регистрация / вход

Функції та принципи цивільного права

Ф. – це певні напрямки впливу цив.-прав. норм, обумовлені змістом суспільних відносин (власності товарно-грошових, особистих немайнових), що включені до предмета цивільно-правового регулювання.

.

Ф. – це певні напрямки впливу цив.-прав. норм, обумовлені змістом суспільних відносин (власності товарно-грошових, особистих немайнових), що включені до предмета цивільно-правового регулювання.

Ф. 1) регулятивна; 2) охоронна; 3) попереджувально-виховна; 4) попередж.-но-стимулююча.

1) – забезпечує врегулювання нормами цивіл. права відносин власності, товарно-грошових а також особисто немайнових.

2) – забезпечує захист порушених суб’єктивних майнових і особистих прав.

3) – тісно пов’язана з охоронною. Може здійснюватися лиш відносно правопорушників, чия поведінка заслуговує на засудження.

4) – зміст полягає в стимулюванні різними цив.-прав. засобами; необхідної суспільству і державі поведінки громад. та організацій.

Міжнародні договори в системі цив. закон-ва Укр.

Ц. право в Україні не ізольовано від цивільного права зарубіжних країн. Воно взаємодіє з ним, зона його впливу3 і, в свою чергу, впливає на нього. Сьогодні важко обійтись без обміну досвідом. Тим більше, що правові системи різних країн виявляють все більшу спільність до зближення певної уніфікації, що, зокрема, спрощує міжнародні стосунки, дає можливість гармонізувати національні галузі права.

Міжнародна договірна уніфікація потребує вивчення зарубіжного цивільного права. Створенню уніфікованих актів передує турельна підготовча робота, порівняльні дослідження відпорного нормативного матеріалу багатьох країн з метою встановлення як схожих положень, так і відмінностей, відносно яких необхідно досягти єдності. Прикладом уніфікації цивільних норм шляхом укладення міжнародно-правових актів можна назвати Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.

Наслідком взаємодії вітчизняного ц. права з іноземним є застосування останнього суб’єктами цивільних правовідносин з іноземним елементом, судовими чи арбітражними органами України.

Поняття і система зобов’язань у цивільному праві

У цивільному законодавстві так визначено поняття зобов’язання: в силу зобов’язання одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Види зобов’язань:

а) часткові – кожний кредитор має право на одержання виконання в рівній частці предмета зобов’язання, кожний з боржників зобов’язаний виконати свою частку, рівну з частками інших боржників даного зобов’язання.

б) субсидіарні – при невиконанні або неналежному виконанні обов’язку одним із боржників зобов’язання виконання зобов’язання покладається на іншого боржника.

в) солідарні – кожний кредитор вправі одержати виконання в повному обсязі, а кожний боржник повинен виконати зобов’язання також повністю.

г) уступка вимоги – передача кредиторам своїх прав за зобов’язання іншій особі (кредитор, який поступився своїми правами – цемент), а особа, на користь якої право поступається – цесіонарій.

д) переведенням боргу – вибуття із зобов’язання первісного боржника і вступ у нього нового боржника.

Ц. право як наука та учбова дисципліна

Наука сучасного ц. права визначається як система знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, тлумачення цивільно-правових норм, результати аналізу й узагальнення практики застосування цивільних норм, суть термінології норм. З цього випливає, що її предметом є: 1) норми; 2) с. від-ни, що становлять предмет цивільно-правового регулювання; 3) цивільні правовідносини; 4) юридичні факти; 5) судова, арбітражна, амін. практика застосування цивільно-правових норм.

В цивільному праві як навчал. дисципліні висвітлюється чимало теоретичних питань, перш за все визначаються основоположення понятт6 предмета, методу, ф-цій, системи цивільного права, сучасного цивільного законодавства, колізійних норм тощо, на основі аналізу літературного, нормативного і практичного матеріалу формуються висновки та узагальнення. Ц. закони не повинні розкривати змісту ц-правових категорій, які ними передбачаються. Це є завданням цивільного права як науки і навчальної дисципліни.

Поняття зміст та особливості ц. правовідн.

Ц.-правові відносини – це форма, завдяки якій норми ц. права реалізуються в житті.

Особливості:

1) це майнові і особисті немайнові відносини урегульовані нормами цивільного права.

2) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

3) суб’єктивні права і суб’єктивні обов’язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Таким чином ц.-п. відносини – це майнові та особисті немайнові відносини між майново відокремленими юр. рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних цивільних прав, обов’язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного принципу.

Ц. правоздатність і дієздатність

Правозд . – це здатність мати цивільні права й обов’язки. Виникає з моменту народження до смерті.

Реальність і гарантованість правоздатності: (ст.12 ЦК).

а) ніхто не може бути позбав. цив. правоздатності;

б) можливе обмеження (до 5 р.) (позбав. права займати певні посади тощо).

Дієздатність – здатність своїми діями набувати цив. прав. і створювати для себе цив. обов’язки.

а) повна – 18 р.

б) часткова – від 15 до 18 р.

в) обмежена – 1) зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами;

2) як наслідок цього – тяжке матеріальне становище самого громадянина та його сім’ї.

Здійснюється в судовому порядку.

д) визнання громад. недієзд. лише в судовому порядку, якщо внаслідок душевної хвороби або недоумства гр.-ин не може розуміти значення своїх дій або керувати ними.

Визнання громад. безвісно відсутнім та оголошення його померлим.

Без. відсутнім :

а) протягом року відсутній в місці його постійного проживання;

б) протягом того ж строку в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування;

в) невідомість місця перебування не можна усунути за допомогою відповідних заходів.

Перебіг строку з дня одержання відомостей про відсутнього, якщо неможливо встановити день, то перше число наступного місяця, якщо невідомий місяць – то з 1 січня наступного року.

Оголош. померлим :

а) якщо громад. відсутн. в місці постійного проживання протягом 3 років;

б) якщо протягом того ж строку в місці постійного проживання громад. немає відомостей про місце його перебування;

в) вжиті заходи для виявлення місцеперебування громад. і одержання відомостей про нього не дали позитивних наслідків;

г) 3-х р. строк скороч. до 6 місяц., коли громад. пропав без вісті за обставинами, що загрожували смертю, або є підставою припускати його загибель від певного нещасного випадку;

д) військовосл. або інші громад., які пропали без вісті у зв’язку з воєнними діями. Вони – не раніше ніж після 2 р. з дня припин. воєн. дій.

Ознаки і види юр. осіб

Юр. особами визнаються організації, як4і мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язок, бути позивачем і відповід. в суді, арбітр. суді, третейськ. суді. З цього можна виділ. істотні ознаки:

1) організаційна єдність (колективне утворення, певним чином організований колектив людей;

2) наявність відокремл. майна;

3) виступ у цивільному обороті від свого імені;

4) здатність нести самостійну майнову відповідальність;

5) здатність бути позивачем або відповідачем в суді, арбітраж., чи третейському суді.

Види :

а) приватні

б) колективні

в) державні

г) змішані

д) сумісні з участю заруб. партнерів

е) іноземні

є) міжнародні організації та об’єднання

Поділяються на

а) комерційні

б) не комерційні

Комерційні – головною метою діяльності є одержання прибутку.

Установчі документи і порядок створення юридичних осіб

Виникнення ю.о. неможливе без певних устан. документів, якими можуть бути: розпорядчий акт, або статут, або установчий договір і статут тощо.

В уст. докум. повинні зазначатись найменування, місце знаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція органів, а також інші відомості, що передбачаються законодавчими актами про юр. особи відповідного виду. Устан. документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству. Виділяють такі способи утворення юр. осіб:

1) розпорядний;

2) нормативно-явочний (умови створ. юр. особи зафіксов. у законі у вигляді загального дозволу держави);

3) дозвільний (необх. дозвіл відповідного органу чи підприємства);

4) договірний (добров. об’єднання для досягнення певних цілей).

Орган держ. реєстр. протягом 5 роб. днів з дати надходж. документів зобов’яз. провести держ. реєстрацію суб’єкта підпр. діяльності і видати заявне свідоцтво.

Документи : 1) уст. документи; 2) реєстраційна картка; 3) документ про оплату реєстраційного збору.

Юридичні факти

Ю. ф. – це конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства зв’язують правові наслідки, передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин.

ст.4 ЦК дає приблизний перелік юр. ф.: угоди, відкриття, винаходи, створення творів науки, літератури, мистецтва, заподіяння шкоди іншій особі, інші.

Правовою наукою розроблено класифікацію юридичних фактів на підставі певних критеріїв. Залежно від зв’язку з волею суб’єкта вони поділяються на події та дії.

Події – ю.ф. настання яких не залежить від вольової поведінки осіб (явища стихійного характеру)

Дії – ю.ф. зв’язані з волею осіб.

Залежно від того, чи відповідають цив.-правовим нормам дії, вони поділяються на правомірні і неправомірні (протиправні).

Правомірні – відповідають вимогам законодавства (угоди, юр. вчинки тощо).

Неправомірні – вчиняються з порушенням вимог законодавства.

Поняття та умови дійсн. угод

Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних справ та обов’язків.

Для того, щоб угода мала належну юрид. силу, вона повинна задовольняти ряд умов – умови дійсності угод:

а) про форму;

б) про сторони;

в) про зміст угоди;

г) про відповідальність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.

Угода, укладена з порушенням зазначених умов визначається законодавством недійсною.

Недійсною має бути визначена угода, яка не відповідає вимогам закону, навіть якщо вона не підпадає під жодну з означених недійсних угод. Якщо таку угоду укладено, але не виконано, то суд або арбітраж визнає недійсною без застосування будь-яких санкцій до сторін, оскільки вони ще не порушили закон.

Якщо вже угоди були повністю або частково виконані – то кожна стор. зобов’язується повернути другій стороні все одержане за угодою, тобто сторони поновлюються в стані, в якому перебували до укладення угоди. Такі наслідки недійсності угоди у науці називаються двосторонньою реституцією.

Форми угод та наслідки їх недотримання

Форма волевиявлення – це форма угоди. Угоди можуть укладатись усно або у письмовій формі (простій або нотаріальній). Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають за виключенням випадків, коли закон зобов’язує укласти угоду у певній формі. ЦК не дає вичерпного переліку випадків укладання угод у письмовій формі. Письмові угоди мають бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього посвідчується організацією, в якій працює чи навчається гром-нин, що укладає угоду або амін. стаціонарного лікувально-проф. закладу, де він перебуває на лікуванні, або органом чи посадовою особою, що вправі вчиняти нотаріальні дії.

Наслідки недотр. форми угоди. Недійсність угоди обмеження у виборі доказів для підтвердження угоди.

Недотримання форми угоди викликає її недійсність лише у випадку, коли такий наслідок прямо передбачений у законі.

Поняття і види строків у цивільному праві

Правовий строк - період або момент у часі, з настанням або закінченням якого пов’язано певну дію або подію, які мають юридичн. значення.

1) за підставами встановлення

а) законом (авт. право)

б) амін. актом

в) угодою (позика).

г) рішенням суду, арбітражного або третейського суду.

2) за ступенем самостійності учасників

а) інкеративні (не підлягають зміні)

б) диспозитивні (визнач. сторонами)

3) за розподілом обсягу прав і обов’язків сторін по окремих періодах часу розрізняють:

а) загальні

б) окремі

Загальне значення для всіх інститутів цивільного права має поділ строків за способами їх встановлення (календ. дата, період часу, вказівка на подію, момент витребування кредитора тощо).

Позовна давність – строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено.

Види п. дав.:

а) загальні – 3 р.

б) скорочені (для окремих видів вимог). – 6 м., 2 м.

Перебіг загального або скороченого строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. За загальним правилом, воно виникає з дня, коли особа дізналась, або повинна була дізнатись про порушення свого права.

Позовна давність

П.д. – строк для захисту права за позовом особи, право якої поруш4ується.

Тривалість . Законодавство передбачає 2 види строків позов. давн.:

а) загальні – 3 р.

б) спеціальні – 6 м, 2 м.

Перебіг строків п.д. зупиняється у випадках:

а) коли пред’явленню позову перешкоджає надзвичайна і невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

б) коли позивач або відповідач перебуває у складі Зб. Сил, переведений на військ. стан.

Перебіг строку п.д. зупиняється якщо ці обставини виникли або продовжували існувати в останні 6 місяців строку давності, а якщо вказаний строк менший 6 м. – протягом строку давності.

Переривання п.д. допускається лише:

а) при пред’явленні позову у встановленому порядку (пред’явлення позову, залишеною без розгляду, не перериває перебігу строків позовної давності);

б) в спорах, в яких однією або двома сторонами є громадяни, перебіг строку позовної давності переривається здійсненням зобов’язаного особою дій, що свідчить про визнання боргу.

Поновлення . Якщо суд визнає поважною причиною пропуск строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Право приватної власності: суб’єкти, зміст, підстави наб.

Суб’єктами приватної власн. є гром. Укр., іноземні громад. та особи без громад., тобто лише фізичні особи.

Зміст:

1) право володіння;

2) право користування;

3) право розпорядження.

1) Володіння кожен громад. здійснює самостійно або за власною волею спільно з іншими особами.

2) - // - . Може бути позбавл. можливості, всупереч власній волі, користув. своєю власністю (позбав. волі).

3) Воно остаточно утвердж. абсолютну владу гр.-на над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодою продажу, дарування тощо.

