Смекни!
smekni.com

Система підвищення ефективної діяльності комерційного банку на основі зарубіжного досвіду (стр. 3 из 26)

Світовий фінансовий ринок виконує своєрідну функцію каталізатора процесів концентрації капіталу.

Певні ознаки інтернаціоналізації банківського капіталу спостерігалися ще у XIX столітті. У цьому процесі можна умовно вирізнити кілька етапів. Перший етап тривав з кінця XIX століття до 60-х років XX століття і характеризувався зрощуванням банківського капіталу з промисловим переважно на національних ринках. Там же відбувався процес концентрації і централізації банківського капіталу. Розвивалися також специфічні форми міжнародних банків і міжнародних банківських об'єднань. Міжнародна діяльність комерційних банків переважно зосереджувалася на обслуговуванні зовнішньої торгівлі та виробничих інвестицій за кордоном. Вивезення безпосередньо банківського капіталу мало відносно невеликі масштаби.

Другий етап розпочався із середини 60-х і тривав до кінця 80-х років XX століття. У цей час відбувалися якісні зміни у банківських системах розвинених країн, зросла роль банків у міжнародних відносинах. Сягнули величезного масштабу міжнародний рух капіталів, відкриття закордонних представництв і філій банків. Міжнародні ринки капіталів набувають певної самостійності, перетворюються на глобальний механізм перерозподілу фінансових ресурсів між країнами.

Важливою ознакою цього етапу є те, що транснаціональні банки (ТНБ) почали створювати мережу відділень і представництв у країнах, що розвиваються, які не мають власної фінансово-кредитної системи, спроможної ефективно розподіляти фінансові ресурси. Посилилися монополістичні тенденції у розвитку банківської сфери — кредитні відносини почали контролювати найбільші банківські транснаціональні групи. Ознакою цього етапу є також те, що транснаціональні банки розпочали створення мережі відділень і представництв у країнах, які не мають власної розвиненої фінансово-кредитної системи.

Третій етап бере початок з 90-х років XX століття. У цей час у країнах Заходу розпочалося бурхливе економічне зростання. У національних економіках відбувалося зростання фінансової заборгованості та концентрація активів у кількох найбільших банках. Уряди низки західних країн почали конкурувати з банками та іншими фінансовими установами щодо залучення заощаджень населення шляхом створення спеціальних програм.

Під впливом інтеграції та технічних нововведень сформувалися достатні передумови для підвищення мобільності капіталів (поява транснаціональних банків, глобальних інтегрованих ринків тощо). Інтернаціоналізація фінансово-кредитної інфраструктури привела до створення транснаціональних банків, які стали одним із головних суб'єктів сучасної глобальної фінансової системи. Початковим мотивом міжнародної діяльності ТНБ було прагнення обслуговувати потреби у фінансуванні експортно-імпортних операцій своїх основних клієнтів — зарубіжних філій ТНК. Однак вони використовують свою присутність на зовнішніх ринках для пошуків нових інструментів та методів діяльності, значного розширення сфер операцій (це, зокрема, участь у процесах приватизації у країнах із перехідною економікою). Під впливом глобалізаційних процесів стратегії банків видозмінюються у напрямі розширення мереж відділень і дочірніх структур у регіональних або світових масштабах, залучення аутсорсингових компаній і реалізації спільних проектів із небанківськими установами.

Процеси глобалізації світової економіки не можуть обминути й фінансово-банківську систему України, особливо з огляду на відкритість національної економіки. Банківська система України однією з перших переживає процес прискорення інтеграції через розширення присутності у ній іноземного капіталу. Із вступом України до COT відбуватиметься поступове збільшення присутності іноземного капіталу у вітчизняній банківській системі. Прихід іноземного капіталу з належною репутацією є важливим чинником розвитку банківського сектору держави. Іноземний капітал принесе в Україну сучасні банківські технології, нові фінансові продукти, культуру банківського корпоративного управління, сприятиме підвищенню рівня конкуренції. Поступово мають бути створені умови для доступу в український банківський сектор іноземного капіталу, що є аналогічними для резидентів.

Перестороги щодо іноземного капіталу пояснюються неготовністю українських банків до конкуренції, розпорошеністю активів, відсутністю умов для інвестиційного кредитування, наслідком чого може стати посилення залежності від зовнішніх ринків. Засоби захисту від негативного впливу іноземних банків можуть полягати також у створенні умов для припливу інвестицій у вітчизняні банки, належному захисті депозитів, досягненні європейського рівня монетизації економіки, підвищенні ступеня законодавчого захисту банків тощо. Однак слід зауважити, що майже із 150 країн — членів COT лише 31 не має обмежень у фінансовому секторі. Тим часом побоювань щодо неконтрольованості діяльності філій іноземних банків можна уникнути шляхом запровадження для них національного режиму банківського нагляду, їх участі у національній системі страхування депозитів населення.

Навіть ураховуючи вагомість зв'язку прямих іноземних інвестицій, обслуговування ТНК не завжди є визначальним чинником для залучення іноземних банків. Тут насамперед слід говорити про низький рівень оподаткування, значний обсяг ВВП на душу населення, неефективну роботу місцевих банків тощо. Недостатній розвиток фінансової інфраструктури в Україні є аргументом на користь зацікавленості іноземних банків у присутності на вітчизняному ринку.

У зв'язку з цим слід очікувати розширення спектра банківських послуг та зниження їх вартості.

Потребує детального аналізу досвід неоліберальних ринкових перетворень, що активно розгорнулися у Латинській Америці з другої половини 80-х років XX століття, під час яких і сталися глибокі зміни у банківській системі. Так, зокрема, скасування поширених раніше обмежень на діяльність нерезидентів, приватизація державних кредитних інститутів, реформування банківського законодавства відповідно до принципів моделі відкритої економіки — все це зробило ринок цих країн привабливим для транснаціональних фінансових груп. Саме сюди було спрямовано потік іноземних інвестицій, що сприяло, з одного боку, модернізації національних банківських установ, підвищенню їхньої ролі у мобілізації заощаджень, а з другого — витісненню з цієї сфери національного капіталу.

Вже у 90-ті роки минулого століття ринок банківських послуг латиноамериканського регіону стає об'єктом гострої конкурентної боротьби між транснаціональними банками Північної Америки і Західної Європи. Окрім того, значно зросли у цей період інвестиційні потоки у реальний сектор економіки з боку ТНК Великобританії, Німеччини, Нідерландів, США, Канади, Іспанії, Франції.

Політика, що була зорієнтована на створення конкурентного середовища, сприяла прискореному освоєнню найновіших банківських технологій та диверсифікації спектра послуг. За низкою параметрів багато латиноамериканських банків наблизилися до рівня банківських інституцій країн Західної Європи, США та Японії, а тому можуть брати активну участь у розвитку національних економік в умовах глобалізації світового господарства із застосуванням сучасного інструментарію мобілізації фінансових ресурсів.

Це виявилося у створенні інституційно-правових і фінансово-господарських важелів, а також сприяло розширенню відкритості національних економік. У банківській сфері нові виклики з боку світового ринку та імперативи внутрішньогосподарського розвитку проявилися у знятті або істотному зниженні обмежень щодо діяльності нерезидентів.

Значною мірою трансформувалися підходи і до питання про допущення іноземного капіталу у фінансово-кредитну сферу. На відміну від яскраво вираженої політики протекціонізму, котра практикувалася до цього, у 90-ті роки XX століття фінансову лібералізацію почали розглядати як важливу частину економічної політики. Однією з найважливіших складових нового курсу стала цілеспрямована модифікація законодавчої бази з регулювання припливу та умов функціонування іноземного капіталу у напрямі надання йому ширших гарантій і стимулів. У більшості латиноамериканських країн — Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Колумбії, Мексиці, Перу розширення допуску іноземного капіталу на внутрішній ринок стало розглядатися як дуже ефективний і оптимальний метод участі у міжнародних Інвестиційних потоках.

У межах нової економічної парадигми істотної модифікації зазнала законодавча база і насамперед ті й розділи, що регламентують масштаби чи межі допуску іноземних компаній на внутрішній ринок. Можна відзначити два найпринциповіших напрями, які піддавалися істотній трансформації.

1.Скасування або зниження межі обмежень, прийнятих раніше щодо відкриття зарубіжними банками своїх відділень і філій та їх доступу на внутрішній ринок, і надання можливості здійснювати увесь спектр операцій. Норми і правила, які регламентують та регулюють функціонування вітчизняних банків, було перенесено без будь-яких обмежень і на зарубіжні банки.

2.Лібералізація вивезення інвестованих коштів, переведення прибутку й дивідендів при одночасному знятті обмежень на здійснення валютних операцій. Запроваджені норми і правила загалом відповідають установленому й для інших секторів режиму, включаючи оподаткування.

Розширення позицій ТНК у реальному секторі зумовило й зростання масштабів банківського супроводження їхніх операцій, у тому числі й шляхом безпосереднього входження у фінансово-кредитну сферу. Протягом останніх років це простежується у політиці іспанського капіталу. За останні кілька років Іспанія стала найбільшим європейським інвестором у латиноамериканському регіоні. Поряд з демонтажем адміністративної системи регулювання транснаціоналізація стала однією з найсуттєвіших рис розвитку банківського сектору країн Латинської Америки".