регистрация / вход

Джерела податкового права

Слово (термін) джерело означає те, що дає початок будь-чому. Джерело права — це зовнішні форми проявлення правотворчої діяльності держави, за допомогою якої воля законодавця стає обов'язковою для виконавця.

Слово (термін)джерело означає те, що дає початок будь-чому.Джерело права це зовнішні форми проявлення правотворчої діяльності держави, за допомогою якої воля законодавця стає обов'язковою для виконавця.

Усі ці положення повною мірою стосуються й податко­вого права.Джерела податкового права це акти компе­тентних органів держави, якими встановлюються норми права у сфері податкової політики.

Проблема джерел права лежить в основі будь-якої юри­дичної концепції, оскільки само існування та ефективність юридичних норм багато в чому визначаються формами вираження і закріплення їх. Податкове право в цьому ас­пекті не є винятком. Питання про джерела має для нього велике теоретичне та практичне значення. Вивчення цієї проблеми дає можливість не тільки виявити сутність су­часного податкового права, але й певною мірою прогнозува­ти шляхи його розвитку.

Податкове право є сукупністю юридичних норм, які ви­значають податкову систему держави, порядок стягнення податків, відповідальність за порушення розпоряджень по­даткових органів, що займає особливе місце в механізмі фінансового регулювання. Саме податки є основним важе­лем, за допомогою якого створюються державні грошові фонди та матеріальні умови для існування і функціонування влади. В цьому полягає їхня фіскальна функція. Форму­вання доходної частини державного бюджету на основі стабільного і централізованого стягнення перетворює дер­жаву на найбільший економічний об'єкт.

Відіграючи важливу роль у перерозподільних процесах, податки справляють значний вплив на відтворення. Вони стимулюють або стримують його темпи, посилюють або послаблюють накопичення капіталу, розширюють або звужу­ють платоспроможний попит населення, що складає зміст регулюючої функції фіскального механізму.

Таким чином, податкові внески — це об'єктивна необ­хідність і не випадково проблемами оподаткування постійно займались економісти, юристи, філософи, державні діячі всіх часів, котрі дотримувались найрізноманітніших, часто поляр­них позицій щодо цього питання.

Якщо зробити короткий історичний екскурс, то можна помітити, що роль і значення окремих джерел права в ре­гулюванні податкових відносин на різних етапах суспіль­ного розвитку були не однаковими. Одна система джерел діяла в більш ранній період, інша, модифікована, утвори­лась пізніше. Крім того, на формування як самого норма­тивного масиву, так і зовнішніх форм його вираження в окремих країнах значно вплинули історичні передумови виникнення національних правових систем.

На думку ряду вчених, які займались дослідженням цієї проблеми, початковою формою оподаткування було жерт­воприношення. Воно здійснювалося на перших етапах дер­жавної організації і грунтувалось на звичаях.

В Афінах у VII—VI століттях до н. е. прямі податки як процентні відрахування від доходів затверджувались рішен­ням ради або народних зборів.

У подальшому домінуючим і, мабуть, практично єдиним джерелом податкового права виступали статути міст.

По мірі закріплення державної влади, особливо в епоху абсолютизму, все більшого значення в галузі оподаткуван­ня стали набувати законодавчі акти.

Період демократичних революцій ознаменувався, з по­гляду правової ідеології, витісненням природно-правової доктрини позитивістськими теоріями. Право починає при­рівнюватись перш за все до закону, який розглядається як основний інструмент перетворення суспільства. Ці зміни зачепили і фіскальну сферу. Із затвердженням панування закону інші джерела податкового права хоч і не переставали існувати, однак зайняли підпорядковане, другорядне ста­новище.

Дещо по іншому шляху пішов розвиток фінансово-пра­вових форм в Англії, де судовий прецедент зберіг роль од­ного з основних джерел поряд із законом. У такому вигляді систему джерел податкового права цієї країни було пере­несено до британських колоній на різних континентах зем­ної кулі, включаючи Північну Америку.

Наступний етап суспільної еволюції характеризується пошуком ефективних правових альтернатив концепції вер­ховенства закону. Це викликано частими соціально-еконо­мічними потрясіннями. На зміну позитивістським вченням приходять соціологічні теорії, згідно з якими право е скла­довою частиною соціальної реальності. Його характерна ри­са — чисельність джерел.

Податкова законність була не чіткою. В ієрархічному плані примат належав адміністративній регламентації, тобто підзаконній нормотворчості. Принцип мовчазної згоди народу на податковий тягар настільки вкорінився в буденній свідомості, що не виникав привід контролювати його нор­мативне перевтілення. До того ж розвиток законодавчого та адміністративного початків у фінансовій сфері відбував­ся не в унісон. Наслідком цього на рубежі XIX—XX століть стало поширення довільної податкової практики, яка йде врозріз з основними принципами оподаткування — із спра­ведливістю, визначенням та ін. Кількість підзаконних рег­ламентуючих актів досягла величезних розмірів. Як ніколи гостро постало питання про підпорядкованість їх та жорст­ке дотримання ієрархії джерел податкового права.

В той же час в англосаксонських країнах закон, навпа­ки, набирає сили. За допомогою законів та нормативних актів, які видаються органами виконавчої влади, держава вста­новлює централізований контроль за правотворчою діяль­ністю судів.

Правові акти діляться на нормативні і ненор­мативні. Для більш глибокого розуміння права взагаліі податкового зокрема необхідно розглянути суть і види нормативно-правових актів, правових норм відповідно до вимог сучасності.

Оскільки нормативно-правові акти мають велике прак­тичне значення, основну увагу слід зосередити на висвіт­ленні їх.

Нормативно-правовий акт являє собою прийнятий ком­петентним органом держави офіційний письмовий доку­мент, в якому сформульовано правові норми.

Правова норма це загальне правило поведінки, вста­новлене (санкціоноване) державою.

Словонорма трактується як загальне правило, якого треба дотримуватися в усіх випадках, — зразок або при­клад1 . У зв'язку з цим законодавець інколи в самому тексті нормативного акту застосовує термінправило замість терміна норма. Однак, як відомо, не кожна норма як правило поведінки людей є юридичною (правовою). Справа в тому, що в будь-якому суспільстві, в тому числі в демократично­му, діють різноманітні правила поведінки. Це звичаї, норми моралі та ін. Від цих соціальних норм правові норми відрізняються тим, що, як відомо, по-перше, встановлюють­ся державою в особі уповноважених органів, по-друге, фор­мулюються в спеціальних нормативних актах, по-третє, но­сять державно-обов'язковий характер, тобто забезпечуються на випадок порушення силою державного примушування.

Правова норма носить загальний характер і цим від­різняється від правових наказів індивідуального значення.

Правові норми в юридичній літературі справедливо ділять на такі види, як регулятивні і правоохоронні; імпе­ративні і диспозитивні; на такі, що уповноважують, заборо­няють та зобов'язують.

Регулятивна норма це норма, якою визначаються суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів, умови виникнення і дії їх.

Правоохоронна норма це норма, якою визначаються умови застосування до суб'єкта заходів державно-приму­сового впливу, характер та склад цих заходів.

У свою чергу, роблять поділ регулятивних норм на три різновиди, а саме — на норми, якими уповноважують, забо­роняють, зобов'язують. Норма,якою уповноважують, це норма, що надає суб'єктові право на здійснення ним тих чи інших дій (наприклад, розпоряджатися майном, подавати позов до суду, отримувати пенсію).

Заборонна норма це норма, якою визначається обо­в'язок суб'єкта утримуватися від здійснення таких дій, як розголошування комерційних таємниць стороннім особам, приймання нормативних актів, що порушують права і сво­боду людини.

Правова нормапримусового характеру — це норма, якою покладається на суб'єкт обов'язок здійснювати дії конкрет­ного змісту (наприклад, сплачувати податки, відпрацьовувати визначений час на підприємстві тощо).

Імперативна норма це норма, виражена в категорич­них розпорядженнях і діє вона незалежно від розсуду суб'єк­та права (наприклад, внесення в точно визначені строки визначеного розміру платежу до бюджету відповідного рівня).

Диспозитивна норма це норма, яка діє лише постільки, поскільки суб'єкти не встановили своєю згодою інших умов своєї поведінки. Такі норми заповнюють прогалини у ви­падках, коли немає домовленості між сторонами договору. Ці норми здебільшого зустрічаються в договірному праві.

Імперативність правової норми податкового права про­являється ще й у тому, що учасники податкових право­відносин самі не мають права змінювати її за своєю зго­дою. Це однаково стосується і платників податків, і подат­кових органів, оскільки податки встановлюються законами.

Структура правової норми включає гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза це частина правової норми, що вказує на умови, за наявності яких норма повинна діяти.

Диспозиція це частина правової норми, яка встанов­лює права і обов'язки учасників регульованих нормою відносин.

Санкція це частина правової норми, яка вказує на несприятливі наслідки за порушення норми.

Прийнято робити поділ усіх нормативних актів назако­ни і підзаконні нормативні акти.

Закон — це нормативний акт, прийнятий законодавчим органом держави або населенням на референдумі.

Податковий закон це правовий акт вищого органу законодавчої влади, який зобов'язує юридичних осіб і гро­мадян сплачувати до бюджету платежі у формі податків у певному розмірі і в точно визначені строки.

До законів належать такі нормативні акти, як Консти­туція України, прийнята 28 червня 1996 року. Закон «Про Конституційний суд України», Закон «Про міліцію». Закон «Про прокуратуру», інші закони. У галузі оподаткування найбільш фундаментальним є Закон України «Про систе­му оподаткування» в редакції від 18 лютого 1997 року.

Закони приймаються Верховною Радою України біль­шістю голосів загальної кількості народних депутатів Украї­ни і діють на всій території України.

Підзаконні нормативні акти це акти, що містять правові норми і приймаються органами державної влади.

Такі акти називаються підзаконними, позаяк вони ви­даються на основі і на виконання чинних законів. Це обу­мовлено підпорядкованістю органів державного управління за своїм правовим статусом у структурі державного управ­ління органами вищої державної влади.

Однак слід мати на увазі, що підзаконні нормативні акти також мають обов'язково виконуватись. Вони видаютьсядля конкретизації прав і обов'язків суб'єктів права, що не відображені докладно в законах.

Усі підзаконні нормативні акти залежно від органу, який їх видав, мають юридичну силу і територіальну дію, та коло осіб.

До підзаконних нормативних актів належать укази нор­мативного характеру Президента України, Постанови Вер­ховної Ради України, Постанови Кабінету Міністрів Украї­ни, накази, інструкції та інші акти міністерств, відомств України, державних регіональних та місцевих органів управління.

Підзаконні нормативні акти мають бути зареєстровані в Міністерстві юстиції України і опубліковані в офіційних виданнях — у газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр».

Акти, які не пройшли державної реєстрації і не опублі­ковані у встановленому порядку, не тягнуть за собою пра­вових наслідків як такі, що не набрали чинності.

Поряд з нормативними видаютьсяненормативні акти. До актів ненормативного характеру відносять такі акти, які не містять правових норм загального характеру. Вони є актами індивідуального застосування. Наприклад, Указ Президента України про призначення на певну посаду кон­кретного громадянина.

До актів ненормативного характеру належать і рішення арбітражного суду з конкретної справи і т.п.

Серед правових актів особливе місце займають догово­ри. У зв'язку з цим необхідно розглянути сутність догово­ру і його значення у сфері оподаткування, оскільки договір дає можливість у міжнародних відносинах уникнути по­двійного оподаткування.

В теорії правадоговір визначається як угода двох або більше осіб про встановлення, зміни або припинення прав і обов'язків. З огляду на таке визначення договору ряд галу­зей права (цивільне, фінансове та ін.) широко застосовують його у відповідних правовідносинах.

Договір має свій зміст, який складається з умов. При цьому сторони мають свободу вибору умов договору і при визначенні умов договору сторони діють на власний розсуд, крім тих випадків, коли законодавством прямо передбаче­но обов'язкову наявність відповідної умови.

Зміст будь-якого договору — це завжди сукупність умов, а права і обов'язки складають зміст зобов'язання. Таке розуміння змісту договору не дозволяє плутати поняття договору як юридичного факту з самим договірним зобов'я­занням.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему