регистрация / вход

Речі як обєкти цивільного права

КУРСОВА РОБОТА з цивільного права України тема: Речі, як об’єкти цивільного права 2003р. Вступ. Поняття речей і правовий режим їх, цивільно-правового обігу.

КУРСОВА РОБОТА

з цивільного права України

тема:

Речі, як об’єкти цивільного права

2003р .

Вступ.

1. Поняття речей і правовий режим їх, цивільно-правового обігу.

2. Класифікація речей та її правове значення.

3. Захист майнових прав на речі та специфіка цих засобів стосовно нерухомого майна.

Висновок.

Література.

Вступ

Цивільне право є основою правової системи будь-якої держави. Цивільно-правові відносини є основою сучасного суспільства, оскільки врегульовують особисті майнові і немайнові відносини між членами такого суспільства, тобто максимальний об’єм таких відносин.

Дослідження таких важливих об’єктів цивільно-правових відносин як речі завжди були в центрі уваги юридичної науки.

Актуальність дослідження речових правовідносин полягає в тому, що саме речове право дає суб’єктам громадянського суспільства можливість реалізовувати свої життєво важливі права, такі як право власності, право на житло, право на тощо.

Прийняттям нового Цивільного кодексу України починається новий етап розвитку нового суспільства – суспільства, яке ґрунтується на фундаментальних принципах справедливості, добросовісності та розумності.

Чітке уявлення про природу речей, їх цивільно-правовий обіг, класифікацію й способи захисту свого речового права є необхідним для формування правової держави.

У даному зв’язку теоретичні проблеми речового права набувають особливої практичної значимості. Зазначені проблеми і є предметом дослідження в даній курсовій роботі. В процесі виконання курсової використовувались нормативні акти, зокрема Конституція України, Цивільний кодекс України, закони і підзаконні акти, які врегульовують окремі сторони теми, що розглядається, зокрема, Закон України “Про власність”, кодекси України, підзаконні акти, а також навчальні посібники з цивільного права.

1. Поняття речей і правовий режим їх цивільно-правового обігу.

Під об’єктами права розуміється те, на що направлені права і обов’язки суб’єктів правовідносин, заради чого вони діють з метою реалізації своїх прав і обов’язків у таких відносинах.

Об’єктами цивільних прав ввідповідно до положень статті 177 нового Цивільного кодексу України визначено речі, в тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні й нематеріальні блага.[1]

Серед таких об’єктів важливе місце займають речі, які розуміють як частину матеріального світу, яка має матеріальну цінність.

До них відносяться як предмети матеріальної й духовної культури, тобто продукти людської праці, так і предмети, які створені самою природою і використовуються людиною для забезпечення своєї життєдіяльності – земля, корисні копалини, рослини, тощо. Проте найважливішою ознакою речей, за якою вони стають об’єктами цивільних правовідносин є здатність речей задовольняти ті чи інші потреби людей.

Об’єктами цивільних правовідносин речі стають не в силу своїх природних властивостей, а тому і тільки тому, що суб’єкти права, враховуючи ці властивості, вступають між собою з приводу цих речей у суспільні відносини, що надає таким речам значення товару. Так продукти харчування, які можуть використовуватись людьми як необробленими (овочі, фрукти) так і після переробки (ковбаси, сири, тощо) задовольняють потребу людей у харчуванні.

Виділяють наступні групи речей:

1) речі, вилучені з цивільного обороту;

2) речі, обмежені в обороті;

3) речі, які перебувають в обороті без усяких обмежень.

Оскільки по відношенню до речей, які вилучені із цивільного обігу суб’єктивні цивільні права і обов’язки виникати не можуть, (це сфера не приватного, а публічного права), вони не можуть бути й об’єктами цивільних правовідносин.[2]

Такими об’єктами можуть бути тільки речі, які перебувають в обігу.[3]

Держава встановлює певні правила поведінки людей при використанні тої чи іншої речі. В зв’язку з цим з’являється термін “правовий режим речі”. Проте він у першу чергу, означає не властивості речі (річ не може виступати об’єктом цивільно-правових відносин без участі суб’єктів таких відносин – людей), а визначає якою ж повинна бути поведінка людей стосовно таких речей.

Правовий режим речі визначається статтею 4 Закону України “Про власність”, а саме:

1. Власник на свій розсуд володіє, користується й розпоряджається належним йому майном.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння й користування іншим особам.

3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб’єктів права власності.

5. Власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержувати моральних засад суспільства.

6. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.[4]

Правовий режим речей є одним із головних підстав для їх класифікації, необхідної для визначення об’єму й змісту прав і обов’язків учасників цивільних правовідносин. Із врахуванням правового режиму конкретних речей або груп речей, а також інших критеріїв проводять класифікацію речей на окремі види.

2. Класифікація речей та її правове значення.

2.1. В залежності від їх природних властивостей речі поділяються на рухомі й нерухомі.

Відповідно до положень статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх, призначення.[5]

Таким чином до нерухомих речей відносяться всі ті, що постійно знаходяться в одному і тому ж місці, нерозривно зв’язані із землею або водною поверхнею, не можуть передаватись без передачі земельної ділянки або не можуть бути використані за призначенням без зв’язку із землею, або водною поверхнею. Усі речі, які відносяться до нерухомості мають індивідуальні ознаки, є незамінними, угоди з такими речами потребують спеціального оформлення (нотаріальна форма, реєстрація нерухомості за власником, тощо).

До нерухомості новий Цивільний кодекс України (надалі за текстом – ЦК) прирівнює деякі рухомі за своїми природними властивостями речі – повітряні та морські суда, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права, на які підлягають державній реєстрації органами, уповноваженими здійснювати контроль за цими об’єктами.

ЦК закріплює наступні особливості правового режиму нерухомості:

1) Право власності та інші речові права на нерухомість, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації;

2) зобов’язання, предметом яких є нерухомість, за загальним правилом, провадиться за місцезнаходженням цього майна;

3) набуття права власності на новостворене майно або набуття права власності за договором виникає з моменту державної реєстрації цієї нерухомості або переходу права власності на неї до покупця;

4) встановлений особливий порядок набуття права власності на безхазяйну річ та більш тривалі строки набувальної давності на нерухоме;

5) діють спеціальні правила укладення правочинів із нерухомістю, які передбачають залежність прав на земельну ділянку від прав на нерухомість.

Рухомим майном визнаються речі, включаючи гроші і цінні папери, які не віднесені ЦК та іншими законами до нерухомого майна.

Права на рухомі речі (за загальним правилом) не підлягають державній реєстрації. Законом може бути передбачена необхідність такої реєстрації для окремих видів рухомого майна (наприклад, реєстрація автотранспортного засобу).

ЦК в певних випадках установлює більш тривалі строки набувальної давності також і для рухомого майна (за положеннями статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти рухомим майном протягом п’яти років – набуває право власності на це майно).

2.2. В залежності від того, наскільки вільно речі мають обіг у цивільному обороті виділяють речі, які мають вільний обіг, і речі, які обмежуються в обороті.

Речі, які обмежуються в обороті, це речі, які можуть належати тільки окремим учасникам цивільного обороту, або обіг таких об’єктів, їх придбання або відчуження може здійснюватись тільки за спеціальним дозволом.

Так положеннями розділу 2 Закону України “Про власність” визначено об’єкти виключного права власності народу України та правовий режим таких об’єктів.

До таких об’єктів належать:

- земля;

- надра землі;

- повітряний простір;

- водні та інші природні ресурси континентального шельфу України;

- водні та інші природні ресурси виключної (морської) економічної зони України.[6]

Правовий режим зазначених об’єктів народ України має право визначати й змінювати шляхом референдуму, здійснює право власності на такі об’єкти, через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів.

Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов’язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування й екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу, кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об’єктами для задоволення власних потреб, зобов’язаний всемірно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства.

Також до речей, які обмежуються в обороті, відносяться речі, визначені постановою Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 року № 2471-ХІІ.

Додатком №2 до зазначеної постанови визначено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на певні види майна і встановлено, що громадяни набувають права власності на такі види майна, придбаного ними з відповідного дозволу, що надається:

а) на вогнепальну гладкоствольну мисливську зброю – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 21-річного віку;

на вогнепальну мисливську нарізну зброю (мисливські карабіни, гвинтівки, комбіновану зброю з нарізними стволами) - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 25-річного віку;

на газові пістолети, револьвери й патрони до них, заряджені речовинами сльозоточивої та дратівної дії, - органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

на холодну зброю та пневматичну зброю калібру понад 4,5 міліметра й швидкістю польоту кулі понад 100 метрів за секунду – органами внутрішніх справ за місцем проживання особам, які досягли 18-річного віку;

б) на об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, - спеціально уповноваженими державними органами охорони пам’яток історії та культури (Мінкультури, Мінінвестбудом і Головархівом України);

в) на радіоактивні речовини – Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки у разі наявності висновку органів територіальної санітарно-епідеміологічної служби про можливість використання цих речовин майбутнім власником в існуючих у нього умовах.[7]

Речі, які вільно відчужуються, переходять від однієї особи до іншої – відносяться до іншої групи – тих, які перебувають у вільному обігу (продукти харчування, побутова техніка, одежа, тощо).
Такі речі можуть бути об’єктами самих різних абсолютних та відносних цивільних правовідносин і належати будь-яким суб’єктам цивільного права.

2.3.В залежності від можливості індивідуалізації речей вони поділяються індивідуально-визначені і визначені родовими ознаками (статтею 184 ЦК розрізнюються речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками).[8]

Індивідуально-визначені речі – це речі, які відрізняються від інших за індивідуальними ознаками :

1) виділені із загальної маси речей такого роду;

2) єдині у своєму роді;

3) відрізняються від інших за індивідуальними ознаками.

Родовими називаються речі, які мають єдині родові ознаки речей даного виду. Вони вимірюються вагою, числом, об’ємом (10 м3 води, 1000 тон пшениці, 1000 деталей, тощо).

ЦК між тим також характеризує індивідуально-визначені речі як незамінні, а речі, що мають лише родові ознаки – замінними (стаття 184).

Правове значення поділу речей на індивідуально-визначені і родові полягає в тому, що при загибелі індивідуально-визначеної речі боржник звільняється від обов’язку передати її кредитору, але відповідно зобов’язаний компенсувати кредитору вартість його майна в грошовому виразі.

Якщо предметом зобов’язання виступає індивідуально-визначена річ, яка є в натурі, то кредитор вправі вимагати саме цю річ (стаття 760 ЦК) і боржник не вправі замінити її грошовою компенсацією без згоди на те кредитора. В іншому випадку зазначене зобов’язання втрачає свій сенс.

У випадку загибелі речей, які мають єдині родові ознаки, за загальним правилом боржник не звільняється від виконання свого зобов’язання у натурі, оскільки у нього є можливість замінити річ, що загинула іншою річчю того ж роду. (стаття 678 ЦК).

Науковці виділяють ще один аспект правового значення поділу речей на індивідуально-визначені і родові, воно полягає в тому, що об’єктом одних цивільно-правових відносин можуть бути тільки індивідуально-визначені речі (наприклад в договорах майнового найму), а об’єктом інших – тільки речі, визначені родовими ознаками (в договорі займу, біржових угодах).[9]

Крім того, певні договори можуть укладатись як щодо індивідуально-визначених, так і щодо родових речей (купівля-продаж, міна, дарування).

2.4. В залежності від здатності речей зберігати при подрібненні свою сутність, вони поділяються на подільні й неподільні.

Наприкладподіл яблука або диніна частині не міняють споживчих характеристик зазначених речей, оскільки кожна їх частина зберігає основне призначення речі і може бути використана таким же чином, як і цілі яблуко або диня, отже – останні є речами подільними.

Телевізор неможливо поділити на декілька частин без зміни його споживчих характеристик – після відділення, скажімо, кінескопа – телевізор свої споживчі характеристики втратить – отже тут маємо справу з неподільною річчю.

Класифікація речей на подільні й неподільні провадиться залежно від їх природних властивостей і має правове значення, зокрема, для поділу майна, яке знаходиться у спільній власності та відокремлення певної частки. Рухомі речі можуть бути розподілені між власниками з виділом кожному з них його частки в натурі.

Неподільними в науковій літературі визнають також складні речі, якіпредставляють собою комплекссамостійних предметів, пов’язаних загальним господарським або іншим призначенням (сервіз, меблевий гарнітур, тощо).[10]

Правове значення класифікації рече на подільні й неподільні виявляється як у правовідносинах власності, так і в зобов’язальних правовідносинах.

Так, при розділі майна, яке перебуває у загальній власності, неподільна річ не підлягає подрібненню. Така річ або продається і в такому випадку поділу підлягають гроші, які виручені від цього продажу, або зберігається за одним із власників із наданням іншим грошової, або іншої компенсації.

В залежності від подільності або неподільності речі визначається також дольовий або субсидіарний характер зобов’язання, яке виникає з приводу даної речі.

2.5.Заознакою ступеня збереженняцілісності речі при її використанні. За цією ознакою речі поділяють на споживні й непоживні.

Речі, які при використанні знищуються повністю (наприклад паливо, продукти харчування) або перетворюються в іншу річ (наприклад, сировина) називаються споживними.[11]

Неспоживними визнаються речі, які в процесі використання мають здатність зношуватись, амортизуватись), але зберігають свою властивість протягом тривалого часу.

Аналізуючи правове значення такого поділу слід зазначити, що споживні й неспоживні речі внаслідок своїх властивостей повинні бути предметом лише певних угод.

Так, предметом договору майнового найму може бути тільки неспоживні речі, оскільки наймач повинен повернути ту саму річ, що неможливо при майновому наймі споживної речі, наприклад, палива.

Навпаки, за договором позики не можна передати неспоживні речі, оскільки закон встановлює зобов’язання позичальника повернути позикодавцеві не ту саму річ, яку він позичав, а річ подібну[12] – за інших умов договір утрачає цивільний зміст позики, і стає договором майнового найму.

Деякі договори, наприклад купівлі-продажу, поставки, міни, схову – можуть укладатись з приводу як споживних так і неспоживних речей.

2.6.В залежності від значення в процесі використання речі поділяються на головні речі й приналежність. Юридичне значення даного поділуполягає в тому, що приналежність в усіх випадках наслідує долю головної речі, якщо в договорі або в законі не встановлено інше, вона призначена для обслуговування іншої (головної речі).[13]

Головна річ і приналежність у матеріальному, фізичному сенсі є різними об’єктами які відокремлені один від одного. Проте в юридичному сенсі, в рамках цивільно-правових відносин вони тісно пов’язані між собою.

Різниця між головною річчю й приналежністю полягає в тому, що головна річ може бути використана за призначенням і без приналежності, а приналежність за її призначенням без головної речі використовуватись не може. Наприклад окуляри є головною річчю, а футляр – приналежністю.

При укладенні договору купівлі-продажу картини, скрипки покупцеві відповідно передаються рама, футляр, при цьому – за загальним правилом, - одночасно з головною річчю.

Належність головної речі вказується у стандартах, технічних умовах або прейскурантах, яким визначається комплектність продукції.

Проте правило про наслідування належності головної речі носить диспозитивний характер. Сторони про укладенні правочинів вправі самостійно передбачати, що передається тільки головна річ.

2.7. Складові частини речі – це такі частини, які конструктивно пов’язані з річчю, при їх відокремленні річ утрачає своє першочергове призначення. Річ можна розглядати як самостійний об’єкт, річ може бути частиною іншої складної речі, складовою частиною цієї речі. Окремі предмети, які входять до її складу, не можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження або істотного знецінення.

Правове значення відокремлення складових частин речі полягає в тому, що вони виступають предметом цивільного обороту як єдине ціле. На окремі складові частини речі право власності може виникнути тільки в тому випадку, коли ця річ як самостійний об’єкт цивільно-правових відносин перестане існувати. Так, будинок, який складається із багатьох цеглин у загальному випадку є самостійним об’єктом цивільно-правових відносин, його складові частини – цеглини, стають окремими об’єктами зазначених відносин після руйнування будинку.

2.8. Продукція, плоди та доходи - це приріст майна, отриманий від його використання. У статті 189 ЦК записано, що продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.

Плоди – це результат органічного розвитку самої речі (приплід тварин, урожай). Доходи – це те, що приносить річ, перебуває в експлуатації, цивільному обороті (орендна плата, плата за комунальні послуги).

Відповідно до положень частини 2 статті 189 ЦК продукція, плоди й доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Наприклад закон установлює виключення із загального правила приналежності доходів власнику речі у випадку віндикації цієї речі у сумлінного володільця.

3. Захист майнових прав на речі та специфіка цих засобів стосовно нерухомого майна.

Особливості речево-правового захисту полягають перш за все в тому, що вони забезпечуються за допомогою речових позовів.

Речево-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи при цьому, що власник речі може отримати захист від будь-якої особи, яка порушує його право.

Нового змісту набуло регулювання речових правовідносин у ЦК, який набирає чинності з 01.01.2004 року. Мова йде не лише про зміну системи та структурну побудову підгалузі речового права, про введення нових інститутів, присвячених окремим видам прав на чужі речі тошо, а в першу чергу, про зміну концепції речових прав у новому законодавстві.

Як уже зазначалося вище, речово-правові засоби захисту характеризуються тим, що вони направлені безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб’єктивного права, забезпечення реалізації правомочностей власника – володіння, користування і розпорядження – по відношенню до належної йому речі.

Відповідно до положень статті 396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, в тому числі і від власника майна.

Відповідно до зазначеного слід сказати, що до найбільш поширених способів захисту права на речі відносяться: позов власника про витребування майна (речі) із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), позов власника про усунення перешкод у реалізації свого права власності (негаторний позов), позов про визнання права власності.

Основним позовом речово-правового захисту права власності є віндикаційний позов.

Суттєвими ознаками такого позову є

· він може бути поданий власником або уповноваженою власником особою;

· вимогою є повернення речі;

· належна позивачеві річ перебуває в чужому незаконному володіння.

Під незаконним володінням розуміється усяке фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави.

Витребувати із чужого незаконного володіння можна лише індивідуально-визначене майно (річ), що випливає із сутності даного позову, спрямованого на повернення власником саме того самого майна, що вибуло із його володіння.

Якщо майно придбане за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право на віндикаційний позов тільки якщо майно:

· було загублене власником або особою, якій він передав майно (річ) у володіння;

· було викрадене у власника або особи, якій він передав майно (річ) у володіння;

· вибуло з володіння власника або особи,якій він передав майно (річ) у володіння, не з їхньої волі іншим шляхо.;

Майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому законодавством., але якщо майно було безвідплатно набуте в особи, яка не мала права його відчужувати – таке майно може бути витребуване власником в усіх випадках.

Негаторний позов – спосіб захисту права власника, який не пов’язаний із із позбавленням права володіння. Це позадоговірна вимога власника, що володіє річчю (і не переставав володіти нею) до третьої особи про усунення перешкод в здійснення власником правомочностей володіння, користування й розпорядження майном (річчю).

Право на негаторний позов має власник, а також титульний власник, які володіють річчю, але позбавлені можливості користуватися або розпоряджуватися нею. Підставою такого позову є обставини, що обґрунтовують право позивача на користування й розпорядження річчю, а також підтверджують, що поведінка третьої особи створює перешкоди у реалізації зазначених правомочностей.

З негаторним позовом власник має право звернутися в момент, коли таке порушення (перешкода у здійсненні своїх правомочностей) ще триває. Тому на такий позов строк позовної давності не поширюється.

Поряд із цим відповідно до положень статті 392 ЦК власник майна (речі) може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Такий позов є позадоговірною вимогою власника майна про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачеві права власності на спірне майно, не з’єднане з конкретними вимогами про повернення майна або усунення перешкод і користуванні таким майном (річчю).

Зазначений позов може бути заявлений власником індивідуально-визначеної речі, що як володіє, так і не володіє нею.

Новелою для сучасного українського цивільного права є такі права на чужу річ як сервітут, емфітевзис та суперфіций. Вперше зазначені права на чужу річ дістали детальне визначення в основному нормативному акті цивільного права нашої держави – Цивільному кодексі України.

Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне абобезоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними й строковими.

Установлення земельного сервітуту не веде до позбавленнявласника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельнийсервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельний сервітут здійснюється способом, найменшобтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої вінустановлений.

Власники або землекористувачі земельних ділянок можутьвимагати встановлення таких земельних сервітутів:

· право проходу та проїзду на велосипеді;

· право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

· право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

· право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

· право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусіднюабо через сусідню земельну ділянку;

· право забору води з природної водойми, розташованої насусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

· право поїти свою худобу із природної водойми, розташованоїна сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби доприродної водойми;

· право прогону худоби по наявному шляху;

· право встановлення будівельних риштувань та складуваннябудівельних матеріалів із метою ремонту будівель та споруд;

· інші земельні сервітути.

Власник або землекористувач земельної ділянки має правовимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговуваннясвоєї земельної ділянки.Земельний сервітут установлюється за домовленістю міжвласниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або зарішенням суду.

Право земельного сервітуту виникає після його державноїреєстрації у порядку, встановленому для державної реєстрації правна земельну ділянку.Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу правна земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, доіншої особи.

Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу,застави та не може передаватися будь-яким способом особою, вінтересах якої цей сервітут установлено, іншим фізичним таюридичним особам.

Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якоївстановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, вінтересах яких установлено земельний сервітут, плату за йоговстановлення, якщо інше не передбачено законом.

Власник земельної ділянки, щодо якої встановленийземельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданихустановленням земельного сервітуту.

Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельногосервітуту, в інтересах якого він установлений, та власниказемельної ділянки;

б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельнийсервітут;

в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;

г) закінчення терміну, на який було встановлено земельнийсервітут;

ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

д) порушення власником сервітуту умов користуваннясервітутом.

На вимогу власника земельної ділянки, щодо якоївстановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бутиприпинена в судовому порядку у випадках:

а) припинення підстав його встановлення;

б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлюєвикористання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельнийсервітут, за її цільовим призначенням.

Положеннями глави 23 Земельного кодексу України[14] визначено наступні способи захисту прав на земельні ділянки:

а) визнання прав;

б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

в) визнання угоди недійсною;

г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

ґ) відшкодування заподіяних збитків;

д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю, причому власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України.

У певних випадках, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість.

Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних із викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування й розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов’язки чи обмеження.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядуваннянесуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірнимвтручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння,користування й розпорядження земельною ділянкою.

У разі видання органом виконавчої влади або органоммісцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодоволодіння, користування чи розпорядження належною їй земельноюділянкою, такий акт визнається недійсним.

Збитки, завдані власникам земельних ділянок унаслідоквидання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повномуобсязі органом, який видав акт.

Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки,заподіяні внаслідок:

· вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

· тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісовихземель та чагарників для інших видів використання;

· установлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

· погіршення якості ґрунтового покриву та інших кориснихвластивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель тачагарників;

· приведення сільськогосподарських угідь, лісових земель тачагарників у непридатний для використання стан;

· неодержання доходів за час тимчасового невикористанняземельної ділянки.

Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачамздійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного й радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам установлюється Кабінетом Міністрів України постановою від 19 квітня 1993 року № 284 “Про порядок визначення та відшкодування збитків власниками землі та землекористувачами”.

Збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, підлягають відшкодуванню власникам землі та землекористувачам, у тому числі орендарям.

Розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.

До складу комісій включаються представники Київської, Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств, установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники земельних і фінансових органів, органів у справах містобудування й архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного підпорядкування) Рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки.

У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням, до складу комісій включаються також представники санітарних і природоохоронних органів.

Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості).

Збитки відшкодовуються власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельних ділянок - після прийняття відповідною Радою народних депутатів рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина.

При вилученні (викупі) земельних ділянок до земель запасу збитки відшкодовують власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, Ради народних депутатів, які прийняли рішення про вилучення (викуп) земель.

При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт збитки визначаються за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями - замовниками розвідувальних робіт з обумовленням розмірів збитків і порядку їх, відшкодування в договорі.

При недосягненні згоди розміри збитків визначаються комісіями, створюваними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.

Цивільно-правова природа емфітевзису визначення положеннями глави 33 ЦК.

Виходячи із змісту цієї глави емфітевзисом є довгострокове, відчужуване та успадковуване право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб із метою отримання плодів та доходів від неї з обов’язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб. За цим договором власник земельної ділянки продає чи іншим способом (платно чи безоплатно) передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи при цьому за собою право власності на цю земельну ділянку.

Договір про емфітевзис є консенсуальним , для виникнення емфітевтичного права не вимагається передача земельної ділянки. Але відповідно до загального правила статті 125 Земельного кодексу України забороняється приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості).

Особою, яка наділена повноваженнями щодо встановлення емфітевзису на належну їй ділянку є будь-яка фізична або юридична особа, в якої на праві власності перебуває земельна ділянка, придатна для сільськогосподарського призначення.

Суперфіцієм є довгострокове, відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою, переданою відплатно чи безоплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель і споруд, на які в останньої виникає право власності.

Він набув широкого застосування у мстах, де землі для будівництва мало, а міські власті не бажають позбавлятися права власності на цю землю.[15]

З природи суперфіцію випливає, що відносини з його приводу є довгостроковими: в разі встановлення суперфіцію на певний строк для належного користування ним необхідно передбачити строк для будівництва, а також експлуатацію зведених будівель чи споруд.

Відносини з приводу суперфіцію носять речовий характер, суперфіцій є правом на чуже майно. На будівлі (споруди) зведені суперфіцієм, в останньої виникає право власності на ці споруди. Це викликає усталений характер відносин з приводу суперфіцію, їх незалежність від суб’єктного складу, оскільки діє принцип, за яким речове право слідує за речами, відносно яких воно встановлено і не пов’язане з носіями цих прав.

Висновки.

В даній курсовій досліджено правову природу речового права, в світлі розвитку загальних тенденцій розвитку цивільно-правових відносин у нашій державі. Ці проблеми досліджено із врахуванням останніх нормативних актів цивільного законодавства України, зокрема нового Цивільного кодексу України, який набуде чинності з наступного року.

Речове право, як підгалузь цивільного права також змінюється, оптимізується правове регулювання правовідносин щодо таких об’єктів, як речі.

Проте все ж таки слід зазначити певну недосконалість новітнього цивільного законодавства України, або, якщо точніше, недостатню увагу законодавця до специфіки використання й захисту саме речових прав, як підгалузі цивільного права.

Аналогія закону, яка заповняє прогалину в правовому регулюванні захисту речових прав шляхом розповсюдження цивільно-правових норм, які регулюють захист власності на зазначені правовідносини, кардинально не може вирішити завдання правового регулювання захисту саме речових прав.

В Цивільному кодексі України, який набирає чинності з 01.01.2004 року, мова йде не лише про зміну системи та структурну побудову підгалузі речового права, про введення нових інститутів, присвячених окремим видам прав на чужі речі тощо, а в першу чергу, про зміну концепції речових прав у новому законодавстві.

Не дивлячись на більш детальне порівняно із попереднім цивільним законодавством врегулювання речових прав слід зазначити, що, наприклад, із остаточного варіанта Цивільного кодексу України були виключені загальні положення про речові права

Як уже зазначалося вище, речово-правові засоби захисту характеризуються тим, що вони направлені безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб’єктивного права, забезпечення реалізації правомочностей власника – володіння, користування і розпорядження – по відношенню до належної йому речі.

Дана робота є певним дослідженням із питань правового регулювання речового права в Україні, за результатами якого можна зробити певні висновки:

1) речові права займають особливе місце серед, це один із класичних цивільно-правових інститутів, що має багатовікову історію;

2) захист речових прав сьогодні і в найближчому майбутньому буде проводитись способами і в порядку, передбаченими для захисту права власності.

3) інститут речових прав перебуває у постійному розвитку. Удосконалюються правові норми, що регулюють заставні правовідносини. Прийнятий Цивільний кодекс України більш детально регулює речові відносини, з’являються нові правові елементи цього інституту.

Саме у здатності ефективно виконувати забезпечувальну щодо суб’єктивних цивільних прав учасників цивільних правовідносин функцію і полягає суспільне призначення речових прав.

В окремих випадках договір виявляється недостатньо надійним правовим засобом для задоволення потреб у використанні чужої речі. Адже договір може бути розірваний у будь-який час в односторонньому порядку й користувач чужою річчю вимушений буде припинити таке користування.

Цивільно-правовий інститут речових прав потребує уваги як науковців так і працівників правової сфери нашої держави, оскільки на тлі урізноманітнення видів і форм правових відносин і проблеми вдосконалення цивільного законодавства нашої країни речові права не втрачають своєї актуальності.

Список використаних джерел.

1. Конституція України.

2. Цивільний кодекс України від 18.07.1963 р.

3. Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – 854 с.

4. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.07.1963 р.

5. Цивільне право: підручник для студентів юридич. вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997. – 544 с.

6. Земельний кодекс України. // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 3-4, ст.27

7. Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 832 с.

8. Постанова верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” // Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 35, ст. 517.

9. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. , О.В. Дзера (керівник авт. Кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер. 2002.

10. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року № 284 “Про порядок визначення та відшкодування збитків власниками землі та землекористувачами”.

11. Закон України “Про власність” Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 20, ст.249.

12. Гражданское право Украины. Под ред. А.А. Пушкина; В.М. Самойленко Х. 1996.

13. Советское гражданское право. Под ред. Красавчикова О.А. М. 1985.

14. Гражданское право Украины. Учебное пособие в двух частях, (Под ред. В.А. Кройтора, С.А. Слипченко) Харьков: Эспада, 2000 г.


[1] Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – с. 121.

[2] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 130

[3] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 131

[4] Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 20, ст.249

[5] Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – с. 124.

[6] Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 20, ст.249

[7] Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 35, ст. 517

[8] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 137.

[9] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 137

[10] Харитонов Е.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001, с. 136.

[11] Цивільне право: підручник для студентів юридич. вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997. – с. 117.

[12] Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – с. 686.

[13] Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – с. 126.

[14] Відомості Верховної Ради, 2002, № 3-4, ст.27

[15] Цивільне право: підручник для студентів юридич. вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997. – с. 399.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий