регистрация / вход

Аграрне право України книга

зміст Аграрне право України як навчальна дисципліна 3 Частина перша Загальна теорія аграрного права Розділ І. Предмет і система аграрного права

зміст

Аграрне право України як навчальна дисципліна ........................................3

Частина перша Загальна теорія аграрного права

Розділ І. Предмет і система аграрного права ........................................6

§ 1. Поняття і предмет аграрного права

§ 2. Методи регулювання в аграрному праві

§ 3. Принципи аграрного права

§ 4. Система аграрного права

§ 5. Визначення аграрного права, його завдання та функції

Розділ II. Джерела аграрного права ...........................................................................................................

§ 1. Поняття і види джерел аграрного права

§ 2. Конституція України і закони — основа аграрного права

§ 3. Підзаконні акти

§ 4. Внутрішньо-господарські нормативні акти .

§ 5. Проблеми і шляхи вдосконалення аграрного законодавства України

Розділ III. Аграрні правовідносини ........................................................................................................30.

§ 1. Поняття і особливості аграрних правовідносин

§ 2. Розмежування аграрних правовідносин

§ 3. Види і структура внутрішніх правовідносин

§ 4. Структура внутрішніх правовідносин у державних сільськогосподарських підприємствах

§ 5. Правовідносини в аграрно-виробничих та інших агропромислових утвореннях

§ 6. Спільність галузей права і співвідношення аграрних та інших правовідносин

Розділ IV. Правосуб'єктність аграрних товаровиробників-підприємців ......................

§ 1. Поняття і класифікація правосуб'єктності аграрних товаровиробників

§ 2. Правосуб'єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств

§ 3. Правосуб'єктність акціонерних сільськогосподарських товариств

§ 4. Правосуб'єктність державних аграрних товаровиробників

§ 5. Особливості правосуб'єктності міжгосподарських підприємств і об'єднань

§ 6. Реорганізація, ліквідація і банкрутство суб'єктів аграрного підприємництва

Розділ V. Право членства громадян у сільськогосподарських підприємствах

кооперативного типу. .........................................................................................................................50

§ 1. Поняття права членства в сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу

§ 2. Права та обов'язки членів сільськогосподарських підприємств кооперативного типу .

§ 3. Підстави й порядок припинення права членства в сільськогосподарських підприємствах

Розділ VI. Право засновництва і участі в аграрних корпоративних правовідносинах ...58

§ 1. Поняття права засновництва і права участі в аграрних корпоративних правовідносинах

§ 2. Права та обов'язки учасників аграрних (сільськогосподарських) підприємств (товариств) корпоративного типу

§ 3. Підстави, порядок і правові наслідки припинення права участі в аграрних підприємствах (товариствах)

Розділ VII. Правове становище працівників державних сільськогосподарських підприємств ...........................................................................................................................................

§ 1. Сільськогосподарські працівники як суб'єкти аграрних правовідносин

§ 2. Права та обов'язки сільськогосподарських працівників як членів виробничих підрозділів підприємств

§ 3. Особливість правового становища працівників міжгосподарських підприємств в аграрному секторі

Розділ VIII. Правове становище селянського (фермерського) господарства ...............

§ 1. Поняття селянського (фермерського) господарства та його правові ознаки

§ 2. Порядок створення селянського (фермерського) господарства

§ 3. Земельні правовідносини в селянському (фермерському) господарстві

§ 4. Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства

§ 5. Господарська діяльність селянського (фермерського) господарства

§ 6. Взаємовідносини селянського (фермерського) господарства з бюджетом, банківськими установами і страховими органами

§ 7. Припинення діяльності селянського (фермерського) господарства

Розділ IX. Правове становище приватного підсобного господарства ...................77

§ 1. Поняття приватного підсобного господарства

§ 2. Земельні правовідносини у приватному підсобному господарстві

§ 3. Майнові правовідносини у приватному підсобному господарстві

§ 4. Договірні зобов'язання приватного підсобного господарства

Розділ X. Державно-правове регулювання сільського господарства ...............

§ 1. Характеристика державно-правового регулювання сільського господарства

§ 2. Органи державного управління сільським господарством та їхні повноваження

§ 3. Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві

§ 4. Державно-економічне сприяння розвитку сільського господарства

§ 5. Правові методи регулювання сільського господарства

§ 6. Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства

Частина друга Аграрні внутрішньогосподарські правовідносини

Розділ XI. Право власності колективного сільськогосподарського підприємства ............... ............... ............... ............... ............... ............... ............... ...............

§ 1. Поняття права власності колективного сільськогосподарського підприємства

§ 2. Суб'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства

§ 3. Об'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства

§ 4. Зміст права власності колективного сільськогосподарського підприємства

§ 5. Правовий режим майна колективного сільськогосподарського підприємства

§ 6. Пайовий фонд майна членів сільськогосподарського підприємства та його правовий режим

§ 7. Охорона права власності колективного сільськогосподарського підприємства

Розділ XII. Правовий режим майна державних сільськогосподарських підприємств ............... ............... ............... ............... ............... ............... ............... ...............

§ 1. Державне сільськогосподарське підприємство як суб'єкт майнових прав

§ 2. Правовий режим основних та інших фондів державного сільськогосподарського підприємства

§ 3. Особливості приватизації державного майна радгоспів

Розділ XIII. Правові засади використання земель та інших природних ресурсів в аграрному виробництві ............... ............... ............... ............... ............... ............... ...............

§ 1. Організаційно-правове забезпечення використання земель та інших природних ресурсів в аграрному виробництві

2. Правові форми використання земель та інших природних ресурсів в аграрному виробництві

§ 3. Права і обов'язки власників і користувачі земель та природокористувачів в аграрному виробництві

§ 4. Особливості права орендного землекористування в аграрному виробництві

§ 5. Відповідальність за порушення вимог ефективного використання земель та Інших природних ресурсів в аграрному виробництві

Розділ XIV. Право колективного самоврядування ............... ............... ............... ...............

§ 1. Поняття права колективного самоврядування

§ 2. Система органів управління в колективному сільськогосподарському підприємстві

§ 3. Повноваження найвищого органу управління

колективного сільгосппідприємства

§ 4. Повноваження правління колективного сільськогосподарського підприємства

§ 5. Повноваження голови, спеціалістів та інших керівників колективного сільськогосподарського підприємства

§ 6. Повноваження зборів працівників виробничого підрозділу та його ради

§ 7. Ревізійна комісія колективного сільськогосподарського підприємства та її повноваження

§ 8. Представницькі органи колективних сільськогосподарських підприємств

Розділ XV. Управління державним сільськогосподарським підприємством

§ 1. Характеристика управління державним сільськогосподарським підприємством

§ 2. Система органів управління в державних сільськогосподарських підприємствах

§ 3. Правове становище директора (керівника) радгоспу та іншого державного сільськогосподарського підприємства і його компетенція

Розділ XVI. Правове регулювання виробничо-господарської діяльності сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття виробничо-господарської діяльності. її правове регулювання

§ 2. Організаційно-правове забезпечення впровадження господарського розрахунку і рентабельності

§ 3. Правове регулювання діяльності підсобних промислових підприємств і промислів

§ 4. Додержання законодавства щодо якості і безпеки харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів

§ 5. Організація збуту (продажу) сільськогосподарської продукції

Розділ XVII. Правове регулювання фінансової діяльності

сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття фінансової діяльності та її правове регулювання

§ 2. Фінансові правомочності сільськогосподарського підприємства

§ 3. Фінансово-кредитні правомочності сільськогосподарських товаровиробників

§ 4. Оподаткування сільськогосподарського товаровиробника

§ 5. Банкрутство сільськогосподарського підприємства

Розділ XVIII. Правове регулювання організації та дисципліни праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 1. Характеристика організації праці в сільськогосподарських підприємствах, її правове регулювання

§ 2. Підрядно-орендні утворення як форми організації праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 3. Правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку в сільськогосподарських підприємствах

§ 4. Поняття дисципліни праці та правове забезпечення її додержання в сільськогосподарських підприємствах

Розділ XIX. Правове регулювання оплати праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 1. Поняття оплати праці в сільськогосподарських підприємствах ..............

§ 2. Правові акти про оплату праці працівників сільськогосподарського підприємства

§ 3. Системи оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств

Розділ XX. Правова охорона здоров'я працівників сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття, принципи, зміст правової охорони здоров'я

§ 2. Правове забезпечення організації охорони праці у сільськогосподарських та інших підприємствах АПК

§ 3. Гарантії прав на охорону здоров'я і безпечні умови праці сільськогосподарських працівників

§ 4. Відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням працівником трудових обов'язків

§ 5. Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці

Розділ XXI. Дисциплінарна й матеріальна відповідальність працівників сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття і види відповідальності в аграрному праві

§ 2. Підстави відповідальності в аграрному праві

§ 3. Дисциплінарна відповідальність працівника колективного сільськогосподарського підприємства

§ 4. Дисциплінарна відповідальність працівників

державних і міжгосподарських підприємств

§ 5. Матеріальна відповідальність працівників сільського господарства § 6. Відшкодування збитків, що сталися внаслідок загибелі або розкрадання худоби та птиці

Розділ XXII. Трудові спори працівників сільськогосподарських підприємств

§ 1. Поняття і види трудових спорів, що виникають у сільськогосподарських товаровиробників

§ 2. Організаційно-правові засади утворення діяльності комісій по трудових спорах

§ 3. Порядок і строки розгляду трудового спору у комісії по трудових спорах

§ 4. Правові підстави розгляду трудових спорів у районних (міських) судах

§ 5. Вирішення спорів про оплату праці в сільськогосподарських підприємствах

§ 6. Порядок вирішення колективних спорів (конфліктів), що виникають у сільському господарстві

Розділ XXIII. Правове забезпечення соціального розвитку села

§ 1. Поняття соціального розвитку села

§ 2. Правовий режим об'єктів соціальної сфери села

§ 3. Правове забезпечення наукових досліджень та підготовки кадрів для села

§ 4. Правове регулювання житлового будівництва на селі

§ 5. Правове регулювання шляхового, будівництва в сільській місцевості

§ 6. Правове забезпечення культурно-побутового та спортивно-оздоровчого обслуговування жителів села

Частина третя Аграрні господарчо-підприємницькі правовідносини

Розділ XXIV. Суб'єкти господарчо-підприємницьких правовідносин

§ 1. Характеристика аграрних господарчо-підприємницьких правовідносин

§ 2. Суб'єкти зовнішніх аграрних правовідносин

в агропромисловому комплексі

§ 3. Правосуб'єктність переробних підприємств

Розділ ХХУ. Аграрно-договірні зобов'язання

§ 1. Поняття і види аграрно-договірних зобов'язань .....531

§ 2. Договори кредитування

§ 3. Договори на використання науково-технічної продукції

§ 4. Договори щодо виробництва цукру, м'ясо-молочних та інших харчових продуктів

§ 5. Договори виробничо-технічного обслуговування

§ 6. Договори матеріально-технічного забезпечення

§ 7. Договірна дисципліна та відповідальність за її порушення

Розділ XXVI. Правове регулювання реалізації сільськогосподарської продукції

§ 1. Правові форми реалізації сільськогосподарської продукції

§ 2. Біржа — організатор реалізації сільгосппродукції

§ 3. Правосуб'єктність хлібозакупівельних підприємств .

§ 4. Договори про закупівлю зерна і олійних культур

Розділ XXVII. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу

§ 1. Поняття, правові засади і форми зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу

§ 2. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів агробізнесу

§ 3. Правове регулювання експортно-імпортних операцій суб'єктів агробізнесу

§ 4. Правове регулювання здійснення іноземних інвестицій вАПК

§ 5. Правове регулювання лізингових операцій в зовнішньоекономічній діяльності суб'єктів агробізнесу

§ 6. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів агробізнесу у вільних економічних зонах

Розділ XXVIII. Юридичне обслуговування сільськогосподарського підприємства

§ 1. Поняття юридичного обслуговування сільськогосподарського підприємства

§ 2. Нормативно-правові акти про юридичну службу

в сільському господарстві

§ 3. Суб'єкти — виконавці юридичного обслуговування сільськогосподарського підприємства

§ 4. Юридичне обслуговування з питань внутрішньогосподарського підприємства

§ 5. Юридичне обслуговування з питань зовнішніх правовідносин

Частина четверта Аграрне право зарубіжних країн

Розділ XXIX. Аграрне право зарубіжних країн

§ 1. Поняття, зміст і джерела аграрного права

§ 2. Правове становище сільськогосподарського товаровиробника в умовах ринкових відносин

§ 3. Правове становище сільськогосподарського підприємства

§ 4. Правове регулювання сільськогосподарської оренди

§ 5. Договори сільськогосподарських підприємств

§ 6. Правові форми агропромислової інтеграції

§ 7. Правове регулювання кредитування сільськогосподарського виробника

§8.Правове регулювання оподаткування у сільському господарстві

Аграрне право України як навчальна дисципліна

Україна — велика аграрно-промислова держава. Вона має сприятливі природно-кліматичні умови, достатні вироб­ничо-господарські потужності та продуктивні сили для інтен­сивного розвитку сільськогосподарського виробництва. Кон­ституція України визнала землю об'єктом права власності Українського народу. Колективно-кооперативні сільськогос­подарські підприємства, акціонерні товариства, спілки селян, селянські (фермерські) і приватні підсобні господарства селян сталисуб'єктами права власності на землю сільськогосподарського призначення. У сільському господарстві та економіці України утверджуються нові ринкові економічні відносини і розвиваються господарчо-підприємницькі тенденції, побудовані на принципово нових економічних засадах: формуються земельні і майнові відносини селян, вдосконалюється система державно-правового регулювання сільського господарства, поширюється застосування біржової форми реалізації сільськогосподарської продукції і продовольства.

В Україні основними виробниками сільськогосподар­ської продукції є колективні сільськогосподарські підприємства, спілки селян, акціонерні товариства і державні сільсько­господарські підприємства. У 1998 р. сільськогосподарським виробництвом займалися: 11445 колективних сільськогоспо­дарських підприємств, 1129 спілок селян, 1443 акціонерних сільськогосподарських товариств, близько 800 виробничих сільськогосподарських кооперативів, 703 радгоспи, 352 між­господарських сільськогосподарських підприємства по виробництву сільськогосподарської продукції. За роки незалеж­ності в Україні створено 35700 селянських (фермерських) гос­подарств.

Україна — одна з найбагатших держав світу на благо­датну землю сільськогосподарського призначення. Державою втілено в життя принцип — земля належить тим, хто її оброб­ляє. Колективним сільськогосподарським підприємствам і спіл­кам селян на праві колективної власності належить 32397,4 тис. га; акціонерним сільськогосподарським товариствам — 3649,0 тис. га; селянським (фермерським) господарствам — 1008,7 тис. га. Державним сільськогосподарським підприємствам (радгос­пам) надано 4371,8 тис. га. В Україні нараховується 11523561 приватних особистих підсобних господарств, які на праві приватної власності мають (володіють) 6144,5 тис. га землі.

Народне господарство України характеризується пев­ними суспільними, політичними, економічними, управлін­ськими, майновими, трудовими, соціальними відносинами, які регулюються нормами Конституції України, законами, підзаконними та локально-правовими актами. Україна має власну аграрну політику, аграрну економіку та аграрне право. Аграрне право є галуззю права України, становить скла­дову і невід'ємну частину правової системи України. Як га­лузь права воно характеризується власним предметом, прин­ципами і методами правового регулювання. За допомогою аграрно-правових норм визначається правове становище всіх виробників сільськогосподарської продукції, регулюються їхня виробничо-господарська діяльність, суспільно-організа­ційні, майнові, управлінські, членські, трудові, соціальні, гос­подарчо-договірні та інші аграрні відносини. Правові норми цієї галузі права залежно від особливостей предметів регулю­вання та правового забезпечення об'єднуються у відповідні правові інститути аграрного права. Ці норми в процесі вико­нання вимог закону і правозастосування зумовлюють виник­нення, зміну або припинення аграрних правовідносин. Через систему аграрних правовідносин відбувається залучення пра­вових норм, фінансового, земельного, адміністративного, ци­вільного, торговельно-підприємницького, трудового та інших галузей права. Таке поєднання норм ряду галузей права є закономірним правовим явищем, спрямованим на досягнен­ня ефективного використання правових засобів регулювання специфічних аграрних відносин, реалізації правосуб'єктності учасників сільськогосподарського виробництва, правоохоронного і юридичного захисту їхніх майнових, земельних, удових, аграрно-договірних, управлінських, соціальних та інших прав.

Аграрне право України як правова наука є галуззю права України. Це — сума знань про аграрне законодавство аграрно-правові норми, аграрні правовідносини, які функціонують в аграрному секторі народного господарства. — вчення про історію виникнення аграрного законодавства, ефективність аграрних правовідносин, про теоретично-практичні засади та особливості порівняльного аграрного права. Це — теоретично-практичні проекти аграрної законотворчості, правозастосування та перспективи розвитку цієї галузі права і науки права України в цілому.

Аграрне право України є важливою навчальною дис­ципліною в системі вищих юридичних і аграрних навчальних закладів. Воно має свій предмет і застосування, принципи, методи правового регулювання аграрних відносин, вчення про інститути і суб'єкти аграрного права. За допомогою цієї навчальної дисципліни вивчаються аграрне право і аграрне законодавство, аграрно-правові норми та ефективне їх засто­сування у повсякденній виробничо-господарській, господар­чо-підприємницькій, господарсько-договірній, аграрно-тру­довій, управлінській та іншій діяльності сільськогосподар­ських підприємств та їхніх працівників, господарюванні селян-фермерів. Цією навчальною дисципліною розгляда­ються питання особливостей діяльності загальних і арбітраж­них судів, до яких звертаються суб'єкти аграрного права.

Наука аграрного права приділяє значну увагу узагаль­ненню практики державно-правового регулювання сільського господарства, компетенції органів державного управління сільським господарством, особливостям державного контро­лю та функціонуванню державних інспекцій в системі АПК. її предметом є дослідження співвідношення повноважень органів державного управління і права самоврядування в діяльності колективних і державних сільськогосподарських підприємств, визначення рівня ефективності державно-пра­вового регулювання та його подальше вдосконалення за умов ринкових економічних відносин в АПК. Особливої науково-практичної значущості набувають проблеми соціально-еко­номічного і правового становища селян, власників фермерсь­кого господарства, працівників сільського господарства, в першу чергу членів колективно-кооперативних і акціонерних сільськогосподарських підприємств.

З урахуванням цього автори у другому виданні підруч­ника намагалися висвітлити всі вищезазначені питання від­повідно до навчальної програми.

Істотно доопрацьована третя частина підручника. Спе­ціальний розділ присвячено питанню характеристики госпо­дарчо-підприємницьких правовідносин. В ньому викладено правомочності таких державних утворень, як "Хліб України", концерн матеріально-технічного і сервісного обслуговування; розглядається статус акціонерного комерційного агробанку "Україна"; приділено увагу правосуб'єктності переробних підприємств АПК. Окремий розділ присвячено питанням правового регулювання реалізації сільськогосподарської про­дукції та юридичного обслуговування сільськогосподарських підприємств.

Автори підручника прагнули створити основну на­вчальну базу для аграрно-правової підготовки випускників вищих юридичних і сільськогосподарських навчальних закла­дів України. З допомогою книги студенти цих закладів мають володіти основами правових знань, необхідних їм для вико­нання своїх посадово-господарських функцій у процесі май­бутньої трудової діяльності.

В цілому автори прийшли до висновку, що питання аграрних господарчо-підприємницьких правовідносин є самостійною галуззю права і тому вони повинні бути вилучені із господарського права, тобто законодавство щодо аграрних господарчо-підприємницьких (зовнішніх) правовідносин під­лягає вилученню із загального господарчого законодавства і повинно мати свій самостійний статус. У третій частині під­ручника аграрне господарчо-підприємницьке право характе­ризується як наука та навчальна дисципліна; подана інформа­ція про зовнішньоекономічні зв'язки агробізнесу. Таким чином, аграрне право України охоплює собою складові: влас­не аграрне право (воно регулює внутрішньогосподарські аг­рарні відносини) і аграрне господарчо-підприємницьке право, яке охоплює собою зовнішні аграрні господарчо-підпри­ємницькі відносини.

Викладена правова інформація є слушною для підви­щення рівня правових знань з аграрного права працівників правоохоронних органів, керівників і спеціалістів органів державного управління сільським господарством, колектив­них і державних сільськогосподарських підприємств, еконо­містів, бухгалтерів для юрисконсультів. Це — практичний посібник з юридичних питань, оскільки в ньому викладено положення чинного законодавства України з сільського гос­подарства, забезпечення договірної, виробничої, фінансової, технологічної, трудової дисципліни та додержання правової охорони праці і здоров'я працівників сільськогосподарських підприємств; розглядається порядок вирішення трудових спо­рів, правове становище власників селянських (фермерських) господарств. У цій книзі на відміну від виданої в 1996 р. ви­світлюються питання про взаємозв'язок і співвідношення тих видів правовідносин, суб'єктами яких є сільськогосподарські товаровиробники, крім того, наводяться правові норми, які визначають адміністративні та цивільні правові норми щодо охорони праці, відповідальність за порушення права влас­ності, вперше в аграрно-правовій літературі приділено увагу питанням маркетингу, лізингу, оподаткування і банкрутства сільськогосподарських підприємств.

Опанування викладеними в підручнику правовими знаннями певною мірою сприятиме належному виконанню і застосуванню аграрно-правових норм, додержанню їхніх ви­мог працівниками сільського господарства, що в цілому сприятиме зміцненню законності у діяльності сільськогоспо­дарських підприємств та охороні й захистові прав їхніх працівників.

Аграрне право як галузь права, наука і навчальна дис­ципліна перебуває у тісному зв'язку і взаємозалежності з еко­номікою сільського господарства та аграрною економічною наукою. Автори підручника "Аграрне право України" при написанні цієї книги виходили із зазначеної взаємозалеж­ності і використали наукові розробки, висновки і пропозиції стосовно подальшого розвитку і вдосконалення економіки сільського господарства. В першу чергу автори скористалися працями вчених економістів-аграрників Інституту аграрної економіки Української академії аграрних наук України.

Умовні скорочення, використані в підручнику

АПК — агропромисловий комплекс;

АСГТ — акціонерне сільськогосподарське товариство;

ВАТ — відкрите акціонерне товариство;

ВС — виробничі системи;

ВСГК — виробничий сільськогосподарський кооператив;

ДСГП — державне сільськогосподарське підприємство;

ЗАТ — закрите акціонерне товариство;

ЗПСК — заготівельні підприємства споживчої кооперації;

КСГП — колективне сільськогосподарське підприємство;

КТС — комісія з трудових спорів;

МЗЕЗіТ — Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України;

МінАПК — Міністерство агропромислового комплексу;

МСГП — Міністерство сільського господарства і продовольства України;

НВО - науково-виробничі об'єднання;

НВС ---- науково-виробничі системи;

ППГГ --- підсобне господарство громадян;

СГВК --- сільськогосподарський виробничий кооператив;

СГП -- сільськогосподарське підприємство;

СОК. — сільськогосподарський обслуговуючий кооператив;

СпС — спілка селян;

СФГ — селянське (фермерське) господарство;

ТОВ — товариство з обмеженою відповідальністю.

Частина перша

Загальна теорія аграрного права

Розділ І

ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА АГРАРНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття і предмет аграрного права

1. Аграрне право України — одна з найважливіших галузей національного права. Воно певною мірою є правонаступни­ком як колишнього колгоспного, так і сільськогосподарсько­го права. Однак на відміну від останнього (комплексної, ін­тегрованої галузі) аграрне право України перебуває в стані становлення як самостійної та інтегрованої галузі національ­ного права, котрій притаманні власний предмет, власні й част­ково інтегровані об'єкти, власні суб'єкти, методи, система.

Кожна галузь права характеризується властивим їй пред­метом правового регулювання. Таким своєрідним предметом є аграрні правовідносини, які, по-перше, випливають із спе­ціальної правосуб'єктності суб'єктів аграрного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності; по-друге, складаються в сфері виробництва продуктів харчування, про­довольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останньої суб'єктами аграрної підпри­ємницької діяльності. Аграрні правовідносини як предмет зграйного права являють собою взаємопов'язані інтегровані відносини майнового, земельного, членського, учасницького, корпоративного, управлінського й трудового характеру в усій багатогранності їх прояву в процесі здійснення завдань діяль­ності суб'єктів аграрного підприємництва.

їм притаманний певний суб'єктний склад, наділений спе­ціальною правосуб'єктністю, а також об'єктний склад, тобто засоби виробництва продуктів харчування, сировини й про­довольства рослинного і тваринного походження. Тому особ­ливістю діяльності суб'єктів аграрного підприємництва і властивостями об'єктів аграрного права визначається своє­рідність предмета аграрного права як галузі національного права. На своєрідність цього предмета впливає також прита­манне українському аграрному праву визначення й здійснення соціально-економічної діяльності колективних, кооперативних, корпоративних (по суті — приватних) та державних виробників товарної маси продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження.

2. Предметом аграрного права є ті суспільні (в тому числі виробничі, підприємницькі та соціального спрямування) від­енки, що виникають у зв'язку з утворенням (заснуванням) і статутною діяльністю суб'єктів аграрного підприємництва форм власності та легальних організаційно-правових норм господарювання. Вони являють собою складний комплекс відносин як за складом суб'єктів (зокрема громадян, які беруть участь і є членами чи акціонерами або учасниками суб'єктів аграрного підприємництва, кооперативного чи корпоративного типів), так і за предметом та змістом. Суб'єктами цих відносин є кожний аграрний підприємець зі статусом юридичної особи приватного права кооперативного чи корпоративного типів і відповідно його члени чи акціонери або учасники. У підприємствах кооперативного типу між цією юридичною особою (кооперативом) та його членами виникають складні, засновані на праві членства, внутрішньогосподарські трудові, управлінські, майнові та земельні правовідносини. Як родове поняття всі вони складаються з окремих і зумовлюються характером виробничо-господарської, фінансової, соціально-побутової діяльності аграрного суб'єкта підприємництва. Кожний з видів цих відносин має притаманний йому суб'єктний склад (наприклад, орган управління) об’єкт та зміст правового регулювання. Майнові відносини, що складаються при цьому, своєю соціально-економічною основою маютьвласність і право власності, засноване на членстві. Останнє позначається якна характері трудових, управлінських відносин, так і на сутності майнових відносин, що виникають при розподілі прибутків між членами утворення, зокрема при одержанні членами колективного сільсько­господарського підприємства (КСГП), сільськогосподарсько­го виробничого кооперативу (ВСГК) чи спілки селян (СпС) свого паю в разі виходу зі складу такої юридичної особи. Усі ці відносини за своїм предметом і суттю є аграрними.

3. Відмова від монополії державної власності та піднесен­ня значущості приватної власності у сфері сільськогосподар­ського виробництва через створення селянських (фермер­ських) господарств привели до розширення предмета аграрного права. Цим предметом, насамперед, є відносини приват­ної власності селянського (фермерського) господарства на зе­мельну ділянку, надану особі державою для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва, відносини власності на засоби, знаряддя і продукцію виробництва, своєрідні від­носини між членами родини з приводу майна, спільної праці, розподілу доходів, одержаних внаслідок господарювання. Правосуб'єктність цього аграрного товаровиробника визна­чається (поряд із загальними нормативними актами) також Законом "Про селянське (фермерське) господарство", яким урегульовано відносини, що за своїм предметом і суттю є ви­ключно аграрними.

4. Самостійним видом аграрних відносин як різновиду предмета аграрного права є відносини, що виникають внаслі­док утворення міжгосподарських підприємств (об'єднань). Предметом аграрного права в даному разі є відносини щодо створення цих державно-колективних суб'єктів підприєм­ництва, майнові відносини щодо утворення їх статутного фонду, визначення правового режиму майнових фондів, роз­поділу одержаних прибутків, а також визначення правового становища часток учасників як суб'єктів права спільної част­кової власності. За своєю правовою природою є аграрними і управлінські відносини, що утворюються в процесі управлін­ня ними на засадах самоврядування і демократії.

5. В Україні набула поширення практика організації в ко­лективних, кооперативних, корпоративних акціонерних аг­рарних утвореннях зі статусом юридичних осіб приватного права і в державних сільськогосподарських підприємствах внутрішньогосподарських орендно-підрядних формувань. Ці формування спрямовані на вдосконалення організації праці, підвищення рівня матеріальної заінтересованості працівни­ків у піднесенні результативності сільськогосподарського виробництва.

Правове регулювання орендно-підрядних взаємин здій­снюється локальними внутрішньогосподарськими актами, якими регулюються своєрідні внутрішньогосподарські органі­заційні, майнові, трудові, соціально-побутові та інші відноси­ни. Внутрішньогосподарські орендно-підрядні відносини між кооперативними, колективними, акціонерними і державними підприємствами в особі їхніх органів управління, з одного боку, і колективом орендно-підрядного підрозділу або окремим працівником, з іншого, — є внутрішньогосподарськими аг­рарними відносинами організації праці незалежно від того, яку форму господарського розрахунку вони використовують. З впровадженням і функціонуванням у сільському госпо­дарстві внутрішньогосподарської та інших видів оренди ви­никли нові майнові, трудові, земельні й відповідно — організаційно-управлінські, виробничо-господарські відносини, які за своїм характером і змістом є аграрними і являють собою предмет аграрного права.

6. Землі сільськогосподарського призначення надаються фермерам, а також колективним, кооперативним, акціонер­ним сільськогосподарським підприємствам за правом влас­ності або правом користування, з державним і спільним (у тому числі й з іноземним капіталом) — за правом користуван­ня безстроковим чи строковим, в тому числі — за правом оренди.

Земля одночасно є об'єктом як земельного, так і аграрного права. Ті суспільні відносини, які виникають та існують з приводу земель сільськогосподарського призначення, є час­тиною саме аграрних відносин і відповідно — складовою предмета аграрного права. Коло цих відносин охоплює: по­рядок і умови надання права власності на землю та права зем­лекористування, зміст цих правомочностей, а також питання організаційно-управлінського забезпечення раціонального використання й охорони земель сільськогосподарського при­значення.

7. Аграрні підприємці колективно-кооперативного типу, державні сільськогосподарські підприємства реалізують своє статутне право відповідно до існуючого економічного меха­нізму господарювання. Останній являє собою сукупність ор­ганізаційних, економічних та правових засобів, форм, мето­дів, що забезпечують функціонування аграрної економіки й тих ринкових товарно-грошових відносин, які запроваджу­ються в сучасних умовах. Своєрідним компонентом цього ме­ханізму є становлення ринкової, біржової торгівлі, державне стимулювання (податками, пільгами, кредитами) виробницт­ва певних видів продукції, а також існуючий порядок заготі­вель сільськогосподарської продукції через державні закупів лі, визначення цін на сільськогосподарську продукцію, сіль­ськогосподарську техніку, транспортні засоби, виробничо-технічне обслуговування та ін.

Таким чином, вище окреслено практично все коло реаль­них конкретних суспільних відносин, які існують в аграрному виробництві та в усій підприємницькій діяльності виробників товарної продукції харчування рослинного і тваринного по­ходження, заснованих на різних формах власності.

Ці суспільні відносини функціонують протягом усієї діяльності, починаючи з планування і вибору видів прибутко­вої продукції, організації самого виробництва і закінчуючи транспортуванням, зберіганням та реалізацією продуктів хар­чування, зокрема сільськогосподарської продукції і сирови­ни, в тому числі й у переробленому вигляді. Зазначені відно­сини є сільськогосподарськими, оскільки вони складаються в повсякденній діяльності аграрних товаровиробників і функ­ціонують у системі АПК України. Наведені відносини регу­люються як загальними нормами традиційних галузей права (цивільного і трудового), так і нормами виключно або пере­важно аграрного права. Це, зокрема, норми законів "Про се­лянське (фермерське) господарство", "Про сільськогосподар­ську кооперацію", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про насіння", "Про племінне тваринниц­тво", "Про карантин рослин", "Про якість та безпеку харчо­вих продуктів і продовольчої сировини", норми статей 6, 8, 39, 40, 47—62 Земельного кодексу України тощо.

Зі сказаного логічно випливає, що предметом аграрного права є урегульовані нормами аграрного законодавства, за­сновані на багатоукладнності форм власності та господарю­вання реальні суспільні, членські, майнові, управлінські, тру­дові, соціальні, господарчо-підприємницькі відносини щодо правового становища суб'єктів аграрного підприємництва, їхньої виробничо-господарської діяльності з додержанням ринково-економічних закономірностей (див. схему 1).

§ 2. Методи регулювання в аграрному праві

1. У теорії права дістав загальне визнання принцип розме­жування галузей права залежно від притаманних кожній з них предмета і методу правового регулювання. Саме за цими оз­наками було визнано галуззю права колгоспне право з влас­тивими йому предметом і методами регулювання. Постійно діючий діалектичний процес розвитку продуктивних сил і вдосконалення суспільних виробничих відносин привів до державно-правової потреби у визнанні аграрного права як нової галузі права. Суттєві зміни в характері та змісті суспіль­них виробничих агропромислових відносин і реально існуюча зміна у їх відповідному правовому забезпеченні зумовлює ви­знання нової галузі права, а саме — аграрного.

Ця галузь права характеризується наявністю в ній груп суспільних відносин, які відокремилися від основних галузей права. Зокрема, таку групу відносин становлять майнові від­носини приватної і державної власності. Державна власність перебуває у повному господарському віданні державних сільськогосподарських підприємств (організацій, об'єднань). Приватною власністю є власність КСГП, ВСГК, АСГТ. Тру­дові правовідносини в сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності у сфері трудового права за видами суб'єк­тів, об'єктів і змістом є лише незначною частиною предмета трудового права, в той час як у системі аграрних правовідно­син інститути трудового права стосовно до правового регулю­вання трудових відносин між працівниками і аграрними пра­цедавцями набувають специфічного змісту, зумовленого особливостями сільськогосподарських продуктивних сил і ви­робничих відносин.

Цими ж факторами зумовлюється зміст економічних мето­дів, як правило, спільних для сучасної виробничо-господар­ської діяльності суб'єктів аграрного підприємництва всіх форм власності та організаційно-правових форм. Звідси вип­ливає спільність правових методів, що використовуються в процесі правового регулювання виробничо-господарської діяльності суб'єктів агропромислового комплексу.

Викладене свідчить, що наявність різновидів предмета аг­рарного права зумовлює потребу в різновидах методів аграр­ного права. На думку проф. С. С. Алексеєва, метод правового регулювання об'єднує чотири тісно пов'язані між собою лан­ки: правосуб'єктність, яка виражає загальне юридичне стано­вище сторін; юридичні факти; зміст правовідносин; юридичні санкції.

2. Визначення методів правового регулювання суспільних відносин, що існують у процесі функціонування агропромис­лового комплексу, має і теоретичне, і практичне значення. Теоретичне полягає в тому, що встановлення таких методів та їх функціонування забезпечують наукову обгрунтованість аг­рарного права як галузі права. Практичне ж значення вияв­лення цих методів сприятиме встановленню стану і ступеня їх дієвості в досягненні завдань аграрного права, в додержанні його принципів; у визначенні, наскільки ці методи є ефек­тивними, виправдовують себе у правозастосувальній практиці в системі АПК.

3. В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи правового регулювання являють собою встановлені або сан­кціоновані державою способи та засоби правового впливу, за допомогою яких визначаються правомочності суб'єктів права — учасників аграрних правовідносин; це способи з'ясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення від­носин між суб'єктами АПК. Предмет правового регулювання охоплює ті конкретні суспільні відносини, які регулюються нормами аграрного права, а метод правового регулювання визначає, яким чином ці конкретні аграрні відносини чи їх група регулюються нормами аграрного права.

В аграрному праві, як і в інших галузях права, методи пра­вового регулювання являють собою встановлені або санкціо­новані державою способи правового впливу, засоби, прийо­ми, завдяки яким встановлюються або реалізовуються право­мочності суб'єктів прав і правовідносин. Це способи визна­чення характеру (природи) правовідносин між ними; за допомогою цих способів визначаються і закріплюються права і обов'язки особи (фізичної або юридичної), а також регулю­ється їхня юридична відповідальність в разі невиконання або неналежного виконання цих обов'язків.

Методи правового регулювання — це такі способи, за до­помогою яких держава на основі існуючої сукупності право­вих норм забезпечує необхідну їй поведінку людей як учасни­ків правовідносин або впроваджує ті засоби регулювання, які в конкретних умовах (політичних, економічних, соціальних тощо) можуть дати максимальний очікуваний результат у здійсненні аграрних та земельних реформ, вирішенні продо­вольчої кризи, становленні ринкових відносин, у розвитку інфраструктури ринку тощо.

4. Методи правового регулювання, що застосовуються в практиці правового забезпечення суспільних аграрно-право­вих відносин, містяться в законах та інших нормативно-пра­вових актах, котрі є джерелом аграрного права. Це правило не виключає використання в аграрних правовідносинах право­вих методів, властивих іншим галузям права, у випадках од­норідності та спорідненості суспільних відносин.

В Україні з часу проголошення її незалежності прийнято закони, в яких передбачено державну реєстрацію сільськогос­подарських підприємств. Відповідну правову норму вміщено в законах "Про підприємства в Україні" (ст. 6), "Про підпри­ємництво" (ст. 8), "Про господарські товариства", "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 3), "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 6), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 9) та ін. Державна реєстрація товаровиробників є неодмінною умовою їхньої участі в рин­кових економічних відносинах. Вона становить собою юри­дичний факт, з моменту виникнення якого товаровиробник набуває правоздатності суб'єкта майнових, земельних, фінан­сово-кредитних, податкових, аграрно-договірних правовідно­син! Державна реєстрація є тим юридичним фактом, який призводить до виникнення або припинення юридичної осо­би, має безпосереднє відношення до виникнення у суб'єкта правовідносин здатності нести юридичну відповідальність або притягати контрагента до юридичної відповідальності. Таким чином, державна реєстрація сільськогосподарського вироб­ника має ознаки правового методу в аграрному праві.

5. Наведені вище закони та інші підзаконні акти є засобом законотворчого здійснення державно-правового регулювання сільського господарства і правовою формою волевиявлення держави у сфері регулювання суспільних аграрних відносин. Ці відносини тому і є суспільними, що в них є рівнозначна основоположна сторона — селяни як члени колективного сільськогосподарського підприємництва (КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ), так і як працівники державних сільськогосподарських утворень. Своє рівнозначне волевиявлення вони висловлю­ють у статутах відповідних виробничо-підприємницьких ут­ворень. Статут кожного з таких утворень є внутрішньогоспо­дарським локальним правовим актом і виразником волевияв­лення селян, як членів колективного, так і робітників дер­жавного сільськогосподарського утворення. Наявність Статуту є неодмінною умовою державної реєстрації такого підприємства. Статут є правовим актом, який визначає зміст правоздатності юридичної особи, регламентує організаційні, членські, майнові, управлінські, трудові та соціальні питання, властиві такому підприємству. На цій підставі Статут нале­жить розглядати як статутний метод правової регламентації в аграрному праві.

6. В Україні основними виробниками продуктів харчуван­ня, продовольства і сільськогосподарської сировини для пе­реробних підприємств харчової і легкої промисловості є аг­рарні підприємці зі статусом юридичної особи. Головною економічною і юридичною особливістю цих підприємств, їх утворення і системи внутрішньогосподарських відносин є те, що вони базуються на основі членства громадян в КСГП як підприємствах кооперативного типу. Будучи врегульованими ст. 5 Закону "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство", статтями 8, 12 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію", членські відносини між КСГП та громадяна­ми—членами цих утворень набувають змісту права членства. Це право охоплює норми Статуту і таким чином регулює від­носини щодо умов і порядку вступу до КСГП і ВСГК, суб'єк­тивні права та юридичні обов'язки членів цих утворень, поря­док і правові наслідки припинення членства, тобто здійсню­ється регулюваннявідносин правовим засобом членства. На цій підставі право членства належить розглядати як метод правового регулювання, властивий аграрному праву.

7. Конституція України наділяє громадян України правом об'єднуватися у політичні та громадські організації для здій­снення і захисту своїх економічних і соціальних прав (ст. 36).

Право членства в колективному сільськогосподарському підприємстві е правовою основою майнових відносин між кожним членом КСГП і колективним сільськогосподарським підприємством. Чинне законодавство і Статут підприємства накладають обов'язокна особу, яка хоче стати членом КСГП або ВСГК, внести відповідний вступний пай (в грошовій або натуральній формі) для створення статутного фонду (основ­них та обігових коштів) підприємства. Колективно-коопера­тивна сутність КСГП чи ВСГК включає в себе зазначену пра­вомочність і як право члена КСГП чи ВСГК на отримання відповідних дивідендів. Паювання (внесення паю та отриман­ня дивідендів) є неодмінною ознакою колективно-коопера­тивного утворення, має майнову природу. Суспільні відноси­ни з цього приводу мають майновий характер і є предметом аграрного права. Одночасно правові норми щодо паювання визначають способи регулювання цих відносин і становлять собою метод правового регулювання в аграрному праві.

Право членства в колективному сільськогосподарському підприємстві для кожного його члена як суб'єкта права ко­лективної власності на громадські землі сільськогосподар­ського призначення надає право на земельну частку, що при­падає йому як земельний пай.

8. В аграрному праві застосовуються методи, що викорис­товуються при здійсненні внутрішньої та зовнішньої госпо­дарської діяльності підприємств. Практичний прояв засобів правового регулювання здійснюється шляхом встановлення відповідних юридичних фактів (прийняття або вихід, виклю­чення із складу підприємства та ін.).

Методи правового регулювання, що застосовуються в практиці правового забезпечення суспільних аграрних відно­син, містяться в законах та інших нормативно-правових ак­тах, котрі є джерелом аграрного права. Це правило не виклю­чає використання в аграрних відносинах правових методів, властивих іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин.

Юридичним інструментом впливу на аграрних підприєм­ців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зов­нішніх правовідносин цих суб'єктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві (див. схему 2).

9. З урахуванням загальних методів і статутної правоздат­ності аграрних товаровиробників у аграрному праві є ряд ме­тодів, що використовуються при здійсненні внутрішньої та зовнішньої діяльності суб'єктів аграрного підприємництва. Практичний прояв засобів правового регулювання здійсню­ється через встановлення відповідних юридичних фактів (державної реєстрації фермерського господарства, агрогосподарського товариства, інших суб'єктів аграрного підприєм­ництва, прийняття на роботу спеціаліста за трудовим догово­ром, контрактом), виключення чи виходу з членів підприєм­ства або з членів товариства тощо.

Застосування відповідних методів юридичного правового регулювання орендних відносин зумовлюється особливостя­ми цих відносин. У цьому аспекті способом правового регу­лювання є порядок і умови надання суб'єктам аграрного під­приємництва прав юридичної особи (явочний метод), що за­безпечується такими юридичними фактами, як прийняття Статуту конкретного підприємства загальними зборами гро­мадян — засновників суб'єктів аграрного підприємництва і державна реєстрація цього підприємства. Саме такий право­вий метод породжує правоздатність і самостійність їхньої ви­робничо-господарської діяльності у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх господарських сфер економічних стосунків.

10. Законом "Про колективні сільськогосподарські під­приємства" (ст. 22) і Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" встановлено право колективного самоврядуван­ня як системи управління діяльністю названих органів цих утворень, що становить метод колективної демократії.

її суспільно-організаторське призначення, юридичне за­кріплення і практичне застосування забезпечують здійснення управлінської функції органів колективного самоврядування у процесі діяльності колективних сільськогосподарських під­приємств, реалізацію її властивостей. Зокрема, виборність ор­ганів самоврядування, їхня підзвітність загальним зборам (зборам уповноважених) членів КСГП або ВСГК, обов'язок, за яким меншість підкоряється більшості. Саме в цьому вияв­ляється відмінність методу самоврядування в колективних сільськогосподарських підприємствах від методу управління діяльністю державного сільськогосподарського підприємства. У цих підприємствах розпорядником їхньої діяльності є особа (наприклад, директор), уповноважений власником підприєм­ства (державою). Кожний працівник має лише трудові відно­сини з адміністрацією. Повне господарське відання майном і коштами здійснює тільки директор. Рішення зборів або ради трудового колективу мають лише дорадчий характер. Метод колективної демократії передбачає використання методу під­леглості. При здійсненні колективних організаційних, управ­лінських, трудових та інших правовідносин члени КСГП та ВСГК підкоряються розпорядженням (вказівкам) голови правління, спеціалістам, бригадирам, завідуючому фермою та іншим посадовим особам.

Метод колективної демократії реалізується шляхом вибор­ності представників колективних сільськогосподарських під­приємств до виборних представницьких органів —

Всеукраїн­ського з'їзду, обласної та районної рад представників. Діяль­ність цих виборних органів регулюється згідно з прийнятими ними корпоративними актами (положеннями, статутами). Юридичної сили правового акта вони набудуть лише після затвердження їх органом державного управління.

Демократія і гласність є своєрідним державно-правовим засобом правового забезпечення самоврядування. Завдяки цьому створюється можливість для активної участі членів ко­лективних підприємств та акціонерів у вирішенні виробничо-господарських, соціально-економічних та інших проблем діяльності цих суб'єктів господарювання. Активність членів у роботі органів управління від загальних зборів до зборів ви­робничих підрозділів аграрних суб'єктів підприємництва коо­перативного типу, забезпечення порядку голосування таєм­ного чи відкритого, наявності кворуму, свободи критики дає підстави вважати, що широка демократія і гласність є мето­дом правового регулювання управлінських взаємин у цих під­приємствах.

11. Наведені вище методи правового регулювання голов­ним чином застосовуються в системі внутрішніх аграрних правовідносин. Зовнішні аграрні правовідносини перебува­ють одночасно у тісному зв'язку з цивільними, земельними, фінансовими правовідносинами. Регулювання цих відносин проводиться методами відповідних галузей права, де вони і визначаються.

Юридичним інструментом впливу на аграрних підприєм­ців з боку держави, способами регулювання внутрішніх та зовнішніх правовідносин цих суб'єктів виступають як загаль­ні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві.



§ 3. Принципи аграрного права

. 1. Поняття аграрного права охоплює його принципи. В за­гальній теорії права під принципами розуміють основополож­ні засади, ідеї, наукові положення, що визначають загальну спрямованість і найбільш суттєві риси правового регулюван­ня; принципи визначають характер права в цілому або окре­мих груп правових норм, інститутів галузей права. Аналіз принципів права дає відповідь на запитання: на яких засадах, яким чином здійснюється правове регулювання, які політичні та наукові ідеї лежать в його основі.

Принципи права проявляються при визначенні структури системи права, механізму правового регулювання, визнача­ють нормотворчу і правозастосувальну діяльність, впливають на формування правового мислення і правову культуру, за­безпечують логічність системи права. Принципи права відіг­рають певну роль при розробці правових теорій і концепцій, як правової орієнтації суб'єктів права, змісту правових норм чи їхніх груп, забезпечення ефективного правового регулю­вання суспільних відносин і законності.

Як загальноправові, так і принципи аграрного права мають своєю основою положення Конституції України.

Політична, соціально-економічна і правова значущість ви­значення і послідовного додержання принципів права взагалі, принципів аграрного права України зокрема, набуває особли­вої ваги в умовах становлення і зміцнення засад правової дер­жави. Повсюдна реалізація цього принципу і першорядної вимоги сучасного суспільства і державовладдя безпосередньо стосується всіх суб'єктів — учасників аграрно-правових від­носин.

2. Основними принципами права, закріпленими у чинно­му національному законодавстві, є: пріоритетність права власності, захист прав власника, рівноправність, нерозрив­ний зв'язок прав і обов'язків, захист соціально не захищених верств населення, законність, відповідальність за вину, а та­кож загальносвітові принципи діяльності аграрних підпри­ємств кооперативного типу (членство, демократичні ідеали, суспільна свідомість тощо). Ці правові принципи визнача­ються і закріплюються правом власності на знаряддя і засоби виробництва, правом власності на нерухомість, державною підтримкою та захистом прав власників, державною владою (з додержанням вимоги "держава для людини"), необхідністю чіткої організованості і дисципліни праці.

Кожний з даних загальних принципів дістає своє втілення в аграрних відносинах, так би мовити, на двох рівнях — на рівні сукупності правових норм та на рівні їх ефективного правозастосування.

При визначенні принципів аграрного права головним чи­ном приділяється увага засадам внутрішньогосподарських правовідносин, що виникають, функціонують і припиняють­ся в діяльності колективних сільськогосподарських підпри­ємств як основного товаровиробника в сільському господар­стві. Принципи діяльності суб'єктів аграрного права в сфері зовнішніх аграрних правовідносин, а це головним чином сис­тема ринкових економічних відносин є тотожними з принци­пами діяльності суб'єктів господарського права; вони обгрун­товані в науці цієї галузі права і враховуючи це в цьому під­ручнику не висвітлюються.

3. Аграрне право є галуззю, з допомогою норм якої реалі­зовується ст. 36 Конституції України про правоздатність гро­мадян України на свободу об'єднуватися для здійснення і за­хисту своїх прав і свобод, для задоволення своїх економічних, соціальних та інших інтересів. В нормах аграрного права ця конституційна норма конкретизується, зокрема у законах "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про господарські това­риства". У конституційному положенні закріплено принцип права членства у колективному сільськогосподарському під­приємстві, що грунтується на праві вільного вступу і безперешкодного виходу з його складу . За цими ж засадами регу­люються відносини членства Законом "Про сільськогоспо­дарську кооперацію".

4. Приватна (її, по суті, різновид, прояв — колективна) і державна власність становлять економічну основу утворення та діяльності приватних, колективних і державних сільсько­господарських підприємств, селянських (фермерських) гос­подарств та господарювання орендарів землі як виробників товарної сільськогосподарської продукції та учасників ринко­вих економічних відносин.

При визначенні принципів аграрного права має пер­шорядне значення та правова обставина, що Земельний ко­декс України, прийнятий Верховною Радою України 13 бе­резня 1992 p., визнав право власності на землю не лише за державою, але й за громадянами та за аграрними підприєм­ствами кооперативного типу. Згідно зі ст. 6 Земельного ко­дексу України, право приватної власності на землю стоїть на першому місці. За цим правом приватної власності громадя­ни України мають право отримати землю, зокрема для веден­ня селянського (фермерського) чи приватного підсобного господарства.

З викладеного належить зробити висновок: принципом аг­рарного права є право власності на землю, що належить ви­робникам сільськогосподарської продукції з усіма правовими наслідками, які з цього права випливають.

5. Власність, будучи економічною основою будь-якого ви­робництва, і право власності визначають характер і зміст виробничо-господарської діяльності аграрних товаровироб­ників. Виробничо-господарська діяльність є неодмінною умовою і характерною засадою упевненості приватних, коо­перативних (колективних), державних сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств у са­мостійному ефективному підприємницькому господарюван­ні. Ці засади закріплені в законах "Про підприємства в Україні" (статті 13,14), "Про господарські товариства" (статті 6, 7), "Про селянське (фермерське) господарство" (статті 6, 7), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (статті 7—9).

6. Закріплення в законодавстві права всіх суб'єктів аграр­ного підприємництва самостійно здійснювати свою виробни­чо-господарську діяльність дістає свій прояв при визначенні правового становища цих суб'єктів як юридичних осіб, їх спеціальну правоздатність щодо всіх видів діяльності і відоб­ражається відповідно у конкретних правових інститутах аг­рарного права.

Враховуючи все викладене, є підстави визнати принципом аграрного права принцип правового забезпечення господар­ської самостійності й незалежності селянських господарств, агрогосподарських товариств, колективних сільськогосподар­ських підприємств, спілок селян, радгоспів та інших суб'єктів аграрних ринкових правовідносин.

7. Всі суб'єкти аграрного підприємництва здійснюють свою виробничо-господарську діяльність у межах, визначе­них законодавством України, та відповідно до своєї статутної мети і правоздатності. Як зазначено в Законі "Про колектив­не сільськогосподарське підприємство", основними завдан­нями цього підприємства є виробництво товарної продукції рослинництва і тваринництва, а також її переробка та інші види діяльності, спрямовані на задоволення інтересів усіх членів підприємства.

Неодмінною умовою зазначеної діяльності підприємства є її підприємницька результативність, тобто кожна з галузей господарювання повинна бути прибутковою, економічно ви­гідною. Додержання цих умов випливає з вимог, викладених у Законі "Про підприємництво". Згідно зі ст. 1 цього Закону підприємництво становить собою самостійну ініціативу, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконан­ня робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одер­жання прибутку.

За умов повної господарської самостійності сільськогос­подарських підприємств як юридичних осіб набуває особли­вої значущості додержання принципу правового забезпечен­ня раціонального поєднання високорентабельного вироб­ництва та оптимального підприємництва у процесі їхньої ді­яльності.

Звідси належить зробити висновок, що правове забезпе­чення підприємництва в сутності існування та самозабезпе­чення суб'єктів аграрного підприємництва є принципом аг­рарного права.

8. Діяльність колективних, кооперативних, акціонерних і державних сільськогосподарських підприємств, селянських господарств здійснюється з неодмінним використанням договірної форми регулювання економічних та інших суспільних відносин.

Реалізація принципу підприємництва охоплює як внут­рішньогосподарські, так і зовнішні ринкові економічні відно­сини. Виробничо-господарська діяльність колективних і дер­жавних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств здійснюється з неодмінним вико­ристанням договірної форми регулювання економічних та ін­ших суспільних відносин. Договірні зобов'язання є основною правовою формою регулювання ринкових економічних відносин. Ці підприємства та селянські (фермерські) господар­ства укладають на добровільних засадах з підприємствами і організаціями, які здійснюють заготівлю і переробку сільсь­когосподарської продукції, договори на її продаж. Окрім то­го, ці товаровиробники можуть реалізовувати таку продукцію за власним розсудом будь-яким іншим споживачам, у тому числі через біржу або на ринках.

У цьому зв'язку аграрному праву властиві принципи пра­вового забезпечення оптимального використання аграрно-договірних відносин, посилення частки майнових аспектів у системі аграрних правовідносин, зміцнення договірної дис­ципліни в АПК.

9. Аграрні підприємці — юридичні особи приватного права є суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення та інші природні ресурси, без яких неможливе ведення сільського господарства, знаряддя, засоби, кошти і продукцію сільськогосподарського виробництва. Державні сільськогосподарські підприємства володіють, користуються і розпоряджаються землею сільськогосподарського призначен­ня на праві користування. Засоби і сільськогосподарська про­дукція належать їм на праві повного господарського відання. Зазначені форми власності і право власності забезпечують рівноправність виробникам продуктів харчування і сільсько­господарської сировини у здійсненні аграрно-підприємниць­кої діяльності та їхньої участі у ринкових економічних відно­синах. Вони створюють необхідні засади і умови для членів колективних та працівників державних сільськогосподар­ських підприємств брати участь у суспільному виробництві і одержувати винагороду за свою працю, вирішувати соціальні, культурно-побутові та інші питання суспільного співжиття.

За сучасних умов функціонування цих форм власності суб'єктів сільськогосподарського виробництва розвивається у взаємозв'язку з приватною власністю працівників сільського господарства у вигляді паю і дивідендів від їхньої частки в ос­новних та обігових фондах та обсягу вкладеної праці. У най­ближчі роки зростатиме роль та значення паїв на земельні ділянки, що припадають на кожного члена КСГП як суб'єкта права власності в разі його виходу із колективного підпри­ємства.

Власність і право власності в сільськогосподарському ви­робництві є визначальними для встановлення рівноправності сторін.

10. Притаманні суб'єктам аграрного підприємництва всіх форм власності і форм господарювання господарська само­стійність і самофінансування, правомочності суб'єкта права власності або суб'єкта права повного господарського відання майном і коштами, піднесення самоврядування зумовили по­требу в ширшому застосуванні локальної правотворчості. То­му цілком правомірно вважати поєднання правового регулю­вання діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва за допомогою державно-правових і локальних внутрішньогоспо­дарських правових актів принципом аграрного права.

11. Закон "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" вперше на рівні законодавчого акта визначив зміст самоврядування, тобто зміст колективної демократії (ст. 22). Зазначена норма дала підставу вважати правове регулювання відносин колективної демократії правовим інститутом аграр­ного права під назвою право самоврядування. Подібна право­ва норма і є в Законі "пpo сільськогосподарську кооперацію" (статті 13—19).

Реалізація права самоврядування провадиться шляхом ви­значення компетенції органів управління колективних і дер­жавних сільськогосподарських підприємств, додержання їхніх статутів з питань колективної демократії. Зважаючи на важ­ливу практичну значущість управлінської діяльності КСГП, цілком підставно додержання вимог колективної демократії вважати принципом аграрного права.

12. Право громадян організовувати господарства і ставати членами агропідприємства кооперативного типу, зокрема спі­лок селян, сільгоспкооперативу тощо, передбачено ст. 5 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", згідно з якою членство в підприємстві грунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкод­ного виходу з його членів. Таким чином, ця правова норма визначає важливий принцип аграрного права — принцип добровільного вступу до членів суб'єктів підприємництва ко­лективного та кооперативного типу і право безперешкодного виходу з цих утворень.

§ 4. Система аграрного права

1. Система (структура) аграрного права як галузі права — це науково обгрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно- правових інститутів, нормами яких регулюються суспільні аг­ рарні відносини суб'єктів аграрного підприємництва всіх форм власності й форм господарювання їх представницьких органів управління, а також селянських (фермерських) господарств, приватних підсобних домашніх господарств членів КСГП, ВСГК, СпС, найманих сільськогосподарських працівників ДСП, AT та інших громадян, які проживають у сільській місцевості.

Визначення системи аграрного права має важливе наукове і практично-прикладне значення при застосуванні й тлума­ченні правових норм, систематизації (кодифікації, інкорпорації, консолідації) аграрного (сільськогосподарського) законо­давства, при з'ясуванні науково обгрунтованого співвідно­шення поняття системи аграрного права як галузі правової науки і навчальної дисципліни.

2. Особливим інститутом аграрного права є інститут пра ва членства в юридичних особах. Юридичні норми, що утворю­ють цей інститут, регулюють організаційно-правові відноси­ни, пов'язані з умовами і порядком вступу в члени КСГП, ВСГК, СпС тощо і виходом з нього, порядком і наслідками припинення членства.

Важливим інститутом є також інститут права самовряду­вання в колективному сільськогосподарському підприємстві, сільгоспвиробничому кооперативі, спілці селян і міжгоспо­дарському утворенні (підприємстві, організації, об'єднанні). В ньому закріплено метод колективного самоврядування.

Правовий режим основних, обігових та інших громадських фондів у колективному сільськогосподарському підприємстві визначається інститутом права колективної власності. Його нормами регулюється порядок утворення, використання, по­повнення всіх фондів у процесі розподілу продукції та доходів у колективному сільськогосподарському підприємстві, правомочностей органів управління щодо здійснення права розпо­рядження майном і коштами, паювання і визначення диві­дендів та їхня виплата.

3. Важливим інститутом аграрного права є інститут права засновництва та корпоративного права. Правові норми, що регулюють цей інститут, пов'язані з умовами і порядком зас­нування господарських товариств шляхом, по-перше, прива­тизації ДСП через створення відкритих AT, по-друге, пере­творення КСГП, СпС, ВСГК у AT (відкритого чи закритого типу) або товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ). Правові норми цього інституту визначають корпоративні пра­ва акціонерів та/чи учасників щодо отримання дивідендів та управління справами AT чи ТОВ залежно від частки (паю) громадян у статутному фонді (капіталі) цих юридичних осіб.

Правові норми цього інституту регулюють також відносини щодо повного чи часткового розпорядження громадянами своїми акціями, частками у статутних фондах (капіталах) AT та ТОВ. Таке розпорядження акціями, частками акціонери та учасники здійснюють у порядку, визначеному Законом "Про господарські товариства" та установчими документами цих господарських товариств.

4. З прийняттям Закону "Про селянське (фермерське) господарство" правовим інститутом даної галузі права слід вва­ жати правове становище селянських (фермерських) госпо дарств.

Своєрідним інститутом аграрного права є інститут право­вого становища приватних підсобних господарств інших гро­мадян, які проживають у сільській місцевості. Правовими нормами цього інституту регламентуються відносини щодо суб'єкта права ведення приватного підсобного господарства, права останнього на присадибну земельну ділянку і майно, що є об'єктами права приватної власності, правовий режим доходів, договори, стосунки приватних підсобних господарств та інші питання.

5. Інститут правового регулювання виробничо-господар­ської діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва рег­ламентує правове становище і господарську самостійність сільськогосподарського товаровиробника як юридичної особи приватного права, державних сільськогосподарських під­приємств, порядок утворення його виробничих підрозділів в основних, спеціалізованих і допоміжних галузях господарю­вання. Норми цього інституту регулюють відносини плану­вання виробничої та фінансової діяльності всього господар­ства і його підрозділів. Сюди входять норми, що мають здійс­нити правове забезпечення функціонування господарського розрахунку, чекові форми контролю, самоокупності й само­фінансування. Даний інститут спрямований на організацію виконання виробничих планів, ефективної фінансової діяль­ності та додержання фінансової дисципліни, підвищення рентабельності кожної галузі господарювання, створення умов для активної участі підприємства в ринкових економіч­них відносинах, обліку і звітності, а також вирішення проб­лем соціального розвитку господарства та ін.

6. Вимоги успішного здійснення соціально-економічної реформи зумовлюють необхідність вдосконалення внутрішньо­господарських трудових відносин у всіх суб'єктах аграрного під­приємництва, що позначається на вдосконаленні відповідних правових інститутів, норми яких регулюють трудові відносини в сільському господарстві. Таким є інститут правового регулю­вання робочого часу і часу відпочинку працівників.

Аграрне право містить ряд правових норм, які визначають трудові повноваження окремих категорій працівників, зокре­ма спеціалістів, керівників, механізаторів, тваринників, буді­вельників, буряководів та ін. Сукупність цих повноважень становить зміст трудової дисципліни як правової категорії та соціально-юридичного явища. А тому є підстави правову рег­ламентацію дисципліни праці в сільському господарстві також вважати інститутом аграрного права.

У сфері аграрних відносин інститутами аграрного права є інститут правового регулювання оплати праці, інститут пра­вового регулювання соціального забезпечення членів держав­них сільськогосподарських підприємств кооперативного типу (мається на увазі доплата до державних пенсій і соціальне страхування), інститут дисциплінарної та матеріальної відпо­відальності працівників.

7. Здійснення завдань соціальної переорієнтації економіки країни в цілому зумовлює активізацію соціального розвитку села, зокрема на рівні членів, акціонерів АСГТ, фермерів та інших селян. Цим зумовлюється потреба об'єднання таких правових норм у спеціальному правовому інституті. За своїм характером і змістом соціальні питання є однаковими і спіль­ними як для членів сільськогосподарських підприємств, так і для працівників господарських товариств, і для державних сільськогосподарських підприємств (організацій, об'єднань). Взяті в сукупності правові норми в цьому плані становлять інститут правового забезпечення соціального розвитку суб'єктів аграрного підприємництва.

8. За своїм суспільним призначенням, відповідною специ­фікою властивостей об'єкта і змісту регулювання характери­зуються відносини щодо додержання правил техніки безпеки, вимог виробничої санітарії та інших умов праці у суб'єктах аграрного підприємництва всіх форм власності. Ці відносини є аграрними, а правові норми, що їх регулюють, становлять інститут правового забезпечення охорони здоров'я працівників сільськогосподарського виробництва.

9. у вирішенні завдань аграрної політики сучасного суспільства зростає значущість аграрної оренди як організаційно-виробничої форми сільського господарства, відповідно ся коло аграрно-орендних відносин, набуває нового змісту аграрне право. Зі створенням аграрно-орендних відносин з'явилася потреба в їхньому правовому забезпеченні визначення правового становища орендодавця та орендаря у правовому регулюванні відносин щодо порядку та умов надання земельної ділянки, призначеної для виробництва сільськогосподарської продукції, регулювання внутрі­шньогосподарської оренди у тваринництві.

10. Характеризуючи суспільні відносини з приводу раціонального використання земель і вод сільськогосподарського : Призначення як предмета аграрного права, належить керуватися принципом, згідно з яким до правового інституту аграрного права належать ті правові норми, які регулюють відносини, що є предметом аграрного права. А такими є лише ті відносини щодо використання земель і водокористування, які безпосередньо стосуються організаційно-управлінської, виробничо-господарської та агроекологічної діяльності сільськогосподарських підприємств.

11. Аграрно-договірні відносини, без яких практично Неможлива виробничо-господарська діяльність аграрних то­варовиробників, дають підставу розглядати їх як правовий інститут аграрного права. Ті ж договори, які не мають такого значення для здійснення суб'єктами аграрного підприєм­ництва всіх форм власності своєї виробничо-господарської діяльності, слід відносити до цивільно-господарських дого­ворів.

§ 5. Визначення аграрного права, його завдання та функції

1. Аграрне право України — це самостійна галузь права. Воно являє собою сукупність правових норм, що визначають правове становище працівників сільського господарства і сільськогоспо­ дарських підприємств, їхні основні суб'єктивні права та юри­дичні обов'язки. Ці норми регулюють суспільні аграрні органі­заційно-правові, членські, майнові, управлінські, трудові, со­ціальні та внутрішньогосподарські виробничі відносини та відносини з приводу утворення і виробничо-господарської діяльності селянських (фермерських) господарств.

Аграрне право регулює аграрні відносини, об'єднані за змістом, суттю, цілями та діяльністю, які складаються в про­цесі підприємницької діяльності аграрних підприємців зі ста­тусом юридичних осіб, заснованих на різних формах власнос­ті й господарювання, що спрямована на виробництво, транс­портування, зберігання, а також реалізацію сільськогосподар­ської продукції, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, в тому числі й у переробленому ви­гляді, з метою одержання прибутку.

Аграрне право є самостійною галуззю права завдяки сво­єму суб'єктивному означенню, зумовленому властивостями аграрного виробництва і особливо — аграрного підприєм­ництва. Цією властивістю пояснюється спільність ознак виробничо-господарської самостійності та правоздатності приватних, зокрема селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських підприємств — як юридичних осіб, державних і спільних підприємств, орендарів земель сільсько­господарського призначення, а також рибних, мисливськогосподарських підприємств, риболовних та мислив­ських угідь, звіроферм (ферм по розведенню диких хутрових ссавців).

Аграрне право охоплює собою зовнішні правовідносини, що основані на ринкових товарно-грошових відносинах, за­безпечують державно-правове регулювання сільського господарства, соціальний розвиток села і агропромислового ком­плексу, регулюють систему господарсько-договірних відно­син, в тому числі економічні відносини з аграрними товаро­виробниками зарубіжних країн. Реалізація норм аграрного права шляхом виконання і застосування провадиться завдяки Його інтегруванню з іншими галузями права — конституційним, земельним, цивільним, адміністративним, фінансовим, цивільним процесуальним правом. Взаємодія (інтегрування) аграрного права зі спорідненими галузями права забезпечує додержання Конституції України стосовно громадян — працівників сільського господарства, повнообсягове здійснення власності на майно і землю сільськогосподарського охорону прав і юридичний захист інтересів колективних і державних сільськогосподарських підприємств, фермерських господарств, працівників сільського господарства.

2. першочергове завдання аграрного права полягає в забезпеченні юридичними засобами реалізації державної аграрної політики України, закріпленні оптимального правового становища всіх учасників аграрних правовідносин, які є предметом цієї галузі права. Аграрне право спрямовано на забезпечення становлення ринкових відносин та розвиток їх інфраструкту­ри, аграрно-орендних формувань. Актуальні завдання аграрного права полягають у забезпеченні сучасного рівня взаємопоєднання і регулювання всіх форм власності, що становлять економічну основу аграрного сектора народ­ного господарства, посилення схоронності майна і коштів. Аграрне право покликане сприяти раціональному викорис­танню землі, вод та інших природних ресурсів і гарантувати їх збереження як найголовніших об'єктів екології. Завдання аграрного права полягає в забезпеченні реалізації правоздат­ності його суб'єктів і тих конкретних завдань і цілей, що ста­новлять їх соціально-економічну діяльність. Такі завдання для кооперативних аграрних підприємств — юридичних осіб визначені правовими нормами законодавства про ці коопе­ративи і підприємства та їхніми статутами. Для державних сільське-, рибо-, мисливськогосподарських підприємств вони випливають із Закону "Про підприємства в Україні", а також з норм Закону "Про підприємництво".

Чітке визначення кола і змісту завдань аграрних підпри­ємств (організацій, об'єднань), спільних підприємств покликане сприяти ефективному використанню юридичних засобів регулювання аграрних відносин, здійсненню суб'єктивних прав і додержання юридичних обов'язків усіма учасниками аграрних правовідносин.

В умовах формування правової держави аграрному праву притаманне забезпечення додержання всіх прав працівників сільського, рибного і мисливського господарства, визначених Конституцією України. Цими завданнями охоплюються і питання адміністративно-правового та судового захисту прав членів і найманих працівників сільськогосподарських під­приємств.

3. Аграрне право — важливий суспільний фактор успішно­го розвитку аграрного виробництва. Ефективна реалізація аг­рарного права забезпечується завдяки сумлінному застосу­ванню його у процесі регулювання аграрних суспільних від­носин.

Головне завдання належного виконання і застосування норм аграрного права полягає у правовому забезпеченні ефективної діяльності аграрних підприємств і організацій. Сюди належить вимога обов'язкового застосування правових гарантій господарської самостійності кожного з суб'єктів аг­рарного підприємництва; додержання державної дисципліни щодо виконання державних замовлень на виробництво і реа­лізацію сільськогосподарської продукції; додержання вироб­ничо-технологічної, фінансово-кредитної, господарсько-до­говірної та трудової дисципліни в кожному підприємстві та в кожному трудовому колективі; недопущення фактів взаємної амністії, тобто незастосування майнових санкцій, встановле­них договорами щодо сторін — порушників договірних зо­бов'язань.

В умовах впровадження ринкових товарно-грошових від­носин та розвитку їхньої інфраструктури, посилення право­вих гарантій додержання вимог аграрного і трудового законо­давства, охорони і захисту прав громадян зростає роль юри­дичного обслуговування в системі агропромислового ком­плексу, що має безпосереднє відношення до належного

правозастосування.

4. Завданнями аграрного права як галузі права і його за­стосування визначаються завдання науки аграрного права. Наука аграрного права — це комплекс завдань про правове регулювання суспільних аграрних відносин, що виникають і функціонують залежно від організації та діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва — товаровиробників.

Наукою охоплюються знання щодо правового статусу чле­нівколективних сільськогосподарських підприємств і коопе­ративів, учасників господарських товариств, найманих пра­цівників у сільському господарстві. Цією наукою досліджу­ються проблеми правозастосування кожного з інститутів аг­рарного права, його поєднання з іншими галузями права в тій їх частині, що стосується діяльності суб'єктів аграрного під­приємництва — товаровиробників, прав та юридичних обов'язків суб'єктів аграрного права, інші як теоретичні, так і практичні проблеми. Значне місце серед них належить Проблемам удосконалення аграрного законодавства через нову законотворчу діяльність найвищих органів державної влади України.

5. Історично важливим є завдання аграрного законодавства і науки аграрного права в період сучасних економічних, соціальних і правовихреформ. Йдеться про піднесення значущості права власності на землю, засоби і продукцію виробництва, відшукання ефективних методів господарювання, роздержавлення і приватизацію державних підприємств, що переробляють сільськогосподарську сировину, удосконаленняринкових засобів реалізації сільськогосподарської продукції , піднесення ролі аграрно-договірних взаємин виробників цієї продукції.

Перетворення, здійснювані в економіці народного госпо­дарства в цілому та в його аграрному секторі у тому числі, безпосередньо стосуються правового становища працівників сільськогосподарського виробництва в особі членів суб'єктів підприємництва кооперативного типу, зокрема сільгоспкооперативів, учасників господарських товариств, а також робіт­ників і службовців усіх організаційно-правових форм сіль­ськогосподарських підприємств у зв'язку з впровадженням паювання і виплати дивідендів, удосконалення системи орга­нізації та оплати праці, вирішення їхніх соціальних проблем, юридичного захисту інтересів і прав.

Розділ II

ДЖЕРЕЛА АГРАРНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття і види джерел аграрного права

1. Джерелом аграрного права є Конституція України, її за­кони та підзаконні акти — Укази Президента України, поста­нови, декрети і розпорядження Кабінету Міністрів України, затверджені ним Положення, а також накази, інструкції тд Ін­ші акти, прийняті Міністерством агропромислового комплек­су України, Державним комітетом України по земельних ре­сурсах та іншими відомствами України.

Здійснювані соціально-економічні та правові реформи повною мірою стосуються аграрного сектора економіки Ук­раїни і дістають свій прояв у відповідних законодавчих актах. Правове регулювання найістотніших суспільних аграрних від­носин нормами законів є принципом, вимогою та ознакою гарантії, що ця правова норма відображає інтереси І волю на­роду за допомогою законодавчого акта, прийнятого найви­щим органом державної влади.

Джерелами аграрного права є правові акти, що містять норми аграрного права як галузі, а також норми, які є в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, в тій їх частині, де вони регулюють аграрні відносини.

Вміщені в законах правові норми за своїм призначенням характеризуються як такі, що мають загальний (уніфікова­ний) І спеціальний (диференційований) зміст. Ці акти визна­чають правовий статус та правосуб'єктність усіх легальних суб'єктів аграрного підприємництва (див. схему 3).

Джерелами аграрного права України є уніфіковані й ди­ференційовані акти правотворчості державних органів. Вони регулюють аграрні ринкові відносини, встановлюють і за­кріплюють аграрну політику, сформульовану законодавчою владою. На відміну від джерел інших галузей права, джерелааграрного права України мають такіхарактерні особливості: 1) уніфіковані акти аграрного законодавства — являють со­бою ядро аграрного законодавства і становлення аграрного права як самостійної та інтегрованої галузі національного права; 2) відсутність єдиного фундаторного акта кодифікова­ного характеру (на відміну від традиційних галузей права, де таким актом є кодекси; від аграрного права Франції, Мекси­ки, Уругваю та інших країн, де основним таким актом висту­пають аграрні кодекси); 3) значущість локальних актів санк­ціонованої та делегованої правотворчості суб'єктам сіль­ськогосподарського виробництва і ринкових економічних відносин; 4) збереження рекомендаційної правотворчості; 5) використання правових норм інших галузей права, які од­ночасно належать і до норм аграрного та інших галузей права (земельного, господарського, фінансового тощо), оскільки вони регулюють окремі питання діяльності суб'єктів аграрно­го підприємництва; 6) зростання ролі міжнародних норм пра­ва та уніфікації національного аграрного законодавства щодо міжнародного права.

2. Уніфіковані акти аграрного законодавства — це юри­дична форма закріплення норм аграрного права, спрямова­них на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин, уніфікацію правового статусу і правової регламентації діяль­ності суб'єктів аграрного підприємництва усіх форм власності та легальних організаційно-правових форм. Вони включають у себе нормативно-правові акти, що регулюють у єдності та взаємозв'язку економічні, організаційні та інші заходи, спря­мовані на реалізацію аграрної реформи, підприємництва всіх аграрних товаровиробників.

Диференційовані акти аграрного законодавства — це нор­мативно-правові акти, що розробляються з урахуванням від­мінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва.

Уніфіковані й диференційовані нормативно-правові акти є основою системи (видів) джерел аграрного права (див. схему 4).

3. Аграрне законодавство становлять закони і нормативно-правові акти, спрямовані на організаційно-управлінське за­безпечення раціонального використання земель сільськогос­подарського призначення. До нього належать акти, спрямо­вані на належну організацію ведення головних і допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва: рослинництва і тваринництва та їхніх складових (насінництво, селекція, пле­мінна справа, бджільництво, ставкове рибальство тощо). Ни­ми є акти, які визначають нормативно-правові вимоги, спря­мовані на охорону здоров'я працівників сільського господар­ства, додержання правил техніки безпеки і виробничої саніта­рії в процесі аграрного виробництва.

Нормативно-правові положення цих актів визначають ко­ло аграрних підприємців як суб'єктів аграрних виробничих відносин. Ці акти поширюють свою чинність на діяльність усіх сільськогосподарських підприємств.

4. Різновидом джерел аграрного права слід розглядати та­кож внутрішньогосподарські локальні акти, чиє виникнення і функціонування зумовлено насамперед тим, що громадяни як члени і/чи учасники (акціонери) через вищі органи управ­ління самостійно закріплюють модель (правила) поведінки.

5. Роз'яснення, інформаційні листи судових органів — Ви­щого арбітражного суду, Верховного Суду України — мають важливе значення для належного правозастосування, виго­товлення таких за змістом локальних актів, що піддаються прогнозуванню судової перспективи.


6. Самостійним джерелом національного аграрного права слід також вважати міжнародні правила, звичаї, конвенції, до яких приєдналася (та які ратифікувала) Україна. Це, насампе­ред, Міжнародно-правові правила торгівлі, експорту та ім­порту продуктів харчування, устаткування, отрутохімікатів, машин та ін. Таким актом є, наприклад, Нью-Иоркська кон­венція 1958 р. про виконання рішень іноземних арбітражів тощо.


§ 2. Конституція України і закони — основа аграрного права

1. Конституція є основоположним законом України, який містить в собі правові норми, що лежать в основі аграрного права і аграрного законодавства. Положення Конституції Ук­раїни визначають права, свободи та обов'язки людини і гро­мадянина, що повною мірою поширюються і на селян як пра­цівників сільського господарства у всіх його формах організа­ції. Конституція визначає, закріплює і гарантує форми і види власності. Через систему правових інститутів і галузей права вона забезпечує здійснення права державної і приватної влас­ності на засоби і продукцію сільськогосподарського вироб­ництва, окреслює основні правомочності колективних і дер­жавних сільськогосподарських підприємств і громадян, які займаються сільським господарством.

Конституція України в ст. 36 визначає право громадян Ук­раїни на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод і задо­волення політичних, економічних і соціальних, культурних та інших інтересів. На підставі цієї норми права селяни та інші громадяни об'єдналися в колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, спілки се­лян, акціонерні товариства, агрофірми та Інші форми сільсь­когосподарського виробництва та підприємництва.

Конституція України визнала землю, її надра, водні та ін­ші природні ресурси об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здій­снюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування (ст. 13). Встановлені в статті 13 і 14 Консти­туції земельні правомочності конкретизовано в Земельному кодексі України та земельному, аграрному, цивільному зако­нодавстві.

В Основному Законі (ст. 41) закріплено три форми влас­ності: державна, комунальна і приватна. На підставі цієї пра­вової норми здійснюється право повного господарського ві­дання державними сільськогосподарськими підприємствами.

Безпосереднє відношення до усіх форм організації сіль­ськогосподарського виробництва має ст. 42 Конституції Ук­раїни, в якій йдеться про правоздатність усіх громадян Украї­ни займатися підприємницькою діяльністю. Це право грома­дянина тісно пов'язане з реалізацією ст. 36 Конституції Ук­раїни і утворенням цілої системи сільськогосподарських виробничих, сервісних, заготівельних, постачальницьких, пе­реробних підприємств, товариств, фірм та об'єднань.

2. В Україні основним виробником сільськогосподарської продукції є колективні сільськогосподарські підприємства. Україна — єдина держава, що прийняла Закон "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство". Правовими нор­мами цього Закону визначено правове становище КСГП як виробничо-господарського утворення, що поряд з вироб­ництвом продуктів харчування і сировини для харчової і легкої промисловості виконує неоціниму суспільно-соціальну функцію працевлаштування працездатного населення сіл і се­лищ та вирішення соціальних проблем селян похилого віку. Цим Законом регулюються відносини права членства в КСГП, відносини власності і паювання майнових фондів, оп­лата праці членів КСГП, основний режим виробничо-госпо­дарської діяльності, право самоврядування, взаємини держа­ви і колективного сільськогосподарського підприємства, ре­гулюються відносини в разі реорганізації або ліквідації КСГП. Згідно зі ст. 6 Закону основними завданнями підпри­ємства є виробництво товарної продукції рослинництва і тва­ринництва, а також її переробка та інші види діяльності, спрямовані на задоволення інтересів членів підприємства, трудового колективу і населення України в цілому.

З метою розширення виробничо-господарської, сервісної, заготівельної, збутової діяльності громадян, які проживають у сільській місцевості, розвитку підприємництва і забезпечення зайнятості населення в Україні 17 липня 1997 р. прийнято За­кон "Про сільськогосподарську кооперацію". Цим Законом окреслено види сільськогосподарських кооперативів, обов'яз­ковість їх державної реєстрації, права та обов'язки членів кооперативу, правовий режим майна і землі, засади самовря­дування, господарська правоздатність кооперативу, розподіл доходів, взаємини держави і кооперативу та ін.

В Україні 10 квітня 1992 р. прийнято Закон "Про спожив чу кооперацію". Цей Закон визначає правові, економічні та соціальні основи діяльності споживчої кооперації в Україні. Споживча кооперація становить собою добровільне об'єднан­ня громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел. Членами споживчих товариств є, головним чином, працівники сільського господарства.

У Законі "Про сільськогосподарську кооперацію" містить­ся норма (ст. 4), згідно з якою дія цього Закону не поширю­ється на споживчу кооперацію.

Правове становище державних сільськогосподарських під­приємств (радгоспів, племінних господарств) визначається Законом "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1992 р. Правові норми цього Закону визначають правове становище всіх типів і видів державних підприємств. Ст. 1 цього Закону містить визначення державного підприємства. Підприємство— .основна організаційна ланка народного господарства Ук­раїни, воно є самостійним, господарюючим статутним суб'єктом, має права юридичної особи, провадить свою ви­робничу діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

На рівні законодавчого акта визначається правове стано­вище селянського (фермерського) господарства. Цим актом є Закон "Про селянське (фермерське) господарство", що прий­нятий Верховною Радою України від 20 грудня 1991 р. із змі­нами і доповненнями, внесеними 22 червня 1993 р. Цей За­кон визначає економічні, соціальні і правові основи створен­ня та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні. Закон гарантує права громадян на добровільне ство­рення цих господарств, самостійність їх господарювання, рів­ність з іншими формами господарювання в агропромислово­му комплексі, а працюючих у селянських (фермерських) господарствах — із зайнятими в інших сферах народного гос­подарства.

До джерел аграрного права відноситься ряд законів, безпо­середньо спрямованих на ведення сільськогосподарського виробництва та його окремих галузей. Серед цих законів звертає на себе увагу Закон "Про насіння" від 15 грудня 1993 р. Цей Закон містить основні положення, що регулюють виробництво, реалізацію та використання насіння і садивно­го матеріалу сільськогосподарських, декоративних, лікар­ських та лісових рослин, на які затверджено державні стан­дарти і правові відносини між виробниками та споживачами насіння і садивного матеріалу, а також охороняє їх права.

Закон "Про охорону прав на сорти рослин" від 21 квітня 1993 р. регулює відносини, з приводу одержання, викорис­тання, захисту, відчуження і припинення дії права на сорти рослин в Україні. Закон "Про карантин рослин", який прий­нятий ЗО червня 1993 р. У Законі визначено загальні правові, організаційні та фінансово-економічні основи карантину рослин, діяльність державних органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, спрямовану на запо­бігання завезенню та поширенню відсутніх на території Ук­раїни небезпечних шкідників, хвороб рослин і бур'янів.

Правові норми щодо регулювання суспільних аграрних відносин, пов'язаних з державною реєстрацію, виробницт­вом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини, навколишнього природ­ного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів, передбачені в Законі "Про пестициди і агрохімікати", прий­нятому 2 березня 1995 р. Цей Закон визначає права і обов'яз­ки підприємств, установ, організацій та громадян, а також повноваження органів державної влади і посадових осіб у даній сфері.

4. Складову частину аграрного законодавства становлять акти про тваринництво в Україні. Зокрема, Верховна Рада України 15 грудня 1993 р. прийняла Закон "Про племінне тваринництво", яким визначено загальні правові, економічні та організаційні основи племінного тваринництва. Ним рег­ламентована діяльність у галузі племінного тваринництва, ви­значено правове становище суб'єктів і структур племінного тваринництва, встановлено вимоги до племінних ресурсів і основи контролю за їх дотриманням.

5. Ветеринарія та зооінженерія — це важливі елементи аг­рарного виробництва, діяльність, спрямована на розвиток тваринництва, забезпечення здоров'я тварин, екологічну без­пеку продукції тваринництва. Тому Закон "Про ветеринарну медицину" та інші закони про тваринництво, зооінженерію є джерелами аграрного права.

Визначною правомочністю всіх виробників товарної сільськогосподарської продукції є дотримання ними вимоги виробляти і реалізовувати цю продукцію. Саме ці вимоги ви­значені Законом "Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", прийнятим Верховною Радою Ук­раїни 23 грудня 1997 р. Цим Законом визначено правові заса­ди забезпечення якості і безпеки харчових продуктів і продо­вольчої сировини для здоров'я населення. Ним регулюються відносини між органами виконавчої влади, виробниками, продавцями, постачальниками і споживачами під час розроб­ки, виробництва, ввезення на митну територію України, заку­півлі, постачання, зберігання, транспортування, реалізації, використання, споживання і утилізації харчових продуктів і продовольчої сировини.

Практика виробничо-господарської діяльності суб'єктів підприємництва з часу дії Закону "Про колективне сільсько-господарське підприємство" дає підстави вважати, що стосов­но таких підприємств цей Закон не став ефективним засобом правового забезпечення їх діяльності. Його правові норми не­достатньо спрямовані на забезпечення прав та інтересів підприємств у їхніх взаєминах щодо матеріально-технічного забезпечення, встановлення економічно обгрунтованих цін на сільськогосподарську продукцію, вироблювану ними, і сільськогосподарську техніку, мінеральні добрива, отрутохі­мікати та інші предмети постачання, без яких ці суб'єкти під­приємництва в сучасних умовах не можуть господарювати.

Цей акт визначає виробничо-господарську самостійність і правоздатність аграрного підприємства на рівні закону, а та­кож, права і обов'язки членів такого підприємства, їхні право­ві гарантії, принципи самоврядування і повноваження пред­ставницьких органів. На рівні спеціальних законодавчих актів встановлено режим власності підприємств, вимоги щодо ви­робничо-господарських правомочностей підприємств як виробників-підприємців, щодо розподілу доходів, розширення майнових, управлінсько-контрольних, соціальних прав їхніх членів і/чи учасників.

6. Усі учасники аграрного підприємства (всіх форм влас­ності та господарювання) мають справу з використанням зем­лі та інших природних ресурсів. Правовий режим, зокрема землі як головного засобу сільськогосподарського (аграрного) виробництва, права та обов'язки власників і користувачів землі, відповідальність за її раціональне використання, збере­ження родючості й екологічної чистоти регулюються норма­ми Земельного кодексу України. Цей законодавчий акт є ос­новним джерелом земельного права. Однак у ньому містяться окремі правові норми, що визначають земельну правоздат­ність усіх суб'єктів аграрного підприємництва і приватних підсобних господарств. А тому певною мірою Земельний ко­декс України є також джерелом аграрного права.

Джерелами саме аграрного права є Водний кодекс України та інші закони, окремі правові норми яких регулюють вироб­ництво (в тому числі відтворення) продукції харчування тва­ринного, зокрема водного походження, розведення хутрових диких тварин, промислове мисливство тощо.

7. Джерелами аграрного права є закони, норми яких сто­суються одночасно аграрних та інших галузей народного гос­подарства. Зокрема, Закон "Про підприємництво", прийнятий Верховною Радою України 7 лютого 1991 р. містить в собі важливий принцип виробничо-господарської діяльності — підприємництво. Цим Законом визначено загальноправові економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України, встановлено гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки. Цей принцип є настільки загально визначальним, що знайшов своє закріп­лення в ст. 42 Конституції України. Він також включається до аграрного законодавства.

На всі сфери трудових правовідносин, включаючи ці від­носини в сільському господарстві, поширюються норми За­кону "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 p., яким визна­чено основні положення щодо здійснення конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі тру­дової діяльності та регулювання за участю відповідних дер­жавних органів відносин між власником підприємства, уста­нови і організації або уповноваженим ним органом і праців­ником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середо­вища і встановлюється єдиний порядок охорони праці в Україні.

Такі ж за своїм суспільним значенням й інші закони.

§ 3. Підзаконні акти

1. Підзаконними актами е нормативні укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів Ук­раїни, накази, положення, інструкції, шо приймаються Мі­ністерством агропромислового комплексу України, Держав­ним комітетом в справах земельних ресурсів, Міністерством охорони здоров'я, іншими відомствами України з питань сільськогосподарського виробництва і підприємництва, ви­робництва продуктів харчування і продовольства рослинного і тваринного походження та їхньої безпеки для споживачів, а також із питань охорони здоров'я працівників.

Укази Президента України видаються на розвиток чинно­го законодавства для термінового правового врегулювання питань, що мають загальнодержавне значення. Головним чи­ном укази Президента України спрямовані на: а) здійснення


Національної аграрної програми; б) проведення приватизації майна; в) прискорення земельної реформи.

Цими указами визначаються повноваження окремих мі­ністерств, комітетів та відомств як органів державного управ­ління. Так, Указом Президента від 15 листопада 1997 р. за­тверджено Положення про Міністерство агропромислового комплексу України. Воно є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політи­ки у сфері сільського господарства, садівництва, виноградар­ства, харчової, переробної та виноробної промисловості, здійснення заходів для гарантування продовольчої безпеки держави.

Зважаючи на актуальність проведення земельної реформи, Президент своїм Указом від 13 травня 1996 р. затвердив По­ложення про Державний комітет України по земельних ре­сурсах. Цей комітет є центральним органом державної вико­навчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України і входить до складу агропромислового комплексу. Держкомзем відповідає за реалізацію державної політики в галузі земель­них відносин і проведення земельної реформи.

2. Питанню реалізації земельної реформи присвячено, зокрема, Указ від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні захо­ди щодо прискорення земельної реформи у сфері сільсько­господарського виробництва", яким установлено, що прива­тизація земель у колективну і приватну власність є першочер­говим невідкладним заходом у здійсненні земельної реформи. Цим указом, зокрема, передбачено: а) передавання землі у власність колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, акціонерних товариств, у тому числі створених на базі державного сільськогосподар­ського підприємства; б) поділ земель на частки (паї) без виді­лу їх у натурі на місцевості; в) видання кожному членові ко­лективного сільськогосподарського підприємства сертифіката на право приватної власності на земельну частку (пай). Ука­зом встановлено також, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успад­кування, застави; власники земельних часток (паїв) мають право на їхній основі створювати асоціації, спілки, господар­ські товариства тощо.

Кабінет Міністрів своєю постановою від 23 березня 1995 р. затвердив Методику грошової оцінки земель сільськогоспо­дарського призначення та населених пунктів (зі змінами, вне­сеними постановою від 31 жовтня 1995 p.).

Постановою від 28 грудня 1995 р. "Про звільнення нату­ральної оплати праці працівників сільськогосподарських під­приємств від оподаткування прибутковим податком" врегу­льовано питання оподаткування натуральної оплати, а поста­новою від 31 травня 1995 р. "Про додаткові заходи щодо під­тримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств" встановлено цілий ряд пільг громадянам та фермерам.

3. Серед джерел аграрного права важливе місце посідають нормативно-правові акти уряду, зокрема його декрети, поста­нови, положення, інструкції, що приймаються з різних пи­тань приватизації, організації виробництва, його матеріально-технічного забезпечення, закупівель тощо.

Так, на виконання Указу Президента України №208 від З квітня 1992 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою затвердив заходи щодо виконання Указу Президента України "Про компенсацію грошових втрат сільськогосподарським товаровиробникам і банкам".

У системі аграрних правовідносин виникають такі питан­ня, врегулювання яких потребує прийняття спільних право­вих актів різними відомствами. У цьому відношенні таким спільним актом і одночасно джерелом аграрного права є на­каз Міністерства агропромислового копмлексу України, Мі­ністерства фінансів України, Міністерства економіки України "Про затвердження Порядку поставки концерном "Украгротехсервіс" державним машинно-технологічним станціям, сільськогосподарським товаровиробникам та іншим суб'єк­там господарювання усіх форм власності тракторів, сільсько­господарської техніки фірми "Дір енд Компані", запасних частин і технічних рідин та проведення розрахунків за них" від 14 травня 1999 р. № 195/129/65.

4. Відомчі нормативно-правові акти Міністерства сільсь­кого господарства і продовольства України та Державного комітету України по земельних ресурсах продовжують займати чільне місце серед джерел аграрного права. Наприклад, у ме­жах своєї компетенції згадане міністерство своїм наказом від 10 жовтня 1995 р. затвердило "Порядок приймання, зберіган­ня, переробки і розрахунків за молочну сировину на даваль­ницьких умовах", визначило порядок оплати робіт наказом від ЗО листопада 1993 р. "Про порядок оплати робіт, що ви­конуються проектно-розвідувальними станціями хімізації сільського господарства", а Державний комітет по земельних ресурсах своїм наказом від 15 березня 1995 р. затвердив "Тимчасовий порядок проведення робіт з видачі державних актів колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі рад­госпів та інших сільськогосподарських підприємств, на право колективної власності на землю".

5. Забезпечення проведення Національної аграрної про­грами має визначальне значення для України і перебуває під постійною опікою глави держави. Так, Указом від 18 січня 1995 р. "Про заходи щодо реформування аграрних відносин" визначено правомочності аграрних товаровиробників щодо самостійного розпорядження своєю продукцією, права іно­земних інвесторів та національних аграрних товаровиробни­ків, передбачено створення ринкової інфраструктури (спеціа­лізованих аграрних бірж), встановлено обов'язки міністерств і відомств із питань реформування аграрних відносин, перед­бачено можливість одержання кредитів під урожаї майбутніх років тощо.

Для здійснення матеріально-технічного забезпечення аг­рарних товаровиробників Уряд прийняв постанови від 23 серпня 1995 р. "Про забезпечення господарств агропро­мислового комплексу кормозбиральною технікою" (зі зміна­ми, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 2 жовтня та 22 грудня 1995 p.), від 22 грудня 1995 р. "Про за­безпечення господарств агропромислового комплексу кормо-та бурякозбиральною технікою", від 9 січня 1996 р. "Про за­безпечення підготовки машинно-тракторного парку до по­льових робіт у 1996 році". Зокрема, останньою дозволено, як виняток, надати Міністерству сільського господарства і про­довольства для централізованої закупівлі запасних частин до тракторів та інших машин бюджетну позичку з нарахуванням 30 відсотків річних у рахунок коштів, передбачених на заку­півлю сільськогосподарської продукції за державним контр­актом 1996 р. з поверненням їх до 1 листопада 1996 р.

6. Характерною особливістю джерел аграрного права є те, що важливе місце серед них займають рекомендаційні акти. Правила з цих актів (зразків норм) набувають юридичної си­ли лише після того, як їх покладено в основу локальних актів і прийнято вищими органами самоврядування аграрних, колективних і корпоративних сільськогосподарських під­приємств.

§ 4. Внутрішньогосподарські локальні акти

1. Соціальне-економічне становище колективних, держав­них сільськогосподарських підприємств, суб'єктів аграрного підприємництва зумовлює їхню правосуб'єктність. Суб'єк­тивні права і юридичні обов'язки кожного з них відповідно до чинного законодавства полягають у самостійному вирішенні правових питань виробничо-господарської, фінансової, збу­тової та іншої діяльності. У вирішенні цих питань поряд з організаційно-управлінськими заходами неправового харак­теру важливу роль відіграє правова їх регламентація, що здій­снюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів. Останні за порядком набуття юридичної сили розмежовуються на дві групи.

До першої групи належать внутрішньогосподарські норма­тивно-правові акти, які набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах. До другої — акти, що набувають юридичної сили відразу з мо­менту прийняття їх найвищими органами самоврядування господарств — загальними зборами членів підприємств, ак­ціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства тощо. Так, до першої групи локальних нормативно-правових актів належить лише статут господарства, а в господарських това­риствах — установчий договір та статут. До другої — всі інші внутрішньогосподарські корпоративні правові акти.

Саме тому, що ці акти приймаються на місцях кожним громадським господарством окремо, їх, як правило, назива­ють локальними нормативними актами. У своїй сукупності вони становлять частину аграрно-правових актів і є джерела­ми аграрного права.

2. Головне місце серед локальних джерел аграрного права належить Статутові колективного сільськогосподарського підприємства, Статутові спілки селян, Статутові агрогосподарського товариства, Статутові сільськогосподарського коо­перативу, який приймається кожним із них з додержанням відповідних вимог. Ці підприємства при прийнятті свого статуту можуть скористатися змістом Примірного зразка Статуту колективного сільськогосподарського підприємства 1988 р.( зі змінами та доповненнями, внесеними до нього Республіканською радою у 1992 p.). Примірний зразок Статуту колективного сільськогосподарського підприємства 1992 р. не є підзаконним урядовим нормативно-правовим актом — це акт українського представницького органу колективних сільсько­господарських підприємств. Він може бути використаний під­приємствами (але вони не зобов'язані користуватися зраз­ком) при підготовці власних статутів. Головним тут є те, щоб, керуючись ст. 4 Закону "Про колективне сільськогосподар­ське підприємство", ці суб'єкти підприємництва у своїх ста­тутах обов'язково відобразили такі позиції: 1) назву господар­ства; 2) місце знаходження; 3) предмет і цілі діяльності; 4) по­рядок вступу до членів підприємства і виходу з нього; 5) права та обов'язки членів; 6) органи управління, самоврядування і контролю; 7) компетенцію цих органів; 8) порядок створення майна та іншої власності членів — суб'єктів підприємництва; 9) порядок розподілу прибутків господарства; 10) умови і по­рядок виключення зі складу членів колективного підпри­ємства; 11) умови реорганізації та припинення діяльності під­приємства.

Кожне підприємство кооперативного типу має право кон­кретизувати положення цього зразка стосовно до умов своєї діяльності. Так, зокрема, у статуті визначається орган, який наділяється правами найвищого органу самоврядування, спо­сіб голосування (відкрите чи таємне). Якщо в колективному сільськогосподарському підприємстві поряд із загальними зборами його членів вирішено утворити збори уповноваже­них (як проміжний орган управління), то в статуті належить чітко розмежувати повноваження між загальними зборами і зборами уповноважених.

3. Джерелом аграрного права є такі внутрішньогосподар­ські нормативні акти, як Правила внутрішнього розпорядку, Положення про оплату праці, Положення про раду виробни­чої бригади, Положення про внутрішньогосподарський роз­рахунок, Положення про внутрішньогосподарський підряд, Положення про внутрішньогосподарський орендний підряд, Положення про ревізійну комісію, Положення про основні функції керівних працівників і спеціалістів тощо.

Наведені акти є правовими, оскільки вони приймаються колективними сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством і представницькими ор­ганами таких підприємств.

Останні характеризуються тим, що вміщені в них правила (норми) поведінки є загальними, на відміну від актів (рішень) індивідуального призначення, тобто актів конкретного засто­сування норм аграрного права.

Аграрне законодавство визначає порядок прийняття ло­кальних нормативних актів. Після відповідної їх підготовки і обговорення вони приймаються вищими органами самовря­дування — загальними зборами членів КСГП чи зборами уповноважених — і лише після цього набувають юридичної сили, а правила, які в них містяться, набувають сили правової норми, обов'язкової для всіх членів даного підприємства — як керівників, так і рядових членів.

4. У локальних нормативних актах виявляється притаман­на аграрному праву особливість, яка полягає в застосуванні рекомендацій.

Рекомендації з питань внутрішньогосподарської діяльності підприємства не є правовою нормою. З теорії аграрного права випливає, що способи забезпечення виконання рекомендацій відмінні від способів забезпечення виконання обов'язкових, імперативних норм. Рекомендації втілюються в життя на ос­нові методу переконання, через посилення організаційної та виховної роботи. Ці підприємства приймають рекомендації як свої власні рішення тому, що вони для них є доцільними, відповідають інтересам громадського господарства і його чле­нів. Юридичної сили, тобто правової норми, рекомендації на­бувають після прийняття на їх основі вищим органом само­врядування цих підприємств свого локального внутрішньо­господарського правового акта. До цього моменту рекоменда­ція не є правовою нормою.

5. Локальними внутрішньогосподарськими актами як дже­релами аграрного права є акти і окремі положення (правила), прийняті господарством відповідно до актів, виданих Всеук­раїнською радою колективних сільськогосподарських підпри­ємств у разі їх уповноваження прийняти такий акт із боку ор­ганів, які здійснюють державне регулювання АПК. Коли ж ними видано рекомендаційний акт без такого уповноважен­ня, то прийняті на його основі внутрішньогосподарські акти є обов'язковими для виконання лише в цьому колективному сільськогосподарському підприємстві, спілці селян тощо.

6. Локальними нормативно-правовими актами як джере­лами аграрного права виступають конкретні положення агро­фірм, агрокомбінатів. Такі положення приймаються на за­гальних зборах уповноважених представників від колектив­них та інших підприємств, представників селянських (фер­мерських) господарств та їхніх спілок. Положення кожного агрокомбінату, агрофірми — це самостійні локальні правові акти, які можуть різнитися між собою. Проте у всіх цих поло­женнях має бути зафіксовано, що правомочності їм делегова­но від господарств-учасників, як це встановлено законами "Про підприємства в Україні", "Про господарські товарист­ва", "Про колективне сільськогосподарське підприємство". У таких положеннях має бути також зазначено, що агрокомбінат (агрофірма) має як делеговані, так і чітко визначені уп­равлінські повноваження, коло яких повинно бути вичерп­ним і не підлягати розширеному тлумаченню.

З подальшим розвитком селянських (фермерських) госпо­дарств, орендарів (а не орендного внутрішньогосподарського підряду) в сільському господарстві, сільськогосподарських кооперативів, створення їх об'єднань, асоціацій, акціонерних товариств тощо локальними аграрними правовими актами стануть їхні статути і рішення, прийняті відповідно до статут­ної діяльності цих об'єднань (асоціацій тощо).

§ 5. Проблеми і шляхи вдосконалення аграрного законодавства України

1. Сучасне аграрне законодавство України характеризуєть­ся, по-перше, надмірною кількістю нормативно-правових ак­тів, що мають неоднакову юридичну силу, по-друге, "розки­даністю" аграрно-правових норм по законодавчих і підзаконних актах, що належать до інших галузей права, по-третє, ве­ликою питомою вагою відомчих нормативно-правових актів, які часто суперечать аграрним законам або дають можливість їх двоякого тлумачення, що в свою чергу негативно впливає на практику застосування права. Ці вади аграрного законо­давства обумовлюють сучасні проблеми аграрної правотворчості в Україні.

Одним із способів вирішення проблеми аграрного законо­давства в Російській Федерації вчені аграрники-правознавці вбачають у прийнятті Основ аграрного (сільськогосподар­ського) законодавства. Прийняти Основи сільськогосподар­ського законодавства Союзу РСР і союзних республік пропо­нувало багато вчених аграрників-правознавців. Творчо роз­винув цю ідею Г. Бистров, який не тільки розробив концеп­цію, а й запропонував структуру цих Основ. Останнім часом така ж пропозиція мала місце й в Україні. Прийняття в Росії таких Основ має сенс, оскільки вона є федеративною держа­вою. Для України такий акт не потрібен з огляду як на її уні­тарну систему, так і на необхідність прийняття єдиного коди­фікованого акта, норми якого повинні бути нормами прямої дії.

2. В умовах вступу України до Ради Європи, чим вона прийняла на себе відповідні зобов'язання щодо змісту націо­нального законодавства і його інтеграції з законодавством єв­ропейських країн, а також з урахуванням відновлення в Ук­раїні інституту права приватної власності на землю, закріп­лення рівності всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання на землі, коли всіх приватних та інших аграрних товаровиробників визнано суб'єктами підприєм­ницької діяльності, коли кардинально змінюється система привласнення, розподілу, обміну, поряд із новим Цивільним кодексом — основним комплексним кодифікаційним ак­том, що регулює аграрні відносини в Україні, має стати Аграрний кодекс України. Регулювання аграрних суспіль­них відносин в Україні (так само як, наприклад, у Франції) має здійснюватися на засадах дуалізму зазначених кодексів. В Аграрному кодексі необхідно відобразити особливості сучас­них аграрних суспільних відносин, рівноправність усіх форм власності, організаційно-правових форм і методів госпо­дарювання.

Предметом правового регулювання запропонованого ко­дексу мають стати аграрні відносини, що становлять комп­лекс взаємопов'язаних майнових, підприємницьких, земель­них, трудових, членських, учасницьких, управлінсько-контрольних суспільних зв'язків, які складаються у сфері вироб­ничих, підприємницьких, споживчих відносин за участю суб'єктів аграрної підприємницької діяльності всіх форм власності, організаційно-правових форм і методів господарю­вання, відносин, спрямованих на насичення продовольчого ринку продуктами харчування, продовольством та сировиною рослинного і тваринного (в тому числі водного і мисливсько­го) походження.

Визначальним у цьому кодексі має стати: по-перше, об'єкт — земля та інше нерухоме й рухоме майно, насамперед засоби виробництва, а також продукти харчування, продовольство і сировина як об'єкти права власності самих суб'єктів аграрно­го підприємництва та як об'єкти обігу; по-друге, — земля, мисливські угіддя та внутрішні водойми як основні засоби ви­ робництва та добування продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження; по-третє, земля, водні та мис­ливські угіддя як об'єкт навколишнього природного середовища.

Об'єктом правового регулювання цього кодексу мають стати також робоча сила та її охорона; тваринництво, зооінженерія, ветеринарія, промислове рибальство та мисливство, якість та безпека вироблюваної продукції тощо.

Додержуючись концепції про дуалістичне правове регулю­вання аграрних відносин, з урахуванням досвіду країн, де прий­няті та діють кодифіковані аграрні законодавчі акти, Аграрний кодекс України доцільно скласти за такою структурою:

Преамбула

Предмет, мета, завдання, правового регулювання; визна­чення і поняття, що використовуються в кодексі, тощо.

Частина 1 Правовий режим майна в АПК

Розділ перший. Майнові відносини (зокрема пов'язані з земельними, водними, лісовими відносинами — відносини власника, земле-, водо-, лісокористувача, спадкування, відчу­ження тощо)

Розділ другий. Виникнення та припинення прав (надан­ня, вилучення, примусовий викуп земельних ділянок, водних та мисливських угідь, примусовий викуп іншої нерухомості — головних засобів виробництва)

Розділ третій. Організація устрою (земле-, лісоустрій)

Розділ четвертий. Права та обов'язки суб'єктів аграрного підприємництва щодо раціонального використання й охоро­ни земель та інших природних ресурсів у процесі виробницт­ва продуктів харчування, продовольства і сировини рослин­ного і тваринного походження

Частина 2 Суб'єкти аграрного підприємства

Розділ перший. Загальні положення про статус та види аграрного підприємництва

Розділ другий. Правове становище селянських (фермер­ських) господарств

Розділ третій. Правове становище та форми кооперуван­ня селян (сутність кооперування, його принципи, форми, в тому числі договірні, зокрема, без створення юридичних осіб, — договірні товариства, партнерства тощо)

Розділ четвертий. Правове становище аграрних підпри­ємців (юридичних осіб) кооперативного типу

Розділ п'ятий. Правове становище аграрних підприємців (юридичних осіб) корпоративного типу

Розділ шостий. Правове становище державних суб'єктів аграрного підприємництва

Розділ сьомий. Правове становище об'єднань в АПК та особливості їх різних форм

Розділ восьмий. Правове становище об'єктів аграрного підприємництва з іноземним капіталом

Розділ дев'ятий. Правове становище приватних підсоб­них господарств громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства

Частина З Виробничо-господарська діяльність

Розділ перший . Рослинництво

Розділ другий . Тваринництво (зокрема випасання, охоро­на тварин, боротьба з захворюваннями, вирощування свій­ських та диких (м'ясних, хутрових) тварин, ветеринарія, штучне запліднення тварин тощо)

Розділ третій. Правове регулювання риборозведення та ловлі риби

Розділ четвертий . Правове регулювання промислового мисливства

Частина 4 Аграрна оренда

Розділ перший. Загальні положення

Розділ другий . Оренда землі

Розділ третій. Оренда тварин

Розділ четвертий . Оренда техніки, устаткування

Частина 5 Сільськогосподарські договори

Розділ перший. Загальні положення

Розділ другий. Матеріально-технічне забезпечення

Розділ третій. Виробничо-технічне обслуговування

Розділ четвертий. Меліоративне обслуговування

Розділ п'ятий. Реалізація продукції

Розділ шостий. Особливості режиму застави (іпотеки)

Частина 6 Якість та безпека продукції, сировини і продовольства

Розділ перший. Загальні положення

Розділ другий. Вимоги до якості та безпеки

Розділ третій. Порядок визначення якості та безпеки

Частина 7 Сільськогосподарські працівники та їх захист

Розділ перший. Робочий час і час відпочинку сільсько­господарських працівників

Розділ другий. Соціальний захист сільськогосподарських працівників

Розділ третій. Охорона праці та охорона здоров'я в сільському господарстві

Розділ четвертий. Розгляд нещасних випадків із праців­никами на аграрних підприємствах

Розділ п'ятий. Форми й порядок компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю сільськогосподарських працівників

Частина 8 Держава та українські аграрні підприємці

Розділ перший. Державне регулювання аграрного вироб­ництва

Розділ другий. Державний протекціонізм національного аграрного товаровиробництва

Розділ третій. Державний контроль (за використанням природних ресурсів, прав споживачів тощо)

Розділ четвертий. Профспілки на аграрних підприєм­ствах

Розділ п'ятий. Наукове забезпечення розвитку національ­ного аграрного виробництва

Частина 9

Відповідальність за порушення аграрного законодавства

Розділ перший. Загальні положення

Розділ другий. Майнова і таксова відповідальність

Частина 10 Заключні положення

Розділ перший. Розгляд спорів Розділ другий. Міжнародні договори

3. Прийняття Аграрного кодексу України забезпечить пра­вове регулювання у сфері аграрно-підприємницької діяльнос­ті, організаційно-правових форм та методів господарювання, що в свою чергу забезпечить найвищу форму законодавчого регулювання аграрних відносин.

Розділ III

АГРАРНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття і особливості аграрних правовідносин

1. Аграрні правовідносини у найзагальніших обрисах — це правова форма реалізації положень правових норм через за­стосування їх у процесі визначення й функціонування прав та обов'язків суб'єктів. Через систему аграрних правовідносин здійснюється правове регулювання тієї частини відносин, яку законодавець внаслідок їхньої відповідної суспільної ролі ви­знав за необхідне регулювати правовими нормами аграрного права; а ця частина відносин, відповідно, є предметом аграр­ного права. Завдяки цьому аграрні правовідносини характе­ризуються як вольові, бо в нормах аграрного права відобра­жено волю законодавця. Вольовими вони є також і тому, що юридичні особи у будь-яких організаційно-правових формах (КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ та інші) в рамках самоврядування приймають відповідні рішення з питань їхньої статутної ді­яльності. Вольовими вони є й тому, що селянське (фермер­ське) господарство в особі його голови також самостійно приймає рішення.

Суспільні аграрні відносини, що становлять предмет аг­рарного права, через систему правовідносин набувають зна­чимості об'єкта аграрних правовідносин і, як такі, функціо­нують у процесі аграрного правозастосування. Своєрідність предмета аграрного праворегулювання визначає характер, багатогранність і особливості об'єктів аграрних правовідно­син. Вони визначають зміст правовідносин (права та обов'яз­ки), що виникають і реально функціонують з приводу цих об'єктів.

2. При окресленні поняття аграрних правовідносин слід виходити з визначення поняття і кола суб'єктів, їхнього пра­вового становища, цільового призначення і функцій, а також об'єктів і змісту конкретної складової цих правовідносин, що визначаються метою, завданнями, функціями їх суб'єктів.

Суб'єкти аграрних правовідносин — це, насамперед, влас­ники, які самостійно чи завдяки об'єднанню свого капіталу наділяють створених ними юридичних осіб повноваженнями суб'єктів аграрних та інших правовідносин. Залежно від сфе­ри діяльності, мети, завдань, функцій суб'єкти аграрних пра­вовідносин поділяються на три групи. Суб'єкти у сфері товар­ного виробництва продуктів харчування, сировини і продо­вольства рослинного і тваринного походження, це — суб'єк­ти, засновані на різних і рівноправних формах власності та організаційно-правових формах аграрного підприємництва. До них належать: селянські (фермерські) господарства, під­собні господарства громадян, юридичні особи (КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ тощо), державні юридичні особи (радгоспи, інші державні аграрні товаровиробники), а також спільні аграрні підприємства (зі змішаною формою власності, із залученням іноземного капіталу тощо).

Суб'єкти аграрних правовідносин у сфері агровиробничого сервісу, що засновані на різних формах власності та ле­гальних організаційно-правових формах, це — підприємства (товариства, кооперативи), які здійснюють агрохімічне, ме­ліоративне, виробничо-технічне та інше обслуговування аг­рарних підприємців з метою забезпечення нормальної, ефек­тивної діяльності першої групи суб'єктів.

Особливістю групи суб'єктів аграрних правовідносин у сфері фінансування, кредитування, страхування, торгівлі, зокрема агро- та інших банків, агробірж, страхових компаній є те, що вони засновуються суб'єктами, які належать до пер­шої групи. Ця група суб'єктів покликана забезпечити нор­мальне функціонування першої групи як учасників ринкових відносин. Зазначені банки, біржі, страхові компанії, обслуго­вуючи аграрних товаровиробників, одночасно виступають як суб'єкти ринкових аграрних правовідносин і як об'єкти права спільної часткової приватної (чи часткової колективної) влас­ності самих аграрних товаровиробників — клієнтів цих бан­ків, бірж.

3. Об'єкти аграрних правовідносин багатогранні. До них, насамперед, належать об'єднання загальноаграрних (означе­них метою і предметом діяльності вищезгаданих суб'єктів аг­рарного підприємництва) майнових, земельних, управлін­ських і трудових суспільних відносин як базових. Своєрідни­ми об'єктами в базових аграрних правовідносинах виступають різні вияви останніх, зокрема фінансово-кредитні, госпо­дарсько-договірні, соціально-побутові та інші суспільні від­носини, що випливають із мети, предмета діяльності та функ­цій суб'єктів аграрного підприємництва.

Ці суспільні аграрні відносини, з одного боку, охоплюють сферу внутрішніх виробничо-господарських та соціальних функцій суб'єктів аграрного підприємництва і одночасно са­мих підприємницьких відносин. Тут перетинаються, взаємо­доповнюють і взаємовиключають одна одну соціальні та під­приємницькі функції.

З іншого боку, ці суспільні відносини охоплюють сфери зовнішніх підприємницько-комерційних, договірних і поза­договірних (з органами державної влади і управління) суб'єк­тів аграрного підприємшщві і ринкової інфраструктури.

4. Головними, базовими складовими системи аграрних правовідносин є майнові, земельні, управлінські й трудові правовідносини.

З переходом У країн» до регульованої ринкової економіки, відновленням інституту права приватної власності на нерухо­мість, встановленням рівноправності всіх форм власності та різних організаційно-правових форм господарювання на зем­лі сучасні аграрні правовідносини характеризуються зміщен­ням акценту у бік їх майнових аспектів. Це виявляється, зок­рема, у збільшенні питомої ваги майнових правовідносин, у розширенні кола їх суб'єктів. Такий фактор зумовлено насам­перед тим, що земля визнається об'єктом права приватної та колективної власності. Вона знову легальне повертається до цивільного обігу. Майнові аспекти аграрних правовідносин включають в себе реалізацію права власника — фізичної юри­дичної особи, вимагають від іншої сторони виконання зо­бов'язань, викладених у нормах закону або/і договору (на­приклад, надання землі у приватну власність голові СФГ, своєчасне внесення орендної плати, плати за виконані дого­вірні зобов'язання, самостійного здійснення на власний ри­зик діяльності з метою одержання прибутку тощо).

Збільшення питомої ваги майнових аспектів у системі аг­рарних правовідносин зумовлюється також і тим, що нині відбувається процес відновлення економічних функцій цих правовідносин. Йдеться, насамперед, про одержання суб'єк­тами аграрного підприємництва прибутків від своєї діяльнос­ті. І, як наслідок, ці суб'єкти самостійно визначають асортимент та обсяги виробництва продуктів харчування і сировини виходячи виключно з попиту на них, витрат на виробництво, очікуваної (такої, що прогнозується) ціни й інших економіч­них факторів. Тут саме економічні фактори є визначальними в тому, як суб'єкти аграрного підприємництва реалізують свої майнові права та беруть на себе юридичні обов'язки.

Розширення частки майнових аспектів у системі аграрних правовідносин відбувається також і за рахунок створення спільних елементів ринкової економіки (ринку цінних папе­рів, праці, зміни ринку продуктів харчування, ринку капіталу, нерухомості тощо).

Піднесення питомої ваги майнових аспектів у системі аграрних правовідносин сталося ще й тому, що об'єктом цих правовідносин вже нині є всі підстави вважати: а) нерухо­мість, передовсім землі; б) товарні продукти харчування рос­линного і тваринного (у тому числі водного та мисливського) походження; в) грошові кошти, у тому числі й іноземна валю­та, цінні папери тощо; г) інші майнові та немайнові права, юридичні дії, що підлягають грошовій оцінці та мають грошо­ве вираження (вартість).

За сучасних умов саме майнові аспекти аграрних правовід­носин є визначальними у вагомості, співвідношенні та змісті інших складових системи аграрних правовідносин.

5. В умовах переходу до ринкової економіки, рівності різ­них форм власності аграрним правовідносинам властиві нові за змістом земельні аспекти. Нині вони охоплюють правове забезпечення раціонального використання природних ресур­сів, насамперед сільськогосподарських, риболовецьких і мис­ливських угідь, а також правовідносини, що складаються у повсякденній діяльності суб'єктів аграрного підприємництва при використанні й охороні земель як головного засобу аг­рарного виробництва та об'єкта навколишнього природного середовища.

Із становленням різних форм власності та форм господа­рювання сталися також певні зміни трудових і управлінських аспектів у системі аграрних правовідносин. Перші на цей час являють собою форму реалізації норм трудового законодав­ства на всіх підприємствах незалежно від їх форм власності. Особливість їх полягає в тому, що ці трудові відносини скла­даються у сфері сільськогосподарського виробництва, регу­люються вони також спеціальними нормами права (робочий час, охорона праці в рослинництві, тваринництві тощо). До того ж, у суб'єктів підприємництва кооперативного типу тру­дові відносини є похідними від членства працівників як спів­власників майна цих кооперативних, аграрних підприємців. Певні особливості трудових аграрних правовідносин просте­жуються й у СФГ. Тут, будучи членами однієї родини, грома­дяни вступають у трудові відносини зі своїм же господар­ством в особі його голови. Ці члени родини є робочою силою, за яку господарство справляє певні, встановлені законодав­ством, виплати державі (пенсійний фонд), та яким СФГ в особі фактично його голови надає роботу.

6. З розширенням легальних організаційно-правових форм господарювання наповнилися новим змістом і управлінські аспекти аграрних правовідносин. Так, залежно від обраної звання розмежовуються зміст і форми управлінських правовідносин і здійснення права самоврядування. Зокрема, у юридичних осіб (КСГП, ВСГК, СпС тощо) управлінськіправовідносини мають певні форми вияву, принципи (орган управління та — загальні збори, правління; голосуван­ня здійснюється за принципом "один член — один голос"; їм властиві принципи демократії, гласності, самоконтролю че­рез ревізійну комісію тощо). Дещо інакше характеризуються зазначені форми вияву та принципи суб'єктів підприємницт­ва акціонерного типу (АСГТ, ТОВ), де визначальною є тільки їх участь (частка) у статутному фонді.

7. Змістом аграрних правовідносин є взяті в єдності кон­кретні суб'єктивні права та юридичні обов'язки кожного з учасників виробничої сільськогосподарської діяльності. Йдеться про ті конкретні права та обов'язки, які визначають­ся законодавством при утворенні і правовому закріпленні прав юридичної особи за сільськогосподарськими підприєм­ствами, зокрема КСГП, ДСГП та іншими сільськогосподар­ськими підприємствами (організаціями, об'єднаннями). Це стосується визначення правового статусу СФГ, приватного підсобного господарства громадян (ППГГ), що займаються виробництвом сільськогосподарської продукції та її реаліза­цією з метою задоволення особистих потреб і потреб ри«ку продовольства.

Змістом аграрних правовідносин є конкретні виконання права і відносини щодо додержання обов'язків, пов'язаних з правовим регулюванням аграрних відносин. Сполучення об'єктів і змісту аграрних правовідносин має безпосереднє відношення до визначення правоздатності суб'єктів аграрно­го права і юридичної природи аграрних правовідносин. Ос­танні характеризуються своєрідним сполученням і єдністю правового становища їх суб'єктів, об'єктів та змісту.

Комплексність аграрних правовідносин зумовлена єдністю і спільністю виробничої сільськогосподарської діяльності, од­норідністю їх правового регулювання, соціально-економічним призначенням, місцем, роллю і значимістю у сфері то­варно-грошових відносин.

8. Сучасні аграрні правовідносини являють собою реально існуючі, урегульовані юридичними нормами (закону і/чи до­говору) елементи системи суспільних відносин, заснованих на юридичних фактах і відповідності прав та обов'язків суб'єктів, зайнятих у процесі виробництва та забезпеченні ви­робництва продуктів харчування рослинного і тваринного (в тому числі водного і мисливського) походження. Аграрні пра­вовідносини — це реально існуючі в повсякденній діяльності суб'єктів аграрного підприємництва (агробізнесу) багатогран­ні відносини, наповнені якісно новим змістом у зв'язку з ви­знанням цих аграрних товаровиробників суб'єктами права приватної та іншої недержавної форми власності на землю та інші засоби виробництва, вироблені продукти харчування, а також суб'єктами підприємницької діяльності, що функціо­нують поряд із державними аграрними товаровиробниками. Аграрні правовідносини — правова форма реалізації поло­жень норм аграрного права через застосування їх у процесі визначення і функціонування прав та обов'язків суб'єктів, що виробляють і забезпечують виробництво продуктів хар­чування.

9. Під час переходу до ринкової економіки принципово відмінними особливостями аграрних правовідносин є:

а) існування й функціонування цих відносин на засадах приватної, її вияву — колективної та державної форми влас­ності на землю та інше нерухоме майно, зокрема засоби ви­робництва;

б) розвиток різноманітних легальних приватних форм аг­рарного підприємництва (від селянських господарств до різ­них легальних юридичних осіб) поряд із державними юридич­ними особами;

в) поступовий перехід від державної форми аграрного гос­подарювання до приватних форм;

г) розширення кола об'єктів правовідносин, які включа­ють у себе всю повноту змісту й суті аграрного підприємницт­ва, продукти харчування рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження і, зрештою, — включення до кола об'єктів аграрних правовідносин ряду тих, які раніше за законодавством належали до об'єктів виключно інших галузей права і галузей народного господарства;

д) збільшення питомої ваги майнових аспектів у системі аграрних правовідносин;

ж) відновлення значущості економічних функцій аграр­ного підприємництва і, тобто зміна ролі і питомої ваги ін­ших, особливо соціальних, функцій всіх легальних організаційно-правових форм суб'єктів аграрної підприємницької діяльності.

§ 2. Розмежування аграрних правовідносин

1. Розмежування аграрних правовідносин залежно від їх юридичної сутності (природи) має відповідне теоретичне і науково-практичне значення. Воно сприяє обгрунтованому науковому і судовому (арбітражному) тлумаченню аграрно-правових норм, ефективному їх застосуванню і додержанню законності, а також використовується в процесі законотвор­чості (кодифікації) у сфері аграрного законодавства. Таке розмежування відіграє певну роль у системі наукових аграр­но-правових досліджень і визначення структури аграрного права як навчальної дисципліни.

Аграрні правовідносини, взяті у цілому, являють собою єдиний органічний комплекс відносин. Усередині цієї єд­ності є певні відмінності, що визначаються характером і зміс­том регульованих правом конкретних аграрних відносин, які складаються у процесі виробництва, розподілу, обміну і спо­живання.

Аграрним правовідносинам властиве певне їх розмежуван­ня (диференціація). Воно зумовлене, з одного боку, спільніс­тю в характері виробництва продуктів харчування суб'єктами аграрного підприємництва, а з іншого — різноманітністю способів (засобів, методів) визначення кола і правового регу­лювання аграрних відносин. Мається на увазі своєрідність поєднання відносин, що виникають у процесі здійснення ви­робничо-господарської, комерційної діяльності та здійснення економічних і соціальних функцій усередині суб'єктами аг­рарного підприємництва всіх форм власності та господарю­вання, і, щонайперше, приватних юридичних осіб. У цьому разі виникають і функціонують своєрідні локальні, тобто внутрішні (внутрішньогосподарські) аграрні правовідносини.

Водночас усередині агропромислового комплексу існують своєрідні зв'язки виробничо-господарського призначення і характеру. Це — відносини між суб'єктами аграрної підпри­ємницької діяльності всіх форм власності й форм господарю­вання з суб'єктами підприємництва у сфері аграрно-виробни­чого сервісу (агрохімічне, меліоративне, ремонтно-технічне та інше обслуговування, матеріально-технічне забезпечення, будівництво тощо). Вказані підприємства покликані здійсню­вати на договірних засадах аграрно-виробничо-господарське (агросервісне) обслуговування суб'єктів аграрної підприєм­ницької діяльності всіх форм власності й форм господарю­вання. Зовнішні ж господарські зв'язки і ті взаємини, що при цьому виникають, є предметом аграрного права, а самі відносини слушно розглядати як зовнішні аграрні право­відносини.

Аграрні зовнішні правовідносини за характером і змістом можуть розмежовуватися на такі види:

а) відносини у сфері реалізації права власності на нерухо­ме і рухоме майно, що належить суб'єктам аграрного підпри­ємництва; б) договірні відносини; в) податкові відносини; г) деліктні відносини (протиправні правопорушення).

2. Аграрні правовідносини характеризуються як такі, що перебувають у залежності та прямому зв'язку з правом влас­ності Юридичне закріплені в ньому форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних благ, засобів і продукції виробництва є визначальними при утворенні еко­номічного механізму господарювання, визначенні змісту то­варно-грошових ринкових взаємин, характеру внутрішнього самоврядування приватних (колективних) аграрних підпри­ємців і управління ними з боку їх представницьких органів, а також взаємин з органами державної влади та управління.

Право власності КСГП, селянського і приватного підсоб­ного господарства громадян є правом абсолютним. Воно є економічною передумовою своєрідних господарсько-договір­них відносин, що існують в аграрному секторі народного господарства. Цим правом зумовлюються правові способи юридичногозахисту при порушенні прав власника. Зокрема, з них аграрно-правовими є відносини щодо дисциплінарної та матеріальної відповідальності членів КСГП та інших найманих працівників у випадку вчинення ними дисциплінарного проступку або заподіяння майнової шкоди.

3. Формування і діяльність приватних колективних, державних, спільних аграрних товаровиробників-підприємців відповідних відносин процедурно-процесуального характеру. Такими є відносини, що виникають при здійсненні планування виробничо-господарської діяльності суб’єктами аграрного підприємництва. Відповідно процедурно-процесуальними є відносини щодо порядку та умов прийняття громадян до членів КСГП, кооперативу, при вирішенні питання про припинення цих відносин. Відносини процедурного характеру мають місце в процесі реалізації вимог самоврядування, зокрема в голосуванні (таємному чи відкритому) при виборах органів управління, вирішенні питань виробничо-господарського чи соціального характеру, додержанні процедурних вимог в організації роботи контрольно-ревізійних органів управління, додержанні виробничих тех­нологічних стандартів, порядку списання майна тощо. Ці від­носини, будучи врегульованими нормами аграрного права, за Своєю природою є аграрними правовідносинами.

Певні процедурні питання виникають і при впровадженні таких виробничих форм, як селянські (фермерські) господар­ства, при оренді землі або ж інших основних засобів вироб­ництва.

§ 3. Види і структура внутрішніх правовідносин

1. Аграрні правовідносини, як і інші юридичні відносини, характеризуються єдністю матеріального змісту і правової форми. Це — конкретні суспільні відносини певної правової форми. І саме як юридичній формі їм властиві своя структура І елементи як складові правовідносин. Особливості правової форми та їхні структури зумовлюють розмежування внутрішніх відносин за окремими видами у сшьськогосподарських колективно-кооперативних підприємствах, як товаровироб­ників та суб'єктів підприємництва (агробізнесу).

2. Внутрішньогосподарськими відносинами в цих підпри­ємствах засновані на праві членства, а для працездатних — також і на особистій трудовій участі в КСГП (СпС, ВСГК то­що) — правовідносини між кооперативним підприємством, з одного боку, і кожним окремим його членом, з іншого.

Внутрішньогосподарськими відносинами у приватних аг­рарних підприємствах акціонерного типу (агроакціонерних товариствах, товариствах з обмеженою відповідальністю) є засновані на установчому договорі, статуті товариства, а та­кож засновництві/участі у створенні статутного капіталу това­риства правовідносини між акціонерним товариством (під­приємством), з одного боку, і кожним з його учасників — з іншого.

За своїм змістом правовідносини між цими підприємства­ми та окремими їх членами (учасниками) являють собою су­купність їх взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'яз­ків. Вони реалізуються через взаємну поведінку з приводу ви­робничо-господарської діяльності, певних управлінських і трудових відносин.

Внутрішньогосподарськими вважаються також правовід­носини між підприємствами та їх членами (учасниками) з приводу задоволення матеріальних інтересів, соціально-побу­тових і культурно-освітніх потреб. Такими, скажімо, є право­відносини щодо розподілу прибутків (нарахування і виплати дивідендів), надання підприємством знарядь виробництва для обробітку членом (учасником) присадибної ділянки, направ­лення на навчання члена (учасника) до вищого чи середнього навчального закладу коштом підприємства тощо.

Правовідносини, які виникають при соціальному страху­ванні членів чи учасників аграрних підприємств, зокрема при наданні їм додаткової або персональної пенсії за рахунок під­приємств одночасно з пенсією, одержуваною від держави, так само як інші відносини, що виникають щодо соціальне незахищених осіб (дітей, інвалідів, пенсіонерів тощо) в цих під­приємствах, є також внутрішніми правовими відносинами.

3. Елементами внутрішніх правовідносин є, по-перше, суб'єкти, тобто підприємства КСГП, ВСГК, СпС тощо, їхні члени та наймані працівники; по-друге, суб'єктивні права і юридичні обов'язки зазначених вище суб'єктів; по-третє, юридичні факти, спрямовані в одних випадках на виникнен­ня, зміну чи припинення правовідносин, в інших — на від­новлення порушених прав та притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Елементом цих правовідносин є їх об'єкти, тобто рухоме і нерухоме майно, вимоги, що грошову вартість, матеріальні й духовні інтереси, дії, яких чекають суб'єкти цих відносин один від одного.

Аграрно-правові норми, що встановлюють компетенцію управління і посадових осіб та регулюють процедурні питання, є за своєю природою правоустановчими. Цим нормам не властиво породжувати правовідносини. Останні можуть виникати лише у випадках порушення правоустановчих норм. Суб’єктами цих правовідносин є посадові та інші особи, до повноваженя яких входять додержання вимог самоврядування , демократії в КСГП (колективі) в особі його органів, які згідно зістатутом можуть притягати правопорушників до відповідальності. Юридичним фактором, що спричиняє ці правовідносини, є вчинки особи, яка порушила правову норму; об'єктом — мета відновлення порушеного права.

4. Аграрне право визначає основні положення інституту права колективної власності. КСГП (кооператив), як суб'єкт права, здійснює право володіння, користування і розпоря­дження знаряддями, засобами і продукцією виробництва.

У його статуті зазначено, що для здійснення своєї діяль­ності та подальшого розвитку громадського господарства під­приємство створює, планомірно і продуктивно використовує й поповнює основні, обігові виробничі фонди, правовий ре­жим яких визначено нормами аграрного законодавства.

Підприємство передає своїм виробничим підрозділам не­обхідні для їхньої господарської діяльності приміщення, трактори, комбайни та інші машини, насіння, корми для тва­рин тощо. Ці підрозділи, будучи частиною КСГП (ВСГК, СпС, АСГТ, ТОВ), використовують надані їм засоби за їх призначенням і саме тому між ними виникають організаційні відносини, як між цілим і його частинами (бригадою, фер­мою); в особі останніх КСГП реалізує свої права власника. Між КСГП, з одного боку, і його підрозділами, з іншого, в даному випадку виникають організаційно-управлінські пра­вовідносини з приводу переданого майна: знарядь, насіння, кормів тощо. Норми права, які визначають правовий режим окремих об'єктів права колективної власності, також за сво­єю природою є правоустановчими. Таким чином, і в даному випадку правовідносини виникнуть лише внаслідок пору­шення права власності підприємства. Проте правовідносини, які при цьому виникають, залежно від складу правопорушен­ня регламентуються нормами іншого правового інституту.

Підприємство, як суб'єкт права власності, може вступати в правові відносини з юридичними особами і громадянами, одначе ці правовідносини відповідно регулюються нормами цивільного і фінансового права і як такі не є аграрно-пра­вовими.

5. Важливу галузь суспільних відносин, що виникають усе­редині сільськогосподарських підприємств становлять, поряд із відносинами колективної власності і самоврядування, тру­дові відносини. Останні являють собою колективні відноси­ни, що базуються на колективній власності та принципах ко­лективної організації суспільної праці. Всі трудові відносини розвиваються і вдосконалюються у тісному взаємозв'язку і взаємозалежності. Такими ж рисами характеризується систе­ма правових норм, що регулюють суспільні трудові відноси­ни. Як зазначалося вище, внутрішні трудові відносини регла­ментуються з допомогою аграрно-правових інститутів, визна­чених статутом та іншими локальними нормативно-правови­ми актами.

Учасниками утворюваних при цьому правовідносин є КСГП і кожний окремий його член. Правовою передумовою їх виникнення є членство в КСГП. З наявністю членства ці відносини можуть виникнути; з його припиненням — зника­ють або змінюються на суто трудові відносини, що ніяк не пов'язані з внутрішніми аграрно-правовими.

Суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників внут­рішніх трудових правовідносин, а також їх об'єкти визнача­ються характером і особливостями конкретних трудових від­носин і правовими нормами, безпосередньо з ними пов'яза­ними. Організація праці в КСГП, що відповідає сучасним ви­могам, передбачає планомірний розподіл робочої сили за галузями і виробничими підрозділами, раціональне її вико­ристання протягом року. Формування особового складу бри­гад, ферм і підсобних підприємств, закріплення за ними не­обхідних виробничих приміщень, устаткування, машин, ін­вентаря та іншого майна, призначення керівника і спеціалістів — усе це є організаційно-правовими заходами підприєм­ства, які випливають з його правоздатності як КСГП, ВСГК тощо. Здійснення цих заходів є організаційною передумовою виникнення трудових правовідносин між підприємством та його членами.

Для членів КСГП (ВСГК, СпС) юридичним фактом, що спричинює внутрішні трудові правовідносини, є правовий акт (рішення) правління КСГП, ВСГК, АСГТ про направлення кожного з них на роботу для виконання певних трудових функцій в конкретній бригаді, на фермі, в майстерні тощо; а для осіб, на посаду, — також акт відповідних органів управління ( загальнихзборів членів або зборів уповноважених, бригадних зборів із подальшим затвердженням правлінням підприємства). Органи управління підприємства, таким чином реалізують свої управлінські правомочності і щодо організації суспільної праці в КСГП, управління членами КСГП і всією виробничо-господарською, фінансовою, культурною діяльністю підприємства.

6. В аграрних трудових правовідносинах виявляється єдність і спільність правових принципів суспільної праці. Серед них основне місце займають правовідносини, що складаються при реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, трудової дисципліни. Взаємні права і обов'язки підприємства та його членів із виконання групових функцій визначаються особливостями кожного виду роботи залежно від сфери їх суворе додержання сприяє досягненню певного результату, заради якого ці правовідносини і виникли.

З трудовими правовідносинами нерозривно пов'язані правовідносини з оплати праці членів КСГП (ВСГК), спещалістів, керівників та найманих працівників. Матеріальна винагорода трудівників за їх працю в громадському господарстві є результатом, метою, до якої прагне одна зі сторін трудових правовідносин. Цей матеріальний інтерес трудівника стано­вить об'єкт внутрішніх трудових відносин.

Правові норми регулюють відносини щодо тривалості ро­бочого часу та часу відпочинку з урахуванням специфіки сільськогосподарського виробництва. Будучи урегульованими правом, вони також становлять інститут трудової дисципліни як правовідносин із властивим їм об'єктом і змістом.

7. Із трудовими тісно пов'язані правовідносини, що утво­рюються в процесі реалізації правових норм про охорону пра­ці. Цими правовими нормами визначаються умови виконан­ня робіт, поводження з технікою, отрутохімікатами, тварина­ми тощо. Частина цих норм регламентує питання дисципліни, праці, визначаючи конкретні обов'язки посадових осіб КСГП та їх членів щодо додержання вимог закону про охорону здо­ров'я. Порушення цих нормтягне різні види юридичних на­слідків передбачених законом.

Трудові правовідносини в підприємстві є своєрідною соці­ально-економічною і правовою передумовою виникнення правовідносин між державою і членом КСГП з приводу соці­ального забезпечення останнього, правовідносин між його членом і підприємством про доплату за рахунок підприєм­ства, а також соціального страхування працівників. Ці два останні види відносин за своєю природою є аграрно-право­вими.

8. Різновидом внутрішніх правовідносин є відносини, що виникають при застосуванні правових норм про дисциплінар­ну і матеріальну відповідальність.

§ 4. Структура внутрішніх правовідносин у державних сільськогосподарських підприємствах

1. Реформи управління та економіки, що здійснюються в державному секторі сільськогосподарського виробництва, на­повнюють новим характером і змістом поєднання внутрішніх у ДСГП організаційно-правових управлінських, майнових, земельних, фінансово-кредитних, трудових, соціальних та ін­ших відносин, у тому числі в тій частині, що регулюється аг­рарним правом, і визнаються аграрними правовідносинами. Характер і зміст аграрних правовідносин, що виникають у ДСГП, визначаються правоздатністю, якою наділені ці дер­жавні господарські утворення. Кожний з наведених вище ви­дів аграрних правовідносин виникає, змінюється або припи­няється залежно від чинності відповідних юридичних фактів, властивих діяльності ДСГП як суб'єкта цих правовідносин.

Внутрішні аграрні правовідносини у ДСГП характеризу­ються відповідною інтеграційністю, зумовленою тим, що во­но є державним сільськогосподарським підприємством. Його економічну основу становить не право власності (як, наприклад, у сфері внутрішніх аграрних правовідносин недержавних юридичних осіб), а право повного господарського відання. Це право визначено ст. 37 Закону "Про власність". На підставі даного права органи управління ДСГП надають своїм виробничим підрозділам засоби виробництва, знаряддя та інше майно на праві повного господарського відання.

Державне сільськогосподарське підприємство є суб'єктом дотування землею, а не її власником. Це призводить організаційно-правових земельних відносин у виробничого та іншого використання земельних ділянок, що функціонують поряд із земельними правовідносинами.

Своєрідними є відносини внутрішнього самоврядування в ДСГП. Лише в умовах реформування відносин власності та щодо наділення трудових колективів управлінськими повноваженнями, а також вдосконалення управлінських взаємин із керівником (директором ДСГП).

Правове регулювання внутрішніх відносин самоврядування в ДСГПздійснюється нормами Закону "Про підприємства в Україні”, Закону "Про підприємництво" і Статутом радгоспу. В сучасний період суспільні аграрні відносини є предметом аграрного права і аграрними правовідносинами.

Складовою внутрішніх правовідносин у ДСГП є трудові правовідносини між його адміністрацією і кожним конкретним найманим працівником. Ці відносини регулюються переважно нормами трудового права, що лежать в основі локальних правових норм, покликаних регулювати внутрішні трудові відносини. Такими, наприклад, є правовідносини, що виникають при притягненні винного працівника, який порушив правила внутрішнього розпорядку або ж посадову інструкцію, до дисциплінарної відповідальності.
Ознака інтеграційності (взаємозв'язку, взаємопоєднання) внутрішніх аграрних правовідносин у ДСГП пояснюється, по-перше, тим, що всі види цих правовідносин тісно між со­бою пов'язані, є певним суспільно-правовим сполученням, і, по-друге, їх правове регулювання забезпечується як правови­ми нормами, так і інститутами, що є елементом відповідних галузей права, й локальними аграрно-правовими нормами. Врахування ознаки інтеграційності внутрішніх у ДСГП, заснованих на державній власності, майнових, управлінських, трудових, соціальних та інших суспільних відносин, дозволяє дати науково обгрунтоване визначення правової природи цього виду аграрних правовідносин.

2. Важливу ланку внутрішніх аграрних відносин у ДСГП становлять відносини щодо реалізації його виробничо-госпо­дарської правоздатності. Першорядними серед них є відноси­ни щодо планування виробничо-господарської, фінансової діяльності та виконання планових виробничо-фінансових завдань, забезпечення господарської самостійності та управлінсько-економічної незалежності, повного господарського розрахунку, самоокупності йсамофінансування. Реалізація планових завдань і відповідно — виробничо-господарська ді­яльність ДСГП забезпечується функціонуванням наведених вище внутрішньогосподарських взаємин між адміністрацією ДСГП і його виробничо-господарськими підрозділами, спе­ціалістами, конкретними найманими працівниками, які пере­бувають з ним у трудових відносинах.

В умовах здійснення аграрної реформи виникає необхід­ність повнішого правового врегулювання виробничо-господарських, економічних відносин між виробничими підрозді­лами ДСГП більшої господарської їх самостійності, що також становить певну сферу внутрішньогосподарських аграрних правовідносин.

3. Функціонування відносин виробничо-господарської ді­яльності перебуває у безпосередньому зв'язку з відносинами стосовно додержання вимог виробничої, технологічної, фі­нансової, трудової дисципліни у процесі виробничо-госпо­дарської діяльності ДСГП. Визначені державними норматив­ними і локальними правовими актами з цього приводу права та обов'язки, взяті у своїй єдності й сполученні, зумовлюють господарські правомочності всіх учасників економічної діяль­ності. Як наслідок їхньої чинності виникають і функціонують у ДСГП відповідні внутрішні аграрні правовідносини.

Внутрішніми аграрними правовідносинами у ДСГП є від­носини, що виникають у процесі становлення, функціону­вання внутрішньогосподарського орендного підряду. Йдеться про правовідносини між адміністрацією ДСГП та його колек­тивом (групою) працівників (разом із членами їх родин або ж індивідуально), що виникають при оренді основних засобів виробництва, знарядь праці, а також відповідної земельної площі сільськогосподарських угідь з метою виробництва продуктів харчування та сировини, їх збуту за спеціальними уго­дами. Ці правовідносини за своїм характером і змістом є від­носинами, спрямованими на вдосконалення організації та оплати пращ в ДСГП.

§ 5. Правовідносини в аграрно-виробничих та інших агропромислових утвореннях

1. Правовідносини в аграрно-виробничих утвореннях розмежовуються залежно від видів, статусу і завдань, що стоять перед ними. Особливістю таких правовідносин є те, що вони складаються, головним чином, на підставі й через застосування локальних правових актів - положень (статутів) утворень, норм укладених угод, які визначають суб'єктивні права та юридичні обов’язки даних утворень.

Відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" (ст. 3) такі утворення (об'єднання) можуть бути у вигляді: а) асоціації , тобто договірного товариства, що не має права втручання і комерційну діяльність будь-кого з її учасників; б) корпорації, тобто договірного об'єднання з делегуванням повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників; в) консорціуму, тобто тимчасового об'єднання для досягнення статутної мети; г)концерну, тобто статутного об'єднання з існуванням повної фінансової залежності від одного або групи підприємств.

Локальні правові засновницькі акти та установчі документи мають погоджуватися з Державним антимонопольним комітетомУкраїни. Ці акти та чинне законодавство, специфікаправового статусу і завдань цих утворень визначають коло і зміст аграрних правовідносин, що складаються в таких утвореннях.

В Україні зареєстровано різноманітні утворення агрокомбінати, агрофірми, аграрно-торговельні фірми, асоціації, нау­ково-виробничі та інші об'єднання. Однак, попри їхні назви, всі вони належать, як правило, до статутних об'єднань із збе­реженням їх учасниками прав юридичних осіб.

2. Чільне місце серед аграрно-виробничих утворень в АПК України посідають агрокомбінати. Приміром, в агрокомбінаті "Рось" Київської області, відповідно до його Положення, складалися багатогранні, тісно поєднані виробничо-господарські, цивільні (договірні) та владно-управлінські правовід­носини. Суб'єктивні права і юридичні обов'язки цього агро-комбінату відображаються у правовідносинах, що складають­ся в галузях планування, науково-технічного прогресу, капі­тального будівництва, матеріально-технічного забезпечення, фінансів, кредиту тощо. Особливістю регулювання наведених вище суспільних відносин є те, що правові норми Положення про агрокомбінат "Рось" мають, головним чином, силу імпе­ративних правових норм, виконання яких є обов'язковими для ради, директора, апарату управління та господарств—­учасників комбінату. Обов'язковими до виконання є рішення його ради щодо внутрішньокомбінатських розрахункових цін на послуги ремонтно-технічних, будівельних підприємств для своїх же господарств—учасників агрокомбінату. Тут склада­ються правовідносини владного управлінського характеру.

Дещо іншого характеру правовідносини складаються при плануванні діяльності комбінату. Такі правовідносини мають констатуючий, узагальнюючий характер, оскільки плануван­ня діяльності комбінату має здійснюватись "знизу до верху". Держава і рада агрокомбінату не мають права зобов'язувати КСШ чи ДСГП укладати договори. Вони можуть лише еко­номічно заохочувати (наприклад, зустрічним продажем агро-виробникам дефіцитних товарів тощо) господарства укладати договори. Правовідносини, що виникають при заохоченнях такого гатунку, мають цивільно-правову, а не владно-управ­лінську природу.

3. Особливі правовідносини виникають в аграрно-торго­вельних підприємствах (власне, статутних об'єднаннях). Вони являють собою єдине в юридичному розумінні підприємство, що утворюється на базі заготівельних, переробних, транс­портних, торговельних та інших виробничих підрозділів, створених із метою поліпшення постачання населення міст, селищ міського типу, курортних зон плодоовочевою продук­цією і картоплею в свіжому і переробленому вигляді.

Правовідносини, що виникають усередині такого утворен­ня, також є виключно владно-управлінськими, оскільки всі (в минулому самостійні юридичні особи-господарства тощо) сільськогосподарські, транспортні формування в аграрно-торговельному підприємстві стають його структурними ви­робничими підрозділами.

4. В аграрних асоціаціях суспільні відносини між їх учас­никами регулюються на підставі положень (статутів), а також договорів про сумісну діяльність. В них складаються право­відносини (як внутрішні, так і зовнішні), що мають виключно цивільно-правовий характер, де суб'єкти мають рівні права, несуть зобов'язання за договорами.

Одним із різновидів асоціації є господарська асоціація. Вона може мати дві форми оформлення: перша — у вигляді створення юридичної особи, з її статутом, апаратом управлін­ня тощо, і друга — у вигляді багатостороннього договору. Са­ме тому в господарській асоціації (як юридичній особі) поруч із правовідносинами цивільно-правового характеру існувати­муть також владно-управлінські (наприклад, здійснення ке­рівництва) і трудові (прийняття, переміщення, переведення, звільнення) правовідносини. В господарській асоціації, яка діє на основі багатостороннього договору, навпаки, склада­тимуться правовідносини виключно цивільно-правового характеру.

5. Зі створенням агроконсорціумів можуть виникати два основні різновиди правовідносин, кожен із яких залежить від юридичного оформлення агроконсорціуму. В разі, коли ос­танній оформлено як юридичну особу, в ньому поряд із ви­робничо-господарськими і цивільними правовідносинами складаються також правовідносини владно-управлінського і трудового характеру. Якщо ж агроконсорціум оформлено у формі договору, то відповідно до правової природи регулювання цих відносин вони мають кваліфікуватися виключно як цивільно-правові.

6. У системі аграрно-виробничих утворень є й такі, діяльні­сть яких спрямована на наукове забезпечення розвитку АПК. Це, зокрема, науково-виробничі об'єднання (НВО), виробничі й науково-виробничі системи (ВС, НВО), діяльність яких регламентується статутами (положеннями) про них.

Залежно від завдань, форми утворення і статусу НВО та НВЦ в цих формуваннях виникають і функціонують три основні види правовідносин. Перший і головний вид — правовідносини суто цивільного характеру, оскільки цивільно-правова угода (договір) стає основою для створення НВО та НВС. Другий вид — правовідносини виробничо-господарського характеру, що складаються вже в процесі діяльності НВО та НВС на підставі укладеного договору. І, нарешті, тре­тій вид — правовідносини владно-управлінського характеру, що виникають між органами управління НВО та НВС і гос­подарствами, які входять до складу цих об'єднань (систем).

§ 6. Спільність галузей права та співвідношення аграрних та інших правовідносин

1. Закони створюються для людей, а люди живуть і працю­ють не заради законів, а для здійснення та реалізації, застосу­вання правових норм у своїх інтересах. Системі суспільних відносин, що врегульовані правом, відповідає система галузей права. Єдність галузей права України, як суверенної держави, проявляється в нерозривному зв'язку між собою всіх галузей права. Аграрне право також перебуває у діалектичному зв'яз­ку з державним (конституційним), земельним, цивільним, господарським, трудовим, фінансовим, цивільним процесу­альним правом. Цей зв'язок історично зумовлений єдністю суспільних відносин як єдиного цілого. На сучасній стадії розвитку міжнародного спілкування людей і держав посилю­ється взаємозв'язок і взаємозалежність міжнародних галузей права і порівняльного правознавства, назріває потреба в між­народному аграрному праві. Діалектичний взаємозв'язок за­значених галузей права з аграрним правом проявляється че­рез системи правовідносин, як форми І засобу застосування норм права.

В процесі правового регулювання внутрішньогосподар­ських відносин суб'єктів аграрних відносин застосовувані правові норми аграрного права відповідають принципам пра­ва України і його окремих галузей. При регулюванні зовніш­ніх правовідносин аграрних підприємств має місце юридич­ний феномен, коли один і той же об'єкт аграрних правовід­носин регулюється нормами аграрного права (як самостійної галузі права). Вони за своєю правовою природою і юридич­ним змістом мають спільні риси з іншою галуззю права; не будь аграрного права зазначені суспільні відносини регулюва­лися б нормами цієї іншої галузі права. Саме таким співвід­ношенням між спорідненими галузями права дає себе знати спільне і суб'єктивне в праві. Правильне розуміння природи взаємозв'язку і співвідношення правовідносин успішно вико­ристовується при визначенні місця окремих правових норм в системі правових інститутів і при проведенні кодифікації за­конодавства.

2. Конституція України є основним і визначальним зако­ном держави, джерелом державного права. Між останнім і аг­рарним правом існує відповідне співвідношення. Через галузь аграрного права впроваджуються (застосовуються) ті норми Конституції, для яких (залежно від особливостей суб'єкта і об'єкта аграрних правовідносин) є властивими юридична си­ла прямої дії. Такою є правова норма ст. 36 Конституції Ук­раїни, що визначає права громадян на об'єднання для досяг­нення і реалізації певних прав. Порушення цієї конституцій­ної норми має місце у випадку вчинення перепон для здій­снення такого об'єднання, зокрема в разі нескликання з вини посадових осіб (голова і правління) КСГП загальних зборів членів підприємства для вирішення питання про реорганіза­цію або ліквідацію підприємства. Співвідношення між дер­жавним правом і аграрним правом у цьому разі полягає в по­рушенні ст. 31 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Реалізація конституційної правомочності се­лян—членів підприємства перебуває у прямому зв'язку з на­явністю у галузевій нормі права відповідної санкції, що має бути застосована в разі вчинення порушення ст. 36 Конститу­ції України і ст. 31 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство".

3. Конституція України (ст. 13) визнає землю, її надра, ат­мосферне повітря, водні та інші природні ресурси власністю Українського народу. Від імені Українського народу право власності здійснюють органи державної влади і місцевого са­моврядування. Основний Закон країни закріпив право при­ватної власності на землю. Аграрне і земельне законодавство надає право власності на землю колективним сільськогосподарським підприємствам і позбавляє цього права державні сільськогосподарські підприємства. В результаті має місце протиставлення земельних правомочностей колективного і державного сільськогосподарського підприємства. Стаття 56 Земельного кодексу України, прийнятого 13 березня 1992 p., передбачає право громадянам України на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництво; дачного і гаражного будівництва. Якщо відноси­ни з приводу ведення селянського (фермерського) господар­ства становлять собою предмет аграрного права, то всі інші є предметом цивільного права. Цільове призначення земельних ділянок і зміст правосуб'єктності істотно впливають на їхню правову природу і підкреслюють їхню спільність І розмежування правовідносин.

Земельними є правовідносини щодо права власності на землю і права землекористування, правосуб'єктності учасни­ків земельних правовідносин, процедурно-процесуальних від­носин, пов'язаних із здійсненням землевпорядкувальних ро­біт, правовий режим земель населених пунктів та інші зе­мельні правовідносини. Усі вони є предметом земельного права як галузі права. Одначе організаційно-правові право­мочності суб'єктів права власності на землі сільськогосподар­ського призначення і права користування ними з боку дер­жавних сільськогосподарських підприємств розглядаються як аграрні правовідносини, їхнім предметом, цілями і завдання­ми є організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земельних ділянок для сільськогосподарських цілей, забезпечення їхнього екологічного використання, про­дуктивності і якості як природного ресурсу. Додержання цих організаційно-управлінських вимог покладається на керівні органи і посадові особи, власників і суб'єктів землекористу­вання. Ці правомочності охоплюють собою додержання зе­мельного законодавства і належну охорону і збереження земель.

4. Цивільний кодекс України та Господарський кодекс Ук­раїни (якщо він буде прийнятий) покликані визначати і регу­лювати майнові правомочності громадян і юридичних осіб. Цю мету спрямовані досягати і норми аграрного права. Вчен­ня про статус юридичної особи і визначення норми про неї викладені в провідних галузях права (цивільному і господар­ському). Б аграрному праві йдеться про специфічні право­мочності суб'єктів аграрного права, що є юридичними особа­ми. Зокрема з метою правового забезпечення охорони і захис­ту майнових прав селянського (фермерського) господарства відповідним галузевим правовим актом йому надано права юридичної особи.

Характерним співвідношенням цивільного права і аграр­ного права існує в процесі його реалізації інститут права власності і в першу чергу права власності колективного сільськогосподарського підприємства. Усі ті суспільні відносини власності (реалізація права володіння, права користування, права розпорядження), що складаються внутрі КСГП, у селянському (фермерському) господарстві спрямовані на здійснення внутрішньогосподарської діяльності і становлять собою виключно аграрно-правові відносини. Зовнішні ж відносини власності є одночасно предметом аграрного і цивільного права. Саме у цій частині відносини права власності — є основою аграрно-ринкових економічних відносин.

Таким же двоєдиним співвідношенням належить розглядатии систему аграрно-договірних зобов'язань, стороною в яких є аграрно-виробничі чи підприємницькі аграрні підприємства. Цим співвідношенням слід розглядати ті договори, без яких неможлива виробничо-господарська діяльність у сільському господарстві. Саме таким договорам приділена увага в XXV розділі книги.

5. Аграрне право становлять правові норми і правові інститути, покликані регламентувати цілу систему трудових відносин між членами і конкретним колективним сільськогосподарським підприємством, між працівником і державним аграрним підприємством або ж міжгосподарським об'єднанням та ін. Ці відносини відповідно регулюються внутрішніми правовими актами про працю та оплату праці членів КСГП, а стосовно найманих працівників — КЗпП України. У регулюванні внутрішніх трудових відносин допускається застосування в порядку допоміжного (субсідіарного) засобу правила трудового законодавства України.

Звертає на себе увагу стан, що у взаєминах міжгосподарських будівельних і спеціалізованих виробничих підприємствax та об'єднаннях трудові відносини їхніх працівників регулюються нормами трудового, а не аграрного права. Ця доцільна і прогресивна практика потребує законодавчого закріплення.

6. Правосуб'єктність аграрних підприємств та інших суб'єктів аграрного права реалізовується у своєрідному взаємозв'язку і співвідношенні з правоздатністю органів державного управління сільським господарством — органами Міністерства агропромислового комплексу України, Державним Комітетом України по земельних ресурсах та ін. Повноваження останніх визначаються відповідними положеннями про ці органи, норми яких становлять галузь адміністративного пра­ва України. Державна управлінська діяльність цих органів спрямована на здійснення державного управління державни­ми сільськогосподарськими підприємствами, організаціями та об'єднаннями. Державне регулювання сільським господар­ством стосовно колективних (КСГП, акціонерні товариства, сільськогосподарські кооперативи) і приватні в особі селян­ських (фермерських) господарств. Державне регулювання ци­ми суб'єктами аграрного права здійснюються лише шляхом рекомендацій (тобто свого роду керівництва ними з боку дер­жави). Визнання самостійності аграрного права як галузі пра­ва і своєрідності аграрних правовідносин зумовлюють специ­фіку і забезпечують більшу ефективність застосування право­вих норм щодо компетенції зазначених органів державного регулювання сільським господарством.

На нашу думку, предмет аграрного права становлять суспільні відносини стосовно сільського господарства. При окресленні предмета кооперативного права за основу береть­ся лише організаційно-правова форма регулювання різнобіч­них відносин (застосування кооперативу у системі споживчих товариств, житлово-будівельних, гаражно-будівельних утво­рень). Тому мабуть є підстави розглядати кооперативне право лише як виключно навчальну дисципліну і не пов'язувати кооперативне право з галуззю права.

Розділ IV

ПРАВОСУБ'ЄКТНІСТЬ АГРАРНИХ ТОВАРОВИРОБНИКІВ-ПІДПРИЄМЦІВ

§ 1. Поняття і класифікація правосуб'єктності аграрних товаровиробників

1. Основними виробниками продуктів харчування, сиро­вини і продовольства рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження в Україні є аграрні під­приємці усіх форм власності та легальних організаційно-пра­вових форм господарювання. В Україні за обсягами та асор­тиментом виробництва аграрними підприємцями є колектив­ні, державні та сільськогосподарські, рибальські та мислив­ські підприємства, сільськогосподарські (аграрні) виробничі кооперативи і господарські товариства, спілки селян, селян­ські (фермерські) агрооб'єднання, асоціації, а також спільні з іноземними інвестиціями аграрні підприємства. Цих аграр­них товаровиробників об'єднує те, що всі вони, по-перше, є юридичними особами, по-друге, аграрними підприємцями, по-третє, що всі вони створені чи засновані власником(-ами) для досягнення статутної мети, завдань та функцій.

Такими спільностями для них є власне виробництво то­варної маси продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження та їх реалізація в тому числі й у переробленому вигляді. Спільним для них є також отримання прибутку від здійснення такого виробництва, реа­лізації продукції та інших видів діяльності на засадах підпри­ємництва, а також їх участь в цивільно-правових і товарно-грошових відносинах. Поряд із задоволенням статутних член­ських і корпоративних прав та інтересів, є також здійснення цими аграрними підприємцями-товаровиробниками певних соціальних функцій забезпечення своїх членів, акціонерів та учасників, найманих працівників та працівників соціальної сфери (вчителів, лікарів та ін.).

Чинне законодавство України цих аграрних товаровироб­ників зі статусом юридичної особи водночас називає та визнає підприємствами, господарськими товариствами, коопе­ративами, селянськими (фермерськими) господарствами, суб'єктами права, господарюючими суб'єктами, суб'єктами підприємницької діяльності (суб'єктами підприємництва), суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, учасниками аг­рарних та ринкових правовідносин тощо. З'ясування поня­тійного апарату агарного права, виявлення спільних рис і аналіз їх відмінностей та співвідношення змісту наведених вище понять (термінів) є вкрай необхідним для розуміння су­ті суб'єктів аграрного права, повноважень та їх розмежування за певними ознаками, з'ясування їхньої правосуб'єктності.

2. Правосуб’єктність цих аграрних товаровиробників-підприємців зі статусом юридичних осіб є однією з визначальних вихідних для з'ясування сутності та особливостей цих аграр­них товаровиробників. З позиції теорії аграрного права право суб'єктність цих аграрних товаровиробників-підприємців ста­ новить собою сукупність правових норм Конституції України, законів і підзаконних актів, правових норм установчих докумен­ тів (статутів та установчих договорів), покликаних визначи­ ти суб'єктивні права і обов'язки аграрних товаровиробників зі статусом юридичних осіб (різних видів та їх типів), що органіч­ но поєднують та реалізують виробничо-підприємницькі та притаманні їм соціальні функції через свою спеціальну право­ здатність.

3. Розмежування аграрних товаровиробників із статусом юридичної особи можна чинити за різними критеріями, і зок­рема, за формою власності, спеціальною правоздатністю та функціями, суб'єктним складом, організаційно-правовою формою.

Так, за формою власності всі юридичні особи, зокрема аг­рарні товаровиробники згідно з чинним Законом України "Про власність" поділяються на: приватні, колективні, дер­жавні та змішані, а згідно з проектом Цивільного кодексу Ук­раїни, прийнятим Верховною Радою України 5 червня 1997 р. у першому читанні (надалі — проект Цивільного кодексу 1997 р.) — на юридичні особи публічного права та на юри­дичні особи приватного права, і у тому числі зі змішаною формою власності. До перших відносяться юридичні особи, що створені за правилами норм публічного права, розпоряд­чим способом і тільки на підставі рішення державних органів. До других відносяться — такі, що засновані, створені за ініціативою приватних осіб, як правило, на договірних засадах, за правилами норм цивільного приватного права, а до тре­тіх — також такі, що створені як правило за ініціативою при­ватних осіб та за участю юридичних осіб публічного права (державних органів) виключно на договірних засадах і також за правилами норм цивільного приватного права, оскільки юридичні особи публічного права вступають у цивільно-право­ві відносини, що породжують виникнення юридичної особи зі змішаною формою власності.

За спеціальною правоздатністю розрізняються юридичні особи публічного права від юридичних осіб приватного пра­ва. Так, перші наділені, головним чином, спеціальною управ­лінською правоздатністю для здійснення спеціальних зав­дань, не обумовлених їх участю у цивільному обороті (на­приклад, управлінських правомочностей МінАПК та їх орга­нів на місцях). На відміну від них, юридичні особи публічного права, що створені з метою одержання прибутку (наприклад, державні сільськогосподарські підприємства то­що), так само як і юридичні особи приватного права наділені правоздатністю брати участь у різноманітних цивільно-право­вих, товарно-грошових відносинах, будувати їх виключно на договірних засадах за правилами норм цивільного приватного права з метою отримання прибутку. Ця група юридичних осіб, що діє на засадах підприємництва, наділена також спе­ціальною правоздатністю щодо використання земель та ін­ших природних ресурсів як основних засобів виробництва.

За функціями всіх юридичних осіб приватного і юридичних осіб публічного права слід поділити на учасників та неучасників цивільно-правових, товарно-грошових відносин. На від­міну від інших юридичних осіб публічного права, наділених управлінсько-розпорядчими функціями, всі аграрні підприємці статусом юридичних осіб приватного та публічного пра­ва саме як товаровиробники наділені загальними функціями бути учасниками цивільно-правових відносин і задовольняти інтереси власника юридичної особи.

Крім зазначених ці аграрні підприємства за законодав­ством, статутами та іншими локальними нормативно-право­вими актами наділені також і спеціальними функціями. Се­ред останніх виділяються дві основні групи функцій, а саме: виробничо-підприємницького та соціального спрямування. До першої групи належать функції організації виробництва і власне самого виробництва товарної маси продуктів харчу­вання, продовольства і сировини та рослинного і тваринного походження, здійснення власної переробки цієї продукції та сировини, зберігання, транспортування, реалізації продуктів, продовольства, сировини, в тому числі у переробленому ви­гляді або через власну торговельну мережу, виконання інших робіт та надання послуг стороннім з метою одержання при­бутку. До другої групи належать такі функції як поліпшення обслуговування сільського населення, формування повноцін­ного життєвого середовища для селян шляхом стимулювання всіх форм житлового будівництва, розвитку матеріальної бази закладів соціально-культурного призначення, прокладення інженерних мереж з метою комплексного облаштування сіль­ських населених пунктів та територій, поліпшення їх плану­вання і забудови, а також фінансування розвитку соціальної сфери села, допомоги селянам у веденні приватного підсоб­ного господарства.

За суб'єктним складом аграрні товаровиробники можуть бути поділені на українські та спільні з участю іноземного ін­вестора тощо. Спільним у них є тільки те, що, по-перше, всі вони мають бути зареєстровані в Україні і тільки у такий спо­сіб набути загальну і спеціальну правоздатність і, по-друге, що вони за Законом "Про підприємництво" та за іншими за­конами є підприємцями, предмет і статутна діяльність га спе­ціальна правоздатність яких пов'язана з аграрним товаровиробництвом, тобто вони є аграрними підприємцями.

За організаційно-правовими формами всіх аграрних товаро­виробників — юридичних осіб згідно з законами "Про влас­ність", "Про підприємства в Україні", "Про господарські то­вариства", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про колективне сільськогосподарське підприємство", "Про се­лянське (фермерське) господарство", а також з проектом Ци­вільного кодексу 1997 р. можна поділити на господарські то­вариства, кооперативи, підприємства, селянські (фермерські) господарства.

4. Аграрне підприємство може бути засновано на будь-якій формі власності (в тому числі й на змішаній) та у легальних організаційно-правових формах. Воно відрізняється від інших підприємств, по-перше, предметом діяльності — виробницт­вом, а потім уже переробленням та реалізацією (з метою одержання прибутку) продуктів харчування рослинного і тваринного походження; по-друге, використанням у своїй діяль­ності природних ресурсів, їхніх властивостей, насамперед землі та водних об'єктів як головного засобу аграрного ви­робництва. А тому під аграрним підприємством слід розуміти комплекс майна (сільськогосподарські землі, риболовні та мисливські угіддя, інші матеріальні та нематеріальні елемен­ти, які мають грошову (вартісну) оцінку (ціну), що викорис­товується власником(-ами) або створеним(-и) юридичною особою для виробництва продуктів харчування, продоволь­ства і сировини рослинного і тваринного походження, а та­кож для виконання інших робіт, надання послуг, заняття тор­гівлею з метою одержання прибутку. Суб'єктом аграрного права, носієм прав і обов'язків є власник(-и) аграрного підприємств, а при створенні (заснуванні) ним(-и) юридич­ної особи — сама юридична особа.

5. У розв’язанні сучасних проблем забезпечення України продовольством власного виробництва приймають саму без­посередню участь суб'єкти суспільних аграрних відносин. Ос­танні як безпосередні учасники таких відносин та як суб'єкти права є одночасно суб'єктами аграрного права і суб'єктами аграрних правовідносин. У цьому зв'язку не потребує дове­дення думка проф. Кечек'яна С. Ф., що поняття "суб'єкт аграрного права" і "суб'єкт аграрних правовідносин" є тотожніми. Разом з тим поняття "суб'єкт аграрного права", "суб'єкт аграрного господарювання" та "суб'єкт аграрного підприємництва (агробізнесу)" не є рівнозначними. Останні (за умови їх належної легалізації) мають загальну право- та дієздатність. Однак саме як аграрні товаровиробники ці юри­дичні особи у різних організаційно-правових формах за зако­нодавством України наділені спеціальною правоздатністю, межі якої визначені метою, завданням та предметом статутної діяльності. Тому є всі підстави твердити, що поняття "суб'єкт господарювання (господарюючий суб'єкт) на землі" має ін­терпретуватися як похідне від поняття "суб'єкт права", "суб'єкт аграрного права". Саме як суб'єкт аграрного права та чи інша юридична особа приватного права кооперативного або акціонерного типу (маючи загальну правоздатність) уже на підставі своєї спеціальної правоздатності наділена правом бути суб'єктом господарювання на землі, учасником саме аграрних ринкових суспільних відносин.

6. В Україні відповідно до змісту національного зако­нодавства поняття "суб'єкт підприємництва", "суб'єкт аграр­ного підприємництва (аграрний підприємець)" за своїм юри­дичним змістом і значенням майже тотожні поняттю "суб'єкт аграрного права". Такий висновок випливає зі змісту законів "Про підприємництво" (ст. 2), "Про підприємства в Україні" (статті 1, 21), "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" (ст. 1), "Про сільськогосподарську кооперацію" (ст. 1), "Про господарські товариства" (ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 1), а також зі змісту Поста­нови Кабінету Міністрів №740 від 25 травня 1998 р. "Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності". Він також випливає зі змісту проекту Цивільного кодексу України (1997 p.).

Згідно з цими законодавчими та підзаконними актами "суб'єктами підприємницької діяльності" в аграрному секторі України визнаються всі легалізовані аграрні товаровиробни­ки, незалежно від їхніх форм власності та організаційно-пра­вових форм господарювання.

Визначальним у тому, хто належить до суб'єкта аграрного підприємництва (тобто хто, по суті, є аграрним підприєм­цем), є, по-перше, легалізація цього підприємця-товаровиробника шляхом його державної реєстрації, зокрема, як юри­дичної особи у організаційно-правовій формі, обраній власником(-ами) та визнаваній державою; по-друге, — предмет діяльності цього підприємця (насамперед, виробництво про­дуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження), по-третє, — використання землі та інших природних ресурсів у якості основного засобу вироб­ництва, по-четверте, — органічне поєднання у своїй діяль­ності підприємницької і соціальної діяльності, оскільки тру­дові колективи цих суб'єктів підприємництва, як правило, є їх членами або учасниками/акціонерами, комплектуються із населення населених пунктів, довкола яких розташовані зем­лі цих суб'єктів аграрного підприємництва.

Поняття "суб'єкт аграрного підприємництва (аграрний підприємець)" є узагальнюючим. Як і у всіх розвинених краї­нах світу, воно одночасно охоплює як визначення (найменування) самого суб'єкта, так і предмет його діяльності, а також спеціальну правоздатність, легалізовану шляхом державної реєстрації. Поняття "аграрний підприємець", "суб'єкт аграрного підприємництва (агробізнесу)", по суті, є синонімами, під якимикриється один і той же суб'єкт аграрного права з визначеними правомочностями саме аграрного підприємця, на відміну від інших понять аграрний підприємець має дещо своєрідні ознаки, що відокремлюють його серед іншого загалу підприємців. Така своєрідність полягає у тому, що саме аграрним підприємцям належать притаманні функції соціаль­ного спрямування. На в ідміну від інших аграрні підприємці є активними учасниками організаційних і земельних правовідносин, а такожучасниками своєрідних внутрішніх майнових, управлінськихта трудових і особливо членських майнових та членських трудових правовідносин. Вони є також учасниками інших внутрішньогосподарських виробничих правовідносин, що складаються в основних і додаткових галузях аграрного виробництва, внутрішніх і зовнішніх правовідносинах у соці­альній сфері, у яких вони (аграрні підприємці) є ключовою фігурою. Існування таких особливостей обумовлюють відок­ремленість і визначену самостійність аграрних підприємців за функціями і правоздатністю та багатогранністю правовідно­син. А тому поняття "аграрний підприємець (суб'єкт аграрного Підприємництва) " як узагальнююче охоплює всіх виробників товарної маси продуктів харчування, сировини і продоволь­ства, зі статусом як юридичної особи всіх форм власності і ле­гальних організаційно-правових форм, так і селянських (фер­мерських) господарств, і громадян, які зареєструвалися як підприємці. Аграрний підприємець має спеціальну правоздат­ність та функції виробничого, підприємницького і соціально­го характеру, є учасником багатогранних внутрішньогоспо­дарських і зовнішньогосподарських товарно-грошових право­відносин.

7. Слід зазначити, що поняття "учасник аграрних право­відносин" не у всіх випадках можна віднести до кола суб'єк­тів аграрного права та, відповідно, — аграрних підприємців і суб'єктів аграрних правовідносин. Учасниками аграрних пра­вовідносин у визначених законодавством та локальними нормативно-правовими актами межах можуть бути визнані структурні підрозділи суб'єктів аграрного підприємництва, їх­ні члени, учасники/акціонери та члени їх сімей. Йдеться ви­ключно тільки про відносини, що складаються у процесі ор­ганізації праці, коли за договором між виконавчим органом управління і структурним підрозділом визначаються певні правомочності останнього щодо надання підрозділу основних засобів виробництва (в тому числі земель) у оренду, щодо реалізації виробленої продукції, продовольства, сировини, щодо розподілу прибутку між членами цих підрозділів. Однак ці підрозділи не є суб'єктами права та суб'єктами підприєм­ництва; вони не можуть бути стороною в загальних та арбіт­ражних судах, оскільки за законом такими визнаються тільки юридичні та фізичні особи.

8. Відповідно до чинного законодавства всі суб'єкти аграр­ного права за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу (див. схему 5). У свою чергу за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на приватній (у можливих її різновидах — кооперативній, ко­лективній тощо), державній та муніципальній формах влас­ності аграрні підприємці, головним завданням і предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів хар­чування, продовольства і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження. Саме як виробники продуктів харчування (насамперед сільськогоспо­дарської продукції, сировини і продовольства) приватні аг­рарні підприємці кооперативного (колективні сільськогоспо­дарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціо­нерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприємці, діяльність яких заснована на змішаній формі власності (в тому числі із залу­ченням іноземного капіталу), виступають основними суб'єк­тами аграрного права й аграрних правовідносин та аграрного підприємництва виключно як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства.

Приватні підсобні господарства громадян як виробників продуктів харчування і продовольства, чия діяльність пов'яза­на з використанням природних об'єктів як головного засобу виробництва таких продуктів харчування і продовольства, та­кож слід віднести до цієї групи суб'єктів аграрного права. А ці господарства не визнані формально аграрними підприємцями, оскільки вони de jure не зареєструвалися як такі.

Другу групу суб'єктів аграрного права і аграрних правовідносин формують підприємці, діяльність яких заснована . різних формах власності та організаційно-правових форм, правосуб’єктність і статутна діяльність котрих націлена на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності аграрних підприємців-товаровиробників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльності яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, гідромеліо­ративного, технічного та іншого забезпечення виробничої ді­яльності підприємців, що безпосередньо займаються вироб­ництвом продуктів харчування, сировини і продовольства, незалежно від їх форм власності та організаційно-правових форм.

Третю групу суб'єктів аграрного права і аграрних ринкових правовідносин становлять установи-підприємці, головним чином акціонерного типу, правосуб'єктність і статутна діяль­ність яких спрямовані на надання всіляких фінансово-кре­дитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення саме підприємницької (в тому числі й виробничо-господарської, фінансової) діяльності аграрних підприємств-товаровиробників. До цієї групи входять, зокре­ма, акціонерний банк "Україна" та інші комерційні банки, агро- та інші біржі, страхові компанії (наприклад, страхова компанія "Селянський дім"), холдінгові аграрні (така нині створюється на Чернігівщині).

Віднесення цих елементів ринкової інфраструктури до суб'єктів аграрного права та аграрних ринкових правовідно­син базується на тому, що самі аграрні підприємці-товаровиробники є, по-перше, співвласниками (акціонерами) назва­них банків, бірж, страхових і холдінгових компаній, по-друге, є одночасно клієнтами цих елементів ринкової інфраструкту­ри. Крім того, аграрні підприємці як акціонери (співвласни­ки) і як клієнти з метою забезпечення своєї власної конку­рентоспроможності, гарантованого ринку збуту продуктівхарчування, сировини, продовольства аіасного виробництва об'єднують свій капітал безпосередньо і опосередковано че­рез засновані ними банки, біржі, страхові компанії та створю­ють формування виїцого рівня — холдшгові компанії, де во­ни (аграрні підприємці) і співвласники (акціонери), і клієнти.

9. Державна реєстрація є неоднаковою умовою визначення правового становища кожного сільськогосподарського під­приємства. З моменту вчинення державної реєстрації у під­приємств виникають права юридичної особи. Державна реєстрація є свого роду юридичним фактом, спрямованим на забезпечення права сільськогосподарському товаровиробни­кові проводити свою господарчо-підприємницьку діяльність і бути учасником ринкових економічних відносин.

Чинне законодавство України покладає обов'язок кожно­го підприємства здійснити його державну реєстрацію і таким чином набути прав юридичної особи. Першорядним у цьому відношенні є Закон "Про підприємництво", в ст. 8 якого йдеться про державну реєстрацію. Цьому обов'язку присвя­чені також ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні", ст. З Закону "Про сільськогосподарське підприємство", ст. 6 Зако­ну "Про господарські товариства", ст. 9 Закону "Про селян­ське (фермерське) господарство", ст. 6 Закону "Про сільсько­господарську кооперацію.

З метою наведення порядку в ліцензуванні суб'єктів під­приємницької діяльності Кабінет Міністрів України 25 трав­ня 1998 р. прийняв постанову і затвердив Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності. Згідно з цими актами державну реєстрацію повинні пройти всі суб'єкти підприємницької діяльності. Ті з них, державна реєстрація яких проведена до 29 квітня 1994 р. і які не мають свідоцтва про державну реєстрацію, а також ті, які одержали такі свідоцтва до 29 квітня 1994 р повинні одержати (обміня­ти) їх в органи державної реєстрації, в якому вони перебува­ють на обліку Заміна та одержання свідоцтв про державну реєстрацію проводиться на підставі документів, що засвідчу­ють державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяль­ності При цьому за одержане свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності зобов'яза­ний сплатити реєстраційний збір.

10 Державна реєстрація суб'єкта аграрного права як аграрного підприємця є визначальним юридичним фактомдля їх відмежування від тих утворень, що не мають і не мо­жуть мати такого статусу. Саме реєстрація селянською (фер­мерського) господарства і/або аграрного підприємця зі стату­сом юридичної особи приватного права кооперативного і/чи акціонерного типів є юридичним фактом для визнання їх суб'єктами аграрного права і аграрного підприємництва. То­му будь-які внутрішньогосподарські утворення, наприклад, внутрішньогосподарські кооперативи, підрядні орендні колективи, підсобні цехи (промисли), не є самостійним суб'єктами аграрного права і підприємництва (попри надані їм повноваження з боку цих юридичних осіб).

На відміну від законодавства інших країн, в Україні не визнаються суб'єктом права різноманітні кооперування селін без створення (заснування) ними юридичної особи і державної реєстрації останньої. На відміну від України, наприклад у ФРН, суб'єктом права (без статусу юридичної особи) визна­ються: а) так звані кільця, які є формою кооперування фер­мерів у вигляді договірного утворення для надання взаємної допомоги технікою; б) кооперування зусиль та майна батька й сина для ведення фермерського господарства. З позиції ук раїнського закону, у наведених вище випадках має місце лише кооперування фермерів на підставі договору (по суті, проспільну діяльність); і така кооперація не визнається суб'єктами права, оскільки здійснюється без створення (заснування) та легалізації юридичної особи — справжнього суб'єкта права як за українським, так і за німецьким законодавством.

Державна реєстрація є необхідною умовою визначені правового становища кожного сільськогосподарського під­приємства. З моменту вчинення державної реєстрації у під­приємств виникають права юридичної особи. Державна реєстрація є свого роду юридичним фактом, спрямованим на забезпечення права сільськогосподарському товаровироб­никові проводити свою господарчо-підприємницьку діяль­ність і бути учасником ринкових економічних відносин.

Чинне законодавство України покладає обов'язок кожно­го підприємства здійснити його державну реєстрацію і таким чином набути прав юридичної особи. Першорядним у цьому відношенні є Закон "Про підприємництво", в ст. 8 якого йдеться про державну реєстрацію. Цьому обов'язку присвя­чені також ст. 6 Закону "Про підприємства в Україні", ст. З Закону "Про сільськогосподарське підприємство", ст. 6 Зако ну"Про господарські товариства", ст. 9 Закону "Про се­лянське (фермерське) господарство", ст. 6 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію".

З метою наведення порядку в ліцензуванні суб'єктів підприємницької діяльності Кабінет Міністрів України від 25 травня 1998 р. прийняв постанову і затвердив Положення щю державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяль­ності. Згідно з цими актами державну реєстрацію повинні пройти всі суб'єкти підприємницької діяльності. Ті з них, державна реєстрація яких проведена до 29 квітня 1994 р. і які не мають свідоцтва про державну реєстрацію, а також ті, які одержали такі свідоцтва до 29 квітня 1994 р. повинні одер­жати (обміняти) їх в органі державної реєстрації, в якому вони перебувають на обліку. Заміна та одержання свідоцтв про державну реєстрацію проводиться на підставі документів, що засвідчують державну реєстрацію суб'єкта підприємниць­кої діяльності. При цьому за одержане свідоцтво про держав­ну реєстрацію суб'єкт підприємницької діяльності зобов'яза­ний сплатити реєстраційний збір.

§ 2. Правосуб'єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств

1 Суб'єктом аграрного права є кожне окремо взяте колек­тивне І кооперативне сільськогосподарське підприємство. Правове становище цих підприємств визначається нормами Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство і Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та Статутом кожного з цих підприємств. Згідно з ст. 4 Закону "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство" в Статуті зазнача­ються найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, порядок вступу громадян до членів підприємства і припинення членства в ньому, принципи формування спільної власності та права членів щодо неї, за­гальні права та обов'язки членів підприємства та його членів щодо використання й охорони земель, водних та інших при­родних ресурсів, виробничо-господарської, фінансової і тру­дової діяльності, питання оплати та охорони праці, соціальні гарантії, умови і порядок реорганізації та ліквідації підприєм­ства. Державна реєстрація підприємства здійснюється не пізніше 30 днів з дня подання необхідних документів. Юридич­ний факт державної реєстрації колективного сільськогоспо­дарського підприємства є підставою для надання йому прав юридичної особи і визначає термін виникнення у підприєм­ства такого права.

За подібною правовою регламентацією створюється і наді­ляється відповідною правосуб'єктністю виробничий сільсько­господарський кооператив. Ст. 2 Закону "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" залежно від цілей, завдань і характеру діяльності сільськогосподарського кооператива поділяє їх на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійсню­ють свою господарську діяльність на засадах підприємництва з метою одержання доходу. Обслуговуючі кооперативи спря­мовують свою діяльність на обслуговування сільськогоспо­дарського та іншого виробництва учасників кооперації. В свою чергу залежно від виду діяльності обслуговуючі коопера­тиви поділяються на переробні, заготівельно-збутові, поста­чальницькі та інші. Здійснювані ними послуги пов'язані з ви­робництвом, переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісівництва і рибництва. Оскільки обслуго­вуючі кооперативи головним чином пов'язані з сільським господарством, то правовідносини, які виникають в процесі їхньої діяльності належить розглядати як предмет аграрного права, хоч вони і мають певні спільні риси з кооперативним правом.

Враховуючи спільні риси колективних сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів ціл­ком допустимо їх розглядати як різновид (тип) кооператив­них утворень.

2. Економічну основу створення і діяльності колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств стано­вить колективна власність підприємства як юридичної особи, а його члени — в частині майна, яку вони одержують при ви­ході із підприємства.

Відповідно до ст. 20 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" кооператив є власником будівель, споруд, гро­шей, майнових внесків його членів, виготовлюваної ним продукції, доходів, одержаних від її реалізації, продуктової та пішої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, а також пішого майна, придбаного на підставах, не заборонених зако­ном. Члени кооперативу в якості пайового внеску можуть передати йому земельну ділянку. Майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди. Кожний з цих фондів має відповідний правовий режим.

Особливість правосуб'єктності аграрних приватних підприємств кооперативного типу полягає в тому, що в них має місце об'єднання насамперед робочої сили, а не капіталів, “У кооперації капітал — слуга, а не господар", — писав ще в 1925р. О. В. Чаянов.

3. Закони про колективне і кооперативне сільськогосподарське підприємство встановлюють право самоврядування, органи управління на їхню компетенцію, що також становлять його правосуб'єктність. Засади права самоврядування в КСГП і ВСГК більш повно викладені у спеціальних розділах їхстатутів. Управлінська правосуб'єктність цих підприємств полягає у створенні і участі представників цих підприємствв роботі представницьких органів управління колективними сільськогосподарськими підприємствами з боку Всеукраїнської ради представників колективних сільськогосподарських підприємств. Згідно з ст. 25 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" для організаційно-правового забезпечення економічної самостійності підприємства охорони його прав, узагальнення досвіду роботи та представлення інтересів підприємства у відносинах з органами влади і управління створюються його представницькі органи. Демократичність самоврядування у підприємстві забезпечу­ється додержанням закріпленої в його статуті системи організаційно-управлінських і процедурно-правових норм.. Істотну правосуб'єктність колективних і кооперативних сільськогосподарських підприємств становлять трудові правовідносини. Це відносини щодо організації праці (бригади, ланки), додержання членами КСГП і ВСГК своїх трудових прав та обов'язків, що охоплюється поняттям трудової дисципліни, додержання підприємством обов'язків по забезпеченнюохорони здоров'я і відшкодування шкоди, заподіяної трудівникові при виконанні роботи, запровадження на підприємстві сучасних систем і форм оплати праці та її на­лежне правове регулювання, наближення принципів оплати праці працівників колективно-кооперативних утворень з оп­латою праці в державних або акціонерних сільськогосподар­ських підприємствах. У цьому разі мається на увазі впровад­ження в колективних і кооперативних підприємствах обов'яз­кового мінімального рівня оплати праці так як це встановле­но для найманих працівників і врегульовано п. 6 ст. 19 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Тру­довими є також відносини, які виникають в разі вчинення працівником дисциплінарного проступку і настання дисцип­лінарної відповідальності, а також у разі заподіяння праців­ником при виконанні трудових обов'язків майнової шкоди і настання його матеріальної відповідальності.

Трудові правовідносини, що виникають в процесі вироб­ничо-господарської та управлінської діяльності колективних і кооперативних підприємств, регулюються нормами аграрного законодавства та локальними внутрішньоправрвими актами з цих сільськогосподарських підприємств. Правову основу цих актів становлять відповідні положення Конституції України. Зокрема, ст. 43, згідно з якою громадяни мають право на пра­цю, що включає можливість заробляти собі на життя. Держа­ва створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Кожен має право на належні, безпечні умови праці, на заробітну плату не нижче від визначеної за­коном. Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45), в тому числі право на оплачувану щорічну відпустку. Члени КСГП і ВСГК мають право на забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом (ст. 46). Посилання на особливості колективного і кооперативного сільськогосподарського виробництва і правового статусу аг­рарних підприємств не можуть бути підставою для недодер­жання по відношенню до селян наведених положень Консти­туції України.

§ 3. Правосуб'єктність акціонерних сільськогосподарських товариств

З часу проголошення незалежності України здійснено за­ходи щодо розвитку приватної і колективно-кооперативної власності, виникнення нових для України форм організації сільськогосподарського виробництва, визнання їхньої рів­ноправності, наділення їх повною господарсько-управлінською самостійністю. Серед цих нових утворень набули по­ширення і правового визнання акціонерні сільськогосподар­ські товариства, які виробляють сільськогосподарську про­дукцію.

Правове становище акціонерного сільськогосподарського товариства визначається нормами Закону "Про господарське товариство" від 19 вересня 1991 р. та Статутом цього товариства. Для розробки такого Статуту акціонерне сільськогосподарське товариство використовує Типовий Статут відкритого акціонерного товариства, створеного шляхом корпоратизації державного підприємства, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Фондом державного майна країни і Міністерством юстиції України від 31 серпня 1993р.

За своєю економічною сутністю і правовим статусом АСГТ слід вважати утворенням корпоративного типу.

2.При створенні акціонерних товариств першорядним є вирішення питання про власність. Принциповою особливістю правосуб'єктності цієї групи аграрних підприємців є на­перед те, що ці товариства — об'єднання капіталу, а не особистої трудової участі.

Майнова правосуб'єктність АСГТ безпосередньо пов'язана з правовим режимом майна акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю. Так, відповідно до ст. І2 Закону "Про господарські товариства" ці товариства є власниками: майна, переданого їм засновниками і учасниками у власність; продукції, виробленої товариствами внаслідок господарської діяльності; одержаних доходів; іншого майна, на підставах, не заборонених законом. Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами. Вкладами учасниківі засновників акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю можуть бути, зокрема, будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнан­ням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелекту­альну власність), кошти. Вклад (зокрема в натурі) оцінюється у гривнях і складає частку учасника та засновника у статутно­му фонді.

З наведеної норми Закону випливає, що суб'єктом права власності на майно може бути як саме товариство, так і гро­мадянин, який передав товариству "право користування" зе­мельною ділянкою, іншим майном та майновими правами. Крім того, згідно зі ст. 10 цього ж Закону, учасник (акціонер) акціонерного товариства відкритого типу практично не обме­жений щодо розпорядження своєю часткою в майні цього то­вариства (він може передати її іншим особам). Тому, на від­міну від підприємств кооперативного типу, майно (чи його частка) такого товариства може стати об'єктом права влас­ності необмеженого кола осіб. Практично ця частка у статут­ному фонді акціонерного товариства може стати об'єктом стягнення за боргами акціонера і, наприклад, фінансово-кре­дитна установа може стати акціонером такого товариства.

3. Особливість правосуб'єктності господарських товариств дістає свій прояв у існуванні притаманного тільки цим суб'єктам права на дивіденди. Ця особливість базується на сутності цих товариств як об'єднання капіталу інвесторів на основній їх меті — задоволенні інтересів інвесторів (учасни­ків, акціонерів). На відміну від суб'єктів підприємництва коо­перативного типу (де, виходячи з суті обов'язковості трудової участі, члени мають право на частину прибутку залежно саме від трудової участі), в господарських товариствах на підставі ст. 10 Закону "Про господарські товариства" учасники (ак­ціонери) мають право на одержання дивідендів від участі в статутному фонді з чистого прибутку (зиску) товариства.

Прибуток товариства утворюється з надходжень від госпо­дарської діяльності після покриття матеріальних та прирівня­них до них витрат і витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються відсотки до кредитних бан­ків та по облігаціях, а також вносяться передбачені законо­давством України податки та інші платежі до бюджету. Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, зали­шається у повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих документів визначає напрями його викорис­тання Зокрема, він може використовуватися на виплату ди­відендів акціонерам (учасникам).

§ 4. Правосуб'єктність державних аграрних товаровиробників

1. Радгосп, як і будь-яке інше державне сільськогосподар­ ське підприємство (ДСГП) це — відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" (ст. 1 І 2) — вид основної організацій­ ної ланки аграрного сектору народного господарства України. Державне сільськогосподарське підприємство — це заснова­ний на загальнодержавній власності самостійний статутний суб'єкт господарювання, який має статус юридичної особи публічного права і здійснює виробничу (продуктів харчуван­ня, продовольства та сировини рослинного і тваринного по­ходження) і підприємницьку діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). ДСГП має самостійний ба­ланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, пе­чатку зі своїм найменуванням. Воно не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Особливість правосуб'єктності ДСГП — в його створенні. Відповідно до Законів "Про власність" (ст. 37), "Про підпри­ємства в Україні" (ст. 5) таке підприємство створюється згід­но з рішенням власника (власників) майна чи уповноважено­го ним(-и) органу. Такими органами нині виступає Фонд дер­жавного майна України. Державні сільськогосподарські під­приємства відповідно до Декрету Уряду України від 31 грудня 1992 р. позбавлені права бути засновниками будь-яких під­приємств.

Державне підприємство може бути створено внаслідок ад­міністративного поділу іншого підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України. Воно може ство­рюватися після відокремлення зі складу діючого підприєм­ства даного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповно­важеного ним органу.

Створення ДСГП шляхом відокремлення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

Оскільки діяльність цього підприємства пов'язана з вико­ристанням земель сільськогосподарського призначення як головного засобу сільськогосподарського виробництва, то йо­му надаються ці землі відповідно радою народних депутатів на умовах постійного і строкового користування, оскільки власником цих земель (як і самого ДСГП) є і залишається держава.

2. Важливе значення для визначення правосуб'єктності ДСГП має також і його статут. Згідно зі ст. 9 Закону "Про підприємства в Україні", державне сільськогосподарське під­приємство діє на основі статуту, що його приймає трудовий колектив і затверджує власник майна.

У Статуті державного ДСГП визначаються власник і най­менування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності (обов'язково: виробництво продуктів харчу­вання, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, можливо також — їх переробка, реалізація то­що), його органи управління, порядок їх формування (при­значення директора), компетенція та повноваження трудово­го колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення ді­яльності підприємства. У найменуванні ДСГП визначаються його назва (радгосп, державний кінний завод та ін.) і вид (державне). До статуту можуть включатися положення, пов'я­зані з особливостями діяльності підприємства: про повнова­ження, порядок створення та про структуру ради державного сільськогосподарського підприємства тощо. У його статуті визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підпри­ємства, профспілковий комітет тощо).

На правосуб'єктність ДСГП впливає відмінність правового режиму його майна. Так, відповідно до Законів "Про власність" (ст. 37), "Про підприємства в Україні" (частини 2 та З ст. 10) майно державного сільськогосподарського підприємства відповідно до законів України, Статуту підприємства належить йому на праві повного господарського відання як та­ке, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством.

Здійснюючи право повного господарського відання, дер­жавне підприємство володіє, користується та розпоряджаєть­ся зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству і Ста­тутові підприємства. Відчуження від держави засобів вироб­ництва, котрі є державною власністю і закріплені за підпри­ємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що ви­значається Фондом державного майна України. Одержані внаслідок відчуження зазначеного майна кошти спрямову­ються виключно на інвестиції.

§ 5. Особливості правосуб'єктності міжгосподарських підприємств і об'єднань

1. Економічна доцільність у кооперуванні зусиль суб'єктів агропідприємницької діяльності як раніше, так і тепер є

об'єктивною підвалиною для створення різних (за метою і

предметом діяльності) міжгосподарських підприємств і об'єд­нань, які були і залишаються однією з провідних на Україні форм міжгосподарського кооперування. Свого часу рамки діяльності міжгосподарських підприємств визначалися поста­новою РМ СРСР від 23 листопада 1977 р. "Про затвердження положення про міжгосподарські підприємства в сільському господарстві".

Відповідно до Законів "Про підприємства в Україні" (ст. 3), "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ч. З ст. 1), "Про селянське (фермерське) господарство" (ч. 4 ст. 3) усі суб'єкти аграрного підприємництва мають право на добровільних засадах об'єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не суперечить анти монопольному законодавству. Вони можуть об'єднува­тись у спілки (об'єднання), бути засновниками акціонерних товариств, які діють на основі своїх статутів. Фермерські гос­подарства мають право бути засновником або членом асоціа­цій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об’єднань, кооперативів, спільних підприємств з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що обслуговують агропромисловий комплекс, а також несільськогосподарських підприємств і організацій, у тому числі з участю іноземних партнерів, брати участь у створенні або бу­ти членом комерційних банків.

На підставі наведених норм права всі суб'єкти аграрного підприємництва можуть об'єднувати фінансові, матеріально-технічні й трудові ресурси. Однак таке кооперування може відбуватися трьома легальними способами, а саме: укладення договору про спільну діяльність, або утворення суб'єкта під­приємництва кооперативного типу, або утворення об'єднань корпоративного типу.

2. Юридичне визначення видів об'єднань суб'єктів аграр­ного підприємництва наведено в Законі "Про підприємства в Україні". Так, усі вони можуть об'єднуватись в: асоціації — договірні об'єднання, створені з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційну діяльність будь-кого з її учасників; корпорації — договірні об'єднання, створені на основі поєд­нання виробничих, наукових і комерційних інтересів, з деле­гуванням окремих повноважень централізованого регулюван­ня діяльності кожного з учасників; консорціуми — тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети; концерни — статутні об'єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспор­ту, банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залеж­ності від одного або групи підприємств; інші об'єднання за галузевими, територіальними та іншими принципами.

Об'єднання в АГІК діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками чи власниками. Підпри­ємства, які входять до складу зазначених організаційних струк­тур, зберігають права юридичної особи. Однак державні підпри­ємства мають певні обмеження (щодо самостійності об'єднува­ти на добровільних засадах свою діяльність згідно з Декретом Уряду України від 17 березня 1993 p.).

Об'єднання підприємств АПК, зареєстроване в Україні, може включати підприємства інших держав. Підприємства України можуть входити в об'єднання, зареєстровані в інших державах. Порядок вступу в об'єднання у таких випадках здійснюється відповідно до законодавства України про зов­нішньоекономічну діяльність.

Об'єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням. Реєстрація об'єднання провадиться в порядку, встановленому Законом "Про підприємства в Україні". Об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання, якщо інше не передбачено установчим договором (статутом). Суб'єкти аграрно-підприємницької діяльності (особливо приватні), які входять до об'єднання, можуть вийти з його складу зі збереженням взаємних зобов'язань та укладених до­говорів з іншими підприємствами і організаціями.

§ 6. Реорганізація, ліквідація та банкрутство суб'єктів аграрного підприємництва

1. Відповідно до чинного законодавства всі легальні суб'єкти аграрно-підприємницької діяльності можуть бути реорганізовані і/чи ліквідовані у встановленому порядку.

Так, припинення діяльності всіх підприємств і товариств відбувається внаслідок їх реорганізації (злиття, приєднання, поділ, відокремлення, перетворення) або ліквідації. Така ре­організація відбувається за рішенням власника (-ів) і, відпо­відно, — вищого органу управління підприємств і товариств. При реорганізації вся сукупність прав та обов'язків товарист­ва переходить до його правонаступників. Усі підприємства і товариства ліквідуються: а) після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні; б) за рішенням власника і відповідно — вищого органу управління приватних юридичних осіб коопе­ративного і корпоративного типів; в) на підставі рішення суду або арбітражного суду за поданням органів, що контролюють їхню діяльність, у разі систематичного або грубого порушен­ня ним законодавства; на підставі рішення арбітражного суду в порядку, встановленому Законом України "Про банкрут­ство"; г) з інших підстав, передбачених установчими доку­ментами.

2. Ліквідація сільськогосподарських підприємств і това­риств провадиться призначеною власником(-ами) ліквідацій­ною комісією, а у випадках банкрутства та припинення діяль­ності товариства за рішенням суду чи арбітражного суду — ліквідаційною комісією, що призначається цими органами. Від дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління справами цих суб'єктів підприємництва. Ліквідаційна комісія у триденний строк з моменту її призначення публікує інформацію товариства, наприклад, в одному з офіційних (республіканському і місцевому) органів преси із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій, оцінює наявне майно товариства, виявляє його де­біторів і кредиторів та розраховується з ними, вживає заходів до оплати боргів товариства третім особам, а також його учас­никам, складає ліквідаційний баланс та подає його вищому органові товариства або органові, що призначив ліквідаційну комісію.

3. В разі ліквідації недержавних сільськогосподарських підприємств і товариств грошові кошти, що їм належать, включно з виручкою від розпродажу майна під час ліквідації, після розрахунків з оплати праці осіб, які працюють на умо­вах наймання, та виконання зобов'язань перед бюджетом, банками, власниками облігацій, випущених товариством та іншими кредиторами, розподіляються між членами підпри­ємств кооперативного типу та учасниками товариств з обме­женою відповідальністю і акціонерами у порядку і на умовах, передбачених законами та установчими документами у шес­тимісячний строк після опублікування інформації про їхню ліквідацію.

Майно, передане товариству учасниками в користування, повертається в натуральній формі без винагороди. В разі ви­никнення спорів щодо виплати заборгованості товариства йо­го кошти не підлягають розподілові між учасниками до вирі­шення цього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій.

4. Одним зі способів ліквідації суб'єкта — аграрного під­приємства є визнання його банкрутом. Відповідно до Закону "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р. під банкрутством суб'єкта аграрного підприємництва слід розуміти пов'язану з недостатністю активів у ліквідній формі, неспроможністю суб'єкта аграрного підприємства зі статусом юридичної особи (незалежно від її форми власності та організаційно-правової форми) задовольняти в установлений строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюд­жетом.

Розділ V

ПРАВО ЧЛЕНСТВА ГРОМАДЯН У СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВАХ КООПЕРАТИВНОГО ТИПУ

§ 1. Поняття права членства

в сільськогосподарських підприємствах кооперативного типу

1. Право членства в сільськогосподарському підприємстві

кооперативного типу (колективному сільськогосподарському підприємстві, спілці селян, сільгоспкооперативі) становить сукупність правових норм законів і підзаконних внутрішніх локальних правових актів, якими встановлено певні правила щодо порядку і умов вступу громадян до сільгосппідприєм­ства кооперативного типу, юридичного оформлення цього факту, виникнення статутних прав та обов'язків у цих громадян-членів, а також правила щодо припинення перебування громадян у складі членів кооперативного типу сільськогосподарських підприємств.

Правовою основою членства в колективному сільськогосподарському підприємстві є норма ст. 36 Конституції Украї­ни, згідно з якою громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення полі­тичних, економічних, соціальних, культурних та інших інте­ресів. Ця правова норма відповідно конкретизована в Законі "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 5). Кожен його член, як і інші громадяни, має право бути суб'єк­том приватної власності (ст. 41), а також має і право на під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42).

2. Членство в сільськогосподарських кооперативах та ін­ших юридичних особах кооперативного типу може бути у двох видах. Воно може бути асоційованим або дійсним член­ством. Такий розподіл членства набув підстав після того, як Закон "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. запровадив два поняття як "асоційований член коопе­ративу" і "член кооперативу" (для зручності "дійсний член" — В. Я.).

За цим Законом в сільськогосподарських кооперативах бу­ли передбачені зміни та суттєві розширення суб'єктного скла­ду членів та правомочності останніх. На відміну від Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" з тра­диційним розумінням членства громадянина Закон "Про сільськогосподарську кооперацію" встановив дві принципові новели щодо суб'єктного складу та правомочностей. По-перше, дійсними членами кооперативу (у розумінні дійсними членами) можуть бути як традиційно фізичні, так і нетради­ційно юридичні особи. По-друге, за цим Законом членство "фізичної особи та юридичної особи може бути не тільки повним, а й асоційованим. На підставі змісту Закону "Про сільськогосподарську коо­перацію" слід розрізняти дійсне і асоційоване членство. Так, дійсне членство в сільськогосподарських кооперативах можна визначити як узагальнюючий правовий зв'язок членів (фізичних та юридичних осіб) з кооперативом, що будується на добровіль­ ності об'єднання членів у цей кооператив на засадах об'єднання пайових внесків, участі у спільній трудовій діяльності, визнанні і дотриманні статуту, користування правом ухвального голосу в управлінні справами за правилом "один член один голос ".

На відміну від дійсного членства асоційоване членство в сільськогосподарських кооперативах та інших юридичних особах можна визначити як узагальнюючий правовий зв'язок членів що­ до здійснення ними пайових внесків у створення та розвиток кооперативу, отримання частки доходу на свій пай та першо­ черговому порядку внесків тощо у разі ліквідації кооперативу, а також управління кооперативом тільки з дорадчим голосом. Визначення асоційованого членства та правомочностей асоційованих членів дають підстави дійти до висновку, що асоці­йовані члени по суті виступають інвесторами аграрних (сільськогосподарських) кооперативів, в тому числі сільсько­господарських виробничих та обслуговуючих кооперативів. Є підстави також стверджувати, що асоційоване членство (фі­зичних та юридичних осіб) не відповідає дійсному членству в сільськогосподарських кооперативах, сільськогосподарських виробничих кооперативах, а також інших колективних сільськогосподарських підприємств, спілках селян тощо. Така невідповідність полягає у тому, що для повного членства в сільськогосподарських кооперативах (в тому числі виробни­чих кооперативах, КСГГТ, ВСГК тощо) притаманна трудова, особиста трудова участь членів у спільній виробничій діяльності членів; внески та паї членів носять або можуть носити додат­ковий, а не виключний характер членства і права членства в ВСГК, СпС, КСГП, інших аграрних підприємців — юридич­них осіб кооперативного типу.

3. Право дійсного членства є єдиним у будь-яких формах прояву кооперативного типу сільгосппідприємства, починаю­чи з колективного сільськогосподарського підприємства, сільгоспкооперативів і закінчуючи спілками селян, агрофірмами та іншими підприємствами, заснованими на членстві, особистій трудовій участі, голосуванні "одним голосом" незалежно від частки в майні підприємства.

На підставі існуючих норм право повного членства реалі­зується через волевиявлення конкретного громадянина, який може здійснити надані йому цими актами правомочності. Ці правомочності громадянина закріплено в ст. 5 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", в пункті Статуту колективного сільськогосподарського підприємства (сільгоспкооперативу), що відповідає змістові п. З Примірного зразка Статуту колективного сільськогосподарського під­приємства (виробничого сільськогосподарського кооперати­ву) 1992 p., де зазначено, що членом підприємства можуть бу­ти громадяни, які досягли 16-річного віку, виявили бажання та здатні брати участь у здійсненні цілей і завдань підприєм­ства (кооперативу).

Прийняття Закону "Про сільськогосподарську коопера­цію" ставить ряд питань про можливість залучення в існуючі І КСГП, ВСГК, СпС інституту асоційованого членства. Правники-аграрії по різному підходять до формування підставності подібної практики на тлі існуючих ВСГК, СпС тощо.

4. Соціально-економічна природа КСГП, ВСГК тощо, як однієї з форм прояву кооперування громадян через створення юридичної особи приватного права з певними виробничими, підприємницькими та соціальними цілями, завданнями і функціями, зумовлює характер взаємовідносин між сільгоспкооперативом, спілкою селян і кожним його членом. Саме на основі членства утворюються відносини управлінські, трудо­ві, майнові, оскільки саме членство і трудова участь є визна­чальними у виникненні права на пай у майні КСГП, ВСГК, додаткове пенсійне забезпечення (поряд із державною пен­сією), надання соціального захисту престарілим і хворим чле­нам КСГП, ВСГК, а також культурно-побутових послуг і по­слуг членам приватного підсобного господарства.

Право членства в КСГП, ВСГК як узагальнений правовий зв'язок між сільгоспкооперативом та його членами є основ­ним інститутом аграрного права, на якому базується існуван­ня на кооперативно-колективних засадах аграрного підпри­ємництва. Без вступу громадян у членські відносини не є можливим виникнення аграрного підприємця кооперативно­го типу. Це право як індивідуальний правовий зв'язок колек­тиву і окремого громадянина виступає в ролі визначального юридичного факту, який породжує та зумовлює взаємні права його членів, а також визначені права асоційованих членів. Право членства і асоційованого членства є правовою підста­вою поширення на членів аграрних підприємств—підприємців кооперативного типу чинності аграрного законодавства, в тому числі правових норм, які юридичне забезпечують право­порядок і законність у цих підприємствах. Право членства і асоційованого членства зумовлює особливості правового ста­новища і правомочності цих членів КСГП і ВСГК порівняно з правовим становищем найманих працівників.

Принцип добровільного вступу до членів КСГП і ВСГК закріплено в Законі "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 5) та "Про сільськогосподарську коопера­цію" (ст. 3); цей принцип випливає зі змісту статей 4, 5, 12 Закону "Про власність". Як визначено законом, норми-принципи — добровільність вступу та безперешкодність ви­ходу є загальнообов'язковими.

5. Право членства в КСГП, ВСГК характеризується таки­ми основними рисами: по-перше, є загальним правом, охоп­лює всіх без винятку громадян України; по-друге, є рівним правом для всіх громадян незалежно від статі, раси, націо­нальності, освіти й кваліфікації; по-третє, є особистим пра­вом. Кожний громадянин на власний розсуд вирішує питання про вступ до КСГП, ВСГК, СпС або про вихід з нього.

6. Порядок і умови вступу в члени колективного сільсько­господарського підприємства визначені в Примірному зразку Статуту колективного сільськогосподарського підприємства (сільськогосподарського виробничого кооперативу) і Стату­том кожного окремого сільськогосподарського підприємства.

Особа незалежно від її статі, раси, національності, виявив­ши бажання стати членом підприємства, цим самим реалізує своє конституційне право на об'єднання, працю, задоволення матеріальних і духовних потреб (ст. 36).

Щодо виникнення у громадян членських відносин в аг­рарному підприємстві кооперативного типу національне за­конодавство встановило єдине обмеження — вік, до досяг­нення якого заборонено приймати до членів колективного сільськогосподарського підприємства (сільгоспкооперативу, спілки селян тощо). Згідно з Законом "Про сільськогосподар­ську кооперацію" (ст. 8) та "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство (ст. 5), членами кооперативного утво­рення можуть бути громадяни, які досягли 16-річного віку. Зі змісту наведеної статті Закону також випливає, що громадя­нин своє право на членство і працю може реалізувати лише в одному колективному підприємстві (сільгоспвиробничому

кооперативі, спілці селян тощо). Особи, які постійно працю­ють у будь-якому підприємстві (незалежно від форми влас­ності та форми господарювання останнього) або вже є члена­ми одного колективного сільськогосподарського підприєм­ства, не можуть одночасно вступати до іншого такого ж кооперативного утворення (юридичної особи) тотожного на­пряму діяльності.

Протягом багатьох років існування колгоспів основною умовою вступу до членів колгоспу було бажання громадянина стати його членом і брати особистою працею участь у веденні громадського господарства. З прийняттям в Україні законів "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та "Про сільськогосподарську кооперацію" ці принципи було визначено чіткіше.

Нині, за умов переходу до ринкової економіки, діяльності існуючих КСГП на засадах самоврядування і підприємництва (п. 1 ст. 1 Закону "Про колективне сільськогосподарське під­приємство") виникла необхідність здійснювати кооператив­ним підприємством оцінку особистого внеску кожного пра­цездатного члена у прибутковість колективного сільськогос­подарського підприємства (сільгоспкооперативу, спілки се­лян тощо). З огляду на це, з розширенням ринку праці в аграрних підприємствах кооперативного типу виникає потре-1 ба уважнішого підходу до питання, кого ж саме, якої сумлін­ності та рівня кваліфікації приймають до членів колективу. А тому вирішення питання про вступ і прийняття до членів КСГП, ВСГК, СпС тощо становить поєднання двох волеви­явлень — волі особи, яка бажає стати членом, і волі вищого органу самоврядування кооперативного типу аграрного .під­приємства.

З прийняттям Закону "Про сільськогосподарську коопера­цію" з'являється поєднання ще третього волевиявлення сто­рони — внесення членом вступного внеску, паю та додатко­вого паю, а асоційованим членом — внесення тільки пайово­го внеску у створення та розвиток кооперативу КСГП, ВСГК, АСГП тощо.

7. Порядок прийняття громадян до членів аграрного під­приємства кооперативного типу передбачає подання ними письмової заяви до правління цього підприємства (сільгосп­кооперативу, спілки селян тощо), яка має бути розглянута у присутності заявника на засіданні правління (з додержанням кворуму). На правління покладається обов'язок розглянути заяву і винести рішення: рекомендувати чи не рекомендувати особу, яка подала заяву загальним зборам (чи зборам уповно­важених), прийняти чи ні її до членів аграрного підприємства кооперативного типу.

Законами України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та "Про сільськогосподарську кооперацію" це питання вирішується дещо інакше. У ст. 23 першого Закону зазначено, що повноваження загальних зборів (зборів упов­новажених) і правління колективного сільськогосподарського підприємства визначаються Статутом підприємства. У п. 2 цієї статті подано обов'язковий перелік питань, що належать до компетенції загальних зборів (зборів уповноважених). У цьому переліку відсутні питання про прийняття і вихід/ви­ключення з членів сільгосппідприємства кооперативного ти­пу. У ст. 9 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" рі­шення про прийом в члени ВСГК приймає правління або го­лова кооперативу і це рішення піддягає схваленню загальни­ми зборами. Порядок прийняття такого рішення і його схвалення визначається статутом кооперативу. Саме тому ці питання мають бути врегульовані нормами Статуту колектив­ного сільськогосподарського підприємства (ВСГК, спілки се­лян тощо).

Згідно з Примірним зразком Статуту колективного сіль­ськогосподарського підприємства, питання про прийняття, вихід/виключення члена з КСГП, ВСГК, СпС віднесено до відання вищого органу самоврядування. Цей зразок є ви­ключно рекомендаційним актом, що його затверджено пред­ставницьким органом усіх КСГП Всеукраїнською радою ко­лективних сільськогосподарських підприємств і тому є під­става вважати, що питання про прийняття, вихід/виключення члена має бути віднесено до компетенції саме вищого органу самоврядування — загальних зборів (зборів уповноважених), в не правління — виконавчого органу.

8. При вирішенні питання про прийняття до членів аграр­ного підприємства кооперативного типу передбачається мож­ливість щодо конкретної особи, яка вступає в члени підприємства встановити випробувальний строк до одного місяця (якце встановлено чинним законодавством про працю) для виявлення здібностей особи, яка подала заяву про вступ, виконувати роботу особистою працею в КСГП, ВСГК, СпС та

брати участь в управлінні справами цього підприємства як його член.

9. У практичній діяльності КСГП, БСГК, СпС трапляють­ся випадки, коли при використанні праці сезонних працівни­ків останні вступають до членів цих підприємств тощо лише з метою ухилення від сплати прибуткового податку. По суті, ці особи не мають наміру набути статусу члена підприємства і виконувати статутні зобов'язання останнього. Для усунення такої хибної практики Примірний зразок Статуту колектив­ного сільськогосподарського підприємства містить правило, згідно з яким не допускається прийняття до членів КСГП, ВСГК, СпС, осіб, яких залучено для виконання тимчасової або сезонної роботи.

10. У громадянина, прийнятого до членів підприємства, право членства виникає від дня розгляду його заяви на засі­данні правління і рекомендації (чи відповідно поданню на схвалення) правління (головою правління) вищому органу са­моврядування прийняти цю особу до членів КСГП, ВСГК, СпС. Особа, яка не була рекомендована правлінням (або від­повідно головою правління, як це встановлено статутом коо­перативу), може оскаржити цю відмову загальним зборам (зборам уповноважених) членів КСГП, ВСГК, СпС.

§ 2. Права та обов'язки членів сільськогосподарських підприємств кооперативного типу

1. Кожний член КСГП, ВСГК, СпС має суб'єктивні права, і на нього покладаються юридичні обов'язки, визначені як аг­рарним, так й іншим законодавством.

Ці правомочності членів аграрних підприємств коопера­тивного типу як рівноправних громадян Української держави грунтуються на Конституції України. Всі члени КСГП, ВСГК, СпС користуються правами і несуть однакові обов'яз­ки щодо спільної виробничо-господарської діяльності, що набули свого подальшого розвитку з прийняттям в Україні Законів "Про власність", "Про підприємництво", "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство", "Про сільсь­когосподарську кооперацію", законів і підзаконних норма­тивно-правових актів про приватизацію майна в агропромис­ловому комплексі, а також нової редакції Земельного кодексу та внесенням змін до Цивільного кодексу щодо права приват­ної власності громадян тощо.

Соціально-економічне призначення та юридичний зміст правомочностей членів аграрних підприємств є похідними від правового статусу, завдань та функцій цих підприємств, правомочностей останніх як юридичних осіб, заснованих на ко­лективно-кооперативній власності. Диференціація та особли­вості правовідносин з участю цих аграрних підприємств ле­жать в основі розмежування прав і обов'язків повних та асоційованих членів (фізичних та юридичних осіб). Пра­вомочності членів аграрних підприємств кооперативного ти­пу розмежовуються на: членські організації; членські трудові; членські управлінські; членські майнові; членські соціальні тощо. Правомочності асоційованих членів КСГП, ВСГК роз­межовуються на: членські асоціативні організації; членські асоціативні управлінські з дорадчим голосом; членські асо­ціативні майнові тільки щодо отримання частки доходу та першочергового отримання свого внеску, доходів від їх зе­мельних ділянок.

Правомочності дійсних та асоційованих членів КСГП, І ВСГК. тощо організаційного характеру становлять їхні права | та обов'язки щодо правил вступу до членів цих підприємств, ІЮридичного оформлення членства, регулювання припинення ^Членства, оформлення цього юридичного факту, порядку роз­рахунків та інших наслідків припинення членства.

2. Серед членських правомочностей перш за все громадян цих аграрних підприємств є трудові права та обов'язки цих громадян. їхню основу становлять правові норми Кодексу законівпро працю, особливості застосування (не всупереч першим) яких відображено у Статутах аграрних підприємств кооперативного типу. Трудовим та аграрним законодавством регулюються права членів цих підприємств щодо організації, дисципліни, оплати праці, запровадження їхньої підрядно-орендної та внутрішньокооперативної форм. Нормами цих галузей законодавства регулюється також дисциплінарна і матеріальна відповідальність членів аграрних підприємств, охорона праці й охорона здоров'я. У разі порушення членських трудових прав член підприємства може захистити свої права, у тому числі й у судовому порядку.

Управління діяльністю аграрних підприємств здійсню­ся громадянами як повними членами на засадах самоврядування, широкої демократи, гласності, активної участі чле­нів у вирішенні всіх питань діяльності цих підприємств. Саме виходячи із загальносвітових принципів сільськогосподар­ської кооперативної демократії члени цих аграрних підпри­ємств мають право і зобов'язані особисто брати участь в уп­равлінні справами колективних сільськогосподарських під­приємств (виробничого сільськогосподарського кооперативу, спілки селян), обирати й бути обраними до їхніх керівних ор­ганів, вносити пропозиції щодо поліпшення діяльності цих аграрних підприємств, усунення хиб у їхній роботі, зловжи­вань з боку правління та посадових осіб. Активна участь чле­нів цих підприємців у здійсненні кооперативного самовряду­вання (за принципом "один член — один голос" незалежно від розміру його майнової частки-внеску) детально регламен­тується нормами статутів цих підприємств, а також гаранту­ється порядком обрання/відклику та порядком роботи орга­нів управління, чітким розмежуванням їхніх повноважень, порядком голосування (таємним чи відкритим), що визна­чається самими членами і Статутом підприємства.

4. Особливими за своїм призначенням та змістом є член­ські майнові правомочності повних та асоційованих членів аграрних підприємств.

За сучасних умов права та обов'язки майнового характеру членів КСГП, ВСГК, СпС тощо набули нового змісту і, як наслідок, — нових форм і способів реалізації. Як і раніше, ці відносини стосуються, зокрема відшкодування збитків, шко­ди, завданих цьому сільськогосподарському підприємству.

Новим у цих відносинах є те, що на рівні Закону "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство" у ст. 7 зазначе­но, що майно підприємства на праві спільної часткової влас­ності належить його членам. Суб'єктом права власності на підприємстві є саме підприємство як юридична особа, а його члени — в частині майна, яку вони одержать при виході з під­приємства. Новим у цих відносинах є також і те, що на зако­нодавчому рівні встановлено право членів КСГП на частку в спільному майні підприємства, яка має правовий статус паю члена КСГП. Таким же чином Законом "Про сільськогоспо­дарську кооперацію" (ст. 20) кооператив визнається власни­ком будівель, споруд, грошей, майнових внесків його членів, продукції, прибутків та іншого майна, придбаного на підста­вах,, не заборонених законом.

5. Незважаючи на певну прогресивність наведених вище норм, Закон "Про колективне сільськогосподарське підпри­ємство" все ж недосить послідовно і чітко регулює майнові правовідносини членів КСГП. Так, на виконання ст. 9 наве­деного Закону у КСГП проводиться паювання майна і ство­рення пайового фонду майна членів цих підприємств. До нього включають вартість основних виробничих і обігових фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відповідну частку від участі колектив­ного сільськогосподарського підприємства у товарному ви­робництві.

Право члена підприємця кооперативного типу на пайовий фонд майна залежить від його трудової участі в діяльності підприємства. Право члена на свій пай підтверджується вида­ною йому пайовою книжкою, де зазначається у грошовому та відсотковому вираженні його частка в спільному майні КСГП та іншого підприємства. Пайова книжка підписується голо­вою, головним бухгалтером КСГП та скріплюється печаткою. Відомості про частку в спільному майні також дістають своє закріплення у відповідних книгах. Однак на практиці мають місце зловживання як при визначенні самого розміру частки (паю), так і при внесенні змін у ці книжки про пайовий фонд майна. Це, по суті, є єдиною — з позиції права в цілому і з позиції громадян-членів як носіїв суб'єктивних прав — хибою [у правовому забезпеченні реалізації громадянами своїх прав на частку в спільній власності, оскільки зміна цієї частки не може бути проконтрольована громадянином і, відповідно, цей громадянин не зможе у судовому порядку захистити свої (членські майнові права, які можуть порушуватися посадови­ми особами колективних та інших аграрних підприємств.

Однією з важливих форм реалізації членами аграрних під­приємств своїх членських майнових прав є реалізація ними Прав на одержання частини прибутку від діяльності підпри­ємств. Відповідно до ст. 9 Закону "Про колективне сільсько­господарське підприємство" та ст. 24 Закону "Про сільсько­господарську кооперацію", членові КСГП, ВСГК щорічно Нараховується частина прибутку (доходу кооперативу) залеж­но від частки у пайовому фонді. За бажанням члена КСГП Нарахований йому чистий прибуток (дивіденд) може бути виплачено грошима або зараховано в збільшення його частки у пайовому фонді майна. На відміну від цього Закону Закон

"Про сільськогосподарську кооперацію" прямо зазначає, що нарахування і виплата часток доходу на паї здійснюється за підсумками фінансового року з доходу, що залишається у роз­порядженні кооперативу з урахуванням необхідності форму­вання фондів для його розвитку. Статутом сільськогосподар­ського та сільгоспвиробничого кооперативу може бути перед­бачено різний відсоток часток доходу на паї для членів і асо­ційованих членів кооперативу. Закон також передбачає, що відповідно до рішення загальних зборів кооперативу виплата часток доходу на паї може здійснюватися коштами, товарами, цінними паперами, збільшенням паю тощо.

Всі ці відносини детальніше регулюються статутами КСГП та ВСГК.

6. Принципово новим в українському аграрному законо­давстві є правові норми п. 2 ст. 7 та п. 2 ст. 9 Закону "Про ко­лективне сільськогосподарське підприємство", якими визна­чаються правомочності громадян як суб'єктів права власності на майно КСГП та інших аграрних підприємств.

Так, відповідно до наведених норм суб'єктами права влас­ності на майно свого підприємства є його члени. Право роз­поряджатися своїм паєм на власний розсуд член КСГП набу­ває після припинення членства. Членам підприємства нале­жить частина майна (пай) за правом приватної власності, яку вони одержують при виході з підприємства. Таким чином, з наведених вище норм Закону "Про колективне сільськогос­подарське підприємство" випливає висновок, що між КСГП і його членом існують членські відносини, по-перше, щодо передання-одержання паю членом від КСГП, по-друге, щодо юридичного оформлення передання-одержання паю, по-тре­тє, юридичного факту виникнення у громадянина суб'єктив­ного права вимагати своєї частки (паю) з володіння і корис­тування аграрного підприємства-підприємця кооперативного типу. Саме юридичний факт припинення членських відносин породжує у громадянина право на одержання своєї частки — паю, право вимагати від підприємства виконання зобов'язання передати йому (громадянинові) належну частку (пай). Це право громадянина є абсолютним, визнається і захищається державою.

Так само на підставі Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" асоційовані члени мають загальне у разі припи­нення асоційованого членства і першочергове право на отри­мання свого майнового внеску та відповідної частки доходу і повернення їх земельних ділянок у натурі (на місцевості) у разі ліквідації кооперативу.

Таке першочергове право асоційовані члени мають і у разі банкрутства кооперативу, як це випливає із змісту Закону "Про сільськогосподарську кооперацію".

7. Важливим і принципово новим елементом змісту май­нових, що виникають з членства, відносин є відносини спад­кування майна (паю). Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та п. 2 ст. 25 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" пай членів — фізичних осіб, може успадковуватися згідно з цивільним за­конодавством і статутом підприємства. Слід зазначити, що відсутність у статуті підприємства норми про спадкування або невідповідність норм статуту нормам цивільного законодав­ства не можуть обмежувати право членів КСГП, ВСГК інших кооперативів заповідати свою частку в спільному його майні, й також обмежувати право спадкоємців на одержання спад­щини, в тому числі й у натурі.

8. Національним аграрним законодавством встановлено

принципово важливі правила щодо визначення і реалізації

членами сільгосппідприємств кооперативного типу майнових

правомочностей. Відповідно до Законів "Про колективне

сільськогосподарське підприємство" (п. З ст. 9) та "Про

сільськогосподарську кооперацію" (п. 1 ст. 25) у разі виходу з

КСГП, ВСГК інших кооперативів громадянин має право на

одержання своєї частки у спільному майні (паю) натурою,

грошима, цінними паперами. Термін, порядок та інші умови

видання-одержання паю законом не врегульовано. Він регламентується нормами статутів цих КСГП, ВСГК і, як правило,

локальними правовими актами цих КСГП, ВСГК, зокрема положенням про порядок утворення і використання пайового

фонду майна членів колективного та іншого кооперативного

типу підприємства.

На практиці з цього приводу виникає чимало непорозу­мінь. Так, в окремих положеннях про порядок утворення і використання пайового фонду майна членів таких КГСП, ВСГК зазначається, що у випадку виходу з членів такого КСГП, ВСГК пай видається тільки у разі створення селян­ського (фермерського) господарства, або ж вартість паю буде виплачуватися протягом 10 років, або тільки в розмірі до 50 відсотків вартості паю тощо. Подібна практика є правомір­ною, оскільки ці питання не врегульовані законом, а тому віднесені до локальної правотворчості. Останні приймають самі члени цих КСГП, ВСГК інших кооперативів на їхніх за­гальних зборах (зборах уповноважених). Прийняття таких ло­кальних актів в одних випадках ставить за мету недопущення інших конкуруючих приватних форм господарювання, ухи­лення від сплати членами їхніх паїв. У цих випадках члени КСГП, ВСГК інших кооперативів позбавляють самі себе можливості одержати свою частку (пай) на цілком правомір­них підставах.

Приймаючи рішення про виділення-приймання паю, слід керуватися загальними підходами щодо прав громадянина як суб'єкта аграрних та цивільно-правових відносин, з огляду на те, що тільки громадянин (як фізична особа й носій цивільної право- і дієздатності) є повноправним носієм суб'єктних прав, що саме громадянин створює приватні юридичні особи (в тому числі й кооперативного типу), що навіть Закони "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та "Про сільськогосподарську кооперацію" хоча й нечітко, але все ж визнає саме громадянина суб'єктом права власності. Наведені правомочності є первинними і визначальними у відносинах членського майнового характеру, що складаються в аграрних підприємствах.

Тому вважається обгрунтованою практика, заснована на локальних правових актах, коли нема будь-яких обмежень щодо громадян при одержанні ними своєї частки (паю) у разі виходу з членів аграрних підприємців (спілки селян, сільгосп-виробничого кооперативу тощо). Законною є також практика визначення об'єктів видання-передавання громадянинові його паю, а також черговість видання йому майна в рахунок його паю та виконання членських відносин з боку КСГП, ВСГК перед своїм вибулим членом, причому черговість, без­посередньо визначену аграрним законодавством. Так, відповідно до Законів "Про колективне сільськогосподарське під­приємство" (п. З ст. 9) та "Про сільськогосподарську коопе­рацію" (п. 1 ст. 25) визначено таку черговість видання грома­дянинові паю: насамперед натурою (тобто будинками, спорудами, іншою нерухомістю, сільськогосподарською технікою, тракторами, сільськогосподарським реманентом, продуктив­ною худобою тощо), а вже потім — грошима (без будь-якої затримки) або цінними паперами. Земельний кодекс України (статті 50, 51), наведені вище Закони та інше аграрне законо­давство встановлюють, що в разі виходу громадянина з членів підприємства кооперативного типу йому має надаватися зем­ля із земель свого КСГП, ВСГК.

9. Національне право України гарантує всім громадянам право на відпочинок. Поряд із нормами Кодексу законів про працю у Статуті сільськогосподарського колективного та ін­шого підприємства кооперативного типу йдеться про право членів і найманих робітників на відпочинок. Це право, з огляду на специфіку (сезонність тощо) аграрного виробницт­ва, забезпечується встановленням тривалості робочого дня, днів щотижневого відпочинку, наданням щорічних оплачува­них відпусток, а також розвитком та підтримкою соціальної інфраструктури, закладів культури, спорту, соціально-побуто­вого обслуговування тощо.

В аграрних підприємствах кооперативного типу умови і порядок надання відпусток визначено у Правилах внутріш­нього розпорядку цих КСГП, ВСГК, відповідно до Закону України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. У цих Правилах право, зокрема на відпочинок членів КСГП, ВСГК у вигляді щорічно оплачуваних відпусток, конкретизується залежно від сфери застосування праці члена в кооперативному підприємстві, але не менше 24 календарних днів. Додаткові відпустки надаються членам підприємства згідно з постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження списків виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість праців­ників в яких дає право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами праці та особливий Характер праці" від 17 листопада 1997 р. за №1290'.

10. Як і всі громадяни України, члени аграрних підпри­ємств мають право на одержання державних пенсій. Аграрні підприємства мають право встановлювати своїм ветеранам праці, скаліченим на роботі, іншим соціальні) не захищеним верствам населення (членам КСГП, ВСГК тощо, членам їхніх родин, учителям, медпрацівникам тощо) матеріальну допомо­гу та персональні додаткові пенсії. Розмір цих допомог та пенсій встановлює саме КСГП, ВСГК тощо. Єдине, що може стримувати надання такої адресної допомоги, — це брак кош­тів, інші фактори неправового характеру.

Питанням соціального розвитку села в Україні приділяєть­ся велика увага. Свідченням цього є прийняття спеціального закону, загальнодержавної та регіональних програм тощо. Зокрема, встановлюються право селян на одержання від під­приємства допомоги у набутті спеціальності, підвищення ква­ліфікації, в одержанні путівок до санаторіїв та інших курорт­но-лікувальних закладів, право на культурно-побутове обслу­говування, на допомогу в будівництві житла і господарських будівель, забезпечення паливом і на задоволення інших по­треб у порядку, встановленому, зокрема, загальними зборами (зборами уповноважених) членів КСГП, ВСГК інших під­приємств.

11. Законами "Про власність", "Про колективне сільсько­господарське підприємство", "Про підприємства в Україні", "Про сільськогосподарську кооперацію", Статутами колек­тивного та іншого кооперативного типу підприємств (спілок селян) на членів цих КСГП, ВСГК та інших кооперативів по­кладаються певні обов'язки. За своїм призначенням і змістом ці обов'язки спрямовані на досягнення статутних завдань, одержання прибутку, зміцнення конкурентоспроможності» са­мого КСГП, ВСГК та інших кооперативів на ринку, недопу­щення його банкрутства тощо.

Так, члени і перш за все дійсні члени-громадяни підпри­ємства зобов'язані: сумлінно додержувати вимог статуту й ін­ших локальних актів, а також рішень органів управління та розпоряджень голови правління, керівників виробничих під­розділів і спеціалістів; сумлінно працювати в КСГП, ВСГК, додержувати трудової та технологічної дисципліни і Правил внутрішнього розпорядку; додержувати умов укладених дого­ворів з органами управління (правлінням); брати участь сво­їми паями у формуванні фондів свого підприємства (коопера­тиву, спілки), необхідних для досягнення статутних завдань та функцій цих підприємств кооперативного типу; відшкодо­вувати збитки, завдані підприємству з їхньої вини через при­тягнення їх до матеріальної відповідальності; раціонально ви­користовувати природні ресурси, насамперед землю, водо­йми, ліси, берегти природу і охороняти її багатства.

На відміну від дійсних асоційовані члени за Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" зобов'язані: робити пайові внески у створення та розвиток кооперативу, вносити додаткові пайові кошти дотримувати статуту. Інші обов'язки асоці­йованих членів деталізуються у статутах ВСГК.

§ 3. Підстави й порядок припинення права членства в сільськогосподарських підприємствах

1. У соціально-економічному плані припинення права членства в сільськогосподарському підприємстві зумовлено "виключне суб'єктивними причинами особистого характеру. Винятком із цього загального правила є припинення права членства внаслідок припинення діяльності свого КСГП, ВСГК або в разі виключення особи з числа членів свого КСГП, ВСГК.

Припинення права членства в сільськогосподарському Підприємстві пов'язано з певними юридичними діями як Юридичними фактами. Такими фактами є подання заяви про вихід із КСГП, ВСГК, СпС і прийняття загальними зборами (зборами уповноважених) цього підприємства рішення з цього приводу, а також про виключення з членів КСГП, ВСГК, СпС на підставі його статуту. Якщо задоволення заяви про вихід свідчить про добровільне припинення членства, то прийняття рішення про виключення є примусовим позбавленням особи прав члена КСГП, ВСГК, СпС. Вихід особи з членів КСГП, ВСГК, СпС здійснюється з ініціативи і на підставі волевиявлення члена цього підприємства. Виключення з членів КСГП, ВСГК, СпС може статися лише з ініціативи громадськості та органів управління цього підприємства.

2. Заява члена про вихід має бути розглянута правлінням і загальними зборами (чи зборами уповноважених), не пізніше у тримісячний строк від дня подання заяви як це передбачено статутом. Аграрне (як і колишнє колгоспне) законодавство не містить у собі переліку підстав для виходу з членів підприємців.

Для оформлення виходу необхідно, щоб член КСГП, ВСГК звернувся до органу управління (уповноваженого ста­тутом приймати рішення про вихід чи виключення) з письмо­вою заявою про вихід із членів цього КСГП, ВСГК. Ця заява має бути розглянута правлінням і винесена протягом най­ближчого засідання на розгляд уповноваженого статутом органу управління. Ні правління, ні уповноважений вищий орган управління не мають права перешкоджати особі вийти з членів підприємства.

Припинення членства внаслідок виключення особи з чис­ла членів КСГП, ВСГК іншого кооперативу провадиться на підставі рішення вищого органу управління загальними збо­рами (чи зборами уповноважених) на основі Статуту цього КСГП, ВСГК іншого кооперативу. Виключення застосову­ється до несумлінних членів, які, зокрема, припинили трудо­ву участь у кооперативі, як надзвичайний захід дисциплінар­ного впливу.

Не допускається виключення з членів КСГП, ВСГК іншо­го сільськогосподарського підприємства без достатніх для цього підстав, за незначні провини або за вчинки, які не є по­рушенням трудової дисципліни чи статуту КСГП, ВСГК, СпС, не були систематичними і за них попередньо не накла­далися дисциплінарні стягнення. Рішення про виключення може бути оскаржено до суду.

3. Юридичний факт припинення права членства в колек­тивному чи в іншому сільськогосподарському підприємстві тягне за собою певні правові наслідки. Так, припинення членства у КСГП, ВСГК тягне за собою позбавлення цієї особи статусу члена цього підприємства. Особа, яка вийшла за власним бажанням з членів колективного підприємства, сільськогосподарського кооперативу, має право на одержан­ня своєї частки у спільному майні КСГП, ВСГК, СпС (паю) натурою, грошима чи цінними паперами, як це прямо вста­новлено ст. 9 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" та статтями 12 і 25 Закону "Про сільськогос­подарську кооперацію". Цій особі без затримки має бути ви­дано її трудову книжку, а також проведено з нею розрахунок.

У разі виключення з членів КСГП, ВСГК іншого коопера­тиву особі слід повернути трудову книжку. Щодо належного їй паю вважається обгрунтованою практика, коли пай все ж їй видається, а також проводиться з нею розрахунок за вико­нану роботу.

Розділ VI

ПРАВО ЗАСНОВНИЦТВА 1 УЧАСТІ

В АГРАРНИХ КОРПОРАТИВНИХ

ПРАВОВІДНОСИНАХ

§ 1. Поняття права засновництва і права участі в аграрних корпоративних правовідносинах

1. В аграрних підприємствах корпоративного типу, якими такі господарські товариства як акціонерні товариства (від­критого чи закритого типу) та товариства з обмеженою відпо­відальністю, визначальна роль належить їх засновникам, власникам та акціонерам. За загальним правилом ними визнаються фізичні особи та/або юридичні особи приватного права, та/або держава (в особі Фонду державного майна Ук­раїни), які утворили такі суб'єкти аграрного підприємництва (аграрні підприємці). При створенні останніх громадяни та юридичні особи приватного права спочатку стають засновник ами, а після державної реєстрації таких відкритих акціонер­ах товариств (ВАТ) або закритих акціонерних товариств (ЗАТ) ці громадяни та юридичні особи приватного права стають акціонерами і набувають корпоративні права. Після державної реєстрації аграрних товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ) ці громадяни та юридичні особи приватного права стають учасниками і також набувають корпоративні права. Щодо Фонду державного майна України (ФДМУ), то процесі приватизації радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств (ДСП) Фонд державного майна свого роду засновником ВАТ, а після державної реєстрації останнього стає акціонером і набуває корпоративні права в цих аграрних ВАТ. Дії засновників, акціонерів та учасників аграрних ВАТ, ЗАТ та ТОВ будуються на праві засновництва, участі та корпоративних правах. Ці права є також одними з визначальних інститутів аграрного права України.

Право засновництва громадян та інших засновників аг­рарних (сільськогосподарських), по суті, приватних підпри­ємців корпоративного типу як міжгалузевий загальний інсти­ тут цивільного права являє собою сукупність правових норм за­ конів і підзаконних актів, якими встановлюються певні правила щодо формування особами (зокрема, громадянами) статутного фонду (статутного капіталу) аграрного ВАТ, ЗАТ, ТОВ, щодо укладення між засновниками установчої угоди, своєчасного вне­ сення першого внеску до статутного капіталу (статутного фон­ду), державної реєстрації ВАТ, ЗАТ, ТОВ, як підприємця кор­поративного типу.

Право участі громадян та інших учасників і акціонерів в аграрних (сільськогосподарських) ВАТ, ЗАТ і ТОВ як підпри­ємцях корпоративного типу:

І) являє собою сукупність правових норм законів й уста­новчих документів щодо цих господарських товариств, якими встановлюються певні правила реалізації цими акціонерами ВАТ і ЗАТ та учасниками ТОВ набутих ними корпоративних прав;

2) охоплює юридичне оформлення участі (зокрема, вне­сення остаточного внеску і формування статутного фонду (капіталу) товариства), також;

3) охоплює його трансформування у корпоративне право, зокрема внаслідок одержання акціонерами акцій ВАТ і ЗАТ, а учасниками ТОВ сертифікатів такого товариства, а також набуття статутних прав та обов'язків учасника цього підпри­ємця корпоративного типу. Право участі охоплює також су­купність правових норм законів, підзаконних актів та уста­новчих документів, якими встановлені правила щодо припи­нення відносин участі, виходу з аграрного підприємства кор­поративного типу, юридичне оформлення цього факту, а також правила, якими встановлені права та обов'язки громадян-учасників у разі ліквідації чи реорганізації аграрного під­приємства (товариства) корпоративного типу. Право участі акціонерів аграрних ВАТ та ЗАТ та учасників аграрних ТОВ охоплює також сукупність правових норм законів, підзакон­них актів та установчих документів, якими встановлюються права акціонерів та учасників на повернення у натуральній формі вкладів (зокрема, земель та інших" угідь), переданих у ВАТ, ЗАТ, ТОВ у користування цими товариствами.

Право участі тісно пов'язане з корпоративним правом учасника, акціонера ВАТ і ЗАТ і учасника ТОВ. Корпоратив­не право у самих загальних рисах являє собою право власності учасника на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи корпоративного типу, створеної відповідно до законодавства про господарські товариства, включаючи право на управління й одержання відповідної частки прибутку (дивідендів) пропорцій­но участі кожного з акціонерів ВАТ і ЗАТ і учасників ТОВ від прибуткової діяльності такої юридичної особи корпоративного типу.

2. Право засновництва, участі і корпоративні права зас­новників, учасників та акціонерів в аграрних підприємствах корпоративного типу грунтується на положеннях загальних законодавчих актів, зокрема законів "Про власність", "Про господарські товариства", "Про приватизацію майна держав­них підприємств". Це право засновано також і на спеціальних аграрних законодавчих та підзаконних актах, таких як Зе­мельний кодекс України, Декрет Кабінету Міністрів "Про приватизацію земельних ділянок", Закон "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі", та ін­ших урядових й відомчих актів.

На підставі зазначених актів право засновництва/участі реалізується через волевиявлення громадянина реалізувати Надані йому права щодо, по-перше, об'єднання свого приват­ного майна з майном інших громадян для створення статут­ного капіталу, заснування, укладення установчого договору, прийняття статуту і проведення державної реєстрації заснова­ного ним підприємства корпоративного типу (товариства); по-друге, реалізації свого права на приватизацію державного сільськогосподарського підприємства через акціонування ос­таннього і взяття на себе прав та обов'язків як учасника-акціонера; по-третє, реалізації свого права на придбання акцій акціонерного товариства (частки учасника товариства з обмеженою відповідальністю) в інших осіб, в тому числі — фізичних, приватних і державних юридичних осіб. Наприклад, селянське (фермерське) господарство в особі його голови без будь-яких обмежень може набути на законних підставах право (купити, одержати в рахунок сплати боргу, як невикуплену заставу, як подарунок, спадщину тощо) акції приватизованого через акціонування (зокрема цукрового заводу) у громадян, колективного сільськогосподарського підприємства (спілки селян), іншого боржника або безпосередньо у Фонді державного майна тощо.

3. Соціально-економічна природа аграрного підприєм­ства—підприємця корпоративного типу як одна з форм про­яву об'єднання селянами свого капіталу способом створення приватної юридичної особи з певними цілями, видами аграр­но-підприємницької діяльності зумовлює характер взаємин між його акціонером чи учасником та самим підприємством (товариством) корпоративного типу. На відміну від права членства колективних підприємств (де визначальним для ви­никнення відносин є членство, бажання й здатність особи— члена кооперативе власною працею брати участь у діяльності і вже потім — в управлінні підприємством кооперативного типу), у праві засновництва і, відповідно, праві участі в під­приємстві корпоративного типу визначальним є спочатку дії з заснування статутного капіталу, а після державної реєстрації акціонерного товариства, товариства з обмеженою відпові­дальністю — сама участь громадянина у статутному капіталі підприємства цього типу.

В аграрних акціонерних товариствах і товариствах з обме­женою відповідальністю селяни-учасники є інвесторами цих аграрних підприємств-підприємців корпоративного типу. І ці підприємства (товариства) націлені на задоволення інтересів інвесторів, на одержання останніми прибутків (дивідендів) від інвестицій, зроблених внесенням свого майна та коштів у капітал товариства. Наведене є спільним для акціонерних то­вариств і товариств з обмеженою відповідальністю у будь-якій сфері підприємництва (промисловості, торгівлі, сільському господарстві).

Особливістю, притаманною саме аграрним господарським товариствам, є, по-перше, предмет діяльності, по-друге, май­но та/чи майнові права (зокрема землі сільськогосподарсько­го призначення чи права користування ними), що вносяться до їхнього статутного капіталу, по-третє, — коло суб'єктів громадян-селян, котрі об'єднують своє майно, кошти, майно­ві та немайнові права для створення аграрного підприємства, покликаного не тільки приносити їм як інвесторам дивіден­ди, але й виконувати певні соціальні функції; ці підприємства створюють також і робочі місця, які займають головним чи­ном акціонери чи учасники цих аграрних товариств.

Наведені особливості аграрних підприємств-підприємців корпоративного типу обумовлюють певні особливості структури (елементів) та змісту відносин права засновництва/учас­ті селян в цих товариствах. Так, на основі права засновницт­ва/участі в аграрних підприємствах корпоративного типу діс­тають своє правове закріплення і реалізацію правомочності майнового та управлінсько-контрольного характеру. Перша й друга правомочності та саме право участі в аграрному підприємстві корпоративного типу як узагальнюючий правовий зв'язок між цим підприємством і його учасниками (акціонерами-інвесторами) є одним з інститутів аграрного права, на якому базується функціонування на корпоративних засадах форми аграрного підприємництва. Одночасно право участі як індивідуальний правовий зв'язок учасників з окремим учас­ником (акціонером) певною мірою зобов'язального характеру виступає у ролі визначального юридичного факту, що породжує та зумовлює взаємні права товариства і його учасників (акціонерів).

4. Право засновництва/участі характеризується такими головними рисами, як і право членства у підприємстві кооперативного типу. Це право є загальним, рівним і особистим. Вирішення кожним селянином питання про створення для себе Прав та обов'язків засновника/учасника товариства, про придбання акцій (часток) товариства і розпорядження цими ак­ціями (часткою) є особистою правомочністю всіх право- та дієздатних громадян України.

Право засновництва/участі виключає можливість взаємної відповідальності підприємства і його учасників по боргах один одного. Воднораз кредитори мають право вимагати від боржника-учасника товариства частки (акцій) у майні цих підприємств у рахунок погашення боргу. Громадянин-учасник, який несповна вніс свою частку, обумовлену в установчому договорі, несе відповідальність перед кредиторами підприємства в розмірі невнесеної частки.

§ 2. Права та обов'язки учасників

аграрних (сільськогосподарських)

підприємств (товариств) корпоративного типу

1. Кожний учасник аграрного приватного підприємства корпоративного типу має певні права і несе певні обов'язки відповідно до норм чинного законодавства та установчих до­кументів. Правомочності учасників цих підприємств визначаються, зокрема, законами "Про власність", "Про господар­ські товариства", "Про соціальний розвиток села і агропро­мислового комплексу" та ін., що конкретизуються в установ­чих документах, насамперед — в установчому договорі та в Статуті товариства (акціонерного чи відповідно — з обмеже­ною відповідальністю).

Суть аграрного приватного підприємства саме корпора­тивного типу, його цілі, предмет діяльності та функції лежать в основі диференціації правомочностей їхніх учасників, в сут­ності та змісті їхніх корпоративних прав. Ці правомочності розмежовуються на майнові та управлінсько-контрольні. У тому разі, коли будь-який учасник (незалежно від його частки у майні товариства) особисто працює в цьому підприємстві корпоративного типу, то у нього, крім наведених вище, вини­кають також і трудові правомочності.

Правомочності майнового характеру засновниів/учасників мають притаманні тільки засновникам чи учасникам риси, їх­ні правомочності визначаються у Законі "Про господарські товариства" і конкретизуються в установчих документах. Так, спільними для всіх засновників правомочностями майнового характеру є їхні права на внесення вкладу в натурі (будинків, споруд, сільськогосподарської техніки тощо), у вигляді цін­них паперів (акцій інших суб'єктів підприємництва), а також грошима. Особливістю внеску саме в аграрне корпоративне підприємство є внесок у вигляді права користування земель­ною ділянкою (що належить селянинові за правом приватної власності), права користування водою та іншими природни­ми ресурсами. В останньому випадку за селянином-засновником зберігається право приватної власності на свою землю і, відповідно, виникає право на вимоги до заснованого підпри­ємства (товариства) щодо раціонального використання його землі, відшкодування йому як власникові збитків, завданих його землі, тощо. До правомочностей засновника майнового характеру належать його права (відповідно до умов установ­чого договору) на відшкодування підприємством (товарист­вом) витрат, понесених селянином при здійсненні необхідних дій щодо підготування установчих документів та проведення реєстрації цього підприємства. Це право у нього виникає тому, що такі витрати не можуть бути зараховані до внеску в статутний капітал (фонд).

До загальних правомочностей учасника аграрного підпри­ємства корпоративного типу належать права участі у розподі­лі прибутку підприємства, а також право на одержання його частини від прибутку (право на одержання дивідендів). Це право учасника прямо передбачено підпунктом "б" п. 1 ст. 10 Закону "Про господарські товариства".

2. Право на розподіл прибутків товариства і на одержання прибутку випливає з права участі громадянина у товаристві. Реалізація цих прав учасником підприємства корпоративного типу здійснюється на підставі норм установчого договору та статуту товариства. Юридичний факт участі у товаристві (точ­ніше — у статутному капіталі) є єдиною правовою підставою для виникнення права на розподіл прибутків та на одержання дивідендів. Єдиним обмеженням у реалізації громадянином права на розподіл прибутків (і відповідно — на одержання ди­відендів) є підстави, визначені в законодавстві. Відповідно до Закону "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 р. розподіл прибутків, оголошення і виплата дивідендів заборонені у випадках: відсутності прибутків; коли розподіл прибутків і виплата дивідендів призведуть до неплатоспро­можності товариства; наявності дебіторської заборгованості підприємства корпоративного типу і особливо — його забор­гованості перед кредитором.

Учасники мають також і загальні права, встановлені для власників законами "Про власність", "Про заставу", Цивіль­ним кодексом тощо. Учасники можуть заповідати свою част­ку (акції), розпоряджатися нею (акціями) на власний розсуд. Єдиним обмеженням, безпосередньо встановленим законом, обмеження прав учасника закритого аграрного акціонерного товариства щодо реалізації своєї частки (акцій) іншим особам без згоди на це самого товариства. У разі ліквідації аграрного підприємства корпоративного типу його учасники мають право на одержання грошових коштів, що залишилися після розпродажу майна підприємства, розрахунків з найманою робочою силою, бюджетом, банками, іншими кредиторами.

Майно, передане підприємству корпоративного типу учасниками в користування, повертається їм у натуральній формі всі винагороди.

3. Правомочності управлінсько-контрольного характеру

учасників підприємств корпоративного типу також безпосередньо закріплено в Законі "Про господарські товариства". Так, учасники мають право: а) брати участь в управлінні справами підприємства (товариства) в порядку, визначеному в установчих документах, окрім процесуальних питань, урегу­льованих наведеним законом; б) одержувати інформацію про діяльність підприємства (товариства). У ст. 10 наведеного ви­ще закону зазначено, що на вимогу учасника товариство зо­бов'язане надавати йому для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про діяльність, протоколи зборів.

Управлінсько-контрольні правомочності учасників буду­ються на їхніх правах на частку у статутному капіталі. На від­міну від кооперативного типу, в корпоративному типі підпри­ємства учасники голосують за принципом "одна частка в ка­піталі (одна акція) — один голос", за винятком позбавлення права голосу власника привілейованої акції. Установчими до­кументами може бути встановлено, що один голос на зборах учасників мають особи, які володіють певною кількістю акцій (наприклад, право голосу на зборах створюваного Акціонер­ного земельного банку України здійснюється за принципом "10 акцій — 1 голос").

4. Обов'язки засновників визначаються статтями 13, 26— 31, 35 Закону "Про господарські товариства" та Установчим договором про спільну діяльність зі створення підприємства корпоративного типу. Засновники зобов'язані, зокрема, ви­конати умови Установчого договору, зробити перші внески (в акціонерне товариство — 50 відсотків, у товариства з обмеже­ною відповідальністю — ЗО відсотків), відкрити тимчасовий рахунок у банку, провести інші необхідні дії для здійснення державної реєстрації підприємства (товариства).

Обов'язки учасників підприємств корпоративного типу визначені ст. 11 Закону "Про господарські товариства". Ці обов'язки можуть бути розширені нормами установчих доку­ментів.

Відповідно до наведеної вище правової норми учасники підприємства корпоративного типу (товариства) зобов'язані:

а) додержувати установчих документів товариства і вико­нувати рішення загальних зборів та інших органів управління товариства;

б) виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі і пов'язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у розмірі, порядку та засобами, що їх пе­редбачено установчими документами;

в) не розголошувати комерційної таємниці та іншої конфі­денційної інформації про діяльність товариства;

г) нести інші обов'язки, встановлені законодавством Ук­раїни та установчими документами.

5. Майнові правомочності засновників — фізичних та юридичних осіб визначаються колом прав і обов'язків щодо зменшення маси власних коштів, рухомого і нерухомого май­на, зменшенням повністю або частково майнових та немайнових, пов'язаних із майновими прав та прав користування природними ресурсами. Коло майнових правомочностей цих засновників визначається і не обмежується змістом Закону "Про господарські товариства", Цивільного кодексу. Ці права можуть суттєво розширюватися установчим договором та протокольними рішеннями як установчих зборів, так і рішен­нями вищих органів ВАТ, ЗАТ та ТОВ включаючи та не об­межуючи повноваження, визначені у статуті цих аграрних підприємців корпоративного типу.

Так, згідно з названими законами учасники (до реєстрації ВАТ, ЗАТ ТОВ) мають право оцінювати вклади інших учасників до установчого фонду (капіталу) в порядку, визначеному установчими документами товариства. Вони на власний вибір можуть обрати спосіб здійснення внеску як у натураль­ному вигляді у власність товариства, так і у вигляді передання товариству права користування майном, земельними угіддями чи іншими природними ресурсами, що належить їм на праві власності.

Майнові правомочності органів приватизації майна радгоспів та інших ДСП і державних підприємств АПК визначаються законодавством про ці органи.

І Правомочності майнового характеру включають в себе також і ціле коло обов'язків засновників щодо спільної діяльності по створенню ВАТ, ЗАТ, ТОВ. їхні обов'язки визнача­ються у Законі "Про господарські товариства" і конкретизуються в установчих документах. Так, спільними для всіх засновників правомочностями майнового характеру є їхні обов'язки щодо внесення вкладу в натурі (будинків, споруд, сільськогосподарської техніки, обладнання, матеріальних цінностей тощо) цінних паперів, (акцій інших суб'єктів підприємництва), інших майнових прав (у тому числі на інтелектуальну власність) та грошових коштів. Юридичні особи при­ватного права мають також додати висновки аудитора (ауди­торської фірми) щодо спроможності здійснити відповідні внески до статутного фонду ВАТ, ЗАТ та ТОВ.

Особливістю внеску саме в аграрне товариство є внесок у вигляді права користування земельною ділянкою (що нале­жить селянинові на праві приватної власності), права корис­тування водою та іншими природними ресурсами. В остан­ньому випадку за селянином-засновником зберігається право приватної власності на свою землю і, відповідно, виникає право на вимоги до заснованого ВАТ, ЗАТ, ТОВ щодо раціо­нального використання його землі, відшкодування йому як власникові збитків, завданих його землі тощо.

6. Відповідно до установчого договору фізичні та юридичні особи (приватного і публічного права) зобов'язані передати вклади, що конкретизовані установчими документами, у ви­гляді права користування будинками, спорудами, обладнан­ням. До правомочностей засновника майнового характеру на­лежать його права (відповідно до умов установчого договору) на відшкодування ВАТ, ЗАТ, ТОВ витрат, затрачених селяни­ном та іншим засновником при здійсненні необхідних дій щодо підготування установчих документів та проведення ре­єстрації цього товариства. Це право у нього виникає тому, що такого роду витрати не можуть бути віднесені до внеску у ста­тутний фонд (капітал) ВАТ, ЗАТ ТОВ.

Слід однак зазначити, що згідно з Законом "Про госпо­дарські товариства" (ст. 13) засновники не можуть передавати у статутний фонд (капітал) бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу. Виходячи з сутності права власності на земельні та інші природні ресурси та існування публічно-правового порядку, виникнення права на природні ресурси в Україні за Конституцією України, Земельним кодексом Ук­раїни, Водним кодексом України, Лісовим кодексом України та Кодексом України про надра, засновники (за відсутності права власності на ці ресурси) не можуть передавати ці ресур­си у статутний фонд.

Засновники несуть відповідальність перед особами, що підписалися на акції і перед третіми особами. Засновники та­кож несуть солідарну відповідальність за зобов'язання, що виникли до реєстрації ВАТ, ЗАТ та ТОВ.

Засновники ВАТ (емітенти) зобов'язані опублікувати від­повідно до вимог чинного законодавства інформацію про ви­пуск акцій, зміст та порядок реєстрації якої встановлюється Державною комісією з цінних паперів та Фондового ринку. Строк відкритої підписки на акції ВАТ засновники повинні здійснити у строк не більше 6 місяців. Засновники зобов'яза­ні видати особам, що сплатили не менше 10 відсотків вартості акцій, письмові зобов'язання про продаж їм відповідної кіль­кості акцій. У разі, коли ВАТ вважається незаснованим (не вдалося вчасно покрити підпискою 60 відсотків акцій), зас­новники мають повернути внесені раніше особами суми або інше майно не пізніше як через ЗО днів з дня визнання незаснованим ВАТ. У разі невиконання цього зобов'язання зас­новники несуть солідарну відповідальність.

У разі коли всі акції ВАТ розповсюджені між засновника­ми, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 відсотків номінальної вартості акцій. Засновни­ки ТОВ мають до проведення установчих зборів здійснити внесок у розмірі ЗО відсотків від вказаного в установчих доку­ментах вкладу. Згідно з статтями 24 та 52 Закону "Про господарські товариства" статутний фонд ВАТ і ЗАТ не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним пла­там, а в ТОВ — не менше суми, еквівалентної 625 мінімаль­ним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заро­бітної плати, що діє на момент створення ВАТ, ЗАТ і відпо­відно ТОВ.

§ 3. Підстави, порядок і правові наслідки

припинення права участі в аграрних

підприємствах (товариствах)

1. У соціально-економічному плані припинення права участі в корпоративному сільськогосподарському підприєм­стві зумовлено не якимись об'єктивними, а суто суб'єктивни­ми причинами. Так, припинення права участі в суб'єктах аг­рарного підприємництва корпоративного типу (і відповідно — припинення корпоративного права акціонерів та учасників) настає у разі, по-перше, ліквідації цього господарського товариства, по-друге, продажу чи іншого відступлення акцій, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю згідно з чинним законодавством та установчими документами акціонерного товариства чи, відповідно, това­риства з обмеженою відповідальністю.

Припинення права участі, самої участі та, відповідно, при­пинення корпоративного права в суб'єктах аграрного під­приємництва корпоративного типу здійснюється певним порядком.

Припинення участі в аграрному підприємстві корпоратив­ного типу є наслідком юридичного факту відступлення акцій акціонерного товариства чи всієї частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю. Припинення учас­ті в товаристві з обмеженою відповідальністю може бути та­кож у разі виключення його з цього товариства, як це перед­бачено ст. 64 Закону "Про господарські товариства". При ви­ключенні з товариства з обмеженою відповідальністю (за не­виконання статутних обов'язків) учасник цього товариства не бере участі в голосуванні.

2. Юридичний факт припинення участі в корпоративному сільськогосподарському підприємстві тягне за собою певні правові наслідки.

Припинення участі громадянина в акціонерному това­ристві чи товаристві з обмеженою відповідальністю тягне за собою позбавлення його прав учасника. Від дня відступлення акцій акціонерного товариства чи частки у статутному капіта­лі товариства з обмеженою відповідальністю особа позбавля­ється прав майнового і управлінсько-контрольного характеру у відносинах з підприємством корпоративного типу. Коли особа, котра відступила акції (частку), одночасно припинила й трудові відносини з підприємством, то їй слід видати трудо­ву книжку і провести з нею розрахунок як із найманим пра­цівником, що звільнився.

У разі відступлення частини акцій чи частини частки у статутному капіталі аграрного підприємства, у цієї особи зменшується право на одержання дивідендів і зменшується кількість голосів при голосуванні.

Розділ VII

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПРАЦІВНИКІВ

ДЕРЖАВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Сільськогосподарські працівники як суб'єкти аграрних правовідносин

1. До суб'єктів права юридична наука відносить учасників суспільних відносин (громадян та юридичних осіб), які на підставі чинного законодавства є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єктами аграрного права виступа­ють громадяни, сільськогосподарські підприємства всіх форм власності та форм господарювання. Всі названі суб'єкти аг­рарного права за законом наділені специфічними властивос­тями, юридичне закріпленим базовим становищем (правовим статусом), що дає їм можливість брати участь у конкретних правовідносинах. Серед них важливими є суспільні відносини у сфері праці.

Правовий статус працівника сільськогосподарського під­приємства — це закріплена в нормах чинного законодавства системно впорядкована сукупність реальних прав, юридич­них обов'язків та інтересів працівника, що їх охороняє закон, у сфері обраної ним суспільне корисної діяльності, яка гаран­тується державою і особистою відповідальністю працівника перед законом, суспільством і трудовим колективом.

Правовий статус — це результат визнання державою всіх або окремих категорій громадян носіями прав, обов'язків, ін­тересів, що їх охороняє закон.

Розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси особи. Загальний і спеціальний статуси існу­ють поза стадією реалізації, в статиці. Коли працівник сільсь­кого господарства як конкретний індивід реалізує належні йому статутні права і обов'язки, він набуває індивідуального правового статусу. Останній є змінним, динамічним у часі та

показує, які права і обов'язки їх носій фактично реалізує в да­ний момент.

Правовий статус сільськогосподарських працівників скла­дається з трьох основних частин: 1) конституційних прав, свобод і обов'язків громадян України; 2) прав і обов'язків, за­кріплених галузевим законодавством для всіх найманих пра­цівників; 3) прав і обов'язків, що відображають специфіку правового становища працівників саме сільськогосподар­ських підприємств, а з переходом до багатоукладної економі­ки — сільськогосподарських підприємств всіх форм власнос­ті, форм господарювання, а також найманих працівників се­лянських (фермерських) господарств.

2. Основні права, свободи і обов'язки громадян нашої дер­жави закріплено в Конституції. Вони складають основу пра­вового становища громадянина України і є єдині для всіхпрацівників, в тому числі і для сільськогосподарських.

Характерною ознакою нової Конституції України є те, що її окремий, ІІ-й розділ значно розширює і досить детально регламентує права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина. Відповідно до ст. З Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності дер­жави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, Основний Закон України (ст. 36) надає право громадянам України вільно об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. В тому числі громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.

Згідно зі ст. 43 Конституції кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава при цьому створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Згідно з цією статтею кожен має також право на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Вико­ристання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гаранту­ється захист від незаконного звільнення. А право на своєчас­не одержання винагороди за працю захищається законом.

Вперше в Основному Законі України (ст. 44) закріплено право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економіч­них і соціальних інтересів.

Конституція України (ст. 45) також гарантує всім, хто пра­цює, право на відпочинок. А згідно зі ст. 46 Конституції гро­мадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, пе­редбачених законом.

Право кожного громадянина на освіту закріплює ст. 53 Конституції України.

Конституційні права і свободи громадян поєднуються з їх­німи обов'язками та відповідальністю перед суспільством. Здійснення прав і свобод є невіддільним від виконання гро­мадянином своїх обов'язків. Принципово новим є положення Конституції, згідно з яким кожна людина має право на віль­ний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушу­ються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний роз­виток її особистості (ст. 23). Так, відповідно до ст. 65 Консти­туції захист Вітчизни, незалежності та територіальної ціліс­ності України, шанування її державних символів є обов'яз­ком громадян України. Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66). Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67). Згіднозі ст. 68 Конституції кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Названі основні конституційні права та обов'язки громадян України знайшли свій подальший розвиток і конкретиза­цію у відповідному законодавстві.

3. За своїм соціально-економічним становищем сільсько­господарські працівники є саме найманими працівниками (за винятком членів КСГП, ВСГК, інших кооперативних підпри­ємств). Одначе на них усіх поширюється трудове законодав­ство. Важливе значення для характеристики правового стату­су найманих працівників ДСП, КСГП, СпС, AT, TOB, ВСГК має ст. 2 КЗпП, яка визначає основні трудові права та обов'язки працівників. В ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включно з правом на віль­ний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою.

Працівники мають право на відпочинок відповідно до за­конів про обмеження робочого дня та робочого тижня і на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об'єднання у професійні спілки та на вирі­шення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на участь в управлінні підприємством, установою, організа­цією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування у старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду за вирішенням трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодав­ством, та інші права, встановлені законодавством.

Ці трудові права і обов'язки складають основу спеціально­го правового статусу всіх найманих працівників. Однак особ­ливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об'єктивними факторами, дають підставу говорити про спе­цифіку умов праці найманих працівників у сільському госпо­дарстві. Такі особливості викликані тим, що на сільськогос­подарське виробництво суттєво впливають природні фактори, сезонність, розбіжність робочого періоду (наприклад, оранка, сіяння) з періодом виробництва (наприклад, достигання вро­жаю). В рослинництві і тваринництві діють біологічні факто­ри; рільництво має свої особливості, обумовлені якістю зе­мель, родючістю грунтів та ін. Названа специфіка сільсько­господарського виробництва суттєво впливає на особливості правового регулювання праці найманих сільськогосподар­ських працівників.

Відповідно до ст. 7 КЗпП законодавством можуть встанов­люватись особливості регулювання робочого часу і часу від­починку на підприємствах і в організаціях сільського гос­подарства.

4. Специфіку правового статусу найманих сільськогоспо­дарських працівників порівняно з працівниками промисло­вості закріплено в численних нормативних актах. Важливе місце серед них займають Галузеві правила внутрішнього тру­дового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій сільського господарства від 10 січня 1985 р. Ці Правила закріплюють основні обов'язки працівни­ків і адміністрації названих утворень. Зокрема, сільськогоспо­дарські працівники зобов’язані раціонально використовувати землю; забезпечувати схоронність сільськогосподарських тва­рин і домагатися підвищення їх продуктивності; ефективно використовувати сільськогосподарську техніку — машини, верстати та інше обладнання; ощадливо ставитися до інстру­ментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих працівникам; економко і раціонально ви­трачати паливо, енергію, добрива, корми, насіння та інші ма­теріальні ресурси.

Перелік обов'язків (робіт), що їх виконує кожний праців­ник сільського господарства за своєю спеціальністю, кваліфі­кацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним до­відником посад службовців.

У централізованому порядку приймаються посадові інст­рукції для керівників, спеціалістів і обслуговуючого персона­лу ДСГП, на підставі яких господарства розробляють відпо­відні локальні нормативні акти.

5. Правовий статус спеціалістів сільського господарства визначає Положення про спеціаліста сільського господарства від 19 грудня 1977 р. На підставі цього нормативного акта сільськогосподарські підприємства з урахуванням місцевих умов приймають локальні положення або посадові інструкції для спеціалістів.

6. Особливості правового статусу найманих сільськогоспо­дарських працівників мають місце при організації їх праці, її оплаті, при веденні підсобного господарства та ін. Однак найбільш суттєво ці особливості виявляються в регулюванні ро­бочого часу і часу відпочинку працівників сільського госпо­дарства. Згідно зі ст. 50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

При збереженні загальної тривалості робочого часу, вста­новленого чинним законодавством про працю для всіх пра­цівників, режим роботи в сільськогосподарських підприєм­ствах встановлюється з урахуванням сезонності сільськогос­подарського виробництва, напруженості роботи в періоди року.

З метою найбільш правильного використання робочого часу дирекції ДСП і ТОВ та правлінням КСГП, СпС, ВСГК, AT надано право за погодженням з комітетами профспілок в період напружених польових робіт (посів, догляд за посівами, заготівля кормів, збирання врожаю, оранка та ін.), у випадку виробничої необхідності, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше ніж на 10 годин. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 годин, а за бажан­ням працівників — без обмеження цими годинами. Для облі­ку відпрацьованого працівниками робочого часу згідно зі ст. 61 КЗпП запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість цього часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин.

Дирекція ДСП, ТОВ і правління КСГП, ВСГК, СпС за по­годженням із профспілковим комітетом господарства можуть у період напружених польових робіт, у випадку виробничої необхідності, залучати працівників до роботи у встановлені дні відпочинку з наданням взамін цих днів інших днів відпо­чинку по закінченні кожного періоду напружених польових робіт. При цьому підсумок днів відпочинку може проводи­тись за період, що не перевищує двох місяців.

7. У нормативних актах, прийнятих у централізованому порядку, не можливо передбачити вирішення всіх питань, що виникають у процесі праці. На їх підставі і згідно з ними на кожному сільськогосподарському підприємстві всіх форм власності і форм господарювання розробляються і затверджу­ються локальні (місцеві) правові акти, які регулюють відноси­ни, що не врегульовані законодавством. Так, у кожному сільськогосподарському підприємстві розробляються статут, правила внутрішнього трудового розпорядку, укладається ко­лективний договір, приймаються Положення про внутрі­шньогосподарський розрахунок, акти про впровадження ко­лективного підряду, оренди; Положення про оплату праці, про преміювання, про матеріальне І моральне заохочення за досягнення в праці, про соціальний захист працівників та ін. Поєднання централізованої та локальної нормотворчості у ефері сільського господарства дозволяє забезпечити додер­жання у праві загальних закономірностей у регулюванні аг­рарних правовідносин Івраховувати їхні особливості на окре­мих підприємствах, розширює господарську самостійність та ініціативу.

8. Зміст правового статусу сільськогосподарських праців­ників, окрім трудових прав І обов'язків, складають також уп­равлінські, майнові й земельні права та обов'язки. Незалежно від форми власності підприємства наймані працівники корис­туються правом на житло, комунально-побутові послуги, соці­ально-культурне обслуговування та ш

9. Необхідною передумовою правового статусу сільсько­господарського працівника є його правосуб'єктність. Щоб працівник міг вступити в трудові правовідносини, він пови­нен володіти трудовою право- І дієздатністю. У трудових від­носинах правоздатність невід'ємна від дієздатності, тому прийнято говорити про трудову правосуб'єктність. Право­здатність і дієздатність (правосуб'єктність) як реальні правові явища мають галузевий характер. Тому такий самий характер має правосуб'єктність сільськогосподарського працівника.

Відповідно до чинного законодавства (ст 188 КЗпП) тру­дова правосуб'єктність встановлюється по досягненні грома­дянами шістнадцятирічного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його заміняє, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професій­но- технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по до­сягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його заміняє.

10. Влаштування працівника на роботу оформляється тру­довим договором (контрактом). При цьому при визначенні його трудової функції може бути врахована сезонність робо­ти, необхідність переведення на іншу роботу, потреба у пра­цівнику, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями, та ін.

11. Відповідно до ст. 21 КЗпП контракт є особливою фор­мою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці пра­цівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін.

З метою вдосконалення порядку застосування контрактної форми трудового договору постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. затверджено Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників.

Це Положення визначає порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) працівників на роботу на підпри­ємствах, в установах, організаціях незалежно від форм влас­ності, виду діяльності та галузі господарства. Але воно не поширюється на керівників підприємств державної форми власності.

Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Контракт оформляється у двох примірниках між власником або уповноваженим органом, громадянином (працедавцем) і працівником та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за угодою сторін, складеною в письмовій формі.

За своєю юридичною природою контракт є угодою про працю, але він відрізняється від звичайного трудового догово­ру тим, що дозволяє поєднувати нормативне і договірне регу­лювання трудових відносин. При цьому при укладенні контр­акту домінує договірне регулювання суттєвих та інших умов праці, а також умов соціально-побутової сфери.

Рішення про контрактну форму регулювання трудових від­носин приймається загальними зборами колективу сільсько­господарського підприємства. Поширюється вона, насампе­ред, на керівника підприємства, головних спеціалістів і керів­ників структурних підрозділів. Контракт із керівником під­приємства розглядається і затверджується на загальних зборах

(зборах уповноважених) колективу, якщо за нього проголосу­вало не менше половини присутніх. За їх дорученням контр­акт підписує голова зборів або інший уповноважений на це працівник підприємства, зокрема голова ради трудового ко­лективу. Контракт набуває чинності від дня його затверджен­ня зборами. При укладенні контракту сторони обумовлюють їхні права та обов'язки, відповідальність, режим праці й від­починку, форми і розміри винагороди за працю, побутові умови контрактанта, порядок вирішення спорів, зміни і при­пинення контракту та інші додаткові умови, наприклад, про створення необхідних умов для поєднання роботи з навчан­ням або підвищення кваліфікації, про виплату додаткових до­помог при звільненні, заподіянні шкоди здоров'ю контрак­танта, наданні чергової відпустки та ін.

До контракту можна включити умови про самостійний ви­бір працівником режиму робочого часу або встановлення робо­чого дня, про заборону роботи за сумісництвом і т. д.

В контракті можуть обумовлюватись суспільно-побутові умови, наприклад, виділення автомашини, поліпшення жит­лових умов, забезпечення дитини місцем у дитячій дошкіль­ній установі, погашення банківської позички або заборгова­ності у зв'язку зі вступом до житлово-будівельного коопера­тиву, захист від інфляційних процесів та ін.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором полягає в тому, що він дозволяє з метою захисту прав та інте­ресів працівника максимально індивідуалізувати кожну контрактну угоду про працю.

12. Важлива роль у правовому регулюванні трудових відно­син працівників сільського господарства і визначенні їх пра­вового становища належить професійним спілкам працівни­ків агропромислового комплексу. ЗО травня 1990 р. І з'їзд профспілок АПК України затвердив Статут професійної спіл­ки працівників агропромислового комплексу України та Ос­новні напрями діяльності професійної спілки працівників аг­ропромислового комплексу України.

Створена профспілка працівників агропромислового ком­плексу с самостійною і незалежною від будь-яких політич­них, інших громадських організацій, державних, господарських і адміністративних органів. Вона покликана представ­ляти і захищати економічні, соціальні, духовні та інші законні права та інтереси її членів перед державними, громадсько-по­літичними та господарськими органами.

В Основних напрямах діяльності професійної спілки пра­цівників агропромислового комплексу України визначено її конкретні завдання щодо захисту професійно-трудових, соці­ально-економічних, культурно-духовних інтересів, прав і со­ціальних гарантій трудівників агропромислового комплексу.

З метою захисту прав та інтересів сільськогосподарських працівників профспілки беруть активну участь у нормотворчості. Більшість правових актів із питань праці приймається тільки за погодженням з профспілковими організаціями або за їх участю, чи з урахуванням їхньої думки. Так, профспілко­вий комітет бере участь у у розробленні колективних догово­рів і угод, контролює їх виконання, стан охорони і умови пра­ці, заробітної плати, додержання трудового законодавства, соціальної справедливості при розподілі житла, путівок, ін­ших благ, які надаються з фондів економічного стимулюван­ня і госпрозрахункового прибутку.

Право професійних спілок представляти інтереси праців­ників агропромислового комплексу в галузі виробництва, праці, побуту і культури викладено також у главі XVI КЗпП.

§ 2. Права та обов'язки сільськогосподарських

працівників як членів виробничих підрозділів

підприємств

1. Виробнича бригада є первинною ланкою колективу сільськогосподарського підприємства (незалежно від його форми власності та форми господарювання). Вона виступає як самостійний суб'єкт, наділений певними повноваженнями щодо управління трудовим процесом. Як суб'єкт права колек­тив бригади вступає в організаційно-управлінські відносини з адміністрацією підприємства при вирішенні питань комплек­тування бригади, плануванні та організації її роботи, оплати і стимулювання праці, підвищення кваліфікації працівників,

притягнення до відповідальності порушників трудової дис­ципліни тощо.

Повноваження колективу виробничої бригади визнача­ються, передусім, типовими і галузевими положеннями про бригаду, на підставі яких адміністрація, зокрема ДСП, за по­годженням із профкомом затверджує місцеві (локальні) поло­ження про бригаду після розгляду їх колективами бригад, а також статтями 2526 —2528 КЗпП.

Питання про організацію бригади розглядається на зборах її майбутніх членів. Рішення про її створення оформляється протоколом зборів, на підставі якого керівник підприємства видає наказ (розпорядження) про організацію бригади.

Відповідно до ст. 2526 КЗпП зарахування в бригаду нових працівників провадиться за згодою її трудового колективу. Однак зарахування працівників, направлених у бригаду для працевлаштування згідно з законодавством (молодих спеці­алістів, випускників навчальних закладів системи професій­но-технічної освіти, осіб, звільнених від покарання, після примусового лікування і т. д.), є обов'язковим.

Колектив бригади має право вимагати від власника або уповноваженого ним органу виведення зі складу бригади пра­цівників у разі скорочення її чисельності, невідповідності працівника виконуваній роботі та в інших випадках, передба­чених статтями 40 і 41 КЗпП. Власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства переводить таких пра­цівників, за їх згодою, на іншу роботу або звільняє у встанов­леному порядку.

Бригадири обираються на зборах колективів бригад (таєм­ним або відкритим голосуванням) і затверджуються керівни­ком підрозділу, до складу якого входять ці бригади.

Відповідно до ст. 2527 КЗпП колектив бригади може роз­поділяти колективний заробіток із застосуванням коефіцієнта трудової участі. Коефіцієнти членам бригади затверджуються колективом бригади за поданням бригадира (ради бригади). При цьому заробітна плата працівника не може бути нижчою від встановленого державного мінімального розміру.

2. Значну самостійність мають госпрозрахункові бригади, яким поряд із планом з обсягу виробництва, зростання про­дуктивності праці й підвищення її якості, встановлюються плановий фонд заробітної плати, норми витрати сировини, матеріалів, напівфабрикатів, палива, електроенергії та ін. матеріальних ресурсів, використання яких безпосередньо зале­жить від їхньої діяльності. Взаємні обов'язки адміністрації та госпрозрахункової бригади, а також форми і розміри їх заохо­чення відображаються в договорі між ними.

3. У відносинах, що складаються між найманими праців­никами виробничої бригади і працедавцем в особі органу (по­садової особи), уповноваженого власником (-ами) суб'єкта підприємництва, сторони несуть певні обов'язки.

Власник або уповноважений ним орган зобов'язані ство­рити належні умови для високопродуктивної праці: надати роботу, забезпечити справність сільськогосподарських меха­нізмів та обладнання, створити безпечні умови праці. Колек­тив бригади зобов'язаний своєчасно і якісно виконати весь комплекс робіт і виростити передбачену договором кількість сільськогосподарської продукції та забезпечити її збережен­ня; він несе відповідальність за невиконання зобов'язання, за непродуктивні витрати та інші види збитків.

Законодавством (ст. 252s КЗпП) передбачено не тільки відповідальність колективу бригади, а й відповідальність ди­рекції ДСП, ТОВ та правління КСГП, AT у випадках, коли з їхньої вини були зриви в роботі бригади.

Працівникам виробничих бригад надано широкі повнова­ження у вирішенні питань виробничо-господарської діяль­ності усередині бригад. Колектив (рада) виробничої бригади має право: брати участь у вирішенні питань її комплектуван­ня, в тому числі у висуненні кандидатури бригадира та інших керівників, плануванні та організації її роботи, оплати і сти­мулювання праці, підвищення кваліфікації працівників, при­тягнення до відповідальності порушників дисципліни; роз­глядати проекти виробничих планів бригади і заходи, що за­безпечують їх виконання; брати участь у роботі зі зміцнення трудової дисципліни, покращення використання робочого часу, техніки, обладнання, палива; розглядати випадки пору­шення трудової дисципліни; розглядати і затверджувати про­позиції бригадира щодо встановлення членам бригади коефі­цієнта трудової участі з урахуванням реального внеску в спільні результати праці; визначати розміри премій і заробіт­ної плати кожного члена бригади; надавати (анулювати) над­бавки й доплати за професійну майстерність і суміщення про­фесій; рекомендувати адміністрації та профспілковій органі­зації змінювати в установленому порядку кваліфікаційний розряд працівника; розглядати питання матеріального і мо­рального заохочення членів бригади, черговості надання їм відпусток; розглядати питання прийняття в бригаду нових працівників, звільнення членів бригади, а також виключення з її складу окремих працівників; вимагати від адміністрації звільнення бригадира, якого обрав колектив, якщо він не ви­правдав довір'я колективу, та ін.

При цьому працівники бригади самі визначають, як будуть реалізовуватися їхні повноваження: загальними зборами (конференцією) чи радою бригади.

§ 3. Особливість правового становища

працівників міжгосподарських підприємств

в аграрному секторі

1. У процесі міжгосподарської кооперації та агропромис­лової інтеграції сільськогосподарські підприємства різних форм власності добровільно об'єднують матеріальні, фінан­сові й трудові ресурси з метою збільшення виробництва, по­ліпшення зберігання і переробки продовольства, продуктів хар­чування і сировини рослинного та тваринного походження.

Державні й недержавні (приватні, кооперативного й кор­поративного типів) сільськогосподарські підприємства здійс­нюють свою виробничо-господарську діяльність на основі різних форм власності. Суттєві відмінності цих форм влас­ності обумовлюють як особливості правового становища сільськогосподарських підприємств і створюваних ними між­господарських формувань, так і правового статусу їх праців­ників. Питання організації праці, тривалості робочого часу і часу відпочинку, надання вихідних днів і відпусток, застосу­вання заходів заохочення і дисциплінарного впливу, а також інші питання організації праці працівників вирішуються від­повідно до чинного трудового законодавства. Однак щодо працівників міжгосподарських підприємств (організацій) пев­ною мірою застосовується і законодавство, що регулює діяль­ність суб'єктів підприємництва корпоративного і, особливо, кооперативного типу.

2. Трудові ресурси в міжгосподарських підприємствах (ор­ганізаціях) формуються за рахунок працівників державних і колективних сільськогосподарських підприємств, які працюють постійно або сезонно, їх взаємовідносини з підприєм­ствами оформляються трудовим договором. При цьому пра­цівники міжгосподарських підприємств і організацій не мають відмінностей у правах та обов'язках незалежно від то­го, чи працювали вони раніше в державному або колективно­му сільськогосподарському підприємстві. Це свідчить про те, що за своїм правовим становищем працівники міжгосподар­ських утворень є просто працівниками і на них поширюється трудове законодавство. Одначе повною мірою це стосується лише постійних працівників міжгосподарських підприємств і організацій. Поряд із ними в міжгосподарських підприєм­ствах (організаціях) і виробничих об'єднаннях у сільському господарстві є специфічні категорії працівників зі змішаним правовим статусом. До них належать члени колективних сільськогосподарських підприємств, направлені за рішенням правління на роботу в міжгосподарські формування. Своєрід­ність їхнього правового становища полягає в тому, що за ни­ми зберігаються: членство в КСГП (СВК, СпС) І окремі права та обов'язки, передбачені Статутом колективного господар­ства. Зокрема, вони мають право брати участь в управлінні справами підприємства, членами якого вони є, вибирати та-бути обраними в органи його управління, користуватися при­садибною ділянкою, пасовищами, сіножатями, транспортом, культурно-побутовим обслуговуванням та ін. Але на міжгос­подарському підприємстві, куди направлено на роботу члена колективного сільськогосподарського підприємства, його за наказом оформляють як звичайного найманого працівника.

Міжгосподарське кооперування сприяє уніфікації право­вих статусів працівників міжгосподарських підприємств, працівників і членів колективних сільськогосподарських під­приємств. При регулюванні трудових відносин у міжгос­подарських підприємствах застосовуються міжгалузевий, га­лузевий, територіальний і локальний види правового регулю­вання.

Розділ VIII

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ СЕЛЯНСЬКОГО (ФЕРМЕРСЬКОГО) ГОСПОДАРСТВА

§ 1. Поняття селянського (фермерського) господарства та його правові ознаки

1. Селянське (фермерське) господарство — це форма орга­нізації сільськогосподарського виробництва громадян.

В Україні на початок 1998 р. функціонувало 35700 селян­ських (фермерських) господарств, їм належить на праві при­ватної власності 1008,7 тис. га земель сільськогосподарського призначення. Разом із колективними і державними сільсько­господарськими підприємствами селянське (фермерське) гос­подарство в умовах ринкових відносин має забезпечувати споживачів продовольством, продуктами харчування і сільсь­когосподарською сировиною.

Селянське фермерське господарство — це, як правило, сі­мейно-трудове об'єднання мешканців села, життя і побут яких пов'язані з рільництвом, з особистою працею, спрямо­ваною на виробництво товарної маси продуктів харчування, продовольства і сировини та на одержання доходів, а отже, й на забезпечення існування цього господарства та добробуту його членів.

З прийняттям 22 червня 1993 р. нової редакції Закону "Про селянське (фермерське) господарство" воно стало ви­значатись і як форма підприємництва громадян України, що виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією (ст. 2).

Селянське (фермерське) господарство характеризується певними ознаками. Його основу зазвичай становить окрема сім'я, до складу якої входять подружжя, батьки, діти (однак лише ті, що досягли 16-річного віку) та інші родичі, котрі об'єднуються для роботи в цьому господарстві; воно утворю­ється для виробництва продовольства і сировини рослинного і тваринного походження; члени цього суб'єкта підприєм­ництва підтримують між собою трудові зв'язки, беруть особисту участь у веденні господарства (фактичному господарю­ванні), тобто існує "інститут правового регулювання членства в селянському (фермерському) господарстві".

Виробничо-економічні відносини такого господарства з державними, колективними та іншими підприємствами й ор­ганізаціями, господарськими товариствами, окремими грома­дянами будуються на підставі договорів. Розрахункові опера­ції провадяться як на безготівковій основі, так і готівкою.

2. Держава гарантує додержання і захист майнових та інших прав і законних інтересів селянського (фермерського) господар­ства, створює пільгові умови для кредитування, оподаткування, страхування, матеріально-технічного забезпечення останнього у період його трирічного становлення.

Втручання у господарську або іншу діяльність цього гос­подарства з боку державних чи інших органів, а також поса­дових осіб не допускається. Збитки, заподіяні господарству неправомірним втручанням у його діяльність, підлягають від­шкодуванню за рахунок винних. Спори про відшкодування збитків вирішуються загальним, арбітражним або третей­ським судом. Проте дане положення не обмежує передбаче­ного зазначеним Законом права державних органів здійсню­вати контроль за діяльністю селянських (фермерських) гос­подарств.

Рівноправність селянського (фермерського) господарства з іншими аграрними товаровиробниками дістає вияв, зокре­ма, в тому, що воно має право бути засновником або членом асоціацій, консорціумів, корпорацій, акціонерних товариств, інших об'єднань, кооперативів, спільних підприємств із ви­робництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, які обслуговують агропромисловий комплекс, а та­кож несільськогосподарських підприємств та організацій, в тому числі за участю іноземних партнерів, брати участь у створенні комерційних банків або бути їх членом.

Зміст інституту правового регулювання членства в селян­ському (фермерському) господарстві полягає в обов'язковості особистої трудової участі всіх його членів у процесі господа­рювання, в їх праві на участь в управлінні справами цього господарства, на оплату праці, укладення договору про спіль­ну діяльність всіх його членів тощо.

Державно-правове регулювання створення і організації діяльності селянських (фермерських) господарств провадиться Відділом організації питань фермерських та підсобних сільських господарств Міністерства агропромислового комп­лексу України, що затверджене наказом Мінагропрому від 19 грудня 1997 р. На цей Відділ покладається узагальнення практики застосування законодавства з питань, що відно­сяться до компетенції Відділу розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавства, здійснення систематичного контролю за їх виконанням.

§ 2. Порядок створення селянського (фермерського) господарства

1. Право на створення селянського (фермерського) госпо­дарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання, має доку­менти, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, та пройшов конкурсний відбір. Першочергове право на створення такого господарства надається громадя­нам, які проживають у сільській місцевості, мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

Селянське (фермерське) господарство створюється ви­ключно на добровільних засадах.

Конкурсний відбір осіб, які бажають створити таке госпо­дарство, проводить районна (міська) конкурсна комісія, склад якої формує районна державна адміністрація (виконав­чий орган місцевого самоврядування), а затверджує голова районної (міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради народних депутатів.

До складу комісії включаються представники районної (міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради народних депутатів, управління сільського господарства та відділу земельних ресурсів місцевої державної адміністра­ції, асоціації фермерів, сільської (селищної) ради народних депутатів, на території якої передбачається відведення зе­мельної ділянки для створення селянського (фермерського) господарства, та інших заінтересованих державних і громад­ських організацій.

2. Земельні ділянки для ведення селянського (фермерсько­го) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, із земель запасу, а також земель, вилучених (викуплених) у встановле­ному порядку.

Безоплатно у приватну власність передаються земельні ді­лянки у межах середньої земельної частки, що обчислюється в порядку, передбаченому ст. 6 Земельного кодексу України. Така передача здійснюється один раз, про що радою народ­них депутатів, яка передає земельну ділянку, робиться відміт­ка в паспорті або документі, який його замінює. За плату пе­редаються земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.

У постійне користування для ведення селянського (фер­мерського) господарства надаються землі, що перебувають у державній власності, а в тимчасове — ділянки з земель запасу, а також лісового і водного фондів.

Еродовані та дефляційно небезпечні землі можуть надава­тися селянським (фермерським) господарствам без зміни їх цільового призначення та за умови додержання вимог ґрунто­захисного рільництва.

Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним маси­вом із розташованими на них водними джерелами та лісови­ми угіддями, по можливості такі, що розташовані неподалік від доріг, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопос­тачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.

Землі лісового і водного фондів, що входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть пере­даватись у приватну власність, за винятком невеликих (до 5 га) ділянок лісів і невеликих (до 3 га) ділянок водойм і болот.

3. Селянське (фермерське) господарство підлягає держав­ній реєстрації в районній (міській) раді народних депутатів, що передала земельну ділянку у приватну власність або нада­ла в користування. За реєстрацію вноситься плата, розмір якої встановлюється Кабінетом Міністрів України. Для реєст­рації до відповідної ради народних депутатів подаються заява, список осіб, які виявили бажання створити селянське (фермерське) господарство, із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові його голови, документ про внесення плати за реєстрацію.

Після відведення земельної ділянки в натурі та одержання Державного акта на право приватної власності на землю або на право постійного користування нею чи договору оренди та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи. Воно одержує печатку зі своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в банківській установі, вступає в ділові відноси­ни з іншими підприємствами, установами та організаціями, визнається державними і господарськими органами як само­стійний товаровиробник при плануванні економічного і соці­ального розвитку регіону.

Сільська (селищна) рада народних депутатів заносить дані про склад господарства та про виділену йому земельну ділян­ку до спеціальної негосподарської книги. Склад селянського (фермерського) господарства може збільшуватись або змен­шуватись у зв'язку з народженням дітей чи вибуттям окремих його членів. Нові родичі можуть вступати до господарства за згодою всіх його членів. Кожен член господарства самостійно вирішує питання про вихід із нього. Дозволу інших членів для цього не потрібно. Членство в господарстві може бути втра­чено окремими працездатними особами в разі, якщо вони тривалий час без поважних причин не беруть участі у веденні господарства або не допомагають йому матеріально.

§ 3. Земельні правовідносини в селянському (фермерському) господарстві

1. Відповідно до Земельного кодексу України (статті 6—8) суб'єктом земельних правовідносин є громадянин, який зай­мається веденням селянського (фермерського) господарства. З урахуванням цього земельні ділянки можуть передаватись у приватну власність або надаватись у користування постійне і/чи строкове, в тому числі й на умовах оренди. Правом на одержання земельної ділянки у власність наділені лише гро­мадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадян­ства його не мають.

Передача земельних ділянок у приватну власність та на­дання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, здій­снюються сільськими, селищними, міськими і районними ра­дами народних депутатів. Орендодавцями можуть бути також власники землі (колективні сільськогосподарські підприєм­ства і громадяни). Передаються у приватну власність або на­даються в користування ділянки із земель запасу, а також зе­мель, вилучених у встановленому порядку. Така акція щодо земельних ділянок, які перебувають у приватній власності або користуванні, проводиться лише після їх вилучення (викупу).

Постановою Верховної Ради України від 20 грудня 1991 р. "Про порядок введення в дію Закону України "Про селян­ське (фермерське) господарство" місцевим радам народних депутатів доручено вирішити питання про вилучення із зе­мель колгоспів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств і організацій диференційовано 7—10 відсотків сільськогосподарських угідь і про передачу їх до складу зе­мель запасу, а також забезпечити надання ділянок із земель запасу громадянам, які бажають організувати селянське (фер­мерське) господарство.

2. Заяви громадян про передачу їм земельних ділянок у власність або користування відповідна рада народних депута­тів розглядає в місячний строк. При позитивному вирішенні питання вона замовляє за рахунок Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств дер­жавній землевпорядній організації розроблення проекту їх відведення. У разі відмови ради це питання вирішується ви­щестоящою радою, а якщо й вона відмовить, — судом.

Певні особливості мають місце і при відведенні земельних ділянок членам колективних сільськогосподарських підпри­ємств, які виявили бажання вийти зі складу останніх і зайня­тись веденням селянського (фермерського) господарства. За рішенням відповідної ради таким особам передаються у влас­ність або надаються в користування ділянки із земель запасу, а в разі їх відсутності — з придатних для сільськогосподар­ського виробництва земель зазначених підприємств, але без порушення цілісності інших господарств. Розмір земельної ділянки в таких випадках визначається на рівні частки члена колективного сільськогосподарського підприємства.

Для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватись у приватну власність або надаватись у

користування такі земельні ділянки, розмір яких перевищує 50 га сільськогосподарських угідь і 100 га всіх земель. Кон­кретні розміри ділянок у межах цих норм визначають сільсь­кі, селищні, міські, районні ради народних депутатів. При цьому враховуються регіональні особливості та можливості обробітку виділених земель переважно членами селянського (фермерського) господарства. Для виробничих цілей громадя­ни мають право додатково орендувати земельні ділянки, роз­мір яких може обмежуватись договором оренди або рішенням відповідної ради народних депутатів. З метою збереження цілісності селянського (фермерського) господарства встанов­лено (ст. 52 Земельного кодексу України), що земельні ді­лянки громадян, які ведуть таке господарство, поділові не підлягають.

Відповідно до ст. 17 Земельного кодексу України власники земельних ділянок, переданих їм радами народних депутатів, не можуть протягом шести років від часу набуття права влас­ності продавати або іншим способом відчужувати їх. Проте вони можуть успадковуватись або передаватись радам на тих же умовах, на яких були одержані. За наявності поважних причин суд може скоротити зазначений строк за заявою власника.

Згідно зі ст. 8 Земельного кодексу України громадяни, у власності яких є земельні ділянки, мають право надавати ос­танні в оренду без зміни їх цільового призначення на строк до трьох років, а в разі тимчасової непрацездатності, призову на дійсну військову службу до Збройних Сил України, вступу до навчального закладу — на строк до п'яти років. При успадку­ванні земельних ділянок неповнолітніми допускається їх на­дання в оренду під контролем місцевих рад народник депута­тів на строк до досягнення спадкоємцями повноліття.

Громадянин, який веде селянське (фермерське) господар­ство на земельній ділянці, наданій йому в постійне користу­вання, може в разі втрати працездатності або досягнення пен­сійного віку за рішенням відповідної ради народних депутатів надати її в тимчасове користування одному з членів своєї сім'ї, який спільно з ним веде господарство. За відсутності та­ких осіб він може передати земельну ділянку в тимчасове ко­ристування іншим членам сім'ї, які не ведуть разом з ним господарства, але бажають його вести, мають необхідну кваліфікацію і досвід роботи, а також іншим особам, які беруть участь у веденні цього господарства.

У разі тимчасової втрати працездатності або наявності ін­ших поважних причин громадянин може надати земельну ді­лянку зазначеним вище особам у тимчасове користування на підставі договору.

4. Використання землі в Україні є платним. Власники зе­мельних ділянок, в тому числі й фермери, та землекористува­чі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, розмір якої визначається з ураху­ванням якості та місцезнаходження цих ділянок на підставі кадастрової оцінки земель.

Порядок оподаткування і середні ставки земельного по­датку та граничні розміри орендної плати за землю встанов­лено Законом "Про плату за землю". В ньому зафіксовані ставки земельного податку з 1 га ріллі та багаторічних наса­джень і ставки податку з 1 га сіножатей і пасовищ по областях у національній валюті України. Відповідно до цього Закону (ст. 11) новостворювані селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за земельні ділянки протягом трьох років від часу їх передачі у власність або надання в корис­тування.

Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за взаємною домовленістю сторін у договорі оренди. При оренді земель сільськогосподарського призна­чення розмір цієї плати не може перевищувати розміру зе­мельного податку, що збирається за такі самі землі.

§ 4. Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства

1. Майнові правовідносини селянського (фермерського) господарства відрізняються від земельних.

Суб'єктом земельних правовідносин є громадянин, якому земельну ділянку передано для ведення селянського (фермер­ського) господарства у власність або надано в користування, в тому числі й на умовах оренди. Земельні правовідносини між власником (користувачем) земельної ділянки і членами селянського (фермерського) господарства здійснюються за викладеними вище правилами, встановленими Земельним кодексом України.

Суб'єктом же майнових правовідносин відповідно до ста­тей 14 і 15 Закону "Про селянське (фермерське) господар­ство" є саме господарство як юридична особа. А якщо госпо­дарство складається з однієї особи, таким суб'єктом може бу­ти і власник (користувач) земельної ділянки одноособове.

За загальними правилами у власності осіб, які ведуть се­лянське (фермерське) господарство, крім землі, можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого вжитку, до­машнього господарства, продуктивна і робоча худоба, наса­дження на земельних ділянках, засоби виробництва, виробле­на продукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого при­значення. Таке майно належить цим особам за правом спіль­ної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. У Законі "Про селянське (фермерське) господарство" підкрес­лено, що майно такого господарства перебуває під захистом держави нарівні з іншими формами власності.

Селянське (фермерське) господарство як юридична особа і суб'єкт права власності користується всіма правами власни­ка майна, передбаченими Цивільним кодексом України. Во­лодіння, користування і розпорядження майном здійснюють­ся за взаємною домовленістю між його членами. Управління майном від імені господарства здійснює його голова, яким, зазвичай, є громадянин, котрому належить земельна ділянка за правом приватної власності чи користування, в тому числі й на умовах оренди.

2. Майно селянського (фермерського) господарства (СФГ) становить собою спільну сумісну сімейно-трудову власність. Як зазаначає проф. Н.І. Титова, майно у цьому господарстві належить на праві спільної сумісної власності всім його чле­нам, якщо інше не передбачено угодою між ними. Спільна власність є переважаючим різновидом власності в цих госпо­дарствах.

Майнові правовідносини селянського (фермерського) гос­подарства регулюються Цивільним кодексом і Законом України "Про селянське (фермерське) господарство". Май­нові спори між його членами вирішуються судом. При цьому суд керується правилами цивільного законодавства про спільну сумісну чи спільну часткову власність, а також правилами, передбаченими Кодексом про шлюб та сім'ю України, що стосуються відносин між подружжям.

3. Успадковування землі та майна селянського (фермер­ського) господарства здійснюється відповідно до Закону "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 18) і заповіту в порядку, встановленому цивільним законодавством. Що ж до земельних ділянок, то при їх успадковуванні слід виходити з вимог ст. 52 Земельного кодексу України, згідно з якими зе­мельні ділянки громадян, котрі ведуть селянське (фермер­ське) господарство, поділові не підлягають.

За таких обставин у разі смерті громадянина, який вів се­лянське (фермерське) господарство, право власності на зе­мельну ділянку передається одному з його спадкоємців — діє­здатному громадянинові України, який досяг 18-річного віку і виявив бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. При цьому перевага надається членові господарства — одному з подруж­жя, дітям, батькам, родичам, які проживали і вели господар­ство разом із громадянином, що помер.

Спори між спадкоємцями, а також між ними та іншими громадянами з питань переважного права на подальше веден­ня селянського (фермерського) господарства вирішуються су­дом. У разі відмови спадкоємців від ведення селянського (фермерського) господарства, а також за їх відсутності питан­ня про подальше використання земельної ділянки вирішуєть­ся міською (районною) радою народних депутатів.

За такими ж правилами, але за участю рад народних депу­татів вирішуються питання успадкування права користування земельними ділянками, в тому числі при укладенні договорів їх оренди.

§ 5. Господарська діяльність селянського (фермерського) господарства

1. Як і кожний підприємець, селянське (фермерське) гос­подарство займається господарською діяльністю самостійно. Головне в ній — виробництво та реалізація товарної сільсько­господарської продукції з метою одержання прибутків і роз­ширення виробництва. Виходячи з цього принципу, госпо­дарство самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеці­алізацію, організує виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції. Воно на власний розсуд під­бирає партнерів по економічних зв'язках і реалізації продук­ції, в тому числі й іноземних. Нарівні з сільськогосподар­ським виробництвом це господарство може займатися будь-яким іншим видом діяльності, не забороненим законодав­ством України. При цьому воно мусить додержувати вимог ст. 40 Земельного кодексу України, згідно з якою власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані забезпечу­вати ефективне використання землі відповідно до її цільового призначення і проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної ситуації, здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель­них ділянок.

2. З метою забезпечення своєї діяльності селянські (фер­мерські) господарства можуть набувати матеріально-технічні ресурси в системі державних постачальницьких організацій, які виділяються цільовим призначенням для цих господарств за рахунок ресурсів, передбачених для сільського господар­ства. В умовах переходу до ринкової економіки дедалі більше застосовується практика придбання матеріально-технічних ресурсів через бартерний обмін, вільну купівлю на біржах, у кооперативних і державних підприємств, приватних осіб.

Селянське (фермерське) господарство може брати технічні засоби в довгострокову оренду і напрокат. Ремонт і технічне обслуговування належних господарству тракторів, іншої сільсь­когосподарської техніки та устаткування, вантажних автомо­білів, агрохімічне, зоотехнічне і ветеринарне обслуговування здійснюються агросервісними та іншими підприємствами і організаціями за цінами, розцінками і тарифами, встановле­ними для колективних і державних сільськогосподарських підприємств, а також іншими організаціями і громадянами за цінами згідно з домовленістю.

3. Одним з елементів захисту права власності селянського (фермерського) господарства є його право самостійно розпо­ряджатися виробленою продукцією. Господарство може на добровільних засадах укладати з державними, кооперативни­ми і громадськими організаціями, які здійснюють заготівлю і переробку сільськогосподарської продукції, договори на про­даж своєї продукції, а також реалізовувати її будь-яким ін­шим споживачам і на колгоспному ринку.

Законом "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 21) встановлено, що продукція, яка продається цим гос­подарством державним організаціям відповідно до укладених договорів, оплачується за державними заготівельними або до­говірними цінами і на умовах, передбачених для колективних і державних сільськогосподарських підприємств. Ціни на решту продукції господарство встановлює самостійно. При цьому воно повинно додержувати існуючих нормативів якості продукції, санітарних та інших вимог. Постачання виробле­ної продукції на експорт, а також розрахунки з іноземними партнерами здійснюються відповідно до законодавства України.

4. У разі виробничої потреби селянське (фермерське) гос­подарство має право залучати до роботи в ньому інших гро­мадян за трудовим договором (контрактом, угодою). Трудові відносини в господарстві визначаються і регулюються його членами, а щодо осіб, залучених до роботи за трудовим дого­вором (контрактом, угодою), — законодавством України про працю.

Доходи селянського (фермерського) господарства форму­ються за рахунок виручки від реалізації продукції (робіт, по­слуг), інших надходжень і використовуються членами госпо­дарства на власний розсуд. Селянське (фермерське) господар­ство здійснює облік результатів своєї роботи за господар­ський рік, веде звітність. За подання недостовірної звітності голова господарства несе відповідальність у встановленому порядку.

§ 6. Взаємовідносини селянського

(фермерського) господарства з бюджетом,

банківськими установами і страховими органами

1. Селянське (фермерське) господарство має право відкри­вати на свій вибір у будь-якій банківській установі розрахун­кові та інші рахунки включно з валютними, і вільно розпоря­джатися коштами, що є на цих рахунках. Списання коштів із розрахункового рахунку, крім платежів до бюджету, може провадитись тільки за згодою господарства, за рішенням суду або на підставі виконавчого напису у встановлених законо­давством випадках.

Оподаткування доходів селянських (фермерських) госпо­дарств провадиться у порядку, встановленому для сільськогосподарських підприємств. Як й інші сільськогосподарські підприємства, ці господарства та створені на їх базі асоціації, господарські товариства, селянські спілки згідно із Законом "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропро­мислового комплексу в народному господарстві" (ст. 19) звільняються від оподаткування доходів, одержаних від сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності, крім випадків, передбачених іншими актами законодавства. Вони сплачують земельний податок у розмірах і в строки, пе­редбачені Законом "Про плату за землю".

Новостворені селянські (фермерські) господарства звільня­ються від оподаткування на три роки, а в тих селах, де не вис­тачає робочих рук, — на п'ять років. Члени господарства звільняються від сплати прибуткового податку з доходів, одер­жуваних нимивід роботи в цих господарствах.

2. Селянське (фермерське) господарство має право одер­жувати в установах банків, від підприємств і кооперативів по­зички на підставі кредитного договору з визначенням умов кредитування. На селянські (фермерські) господарства поши­рюються пільги та пріоритети щодо державних інвестицій, передбачені Законом "Про пріоритетність соціального роз­витку села та агропромислового комплексу в народному гос­подарстві".

Селянське (фермерське) господарство може одержувати кредит під заставу майна, поруку та інші види забезпечення зобов'язань. За договором іпотеки під заставу можуть здава­тись землі та нерухоме майно. При цьому земля та/або май­но, що є предметом застави, залишається у заставодавця або у третьої особи. Відносини застави як спосіб забезпечення зо­бов'язань, у тому числі й іпотеки, регулюються Законом "Про заставу".

Для підтримки селянських (фермерських) господарств і створення стабільних фінансових умов при одержанні ними банківського кредиту створено Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств, розмір якого щорічно визначається Кабінетом Міністрів України. Він, а також місцеві ради народних депутатів можуть надавати допомогу чи відшкодовувати господарству повністю або част­ково витрати, пов'язані з виплатою відсотків за користування позичками банків.

3. З метою зменшення втрат від стихійного лиха, інших страхових випадків селянське (фермерське) господарство може страхувати своє майно: будівлі, споруди, техніку, тварин, посіви, насадження тощо. Страхування всіх видів майна може здійснюватись на добровільних засадах відповідно до законо­давства України.

Члени селянського (фермерського) господарства, почи­наючи з 16-річного віку, та особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), підлягають дер­жавному соціальному страхуванню і пенсійному забезпечен­ню нарівні з працівниками сільського господарства. Для цього господарство реєструється як платник внесків на дер­жавне соціальне страхування в органах Пенсійного фонду і Фонду соціального страхування України за своїм місцезнахо­дженням. У встановленому порядку воно сплачує внески від усіх видів заробітку за своїх членів та осіб, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Час ро­боти в господарстві членів останнього та осіб, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою), зарахо­вується до їх загального та безперервного стажу роботи на підставі записів у трудовій книжці та документів, що під­тверджують сплату внесків на соціальне страхування. Селян­ське (фермерське) господарство відповідно до чинного зако­нодавства несе матеріальну відповідальність за шкоду, запо­діяну його членам і особам, які працюють у ньому за трудо­вим договором (контрактом, угодою), за каліцтво або інші ушкодження здоров'я, пов'язані з виконанням ними своїх трудових обов'язків.

§ 7. Припинення діяльності селянського (фермерського) господарства

1. Відповідно до Закону "Про селянське (фермерське) гос­подарство" (ст. 29) діяльність господарства припиняється у таких випадках:

1) добровільної відмови голови господарства від земельної ділянки, наданої йому в користування, в тому числі від її оренди, а також при відчуженні земельної ділянки, що нале­жить йому за правом приватної власності;

2) прийняття членами господарства рішення про припи­нення його діяльності;

3) ведення господарства переважно за рахунок праці най­маних працівників;

4) використання землі не за її цільовим призначенням або способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення еколо­гічної ситуації;

5) несплати земельного податку, а також орендної плати у

встановлені строки;

6) невикористання земельної ділянки для сільськогосподар­ського виробництва протягом року від дня її надання;

7) вилучення земельної ділянки у встановленому законом порядку для державних і громадських потреб;

8) визнання господарства неплатоспроможним (банкрутом);

9) якщо немає жодного члена господарства або спадкоєм­ця, який бажає продовжити його діяльність.

2. Рішення про припинення діяльності селянського (фер­мерського) господарства приймається районною (міською) радою народних депутатів, а в разі його неплатоспроможності (банкрутства) — судом. Спори про припинення діяльності господарства вирішуються судом.

Вилучення або примусовий викуп у господарства землі у встановленому порядку для державних і громадських потреб провадиться за його згодою після виділення йому відповід­ною радою народних депутатів рівноцінної земельної ділян­ки, будівництва на новому місці організаціями, для яких відводиться ділянка, житлових, виробничих та інших будівель замість вилучених і відшкодування в повному обсязі збитків включно з упущеною вигодою.

3. Майно господарства, яке припиняє свою діяльність, ви­користовується насамперед для розрахунків з оплати праці найманих осіб, виконання зобов'язань перед бюджетом, бан­ком та іншими кредиторами. Решта майна залишається у спільній власності членів господарства або розподіляється між ними за домовленістю.

4. В разі припинення діяльності господарства до закінчен­ня строку надання йому податкових пільг воно сплачує до місцевого бюджету за весь період його діяльності суму подат­ку, обчислену в повному розмірі, встановленому для госпо­дарства, за винятком тих випадків, коли земельна ділянка ви­лучається у встановленому порядку для державних і громад­ських потреб; господарство визнається неплатоспроможним (банкрутом); немає жодного члена господарства або спадко­ємця, який бажав би продовжити його діяльність.

Розділ IX

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПРИВАТНОГО ПІДСОБНОГО ГОСПОДАРСТВА

§ 1. Поняття приватного підсобного господарства

1. За сучасних умов важливим джерелом забезпечення функціонування робочої сили в аграрному секторі економіки, в насиченні ринку України продуктами харчування рослин­ного і тваринного походження є праця у приватних підсобних господарствах найманих працівників і членів КСГП (СпС, ВСГК), учасників АСГТ, ТОВ, а також трудівників ДСГП та інших громадян, що проживають у сільській місцевості. В умовах неплатоспроможності сільськогосподарських підпри­ємств, відсутності у них коштів на оплату праці своїх членів (учасників) та найманих працівників приватні підсобні гос­подарства залишаються практично єдиним джерелом нату­рального самозабезпечення селян продуктами харчування, постачальниками цих продуктів на ринки міст.

За своєю соціально-економічною і правовою сутністю приватне підсобне господарство громадян (ППГГ) є, насам­перед, сукупністю певного нерухомого і рухомого майна, що має вартісну оцінку (ціну), яке призначено для задоволення їх матеріальних і побутових потреб. Крім того, ознакою ППГГ є певна діяльність сімейно-трудового об'єднання лю­дей, що складають сім'ю члена КСГП (СпС, ВСГК учасника АСГТ (ТОВ), працівника ДСП — та інших громадян. Вироб­лена цим господарством громадян продукція використовуєть­ся, насамперед, для власного споживання. За сучасних умов ППГГ є складовою частиною багатоукладного аграрного ви­робництва продуктів харчування та сировини рослинного і тваринного походження. Це утворення є ефективним джере­лом натурального господарювання за умови надання йому допомоги з боку сільськогосподарських підприємств у веден­ні підсобного господарства. Як колективні (кооперативні), корпоративні, так і державні сільськогосподарські підприєм­ства сприяють у веденні ППГГ не тільки їх членам, учасникам і трудівникам, а й вчителям, сільським медикам, пен­сіонерам та іншим громадянам, що проживають на їхній території.

Участь власників приватних підсобних господарств у задо­воленні суспільних потреб у сільськогосподарській продукції полягає в продажу (здачі) останньої заготівельним організаці­ям споживчої кооперації, самим КСГП, СпС, АСГТ, ДСГП на договірних умовах, самостійній реалізації продуктів своєї праці на ринку та ін.

Сучасне ППГГ України характеризується такими ознака­ми: по-перше, це — форма виробництва, яка грунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній влас­ності громадян, а також на особистій їх праці та праці членів їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це — сукупність майна, що має вартісний вираз, ціну і нале­жить громадянам за правом спільної сумісної власності; по-третє, ППГГ доповнює суспільне виробництво, має підсоб­ний до нього характер, є додатковим (а не основним) джере­лом прибутків; по-четверте, воно в основному має спожив­чий характер, оскільки вироблювана ним продукція (70—90 відсотків), як правило, споживається безпосередньо самими виробниками; по-п'яте, його можна на взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного і тваринного по­ходження.

2. Визнання і відродження приватного (до липня 1992 р. — особистого) підсобного господарства пройшло складний шлях, оскільки з суто політичною метою, починаючи з років "суцільної колективізації", було прийнято і впроваджено в життя руйнівні рішення щодо згортання і обмеження діяль­ності цих господарств. Формально право громадян на особис­те підсобне господарство визнавалося Конституцією УРСР (ст. 13). Правове регулювання відносин у цих господарствах здійснювалося як за нормами Цивільного та Земельного ко­дексів, так і за рішеннями партійних та урядових органів СРСР та УРСР, за нормами Примірного статуту та статутів колгоспів, націлених на колгоспне і радгоспне будівництво. Здійснювана в ті роки політика призвела до занепаду госпо­дарств колгоспників і працівників радгоспів, стала однією з причин негативних демографічних і соціальних наслідків для сіл України.

Вперше позитивну оцінку і визнання необхідності розвит­ку особистих підсобних господарств було дано в постанові ЦК КПРС і Уряду СРСР від 14 вересня 1977 р. "Про особисті підсобні господарства колгоспників і службовців та інших громадян і колективне садівництво". Постановою тих же ор­ганів від 8 січня 1981 р. "Про додаткові заходи по збільшенню виробництва продукції в особистих підсобних господарствах громадян" було передбачено, що ці господарства як виробни­ки товарної маси продуктів харчування тваринного похо­дження можуть вступати в договірні відносини зі споживчою кооперацією. Політичне і економічне визнання підсобних господарств громадян сталося напередодні "перебудови". По­становою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 20 березня 1986 р. "Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни" вперше за 60 років радянської влади особисті підсобні госпо­дарства громадян були визнані "складовою частиною соціа­лістичного сільського господарства, покликані повніше за­довольняти потреби сільських жителів у м'ясі, молоці, карто­плі, овочах, плодах та інших продуктах харчування".

2. Від часу проголошення незалежності України сталися значні зміни в правовому регулюванні діяльності підсобних господарств членів КСГП, СпС, ВСГК, працівників АСГТ, ДСГП. Ці господарства відповідно до Закону "Про власність" з липня 1992 р. є приватними. Цим Законом скасовано обме­ження кола і кількості майна, що може перебувати у приват­ній власності громадян, що мають таке господарство. З Ци­вільного кодексу виключено статті, що встановлювали статус колгоспного двору, і відтепер усі громадяни, що мають при­ватне підсобне господарство у сільській місцевості, урівнені в правах незалежно від того, чи є вони членами КСГП, СпС, ВСГК, учасниками і/чи робітниками АСГТ, ДСГП.

Чинним законодавством України, статутами КСГП (СпС, ВСГК, АСГТ, ТОВ) на ці суб'єкти підприємницької діяльнос­ті покладаються обов'язки створювати умови для розвитку підсобних господарств, надавати їм допомогу в обробітку зе­мельних ділянок, у забезпеченні їх добривами, засобами за­хисту рослин, насінням, садивним матеріалом, кормами, зер­ном і пасовищами, у придбанні молодняка худоби та птиці, в агрохімічному і зооветеринарному обслуговуванні, а також у реалізації виробленої продукції та в її переробці.

Приватне підсобне господарство громадян має чітко ви­значену земельну, майнову (речову та зобов'язальну) правосуб'єктність, що визначає особливість цього інституту аграр­ного права.

§ 2. Земельні правовідносини у приватному підсобному господарстві

1. Земельна правосуб'єктність приватних підсобних госпо­дарств громадян має ґрунтовну правову базу, чітко окресле­ний суб'єктивний склад із відповідним розмежуванням ле­гальних форм одержання земельних ділянок і правовим оформленням цієї правосуб'єктності, і знаходить свій вияв через реалізацію цими суб'єктами земельних та інших, пов'я­заних із земельними, прав та обов'язків.

Безпосереднім носієм земельних прав у ППГГ є фізичні особи, яким надано земельні ділянки для ведення господар­ства, а не ППГГ. Згідно з Конституцією і Земельним кодек­сом України носієм земельних і пов'язаних з ними прав та обов'язків у ППГГ є громадяни України. Ними можуть бути також іноземці та особи без громадянства і, відповідно, біпат­риди. Залежно від громадянства особи законодавство України розмежовує легальні форми виникнення земельної правосуб'єктності у цих фізичних осіб і форми закріплення їхніх прав на земельні ділянки.

Так, відповідно до ст. 6 Земельного кодексу тільки грома­дяни України мають право на одержання у власність земель­них ділянок, зокрема для ведення свого приватного підсобно­го господарства, для будівництва та обслуговування житлово­го будинку і господарських будівель (присадибна ділянка) то­що.. Громадяни України мають право отримувати земельні ділянки для ведення підсобного господарства з правом влас­ності, користування (безстрокового, строкового, в тому числі й на умовах оренди). Виходячи зі змісту ст. 6 Земельного ко­дексу, іноземні громадяни і, відповідно, особи без громадян­ства та біпатриди мають право отримати земельні ділянки для

ведення ППГГ тільки на умовах права користування (постій­ного чи строкового, в тому числі й на умовах оренди).

2. Земельна правосуб'єктність ППГГ залежно від грома­дянства, а вже потім від бажання фізичних осіб, виникає: для громадян України за наявності у них Державного акта на пра­во приватної власності на земельну ділянку; для громадян України, що мають оформлені ділянки у користування — за наявності Державного акта на право постійного користуван­ня нею чи договору оренди. Форми цих Державних актів за­тверджені постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 p., а форма договору — постановою Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р.

3. Для ведення ППГГ, індивідуального житлового будів­ництва громадяни можуть одержати земельні ділянки в розмі­рах, визначених Земельним кодексом України. Так, на підс­таві ст. 56 для ведення підсобного господарства за рішенням сільської, селищної, міської ради народних депутатів земельні ділянки передаються безоплатно у власність в межах населе­них пунктів, у розмірах, визначених у земельно-облікових документах.

За бажанням громадян їм додатково можуть надаватись у користування земельні ділянки, загальна площа яких не по­винна перевищувати 1 га. Збільшення розмірів земельних ді­лянок до 2 га може мати місце за умови погодження з облас­ною радою народних депутатів. Водночас Указом Президента України від 10 листопада 1994 р. "Про невідкладні заходи що­до прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподар­ського виробництва" при приватизації землі граничний роз­мір загальної площі земельної ділянки, що може бути у при­ватній власності громадянина, не повинен перевищувати норм, встановлених Земельним кодексом для селянських (фермерських) господарств.

Дещо в іншому розмірі земельні ділянки надаються для ін­дивідуального житлового будівництва (ст. 67 Земельного ко­дексу). Так, за рішенням сільської, селищної, міської ради народних депутатів громадянам передаються у власність або надаються в користування земельні ділянки, зокрема для спо­рудження індивідуальних житлових будинків і господарських приміщень. Розмір ділянок для зведення та обслуговування житлового будинку, господарських приміщень і споруд (при­садибна ділянка) має бути не більше: у сільських населених пунктах — 0,25 га, селищах міського типу — 0,15 га, для чле­нів колективних сільськогосподарських підприємств і праців­ників радгоспів — не більше 0,25 га, а в містах — 0,1 га.

4. В разі здійснення компактної забудови сільських насе­лених пунктів сільська рада надає громадянам біля їх житло­вих будинків (квартир) присадибні земельні ділянки у мен­шому розмірі, а решту — за межами житлової зони населеного пункту. Так, Правилами забудови сільських населених пунктів (п. 43) за компактної їх забудови, а також для змен­шення витрат на благоустрій та інженерні комунікації реко­мендовано відводити біля будинку приквартирні земельні ді­лянки в таких розмірах: для одноквартирних будинків — 0,08—0,12 га (на поливних землях — 0,06—0,08 га); для дво­квартирних одно- та двоповерхових будинків — 0,06—0,08 га (на поливних землях вони не надаються); для блокових бага­токвартирних будинків (3 квартири та більше) — 0,03—0,06 га (на поливних землях не надаються). Решта присадибної ді­лянки відводиться в межах житлової зони. При цьому важли­во, щоб ця решта надавалася або як на найтриваліший строк (що оформлюється відповідним письмовим договором), або в порядку ст. 56 Земельного кодексу у власність чи в безстроко­ве користування (що також слід оформляти відповідними державними актами).

5. Земельний кодекс передбачає можливість продажу дер­жавних земельних ділянок громадянам. Так, їм за плату пере­даються у власність для ведення селянського (фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищує серед­ню земельну частку (ст. 6 Земельного кодексу). Можливість продажу державою земельних ділянок для ведення підсобного господарства земельним законодавством прямо не передбачена. Проте це не позбавляє громадян України права купувати в інших громадян України земельні ділянки, на які є установ­чі документи про передачу їх у приватну власність громадян.

6. Законодавством установлено єдині за змістом права для всіх власників земельних ділянок і землекористувачів. Так, згідно зі ст. 39 Земельного кодексу вони мають право само­стійно господарювати на землі; наділені правом власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації, можуть використовувати у встановленому порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'­єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі: зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші бу­дівлі й споруди за погодженням із сільською, селищною, мі­ською радою народних депутатів. Зведення на орендованій земельній ділянці приміщень виробничого та невиробничого призначення, у тому числі житла, орендарі погоджують із сільською, селищною, міською, районною радою народних депутатів або іншим орендодавцем, їхньою власністю є посі­ви й посадки сільськогосподарських культур і насаджень. Во­ни мають право одержати від нового власника землі, землеко­ристувача або місцевої ради народних депутатів компенсацію за підвищення родючості грунтів у разі вилучення або добро­вільної відмови від земельної ділянки. Громадянин України, якому земельна ділянка належить за правом приватної влас­ності, може укладати договір застави з кредитною установою.

7. Усі власники (в тому числі співвласники) земельних ді­лянок і землекористувачі згідно зі ст. 40 Земельного кодексу України зобов'язані забезпечувати використання землі відпо­відно до цільового призначення та умов її надання; ефектив­но використовувати землю згідно з проектом внутрішньогос­подарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосо­вувати природоохоронні технології виробництва, не допуска­ти погіршення екологічної ситуації на території внаслідок своєї господарської діяльності; здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель, передбачених ст. 84 Земельного кодек­су; своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю; не порушувати прав власників інших земельних ді­лянок і землекористувачів, у тому числі орендарів; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; додержувати режиму санітарних зон і територій, що особливо охороняються.

Крім того, вони зобов'язані додержувати правил добросусідства: не перешкоджати власникам і користувачам земель­них ділянок проходити до доріг загального користування, а також споруджувати або ремонтувати межові знаки та спору­ди; не чинити перешкод у прокладенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій; вживати заходів до недопу­щення стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімі­катів і мінеральних добрив на сусідню земельну ділянку.

8. У разі зруйнування будівлі внаслідок пожежі або стихій­ного лиха право на земельну ділянку зберігається за власни­ком або землекористувачем, в тому числі й орендарем, якщо протягом трьох років розпочато відбудову зруйнованої або спорудження нової будівлі, крім випадків, коли проектом планування і забудови населеного пункту передбачено інше використання земельної ділянки. У цьому разі землекористу­вачеві у встановленому порядку надається інша земельна ді­лянка для забудови.

9. Законодавством визначено також порядок розпоряд­ження і використання земельних ділянок громадянами, яким житловий будинок, господарські будівлі та споруди належать за правом спільної (часткової або сумісної) власності. Так, громадяни, яким житловий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать за правом спільної су­місної власності (саме таким є ППГГ), використовують і роз­поряджаються нею спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам за правом спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розмірові час­ток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду. Статтею 41 Земельного кодексу передбачено, що наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на житловий бу­динок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудо­вою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження зе­мельною ділянкою. Угода про порядок використання і розпо­рядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку у спільній власності на житловий будинок і господарські будівлі. Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом.

10. Законодавством встановлено надійний захист земель­них і пов'язаних із ними прав власників ППГГ. Так, їхні пра­ва як власників земельних ділянок і як землекористувачів охороняються законом. Припинення права власності на зе­мельну ділянку або права користування нею чи її частиною може мати місце лише у випадках, передбачених статтями 27 і 28 Земельного кодексу.

Втручання в діяльність власників земельних ділянок і зем­лекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку дер­жавних, господарських та інших органів і організацій заборо­няється, за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами земельного законодавства.

Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених Зе­мельним кодексом.

11. Надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути об'єктом застави лише за зобов'язанням з участю кредитної установи. Законодавством передбачено, що звер­нення стягнення на земельну ділянку за претензіями креди­торів може бути здійснено за рішенням суду, арбітражного суду лише в разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Звернення стягнення за претензіями кредиторів на зе­мельну ділянку, що належить громадянинові за правом при­ватної власності, не допускається, крім випадків, коли зе­мельна ділянка є об'єктом застави.

12. Земельним законодавством врегульовано питання про поновлення земельних прав громадян, що ведуть ППГГ, як прав власників земельних ділянок, так і землекористувачів (ст. 44 Земельного кодексу). Порушені їхні права підлягають поновленню, що здійснюється радами народних депутатів відповідно до їх компетенції, судом, арбітражним судом або третейським судом.

13. Однією з важливих умов нормального ведення ППГГ е встановлені законодавством гарантії прав власників земель­них ділянок і землекористувачів. Так, вилучення (викуп) зе­мельних ділянок у громадян для державних або громадських потреб — будівництва на них підприємствами, установами і організаціями житлових, виробничих та інших споруд — провалиться після виділення власникам вилучених ділянок но­вих, в іншому місці з повним відшкодуванням інших збитків згідно з розділом VI Земельного кодексу України. Статтею 46 також передбачено, що вилучення (викуп) для державних або громадських потреб земель колективних сільськогосподар­ських підприємств, радгоспів, сільськогосподарських науко­во-дослідних установ і навчальних господарств, інших сільсько- та лісогосподарських підприємств і організацій може про­вадитися за умови будівництва за їх згодою житлових, вироб­ничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування в повному обсязі інших збитків згідно з розді­лом IV Земельного кодексу України.

14. Громадянам, які не мають у власності або в користу­ванні земельних ділянок для ППГГ, а також громадянам, які мають земельні ділянки менших розмірів, ніж це встановлено Земельним кодексом, можуть надаватися в користування земельні ділянки для індивідуального городництва. Громадя­нам, які мають у власності худобу, надаються земельні ділян­ки для сінокосіння і випасання худоби. Розміри земельних ді­лянок, що надаються їм у користування, не повинні переви­щувати: для городництва — 0,15 га, для сінокосіння і випа­сання — 1 га.

15. Законодавством України встановлено принципові пра­вила щодо захисту прав нинішніх власників землі. Так, відпо­відно до ст. 6 Земельного кодексу колишнім власникам землі (їхнім спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не повертаються. За їхнім бажанням їм може бути передано у власність або надано в користування інші земельні ділянки на загальних підставах.

§ 3. Майнові правовідносини у приватному підсобному господарстві

1. Майнові правовідносини у ППГГ — це фактично існую­чі, врегульовані нормами цивільного та аграрного права суспільні відносини, що складаються в ППГГ між його чле­нами з приводу майна та майнових прав. Майнові відносини у ППГГ характеризуються їх спільністю з відносинами, які виникають між іншими громадянами, незалежно від їх грома­дянства, соціального статусу, роду діяльності тощо. Майнові відносини у ППГГ будуються на підставі Закону "Про власність", Кодексу про шлюб та сім'ю України, Земельного ко­дексу, шлюбного контракту та інших правових актів.

В основу цих відносин покладено право приватної влас­ності громадянина. Оскільки ППГГ — це сімейно-трудове об'єднання, майнові відносини, що складаються в ньому, бу­дуються також на основі права спільної сумісної власності подружжя — чоловіка і жінки, якщо інше не встановлено і не конкретизовано шлюбним контрактом. Відповідно до чинно­го законодавства та постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни від 22 грудня 1995 р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (п. 5) спільною сумісною власністю е: майно, нажите подруж­жям під час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність"; ст. 22 Ко­дексу про шлюб та сім'ю України); майно, придбане внаслі­док спільної праці членів сім'ї, якщо письмовою угодою між членами сім'ї не передбачено інше, а також майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спіль­ної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), передана при приватизації з державного житлово­го фонду (наприклад, у радгоспі — В. Я.) за письмовою зго­дою членів сім'ї наймача у їхню спільну сумісну власність (ст. 8 Закону "Про приватизацію державного житлової фон­ду"). Ще однією особливістю майнових взаємин, що можуть складатися в цьому господарстві, є те, що між членами ППГГ (не подружжям) майнові правовідносини можуть грунтувати­ся й на основі права спільної часткової власності, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними. Саме тому Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. зауважив, що в усіх інших (крім наведених вище) ви­падках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спіль­ної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначається сту­пенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

2. Особливістю суб'єктного складу власників ППГГ, їхньої правосуб'єктності є те, що суб'єктом права власності ППГГ є в одних випадках подружжя, а в інших — усі члени сім'ї. Так, майно, зокрема ППГГ, нажите подружжям під час шлюбу, належить їм за правом спільної сумісної власності, якщо І не визначено письмовою угодою між ними. Здійснення ни\Іи цього права регулюється Законом "Про власність", а щодо власності подружжя — також і Кодексом про шлюб та сім'ю. У разі, коли особи, що спільно ведуть ППГГ, не перебува­ють у шлюбі, суб'єктом права власності виступає об'єднання громадян без утворення юридичної особи, а майно ППГГ, утворене спільною працею осіб, що об'єдналися для спільної діяльності, є їхньою спільною частковою власністю, якщо ін­ше не визначено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем трудової участі.

3. Чинне законодавство України визначає коло об'єктів, що можуть бути у власності громадян, які складають об'єк­тивну частину ППГГ і можуть використовуватися громадяна­ми для його ведення. Так, ст. 13 Закону "Про власність" вста­новлено, що об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продук­тивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засо­би, .грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Законом "Про власність" (ст. 14), Земельним кодексом (у редакції від 13 березня 1992 р.) самостійним об'єктом права приватної власності визнано земельні ділянки, одержані гро­мадянами для ведення ППГГ. Громадяни як власники мо­жуть здійснювати зі своєю власністю — земельними ділянка­ми практично всі основні види цивільно-правових угод, як і з будь-яким іншим нерухомим майном (продавати, заповідати, обмінювати, закладати, здавати в оренду тощо).

Важливою правовою новелою щодо правомочностей гро­мадян, які ведуть ППГГ, є норма п. З ст. 13 Закону "Про власність", згідно з якою склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випад­ків, передбачених законом.

4. Підстави виникнення права приватної власності грома­дян на ППГГ є загальними для всіх громадян України. Відпо­відно до ст. 12 Закону "Про власність" праця громадян є ос­новою створення і примноження їхньої власності. Громадя­нин набуває права власності на доходи від участі в суспільно­му виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане успадкуванням або укладенням інших угод, не заборонених законом.

Крім одержання у приватну власність земельних ділянок у порядку, встановленому чинним земельним законодавством, громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; способом купівлі-продажу, дару­вання та обміну.

5. Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої за­коном, діяльності Громадяни мають право передавати майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам і державі, відчужувати його. Умови і порядок відчу­ження національних, культурних та історичних цінностей ви­значаються спеціальним законодавством України.

Право приватної власності може бути передано у спадщи­ну громадянам, юридичним особам, державі.

6. При поділі майна, виділі його зі спільного майна, звер­ненні стягнення на майно учасника спільної власності за йо­го боргами, відкритті після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності.

Оскільки праця є основою створення і примноження влас­ності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає з законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя на майно ППГГ визна­чається нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України. За від­сутності доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя)'у надбанні майна була більшою або меншою, частки визнача­ються рівними.

Згідно з законодавством положення статей 17 та 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширю­ються на правовідносини, що виникли після введення в дію цього Закону (тобто з 15 квітня 1991 p.). Воднораз Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" спеціально зазначає, що до правовідно­син, які виникли раніше, застосовується чинне на той час за­конодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 p., мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору та збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 р. не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вва­жаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включа­ється час перебування на дійсній строковій військовій службі, в навчальному закладі, хвороби);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рів­ності часток усіх його членів включно з неповнолітніми та непрацездатними. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні в разі недовго­часного його перебування у складі двору або незначної участі працею чи коштами в господарстві двору.

Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося;

в) у випадках, коли за рахунок майна колгоспного двору було внесено вклад у кредитну установу на ім'я члена двору, його частка має бути зменшена на суму вкладу, а якщо вклад перевищує належну цьому членові частку, з нього стягуються відповідні грошові суми на користь інших членів колгоспного двору;

г) згідно зі ст. 4 постанови Верховної Ради України "Про введення в дію Закону "Про власність" загальні правила спадкування щодо частки члена колгоспного двору в майні двору застосовуються з 1 липня 1990 р. При спадкуванні після смерті останнього члена колгоспного двору, що мала місце до цієї дати, частка в майні двору, належна особі, яка вибула з членів двору, але не втратила на неї права на час смерті ос­таннього члена двору, не входить до спадкового майна.

На витребування частки з майна колишнього колгоспного двору, що збереглося на 15 квітня 1991 p., поширюється за­гальний трирічний строк позовної давності. Розгляд позову про право на майно колишнього колгоспного двору залежить від вирішення питань землекористування.

7. Відповідно до ст. 55 Закону "Про власність" громадянин не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законо­давчими актами України.

Оскільки за чинним законодавством суд вирішує спори учасників спільної власності щодо розпорядження чи корис­тування майном, то не слід розглядати як неправомірне по­збавлення права власності присудження грошової компенса­ції за частку у спільній власності, якщо її не можливо виок­ремити або поділити майно в натурі чи спільно користуватися ним.

8. Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. зазначає, що передбачені Законом "Про власність" положення щодо спільної власності громадян на майно, надбане внаслідок їхньої спільної праці, поширюють­ся на придбання його як при веденні особистого підсобного господарства, в тому числі членами колишнього колгоспного двору, так і в інших випадках.

Згідно з цими положеннями право на майно може бути визнане не лише за громадянами, які є родичами, а й за ін­шими особами, коли буде встановлено, що вони входили до складу сім'ї та брали трудову участь у його придбанні.

Відповідно до чинного законодавства власником вкладу, внесеного у кредитну установу (крім нажитого подружжям), є особа, на ім'я якої його внесено, тому інші члени сім'ї не мо­жуть вимагати визнання за ними права на цей вклад з мотивів внесення його за рахунок спільної праці. В цьому разі частка коштів, належна іншим членам сім'ї, може бути стягнена з вкладника за їхнім позовом.

§ 4. Договірні зобов'язання приватного підсобного господарства

1. Приватні підсобні господарства громадян беруть участь у сучасних товарно-грошових відносинах через укладання до­говорів як правової форми регулювання цивільно-майнових відносин. Змістом цих відносин є придбання матеріалів для індивідуального будівництва житлового будинку і господар­ських будівель, придбання речей домашнього вжитку, транс­портних засобів тощо. Серед таких договорів є й такі, що без­посередньо пов'язані із здійсненням господарювання громадян у своїх приватних підсобних господарствах. За останні 10—15 років визначився не тільки суб'єктний склад договір­них зобов'язань, а й їх предмет та зміст зобов'язань. Основою таких договірних зобов'язань є взаємини з приводу реалізації вирощених у ППГГ на присадибній ділянці продуктів харчу­вання та продовольства рослинного і тваринного походжен­ня. Так, нині існують три основні різновиди предметів дого­ворів, а саме: закупівля в ППГГ великої рогатої худоби і сви­ней, фруктів, ягід, картоплі, часнику, цибулі тощо; дорощу­вання і відгодівля в цих господарствах молодняка великої рогатої худоби, свиней, птиці; здача (продаж-закупівля) ко­ров'ячого молока.

Ці договори укладаються на взаємовигідних умовах. Од­нією з сторін у них виступає ППГГ в особі власника, іншою стороною можуть бути як заготівельні організації споживчої кооперації, так і безпосередньо самі суб'єкти аграрного під­приємництва усіх форм власності та організаційно-правових форм (КСГП, СпС, АСГТ, ДСГП).

Особливістю цих договірних відносин є те, що ППГГ мо­жуть реалізовувати продукцію не тільки через "замовників" — КСГП (СпС, ДСГП, АСГТ тощо), а й від їхнього імені в ра­хунок укладених "замовниками" договорів контрактації (дер­жавних контрактів, державних замовлень) сільськогосподар­ської продукції. Іншими словами, ці договори передбачають можливість передачі суб'єктами підприємництва (КСГП, СпС, АСГТ, ДСГП) боргу-зобов'язання і прийняття цього боргу ППГГ.

2. Юридичну основу регулювання договірних відносин між суб'єктами аграрного підприємництва та заготівельними організаціями споживчої кооперації, з одного боку, та ППГГ — з іншого, становлять закони "Про власність", "Про під­приємництво", "Про підприємства в Україні", "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство", "Про господар­ські товариства", "Про споживчу кооперацію", а також Ци­вільний кодекс України.

3. Одне з важливих місць посідають договори з участю ППГГ, за яким власники цих господарств продають КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) та заготівельним підприємствам споживчої кооперації (ЗПСК) велику рогату худобу і свиней, фрукти, ягоди, картоплю, часник, цибулю тощо. За своєю юридичною суттю вони є договорами купівлі-продажу. Їхнім

предметом є обов'язок власника ППГГ продати обумовлений договором асортимент та обсяг, а КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ, ЗПСК) — прийняти й сплатити вартість отриманого асортименту та обсягу продуктів харчування, продовольства рослинного і/чи тваринного походження.

4. Важливе місце посідають договори власників ППГГ із приводу вирощування в них молодняка великої рогатої худо­би, свиней, птиці, кролів, що належать КСГП (СпС, АСГТ, ТОВ, ВСГК, ДСГП). Предметом цього договору є трудова ді­яльність власників ППГГ, спрямована на вирощування, від­годівлю худоби й птиці, та передача їх після цього КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ). У договорі зазначається кіль­кість худоби чи птиці, що передаються на дорощування й від­годівлю, строк передачі їх виконавцеві та наступне повернен­ня КСП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ), а також жива вага кож­ної голови молодняка худоби або птиці, що відгодовувати­меться, та їхня загальна вага на час передання на дорощування. Згідно з договором на КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) покладається обов'язок передати власникові ППГГ худобу й/чи птицю на дорощування, продати корми власного виробництва й зерно, за існуючими закупівельними цінами (наприклад, державного контракту), інші корми — за їх плановою собівартістю, а покупні корми — за цінами при­дбання включно з витратами на доставку.

За договором на КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) може бути покладений обов'язок надавати допомогу власникам ППГГ у будівництві та обладнанні приміщень для худоби й/чи птиці, виділяти коней, транспортні засоби для обробітку земельних ділянок, заготівлі сіна, інших кормів та їх доставки до місця тримання і відгодівлі худоби й/чи птиці. На нього покладається обов'язок забезпечити своїми силами чи кошта­ми зооветеринарне обслуговування худоби й/чи птиці, що знаходяться на дорощуванні.

Колективне сільськогосподарське підприємство (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) зобов'язане також прийняти худобу й/чи птицю в кількості та в строки, обумовлені договором, і розрахуватися зі своїм контрагентом — власником ППГГ у 10-денний строк. Воно зобов'язане оплатити кожний кіло­грам живої ваги починаючи від поставної (ваги на час пере­дання худоби в ППГГ) зі знижкою на вагу наповнення шлун­ково-кишкового тракту за цінами згідно з домовленістю (на

практиці — не більше закупівельних цін за державним замов­ленням на худобу й/чи птицю відповідної кондиції).

Ціни на худобу й/чи птицю відповідної кондиції визнача­ються договором як його принципова умова. За бажанням власника ППГГ замовник — КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ), розраховуючись із ним, зобов'язаний продати власни­кові ППГГ до 20 відсотків одержаної ваги з кожного виду ху­доби й/чи птиці або продуктів забою в перерахунку за відпо­відними коефіцієнтами для кожного виду худоби, за цінами, встановленими для розрахунків із громадянами — власника­ми ППГГ.

Чинним Типовим договором (п. 2.1) встановлено обов'я­зок КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) надати власникові ППГГ право на одержання додатково до присадибної земель­ної ділянки певної земельної площі, в тому числі: ріллі, луків, інших угідь на строк дії договору. Додаткові земельні ділянки зазвичай становлять вільну частину присадибних земель або земель, що тимчасово не використовуються КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП). Останні можуть дозволяти громадянам, які займаються за договором дорощуванням молодняка й/чи птиці, випасати власну худобу (птицю) на пасовищах. Сіно­коси і випаси надаються з таким розрахунком, щоб власники ППГГ могли ними скористатись і для власної худоби та птиці. На КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) покладаються обов'язки здійснювати відповідні роботи для поліпшення цих угідь.

У разі виникнення страхового випадку КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) зобов'язане виплачувати власникам ППГГ страхову винагороду в частці, що випадає на неотрима-ний приріст ваги худоби чи птиці.

Згідно з договором власник ППГГ, який займається доро­щуванням худоби й/чи птиці, зобов'язаний прийняти їх та ут­римувати відповідно до зоотехнічних і ветеринарних вимог. Він зобов'язаний виростити й передати КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) поголів'я худоби й/чи птиці обумовленої ваги і кондиції, оплатити отримані послуги, що надавало йому КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ), а також будівельні мате­ріали: власного виробництва замовника — за плановою собі­вартістю, а придбані замовником — за ціною придбання включно з витратами на їх доставку власникові ППГГ.

5. Відносини з приводу закупівлі молока у власників ППГГ регулюються відповідним договором, сторонами якого є власник ППГГ, в якому є молочна худоба, а також КСГП (СпС, ВСГК, АСГТ, ТОВ) чи ДСГП. Ініціатором укладення такого договору мають бути відповідні представники правлін­ня КСГП (СтіС, ВСГК, АСГТ) та дирекції ДСГП чи АСГТ.

Суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін виника­ють на основі укладеного ними договору, зміст якого визна­чається Типовим договором і сторонами. Згідно з договором власник ППГГ бере на себе зобов'язання продати господар­ству (КСГП, СпС, ДСГП тощо) лишки молока у визначеній договором кількості протягом року, з конкретизацією обсягів поставки щоквартально. При державних закупівлях молоко має відповідати вимогам, що ставляться до нього (жирність, охолодженість, непрокислість тощо) та до продуктивної худо­би (стан здоров'я та ін.). На власників корів покладається та­кож обов'язок оплатити надані їм господарством послуги (оранка і боронування земельних ділянок, заготівля і достав­ка кормів тощо). Оплачуються ці послуги за їх фактичною со­бівартістю. Власники ППГГ зобов'язані також оплатити вар­тість отриманих кормів за цінами, що визначені в договорі.

Згідно з договором господарство зобов'язане своєчасно прийняти молоко та оплатити його вартість за цінами, визна­ченими договором (на практиці — не вище існуючих закупі­вельних цін). Розрахунки між сторонами мають проводитись не рідше одного разу на місяць.

За договором на господарство покладаються обов'язки продавати власникам ППГГ корми власного виробництва, зокрема зерно — за існуючими закупівельними цінами, інші корми — за їх фактичною собівартістю, а покупні — за ціна­ми придбання, включаючи витрати на доставку в кількості, обумовленій договором.

На господарство покладається також обов'язок надавати власникам ППГГ земельну ділянку для сінокосіння і випа­сання худоби на визначений договором строк і, в разі необ­хідності, сприяти власникам ППГГ у підвищенні родючості угідь. Господарство може взяти на себе обов'язок надати ППГГ допомогу в заготівлях і доставці кормів, обробітку при­садибної ділянки. З метою сприяння розвиткові ППГГ на КСГП і ДСГП, що є сторонами в договорі, покладається

обов'язок забезпечувати власників послугами спеціалістів сільського господарства, зокрема зооветслужби.

КСГП (СпС, ВСГК, АСГТ, ДСГП) можуть за волевияв­ленням власників ППГГ надавати останнім грошовий аванс для придбання необхідних для виробництва продукції тва­ринництва, інвентарю, матеріалів та засобів малої механізації сільськогосподарських робіт.

6. За невиконання або неналежне виконання взятих зо­бов'язань сторони несуть майнову відповідальність згідно з нормами чинного цивільного законодавства. Так, у разі заги­белі (падежу) худоби й птиці з вини власника ППГГ останній зобов'язаний відшкодувати КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) збитки, виходячи з вартості поставної ваги тварин і птиці за існуючими державними закупівельними цінами. В разі вимушеного забою худоби (птиці) його продукти, при­датні для споживання, здаються КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) за цінами згідно з домовленістю (на практиці — не ви­ще існуючих закупівельних за державним замовленням на ху­добу і птицю у живій вазі). При цьому оплачується лише вага, яку становить одержаний приріст живої ваги, починаючи від поставної зі знижкою на вагу наповнення шлунково-кишко­вого тракту. Сторони за договором зобов'язані додержувати вимог оформлення випадку загибелі худоби або птиці спеці­альним актом. В цьому акті зазначається причина загибелі або вимушеного забою худоби, з чиєї вини трапився випадок тощо. До складу створюваної у цьому випадку комісії залуча­ються спеціалісти КСГП (СпС, ВСГК, ДСГП, АСГТ) і дер­жавної ветеринарної служби. Складений акт розглядається і затверджується виконавчим органом КСГП (СпС, ДСГП, АСГТ).

Розділ X

ДЕРЖАВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

§ 1. Характеристика державно-правового регулювання сільського господарства

1. Україна — аграрно-промислова держава, а це зумовлює суспільну необхідність відповідного державно-правового ре­гулювання сільського господарства, обсягового аграрного за­конодавства та сучасної системи органів державного управ­ління цією першорядною галуззю народного господарства. Саме вона виробляє продукти харчування, сільськогосподар­ську сировину для легкої промисловості. Виходячи із діалек­тичного взаємозв'язку і взаємозалежності цілого ряду сус­пільних економічних виробничо-господарських і ринково-економічних і соціальних факторів, державно-правове регу­лювання спрямоване на визначення цілей, завдань і змісту аграрної політики держави та забезпечення її реалізації. Ос­тання зумовлена суспільною потребою відповідного законо­творчого і нормативно-правового закріплення та належного правозастосування в цих ланках державних владних і вико­навчих структур, усій системі колективних, державних і при­ватних товаровиробників та підприємців.

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення систе­ми органів державного управління, які відають цією складо­вою народного господарства, прийняття і належного вико­нання аграрних законів і нормативно-правових актів про сільське господарство, закріплення кола повноважень (ком­петенції) цих органів. Державне регулювання сільського гос­подарства охоплює систему державних інспекцій і контролю за діяльністю колективних, державних, приватних товаровиробників, а також визначення кола і правосуб'єктності сіль­ськогосподарських державних і колективних підприємств, установ, організацій, діяльність яких здійснюється з участю державно-правового регулювання сільського господарства.

Державно-правовому регулюванню підлягає розв'язання питань, пов'язаних з підготовкою спеціалістів сільського гос­подарства І—IV рівнів акредитації, укомплектуванню ними як органів державного управління сільським господарством, так і підприємств, установ, організацій цього профілю. Воно по­ширюється на ветеринарну службу, врегулювання проблем зовнішніх аграрно-економічних та інших зв'язків. Цим регу­люванням охоплюється діяльність науково-дослідних установ (Академії аграрних наук, науково-дослідних інститутів, нау­ково-дослідних станцій).

Виробництво сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження зумовило потребу в існуванні цієї системи органів державного управління і здійснення державного правового регулювання цих суспільних відносин та їх правового регулювання.

2. Суб'єктами державного управління сільського господар­ства є ті органи державного управління, що здійснюють дер­жавно-правове регулювання сільським господарством, забез­печують належне виконання положень аграрного законодав­ства, здійснення повсякденного управління підлеглими по вертикалі управлінськими структурами, виробничо-господар­ськими, виробничо-обслуговуючими сільське господарство службами (наприклад, ветеринарна служба), а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських підприємств і об'єднань. Об'єктами державно-правового регулювання сільського господарства є матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва.

Першорядним об'єктом державно-правового регулювання у сільському господарстві є землі сільськогосподарського призначення, що становлять основу сільськогосподарського виробництва і матеріальну базу для розміщення виробничих та обслуговуючих підприємств, науково-дослідних і навчаль­них установ. Державне управління землями сільськогоспо­дарського призначення здійснює Державний комітет України у справах земельних ресурсів.

Об'єктами державно-правового регулювання є також усі галузі та підгалузі сільськогосподарського виробництва. В рослинництві — виробництво зернових і зернобобових куль­тур, цукрових буряків, соняшника, ефіро-олійних культур, кукурудзи, хмілю, льону-насіння і льону-трести; в садівництві та огородництві — вирощування овочів, плодів, ягід, вино­граду, баштанних культур та ін.; в тваринництві — відгодівля м'ясо-молочної худоби, свиней, овець, кіз, птахів та вироб­ництво продукції цих підгалузей (молока, м'яса, яєць, шерсті, хутра та ін.).

Державно-правове регулювання сільського господарства спрямоване на визначення правового режиму найважливіших засобів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, 15 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про насіння". Цей Закон містить основне положення, що регулює виробництво, реалізацію та використання насіння і садивного матеріалу сільськогосподарських декоративних, лі­карських та лісових рослин, на які затверджено державні стандарти і правові відносини між виробниками та спожива­чами насіння і садивного матеріалу, а також охороняє їх пра­ва. 21 квітня 1993 р. було прийнято Закон "Про охорону прав на сорти рослин", який має за мету регулювати відносини, що виникають у зв'язку з одержанням, використанням, за­хистом, відчуженням і припиненням дії права на сорти рос­лин в Україні. Безпосереднє відношення до рослинництва має Закон України "Про карантин рослин", що прийнятий Верховною Радою України ЗО червня 1993 р. Цей акт визна­чає загальні правові, організаційні та фінансово-економічні основи карантину рослин, діяльність державних органів, під­приємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, спрямовану на запобігання завезенню та поширенню відсут­ніх на території України небезпечних шкідників, хвороб рос­лин і бур'янів.

В порядку державно-правового регулювання сільського господарства приймаються і застосовуються законодавчі ак­ти, спрямовані на регулювання правових відносин, пов'яза­них з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середови­ща застосуванням пестицидів і агрохімікатів. Саме цим пи­танням приділена увага в Законі "Про пестициди і агрохімікати", що був прийнятий Верховною Радою України 2 берез­ня 1995 р. Цей Закон також визначає права і обов'язки під­приємств, установ, організацій, власників селянського (фер­мерського) господарства, інших громадян, крім цього визна­чає повноваження органів державної виконавчої влади і поса­дових осіб щодо застосування названого Закону.

За допомогою актів аграрного законодавства регулюються виробничі відносини в сфері тваринництва. Характерним у цьому відношенні є Закон "Про племінне тваринництво" від 15 грудня 1993 р. Своїм призначенням цей акт має визначити загальні, правові, економічні та організаційні основи племін­ного тваринництва. Він регламентує діяльність у галузі пле­мінного тваринництва, визначає правове становище суб'єктів і структур племінного тваринництва, встановлює вимоги до племінних ресурсів і основи контролю за їх дотриманням.

3. Своєрідний об'єкт державно-правового регулювання сільського господарства становлять відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян як власників худоби і птиці. Правове регулювання цих відносин проводиться у відповідності до норм Закону "Про ветеринарну медицину", що прийнятий Верховною Ра­дою України 25 червня 1992 р. Як зазначено в преамбулі закон визначає загальні, правові, ^організаційні та фінансові основи ветеринарної медицини. Його норми регламентують діяльність галузі ветеринарної медицини згідно з міжнарод­ними вимогами, визначає правове становище структур вете­ринарії, встановлює необхідні ветеринарно-санітарні вимоги і основи ветеринарного контролю. Суспільна значущість ветеринарії полягає в забезпеченні безпосереднього зв'язку ветеринарного обслуговування тваринництва, профілактич­них І лікувальних заходів і станом забезпечення охорони здо­ров'я людей, як учасників сільськогосподарського вироб­ництва продуктів харчування, так і громадян як споживачів Цих Продуктів, недопущення захворювання людей тими ж хворобами на які хворіють тварини і птиці.

4. Предметом державно-правового регулювання сільського Господарства є високо професіональна обізнаність із еконо­мічним станом цієї галузі народного господарства, станом продуктивних сил сільськогосподарського виробництва, його матеріально-технічним забезпеченням, кількість і якість зе­мель сільськогосподарського призначення, рівень наявних у кожному підприємстві спеціалістів та робочої сили, а також стан соціального розвитку села і агропромислового комплек­су в народному господарстві.

Метою державно-правового регулювання є створення ви­сокопродуктивного сільськогосподарського виробництва для задоволення потреб народу в продуктах харчування та вирі­шенні соціальних умов життя народу. Для досягнення цієї мети необхідно реалізувати аграрну програму держави, здійс­нити земельну реформу, прагнути оптимального стану під­приємництва і прибутковості сільськогосподарських товаро­виробників, забезпечити матеріальну зацікавленість праців­ників сільського господарства, впровадити активні і прогре­сивні ринкові економічні відносини в АПК.

5. В якості принципу державно-правового регулювання сільського господарства підставно розглядати положення ста­тей 26 і 27 Закону "Про колективне сільськогосподарське під­приємство". По-перше, держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства та його членів; по-друге, держава забезпечує підприємству рівні з іншими товарови­робниками правові та інші умови господарювання; по-третє, органи державного управління будують свої відносини з під­приємством, використовуючи економічні методи — податки, позички, дотації, компенсації і ціни, що забезпечують еквіва­лентний обмін між сільським господарством і промисловістю.

Наведені принципи лежать в основі державно-управлін­ської діяльності всіх ланок Мінагропрому України.

Застосовування в сільському господарстві форми колек­тивної, державної і приватної власності і відповідних право­вих інститутів права колективної власності, права державної власності і права приватної власності селянського (фермер­ського) господарства і громадян визначають характер і зміст державно-правового регулюванні сільського господарства. В свою чергу вони зумовлюють доцільність визнання і напов­нення відповідним змістом таких термінів: по-перше, для регулювання аграрних відносин в сфері взаємин з участю дер­жавних підприємств, установ, організацій, об'єднань — дер­ жавне управління сільським господарством; по-друге, для регу­лювання аграрних відносин з участю колективних підприєм­ств і селянських (фермерських) господарств та громадян — державне керівництво сільським господарством.

§ 2. Органи державного управління сільським господарством та їхні повноваження

1. Центральним органом державного управління сільським господарством є Міністерство агропромислового комплексу України, як орган виконавчої влади. Міністерство забезпечує проведення в життя державної політики у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, пере­робної та виноробної промисловості, здійсненні заходів для гарантування продовольчої безпеки держави. Мінагропрому України підпорядковані Комітет харчової промисловості Ук­раїни і Комітет з питань садівництва, виноградарства та вино­робної промисловості України.

Правове становище та його правомочності визначаються Положенням про Міністерство агропромислового комплексу України, що затверджено Указом Президента України від 1$ листопада 1997 р. Цим актом визначено основні правомоч­ності Мінагропрому як суб'єкта адміністративного права.

Положенням визначаються основні завдання Мінагропро­му, з яких видно той великий обсяг організаційно-управлінського розвитку, що його має здійснювати це міністерство. На Мінагропром покладаються такі завдання:

розроблення пропозицій щодо основних напрямів аг­рарної політики, реалізація державної політики з питань роз­витку сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової, переробної та виноробної промисловості;

організація виконання актів аграрного законодавства з питань агропромислового комплексу і контроль за їх реалі­зацією;

розроблення та координація виконання загально-державних, регіональних програм, поточних планів економічного і соціального розвитку галузей агропромислового комплексу, соціальної сфери села;

здійснення науково-технічної і технологічної політики в галузях агропромислового комплексу;

розроблення пропозицій щодо оптимізації територіально­го розміщення сільськогосподарського виробництва;

розроблення та реалізація заходів щодо запровадження су­часних механізмів вираження функціональних питань галузе­вого і міжгалузевого характеру, структурної перебудови галу­зей агропромислового комплексу, реформування майнових і земельних відносин на основі збереження та якісного оновлення наявного ресурсного потенціалу, подолання негатив­них явищ кризового характеру;

організація продовольчого ринку, маркетингу у сфері ма­теріально-технічного постачання, активізація зовнішньоеко­номічної діяльності;

здійснення заходів щодо державної підтримки вітчизняних товаровиробників, цільового використання бюджетних кош­тів, створення рівних умов для розвитку цих форм власності і господарювання;

організація роботи державних служб з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, ветери­нарної медицини, племінної справи, заготівлі та якості про­дукції, наукового і кадрового забезпечення стандартизації, карантинного режиму, охорони праці, техніки безпеки, наг­ляду за технічним станом машин і обладнання.

Мінагропром спрямовує свою діяльність на реалізацію цих основних завдань через систему підрозділів у вигляді голов­них управлінь, управлінь, відділів та органів контролю, спе­ціалізованих інспекцій, структуру якого складають:

/. Головні управління:

Головне управління економіки

Головне управління фінансово-кредитної та податкової політики

Головне управління виробництва і маркетингу продукції тваринництва з державною племінною інспекцією

Головне управління зовнішніх економічних зв'язків

Головне управління технічної політики, енергетики, ба­лансів і маркетингу матеріально-технічних ресурсів

Головне управління кадрової політики і аграрної освіти

Головне управління реформування відносин власності і нових форм господарювання

Головне управління землеробства і маркетингу продукції рослинництва

Головне управління ринкових відносин, маркетингу та ба­лансів продовольчих ресурсів

Головне управління іноземних кредитів, інвестицій та лізингу

Головне управління інвестиційної політики в капітально­му будівництві

2. Управління:

Управління координації і освоєння науково-технічного прогресу та зв'язків з УААН

Управління по соціальному розвитку села

Управління соціально-трудових відносин і оргструктур

Управління організації та методології бухгалтерського обліку і звітності

Управління інформатики та виставкових заходів з інформаційно-комунікаційним центром

Юридичне управління Міністерства агропромислового комплексу України

Управління організації ревізійної роботи

Управління справами Міністерства агропромислового комплексу України

3. Відділи:

Відділ розвитку виробництва продуктів дитячого харчування

Відділ охорони праці, пожежної безпеки і безпеки дорож­нього руху

Відділ підсобних промислових підприємств і промислів

Відділ організаційних питань фермерських та підсобних сільських господарств

Відділ науково-обгрунтованого ведення сільського госпо­дарства в зоні аварії ЧАЕС.

Кожний із цих підрозділів провадить свою діяльність на підставі відповідних положень.

У своїй діяльності Мінагропром керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради Ук­раїни, указами і розпорядженнями Президента України, декре­тами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів Ук­раїни та Положенням про міністерство.

2. На Мінагропром покладається обов'язок складати разом з відповідними центральними органами виконавчої влади баланси забезпечення галузей трудовими, сировинними та енергетичними ресурсами, а з місцевими органами влади і са­моврядування — регіональні забезпечення підприємств цими ресурсами.

Важливими завданнями Мінагропрому є опрацювання за­ходів, спрямованих на поглиблення економічної реформи і забезпечення впровадження в діяльності аграрних товарови­робників засад ринкових економічних відносин. Мінагроп­ром вносить у встановленому порядку пропозиції щодо зміни умов функціонування галузей стосовно оподаткування, одер­жання пільгових кредитів, державної підтримки сільськогос­подарських товаровиробників усіх форм власності, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, Мінагропром сприяє розвиткові виробничо-підприємницької самостійності ініціативи, прибутковості підприємств, роз­виткові конкуренції, формуванню ринкової інфраструктури та економічних взаємовідносин у виробничій та соціальній сферах.

До компетенції Мінагропрому віднесено обов'язок брати активну участь у розв'язанні питань роздержавлення і прива­тизації майна, забезпечувати реалізацію політики антимонопольного регулювання галузей, сприяти розвиткові конку­ренції, встановлення структур ринкового типу у сфері вироб­ництва та послуг. Складову його повноважень становлять пи­тання формування резервного та елітного насіннєвих фондів, а також генетичного фонду у тваринництві. Міністерство ко­ординує діяльність підприємств, пов'язану з проведенням державних випробувань сортів і гібридів сільськогосподар­ських культур та селекційних станцій у тваринництві, здійс­нює державний контроль за якістю насіння, племінних ресур­сів, організовує роботу, спрямовану на розвиток насінництва, розсадництва та племінної справи.

Мінагропром вирішує питання про створення, реорганіза­цію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснова­них на державній власності. Він затверджує статути (поло­ження) підприємств, контролює їх додержання та приймає рішення у разі повернення статутів (положень), а також вико­нує інші функції, передбачені чинним законодавством.

3. За умов впровадження ринкових економічних відносин Мінагропром сприяє виробництву та закупівлі сільськогоспо­дарської продукції. Він бере участь у формуванні державного резервного і елітного насіннєвих фондів та формує генетич­ний фонд у тваринництві через державне замовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України. На Мінагропром покладається обов'язок допомагати виробни­кам сільськогосподарської продукції у її реалізації, у тому числі і в її державній закупівлі. З цією метою Мінагропром формує та розміщує в установленому порядку державне за­мовлення у межах коштів, які виділені на це з державного бюджету України в передбачених контрактами обсягах і на землях, що придатні для безпечного ведення сільського гос­подарства і за площею не перевищують лімітів розораності та сільськогосподарської освоєності відповідних територій, воно координує діяльність підприємств і організацій, спрямовану на виконання цих контрактів.

Істотною правомочністю міністерства слід розглядати його активну участь в забезпеченні своєчасного укладання догово­рів щодо реалізації сільськогосподарської продукції та додер­жання її виробниками та заготівельниками належної договір­ної дисципліни.

Мінагропром розробляє порядок укладання договорів на закупівлю сільськогосподарської продукції і сировини до дер­жавного і регіональних фондів, державного резерву та умови переробки продукції з державних ресурсів в межах державно­го замовлення на давальницьких умовах. На Мінагропром по­кладається обов'язок створювати умови товаровиробникам і заготівельним організаціям для реалізації сільськогосподар­ської продукції через ринкові інфраструктури на біржах, через торгові доми, фірмову торгівлю та інше.

4. Місцевими органами управління сільським господар­ством області є обласні управління агропромисловим ком­плексом. Правомочності цього управління визначені Типо­вим положенням про управління агропромислового комплек­су обласної, Севастопольської міської державної адміністра­ції. Цей акт затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1998 р. Воно підпорядковане голові адміністрації та Мінагропрому України. Обласне управління є юридичною особою і має самостійний баланс і рахунки в установах банків.

Свою управлінську діяльність управління здійснює відпо­відно до завдання та компетенції визначених Типовим поло­женням. Найважливішими з них слід визнати повноваження стосовно його участі у розробленні та забезпеченні виконан­ня прийнятих державних та регіональних програм розвитку сільського господарства, підприємств, установ і організацій м'ясної, молочної, плодоовочевої, елеваторної, борошно­мельно-круп'яної, хлібопекарської, макаронної та інших га­лузей промисловості. Управління визначає потребу області в сільськогосподарській продукції і сировині, організує закла­дання і зберігання продовольства і сировини до державного резерву, своєчасне їх освіження відповідно до встановлених Урядом та Мінагропромом завдань.

Обласне управління Мінагропрому готує пропозиції, спрямовані на поглиблення економічної реформи і подає їх

на розгляд керівництва обласної (міської) державної адмініст­рації, аналізує тенденції розвитку галузей. Воно подає пропо­зиції Мінагропрому з питань прогнозування розвитку галу­зей, ліквідації застарілих та розміщення нових виробництв, вдосконалення аналізу і планування в сільському господар­стві, на переробних та обслуговуючих підприємствах, в уста­новах і організаціях АПК. До його компетенції віднесено сприяння забезпеченню сільськогосподарських товаровироб­ників усіх форм власності сортовим насінням, діяльності сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління щодо державного випробуван­ня сортів і гібридів сільськогосподарських культур, а також здійсненню державного контролю за якістю насіння, розвит­ку насінництва і розсадництва.

Воно приділяє увагу питанням механізації, електрифікації, автоматизації виробництва, транспортного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників, надає їм допомогу в експлуатації, ремонті, технічному обслуговуванні сільсько­господарської та дощувальної техніки і обладнання, розвитку матеріально-технічної бази.

Обласне управління АПК здійснює управління та конт­роль за лісами сільськогосподарських лісокористувачів, орга­нізує ведення в цих лісах лісового господарства і захисного лісорозведення, а також збереження, охорону від пожежі, за­хист від шкідників і хвороб.

Істотним слід вважати повноваження управління аналізу­вати і подавати Мінагропрому пропозиції щодо проведення цінової політики з метою дотримання цінового паритету на сільськогосподарську продукцію (роботи, послуги) інших га­лузей економіки, а також пропозиції з питань податкової політики, фінансування і кредитування державних і регіо­нальних програм. Управління надає допомогу підприємствам, установам і організаціям галузі з питань юридичного обслуго­вування, а також домагається в межах їхньої компетенції за­безпечення додержання ними вимог законодавства, належно­го захисту майнових прав та інтересів сільськогосподарських товаровиробників.

У процесі своєї діяльності обласне управління взаємодіє з іншими підрозділами обласної (міської) державної адмініст­рації, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, органі­заціями, об'єднаннями громадян.

5. Основним засобом сільськогосподарського виробництва і базою для розміщення його виробничих приміщень є землі сільськогосподарського призначення. Органом державного управління цими землями є державні Комітети по земельних ресурсах (Держкомзем). Він є центральним органом держав­ної виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України і входить до складу агропромислового комплексу Ук­раїни. Правове становище і компетенція Держкомзему визна­чені Положенням про державний комітет України по земель­них ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 13 травня 1996 р.

Держкомзем у межах своєї компетенції здійснює державне управління земельними ресурсами, спрямовує діяльність під­порядкованих йому державних органів земельних ресурсів з проведення земельної реформи, забезпечення раціонального використання та охорони земельних ресурсів. В межах своїх повноважень Держкомзем організовує виконання та узагаль­нює практику застосування актів законодавства України, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, розроб­ляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в уста­новленому порядку вносить їх на розгляд Президентові Ук­раїни та Кабінету Міністрів України.

Держкомзем відповідно до покладених на нього завдань бере участь у формуванні державної політики щодо регулю­вання земельних відносин і проведення земельної реформи, забезпечує належне функціонування механізму її запрова­дження, забезпечує прогнозування розвитку земельних відно­син, а також опрацьовує заходи економічної реформи з пи­тань земельних відносин для включення їх до плану діяльнос­ті Уряду України та ін. Всю свою діяльність Держкомзем проводить спільно з Міністерством агропромислового комплексу України.

На Держкомзем покладається обов'язок здійснювати Контроль за цільовим використанням коштів, що надходять у Порядку відшкодування витрат сільськогосподарського і лісо­господарського виробництва та плати за землю, дбати про до­держання норм Земельного кодексу України та належне вирішення земельних спорів, що виникають в процесі здійснення земельної реформи.

Держкомзем здійснює державний контроль за додержан­ням власниками землі та землекористувачами земельного за­конодавства, встановленого режиму використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення і умов надан­ня. Держкомзем забезпечує вдосконалення методики та про­ведення робіт з грошової оцінки земель, бере участь у форму­ванні інвестиційної політики, виходячи з пріоритетних на­прямів структурної перебудови економіки.

Держкомзем має право видавати нормативно-правові акти і давати вказівки з питань реформування земельних відносин, які є обов'язковими для виконання центральними та місце­вими органами державної виконавчої влади, органами місце­вого самоврядування, власниками землі та землекористувача­ми. Він уповноважений вносити на розгляд відповідних дер­жавних адміністрацій і рад подання про зупинення рішень, їх дій або бездіяльності з питань регулювання земельних відно­син, що суперечать законодавству, пропозиції про припинен­ня права власності або права користування землею у випад­ках, передбачених земельним кодексом України, а також про вжиття заходів до поліпшення якості землі та має інші права.

6. Державне управління землями в межах області здійснює обласне управління земельних ресурсів. Його повноваження визначаються Положенням про обласне управління земель­них ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 930. Згідно з цим Положен­ням основним завданням цього управління є координація проведення земельної реформи, створення умов для рівно­правного розвитку всіх форм власності на землю і господарю­вання; організація робіт, пов'язаних із роздержавленням і приватизацією землі; здійснення державного контролю за ви­користанням і охороною земель, а також заходів щодо еконо­мічного стимулювання раціонального використання і охоро­ни земельних ресурсів та інші завдання.

Цим Положенням окреслена компетенція управління зе­мельними ресурсами. Зокрема, управління бере участь у пере­дачі земельних ділянок у власність і надання у користування, в тому числі в оренду. Управління здійснює державний конт­роль за раціональним використанням і охороною земельних ресурсів; воно виявляє землі, що використовуються не за ці­льовим призначенням, з порушенням установлених вимог або нераціонально, з метою створення їх запасу для насту­пного перерозподілу та ін.

Згідно з Положенням управління має право внести на розгляд рад народних депутатів пропозиції про припинення права власності або права користування землею у випадку, передбаченому Земельним кодексом України, а також про вжиття заходів щодо створення охоронних територій, поліп­шення і освоєння земель. Йому надано право перевіряти на підприємствах, в установах і організаціях, у тому числі на військових і оборонних об'єктах, додержання вимог земель­ного законодавства та ін.

7. Місцевим органом державного управління є районний відділ земельних ресурсів, він входить до складу районної державної адміністрації за принципом подвійного підпоряд­кування. Положення про цей відділ затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. Відділ утво­рюється Держкомземом і підпорядковується як Комітетові, так і обласному управлінню земельних ресурсів.

§ 3. Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві

Державно-правове регулювання сільського господарства включає в себе здійснення органами державного управління державного контролю та керівництво громадським контролем в системі колективно-кооперативних і акціонерних сільськогосподарських підприємств і товариств, спілок та об'єднань. За своїм характером і змістом державний контроль спрямований забезпечити повну обізнаність органів держав­ного управління із станом виробничо-господарського фун­кціонування кожної із галузей сільського господарства, кож­ного окремого самостійного виробничо-підприємницького підприємства як суб'єкта аграрного права. Він включає в себе перевірку виконання цими підприємствами своїх виробничо-господарських бізнес-планів, додержання правового режиму Майна і коштів, як суб'єктів права власності або ж суб'єктів права повного господарського належного обліку і звітності за результатами господарювання, приділяючи особливу увагу стану охорони і схоронності колективно-кооперативної та державної власності.

Важливим компонентом контрольно-ревізійних функцій цих органів є перевірки додержання фінансово-кредитної дисципліни в процесі здійснення виробничо-госпрозрахунко­вої і підприємницької діяльності кожного господарюючого суб'єкта. Це стосується як внутрішньогосподарської діяль­ності, так і його зовнішніх зв'язків у сфері ринкових еконо­мічних відносин, стану додержання господарсько-договірної дисципліни і забезпечення правового захисту майнових інте­ресів сторін.

В умовах надання на праві колективної власності земель сільськогосподарського призначення КСГП, ВСГК і АСГТ набуває особливої значущості здійснення державного конт­ролю за раціональним використанням цих земель кожним колективним, кооперативним і акціонерним сільськогоспо­дарським утворенням, забезпечення недопустимості їх розба­зарювання або ж невикористання. Таким же актуальним для державного контролю є обізнаність із станом додержання екологічного законодавства в усіх галузях сільського госпо­дарства.

2. Зміст державного управління сільським господарством охоплює контрольно-наглядові функції діяльності колектив­них і державних сільськогосподарських підприємств, держав­них і госпрозрахункових організацій, установ, об'єднань. Згідно з Положенням Мінагропром здійснює на підприєм­ствах цих форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх вироб­ництва, зберігання та реалізації, в тому числі під час прове­дення експертно-імпортних операцій (п. 4). Мінагропром здійснює державний контроль за якістю насіння і племінних ресурсів.

Державний контроль спрямований на запобігання і бо­ротьбу зі зловживаннями і порушенням державної дисциплі­ни, на виявлення і використання резервів виробництва, під­вищення його економічної ефективності, забезпечення схо­ронності майна і коштів кожним сільськогосподарським то­варовиробником.

Досягненню цієї мети приділяється увага Управлінням ор­ганізації ревізійної роботи Міністерства агропромислового комплексу України. Положення про це Управління затверджено наказом Мінагропрому України від 19 грудня 1997 р. Згідно з цим Положенням Управління є самостійним струк­турним підрозділом центрального апарату Мінагропрому. Цим Положенням окреслено основні завдання Управління, в тому числі на нього покладаються узагальнення стану збере­ження державної та колективної форм власності і за наслідка­ми ревізій та перевірок підприємств, установ та організацій, Управління вносить пропозиції на розгляд керівництву мініс­терства. Воно здійснює контроль за усуненням недоліків і по­рушень, виявлених ревізіями і перевірками; вживає інші захо­ди з питань організації збереження державної та колективної форм власності в умовах ринкової економіки.

Управління має право давати вказівки в межах своєї ком­петенції з питань організації ревізійної роботи, контролю за збереженням товарно-матеріальних цінностей та коштів, які обов'язкові для виконання всіма структурними підрозділами Мінагропрому. Воно повноважне пред'являти керівникам та іншим посадовим особам об'єктів, що ревізуються чи переві­ряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законо­давства з питань збереження і використання державної і ко­лективної власності.

3. В системі Мінагропрому на виконання Закону "Про ка­рантин рослин" функціонує державна служба з карантину рослин. Ця служба провадить свою діяльність на підставі Ста­туту державної служби з карантину рослин України, який Ка­бінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. На цю державну службу покладено обов'язок здійсню­вати систему державних заходів, спрямованих на захист рос­лин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об'єктів.

Державна служба з карантину рослин складається із цен­трального спеціально уповноваженого органу з карантину рослин — Головної державної інспекції з карантину рослин та Центральної науково-дослідної карантинної лабораторії, Центрального фумігаційного загону Мінагропрому та інших спеціальних органів у галузі карантину рослин, підпорядкова­них Головній державній інспекції з карантину рослин.

Статут державної служби визначає такі основні завдання з карантину рослин, як:

охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантин­них об'єктів; своєчасне виявлення, локалізація і ліквідація карантинних об'єктів, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму і проведенням заходів щодо карантину рослин під час виро­щування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, збері­гання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об'єктів.

Цим же Статутом визначено компетенцію органів держав­ної служби з карантину рослин. До її повноважень віднесено, зокрема, проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об'єктів, видача карантинних документів на імпорт насін­ня, рослин і продукції рослинного походження; внесення по­дання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, у тому числі під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний конт­роль за проведенням карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Ці органи повно­важні вживати відповідно до законодавства термінових захо­дів для локалізації та ліквідації карантинних об'єктів, запобі­гання їх поширенню.

Карантинна перевірка насіння і посадкового матеріалу проводиться відповідно до Положення про порядок каран­тинної перевірки імпортного насіннєвого і посадкового мате­ріалів на території України, що затверджується Мінагропромом України. Статут державної служби з карантину рослин містить в собі права та обов'язки посадових осіб державної служби з карантину рослин та професійні вимоги до спеці­алістів в галузі карантину рослин.

4. У системі державно-правового регулювання сільського господарства істотне місце належить ветеринарній справі, яка потребує спеціального державного управління. Таким само­стійним органом центрального апарату Мінагропрому є Дер­жавний департамент ветеринарної медицини.

Правове становище і правомочності цього органу затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 17 листо­пада 1997 р. №1277.

Відповідно до цього положення основними завданнями Державного департаменту визначено такі напрямки діяль­ності, як:

профілактика, діагностика, лікування інфекційних, інва­зійних і незаразних хвороб свійських тварин та дикої фауни;

контроль за виробництвом та випуском для реалізації доб­роякісних у ветеринарному і санітарному відношенні сирови­ни і продуктів тваринного походження;

захист населення від хвороб, спільних для тварин і людей;

охорона території України від занесення інфекційних хво­роб тварин з території інших держав;

контроль за якістю виробництва лікарських, діагностич­них, профілактичних засобів і кормових добавок, призначе­них для ветеринарної медицини;

радіологічний і токсикологічний контроль продуктів тва­ринного і рослинного походження на ринках, м'ясокомбіна­тах, холодильниках і базах заготівлі, зберігання і реалізації продуктів тощо;

проведення незалежної ветеринарно-санітарної експерти­зи тварин, сировини і продуктів тваринного і рослинного по­ходження, кормів і препаратів, призначених для цілей ветери­нарної медицини, в разі їх експорту та імпорту;

визначення основних напрямів і координація проведення заходів, пов'язаних із міжнародним співробітництвом з питань ветеринарної медицини;

впровадження в практику досягнень ветеринарної науки.

Цим Положенням окреслена компетенція Державного де­партаменту і підпорядкованих йому органів і установ. Ними здійснюється ветеринарний контроль за виконанням актів законодавства з ветеринарної медицини.

Повноваження обласної і районної ланки управління вете­ринарної дисципліни визначено спеціальними положеннями, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 p., а саме: Положення про управління ветери­нарної медицини з державною ветеринарною інспекцією об­ласної державної адміністрації і Положення про районне під­приємство державної ветеринарної медицини.

Обласне управління ветеринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією є місцевим органом Головного уп­равління Мінагропрому і йому підпорядковується, а також входить до складу обласної державної адміністрації за прин­ципом подвійного підпорядкування. Воно здійснює функції і повноваження обласної державної адміністрації у галузі конт­ролю та організації заходів щодо профілактики, діагностики, лікування та ліквідації інфекційних інвазійних і незаразних хвороб тварин. Компетенцією ветеринарної інспекції е пра­вове, організаційне і матеріально-технічне забезпечення уста­нов та організацій державної ветеринарної медицини області. Обласному управлінню підпорядковуються обласні та міські державні підприємства (лікарні ветеринарної медицини, ра­йонні державні підприємства (лікарні) ветеринарної медици­ни на правах управління, обласних та районних лабораторій ветеринарної медицини, контроль за додерженням юридич­ними та фізичними особами ветеринарно-санітарних вимог, спрямованим на захист навколишнього природного середови­ща та ін.

Районне підприємство (лікарня) державної ветеринарної медицини на правах управління районної державної адмініст­рації є місцевим органом державної мережі ветеринарної ме­дицини, входить до складу районної державної адміністрації та підпорядковується обласному управлінню державної вете­ринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією з питань, віднесених до його компетенції. Районному управ­лінню підпорядковуються дільничі лікарні з дільницями та пунктами, державна лабораторія ветеринарної медицини з лабораторіями ветеринарно-санітарної експертизи на рин­ках та ін.

Районне управління (підприємство) має право давати роз­порядження щодо виконання протиепізоотичних і ветеринар­но-санітарних заходів, які обов'язкові для виконання керів­никами господарств, підприємствами, організаціями та громадянами. При встановленні випадків заразних хвороб чи появі підозрювання про наявність особливо небезпечного захворювання тварин районне управління вповноважене ви­давати розпорядження про їх забій, знезараження продуктів і сировини тваринного походження, переробку їх чи утиліза­цію. Воно має право забороняти використання для спожи­вання продуктів тваринного походження, а також переробку тваринницької сировини, що не відповідають ветеринарно-санітарним вимогам. Районне управління має право наклада­ти адміністративні стягнення на посадових та інших осіб за порушення закону України "Про ветеринарну медицину".

5. Різновидом державної служби є державні інспекції в сільському господарстві. Термін "інспекція" в перекладі з латинської мови означає огляд, розгляд і вживається в сучас­ний період для найменування державного або громадського органу, який покликаний здійснювати державно-наглядову функцію із специфічних питань у сфері сільськогосподар­ського виробництва і пов'язаних з ним виробничо-техноло­гічних та соціальних проблем (охорона навколишнього сере­довища, охорона здоров'я людини, захищеність флори і фау­ни та ін.).

Державно-правове регулювання сільського господарства включає в себе визначення сфери сільськогосподарського ви­робництва, у якого є необхідність нормативно-правовими за­собами регулювати питання державного насіннєвого контро­лю. Правове становище цієї інспекції визначено Положенням про Українську державну насіннєву інспекцію Міністерства сільського господарства і продовольства України, що затвер­джене 27 липня 1992 р.

Названа інспекція здійснює державний насіннєвий конт­роль в науково-дослідних і навчально-виробничих об'єднан­нях і системах, колективних сільськогосподарських підпри­ємствах, радгоспах, заготівельних та інших підприємствах і організаціях, незалежно від їх відомчої належності, а також в асоціаціях, організаціях орендарів, орендних підприємствах, сільськогосподарських кооперативах, акціонерних сільсько­господарських товариствах, селянських (фермерських) госпо­дарствах, в організаціях інших форм господарювання і в гро­мадян, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням і реалізацією насіння сільськогосподарських культур та садивного матеріалу картоплі.

Важливим повноваженням державної насіннєвої інспекції є визначення перспектив розвитку насіннєвого контролю на основі науково-технічного прогресу, розробка і реалізація науково-технічної політики в насіннєвому контролі, направ­леної на створення насіннєвих фондів з високими сортовими і посівними якостями. Інспекція забезпечує державний конт­роль в організаціях України за якістю насіння всіх сільсько­господарських культур і садивного матеріалу картоплі. Зона наділена правом накладати заборону до прийняття необхід­них заходів і відповідних рішень на використання для посіву некондиційного насіння, а також складських приміщень, та­ри, транспортних засобів в разі непридатності їх для зберіган­ня і транспортування насіння та ін.

В системі Мінагропрому України функціонує сім спеціалі­зованих державних інспекцій:

— Українська державна насіннєва інспекція (Укрдержнасінінспекція) входить до складу Головного управління земле­робства та маркетингу продовольства й рослинництва Мініс­терства АПК України;

— Державна племінна інспекція (Держплемінспекція) вхо­дить до складу Головного управління виробництва маркетин­гу продовольства та тваринництва з державною племінною інспекцією Міністерства АПК України;

— Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) є окремим відділом Міністерства АПК України;

— Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція) є окре­мим відділом Міністерства АПК України;

— Державна інспекція по нагляду за технічним станом ма­шин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів (Держтехнагляд) є окремим відділом Міністерства АПК України;

— Ветеринарна інспекція Державного департаменту вете­ринарної медицини;

— Головна державна інспекція України з карантину рослин.

Практично можна виділити три форми (види) правового становища вказаних інспекцій:

1) інспекції, які входять до складу структурних підрозділів МінАПК України — Головних управлінь МінАПК України;

2) інспекції, які самі є структурними підрозділами (само­стійними відділами) МінАПК;

3) інспекції, які за правовим статусом не входять до Мі­ністерства АПК України.

6. На виконання Закону "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р. в Україні здійснена приватизація заготівель сільськогосподар­ської продукції з усією її матеріальною базою. Держава зали­шила за собою лише контроль за належним її зберіганням і забезпечення додержання вимог щодо її якості. З метою здійснення державно-правового регулювання суспільних від­носин з цього приводу Мінагропром України утворив дер­жавну інспекцію з питань заготівлі і якості продукції і визна­чив її правове становище завдяки Положенню про державну інспекцію по заготівлях і якості продукції (відділ) Міністер­ства агропромислового комплексу України. Це Положення затверджено наказом від 19 грудня 1997 р.

Названа інспекція (відділ) становить собою міжгалузевий орган агропромислового комплексу України з питань держав­ного контролю заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції; вона є самостійним структурним підрозділом цен­трального апарату Міністерства агропромислового комплексу України. Держзаготінспекція здійснює координацію діяль­ності інспекції заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції обласних і Севастопольської міської державної адмі­ністрації. Серед її повноважень основними завданнями є ор­ганізація роботи відповідних державних служб з питань заго­тівель та якості продукції, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки виробників, цільового використання бюджетних коштів. Інспекція наділена правом розробляти умови заготівель сільськогосподарської продукції і сировини та інших нормативних документів, що регламентують її за­купівлю заготівельними організаціями, а також вимог, пов'я­заних з якістю і сертифікацією сільськогосподарської продук­ції та ін.

Самостійним структурним підрозділом центрального апа­рату Міністерства агропромислового комплексу України є державна хлібна інспекція. Правове становище цієї інспекції визначено відповідним Положенням, яке затверджене наказом від 19 грудня 1997 р.

На хлібну інспекція покладається обов'язок здійснювати державний контроль за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів.

Хлібна інспекція контролює дотримання підприємствами галузі встановленого порядку приймання, розміщення, збере­ження та раціонального використання зерна, продуктів його переробки, а також правильність визначення якості зерна і розрахунків за нього при закупівлях. На хлібну інспекцію по­кладено обов'язок аналізувати причини зараження зерна при зберіганні, визначати здійснення необхідних заходів по лікві­дації зараженості та захисту хлібопродуктів від шкідників та ін.

§ 4. Державно-економічне сприяння розвитку сільського господарства

1. Державно-правове регулювання охоплює собою засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського госпо­дарства шляхом матеріальної підтримки, фінансово-кредит­них засобів, налагодженню організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції на засадах ринко­вих економічних відносин. Зазначене сприяння безпосеред­ньо стосується усіх колективних і державних сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) госпо­дарств. Його метою є зміцнення їхнього економічного та прибуткового господарювання. Завдання і цілеспрямованість державно-економічних методів полягає у сприянні і допомозі держави вийти із того кризового становища, в якому опини­лися нині сільськогосподарські товаровиробники.

2. За сучасних умов стану економіки одержання кредитів (позичок) набуває значення необхідної умови господарюван­ня колективних і державних сільськогосподарських підпри­ємств і селянських (фермерських) господарств. Кредиторами виступають Національний банк України, комерційний агро-банк "Україна" та інші комерційні банки. Кожний з них за надану підприємству суму кредиту одержує від нього гарантію її повернення та забезпечення максимального доходу (маржі) від цієї операції. Залежно від цілей використання кредитів во­ни поділяються на довгострокові і короткострокові. Перші головним чином використовуються на капіталовкладення (придбання комбайнів, тракторів, іншої сільськогосподар­ської техніки, племінної худоби, будівництво господарських споруд і приміщень і т. ін.). Короткостроковий кредит вико­ристовується головним чином як обігові кошти господарства. За сучасних скрутних економічних умов кошти позичаються на сільськогосподарські поточні потреби: придбання пально-мастильних матеріалів для проведення весняних польових ро­біт, збирання врожаю, придбання мінеральних добрив, запас­них частин для ремонту машин та покриття інших необхідних витрат.

Сільськогосподарське виробництво без фінансової під­тримки держави існувати не може, і держава покликана сприяти тому, щоб сільськогосподарські товаровиробники одержували кредитні ресурси на прийнятних для них умовах. Державі доцільно економічне сприяння підприємствам орга­нізовувати таким чином, щоб платежі повертались своєчасно, невиправдано не збільшувались неплатежі, оскільки це при­зведе до некерованості економікою сільського господарства. Назрілою є необхідність удосконалення фінансово-кредитно­го механізму шляхом встановлення відсоткових ставок за кре­дити, які надаються сільськогосподарським підприємствам на виробничі потреби, необхідно враховувати терміни кругообігу обігових коштів, знайти джерела для покриття різниці між ставками, встановленими Національним банком України і пільговими ставками одержання кредитів.

Економічним методом сприяння збереженню відповідного рівня сільськогосподарського виробництва є дотації і ком­пенсації. Дотації за своїм призначенням і змістом становлять собою виплати (доплати), що їх держава надає товаровироб­никові з метою заохотити і допомогти йому результативно вести своє господарство, підтримувати можливий для нього рівень одержання молока, м'яса, зернової продукції і т. ін. Компенсації — засіб повернення (відшкодування) коштів державою власникові пально-мастильних матеріалів, які на­давалися колективним і державним сільськогосподарським підприємствам для проведення весняних або осінніх польо­вих робіт та збирання врожаю, а також в інших випадках. В умовах економічної скрути держава фактично не усувалася від регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Од­наче, дотації і компенсації, виплати вводились безсистемно, без належного управління самим цим процесом, під тиском нагальних вимог щодо потреб виробництва і реалізації вироб­леної продукції.

3. У визначенні економічного стану сільського господар­ства в цілому і стану економіки кожного окремого колектив­ного або державного сільськогосподарського підприємства важливе значення належить закупівлі виробленої ними сільськогосподарської продукції державою для задоволення своїх невідкладних потреб (продукти харчування для зброй­них сил, потреб Міністерства охорони здоров'я; Міністерства внутрішніх справ та ін.). Ці закупівлі здійснюються на підста­ві державного замовлення. Для сільськогосподарських това­ровиробників державні замовлення є гарантованим засобом реалізації виробленої продукції. Держава гарантує відповідну оплату за цю продукцію.

Завдяки державним замовленням і системі укладеним з сільськогосподарськими виробниками договорів реалізується лише частина виробленої продукції. Зазначена сільськогоспо­дарська продукція (продукти харчування) і сільськогосподар­ська сировина для переробної промисловості є предметом вільної купівлі-продажу, тобто предметом ринкових еконо­мічних відносин. За цих умов виникла ціла система спеціаль­них утворень — бірж та їм подібних організацій, у створенні яких держава бере участь. Таким чином, державно-правове регулювання стосується не лише виробництва сільськогоспо­дарської продукції, а й її реалізації. Ця діяльність також є об'єктом державно-правового регулювання сільського госпо­дарства. Проводячи закупівлю сільськогосподарської продук­ції шляхом державних замовлень і спеціальних договорів між заготівельними організаціями і виробниками, держава бере безпосередню участь у реалізації цієї продукції і здійснює державно-економічне сприяння цій галузі народного госпо­дарства. Виробництво продуктів харчування і сільськогоспо­дарської сировини для переробної промисловості є товарним виробництвом. Характеризуючи економічні методи держав­ного управління сільським господарством, необхідно зазна­чити, що компонентом цього управління є проблема ціни на сільськогосподарську продукцію. За умов товарного виробництва ціна становить собою грошовий вираз вартості товар­ного продукту.

Визначення вартості за сучасних економічних умов госпо­дарювання є справою складною і практично неможливою, а положення п. 2 ст. 27 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство" щодо того, що зазначені в цій нормі складові економічного методу забезпечують обмін між сіль­ським господарством і промисловістю є спірним.

4. Усі колективні і державні сільськогосподарські підпри­ємства, кожне селянське (фермерське) господарство і кожний громадянин як працівник сільського господарства зобов'яза­ний сплачувати державі податки і податкові платежі. Цей обов'язок закріплено в ст. 67 Конституції України. Одержані в порядку оподаткування суми призначені для поповнення державного бюджету. Види, порядок і розміри податків та збори визначені відповідними законами. Аграрні товарови­робники, їхні працівники — члени колективних сільськогос­подарських підприємств і трудівники державних підприємств, селянські (фермерські) господарства та інші громадяни в обов'язковому порядку сплачують податок на прибуток під­приємств і організацій — 23,1%, податок на додану вартість — 21,6%, акцизний збір — 1,9%, податок з громадян — 7,7%.

Податки — найбільш істотний і вирішальний засіб регулю­вання економічних відносин і інтересів держави, важливе джерело коштів для розв'язання соціальних проблем народу. Зазначені особливості і призначення податків наділяють їх рисами фіскального характеру.

Багаторічний досвід використання податків і зборів під­твердив, що податки і збори суспільство (держава) спроможні використовувати як фінансовий засіб для обмеження або ж стимулювання окремих видів суспільного виробництва, за до­помогою такого важеля як податки і збори регулювати відпо­відні виробничі відносини. За умов сільського господарства такий податково-фінансовий важіль застосовується шляхом зменшення розміру оподаткування при виробництві еколо­гічно чистої сільськогосподарської продукції, тобто тих про­дуктів харчування, що вирощуються на лише органічних добривах. Цей же засіб, як свідчить досвід, застосовується при одержанні продукції високопородного тваринництва, при впровадженні посівів сортових високоцінних культур. Лише наведених випадків підставно твердити про стимулюючу і регулюючу роль для товаровиробника сільськогоспо­дарської продукції встановлених державою податків і зборів. Лише у цьому разі податки і збори підставне розглядати еко­номічним методом державного управління сільським госпо­дарством.

§ 5. Правові методи регулювання сільського господарства

1. У науці аграрного права наповнені певним правовим змістом поняття методів аграрного права. Поряд з цим у ній розмежовуються правові методи, властиві правовим методам регулювання суспільних відносин, що становлять зміст аграр­них правовідносин, мають свій власний предмет, характери­зуються певними суспільними правовими ознаками. Такий своєрідний метод правового регулювання є властивим і пра­вовому інституту аграрного права — державно-правовому ре­гулюванню сільського господарства.

Правові методи регулювання перебувають у прямій залеж­ності від тих двох основних складових цього правового інсти­туту — державного управління сільським господарством, що стосується діяльності державних сільськогосподарських під­приємств, та колективних сільськогосподарських підпри­ємств і приватних селянських (фермерських) господарств.

Зміст і особливості правових методів регулювання сільсь­кого господарства безпосередньо залежать від суспільного призначення цілей, змісту законів і підзаконних (норматив­но-правових) актів, що становлять у своїй єдності джерела аг­рарного права. Враховуючи недержавний характер колектив­них сільськогосподарських підприємств і селянських (фер­мерських) господарств відповідну правову значимість при цьому має юридична сила норм, вміщених у цих джерелах аг­рарного права.

У процесі здійснення державно-правового регулювання ді­яльності колективних і державних сільськогосподарських під­приємств і господарювання селян-фермерів застосовуються правові методи прямого веління (імперативу) і метод порад, рекомендацій.

2. Правовий метод прямого веління в першу чергу стосу­ється додержання вимог Конституції України. Усі громадяни, а ними є працівники державних сільськогосподарських підприємств, члени колективних сільськогосподарських підприємстві власники селянського (фермерського) господарства, згідно з ст. 67 Конституції України зобов'язані сплачувати податки і збори. Згідно з чинним податковим законодавством відповідні податки і збори сплачують усі суб'єкти аграрного права, що мають права юридичної особи.

На суб'єктів аграрного права поширюються норми адміністративного права. За умов визначених законом, вони є суб'єктами адміністративних правовідносин і відповідно до них застосовується правовий метод прямого веління. Зокрема, метод прямого веління застосовується у взаєминах органів державного контролю і державних інспекцій з колективними і державними сільськогосподарськими підприємствами, селянськими (фермерськими) господарствами, власниками приватних підсобних особистих господарств.

3. Конституція України становить основу державно-правового регулювання сільського господарства. Властива її нормам юридична сила акта прямої дії означає, що ті правові Норми, які безпосередньо пов'язані з правомочностями сільськогосподарських підприємств та їхніх працівників (пра­цівників державних і членів колективних сільськогосподарських підприємств є нормами прямого веління (імперативними).Такими конституційними нормами належить розглядати норму ст. 36, в якій йдеться про право громадян вступати в з'єднання з метою здійснення і захисту своїх економічних, трудових, соціальних прав та інтересів. Волевиявлення вступати в члени КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ є справою добровільною. Ніхто не може бути примушений до вступу в об’єднання.

Стосовно працівників сільськогосподарських підприємств юридичну силу прямої дії має норма ст. 48, згідно з якою кожному громадянину належить право на достатній життєвий для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. За сучасних умов суспільного співжиття життєвий рівень громадян головним чином визначає одержувана заробітна плата працівника державного і оплата праці члена колективного сільськогосподарського підприємства. Одержувана переважною більшістю працівників сільського господар-плата за працю є невисокою. Чинне трудове законодавство з метою гарантування певного розміру оплати праці працівникамза виконану ними роботу встановлює мінімальну заробітну плату. Згідно з Законом України "Про оплату пра­ці" від 24 березня 1995 р. мінімальна заробітна плата в Украї­ні визначається у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розрахунку на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верхов­ною Радою України один раз на рік при затвердженні держав­ного бюджету.

Мінімальна заробітна плата є соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій і об'єднань усіх форм власності і госпо­дарювання.

Обов'язковою для державних і колективних сільськогос­подарських підприємств та селянських (фермерських) госпо­дарств є норма ст. 49 Конституції України про охорону здо­ров'я громадян. У цих виробничо-господарських утвореннях громадяни виступають як їхні робітники, спеціалісти і члени КСГП. На них повною мірою поширюються норми Закону "Про охорону праці" та ряд нормативно-правових актів, спрямованих на додержання техніки безпеки і виробничої са­нітарії. Зазначені правові норми і правовідносини, які при цьому виникають є адміністративно-правовими і внаслідок цього є імперативними. Адміністративно-правова відпові­дальність настає в разі вчинення адміністративного проступ­ку. Порушення аграрно-правових норм, що стосуються пра­вил техніки безпеки праці і виробничої санітарії і визначені внутрішньогосподарськими локальними правовими норма­ми, тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. За сво­єю правовою сутністю такі локальні правові норми є нормами прямого веління, застосовуваними в межах підприємства.

4. Колективні сільськогосподарські підприємства, сільсь­когосподарські кооперативи, спілки селян, сільськогосподар­ські акціонерні товариства — всі вони є організаційною фор­мою виробничо-господарського спілкування з метою ство­рення свого колективно-кооперативного підприємства, для одержання продуктів харчування і сільськогосподарської си­ровини, для задоволення своїх потреб та їх реалізації, для одержання прибутків, досягнення інших статутних цілей, їх­ня виробничо-підприємницька діяльність базується на їх пра­ві власності на засоби і продукти виробництва, колективної трудової участі на засадах самоврядування, на праві спільної

колективної і особистої власності членів підприємства на землю сільськогосподарського призначення.

Ця діяльність провадиться на підставі чинного аграрного законодавства і за умовою певного державного керівництва. Суспільство в особі держави і органів державного управління сільським господарством, виходячи із вищенаведених організаційно-правових, економічних і соціальних ознак колективних підприємств має враховувати їх при визначенні правових методів державного керівництва цими колективними підприємствами.

Нагромаджений за багато років досвід взаємин між держа­вою з її органами державного управління і колективними сільськогосподарськими утвореннями свідчить про доціль­ність застосування правового методу рекомендацій, порад. Вони сприймаються кожним конкретним КСГП як такі, що їх доцільно прийняти і застосовувати в своєму підприємстві.

5. Рекомендації, поради за своїм змістом стосуються пи­тань, які згідно з Статутом підприємства віднесені до компе­тенції органів самоврядування колективного підприємства. Чільне місце серед рекомендацій належить внутрішньогоспо­дарським правовим актам. З метою забезпечення відповід­ності цих актів вимогам закону або підзаконного акта, прий­нятого державою з питань діяльності колективного сільсько­господарського підприємства, досягнення юридичних поло­жень (норм) в цих актах, впровадження передового досвіду вирішення і нормативного врегулювання окремих питань ці акти приймаються як внутрішньогосподарські локальні пра­вові акти. Першорядними серед них є Статут підприємства, що відповідає вимогам Закону "Про колективне сільськогос­подарське підприємство", Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та ін. і Примірному зразку Статуту колективного сільськогосподарського підприємства.

6. Цілком виправданою є практика розробки і прийняття рекомендаційних актів науковими установами. Зокрема, ме­тодичні рекомендації по приватизації майна колективних сільськогосподарських підприємств. Цей акт схвалено сек­цією економіки науково-технічної ради Міністерства сільсь­кого господарства і продовольства 2 жовтня 1992 р. З ураху­ванням зазначених рекомендацій кожне КСГП розробляє від­повідне Положення як внутрішньогосподарський локальний правовий акт і керується ним при паюванні майна членів підприємства залежно від їхньої частини в основних засобах ви­робництва.

Юридичної сили локального правового акта рекомендації набувають з часу їх прийняття або затвердження органами са­моврядування колективного сільськогосподарського підпри­ємства. З цього моменту вони набувають значення джерела аграрного права і ними повинні керуватися органи самовря­дування і посадові особи КСГП, а також враховувати їхні суб'єкти, що вступають у правовідносини з КСГП, ВСГК, АСГТ та ін.

Мінагропром України в межах своїх повноважень на вико­нання актів аграрного законодавства видає накази, організо­вує і контролює їх виконання. Визначені ними рішення є обов'язковими для виконання центральними і місцевими ор­ганами виконавчої влади, органами місцевого самоврядуван­ня, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами. У процесі їх виконання колективні і державні сільськогосподарські підприємства враховують свої конкретні умови виробничо-підприємницької діяльності, до­тримуються свого Статуту, вимог госпрозрахункової результа­тивності та забезпечення інтересів працівників підприємства.

Вказівки Мінагропрому та його органів, обласної і район­ної ланки органів державного управління з питань забезпе­чення схоронності їхнього майна, коштів, цінних паперів, усунення порушень Статуту підприємства, забезпечення ра­ціонального використання земель сільськогосподарського призначення, додержання вимог екологічного законодавства та інших підлягають виконанню підприємствами в першу чергу.

§ 6. Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства

1. Державно-правове регулювання сільського господарства провадиться шляхом організаційно-правового забезпечення виконання норм аграрного права, що вміщені в актах аграр­ного законодавства. Поняття і сутність належного виконання цих норм полягає в окресленому нормами права колі суб'єк­тів, які згідно з своїм правовим становищем зобов'язані вико­нувати вимоги аграрних правомочностей, визначенні об'єк­тів, тобто галузей і ланок сільськогосподарського виробництва, на які ці норми спрямовані І покликані їх регулювати; в тому, якими правовими засобами, способами і методами ре­гулюються суспільно-виробничі відносини у регульованій сфері; у визначенні і реалізації організаційно-управлінських, економічних, майнових, трудових, господарсько-договірних відносин, що регулюються у кожному конкретному випадку. При цьому необхідно визначати ефективність і результатив­ність застосування цих норм.

Норми аграрного права визначають лише основоположні риси сільського господарства. Процес господарювання поряд з виконанням (додержанням) вимог права включає в себе широку активність і ініціативу керівників, спеціалістів і пра­цівників — виконавців сільськогосподарських робіт, сфери виробничо-технічного обслуговування, збереження і схорон­ності сільськогосподарської продукції, її ефективної реаліза­ції, прибутковості господарської діяльності в цілому. Здійс­нення державно-правового регулювання охоплює собою реа­лізацію суб'єктивних прав і юридичних обов'язків кожним із учасників сільського господарства.

2. Належне виконання аграрно-правових актів забезпечу­ється шляхом прийняття їх щодо правового становища поса­дових осіб (керівників і спеціалістів сільського господарства), правового режиму майна (фондів), що належить колективно-кооперативним та державним підприємствам, визначення правосуб'єктноеті окремих виробничо-господарських підроз­ділів та ін. Наприклад, таким актом є Положення про спеці­аліста сільського господарства, Положення про паї та розпо­діл дивідендів у КСГП та ін. Серед внутрішньогосподарських (локальних) актів особливу значущість має Положення про оплату праці в колективно-кооперативному підприємстві. За сучасних скрутних економічних умов виконанню цього акта органи державного управління сільським господарством на­лежної уваги не приділяють, до питань оплати праці членів КСГП, ВСГК, АСГТ, СпС ставляться байдуже, виправдову­ють своє невтручання виробничо-господарською самостій­ністю цих підприємств.

3. В науці теорії права вкладається відповідний зміст в по­няття виконання вимог правової норми і права застосування Юридичної норми. Виконання вимог правової норми є обов'язковою правомочністю сільськогосподарського підприємства як юридичної особи. Такими ж обов'язковими євідповідні правові норми для громадян, що є членами колектив­но-кооперативних підприємств, і для тих, що працюють у сільськогосподарських підприємствах за трудовим договором або контрактом. Право застосування правової норми аграр­ного та інших галузей права належить іншим, виключно ор­ганам держави — прокуратурі, загальному або арбітражному суду, органам Міністерства внутрішніх справ Служби безпеки України. Стосовно діяльності сільськогосподарських підпри­ємств, реалізації правомочностей працівників сільського гос­подарства зазначені органи держави застосовують відповідні норми державного (конституційного), земельного, аграрного, цивільного, фінансового, трудового, цивільного процесуаль­ного права.

Здійснення державно-правового регулювання сільського господарства і належне правозастосування мають безпосеред­нє відношення до діяльності органів контролю і відповідних інспекцій, які функціонують в системі сільського господар­ства. За своєю юридичною природою такі відносини є адмі­ністративно-правовими. В разі порушення посадовими осо­бами і працівниками сільськогосподарських підприємств або ж селянського (фермерського) господарства правил каранти­ну рослин чи карантину тварин, вчиняється адміністратив­ний проступок, і за скоєне настає адміністративно-правова відповідальність у формі адміністративного штрафу. Ця від­повідальність встановлена на підставі норм Кодексу України про адміністративні правопорушення (статті 105—107).

Частина друга

Аграрні внутрішньогосподарські

правовідносини

Розділ XI

ПРАВО ВЛАСНОСТІ КОЛЕКТИВНОГО СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

§ 1. Поняття права власності колективного сільськогосподарського підприємства

І. Наукою політичної економії власність розглядається як суспільно-економічні відносини з приводу історично кон­кретної форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних благ і, насамперед, засобів виробництва. Влас­ність лежить в основі виробничих відносин і проявляється у відповідних формах. Форма власності зумовлює, кому нале­жать засоби виробництва — всьому суспільству (народу), дер­жаві, колективу чи окремим особам. Основною у відносинах власності є обставина, яка визначає, хто привласнює засоби виробництва. Форма власності на засоби виробництва обу­мовлює форму власності на продукти виробництва і форму їх розподілу між членами суспільства.

Суспільні відносини власності і права власності врегульо­вані Конституцією України. В Основному Законі нашої дер­жави визнається право державної, комунальної та приватної власності (ст. 41). У цьому акті не згадується про колективну і кооперативну власність. Одначе це не означає, що в Україні не існують інші форми (види) власності і права власності, в тому числі і права колективної власності. Зокрема, Закон Ук­раїни "Про власність" від 7 лютого 1991 р. містить в собі роз­діл IV-й про колективну власність, Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р. цьому праву приділяє статті 7—9. Згідно з Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. суб'єктом права власності визнається кооператив. Законом України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. визнано, що товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність; продукції, виробле­ної товариством в результаті господарської діяльності; доходів, іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Слова "колектив" і "кооператив" латинського походження і являють собою синоніми. Такими ж синонімічними нале­жить розглядати поняття права колективної власності і права кооперативної власності. Ці види власності розглядаються як тотожні в чинному аграрному законодавстві, в управлінській діяльності органів державного управління сільським госпо­дарством, у процесі розгляду судових і арбітражних спорів КСГП і сільськогосподарських кооперативів.

2. Суспільна колективна (кооперативна) власність має від­повідне політичне, соціально-економічне, правове і наукове значення. Вона становить економічну основну виробничо-господарської діяльності КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ, колек­тивного самоврядування, організацію й особливості оплати праці, паювання і одержання дивідендів, вирішення соціаль­них проблем селян — членів колективно-кооперативних під­приємств.

Поняття права власності колективних підприємств харак­теризується особливостями її речового, матеріально-вироб­ничого і матеріально-невиробничого складу, з одного боку, і власності як системи суспільно-виробничих відносин — з ін­шого.

Перші становлять зумовлені характером і особливостями сільськогосподарського виробництва та іншою, пов'язаною з ним виробничо-господарською діяльністю, конкретні засоби і знаряддя виробництва — об'єкти речового права, об'єкти права власності підприємства. Перелік таких об'єктів законо­давче закріплено в статтях 22—28 Закону "Про власність" та в ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське під­приємство".

Друга особливість власності колективного підприємства полягає в її суспільно-економічній сутності як комплексі своєрідних суспільно-економічних відносин конкретно ви­значеної форми привласнення, розпорядження і використан­ня засобів та продукції виробництва, коштів та інших матері­альних благ. Суспільно-економічний зміст форми колектив­ної власності зумовлюється і визначається таким принципом: кому належать засоби виробництва, тому належать і продукти виробництва. Зокрема, лише підприємству належить делеговане його членам право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю; лише підприємство може бути господарем і має право розпоряджатися створеним у ньому додатковим продуктом; виходячи з наведених засад може брати участь у товарно-грошових ринкових відносинах.

Цими властивостями та особливостями власності колек­тивного сільськогосподарського підприємства визначаються характер і зміст його правоздатності як юридичної особи, йо­го правове становище у процесі здійснення внутрішньогосподарської діяльності та цілої сфери зовнішніх економічно-юридичних зв'язків.

3. Власність кожного окремого підприємства утворювалась і створюється в процесі виробничо-господарської діяльності його трудового колективу — членів цих підприємств через ви­користання земель сільськогосподарського призначення, що використовуються ним як суб'єктом права колективної влас­ності на землю. Все це в сукупності призводить до виникнен­ня комплексу наукових суспільно-майнових відносин. Нові виробничі відносини породжують нові правові норми, покли­кані закріпити і ефективно регулювати ці відносини. Існуван­ня власності колективних підприємств викликало прийняття ряду нормативних актів і окремих правових норм, які в су­купності та єдності визначили правовий режим основних суб'єктів права колективної власності і склали його інститут.

4. Суб'єкт права колективної (кооперативної) власності здійснює свої правомочності власника залежно від сфери їх застосування — чи в процесі внутрішньогосподарської діяль­ності, чи зовнішніх підприємницьких, в тому числі ринкових економічних відносинах. При здійсненні внутрішньогоспо­дарської діяльності у відповідності із Статутом і на основі волевиявлення вищого та інших органів самоврядування КСГП, ВСГК, провадиться володіння, користування і розпо­рядження окремими об'єктами права власності (використову­ється насіння в рільничій бригаді, згодовуються корми в тва­ринницькій фермі та ін.) реалізовується бізнес-план, буду­ються господарські приміщення.

Для здійснення правомочностей власника в сфері зовніш­ніх позагосподарських відносин колективне сільськогоспо­дарське підприємство наділено правом юридичної особи. Зокрема, в ст. 7 п. 2 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство" записано, що останнє визнається суб'єктом права власності як юридична особа. Згідно з Законом "Про сільськогосподарську кооперацію" кооператив ви­знається суб'єктом права власності на майно кооперативу. У цьому законі відсутня правова норма однозначна п. 2 ст. 7 За­кону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Це право належить також і акціонерному товариству, що ви­значено Законом "Про господарські товариства" від 19 верес­ня 1991 р.

Колективна (кооперативна) власність становить економіч­ну основу діяльності КСГП, ВСГК і акціонерного сільсько­господарського товариства. Ця діяльність охоплює собою як внутрішню господарську, так і зовнішню, головним чином, підприємницьку діяльність. Відносини колективної (коопера­тивної) власності у цих двох сферах характеризуються певним складом об'єктів і змістом, майновим наповненням. Право-суб'єкт КСГП, ВСГК, АСГТ як суб'єкт права власності ви­значається через категорію юридичної особи. Застосування категорії (правового феномена) юридичної особи є правовим засобом забезпечення їхньої участі у зовнішніх, в тому числі, ринкових економічних відносинах, у визначенні його право­здатності, укладання виробничо-підприємницьких договорів, юридичної відповідальності у взаєминах з іншими суб'єктами права власності або ж права повного господарського відання у державному підприємстві.

Наявність у колективного сільськогосподарського підпри­ємства права юридичної особи є неодмінною умовою реаліза­ціїйого правоздатності. Однак для здійснення права власнос­ті в системі внутрішньогосподарських правовідносин КСГП, ВСГК, АСГТ їхня ознака юридичної особи не є необхідною. Кожне із названих сільськогосподарських підприємств має свого господаря в особі загальних зборів членів утворення (зборів уповноважених). Кожне таке підприємство має систе­му самоврядування. Виходячи із засад права самоврядування кожне колективне сільськогосподарське підприємство має властиву йому систему органів управління, які в межах своєї компетенції забезпечують реалізацію права власності, організовують належне здійснення права володіння, права користу­вання, права розпорядження об'єктами права власності, роз­поряджаються коштами, продукцією сільськогосподарського виробництва, беруть участь у ринкових економічних правовідносинах. Суб'єктом права власності є виключно саме колективне сільськогосподарське підприємство, а право юридичної особи, яке йому належить, є засобом реалізації права власності, правовим методом, що забезпечує КСГП, ВСГК, АСГТ у суспільному співжитті виробників сільськогосподар­ської продукції.

Правом колективної власності юридичне закріплюються, зокрема, правомочності колективного підприємства як влас­ника. Виходячи з його мети і завдань, визначається коло зна­рядь і засобів, необхідних для ведення громадського госпо­дарства, здатність використовувати і розпоряджатися ними в інтересах КСГП, забезпечувати його підприємництво. В нор­мах права визначено, що засоби виробництва і вироблена продукція належать виключно підприємству. На кожне під­приємство як суб'єкт права власності повною мірою поши­рюються положення ст. 4 Закону "Про власність", згідно з яким власник на свій розсуд має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать законові. Він може ви­користовувати це майно для здійснення господарської чи ін­шої не забороненої законом діяльності.

5. Економічна сутність і природа права колективної влас­ності визначають характер і зміст правоздатності колектив­них сільськогосподарських підприємств. Однак, здійснюючи свою виробничо-господарську діяльність, користуючись і розпоряджаючись її окремими об'єктами, ці підприємства ви­ходять із своєї статутної правоздатності. Зміст їхніх правомоч-ностей зумовлено економічним змістом власності: володінню в економічному розумінні відповідає право володіння; корис­туванню — право користування; розпорядженню — право розпорядження знаряддями, засобами і продуктами колек­тивного виробництва. Зазначені правомочності підприємство здійснює на свій розсуд, як у власних інтересах, так і в інте­ресах членів КСГП, не протиставляючи свої підприємницькі інтереси інтересам усього суспільства.

Результативне господарювання і примноження власності КСГП забезпечується завдяки досконалому застосуванню економічних методів господарювання та професіонального підприємництва, участі в ринкових інфраструктурах.

Колективне сільськогосподарське підприємство, ВСГК, АСГТ користується своїми правами власника для оптималь­ного в межах цих прав задоволення матеріально-побутових і соціальних потреб своїх членів, акціонерів та інших найманих працівників.

У визначенні правового режиму об'єктів права власності КСГП значне місце належить правовим нормам, покликаним охороняти майнові права підприємств.

6. Колективне підприємство як суб'єкт права власності бе­ре участь у майнових правовідносинах з державними і коопе­ративними організаціями, іншими підприємствами, фінансо­во-кредитними установами і громадянами. В основі цих пра­вовідносин лежить інститут права власності колективного підприємства. При цьому залежно від характеру ці правовід­носини регулюються нормами аграрного права в поєднанні з нормами національного цивільного, фінансового, земельного, адміністративного та іншого законодавства. Цим самим відно­сини власності КСГП та їх правова регламентація стають пов­нішими і змістовнішими.

Отже, право власності КСГП, ВСГК, АСГТ — це сукуп­ність правових норм, покликаних регулювати майнові відно­сини кожного конкретного підприємства як юридичної особи щодо володіння, користування і розпорядження засобами і продукцією виробництва та іншим майном на свій розсуд, у власних інтересах, забезпечення оптимальної прибутковості підприємства, задоволення матеріальних і соціально-побуто­вих потреб його членів, примноження і схоронності його майна.

§ 2. Суб'єкти права власності колективного сільськогосподарського підприємства

1. Закономірності функціонування суспільно-економічних відносин власності зумовлюють потребу в правовому визна­ченні й закріпленні кола їхніх учасників, тобто кола суб'єктів права власності. Визначенню кола суб'єктів права власності присвячено ст. З Закону "Про власність", згідно з якою таки­ми суб'єктами визнаються: народ України, громадяни, юри­дичні особи та держава. Відповідно до ст. 24 цього Закону суб'єктом права колективної власності визнається також кожний окремо взятий колгосп.

Закон "Про колективне сільськогосподарське підприєм­ство" (ст. 7) суб'єктом права колективної власності визнає підприємство та його членів як юридичну особу — в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства. Ос­кільки рівноправними видами колективного сільськогосподарського підприємства є переважно КСГП (колишні колгос­пи), спілки селян, пайові товариства, агрофірми, сільськогос­подарські кооперативи, аграрно-виробничі асоціації та інші подібні утворення, то кожний із них, будучи згідно з законом і власним статутом юридичною особою, визнається суб'єктом права колективної власності. Закріплення на рівні закону зближення виробничо-господарської правомочності підпри­ємства як юридичної особи та правомочності юридичної осо­би як суб'єкта права колективної власності сприятиме під­вищенню ролі підприємств у сфері ринкових економічних відносин.

Визнання правовою нормою (ст. 7 Закону "Про колектив­не сільськогосподарське підприємство") члена підприємства суб'єктом права колективної власності, а, отже, його права на пай, як належну йому частку в колективній власності підпри­ємства, розширює коло майна, що є його особистою приват­ною власністю. Таке визнання права на пай є економічним і юридичним засобом забезпечення його права як співвласни­ка колективного господарства. Належне йому право на пай і нараховувані систематично залежно від розміру такого паю дивіденди сприяють динаміці відносин власності у процесі виробничо-підприємницької діяльності підприємства, напов­ненню відносин колективної власності новим соціально-еко­номічним змістом.

2. За існуючими формами організації колективної праці на підприємствах функціонують відповідні виробничо-господар­ські підрозділи. Виходячи з виробничої доцільності та згідно зі статутом, за ними закріплюються, як уже зазначалося, зе­мельні угіддя, необхідні засоби і знаряддя виробництва, ви­робничі приміщення, споруди та інше майно. Ці майнові цін­ності є власністю підприємства. Лише йому належить право розпорядження ними, а також продукцією, виробленою бри­гадами, фермами та іншими підрозділами. Останнім нале­жить право повного господарського відання цим майном, тобто їм надаються відповідні правомочності щодо раціональ­ного використання та розпорядження як засобами, так і про­дукцією виробництва; на них покладаються обов'язки щодо належної їх схоронності. Але як суб'єкти права повного гос­подарського відання, а не права власності, вони не можуть вирішувати питання щодо самостійного розпорядження закріпленим за ними майном або ж виробленою сільськогоспо­дарською продукцією.

4. КСГП, ВСГК, АСГТ як юридична особа є суб'єктом права спільної часткової власності в тому разі, коли воно об'­єднує частину своїх засобів виробництва (наприклад, цегель­ний завод) і коштів при створенні міжгосподарського пере­робного підприємства, агропромислового об'єднання чи ін­шого спеціалізованого підприємства. У таких випадках під­приємство стає співвласником як майнових цінностей, так і тих доходів, що набуваються завдяки виробничо-господар­ській діяльності зазначених агропромислових утворень. Під­приємство може бути співвласником збудованих і функці­онуючих з його участю міжгосподарських санаторіїв, будин­ків відпочинку, культурно-спортивних об'єктів. Частка під­приємства у спільній власності належить йому за правом колективної власності.

5. Право власності є абсолютним правом. Підприємство здійснює його лише через свої органи управління — загальні збори членів підприємства, збори уповноважених, правління, голову правління. В межах, установлених законом і статутом, лише ці органи можуть вирішити, як використовувати майно, засоби і продукти виробництва, кошти.

Абсолютність права власності підприємства полягає в його недоторканності, в недопустимості фактичного усунення суб'єкта цього права від здійснення ним правомочності роз­поряджатися своїми коштами або засобами, переданими йо­му для участі у створенні статутного фонду (міжгосподар­ських організацій або об'єднань). Зокрема, підприємства, які взяли участь у створенні статутного фонду міжгосподарських будівельних організацій, з роками були позбавлені права на частину чистого прибутку, одержуваного цими організаціями, а з утворенням, наприклад, концерну Украгропромбуду, як дсржавно-кооперативного формування, фактично були по­збавлені права власності на свою частку в основних та обіго­вих коштах цього концерну.

Державні органи не можуть втручатися в здійснення КСГП або міжгосподарськими організаціями свого права власності, в цілому, і права розпорядження його окремими об'єктами. Зокрема, Законами "Про власність", "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство" забороняється місцевим органам влади та іншим державним органам і колективним організаціям розпоряджатися майном та проводи­ти вилучення майна, яке належить недержавним підприєм­ствам, розпоряджатися коштами, робочою худобою та про­дукцією, зобов'язувати ці підприємства надавати грошові су­ми і натуральні засоби на потреби, прямо не передбачені за­конами України.

§ 3. Об'єкти права власності колективних сільськогосподарських підприємств

1. Об'єктами суспільних економічних і юридичних відно­син власності здебільшого виступають речі. Вони є об'єктами цих відносин внаслідок саме їх властивостей задовольняти потреби людини. Окрему річ, кошти, матеріальні цінності або ж їх сукупність прийнято називати майном, а юридичні від­носини, що виникають стосовно цього майна, — майновими. Об'єктами права власності колективного підприємства також є цінні папери, акції. Майно, що належить, зокрема, колек­тивному підприємству, відповідає цілям, завданням і характе­рові його підприємницької виробничо-господарської та куль­турно-побутової діяльності, його правоздатності. Подібно до того, як правоздатність колективного підприємства визна­чається нормами права, так і норми права встановлюють коло речей та майна, які можуть належати до об'єктів права його власності.

2. Об'єкти права власності КСГП визначено ст. 24 Закону "Про власність", а також ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Перелік об'єктів права власності в цих статтях відрізняється, що пояснюється, на наш погляд, політичними, психологічними та економічними змінами, які стались у період між прийняттям цих Законів.

Так, згідно зі ст. 24 Закону "Про власність" об'єктами пра­ва власності кооперативу (колгоспу) (нині — колективне сіль­ськогосподарське підприємство) в 1991 р. визнавалися лише: будівлі, споруди, грошові та майнові внески його членів, ви­роблена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу (колгос­пу), а також інше майно, придбане за підстав, прямо не забо­ронених законом.

3. Відповідно до ст. 7 Закону "Про колективне сільсько­господарське підприємство" починаючи з лютого 1992 р. об'єктами права власності у КСГП, ВСГК, АСГТ визнаються: земля та обігові засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ним продукція, одержані дохо­ди, майно, придбане на законних підставах.

Об'єктами права власності колективного підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підпри­ємств та об'єднань, членом яких воно є. Об'єкти права колек­тивної власності кожного конкретного підприємства визнача­ються згідно з чинним законодавством та його статутом. Але кожне підприємство може бути власником будь-якого майна, необхідного йому для аграрного та будь-якого іншого підпри­ємництва (бізнесу), зокрема ведення громадського господар­ства, переробки сільськогосподарської продукції, задоволен­ня своїх виробничих потреб, а також для задоволення куль­турно-побутових запитів членів свого підприємства.

КСГП складається з виробничих підрозділів: дільниць, відділень, цехів, підрядно-орендних утворень, комплексних тракторних, рільничих, кормозаготівельних, садівницьких та інших спеціалізованих бригад, а також тваринницьких ферм. За цими підрозділами закріплюються земельні площі, тракто­ри, машини та інвентар, робоча і продуктивна худоба, необ­хідні господарські будівлі та інші засоби виробництва. Вироб­ничі підрозділи підприємства здійснюють свою діяльність на основі внутрішньогосподарського розрахунку. В бригадах для регулювання економічних взаємин між ними застосовуються чекові та інші форми розрахунків. Вони використовуються і як засоби обліку та контролю за результатами виробничо-гос­подарської діяльності.

Об'єктами права власності КСГП слід вважати лише такі виробничо-господарські підрозділи, яким повною мірою властива виробничо-господарська самостійність, чітка відок­ремленість майна і окресленість майнових відносин стосовно всього громадського господарства підприємства. Наприклад, маслозавод, виноробний чи цегельно-черепичний заводи, цех із виробництва плодово-овочевих консервів, тваринницька ферма та ін.

Об'єктивною ознакою того чи іншого підрозділу як об'єк­та права власності підприємства належить вважати таку озна­ку, відповідно до якої цей виробничий підрозділ може бути використаний для застосування підрядно-орендної форми організації виробництва на підприємстві. В інших випадках окремі виробничо-господарські підрозділи є лише формою організації праці, а надане їм майно є власністю підприємства і перебуває в їхньому використанні на праві повного госпо­дарського відання. Наприклад, рільничі бригади, об'єднані в цех рільництва.

4. Власністю КСГП є підсобні виробництва з переробки продуктів сільського господарства: млини, круподерні, мас­лоробні, молокозаводи, плодоовочесушарні, цехи з переробки плодів та овочів, сироварні й т. ін. Крім того, для обслугову­вання виробничих потреб підприємство має власні кузні, слюсарні, деревообробні майстерні, лимарні. Для працівників підприємства збудовано клуби та бібліотеки, майстерні побу­тового обслуговування, хлібопекарні, їдальні, дитячі заклади, перукарні, лазні. Власністю колективних підприємств є також устаткування підсобних виробництв та інше майно місцевих промислів.

5. Підприємства є власниками виробленої ними сільсько­господарської продукції: зерна, м'яса, технічних культур, молока, масла, картоплі, овочів, фруктів та ін. Поряд із про­дукцією, яку одержують підприємства від основних галузей виробництва, вони є власниками продукції та виробів, що ви­робляються підсобними й допоміжними галузями виробниц­тва (борошно, масло, олія, сухофрукти, риба, мед, вина, вироби місцевих промислів), а також доходів, одержаних від лісокористування, загальнопоширених копалин, торфу, та ін­ших доходів від правомірної експлуатації природних багатств.

6. Встановлені нормами зазначених вище законів правила щодо таких об'єктів права власності колективного підприєм­ства, як грошові та майнові внески членів підприємства, тор­каються, головним чином, новостворюваних недержавних суб'єктів аграрного підприємництва: сільськогосподарських кооперативів, фермерів, аграрно-виробничих асоціацій та ін­ших утворень. Переважно такі утворення є вузькоспеціалізованими і з незначними обсягами виробництва.

§ 4. Зміст права власності колективного сільськогосподарського підприємства

1. Поняття права колективної власності певною мірою ха­рактеризується його змістом. Зміст права власності КСГП, ВСГК, АСГТ становлять його права та обов'язки щодо володіння, користування і розпорядження засобами та продук­цією колективного виробництва. Це — сукупність правомочностей щодо здійснення прав володіння, користування і роз­порядження всіма об'єктами права колективної власності. Визначенню змісту права власності присвячена ст. 8 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство", нор­ми якої грунтуються на засадах Закону "Про власність". Зок­рема, підприємство самостійно володіє, користується і розпо­ряджається належними йому об'єктами власності.

Право володіння — юридичне забезпечена можливість господарського володіння підприємством тими чи іншими засобами і продуктами виробництва, коштами або іншими матеріальними цінностями начебто власними. Право воло­діння являє собою початкову правомочність, необхідний юридичний засіб досягнення певної економічної цілі, є пере­думовою права підприємства користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

Володіння тим чи іншим майном є юридичне правомір­ним, якщо воно здійснюється самим власником-підприємством, його виробничо-господарським підрозділом або відпо­відно до волевиявлення першого іншою особою. В решті випадків матиме місце фактичне володіння річчю, що здій­снюється проти волі власника. Практичне значення відмежу­вання права володіння від інших правомочностей власника полягає в його праві вимагати захисту свого права володіння у порядку, передбаченому законом, — у порядку віндикації. Підставою для такого захисту є право володіння, а не сам факт заволодіння майном.

Підприємство має право володіти лише майном, необхід­ним йому для господарської діяльності в межах його право­здатності. Володіння засобами і продуктами сільськогоспо­дарського виробництва є не тільки правом, а й відповідним обов'язком підприємства.

2. Право користування — це юридичне забезпечена мож­ливість і обов'язок експлуатації речей через одержання від них корисних властивостей для досягнення певного матері­ального результату. Виходячи з цього загального положення, Таким правом для КСГП, СпС, ВСГК є виробниче користування знаряддями і засобами виробництва, господарськими спорудами і технікою, експлуатація робочої худоби, використання іншого майна (зокрема виробів підсобних цехів, підприємств), а також одержання відповідних господарських ре­зультатів: урожаю сільськогосподарських культур, продуктів тваринництва, приросту живої ваги стада тварин, плодів са­дівництва і виноградарства, прибутків від зданих в оренду ху­доби, засобів виробництва, приміщень тощо. Отже, внаслідок права користування колективним майном створюються нові матеріальні цінності, на які у підприємства виникає право власності.

Належне підприємству право користування здійснюється застосуванням праці його членів та осіб, які працюють на ньому за трудовим договором. Майно КСГП, СпС, ВСГК по­винно використовуватись відповідно до його цільового при­значення — для подальшого розвитку господарства. Водночас підприємство може надавати своє майно безоплатно або за невелику плату в користування (оренду, прокат) своїм членам або іншим особам для одержання прибутку, задоволення їх матеріальних і культурно-побутових потреб (як-от допомога членам підприємства у будівництві або ремонті житлових бу­динків, обробітку присадибних земельних ділянок тощо).

В аграрному законодавстві закріплюється вимога раціо­нально використовувати належні підприємству знаряддя і за­соби виробництва, дбайливо зберігати, своєчасно ремонтува­ти і доглядати трактори, комбайни та інше сільськогосподар­ське знаряддя, а також належним чином зберігати насіння і корми.

3. Право розпорядження — це можливість вчинення юри­дичних дій щодо певного майна, коштів або інших матеріаль­них цінностей. Наслідком цих дій є виникнення, зміна або припинення права власності підприємства на майно (його привласнення), надання цього майна іншій особі на праві ко­ристування, в тому числі в оренду, прийняття рішення про використання коштів на придбання майна. Право розпоря­дження майном і коштами підприємства належить тільки самому підприємству як юридичній особі, його органам управління.

У науці аграрного права право розпорядження розмежову­ється за двома аспектами: а) як організація або встановлення порядку внутрішньогосподарського використання колектив­ного майна, закріплення його за виробничими підрозділами і окремими членами підприємства з метою одержання від нього корисних властивостей (ці розпорядчі дії називають також правом управління майном); б) як передача об'єктів пра­ва колективної власності у власність або користування іншій особі. Саме цією частиною права розпорядження зумовлено участь підприємства як суб'єкта права власності та юридичної особи в ринкових економічних відносинах.

4. Право розпорядження майном криє в собі здійснення органами самоврядування управлінських дій, спрямованих на визначення цільового призначення конкретних об'єктів пра­ва власності підприємства, закріплення майна за його вироб­ничими підрозділами, визначення порядку і умов викорис­тання корисних властивостей того чи іншого майна. Право розпорядження в цьому аспекті охоплює дії підприємства як власника щодо обліку і зберігання одержаної натуральної продукції, розподілу одержаних доходів, утворення внутріш­ньогосподарських фондів для задоволення поточних вироб­ничих потреб. У цьому випадку право розпорядження не спричиняє зміну суб'єкта права власності. Останнім, як і ра­ніше, залишається підприємство. Внаслідок цих розпорядчих дій підприємство наділяє свої виробничі підрозділи правом повного внутрішньогосподарського відання згідно з цілями 'їх діяльності і господарського призначення майна, забезпечен­ня внутрішньогосподарського розрахунку і підприємництва.

Для відносин, що складаються у процесі реалізації підпри­ємством своїх правомочностей власника, характерне злиття в тих самих діях двох правомочностей: права користування і права розпорядження. Наприклад, використовуючи насіння для посіву, підприємство водночас здійснює і право користу­вання, і право розпорядження ним.

5. Зміст права власності кожного окремого підприємства визначається нормами Закону "Про власність", де поняття змісту права власності трактується у ст. 4 "Здійснення права власності", згідно з якою власник на свій розсуд володіє, ко­ристується і розпоряджається належним йому майном. Влас­ник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать законові. Він може використовувати його для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Закон проголошує, по-перше, принцип — усім власникам рівні умови здійснення своїх прав і, по-друге, га­рантує, що держава безпосередньо не втручатиметься в госпо­дарську діяльність суб'єктів права власності.

6. Правомочності підприємства як власника визначаються його статутом, зокрема вони полягають: у набутті у власність матеріально-технічних засобів і ресурсів, будівельних та ін­ших матеріалів, залученні при необхідності на добровільній основі грошових і майнових внесків членів підприємств, ор­ганізацій та громадян, у розподілі між ними частини доходів або продукції пропорційно до розмірів зроблених внесків, а також у створенні пайового фонду членів підприємства.

Істотним елементом права розпорядження власністю під­приємства є встановлені його статутом правила, що регулю­ють розподіл валової продукції та доходів. Правове регулю­вання розподілу здійснюється таким чином, щоб із виробле­ної власної продукції відшкодовувалися матеріальні витрати на її виробництво (амортизація основних засобів, витрати на насіння, корми, добрива, пальне, витрати на поточний ре­монт тощо). Валовий дохід підприємство використовує для розрахунків за своїми зобов'язаннями перед бюджетом і бан­ками, спрямовує на розширення виробництва, оплату праці, здійснення соціального розвитку, утворення страхових фон­дів, а також для участі своїми коштами у створенні й діяль­ності міжгосподарських підприємств, організацій, об'єднань. Своє право розпоряджатися коштами підприємство здійснює так, щоб своєчасно внести платежі державі та повернути гро­шові позики, не допускати дебіторської заборгованості, своє­часно розраховуватися з працівниками і кредиторами, утво­рювати й поповнювати громадські фонди. В сучасних умовах впровадження нових форм і методів ринкової економіки особливого значення набувають відрахування дивідендів на рахунки пайовиків і кошти для участі недержавних суб'єктів аграрного підприємництва у приватизації, зокрема перероб­них підприємств.

Здійснюючи право розпорядження майном і коштами, підприємство виходить із своєї господарської самостійності, економічної незалежності та правоздатності як юридичної особи.

§ 5 . Правовий режим майна колективного сільськогосподарського підприємства

1. Власність колективного сільськогосподарського підпри­ємства складається з майна, коштів, цінних паперів (акцій, валюти, векселів, облігацій) та інших матеріальних та нематеріальних цінностей. Все майно залежно від ролі та цільового призначення об'єктів права власності поділяється на окремі складові частини — господарські фонди. Науковообгрунто­вана класифікація майнових цінностей КСГП, ВСГК, АСГТ спрямована на оптимальне одержання від майнових фондів найбільшої ефективності, досягнення прибутковості кожної з галузей сільського господарства, належної матеріальної заін­тересованості, задоволення життєвих потреб членів і праців­ників колективного сільськогосподарського підприємства.

Правовий режим фондів — це сукупність усіх правомочностей власника, взятих у їх єдності, з приводу кожного або групи об'єктів права власності, крім того, визначений норма­ми права режим певної, відокремленої за своїми економічни­ми властивостями частини майна, яка характеризується єди­ним для неї призначенням, однорідними правами та обов'яз­ками КСГП, ВСГК, АСГТ щодо володіння, користування і розпорядження засобами цього фонду. Дане поняття охоплює характерні для засобів цієї групи джерела їх утворення, спо­соби виникнення на них права власності і способи його при­пинення, а також властиві цій групі засобів правові форми вчинення ними юридичних дій та правової її охорони. Своє­рідним моментом у визначенні правового режиму фондів є те, що підприємство наділено такими правомочностями одно­часно як колективне підприємство і як юридична особа.

2. Примірний зразок статуту КСГП (п. 1.14), відповідні йому пункти є в статутах кожного, окремо взятого КСГП, та­кож відповідно до річних виробничо-фінансових планів та форм річної звітності про діяльність господарства в КСГП визначають такі громадські фонди: основні виробничі фонди громадського призначення, основні виробничі фонди несільськогосподарського призначення, основні невиробничі фон­ди, фонд власних оборотних засобів, натуральний і грошовий фонд оплати праці, фонди економічного стимулювання та ін­ші спеціальні фонди.

Серед об'єктів права власності КСГП, ВСГК, АСГТ про­відну роль відіграють виробничі фонди. Зокрема, це виробни­чий фонд сільськогосподарського призначення. Згідно з за­конами "Про власність" (ст. 25), "Про колективне сільсько­господарське підприємство" (п. 1 ст. 7), п. 4.1 Примірного зразка статуту до нього належать: земля, будинки, споруди, трактори, комбайни та інші машини, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктивна худоба, багаторічні пло­дові, ягідні, виноградні та лісові насадження, меліоративні та зрошувальні споруди, кошти, передані КСГП для утворення статутного фонду міжгосподарських підприємств (організа­цій), а також частка (пай) в майні агрокомбінатів, міжгоспо­дарських підприємств та інших суб'єктів підприємництва.

До основних виробничих фондів несільськогосподарського призначення належать: промислові виробничі основні за­соби (наприклад, підсобні виробництва і промисли), засоби будівництва, заклади торгівлі і громадського харчування то­що.

До основних невиробничих фондів КСГП, ВСГК, АСГТ належать: жилі приміщення, обладнання та інше майно жит­лового призначення; об'єкти комунального та побутового об­слуговування населення; клуби, бібліотеки, школи, спортивні споруди, дошкільні дитячі заклади, медпункти, інші об'єкти культури, мистецтва, організацій охорони здоров'я, фізичної культури та соціального забезпечення.

3. Правовий режим основних фондів КСГП, ВСГК, АСГТ характеризується такими ознаками: а) засоби основного фон­ду повинні використовуватися колективним сільськогоспо­дарським підприємством виключно за їхнім господарським призначенням; б) основні засоби повинні бути в економічно доцільній кількості та видах, у разі потреби вони можуть зростати або зменшуватися (коли вони зайві та негативно впливають на собівартість продукції, яка виробляється). Кошти, одержані від реалізації основних засобів (через їх не­придатність, неможливість або економічну недоцільність ви­користання), витрачаються за розсудом власника, зокрема для поповнення основних засобів; в) у разі добровільного ви­ходу (а не виключення за дисциплінарні правопорушення) з колективного сільськогосподарського підприємства громадя­нин має право на виділ належного йому паю; г) у випадку ліквідації колективного сільськогосподарського підприєм­ства, майно, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, розподіляється між члена­ми цього КСГП, СпС, ВСГК тощо. Це правило встановлено в законах "Про власність" (ст. 25), "Про колективне сільсь­когосподарське підприємство" (ст. 33) і є обов'язковим.

4. Правовий режим основних виробничих і невиробничих фондів визначає правомочності КСГП щодо поліпшення використання та зберігання цих фондів. Так, наприклад, на КСГП покладаються обов'язки більш продуктивно викорис­товувати трактори, автомобілі, сільськогосподарські машини і устаткування тваринницьких ферм. КСГП зобов'язані поси­лити контроль за зберіганням сільськогосподарської техніки і правильністю її вибраковки та списання. Аграрне законодав­ство передбачає відповідальність осіб, винних у негосподар­ському використанні, розукомплектуванні, передчасному списанні названих основних засобів.

На основні засоби виробництва підприємства може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів (ст. 7 Закону "Про власність").

Серед об'єктів права власності КСГП важливу роль відіг­рають фонди власних оборотних засобів, які використовують­ся протягом одного виробничо-господарського року. Це, зок­рема, фонди: основний насіннєвий, основний фуражний, по­точних виробничих затрат, вирощування і відгодівлі худоби, майбутніх виробничих затрат на покриття витрат незаверше­ного виробництва.

Статути окремих колективних підприємств покладають на останніх обов'язок створити основні насіннєві фонди у роз­мірі повної потреби. Чинне законодавство зобов'язує КСГП щорічно забезпечувати себе власним високоякісним насін­ням урожайних і пристосованих до місцевих умов сортів зер­нових, зернобобових, олійних культур, посадковим матеріа­лом картоплі та інших овочевих культур.

Для досягнення цієї мети розроблено комплекс заходів щодо докорінного поліпшення організації селекційно-насін­ницької роботи зернових, олійних і овочевих культур та трав, впровадження у виробництво нових високопродуктивних їх сортів.

Статут КСГП, ВСГК, АСГТ покладає на останніх обов'я­зок створювати насінний фонд у розмірі повної потреби, за­безпечувати підвищення урожайності сільськогосподарських культур на основі піднесення культури землеробства, додер­жання сівозмін, поліпшення насінництва, застосування сис­теми добрив і здійснення інших заходів.

Чинним законодавством господарства зобов'язані щоріч­но забезпечувати себе власним високоякісним насінням уро­жайних і пристосованих до місцевих умов сортів зернових, зернобобових, олійних культур і трав, вважаючи це одним із

найважливіших засобів для виконання завдань по дальшому підвищенню врожайності всіх сільськогосподарських культур і всебічному розвитку громадського тваринництва.

Насіннєві фонди сільськогосподарських підприємств не­доторканні, їх слід ретельно оберігати і витрачати тільки на посівні цілі. Особи, винні в порушенні встановленого поряд­ку створення в КСГП (СпС, ВСГК тощо) власних насіннєвих фондів, притягуються до відповідальності. Відповідно до ст. 7 Закону "Про власність" нині і на основні насіннєві фонди може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Основний фуражний фонд утворюється з одержаного уро­жаю для годівлі худоби у розмірі річної повної потреби. Від­повідно до пунктів 5.14 і 9.5 Примірного зразка статуту КСГП виділяє корми для громадського поголів'я худоби і птиці в розмірі повної потреби, а для худоби і птиці, які знаходяться в особистих підсобних господарствах його членів та інших громадян, — на договірній основі.

5. У колективному сільськогосподарському підприємстві також утворюється страховий насіннєвий фонд, який вико­ристовується у випадку неврожаю. Він повинен щорічно оновлюватися шляхом його заміни та поповнення насінням нового врожаю. Цей фонд зберігається і обліковується окре­мо від основного насіннєвого фонду і може бути використа­ний лише за цільовим призначенням.

Основний фуражний фонд утворюється з одержаного уро­жаю для годівлі худоби в розмірі річної потреби. Підприєм­ство виділяє корми для видачі або продажу його членам та працівникам.

Грошовий фонд оборотних коштів КСГП, ВСГК7 АСГТ створюється в таких розмірах, які забезпечують його нор­мальну господарську діяльність, для задоволення поточних потреб і проведення всієї сукупності витрат в незавершене виробництво в усіх галузях громадського виробництва.

У системі громадських фондів КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ першорядне місце належить фондам оплати праці і економіч­ного стимулювання. Правове регулювання відносин з оплати праці провадиться відповідно до ст. 19 Закону "Про колек­тивне сільськогосподарське підприємство", ст. 24 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію" та на підставі Стату­ту і Положення про оплату праці членів колективних сіль­ськогосподарських підприємств.

Для задоволення власних культурно-побутових потреб членів і працівників підприємства та їх рідних, підготовки молодих спеціалістів сільського господарства, механізаторів, підвищення кваліфікації, а також придбання обладнання для культурно-побутових установ підприємство утворює культур­но-побутовий фонд.

У колективних сільськогосподарських підприємствах мо­жуть утворюватися й інші громадські фонди, необхідні для за­безпечення виробничої діяльності та задоволення матеріаль­них і культурних потреб їхніх членів та працівників, що пра­цюють за трудовим договором.

6. Право власності сільськогосподарського кооперативу визнається за ним відповідно до ст. 20 Закону "Про сільсько­господарську кооперацію". У цій статті міститься правова норма, тотожна за змістом ст. 7 Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Поряд з цим ст. 20 ви­значає розмежування власності сільськогосподарського коо­перативу на пайовий і неподільний фонди. Порядок форму­вання і розміри неподільного фонду встановлюються Стату­том кооперативу.

Цивільно-правова охорона — це примусове витребування підприємствам майна із чужого незаконного володіння, від­шкодування завданої шкоди і застосування майнових санкцій за порушення договорів КСГП, ВСГК, АСГТ. Так, згідно зі ст 440 Цивільного кодексу України, шкода, завдана підпри­ємству підлягає відшкодуванню у повному обсязі особою, яка заподіяла шкоду.

Кримінально-правові заходи застосовуються до осіб, які здійснили злочин: проти власності і майнових інтересів КСГП, ВСГК, АСГТ. Аграрно-правовій відповідальності при­свячено спеціальний розділ цього підручника.

§ 6. Пайовий фонд майна

членів сільськогосподарського підприємства

та його правовий режим

І. Визначальною ознакою сільськогосподарського підпри­ємства, заснованого на частковій (пайовій) власності його членів (наприклад, у КСГП, СпС, ВСГК тощо), є існування пайового фонду майна членів цих підприємств з відповідним правовим режимом.

Згідно з законодавством і статутами КСГП, СпС, ВСГК пайовий фонд майна членів зазначених суб'єктів підприєм­ництва складають знаряддя та засоби виробництва. До пайо­вого фонду майна членів підприємства включаються: вартість основних виробничих і обігових фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінні папери, акції, гроші та відпо­відна частка від участі в діяльності інших підприємств і орга­нізацій. Сума пайових фондів майна, яка належить членам КСГП, СпС, ВСГК, становить їх пайовий фонд.

Майнові, пайові відносини регулюються нормами Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 9), Статутом і Положенням про пайовий фонд майна членів ко­лективного сільськогосподарського підприємства. Залежно від мети використання пайового фонду, його матеріального характеру та правового режиму існує два види пайових фондів членів підприємства.

2. Перший з пайових фондів існував у роки заснування ко­лективних господарств у вигляді сільськогосподарських арті­лей. Порядок створення такого фонду передбачався Примірним статутом сільськогосподарської артілі, прийнятим у 1930 р. і у 1935 р. Згідно з цим нормативно-правовим актом і Статутом сільськогосподарської артілі селяни, які ставали членами артілі, усуспільнювали належні їм на праві власності знаряддя виробництва. Усуспільнене майно згідно із статутом переходило у власність артілі (колгоспу). Частина вартості цього майна зараховувалась до неподільного фонду колгоспу, а частина була пайовим внеском селянина-колгоспника, який вступав до колгоспу. Колгоспникові за статутом надавалося право одержати пай в разі виходу зі складу колгоспу. Будь-яких матеріальних винагород селянин-колгоспник за усуспільнене майно не одержував. Примірний статут колгос­пу, прийнятий у 1969 р. (а він також мав юридичну силу підзаконного акта, не містив згадки про пайовий фонд. Внаслі­док цього члени колгоспу, які усуспільнювали знаряддя і засоби виробництва при створенні колгоспу, по суті, були по­збавлені права на усуспільнене майно, яке в такий спосіб перетворювалось на виключну власність колгоспу.

3. Істотно відмінним економічним змістом і правовим ре­жимом характеризуються пайові фонди майна членів КСГП, про які йдеться в ст. 9 Закону "Про колективне сільськогос­подарське підприємство" та у внутрішньогосподарських локальних правових актах. Основна мета і ознака цього фонду полягає у піднесенні ролі майнових прав кожного окремого члена підприємства як суб'єкта права власності на його май­но, наближення його матеріальних інтересів до громадського виробництва та підприємницьких результатів. До пайового фонду майна членів підприємства включають: балансову вар­тість основних виробничих та обігових фондів, створених за рахунок діяльності підприємства; цінні папери, акції, кошти і відповідну частину коштів від участі в діяльності інших під­приємств і організацій.

Пайовий фонд майна — це балансова вартість основних виробничих та обігових фондів, створених за рахунок діяль­ності КСГП, СпС. Пайовий фонд закріплюється за членами КСГП, СпС, ВСГК пропорційно їхньому конкретному трудо­вому внескові та записується на особових рахунках. Саме па­йовий фонд майна членів КСГП, який складається з суми часток (паїв) у майні членів цього підприємства, стає тепер єдиною основою для утворення колективної власності його членів. Саме це, передане власниками (громадянами—члена­ми підприємства), майно тепер становить соціально-економічну основу для існування і діяльності КСГП як юридичної особи, котра господарює самостійно, і відповідає за своїми зобов'язаннями лише в межах свого наявного майна. Іншими словами, колективне підприємство як юридична особа і суб'єкт господарювання, по суті, є "підприємством з обмеже­ною відповідальністю", коли власники переданого майна не несуть відповідальності за зобов'язаннями створених ними суб'єктів підприємництва (юридичних осіб) усім своїм наяв­ним майном.

Відродження та функціонування пайового фонду КСГП, СпС, ВСГК врегульовано нормами права, серед яких чітко простежуються три групи джерел, за якими формується пайо­ва власність.

До першої групи належать закони. Насамперед, закони "Про власність" (пункти 2, 3 ст. 25), "Про колективне сіль­ськогосподарське, підприємство" (ст. 9). До другої групи на­лежать локальні внутрішньопідприємницькі акти, зокрема прийняті вищими органами самоврядування КСГП, СпС, ВСГК (наприклад, Положення про пайовий фонд майна чле­нів цих КСГП, СпС, ВСГК). До третьої групи відносяться ак­ти рекомендаційно-примірного характеру. Серед них, зокрема, слід назвати Методичні рекомендації з приватизації май­на колективних сільськогосподарських підприємств, Реко­мендації з реформування колгоспів і радгоспів, схвалені З жовтня 1992 р. Науково-технічною радою МСГП тощо.

4. Пайовий фонд КСГП, СпС, ВСГК визначається за річ­ними звітами у такому порядку: від вартості наявних основ­них засобів виробництва підприємства наприкінці року відні­мається вартість основних засобів, одержаних за попередній період безкоштовно або створених за рахунок бюджетних асигнувань, а також придбаних за рахунок непогашених кре­дитів банку, та сума її амортизаційного зносу

Пайовий фонд членів колективного підприємства визна­чається відповідно до діючого в ньому Положення про пайо­вий фонд. Нині, як свідчить узагальнений досвід, існує де­кілька методик розрахунку пайового (часткового) фонду май­на членів КСГП.

Загалом усі ці методики зводяться до визначення пайового (часткового) фонду, виходячи: по-перше, з майна, внесеного при утворенні такого колективного підприємства його члена­ми (в тому числі при створенні в 30-ті роки сільгоспартілей, колгоспів), — це майно обраховується за його сьогоднішньою вартістю; по-друге, виключно з трудової участі кожного члена колективного підприємства (колишнього колгоспу) в громад­ському виробництві; по-третє, таке визначення здійснюється поєднанням наведених вище двох методик.

В Україні, на наш погляд, найбільш виправдано застосову­вати другу методику, оскільки нині надто складно встанови­ти, хто, скільки і яке саме майно вніс при вступі в 30-ті та на­ступні роки до колгоспу.

Конкретний трудовий внесок кожного члена колишнього колгоспу (а зараз — колективного підприємства) визначаєть­ся (за другою методикою), починаючи з післявоєнного (1943—1944 pp.) періоду до нинішнього часу. Визначена нап­рикінці року сума пайового фонду розподіляється між члена­ми підприємства пропорційно їхнім трудовим затратам і заро­біткам або лише заробіткам. Затрати праці та заробітки членів підприємства обраховуються на підставі даних бухгалтерсько­го обліку і визначаються не менш як за трьома періодами, в яких застосовувалися різні рівні оплати праці, зокрема:

а) період до введення гарантованої грошової оплати праці (до середини 60-х pp.);

б) період від введення грошової оплати праці (з 1966 р.) до введення в 1973 р. оплати праці від кінцевого результату, ві­дображеного і розвиненого в Рекомендаціях щодо оплати праці в колгоспах;

в) період (1972—1986 pp.), коли було впроваджено нові та­рифні ставки працівників виробничих галузей народного гос­подарства.

Оплата праці кожного члена підприємства в першому пе­ріоді визначається множенням відпрацьованих у цьому періо­ді людино-днів (трудоднів) на середню оплату людино-дня в останньому періоді. У другому періоді проводиться коригу­вання фонду оплати праці членів колективних підприємств на основі коефіцієнта, обчисленого зіставленням середніх рівнів оплати людино-дня в другому і останньому (третьому) періодах. Оплата праці в третьому періоді не коригується і за­лишається незмінною.

Оплата праці кожного члена (за всі періоди роботи, почи­наючи з післявоєнних) підсумовується і в такий спосіб визна­чається пайовий (частковий) фонд, який розраховується на кінець року. Паралельно з цим пайовий фонд колективного підприємства ділиться на кількість відпрацьованих за всі пе­ріоди роботи людино-днів. Особистий пайовий фонд визна­чається як середня величина між цими двома сумами.

При розподілі пайового фонду обов'язково враховується трудова участь колишніх колгоспників (вибулих із господар­ства з різних причин, померлих). В загальній сумі пайового фонду їхня частка визначається як різниця між загальною кількістю трудозатрат і. трудовим внеском наявних членів ко­лективного сільгосппідприємства. Сума паю, який припадає на трудовий внесок вибулих із господарства з різних причин колишніх колгоспників та дійсних членів колективного під­приємства, становить його резервний пайовий фонд, який використовується в інтересах соціального розвитку всього ко­лективу, села для надання матеріальної допомоги ветеранам праці, інвалідам, а також як джерело для встановлення (відновлення) пайового фонду тим колишнім колгоспникам, які повертаються до КСГП.

6. Пайовий фонд майна членів колективного підприємства розподіляється між його членами. Це право громадян реалізу­ється через відкриття особового рахунку члена колективного господарства і нарахування на нього відповідних особистому трудовому внескові у громадське виробництво коштів із пайо­вого (часткового) фонду колективного підприємства. Сума, нарахована на особовий рахунок, є особистим пайовим фон­дом майна кожного члена цього підприємства. Останній мо­же визначатися способом розподілу пайового фонду майна цього підприємства лише на скориговані заробітки його чле­нів. Коригування має здійснюватись у наведеному вище порядку.

Чинним законодавством врегульовано порядок визначен­ня та розподілу прибутку на пайовий фонд КСГП і нараху­вання відсотків (дивідендів) на особисті пайові фонди кожно­го з його членів. Так, сума чистого прибутку, який виділяєть­ся для розподілу на пайовий фонд колективного підприєм­ства, може визначатися за питомою вагою амортизації основних фондів у загальній сумі витрат виробництва щоріч­но або встановлюватися на підставі середньорічних даних сталою величиною (нормативом) на декілька років.

Наприклад, у загальних витратах виробництва (собівар­тість вирощеної продукції) по колективних сільськогосподар­ських підприємствах, зокрема Вінницької області, амортиза­ція фондів у 1988—1990 pp. в середньому становила 10 відсот­ків. Іншими словами, основні засоби виробництва, беручи участь у виробничому процесі, зношувалися (амортизували­ся), але, при цьому, як і інші статті затрат, сприяли вироб­ництву продукції, від реалізації якої в цілому отримано певну суму прибутків. А тому 10 відсотків чистого прибутку (після зменшення прибутку на суму обов'язкових платежів) підляга­ють розподілові на пайовий фонд майна між усіма власника­ми особистих паїв, а також на резервний пайовий фонд ко­лективного підприємства. Враховуючи те, що питома вага амортизації в сукупних затратах виробництва з роками змі­нюється мало, за рішенням загальних зборів (зборів уповно­важених) колективного підприємства такий норматив — не менше 10 відсотків відрахування чистого прибутку на пайовий фонд — колективні підприємства Вінниччини правомір­но приймають на декілька років.

7. По закінченні господарського року з нарахованої части­ни прибутку на суму пайового фонду майна колективного підприємства нараховуються: а) відсотки (дивіденди) на осо­бисті пайові фонди кожного члена колективного підприєм­ства, в тому числі й тих, які проходять дійсну військову стро­кову службу, обрані на виборні посади, поступили на навчан­ня з відривом від виробництва, направлені на роботу в інші підприємства, пенсіонерів та інших осіб, які мають особовий рахунок — особистий пайовий фонд; б) відсоток, який при­падає на існуючий резервний пайовий фонд колективного підприємства.

Нарахування дивідендів на пайову участь кожного власни­ка особистого пайового фонду в майні колективного підпри­ємства проводиться один раз на рік після затвердження за­гальними зборами (зборами уповноважених) річного звіту ко­лективного підприємства. Ці дивіденди кожний власник та­кого фонду може отримати готівкою (сплативши відповідний прибутковий податок) або приплюсувати до суми, яка знахо­диться на особистому пайовому фонді (особовому рахунку). Власник цього пайового фонду в майні колективного підпри­ємства може здійснювати з належним йому паєм будь-які ци­вільно-правові угоди (заповідати спадкоємцям, у разі виходу з підприємства, вимагати видачі свого паю в натурі, у грошах, у цінних паперах тощо).

§ 7. Охорона права власності колективного сільськогосподарського підприємства

1. Охорона права власності та інших майнових прав КСГП, СпС, ВСГК, АСГТ є важливим завданням держави, законодавства України. Обов'язок берегти, охороняти і зміц­нювати державну і колективну власність, не допускати без­господарності і недбайливого ставлення до громадського доб­ра покладається на членів КСГП Примірним Статутом КСГП.

Так, в Статуті міститься правова норма про те, що право розпорядження майном і коштами належить тільки самому КСГП — його органам управління. Підприємства не вправі використовувати кошти, майно на цілі, не пов'язані з його діяльністю.

2. Важливий засіб охорони майнових прав КСГП — недо­пущення дебіторської заборгованості перед КСГП. Дебітор­ська заборгованість колективним підприємствам може ви­никнути внаслідок неналежного контролю передусім з боку головного бухгалтера і голови (правління) КСГП, правління і ревізійної комісії за своєчасністю розрахунків з підприєм­ствами. Це свідчить про недостатність фінансової дисципліни як в самих підприємствах, так і у їхніх дебіторів.

Дебіторами можуть бути державні, колективні, приватні підприємства, приватні особи — підприємці, інші громадяни, їх об'єднання, а також члени даного КСГП, які одержали від нього грошові суми, будівлі і матеріали, продукти харчування (в кредит), корми для худоби, молодняк худоби для вирощу­вання і відгодівлі в своєму підсобному господарстві або інші матеріальні засоби; дебіторами можуть бути особи, які корис­тувалися певними послугами КСГП та не повернули свій борг. Дебіторами бувають і організації, установи, члени та не члени КСГП, які не відшкодували йому збитки за заподіяну шкоду. Найбільш поширеними є випадки дебіторської забор­гованості підзвітних осіб КСГП — експедиторів, матеріально відповідальних та посадових осіб. Особливо неприпустимою є практика, коли боржниками перед КСГП протягом років за­лишаються окремі керівники КСГП, які зобов'язані слідкува­ти за своєчасною ліквідацією дебіторської заборгованості.

Якщо дебіторами є організація або установа, то КСГП по­винно своєчасно пред'явити до них претензію у встановлено­му порядку і вимагати негайної ліквідації заборгованості. При несплаті боргу підприємство має право звертатися за сприян­ням до органу, у якому дебітор підпорядкований. У випадку, коли вимога до дебітора не дала позитивного результату, КГСП пред'являє відповідний позов у судому порядку.

Дебіторська заборгованість членів КСГП перед підприєм­ством ліквідується, як правило, при оплаті праці. Однак стяг­нення боргу з коштів, належних члену КСГП як оплата за працю, дозволяється, якщо він визнав борг і не заперечує проти утримання. У випадку невизнання боргу в усій сумі або в її частині заборгованість ліквідується в судовому порядку шляхом звернення до суду з позовною заявою, підписаною керівником та головним бухгалтером підприємства із подан­ням документів, які підтверджують борг.

Суди при розгляді справ за позовами підприємств до своїх членів або найманих працівників, інших громадян про стяг­нення сум дебіторської заборгованості і відшкодування май­нової шкоди вживають заходи до забезпечення позову. Знач­ну допомогу КСГП по ліквідації дебіторської заборгованості надають юрисконсульти і міжгосподарські юридичні групи, які здійснюють їх юридичне обслуговування.

3. КСГП мають право продавати та позичати сільськогос­подарські продукти, що їм належать, фураж, худобу, іншу продукцію. У випадку несвоєчасного повернення або неоплати продукції підприємство має право звернутися в суд ії позовом про стягнення вартості продукції або повернення в натурі.

При вирішенні подібних спорів суди керуються нормами цивільного права і статутами підприємств.

При розгляді цих справ судам рекомендується таке:

а) вартість вироблених КСГП сільськогосподарських про­дуктів, худоби, птиці, а також продукції підсобних підпри­ємств і промислів визначається за встановленими цінами, а у випадках коли таких цін немає, — за цінами, передбаченими за погодженням сторін;

б) насіння, фураж та інше майно, яке надане підприєм­ством у позичку, повинні присуджуватися з боржників у на­турі чи у вигляді грошової компенсації, що обчислюється за державними роздрібними цінами, а при відсутності їх — за ці­нами, існуючими на ринку в даній місцевості на день пред'явлення позову;

в) худоба, продукти та інше майно, одержане організація­ми або окремими особами від підприємств без оплати або по явно заниженій ціні, повинні присуджуватися на користь під­приємства в натурі. За згодою підприємства, а також у тих ви­падках, коли майна в натурі немає, з відповідачів стягується вартість продуктів, майна, худоби чи майна за державними роздрібними цінами, а коли таких цін немає — за цінами, іс­нуючими на ринку в даній місцевості на день пред'явлення позову.

4. Право колективної власності охороняється за допомо­гою адміністративно-правового, цивільно-правового та аграр­но-правового методів.

Адміністративно-правова охорона полягає у скасуванні незаконних актів або дій посадових осіб або органів управлін­ня КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ спеціальними актами (рішен­нями) органів державної влади або державного управління сільським господарством, а також при покладанні у випадках, передбаченних законодавством, на винних осіб підприємства штрафів (наприклад, за порушення правил протипожежної охорони, правил карантину та ін.).

Адміністративна відповідальність осіб, які вчинили адмі­ністративне правопорушення — адміністративний проступок — встановлюється Кодексом України про адміністративні правопорушення. У цьому Кодексі вміщено правові норми, які спрямовані на захист колективної власності та майнових інтересів КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ.

Першорядна з них адміністративна відповідальність — за вчинення дрібної крадіжки колективного майна, що передба­чено ст. 51 цього Закону. Дрібне розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства, привлас­нення, розтрати або зловживання посадовим станом — тягне за собою накладення штрафу від трьох до десяти неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з утриманням двадцяти від­сотків заробітку. Дрібне розкрадання державного або колек­тивного майна, що призвело до розукомплектування автомо­білів, тракторів, сільськогосподарської техніки при переве­зенні залізничним, водним, іншим транспортом, а також у місцях постійного або тимчасового зберігання — тягне за со­бою накладення штрафу від восьми до двадцяти неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян.

Розкрадання майна, що тягне за собою адміністративно-правову відповідальність визнається дрібним, якщо вартість викраденого не перевищує трьох неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян, встановлених чинним законодавством України. При цьому, крім вартості викраденого, також врахо­вується кількість викрадених предметів у натурі (вага, кіль­кість) та їх значущість для народного господарства.

З метою забезпечення виконання постанов про майнову відповідальність адміністративне законодавство встановлює відповідальність за ухилення від відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином підприємству, установі, органі­зації. Особа, яка зобов'язана за вироком суду відшкодувати таку шкоду, несе відповідальність у вигляді попередження або накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мі­німумів доходів громадян або карається виправними робо­тами на строк до двох місяців з відрахуванням двадцяти від­сотків заробітку.

Адміністративно-правову відповідальність встановлено в разі потрави посівів, зіпсування або знищення зібраного вро­жаю сільськогосподарських культур, що знаходяться в полі, пошкодження насаджень КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ, радгос­пів та інших державних та громадських господарств худобою чи птицею. Ці правопорушення тягнуть за собою накладення штрафу на громадян у розмірі від одного до п'яти неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян, а на посадових осіб — від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.

Цивільно-правова охорона — це примусове витребування підприємством майна із чужого незаконного володіння, від­шкодування завданої шкоди і застосування майнових санкцій за порушення договорів з КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ. Так, згідно зі ст. 440 Цивільного Кодексу України, шкода, завдана підприємству підлягає відшкодуванню у повному обсязі осо­бою, що її заподіяла.

Кримінально-правові заходи застосовуються до осіб, які здійснили злочини або замах на злочин(-и) проти власності і майнових інтересів КСГП, ВСГК, СпС, АСГТ. Аграрно-пра­вовій відповідальності присвячено спеціальний розділ цього підручника.

Розділ XII

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА

ДЕРЖАВНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ

ПІДПРИЄМСТВ

§ 1. Державне сільськогосподарське підприємство як суб'єкт майнових прав

1. Під правовим режимом майна державного сільськогос­подарського підприємства розуміється сукупність правових норм, якими забезпечується поєднання права державної власності з правом повного господарського відання підпри­ємства закріпленим за ним державним майном; права та обов'язки підприємства як юридичної особи, його органів уп­равління і трудового колективу щодо використання майна і розпорядження ним у процесі виробництва і соціальної діяль­ності; майнові відносини з іншими юридичними особами і громадянами, а також встановлені правовими засобами поря­док і умови гарантування права державної власності та май­нових прав ДСГП, захисту права державної власності і май­нових прав та інтересів підприємства, його трудового колек­тиву і працівників.

Право власності в Конституції України розглядається крізь призму права його суб'єктів. У ст. 13 Основного Закону записано, що всі суб'єкти права власності рівні перед зако­ном. Про право державної та комунальної власності йдеться в ст. 40 Конституції, в якій сказано, що громадяни для задово­лення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Згідно з Законом "Про власність" (ст. 31) державна власність в Україні за видами ділиться на загальнодержавну (республі­канську) і комунальну.

Державне сільськогосподарське підприємство є суб'єктом майнових прав у цілому як юридична особа. Підприємство виступає як суб'єкт господарювання, створений власником. Правомочність підприємства як суб'єкта майнових прав у господарській і соціальній діяльності визначається його галу­зевою право- і дієздатністю. Це означає, що підприємство як суб'єкт права, маючи в своєму користуванні й розпорядженні майно, повинно використовувати його виключно на цілі, пе­редбачені статутом господарства, в першу чергу на вироблен­ня сільськогосподарської продукції з метою отримання при­бутків і забезпечення країни продовольством і сировиною для легкої, харчової та інших галузей промисловості. Крім цього, підприємство як самостійний і повновладний суб'єкт речо­вих, майнових прав може вступати в майнові відносини з ін­шими юридичними особами (державними, колективними і громадськими організаціями), а також із громадянами, в тому числі з працівниками і державними органами, мати пов'язані з цим права і обов'язки, відповідати за своїми зобов'язання­ми, вимагати захисту порушених прав. Оскільки майнові від­носини підприємства регулюються не тільки цивільним, а й іншими галузями права, то й правосуб'єктність його як учас­ника майнових відносин грунтується на нормах різних галу­зей права.

2. У нормах цивільного права закріплено основні поло­ження права державної власності та права повного господар­ського відання майном, основні завдання підприємства як виробника товарної сільськогосподарської продукції, основи взаємовідносин із радами, з іншими державними органами і громадянами. Норми цього права дають визначення юридич­ної особи, розкривають зміст і обсяг прав та обов'язків під­приємства як юридичної особи в майнових відносинах, кон­кретизують поняття права державної власності та права пов­ного господарського відання, регулюють взаємовідносини підприємства як юридичної особи з власником, іншими юри­дичними особами і громадянами, встановлюють порядок і правила участі підприємства в господарсько-майнових відно­синах в умовах переходу до ринкової економіки, відповідаль­ність за невиконання зобов'язань, передбачають захист май­нових прав радгоспу у відносинах з іншими юридичними осо­бами і громадянами.

Відносини власності завжди мають об'єктом речі, матері­альні предмети . Ці положення повною мірою стосуються й характеристики об'єкта майнових відносин підприємств, за якими майно закріплено з правом повного господарського відання. Суспільні відносини, об'єктом яких є предмети мате­ріального світу, розуміються як відносини між людьми, юри­дичними особами щодо речей, предметів у зв'язку зі здій­сненням права володіння, користування і розпорядження ними.

До об'єктів права державної власності належать основні засоби виробництва у сільському господарстві, транспорт, а також інше майно, необхідне для здійснення статутних зав­дань підприємства. Майно державного сільськогосподарсько­го підприємства складається з основних фондів і обігових за­собів, а також інших цінностей, вартість яких відповідно до ст. 10 Закону "Про підприємства в Україні" відображається в самостійному балансі підприємства.

3. Перелік об'єктів майнових прав підприємства спрямо­ваний на забезпечення майновими засобами виконання зав­дань сільськогосподарської діяльності. Це пов'язано з вико­ристанням землі для виробництва сільськогосподарської про­дукції, інших видів діяльності, не забороненої законодав­ством. У законодавчих актах немає переліку майна, яке належало б виключно до об'єктів майна сільськогосподар­ських підприємств.

Проте, виходячи зі статутних цілей і завдань підприємства, можна говорити про його основний перелік. До нього відно­сять будівлі та споруди, зокрема ферми, комори, гаражі, май­стерні, електричні мережі, трактори, комбайни, устаткуван­ня, транспортні засоби, робочу і продуктивну худобу, багато­річні насадження, меліоративні та іригаційні споруди, вироб­лену продукцію, грошові кошти, акції та інші цінні папери, інше майно, закріплене за підприємством або ж придбане ним на законних підставах.

Основним критерієм поділу майнових прав підприємства на відповідні майнові об'єкти є правова оцінка джерел фор­мування майна. Відповідно до п. З ст. 10 вищезгаданого Зако­ну такими джерелами можуть бути:

— грошові кошти і матеріальні внески засновників;

— доходи, одержані від реалізації продукції, робіт, послуг, а також від інших видів господарської діяльності;

— доходи від цінних паперів;

— кредити банків та інших кредиторів;

— капітальні вкладення й дотації з бюджетів;

— безкоштовні чи благодійні внески організацій, підпри­ємств і громадян;

— інші джерела, не заборонені законодавчими актами.

Законодавче закріплення джерел формування майна під­приємства є однією з форм розширення господарської само­стійності ДСГП. Тепер вони самі вирішують питання про ті чи інші види майна, що їх підприємство може придбати з правом повного господарського відання. Причому, виходячи з міркувань розвитку підприємництва, підприємство може вступати в майнові відносини з іншими юридичними особа­ми і громадянами та разом із ними набувати окремі майнові об'єкти. Закон "Про власність" (ст. 3) передбачає, що майно може належати за правом спільної (часткової або сумісної) власності юридичним особам і громадянам.

Це правило стосується і права повного господарського ві­дання в разі, якщо підприємство набуває певне майно спіль­но з іншими державними підприємствами. Дане майно може належати декільком державним підприємствам за правом спільного (часткового або сумісного) повного господарського відання. На таких правових засадах окремий будинок чи інші споруди можуть бути на балансі двох чи трьох підприємств, організацій. На базі об'єднання майна різних форм власності (змішана форма власності) можуть створюватись і функціо­нувати спільні підприємства з участю державних і недержав­них підприємств.

Як суб'єкт права підприємство має право в межах, перед­бачених Законом "Про підприємства в Україні" і своїм стату­том, продавати і передавати іншим підприємствам, організа­ціям і установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати без­коштовно в тимчасове користування чи позичати належні йо­му будови, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також спи­сувати їх з балансу, якщо інше не передбачено законодавчи­ми актами і Статутом радгоспу.

4. Підприємство має право, якщо інше не передбачено його статутом, здавати в оренду громадянам засоби вироб­ництва та інші матеріальні цінності, за винятком тих, які від­повідно до законодавства не можуть бути в їх власності чи ко­ристуванні. Воно може передавати громадянам окремі матері­альні цінності й безкоштовно. Майно може передаватись гро­мадянам, по-перше, — з дозволу власника, а по-друге — у

випадках, не заборонених законодавством. А втім, Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. "Про управ­ління майном, що є у загально-державній власності" заборо­нено підприємствам, майно яких належить до загальнодер­жавної власності, передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а та­кож громадянам.

За певних умов майнові відносини можуть складатись між підприємствам і його трудовим колективом. Це специфічна форма таких відносин. Як відомо, трудовий колектив не є юридичною особою, а тому за загальними правилами само­стійно не може вступати в майнові відносини, мати певні права і нести відповідальність. Але законодавчі акти передба­чають винятки. Перший із них, коли відповідно до п. З ст. 18 Закону "Про підприємства в Україні" у випадках, передбаче­них статутом, частина чистого прибутку може передаватись у власність трудового колективу. Другий: відповідно до ст. 37 Закону "Про власність" колектив державного підприємства має право вимагати передачі підприємства в оренду або ж пе­ретворення його в інше підприємство, засноване на колек­тивній власності, у разі прийняття рішення державним орга­ном, уповноваженим управляти державним майном, або ж якщо державне підприємство буде визнане неплатоспромож­ним (банкрутом) за умови прийняття на себе боргів банкрута і згоди кредиторів. При задоволенні вимог трудового колек­тиву він проводить організаційні заходи щодо створення но­вого підприємства, яке буде функціонувати на праві колек­тивної власності. Третій випадок: за часткового викупу майна підприємства його колектив відповідно до п. З ст. 15 вищезга­даного Закону набуває права співвласника, а підприємство — статус спільного власника. У цьому разі змінюється структура органів управління підприємством та їх компетенція по уп­равлінню майном.

Одним із важливих напрямів розширення прав і самостій­ності підприємства як державного є його право на випуск цінних паперів, а також на залучення додаткових грошових коштів інших підприємств і громадян з метою розширення і вдосконалення виробництва та соціального розвитку трудо­вого колективу.

5. Підприємство реалізує свою продукцію за цінами і тари­фами, які встановлюються самостійно чи на договірній основі. Державні ціни і тарифи застосовується лише у випадках, передбачених законодавчими актами, наприклад, у разі реалі­зації окремих видів продукції державі на виконання держав­ного замовлення.

В умовах ринкової економіки підприємство здійснює ма­теріально-технічне забезпечення власного виробництва і ка­пітального будівництва через систему прямих угод (контрак­тів) або ж через товарні біржі та інші посередницькі організа­ції. Матеріальними ресурсами централізовано воно забезпе­чується в обсягах і номенклатурі, потрібних для виконання державного замовлення.

Розподіл одержаних доходів та порядок їх використання встановлюється власником або ж уповноваженим органом відповідно до статуту підприємства. Державний вплив на ви­бір напрямів і обсягів використання прибутків здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції. Трудовий колектив самостійно розпоряджається лише тією частиною прибутку, яка у випадках, передбачених статутом, передається в його власність. Порядок розподілу і викорис­тання її вирішується радою чи зборами (конференцією) ко­лективу підприємства.

9. Правовий режим майна підприємства визначається пра­вилами, якими регулюються його майнові відносини з пра­цівниками і, насамперед, із питань оплати праці та розподілу міжними частини прибутку. В умовах розширення господар­ських прав підприємства і трудового колективу підприємство самостійно встановлює фонд оплати праці без обмеження йо­го зростання з боку державних органів.

При переході до ринкової економіки складаються майнові відносини також у процесі зовнішньоекономічних зв'язків підприємства. Його права і з цих питань значно розширені. Такі відносини здійснюються згідно із спеціальними законо­давчими актами, зокрема Законом "Про зовнішньоекономіч­ну діяльність", прийнятим Верховною Радою України 16 квітня 1991 р. Одними з основних принципів майнових від­носин підприємства є: принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, принцип сво­боди зовнішньоекономічного підприємництва, принцип юридичної рівності й недискримінації всіх учасників зовнішньоекономічних зв'язків та принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при вивезенні товарів. Для правовогорежиму майна підприємства важливе значення мають та­кі вимоги Закону, як виключне право власності суб'єктів та­кої діяльності на всі одержані ними результати діяльності та забезпечення рівного захисту всіх суб'єктів зовнішньоеконо­мічної діяльності. Одним із засобів захисту майнових прав підприємства є правило, за яким валютна виручка зарахову­ється на його валютний балансовий рахунок і використову­ється ним самостійно.

§ 2. Правовий режим основних

та інших фондів державного сільськогосподарського підприємства

1. Майно будь-якого підприємства, незалежно від форми власності, виходячи з його цільового призначення у процесі виробництва і в невиробничій сфері, поділяється на фонди. Це робиться за різними ознаками. Зокрема, майно може по­ділятись на фонд нагромадження і фонд споживання. Такий поділ застосовується при оцінці економічної діяльності під­приємства, ефективності використання доходів та іншого майна, а також у процесі виробництва. З цих позицій майно підприємства поділяється на основні виробничі фонди і ос­новні фонди невиробничого (соціального) призначення, а та­кож на обігові фонди. Формування основних і обігових фон­дів здійснюється за однаковими вимогами в усіх підприєм­ствах. В основі їх — характер виробництва, потреби мате­ріальних ресурсів для виробництва певної продукції, відповідної якості та визначеної кількості. За такими ж на­прямами формуються і обігові фонди. Основні фонди, вира­жені в грошовій формі, називаються основними засобами. Звідси — термін "основні засоби" не вживається для позна­чення майна в натурі. Водночас правовий режим фондів зале­жить від форми власності, до якої належить майно.

Для правового режиму майнових фондів ДСГП вирішаль­не значення має те, що вони формуються за рахунок держав­ної та комунальної власності.

Закріплені за підприємством на праві повного господар­ського відання, основні та обігові засоби утворюють його ста­тутний фонд, розмір якого відображається на самостійному балансі основні та обігові засоби, обчислені за балансовою вартістю, відображаються у бухгалтерському балансі, який складається за звітний період (квартал, рік). Основні засоби показують на балансі в їх початковій вартості, що складається з витрат на їх придбання (спорудження, виготовлення) та до­ставляння.

Тривалість використання основних фондів у виробничому процесі з урахуванням зміни рівня продуктивності праці, за­робітної плати і цін, а також витрат на їх ремонт потребує ви­користання ще одного виду оцінки — відновної вартості ос­новних засобів. Таке обчислення обумовлено необхідністю переоцінки засобів на певну дату. Після переоцінки їх відоб­ражають на балансі за відновною вартістю. Остання встанов­люється, наприклад, при приватизації майна державних під­приємств.

Переоцінка характеризує об'єктивно необхідні кошти для відшкодування витрат на відтворення основних засобів на певному етапі. Остаточна вартість цих засобів визначається вирахуванням од відновної вартості сум встановленого зносу. Баланс основних фондів застосовується для планування і об­ліку, відтворення, оновлення та ефективного використання основних засобів і здійснення економічного аналізу підпри­ємства.

Диференціація майна на окремі фонди викликається практичною доцільністю, обумовленою напрямами і змістом виробничо-господарської діяльності підприємства. Будь-яка і виробничо-господарська діяльність поєднує в собі процес ви­робництва й розподілу товарно-майнових цінностей та благ. Закріплення в законодавчих актах права підприємства са­мостійно вирішувати питання про поновлення й відновлення ЧИ списання основних фондів і обігових засобів створює для керівника підприємства можливості здійснення прав повного господарського відання та ефективного використання майна S процесі виробничої та соціальної діяльності.

2. У виробничому аспекті майно підприємства поділяється наосновні фонди та обігові засоби, готову продукцію, грошо­ві кошти, спеціальні фонди. До останніх належать: амортиза­ційний фонд; фонд розвитку виробництва, науки і техніки; фонд оплати праці й матеріального стимулювання; резервний страховий фонд, фонд соціального розвитку. В сільськогосподарському підприємстві утворюються ще й натуральні фонди: насіннєвий і фуражний у розмірі повної потреби; натуральний фонд зерна та іншої продукції для видачі (прода­жу) працівникам у рахунок оплати праці, а також страхові й перехідні фонди — насіннєвий, фуражний, продовольчий то­що. Кожний з них має свою специфіку утворення і викорис­тання, свій правовий режим.

Основні засоби державного сільськогосподарського під­приємства визначаються згідно з Положенням про організа­цію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р Так до основних фондів належить сукупність матері­ально-речових цінностей, що діють у натуральній формі і протягом тривалого часу як у сфері матеріального виробни­цтва, так і в невиробничій сфері. До них також відносяться капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліпшен­ня земель (меліоративні, осушувальні та інші роботи) і орен­довані будівлі, споруди, обладнання та інші об'єкти, що нале­жать до основних засобів.

Капітальні вкладення в багаторічні насадження, на поліп­шення земель включаються до складу основних засобів що­річно в сумі затрат, які належать до прийнятих в експлуата­цію площ, незалежно від закінчення всього комплексу робіт.

Основні фонди поділяються на фонди виробничого і соці­ального призначення

З До складу обігових фондів, що обліковуються як засоби в обігу, належать: предмети, зі строком використання менше одного року незалежно від їхньої вартості; предмети вартістю за станом на 1 грудня 1994 р. до 5 млрд крб. за одиницю по ціні придбання незалежно від терміну використання, за ви­нятком сільськогосподарських машин і знарядь, будівельного механізованого інструменту, робочої та продуктивної худоби, які є основними засобами незалежно від їхньої вартості. Гра­нична вартість предметів, що не належать до основних засо­бів, може змінюватися Мінфіном України.

До обігових фондів належать знаряддя лову риби (тропи, неводи, сіті та ін.) незалежно від їхньої вартості й терміну ви­користання; бензомоторні пилки, тимчасові будівлі в лісі тер­міном експлуатації до двох років; спеціальні інструменти і спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільна білиз­на незалежно від їх вартості й терміну служби; тимчасові (не­титульні) споруди, пристосування і пристрої; тара для збері­гання товарно-матеріальних цінностей на складах; молодняк тварин і тварин на відгодівлі, птиця, кролі, хутрові звірі, сім'ї бджіл, а також піддослідні тварини; багаторічні насадження, що вирощуються в розсадниках як посадковий матеріал.

До важливих об'єктів основних виробничих фондів належать будови і споруди, передавальні механізми, верстати, ма­шини, устаткування, транспортні засоби, робоча і продуктив­на худоба, багаторічні насадження тощо. До їх числа входять ті предмети виробничого і господарського інвентарю та інст­рументу, вартість яких перевищує встановлену на даний пе­ріод ціну незалежно від строку використання.

До основних фондів соціального призначення в підприєм­ствах відносять житлові будинки, належні їм пансіонати, лікувальні заклади, а також об'єкти соціально-культурного, оздоровчого, фізкультурного та іншого соціального при­значення.

Обігові виробничі фонди поділяються на виробничі запаси і незавершене виробництво, а також на власні й позичені кошти. Товарна частина виробленої продукції, яка підлягає реалізації за договорами на виконання державних замовлень чи на умовах ринкової торгівлі з метою одержання прибутків, належить до готової продукції. Разом із грішми готова про­дукція утворює фонди обігу, які є складовою обігових засобів. Вироблена підприємством продукція, потрібна для внутріш­ньогосподарського споживання в процесі виробництва (кор­ми, насіння, молодняк тварин і птиці тощо), не належить до готової продукції. Вона може бути віднесена або до виробни­чих запасів, або до незавершеного виробництва.

Основні виробничі фонди закріплюються, як правило, за внутрішніми структурними підрозділами підприємства (бри­гадами, фермами, дільницями, цехами тощо). І якщо основні фонди свою вартість на готовий продукт, виконані роботи, надані послуги переносять частинами, то обігові — повністю споживаються в кожному циклі виробничого процесу і втра­чають свою натурально-речову форму, їхня вартість включа­ється повністю в затрати виробництва.

Виступаючи як особлива економіко-правова категорія для забезпечення фінансування, обліку і контролю, аналізу і оцінки господарської діяльності підприємства, обігові засоби одночасно не утворюють самостійного фонду в його майні. Вкладені в запаси сировини, матеріалів, незавершеного ви­робництва, готової продукції, осідаючи на рахунках у банках, вони підпорядковуються правовому режимові обігових ви­робничих фондів чи фондів обігу залежно від стадії обертан­ня, в якій вони в даний час перебувають. Обігові засоби поді­ляються на власні та позичені. Власні кошти формуються за рахунок прибутку підприємства, а позичені — за рахунок кре­дитів банку, авансів заготівельників чи фінансової допомоги державних органів.

В умовах переходу до ринкової економіки, приватизації підприємств поділ майна на основні та обігові фонди посту­пово втрачає своє правове значення і залишається як еконо­мічна категорія. Для майнових відносин у нинішніх умовах більшого правового значення набуває поділ майна на статут­ний фонд, рухоме і нерухоме майно. Це дозволяє повніше та обгрунтованіше вирішувати питання про захист майнових прав власника чи державної організації, за якою державне майно закріплене на праві повного господарського відання, забезпечити цілісність і неподільність майна, потрібного для нормального виробництва.

4. Статутний фонд — це сукупність вкладу (у грошовому вираженні) власника в майно ДСГП при його створенні для забезпечення діяльності останнього в розмірах, визначених установчими документами.

Державне сільськогосподарське підприємство, якщо це передбачено статутом, створює з прибутку резервний фонд для покриття непередбачених втрат і збитків. Залишки неви­користаних коштів цього фонду переходять на наступний рік.

Здійснюючи право повного господарського відання, під­приємство самостійно вирішує питання про основні напрями використання наявного у нього майна, капітальних вкладень, поділу майна за фондами, поділу його на фонди нагрома­дження і споживання.

У фонди нагромадження спрямовуються майно і кошти, що використовуються на розширене відтворення виробницт­ва, розвиток науки і техніки, капітальне будівництво виробни­чого і соціального призначення, спорудження пансіонатів, фіз­культурно-оздоровчих закладів тощо.

Впровадження в господарську практику на рівні підпри­ємств фондів споживання обумовлено необхідністю впливу держави на стан обігу і стабілізацію інфляційних процесів. Під коштами фонду споживання розуміють сукупність пря­мих і непрямих грошових сум, витрата яких має індивідуальний характер. Вони включають усі види витрат на оплату пра­ці працівників, у тому числі нештатних. До цього фонду включаються трудові й соціальні пільги, надані грішми чи на­туральною продукцією, доходи (дивіденди), що виплачуються по акціях і вкладах трудового колективу. З уведенням в обіг фондів споживання з'явилася можливість забезпечити регу­лювання витрат на оплату праці та на інші витрати спожив­чого характеру.

§ 3. Особливості приватизації державного майна радгоспів

1. Реформа аграрного сектора в цілому неможлива без ре­формування відносин власності. Зміна форм власності на майно в АПК повинна здійснюватися шляхом роздержавлен­ня економіки, створення приватної та широкого спектра ко­лективних форм власності. Роздержавлення створює умови для вивільнення економічних процесів з-під адміністративно-командного регулювання, передбачає застосування економіч­них методів управління господарським комплексом країни. Приватизація майна державних підприємств — це зміна форм власності, тобто відчуження майна, що перебуває у державній власності, на користь фізичних і недержавних юридичних осіб. Вона є одним із шляхів до багатоукладної соціально орієнтованої економіки. Мета приватизації — відродження господаря на землі, яким забезпечується підвищення ефек­тивності господарювання на селі, збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, випуск продуктів харчуван­ня високої якості.

Приватизація повинна здійснюватися згідно з такими ос­новними принципами: законність, забезпечення соціальної захищеності та рівності прав громадян України у процесі при­ватизації; пріоритетне надання прав громадянам України на придбання державного майна; безоплатна передача частки державного майна кожному громадянинові України; прива­тизація майна на платній основі із застосуванням приватиза­ційних паперів, додержання антимонопольного законодав­ства, повного, своєчасного інформування громадян про всі дії щодо приватизації. Ці та інші принципи закріплено в законах про приватизацію. Але їх реалізація у процесі приватизації малоефективна через суперечливість. Так, законодавче проголошується, що забезпечується надання пільг трудовим ко­лективам підприємств, які приватизуються, і рівність прав громадян України. Зрозуміло, що одночасно реалізувати ці два базисні принципи неможливо, оскільки вони передбача­ють різні підходи до процесу приватизації.

Приватизація в АПК може бути проведена успішно, досяг­нуто її цілей за умови, якщо цей процес супроводжуватиметь­ся відповідним правовим забезпеченням. Необхідну правову базу приватизації складають закони "Про приватизацію май­на державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а також Дер­жавні програми приватизації, які щорічно приймаються Вер­ховною Радою України.

2. Необхідність розкриття основних положень, закріпле­них у загальних законах про приватизацію, викликається тим, що протягом значного періоду — до прийняття (17 травня 1993 р.) спеціальних нормативно-правових актів про прива­тизацію в АПК, остання здійснювалася відповідно до вище­зазначених законів. Значну частину підприємств АПК, особ­ливо в переробній промисловості, було передано в оренду з умовою викупу орендованого майна. Його приватизація, як було зазначено в постанові Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 1994 р. "Про особливості приватизації в агропромис­ловому комплексі майна, що перебуває в загальнодержавній та комунальній власності", здійснювалась відповідно до Дек­рету Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р. "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних під­приємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду".

Загальні законодавчі акти про приватизацію дають її по­няття і визначають коло суб'єктів, їхні права та обов'язки у процесі приватизації, встановлюють способи і порядок її про­ведення, називають майно, яке не підлягає приватизації.

На підприємствах АПК поширюються основні принципи приватизації державного майна, передбачені законами Украї­ни. Але приватизація майна в АПК має свої відмінності від загального порядку. Вони визначені Законом від 10 липня 1996 р. "Про особливості приватизації майна в агропромисло­вому комплексі".

Недержавним сільськогосподарським підприємствам пе­редається безоплатно 51 відсоток акцій підприємств, що при­ватизуються, включно з розміщенням приватизаційних май­нових сертифікатів, а також власних коштів і компенсаційних сертифікатів працівників відповідних сільськогосподарських підприємств та прирівняних до них осіб через довірчі това­риства, створені в колективах товаровиробників. У плані при­ватизації підприємств, які переробляють сільськогосподар­ську сировину та виконують роботи і надають послуги сільсь­когосподарським товаровиробникам, передбачається відпо­відна квота для діючих радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств для подальшої передачі відповідної частки після їх приватизації та розміщення прива­тизаційних майнових сертифікатів їхніх працівників.

Недержавні сільськогосподарські підприємства мають право на придбання акцій за номінальною вартістю в межах зазначених квот у разі, коли трудові колективи підприємств, які приватизуються, сільськогосподарські товаровиробники і прирівняні до них особи не викупили цих акцій у межах уста­новлених квот.

Розподіл акцій між державними, колективними та іншими сільськогосподарськими підприємствами, селянськими (фер­мерськими) господарствами здійснюється пропорційно до обсягів сировини, зданої на об'єкт приватизації, виконаних робіт і наданих послуг у середньому за п'ять років, що пере­дують рокові приватизації, а ті, які існують менше 5 років, — за час їх діяльності.

Акції, що не були викуплені на пільгових умовах протягом о