регистрация / вход

Судові витрати Судові штрафи

Тема: Судові витрати. Судові штрафи. План 1. Поняття та види судових витрат в цивільному процесі, їх значення. 3 2. Державне мито: обчислення, порядок сплати, повернення державного мита. 5

Тема: Судові витрати. Судові штрафи.

План

1. Поняття та види судових витрат в цивільному процесі, їх значення. 3

2. Державне мито: обчислення, порядок сплати, повернення державного мита. 5

3. Витрати, пов'язані з розглядом справи. 16

4. Звільнення від сплати судових витрат. Розподіл судових витрат та їх відшкодування. 20

5. Цивільні процесуальні штрафи. 23

Джерела. 31

1. Поняття та види судових витрат в цивільному процесі, їх значення

Витрати по провадженню справи в цивільному судочинстві в Цивільному процесуальному кодексі України[1] (далі по тексту ЦПК) мають назву «Судові витратив (глава 5), яка, не зовсім точно віддзеркалює їх правову природу. Ними є витрати, які несуть сто­рони, треті особи з самостійними вимогами у справах позовного провадження, заявники і заінтересовані особи у справах окремого провадження та у деяких справах, що виникають з адміністратив­но-правових відносин, за вчинення в їх інтересах цивільних проце­суальних дій, пов'язаних з розглядом справи судом і виконанням по ній рішення.

Витрати по провадженню справи в цивільному судочинстві складаються з двох видів — державного мита і витрат, пов'язаних з розглядом справи (ст. 63 ЦПК).

У законодавчому визначенні державним митом є грошовий збір, що справляється державними органами в установленому розмірі з фізичних і юридичних осіб за вчинення в їх інтересах окремих дій та видачу документів, що мають юридичне значення[2] . В цивільному судочинстві — державне мито — грошовий збір, що справляється в судових органах з заяв і скарг, котрі подаються громадянами і юридичними особами до суду, та за видачу їм копії документів — судових рішень, ухвал, постанов, і який зараховується до бюджету місцевого самоврядування.

Обов'язок сплачувати державне мито за ведення цивільних справ у судах, що покладений на заінтересованих у справі осіб, має за мету забезпечити відшкодування державі певної частини коштів, що витрачаються на утримання і функціонування судової влади. Введення державного мита за провадження цивільних справ в суді (правильне за своєю суттю), може мати й негативні наслідки — перешкоджати наданню державою судового захисту. Тому розмір такого мита незначний, а подекуди громадяни з врахуванням май­нового їх стану зовсім звільняються від його сплати.

Витрати, пов'язані з розглядом справи, складаються:

з сум, що підлягають виплаті свідкам, експертам, перекладачам;

з витрат на проведення огляду на місці, на розшук відповідача;

з витрат, пов'­язаних з виконанням рішення тощо.

Розмір витрат, пов'язаних з розглядом справи в суді, на відміну від державного мита, залежить не від ціни заявлених позовних вимог та їх характеру, а від факти­чних затрат, пов'язаних з участю у справі свідків, експертів, перек­ладачів і з виконанням ними своїх функцій. Витрати, пов'язані з розглядом цивільної справи в суді, покладені на сторін та інших заінтересованих осіб, покликані:

гарантувати добровільне виконан­ня ними своїх обов'язків із спірних матеріальних правовідносин;

запобігати тяганині, пред'явленню безпідставних позовів;

виник­ненню недобросовісних спорів проти законних і обґрунтованих вимог сторони;

сприяти економії цивільних процесуальних засобів.

Правовий режим справляння державного мита і сплати інших витрат по провадженню цивільної справи в суді врегульований статтями 63—81 ЦПК, іншими законами і підзаконними актами України[3] .

2. Державне мито: обчислення, порядок сплати, повернення державного мита.

Об'єктом справляння державного мита в судах виступають цивільні процесуальні документи, перелік яких чітко і повно визна­чений в нормативному порядку.

Державне мито справляється:

1) з позовних заяв;

2) із зустрічних позовних заяв;

3) із заяв третіх осіб, які заявляють самостійні позовні вимоги на предмет спору між сторонами;

4) із скарг громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлін­ської діяльності;

5) із скарг на рішення, прийняті щодо релігійних організацій;

6) із касаційних скарг на рішення судів;

7) із скарг на рішення, що набрали законної сили;

8) із заяв і скарг у справах окремого провадження;

9) за повторну видачу копії судового рішен­ня, ухвали, постанови.

До позовних заяв, з яких справляється державне мито, відно­сяться, зокрема, заяви, в котрих виражені позовні вимоги про присудження відповідної суми грошей, про право власності на будівлі чи інше майно, про визнання права одного із подружжя на частку у спільному сумісно нажитому майні за час шлюбу, про поділ майна в натурі, про виділ частки майна із спільної часткової власності, про визнання договорів відчуження майна (купівлі-продажу, дарування, заповіту) та інших недійсними, інші заяви, що подаються особами для захисту порушених чи оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, які виникають з цивільних, шлю­бно-сімейних, житлових, земельних, трудових, природоохоронних та інших матеріально-правових відносин.

До заяв і скарг у справах окремого провадження, з яких справляється мито, відносяться:

заява про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним;

заява про визнання грома­дянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим;

заява про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану;

заява про встановлення фактів, що мають юридичне значен­ня;

заява про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'­явника, скарга на нотаріальні дії або на відмову в їх вчиненні;

заява про всиновлення дитини.

Скаргами на рішення судів, що набрали законної сили, та з яких справляється мито, є скарги, які подаються до правомочних посадових осіб суду і прокуратури, про опротестування ними рі­шення у порядку нагляду. До них відносяться заяви, що подаються до суду, про перегляд у зв'язку з ново виявленими обставинами рішень, ухвал і постанов суду, що набрали законної сили.

Інші заяви і скарги, що не відносяться до позовних заяв, заяв і скарг у справах окремого провадження, касаційних скарг і скарг на рішенні судів, що набрали законної сили, не підлягають оплаті державним митом. Ними є окремі скарги (подаються окремо від касаційної скарги), якими оскаржуються ухвали суду, постановлені одноособово і колегіально у передбачених ст. 323 ЦПК випадках, зокрема: про відмову забезпечити докази (ст. 39 ЦПК), визначення ціни позову та судових витрат (ст. 81 ЦПК), відмову в знятті чи зменшенні штрафу, накладеного судом (ст. 83 ЦПК), відмову в поновленні пропущеного строку (ст. 89 ЦПК), а також інші ухвали суду; заяви, які подаються на вирішення окремих питань, що виникають у процесі провадження у справі та виконання по ній судового рішення, — про забезпечення доказів, позову, про вступ у справу третіх осіб без самостійних вимог, про зміну підсудності, зміну чи скасування накладеного судом штрафу, про виправлення описки і явної арифметичної помилки в рішенні, про постановлення додаткового рішення, роз'­яснення рішення, про перегляд рішення, ухвали, постанови у зв'яз­ку з нововиявленими обставинами, про розстрочку або відстрочку виконання, про відвід судового виконавця тощо[4] .

Державне мито справляється в такому розмірі ставок:

а) із позовних заяв - 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

б) із скарг за неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що ущемляють права громадян - 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

в) із позовних заяв про розірвання шлюбу – 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

із позовних заяв про розірвання повторного шлюбу – 1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

у разі поділу майна розірванні шлюбу - 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

г) із позовних заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому порядку безвісно відсутніми чи недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, або з особами, засудженими до позбавлення волі на строк не менше трьох років - 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

д) з позовних заяв про зміну або розірвання договору найму житлових приміщень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та з інших позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці) - 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

е) із заяв (скарг) у справах окремого провадження - 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

є) із позовних заяв з переддоговірних спорів - 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

ж) із позовних заяв про розгляд питань захисту честі та гідності:

із позовних заяв немайнового характеру - 1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян;

із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - 1 відсоток ціни позову, але не менше 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову від 100 до 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - 5 відсотків ціни позову;

із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову понад 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - 10 відсотків ціни позову;

з) із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, що набрали законної сили - 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з майнових спорів - ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми;

и) за повторну видачу копії судового рішення, вироку, ухвали та іншої постанови суду - 0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний аркуш копії;

і) із позовних заяв щодо захисту прав громадян на земельну частку (пай) і майновий пай - 0,1 відсотка ціни позову.

Встановлені ставки справляння державного мита свідчать про те, що їх розмір визначений:

а) у відсотковому відношенні до ціни позову;

б) у розмірах частин неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діє на час сплати мита (з 02 вересня 1996 р. — 17 грн.)[5] .

Ціну позову складає грошова сума в гривнях, яка відобра­жає заявлену матеріально-правову вимогу позивача до відповідача і визначається за правилами, встановленими ст. 65 ЦПК:

1) у позовах про стягнення грошей — стягуваною сумою;

2) у позовах про витребування майна — вартістю відшукувано­го майна;

3) у позовах про стягнення аліментів — сукупністю всіх вип­лат, але не більше як за один рік;

4) у позовах про строкові платежі і видачі — сукупністю всіх платежів або видач, але не більше як за три роки;

5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі — сукупністю платежів або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач — сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше як за один рік;

7) у позовах про припинення платежів або видач — сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше як за один рік;

8) у позовах про дострокове розірвання договору майнового найму — сукупністю платежів за користування майном протягом року, що залишається до кінця дії договору, але не більше як за три роки;

9) у позовах про право власності на будинки, що належать громадянам на праві приватної власності, — дійсною вартістю будинку, а для будинків, що належать державним, кооперативним та іншим громадським організаціям, — не нижче їх балансової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, — загальною сумою всіх вимог.

Ціна позову вказується в позовній заяві. Якщо зазначена ціна позову явно не відповідає дійсній вартості стягуваного, то ціну позову і розмір мита має визначати суддя, постановивши про це відповідну ухвалу. У випадку, коли в заяві не вказана ціна позову і встановити в момент подання її неможливо, суддя, приймаючи позовну заяву, попередньо визначає розмір належного до сплати мита, виходячи з приблизної ціни позову. Тоді остаточна ціна позову і розмір мита визначаються в рішенні у справі з стягненням недоплаченого або поверненням переплаченого мита. Якщо при постановленні судом рішення загальна сума позову збільшується, мито обчислюється виходячи зі збільшеної суми позову. Аналогічно обчислюється мито, коли суд у відповідності з ч. 7 ст. 203 ЦПК вийде за межі заявлених позивачем вимог.

При поданні позову разом кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється виходячи з зага­льної суми позову і сплачується позивачем пропорційно частки поданих кожним вимог.

З загальної суми позову мито справляється також при поданні позову одним позивачем до кількох відповідачів та при об'єднанні суддею в одне провадження кількох однорідних позовних вимог (ст. 144 ЦПК).

Позовні заяви колективних сільськогосподарських підпри­ємств, селянських (фермерських) господарств до громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, до інших громадян про визнання договорів недійсними або про зміни і доповнення їх умов оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовних заяв з переддоговірних спорів, — 0,15 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, незалежно від того, оспорюється дого­вір у цілому чи лише в якій-небудь частині.

З позовних заяв про право власності на майно, про визнання недійсним договорів відчуження майна, про визнання права на частку в майні, при виділенні частки із загального майна і про витребування спадкоємцями належної їм частки майна державне мито сплачується виходячи з вартості відшукуваного майна або його частки. У тих випадках, коли позовна заява має одночасно майновий і немайновий характер, мито сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового і немайнового харак­теру. З позовних заяв про розірвання шлюбу одночасно з поділом майна державне мито справляється як за розірвання шлюбу, так і за поділ майна.

Державне мито з зустрічних позовних заяв та з заяв третіх осіб, які заявляють самостійні позовні вимоги, сплачується на загальних підставах. Аналогічний порядок встановлений для сплати мита належним позивачем при заміні ним неналежного позивача, а також правонаступником позивача, якщо мито не було сплачено позивачем.

