Міністерство освіти України
Івано Франківський інститут права, економіки та будівництва
Кафедра
адміністративного права
(курсова робота)
З адміністративного права
студента Ю-21 групи
денної форми навчання
Гушпіт Олександри Ярославівни
Науковий керівник:
к.ю.н., доц. Чучук Є.П.
Дата захисту______________
Оцінка____________________
Івано-Франківськ, 1998
Зміст
Вступ
1. Поняття службовця та правова основа діяльності державних службовців.
2. Види державних службовців, їх функції. Права та обов’язки.
3. Юридична відповідальність за службові правопорушення:
а) дисциплінарна відповідальність;
б) кримінальна відповідальність;
в) адміністративна відповідальність.
г) відповідальність за заподіяну шкоду.
Висновки
Література та джерела
Вступ
Адміністративне право охоплює сукупність норм, що регулюють відносини управлінського характеру, які виникають між державою і фізичними особами на підставі юридичних актів.
Як наука, адміністративне право має загальнонаукові завдання, а саме: виявлення, опис, пояснення процесів, явищ, закономірностей і формулювання на цьому ґрунті передбачень, прогнозів, рпекомендацій щодо удосконалення й розвитку адміністративної практики.
Управління полягає у виконанні управлінських функцій, що досягається через реалізацію компетенції органу виконавчої влади або повноважень якоїсь орнганізації іншого виду. Практична ж реалізація компетенції - предмет повсякденних турбот особистого складу органів - професійних службовців: державних службовців, менеджерів, розпорядників, власників, уповноважених ними осіб. Метою даної роботи є розкриття питання "Державні службовці - як суб’єкти адміністративно правових відносин". Для досягнення поставленої мети автор зупинився на розкритті таких питань: поняття службовця та правова основа діяльності державних службовців; види державних службовців, їх функції. Права та обов’язки; юридична відповідальність за службові правопорушення тощо. При роботі над курсовою роботою використано законодавчу базу яка регламентує діяльність державних службовців.
1. Поняття службовця та правова основа діяльності державних службовців
Професійні службовці належать до певної групи населення - осіб найманої праці, зайнятих у сфері управління "виробництвом" управлінських рішень та їх реалізацією в порядку службових завдань.
Професійну службу можна деференціювати за ознакою її організації та порядком проходження на державну та службу в недержавних структурах. Правовою основою діяльності державних службовців в Україні є Закон України "Про державну службу"[1], в якому визначається правовий статус, походження, питання службової кар’єри, припинення статусу та матеріальне забезпечення службовців. Крім цього закону, діяльність державних службовців регламентують і інші законодавчі акти, наприклад, Кодекс законів про працю України, закони України "Про прокуратуру", "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" та ін.
Перший вид служби - загальна служба - передбачає проходження її у сферах державного сектора виробництва, в органах транспорту, торгівлі, в органах, завданням яких є забезпечення внутрішньої стабільності держави, в навчальних, наукових установах, закладах охорони здоров"я, культури, у муніципальних утвореннях.
Службовець (і це особливість юридичного статусу) - учасник специфічного правовідношення, оскільки вступає, з одного боку, у трудові правовідносини, пов"язані з особистим професійним становищем, трудовими правами та обов"язками, із самим процесом праці, а з іншого боку - у адміністративно-правові, пов"язані з виконанням вимог служби, управлінських функцій (владовідношення). Як бачимо, службовець - суб"єкт подвійного (парного) правовідношення.
Згідно статті 1 Закону України "Про державну службу": Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження".[2]
Професійна служба - це адміністративно-правове відношення службовця, який перебуває на посаді в державних органах, об"єднаннях громадян, органах місцевого самоврядування, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, до цих організацій власника, що має своїм змістом обов"язкову діяльність по реалізації управлінських функцій.
Професійна служба як правовий інститут - це сукупність норм, що належать до різних галузей права і визначають порядок вступу на службу, найняття, її проходження, права та обов"язки службовців (норм трудового й адміністративного права); порядок оподаткування, матеріального стимулювання (трудове і фінансове право); нормування, оплату праці, соціальне страхування, сумісництво, режим виробничого процесу (трудове право); юридичну відповідальність тощо.
Що стосується вимог, які ставляться до громадян при вступі на державну службу, то можна виділити дві групи таких вимог: загальні та специфічні.
До першого виду належить заборона перебувати на державній службі в одній установі чи підприємстві особам, які є близькою ріднею між собою або свояками, якщо їхнє одночасне перебування на службі пов"язане з підпорядкованістю чи підконтрольністю одного з них іншому. При цьому у Постанові РНК УРСР від 4.06.33р. "Про сумісництво посад та службу родичів в установах, підприємствах, організаціях усуспільненого сектора" (ст.16,17) та в ст.251 Кодексу законів про працю України (доповнення 1995р.) йдеться про безпосередню підпорядкованість чи підконтрольність, а не загальну.
Із цього правила (яке не є розширювальним правилом) винятки можуть бути зроблені лише Кабінетом Міністрів, наприклад, для окремих посад на підприємствах, для віддалених населених пунктів, де ускладнено підбір кадрів або, навпаки, існує безробіття.
Встановлені обмеження не поширюються на тих, хто займає підпорядковані чи підконтрольні виборні посади, а також на працівників зв’язку (крім центрального апарату), педагогів, викладачів, бібліотекарів, артистів, музикантів державних театрів і студій, лікарів у лікувальних чи санітарних установах, агрономів, землемірів тощо.
На державну службу не приймаються недієздатні, а також особи, позбавлені, за вироком суду права перебувати на певних посадах у апараті державного управління (ст. 84 та 87 ККУ). В окремих галузях ця заборона регулюється типовими інструкціями, затверджуваними центральним галузевим органом. Так інструкція, що діє в державному секторі торгівлі, передбачає недопущення на матеріально-відповідальні посади осіб, які мають судимістьза корисливі злочини або звільнені з роботи за крадіжки і зловживання. У деяких сферах приватної економіки також передбачено подібні заборони. Так, особи, що мають непогашену судимість за крадіжки хабарництво, інші корисливі злочини, не можуть займати керівні посади або посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.[3]
Забороняється суміщення державних посад з приватними. Керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їхніх структурних підрозділів, а також службовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування діючим законодавством (Декрет Кабінету Міністрів України від 31.XII.92 р. "Про впорядкування діяльності суб"єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств") заборонено безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю. Це виключає можливість бути учасниками будь-якого приватного торгового, промислового підприємства, займатися підрядами або поставками, брати участь у договорах оренди та в будь якій формі вступати в відносини комерційного характеру з державними органами, бути повіреним третіх осіб у справах установ та підприємств, де вони (повірені) перебувають на службі, сприяти фізичним і юридичним особам з використанням свого службового становища у підприємництві і т. п.
Ніяких інших обмежень законодавством не передбачено. Навіть більше, передбачено кримінальну відповідальність за відмову у прийомі на роботу в держапарат з мотивів вагітності, годування дитини груддю або наявності дитини віком до 3-х років. Є також незаконною відмова в прийнятті на роботу з таких підстав, як соціальне походження, стать, майновий стан, національна належність, колишня судимість, засудження батьків чи родичів, оскільки таке не передбачено спеціальними законами (винятки складають деякі галузі державного управління - правоохоронні органи, дипломатична служба і таке ін., кандидати на службу в яких проходять перевірку на відсутність будь-яких компроментуючих фактів, при наявності їх згоди на таку перевірку).
До спеціальних вимог стосовно вступу на професійну службу можна віднести віковий ценз; наявність спеціальної освіти; вчених ступенів, звань; практичного стажу зі спеціальності; стан здоров"я; принесення присяги; складення кваліфікаційного іспиту; проходження стажування.
Невід"ємним компонентом служби як юридичного інституту є посада, оскільки кожний громадянин, що вступив на професійну службу в державних органах чи недержавних організаціях, займає посаду на відміну від робітника, що працює за спеціальністю, котра характеризує рід трудової діяльності.
Посада, будучи одночасно робочим місцем та бюджетною позицією утворюється у розпорядчому порядку. Правовими актами компетентних органів визначається її назва, місце у службовій ієрархії, порядок зміщення. Вона включається в штатний розклад, в єдину номенклатуру посад службовців. При цьому найменування посад має максимально точно віддзеркалювати зміст і характер роботи, що виконується працівником.