регистрация / вход

Право спільної власності громадян

КОНТРОЛЬНА РОБОТА на тему: Право спільної власності громадян ПЛАН Вступ 1. Спільна власність подружжя 2. Спільна власність на землю Висновки: Використана література

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

Право спільної власності громадян

ПЛАН

Вступ

1. Спільна власність подружжя

2. Спільна власність на землю

Висновки:

Використана література

Вступ

Правове регулювання відносин власності в Україні здійснюється на основі рядку нормативно-правових актів. Головним з них є Закон України “Про власність”.

Зокрема, в даному законі в статті 17 про право спільної власності говориться:

1. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

2. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Також в статті 16 даного закону говориться, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на правi спiльної сумiсної власностi.

1. Спільна власність подружжя

Розглянемо право спільної власності подружжя більш детальніше.

Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі - відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) - переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження.

У літературі з сімейно-правових питань останнім часом завершилося формування концепції правового режиму майна членів сім'ї, вирішальна роль в обґрунтуванні якої належить І. Жилінковій.

Особливого поширення термін "правовий режим" набув у господарсько-правовій та цивілістичній літературі для визначення особливостей правового регулювання відносин, об'єктом яких є(було) майно державних підприємств і установ, кооперативних організацій, акціонерних товариств. Застосовується таке поняття інколи і в законодавстві. Більш того, відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визначається, зокрема, правовий режим власності.

Невипадково дослідники питань сімейного права також постійно вживають поняття "правовий режим", хоч і не завжди дають йому визначення та розкривають його зміст. При цьому термін "правовий режим" використовувався і використовується в різноманітних інтерпретаціях та стосовно різних об'єктів правового регулювання. Так, у юридичній літературі вирізняється правовий режим подружжя, правовий режим майна часткової спільної власності, правовий режим майна батьків і дітей, правовий режим сім'ї, режим спільності і роздільності майна подружжя та ін. Поширеність вживання категорії правового режиму майна в юридичній доктрині обумовлена також тим, що вона допомагає лаконічно і влучно виразити комплекс правових засобів, що застосовуються у регулюванні тієї чи іншої сфери суспільних відносин. Тому цілком юридичне коректно стверджувати, що існує правовий режим дошлюбного майна, правовий режим майна, придбаного в шлюбі. Водночас у юридичній літературі є досить вживаними такі поняття, як "принцип роздільності майна" і "принцип спільності майна" подружжя, що для дослідників мають однакове юридичне значення. Думається, що вибір у вживанні цих понять має залежати від контексту юридичних оцінок правового регулювання сімейних відносин. Але необхідно підтримати позицію І. Жилінкової про небажаність вживання понять "правове становище майна", "правовий статус майна" у значенні, тотожному правовому режиму майна, які, на її думку, можуть застосовуватися щодо визначення характеристики суб'єктів тих чи інших правовідносин, з чим не можна не погодитись. Звичайно, коли в юриспруденції говорять про правове становище чи про правовий статус, то мають на увазі дати правову характеристику суб'єкту права з позицій обсягу його правоздатності і дієздатності та інших чинників правосуб'єктності.

Проблема термінології має не лише теоретичне, але й практичне, у тому числі нормотворче, значення. Так, у новому Сімейному кодексі Російської Федерації виділяються дві самостійні глави: "Законний режим майна подружжя" (глава 7) і "Договірний режим подружжя" (глава 8). Укладачі нового ЦК України таких понять не застосували, надавши перевагу традиційній юридичній термінології (спільне майно подружжя, роздільне майно подружжя, право спільної сумісної власності подружжя). Однак ця обставина не перешкоджає використанню терміна "правовий режим" в юридичній доктрині сімейного права. Звичайно, що при цьому необхідно дотримуватися змістовного значення категорії правового режиму. І. Жилінкова у своїй вищезгаданій науковій праці розглядає правовий режим майна членів сім'ї як побудований на єдиних регулятивних засадах, такий, що виникає в результаті дії комплексу правових засобів порядок регулювання відносин, що складаються з приводу майна членів сім'ї та визначаючий характер і обсяг їх прав і обов'язків щодо цього майна. Не заперечуючи правильність наведеного визначення, на наш погляд, можна сформулювати спрощений варіант розуміння правового режиму майна членів сім'ї, у тому числі подружжя.

Зокрема, воно може бути таким. Правовий режим майна членів сім'ї становить собою відносно самостійний комплекс правових засобів, які визначають правові засади регулювання майнових відносин між особами, що мають сімейно-правовий статус. Якщо ж коло членів сім'ї обмежити лише подружжям, то правовий режим їх майна можна визначити як відносно самостійний комплекс правових засобів, які становлять засади правового регулювання відносин щодо спільного і роздільного майна подружжя та захисту їх порушених прав. Заради об'єктивності варто визнати, що будь-яке наукове визначення того чи іншого правового поняття може мати вразливі місця і заслуговувати таким чином критичних зауважень. Тому наукові визначення не є абсолютно усталеними і непохитними юридичними категоріями, вони є динамічними, постійно зазнають змін, вдосконалень. Ступінь достовірності наукового визначення перевіряється шляхом застосування його до практичних ситуацій чи виявлення його відповідності конкретним правовідносинам, яким воно призначене слугувати.

Усе висловлене стосується повною мірою також визначення правового режиму майна подружжя, зміст якого є багатогранним і складним, адже ним можуть охоплюватися різноманітні сфери майнових відносин між подружжям та подружжя з третіми особами. Важливо враховувати, що під правовим режимом майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного майна, а й роздільного, не лише належного подружжю на праві спільної чи роздільної власності, а і того, що належить їм за іншими титульними правами, наприклад, за зобов'язальними правовідносинами. Такий висновок обумовлений тим, що поняття "майнові відносини подружжя" значно ширше за своїм змістом від поняття "відносини власності подружжя". Тобто коло майнових відносин подружжя не обмежується відносинами їх власності.

Провідне місце в системі майнових відносин подружжя звичайно ж належить їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період спільного шлюбного життя. Детальну правову регламентацію ця сфера відносин отримала в КпШС України 1969 р. Визначальною для правового врегулювання майнових відносин подружжя в цьому Кодексі, на наш погляд, є норма ст. 22 про те, що "майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю". Звичайно, в КпШС України є й інші норми щодо спільного та роздільного майна подружжя, щодо здійснення ними правомочностей співвласників, але вони мають похідний характер від вищезгаданої норми. Тому можна стверджувати, що в ч. 1 ст. 22 КпШС фактично закріплено принцип спільності майна, нажитого подружжям за час шлюбу. Принцип майнової спільності для подружжя має імперативний характер, за винятком випадків внесення певних коректив у регулювання майнових відносин шлюбним контрактом (ст. 27-1 КпШС).

Як відомо, переважна частина науковців інститут права власності визнає цивільно-правовим, з чим у принципі можна погодитись. Водночас не можна не враховувати специфіки тих правових норм, що регулюють окремі відносини інших галузей права (земельного, сімейного тощо). Тобто є певні підстави розглядати інститут права власності як комплексний правовий інститут, складовою частиною якого можна вважати норми сімейного права, що визначають особливості здійснення права власності подружжям на майно, що набувається ними в період шлюбу.

Правову природу відносин власності та інших майнових відносин подружжя дуже важко визначити однозначно в контексті їх галузевої приналежності. Так, у сімейно-правовій науці радянського періоду поступово утвердилася думка про сімейне право як самостійну галузь права. Однак з переходом України до ринкових реформ та побудови нової адекватної правової системи розпочалися процеси нівелювання юридичних підстав для такої наукової концепції. Такий підхід відповідає тенденціям багатьох країн світу, в яких сімейне законодавство включається в систему цивільного законодавства. І все ж навіть за таких обставин правове регулювання шлюбно-сімейних відносин, в тому числі щодо майна подружжя, не може втратити ознак, обумовлених лише фактом перебування чоловіка і жінки у шлюбі. Якщо ж такі особи не перебувають у шлюбі, то на придбане ними майно поширюються загальні норми цивільного законодавства. У зв'язку з цим в юридичній літературі зверталася увага на необхідність виокремлення випадків участі подружжя у правовідносинах як звичайних суб'єктів цивільного права'. Іншими словами, подружжя може мати подвійний статус, адже вони можуть набувати таких прав і обов'язків, яких не можуть мати особи, які не перебувають у шлюбі. Але врешті процес розгляду сімейного законодавства у Верховній Раді України засвідчив схильність законодавців до прийняття самостійного Сімейного кодексу України. Щоправда, ця обставина аж ніяк не може заперечити наявність у нормах, що регулюють майнові відносини між подружжям, цивілістичного забарвлення.

Поза сумнівами, що норми про спільну і роздільну власність подружжя, хоч і мають значні особливості, але не в такій мірі, щоб сукупність цих правових норм визнати самостійним правовим інститутом. Однак, на наш погляд, можна стверджувати, що норми, які регулюють відносини власності подружжя, утворюють субінститут, який є складовою частиною загального інституту права власності.

Правильне визначення правової природи права спільної власності подружжя можливе лише з урахуванням загальних визначальних положень законодавства про власність. Так, відповідно до ст. 2 Закону України "Про власність" в Україні існують приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. При цьому майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам, державі, територіальній громаді. Це означає, що право спільної власності подружжя не становить собою самостійну форму власності, а є різновидом приватної власності, оскільки її суб'єктами виступають фізичні особи. Таким чином, спільна власність подружжя підпорядковується нормам, що регулюють приватну власність, і спеціальним нормам сімейного законодавства. При цьому визначального значення набуває норма ст. 3 Закону України "Про власність" (п. 2), згідно з якою майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державі.

Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Правові засади такої власності допоки що визначені ст. 112 Цивільного кодексу УРСР, яка передбачає можливість приналежності майна на праві спільної власності кільком суб'єктам. При цьому ЦК УРСР розрізняє спільну власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Між цими двома видами спільної власності є певні відмінності. Зокрема, у спільній частковій власності кожен із її співвласників має завідомо визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший спільний об'єкт (1/2, 1/3, 1/4 і т.д.). У спільній сумісній власності її співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими зобов'язаннями та в деяких інших випадках. Більш того, на наш погляд, правовий режим сумісної власності у разі визначення часток у спільному майні, зокрема за згодою співвласників, може трансформуватися у спільну часткову власність.

Правова природа спільної часткової власності є досить складною і неоднозначне визначається в юридичній літературі. Так, ще в радянський період щодо цього питання сформувалося дві точки зору. Відповідно до першої кожен із співвласників часткової власності має певну частку в праві спільної власності на майно. Відповідно ж до другої точки зору співвласникам спільної часткової власності належить право власності на конкретну частку спільного майна.

У новітній українській юридичній літературі перша точка зору знайшла підтримку в зв'язку з тим, що визнання за учасником спільної часткової власності права власності на реальну частину спільного майна фактично свідчило б про належність його лише одному суб'єкту і про можливість самостійного розпорядження цією частиною майна. Такі аргументи є обґрунтованими. Водночас варто зауважити, що у разі визнання за співвласником права власності на конкретну частку в спільному майні втрачався б взагалі сенс щодо необхідності інституту права спільної часткової власності, особливо щодо відповідної сукупності ділимого майна.

У радянському законодавстві обмежувалося коло суб'єктів права спільної сумісної власності, оскільки ними могли бути лише члени колгоспного двору (ст. 120 ЦК УРСР у первісній редакції) та подружжя (ст. 22 КпШС УРСР). Водночас заборонялося існування спільної часткової власності між громадянами та іншими суб'єктами цивільних правовідносин. Нині ж практично коло суб'єктів як спільної часткової, так і спільної сумісної власності не обмежується. І та, і друга можуть виникати між будь-якими суб'єктами цивільних правовідносин і у будь-якому співвідношенні. Відповідно зникли розбіжності в об'єктному складі спільної часткової та спільної сумісної власності. Так, якщо за законодавством радянського періоду об'єктами права спільної часткової власності за участю громадян та об'єктами права спільної сумісної власності подружжя і членів колишніх колгоспних дворів могло бути майно, як правило, особистого споживання, дрібний сільськогосподарський інвентар, продуктивна худоба тощо (ст. ст. 100, 120 ЦК УРСР 1963 р.), то з прийняттям Закону України "Про власність", інших законів ринкової орієнтації у спільній (частковій чи сумісній) власності подружжя чи інших співвласників-громадян може знаходитись як майно особистого споживання, так і фінансово-виробничого призначення, якщо воно спеціальним законом не вилучене з числа об'єктів права приватної власності. Таким чином, є підстави констатувати встановлення в новому законодавстві для усіх суб'єктів цивільних правовідносин юридичне рівних можливостей для набуття майна у спільну власність за винятками, передбаченими законом.

Звичайно, сказане не означає, що нині повністю зникли відмінності у правовому становищі співвласників-громадян та співвласників-юридичних осіб. Вони існують нині і будуть зберігатися в майбутньому. Наприклад, праву спільної власності подружжя притаманна підпорядкованість майнових інтересів особистим. Право спільної сумісної власності подружжя у разі відсутності між ними шлюбного контракту може виникати в силу закону, тобто поза їх волею, в тому числі на майно, що набувається за угодами чи за іншими підставами лише одним із подружжя. Водночас спільна власність юридичних осіб (часткова чи сумісна) формується переважно на договірно-господарській основі з метою одержання прибутку.

У цивілістичній науці сформувалася усталена думка про двоаспектне розуміння поняття права власності (в об'єктивному і суб'єктивному значенні). Так, загальноприйнятою є думка, що право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі, а право власності в суб'єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права щодо можливостей конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у певних межах.

На наш погляд, такий підхід може бути застосований і щодо права спільної власності подружжя.

Таким чином, право власності подружжя в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності між подружжям, засновані на принципах спільності та роздільності певного майна та обумовлені фактом перебування осіб у шлюбі. Відповідно та сама частина цих норм, яка забезпечує дію режиму спільності майна, утворює право спільної сумісної власності подружжя. Право власності подружжя в суб'єктивному аспекті можна визначити як юридичне закріплену за подружжям можливість володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та роздільним майном, набутим ними в період перебування в шлюбі, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом.

Звичайно, подружжя, як і усі інші суб'єкти права приватної власності, здійснюють правомочності на загальних засадах, визначених ЦК, Законом України "Про власність". Однак вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім'ї, в якій виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними щодо цього майна правомочностей.

2. Спільна власність на землю

Земельний Кодекс України про спільну власність на землю говорить:

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

г) за рішенням суду.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації.

Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.

При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними:

в) співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.


Висновки

Отже, правове регулювання відносин власності в Україні здійснюється на основі рядку нормативно-правових актів. Головним з них є Закон України “Про власність”.

Подружжя може бути суб'єктом майнових відносин, у тому числі - відносин власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і на підставі спеціальних умов, спричинених фактом перебування їх у шлюбі. При цьому найбільш істотно виявляються особливості тих майнових відносин подружжя, які складаються між ними (внутрішні відносини). Ці особливості визначаються переважно нормами сімейного законодавства, а зовнішні (відносини подружжя з третіми особами) - переважно нормами цивільного законодавства. Таким чином, правове регулювання майнових відносин подружжя ускладнене і переобтяжене характером особистих стосунків між чоловіком і дружиною, що, в свою чергу, і вимагає окремого глибокого їх дослідження.

Провідне місце в системі майнових відносин подружжя звичайно ж належить їх праву власності на майно, набуте спільно чи роздільно в період спільного шлюбного життя. Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Земельний Кодекс України про спільну власність на землю говорить:

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.


Використана література:

1. Закон України “Про власність”.

2. Земельний Кодекс України.

3. Правове регулювання відносин власності. Словник-довідник. – К., 2000.

4. Сімейне право. Підручник. – Харків, 2001.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему