останньої є надприродне начало (Бог), що є джерелом всього сущого. Саме за об'єктом релігійної віри мають, на наш погляд, визнаватися, наступні властивості: унікальність (неповтор­ність, невідтворюваність), трансцендентність (позаземне, а зрештою і позаматеріальне існування), абсолютна первинність, всепроникливість, довічність, таємничність, найвища й беззаперечна цінність, реальне іс­нування (у свідомості людини, яка сповідує віру у нього).

6. Указане визначення поняття релігії, а також зазначені властивості об'єкта релігійної віри можуть набувати практичного значення, зокрема, при державній реєстрації певної організації саме як релігійної. Якщо у реєстраційного органу виникнуть сумніви з цього питання, він пови­нен призначити релігієзнавчу експертизу. Хоча законодавством України передбачено можливість проведення релігієзнавчої експертизи, однак, підстави й порядок її здійснення не визначені. У зв'язку з цим, необхід­но хоча б урядовою постановою затвердити спеціальне положення про підстави та порядок її проведення.

7. Юридичні засоби реалізації права на сповідування релігії певними категоріями осіб потребують деяких уточнень, конкретизації, а навіть і змін, а саме:

1) у Законі України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" пропонується закріпити, що:

- військовослужбовцям гарантується право на свободу віросповіда­ння;

- у вільний від військової служби час військовослужбовці мають право брати участь у богослужіннях і релігійних обрядах;

- допускається використання військовослужбовцями релігійної літе­ратури та предметів культу;

- держава не несе обов'язків стосовно задоволення потреб військо­вослужбовців, пов'язаних із релігійними переконаннями і необхідністю відправлення релігійних обрядів;

- створення релігійних об'єднань у військовій частині не допуска­ється;

2) встановлений у законодавстві України порядок сповідування ре­лігії представниками зарубіжних організацій, які тимчасово перебува­ють в Україні, а саме: проповідування ними релігійних віровчень, від­правлення релігійних обрядів, здійснення іншої канонічної діяльності (лише у тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибу­ли і за офіційним погодженням з державним органом, котрий здійснив реєстрацію статуту релігійної організації), - є порушенням ст. 35 Кон­ституції України, що гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання без вищезазначених обмежень. Тому в Законі України

140

"Про свободу совісті та релігійні організації" необхідно скасувати вка­зані правообмеження щодо сповідування релігії представниками зару­біжних організацій, які тимчасово перебувають в Україні.

8. Законодавство України містить низку забороняючих нормативно-правових приписів, котрі фактично виступають "декларативними" юри­дичними засобами охорони права людини сповідувати будь-яку релігію, оскільки за їх порушення не передбачено юридичної відповідальності. Тому необхідно встановити:

- адміністративну відповідальність (а при наявності тяжких наслід­ків - і кримінальну) за примус при визначенні фізичною особою (а не тільки громадянами) свого ставлення до релігії, до її сповідування, до участі в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях;

- адміністративну відповідальність за порушення виключного права релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослуж­бової літератури і виробництва предметів культового призначення;

- адміністративну відповідальність за незаконну відмову відповід­них посадових осіб від надання дозволу на проведення публічних бого­служінь, релігійних обрядів, церемоній, процесів.

9. Положення ч. 5 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релі­гійні організації" ("ніхто не має права вимагати від священнослужите­лів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих") повинно бути втілене в ч. 1 ст. 63 Конституції України, ч. 2 ст. 385 КК України, ст. 69 КПК України. На наш погляд, за вчинення вказаного правопорушення повинна наставати кримінальна відповідальність, передбачена ст. 373 КК України (примушування давати показання).

10. Суб'єктивне юридичне право людини змінювати свої релігійні або інші переконання виступає невід'ємним елементом свободи віросповіда­ння. Ця можливість людини має бути включена до структури свободи сві­тогляду та віросповідання, проголошеної у ст. 35 Конституції України.

11. Одним із важливих юридичних засобів охорони права людини змінювати релігійні або інші переконання є закріплена у законодавстві України заборона чинити будь-який примус при визначенні громадяни­ном свого ставлення до релігії. Оскільки жодних санкцій за такі дії не передбачено, доцільно було б уточнити цей припис вказівкою на те, що забороняється будь-яке примусове (із застосуванням фізичного або пси­хічного тиску) навернення до тієї чи іншої віри.

12. Основою юридичного механізму права людини на релігійну та (або) світську освіту в Україні є Конституція (ст. 35, 52), Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ч. 3 ст. 3, ст. 6, 11, 14); Закон України "Про освіту" (в редакції 1996 р.), Закон України "Про за­гальну середню освіту" (1999) та інші нормативні документи.

141

Право на релігійну освіту як складник свободи віросповідання по­требує насамперед з'ясування поняття релігійної освіти. На основі ана­лізу висвітлених у літературі позицій, видається можливим зазначити, що релігійна освіта- це навчальний процес, який полягає у наданні осо­бі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) підвищення рівня її релігійної освіченості, усвідомленого сприй­няття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї практичних вмінь та навичок щодо його сповідування.

13. На наш погляд, тільки державна система освіти повинна мати світський характер, тому до Конституції України та Закону України "Про освіту" необхідно внести відповідні зміни. Світський характер держав­ної системи освіти означає, що навчально-виховний процес у таких за­кладах вільний від втручання політичних партій, громадських і релігій­них організацій, а також те, що у них не допускається залучення учнів або студентів до участі в політичних акціях та релігійних заходах під час навчально-виховного процесу (ст.8 Закону України "Про освіту"). Законом України "Про загальну середню освіту" також передбачено, що "примусове залучення учнів (вихованців) загальноосвітніх навчальних закладів до вступу в будь-які об'єднання громадян, релігійні і воєнізо­вані формування забороняється" (ст. 17). За порушення вищевказаних положень Законів не передбачено юридичної відповідальності, тому необхідно запровадити, наприклад, адміністративну відповідальність за примусове залучення учнів або студентів до участі в політичних акці­ях, релігійних заходах, об'єднаннях громадян, релігійних і воєнізова­них формуваннях. Недержавні ж заклади освіти, на наш погляд, можуть бути й не відокремленими від релігійних організацій. Таке положення відповідає вимогам міжнародного права.

14. У Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" необхідно передбачити, що релігійні організації мають право засновува­ти загальноосвітні заклади в порядку, визначеному законодавством.

15. Пропонується також законодавчо закріпити положення, за яким при дотриманні вимог державних стандартів освіти документи про освіту у духовних навчальних закладах, акредитованих Міністерством освіти і науки України, прирівнюються до документів, виданих держав­ними закладами освіти.

16. Право людини здобувати релігійну освіту за певними критерія­ми можемо поділити на певні види: 1) за суб'єктним складом його здій­снення: індивідуальне, колективне (загальнопросвітницьке - наприклад, навчання у недільних школах, на біблійних курсах), професійно зорі­єнтоване (здійснюється в духовних навчальних закладах); 2) залежно від категорій суб'єктів, які здобувають релігійну освіту: право громадян

142

конкретної держави; право іноземців; право апатридів; право на релігій­ну освіту дітей, інших категорій осіб.

17. У законодавстві необхідно передбачити, що право здобувати ре­лігійну освіту індивідуально чи разом з іншими мають не лише грома­дяни, але й іноземці та апатриди.

18. Потрібно встановити, що у державних навчальних закладах за бажанням батьків можуть бути виділені із системи релігієзнавства окре­мі теми (об'єднані у навчальні курси) для глибшого вивчення їхніми дітьми (наприклад, християнська етика). Однак програма таких курсів повинна бути затверджена Міністерством освіти і науки України, а їх викладання повинно здійснюватися викладачами, котрі мають відповід­ну педагогічну освіту та належний рівень професійної підготовки.

19. Юридичним засобом охорони права людини здобувати релігій­ну та світську освіту є передбачене законодавством положення про недопустимість будь-якого примушування до навчання релігії. Пропо­нується уточнити дане положення вказівкою про те, що забороняється будь-яке примушування до навчання і у сфері атеїстичних (чи інших) переконань, якщо це суперечить релігійній вірі особи. Юридична відпо­відальність за вищевказані діяння передбачена лише для релігійних ор­ганізацій (а саме: можливість припинення їхньої діяльності в судовому порядку), однак її не встановлено стосовно фізичних осіб. Як видається, доцільно передбачити, наприклад, адміністративну відповідальність фі­зичних осіб (і окремо - осіб посадових) за примушування до навчання релігійним та іншим переконанням.

20. Право на заміну виконання окремих юридичних обов'язків, не­сумісних із релігійними чи іншими переконаннями людини, також ви­ступає невід'ємним елементом свободи віросповідання (ч. 3 ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Вказана можли­вість людини має бути відображена і в Конституції України, де поки що передбачено лише право заміни військового обов'язку альтернативною службою, хоча, як свідчить практика, може виникати необхідність за­міни й деяких інших юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями особи.

21. Серед юридичних обов'язків, виконання яких може суперечити релігійним чи іншим переконанням особи, можемо назвати наступні: складання присяги; проходження військової, а інколи й альтернативної служби; використання науково обгрунтованого медичного лікування; отримання ідентифікаційного номера, коли це передбачено законом.

22. Право на альтернативний порядок складання присяги з мотивів релігійних чи інших переконань законодавство України не передбачає. Тому варто закріпити загальну норму про те, що при складанні присяги

143

(як релігійного, так і нерелігійного характеру) повинні враховуватися релігійні чи інші переконання людини.

23. Право на заміну військової служби альтернативною за чинним законодавством, надається громадянам України, якщо виконання вій­ськового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а самі громадяни належать до релігійних організацій (їхній перелік затвер­джений постановою Кабінету Міністрів України), віровчення котрих не допускає користування зброєю. На наш погляд, вказане положення обмежує свободу віросповідання тих громадян, які не бажають прохо­дити військову службу з огляду на моральні, філософські, етичні пере­конання, а також тих із них, хто не належить до релігійних організацій із вищевказаного переліку. Тому у Конституції України та Законі "Про альтернативну (невійськову) службу" слід передбачити право громадян України на альтернативну службу також і з релігійних, філософських, етичних переконань.

144

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження видається можливим зро­бити наступні висновки:

1. Неодмінними передумовами особистісного самовизначення лю­дини є її свобода віровизнання та свобода віросповідання. Їх основою виступає віра людини як обов'язковий елемент свідомості, світогляду. Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визна­чення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає поняття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати й як зовнішню (фізичну) діяльність, що виступає проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності люди­ною відображає інше поняття - свобода віросповідання. Отже, свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право людини - це мож­ливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне вну­трішнє ставлення до нього. Свобода віросповідання як загальносоціаль­не (природне) право людини - це можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання. Конкретизуючи, можемо відзначити, що свобода віроспо­відання як загальносоціальне (природне) право людини - це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, зміню­ються та сповідуються релігійні або інші переконання.

2. Структура свободи віровизнання та свободи віросповідання як природних прав людини - це система тих можливостей, котрі відобра­жають змістовну конкретизацію зазначених прав та зв'язки між ними. Структурні елементи (можливості) свободи віровизнання та зв'язки між ними стосуються лише внутрішньої (психічної) сфери людини. Зовніш­ній же їх прояв становить структуру свободи віросповідання. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загально-соціальних (природних) явищ відображено у міжнародних (як універ­сальних, так і регіональних) актах з прав людини. Ці акти слугують ши­роко визнаними міжнародними стандартами права, що розглядається.

3. До структурних елементів свободи віровизнання та свободи ві­росповідання як загальносоціальних явищ належать такі можливості людини:

а) приймати певну релігію чи інші переконання;

б) змінювати свої релігійні чи інші переконання;

145

в) сповідувати якусь релігію чи інші переконання;

г) здобувати релігійну та (або) світську освіту;

д) утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи інши­ми переконаннями.

Крім вищевказаних елементів, свобода віровизнання включає також ще один - можливість мати власні релігійні чи інші переконання.

4. Право людини сповідувати будь-яку релігію чи інші переконання можна класифікувати на певні види: 1) за кількісним складом суб'єк­тів його здійснення - індивідуальне та колективне сповідування; 2) за змістом сповідувальної діяльності - здійснення культових дій та поза-культової діяльності (у духовній і практичній сферах); 3) залежно від місця сповідування - здійснення останнього у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях чи в інших місцях; 4) залежно від юридично­го статусу суб'єкта використання розглядуваного права - сповідування релігії громадянами певної держави, іноземцями, апатридами, дітьми, військовослужбовцями, засудженими тощо.

5. Аналіз чинного законодавства України дозволяє констатувати іс­нування у ньому комплексного (міжгалузевого) інституту, що є основою юридичного механізму забезпечення свободи віросповідання людини.

6. Конституція України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), а Закон України "Про свободу совісті та релі­гійні організації" - право громадян на свободу совісті. Тому слід внести зміни до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", гарантувавши кожному (а не лише громадянам) свободу світогляду та ві­росповідання. При цьому, чи не найвдалішим формулюванням розгляду­ваного права, як видається, є свобода саме віросповідання як можливість людини приймати, змінювати, сповідувати, здобувати релігійні або інші переконання, а також утримуватися від тих дій, які несумісні з ними. Сво­бода ж світогляду - це можливість людини вільно самовизначатися у світі в цілому, осмислювати своє ставлення до нього, знаходити своє життєве призначення. Юридичне право здатне регулювати лише зовнішні прояви світогляду людини, котрі можуть стосуватися усіх сфер суспільного жит­тя й торкатися, відповідно, будь-якого права людини.

7. Механізм закріплення у Конституції України принципів свободи віросповідання людини видається підставним уточнити, або ж доповни­ти, наступним чином:

- принцип, згідно з яким жодна релігія не може бути визнана обов'язковою, слід доповнити положенням про те, що жодна релігія не може бути визнана й державною;

146

- у Конституції України необхідно закріпити принцип рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом;

- принцип відокремлення церкви і релігійних організацій від держа­ви доцільно закріпити у такому формулюванні: "Україна є світською державою";

- принцип відокремлення школи від церкви, від релігійних організа­цій слід закріпити у такому формулюванні: "Державна система освіти різних рівнів має світський характер";

- у законодавстві України доцільно відобразити також і такі принци­пи свободи віросповідання, як добровільність самовизначення кожного у сфері сповідування віри та свобода вибору форм і способів здійснення цієї свободи.

8. Структура суб'єктивного юридичного права на свободу віроспо­відання включає наступні елементи (складники):

- право приймати релігію або інші переконання за своїм вибором;

- право сповідувати будь-яку релігію одноособово або разом з іншими;

- право не сповідувати жодної релігії;

- право змінювати свої релігійні або інші переконання;

- право на релігійну та (або) світську освіту;

- право на заміну окремих юридичних обов'язків, несумісних із ре­лігійними чи іншими переконаннями.

Щоправда, саме у Конституції України не отримали свого відображен­ня такі елементи свободи віросповідання, як-от: можливості приймати релігійні чи інші переконання, змінювати свої релігійні або інші переко­нання, здобувати релігійну освіту, замінювати окремі юридичні обов'язки на альтернативні з мотивів релігійних чи інших переконань. Тому зазна­чені можливості необхідно закріпити на конституційному рівні.

9. Порівняльний аналіз структурних елементів свободи віросповіда­ння людини як загальносоціального явища із структурними елементами суб'єктивного юридичного права, закріпленого у відповідному зако­нодавстві України, дозволяє стверджувати, що в останньому знайшли відображення всі можливості свободи віросповідання як загальносоці-ального права, котрі потребують юридичної регламентації.

10. Юридичний механізм забезпечення свободи віросповідання лю­дини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони та захисту свободи віросповідання в цілому, а також окремих її елемен­тів (можливостей), закріплених у національних юридичних актах.

11. Суб'єктивне юридичне право людини сповідувати будь-яку ре­лігію чи інші переконання (як складник свободи віросповідання) - це закріплена у законодавстві можливість людини виражати (проявляти) у фізичних діяннях своє ставлення до обраного нею об'єкта віри.

147

12. Передбачені у чинному законодавстві України підстави, порядок, строки утворення релігійної громади, які слугують юридичною проце­дурою колективного сповідування релігії, потребують певних уточнень і змін, зокрема:

- повідомлення державних органів про створення релігійних громад має бути юридично обов'язковим;

- необхідно збільшити мінімальну кількість засновників релігійної громади (скажімо, до 25 осіб), а також передбачити подання, крім за­яви і статуту, додаткових документів для реєстрації релігійної громади (зокрема, протоколу установчих загальних зборів релігійної громади, преліку громадян, що її утворили, відомостей про склад органів управ­ління, копії статуту (положення) релігійного управління (центру), якщо він знаходиться за межами України; даних про основи віровчення, про ставлення релігійної громади до сім'ї і шлюбу, освіти, здоров'я її послі­довників, відомостей про обмеження для членів і служителів організа­ції щодо їхніх прав та обов'язків;

- засновниками релігійних громад можуть визнаватись не лише гро­мадяни України (як це передбачено її законодавством), але й іноземці та апатриди, котрі постійно проживають в Україні. Іноземці ж, які перебу­вають в Україні тимчасово, можуть бути членами таких громад;

- у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" не­обхідно конкретизувати підстави продовження терміну реєстрації релі­гійної організації.

13. У зв'язку з необхідністю реєстрації релігійних організацій, а отже, й відмежування їх від інших недержавних структур, важливого практичного значення набуває визначення поняття релігії та з'ясуван­ня його суттєвих (змістовних) ознак. Міжнародні акти та законодавство України таких визначень не дають. На основі узагальнення існуючих поглядів видається можливим стверджувати, що релігія - це духовний феномен, який втілює віру людини в існування надприродного начала (найчастіше - Бога), що вважається джерелом буття всього сущого, і слугує для неї засобом "спілкування" з цим началом. Саме за об'єктом релігійної віри, на наш погляд, мають визнаватися наступні властивості: трансцендентність (позаземне, а зрештою і позаматеріальне існування), абсолютна первинність, унікальність (неповторність, невідтворюва-ність), всепроникливість, довічність, таємничність, найвища й беззапе­речна цінність, реальне існування (у свідомості людей, які сповідують віру у нього).

Наведене визначення поняття релігії, а також зазначені риси об'єкта релігійної віри можуть враховуватися при державній реєстрації певної організації саме як релігійної. Якщо у реєстраційного органу виникне з

148

цього питання сумнів, він повинен призначити релігієзнавчу експерти­зу. Хоча законодавством України передбачено можливість проведення релігієзнавчої експертизи, однак підстави і порядок її здійснення нор­мативно не визначені. Тому пропонується хоча б урядовою постановою затвердити спеціальне положення про підстави та порядок проведення державної релігієзнавчої експертизи.

14. Чинним законодавством не передбачено механізму захисту від таких порушень права, що розглядається, як примушування громадян до сповідування або, навпаки, до відмови від сповідування якоїсь ре­лігії, до участі або неучасті у богослужіннях і релігійних обрядах, до навчання релігії або переконань; вимагання від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; зазіхання на виняткове право релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення; відмова посадових осіб від надання дозволу на проведен­ня публічного богослужіння, релігійних обрядів, церемоній, процесій; примусове залучення учнів або студентів до участі у релігійних заходах чи релігійних організаціях. За такі дії слід передбачити конкретні захо­ди юридичної відповідальності.

15. Право на релігійну освіту як складник свободи віросповідання потребує з'ясування поняття релігійної освіти. На основі аналізу висвіт­лених у літературі думок видається можливим відзначити, що релігійна освіта - це навчальний процес, який полягає у наданні особі певного обсягу інформації релігійного змісту з метою формування та (чи) під­вищення рівня її релігійної інформованості, усвідомленого сприйняття нею змісту певного релігійного віровчення та формування у неї прак­тичних вмінь і навичок щодо його сповідування. У зв'язку з цим про­понується:

а) у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації" пе­редбачити, а в Законі України "Про освіту" - уточнити, що релігійні ор­ганізації мають право засновувати заклади освіти (наприклад, дошкіль­ні, загальні середні, професійно-технічні, вищі) в порядку, визначеному законодавством України;

б) закріпити в законодавастві положення про те, що при дотриманні вимог державних стандартів освіти документи про освіту у духовних навчальних закладах, акредитованих Міністерством освіти і науки України, прирівнюються до документів, виданих державними заклада­ми освіти;

в) закріпити положення про те, що право здобувати релігійну освіту індивідуально чи разом з іншими мають не лише громадяни, але й іно­земці та апатриди;

149

г) Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" допо­внити нормою, за якою релігійно-філософські, релігієзнавчі навчальні дисципліни, викладання яких не супроводжується релігійними обря­дами і має лише інформативний характер, можна вводити до навчаль­них планів державних та інших закладів освіти (що, власне, подекуди й практикується). Крім того, дане положення знайшло своє відображення у нещодавно прийнятому Указі Президента України "Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення пору­шених прав церков і релігійних організацій" від 21 березня 2002 року;

д) закріпити в законодавстві, що у державних навчальних закладах, за бажанням батьків, можуть бути виділені із системи курсу релігієзнав­ства окремі теми (об'єднані в окремі навчальні курси) задля їх глибшого вивчення дітьми (наприклад, християнська етика). Однак програма та­ких курсів має бути затверджена Міністерством освіти і науки України, а їх викладання повинно здійснюватися викладачами, які мають відпо­відну педагогічну освіту та належний рівень професійної підготовки.

16. Законодавство України не передбачає права на альтернативний порядок складання присяги з мотивів релігійних чи інших переконань. Тому доцільно закріпити загальне положення наступного змісту: при складанні присяги (як релігійного, так і нерелігійного характеру) пови­нні враховуватися релігійні чи інші переконання людини.

17. Звичаєву норму про складання Президентом України присяги на Пересопницькому Євангелії варто закріпити у конституційному за­конодавстві України (проте з одночасним гарантуванням главі держави права на альтернативну форму складання присяги, відповідно до його релігійних чи інших переконань).

18. У Конституції України та у Законі "Про альтернативну (невій­ськову) службу" слід передбачити, що право на альтернативну службу мають громадяни України не лише з релігійних переконань, але й із пе­реконань філософсько-етичних.

150

РЕЗЮМЕ

В монографии осуществлен системний анализ философско-право-внх и общетеоретических аспектов свободи веропризнания и свободи вероисповедания человека. Впервне в отечественной общетеоретичес-кой юриспруденции вияснено универсальное содержание и злементн свободи вероисповедания как одного из естественннх, неотьемлемнх прав человека, а также осуществлен комплексний анализ юридического механизма обеспечения зтой свободи в Украине.

Комплексно охарактеризовано соответствующее законодательство Украинн как нормативная основа юридического механизма обеспече­ния свободи вероисповедания. Проанализированн содержание, види и юридические средства реализации, охранн и защитн отдельннх струк­турних злементов (возможностей) свободи вероисповедания. Предла-гаются конкретнне рекомендации по усовершенствованию законода-тельства Украинн о свободе вероисповедания и религиозннх органи-зациях.

Обьектом исследования являются свобода вероисповедания и сво­бода веропризнания человека. Предметом исследования внступает ряд общих закономерностей юридического обеспечения свободн вероиспо-ведания человека, их проявление в Украине, а также пути и средства его усовершенствования.

В результате исследования автором предложенн и обоснованн, в частности, следующие положения:

♦ свобода веропризнания как общесоциальное (естественное) право человека - зто возможность человека свободно избирать обьект своей верн и определять собственное внутреннее отношение к нему;

♦ свобода вероисповедания как общесоциальное (естественное) право человека - зто возможность человека совершать определеннне действия или воздерживаться от их совершения, с помощью чего об-ьективируется ее веропризнание, то есть принимаются, изменяются и исповедуются религиознне или инне убеждения.

♦ структурннми злементами свободн вероисповедания и свободн веропризнания как общечеловеческих явлений явяются такие возмож-ности человека:

- принимать определенную религию или другие убеждения;

- менять свои религиознне или другие убеждения;

- исповедовать какую-либо религию или другие убеждения;

151

- воздерживаться от отдельньїх действий, несовместимьіх с религи-ознмми или другими убеждениями.

Кроме вьішеуказанньїх злементов, свобода веропризнания включает также еще один - возможность иметь собственннье религиознье или другие убеждения.

81ШМЛК¥

БшеНагіоп ргоуісіез ґог ІЇіе гпоподгаршс 8у8їегп апаїу8і8 оґ ІЇіе рЬіїо-8оршс-їедаї апС депеггаї ІЇіеогеїіс а8ресї8 оґ ІЇіе Ьшпап ґГееСош їо геїідіо-и8 Ьеїіеґ гесодпіїіоп апС Ьеїіеґ сопґеззіоп.

ТЬе сошрїех сЬагасїегізїісз оґ їхіе соггезропСіпд Цкгаіпе'8 їедаї 8у8їегп аз ІЇіе поггпагіуе Ьа8і8 оґ їхіе їедаї гпесгіапі8гп оґ 8аґедиапСіпд ґог ІЇіе Ьеїіеґ сопґе88іоп і8 еїаЬогаїеС. Бі88егїаїіоп шаке8 ге8еагсгі іпїо ІЇіе сошеш, кіпС8 апС їедаї шеап8 ґог геаїігап'оп, ргоїесїіоп апС Сеґеп8е оґ ІЇіе 8іпдїе 8ггисги-гаї еїешепї8 (ро88іЬіїіїіе8) оґ ІЇіе Ьеїіеґ сопґе88іоп. ТЬе8і8 ргоуіСе8 сопсгеїе гесошшепСаїіоп8 сопсегпіпд ігпргоуегпеш. оґ ІЇіе їеді8їагіоп оґ Икгаіпе оп ІЇіе ґгееСош оґ Ьеїіеґ сопґе88іоп апС геїідіои8 огдапігагіош.

152

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. -1998. - № 4. - С. 19-25.

2. Академічне релігієзнавство: Підручник / За ред. проф. А. Колодного. - К.: Світ знань, 2000. - 862 с.

3. Алексеев С.С. Тайна права. Его понимание, назначение, социальная цен-ность. - М.: НОРМА, 2001. - 176 с.

4. Ананьєва О. Правові проблеми релігійних організацій в умовах становлен­ня демократичного суспільства // Українське релігієзнавство. Бюлетень Україн­ської Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - К., 2000. - № 15. - С. 77-85.

5. Андрюшенко М.Т. Познание и вера. - Иркутск: Изд-во Иркутского универ-ситета, 1990. - 164 с.

6. Бабій М. Свобода совісті в контексті релігієзнавчого осмислення // Мате­ріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні." - К.: Право, 1996. - С. 145-148.

7. Бабій М.Ю. Свобода совісті: сутність і структура // Релігійна свобода: гума­нізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релі­гієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - 2000. - С. 6-9.

8. Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. - К.: Вища школа, 1994. - 86 с.

9. Бабосов Е. Особенности современной религиозной ситуации в Белорус-сии // Людина і світ. - 2000. - № 8. - С. 59-67.

10. Бийсбервельд ван Софи. Свобода религии в Нидерландах // Модели церковно-государственннх отношений стран Западной Европн и США: Сб. на-учн. тр. / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та фи-

лософии НАН Украинн, 1996. - С. 100-102.

11. Білько Т. Молодь ставить перед церквою вічні запитання // Урядовий кур'єр. - 2001. - 4 серпня. - С. 8-9.

12. Богослов'я в Україні досі не визнано // Суботня пошта. - 2001. - № 12.

- С. 5.

13. Бодак В.А. Релігійна обрядовість в її соціальних реаліях. - К.: Гнозис,

2000. - 197 с.

14. Бондаренко В. Релігія і політика // Людина і світ. - 1998. - № 2. - С. 25-27.

15. Бондаренко В. Українська держава і Церква: співпраця на новому етапі

// Людина і світ. - 1998. - № 7. - С. 26-29.

153

16. Бондаренко Д. Феномен 'ЧЧЕ\¥ Аде" // Людина і світ. - 2000. - № 8. - С. 11-17.

17. Борисов К.Г. Понятие и содержание права религиозннх конфессий и его международно-правовне основн // Международннй журнал международного

права. - 2000. - № 4. - С. 268-274.

18. Борский В., Матленко В. В новое тнсячелетие с новой конституцией // Юридический вестник. - 2000. - № 1. - С. 130-137.

19. Борунков Ю.Ф. Особенности религиозного сознания. - М.: Знание,

1972. - 48 с.

20. Борунков Ю.Ф. Структура религиозного сознания. - М.: Мисль, 1971.

- 176 с.

21. Боруцький С. Народ потребує духовної освіти // Високий Замок. - 1999. -16 липня. - С.3.

22. Бурьянов С.А. Правовне основания, сущностное содержание и гарантии свободн совести // Государство и право. - 2001. - № 2. - С. 21-26.

23. Бурьянов С.А. Свобода совести в российской науке, законотворчестве и правоприменении // Право и политика. - 2001. - № 7. - С. 26-37.

24. Бурьянов С.А. Характер и пределн регулирования в сфере свободи совес-ти в демократическом государстве // Право и политика. - 2000. - № 5. - С. 60-66.

25. Бусбі Лі. Американська модель церковно-державних відносин: здобутки і проблеми // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред.

А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії іме­ні Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 29-32.

26. Вандерхилл 3. Мистика ХХ века: Знциклопедия. - М.: Локид-«Миф», 1998. - 522 с.

27. Василенко Л.И. Краткий религиозно-философский словарь. - М.: Мнсль,

2000. - 150 с.

28. Васьковський В. Духовна освіта в Україні: проблеми й напрямки роз­витку. (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і

світ. - 1998. - № 10. - С. 26-29.

29. Введенский А. Религиозное сознание язнчества. - М., 1902. - 100 с.

30. Введенский А. Философскіе очерки. Внпускь І. О философіи вь Россіи, о мистицизмь и критицизмь В.С. Соловьева, о свободе воли, о смнсль жизни, обь отношеніяхь вьрн кь знанію. - СПб.: Типографія «В.С. Балашевь и К», 1901.

- 250 с.

31. Велиган Я. Є і такий інститут // Урядовий кур'єр. - 1996. - 5 грудня.

- С. 5.

32. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року з наст. змінами і доповн. // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 3-4. - Ст. 21.

33. Волков Ю.Г., Поликарпов В.С. Человек: Знциклопедический словарь.

- М.: Гардарики, 2000. - 520 с.

154

34. Головні напрямки діяльності Державного комітету у справах релігій з реалізації державної політики щодо релігій та релігійних інституцій в Україні (січень-травень 2000 р.) (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 2000. - № 5. - С. 25-27.

35. Гуманизм и свободомнслие. Научно-аналитический обзор / Отв. ред. М.П. Гапочка. - М.: ИНИОН, 1996. - 55 с.

36. Гуменний М. Становлення церкви в Україні у процесі державотворен­ня // Патріарх. - 1997. - № 1. - С. 10-14.

37. Гураль П.Ф., Левицька Г.Р. Конституції та конституціоналізм в зарубіж­них країнах: Вип. 1. - Львів: Юридичний факультет Львівського державного уні­верситету ім. Івана Франка, 1997. - 108 с.

38. Дейвіс Б. Вступ до філософії релігії: Пер. з англ.- К.: Основи, 1996. - 269 с.

39. Декларация о ликвидации всех форм нетерпимости и дискриминации на основе религии или убеждений (ООН, 1981) // Свобода совести, вероисповеда-ния и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалистических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, международннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН

Украинн, 1996. - С. 75-80.

40. Декларация о правах лиц, принадлежащих к национальннм или зтни-ческим, религиозннм и язнковнм меньшинствам (ООН, 1992) // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, 3.С. Кривчикова. - М.: Изд-во Московского независимого института международного права, 1997. - Т. 2. - С.

90-94.

41. Декларация прав ребенка (ООН, 1959) // Права человека. Сборник меж-дународннх договоров. - Нью-Йорк; Женева: Издание Организации Обьединен-ннх Наций, 1994. - Т. I. (Ч. 1): Универсальнне договори. - С. 190 - 193.

42. Декларація про відносини церкви з нехристиянськими релігіями // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американ­ського Бюро захисту прав людини: Вип. 16. - Київ; Харків, 1996. - С. 107-110.

43. Декларація про релігійну свободу // Права людини в Україні: Інформа­ційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав лю­дини: Вип. 16. - Київ; Харків, 1996. - С. 96-106.

44. Держава нарешті офіційно визнала: богослов'я - це наука // Високий За­мок. - 2002. - 23 березня. - С. 3.

45. Джемс Вильям. Многообразие религиозного опнта: Репринтное изда-ние. -СПб.: Андреев и снновья, 1993. - 418 с.

46. Джунь В. Правні основи регулювання відносин щодо використання куль­тових споруд і майна в Україні // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнан­ня. Церква і держава в Україні." - К.: Право, 1996. - С. 172-174.

47. Для вас, віруючі // Голос України. - 1996. - 10 лютого. - С. 4.

48. Документ Копенгагенської Наради з людських вимірів НБСЄ (1990.) (Ви­тяг) // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері

155

свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 110-111.

49. Документ Паризької Наради Конференції з людського виміру загаль­ноєвропейського процесу держав-учасниць НБСЄ (1989) // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (між­народний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 111-114.

50. Дудар Н. Релігійність молоді // Людина і світ. - 1999. - № 2. - С. 47-48.

51. Дьюрзм Коул. Свобода религии: модель США // Модели церковно-го-сударственньїх отношений стран Западной Европьі и США: Сб. научн. тр. / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН

Украинь, 1996. - С. 131-147.

52. Еленский В. Модели церковно-государственньх отношений США и За-падной Европь и проблемь посткоммунистических обществ // Модели церков-но-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь.

- 1996. - С. 4-9.

53. Еленский В. Невредньй Закон. (Десять лет назад, 23 апреля 1991 г., Вер­ховная Рада Украиньї приняла Закон «О свободе совести и религиозньїх органи-зациях») // Зеркало недели. - 2001. - 28 апреля. - С. 14.

54. Енцикліка "РГОЕ8 ЕТ КАТІО" Святішого Отця Івана - Павла ІІ до єпис­копів Католицької Церкви ("Про співвідношення віри й розуму.") - К.-Львів: Кай-рос; Свічадо, 2000. - 152 с.

55. Ерьішев А.А. Религиоведение: Учебное пособие. - К.: МАУП, 1999.

- 280 с.

56. Європейська хартія прав солдатів строкової служби (ЕССС, 1996) // \у\у\у. Ьйр: //\¥\¥\¥. хоош. сош / сіи.

57. Єленський В. Конституцію прийнято. Що далі? Про напрями розвитку української системи церковно-державних відносин // Людина і світ. - 1996. - № 9. -С. 9-13.

58. Єленський В. Найдавніше з визнаних прав. (Релігія в сучасному світі) /

/ Людина і світ. - 1998. - № 4. - С. 2-8.

59. Єленський В. Новітні релігійні рухи - зони занепокоєння // Людина і

світ. - 2000. - № 8. - С. 2-10.

60. Єленський В. Перспективи розвитку української системи церковно-дер­жавних відносин // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих іні­ціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2000. - С. 86-88.

61. Єленський В. Прозелітизм // Людина і світ. - 1999. - № 3-4. - С. 37-40.

156

62. Єленський В. Рейнські уроки. (Православні вивчають німецький досвід відносин між Церквою, державою і суспільством) // Людина і світ. - 1999. - № 3-4.

- С. 2-7.

63. Єленський В. Релігійність в українському суспільстві: за матеріалами со­ціологічних досліджень // Людина і світ. - 2001. - № 1 - С. 20-26.

64. Ждакаев С. Теологическая ниша. Оружейная столица как центр Россий-ского богословия // Известия. - 2000. - № 24. - С. 3.

65. Женевская конвенция об обращении с военнопленннми (ООН, 1949.) (Извлечения) // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Коло-сов, 3.С. Кривчикова. - М.: Изд-во Московского независимого института меж-дународного права, 1997. - Т. 2. - С. 603-625.

66. Загальна декларація прав людини (ООН, 1948) // Права людини. Між­народні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ, 1992. - С. 18-24.

67. Заключительннй акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе (1975.) (Извлечения) // Свобода совести, вероисповедания и религиоз-ннх организаций: положения конституций постсоциалистических стран, госу-дарств Западной Европн, США, Канадн, Японии, международннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинн,

1996. - С. 74-75.

68. Закович М., Колодний А. Освіта в контексті свободи совісті // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України,

2000. - С. 97-100.

69. Закон РСФСР «О свободе вероисповеданий» (1990) // Ведомости Сьез-да народннх депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. - 1990. - № 21. -

Ст. 240.

70. Записка. Принципи взаємовідносин між державою та церквою // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американ­ського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - Київ; Харків, 1996. - С. 52-58.

71. Захаров Є.Ю. Знову з'явилися в'язні сумління // Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - Київ; Харків, 1996. - С. 59-62.

72. "Заходи Кабінету Міністрів України щодо нейтралізації діяльності де­структивних тоталітарних культів, мінімалізації їх негативного впливу на сус­пільство" від 03.01.1997 року № 191/96 // Див.: Біжучий архів відділу у справах релігій Львівської обласної державної адміністрації.

73. Заява Державного комітету у справах релігій. (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 1999. - № 10. - С. 24-25.

74. Заява Президента України // Урядовий кур'єр. - 1999 . - 12 червня. - С. 2.

75. Зміна релігійної карти світу протягом 1900-2000 років (в млн. осіб) //

Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 40-41.

157

76. Зубов А. Плетью обуха не перешибить. (Русская православная церковь и российское государство) // Известия. - 2000. - 21 января. - С. 10.

77. Зустріч Президента України Л. Кучми з релігійними лідерами країни. (У Державному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. -1999. - № 3-4. - С. 26-31.

78. Итоговнй документ Венской встречи представителей государств-участ-ников Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе (1989.) (Извле-чения) // Свобода совести, вероисповедания и религиозннх организаций: поло-жения конституций постсоциалистических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, международннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Института философии НАН Украинн. - 1996. - С. 80-83.

79. Итоговнй документ Мадридской встречи 1980 года представителей го-сударств-участников Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. (Извлечения) // Религиознне обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нормативнне актн. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденція. - 2001. - С. 29.

80. Іванова О. Релігійна організація як суб'єкт трудового права: захист прав її працівників // Право України. - 2000. - № 6. - С. 46-49.

81. Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації у Львівській області за 1998 р." управління у справах релігій Львівської облдер­жадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.1999 р.; Форма № 2. Дані про кількість культових будівель, що є у власності або користуванні релігійних громад. Станом на 01.01.1999 р.; Форма № 3. Про порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації у Львівській області. Станом на 01.01.1999 р. // Див.: Бі-жучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

82. Інформаційний звіт "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації на Львівщині та роботу відділу у справах релігій у 2000 р." з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.2001р.; Форма № 2. Дані про кількість культових будівель та приміщень, пристосованих під молитовні, у Львівській області. Станом на 01.01.2001 р.; Форма № 3. Про порушення законодавства про свободу совісті та релігійні орга­нізації у Львівській області. Станом на 01.01.2001 р. // Див.: Біжучий архів відді­лу у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

83. Інформаційний звіт Державного Комітету України у справах релігій за 1998 рік "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церков­них відносин в Україні" // Людина і світ. - 1999. - № 2. - С. 25-31.

84. Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації і державно-церковних відносин в Україні". (Витяг)

// Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24-31.

85. Інформаційний звіт Держкомрелігій за 2000 рік "Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-церковних відносин в Україні". (Витяг) // Людина і світ. - 2001 . - № 2-3.- С. 31-41.

158

86. Інформаційний звіт за 1996 р. управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.1997 р.; Форма № 2. Дані про кількість культових будівель, що є у власності або користуванні релігій­них громад. Станом на 01.01.1997 р.; Форма № 3. Про порушення законодав­ства про свободу совісті та релігійні організації у Львівській області. Станом на 01.01.1997 р. // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

87. Інформаційний звіт управління у справах національностей, міграції та релігій Львівської облдержадміністрації "Про стан та тенденції розвитку релігій­ної ситуації у Львівській області у 1999 р. з додатком: Форма № 1. Дані про кіль­кість релігійних організацій у Львівській області. Станом на 01.01.2000 р.; Форма № 2. Дані про кількість культових будівель, що є у власності або користуванні релігійних громад. Станом на 01.01.2000 р.; Форма № 3. Про порушення законо­давства про свободу совісті та релігійні організації у Львівській області. Станом на 01.01.2000 р.; Форма №4. Дані про кількість та громадянство іноземців, які запрошувались в Україну релігійними організаціями для богослужбової та іншої діяльності // Див.: Біжучий архів управління у справах національностей, міграції та релігій Львівської облдержадміністрації.

88. Інформаційний звіт за 1995 р. управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації з додатком: Форма № 1. Дані про кількість релігійних ор­ганізацій у Львівській області. Станом на 01.01.1996 р.; Форма № 2. Дані про кількість культових будівель, що є у власності або користуванні релігійних гро­мад. Станом на 01.01.1996 р. // Див.: Біжучий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації

89. К разработке проекта Закона СССР «О свободе совести». (Отклики чита-телей) // Советское государство и право. - 1989. - № 6. - С. 64-70.

90. Казанова Хосе. Моделі відокремлення церкви від держави у США та За­хідній Європі // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держа­ва в Україні" - К.: Право, 1996. - С. 94-101.

91. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. - К.: Наукова думка,

1994. - 168 с.

92. Кальниш Ю. Актуальні питання взаємодії органів державної виконавчої влади України у сфері релігійно-церковного життя // Людина і світ. - 1998. - №

4. - С. 25-27.

93. Кальниш Ю. Духовні школи в Україні: загальний огляд // Людина і світ. -

2001. - № 4. - С. 32-37.

94. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Укра­їні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини. - К., 2000. - 300 с.

95. Каррі Д.П. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх: Пер. з англ. - К.: Веселка, 1993. - 192 с.

159

96. Келегер С. Церква і держава у майбутній Україні // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні" - К.: Право, 1996. -

С. 70-79.

97. Кимелев Ю.А. Современная западная философия религии. - М.: Мьісль, 1989. - 285 с.

98. Классики мирового религиоведения. Антология: Пер. с англ., нем., фр. / Сост. и общ. ред. А.Н. Красникова. - М.: Канон +, 1996. - Т. 1 - 496 с.

99. Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії //

Людина і світ. - 1998. - № 2. - С. 28-30.

100. Клочков В.В. Закон и религия: от государственной религии в России к свободе совести в СССР. - М.: Политиздат, 1982. - 160 с.

101. Клочков В.В. Религия, государство, право. - М.: Мьісль, 1978. - 288 с.

102. Клочков В.В. Советское право и церковь. - М.: Б. и., 1983. - 42 с.

103. Клочков В.В. Социалистическое государство, право и религиознье ор-ганизации. - М.: Знание, 1984. - 64 с.

104. Кобзаренко В. Храми - не місце для з'ясування відносин // Високий За­мок. - 1996. - 1 березня. - С. 4.

105. Коваленко С. Деякі проблеми юридичного захисту майнових прав ре­лігійних об'єднань в Україні // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні" - К.: Право, 1996. - С. 167-172.

106. Коваленко С.О. Право людини на свободу віровизнання і деякі питання юридичного врегулювання прав релігійних організацій в Україні // Права люди­ни в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 13. - Київ; Харків, 1995. - С. 51-55.

107. Ковальова Г.Л. Конституційно-правове регулювання державно-конфе­сійних відносин в Україні // Проблеми активізації конституційно-правових до­сліджень: вдосконалення викладання конституційного права. - Харків, 1999. -

С. 79-87.

108. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року з наст. зміна­ми і доповн. // Кодекс законів про працю України. - К.: Атіка, 2001. - 96 с.

109. Кодекс поведінки, який торкається військово-політичних аспектів без­пеки (НБСЄ, 1994) // \у\у\у. Ьйр: //\¥\¥\¥. хоош. сош / сіи.

110. Кодекс про шлюб та сім'ю України від 20 червня 1969 року № 2006-VII з наст. змінами і доповн. // Кодекс про шлюб та сім'ю України. Офіційний текст. - К.: Право, 2002. - 59 с.

111. Колегія Держкомрелігій. Огляд роботи в 2000-2001 рр. // Людина і світ. -

2001. - № 5. - С. 27-30.

112. Колодний А.М. Феномен релігії. - К.: Світ знань, 1999. - 52 с.

113. Компанієць І.М. Адміністративно-правове регулювання свободи совісті: Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00.07. / Нац. юрид. академія ім. Я. Мудрого. - Харків, 1996. - 22 с.

160

114. Конвенция о защите прав человека и основних свобод (Совет Евро-пн, 1950) // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, 3.С. Кривчикова. - М.: Изд-во Московского независимого института междуна-родного права, 1997. - Т. 2 - С. 108-124.

115. Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (ЮНЕСКО, 1960) // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / У-поряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ. - 1992. - С. 67-74.

116. Конвенція про права дитини (ООН, 1989) // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрін-форм. - 1992. - С. 123-146.

117. Коновалов В. Церковное противостояние между верой и политикой // Известия. - 2002. - 2 февраля. - С .1.

118. Конституции государств Африки / Под ред. И.Д. Левина. - М.: Прогресс, 1963. - 600 с.

119. Конституции государств Юго-Восточной Азии и Тихого Океана / Под ред. З.И. Луковниковой. - М.: Изд-во иностр. л-рн, 1960. - 738 с.

120. Конституции зарубежннх государств: Учебное пособие / Сост. проф. В.В. Маклаков. - 2-е изд. - М.: БЕК, 1999. - 584 с.

121. Конституционное (государственное) право зарубежннх стран: В 4 т. / Под ред. проф. Б.А. Страшуна. - М.: БЕК, 1993. - Т. 1. - 720 с.

122. Конституция Бельгии от 7 февраля 1831 года // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА, 1999. - С. 109-144.

123. Конституция Великого Герцогства Люксембург от 7 октября 1868 года / / Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 457-468.

124. Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. О-кунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - 816 с.

125. Конституция Греции от 11 июня 1975 года // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. -

1999. - С. 245-294.

126. Конституция Ирландии (1937) // Конституции государств Европейско-

го Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 325-356.

127. Конституция Испании (вступила в силу 29 декабря 1978 года) // Кон-ституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 371-414.

128. Конституция Итальянской Республики от 22 декабря 1947 года // Кон-ституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.:

НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 423-450.

129. Конституция Королевства Дания от 5 июня 1953 года // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОРМА-

ИНФРА. - 1999. - С. 303-314.

161

130. Конституция Королевства Нидерландн от 17 февраля 1983 года // Кон-ституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.:

НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 477-503.

131. Конституция Литовской Республики (1992) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 46-48.

132. Конституция Португальской Республики от 2 апреля 1976 года // Кон-ституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.:

НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 521-598.

133. Конституция Республики Беларусь (1994) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения Конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 43.

134. Конституция Республики Болгария (1991) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения Конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 44-45.

135. Конституция Республики Македония (1991) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 48-49.

136. Конституция Республики Молдова (1994) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 49.

137. Конституция Республики Польша от 2 апреля 1997 года. - Варшава: Из-дательство Сейма, 1997. - 99 с.

138. Конституция Республики Словения (1991) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 53-54.

139. Конституция Республики Узбекистан (1992) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 54-55.

162

140. Конституция Российской Федерации (1993) // Конституция Россий-ской Федерации с комментариями для изучения и понимания / Л.Ш. Лозовский, Б.А. Райзберг. - М.: ИНФРА-М, 2001. - С. 4-64.

141. Конституция Словацкой Республики // Свобода совести, вероисповеда-ния и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалистических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, международннх правовнх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН

Украинн. - 1996. - С. 51-52.

142. Конституция Французской Республики от 4 октября 1958 года // Кон-ституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.:

НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 665-682.

143. Конституция Чешской Республики (1992) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правових документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 56.

144. Конституция 3стонской Республики (1992) // Свобода совести, вероис-поведания и религиозннх организаций: положения конституций постсоциалис-тических стран, государств Западной Европн, США, Канадн, Японии, междуна-родннх правових документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинн. - 1996. - С. 57-58.

145. Конституция Японии от 3 мая 1947 года // Конституции зарубежннх государств: Учебное пособие / Сост. проф. В.В. Маклаков. - М.: БЕК, 1999. -

С. 441-456.

146. Конституція Сполучених Штатів Америки (17 вересня 1787 року) / / Конституції та конституціоналізм в зарубіжних країнах. Вип.1: - Львів: Юри­дичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка, 1997.

- С. 25-44.

147. Конституція Сполучених Штатів Америки: Посібник для всіх: Пер. з англ. - К.: Веселка, 1993. - 192 с.

148. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - К.: ІВА, 1996. - 52 с.

149. Конфесійна карта Львівщини. Інформаційно-статистичний довідник / У-поряд.: С.Т. Боруцький, І.М. Петрів, Я.І. Палюга. - Львів: Хартія, 1997. - 98 с.

150. Королюк В. Свобода совісті - ознака демократії // Голос України. -

2001. - 24 травня. - С. 2.

151. Корчева З.Г., Яшин П.П. Советское законодательство о религиозннх культах. - Харьков: Вища школа, 1985. - 120 с.

152. Косів М. Закон - це дишло? Дишло! // Урядовий кур'єр. - 1996. - 11 липня. - С. 5-7.

153. Кочан Н. Відокремлення школи від церкви в координатах відкритого суспільства // Людина і світ. - 2000. - № 9. - С. 39-40.

163

154. Красиков А. Возрождение религии и рождение демократии? // Консти-туционное право: восточноевропейское обозрение. - 2001. - № 1. - С. 26-31.

155. Красиков А. Конституционньй Суд и свобода совести в России // Консти-туционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000. - № 1. - С. 234-237.

156. Красун С. Особливості права на свободу совісті в різних країнах // Закон

і бізнес. - 1999. - 23 січня. - С. 14.

157. Краткий психологический словарь / Ред. - сост. Л.А. Карпенко. - 2-е изд. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 505 с.

158. Краткий словарь по философии / Под общ. ред. И.В. Блауберга, И.К. Пан-тина. - М.: Политиздат, 1982. - 431 с.

159. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верхо­вної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

160. Крішнасвамі А. Дослідження фактів дискримінації у сфері релігійних прав і звичаїв. (Фрагменти звіту Спеціального Доповідача Підкомісії ООН у справах запобігання дискримінації й захисту меншин) // Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т. - Львів: Свічадо, 2001. - Т. 2. - С. 208-287.

161. Культурология. ХХ век. Знциклопедия / Ред.-сост. С.Я. Левит. - СПб.: Университетская книга; Алтея, 1998. - Т. 1: А-Л. - 446 с.

162. Кучабський О. Релігійні організації України // Поступ. - 2000. - 29 січ­ня. - С. 10.

163. Лернер Н. Релігійні права людини на основі документів ООН // Релі­гійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т. - Львів: Свічадо, 2001. -Т. 2. - С. 117-179.

164. Ликвидация всех форм нетерпимости и дискриминации на основе рели-гии или убеждения // Права человека: Серия исследований 2. - Нью-Йорк, 1989. -

100 с.

165. Лилак Д. Судовий захист майнових прав релігійних організацій // Ма­теріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні" - К.:

Право, 1996. - С. 157-166.

166. Липинський В. Релігія і церква в історії України. - К.: Рада, 1995. - 96 с.

167. Ловинюков А.С. Закон СССР «О свободе совести и религиозньх орга-низациях» (1990 г.) // Советское государство и право. - 1991. - № 4. - С. 23-35.

168. Ловинюков А.С. Свобода совести (анализ, практика, виводи) // Государ­ство и право. - 1995. - № 1. - С. 24-36.

169. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право: Курс лекцій. - К.,

1997. - 100 с.

170. Лукашевич М. Соціологія релігії. - Львів: Українська академія друкар­ства, 1999. - 32 с.

171. Лупарев Г.П. Понятие и видь религиозньх организаций в СССР // Со-ветское государство и право. - 1991. - № 5. - С. 35-42.

172. Максимов С. Природно-правове мислення // Вісник Академії правових

наук України. - 2001. - № 4 (27). - С. 155-164.

164

173. Мальцев Г.В. Понимание права. Подходь и проблемь. - М.: Прометей, 1999. - 419 с.

174. Маринович М. Окреслити неокреслюване. (Один каже: "релігійна сво­бода", інший твердить: "прозелітизм") // Людина і світ. - 1998. - № 8. - С. 37-39.

175. Маринович М. Рух за права людини і Церква // Людина і світ. - 1998. -

№ 11-12. - С. 2-3.

176. Меморандум про співпрацю Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, Мінінформу та Держкомрелігій щодо висвітлення засобами масової інформації проблем релігійно-церковного життя // Людина і світ. - 1998. - № 3.

- С. 27-28.

177. Мень А.В. История религии / Сост. А. Борисов и др. - М.: Форум-Инф-ра-М., 1999. - Кн. 1: В поисках пути истиньї и жизни. - 215 с.

178. Методичні рекомендації до практичного застосування Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (постатейні роз'яснення щодо їх застосування) / Упоряд. Г.Ф. Спорєв. - К., 1995. - 74 с.

179. Минимальньїе стандартньїе правила обращения с заключенньїми (ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями, 195­5) // Права человека. Сборник международньїх договоров. - Нью-Йорк; Женева: Издание Организации Обьединенньїх Наций, 1994. - Т. І. (Ч. 1): Универсальньїе договорь. - С. 273-298.

180. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ООН, 1965) // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, доку­менти / Упоряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ, 1992. - С. 74-88.

181. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ООН, 1966) // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ. - 1992. - С. 36-63.

182. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ООН, 1966) // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / У-поряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ. - 1992. - С. 24-36.

183. Мішович Я. Релігія і церква в Чеській Республіці // Людина і світ. - 19­99. - № 9. - С. 19-23.

184. Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США: Сб. научн. тр. / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеве-дения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - 151 с.

185. Моран Глория. Испанская система отношений церкви и государства / / Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии

НАН Украинь. - 1996. - С. 44-53.

186. Нерсесянц В.С. Философия права. - М.: НОРМА, 2000. - 256 с.

187. Нерсесянц В.С. Юриспруденция. Введение в курс общей теории права и государства. Для юридических вузов и факультетов. - М.: НОРМА-ИНФРА М. -1998. - 288 с.

165

188. Нікітченко О. Експерти про нетрадиційні релігії і міжрелігійні конфлік­ти // Людина і світ. - 1999. - № 6. - С. 27-28.

189. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О. Сліпушко. - К.: Аконіт, 1998. - Т. І: А-Є. - 910 с.

190. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О. Сліпушко. - К.: Аконіт, 1998. - Т. 2: Ж-Обд. - 910 с.

191. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О. Сліпушко. - К.: Аконіт, 1998. - Т. 3: Обе-Роб. - 927 с.

192. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Укл. В. Яременко, О. Сліпушко. - К.: Аконіт, 1998. - Т. 4: Роб-Я. - 941 с.

193. Новиков В.С., Тимофеев М.Ю. Альтернативная служба: отечественньй и зарубежньй опьт // Социологические исследования. - 1990. - № 8. - С. 17-24.

194. Новиченко А. Міжконфесійні конфлікти в Україні: причини і наслід­ки // Людина і світ. - 1995. - № 9. - С. 5-8.

195. Новітні релігії в сучасній Україні: Збірник матеріалів / За ред. В.Д. Бон­даренка та інш. - К.: V і Р, 2000. - 176 с.

196. Новое в европейском законодательстве о свободе совести // Религия и

право. - 2000. - № 2. - С. 24-25.

197. О религии и церкви: Сборник вьсказьваний классиков марксизма-ле-нинизма, документов КПСС и Советского государства. - М.: Политиздат, 1981.

- 176 с.

198. Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон України від 19 листопада 1992 року. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 4 .-

Ст. 19.

199. Основной Закон Федеративной Республики Германии от 23 мая 1949 года // Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунь-кова. - М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 181-234.

200. Основньїе правила обращения с заключенньїми (ООН, 1990) // Права человека. Сборник международньїх договоров. - Нью-Йорк; Женева: Издание Организации Обьединенньїх Наций, 1994. - Т. І. (Ч. 1): Универсальньїе договорьі.

- С. 298-300.

201. Основьі религиоведения: Учебник / Под ред. И. Яблокова. - М., 1994. -

368 с.

202. Особливості оподаткування релігійних організацій. - Львів: Бібліотека «Ділового діалогу», 2001. - 49 с.

203. Павлов С.В., Мезенцев К.В., Любіцева О.О. Географія релігій: Навч. по­сібник для студентів географічних і філософських факультетів вищих навчаль­них закладів. - К.: АртЕк, 1999. - 504 с.

204. Палінчак М.М., Керецман В.Ю. Міжконфесійна ситуація на Закарпатті / / Права людини в Україні: Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Аме­риканського Бюро захисту прав людини: Вип. 13. - К.; Харків, 1995. - С. 73-77.

166

205. Папастасис Хараламбос. Государственно-церковнне отношения в Гре-ции // Модели церковно-государственннх отношений стран Западной Европн и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та фило-софии НАН Украинн. - 1996. - С. 30-31.

206. Паращевін М. Церква в суспільстві: масштаби впливу // Людина і світ. -2000. - № 5. - С. 48-51.

207. Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990) // Права людини. Між­народні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ. - 1992. - С. 192-196.

208. Педагогическая знциклопедия / Под ред. И.А. Каирова, Ф.Н. Петрова и др. - М.: Сов. Знциклопедия, 1968. - Т. 4: СН-Я. - 912 с.

209. "Перелік підприємств, установ, організацій, що перебувають у дер­жавній або комунальній власності, на яких громадяни можуть проходити аль­тернативну службу", затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 року № 2066 // Урядовий кур'єр. - 1999. - 8 грудня. - С. 14.

210. "Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає корис­тування зброєю", затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 року № 2066 // Урядовий кур'єр. - 1999. - 8 грудня. - С. 14.

211. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти І-У рівнів акредитації. - К.: Каравела; Львів: Новий світ,

2000, 2001. - 448 с.

212. Петрушенко В.Л., Щербакова Г.Н. Вера в духовном мире личности. -Львов: Изд-во Львовского госуд. у-та, 1989. - 96 с.

213. Платонов К.К. Психология религии. Фактн и мнсли. - М.: Политиздат, 1967. - 239 с.

214. Полешко А. "Круглий стіл" з проблеми взаємовідносин держави і релі­гії // Право України. - 2000. - № 5. - С. 115-116.

215. "Положение о порядке регистрации, открнтия и закрнтия в Россий-ской Федерации представительств иностранннх религиозннх организаций", утверждено Постановлением Правительства Российской Федерации от 02.02.1­998 года № 130 // Собрание законодательства Российской Федерации. - 1998.

- № 6. - Ст. 754.

216. "Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах Украї­ни", затверджене Указом Президента України від 5 квітня 1994 року № 139/94 / Ьйр: // ^^^.гайа.доу.иа/Іа^з/ргауо/пе^/сді-Ьіп/зеагсЬ.сді

217. "Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби", затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 року № 2066 // Урядовий кур'єр. - 1999. - 8 грудня. - С. 11-12.

218. "Порядок проведения государственной религиоведческой зксперти-зн", утвержден Постановлением Правительства Российской Федерации от 03.06.1998 года № 565 // Собрание законодательства Российской Федерации. -

1998. - № 23. - Ст. 2560.

167

219. Постанова Вищого Арбітражного Суду України від 17.05.1999 р. "Ви­рішення спору про культову споруду" // Юридичний вісник України. - 2000. - №

33 (269). - С. 5.

220. Постанова Колегії Держкомітету України у справах релігій від 28.01.19­97 року № 1 /І "Про статистичний звіт Держкомрелігій за 1996 р." // Див.: Біжу-чий архів управління у справах релігій Львівської облдержадміністрації.

221. Потанина С.В. Некоторье аспекть взаимоотношений государства и ре-лигии за рубежом // Журнал Российского права. - 2001. - № 4. - С. 105-112.

222. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, докумен­ти / Упоряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ, 1992. - 200 с.

223. Права людини: релігійна перспектива. (У Державному Комітеті України у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 1999. - № 5. - С. 25-29.

224. Права человека в России: декларации, нормь и жизнь. (Материаль Международной конференции, посвященной 50-летию Всеобщей декларации прав человека) // Государство и право. - 2000. - № 3-4. - С. 16-22.

225. Права человека. Сборник международньїх договоров. - Нью-Йорк; Же­нева: Издание Организации Обьединенньх Наций, 1994. - Т. 1 (Ч. 1): Универсаль-нье договорь. - 492 с.

226. Права человека: Учебник для вузов / Под. ред. Е.А. Лукашевой. - М.:

НОРМА, 2001. - 573 с.

227. Правила ООН, касающиеся защить несовершеннолетних, лишенньх свободь (1989) // Права человека. Сборник международньх договоров. - Нью-Йорк; Женева: Издание Организации Обьединенньїх Наций, 1994. - Том І. (Ч. 1): Универсальнье договорь. - С. 312-333.

228. "Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і за­суджених" від 20 вересня 2000 року № 192. Затверджені Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань // Офіційний вісник. - 2000. -

№ 44. - С. 175.

229. Право на альтернативну (невійськову) службу в Україні. (У Державному Комітеті України у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 1998. - №

8. - С. 25-27.

230. Практика Європейського суду з прав людини. Вип. 3 / За ред. П.М. Рабі-новича. - Львів: Кальварія, 1999. - 96 с.

231. Практика застосування судами законодавства про релігійні організації / / Право України. - 1992. - № 2. - С. 15-18.

232. Примак В. Релігійні громади крізь призму права // Юридичний вісник України. - 2001. - 5-11 травня. - С. 4.

233. Про альтернативну (невійськову) службу: Закон України від 12 грудня 1991 року № 1975-ХІІ в редакції Закону від 18 лютого 1999 року № 437Х^ // Ві­домості Верховної Ради України. - 1999. - № 15. - Ст. 86.

234. Про благодійництво та благодійні організації: Закон України від 16 ве­ресня 1997 року № 531/97ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №

46. - Ст. 292.

168

235. Про вищу освіту: Закон України від 17 січня 2002 року № 2984-ІІІ // Го­лос України. - 2002. - 5 березня. - С. 3-7.

236. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 року № 697-ХІІ // Відо­мості Верховної Ради України. - 1991. - № 20. - Ст. 249.

237. Про внесення доповнень і змін до Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації": Закон України від 23 грудня 1993 року № 3795-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 66.

238. Про внесення змін до Закону України "Про Державний реєстр фізич­них осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів": Закон України від 16 липня 1999 року № 1003-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. -

№ 41. - Ст. 374.

239. Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації": Постанова Верховної Ради України від 23.12.1993 року № 3796 // Ві­домості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 67.

240. Про державний реєстр фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів: Закон України від 22 грудня 1994 року № 320/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 2. - Ст. 504.

241. Про дошкільну освіту: Закон України від 11 липня 2001 року № 2628­111 // Урядовий кур'єр. - 2001. - 8 серпня. - С. 1-8.

242. Про загальний військовий обов'язок і військову службу: Закон України від 25.03.1992 року № 2233-ХІІ (в редакції Закону від 18.06.1999 року № 766-ХІУ) // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 33. - Ст. 270.

243. Про загальну середню освіту: Закон України від 13 травня 1999 року № 651-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 28. - Ст. 230.

244. Про затвердження Типового положення про управління у справах релі­гій Київської міської державної адміністрації, відділ у справах релігій обласної та Севастопольської міської державної адміністрації: Постанова Кабінету Міністрів України від 12.10. 2000 року № 1547 // Офіційний вісник. - 2000. - № 42. - С. 75.

245. Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна: Указ Президента України від 04.03. 1992 року № 125 // Урядовий кур'єр. - 1992. - 6 березня. - С.3.

246. Про звільнення від покарання осіб, засуджених за ухилення від чергово­го призову на дійсну військову службу за релігійними переконаннями: Постанова Верховної Ради України від 23.12.1993 року № 3796-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 23. - Ст. 341.

247. Про ідентифікаційні номери для фізичних осіб, які через релігійні або інші переконання відмовляються їх прийняти: Лист Національного Банку України від 06.06.2000 року // Налоговнй-банковский-таможенннй Консультант. - 2000. -

№ 23. - С. 6.

248. Про ідентифікаційні номери: Лист Податкової адміністрації України від 28.01. 2000 року № 216/Д/29-0115 // Ьї[р://^^^.гада.доу.иа/1а^8/ргауо/пе^/с8І-Ьіп/зеагсЬ.сді

169

249. Про надання пільг релігійним організаціям (зі змінами, внесеними згід­но з Указом Президента України № 405/95 від 31.05. 1995 року): Указ Президента України від 22.06. 1994 року № 322/94 / Йф://\¥\¥\¥.гасІа.доу.иаЛа\¥§/ргауо/пе\¥/ сді-Ьіп/зеагсЬ.сді

250. Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних на­слідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та віднов­лення порушених прав церков і релігійних організацій: Указ Президента України від 21.03. 2002 року № 279/2002 // Урядовий кур'єр. - 2002. - 29 березня. - С. 10.

251. Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 року №2460-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

252. Про освіту: Закон України від 23 травня 1991 року № 1060-ХІІ в редакції Закону від 23.03.1996 року № 100/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. -

1996. - № 21. - Ст. 84.

253. Про основні напрямки соціальної політики на період до 2004 року: Указ Президента України від 24.05.2000 року № 717/2000 // Урядовий кур'єр. - 2000. - 31 травня. - С. 4.

254. Про охорону дитинства: Закон України від 26 квітня 2001 року № 2402-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 30. - Ст. 142.

255. Про перелік пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постій­не користування релігійним організаціям: Постанова Ради Міністрів Української РСР від 05.04.1991 року № 83 (втратила чинність).

256. Про повернення релігійним організаціям культового майна: Розпоря­дження Президента України від 22.06.1994 року № 53/94-рп // Урядовий кур'єр. -1994. - 25 березня. - С. 5.

257. „Про затвердження Положення про Державний департамент у справах релігій": Постанова Кабінету Міністрів України від 14.08.2005 р. № 770 // / ЬМр:// ^^^.гада.доу.иа/Іа^з/ргауо/пе^/сді-Ьіп/зеагсЬ.сді

258. Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації": Постанова Верховної Ради Української РСР від 23.04.1991 року № 988-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 25. - Ст. 284.

259. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 04.02.1994 року № 3930-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №

23. - Ст. 162.

260. Про свободу совісті та релігійні організації: Закон України від 23 квіт­ня 1991 року № 987-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 25. -

Ст. 283.

261. Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. -1998. - № 8. - С. 30-32.

262. Проект Закону України «Про свободу віросповідання та релігійні орга­нізації» (підготовлений народним депутатом України В. Костицьким) // Право і релігія. Збірник матеріалів та нормативно-правових актів / За ред. В.В. Костиць-

кого. - К. - 2000. - 30 с.

170

263. Проект Закону України від 01.02. 2000 року «Про внесення змін до За­кону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (представлений Кабі­нетом Міністрів України) // Ьіїр://огас1е2.гайа.доу.иа/рІ8/гдаеЬ/^еЬгос4_1?ід=&рґ-3511=26.

264. Проект Закону України від 22.12. 2000 року «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації" (представлений народним депутатом України В.С. Журавським) // Ьї[р://огас1е2.гайа.доу.иа/рІ8/2^еЬ/^еЬгос4_1?ід=&-рВ511=26.

265. Протокол № 1 к Конвенции Совета Европн о защите прав человека и основннх свобод (1952). (Извлечения) // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, З.С. Кривчикова. - М.: Изд-во Московского независи-мого института международного права. - 1997. - Т. 2. - С. 124-126.

266. Протокол № 11 к Конвенции Совета Европн о защите прав человека и основннх свобод (1952). (Извлечения) // Действующее международное право: В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, З.С. Кривчикова. - М.: Изд-во Московского независи-мого института международного права. - 1997. - Т. 2. - С. 139-151.

267. Пхиденко І. Світоглядна політика в освітянсько-виховному процесі України 70-х - першої половини 20-х рр. ХХ століття (релігієзнавчий аспект) / / Українське релігієзнавство. Бюлетень Української Асоціації релігієзнавців і Від­ділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

- К., 2000. - № 16. - С. 57 - 64.

268. Пчелинцев А. Свобода совести и воинский долг: новая полемика на старую тему // Диа-Логос: Религия и общество 1998-1999. Альманах / Ред.-сост. Н. Шабуров. - М.: Истина и жизнь. - 1999. - С. 291-302.

269. Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції / / Український часопис прав людини. - 1994. - № 4. - С. 14-22.

270. Рабінович П. Права людини: діалектика універсалізації та урізноманіт­нення // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 4 (27). - С. 13-21.

271. Рабінович П. Право людини на свободу віровизнання та проблеми його державного забезпечення // Матеріали міжнар. конф. "Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні". - К.: Право, 1996. - С. 179-183.

272. Рабінович П. Проблеми юридичного забезпечення прав людини. (За­гальнотеоретичний аспект) // Український часопис прав людини. - 1995. - № 2.

- С. 16-24.

273. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посіб­ник. - 3-є вид.- К.: ІСДО, 1995. - 172 с.

274. Рабінович П.М. Основні права людини і стадії та юридичні засоби імп­лементації у законодавство України // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. - Львів. - 1996. - С. 12-17.

275. Рабінович П.М. Свобода віровизнання та проблеми її державного забез­печення в Україні // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюле­тень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - К.-Хар-

ків, 1996. - С. 43-48.

171

276. Рабінович П.М. Свобода віровизнання: філософсько-правові та дер­жавно-юридичні аспекти // Вісник Академії правових наук України. - 2001. -№ 2 (25). - С. 108-114.

277. Рамкова Конвенція Ради Європи про захист національних меншин (1995) // Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 57-58.

278. Рассказов Л.П., Упоров И.В. Естественнне права человека: Учебное по-собие. - СПб.: Лексикон, 2001. - 96 с.

279. Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи 1202 (1993). "Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві" // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - К.-Харків, 1996. - С. 68-70.

280. Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи 1396 (1999) "З ре­лігії та демократії" // Людина і світ. - 1999. - № 8. - С. 24-26.

281. Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи 1412 (1999) "Про­типравні дії сект" // Людина і світ. - 1999. - № 9. - С. 25-26.

282. Религии мира: Справочно-методическое пособие / Авт.-сост. Г.В. Ще-кин. - К.: МАУП, 1997. - 68 с.

283. Религиеведение. Хрестоматия: Учеб. пособие / Авт.-сост. П.И. Костюко-вич. - Минск: Новое знание, 2000. - 480 с.

284. Религиозньїе обьединения. Свобода совести и вероисповедания. Нор­мативньїе акти. Судебная практика / Сост. А.В. Пчелинцев, В.В. Ряховский. - М.: Юриспруденция, 2001. - 448 с.

285. Релігієзнавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для ви­щих закладів освіти. Проект для обговорення на Всеукраїнській нараді завід­уючих кафедрами соціально-гуманітарних дисциплін. - К.: Генеза, 1997. - 24 с.

286. Релігієзнавство: Навч. посібник / За ред. С.А. Бублика. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 496 с.

287. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. - К.:

Академія, 2000. - 408 с.

288. Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А Колодного, Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля, 1996. - 392 с.

289. Релігійна свобода - 2000. (Доповідь Державного департаменту США)

// Людина і світ. - 2000. - № 9. - С. 14-17.

290. Релігійна свобода і права людини: богословські аспекти: У 2 т. - Львів:

Свічадо, 2000. - Т. 1. - 428 с.

291. Релігійна свобода і права людини: правничі аспекти: У 2 т. - Львів: Сві­чадо, 2001. - Т. 2. - 376 с.

292. Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфе­рі свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодно­го, О. Сагана. - К.: Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковоро­ди НАН України, 2000. - 111 с.

172

293. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2001 року. (У Держав­ному комітеті у справах релігій. Офіційний вісник) // Людина і світ. - 2001. - № 1. - С. 35-42.

294. Релігія в сучасному світі. (Вільнодумство) // Релігійна панорама. - 2000. -

№ 4. - С. 41.

295. Релігія в сучасному світі. (Мусульманський світ) // Релігійна панорама. -

2000. - № 3. - С. 44.

296. Релігія в сучасному світі. (Релігія і світ) // Релігійна панорама. - 2001. -№ 2. - С. 25, 28-30.

297. Релігія в українському телеефірі // Людина і світ. - 1996. - № 9. - С. 5-9.

298. Релігія, держава і право: Навч. посібник / За ред. Яшина П.П. - Харків: Національна юридична академія України, 1998. - 40 с.

299. Речицький В.В. Свобода, віра та держава // Права людини в Україні. Інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини: Вип. 15. - К.-Харків. - 1996. - С. 48-51.

300. Рибак Я., Коваленко Л. Релігійна свобода в Україні // Арка. - 2000.

- № 8. - С. 4.

301. Робберс Герхард. Государство и церковь в Федеративной Республике Германия // Модели церковно-государственннх отношений стран Западной Евро-пн и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинн. - 1996. - С. 111-112.

302. Розенбаум Ю.А. К разработке проекта Закона СССР «О свободе совес-ти» // Советское государство и право. - 1989. - № 2. - С. 91-98.

303. Розенбаум Ю.А. Советское государство и церковь. - М.: Наука, 1985. -

174 с.

304. Романов Р. Верующие протестуют против введения в Украине иденти-фикационннх номеров // Права людини. - 1999. - № 6 (155). - С. 7.

305. Рот А. Релігія в Румунії: посттоталітарний ландшафт // Людина і світ. -1999. - № 7. - С. 7-13.

306. Рудинский Ф.М. Закон, религия, правонарушение. - Волгоград: ВСШ,

1971. - 126 с.

307. Рудинский Ф.М. Институт свободн совести. - М.: Госюриздат, 1971.

- 90 с.

308. Рудинский Ф.М. Свобода совести в СССР. - М.: Госюриздат, 1961. -

87 с.

309. Рудинский Ф.М., Шапиро М.А. Свобода совести и религий: междуна-родно-правовне актн и национальное законодательство // Государство и право.

- 1992. - № 5. - С. 11-16.

310. Савельев В.Н. Свобода совести: история и теория. - М.: Внсшая школа,

1991. - 144 с.

311. Савенко Н. Свобода совести и вероисповедания // Юридическая практи­ка. - 2000. - 24 февраля. - С. 5-14.

173

312. Саган О. Моделі державно-церковних взаємин в світовій історичній ре-троспективі // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Ко­лодного, О. Сагана. - К.: Віділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Ско­вороди НАН України. - 2000. - С. 9-12.

313. Сафонов Д. От забора до обеда. (Скандальнье подробности обсуждения Закона об альтернативной службе) // Известия. - 2002. - 5 февраля. - С. 4.

314. Сборник законов Украинской ССР и указов Президиума Верховного Со-вета УССР: В 2 т. 1938-1979. - К.: 1980. - 200 с.

315. Свобода буття релігії. Зауваження і пропозиції Церкви Адвентистів Сьо­мого дня до проекту Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації»

// Релігійна панорама. - 2000. - № 4. - С. 50-52.

316. Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні: Матеріали міжнар. наук. конференції (Київ, 28-30 вересня 1994 р.). - К.: Право, 1996. - 216 с.

317. Свобода совести, вероисповедания и религиозньх организаций: поло-жения конституций постсоциалистических стран, государств Западной Европь, США, Канадьі, Японии, международньїх правовьіх документов. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь, 1996. - 90 с.

318. Середа В. Релігійна ситуація в Україні та деякі аспекти державно-цер­ковних стосунків // Політика і час. - 1995. - № 6. - С. 6-8.

319. Сєвєкіна О. Небачений птах. (Про дослідження релігійності населення

України) // Людина і світ. - 1999. - № 38. - С. 2.-3.

320. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року. - К.: Атіка, 2002. - 80 с.

321. Словник біблійного богослов'я / Ксав'є Леон-Дюфур та ін. / За ред. Со-фрона Мудрого. - Львів: Місіонер, 1996. - 934 с.

322. Смирнов Л.А. Убеждение как философская категория. - Калинин: Кали-нинский государственньй у-тет, 1973. - 140 с.

323. Современньй философский словарь / Под ред. проф. В.Е. Кемерова. - М.: Одиссей, 1996. - 280 с.

324. Соціальна доктрина Церкви: Зб. статей. - Львів: Свічадо, 1998. - 300 с.

325. Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник / За ред. В.П. Андрущенка, М.І. Горлача. - К.-Харків: Рубікон, 1997. - 400 с.

326. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М.: Гардарики, 2000. - 816 с.

327. Справа № 11-04-1995 р. Львівського обласного суду // Див.: Біжучий ар­хів Львівського обласного суду.

328. Справа № 1-12-1995 р. Львівського обласного суду // Див.: Біжучий ар­хів Львівського обласного суду.

329. Справа № 13-4-3-1993 р. Львівського обласного суду // Див.: Біжучий архів Львівського обласного суду.

330. Справа № 16-05-1995 р. Залізничного районного суду м. Львова // Див.: Біжучий архів Залізничного районного суду м. Львова.

174

331. Справи релігійні і світські. (За матеріалами перевірок Генеральної про­куратури України) // Урядовий кур'єр. - 1998. - 4 липня. - С. 5.

332. Старовойт І.С., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. Філософія: Навчальний посібник. - Тернопіль: Астон, 1997. - 143 с.

333. Сторінка конфесії. Адвентизм // Релігійна панорама. - 2000. - № 1-2.

- С. 52-61.

334. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України. Витяг із узагальнення практики розгляду судами цивільних справ, пов'язаних із застосу­ванням Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Див.: Бі-жучий архів Львівського обласного суду.

335. Судова колегія в цивільних справах Львівського обласного суду. Мири­тися - не судитися... // Високий Замок. - 1996. - 25 квітня. - С. 3.

336. Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. Вопрось теории и практики. -М.: Наука, 1986. - 200 с.

337. Сюкияйнен Л.Р. Шариат и мусульманско-правовая культура. - М.: Ин-тут государства и права Российской Академии наук, 1997. - 48 с.

338. Табакару Д. Межконфессиональнье отношения в постсоциалистичес-ких условиях. ( Окремий відбиток доповіді на Міжнародній науковій конференції «Релігія і церква в постсоціалістичних країнах» - Київ, 19-21 вересня 1996 р.).

339. Тарасенко А. Наслідки перешкодження відправленню релігійного обря­ду // Право України. - 1994. - № 1-2. - С. 34-35.

340. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. М.М. Рас-солова, В.О. Лучина, Б.С. Збзеева. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2000.

- 640 с.

341. Тимофеев В. Религиознье убеждения и военная служба // Советская юс-тиция. - 1991. - № 4. - С. 20-25.

342. Ткаченко О., Абель Н. Про ідентифікаційні номери для фізичних осіб, які через релігійні або інші переконання відмовляються їх приймати // Людина і світ. - 2001. - № 5. - С. 31-32.

343. Токман В. Феномен священного і проблема розуміння сутності релі­гії // Українське релігієзнавство. Бюлетень Української Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України.

- 2000. - № 14. - С. 35-44.

344. Толковьй словарь живого великорусского язька / Сост. В.И. Даль: В 4 Т. - М., 1980. - Т. ІУ. - 300 с.

345. Торфс Рик. Церковь и государство в Бельгии // Модели церковно-госу-дарственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Коло­дного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996.

- С. 20-21.

346. Тьмчук Д. Чтобь чаще Господь замечал. (Вопрос об организации ин-ститута духовньїх пастьірей в украинской армии до сих пор остается открьітьі-м) // Комсомольская правда в Украине. - 2001 - 22 мая. - С. 6.

175

347. Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - М.: Мисль, 1985. - 270 с.

348. Угринович Д.М. Психология религии. - М.: Политиздат, 1986. - 350 с.

349. Украина стоит на принципах свободн вероисповеданий // Российская газета. - 2000. - 29 декабря. - С. 4.

350. Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 13.08.1997 р. "Про відмову в реєстрації релігійної громади." (Витяг) // Юридич­ний вісник України. - 2000. - № 42 (278). - С. 8-9.

351. Ухвала судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 29.10.1997 р. "Про вирішення справи за скаргою релігійного фонду." (Витяг) // Юридичний вісник України. - 2001. - № 40 (276).

352. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, до­кументи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. - К.: Юрінформ. - 1992. - С. 58-62.

353. Федеральннй Закон России «О свободе совести и о религиозннх обье-динениях» (1997) // Федеральннй Закон «О свободе совести и о религиозннх об-ьединениях». - М.: Ось-87, 1997. - 16 с.

354. Федеральннй конституционннй закон Австрии от 10 ноября 1920 года / / Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова.

- М.: НОРМА-ИНФРА. - 1999. - С. 11-92.

355. Феррари Сильвио. Церковь и государство в Западной Европе: итальян-ская модель // Модели церковно-государственннх отношений стран Западной Европн и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинн. - 1996. - С. 66-79.

356. Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя. - М.: Политиздат, 1975. - 496 с.

357. Философский знциклопедический словарь / Ред. - сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Кораблева, В.А. Лутченко. - М.: ИНФРА-М, 2000. - 576 с.

358. Философский знциклопедический словарь / Ред.-сост.: Губский Е.Ф. и др. - М.: ИНФРА-М, 1999. - 575 с.

359. Форма правления Финляндии (принята 17 июня 1919 года) // Конститу-ции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОР-

МА-ИНФРА. - 1999. - С. 613-628.

360. Форма правления Швеции (принята 27 февраля 1974 года) // Конститу-ции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. - М.: НОР-МА-ИНФРА. - 1999. - С. 701-728.

361. Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин у радянській Україні в 1917-1941 роках (на матеріалі Донецького регіону): Авто-реф. дис... канд. юрид наук: 12.00.01. / Київський нац. ун-тет ім. Т. Шевченка.

- К., 2001. - 20 с.

362. Франк С.Л. Духовнне основи общества. - М.: Республика, 1992. - 510 с.

363. Фромм З. Психоанализ и зтика. - М.: АСТ-ЛТД, 1998. - 568 с.

176

364. Хартия Европейского Союза об основньх правах (2000) // Хартия Ев-ропейского Союза об основньх правах: Комментарии / Под ред. С.Ю. Кашкина.

- М.: Юриспруденція, 2001. - С. 60-151.

365. Хартия Европейского Союза об основньх правах: Комментарии / Под ред. С.Ю. Кашкина. - М.: Юриспруденция, 2001. - 208 с.

366. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти: В 2 Т. / За ред. В.Д. Гончаренка. -2-ге вид. - К.: Ін Юре, 2000. - Т. 1: З найдавніших часів до початку ХХ ст. - 472 с.

367. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти: В 2 Т. / За ред. В.Д. Гончаренка. - 2-ге вид. - К.: - Ін Юре, 2000. - Т. 2: Лютий 1917 р. - 1996 р. - 728 с.

368. Християнство на порозі ІІІ тисячоліття // Людина і світ. - 2000. - № 1.

- С. 8-11.

369. Християнство-освіта-виховання (підгот. М. Закович) // Українське релі­гієзнавство. Бюлетень Української Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієз­навства Ін-ту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - К., 2000. - № 15. - С.

88-94.

370. Християнська віра: Пер. з польської. - Львів: Свічадо, 1996. - 39 с.

371. Церква і армія: пошук взаєморозуміння // Людина і світ. - 1995. - № 10. -

С. 6-9.

372. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 року з наст. змінами і доповн. // Цивільний процесуальний кодекс України. - К.: Атіка, 2001.

- 128 с.

373. Черданцев А.Ф. Теория государства и права: Учебник для вузов. - М.:

Юрайт-М, 2001. - 432 с.

374. Черемньх Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации. - М.: Ману­скрипт, 1996. - 185 с.

375. Четвернин В.А. Современньїе концепции естественного права. - М.: На­ука, 1988. - 144 с.

376. Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загаль­нотеоретична характеристика) // Право України. - 1994. - № 10. - С. 49-51.

377. Шуба О.Г. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологіч­ний аналіз). - К.: Криниця, 1999. - 324 с.

378. Щеткина Е. По ком звонит церковньїй колокол ? // Зеркало недели. -

2002. - 23 марта. - С. 17.

379. Щипков О. Церковно-суспільні відносини і проблеми державного регу­лювання // Людина і світ. - 2000. - № 9. - С. 18-21.

380. Щодо забезпечення поетапного повернення релігійним організаціям культових будівель, які не використовуються або використовуються не за призна­ченням: Розпорядження Кабінету Міністрів України № 290-р від 07.05. 1998 року // Ьіїр://^^^.гайа.доу.иа/1а^8/ргауо/пе^/с8і-Ьіп/8еагсЬ.сді

177

381. Юраш А.В. Українська церква у контексті сучасних політико-конфе-сійних та комунікативних процесів (історико-політологічний аспект): Автореф дис... канд. юрид. наук: 23.00.01./ Львівський держ. ун-тет ім. І. Франка. - Львів, 1996. - 24 с.

382. Яблоков И.Н. Религиоведение: Учеб. пособие и учеб. словарь-мини-мум. - М.: Гардарика, 1998. - 314 с.

383. Ярмол Л. Елементи та юридичний механізм забезпечення свободи ві­ровизнання людини в Україні // Актуальні проблеми правознавства. - Тернопіль:

ЮІ ТАНГ. - 2001. - С. 171-174.

384. Ярмол Л. Законодавство України про свободу світогляду, віросповіда­ння та релігійні організації: зміни, що назріли // Право України. - 2001. - № 2.

- С. 73-76.

385. Ярмол Л. Зміст та предмет забезпечення свободи віросповідання людини в Україні // Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні: Матері­али УІІ регіональної науково-практичної конференції. - Львів, 2001. - С. 39-42.

386. Ярмол Л. Питання про право людини на релігійну освіту як складник свободи віровизнання // Людина: становлення та розвиток: Вип. ІУ. Філософські пошуки. - Львів-Одеса: Содіїо-Центр Європи, 1997. - С. 276-279.

387. Ярмол Л. Право громадян України на альтернативну (невійськову) служ­бу - невід'ємний елемент свободи віровизнання // Вісник Львівського універси­тету. Сер. юрид. - 2001. - Вип. 36. - С. 31-36.

388. Ярмол Л. Право змінювати релігію як складник свободи вибору світо­гляду та віросповідання // Права людини і Україна: Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України (Серія І. Дослідження і реферати:

Вип. 2). - Львів: Світ, 1999. - С. 80-83.

389. Ярмол Л. Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації // Вісник Львівського університету: Сер. юрид. - 2000. - Вип. 35. - С. 21-25.

390. Ярмол Л. Свобода віровизнання людини: поняття, елементи, законодав­че закріплення // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - № 2 (25). -С.115-122.

391. Ярмол Л. Свобода віровизнання: соціально-філософські і законодавчі аспекти // Філософський метод: перед лицем нових парадигм: Вип. І-ІІ. Філософ­ські пошуки. - Львів-Одеса: Содіїо - Центр Європи, 1997. - С. 154-159.

392. Ярмол Л. Юридичні гарантії здійснення конституційного права грома­дян України на вибір світогляду і віровизнання // 8\¥оЬосІу ,)Ьу\¥аІе1§кіе \¥ РоІзсе і па Цкгаіпу - ггестууізіозс і регзрекіууу. 2е§2уСу паико\уе пг. 6. - РггетузІ: \¥у2§2а 8гко1а АСтіпізІгасу'і і 2аггаС2апіа ^ РггетузІи. - 2001. - 8. 217-227.

393. Яроцький П. Реалізуючи право на свободу совісті // Політика і час. -1991. - № 11. - С. 51-57.

394. Яроцький П. Релігійний плюралізм - основа свободи совісті // Релігійна свобода: гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті (міжнародний і український контекст) / За заг. ред. А. Колодного, О. Сагана. - К.:

178

Відділення релігієзнавства Ін-ту філософії Г.С. Сковороди НАН України. - 2000.

- С. 19-24.

395. АппиаІ Керогі "ІпІегпаІіопаІ КеІідіоиз РгеесСот: Икгаіпе (2000)." КеІеазесС Ьу ГЇіе Вигеаи оґ Бетосгасу, Нитап Кідіїїз апсС ЬаЬоиг 118. Берагітепі оґ 8іаІе.

- 2000. - 8ерІетЬег 5.

396. .Гоггпзоп Р. РзусіїоІоду оґ КеІідіоп. - К-¥-Ж§гга11е, 1945. -300 р.

397. Копзіуйкуа КжстурозроІіІеу РоІзкіе] / Оргасо\уа1: Багіизг БисСек: \¥усСа-піе ІУ. - ІліЬІіп: ІліЬеІзкіе уУусСа\¥гцсІ\¥а Рга\упіс2е, 2001. - 111 с.

398. Ц§1а\уа РоІзка 2 Спіа 17 та)'а 1989 г. О д\уагапдасіі \уо1по§сі зитІіепіа і \уу2папіа // О2іеппік и§1а\у 2 1989 г. - № 29. Ро2 155.

179

Додаток А

Весь світ Європа і СНД Азія Півн Аме ічна рика Лати Аме нська рика Африка Австралія та Океанія
1900 2000 1900 2000 1900 2000 1900 2000 1900 2000 1900 2000 1900 2000
Всього населення 1630.3 6044 420 798 948 3604 81.5 309 64 509 110 794 6.8 ЗО
ХРИСТИЯНИ 558 1995 393 540 12 285 78 275 61 493 9 380 5 22
Католики:
Римо-католики 270,2 1051,06 180 285,5 6 113 20 88 59 436 1,5 120,3 3,7 8,06
Греко-католики 4,9 7,03 4,7 6,2 - - 0,2 0,5 - 0,3 - - - 0,03
Інші уніати 0.68 7.3 0.04 0.05 0.6 - - 0.2 - 0.6 0.04 0.4 - -
Православні: 106,9 151,5 106 145 0,8 2 0,1 3,5 - 0,5 - - - 0,5
Старообрядці 2.4 3 2.3 2.7 - - 0.1 0.2 - 0.1 - - - -
Протестанти:
Вальденси 0,025 0,05 0,025 0,025 - - - - - 0,025 - - - -
Англікати 34,3 53,3 28,5 17,5 0,4 0,9 2,2 6 0,6 0,9 0,6 2,8 2 5,2
Лютерани 58,5 80,4 53 47 0,1 7 4 13,5 0,2 1,5 1 10 0,2 1,4
Кальвіністи 22,3 55 13 14 0,5 13 6 9 0,3 1,5 1,5 16 1 1,5
Методисти 16,9 42,8 2 1,3 0,1 10 14,5 19 2 0,1 10 0,2 0,5
Баптисти 13,8 72 0,5 2,1 0,1 6 13 50,5 0,2 3 10 0,4
Адвентисти 0,05 16,2 0,01 0,6 2,5 0,03 1 0,01 6,5 - 5 - 0,6
П'ятидесятники - 119 - 4 - 56 - 6,5 - 32 - 20 - 0,5
Мормони 0,58 11,23 0,02 0,5 - 2 0,5 5,4 0,05 3 - 0,13 0,01 0,2
Єговісти 0,03 5,3 - 2,9 - - 0,03 2,2 - - - - - 0,2
Об'єднана канадійська спілка 1 3 - - - - 1 3 - - - - - -
Австралійська об'єднана церква 0.4 1.4 - - - - - - - - - - 0.4 1.4
Вірмено-григоріани 3,8 4,99 1,2 3,5 2,6 0,7 - 0,6 - 0,15 - 0,02 - 0,02
Інші монофізити 4 36,4 - 0,1 0,2 2 - 0,3 - - 3,8 34 - -
Малаоабсько-сиоійська віра 0.3 0.75 - - 0.3 0.75 - - - - - - - -
ІСЛАМ 216,01 1180,1 19 60 157 793 0,01 4,35 - 1,5 40 321 - 0,25
Суніти 198 1076,45 17,5 53 141 614 - 3,85 - 1,4 39,5 320 - 0,05
Шиїти 18 187,6 1,5 7 16 179 - 0,5 - 0,1 0,5 1 - -
Друзи 0,08 0,71 - 0,08 0,7 - 0,01 - - - -
Американські мусульмани - 1,65 - - - - 1,65 - - - - - -
Ахмадії 0,1 12,3 - 0,1 0,1 11 - 0,1 - 0,1 - 1 - -

Зміна релігійної карти світу протягом 1900-2000 років (в млн осіб) [75]319

БУДДИЗМ 127,31 354,24 - 1,7 127 349 0,03 2,5 0,15 0,6 0,04 0,14 0,09 0,3
Національні релігії:
Зороастрийці 0,13 0,301 0,01 0,01 0,12 0,27 - 0,02 - - - 0,001 - -
Іезиди 0,11 0,31 0,01 0,06 0,1 0,25 - - - - - - - -
Індуїсти 222,5 888,4 0,1 1,4 222 882 0,002 1,3 0,1 0,8 0,3 2,5 0,1 0,4
Сікхи 4,5 23,18 - 0,4 4,5 22 - 0,5 - - - 0,05 - 0,03
Джайни 1 4,01 - - 1 3,9 - 0,01 - - - 0,1 - -
Іудеї 10,597 14,32 8,4 2,65 0,3 4 1 6,22 0,16 1,12 0,72 0,23 0,017 0,1
Китайські вірування 328 233.43 - 0.3 328 232 - 0.8 - 0.2 - 0.03 - 0.1
ІНШІ РЕЛІГІЇ
Бахаїсти 0,1 7,03 - 0,13 0,1 3,3 - 0,8 - 0,8 - 1,9 - 0,1
Мандеїсти 0,02 0,04 - - 0,02 0,04 - - - -
Спірити 0,01 11,98 - 0,13 - - - 0,15 0,01 11,5 - 0,01 - 0,01
Традиційні давні вірування - 132 - 0,2 - ЗО - 0,4 - 1,2 - 100 - 0,3
НЕВІРУЮЧІ 5,1 1228 2 151 2 1017 1 29,5 - 18,5 - 5,5 0,1 6,5

[75]Релігійна панорама. - 2001. - № 2. - С. 40-41.

Додаток Б

Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2001 року [293]1

Громад2 Монастирів місій Навчальних закладів3 Священно­служителів Недільних шкіл

Культових

споруд

8953/96 122 15 7509 2593 7755

Українська

православна

церква

3519 ченців і черниць

1

місія

1995/2029 слухачів з них 5 іноземців

будується

840

Українська 2760/21 22 16 2182 748 1943
православна церква -Київський патріархат

113 ченців і черниць

18

місій

1411/388 слухачів

будується

228

Українська 1013/2 1 6 628 217 697

автокефальна

православна

церква

4 ченці

6

місій

214/80 слухачів

будується

101

Українська греко-католицька церква 3268/49 79 12 1872 690 2777

1168 ченців і черниць

7

місій

1182/230

слухачів

з них 52 іноземця

будується

305

Римо-

Католицька

церква

798/9 50 6 431 405 713
309 ченців і черницв 22 місії

328/155

слухачів

з них 260 іноземців

будується

74

Всеукраїнський 2033/101 66 33 2650 1082 1341
союз об'єднань євангельських християн-баптистів місій 1830/3745 слухачів з них 13 іноземців

будується

168

Інші об'єднання 282/30 16 4 460 132 149
євангельських християн-баптистів та євангельських християн

102/60

слухачів

з них 28 іноземців

будується

8

Всеукраїнський 106/130 48 11 1569 674 713

союз християн віри

євангельської (п'ятидесятники)

610 слухачів

з них

17

іноземців

будується

96

Інші п'ятидесят-ницькі громади 304/122 13 2 461 102 97

190/76

слухачів

з них 6 іноземців

будується

11

Церква Повного 278/5 5 3 358 98 56
Євангелія (харизматична)

593/400

слухачів

з них 6 іноземців

будується

1

182

Громад2 Монастирів місій Навчальних закладів3 Священно­служителів Недільних шкіл

Культових

споруд

Інші

харизматичні громади

257/59 8 4 474 122 119
651/40 слухачів з них 2 іноземці

будується

7

Адвентисти сьомого дня 794/55 1 3 1057 425 477
-/772 слухачі з них 5 іноземців

будується

87

Свідки Єгови 371/284 1640 74 276
з них 42 іноземці

будується

27

Закарпатська

реформатська

церква

104/1 55 80 105
зних4 іноземці
Лютерани 61 1 45 22 23
19 слухачів з них 7 іноземців

будується

2

Інші

протестантські громади і центри

170/5 1 2 197 36 29
місія 85 слухачів з них 41 іноземець
Старообрядці 55/12 2 37 2 50
монастирі 5 ченців з них 3 іноземці

будується

3

Вірменська

апостольська

церква

15/1 8 10
з них 3 іноземці

будується

2

Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони) 31/26 260 34 17
з них 99 іноземців

будується

4

Іудейські громади 194/4 2 3 92 60 97
місії 55 слухачів з них 42 іноземці

будується

1

Мусульмани 351/40 3 372 51 151
318/50 слухачів з них 8 іноземців

будується

6

Товариство

свідомості

Крішни

30/12 1 38 8 12

35/45

слухачів

будується

2

Громади інших східних релігій 40/13 46 3 12

будується

1

Язичницькі громади 58/3 51 8 4

183

Громад2 Монастирів місій Навчальних закладів3 Священно­служителів Недільних шкіл

Культових

споруд

Громади інших віровизнань4 114/14 1 1 114 18 44
монастирі 12 ченців з них 9 іноземців
Загалом по Україні 23400/ 1094 277 126 22626 7684 17667
5130 ченців і черниць 214 місій 9618/8070 слухачів з них 652 іноземці

будується

1974

1 [293] Людина і світ. -2001.- №1. - С. 35-38.

184

Додаток В

Кількість зареєстрованих релігійних організацій Кількість
в тому числі
Конфесія Всього Центри Управління, єпархії, дієцезії Громади Монастирі В них членів Братства Духовні навчальні заклади В них слухачів Священнослужи­телів В т. ч. іноземців Недільних шкіл Періодичних видань
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
1 Українська Автокефальна Православна Церква 352/2 - 1 349/2 - - - 1 1 74 206 - 46 2
2 Українська Православна Церква - Київський Патріархат 388/2 - 2 388/2 1 3 1 - 2 247 260 - 58 -
3 Українська Православна Церква 58/3 - 1 54/3 - - - 3 - - 59 - 4 3
4 Автономна Православна громада 1/1 - - 1 - - - - -11 -/12 2 - - -
5 Вірменська Апостольська Церква 2 - 1 1 - - - - - - 2 2 - -
6 Українська Греко-Католицька Церква 1488/ 46 3 10 1435/ 44 33 848 2 - 5/2 619/ 228 888 33 282 11
7 Римо-Католицька Церква 133/4 - 2 123/1 5/3 48/6 2 - 1 64 74 53 7 1
8 Вірменська Католицька Церква 1 - - 1 - - - - - - - - - -
9 Християни Віри Євангельської 75 - 1 69 - - 33 - 2 65 131 3 26 -
10 Добра Новина ХВЄ 1 - - 1 - - - - - - 2 - - -
11 Християни Віри Єванге-льської в дусі апостолів 1 - - 1 - - - - - - 3 - - -
12 Всесвітня Апостольська Церква 1 - - 1 - - - - - - 2 - - -

Дані про кількість релігійних організацій у Львівській області станом на 01.01.2001 р.[82]]

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
13 Церква Науки Ісуса Христа 1 - - 1 - - - - - - 3 - - -
14 «Благодать» (незалежна ХВЄ) 2 - - 2 - - - - - - 8 2 - -
15 «Явлення Христа» ХВЄ 1 - - 1 - - - - - - 4 - - -
16 Повного Євангелія «Джерело життя» 3 - - 3 - - - - - - 18 2 - -
17 Християнська Євангельська Церква Живого Бога 1 - - 1 - - - - - - 1 - - -
18 Братство «Нове Життя» 1 - - - - - - 1 - - 1 1 - -
19 Християнське Братство «Від віри до віри» 1 - - - - - - 1 - - 2 1 - -
20 Євангельські Християни Баптисти 68/2 - 1 62/2 - - 2 1 2 278 112 1 20 1
21 Незалежна ЄХБ 1 - - 1 - - - - - - 1 - - -
22 Гефсиманія 1 - - 1 - - - - - - 11 6 - -
23 Христове Спілкування 1 - - 1 - - - - - - 8 1 - -
24 Більшої Благодаті 1 - - 1 - - - - - - 5 4 - -
25 Адвентисти Сьомого Дня 19 - 1 18 - - - - - - 40 - 5 -
26 Свідки Єгови 47/44 1 - 46/44 - - - - - - 538 16 - -
27 Єпіфанія 1 - - 1 - - - - - - 3 - - -
28 Вільні Дослідники Святого Письма 1 - - 1 - - - - - - 3 - - -
29 Братня Лютеранська Церква 1 - - 1 - - - - - - 3 - - -
ЗО Німецька Євангельська Люте­ранська Церква України 1 - - 1 - - - - - - 2 - - -
31 Українська Лютеранська Церква 1 - - 1 - - - - - - 1 - - -
32 Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів 2 - - 2 - - - - - - 11 8 - -
33 Новоапостольська Церква 1 - - 1 - - - - - - 3 1 - -
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
34 Нова Церква 1 - - 1 - - - - - - 1 - - -
35 Іудеї 3 - - 3 - - - - - - 2 1 - -
36 Прогресивного іудаїзму 2 - - 2 - - - - - - 2 - - -
37 Мусульмани 1 - - 1 - - - - - - 1 - - -
38 Буддисти 1 - - 1 - - - - - - 1 - - -
39 Свідомості Кришни 1 - - 1 - - - - - - 1 - - -
40 Братство місія «Чайтані» 1 - - - - - - 1 - - 3 - - -
41 РУНВІра 2 - - 2 - - - - - - 3 - - -
Всього: 2669/ 104 4 20 2575/ 98 39/3 899/ 6 10 8 13/3 1347/ 240 2420 135 448 18

Додаток Д

Військова та альтернативна служба в зарубіжних країнах [268]1

Назва держави Наявність дійсної військової служби її термін Можливість відмови від військової служби і підстава Форма і термін заміни військо­вої служби
1 2 3 4
Великобританія, Канада, США, Люксембург, Бельгія, Японія Професійна армія на контр­актній основі
ФРН 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 15 місяців цивільної служби
Данія 4-11 місяців в залеж­ності від виду ВС Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 4-11 місяців відповідної цивільної служби
Франція 10 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 20 місяців служби без зброї або служби в соці-альних установах
Греція 15-23 місяців в залеж­ності від виду ВС Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Термін удвічі довший; у не­стройових (без зброї) допоміжних частинах
Італія 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 12 місяців. Служба без зброї (по­ліція) чи в громадських установах
Нідерланди 9 місяців. З 1998 р. перехід до профе­сійної армію Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Мінімум 12 місяців у соціальних установах
Норвегія 12-15 місяців в залеж­ності від виду ВС Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 16 місяців служби в соціальних і гуманітарних уста-новах
Португалія 7 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 10 місяців служби в соціальних і гуманітарних установах
Іспанія 9 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 13 місяців служби в соціальних установах
Фінляндія 8-11 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 11 місяців служби без зброї або 395 днів цивільної служби (по­жежна, соціальна служби)
Австрія 6 місяців + 2 місяці на навчання (запланова­но 7+1 місяць) Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 11 місяців цивільної служби в со­ціальних і державних установах
Швеція 7-20 місяців в залеж­ності від виду ВС Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 7-12 місяців цивільної служби в соціальних установах
Швейцарія 331 день Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Існує можливість служби без зброї, аналогічна військовій за тривалістю. Особа, яка відмов­ляється, може отримати заміну роботами, в 1,5-2 рази більшими за терміном тільки через суд
Туреччина 18 місяців. Громадя­нам, які проживали за кордоном, після сплати податків дозво­ляється не служити в армії Ні

1[268] Диа-Логос: Религия и общество 1998-1999. Альманах / Общ. ред. М.Смирнова; Ред. - сост. Н.Шабуров. - М.: Истина и жизнь, 1999. - С. 300-302.

188

1 І 2 І З І 4 І

Польща 18 місяців (заплановано 15 місяців) Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 24 місяці служби з охорони навколишнього середовища в гро­мадських установах та закладах охорони здоров'я
Чехословаччина 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 18 місяців служби в соціальних установах
Естонія 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Робоча служба до 24 місяців
Угорщина 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 24 місяці служби з охорони навколишнього середовища в гро­мадських установах та закладах охорони здоров'я
Хорватія 10 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Цивільна служба на будівництві до 24 місяців
Латвія 18 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Цивільна служба на будівництві до 24 місяців
Литва 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Цивільна служба на будівництві до 24 місяців
Молдавія 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Цивільна служба на будівництві до 24 місяців
Румунія 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви На сьогодні служба без зброї в робочих підрозділах, запла-нова-на цивільна служба
Болгарія 18 місяців. Заплановано 15 місяців Так. Релігійні мотиви За планом 36 місяців цивільної служби
Росія 24 місяці Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви, приналеж­ність до корінного мало-чисельного народу, ведення традиційного способу життя, здійснення традиційного господарювання і зайняття традиційними промисла­ми 320 Цивільна служба - 42 місяця (21 місяць - для осіб із вищою про­фесійною освітою). Передбачена можливість проходження аль­тернативної служби у військових формуваннях чи органах, термін якої - 36 місяців (18 місяців - для осіб із вищою професійною освітою) 321
Словенія 7 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви Цивільна служба на будівництві 7 місяців
Словаччина 12 місяців Так. Релігійні, філософські, етичні мотиви 24 місяці
Україна 18 місяців та інші терміни в залежності від виду ВС Так. Релігійні мотиви 27 місяців, а для осіб, які мають повну вищу освіту з освітньо-ква-лі-фікаційним рівнем спеціаліста чи магістра, - 18 місяців
Білорусія 18 місяців Ні. Заплановано прийняття закону Передбачено 36 місяців
Киргизія 18 місяців Так. Релігійні і сімейні обставини та за станом здоров'я 36 місяців у соціальних і дер-жав-них установах

320 [354] Ст. 2 Федерального Закона Российской Федерации "Об альтернативной гражданской службе" (2002) ( Закон набирає чинності з 01 січня 2004 р.) // Собрание зоконодательства Россий­ской Федерации. - 2002. - № 30. - Ст. 3030.

321 [354] Ст. 5 Федерального Закона Российской Федерации "Об альтернативной гражданской службе" (2002) // Собрание зоконодательства Российской Федерации. - 2002. - № 30. - Ст. 3030.

189


ЗМІСТ

Передмова.......................................................................................................3

Розділ 1. Огляд літератури за темою.........................................................7

Розділ 2. Природні (загальносоціальні) свободи віровизнання

та віросповідання людини: філософсько-правові засади...................15

2.1. Загальні поняття свободи віровизнання та свободи віросповідання людини.....................................................................15

2.2. Структура свободи віровизнання та свободи віросповідання .... 28

Розділ 3. Свобода віросповідання людини як суб'єктивне юридичне право: поняття та структура. Механізм і стадії його юридичного забезпечення в Україні (загальнотеоретична характеристика)..........................................................................................42

3.1. Принципи законодавства щодо свободи віросповідання.............42

3.2. Поняття та структура суб'єктивного юридичного

права на свободу віросповідання людини....................................... 55

3.3. Механізм і стадії юридичного забезпечення свободи віросповідання людини.....................................................................60

Розділ 4. Юридичне забезпечення складових свободи віросповідання людини в Україні ........................................................... 72

4.1 Право приймати релігію чи інші переконання...............................72

4.2. Право змінювати свої релігійні чи інші переконання..................81

4.3. Право сповідувати будь-яку релігію...............................................88

4.4. Право не сповідувати жодної релігії............................................108

4.5. Право на релігійну та (або) світську освіту.................................113

4.6. Право на заміну виконання окремих юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями людини ....124

Загальні висновки ..................................................................................... 145

Резюме .......................................................................................................... 151

8иттагу......................................................................................................152

Список використаних джерел................................................................153

Додатки........................................................................................................180

190


Наукове видання

Ярмол Лілія Володимирівна

СВОБОДА ВІРОСПОВІДАННЯ: ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

(ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України / Редкол.: П.М. Рабінович (голов.ред) та ін. - Серія I. Дослідження та реферати. Випуск 8. - Львів, 2006. - 192 с.

Я 12

Пропонована монографія продовжує започатковане 1997 року ви­дання праць Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук (нині - Львівської лабораторії прав людини і громадянина Науко­во-дослідного інституту державного будівництва та місцевого само­врядування цієї Академії).

У роботі досліджуються загальнотеоретичні аспекти юридичного забезпечення свободи віросповідання людини в Україні.

Законодавство України використане за станом на 31 серпня 2005 р.

Призначена для науковців, викладачів, студентів і аспірантів юри­дичних та інших гуманітарних навчальних закладів, юристів - прак­тиків, громадських правозахисників та й, зрештою, для усіх, хто не байдужий до проблем прав людини.

І8БК 966-603-529-4

Редактори: НІ. Савчук, ТІ. Дудаш Комп'ютерна верстка: Г.Л. Кундельський

Підписано до друку 15.03.2006. Папір офсетний

Друк офсетний. Обл.- вид. арк. 11,90. Формат 60х84/16. Гарнітура Тішек №лу Котад. Умов. друк. арк. 11,16. Наклад 300 прим.

Державне спеціалізоване видавництво "Світ" Свідоцтво держ. реєстру: серія ДК №22. 79008 Львів, вул. Галицька, 21

лулулу.сЬу-куіІ.ІУІу.иа е-шаіІ: оіїїсе@Й8У-8УІІ.ІУІу.иа

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий