регистрация / вход

Загальні засади звільнення від кримінальної відповідальності

Курсова робота З предмету: кримінальне право На тему: Загальні засади звільнення від кримінальної відповідальності План Вступ Загальна частина: Кримінальна відповідальність та її підстави:

Курсова робота

З предмету:кримінальне право

На тему:

Загальні засади звільнення від кримінальної відповідальності

План

II. Вступ

III. Загальна частина :

1. Кр имінальна відповідальність та її підстави:

а. Кримінальна відповідальність як вид юридичної відповідальності. Поняття, ознаки, зміст. Виникнення та припинення кримінальної відповідальності;

б. Підстави кримінальної відповідальності;

в. Форми реалізації кримінальної відповідальності.

2. Інститути звільнення від кримінальної відповідальності:

а. Поняття та значення інституту звільнення від кримінальної відповідальності у кримінальному праві;

б. Поняття та зміст інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність.

3. Звільнення від кримінальної відповідальності:

а. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності;

б. Види звільнення від кримінальної відповідальності;

в. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям;

г. Примирення винного з потерпілим – правова підстава звільнення від кримінальної відповідальності;

д. Підстави та порядок передачі особи на поруки у зв’язку зі звільненням від кримінальної відповідальності;

е. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки;

ж. Перебіг строків давності – правова підстава звільнення від кримінальної відповідальності. Зупинка та перебігу строків давності: кримінально – правове значення.

Висновок

Використана література

Вступ

Серед написаного на цю тему я не знаходила узгодженої відповідності щодо юридичної природи інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Одні криміналісти важають, що це одна з форм звільнення від покарання, інші – що звільнення від кримінальної відповідальності рівнозначно звільненню від покарання, треті розглядають цю інституцію як реакцію держави на посткримінальну поведінку особи, яка не потребує винесення обвинувачувального вироку, оскільки мета покарання може бути досягнута і без реалізації кримінальної відповідальності. Згідно з останнім твердженням звільнення від кримінальної відповідальності визначаеться як відмова суду від винесення обвинувального вироку стосовно особи, винної у вчиннні злочину, і пов’язоного з цим застосування до неї кримінально – правових санкцій (покарання). Це визначення є лише формою вирішення проблеми, а не самим їївирішенням.

За своєю юридичною прородою звільнення від кримінанальної відповідальностї тісно пов’язано з підставами кримінальної відповідольності – це правовий обов’язок особи, яка вчинила злочин, піддатися (підкоритися) заходам державного впливу та бути покараною.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це рішення відповідних державних органів на підставі юридичних фактів, які створюють можливість (обов’язковість) звільнення особи, що вчинила злочин, від її обов’язку піддатися судовому осуду і перетерпіти покарання.

Закон передбачає три види можливого звільнення від кримінальної відповідальності:

1. коли вчинене діяння, що містить ознаки злочину, втратило характер суспільно небезпечного або особа, яка вчинила таке діяння, перестала бути суспільно небезпечною;

2. коли вчинений злочин не становить великої суспільної небезпеки, а виправ­лення і перевиховання особи, яка вчинила такий злочин можливе без застосування кримінального покарання;

3. у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється і на підставі акта амністії або помилування, але за своєю юридичною приро­дою амністія і помилування є водночас і видами звільнення від покарання.

Моя курсова робота, розкриває поняття самої кримінальної відповідальностя, її підстави, види, інститути кримінальної відповідальності, а також підстави звільнення від кримінальної відповідальності.

Загальна частина :

1. Кр имінальна відповідальність та її підстави:

а. Кримінальна відповідальність як вид юридичної відповідальності. Поняття, ознаки, зміст. Виникнення та припинення кримінальної відповідальності.

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальості, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави стосовно особи, що вчинила злочин. Поняття „кримінальна відповідальність” законодавчо не визначено й у теорії кримінального та кримінально-процесуального права трактується по-різному.

Кримінальна відповідальність – урегульований нормами права обов’язок особи, що вчинила злочин, підлягати певним заходам негативного впливу та терпіти передбачені законом обмеження.[1]

Кримінальна відповідальність – це врегульований кримінально-правовими нормами суспільні відносини.[2]

Кримінальна відповідальність – це реальне застосування кримінально-правової норми та реалізація санкцій;[3]

Кримінальна відповідальність – це передбачені кримінальним кодексом вид і міра обмеження прав та свобод злочинця, що індивіалізується судом і здійснюються спеціальними органами держави.[4]

Відповідальність поділяється на негативну (ретроспективну, реаль­ну) та позитивну (перспективну, потенційну).

Позитивна кримінальна відповідальність - це обов'язок особи не вчиняти злочинів.

Негативна кримінальна відповідальність - це обов'язок особи піддатися кримінально-правовим обмеженням

Відповідно до ч. 1 ст. 62 КУ особа вважається невинуватою у вчи­ненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й установлено обвину­вальним вироком суду, а згідно зі ст. З КК кримінальній відповідаль­ності підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно чи з необережності вчинила передбачене законом суспіль­не небезпечне діяння. Ці положення дають підстави розглядати кримі­нальну відповідальність як особливий правовий інститут, у межах яко­го здійснюється реагування держави на скоєний злочин Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державни­ми органами поведінки особи як злочинної.

Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це фор­ма реалізації державою правоохоронних норм, яка полягає в застосу­ванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за один і той же самий злочин більше від одного разу.

Форми реалізації кримінальної відповідальності :

• призначення покарання;

• звільнення від покарання (ст.74);

• звільнення від відбування покарання (статті 75, 84).

Власне факт порушення кримінальної справи щодо конкретної осо­би, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кри­мінальної відповідальності доти, доки її не буде визнано судом вин­ною у вчиненні злочину й вирок суду не набере законної сили.

Поняття "притягнення до кримінальної відповідальності" нетотожне поняттю "кримінальна відповідальність", як і поняття "притягнення до юридичної відповідальності" не ідентичне поняттю "юридична відповідальність".

Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній від­повідальності. Юридична відповідальність, зокрема й кримінальна відповідальність, як і форми притягнення до юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законами. Відповідно до положень п. 14.22ч. 1 ст. 92 КУ тільки законами України визначаються "судочин­ство ... організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства", а також "засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є зло­чинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них". Системний аналіз норм КПК[5] дає підстави дійти висновку, що притягнення до кримі­нальної відповідальності як стадія кримінального переслідування почи­нається від моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого та пред'явлення їй обвинувачення. Так, п. 4 ч. 1 ст. 242 КПК передбачає, що в разі віддання обвинуваченого до суду суддя одноосібне чи суд на розпорядчому засіданні зобов'язані з'ясува­ти, "чи притягнуті до відповідальності всі особи, які зібраними в справі доказами викриті у вчиненні злочину", а відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 246 цього Кодексу суд на розпорядчому засіданні може вирішити повернути справу на додаткове розслідування за "наявності підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, коли окремий розгляд справи про них неможливий".

Згідно з пунктами 1.1 та 1.2 Рішення КС України у справі за конститу­ційним поданням МВС України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.

Закінчується кримінальна відповідальність з моменту припинен­ня відбування покарання.

б. Підстави кримінальної відповідальності .

У класичній школі кримінального права вчення про підстави криміналь­ної відповідальності базується на філософському вченні про підстави соціальної відповідальності людини за свої вчинки. Відповідно до цього вчення, до відповідальності варто притягати тільки тоді, коли в суб'єкта була воля вибору поведінки, тобто він міг діяти згідно з вимогами зако­ну, але ігнорував цю можливість. Ця дилема співзвучна одному з основ­них питань філософії - питанню свободи волі, щодо якого можна ви­ділити три основні теорії .

Фаталістична - припускає жорсткий уплив обставин на вчинки лю­дини, і відсутність будь-якої волі вибору.

Індетерміністична теорія [6] , припу­скає абсолютну свободу волі, що не залежить від зовнішніх умов і обставин. Підставою відповідальності в такому разі буде зла воля злочинця.

Детерміністична теорія [7] ґрунтується на причиновій зумовленості свідомості та волі людини. Підставою відповідальності в теорії Ф. Знгельса є усвідомлення злочинцем своїх дій.

Підставою кримінальної відповідальності більшість вчених визнає на­явність у вчиненому складу злочину[8] .

Підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності може бути також його вина, що містить відповідність вчиненому складу зло­чину, однак не обмежується цим. На думку А. Сахарова , підставою кримінальної відповідальності є склад злочину й особа. А за Б . Ники-форовим - вина та винність.

Підставою кримінальної відповідальності може бути й учинення зло­чину[9] . У літературі досить чітко прослідковуєтьсядумка про злочин як діяння, що відповідає ознакам конкретного складу зло­чину. Однак пряме тлумачення закону не ототожнює ці поняття.

Стаття 2 КК вказує, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільне небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений цим Кодексом.

Більшість учених також дійшли висновку, що підставою криміналь­ної відповідальності є наявність у вчиненому особою суспільно небез­печному діянні ознак конкретного складу злочину, передбаченого чин­ним кримінальним законодавством.

Цікавий такий факт, джерелом цієї теорії є класична школа кримі­нального права. Ще на початку XIX століття німецький криміналіст А. Фейєрбах обґрунтував у теорії та зміг переконати законодавців за­кріпити в чинному законі положення, що діяння є злочином, якщо воно відповідне складу злочину. Це положення повторювалося в багатьох законодавствах континентальної системи права, що особливо були на­ближені до німецької школи права.

Виходячи з цього, можна визначити дві підстави кримінальної відпо­відальності:

фактична - це вчинення особою в об'єктивній реальності суспіль­но небезпечного діяння;

юридична - це передбаченість діяння КК.

Тобто склад злочину, так званим, з'єднувальним "містком" між ре­альним діянням і нормою закону.

Також можна виділити матеріальну та процесуальну підстави кри­мінальної відповідальності:

матеріальна - це вчинення злочину;

процесуальна - це обвинувальний вирок суду.

в. Форми реалізації кримінальної відповідальності .

Форми реалізації кримінальної відповідальності:

· призначення покарання;

· звільнення від покарання (ст. 74);

· звільнення від відбування покарання (статті 75, 84).

Призначення покарання. Суд призначає покарання:

у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Ця вимога озна­чає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції статті Особ­ливої частини КК, за якою кваліфіковано дії винного;

відповідно до положень Загальної частини КК. Це означає, що суд повинен керуватися положеннями, що передбачені в Загальній частині КК і належать як до злочину й умов відповідальності за нього, так і до покарання, його мети, видів, умов їх призначення тощо. Наприк­лад, призначаючи покарання за замах на злочин, суд повинен зважати на ступінь здійснення злочинного наміру та причини, унаслідок яких злочин не було доведено до кінця[10] . Суд зобов'язаний керу­ватися й іншими положеннями Загальної частини КК, зокрема йому надані широкі можливості звільнення від кримінальної відповідальності й покарання відповідно до статей 44 і 74 КК ;

зважаючи на ступінь тяжкості вчиненого злочину особу винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Ступінь тяжкості злочину визначається характером конкретного злочину. Ось чому суд повинен зважати на цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тобто цінність об'єкта злочину.

Звільнення від покарання . Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК , особа, яка вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості, може бути за ви­роком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що, беручи до уваги бездоганну поведінку та сумлінне ставлення до праці, цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпеч­ною. Таке звільнення особи від покарання можливе при констатації судом того, що вона вже не є суспільне небезпечною, тож до неї недо­цільно застосовувати кримінальне покарання. Оцінка судом особи вин­ного відіграє тут вирішальну роль.

Для визнання особи такою, що вже не вважається суспільне небез­печною, необхідно констатувати, що після вчинення злочину вона по­водилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці. Це має спостеріга­тися протягом порівняно тривалого часу. Тільки в такому разі можна гово­рити про формування в особи стійких позитивних навичок і установок, які б свідчили про її виправлення та недоцільність відбування покарання При цьому суд зважає на три обов'язкові обставини:

1) особа вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості;

2) особа після вчинення злочину поводилася бездоганно та сумлінно ставилася до праці;

3) на час розгля­ду справи в суді особу не можна вважати суспільне небезпечною.

Звільнення від відбування покарання (статті 75, 84 КК) Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується судом до осо­би, якій призначено як покарання виправні роботи чи службове об­меження для військовослужбовців, обмеження або позбавлення волі на строк до п'яти років[11] . Неповнолітній може бути звільнений від відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його до позбавлення волі[12] .

При цьому беруть до уваги тяжкість злочину, особу винного й інші обставини справи, що свідчать про можливість виправлення засудже­ного без відбування покарання..

У такому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування при­значеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину та виконає покладені на нього обо­в'язки. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років[13] , а неповнолітньому - від одного до двох років[14] . Цей строк обчислюється від дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції застосовано ст. 75 КК. .У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути при­значені додаткові покарання - штраф, позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність і позбавлення військового, спеці­ального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов'язки:

1) публічно чи в іншій формі вибачитися перед потерпілим;

2) не виїздити за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;

3) повідомляти орган кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи чи навчання;

4) періодично з'являтися для реєстрації в органи кримінальчо-виконавчсї системи;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії чи захворюван­ня, небезпечного для здоров'я інших осіб.

2. Інститути звільнення від кримінальної відповідальності:

а. Поняття та значення інституту звільнення від кримінальної відповідальності у кримінальному праві .

Кримінальне законодавство 2001 р., яке загалом уже характеризу­валось як новий крок у напрямку демократизації, гуманізації, звуження меж кримінальної репресії, виділило інститут звільнення від криміналь­ного покарання в окремий розділ Загальної частини Кримінального кодексу, розмістивши його перед розділами, які визначають поняття, систему, види покарання та порядок його призначення. Така структури-зація не випадкова, а має глибокі теоретичні та практичні підвалини. Вона повинна націлювати практичних працівників на якнайширше (звичайно, в межах розумного) його застосування при вирішенні питання про кримінальну відповідальність. Одночасно в Особливій частині КК України розширено кількість спеціальних випадків звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів.

Реалізація в життя положень Конституції України, зокрема статей, які закріплюють провідну роль суду, визначило і таку новацію кримінального законодавства, як віднесення вирішення питань про звільнення від кримінальної відповідальності виключно до компетенції судових органів. КК України (ч.2 ст.44) чітко зафіксував це положення, зазначивши: "Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом".

Часові межі застосування цього інституту простягаються від моменту вчинення злочину до дня, коли закінчується строк давності притягнення до кримінаїьної відповідальності, визначеного ст. 49 КК . До моменту набрання вироком законної сили можливе прийняття рішення про звільнення від кримінальної відповідальності навіть після проголошення вироку. Так, наприклад, суд апеляційної або касаційної інстанції може відмінити постановлений місцевим судом вирок, після чого знову стає можливим застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Застосування судом цього інституту визначає припинення існування кримінально-правових правовідносин, які виникли між особою, яка вчинила передбачене Особливою частиною КК України злочинне діяння, та компетентними органами держави, вповноваженими вирішувати питання кримінальної відповідальності.

З цього моменту в суб'єктів кримінально-правових правовідносин зникають права й обов'язки, якими вони наділені у зв'язку з їх виникненням.

Однак застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності не є визнанням факту невинності особи у вчиненні злочину. Всі види звільнення від кримінальної відповідальності є проявом гуманності держави до особи, а не реабілітуючими обстави­нами, які свідчать про невинність особи.

Яким же чином можна визначити інститут звільнення від кримінальної відповідальності?

Звільнення від кримінальної відповідальності є актом гуманності держави, який постановляється судом і полягає у відмові від криміналь­ного переслідування особи, яка вчинила злочин, притягнення її до кримі­нальної відповідальності, від накладання на неї обов'язку дати відповідь за свою поведінку і вжити примусові заходи (покарання), адекватні ступеню су спільної небезпечності вчиненого порушення.

Чинне кримінальне законодавство — КК України — передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності:

а) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з добровільною відмовою від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК);

б) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст.45 КК);

в) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст.46 КК);

г) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст.47 КК);

д) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки (ст.48 КК);

е) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст.49 КК);

є) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст.97 КК);

ж) спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності передбачені нормами Особливої частини кримінального закону та умови їх застосування (ст.ст.111 ч.2 "Державна зрада"; 114 ч.2 "Шпигунство"; 175 ч.З "Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат"; 212 ч.4 "Ухилення від сплати податків, зборів і інших обов'язкових платежів"; 255 ч.2 "Створення злочинної організації"; 258 ч.5 "Терористичний акт"; 260 ч.б "Створення неперед­бачених законом воєнізованих або збройних формувань"; 263 ч.З "Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами"; 289 ч.4 "Незаконне заволодіння транспортним засобом"; 307 ч.4 "Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, пе­ревезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речо­вин або їх аналогів"; 309 ч.4 "Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту"; 311 ч.4 "Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання прекурсорів"; 369 ч.З "Давання хабара") ;

і) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з актами амністії та помилування (ст.ст.85-87 КК).

Крім вказаних видів звільнення від кримінальної відповідальності, КК України в ст. 401 ч.4, яка визначає поняття військового злочину, встановлює, що "Особа, яка вчинила злочин, передбачений статтями цього розділу[15] може бути звільнена від кримінальної відповідальності згідно зі ст. 44 цього Кодексу із застосуванням до неї заходів, передбачених Дисциплінарним Статутом Збройних Сил України". Цю норму можна розглядати як самостійний вид звільнення від кримінальної відповідальності, який може бути визначений як "Звільнення військовослужбовця від кримінальної відповідальності із застосуванням Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України".

Звільнення від кримінальної відповідальності може бути диференці­йоване на види.

Залежно від обсягу поширення :

загальні — передбачені Загальною частиною КК України, дія яких поширюється, за наявності відповідних правових підстав, на всі випадки вчинення злочинів (ст.ст.17,45-49,85-87 КК);

спеціальні — передбачені в окремих нормах Особливої частини КК, дія яких обумовлена наявністю відповідних підстав, пов'язаних з поведінкою винного після вчинення конкретного злочину (спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності).

Залежно від ступеня обов'язковості застосування :

обов'язкові види — за наявності обставин, вказаних у нормі КК, звільнення від кримінальної відповідальності повинно бути застосовано в обов'язковому порядку[16] ;

необов'язкові види їх застосування є прерогативою суду, однак ні в якому разі його обов'язком[17] .

Залежно від наявності умов звільнення від відповідальності:

умовні (ст.47 КК — умовою є виправдання протягом року з дня передачі на поруки довіри колективу, прийняття заходів виховного характеру та правомірна поведінка, ст. 49 КК — умовою є незупинення і непереривання давності та ст. 97 КК — визнання можливим виправлення неповнолітнього без застосування покарання);

безумовні (всі інші види).

Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відпові­дальності визначаються ст. 44 КК України .

Кримінальний закон вперше визначив загальні підстави застосу­вання цього кримінально-правового інституту, тоді як раніше діюче законодавство здійснювало це стосовно кожного виду окремо. Такими загальними правовими підставами є передбачення випадків нормами кримінального кодексу, а також на підставі закону України про амністію чи актів помилування.

Аналіз загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності дає можливість визначити три групи підстав, які пов'язані із характерис­тиками вчиненого злочину та особи злочинця, що дають можливість застосування звільнення від кримінальної відповідальності:

закінчення строків давності притягнення до кримінальної відпові­дальності за відсутності обставин, що визначають перерву та зупинення перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності;

вчинення злочину вперше . Цю підставу слід розглядати як наявну як при фактичному вчиненні злочину вперше, так і в ситуаціях вчинення злочину особою, яка раніше вчиняла злочин, за який закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, а також у ситуації притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка мала судимість, що на момент вчинення нового злочину погашена або знята судом;

вчинення злочину невеликої тяжкості [18] або також злочину середньої тяжкості [19] .

Порядок здійснення звільнення від кримінальної відповідальності передбачає його реалізацію через постанову відповідного судового рішення. Вище вже відзначалось, що це є новацією у чинному кримінальному законодавстві. Процесуальний порядок здійснення передбачений нормами чинного Кримінально-процесуального кодексу України[20] . Встановлений порядок суттєво підвищує виховне значення інституту звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки спирається на діяльність суду — органу, покликаного здійснювати правосуддя, який діє від імені України.

б. Поняття та зміст інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність.

Нове кримінальне законодавство, яке побу­довано на Конституції України, в повному обсязі відображає основополагаючі принципи притягнення до кримінальної відпові­дальності, які закладені в Основному законі.

Конституція України, як відомо, ґрунтується на загальновизнаних принципах в галузі дотримання прав людини, що знайшли своє закріплення в низці міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, імплементованих у національне законодавство. До цих актів, насамперед, належать Протокол №4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., ратифікований Україною 17 липня 1977 р., та Загальна декларація прав людини, яка прийнята резолюцією 217(Ш) Генеральної асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., Закони України "Про біженців" у редакції від 21 червня 2001 р. та "Про імміграцію" від 7 червня 2001 р. та ін.

Ряд положень цих актів вступають у суперечність з принципами кримі­нальної відповідальності, які встановлені національним кримінальним зако­нодавством. Це вимагає коригування підходів національного законодавства до визначення підстав кримінальної відповідальності. Це положення зумовило впровадження в новому Кримінальному законодавстві інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність.

Зміст цього інституту полягає у виведенні зі сфери дії законодавства про кримінальну відповідальність низки діянь, які за своїми об'єктив­ними та суб'єктивними характеристиками відповідають ознакам діянь, які в чинному законодавстві оцінюються як злочини.

Як відомо, закон про кримінальну відповідальність діє у відповідній системі просторово-часово-суб'єктивних координат, які на загальному рівні визначені у ст.ст.4-8 КК.

Детальніше ця система координат закріплена у конкретних статтях Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за окремі злочини.

Саме на підставі обмеження цих координат в окремих статтях Особливої частини КК, і побудовано інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність.

Коло діянь, які утворюють цей інститут, досить обмежене і передбачено лише трьома нормами статей Особливої частини КК:

· норма ст. 331 ч. 4 КК "Незаконне перетинання державного кордону";

· норма ст.385 ч.2 КК "Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків";

· норма ст.396 ч.2 КК "Приховування злочину".

Вказані статті КК України, визначаючи межі кримінальної відпові­дальності, суттєво обмежують сферу власного застосування, що у цілому суперечить принципам, визначеним кримінально-правовою теорією та кримінальним законодавством.

Як це загальновідомо, сфера дії кримінально-правової норми встановлюється, передусім, її диспозицією. Саме у цьому елементі норми визначаються всі характеристики конкретного складу злочину, що і обумовлює межі кримінальної відповідальності.

Ці межі визначаються в диспозиціях частин перших вказаних норм Особливої частини КК України.

Так, ч.І ст. 331 "Незаконне перетинання державного кордону" визначає: "Перетинання державного кордону України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але без відповідних документів чи дозволу".

Частина 1 ст.385 "Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків" встановлює відповідальність за відмову "свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків у суді або під час провадження досудового слідства, розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціаль­ною комісією Верховної Ради України чи дізнання".

Норма ч.І ст.396 "Приховування злочину" встановлює кримінальну відповідальність за заздалегідь необіцяне приховування тяжкого і особливо тяжкого злочину.

Як бачимо, межі дії цих норм сконструйовані за загальними правилами.

Однак другі частини вказаних статей КК визначають ситуації, в яких норми частин перших не діють.

Так, ч.2 ст. 331 КК встановлює, що її чинність "...не поширюється на випадки прибуття в Україну іноземців чи осіб без громадянства без відповідних документів чи дозволу для використання права притулку відповідно до Конституції України, а також з метою набуття статусу біженця, і на випадки прибуття в Україну без встановленого документа її громадян, які стали жертвами злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми". При цьому законодавець застосовує термін, який прямо говорить про обмеження сфери дії норми ("чинність не поширюється" — тобто обмежується визначеними ситуаціями).

Ця норма обмежує сферу дії закону про кримінальну відпові­дальність конкретною життєвою ситуацією, в якій опинилась людина перед вчиненням діяння, що передбачено як злочин частиною першою цієї статті, яка, зрештою, і детермінувала вчинення цих діянь.

Частини 2 ст.ст.385 та 396 , визначаючи межі дії диспозиції, пов'язують їх із характеристиками зв'язків суб'єкта з особами, відносно яких він відмовляється від дачі показань або експертного висновку чи здійснює дії по заздалегідь не обіцяному приховуванню злочину. В ч.2 ст. 385 КК це обмеження визначено так: "Не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом" (ст.385 КК).

Практично так само визначаються межі дії диспозиції і в ч.2 статті 396 КК .

За своєю правовою природою інститут обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність наближений до розглянутого раніше інституту обставин, що виключають злочинність діяння. Ця подібність полягає у наступному:

· у всіх випадках, як при вчиненні діянь, які утворюють інститут обставин що виключають кримінальну відповідальність, так і при вчиненні діянь які об'єднуються інститутом обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність, особа вчиняє діяння, які ззовні за своєю об'єктивною характеристикою належать до категорії суспільне небезпечних;

· усі ці діяння з точки зору характеристики суб'єктивної сторони вчиняються умисно.

Однак між цими групами діянь існує і відмінність, яка не дозволяє об'єднати їх в один інститут. Вона полягає в їх соціально-правовій характеристиці. Якщо діяння, які утворюють інститут обставин, що виключають протиправність діяння за своєю соціально-правовою характеристикою, належать до категорії соціальне корисних, то діяння, що входять до інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність, такими визнати неможливо. Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність за своїми характеристиками максимально наближений до інституту звільнення від кримінальної відповідальності.

Відмінності цих двох інститутів кримінального права полягають так:

Інститут обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність

1. Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність базується на нормах Конституції України, які визначають його практично в повному обсязі.

2 . Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність не визнає злочинними діяння, які за характеристи­ками складу злочину, встановленого дис­позицією частини першої цієї ж статті, по­винні визнаватись злочинними. При цьому закон пов'язує декриміналізацію діяння з чітко визначеними характеристиками.

3. Інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність адресо­ваний достатньо вузькому колу осіб, яке визначено у частинах 2 вказаних норм.

4. Обмеження дії закону про кри­мінальну відповідальність не пов'язано з посткримі кальними характеристиками ситуації, особи, її поведінки і т. ін.

Інститут звільнення від кримінальної відповідальністі

1 . Норми Конституції України прямо не регулюють звільнення від кримінальної відповідальності, хоча, закріплюючи демократичні, гуманістичні принципи існування Української держави й сус­пільства, є джерелом кримінального законодавства.

2. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності не здійснює декримі-налізації діяння, а лише звільняє конкрет­них осіб від відповідальності за реальний злочин, який ними було вчинено.

3. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності адресований невизна-ченому колу суб'єктів, яке окреслено в достатньо загальних рисах.

4. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності тісно пов'язаний з посткримінальною поведінкою особи.

Таким чином інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність апріорі вважає відповідні діяння незлочинними, виключаючи їх з кола тих, які за загальним правилом утворюють склад відповідного злочину.

Можна навіть стверджувати, що законодавець пов'язує підстави обмеження дії кримінального закону з передкримінальною ситуацією, в який опинявся суб'єкт, тоді як звільнення від кримінальної відпові­дальності базується на чинниках, пов'язаних виключно з тими чи іншими посткримінальними характеристиками.

3. Звільнення від кримінальної відповідальності:

а. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності .

Поняття звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати з відстороненням від відповідальності у зв'язку з відсутні­стю в діях особи складу злочину чи за наявності обставин, які виключа­ють злочинність діяння. Законом передбачається можливість або обо­в'язок звільнення від кримінальної відповідальності особи, в діях якої міститься певний склад злочину. Відсутність складу злочину в діях особи виключає можливість звільнення, бо не можна звільняти від криміналь­ної відповідальності того, хто злочину не вчинив.

Звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати зі звільненням від покарання, зокрема у зв'язку зі змінами в законодавстві, що виключають кримінальну відповідальність за певні види злочину. Юридична природа звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що діяння було злочинним на момент вчинення та залишається таким під час вирішення питання про звільнення. Тож закон[21] передбачає обов'язковий порядок роз'яснення обвинуваченому на досудо-вому слідстві сутності обвинувачення, підстави його звільнення від кримі­нальної відповідальності та права заперечувати проти закриття справи на цій підставі. У разі такого заперечення справа направляється з обвину­вальним висновком до суду, який і вирішує питання щодо винності особи.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування обмежень, засудження та покарання до особи, що вчини­ла злочин, передбачений кримінальним законом, якщо така особа не стано­вить значної суспільної небезпеки, виконала певні нормативні умови та спроможна виправитися без примусу держави через покарання.

У сучасній кримінально-правовій теорії з'являються нові підходи до місця норм, які передбачають звільнення від кримінальної відпо­відальності.

У 2003 р. суди закрили провадження у справах щодо 28 438 осіб, що на 64,2% більше від межі 2002 р. переважно за рахунок справ, які закриті за амністією; таких справ закрито стосовно більш ніж 11 000 осіб. Звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку: зі зміною обстанов­ки - 4 058 осіб; із дійовим каяттям - 1 838; із передачею на поруки -1 689; із примиренням винного з потерпілим - 3 679, зокрема 2013 осіб, або 54,7%, за справами, що були порушені не інакше, як за скаргою потерпілого, а 1 666 осіб, або 45,3% тих, хто вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Правова підстава звільнення від кримінальної відповідальності -передбачення конкретних видів звільнення в КК, а також у законі України про амністію чи акті помилування. Безпосереднє звільнення від кримі­нальної відповідальності в усіх випадках здійснює лише суд.

б. Види звільнення від кримінальної відповідальності :

1. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця

Добровільна відмова - це остаточне припинення особою із власної волі готування до злочину чи замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця[22] . Ознаки добровільної відмови від злочину, остаточне припинення особою готування до злочину чи замаху на злочин; відмова від злочину з влас­ної волі особи; наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.

2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям. Особа, що вперше вчинила злочин невеликоїтяж-кості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю зло­чину та повністю відшкодувала завдані нею збитки чи усунула запо­діяну шкоду[23] .

3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із примиренням ви'нного з потерпілим. Особа, що вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідаль­ності, якщо вона примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки чи усунула заподіяну шкоду[24] .

4 . Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з пере­дачею особи на поруки. Особу, котра вперше вчинила злочин неве­ликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року від дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не по­рушуватиме громадського порядку. У разі порушення умов передачі на поруки особа притягується до кримінальної відповідальності[25] .

5. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку зі зміною обстановки. Особу, що вперше вчинила злочин невеликої чи середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відпо­відальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгля­ду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втрати­ло суспільну небезпечність або ця особа вже не є суспільне небезпеч­ною[26] .

6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Особа звільняється від криміналь­ної відповідальності, якщо від дня вчинення нею злочину й до дня на­брання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження чи позбавлення волі;

3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину[27] .

7. Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі Закону про амністію чи акта про помилування [28] ;

8. Спеціальні підстави звільнення від кримінальної відпо­відальності, передбачені Особливою частиною КК[29] .

Усі види звільнення від кримінальної відповідальності, крім пере­дачі винного на поруки та застосування до неповнолітніх заходів ви­ховного характеру (умовні), є безумовними. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. Таке звільнення не залежить від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. Що стосу­ється звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з пере­дачею особи на поруки, то в разі порушення умов передачі на поруки особа притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин[30] , отож йдеться про умовне звільнення . Це ж стосу­ється неповнолітніх, які в разі ухилення від застосування заходів ви­ховного характеру також притягуються до кримінальної відповідаль­ності[31] .

Кримінальний кодекс України передбачає випадки обов'язкового (імперативного) та факультативного (дискреційного) [32] звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки злочину.

Обов'язковому звільненню від кримінальної відповідальності підлягають особи у зв'язку із закінченням строків давності[33] та інші, щодо яких за наявності вказаних у законі підстав застосовується термін "звільняються" (у зв'язку з дійовим каяттям ст. 45, у зв'язку із примиренням винного з потерпілим - ст. 46). Щодо звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки[34] та у зв'язку зі зміною обставин[35] , а також у зв'язку із закінченням строку давності за особливо тяжкі злочини, що передбачають можливість застосування такого покарання, як довічне позбавлення волі[36] , законодавець передбачив факульта­тивність звільнення ("може бути звільнена"), тобто рішення з цього приводу передано на розсуд суду.

Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнення:

• у випадках, передбачених КК;

• на підставі закону про амністію;

• на підставі Указу Президента України про помилування.

в. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям:

Під дійовим каяттям слід розуміти активні та позитивні дії особи після вчинення злочину, що безперечно свідчать про бажання усунути шкоду, спричинену злочином, а також про жалкування щодо вчиненого злочину[37] . Норма кримінального закону, що розглядається, застосовується лише до осіб, які вчинили злочини вперше . Вона не поширюється на осіб:

· раніше судимих;

· що перебувають під слідством і судом;

· що ухиляються від слідства та суду.

Такими, що вперше вчинили злочин , також вважаються особи, які :

· раніше притягувалися до кримінальної відповідальності, але звільнені від неї в установленому законом, який діяв на час звільнення, порядку;

· раніше судимі, але судимості погашені чи зняті в законному порядку;

· вчинили раніше злочин, строк давності щодо якого для притягнення до кримінальної відповідальності сплинув.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійо­вим каяттям можливе лише за злочин, який належить до категорії невеликої тяжкості[38] .

Дійове каяття винного має виявлятися в активних позитивних діях, обов'язковий перелік яких наведено в законі: щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, повне відшкодування завданих збитків, усунення заподіяної шкоди.

Про щире каяття передовсім свідчить добровільне з'явлення із зізнанням. Сутність його - у тому, що особа, котра вчинила злочин, самостійно, хоч і не обов'язково з особистої ініціативи, звертається до органу дізнання, досудового слідства, до прокуратури чи в суд із заявою про вчинений нею злочин. З'явлення із зізнанням оформлю­ється протоколом за підписами заявника та службової особи відповід­ного органу Значення добровільного з'явлення із зізнанням як одна з обставин, що звільняє від кримінальної відповідальності, визначаєть­ся тим, що заявник з особистої волі, без примусу повідомляє про зло­чин, про який органам влади або ще зовсім не відомо, або за фактом злочину порушено кримінальну справу, і сам віддає себе в руки право­охоронних органів, які доти не мали свідчень про те, хто вчинив злочин.

Другим проявом дійового каяття є активне сприяння правопорушника розкриттю злочину . Воно здійснюється в активних формах і може вияв­лятись у повідомленні слідчому чи судді невідомих їм раніше відомостей, наданні допомоги у збиранні доказів, сприянні в пошуках викраденого або здобутого іншим злочинним шляхом майна, видачі знаряддя та за­собів вчинення злочину, викритті інших учасників злочину й подібних діянь.

Дійове каяття обов'язково передбачає добровільне відшкодування спричинених втрат, тобто компенсацію майнової шкоди в грошовій або іншій формі, достатній для відшкодування збитків, зазнаних по­терпілим від злочину.

Вказаний у ст. 45 КК вид звільнення від кримінальної відповідаль­ності здійснюється тільки судом у порядку, передбаченому ст. 7-2 КПК , і є безумовним і остаточним, тому що не залежить від подальшої по­ведінки особи.

г. Примирення винного з потерпілим – правова підстава звільнення від кримінальної відповідальності :

Під час розгляду в суді кримінальних справ про інші злочини публіч­ного та приватно-публічного обвинувачення потерпілий хоч і не під­тримує обвинувачення, але має в суді рівні права, висловлює свою думку щодо сутності пред'явленого обвинувачення та міри покарання підсудному. Як свідчить практика, потерпілий не завжди бажає, щоб особа, що вчинила злочин, була засуджена й зазнала покарання. Для нього більш важливо, щоб, наприклад, було відшкодовано зазнані ним збитки. Завдяки внесенню в чинний КК такого виду звільнення від кримінальної відповідальності потерпілий дістав можливість більшо­го впливу на перебіг і наслідки кримінальної справи, що змушує зважати на його думку та законні інтереси, суттєво захищає його права. Отож, законодавство пішло в напрямку розширення засобів захисту приват­них інтересів у розслідуванні та судовому розгляді кримінальної справи. На думку Ю. Б ауліна , інститут примирення з потерпілим певним чином є відображенням властивих закордонному законодавству альтерна­тивних заходів і примирювальних процедур.

У ст 46 КК передбачено звільнення від кримінальної відповідаль­ності за деякі злочини у зв'язку із примиренням винного з потерпілим за наявності певних підстав. Такими підставами за законом вважа­ються :

· вчинення злочину не великої тяжкості; вчинення злочину вперше;

· примирення з потерпілим; відшкодування завданих потерпілому збитків і або усунення заподіяної шкоди.

Першою підставою є, згідно зі ст. 46 КК , вчинення особою злочину невеликої тяжкості. До них належать усі злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більший за два роки, або інше, більш м'яке покарання.

Друга підстава полягає в тому, що винна особа скоїла злочин уперше. Тобто вона не має судимості, не перебуває під слідством і судом, не ухиляється від притягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. Учиненим вперше також вважається злочин, якщо і минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності і за вчинений попередній злочин або особа звільнялася раніше від кри-і мінальної відповідальності за законом, що діяв на час звільнення. Несудимою також вважається особа, судимість якої погашено чи знято в передбаченому законом порядку.

Третя підстава - власне факт примирення особи, що вчинила, злочин, із потерпілим. Він означає оформлену в належній процесуальній формі відмову потерпілого від своїх попередніх претензій і вимог до особи, що вчинила злочин, відмову від прохання притягнути її до кримінальної і відповідальності чи прохання закрити справу, порушену за його заявою. Обов'язково необхідна також згода винної особи на звільнення від кримінальної відповідальності за цією підставою. При цьому на досудовому слідстві та в суді необхідно з'ясувати, чи було це примирення дійсним (добро­вільним, усвідомленим), без застосування погроз і насильства.

Звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК здійснюється лише судом у порядку, передбаченому статтями 7-1, 8 КПК . За наяв­ності вказаних причин воно є обов'язковим і не зумовлюється виконан­ням будь-яких дій після судового рішення.

д. Підстави та порядок передачі особи на поруки у зв’язку зі звільненням від кримінальної відповідальності :

Чинним Кодексом залишено такий вид звільнення від кримінальної відповідальності, як передача винної особи, яка працює або вчиться, на поруки колективу підприємства, установи чи організації, що дозволяє залучити громадськість до справи перевиховання правопорушника, більш ефективного його виправлення[39] . Так, з одного боку, за­безпечується контроль за поведінкою особи, яка вчинила злочин, здійснення заходів виховного характеру в колективі, а з другого - до­віра колективу стає стимулом для неї, що спонукає до виправлення.

У КК перелічено підстави звільнення від кримінальної відповідаль­ності у зв'язку з передачею особи на поруки, деяких належать:

· вчинення злочину невеликої чи середньої тяжкості;

· вчинення злочину вперше;

· щире каяття.

Особою, що вперше вчинила злочин , вважається:

· раніше не судима особа;

· така, щодо якої немає порушеної кримінальної справи;

· судимість якої погашено чи знято в передбаченому законом порядку;

· така, що раніше звільнялася від кримінальної відповідальності відповідно до чинного на той час закону.

Про щире покаяння свідчать : з'явлення із зізнанням, щиросердне визнання вини, сприяння розкриттю чи розслідуванню злочину, відшкоду­вання заподіяної шкоди й інші позитивні дії, що підтверджують глибоке усвідомлення хибності своєї поведінки.

Наявність перелічених підстав надає можливість звільнити особу від кримінальної відповідальності в разі виконання певної процедури -клопотання колективу, в якому працює або вчиться винна особа, про передачу її на перевиховання, а також відсутність побажання винно­го щодо розгляду його справи за суттю в судовому засіданні. Зазначене клопотання - це визначене в письмовій формі мотивоване прохання загальних зборів колективу за місцем роботи чи навчання звільнити особу від кримінальної відповідальності, поручительство колективу, що ця особа не припускатиметься надалі суспільне небезпечної по­ведінки, зобов'язання проводити з нею відповідну виховну роботу, вчас­но повідомити компетентні органи про перешкоди до виконання ви­ховної функції (звільнення з роботи, ліквідація підприємства, органі­зації чи установи, закінчення навчання, невиконання особою умов, за якими вона була взята на поруки тощо).

Характерною особливістю такого звільнення від кримінальної відпо­відальності є умовний його характер, у зв'язку з чим набуває актуаль­ності поведінка винного після звільнення. Тобто, особа умовно не при­тягується до кримінальної відповідальності, а вирішення цього питан­ня остаточно проводиться протяом року від дня винесення рішення про передачу на поруки. У разі порушення умов передачі на поруки в передбаченому законом порядку вирішується питання про притягнення її до кримінальної відповідальності[40] . Підстави для притяг­нення протягом року до кримінальної відповідальності відданого колективові на поруки вказано у ст. 47 КК , а саме: невиправдання довіри колективу, ухилення від заходів виховного характеру, порушення гро­мадського порядку.

е. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки:

Це звільнення від кримінальної відповідальності застосовується, передусім, за наявності таких умов: щодо діяння, що має ознаки зло­чину, наслідки якого не були тяжкими; стосовно особи, котра вчинила злочин уперше. Щодо ступеня тяжкості злочину, то від кримінальної відповідальності за ст. 48 КК звільняються особи, які вчинили злочин невеликої та середньої тяжкості. Скоєння вказаною особою злочину вперше означає відсутність судимості за раніше вчинений злочин і по­рушеної проти неї кримінальної справи.

За наявності вказаних вище підстав притягнення особи до кримінальної відповідальності може вважатися недоцільним за умови певних змін обстановки, які настали на час розслідування справи чи її судо­вого розгляду. Кримінальний кодекс передбачає дві самостійні, хоч і наближені одна до одної, зміни обстановки : настання умов, які значно змінюють уявлення про суспільну небезпечність учиненого діяння; втра­та суспільної небезпечності особою, що його вчинила.

Щодо втрати суспільної небезпечності діяння , то зміна обстанов­ки може виразитись: у значних змінах у соціально-економічних, політич­них, моральних умовах життя суспільства в масштабах усієї країни; у суттєвих змінах умов життя групи людей (у регіоні, на підприємстві, в установі, у трудовому колективі). Ці зміни впливають на суспільну правосвідомість, яка за нових умов не сприймає як суспільне небезпечне діяння, вчинене за інших обставин, що становило значну небезпеку для суспільства на момент учинення.

Втрата суспільної небезпечності діяння зовсім не означає відсут­ності підстав до кримінальної відповідальності, бо воно на час вчинен­ня діяння становило склад злочину та було підставою кримінальної відповідальності. І ця підстава збереглась, оскільки кримінальний за­кон не змінився та діяння продовжує формально залишатися протиправ­ним. Тож для застосування ст. 48 КК необхідно встановити, у чому ж власне виявилася зміна обстановки і чому вона потягла за собою втрату суспільної небезпечності вчиненого діяння.

Найбільш поширеною є зміна обстановки у житті конкретної люди­ни, що свідчить про втрату цією особою суспільної небезпечності.

Зміну обстановки розуміють при цьому вузько: вона стосується умов життя та діяльності особи, яку момент скоєння нею злочину, так і після цього, наприклад, перебування особи на час розслідування чи розгля­ду справи судом у армії, в іншому трудовому колективі або колективі учнів, усунення з посади тощо.

Указаний вид звільнення від кримінальної відповідальності - фа­культативний. Отож це є право, а не обов'язок суду. При цьому суд зважає також на характер скоєного злочину, тяжкість завданої шкоди, час, який минув із моменту вчинення злочину, а також важливість об­ставин, що свідчать про зміну обставин і усунення суспільної небез­печності діяння чи особи, що його вчинила. Звільнення від криміналь­ної відповідальності є остаточним і безумовним, тобто не залежить від подальшої поведінки особи, що звільняється.

ж. Перебіг строків давності – правова підстава звільнення від кримінальної відповідальності. Зупинка та перебігу строків давності: кримінально – правове значення.

Матеріально-правовою підставою застосування інституту давності в кримінальному праві вважається істотне зменшення суспільної небезпечності вчиненого злочину внаслідок того, що спли­нув значний проміжок часу. Береться до уваги також презумпція про втрату повністю або частково суспільної небезпечності особою, що тривалою законослухняною поведінкою після вчинення злочину де­монструє своє виправлення. З погляду загальної та спеціальної пре-венцій, для виправлення правопорушника кримінальна відпо­відальність може бути ефективною лише в тому разі, якщо притягнен­ня до неї відбувається невдовзі після вчинення злочину. Покарання, при­значене після того, як сплинув тривалий термін, є актом, несумісним із принципом гуманізму, набуває рис помсти з боку держави. Доцільність звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності з погляду кримінального процесу та криміналістики пояснюється тим, що внаслідок свого негативного впливу на докази тривалий проміжок часу від моменту вчинення злочину істотно пере­шкоджає, а інколи й унеможливлює успішне розкриття та розслідуван­ня злочину, об'єктивний розгляд кримінальної справи у суді.

Звільнення від кримінальної відповідальності за цією статтею здійснюється не тому, що вчинене не містить ознак злочину, а тому що через тривалий проміжок часу справа, зазвичай, має значно менший суспільний резонанс і це суттєво відбивається на досягненні мети по­карання. Чим менший цей строк, тим ефективніше реалізується ідея невідворотності покарання, досягаються цілі загального та спеціаль­ного запобігання. Навпаки, значний час послаблює виховне та запобіжне значення покарання, а в деяких випадках робить застосування його недоцільним і таким, що суперечить принципу гуманізму. Особа, котра в минулому вчинила злочин, може виправитися, тому з часом розсліду­вання справи правильний розгляд її судом стає ускладненим, а інколи навіть неможливим.

Існування давності притягнення до кримінальної відповідальності М. Таганцев обґрунтовував, з одного боку, непотрібністю та безцільні­стю призначення в таких випадках покарання, аз другого - процесуаль­ними труднощами відновлення подій минулого, внаслідок чого кримінальне переслідування перетворюється на даремну трату зусиль держави.

Під давністю притягнення до кримінальної відповідальності розуміють закінчення вказаних у кримінальному законі строків після вчинення злочину, внаслідок чого .особа, що його вчинила, звільняєть­ся від кримінальної відповідальності.

Для застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності необхідна наявність таких передбачених законом умов:

• сплив встановлених ст. 49 КК строків;

• відсутність обставин, які порушують їх перебіг;

• згода обвинуваченого на звільнення від кримінальної відповідаль­ності за цією підставою.

Законом передбачено два види строків давності:

1) диференційований , тривалість якого залежить від тяжкості вчине­ного злочину;

2) загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, які перехову­ються від слідства чи суду.

Тривалість строків давності за чинним кримінальним законодав­ством, на відміну від КК 1960 р ., переважно залежить не від строку покарання, передбаченого законом за вчинений злочин, а від класифі­кації злочинів, передбачених ст. 12 КК .

Згідно зі ст. 49 КК особа, що скоїла злочин, звільняється від кримі­нальної відповідальності, якщо від дня вчинення злочину та до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді обмеження чи позбавлення волі;

3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

При вчиненні кількох злочинів різної тяжкості строки давності для кожного з них визначаються на загальних підставах і можуть бути різними за тривалістю.

Чинним КК, на відміну від попереднього, встановлено правила об­числення строків давності. Початок обчислення-день учинення зло­чину, кінець - набрання вироком законної сили. Тож будь-які процесу­альні дії з притягнення особи до кримінальної відповідальності не при­пиняють сплив строків давності. Обчислення їх проводиться аждо набрання вироком суду законної сили в порядку, передбаченому ст. 401 КПК України .

Днем вчинення злочину вважається той, упродовж якого винний здійснив діяння, що належить до об'єктивної сторони складу злочину, незалежно від того, є цей склад формальним або матеріальним. Наприклад, при вчиненні такого злочину з матеріальним складом, як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпі­лого, днем вчинення злочину вважається день спричинення смертель­ного ураження, а не день юридичних наслідків злочину, що може настати через значний проміжок часу після вчинення діяння.

Певну складність для визначення дня вчинення злочину має пи­тання обчислення строків давності притягнення до кримінальної відпо­відальності за вчинення триваючих і продовжуваних злочинів. Давність кримінального переслідування необхідно обчислювати від моменту фактичного припинення триваючих злочинів, які характеризуються безпосереднім здійсненням злочинного діяння із власної волі винного (наприклад, при службовій недбалості - добровільне виконання вин­ним тих обов'язків, якими раніше він нехтував, заява із зізнанням тощо) чи всупереч волі винного (затримання органами влади, порушення,кри­мінальної справи та ін.).

Що стосується продовжуваних злочинів, які характеризуються ба­гаторазовістю вчинених винних діянь, строк давності їх обчислюється з моменту вчинення останнього злочинного діяння, і з тих, які складають продовжуваний злочин (наприклад, останній випадок безпідставного одержання пенсії у зв'язку з поданням підробленого документа з ме­тою викрадення).

Отож при вчиненні триваючих злочинів сплив строку давності почи­нається з моменту фактичного, а не юридичного закінчення злочину.

При вчиненні кримінальне караного готування чи замаху на злочин за відсутності добровільної відмови від вчинення злочину строк давності починає спливати з моменту припинення попередньої злочинної діяль­ності. Для співучасників злочину строк давності обчислюється з дня вчинення злочинного діяння виконавцем.

Строк давності обчислюється календарними роками (при зупиненні строку - також місяцями та днями) і закінчується через передбачену ст. 49 КК кількість років у 00.00 годин останнього дня відповідного року. Наприклад, строк давності притягнення до кримінальної відповідаль­ності за злочин середньої тяжкості, вчинений 1 вересня 2004 р., закін­читься в 00.00 годин

1 вересня 2009 р.

У зв'язку з прийняттям чинного КК, що вніс зміни до кримінального закону, при обчисленні строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, він застосовується в бік пом'якшення за конкретний злочин. Якщо ж новий закон посилює покарання, строк давності об­числюється зважаючи на закон, який діяв на час вчинення злочину чи приймався (змінювався) після вчинення злочину до набрання чин­ності нового КК України.

Перебіг строків давності виключає кримінальну відповідальність за умови, що сплив строку давності не був порушений. Беручи до ува­ги соціальне призначення цього інституту кримінального права, законо­давець передбачає випадки, в яких перебіг давності зупиняється в разі ухилення винної особи від слідства чи суду[41] та перерива­ється, якщо до спливу передбаченого законом строку особа вчинила новий злочин[42] .

Під ухиленням від слідства та суду слід розуміти будь-які умисні дії, що їх здійснює особа, щоб уникнути кримінальної відповідальності за вчинене діяння, яке ставить органи досудового слідства чи суд перед необхідністю організувати спеціальні заходи розшуку на території нашої країни, зарубіжних країн або якоїсь обмеженої місцевості. Такою, що ухиляється від відповідальності, можна визнавати особу, яка втікла після затримання, порушила підписку про невиїзд або, здогадавшись, що буде притягнута до кримінальної відповідальності, переховується, перейшла на нелегальне становище й утруднила виклик її органами слідства чи судом. Отож особою, котра ухиляється від слідства чи суду вважається й та, що поки не є обвинуваченою чи підозрюваною у вчинен­ні злочину, але викликана для допиту та не з'явилася до слідчого або в суд у зв'язку із вчиненим нею злочином.

Не може визнаватися такою, що ухиляється від слідства чи суду, особа, що вчинила злочин, про який ще невідомо правоохоронним органам, а також особа, причетність якої до вчиненого злочину ще не встановлено.

Зупинення строку давності притягнення до кримінальної відпо­відальності означає, що перебіг його припиняється на весь час, упро­довж якого особа, котра вчинила злочин, ухилялася від слідства чи суду. Після затримання особи чи її з'явлення із зізнанням перебіг строку давно­сті поновлюється від дня затримання або з'явлення до правоохоронних органів. У такому разі час, який сплинув до моменту ухилення від слідства чи суду, підсумовується до часу, що пройшов після затримання особи або її з'явлення із зізнанням. Якщо сукупно час до моменту набрання вироком законної сили становить п'ятнадцять років і давність не була перервана скоєнням нового злочину, особа звільняється від криміналь­ної відповідальності. У такому разі закон передбачає недиференційо-ваний загальний для всіх строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від слідства та суду. Факт свідомо­го ухилення особи від відповідальності свідчить про те, що вона все ще є суспільне небезпечною та це зумовлює необхідність більш суво­рого підходу до неї при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності.

Перебіг строку давності притягнення до кримінальної відповідаль­ності переривається, якщо особа вчинила новий злочин.

Умови такого переривання строків давності й особливості наслідків

1 . Новий злочин, учинений особою, має бути середньої тяжкості, тяжким або особливо тяжким. Якщо особа вчинила злочин невеликої тяжкості, строк давності за перший злочин продовжує спливати, як і досі, а строк давності кримінального переслідування за новий злочин почи­нає спливати окремо, незалежно від першого злочину. Наприклад, якщо особа спочатку вчинила підміну дитини[43] , то вчинене пізніше зловживання опікунськими правами[44] не перериває перебігу п'ятирічного строку давності щодо першого злочину, оскільки другий злочин за класифікацією[45] належить до злочинів невеликої тяж­кості. Строк давності за другий злочин починає спливати з дня його вчинення.

2. Учинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особли­во тяжкого злочину перериває сплив як диференційованих строків давності, вказаних у ч. 1 ст. 49 КК , так і 15-річного загального для всіх строку давності щодо осіб, які ухиляються від слідства та суду, перед­бачений ч. 2 ст. 49 КК ;

3. У разі переривання строку давності у зв'язку зі вчиненням нового злочину частина строку давності, що спливла до моменту вчинення нового злочину, втрачає своє значення та до уваги не береться. Обчислення давності в такому разі починається від моменту вчинення нового злочину одноч'асно, паралельно та самостійно щодо кожного з них. Наприклад, особа, що схиляла неповнолітніх до вживання одур­манюючих засобів[46] , до закінчення трирічного строку давності умисно вбила свою новонароджену дитину[47] . Із часу останньо­го злочину наново починається трирічний строк давності за перший злочин і п'ятирічний строк давності - за другий. Якщо після скоєння другого злочину пройшов трирічний строк, особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за схиляння неповнолітніх до вживан­ня одурманюючих засобів, а коли мине п'ятирічний строк, вона звільняється від кримінальної відповідальності й за умисне вбивство своєї новонародженої дитини.

Згідно з ч. 4 ст. 49 КК , питання застосування строку давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене.довічне позбавлення волі, вирішує суд.

Необхідність особливого законодавчого розв'язання питання за­стосування інституту давності за такі злочини зумовлена підвищеною суспільною небезпечністю осіб, що їх вчиняють. Застосування чи неза-стосування судом цього інституту провадиться зважаючи на особливо­сті справи, а також поведінку винного. Закон надає суду право не за­стосовувати строк давності лише у випадку, якщо довічне позбав­лення волі як вид покарання вказане у відповідній статті кримінально­го закону, що був чинним на час вчинення злочину, або на час розгляду в суді. Якщо суд визнає неможливим застосувати інститут давності, він усе ж не може призначити такій особі довічне позбавлення волі та виносить вирок про призначення йому покарання у виді позбавлен­ня волі на певний строк.

Окрім вказаного вище факультативного порядку незастосування строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, закон, у відповідності до норми міжнародного права, передбачає обов'язко­ве незастосування цього інституту[48] щодо осіб, які вчиняли злочини проти миру, безпеки людства, передбачені статтями 437-439, ч. 1 ст. 442 КК. Особи, що вчинили такі злочини, можуть бути притяг­нені до кримінальної відповідальності незалежно від часу, що сплинув від моменту його вчинення, зокрема й за порушення законів і звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид, посягання на життя представника іноземної держави, - із можливим призначен­ням покарання у виді довічного позбавлення волі.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з перебігом строку притягнення до кримінальної відповідальності здійснюється тільки судом і є обов'язковим, окрім рішення суду щодо осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, за котрі передбачено можливість призначен­ня покарання у виді довічного позбавлення волі.

Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності, передбачений ст. 11-1 та частинами З, 4ст. 7-1 КПК України.

Істотною новелою ст. 49 КК треба вважати те, що вона чітко встанов­лює кінцевий момент перебігу строків давності - день набрання ви­роком суду законної сили. Ніякі процесуальні рішення щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності, згідно з новим КК, перебіг строків давності не переривають. Така позиція узгоджується з прин­ципом презумпції невинуватості[49] , захищає осіб, кримінальні справи щодо яких невиправдано довго перебувають в орга­нах дізнання, досудового слідства й у суді.

Згідно з ч. 2 ст. 49 КК перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухиляється від слідства чи суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється від дня з'явлення особи із зізнанням або від дня її затримання.

Під ухиленням від слідства чи суду слід розуміти будь-які умисні дії, вчинені особою, щоб уникнути кримінальної відповідальності за скоєний злочин, який змушує правоохоронні органи вживати заходів, спрямованих на розшук і затримання правопорушника (нез'явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недо­тримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, втеча з-під варти, перехід на неле­гальне становище тощо).

Не визнається такою, що ухиляється від слідства чи суду, невідома правоохоронним органам особа, котра вчинила злочин і переховуєть­ся після цього, а також особа, хоч і відома компетентним органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не було встановлено.

Оскільки в ч. 2 ст. 49 КК йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності від дня з'явлення особи, що ухилялася від слідства чи суду, із зізнанням, або затриманням, перебіг строків давності не відновлюється спочатку, а продовжує тривати. У такому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа поча­ла ухилятися від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню в строк давності, зазначений у законі.

Новий КК залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційо-ваний строк давності, після закінчення якого особа, що вчинила зло­чин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у тому разі, якщо вона протягом цього терміну, ухилялася від слідства чи суду.

Давність не може розглядатись як вибачення злочинця за скоєне незалежно від його подальшої поведінки. Скоєння нового злочину про­тягом строку давності свідчить про збереження суспільної небезпеч­ності особи. Тож новий КК не відмовився від положення про пере­ривання перебігу строку давності .

Згідно з ч. З ст. 49 КК , таке переривання відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, що спливла до вчинення нового злочину, втрачає своє значення, й обчислення строку давності за перший злочин починається від дня вчинення нового злочину. При цьому строки давно­сті обчислюються окремо за кожний злочин і поглинанню та складан­ню не підлягають.

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин про­довжується, а строк давності притягнення до кримінальної відповідаль­ності за новий злочин спливає на загальних підставах.

Перебіг зазначених у законі строків давності, зазвичай, є підставою обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності, що має здійснюватися незалежно від розсуду суду. Частина 4 ст 49 КК встанов­лює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, що за них згідно із за­коном може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких ви­падках питання про застосування інституту давності вирішується судом у кожному конкретному випадку зважаючи на характер і ступінь суспіль­ної небезпечності вчиненого злочину, особи винного, інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для особ­ливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативно­го звільнення від кримінальної відповідальності. Якщо ж суд дійде ви­сновку про доцільність застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності.

Якщо судом не визнано за можливе застосувати давність, по­становляється обвинувальний вирок і винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов'язковому порядку замінюється позбавленням волі на певний строк, який ви­значається судом у межах тієї норми, за якою кваліфіковано діян­ня винного.

Положення ч. 5 ст. 49 КК про незастосування строків давності до певних злочинів як виняток цього інституту не є новим для вітчиз­няного кримінального права. 4 березня 1965 р. було прийнято Указ Президії ВР СРСР "Про покарання осіб, винних у злочинах проти миру і людяності та воєнних злочинах, незалежно від часу вчинення злочинів", яким передбачалося, що нацистські злочинці, винні в таких злочинах, підлягають покаранню незалежно від того, який строк минув після вчинення злочинів. Президією ВР УРСР було ратифіковано Конвенцію ООН 1968 р. про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинців проти людства.

Відповідно до норм міжнародного права, ч. 5 ст. 49 КК передбачає, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни[50] , порушення законів та звичаїв війни[51] , застосування зброї масового знищення[52] , геноцид[53] , повинні бути притягнені до кримінальної відповідальності та засуджені, зокрема й до довічного позбавлення волі, незалежно від того, скільки часу минуло від моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів міжнародного характеру.

III. Висновок

З моменту звільнення особи від кримінальної відповідальності припиняється дія кримінально-правових відносин між державою і людиною, яка вчинила злочин. Закон не містить підстав відновлення припинених внаслідок звільнення від кримінальної відповідальності кримінально-правових відно­син. То­му вчинення особою злочину після звільнення її від кримінальної відповідальності не створює юридичної повторності злочину.

У всіх випадках звільнення від кримінальної відповідаль-ості може застосовуватися лише стосовно людини, винноїу вчиненні злочину, склад якого передбачено у відповідній статті кримінального закону. За цим положенням закон про звільнення від кримінальної відповідальності відрізняеться від закону про малозначність діяння, за яким діяння не було злочинним у момент його вчинення, оскільки через малозначність не являли собою суспільної небезпеки.

Звільнення від кримінальної відповідальності не тотожне припиненню кримінальної справи. Останнє має місце і за умови неможливості реалізувати існуючі кримінально-правові відносини. Це може бути, зокрема, за таких умов, як смерть винної особи чи її психічне захворювання, або за умов скасу­вання того закону, за яким була у свій час засуджена особа.

IV. Використана література

1. Крим інальний кодекс України

2. Алексеев Н.С. „Злодеяние й возмездие. Преступления против человечества” . — М., 1986.

3. Зельдов С.И. „Освобождение от наказания й его отбьівания”. — М., 1982.

4. Зельдов С.И. „Уголовно-правовьіе последствия судимости: Учебное пособие” . — Орджоникидзе, 1986.

5. Коробков Т.Д. „Освобождение от уголовной ответственности й наказания по советскомууголовному праву” . — М., 1981.

6. Копєйчиков В .В. „Правозднавство: Підручник” – 6-е видання – Київ6 Юрінком Інтер, 2002. – 736с.

7. Матишевський П.С. „Кримінальне право України. Загальна частина:Підручник”. – Київ: ЮрінкомІнтер, 2000. – 272с.// ст. 233 – 235;

8. Савченко А .В., Кузнецов В.В., Штанько О.С. „Сучасне кримінальне правоУкраїни:курс лекцій”. – Київ: Паливода А.В., 2005. – 640 с.// ст.ст.39 – 44, 163 – 180;

9. Фріс П. Л. „Кримінальне право України. З агальна частина: Навч. посібник”. – Київ: „Центр навчальної літератури”, 2004. – 362с.// ст. 258 – 273.


[1] Я. Байнін, П. Матишевський, В. Осадчий;

[2] Л. Багрій – Шахматов, С. Келіна, П. Дагель;

[3] Н. Загородніков, О. Лейст;

[4] Ю. Баулін

[5] статей 147, 242, 246 та ін.

[6] основоположником є /. Кан т;

[7] Ф. Знгельс

[8] А.Піонтковський, В. Кудрявцевтз ін.

[9] А. Санталов

[10] ч. 1 ст. 68 ККУ

[11] ч. 1 ст. 75 ККУ

[12] ч. 2 ст. 104 ККУ

[13] ч. З ст. 75 ККУ

[14] ч. З ст. 104 ККУ

[15] розд. XIX. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби. (Військові злочини )

[16] ст.ст.17,45,46,49,85-87; ст.ст.11 ч.2; 114 ч.2; 175 ч.З; 212 ч.4; 255 ч.2; 258 ч.З; 260 ч.б; 263 ч.З; 289 ч.4; 307 ч.4; 309 ч.4; 311ч.4;369ч.З ККУ

[17] ст.ст.47, 48 та 97 КК

[18] ст.ст.45, 46, 47, 48 та 97 ККУ

[19] ст.ст.47 і 48 ККУ

[20] ст.ст. 7,7і , 72 ,8,9,10,11і КПК

[21] ст 71 КПК

[22] ч. 1 ст. 17 ККУ

[23] ст. 45 ККУ

[24] ст. 46 ККУ

[25] ст. 47 ККУ

[26] ст. 48 ККУ

[27] ст. 49 ККУ

[28] статті 85-87 ККУ

[29] ч. 2ст. 111,ч. 2ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. З ст. 369, ч. 4 ст. 401

[30] ч. 2 ст. 47 ККУ

[31] ч. З ст. 97

[32] за Ю. Бауліним

[33] частини 1 і 2 ст. 49 ККУ

[34] ст. 47 ККУ

[35] ст. 48 ККУ

[36] ч. 4 ст. 49 ККУ

[37] ст. 45 ККУ

[38] ч. 2 ст. 12

[39] ст. 47 ККУ

[40] ч. 2 ст. 47

[41] ч. 2 ст. 49 ККУ

[42] ч. З ст. 49 ККУ

[43] ст. 148 ККУ

[44] ст. 167 ККУ

[45] ст. 12 ККУ

[46] ст. 324 ККУ

[47] ст. 117 ККУ

[48] ч. 5 ст. 49

[49] ст. 62 КУ, ч. 2 ст. 2 ККУ

[50] ст. 437 ККУ

[51] ст. 438 ККУ

[52] ст. 439 ККУ

[53] ч. 1 ст. 442 ККУ

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий