Теорія держави і права як наука

Курсова робота Поняття та різновиди державного режиму План Вступ …3 РОЗДІЛ 1: Поняття та особливості державного режиму

Курсова робота

Поняття та різновиди державного режиму


План

Вступ …………………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1: Поняття та особливості державного режиму ……………………..5

1.1 Поняття, форми та ознаки державного режиму………………………….5

1.2 Види державних режимів……………………………………………………7

РОЗДІЛ 2: Характеристика особливостей антидемократичних режимів... 10

2.1 Особливості та форми прояву авторитарного режиму…………………...10

2.2 Сутність та різновиди тоталітарного режиму…………………………….12

РОЗДІЛ 3: Сутнісна характеристика демократичного режиму ……………16

3.1 Поняття та види демократичного режиму………………………………..16

3.2 Особливості утвердження демократичних інституцій в Україні………..20

Висновки …………………………………………………………………………...27

Використані джерела ……………………………………………………………..29

Вступ

Своєрідність конкретного державного режиму будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія державного режиму безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма державного режиму не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість”.

Типологія держав тісно зв'язана з поняттям державного режиму. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного апарату, методів здійснення державної влади.

Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації, а саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно пов’язане з поняттям державного режиму.

На межі двох тисячоліть у світі проходять складні, суперечливі й глибокі зміни й перетворення. Сказане відноситься перш за все до України, яка лише 14 років тому вирвалась з радянської імперії, відмовившись від політики соціалістичної країни. Адже саме в нашій країні після історичних подій на президентських виборах 2004 року триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед нами непрості задачі.

Актуальність теми наукового дослідження зумовлена проблеми удосконалення державного режиму в Україні. На сьогодні це одне з найосновніших питань для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому. Врахування цих питань – необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав.

Об’єктом дослідження в цій роботі є власне державний режим як сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, і розглядати його видається більш доцільним шляхом висвітлення його закономірностей і різновидів на основі їх співвідношення і поєднання.

Основним ж предметом дослідження виступають особливості здійснення різних видів політичного режиму, їх вплив на суспільство та окрему особу.

Виходячи з наведених положень метою даної курсової роботи є прагнення на підставі комплексного аналізу вчень провідних науковців і практиків як України так інших країн дослідити правову природу державного (політичного) режиму, з’ясувати основні його типи, а також зробити детальний аналіз форм здійснення державного режиму як в зарубіжних країнах, так і в Україні.

Досягнення зазначеної мети можливе у процесі вирішення таких завдань:

– визначити поняття і суть державного та політичного режимів;

– розкрити види та ознаки державного режиму;

– проаналізувати особливості демократичних та антидемократичних режимів;

– охарактеризувати особливості утвердження демократичних інституцій в Україні, тощо.

РОЗДІЛ 1: Поняття та особливості державного режиму.

1.1 Поняття, форми та ознаки державного режиму .

Реальна роль тих чи інших інститутів державної влади, справжній стан демократії, способи управління в тій чи іншій країні знаходять своє відображення в понятті державного режиму.

Режим - управління, сукупність засобів і методів здійснення економічної і політичної влади пануючого класу.

Державний режим означає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, і характеризує ступінь політичної свободи, правове положення особи в суспільстві, а також тип політичної системи, що панує в країні.[15,c.95]

Слід враховувати, що державна влада для вирішення своїх задач використовує одночасно різні форми і методи. По цьому, оцінюючи той чи інший державний режим, даючи йому відповідну оцінку важливо встановити, які методи здійснення державної влади є головними, провідними, складають домінанту державного режиму. Характер державного режиму в країні, застосування тих чи інших форм і методів державного режиму визначається багатьма чинниками. На нього впливають існуюча в країні партійна система, взаємостосунки між органами держави, прямі та зворотні зв'язки політичних партій, громадських організацій, органів держави з населенням, пануюча в суспільстві ідеологія, рівень політичної культури, традиції і багато інших обставини. Проте головним чинником є характер державної влади: демократична влада, що спирається на волю народу, має своїм наслідком демократичний режим; влада, що захищає інтереси певного класу, соціального шару, корисливі інтереси клану веде до диктаторських і тоталітарних режимів.

Зміст державного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями – владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючому в суспільстві державного режиму.