Загальною умовою визнання громадянина власником набутого майна є правомірність його одержання:

1) виникн. пр. власності на доходи, від участі в суспільному виробництві;

2) - // - на доходи гр.-ян від індивідуальної праці та підприємницької діяльності.

3) - // - за договором та іншими право чинами.

4) - // - внаслідок приватизації об’єктів державної власності за приватизаційними майновими сертифікатами.

Право спільної власності

Майно може належати на праві власності не лише одній, а й Кольком особам одночасно.

Об’єднане майно може належати на праві спільної часткової або спільної сумісної власності. З правової точки зору між двома різновидами спільної власності існують певні відмінності. Так, кожен учасник, спільної часткової власності має чітко визначену наперед частку у праві власності на спільне майно. Частки можуть бути рівними і нерівними. У випадку загибелі, пошкодження частини майна, якого користувався один із співвласників, останній не втрачає права спільної власності, оскільки відбувається відповідне зниження часток інших співвласників.

У спільній суміс. власн. її учасники не мають наперед визначних часток. Тут право кожного із співвл. рівною мірою поширюється на все спільне майно. Вони мають рівні права володіння користування, а за певних умов і розпорядження ним.

Частки тут можуть бути визначені при виділі або поділі майна з додержанням принципу їхньої рівності. Крім випадків, прямо передбачених законом.

Цивільно-правові та зобов’язальні способи захисту права власності

Найважлив. цивіл.-правоим засобом захисту права власн. є віндикація – витребування власником майна з чужого незаконного володіння (шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж).

Віндикаційний позов не може бути задоволений. коли у відповід. речі вже немає.

Коли хтось чинить перешкоди власнику у користуванні або розпорядженні річчю, власник може вимагати усунення порушень його права. (негаторний позов ).

Витрати пов’язані з усуненням порушень прав власника несе порушник.

Віндикаційний і негаторний позови належать до позовів речового характеру.

Якщо речі у незаконного володільця вже немає, не можна і вимагати її повернення. Проте, це не означає. що власник у цих випадках ніяк не може захистити свої інтереси. Він може використати зобов’язально-правові засоби захисту права власності (позов про відшкодування заподіяної шкоди).

Особисті немайнові права фізичних осіб та їх захист

Різні види особистих немайнових прав можна зібрати у 3 правових інститути:

1) право на немайнові блага, втілені у самій особистості:

а) право на ім’я;

б) на товарний знак;

в) на честь та гідність;

г) на власне зображення.

2) право на особисту недоторканість, свободу, охорону життя і здоров’я:

а) право на особисту недоторканість;

б) право на охорону життя і здоров’я;

3) право на недоторканість особистого життя:

а) цив. право на недоторканість життя;

б) право на особисту документацію;

в) право на таємницю особистого життя;

г) право на таємницю особистого спілкування.

Сьогодні у зв’язку з неурегульованістю цивільним правом багатьох особистих немайнових порав, не зв’язаних з майновими, у законодавстві відсутні й санкції, які були б спрямовані як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав. Тому наукова література пропонує закріпити у законі передусім загальне право особи на усунення порушення будь-якого її особистого немайнового права в судовому порядку, а також такі формі відповід.-ті, як громадський осуд та гром. догана, публічне вибачення, стягнення штрафу, звільнення з посади або заборона займати відповідні посади.

Захист авторських і суміжних прав

Суміжні права – право на результати творчої діяльності виконавців, виробників фонограми та організацій мовлення, пов’язаних з використанням творів літератури і мистецтва, автор. права, на які належать іншим особам.

Захист майнових і особистих немайнових прав авторів здійснюється нормами різних галузей права – кримінального, адмін., цивільн.

Закон чітко визначає, що є порушенням а.п. і с.п.

- будь-яке відтворення, розповсюдження та інше використання, а також ввезення в Україну без дозволу осіб, які мають а право чи с. право, примірників творів, фонограм, програм мовлення;

- ввезення на територію Укр. примірників творів і фонограм, які в Україні охороняються, із країн, де ці твори і фонограми не охороняються.

У разі порушення а. чи с. прав суд може постановити рішення чи ухвалу про заборону випуску твору, виконання постановки тощо.

Може постановче рішення про знищення або відчуження всіх примірників твору або фонограм тощо. У разі поруш. а. права і с. права потерпілі мають право вимагати:

- відшкодування збитків;

- вилучення та спрямув. на їх користь прибутків порушника, одержаних ним у результаті порушення авторського права і суміжних прав, замість відшкодування збитків;

- замість відшкодування збитків потерпілі можуть вимагати компенсації в розмірі від 10 до 50 000 мін. розмірів зар. плати.

Ліцензійні договори на використ. об’єктів промислової власності

До об’єктів промислової власності відносять винаходи, загальнокорисні зразки, промислові малюнки і моделі, фабричні товарні знаки, знаки обслуговування, фірмове найменування місця походження тощо.

Основним правоохоронним документом, яким захищаються об’єкти промислової власності, є патент (деякі результати науково-технічної творчості охороняються свідоцтвами).

Власник патенту має право дати дозвіл будь-які особі (видати ліцензію) на використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. Договори про передачу права власності на винахід, корисну модель і промисловий зразок на ліцензійні договори підлягають обов’язковій реєстрації у Держпатенті України. Власник свідоцтва, має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі, ліцензійного договору. Обов’язковою умовою в цьому договорі є те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не повинна бути нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови. Л.д. підлягають обов’язковій реєстрації у Держпатенті України.

Договір доручення і комісії (порів. х-ка)

Д.доруч. і д.комісії – зобов’язання, спрямовані на надання послуг юрид. характеру.

За догов. дор. 1 сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певний юрид. дії.

За д.комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за винагороду вчинити одну або кілька угод від свого імені за рахунок другої сторони (комітента). Спорідненість договору доруч. та догов. ком. полягає в тому, що в д.д. є третя особа. а також на підставі цих договорів одна сторона (повірений чи комісіонер) укладає угоди в інтересах другої особи (довірителя чи комітента). Проте між ними є відмінності. Якщо за д.к. комісіонер укладає угоди від свого імені, то за д.д. повірений виступає від імені довірителя. Правовим наслідком даної відмін. є те, що внаслідок угод укладених повіреним з 3-ма особами, права та обов’язки набуває, безпосередньо довіритель, тоді як за договором комісії угоди, укладені комісіонером з 3-ма особами, для комітента будь-яких прав і обов’язків не породжують, бо це права та обов’язки самого комісіонера. Договір к. завжди оплатний, а д.д. може бути оплатний і безоплатний.

Д.к. укладається в письмовій формі.

Форма д.д. законом спеціально не обумовлена (загальні правила про форму угод).

Цив.-правовий захист честі, гідності та ділової репутації фізик. та юр. осіб

Відповідно, до ЦК гр. або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, які порочать їхню честь та гідність, ділов. реп., якщо той, хто поширив такі відомості не доведе, що вони відповідають дійсності.

Змістом цив.-правов. захисту честі й гідності, діл. реп. є право відношення, в якому морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати по суду спростування відомостей, які її порочать, а друга сторона, яка поширила такі відомості, зобов’язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.

Правомочними суб’єктами є громад. або юр. особа, відносно яких були поширені неправдиві відомості.

Зобов’язаними суб’єктами є особи, які, незалежно від наявності їхньої вини, поширили відомості, що не відповідають дійсності та порочать ч., гідн., та діл. репутацію.

Відомості, які порочать честь і гідність, повинні мати такі ознаки:

а) містити інформацію щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя;

б) містить загальну оцінку поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки;

в) стосуватися певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації (профес. діяльність, інтимна сфера тощо).

У рішенні поведінки не тільки вказати засіб спростування відомостей, а й (при необхідності) викласти текст такого спростування та визначити строк, коли воно має відбутися.

Застава, як спосіб забезпечення зобов’язань

В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язати одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Застава виникає в силу договору чи закону. Заставою може бути забезпечена дійсна вимога. Застава може мати місце також щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Поняття і види ц.-правових договорів

Д . – угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Отже, д. як юр. факт. має такі ознаки:

1) виявлення волі не однієї особи (сторони), а двох чи кілька осіб, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинні збігатися і відповідати одне одному;

2) спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав чи обов’язків.

1) односторонні д. – одна сторона має лише суб’єктивні права, а друга – лише суб’єктивні обов’язки.

2) двосторонні д. – права та обов’язки покладено на обидві сторони зобов’язання, що виникли з цього договору.

3) попередній д. – сторони зобов’язуються у певний строк укласти в майбутньому договір.

4) основними д. – уклад, якого передбачено попереднім договором.

5) д. про передачу майна у власність, повне господ. відання або операт. управління (куп.-продаж, міна, дарування);

6) договори про передачу майна у тимчасове користування (оренда);

7) договори про виконання робіт (побут, підряд на кап. будівництво).

8) договори творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори тощо).

9) договори про сум. діяльність (уст. договори тощо).

10 ) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доруч. комісія, схов).

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий