Утворення держави у первіснообщинному ладі

Пошукова робота на тему: Утворення держави у первіснообщинному ладі ВСТУП Розбудова незалежної демократичної держави обумовлює потребу у формуванні відповідної правової системи, державної влади. Від рівня адекватності національної правової системи існуючим економічним, політичним, соціокультурним умовам життя, а також історичному досвіду українського суспільства залежить ступінь імовірності подолання глибокої кризи в державі.

Пошукова робота на тему:

Утворення держави у первіснообщинному ладі
ВСТУП

Розбудова незалежної демократичної держави обумовлює потребу у формуванні відповідної правової системи, державної влади. Від рівня адекватності національної правової системи існуючим економічним, політичним, соціокультурним умовам життя, а також історичному досвіду українського суспільства залежить ступінь імовірності подолання глибокої кризи в державі.

У найбільш загальному вигляді під правовою системою розуміється уся сукупність правових явищ, які існують у певній країні. До складу правової системи входять: система законодавства, система суб'єктів законотворчої діяльності, комплекс форм і виявів правосвідомості, стан законності у державі. На формування правової системи значно впливає цілий ряд факторів, головним чином соціально-політичного характеру. Так, за часів СРСР у праві України було багато формальних декларативних елементів. Нині ж трапляються у великій кількості елементи, механічно запозичені з тих чи інших іноземних правових систем. Звичайно, у абсолютно чистому вигляді національні правові системи зустрічаються порівняно рідко Але є недоцільним надмірне перевантаження правової системи України елементами іноземних систем. Практичний висновок з цього положення полягає у тому, що Україна, доцільно використовуючи закордонний досвід, повинна формувати свою правову систему, виходячи з інтересів і потреб насамперед власного суспільства.

Україна, ставиш на шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і незалежної країни, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, приступила до формування державних інституцій, місцевого самоврядування, системи національного права. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає Україну як суверенну і незалежну, демократичну соціальну, правову державу. Основоположними принципами такої держави об'єктивно виступають верховенство Права, першочергова соціальна цінність прав і свобод людини і громадянина. Саме тому ст. З Конституції України підкреслює, що "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави". Частина ж перша ст. 8 Основного Закону нашої дер­жави проголошує: "В Україні визнається і діє принцип верховенства права."

Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та права вимагає організації і здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. Все зазначене, а також активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямована на створення національної системи права, вимагають глибокого знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ


1. Утворення держави у первіснообщинному ладі. Суспільна влада

Першою ступінню родового устрою являється матріархат, коли жінка займала пануюче положення в роду. При умовах більш або менш осілого способу життя жіноча праця при низькому рівні розвитку виробничих сил являлася постійним джерелом існування (збирання поживних рослин, оброблення сільськогосподарських культур). Крім того жінка була охоронцем домашнього вогнища, виготовляла одежу і домашній посуд, виховувала дітей, чоловіки ж будучи зайняті мисливством, не були постійними жителями стійбищ роду і не гарантували постійного харчування. Встановлення матріархату було зв'язано з введенням екзогамії, тобто з забороною вступати в шлюб в середині даного колективу. Але цьому передувала заборона статевих зв'язків між батьками і дітьми, а потім вже між братами і сестрами. Виникає сім'я при якій ряд братів, єдиноутробних або більш дальніх ступіней спорідненості, був в спільному шлюбі з певним числом жінок, але тільки не своїх сестер. При такій формі групового шлюбу було невідомо, хто батько дитини, але відомо, хто її мати, тому рахунок зрідненості вівся тільки по материнській лінії, і засновником роду і його головою спільна праматір (прабаба, баба). Спадкування майна в роду проводилося по жіночій лінії. При такій формі шлюбу виникає дуальна організація, при якій об'єднуються два зв'язаних між собою роди, які утворюють фратрію, або плем'я. Співродичі повинні були допомагати один одному і сприяти помсті за образу кого-небудь із них інородцем. Ця помста за образу рахувалась обов'язково так як в силу колективного зв'язку, основаного на кровних узах, будь-яка образа і кривда індивіда розцінювалась як образа і кривда всього роду. За вбивство співродича весь рід зобов'язувався кровною помстою.

Кровноспоріднені родові зв'язки розпадаються і замінюються територіальними, сусідськими зв'язками .

Сільська община характеризується співіснуванням колективної і приватної власності: кожна індивідуальна сім'я мала в своїй власності будинок, присадибну ділянку і відокремлене майно, а земля залишалась .колективною власністю всієї сільської общини. Кожна сім'я по кількості робітників або по кількості їдоків отримувала від общини земельний наділ, який оброблявся силами цієї сім'ї, і все, що нею утворювалось, ставало її власністю, приватною власністю. Поки, всі члени первісної общини виробляли спільно всі необхідні для них продукти, - була неможлива і приватна власність. Коли ж в общину проник розподіл праці і члени її стали кожний поодинці займатися виробництвом одного якого - небудь продукту і продавати його на ринку, тоді виразником цієї матеріальної відокремленості товаровиробників став інститут приватної власності. І приватна власність, І спадщина - категорії таких суспільних порядків, коли склались вже відокремлені, малі сім'ї (моногамні) і став розвиватися обмін.

Велику роль у виникненні приватної власності зіграла релігія. Вироблена в період первіснообщинного устрою система табу (заборон) була використана спочатку для захисту майна вождів, а потім і інших общин. Система табу забороняла користуватися речами тим, кому вони не належали.

Розвиток розподілу праці, обміну і поява приватної власності призводять до майнового розкладу в общині, до розподілу на бідних і багатих.

Важливим фактором, прискорившим розпад первіснообщинного устрою, став третій великий суспільний розподіл праці: поява класу, який займається вже не виробництвом, а тільки обміном продуктів - класу купців.

Таким чином, всередині первіснообщинного устрою виникли глибокі зміни. по-перше, суспільство розкололось на класи; по-друге, були зруйновані кровноспоріднені зв'язки і виникли територіальні зв'язки між членами общини. Виникло суспільство, яке в силу всіх своїх економічних умов життя повинно було розколотися на вільних і рабів, на експлуататорів і експлуатованих, - суспільство, яке не тільки не могло знову примірити ці протилежності, але повинно було все більше загострювати їх. Таке суспільство могло існувати тільки в постійній відкритій боротьбі між цими класами або ж під пануванням третьої сили, яка як би мовити, стоячи над взаємно борющимися класами, подавляла їх відкриті сутички І допускала класову боротьбу саме більше тільки в економічній області, в так званій законній формі. Родовий устрій віджив свій вік. Він був зірваний розподілом праці і його наслідком - розкладом суспільства на класи. Він був замінений державою.

Ф. Енгельс вказує на три ознаки, які відрізняють державу від родової організації. По-перше, розподіл населення по територіальній ознаці, а іде означає, що людей з'єднують вже не кровноспоріднені, родові зв'язки, а єдність території на якій вони проживають. По-друге "заснування публічної влади, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням організуючим себе як озброєна сила". Із суспільства виділяється і стає над суспільсівом спеціальний аиараї управління. "Коли з'являється така особлива група людей, яка тільки тим і зайнята, щоб управляти, І яка для управління потребує особливого апарат}' примусу, підкорення чужої волі насильству - в тюрмах, в особливих загонах людей, війську і ін., - тоді з'являється держава". По-третє, податки - внески громадян на утримання публічної влади.

Специфічні риси і ознаки держави, які відрізняють її від родової організації, виникають не відразу і не одночасно. Довгий час в класовому суспільстві зберігаються установи старого родового устрою, які в кінцевому результаті ліквідуються в результаті упертої і жорстокої боротьби або перетворюються в органи держави. Так в Афінах до реформи Клісфена існували родові підрозділи, у Франкській державі довгий час існували народні зібрання общин і сотен.

При загальних закономірностях виникнення держави є особливості в умовах виникнення і утворення різних держав. Ф. Енгельс в своїй праці "Походження сім'я приватної власності і держава" показує три головні форми, в яких держава, виникає в результаті розпаду родового устрою. Він рахує, що сама чиста, найбільш класична форма мала місце в Афінах, так як держава виникла там безпосередньо і здебільшого із класових антагонізмів, які розвинулись всередині родового суспільства. В Римі процес утворення держави був прискорений боротьбою між родовою аристократією (патриціями) і існуючими поза родовою організацією плебеями. У германських народів, розгромивши Римську імперію, держава виникас як безпосередній результат завоювання великих чужих териюріи, для панування над якими родовий устрій не дає ніяких засобів.

Потрібно відзначити, що завоювання не зовсім були причиною утворення держави у древніх германців. До завоювання римських провінцій германські племена вже знаходились на стадії розкладу первіснообщинного устрою: у них виникла приватна власність, рабство і майнове розшарування. Вони жили устроєм військової демократії. Дуже важливим елементом цього устрою, який сприяв підвищенню ролі військового начальника і утворенню знаті у германців, була дружина, яка виділялась із загальної маси озброєних общинників. "Військовий вождь, який придбав славу, збирав навколо себе загін жадавших здобичі молодих людей, зобов'язаних йому особистою вартістю, як і він їм. Він утримував їх і давав їм нагороди, встановлював певну ієрархію між ними."

Така організація могла існувати за рахунок постійних війн і розбійних набігів, її ціллю був грабіж. З одної сторони, вона сприяла появі королівської влади, а з іншої - росту майнової нерівності, розкладу первіснообщинного устрою. Завоювання римських провінцій стало поштовхом до розпаду родового устрою і утворення держави.

Однією з закономірностей функціонування держави є її обумовленість певною стадією суспільного розвитку. Відповідно в різних країнах на однотипних стадіях цього розвитку існують споріднені між собою державні інститути. Традиційно розрізняють п'ять основних етапів, через які пройшов розвиток цивілізації і первіснообщинний лад. рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм і соціалізм. В марксистський літературі ці етапи було прийнято називати суспільно-економічними формаціями.

В рамках кожної історичної епохи на розвиток держави мають значний вплив особливості розвитку продуктивних сил І виробничих відносин. (Продуктивні сили - це категорія, яка охоплює власне виробників і знаряддя праці, науково-технічний потенціал, що ними використовується. Виробничі відносини -це категорія, що характеризує відносини між людьми в процесі суспільного виробництва: відносини власності, виробництва, обміну, розподілу і споживання матеріальних благ. Ці два чинники є визначальними, вони в першу чергу створюють ту об'єктивну основу, на якій розвиваються всі державні інститути.

Держава також тісно пов'язана з політикою, етикою, релігією, філософією, мистецтвом та іншими так званими ідеологічними інститутами суспільства (В марксистській літературі всі ці елементи разом з державою об'єднують терміном "надбудова").

Залежність держави від зазначених вище факторів соціально-економічного розвитку проте не слід абсолютизувати. Вона не має фатального "механічного" характеру. Держава здатна до саморозвитку, а в окремі історичні періоди навіть випереджають загальний розвиток суспільства.

Основну причину розвитку держави згідно діалектичному матеріалізму . потрібно шукати в боротьбі протилежностей, які є в кожному явищі. Ця боротьба є змістом процесу розвитку у всіх його стадіях і його рухомою силою. Дуже важливо прослідкувати роль народних мас в історії держави,. Хоча держава є знаряддям пануючого в даний історичний момент експлуататорського класу, народні маси здійснюю І ь вплив на її розвиток. Цей вплив здійснюється через класову боротьбу народних мас проти експлуатації і пригнічення. Держава виникла з переходом від первіснообщинного ладу до класового суспільства Цей процес спричинила спільна дія багатьох факторів економічного, політичного і соціального та іншого характеру. До їх числа, зокрема, належать такі основні чинники:

економічні - три великих розподіли праці (виділення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява людей, що займались лише обміном);

- поява надлишкового продукту;

- можливість експлуатації чужої праці;

- концентрація засобів праці та запасів товару у окремій сім'ї;

- внутріродова нерівність, поява приватної власності;

- політичні-неможливість існування в нових умовах родоплемінної організації;

- виникнення класів з протилежними інтересами;

- необхідність в органі, здатному забезпечити функціонування суспільства як цілісну систему;

- потреба у сильній владі з відособленим апаратом, що має можливість здійснювати примус;

- соціальні - ліквідація племінного та общинного колективізму;

- поява соціальних протиріч між групами людей;

- ускладнення процесів соціального регулювання;

- упорядкування відносин між людьми, необхідність вирішення спорів, що виникають в результаті індивідуалізації суспільства;

- психологічні - заміна єдиної свідомості свідомістю з почуттям вини;

- розподіл свідомості на права І а обов'язки,

- культурні - необхідність управління суспільством більш цивілізованими методами.

Наряду з загальними передумовами існували особливі, що відображали історичні умови розвитку конкретного додержаного суспільства.

Таким чином, виникнення держави є результатом внутрішнього розвитку суспільства, його економіки, що привів до виникнення класів, непримиренних протиріч, необхідності упорядкування суспільних відносин та забезпечення монархії та феодальних відносин. Для них характерні наступі риси: формальне проголошення і закріплення рівноправ'я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності і договорів, невтручання держави в суспільне життя; цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади; зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях; збереження в механізмі держави значних позицій дворянсько-поміщицьких сил; поступове пристосування старого державного механізму до потреб капіталістичної системи; множинність форм правління (конституційна монархія в країнах, де буржуазія йшла на компроміс з дворянством, демократична республіка в країнах , де буржуазія досягла певного панування); ріст апарату держави розширення сфери впливу та функцій держави; процес зрощування фінансових монополій з державним апаратом; зростання ролі зовнішніх функцій держави, що часто носять експансивний характер.

І, нарешті, держави перехідного від буржуазного до соціально-демократичного періоду з'явились в ході поступового чи революційного розвитку суспільства.

Соціальна демократія може існувати лише у такому суспільстві, де ліквідовано відчуження працівників, трудящих від засобів та результатів їхньої виробничої" діяльності. Де функціонування суспільства як цілісної системи.

Необхідно сказати дещо про найголовніші риси держави різних соціально-економічних формацій. Кожній класовій суспільно-економічний формації відповідає певний історичний тип держави.

Першою в історії була рабовласницька держава, що являла собою диктатуру класу рабовласників. Виникнення рабовласницьких держав відноситься до 4-3-го тисячоліття до н.е. В рамках цього типу держави виділяють держави Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавілон, Асірія), в яких зберігались пережитки первісного ладу. Особливості розвитку виробничих відносин обумовили економічну роль держави в цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах стародавньої Греції та стародавнього Риму.

В рабовласницьких державах існували різноманітні форми правління: монархія, аристократич?Іа і демократична республіка. Найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичного режиму - авторитарна (деспотична).

Феодальна держава виникла у зв'язку з зародженням феодальних виробничих відносин. Основу суспільства складала власність феодала на землю, а держава стала інструментом диктатури класу феодалів. Основною формою правління є монархія в різних варіантах (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами _ міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент).

Буржуазна держава виникла в результаті буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської таке суспільства, де всі трудящі є (в тій чи інший формі) власниками або співвласниками засобів та результатів праці. Отже, суспільство соціальної демократії - це, як би то не було, післябуржуазне (постбуржуазне) суспільство. А держава у такому суспільстві має бути за її сутністю державою трудящих - власників.

Одним з варіантів держави такого перехідного періоду стала радянська соціалістична держава, але при безперечних здобутках вона все ж не виправдала тих надій, які на неї покладалися. Такі характеристики соціалістичної держави як її антиексплуататорська спрямованість, демократизм, поєднання законності і дисципліни, вдосконалення напрямків і методів діяльності держави залишились лише теоретичними постулатами. Декларативність основних конституційних прав та свобод людини, відсутність механізму реалізації нормативних актів та відповідальності держави перед громадянином були характерними рисами соціалістичної держави Проте цей етап в історичному розвитку держави мов і свої позитивні риси, що виявились в усвідомленні необхідності поступального розвитку суспільства до демократичної держави, відпрацюванні механізмів соціального захисту населення, визначенні суперечностей соціального розвитку та основних шляхів їх подолання, оцінці можливих перспектив розвитку суспільства і вдосконалення держави. Тому закономірним є перехід до соціал-демократичної форми.

Держава соціальної демократії - це організація політичної влади трудящих - власників (що становлять більшість суспільства)' яка, керуючи суспільством відповідно до їх волі, забезпечуване реальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу, а також задоволення загальносоціальних проблем на загальнолюдських засадах свободи справедливості і солідарності.

Типова належність даної держави відзначається, як і' в інших випадках, у кінцевому рахунку якісною своєрідністю виробничих відносин. Йдеться про поєднання таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (групова чи індивідуальна), комунальна (муніципальна) і суспільна (державна). Хоч їм всім забезпечуються формально рівні умови співіснування проте переважна частина засобів виробництва є приватною власністю. При цьому трудящі -абсолютна більшість населення країни - мають можливість так чи інакше розпоряджатись використовуваними засобами виробництва і результатами своєї праці, здійснюваної на бязі цих засобів.

Такого варіанту організації економічного життя суспільства, такої структури виробничих відносин ще ніколи не існувало в історії людства. Отже, це буде історично новий різновид економічного підґрунтя суспільства, що й становитиме об'єктивну основу його якісно нового соціального утворення -трудящих - власників і відповідного типу держави (держави "соціальної демократії").

Якісно новому етапу всесвітньо-історичного розвитку людства, його переходу до громадянського правового суспільства соціальної демократії відповідає у політико-юридичній сфері і перехідний тип держави, зорієнтованої на соціальну демократію.

В сучасних умовах виділяються два основні різновиди держав такого перехідного типу:

а) держави, які існують у про.мислово-розвинених країнах соціально-орієнтованого, соціалізованого капіталізму;

б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-
бюрократичного ладу до громадянського суспільства і перетворюються з
організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки
на організації влади більшості населення. х-

Говорячи про утворення і розвиток держави слід сказати про деякі погляди на походження, держави. Крім вище згаданих трьох традиційних форм виникнення держави (афінська, римська, германська) існують також різноманітні теорії походження цієї суспільно-політичної організації людей:

теологічна теорія (Фома Аквінський) пояснює походження , держави Божою волею. Основним є ідея хвали держави, думка її вічності та недоторканості. Громадяни повинні смиренно коритися державі;

патріархальна теорія (Арістотель, Михайловсьташ) ьжш£. тт-гжят держави результатом історичного розвитку сім'ї. Влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї, тому вона має абсолютний характер;

договірна теорія (Руссо, Радіщев) вважає державу результатом угоди між людьми. Появі держави передувала реалізація природного права на об'єднання;

психологічна теорія (Петражицький, Тардт) пояснює державу особливими, властивостями людської психіки, а саме, потребою людей підкорятися, усвідомленням залежності членів роду від вождів, правителів, жреців в до державний період. Держава розглядається як особлива організація для керування людьми з боку видатних осіб;

теорія насильства (Дюрінг) пояснює народження держави актом завоювання одного роду іншим. Держава утворюється для насильства. Завоювання - це закон природи, що потребує управління на завойованих територіях. Функції управління повинна виконувати держава.

Держава, на мою думку, з'явилась з виникненням необхідності політичної форми організації суспільства. Вона являє собою універсальну форму здійснення політичної влади. Ця універсальність зумовлюється сутністю влади як реальної можливості людей, що нею володіють, підкоряти своїй волі (інтересу) підвладних. Якісними особливостями політичної влади є:

наявність певного інтересу, що підтримується певною групою (класом);

існування спеціальних органів, що забезпечували б можливість реалізувати владу;

можливість надавати інтересу загальнообов'язкового характеру та в разі необхідності застосовувати примус.

Цими універсальними властивостями володіє лише держава. Але вона не є єдиним засобом політичної влади. В якості таких виступають всі організації, що створюють політичну систему суспільства. Роль в держави також підтверджує універсальність державної форми організації суспільства.

Політична система суспільства являє собою сукупність державних організацій, громадських об єднань і трудових колективів, що здійснюють функції по реалізації політичної влади.

Центральне місце держави в політичній системі суспільства зумовлено тим, що лише вона:

- володіє суверенною (тобто неподільною верховною, самостійною і незалежною) владою;

- виступає офіційним представництвом усього (чи більшості) населення;

- уособлює суверенітет народу (націй) і реалізоване право на сомовизначення;

- здатна забезпечити і захистити основні права людини;

- - виконує загальносоціальні функцій у керівництві суспільством;

- має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, що гарантує виконання її функцій;

може встановлювати формально-обов'язкові для всіх правила поведінки - правові норми;

створює передумови для організації та діяльності інших елементів політичної системи, надає в разі потреби рішенням останніх юридичної сили.

Держава - є особливою організацією політичної влади, що існує в соціально-неоднорідному суспільстві і за допомогою якої здійснюється управління суспільством.

Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержаний період і, по-друге, підтверджують її особливість як основного знаряддя здійснення політичної влади. Це:

1) територія - відокремлена кордонами частина земної кулі, на яку розповсюджується суверенітет держави і в рамках якої населення перетворюється в громадян (територія є матеріальною базою держави і основою її визначення суб'єктом міжнародного права).

2) суверенітет - політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її:

верховенстві (поширення владних повноважень на населення, органи і організації; можливість визнати незаконними прояви іншої суспільної влади; наявність органів, що забезпечують реалізацію рішень держави.

незалежності (можливість самостійно приймати рішення всередині країни і зовні при дотриманні приписів міжнародного права і суверенітету інших країн):

єдності (неподільність влади в цілому І функціональний розподіл всіх різновидів влад);

3) наявність системи державних органів (державного апарату), при допомозі яких практично здійснюються державні функції;

4) державна влада, що є різновидом соціальної влади, втілюється в державно-правових інститутах відособлених від населення, та має призначення здійснювати політичну владу і регулювати суспільні відносини;

5) наявність загальнообов'язкових правил поведінки (правових норм), які розробляє, приймає і охороняє держава, і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов'язковими на рівні суспільства та визначають можливі міри покарання за порушення встановлених правил;

6) система податків, що встановлюється для утримання державного апарату.

Таким чином, держава - це особлива організація політичної влади соціальне неоднорідного суспільства, що розміщується на певній території, характеризується суверенітетом, здійснюється шляхом діяльності системи спеціальних органів, має право приймати загальнообов'язкові норми і має за ціль управління суспільством та здійснення керівництва загальносуспільними справами.

З точки зору сучасних уявлень процес історичного розвитку держави полягає в поступовому перетворені держави в один із складових елементів громадянського суспільства, що матиме на меті упорядкування та регулювання суспільних відносин, перетворення людини у найвищу соціальну цінність. Досягненню цієї мети повинні сприяти реформи політичної системи.

У політичній сфері необхідні подальше розгортання демократії; поглиблення форм участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, вдосконалення державного апарату з точки зору чіткого визначення та розмежування повноважень; підвищення активності громадських організацій; розширення гласності; більш повне врахування, громадської думки; підвищення ролі правового регулювання суспільних відносин.

Оскільки держава невід'ємно зв'язана з правом^ то також і необхідно удосконалювати його.

Здійснення вищезгаданих завдань буде сприяти побудові держави, де закон і влада стануть невід'ємними атрибутами, де буде не лише проголошено, а і гарантовано права і свободи людини, де найверховнішим буде справедливе право, а держава і особа стануть рівними учасниками суспільних відносин. Таку державу прийнято називати правовою.


2. Виникнення держави

Держава є формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цільність і нормальне, стабільне 'функціонування суспільства, тому її виникнення обумовлено відповідними потребами і змінами його станів, у першу чергу, ускладненням власне соціального життя, якісний стрибок якого виявив неспроможність "первинної демократії" в нових умовах ефективно виявляти, забезпечувати та охороняти суспільні інтереси.

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність, призначення.

Необхідність виникнення держави здебільш пов'язується з появою у суспільстві нерівності серед його членів, його диференціацією на певні соціальні верстви (класи), зміною форми і характеру зв'язків між ними та суспільством, якісними перемінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених причин вщоиває свій підхід до державогенезу - класовий, теологічний, патріархальний, договірний, психологічний, насильницький і т.д.

При класовому розумінні сутності держави як знаряддя, машини класового пригноблення, основною причиною її виникнення висувають відповідно розподіл суспільства на класи, потреби пануючого класу зберегти і закріпити своє становище в суспільстві за рахунок придушення боротьби пригноблених класів за своє визволення від експлуатації. Разом з цим, історія людства надає факти виникнення держав у суспільствах, в яких ще не існували класово-антагоністичні протиріччя

Виникнення держави в кожному окремому суспільстві обумовлювалося своєрідним "набором" цих причин, в свою чергу, залежних від особливостей існування попереднього стану суспільства та його подальшого розвитку (географічних, кліматичних, етнічних, виробничих і т.д.). Крім того, виникнення і формування держави є суспільний процес, який має свою історію та відповідні стадії, етапи становлення.

Доцільно розподілити типічний і нетипічний дсржаво-генез (політогенез), розглядати виникнення держави і соціальне розшарування суспільства на класи, як довготривалі, суперечливі та взаємообумовлюючі процеси (Сурілов О.В.).

Держава виникає виходячи з необхідності, потреби суспільства в збереженні своєї цілісності при його розшаруванні на нерівні за своїми соціальними положеннями верстви, в здійсненні ефективного соціального управління в умовах кількісного збільшення населення,


заміни безпосередніх родоплемінних зв'язків на опосереднені продуктами спеціалізованого виробництва тощо, що є проявом якісного і кількісного ускладнення суспільного життя. Всі ці та інші зміни в стані розвитку суспільства, зрештою, призводять до того, що виникає необхідність у черговому розподілі суспільної праці на матеріальну та ідеологічну, а відповідно - остаточного виділення зі сфери матеріального виробництва прошарку населення, який за своїми костями був би спроможний забезпечити більш чи м енш ад'єктивне осмислення закономірностей розвитку суспільства, збереження його цілісності та нормальних умов функціонування.

Цей 'етап розподілу суспільної праці призводить до розшарування суспільства на два угрупування, верстви, що мали різні джерела виникнення, функції, форми праці, закономірності розвитку. Природно, що угрупування членів суспільства, що були зайняті безпосередньо у матеріальному виробництві, виникали і об'єднувалися на основі єдності матеріально-виробничих і соціальних закономірностей, а ті. що здійснювали управління -відповідно на соціальних і політико-упраьлінських.

Подальше кількісне збільшення населення, розвиток' виробничих сил, утворення спільності більш високого порядку ніж община та обумовлене цими процесами зростання конфліктних ситуацій - зіткнення інтересів не тільки між членами общини але й між общинами призводять до того, що охоронна діяльність із безпосередньо суспільної перетворюється у професійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах установлюються відповідні посади, що постають як початки державної влади.

Завершення розкладу організації суспільної влади родового ладу і утворення власне держави пов'язано зі встановленням публічної влади, що є її суттєвою ознакою. Якщо армія і флот, як первинна форма публічної влади, існували у вигляді озброєної сили пануючого класу, що безпосередньо співпадала з ним і тому протистояла тільки більшості населення, то' створення поліції є наступним етапом відчуження держави від суспільства. Держава виступає вже як озброєна влада, що відокремлена і стоїть не тільки над більшістю населення, але й над кожним окремим членом пануючого класу.

Публічна влада не співпадає повністю з державою - це особливим чином організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції, тюрем тощо.

Особливість місця, функції і значення держави і суспільства знаходиться у прямій залежності від якісних і кількісних характеристик рівня розвитку суспільних протиріч:

а) ступеню загострення протиріч між верствами населення, індивідами, всередині суспільства:


б) збільшення територій і населення у державах, що зіткаються.

Це призводить до того, що слаборозвинута в суспільствах з незначними внутрішніми та зовнішніми протиріччям публічна влада в разі їх зростання, набуває все більшого значення як в державі, так і суспільстві.

Особливість місця і ролі публічної влади в державі і суспільстві визначаються її матеріальністю, що якісно відрізняє її від ідеологічної сили держави, яку у значній мірі формує чиновництво. Але і матеріальність публічної влади держави певного роду, бо крім неї держава володіє і іншою матеріальною владою - економічною.

Ця диференціація матеріальної сили держави зумовлена тим, що саме матеріальне життя суспільства поділяється на виробництво: матеріальних умов життя людини і відтворення безпосередньо людини як біологічної істоти. Звідси витікають єдність і відміни матеріальної сили держави, її форм, призначення, засобів, що нею використовуються. В соціальній сфері матеріальним носієм суспільних відносин є біологічне тіло індивідів, тому й специфіка публічної влади відбивається у формах і засобах впливу на нього (за допомогою зброї, інших засобів фізичного впливу), тоді як с економічній сфері держава використовує такі засоби як податки, ціни тощо.

Виникнення писемності дає можливість чиновництву надавати своїм велінням, рішенням письмову форму, за допомогою якої робити ці рішення загальновідомими всім членам суспільства, забезпечувати їх сталість у часі. Саме веління держави у формі письмових законів і тією ідеологічною владою, яка була у змозі за допомогою матеріальної сили об'єднати суспільство в єдине ціле, забезпечити його стале функціювання.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства призвело до відділення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя суспільства, його самостійного розвитку як законодавства, до перетворення звичаєвого права у загальнообов'язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та економічного впливу.

Держава і право за своєю сутністю - дві відносно незалежні, але взаємодіючі сили суспільства, які відчужені від останнього і панують над ним за допомогою матеріальної сили - публічної влади.

Відчуження держави, права у формі законів, публічної влади означають в плані суспільного розподілу праці не тільки відокремлення, але й панування чиновників, юристів, поліцейських, військових. Та це панування лише часткове, тому що у дійсності матеріальна сфера життя суспільства (соціальна і економічна), зрештою, обумовлює як зміст, так і форми діяльності цих прошарків


суспільства, підкорення її загальним закономірностям розвитку останнього, хоча їхня роль у проведенні реальної політики ніяк не може бути звуженою.

В цьому плані виникнення і розвиток апарату державного управління, законів, публічної влади зумовлений потребами розвитку самого суспільства, а саме - потребами в сталості функціонування і розвитку його як цілого.

3. Основні ознаки держави

Значний часу юридичній науці панували уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства, в світлі якої вона розглядалася, як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим.

Але говорити, що ці визначення сутності держави, які вважалися класичними і повинні були сприйматися без будь-яких сумнівів, було б невірно. За найдавніх часів розрізнялись дві функції держави - забезпечення блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній уяві тієї' чи іншої з них обумовлювалось конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. На стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру, коли в ньому існували антагоністичні класові протиріччя, сформувалось вчення про класову боротьбу як суті уявлень про державу і право.

За таких умов воно було історично виправданим. Але навряд чи це вчення може бути основою для дослідження і конструювання сучасної держави і права, коли в суспільстві сформувались нові умови.

А саме:

а) у суспільстві немає чітко визначених класів, а існує складна і розгалужена соціальна структура;

б) соціальні протиріччя вже не є антагоністичними, а тому організоване державою насилля по відношенню до великих соціальних груп втрачає свою актуальність;

в) рівень матеріального розвитку суспільства дозволяє забезпечити вже не меншості, а більшості населення рівень життя, що відповідає сучасним уявленням про людську гідність.

Разом з цим, відмова від теорії класового насильства як панівної теорії сутності держави і права однозначно не визнає вибір в тій же якості будь-якого іншого вчення. Для цього потрібний аналіз історичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку.

Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що його метою є розвиток людини, забезпечення умови життя, прав і свобод. Дійсність просякнута ідеями гуманізму, пріоритету


загальнолюдських цінностей.

Все це знаходить своє відображення у сучасних державах найбільш розвинутих країн - правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

Держава є організацією, яка певним чином відокремлена, інститутиризована у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі потреби і інтереси. Тому вивчення характеристик держави повинно і здійснюватись як з точки зору єдності держави і суспільства, так і їх відокремлення. Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та призначення держави є тлумачення держави як особливої форми організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією, структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, а в зовнішньому аспекті об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб - громадян та їх об'єднань, державних посадових осіб та органів, законів та інших правових документів.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

1) всеохоплююча організація - об'єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, відбиває та забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

2) територіальна організація - об'єднує членів суспільства (громадян) ' за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

3) єдина організація, що об'єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

4) офіційна організація - репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

5) універсальна організація, бо об'єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

6) верховна організація - є вищим за значенням та силою об'єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересів підпорядковані їй;

7) централізована організація - внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органів державної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).


Незважаючи на те, що держава є формою організації загального інтересу, тобто інтересів всіх членів суспільства, вона не об'єднує їх абсолютно в усіх сферах, сторонах їх життя. Поряд з загальносуспільним інтересом існують інтереси особливі та індивідуальні, які відбиваються, забезпечуються і охороняються відповідними соціальними об'єднаннями, угрупуваннями чи особисто індивідом. Держава не повинна сама втручатися в сферу цих інтересів, але вона покликана забезпечити їх незалежність, гарантувати і зберігати від втручання з боку інших соціальних суб'єктів. Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх життя є важливою ознакою цивілізованості держави і громадського суспільства.

Особливості держави як організації всього суспільства накладають свій відбиток на форми, процеси об'єднання громадян, упорядкування їх суспільного життя, забезпечення нормальних умов існування та розвитку, що здійснюються за допомогою механізму держави - сукупності державних організацій (органів державної влади і управління, державнил підприємств і усіанов), які концентрують, зосереджують, спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ.


4. Механізм держави як система державних організацій

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні державні організації, які у юридичній науці називають механізмом держави.

Механізм держави — це система всіх державних організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції. З цієї точки зору соціальне призначення держави здійснюється її механізмом, який складається з органів держави, державних підприємств і державних установ, які є різновидом державних організацій. Частина державних організацій (саме органи держави) наділяється владними повноваженнями, за допомогою яких здійснюється управління в суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина відображається окремим спеціальним поняттям, яким є поняття апарату держави.

Державні підприємства і установи — це організації, що під керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов'язаної із створенням матеріальних цінностей (державні підприємства), чи діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних цінностей (державні установи). Про державні підприємства і установи як складові частини системи державних організацій слід сказати, що вони являють собою організовані державою трудові колективи робітників і службовців на чолі з призначеним і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст діяльності підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Для державних установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектуванні, навчально-виховної, духовно-освітньої роботи тощо.

Слід мати на увазі, що державні підприємства і установи не можуть вважатися державними органами, вони не є носіями державної влади. Вони відрізняються від державних органів тільки їм властивою організаційною структурою, характером повноважень. До того ж адміністрація підприємств і установ здійснює управлінські функції виключно в сфері своєї діяльності, у рамках даного підприємства чи установи.

Державні підприємства і установи як різновид державних організацій не можна ототожнювати з органами держави, в той же час їх не можна й протиставляти, тому що державний апарат в процесі здійснення державного керівництва, забезпечує практичну


реалізацію функцій держави саме завдяки діяльності підприємств і установ, якими він керує. Для кращого розуміння сутності державних підприємств і установ потрібно проаналізувати чинне законодавство, що регулює різні аспекти їх створення і діяльності. Так, згідно з Законом "Про підприємництво в Україні" вони є основною організаційною ланкою народного господарства. Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має самостійний баланс та права юридичної особи для здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності. Підприємства мають право здійснювати будь-які види господарської діяльності, не заборонені законодавством України, якщо вони відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства. Відповідно до форм власності, встановлених Законом "Про власність", до механізму держави в Україні у повному обсязі відносяться лише державні підприємства, які діють на основі загальнодержавної власності. Підприємства мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об'єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.

Тлумачення механізму держави як системи всіх державних організацій, що здійснюють не тільки управління суспільними справами, але і забезпечують життєдіяльність всього суспільства, переносить акцент з політичного характеру діяльності держави на її соціальну спрямованість, де політика є важливим, але не єдиним аспектом цієї діяльності. Такий підхід до визначення держави закріплений у Конституції України, де в статті 1. сказано, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".

Держава діє лише е тих сферах суспільного життя і в тих. обсягах, що не можуть бути вирішені громадянським, суспільством самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності та еволюційного розвитку. Виходячи саме з такого поняття державного механізму, який буде виконувати завдання і функції не просто держави, а держави демократичної, соціальної, правової, необхідно хоча б у загальному плані окреслити напрямки його перебудови і подальшого формування, а це насамперед:

— роздержавлення частини державних підприємств і установ, що сприятиме формуванню повноцінного громадянського суспільства;

— формування законодавства, яке б регулювало взаємовідносини між підприємствами і установами на основі принципу "дозволено все, що прямо не заборонено законом", а між підприємствами, установами і державними органами на основі "заборонено все, що прямо не


дозволено законом" щодо останніх;

— запровадження принципів самофінансування, самоокупності щодо державних підприємств і установ;

— скорочення державного апарату, його реорганізація, децентралізація, запровадження принципу поділу влад;

— переорієнтація роботи державного апарату на проблеми реалізації прав і свобод громадян, охорону порядку та навколишнього середовища, з одночасною відмовою від абсолютного домінування державного апарату при реалізації економічної функції держави, функції сприяння розвитку культури тощо;

— удосконалення роботи з кадрами державного апарату, підвищення професіоналізму державних службовців;

— запровадження незалежної правової експертизи при прийнятті законопроектів і рішень;

— розробка і втілення демократичних процедур розв'язання конфліктів між організаціями державного механізму;

— підвищення ролі судових органів, забезпечення їх незалежності.

5. Поняття і структура державного апарату

Апарат держави — цс система всіх державних органів, що організують здійснення завдань, виконання відповідних функцій у межах своєї компетенції. Апарат демократичної правової держави повинен відповідати деяким загальним рисам і принципам, зокрема:

— організація практичного здійснення принципу народовладдя;

— суверенність державної влади;

— неухильне додержання принципу законності;

— орієнтація всієї діяльності на інтереси, людини, особистості, охорона прав людини і громадянина, реалізація принципу гуманізму;

— забезпечення балансу інтересів різних соціальних прошарків, націй, етнічних груп, захист злагоди і консенсусу у суспільстві (принцип соціальної справедливості);

— організація здійснення державної влади згідно з принципом поділу влад, тобто її диференціювання на законодавчу, виконавчу, судову гілки влади;

— систематичне залучення до виконання державних функцій різноманітних громадських об'єднань, співпрацювання з ними;

— забезпечення пріоритету у механізмі реалізації влади методів переконання та виховання.


Державний апарат є системою державних органів. Орган держави — це структурований і організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців, який (орган) наділений державними владними повноваженнями, здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції відповідно до свого призначення.

Наявність владних повноважень означає, що орган держави здатний встановлювати обов'язкові правила поведінки, тобто юридичні норми і індивідуальні акти і домагатись за допомогою встановлених законами засобів їх здійснення. Від кожного державного органу, взятого окремо чи спільно з іншими, значною мірою залежить рівень розвитку і ефективність діяльності державного апарату в цілому. Тому держава повинна піклуватись про те, щоб по відношенню до державних органів чітко визначались сфера їх діяльності і компетенція, були упорядковані їхні взаємовідносини з недержавними органами і організаціями, насамперед, органами місцевого самоврядування, щоб державні органи являли собою відносно самостійні, професійні та

ІЗІДПОБІДаЛиНІ Лапічи дерЖЗВНОі О сІІІсірсЛу.

Органи держави мають загальні і специфічні ознаки. До загальних ознак можна віднести: всі органи держави, що створюються відповідно до закону шляхом безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати передбачені законом функції; мають державно-владні повноваження; діють у встановленому порядку; взаємопов'язані відношеннями субординації; всі разом створюють одну цілісну систему, що називається апаратом держави.

Специфічними рисами, тобто такими, що відокремлюють державні органи від недержавних і організацій, слід вважати:

— формування їх безпосередньо державою чи населенням (виборцями) і здійснення державними органами своїх функцій від імені держави;

— виконання кожним державним органом чітко визначених, встановлених у законодавчому порядку повноважень, видів і форм діяльності;

— наявність у кожного державного органу юридичне закріпленої організаційної структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що визначає його місце і роль у державному апараті, а також порядок його взаємовідносин з- іншими державними органами і організаціями;

— надання державним органам повноважень державно-владного характеру. Наявність державно-владного,характеру є найбільш важливою


ознакою державного органу, за якою існує можливість досить чіткого розмежування державних органів і державних організацій (підприємств, установ) від недержавних органів та організацій.

Практичне відображення державно-владні повноваження знаходять у виданні державними органами від імені держави юридичне обов'язкових нормативних і індивідуальних актів; у здійсненні державними органами нагляду за точним і неухильним виконанням вимог, передбачених цими актами; у забезпеченні і захисті цих вимог від порушень шляхом застосування засобів виховання, переконання, стимулювання, а в необхідних випадках — державного примусу. До складу кожного державного органу входять особи, які здійснюють керівництво, безпосередньо виконують покладені на них керівні повноваження, крім того, спеціалісти й інші особи, що забезпечують технічні умови щодо їх виконання.

Як складові частини одного і того самого державного апарату органи держави різняться між собою за місцем у системі державного апарату, за змістом діяльності, способом створення, часом функціонування, складом, масштабом (територією) діяльності й іншими критеріями. Так, за місцем у сисіемі державного апарату органи держави можна класифікувати на: первинні, тобто такі, що створюються шляхом прямого волевиявлення всього (або певної частини) населення, і похідні — ті, що створюються первинними, походять від них і їм підзвітні. За характером і змістом діяльності поділяються на:

а) органи законодавчої влади;

б) органи виконавчої влади;

в) органи судової влади;

г) контрольно-наглядові органи.

За способами створення на:

а) виборні;

б) призначувані;

в) ті, що успадковуються.

За часом функціонування:

а) постійні;

б) тимчасові.

За територією, на яку поширюються їх повноваження, на:

а) загальні (центральні);

б) місцеві (локальні). За

складом: на одноособові і колегіальні.

З питанням організації та діяльності державного апарату тісно


пов'язана теорія поділу влад. Вона належить до тих тютїтш> правових доктрин, що мають складну історію свого становлення і розвитку. Традиційно її пов'язують з ім'ям Ш. Монтеск'є (1689—1755), який виробив схему, згідно з якою влада в державі повинна бути поділена між законодавчими, виконавчими та судовими органами. Пріл цьому кожна з влад ко відношенню до інших самостійна \ незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом держави. Пізніше Ж.-Ж. Руссо запропонував розглядати ці три влади як особливі явища єдиної найвищої влади всього народу.

Вперше конституційне закріплення теорія поділу влад одержала у Конституції США 1787 р., у якій від імені всього американського народу були розподілені повноваження органів держави — конгресу, президента і підзвітних йому міністерств, судів. Крім того, ця теорія була доповнена системою взаємних "стримок" і "противаг".

6. Державна влада та форми державної діяльності

Форми державної діяльності різні - управлінські, матеріально-технічні, ідеологічні, охоронні тощо. Проте, притаманною переважно тільки державі формою діяльності є правотворчість - встановлення, зміна чи відміна загальнообов'язкових для всього населення правил поведінки у вигляді юридичних нормативних актів.

Існування будь-якого соціального інституту обумовлено тими чи іншими суспільними потребами, тому і його функціонування, реалізація ним свого соціального призначення спрямована на забезпечення цих потреб. Особливість держави полягає в тому, що вона є легітимною формою виявлення та вираження "загального" інтересу, засобам його забезпечення. В умовах соціального розшарування суспільства, опосередкованості взаємодії кожного з членів між собою, розмаїття сфер та форм суспільного життя, коли безпосереднє виявлення "загального" інтересу всіх членів суспільства ускладнене, держава виступає як соціальний інструмент виявлення цього інтересу, причому двояким чином:

а) шляхом проведення безпосереднього волевиявлення громадян - референдумів;

б) опосередковано, через діяльність вищих представницьких органів державної влади. При цьому "загальний" інтерес набуває спеціальної форми виразу у вигляді законів - письмових документів, •які формують, конкретизують його зміст, роблять загальновідомим, легітимним.

Через закони держави загальний інтерес не тільки легітимується, формалізується, але й забезпечується відповідним механізмом здійснення, тобто порядком концентрації, зосередження


зусиль суспільства на вирішенні початкових потреб його нормального функціонування і розвитку. Подальша конкретизація, деталізація "загального" інтересу стосовно різних сфер суспільного життя, суспільних справ, життєвих ситуацій, конкретних регіонів і т.д. здійснюється соціальне утворюваним для цього державним апаратом управління. Він складається з державних службовців -громадян, які одержують платню від держави і професійно займаються виробленням конкретних рішень, здійснюючи деталізацію загальносуспільних інтересів, їх координування з особливими інтересами окремих регіонів, місцевостей, галузей суспільного виробництва та індивідуальними інтересами громадян. Наявність цих особливих та індивідуальних інтересів обумовлює необхідність організації відповідних об'єднань державних службовців у різноманітні державні органи міністерства, комітети, відомства, місцеві органи управління тощо.

Особливістю державного забезпечення "загального" інтересу є те, що поряд з інформаційним, ідеологічними виявленнями,' формуванням, відображенням його реалізація впроваджується на владній основі, тобто держава забезпечує домінування загальносуспільних інтересів, потреб над окремими особливими та індивідуальними інтересами, у випадках їх протиріч, загальному.

Державна влада характеризується як прояв державної організації суспільства, вбирає в себе особливості держави і характеризується розповсюдженністю за територією, всезагальністю, універсальністю, самостійністю,- верховністю, лептимністю, незалежністю, повнотою. В найбільш концентрованому вигляді ознаки державної влади виявляються через її суверенність як:

а) верховенство - державна влада є вищою владою в суспільстві;

б) повнота (неподільність) -державна влада належить народу, який є її єдиним витоком;

в) самостійність - державна влада не залежить від волі будь-яких інших суспільних організацій, окремих осіб чи інших суспільств.

Суверенність державної влади обумовлюється її властивостями матеріально, а не тільки ідеологічно, впливати на суспільні відносини. Матеріальність впливу забезпечується особливими державними утворюваннями, способами і засобами їх діяльності (підприємствами, армією, поліцією тощо.


7. Державна влада в Україні

Теорія правової держави і практичне її втілення у розбудову української державності вносять свої зміни в доктрину влад. У демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним джерелом і носієм, суверенітет влади народу — це основа суверенітету державної влади. Тому говорити про поділ влади народу чи державної влади не зовсім вірно, оскільки остання є державною формою вираження влади народу. Більш доцільною буде розмова про поділ не державної влади, а сфер праці і повноважень між різними суб'єктами, які за родом своєї діяльності реалізують функції держави.

Згідно з Конституцією України 1996 р. органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Вона правомочна розглядати важливі питання, що не входять згідно з Конституцією до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є такими, що вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України і проводить свою роботу сесійно. Сесії Верховної Ради України складаються з пленарних засідань, а також засідань комітетів та тимчасових комісій Верховної Ради.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, згідно із статтею 93 Конституції України, належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

Президент України є главою держави. Ця державна посада характеризується такими ознаками: виступає від імені держави, гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність України, додержання прав і свобод людини і громадянина. Крім цього, статус глави держави передбачає здійснення Президентом країни об'єднуючої функції щодо діяльності окремих гілок державної влади, виконання Президентом ролі арбітра між органами законодавчої і виконавчої влади у разі того чи іншого непорозуміння між ними. Не можна не сказати й про те, що Президент України за своєю посадою уособлює державу як головне політичне об'єднання суспільства.

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, що встановлені Конституцією України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, який призначається Президентом України за згодою більше ніж половини конституційного складу Верховної Ради України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри і міністри.

Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається


Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

Органами державної виконавчої влади в областях та районах є відповідні державні адміністрації. На місцях діють також як органи місцевого самоврядування, що представляють інтереси відповідних територіальних громад, сільські, селищні, міські, а також районні та обласні ради. В Автономній Республіці Крим центральними органами державної влади є Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим.

Судову владу в Україні здійснюють Верховний Суд України, вищі суди спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди, спеціалізовані суди.

Особлива роль у системі судової влади України належить Конституційному Суду, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, що вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Важпиве місце у механізмі Української держави займають органи прокуратури, систему яких очолює Генепапьний прокурор України. Згідно з Конституцією України прокуратура виконує такі завдання:

а) підтримує державне обвинувачення у суді;

б) у випадках, визначених законом, представляє інтереси громадянина або держави в суді;

в) здійснює нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, до-судове слідство;

г) здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.


Висновок.

Такі основні характеристики державної влади.

Узагальнюючи, можна сказати, що в основі організації і діяльності держави лежить принцип поділу влади: законодавчої, виконавчої і судової. Кожна влада здійснює свої строго обкреслені функції. І разом вони стримують і врівноважують один одного, забезпечуючи тим самим гарантію проти порушення демократичних норм і зловживання владою. А крім того, самі громадяни через загальну виборчу систему мають можливість контролювати влади й у разі потреби коректувати їхні дії.

Державна влада в правовій державі підзаконна. її підзаконність доповнюється визнанням за окремою особистістю невід'ємних і недоторканних прав, що передують самій державі. Недоторканість особи забезпечується законом.

Правова держава має ряд спільних і об'єднуючих усіх членів цивільного товариства правових основ, що по своїй суті носять надкласовий і загальнолюдський характер.

Отже, державна влада забезпечує:

1. Верховенство закону в усіх сферах громадського життя.

2. Реальність прав особистості, створення умов для її вільного розвитку.

3. Взаємну відповідальність держави й особистості

4. Міцний режим законності і стабільності правового порядку.


^

Література

1. В. О. Котюк "Основи держави і права".- К.: Вентурі., 1997

2. А. М. Колодій "Загальна теорія держави і права".- К.: ЮРінком., 1997

3. Лисенков С.Л. Конституція України / Матеріали до вивчення. — К., 1997.

4. Общая теория права. Курс лекций / Под ред. В.К.Бабае-ва. — Нижний Новгород, 1993.

5. Общая теория государства й права / Под ред. В.В.Лаза-рева. — М., 1994.

6. Основи держави і права / Під ред. А.М. Колодія і А.Ю. Олійника.— К., 1997.

7. Основи теории государства й права / Под ред. А.С.Пиголкина. — М., 1988.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