Ознаками виділення державного режиму в окремій тип є:

- спосіб формування органів влади;

- співвідношення між гілками влади;

- становище і роль політичних партій та громадських організацій;

- правовий статус особи;

- рівень економіко-господарського розвитку;

- рівень політичної свідомості суспільства;

- порядок функціонування правоохоронних органів і паралельних органів;

- встановлена правова система, її особливості і характер;

- історичні, культурні традиції, звичаї народу, тощо.[12,c.112]

В конституціях зарубіжних країн ті чи інші сторони, елементи державного режиму закріплені в неоднаковому об'ємі. Аналіз основних законів різних країн свідчать, що предметом конституційного регулювання є наступні елементи державного режиму:

- державна влада, яка має своєю основою політичну владу народу, політичне панування певної соціальної групи;

- організаційно - правовий поділ державної влади та автономія її гілок, з одного боку, і принцип єдності державної влади - з іншого;

- змагальність, пошук компромісу і консенсусу в діяльності державних органів або, навпаки, обмеження політичної діяльності, орієнтація на боротьбу з політичними опонентами і придушення їх;

- політичні свободи громадян, можливість їх самостійної і активної участі в політичному житті;

- самоврядування територіальних громад на певній місцевості.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного управління, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів).

Політичний режим – це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.

Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення управління державою. Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного управління. Незважаючи на це, можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. [8,c.45]

1.2 Види державних режимів.

В світовій науковій літературі існує безліч класифікацій політичних режимів. Ці класифікації залежать від критерію розподілу. За такий критерій береться одна ознака. Частіше використовують сукупність ознак. Нерідко використовуються географічні критерії, рівень політичного і економічного розвитку країни, характер духовного життя. Так, на основі різних критеріїв західних політологів в країнах, що розвиваються, розрізняють до шести - восьми різновидів державного режиму. В сучасному світі можна говорити про 140-160 режимів, які трохи відрізняються один від одного.

Більшість дослідників використовують, укрупнену класифікацію виходячи з сукупності ознак, які не залежать від географічних чинників. З цієї точки зору розрізняють три головні різновиди політичного режиму: демократичний, авторитарний і тоталітарний.

Античний філософ Арістотель дає два критерії, по яких можна провести класифікацію:

1 по тому, в чиїх руках влада;

2 по тому, як ця влада використовується.

При цьому він виділяв три “правильні” форми держави: монархія (влада однієї людини ), аристократія (влада в руках небагатьох "кращих" ), політія (влада більшості з середніх в майновому відношенні людей ). А також "неправильні" форми держави - ті, при яких люди, що стоять при владі, діють у власних інтересах, не піклуючись про блага суспільства. До "неправильних" форм відносяться: тиранія (влада в руках тирана ), олігархія (при владі знаходиться багата меншина ) і демократія ( контроль суспільства – більшості над владою).

Також, у відповідності з двома типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє два типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім “найкращої держави”, тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію; остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризмом.

Тімократія й олігархія були історією подолані (перша – повністю, друга – частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися сьогодні в пануючу форму. [11,c.78]

На сьогодні вчені поділяють державні режими на демократичні й антидемократичні (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова демократія.

Своєрідну класифікацію державних режимів запропонував В. Якушик, він радить їх ділити на:

1) режими постійні та тимчасові,

2) режими нормально та надзвичайного функціонування,

3) конституційні та неконституційні;

4) режими функціонування правової держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності);

5) світські, релігійні, атеїстичні;

6) безпартійні, одно- , дво- та багатопартійні;

7) цивільні та воєнні;

8) режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опори на такі, що постійно потребують постійної підтримки ззовні;

9) режими, котрі опираються лише на національні інститути влади та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території інститутів, які представляють законні сили;

10) режими, що мають реально постійною і активною сферами своєї діяльності у весь світ на такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загально планетарної системи забезпечення національних інтересів. [6,c.91-92]


РОЗДІЛ 2: Характеристика особливостей антидемократичних режимів.

2.1 Особливості та форми прояву авторитарного режиму

Одним з найпоширеніших в історії типів політичної системи є авторитаризм. По своїх характерних рисах він займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. З тоталітаризмом його ріднить автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією - наявність автономних, не регульованих державою суспільних відносин, особливо в економіці і приватному житті, збереження елементів громадянського суспільства.

Авторитарній політичній системі властиві наступні риси:

-авторитарна влада має своїм джерелом насильне захоплення влади. Вона не формується народом і не обмежується правом – кодифікованим або звичайним, спирається на традицію;

- для неї характерне злиття законодавчою, виконавчої і судової влади, або їх формальний, показовий розподіл;

- при авторитаризмі влада спирається на адміністративний, поліцейський і військово-каральний апарат, тримається на відкритому насильстві або можливості його безпосереднього застосування;

- авторитаризм припускає жорсткий централізм управління, монополізацію влади в руках правлячої еліти або вождя;

- в соціальному плані авторитаризм намагається стати вищим за класові відмінності, виразити загальнонаціональний інтерес, що супроводжується соціальною демагогією, популізмом;

- в зовнішній політиці для нього характерні агресивні імперські установки.

Всі ці характеристики показують загальну картину авторитаризму тільки в тому випадку, якщо є наявним його духовна і практична основа - авторитет. Під авторитетом розуміється загальновизнаний неформальний вплив окремої особи або якоїсь організації на різні сфери життя суспільства. В більш вузькому значенні авторитет - одна з форм здійснення влади, яка стоїть вище права. М. Бебер виділяв три типи авторитету: 1) заснований на раціональному знанні, 2) на традиції, 3) на харизмі вождя. В першому випадку носієм авторитету є вчитель-пророк, в другому – проповідник в третьому - вождь. Без особи такого роду авторитаризм неможливий. Вона є знаком, символізуючим єдність нації, її суверенітет, її велике минуле, теперішній час і майбутнє.

Зважаючи на зазначені вище ознаки можна зробити висновок, що авторитаризм - політичний режим, при якому необмежена влада сконцентрована в руках однієї людини або групи осіб, які не допускають політичної опозиції, але зберігають автономію особи і суспільства в інших сферах суспільного життя. [15,c.95]

Авторитарний режим може бути двох видів:

• революційний — спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку;

• стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з:

а) революційними рухами (прогресивними, консервативними або реакційними);

б) рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

в) загальносоціальною кримінальною злочинністю;

г) іноземним утручанням.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

- відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної влади;

- намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

- є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель надзвичайного функціонування державної влади.

Слабкі сторони авторитаризму: повна залежність політики від позиції глави держави або групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей уникнення політичних авантюр чи свавілля, обмеженість політичного виразу суспільних інтересів.

Переваги авторитарного режиму: здатність забезпечувати політичну стабільність і громадський порядок, мобілізовувати суспільні ресурси на вирішення певних задач, долати опір політичних супротивників.

Авторитарні режими дуже різноманітні. Це монархії, диктаторські режими, військові хунти і ін. Монархії - вже зникаюча категорія авторитарних режимів. Не всі монархії авторитарні. В Європі ( Великобританія, Норвегія, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія) монархії, у принципі, є парламентськими демократіями. Але коли говорять про монархізм, як про підтип авторитарних держав, то мають на увазі монархію в найменш розвинутих країнах, де монархи є реальними правителями (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія). Військове правління: військові беруть владу і правлять країною. Політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена.

В сучасних умовах постсоціалістичних країн "чистий" авторитаризм, що не спирається на активну масову підтримку і деякі демократичні інститути, навряд чи може бути інструментом прогресивного реформування суспільства і здатний перетворитися на кримінальний диктаторський режим влади.[8,c.45]

2.2 Сутність та різновиди тоталітарного режиму.

Поняття тоталітаризму походить від латинських слів "TOTALITAS"- цілісність, повнота і "TOTALIS" - весь, повний, цілий. Звичайно під тоталітаризмом розуміють політичний режим, заснований на прагненні керівництва країни підпорядкувати життя людей одній пануючій ідеї і організувати політичну систему влади так, щоб вона допомагала її реалізації.

Тоталітарними є режими, при яких :

1 існує масова партія (з жорсткою, напіввійськовою структурою, яка претендує на повне підкорення своїх членів вождям і символам віри). Ця партія поєднується з державою і концентрує в собі реальну владу в суспільстві;

2 партія організована недемократичним способом - вона будується навколо лідера. Має вертикальний характер і спрямована вниз - від лідера, а не вгору - від мас;

3 домінує роль ідеології. Тоталітарний режим - це ідеологічний режим, де завжди є своя " Біблія". Ідеологія режиму відображається також в тому, що політичний лідер визначає ідеологію. Він протягом доби може змінити своє рішення, як це трапилося влітку 1939 роки, коли радянські люди несподівано дізнались, що нацистська Німеччина більше не є ворогом соціалізму. Навпаки, її система оголошувалася кращою, ніж демократії буржуазного Заходу. Ця несподівана інтерпретація підтримувалася протягом двох років до несподіваного нападу нацистської Німеччини на СРСР.

4 тоталітаризм будується на монопольному контролі виробництва і економіки, а також на подібному контролі всіх інших сфер життя, включаючи освіту, культуру, засоби масової інформації і т.д.

5 при тоталітаризмі існує поліцейський терор. Поліція існує при різних режимах, проте, при тоталітаризмі поліцейський терор полягає в тому, що ніхто не стане доводити вину, щоб убити людину.

Всі вищеперелічені характеристики професор з Хайденберга Карл Фрідріх (сумісна праця К.Фрідріха і його молодого польського колеги Збігнева Бжезінського "Тоталітарна диктатура і автократия",1956 р.) називає "синдромом". Наявність однієї або декількох з цих характеристик є недостатньою для того, щоб система стала тоталітарною. Наприклад, існують режими, де поліція здійснює терор, проте вони не тоталітарні, пригадаємо Чилі: на початку правління президента Піночета 15 тисяч чоловік загинуло в концтаборах. Але Чилі не тоталітарна держава, тому що там були відсутні інші "синдроми" тоталітаризму: не було масової партії, не було "священної" ідеології, економіка залишалася вільною і ринковою. Уряд лише частково контролював освіту і засоби масової інформації.

У визначенні Фрідріха є одне слабке місце. Чи може тоталітарна система змінюватися і еволюціонувати? Фрідріх і Бжезінській твердили, що тоталітарний режим не змінюється, його лише можна знищити ззовні. Вони запевняли, що всі тоталітарні держави гинуть, як загинув нацистський режим в Німеччині. В результаті життя показало, що така думка хибна. Тоталітарні режими здатні змінюватися, еволюціонувати. Після смерті Сталіна СРСР змінився. Правління Брежнева Л.І. заслуговує критики. Проте не можна сказати, що вони однакові. Це так званий “посттоталітаризм”. Пост тоталітарний режим - це система, коли тоталітаризм втрачає частину своїх елементів і дещо розмивається та послаблюється (наприклад, СРСР при Хрущові. Отже, тоталітарний режим слід поділяти на чисто тоталітарний і посттоталітарний. [2,c.24-28]

Залежно від пануючої ідеології тоталітаризм звичайно поділяють на комунізм, фашизм і націонал-соціалізм.

Комунізм (соціалізм) більшою мірою, ніж інші різновиди тоталітаризму, виражає основні риси цього ладу, оскільки припускає абсолютну владу держави, повне усунення приватної власності а, отже, всякої автономії особи. Не дивлячись на переважно тоталітарні форми політичної організації соціалістичній системі властиві і гуманні політичні цілі. Так, наприклад, в СРСР різко підвищився демографічний рівень, громадянам стали доступні досягнення науки і культури, була забезпечена соціальна захищеність населення, розвивалася економіка, космічна і військова промисловість і т.д., різко скоротився рівень злочинності, до того ж протягом десятиріч система майже не вдавалася до масових репресій.

Фашизм - правоекстремістський політичний рух, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни і перемоги революції в Росії. Вперше він був утверджений в Італії в 1922 р. Італійський фашизм тяжів до відродження величі римської імперії, встановленню порядку, твердої державної влади. Фашизм претендує на відновлення або очищення "народної душі", забезпечення колективної ідентичності на культурному або етнічному грунті. До кінця 30-х років фашистські режими розповсюдились в Італії, Німеччині, Португалії, Іспанії і низці країн Східної і Центральної Європи. При всіх своїх національних особливостях фашизм скрізь був однаковий: він виражав інтереси найреакційніших кругів суспільства, що надавали фашистським рухам фінансову і політичну підтримку, прагнучих використовувати їх для придушення революційних виступів трудящих мас, збереження існуючого ладу і здійснення своїх загарбницьких амбіцій на міжнародній арені.

Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник в Німеччині в 1933 р. Мета: світове панування арійської раси і соціальна перевага - німецька нація. Якщо в комуністичних системах агресивність направлена перш за все всередину - проти власних громадян (класового ворога), то в націонал-соціалізмі - зовні, проти інших народів. [14,c.75]

Таким чином тоталітаризм - історично приречений державний режим. Це суспільство - не здатне до ефективного відтворення, дбайливого, ініціативного господарювання, а існує головним чином за рахунок багатих природних ресурсів, експлуатації більшості населення.


РОЗДІЛ 3: Сутнісна характеристика демократичного режиму.

3.1 Поняття та види демократичного режиму.

Демократія - (від старогрецького DEMOS - народ і CRUTOS - влада ) -народовладдя - це одна з основних форм утворення будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і ухваленні в ній рішень більшістю голосів; ідеал суспільного устрою : свобода, рівність, пошана людської гідності, солідарність і т.д.

З моменту виникнення демократія пов'язана з державою, а значить з примусом, і в кращому разі є владою більшості над меншістю, хоча частіше всього є формою правління добре організованої привілейованої меншини, більш-менш підконтрольної народу.

Демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяє їй робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу.

Характерні риси демократичного режиму:

1 Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори повинні бути чесними, змагальними, регулярними. Під "змагальністю" розуміється наявність різних груп або індивідуумів, які хочуть виставити свою кандидатуру. Вибори не будуть змагальними, якщо одні групи ( або індивідууми) мають можливість брати участь, а інші її позбавлені. Вибори вважаються чесними, якщо немає махінацій і є спеціальні механізм чесної гри. Вибори бувають нечесними, якщо бюрократична машина належить одній партії, навіть якщо ця партія відноситься до інших партій під час виборів. Використовуючи монополію на засоби масової інформації, правляча партія може впливати на громадську думку настільки, що тоді вже вибори не можна назвати чесними.

2 Періодична виборність основних органів держави. Уряд утворюється з виборів і на певний, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб вона спиралася на виборний уряд. В Латинській Америці, наприклад, вибори проводяться часто, але багато латиноамериканських країн знаходяться поза демократією, оскільки тут найпоширеніший спосіб усунення президента - військовий переворот, а не вибори. Тому, необхідна умова демократичної держави - особи, що здійснюють верховну владу, повинні обиратися, причому обираються на певний, обмежений термін, зміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів, а не за бажанням якогось генерала.

3 Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, цього зовсім недостатньо. Лише поєднання правління більшості і захист прав меншості складають один з основних принципів демократичної держави. Якщо ж відносно меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти і чесності виборів, а також законної зміни вибраного уряду.

4 Рівність прав громадян на участь в управлінні державою – свобода створення політичних партій і інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад в державі.[5,c.208]

Залежно від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія поділяється на пряму, плебісцитарну і представницьку.

При прямій демократії всі громадяни самі безпосередньо беруть участь в підготовці, обговоренні і ухваленні рішень. Така система може мати практичне значення тільки при відносно невеликій кількості людей, наприклад, в місцевих радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань і ухвалення рішення шляхом консенсусу або більшістю голосів.

Важливим етапом участі громадян в здійсненні влади є плебісцитарна демократія. Відмінність між нею і прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія допускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу управлівння ( в підготовці, ухваленні політичних рішень і в контролі за їх виконанням), а при плебісцитарній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені, наприклад, референдуми. Громадянам за допомогою голосування надається право схвалити або відкинути той або інший проект закону чи рішення, які зазвичай готуються президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення в підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третьою, найпоширенішою в сучасному суспільстві формою політичної участі є представницька демократія. Її суть полягає в тому, що громадяни обирають до органів влади своїх представників, які покликані виражати їх інтереси в ухваленні політичних рішень, прийнятті законів і втілення в життя соціальних та інших програм. Процедури виборів можуть бути найрізноманітнішими, але які вони не були, виборні особи в представницькій демократії займають свої пости від імені народу і підзвітні народу у всіх своїх діях.

Демократичні держави різні, але всі вони характеризуються загальними і рисами:

1 Народовладдя - тобто визнання народу джерелом влади, сувереном ( від франц. SOUVERAIN - носій верховної влади в державі );

2 Уряд сформований за згодою керованих;

3 Гарантії основних прав людини;

4 Вільні і чесні вибори;

5 Рівність перед законом;

6 Справедливе судочинство;

7 Конституційне обмеження уряду;

8 Соціальний, економічний, ідеологічний і політичний плюралізм;

9 Співпраця і компроміс.

Є різні форми правління демократичних режимів. Достатньо поширеними формами республіканського правління є президентська республіка і парламентська республіка.

Відмінною ознакою президентської республіки є те, що президент в ній одночасно виступає і главою держави, і главою уряду. Мабуть, найяскравіший приклад президентської демократії - це США. Виконавча влада сконцентрована в руках одного правителя, тобто у президента США, який регулярно через кожні 4 роки обирається всім народом. Президент призначає членів кабінету міністрів, які підзвітні тільки йому, а не парламенту. Це зовсім не означає, що президент- диктатор. Президент не має законодавчих повноважень. Вся законодавча влада належить самому найвищому законодавчому органу США - конгресу (палаті представників і сенату). При виконанні своїх повноважень президент США в певній мірі обмежений владою конгресу. Конгрес вирішує питання бюджету, має право відмінити будь-які призначення президента США ( право вето ) і, нарешті, конгрес має право розпочати процес "імпічменту", тобто дострокового усунення президента від влади (за зраду, за порушення Конституції і інші злочини ). [8,c.45]

Головною відмінною рисою парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі ( звичайно парламентською більшістю) і його формальна відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і підтримує його; видає закони, що приймаються урядом до виконання; затверджує державний бюджет і тим самим встановлює фінансові рамки діяльності уряду; здійснює контроль над урядом і у разі потреби може виразити йому вотум недовір'я, що тягне за собою або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів.

В сучасному світі є 3 головні типи парламентських режимів.

Перший може бути описаний як однопартійна більшість в парламенті, тобто коли одна політична партія постійно настільки сильна, щоб утворити уряд. Іноді таке правління називають "Вестмінстерською моделлю", маючи увазі британський парламент, в якому партії достатньо набрати 50 % голосів, щоб утворити уряд.

Другий тип - це парламентська коаліційна система, коли кабінет міністрів формується на основі коаліції (угоди ) різних партій, з яких жодна не має абсолютної більшості в парламенті. Коаліції можуть бути довготривалими (колишня ФРН) і недовгочасними ( Італія ).

Третій тип парламентського режиму часто називають консенсусним. Він був запропонований одним з сучасних політологів Лайбхартом. Він запропонував концепцію консенсусного парламентського режиму для того, щоб позначити режими, існуючі за рахунок регіональної або етнічної більшості. Припустимо, в Бельгії, де фламандці складають менше 15 % бельгійського населення і де при парламентському або президентському правлінні франкомовне населення перетворилося б на людей другого сорту, була винайдена система компромісів, тобто та ситуація, при якій захищені права обох лінгвістичних груп. Для вирішення яких-небудь спірних питань обидві сторони створюють комісію з рівної кількості представників цих етнічних груп і намагаються знайти компроміс.

Сучасна демократія - це представництво інтересів, а не станів. Всі громадяни в демократичній державі, як учасники політичного життя рівні. Рівність ця подвійного роду - рівність перед законами і рівність політичних прав. Сучасна демократична держава - ця держава правова, в якій на практиці здійснено розподіл трьох гілок влади і створені реальні механізми захисту прав і свобод громадян. [13,c.109]

3.2 Особливості утвердження демократичних інституцій в Україні.

Для України, як однієї з держав, що недавно стали на шлях демократичних перетворень, першочергове значення має питання спроможності інститутів демократії витримати випробування часом, вистояти в політичних конфліктах і кризах. Значною мірою це залежить від типу політичного режиму, що утворився в країні.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

– Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

– Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);

– Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

Український політичний режим є однією з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. Неопатримоніалізм – це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави (наявність конституції, писаного права, парламентсько-партійних інституцій, системи виборів та ін.) і внутрішньою логікою її функціонування, що є цілком патримоніальною.

Так, для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. Іншою ознакою неопатримоніалізму в Україні є клієнталізм, або патронажні відносини, – це поширення етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу. Розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями. Наслідком таких відносин є високий рівень корупції, що нині є одним з найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей.

Політичний процес в Україні виявляє такі неопатримоніальні ознаки: по-перше, основним агентом політичного процесу в Україні є держава, котра існує не поряд з суспільством, а над ним; по-друге, провідне місце в системі державного управління посідають представники бюрократичного комплексу (в Україні це віднайшло свій відбиток у існуванні “партії влади”, що зосереджена навколо президента, і стосунки в якій будуються знову ж таки по принципу клієнталізму); по-третє, у політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд, і нарешті, в українському суспільстві, як і в будь-якому неопатримоніальному суспільстві, сучасні форми громадянського зв’язку співіснують з численними традиційними і напівтрадиційними формами.[9,c.368]

Теорія неопатримоніалізму дозволяє нам виявити ознаки політичного режиму, але не дає змоги описати можливі напрямки його розвитку. Аналіз політичного режиму України, на думку автора, має бути здійснений у рамках теорій трансформації (С.Хантінгтона, З.Бжезинського) і доповнений сучасними теоріями демократії, а саме, теоріями поліархії Р.Даля, електоральної і ліберальної демократії Л.Даймонда, делегативної демократії Г.О’Доннелла, співсуспільної демократії А.Лейпхарта.

Л.Даймонд принципово розмежовує електоральну (мінімальну) демократію, що має формальний характер, і ліберальну демократію, що забезпечує не лише формальну процедуру виборів, але й ефективний захист громадянських прав і політичних свобод [4, с.12-14]. Електоральні демократії, на відміну від демократії ліберальної, признають потребу в деякому наборі громадянських свобод, необхідних для того, щоб змагальність і участь мали сенс. Разом з тим вони не приділяють багато уваги базовим свободам і не намагаються включити їх до реальних критеріїв демократії. Проміжні концепції, розташовані у межах континууму між електоральною і ліберальною демократіями, включають до критеріїв демократії базові громадянські свободи (право на відверте вираження своїх поглядів і свободу об’єднання), але допускають серйозні обмеження прав громадян. Так, в Україні громадянські свободи ураховуються переважно у тій мірі, в якій вони забезпечують змістовну електоральну конкуренцію і участь, на відміну від французької чи англійської моделей ліберальної демократії, де вони є необхідними компонентами демократії, що гарантують реалізацію більш ширшого кола демократичних функцій. Політичні режими, до яких за своїми характеристиками подібний український, називаються режимами напівдемократії. Саме вони дозволяють розібратися у динаміці режимного виміру і процесах розвитку демократії посткомуністичних суспільств, зокрема, України.

Близькою до них є модель делегативної демократії Г. О’Доннелла, яка виходить з того, що політичні режими у суспільствах перехідного типу є демократичними з точки зору формальних процедур, але вони не претерпівають змін у напрямку ліберальної демократії. Характерними ознаками делегативної демократії є домінування виконавчої влади над представницькими органами; наявність непрямого контролю виконавчої влади над ЗМІ; нейтралізація чи усунення реальних і потенційних центрів опозиції; патронаж над громадськими об’єднаннями з боку виконавчої влади в обмін на публічну підтримку ними останньої; збереження певної автономії політичного суспільства; відсутність прямих обмежень громадянських прав і свобод. Майже всі перелічені характеристики притаманні й українському політичному режиму. Всенародно обраний президент на свій розсуд користується делегованими йому владними повноваженнями, що призводить до перетворення українських виборців аж до наступних виборів на пасивну аудиторію. А оскільки в державі мають місце спроби впливу на політичну конкуренцію з боку влади, то політичний режим України набуває напівконкурентного змісту.

До того ж в Україні наявні обмеження свободи слова (що останнім часом не раз зазначали міжнародні організації) [7, с.9-11], клієнтурні моделі голосування та здійснення влади, ігнорування критики з боку опозиції чи інститутів громадянського суспільства. В цілому дані ознаки не є повними характеристиками авторитарного режиму, тож, мова йде про авторитарний синдром в Україні.

За сполукою конституційних ознак український політичний режим є змішаним за типом, бо поки що поєднує мажоритарну і пропорційну виборчі системи з президентсь­кою формою правління. Така спроба поєднання характеристик політичних режимів в Україні не є запорукою стабільності, навпаки, вона призводить до постійного конфлікту між гілками влади. Як відомо, при президентському правлінні уряд приз­начається президентом, а не парламентом, тож у партій, що добилися парламентського представництва, майже не має стимулів до створення коаліцій на підтримку урядової політики. Але президент, як голова виконавчої влади, не може ефективно управляти, не маючи підтримки парламенту. У свою чергу парламент не несе відповідальність за діяльність уряду. Звідси і виникає конфлікт. Спроба ввести в Україні пропорційне представництво політичних партій була обумовлена найкращими побажаннями створити ефективний парламент, на зразок європейських систем. Але її поєднання з президентською формою правління не дає змогу досягти консенсусу у політичному процесі.

Таким чином політичний режим України можна визначити як напівдемократичний електоральний режим з делегативною характеристикою і напівконкурентним типом електорального змагання. Він поєднує елементи мажоритарної і пропорціональної виборчих систем, тобто є змішаним за типом і неконсенсусним за змістом. А його невід’ємною характеристикою є авторитарний синдром.

Відповідно до теорії А.Лейпхарта, оптимальним політичним режимом для України, якщо вона, звісно, хоче бути демократичною державою, має бути співсуспільна демократія, що характерна більшості європейських країн, і яка виявилась більш-менш нейтральною по відношенню до категорій “західних” і “незахідних” типів демократії, що особливо важливо у неопатримоніальному вимірі пострадянських країн. Ця теорія застосовується до суспільств, що характеризуються розподілом на сегменти. Сегменти можуть бути релігійного, ідеологічного, мовного, етнічного, національного і т.п. характеру. Основною метою співсуспільної демократії є вирівнювання протиріч та створення системи обмежень і противаг для великої кількості політичних еліт, а основною ознакою – співпраця еліт [6, с. 11].

Оскільки Україна є сегментованою державою за етнічною, мовною, регіональною, релігійною ознаками, має багатопартійну систему, партиципаторну політичну культу­ру, велику територію, різноспрямовані зовнішньо-політичні орієнтації, то концепція співсуспільної демократії їй як найліпше підходить. Вона може стати реальним вирішенням проблем конфліктності влади і утвердження демократії в Україні.

Якщо ж говорити про еволюцію політичного режиму України, то не можна виключити жодного з п’яти можливих варіантів його розвитку, що склалися у політологічному дискурсі: 1)консолідація тепер діючого політичного устрою, повільне, але неухильне просування до дедалі зріліших форм демократії; до ліберальної демок­ратії, інтеграція у Європейський Союз; 2) набуття системою повного комплекту рис делегативної, тобто формальної демократії, в якій участь мас зводиться до періодичних голосувань, а вся влада сконцентрована в руках глави держави, з перспективою її переродження в систему авторитарного правління; 3) виникнення нової форми правління; 4) повернення до старого однопартійного режиму у випадку приходу до влади крайніх “лівих”; 5) анархізація (і криміналізація) політичної системи та економіки і, як наслідок, входження країни в довготривалий період політичної нестабільності.

Найбільш бажаним для України, звичайно, є перший варіант. А найменш імовірним є, усе ж таки, розвиток подій за четвертим і п’ятим сценаріями. Не виключний і другий сценарій на фоні посилення тенденції все більш поверхового характеру демократизації у країнах “третього світу” і неопатримоніального коріння українського політичного режиму, що, безумовно, заважатиме процесу інтеграції України у коло демократичних держав.

Чи є встановлення в Україні співсуспільної демократії консенсусного типу, в основі якої лежить співпраця еліт, коаліційність, пропорційність влади і забезпечення прав меншостей завдяки системі обопільного вето і автономності сегментів суспільства, реальним? На це питання може відповісти останній розвиток політичних подій в державі – спроба вирішити проблему влади методом досягнення консенсусу. Інше питання, чи вдалася ця спроба.

Лише демократія як тип політичного режиму у будь-якому її різновиді (електоральна, ліберальна, співсуспільна і т.д.) є запорукою входження України до європейської і світової демократичної спільноти. Проведений аналіз принаймні дає нам основи для сприятливих прогнозів щодо успішного завершення процесу утвердження демократії в Україні і інтеграції останньої у коло демократичних держав. [7,c.6-7]

А сумнівів щодо правильного напрямку розвитку українського суспільства немає жодних, і передовсім через те, що демократизація (у тій чи тій формі, тим чи тим темпом) уособлює важливу тенденцію політичного розвитку країн сучасного світу, а європейська інтеграція – важливу тенденцію розвитку багатьох посткомуністичних країн.


Висновки.

За останні 20 років дуже багато недемократичних – тоталітарних і авторитарних режимів розпалося або трансформувалося в демократичні республіки або держави на демократичній основі. Загальний недолік недемократичних політичних систем полягає в тому, що вони не були підконтрольні народу, а значить, характер їх стосунків з громадянами залежав перш за все від волі правителів. В минулі століття можливість свавілля з боку авторитарних правителів істотно стримувалася традиціями правління, відносно високою освітою і вихованістю монархів і аристократії, їх самоконтролем на основі релігійно-етичних кодексів, а також думкою церкви і загрозою народних повстань. В сучасну епоху ці чинники або взагалі зникли, або їх дія надто слабка. Тому надійно приборкати владу, гарантувати захист громадян від державного свавілля може тільки демократична форма правління. Тим народам, які готові до індивідуальної свободи і відповідальності, обмеженню власного егоїзму, пошани закону і прав людини, демократія дійсно створює якнайкращі можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Однією із країн, що знаходиться на шляху переходу від одного політичного режиму (тоталітарного) до іншого (демократичному), є Україна. Наша країна пішла по шляху швидкої політичної і економічної реалізації західної ліберальної моделі демократії, по шляху так званої шокової терапії. Проте, в Україні не було на той момент, характерних для Заходу багаторічних традицій ринкової економіки і індивідуалістичної культури, радянське суспільство глибоко відрізнялося від західних демократій майже тотальною мілітаризацією, суперцентралізацією і монополізацією економіки, її непристосованістю до якої-небудь конкуренції; переважанням в народній свідомості колективістських цінностей, поліетнічним складом населення, відсутністю масових демократичних рухів, здатних сформувати альтернативну номенклатурі політичну еліту та ін. В результаті ми переживаємо важкі часи, ліберальна модель демократизації привела до політичної анархії, до підриву мотивації продуктивної праці, різкого зростання цін і падіння рівня життя населення. Очевидно, що для України оптимальна модель політичного і економічного реформування може бути знайдена лише на шляху ретельного аналізу власної специфіки і світового досвіду, проведення активної, а головне, ефективної державної політики в цілях формування більш динамічного і гуманного суспільства.

На думку багатьох український менталітет вимагає наявності сильної руки, жандарма і т.д., але я з цим не погоджуюсь, бо вважаю, що паростки свободи, які у нас проявилися під час минулих президентських виборів стануть справжнім поштовхом до утвердження народовладдя.

Сподіваюсь, що на виборах 2006 року до Верховної Ради України найбільший відсоток голосів одержать сили демократичного спрямування, і ще декілька років стабільного розвитку суспільства приведуть нашу країну до справжньої демократії.

Використані джерела:

1. Алексеев С.С. "Государство и право" Москва,1993г. – С.82.

2. Бжезинський Зб. Вирішальна роль України на пострадянському просторі. // Політика і час.– 1997.­– № 9. –С.24-28.

3. Власть и демократия: Зарубежные учёные о политической науке. Под ред. П.А. Цыганкова. М, 1992.– С.131.

4. Даймонд Л. Прошла ли “третья волна” демократизации? // Полис. –1999. –№1. –С. 10-25.

5. Даль Р. О демократии. / Пер. с англ. А. С. Богдановского; под ред. О.А. Алякинского. – М.: Аспект пресс, 2000. – 208 с.

6. Лейпхарт А. Многосоставные общества и демократические режимы. // Полис.– 1992. –№ 1-2, 3, 4. – С.91-92.

7. Марциновський А. Останнє попередження Ради Європи? // Голос України, 1998. 4 грудня. – С.4.

8. Основы политологии. Под ред. В Л.Пугачева. М, 1992. – С.45

9. Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств. ­–К.: Політична думка, 1995. – 368 с.

10. Скакун О.Ф. Теорія держави і права:Підручник –Харків:Консул, 2001. – С.84

11. Теория государства и права. Курс лекций /Под ред. Н.И. Матузова., .В.Малько. Саратов, 1995г. – С.78.

12. Теория государства и права./Под ред.А.Б.Венгерова.М: Юрист, 2000. – 112.

13. Теория государства и права: учебник для ВУЗов по специ­альности: "Правоведение" Москва, МГУ,1987 г. –С.109.

14. Хайек Ф.А. Дорога к рабству. Новый мир, 1991, №№ 7-8. – С.75.

15. Цвік М.В. Загальна теорія держави і права: Підручник – Харків «Право»,2002 – С.95.