У випадках виділення судом однієї або кількох із об'єднаних позовних вимог в самосійне провадження державне мито, сплаче­не при поданні позовної заяви, не повертається і перерахунок його розміру не провадиться, а за виділеною в самостійне провадження вимогою мито повторно не сплачується.

З повторно поданих позовних заяв, які раніше були залишені без розгляду, мито сплачується знову на загальних підставах. При цьому, коли в зв'язку з залишенням позовної заяви без розгляду, мито підлягало поверненню, але не було повернуто, до повторно поданого позову може бути доданий первісний документ про сплату мита, якщо не минув рік з дня зарахування його до бюджету.

У справах, які підлягають розгляду у порядку цивільного судо­чинства, державне мито сплачується до подання позовної заяви, заяви і скарги та до повторної видачі копії судового рішення чи іншої постанови за місцем виконання таких процесуальних дій. Сплачується мито шляхом безготівкового перерахування з розраху­нку платника митними марками або готівкою до кредитної устано­ви. Приймання кредитними установами державного мита від гро­мадян здійснюється у всіх випадках з видачею відповідної квитанції за встановленою формою, а перерахування — видачею примірника платіжного доручення, завіреного кредитною установою.

З позовів, що подаються до суду в іноземній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті.

Митні марки наклеюються на позовну заяву, заяву, скаргу і погашаються підписом судді з зазначенням дати. Квитанція банку і завірене ним платіжне доручення додаються до позовних заяв, заяв і скарг та залишаються у цивільній справі в суді.

Сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у випадках, передбачених ст. 69 ЦПК та ст. 8 Декрету «Про державне мито»:

1) внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством;

2) відмови в прийнятті заяви, скарги;

3) повернення позивачу позовної заяви, заявнику — заяви чи скарги, а особі, яка оскаржила рішення суду, — касаційної скарги в разі невиконання ними вимог судді про виправлення недоліків, виявлених у зазначених процесуальних документах (ст. 139 ЦПК);

4) закриття провадження в справі з підстав, що остання не підлягає розглядові в судах чи заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення спору і мож­ливість застосування цього порядку втрачена (пп. 1, 2 ст. 227 ЦПК);

5) залишення заяви без розгляду з підстав, що заінтересованою особою, яка звернулася до суду, не додержано встановленого для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішен­ня справи і можливість застосування цього порядку не втрачена, чи подання заяви недієздатною особою (пп. 1, 2 ст. 229 ЦПК).

Сплачене державне мито повертається за ухвалою судді чи суду фінансовим органом того району чи міста, до бюджету якого воно надійшло, на заяву платника мита, подану ним протягом року з дня зарахування мита до бюджету.

На забезпечення більш повного доступу громадян і юридичних осіб до правосуддя і судового захисту їх майнових і особистих немайнових прав та реалізації положень принципу публічності в цивільному судочинстві чинним законодавством, поряд з іншими гарантіями, встановлені пільги щодо сплати державного мита окре­мими категоріями осіб. Відповідно до ст. 4 Декрету «Про державне мито» від сплати державного мита звільняються:

1) позивачі — робітники та службовці — у справах, що вини­кають з трудових правовідносин; члени колективних сільськогоспо­дарських підприємств, працівники селянських (фермерських) гос­подарств — у справах, пов'язаних з їх трудовою діяльністю;

2) позивачі у справах, що випливають з авторського права, а також з права на відкриття, винахід, раціоналізаторську пропозицію та промислові зразки;

3) позивачі у справах про відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю году­вальника;

4) позивачі за позовами про стягнення аліментів;

5) громадяни (сторони) у касаційних скаргах і скаргах на рішення, що набрали законної сили, у справах про розірвання шлюбу;

6) сторони у справах, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних громадянинові незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним засто­суванням такого заходу, як взяття під варту, або незаконним нак­ладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи випра­вних робіт;

7) позивачі у справах про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином;

8) громадяни, віднесені до першої та другої категорії потерпі­лих внаслідок Чорнобильської катастрофи;

9) громадяни, віднесені до третьої категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно проживають до відселен-ня чи самостійного переселення або постійно працюють на терито­рії зон відчуження, безумовного (обов'язкового) і гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов'язко­вого) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення і не менше трьох років;

10) громадяни, віднесені до четвертої категорії потерпілих внаслі­док Чорнобильської катастрофи, які постійно проживають або по­стійно працюють і проживають на території зони посиленого раді ологічного контролю, за умови, що за станом на 1 січня 1993 р. вони проживали або відпрацювали в цій зоні не менше чотирьох років;

11) інваліди Великої Вітчизняної війни та сім'ї воїнів (партиза­нів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи, інваліди першої та другої груп;

12) державні і громадські органи, підприємства, установи, організації та громадяни, які звернулися у випадку, передбаченому чинним законодавством, із заявами до суду на захист прав та інтересів інших осіб;

13) органи місцевого та регіонального самоврядування: за позовами про стягнення з громадян збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству, навколишньому середовищу їхніми діями або бездіяльністю, а також внаслідок невиконання рішень органів місцевого та регіонального самоврядування; за по­зовами про припинення права власності на земельну ділянку;

14) органи соціального страхування та органи соціального захисту — за регресними позовами про стягнення з особи, яка заподіяла шкоду, сум допомоги і пенсій, виплачених потерпілому або членам його сім'ї, а органи соціального захисту — також за позовами про стягнення неправильно виплачених допомоги та пенсій:

15) позивачі і відповідачі — фінансові органи та державні податкові інспекції;

16) позивачі — Міністерство охорони навколишнього природ­ного середовища України, Міністерство лісового господарства Ук­раїни та їхні органи на місцях, органи рибоохорони — у справах про стягнення коштів на покриття шкоди, заподіяної державі забруд­ненням навколишнього середовища, порушенням лісового госпо­дарства та нераціональним використанням природних ресурсів і рибних запасів;

17) українські добровільні товариства «Спілка Чорнобиль», українська спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналіс-тів), громадські організації інвалідів, їхні підприємства та установи, республіканське добровільне об'єднання «Організація солдатських матерів України» за позовами, з якими вони звертаються до суду;

18) Національний банк України та його установи, за винятком госпрозрахункових;

19) Генеральна прокуратура України та її органи — за позова­ми, з якими вони звертаються до суду в інтересах громадян і державних юридичних осіб;

20) Українська державна страхова комерційна організація та її установи — за позовами, з якими вони звертаються до суду в усіх справах, пов'язаних з операціями обов'язкового страхування;

21) Пенсійний фонд України, його підприємства, установи й організації;

22) Фонд України соціального захисту інвалідів і його відділення;

23) громадяни за позовами про відшкодування збитків, завда­них неповерненням у терміни, передбачені договорами або уста­новчими документами, грошових та майнових внесків, що були залучені до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти на майно громадян.

Місцеві ради мають право встановлювати додаткові пільги для окремих платників щодо сплати державного мита, яке зараховується до місцевих бюджетів, а Міністерство фінансів України — щодо державного мита, яке зараховується до державного бюджету України.

Суд або суддя, виходячи з майнового стану громадянина, вправі звільнити його від сплати державного мита у доход держави (ч. 4 ст. 63 ЦПК).

3. Витрати, пов'язані з розглядом справи

Статтею 63 ЦПК до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать:

1) суми, що підлягають виплаті свідкам і експертам;

2) витрати, пов'язані з проведенням огляду на місці;

3) витрати на розшук відповідача;

4) витрати, пов'язані з виконанням рішення відповідно до ст. 372 ЦПК.

Отже, фактично це витрати, що пов'язані з розглядом справи в суді і з виконанням в ній рішення.

За викликаними до суду свідками, експертами та перекладача­ми зберігається їх середній заробіток за місцем роботи. Якщо зазначені особи не є працівниками підприємств, установ, організа­цій, їм виплачується винагорода за явку до суду або виконану роботу. При виконанні ними процесуальних обов'язків свідка, екс­перта, перекладача за межами постійного місця проживання, їм відшкодовуються витрати, понесені у зв'язку з переїздом до місця виклику і назад, наймом житла і добові. Свідкам виплачується винагорода в розмірі 12 відсотків мінімального розміру заробітної плати на день.

Перекладачам і експертам, яких призначено під час підготовки справи до розгляду або судового розгляду не в порядку службового доручення, за виконану роботу виплачується винагорода.

Експертам за проведення експертизи встановлюється винаго­рода в розмірі від двох до п'яти відсотків мінімального розміру заробітної плати за годину. її розмір визначається суддею залежно від кваліфікації експерта і складності виконуваної роботи. Виснов­ки експертиз, зроблені позаштатними експертами, друкуються в машбюро суду, який призначив експертизу. Оплата експерту за передрукування висновку провадиться з розрахунку 0,4—0,5 відсот­ка мінімального розміру заробітної плати за аркуш машинописного тексту.

Перекладачам залежно від їх кваліфікації встановлені такі розміри винагород:

1) за письмові переклади:

а) текстів, що містять інформацію соціально-економічного, філософського, природничо-наукового, науково-теоретичного, виробничо-технічного і довідкового харак­теру:

з української мови, а також інших мов народів СНД на іноземні мови — від 81 до 156 відсотків мінімального розміру заробітної плати за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних) знаків;

з іноземної мови на українську, а також на інші мови народів СНД, з однієї мови народів СНД на інші мови народів СНД — від 62 до 125 відсотків мінімального розміру заробітної плати за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних) знаків);

б) судово-слідчих матеріалів (протоколи слідчих і судових дій, обвинувальні висновки, вироки і рішення судів, скарги і заяви громадян та інші документи):

з української мови, а також мов народів СНД на іноземні мови — від 59 до 119 відсотків мінімаль­ного розміру заробітної плати за один авторський аркуш;

з іноземної мови на українську, а також на інші мови народів СНД, з однієї мови народів СНД на інші мови народів СНД — від 50 до 94 відсотків мінімального розміру заробітної плати за один авторський аркуш;

з рідкісних мов, з писемністю в'яззю, власною графікою, ієрогліфами, клинописом, а також з стародавніх мов, як і переклади на іноземні мови, віднесені до рідкісних мов, що мають писемність в'яззю, власну графіку, написання ієрогліфами, клинописом, опла­чуються із збільшенням ставок на 25 відсотків;

2) за усні переклади: з розрахунку чотири відсотки мінімально­го розміру заробітної плати на годину із збільшенням цієї погодинної ставки до п'яти відсотків мінімального розміру заробітної плати при застосуванні рідкісних європейських і східних мов[6] .

За правилом ст. 73 ЦПК кошти, необхідні на оплату свідків, експертів, а також на проведення огляду на місці, вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання. Якщо виклик цих осіб або огляд на місці провадиться за клопотанням обох сторін або з ініціативи суду, потрібні для цього кошти вносяться обома сторо­нами порівну. Перелічені суми не вносяться стороною, звільненою від оплати судових витрат. В таких випадках оплата провадиться з коштів, що відпускаються за кошторисом.

Виплата винагороди свідкам, експертам, перекладачам, а та­кож відшкодування їм витрат у зв'язку з явкою провадиться за ухвалою судді негайно після виконання ними своїх процесуальних обов'язків незалежно від стягнення з сторін сум, необхідних для цього.

Відшкодування витрат військовослужбовців, які викликаються до суду як свідки, законні представники потерпілих, експерти, перекладачі (проїзд, витрати по найму жилого приміщення, добові), провадиться за вимогою військових частин за встановленими нор­мами. Самим військовослужбовцям ніякі витрати не відшкодовую­ться.

Окремий порядок передбачений для стягнення витрат, пов'я­заних з розшуком відповідача, місце фактичного перебування якого невідоме, і що можливо як за ініціативою суду, так і за заявою позивача. Для цього суд (суддя) виносить ухвалу, покладаючи роз­шук відповідача на органи внутрішніх справ, витрати котрих стягу­ються з відповідача на користь держави в розмірі до п'яти мініма­льних заробітних плат[7] .

Статтею 372 ЦПК встановлено, що за проведення дій по виконанню судових рішень плата не стягується. Витрати на збері­гання і перевезення майна, на оплату експертів, комісійних, на відрядження і проїзд судового виконавця до місця виконання про­вадяться за кошторисом суду, при якому перебуває судовий вико­навець. Охоронець, якщо ним призначено не боржника або не члена його сім'ї, одержує за зберігання майна винагороду за вста­новленою таксою і відшкодування фактично зроблених витрат по його зберіганню, за відрахуванням фактично одержаної вигоди від використання цього майна (ч. 4 ст. 382 ЦПК).

Особи, які виселяються з самоуправно зайнятих жилих примі­щень, відшкодовують фактичні витрати, пов'язані з виселенням. Виселення осіб з будинків (жилих приміщень), що загрожують обвалом, провадиться за рахунок відповідних житлових органів державної районної адміністрації, виконавчих комітетів місцевих рад, підприємств, установ, організацій.

Зазначені витрати, пов'язані з виконанням, — за зберігання і перевезення майна, оплату експертів, комісійних, на відрядження і проїзд судового виконавця стягуються з боржника у доход держави за ухвалою судді незалежно від стягнення з нього майна чи грошо­вих сум.

До витрат, пов'язаних з розглядом справи, відносяться інші витрати, які ст. 63 ЦПК не включені до судових витрат, але по суті є такими. Це, зокрема:

1) витрати заявника у справі окремого провадження про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника, пов'язані з публікацією в місцевій пресі оголошення про виклик до суду держателя цінного паперу (ст. 279 ЦПК);

2) витрати сторони, пов'язані з оплатою допомоги адвоката, який брав участь у справі (ст. 76 ЦПК), та з оплатою інших осіб, які за чинним законодавством можуть здійснювати в судочинстві у справі цивіль­не процесуальне представництво; 3) витрати сторони за фактичну втрату робочого часу (ст. 77 ЦПК).

4. Звільнення від сплати судових витрат. Розподіл судових витрат та їх відшкодування

Витрати, понесені сторонами у справі, розподіляються між ними за правилами, встановленими статтями 75—78 ЦПК.

Стороні, на користь якої постановлено рішення, суд присуд­жує з другої сторони всі понесені витрати у справі незалежно від того, що ця сторона була звільнена від їх оплати на користь держави. Якщо позов задоволено частково, витрати присуджуються позивачеві пропорційно розміру задоволених судом позовних ви­мог, а відповідачеві — пропорційно до тієї частини позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено. Суд касаційної або наглядової інстан­ції при зміні рішення або постановленні нового рішення відповідно змінює і розподіл витрат між сторонами.

Витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката, який здійснював цивільне процесуальне представництво сторони, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони в розмірі до п'яти відсотків від задоволеної частини позов­них вимог. У справах немайнового і непозовного характеру витрати, пов'язані з оплатою юридичної допомоги адвоката, визначаються судом залежно від складності справи і затраченого часу на її прова­дження. В аналогічному порядку відшкодовуються стороні витрати, понесені на оплату юридичної допомоги, наданої особами, які мають право здійснювати в судочинстві у справі цивільне процесу­альне представництво.

Витрати, понесені позивачем при відмові його від позову, відповідачем не відшкодовуються. Але якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок добровільного їх задоволення відповідачем після пред'явлення позову, то суд за заявою позивача присуджує з відповідача всі понесені у справі витрати.

Порядок розподілу витрат у справі, в тому числі і на оплату адвоката, сторони можуть передбачити в укладеній між ними миро­вій угоді. Якщо цього не було зроблено, то стягнення витрат провадиться у порядку, передбаченому ст. 75 ЦПК.

Витрати у справі, понесені стороною, відшкодовуються не тільки другою стороною, а також у передбачених ст. 79 ЦПК випадках за рахунок держави. Так, при відмові повністю або частково в позові органам прокуратури, а також органам державного управління, іншим організаціям, установам, підприємствам і окремим громадя­нам, які звернулися з вимогою до суду на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб (статті 118, 121 ЦПК), відповідачеві відшкодовуються з коштів бюджету понесені ним у справі витрати повністю або пропорційно тій частині позовних вимог, в якій позивачеві відмовлено.

В разі відмови в позові позивачеві, звільненому від сплати судових витрат, вони приймаються на рахунок держави. Якщо обидві сторони звільнені від сплати витрат, то понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи відносяться за рахунок держа­ви.

При відмові в позові до відповідача, який був притягнутий як другий відповідач у справі, понесені ним витрати позивачем не відшкодовуються, а відносяться за рахунок держави і відшкодовую­ться з коштів бюджету (ч. 3 ст. 105 ЦПК).

Особі (позивачу), яка пред'явила позов до сторін у справі про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису (ст. 385 ЦПК), в разі задоволення судом позову, понесені нею витрати у справі відшкодовуються з коштів бюджету.

Понесені судом витрати у випадках, передбачених статтями 75 і 80 ЦПК, відшкодовуються державі.

Витрати, понесені судом, стягуються з кожної сторони про­порційно до тієї частини позову, щодо якої рішення постановлено проти неї, і зараховуються в доход держави. Коли сторона, на користь якої постановлено рішення, звільнена від сплати судових витрат, то останні стягуються з другої сторони у доход держави.

Так, витрати, понесені судом у зв'язку з розглядом справи, і державне мито, від сплати яких позивач був звільнений, стягуються з відповідача у доход держави пропорційно задоволеній частині позовних вимог. Якщо відповідача звільнено від судових витрат, то при відмові в позові, витрати, понесені судом у зв'язку з розглядом справи, стягуються з позивача в доход держави.

У випадках задоволення позову частково, коли відповідач звільнений від сплати витрат, понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи стягуються у доход держави з позивача, не звіль­неного від сплати судових витрат, пропорційно тій частині позов­них вимог, у задоволенні яких відмовлено.

Понесені судом витрати в разі відмови в позові позивачеві, звільненому від сплати витрат у справі, не відшкодовуються, а приймаються на рахунок держави. Якщо обидві сторони звільнені від сплати витрат, то понесені судом витрати у зв'язку з розглядом справи відносяться також за рахунок держави.

В доход держави стягуються витрати з відповідача (боржника), понесені органами внутрішніх справ на його розшук, оголошений судом (ст. 97 ЦПК).

Суд або суддя на заяву громадянина (сторони, третьої особи з самостійними вимогами, заявника), який повинен відшкодувати державі витрати, пов'язані з розглядом справи і виконанням судо­вого рішення, виходячи з майнового стану, може звільнити його від сплати витрат у доход держави (ч. 4 ст. 63 ЦПК).

Ухвала суду в питаннях визначення ціни позову та судових витрат може бути оскаржена (ст. 81 ЦПК).

5. Цивільні процесуальні штрафи

Цивільні процесуальні штрафи — це самостійна галузева від­повідальність (цивільна процесуальна відповідальність) у вигляді заходу майнового впливу, встановленого ЦПК, і застосовується судом до осіб, котрі не виконали покладених на них конкретних процесуальних обов'язків в складі цивільних процесуальних право­відносин у справі.

ЦПК України цивільні процесуальні штрафи встановлено: за неявку в суд свідка (ст. 44), за неподання на вимогу суду письмових і речових доказів (статті 48, 53), за порушення вжитих судом заходів по забезпеченню позову (ст. 153), за не повідомлення особами, які беруть участь у справі, про зміну своєї адреси (ст. 95), за порушення порядку під час розгляду справи (ст. 164), за неявку в судове засідання будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, ї їх представ­ників (ч. 4 ст. 172, ч. 1 ст. 173, ст. 174), за втрату виконавчого документа (ст. 358), за усунення від виконання розпоряджень судо­вого виконавця, пов'язаних із зверненням стягнення на майно боржника (ст. 386), за злісне невиконання вимоги судового вико­навця дати відомості про заробіток чи про відрахування з заробітної плати, за неякісне її виконання або ухилення провадити безпосе­редньо стягнення (ст. 407), за невиконання в строк відповідачем рішення суду, яким він особисто зобов'язаний виконати певні дії, крім передачі майна або сплати грошових сум (ст. 417).

Єдина для всіх зазначених правопорушень штрафна санкція характеризується особливостями за суб'єктним складом, підстава­ми відповідальності, умовами і процесуальним порядком застосу­вання.

У всіх правопорушеннях штраф передбачений в розмірах до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і лише для боржника, який не виконав рішення суду, котрим він зобов'язаний особисто виконати певні дії, крім передачі майна або сплати гро­шових сум (ст. 417 ЦПК), — до двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян повторно і в наступному розмір штрафу може бути збільшено втричі.

Встановлена відносна визначеність розміру штрафу пояснює­ться тим, що в штрафній санкції надто важко і майже неможливо відобразити численний зміст її складів, який визначається характе­ром правопорушення, а за деякими складами — матеріальним станом правопорушника, формою його вини і наступною поведін­кою. Тому законодавець визначив зміст санкції тільки в загальному вигляді і залишив на розсуд суду вибір конкретного розміру штрафу залежно від складу і змісту цивільного процесуального правопору­шення.

Суб'єктний склад відповідальності у вигляді штрафу неодно­рідний. Це — особи, які беруть участь у справі, а також ті, що не беруть участі у ній.

Особи, які не беруть участі в справі, несуть цивільну процесу­альну відповідальність у вигляді штрафу:

свідки — за неявку в суд без поважних причин (ст. 44 ЦПК);

посадові особи підприємств, установ, організацій і громадяни — за відмовлення без поважних причин подати на вимогу суду письмові або речові докази і за неповідомлення про неможливість їх подачі у встановлений строк (ст. 48 ЦПК);

за порушення заходів по забезпеченню позову, які забороняють провадити певні дії, платежі, передавати майно (ст. 153 ЦПК);

за ухилення від виконання розпоряджень судового ви­конавця, пов'язаних із зверненням стягнення на майно боржника, що знаходиться у інших осіб (ст. 386 ЦПК);

посадові особи підпри­ємств, установ, організацій — за втрату виконавчого документа (ст. 358 ЦПК), за порушення порядку провадження стягнення за вико­навчими документами, за зловмисне невиконання вимог судового виконавця подати відомості про заробіток чи про відрахування з заробітної плати, за неякісне виконання або за ухилення провадити безпосередньо стягнення (ст. 407);

за незабезпечення явки пред­ставника організації в судове засідання (ст. 172 ЦПК).

Цивільний процесуальний штраф може бути накладений та­кож на осіб, які беруть участь у справі:

за невиконання обов'язку повідомити суд про зміну своєї адреси, місця проживання або місця перебування під час провадження у справі (ст. 95 ЦПК), за неявку в судове засідання без поважних причин, відсутність яких потягла за собою відкладення розгляду справи (ст. 172 ЦПК);

на сторін — за неявку в судове засідання без поважних причин, якщо від кожного з них не надійшла заява про розгляд справи у їх відсут­ність: на відповідача, який сплачує аліменти, — за неповідомлення судовому виконавцю за місцем виконання протягом трьох днів про зміну місця роботи, проживання і наявності додаткового заробітку (ст. 408 ЦПК);

на відповідача — за невиконання судового рішення, яке зобов'язує його особисто виконати певні дії, крім передачі майна і сплати грошових сум (ст. 417 ЦПК).

Аналіз норм ЦПК, які регулюють відповідальність у вигляді штрафу, якщо їх розглядати в плані сформульованих в гіпотезах обставин, свідчить, що вони є односторонніми і визначають лише неправомірні обставини, настання яких тягне застосування штра­фу, передбаченого в санкції норми процесуального права. За ступе­нем чіткості і повноти сформульованих в них обставин вони рідко бувають визначеними (ст. 358 ЦПК), переважно вони відносно визначеними. Так, відповідно до ст. 164 ЦПК особі, яка порушує порядок в судовому засіданні, головуючий від імені суду робить попередження. При порушенні порядку в судовому засіданні сторо­нами або третіми особами суд відкладає розгляд справи або видаляє порушників з залу судового засідання на весь час судового розгляду або на частину його за неповагу до суду, що виявилася в непідкоренні свідка, позивача, відповідача й інших громадян розпоряджен­ню головуючого або в порушенні порядку під час судового засідан­ня, а також вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну неповагу до суду або встановленим в суді правилам, накладається адмініст­ративне стягнення у вигляді арешту на строк до п'ятнадцяти діб або штраф в розмірі від 0,5 до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 1853 Кодексу про адміністративні правопорушення України).

Але не зовсім зрозуміло, чи є штраф додатковим засобом впливу на порушників, який застосовується разом з видаленням з залу судового засідання, чи має самостійне значення, і чи необхідна винна поведінка таких осіб при застосуванні цивільних процесуа­льних санкцій даної норми права?

Зміст структурних елементів норм ЦПК, якими передбачені штрафні санкції, дає можливість стверджувати, що винна поведінка правопорушника не є обов'язковою умовою для їх застосування. В теорії цивільного процесу це питання широко не досліджувалося, але в юридичній літературі мають місце категоричні судження, що штраф може бути накладений на правопорушника за наявності вини або уявлення про її наявність при виявленні факту невико­нання процесуальних обов'язків[8] . Але такий висновок не випливає з норм ЦПК, якими передбачені штрафні санкції. Наявність вини необхідна для настання відповідальності:

свідка — за неявку в суд (ст. 44), посадових осіб і громадян — за невиконання обов'язку про подання до суду письмових і речових доказів (статті 48, 53);

осіб, які порушили порядок в залі судового засідання (ст. 164);

посадових осіб організацій, які не забезпечили явку представників в судове засідання (ч. 4 ст. 172);

осіб, які порушили заходи по забезпеченню позову (ст. 153);

посадових осіб організацій за злісне невиконання вимог судового виконавця (ст. 407);

осіб, з яких за судовим рішен­ням стягуються аліменти, і посадових осіб організацій — за непо­дання необхідних повідомлень (стаття 403, 408).

В більшості з цих норм відповідальність передбачена за винну протиправну бездіяльність — за невчинення особою певних проце­суальних дій, покладених на неї законом, судом чи державним вико­навцем (статті 44, 48, 53, 172, 407, 408 ЦПК). За винні протиправні дії відповідальність настає тільки за порушення заходів по забезпе­ченню позову (ст. 153 ЦПК) і втрату виконавчого документа (ст. 358 ЦПК). За деякі цивільні процесуальні правопорушення відповіда­льність настає за наявності факту скоєння правопорушення, за невиконання у встановлений строк певних процесуальних дій (стат­ті 95, 386, 417 ЦПК) і за неякісне виконання вимог судового виконавця (ст. 407 ЦПК). Наявність вини як неодмінної умови для цивільної процесуальної відповідальності за ці правопорушення в зазначених нормах не передбачена. На норми цивільного процесу­ального права, що передбачають безвинну відповідальність, має вплив — положення цивільного права про можливість настання в окремих випадках цивільно-правової відповідальності як договір­ної, так і деліктної незалежно від вини[9] .

Наявність штрафної безвинної цивільної процесуальної відпо­відальності пояснюється також диспозитивним характером норм ЦПК, які передбачають відповідальність за конкретні правопору­шення і надають суду право самому вирішувати питання про необ­хідність застосування чи не застосування штрафу до конкретної особи за певне цивільно-процесуальне правопорушення. Встанов­ленню безвинної відповідальності сприяло і наявність окремого правила ст. 83 ЦПК про зняття або зменшення штрафу.

Штраф може бути накладений суддею або судом при колегіа­льному розгляді справ, передбачених статтями 1241 , 237, 255 ЦПК.

Про накладення штрафу виноситься ухвала, копія якої надси­лається оштрафованій особі (ст. 82 ЦПК). Остання протягом десяти днів після одержання копії може просити суд, який наклав штраф, про зняття або зменшення його розміру. Заява розглядається в судовому засіданні з повідомленням оштрафованої особи, але її неявка не перешкоджає розгляду заяви. На ухвалу про відмову зняти штраф чи зменшити його розмір може бути подана скарга і внесене подання прокурором (ст. 83 ЦПК). Інший процесуальний порядок встановлений ст. 417 ЦПК. Ухвала суду про накладення штрафу може бути оскаржена особою на яку його накладено, а прокурором — внесено подання.

Штраф, встановлений цивільним процесуальним правом є самостійним галузевим видом відповідальності, яка відрізняється від штрафної відповідальності, встановленої іншими галузями пра­ва — цивільного, адміністративного, кримінального[10] .

В цивільному праві штрафні санкції виступають як вид неус­тойки (ст. 178 Цивільного кодексу), якою визнається визначена законом або договором грошова сума, боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобо­в'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Неустойка зас­тосовується тільки і виключно до тих цивільних правопорушень (за невиконання або неналежне виконання), де вона передбачена зако­ном або договором. Наявність і розмір неустойки, як правило, визначаються законом і її умови є обов'язковими для включення до договору. Але сторони можуть включити до договору сплату неус­тойки на випадок порушення таких його умов, за які в законі відповідальність не передбачена. Невключення в договір неустойки, якщо така передбачена законом, не звільняє сторону, яка порушила договірні відносити, від її сплати.

В цивільному процесі випадки настання штрафної відповіда­льності та її розмір за конкретні правопорушення визначаються виключно нормами ЦПК, сторони таких прав не мають.

Штраф як вид цивільно-правової відповідальності стягується з боржника на користь кредитора, виконуючи тим самим правопоновлюючу роль. Цивільно-процесуальні штрафи стягуються з осіб, які беруть і тих, що не беруть участі у справі, за цивільно-процесу­альні правопорушення не на користь сторін, а в державний бюджет.

В кримінальному праві штраф як кримінальна відповідальність виступає одним з видів покарання (п. 6 ст. 23 КК) і являє собою особливу форму державного примусу, що застосовується судом від імені держави до особи, винної у вчиненні злочину, та має на меті виправлення і перевиховання засуджених, а також запобігання вчи­ненню нових злочинів і тягне судимість винного. Це вид покарання, який полягає в грошовому стягненні з засудженого в прибуток держави певної суми. Штраф як кримінальне покарання застосовує­ться тільки до злочинця, має особистий характер, призначається судом публічно від імені держави. Штраф в кримінальному праві передбачений як основне і додаткове покарання у випадках і межах, установлених кримінальним законом за менш небезпечні злочини, що вчинюються в основному з корисливою метою або завдають майнову шкоду. Як основний вид покарання штраф широко дифере­нційований (статті 126, 163і , 179, 181, 201, 202, КК). Конкретний його розмір визначається виходячи з тяжкості скоєного злочину і майнового стану винного. А щоб він виконав караний, запобіжний і виховний вплив його розмір визначається так, щоб він був відчутним, але посильним для засудженого. Одночасно з накладенням штрафу судом вирішується питання про відшкодування завданої шкоди по­терпілим від злочину громадянам і організаціям. У випадку злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного як основне пока­рання, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт (ст. 32 КК). Заміна цивільно-процесуального штрафу на іншу санкцію не допускається.

В адміністративному праві штраф є видом адміністративних стягнень за правопорушення (проступки), якими визнаються про­типравні, винні (умисні або необережні) дії чи бездіяльність, які посягають на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління (статті 9, 24 КАП). Отже, адміністративна відповідальність у вигляді штрафу настає за адміністративні правопорушення в сфері адміністратив­них правовідносин. їх охорона забезпечується різними органами державного управління, вони ж і застосовують штраф за адмініст­ративний проступок (статті 218—244 КАП). Як виняток штраф накладається суддями районних судів (ст. 221 КАП). Це свідчить про те, що штраф, передбачений адміністративним правом, відріз­няється від цивільно-процесуального штрафу за своєю правовою природою, за виконуваними функціями і широким суб'єктним складом його застосування[11] .

Зняття та зменшення судового штрафу регулює ст. 83 ЦПК, згідно якої протягом десяти днів по одержанні копії ухвали особа, на яку накладено штраф, може просити суд, що наклав штраф, про зняття або зменшення розміру штрафу. Ця заява розглядається в судовому засіданні з повідомленням особи, на яку накладено штраф. Однак неявка цієї особи не є перешкодою для розгляду заяви.

На ухвалу про відмову суду або судді зняти штраф або зменшити його розмір може бути подано скаргу, внесено окреме подання.

Джерела

1. Конституція України.

2. Цивільний процесуальний кодекс України.

3. Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито».

4. Закон України від 11 липня 1995 р. «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» // Голос України. — 16 серп. — 1995 р.

5. Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 5

  1. Інструкція про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам у зв'язку з їх викликом до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів (службових осіб), у провадженні яких перебувають справи про адміністративне правопорушення, затверджена постановою Ради Міністрів УРСР від 22 лютого 1991 р., із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1991 р. та від 7 травня 1993 р.

7. Указ Президента України від 21 листопада 1995 р. «Про внесення змін до Указу Президента України від 13 вересня 1994 р. № 519» // Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 27 листопа­да 1995 р. № 01-8/844.

8. Указ Президента України N 762/96 від 25.08.96 „Про грошову реформу в Україні”.

9. Постанова Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 78 «Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідача у циві­льних справах».

10. Самощенко И. С, Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому зако­нодательству. М., 1971.

11. Кузнецов Н.В. Санкции в гражданском процессуальном праве. Саратов, 1981.

12. Кузнецов Н.В. Советский гражданский процесс. М., 1985.

13. Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. М., 1970.

14. Штефан М.И. Гражданская процессуальная ответственность. // Повы­шение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций. К., 1988.


[1] Відомості Верховної Ради УРСР 1963 р., N 30, ст. 464

[2] Ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито» // Голос України. — 12 лют. — 1993 р.

[3] Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито» // Голос України. — 12 лют. — 1993 р.; Закон України від 11 липня 1995 р. «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України» // Голос України. — 16 серп. — 1995 р.; Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 5 // Закон і бізнес. — 1994. — № 8; Інструкція про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам у зв'язку з їх викликом до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів (службових осіб), у провадженні яких перебувають справи про адміністративне правопорушення, затверджена постановою Ради Міністрів УРСР від 22 лютого 1991 р., із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1991 р. та від 7 травня 1993 р. // ЗП УРСР. — 1991. — № 3. — Ст. 16; ЗП України. — 1992. — № 1. — Ст. 24; 1993. — № 10. — Ст. 208.

[4] п. 22 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затверд­женої Головною державною податковою інспекцією 22 квітня 1993 р.

[5] Указ Президента України від 21 листопада 1995 р. «Про внесення змін до Указу Президента України від 13 вересня 1994 р. № 519» // Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 27 листопа­да 1995 р. № 01-8/844. та Указ Президента України N 762/96 від 25.08.96 „Про грошову реформу в Україні”.

[6] ст. 71 ЦПК, пп. 8—10 Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам у зв'язку з їх викликом до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів (службових осіб), у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення.

[7] Постанова Кабінету Міністрів України від 1 лютого 1995 р. № 78 «Про визначення розміру витрат, пов'язаних з розшуком відповідача у циві­льних справах» // Закон і бізнес. —1995. — № 9 (берез.).

[8] Самощенко И. С, Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому зако­нодательству. М., 1971. — С. 44.

[9] Кузнецов Н.В. Санкции в гражданском процессуальном праве. Саратов, 1981. — С. 11; Курс советского гражданского процессуального права. Т. 2, М., 1981. — С. 63; Советский гражданский процесс. М., 1985. — С. 145.

[10] Матвеев Г.К. Основания гражданско-правовой ответственности. М., 1970. — С. 83.

[11] Штефан М.И. Гражданская процессуальная ответственность. // Повы­шение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций. К., 1988. — С. 227 — 234.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему