регистрация / вход

Цивільне право України. Панченко

М.І. ПАНЧЕНКО ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО України Навчальний посібник УДК 347(075.8) ББК67.99(4УКР)2я73 П16 Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1251 від 11 жовтня 2003р.)

М.І. ПАНЧЕНКО

ЦИВІЛЬНЕ

ПРАВО

України

Навчальний посібник

УДК 347(075.8) ББК67.99(4УКР)2я73 П16

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1251 від 11 жовтня 2003р.)

Рецензенти:

І.Д. Копайгора, кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри правознавства Криворізького економічного інституту Київського національного економічного університету;

Г.В. Іваненко, кандидат юридичних наук, директор Криво­різького навчального центру Одеської національної юридичної академії

Панченко М.І.

П16 Цивільне право України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2005. — 583 с. — (Вища освіта XXI століття). І8ВК 966-8148-33-9

У навчальному посібнику у формі запитань та відповідей розкри­вається цивільне право як галузь права і як навчальна дисципліна. На основі прийнятого Цивільного кодексу України та інших законо­давчих документів розглядаються предмет і метод цивільного права, розкриваються особливості цивільно-правових відносин та їх еле­ментів, особистих немайнових прав, речового права, права інтелек­туальної власності, аналізуються загальні положення зобов'язально­го права, основні види цивільно-правових договорів. Висвітлюються також недоговірні зобов'язання, спадкове право. Наводяться зразки юридичних документів із найбільш поширених цивільно-правових питань. Крім того, додається словник цивільно-правових термінів. За змістом посібник відповідає курсу навчальної дисципліни "Цивільне право України".

Розраховано на студентів вищих навчальних закладів, які навча­ються за спеціальністю "Правознавство", юристів-практиків, усіх, кого цікавить сучасне цивільне право України.

УДК 347(075.8) ББК в7.99(4УКР)2я73

I8ВN 966-8148-33-9 © М.І. Панченко, 2005

. ~ © Видавництво"Знання",2005


ЗМІСТ

Передмова

Книга перша. Загальні положення ..........................17

Що розуміють під терміном "цивільне право"? ................ 19

Що таке цивільне законодавство? .................................. 21

Що розуміють під поняттями "аналогія закону" і "аналогія права"? ............................................... 26

У чому полягає зміст цивільно-правових відносин? .......... 28

Як класифікують цивільно-правові відносини? ................ 31

Що є підставою виникнення цивільних прав і юридичних

обов'язків? .....................................•.••......•••••••••••• 32

Що таке цивільна правоздатність фізичної особи?............ 35

Що таке цивільна дієздатність фізичної особи? ............... 38

В яких випадках фізична особа може бути визнана

недієздатною або обмежена у дієздатності? .............. 43

Що означають терміни "опіка", "піклування"? ................. 47

Які порядок і правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її такою, що померла? .

Яка фізична особа вважається підприємцем?................... 57

Яка організація визнається юридичною особою? .............. 59

Які є види господарських товариств?.............................. 65

Який зміст статуту товариства з обмеженою відповідаль­ністю? ................................................................. 70

Які правові форми участі держави, Автономної Республіки

Крим, територіальних громад у відносинах,

що регулюються цивільним законодавством? ........... 79

Як класифікують речі у цивільному праві? ..................... 81

Що таке цінні папери як об'єкт цивільного права? .......... 85

Що розуміють під терміном "правочин"? Які загальні

вимоги, додержання яких необхідне для його

чинності? ............................................................. 88

Які є підстави для визнання правочину недійсним?

Які правові наслідки такого визнання? ................... 93

Що таке представництво? Які є види представництва? ...... 99

Що таке довіреність? Яким вимогам вона повинна

відповідати? ....................................................... 102

Що таке представництво без повноважень та вчинення

правочинів з перевищенням повноважень? ............ 107

Що таке строки, терміни та позовна давність у цивільному

праві?................................................................ 108

Які є підстави для зупинення і переривання перебігу

позовної давності? .............................................. 112

Що означає здійснення цивільних прав? ....................... 114

Як виконується цивільний обов'язок? .......................... 118

Що таке захист цивільних прав та інтересів? ................ 121

Книга друга. Особисті немайнові права фізичних осіб ............................................................. 127

Що таке особисті немайнові права фізичних осіб?.......... 129

Які особливості захисту особистих немайнових прав?..... 131

Які немайнові права забезпечують природне існування

фізичної особи? .................................................. 135

Які немайнові права забезпечують соціальне буття

фізичної особи? .................................................. 139

Книга третя. Право власності та інші речові права.... 145

Що включає поняття речового права?........................... 147

Які повноваження має власник? Які форми власності

є в Україні? ....................................................... 148

У чому полягає зміст права власності?.......................... 151

Які підстави виникнення і припинення права власності? 154

Що таке право спільної власності? ............................... 157

У чому полягає переважне право купівлі частки

у спільній частковій власності? ............................ 162

Які особливості права власника житлового будинку

та квартири? ...................................................... 164

Що означає право власності на землю? ......................... 166

Які є засоби цивільно-правового захисту права власності? 170 Який позов називають віндикаційним? ......................... 172

Який позов називають негаторним? .............................. 176

Що означає термін "володіння" як окремий цивільно-правовий інститут речового права? ....................... 178

Що означає право обмеженого користування чужими

речами (сервітути)?............................................. 181

Що таке право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)? .................................. 186

Книга четверта. Право інтелектуальної власності..... 190

Що є об'єктами права інтелектуальної власності? .......... 192

Які особливості судового захисту права інтелектуальної

власності? .......................................................... 194

Що таке авторське право? ........................................... 197

Що є об'єктом авторського права? ................................ 198

Хто є суб'єктом авторських відносин? .......................... 200

Який зміст суб'єктивного авторського права? ................ 203

Що таке суміжні права?.............................................. 210

Що означає термін "промислова власність"?

Які її об'єкти?.................................................... 214

Хто може бути суб'єктом права на винаходи, корисні

моделі і промислові зразки? ................................ 217

Як оформлюють право на винаходи, корисні моделі

і промислові зразки? ........................................... 218

Який зміст суб'єктивних прав на винаходи, корисні

моделі та промислові зразки? .............................. 222

Що розуміють під правом інтелектуальної власності

на раціоналізаторську пропозицію? ...................... 226

Що таке право інтелектуальної власності

на сорт рослин, породу тварин?............................. 228

Як здійснюється право на захист комерційної таємниці? 231 Які є правові засоби індивідуалізації учасників товарного

обігу, товарів і послуг? .........................................236

Що означає право інтелектуальної власності на комерційне

найменування? ...................................................238

Як захищається право на торговельну марку? ............... 239

Що означає право інтелектуальної власності на геогра­фічне зазначення? .............................................. 243

Книга п'ята. Зобов'язальне право .......................... 246

Що таке зобов'язання? Які підстави його виникнення? .... 248

Як виконують зобов'язання? ....................................... 253

Що означає заміна кредитора і боржника в зобов'язанні? 257 Які є способи забезпечення виконання зобов'язань? ....... 263

Що таке завдаток і аванс? ........................................... 264

Що таке порука? ........................................................ 267

Що таке гарантія? ...................................................... 269

Що таке неустойка? .................................................... 271

Які є речові способи забезпечення виконання зобо­в'язань? ............................................................. 273

Які умови (підстави) цивільно-правової відповідальності? 278 Що таке цивільно-правовий договір? Який його зміст? ..... 284

Як здійснюються укладення, зміна і розірвання договору? 290 Які особливості договору купівлі-продажу? ................... 295

Які права покупця у разі придбання товару неналежної

якості за договором роздрібної купівлі-продажу?..... 300

Які є гарантії захисту прав покупця за договором

роздрібної купівлі-продажу? ................................ 303

Які є різновиди договорів купівлі-продажу? .................. 306

Які особливості договору купівлі-продажу житлового

будинку і квартири? ........................................... 308

Які особливості договору купівлі-продажу автомобіля? .... 310

Які особливості договору купівлі-продажу в кредит? ...... 314

Які особливості договору купівлі-продажу на ринках? ..... 316

Що таке договір купівлі-продажу в зовнішньоторговель­ному обігу? ........................................................ 319

Який зміст договору поставки? .................................... 325

Що таке договір контрактації сільськогосподарської

продукції? .........................................................331

Який зміст договору постачання енергетичних та інших

ресурсів через приєднану мережу? ........................ 334

Які особливості договору дарування? ............................ 337

Які особливості договору ренти? .................................. 341

Які особливості договору довічного утримання? ............. 345

Що таке договір найму? .............................................. 348

Які особливості договору прокату? ............................... 351

Яке майно заборонено здавати в оренду?....................... 353

Який зміст договору оренди нежитлового приміщення? .... 355

Які особливості договору найму (оренди) транспортних

засобів? ............................................................. 358

Які особливості найму (оренди) землі?.......................... 359

Що таке договір лізингу? ............................................ 361

Що таке позичка? ...................................................... 365

Що таке договір підряду? ............................................ 368

Які обов'язки сторін за договором підряду? .................. 371

Що таке будівельний підряд? ...................................... 373

Як здійснюються здавання та прийняття виконаних

робіт за договором будівельного підряду? .............. 377

Які особливості договору побутового підряду? ............... 382

Що таке договір на надання послуг? ............................. 384

Як здійснюється правове регулювання перевезень? ........ 386

Які зобов'язання сторін за договором перевезення

вантажів? .......................................................... 389

Який зміст договору перевезення вантажу автомобільним

транспортом? .....................................................392

В яких випадках перевізник звільняється від відповідаль­ності за втрату, псування і пошкодження вантажу? 397 Які права пасажира за договором перевезення заліз­ничним транспортом?.......................................... 399

Що таке договір транспортного експедирування? ........... 402

Для чого складають комерційний акт? ......................... 404

Які особливості договору зберігання? ........................... 405

Що таке договір складського зберігання? ...................... 407

Які особливості спеціальних видів зберігання? .............. 413

Що таке договір про охорону? ..................................... 416

Що таке договір про охорону квартири? ....................... 418

Які особливості договору страхування? ......................... 420

Що розуміють під страховим випадком і страховим

ризиком? ........................................................... 424

Які обов'язки сторін за договором страхування? ............ 425

Які категорії громадян підлягають обов'язковому

особистому страхуванню? .................................... 427

Які особливості обов'язкового особистого страхування

пасажирів ? ........................................................ 428

Які особливості договору доручення? ............................ 431

Які особливості має договір комісійної торгівлі?............ 436

Що таке договір управління майном? ........................... 443

Як укладається договір позики?................................... 447

Що таке договір банківського вкладу? .......................... 451

Які особливості договору факторингу? .......................... 454

У чому полягає правове регулювання розрахункових

відносин?............................................................ 457

Які особливості ліцензійного договору? ........................ 462

Що означає термін "комерційна концесія"?................... 466

Які права і обов'язки сторін за договором комерційної

концесії? ..........................................................; 469

Які особливості договору простого товариства? .............. 476

Які зобов'язання належать до недоговірних? ................. 482

Який зміст зобов'язань, що виникають із публічного обіцяння винагороди без оголошення конкурсу і публічного обіцяння винагороди за результатами конкурсу? .......................................................... 484

Що означає вчинення дій у майнових інтересах іншої

особи без її доручення? ........................................ 486

Який зміст зобов'язань, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи? .......................................... 487

Що означає зобов'язання у зв'язку з набуттям, збере­женням майна без достатньої правової підстави?.... 489

Як відвернути загрозу, створену життю, здоров'ю, майну

фізичної особи або майну юридичної особи? .......... 491

Що розуміють під зобов'язаннями за завдання шкоди?.... 493

Які є види зобов'язань за завдання шкоди?................... 497

Як відшкодовують матеріальну шкоду? ........................ 499

Які особливості відшкодування шкоди, заподіяної особі

незаконними діями правоохоронних органів і суду? 502

Які особливості відповідальності за шкоду, заподіяну

джерелом підвищеної небезпеки? ......................... 505

Хто відповідає за шкоду, заподіяну малолітньою та непов­нолітньою особою? .............................................. 508

На кого покладається відповідальність за шкоду, завдану недієздатною особою і особою, яка не здатна розуміти значення своїх дій? ............................................. 510

Які особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок

недоліків товарів, робіт, послуг? ............................ 512

Що розуміють під моральною шкодою? В якому розмірі

вона підлягає відшкодуванню? ............................. 513

Книга шоста. Спадкове право................................ 518

Що таке спадщина? .................................................... 520

Що розуміють під терміном "відкриття спадщини"? ...... 522

Які особи можуть бути спадкоємцями? ......................... 524

Що таке спадкування за заповітом і які вимоги пред'яв­ляються до заповіту? .......................................... 526

Які заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених? 530 У чому полягає право на обов'язкову частку в спадщині? 531 Що таке "заповідальний відказ" і "покладення"

на спадкоємця інших обов'язків? ......................... 532

Як здійснюється виконання заповіту? .......................... 534

Що таке спадкування за законом?................................ 536

Як приймають спадщину? ........................................... 539

Що таке право на відмову від спадщини?...................... 541

Як задовольняють вимоги кредиторів до спадкоємців? ... 543 Як оформлюють право на спадщину?............................ 544

Які особливості спадкового договору? ........................... 546

Словник цивільно-правових термінів .......................... 549


ПЕРЕДМОВА

Цивільне право — це мистецька і витончена галузь пра­ва, коріння якої виходить з далекого минулого і яка ґрун­тується на одвічних правових цінностях. Робота над новим Цивільним кодексом України та його прийняття сприяли утвердженню ідеологіюприватного права і стали реаль­ною відповіддю на мрії та надії громадян нашої незалежної держави. За своєю сутністю Цивільний кодекс України став не тільки необхідним елементом подальшого реформуван­ня нашого суспільства, а й могутньою інтегруючою силою такого реформування. Справа в тому, що Цивільний ко­декс — це не звичайний закон порівняно з іншими, з пер­шого погляду, однотипними "базовими" кодифікованими до­кументами. За низкою положень цей кодекс не поступаєть­ся значенням Конституції, конституційним законам, і тому в деяких країнах його справедливо називають "економіч­ною конституцією".

Така оцінка цивільного права — не просто емоції, а факт, підтверджений життям. Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибкоподібному розвитку ринкової економіки і демократичних інститутів та становленню громадянського суспільства у всіх країнах незмінне пере­дувало утвердження в суспільстві цивільного права. Яскраві приклади цього — Французький цивільний кодекс (кодекс Наполеона, прийнятий у 1804 р.), а також Німецьке ци­вільне уложення (прийняте у 1896 р.).

Предметом Цивільного кодексу є особисті немайнові та майнові права. Якщо звести в одне слово всі легальні та наукові характеристики майнових прав, то вони утворюють у найбільш глибокому, суттєвому виглядівласність, при цьому власність не в загальному і декларативному значенні, а в тому реальному та юридичне забезпеченому вигляді, в якому вона має становити фундамент економіки, її статику і динаміку, всі життєво важливі сфери життя суспільства, в тому числі влади. Але власність не є вичерпною, а можли­во, навіть не є головною характеристикою цивільного пра­ва. Місія цивільного права полягає в тому, що воно вводить у життя і здатне зробити реальним, юридичне забезпече­ним високе становище фізичної особи в суспільстві та її дійсно захищену свободу у відносинах власності, всіх май­нових і пов'язаних з ними немайнових відносинах, в інших важливих сферах життєдіяльності людини.

Цього досягають головним чином тим, що цивільне пра­во, особливо тоді, коли його зміст виражено в прийнятому Цивільному кодексі України, не тільки гарантує судовий захист прав людей, недоторканність власності та ін., а й виконує такі функції:

• встановлює право всім особам самим, своєю волею і своїм інтересом визначати для себе умови власної поведінки, їх на­слідки та засоби взаємодії, "дано бути" вільним (і держава зобов'язана юридичне охороняти становище таких речей);

• спрямоване на те, щоб виключити свавільне втручан­ня будь-кого, в тому числі державних органів, органів місце­вого самоврядування і їх посадових осіб, у приватні, цивіль­ні відносини (і держава позбавляється свого права чинити незаконно);

• встановлює у власності, інших майнових відносинах юридичну рівність всіх осіб (і держави, і посадових осіб, і підприємств, і окремої фізичної особи — всіх без винятку).

Очевидно, що ринкова економіка, демократичні поряд­ки можливі тільки в разі, якщо зазначені цивільно-правові постулати — "фундамент свободи" — утвердяться, стануть життєво необхідними. Цивільне законодавство стосується кожного з нас у повсякденному житті — в захисті особи­стих немайнових прав, при купівлі в магазинах, укладенні правочинів на ринках, здійсненні замовлень у майстернях, обміні квартир, придбанні дач, відшкодуванні шкоди при дорожньо-транспортних пригодах, страхуванні, при спад­куванні та ін.

Відповідні новації в Цивільному кодексі України, прий­няття якого водночас і започаткувало цивілістику нашої країни, зумовлюють необхідність пошуку нових підходів до викладання цивільного права у вищих навчальних за­кладах.

Сучасна методика викладання цивільного права в основ­ному зводиться до тлумачення і коментування чинного цивільного законодавства. Підручники з цивільного права перенасичені поясненнями статей нормативних актів на­стільки, що студент нерідко втрачає головну думку, про яку йдеться.

Автор пропонованого посібника ставив собі за мету ви­світлити основні засади цивілістики, її основні принципи, головні поняття і категорії, зазначені в новому Цивільному кодексі України. Він виходив з того, що вирішальну роль в оволодінні цивілістичною культурою відіграє опанування цивілістичним мисленням, правильним розумінням цивіль­но-правових ідей, категорій, понять, що виражені в основ­ному джерелі цивільного права України.

Структура пропонованого посібника не є копією струк­тури Цивільного кодексу і виходить з найбільш оптималь­ного варіанта подання матеріалу студентам — узапитан­нях і відповідях. Обсяг навчального матеріалу повністю відповідає вимогам програми, що є нормативною для всіх юридичних навчальних закладів.

Цей навчальний посібник базується на таких джерелах:

• Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

• Цивільний кодекс Російської Федерації 1994—-1995 років.

• Загальна теорія цивільного права. — К., 1992.

• Цивільне право. — К.: Вентурі, 1997.

• Міжнародне приватне право. — К.: Юрінком Іитер, 2000.

• Гражданское право / Под ред. С.А. Суханова. —М., 1993.

• Гражданское й торговеє право капиталистических стран / Отв. ред. Е.А. Васильєв. — М., 1994.

• Международное частное право. Современньїе пробле-мьі / Отв. ред. М.М. Богуславский. — М.: УДН, 1994.

• Гражданское й торговеє право капиталистических стран / И.А. Зенин. — М.: Изд-во МГУ, 1992.

Крім зазначених джерел, широко використано основні нормативні акти України, які містять цивільно-правові норми. У посібнику подаються розроблені відповідно до вимог нового Цивільного кодексу України та з урахуван­ням практичного досвіду автора зразки юридичних доку­ментів з найбільш поширених цивільно-правових питань, які виникають у повсякденному житті. Також додається словник цивільно-правових термінів. Тому пропонований посібник може допомогти в опануванні положеннями Ци­вільного кодексу України не лише студентам юридичних навчальних закладів, а й громадянам, котрі не мають юри­дичної освіти.


Книга перша ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

16 січня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Ци­вільний кодекс України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р. Досвід доводить, що ефект від напрацьованого цивільного законодавства виявляється не відразу, не через рік — два. Необхідно, щоб минув час, і значний, для того щоб принципи і цінності цивільного права через нашу по­всякденність, щоденні справи міцно втілилися в життя. І коли, наприклад, Німеччина в 1950—1960-х роках стала на шлях процвітання та безбідного життя більшості насе­лення, то тут вирішальну роль, поряд з вдалими ерхардів-ськими реформами (спрямованими перш за все на те, щоб всі напружено працювали, а не на те, щоб ділити і спожи­вати), відіграла та обставина, що правова поведінка, яка відповідала вимогам вільного ринку, надійно увійшла в життя людей, стала невід'ємною життєвою умовою Цивіль­ного уложення, яке не піддавалось будь-яким суттєвим ко­рективам навіть в обстановці гітлерівського рейху.

Прийнятий Цивільний кодекс посів центральне місце в системі джерел права України. Це зумовлено загальним значенням багатьох його норм для всіх цивільно-правових відносин, визначенням законодавчих меж і напрямів кон­кретизації в інших актах цивільного законодавства, субси-діарним застосуванням норм до майнових та особистих не-майнових відносин інших галузей права (сімейного, госпо­дарського та ін.).

Як і Німецьке цивільне уложення чи Цивільний кодекс Російської Федерації, наш кодекс також побудований за пандектною системою. Відповідно до неї норми, які можуть бути застосовані при регулюванні будь-яких суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, вине­сені за межі відповідних розділів та подані окремою кни­гою "Загальні положення". Цивільно-правові інститути особливої частини цивільного права України подані в інших п'яти книгах.

"Загальні положення" складаються з п'яти розділів і 19 глав (ст. 1—268). Це розділи про основні положення, особи (фізичні особи, юридичні особи, підприємницькі товариства, участь держави. Автономної Республіки Крим, територіаль­них громад у цивільних відносинах), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, по­зовну давність.

До досягнень у галузі підготовки "Загальних положень" слід віднести вперше врегульований у межах Цивільного кодексу України розділ про об'єкти цивільних прав. Об'єкти цивільних прав — загальний цивільно-правовий інститут і включення його до книги першої є закономірним. Це дало можливість зосередити в "Загальних положеннях" Цивіль­ного кодексу України всі елементи цивільно-правових відно­син: суб'єкти, об'єкти, зміст.

Аналогічно викладено загальні положення частини пер­шої Цивільного кодексу Російської Федерації (1994— 1995 рр.), а перша книга —"Загальна частина" в Німецько­му цивільному уложенні (1896 р.) — містить норми, що сто­суються правового статусу фізичних та юридичних осіб, ква­ліфікації речей, правових угод, строків здійснення та за­безпечення прав.

Що розуміють під терміном "цивільне право"?

Цивільне право — одна з провідних галузей національно­го права України, яка регулює певну групу правових відно­син за участю фізичних, юридичних осіб, держави, тери­торіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права.

Протягом свого життя ми не часто вступаємо у відноси­ни з кримінальним, кримінально-процесуальним, адміні­стративним, виправно-трудовим правом, однак з цивільним правом наш життєвий уклад пов'язаний дуже тісно.

Кожен день ми купуємо в магазинах продукти харчу­вання, користуємося транспортом, здійснюємо підприєм­ницьку діяльність, будуємо дачі, позичаємо гроші, прива­тизуємо квартири, ремонтуємо свої автомобілі, видаємо довіреності, складаємо заповіти тощо. Крім того, кожному з нас від народження належать особисті немайнові права, які встановлені Конституцією України. Всі ці особисті не­майнові права та суспільні відносини, пов'язані з матері­альними благами, і регулює цивільне право.

Цивільне право України, як і будь-яка інша галузь пра­ва, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет регулювання цивільного права відповідає на запитання, що регулює ця галузь права, а метод — як здійснюється це регулювання.

За цими ознаками можна визначити особливості цивіль­ного права, які дають змогу виділити його з єдиної системи права України.

Предметом регулювання цивільного права є:

особисті немайнові права, які поділяються на дві групи:

а) особисті права, не пов'язані з майновими (життя, здоро­в'я, ім'я, таємниця особистого життя, таємниця листування, честь, гідність, ділова репутація, право на вибір роду занять і свободу пересування, право на мирні зібрання тощо);

б) особисті права, пов'язані з майновими (права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі науки, літера­тури, мистецтва, винаходів, компонування інтегральної мікросхеми, раціоналізаторську пропозицію, селекційних досягнень тощо);

майнові відносини, що випливають з підстав належ­ності, користування і переходу майна (власності і товаро­обігу), які засновані на юридичній рівності, вільному воле­виявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільні відносини, що не врегульовані цивільним за­конодавством, регулюються іншими актами законодавства. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин ци­вільне законодавство не застосовується, якщо інше не вста­новлено законом.

Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. З виникненням цивільно-право­вих відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їх відносини повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досяг­нення спільної згоди відносно предмета, кількості, якості та ціни товару).

Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:

• юридичною рівністю сторін. Кожна зі сторін має свій комплекс прав і обов'язків і не підпорядкована іншій;

• диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам на­дається право визначити свої взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених законом;

• особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний, господарський чи третейський суд);

• наявністю майнової відповідальності сторін.

Отже, цивільне право — це галузь права, що на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової са­мостійності учасників регулює особисті немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, які складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також охорони і захисту цих немайнових та майнових благ.

Загальними принципами цивільного права є:

• неприпустимість свавільного втручання у сферу осо­бистого життя людини;

• неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, прямо передбачених законом та встановлених Конституцією України;

• свобода договору;

• свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом;

• судовий захист будь-якого цивільного права та інтересу;

• справедливість, добросовісність та розумність.

Що таке цивільне законодавство?

Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно з'ясувати, де і в яких формах набувають вира­ження ті норми права, що в сукупності становлять поняття

"цивільне право", тобто необхідно визначитися стосовно

джерел цивільного права.

Цивільне право — це сукупність правових норм, що ре­гулюють особисті немайнові та майнові відносини. Цивіль­не законодавство — це сукупність нормативних актів, у яких містяться дані норми. Тому "цивільне право" і "ци­вільне законодавство" — це різні поняття.

Отже,цивільне законодавство — це система норматив­них актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інте­лектуальної діяльності, а також відносини щодо охоро­ни і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.

За юридичною силою та територіальною ознакою джере­ла цивільного права України поділяють на такі:

Конституція України, яка становить основу цивіль­ного законодавства;

Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України;

Закони України, які приймаються відповідно до Кон­ституції України та Цивільного кодексу України (у разі подання суб'єктом права законодавчої ініціативи до Верхов­ної Ради України проекту закону, що регулює цивільні відносини інакше, ніж Цивільний кодекс України, він зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Кодексу; поданий законопроект Верховна Рада роз­глядає тільки одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України);

Акти Президента України у випадках, встановле­них Конституцією України;

постанови Кабінету Міністрів Украіни',

нормативно-правові акти інших органів державної влади України, влади Автономної Республіки Крим, що регулюють цивільні відносини і прийняті лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом;

звичай (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу);

норми міжнародного права і міжнародні договори.

Отже, основу цивільного законодавства України, як за­значалось вище, становить Конституція України. Вона має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні акти приймають на основі Конституції. Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції Украї­ни, в яких встановлюються цивільно-правові засади регу­лювання відносин власності та ст. 21—24, 27—34, які ви­значають основні права і обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян у нормах цивільного права. Згідно з Конституцією України (ст. 92), виключно Законами України визначаються:

• права та свободи громадян, гарантії цих прав і свобод;

• правосуб'єктність громадян;

• правовий режим власності;

• правові засади та гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

• засади цивільно-правової відповідальності та ін.

Закони є основною формою правотворення в нашій дер­жаві. Їх приймають у різний час, тому необхідна відповідна систематизація законів у кодексах. Головним кодифікацій­ним актом цивільного права є Цивільний кодекс України, один із найважливіших законів України. Зміст Цивільного кодексу України утворюють шість книг ("Загальні положен­ня", "Особисті немайнові права фізичних осіб", "Право влас­ності та інші речові права", "Право інтелектуальної влас­ності", "Зобов'язальне право", "Спадкове право"), до скла­ду яких входить 1308 статей.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймають відповідно до Конституції Украї­ни та Цивільного кодексу України. До цивільних кодифі­каційних актів слід віднести Господарський кодекс Украї­ни, Повітряний кодекс України, Закони України "Про госпо­дарські товариства", "Про захист прав споживачів" та ін.

Елементами системи цивільного законодавства поряд із законами є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України. Але у разі, якщо указ Прези­дента України, постанова Кабінету Міністрів України, нор­мативний акт Автономної Республіки Крим суперечать по­ложенням Цивільного кодексу або іншому законові Украї­ни, застосовують відповідно положення Цивільного кодек­су або іншого закону України.

Тексти законів, прийнятих Верховною Радою України, публікуються в газеті "Голос України," а також спеціаль­ному виданні "Відомості Верховної Ради України", яке ви­ходить 52 рази на рік.

З нормативними актами, які приймає Кабінет Міністрів України, можна ознайомитися в газеті "Урядовий кур'єр" та в Збірнику урядових нормативних актів України.

На рівні уряду України прийнято велику кількість нор­мативних актів, які регулюють цивільні відносини. Серед цих актів можна назвати Положення про обов'язкове особи­сте страхування від нещасних випадків на транспорті (14 вересня 1996 р.). Правила торгівлі в кредит (31 серпня 1999 р.), Правила користування електричною енергією для населення (26 червня 1999 р.) та ін.

З нормативних актів, прийнятих міністерствами та інши­ми центральними органами виконавчої влади, які регулю­ють цивільні відносини, можна назвати Правила торгівлі транспортними засобами і номерними агрегатами (18 груд­ня 1995 р.). Правила продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) — затверджені Міністерством зовніш­ньоекономічних зв'язків і торгівлі України; Типовий договір про надання послуг електрозв'язку (13 липня 1999 р.) — затверджений Державним комітетом зв'язку і інформати­ зації України; Положення про порядок відчуження основ­них засобів, які знаходяться в державній власності (13 лип­ня 1999 р.) — затверджене Фондом державного майна Украї­ни та ін.

Співвідношення між актами цивільного законодав­ства і договорами, які укладають суб'єкти між собою, полягає в тому, що учасники цивільних правовідносин ма­ють право укладати між собою договір, який не передбаче­ний актами цивільного законодавства, або врегулювати в договорі, що передбачений актами цивільного законодав­ства, свої відносини, не врегульовані цими актами. Сторо­ни в договорі мають право відступати від положень, визна­чених в актах цивільного законодавства, і самостійно вре­гульовувати свої відносини. Але сторони в договорі не мо­жуть відступати від положень, визначених в актах цивіль­ного законодавства, коли у них прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає зі змісту або із суті відносин між сторонами.

Цивільні відносини можуть регулюватися також звичаєм ділового обігу, тобто правилом поведінки, яке не передбаче­не актами законодавства, але є усталеним, таким, що ши­роко застосовується у цивільній сфері підприємництва і не суперечить цивільному законодавству або договору. Напри­клад, ст. 149 Кодексу торговельного мореплавства Украї­ни передбачає, що за відсутності згоди сторін щодо трива­лості часу вантажних робіт, розміру плати перевізнику за простій, розмір винагороди за дострокове закінчення роз­вантаження визначається відповідно до термінів і ставок, прийнятих у відповідному порту. Але необхідно пам'ятати, що звичай, який суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Чинний міжнародний договір, що регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного зако­нодавства. Коли у чинному міжнародному договорі Украї­ни, укладеному у встановленому законом порядку, містя-

ться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним ак­том цивільного законодавства, застосовують правила відпо­відного міжнародного договору України. Таким чином, нор­ми міжнародного права і міжнародні договори також є дже­релом цивільного права України.

Що розуміють під поняттями "аналогія закону" і "аналогія права"?

Навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують цивільно-правового регулювання.

Так, безпосередньо в Цивільному кодексі України, не­зважаючи на регулювання ним широкого кола приватних відносин, відсутня правова регламентація питань, які ви­никають на практиці у зв'язку з медичним обслуговуван­ням, функціонуванням закладів громадського харчуван­ня та іншими видами повсякденного обслуговування, тоб­то ці відносини залишилися поза полем правового регу­лювання.

Суспільні відносини, які залишаються поза полем пра­вового регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулюван­ня, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або редагування застарілих.

Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в тому, що суб'єктам цивіль­них правовідносин і суду надається право вирішувати спра­ви такого роду за допомогоюаналогії.

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регу­лює спірні відносини) носить назвуаналогія закону. Сут­ність цього виду полягає в тому, що певні цивільні відноси­

ни, не врегульовані Цивільним кодексом України, іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть регулюватися тими правовими нормами цих актів, що ре­гулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Аналогія закону має місце, якщо:

• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характе­ром потребують цивільно-правового регулювання;

• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;

• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за аналогією.

Вирішуючи справу шляхом використання аналогії зако­ну, суд повинен не лише покластися на конкретну норму закону, а й обґрунтувати, чому він вважає за можливе її застосувати.

У певних випадках законодавець з метою "нормативної економії" сам вказує на необхідність застосування аналогіч­ного закону. Так, до відносин за договорами контрактації, міни, не врегульованих правилами щодо цих договорів, застосовують загальні положення про договір купівлі-про­дажу і правила про договори поставки, якщо інше не перед­бачено договором, законом або іншими нормативно-право­вими актами.

Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише прямі, а й аналогічні норми. Такі прога­лини заповнюють за допомогоюаналогії права. Їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості використати анало­гію закону для регулювання цивільних відносин вони регу­люються відповідно до принципів цивільного законодавства. При використанні аналогії права необхідно визначити, яки­ми засадами і змістом цивільного законодавства суд керу­ється, оскільки без такого детального аргументування рі­шення суду вважається необґрунтованим.

Слід підкреслити, що положення Цивільного кодексу України застосовують до врегулювання відносин, які вини­кають у сфері використання природних ресурсів та охоро­ни довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

У чому полягає зміст цивільно-правових відносин?

Цивільна правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини між майнове самостійними, юри­дична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які виникають, змінюють­ся, припиняються на підставі юридичних фактів і за­безпечуються можливістю застосування державного примусу.

Для цивільно-правових відносин характерні специфічні ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід визна­чити такі їхособливості:

• цивільно-правові відносини — це особисті немайнові та майнові відносини;

• вільне волевиявлення, майнова відокремленість та юридична рівність учасників цих відносин;

• юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-пра­вових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів;

• невиконання будь-ким з учасників правовідносин взя­тих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу мають майновий ха­рактер.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основ­них елементів: суб'єкта, об'єкта і змісту.

Суб'єктами цивільних правовідносин виступають учас­ники їх. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим і те­риторіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільно-правовових відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним су­б'єктом, або суб'єктом обов'язку.

Як правило, в цивільних правовідносинах кожен з учас­ників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають із договорів купівлі-продажу, підряду, лізингу, перевезення, комерцій­ної концесії, схову, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе певні обов'язки.

Суб'єктам цивільно-правових відносин притаманна суспіль­но-юридична якістьцивільної правосуб'єктності, яка скла­дається з цивільної правоздатності і цивільної дієздатності.

Об'єкти цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовані суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів суб'єктів.

Залежно від змісту можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язане з необхідністю при­дбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі та ділової репу­тації тощо. Тобто об'єктами цивільно-правових відносин є:

а) особисті немайнові блага,

б) речі,

в) дії, в тому числі послуги,

г) результати духовної та інтелектуальної творчості.

Зміст цивільних правовідносин утворюють суб'єктив­не право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне цивільне право — це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпе­чується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і мож­ливістю застосування до них державного примусу. Суб'єк­тивному праву уповноваженої особи притаманна своя струк­тура, яка складається з трьох прав (повноважень):

• право (повноваження) на власні дії;

• право (повноваження) на чужі дії;

• право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб, які не виконали чи неналеж­ним чином виконали зобов'язання.

Наприклад, власник речі вправі володіти, користуватись і розпоряджатися нею. Він також вправі вимагати від усіх осіб і держави утримуватися від порушення його права влас­ності, а при порушенні, наприклад, подати позов про ви­требування майна з чужого незаконного володіння. Влас­ник також може вимагати усунення будь-яких інших пору­шень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням права володіння.

Суб'єктивне право пов'язане із суб'єктивним обов'язком, оскільки здійснення цього права залежить від поведінки зобов'язаних осіб. Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволен­ня інтересів уповноваженої особи. Зміст цивільно-правово­го обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утримати­ся від певних дій). Тобто це заснована на законі міра відпо­відної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов'язаної особи. Наприклад, за договором перевезення вантажу, транспортна організація (перевізник) зобов'язана доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту при­значення і видати його отримувачу.

Як класифікують цивільно-правові відносини?

Класифікація цивільно-правових відносин має не тільки виключно теоретичне, а й практичне значення, оскільки дає змогу правильно застосувати норми цивільного права в кож­ному конкретному випадку. Цивільні правовідносини кла­сифікують за їхніми ознаками.

Отже, цивільно-правові відносини можна поділити так:

• За змістом: немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення немайнових інтересів (наприклад, право на індивідуальність, особисте життя та його таємницю);

майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задо­волення майнових інтересів суб'єктів (наприклад, право­відносини власності, передача майна однією особою іншій в порядку поставки, ренти, оренди, лізингу, позички, спад­кування).

• За зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто ци­вільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (наприклад, правовідносини власності, авторства, де влас­ник і автор виступають уповноваженою особою, а всі інші, які існують одночасно з ними, є зобов'язаними щодо влас­ника чи автора);відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть конкретно ви­значена особа, яка повинна виконати для уповноваженого суб'єкта певні дії (наприклад, за договором купівлі-прода­жу продавець має право вимагати оплату від конкретного покупця, а покупець відповідно — передачі речі від кон­кретного продавця).

Отже, право уповноваженої особи в абсолютних пра­вовідносинах захищається від порушення будь-якою осо­бою, а право уповноваженої особи у відносних правовідно­синах захищається від порушення з боку конкретно ви­значених осіб.

• Залежно від об'єкта правових відносин: речові ци­вільно-правові відносини, об'єктом яких є речі (наприклад, володіння та користування майном — речове право реалі­зується безпосередньо уповноваженою особою);зобов'я­зальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань особою (наприклад, відносини, які виникають із договору ренти, безпідставного збагачення, завдання шкоди).

• Залежно від структури: прості цивільно-правові від­носини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій — тільки обов'язок (наприклад, правовідносини, що виникають із договору позики і позички);складні цивіль­но-правові відносини, за яких сторони мають як права, так і обов'язки (так, за договором купівлі-продажу майна, по­купець має право вимагати передачі йому проданої речі і водночас зобов'язаний сплатити продавцю її вартість, а продавець, у свою чергу, зобов'язаний передати річ і водно­час має право вимагати сплати грошей за цю річ).

• За характером нормативного спрямування: регуля­тивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання особистих немайнових та майнових відносин між їх учасни­ками;охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на відновлення цих прав та ін.

Можлива й інша класифікація цивільно-правових від­носин.

Що є підставою виникнення цивільних прав і юридичних обов'язків?

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обста­вин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки.Юридичні факти це конкретні життєві

обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'я­зують правові наслідки, і передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти — посе­редня ланка між нормою цивільного законодавства і право­відносинами.

Цивільний кодекс України встановлює такий перелік юридичних фактів, які породжують (цивільні права і обов'язки) правовідносини:

• договори та інші правочини;

• створення творів науки, літератури, мистецтва, вина­ходів та інших результатів інтелектуальної праці;

• заподіяння шкоди іншій особі (делікти);

• набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

• публічне обіцяння нагороди без оголошення конкурсу;

• публічне обіцяння нагороди за результатами конкурсу;

• вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

• рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

• створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосе­редньо також з актів цивільного законодавства. У випад­ках, встановлених цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки можуть виникати з актів органів дер­жавної влади, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, з рішення суду.

У низці випадків підставою для виникнення таких прав і обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Так, внаслідок смерті у спадкоємців виникає право на май­но померлого. При настанні передбаченої договором стра­хування певної події страхова організація зобов'язана здій­снити виплату страхової суми чи страхового відшкодуван­ня страхувальникові або іншій третій особі. Зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності ком­плексу юридичних фактів: перебування позивача або відпо­відача у складі Збройних Сил України, переведення їх на воєнний стан.

Цивільний кодекс України встановлює, що цивільні пра­ва та обов'язки можуть також виникати і з тих дій осіб, які не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Правовою наукою розроблено класифікацію юридичних фактів на підставі певних критеріїв. Залежно від зв'язку з волею суб'єкта їх поділяють на дії та події.

Юридичні дії — це юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові на­слідки (наприклад, укладення учасниками правовідносин певного договору).

Дії, що вчиняються відповідно до закону, визнаються правомірними (наприклад, правочини, адміністративні акти та ін.), а дії, що вчиняються всупереч законові, — неправо­мірними (укладення фіктивних правочинів та ін.).

Юридичні події — це юридичні факти, що настають не­залежно від волі людини (наприклад, природні явища сти­хійного характеру — повінь, землетрус). У цьому при­кладі юридичним фактом є подія, настання якої не зале­жить від вольової поведінки осіб. У цивільному законо­давстві такі явища набувають значення непереборної сили: смерть особи тощо. Непереборна сила є одним з юридичних фактів, які переривають перебіг позовної дав­ності.

Що таке цивільна правоздатність фізичної особи?

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальні громади, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу особистих немайно-вих благ, майна, підприємницької діяльності.

Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхід­на наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої пра­во — та дієздатності.

Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Така правоздатність визнається однаковою мірою за всіма фізичними особами незалежно від їх віку, стану здоров'я та інших факторів і є передумовою виникнення суб'єктивного права.

Правоздатність у фізичної особи виникає від дня наро­дження і припиняється з її смертю (або з оголошенням її померлою). Це означає, що ще до народження людини су­спільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав.

З цього випливає, що для визнання особи правоздатною потрібно, щоб вона народилась живою. Цивільна право­здатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і кожного, незалежно від походження, соціального і майно­вого стану, расової та національної належності, статі, осві­ти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо.

Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обме­жений у ній. Наприклад, у випадках, передбачених зако­ном, здатність мати окремі права та обов'язки може пов'я­зуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку

(право на заняття підприємницькою діяльністю, керувати автомобілем тощо).

Зміст цивільної правоздатності. Під змістом правоздат­ності фізичної особи розуміють перелік цивільних прав і обов'язків, які можуть належати їй. Цивільне законодав­ство України встановлює, що фізична особа може мати:

• особисті немайнові права;

• майно на праві власності;

• право користування житловими приміщеннями;

• право на підприємництво;

• право заповідати та успадковувати майно;

• бути стороною в договорі.

Фізична особа здатна мати всі інші цивільні права, не передбачені Конституцією України, Цивільним кодексом України, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам громадянського суспільства. Вона здатна мати також обов'язки, які виникають як у власни­ка, так і у сторони в договорі, а також як учасника інших цивільних правовідносин, передбачених законами.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності визначається законом, але перелік цих правне є вичерпним. Більше того встановлюється, що правові акти Президента У країни, орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізич­ної особи мати не заборонені законом цивільні права та обо­в'язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.

Цивільну правоздатність не можна змінити або обмежи­ти за волею окремих осіб. Правочин, що обмежує мож­ливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїмім'ям. Право на ім'я є особистим правом фізичної

особи. Воно включає прізвище, власне ім'я та по батькові, якщо інше не випливає із закону або національного зви­чаю. Індивідуалізація окремої особи здійснюється перш за все за її іменем, яке надається при народженні.

Відомості про ім'я також мають значення для забезпе­чення і захисту цивільних прав фізичної особи, оскільки вона може набувати права та обов'язки тільки під своїм іменем і не може користуватися іменем інших фізичних осіб. При здійсненні окремих цивільних прав вона відповід­но до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти взагалі без зазначення імені (наприклад, вибирати псевдонім у зв'язку з використанням твору).

Фізична особа вправі самостійно змінити своє ім'я, якщо воно їй не подобається, при досягненні 16 років. Але зміна фізичною особою імені не впливає на її цивільні права та обов'язки і не є підставою для їх припинення або зміни. У цьому разі фізична особа зобов'язана сповістити про таку зміну своїх боржників та кредиторів.

Індивідуалізуючою ознакою фізичної особи є імісце її проживання. Держава не визначає місця проживання фізичної особи, яка сама його вибирає. Точне визначення місця проживання має велике значення для стійкості ци­вільних правовідносин, для належного захисту цивільних прав. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юридичних фактів, що можуть так чи інакше впливати на немайновий і майновий стан особи (ви­знання фізичної особи безвісно відсутньою, оголошення по­мерлою, відкриття спадщини та ін.)

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населено­му пункті, в якому особа проживає постійно, переважно або тимчасово.

Особа, яка досягла 14 років, може вільно обирати собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлю­ються законом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) чи одного з них, з ким вона проживає, або місцезна­ходження навчального закладу чи органу охорони здоро­в'я, в якому вона проживає. Особа може мати кілька місць проживання.

Місцем проживання недієздатної особи є місце прожи­вання її опікуна або місцезнаходження відповідної органі­зації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Допускаються два види обмеження цивільної правоздат­ності — добровільний і примусовий.

Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності можна визнати випадок, коли особа, яка стала ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивіль­них прав.

Примусове обмеження цивільної правоздатності допу­стиме лише тоді, коли воно передбачене законом (обмежен­ня волі, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права керувати транспортним засобом тощо). Такі обмеження є реакцією держави на протиправну поведінку особи або заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань.

Що таке цивільна дієздатність фізичної особи?

Цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і само­стійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невико­нання.

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідом­лює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг ци­вільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від

психічного здоров'я фізичної особи. Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності:

повну дієздатність;

неповну дієздатність;

• часткову дієздатність;

обмежену дієздатність;

• визнання особи недієздатною.

За Цивільним кодексом України повна дієздатність настає з досягненням повноліття — вісімнадцятирічного віку.

У випадках, коли законом дозволяється одружуватись до досягнення повноліття, особа, яка скористалася таким правом, набуває повної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При народженні дитини неповнолітньою жінкою також настає її повна цивільна дієздатність. У разі розі­рвання шлюбу до настання повноліття набута повна дієздат­ність особи зберігається.

Цивільним кодексом України передбачається мож­ливість надання повної цивільної дієздатності також особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим дого­вором або бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також особі, яка записана матір'ю, батьком дитини до до­сягнення нею (ним) повноліття.

Повна дієздатність надається за заявою заінтересованої особи органом опіки та піклування за письмовою згодою батьків або піклувальника, а за відсутності такої згоди — судом.

Якщо особа, якій виповнилося 16 років, бажає займати­ся підприємництвом, то за наявності згоди на це батьків або органу опіки та піклування вона може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі особа набуває повної цивіль­ної дієздатності у момент її державної реєстрації як підприєм­ця. При припиненні трудового договору, припиненні фізич­ною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Неповну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні). Вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Вони також самостійно здійснюють права на ре­зультати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороня­ються законом, укладають правочини за згодою своїх бать­ків (усиновлювачів) або піклувальників.

На правочини щодо транспортних засобів або нерухомо­го майна, які вчиняються неповнолітніми, згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників має бути дана письмо­во і нотаріально посвідчена. Неповнолітні можуть бути учас­никами (засновниками) юридичних осіб, якщо це не забо­ронено законом або установчими документами юридичної особи. Вони самостійно укладають договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджаються вкладом, внесеним ними на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Роз­порядження грошовими коштами, що внесені іншими осо­бами у фінансову установу на ім'я неповнолітнього, мож­ливе лише за згодою його батьків (усиновлювачів) або піклу­вальників.

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). При запереченні того з батьків, з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (уси­новлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно роз­поряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими до­ходами або позбавити цього права. Суд скасовує своє рішен­ня про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпа­ли обставини, які були підставою для його прийняття.

Неповнолітній сам несе відповідальність за невиконан­ня договору, укладеного зі згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітнього немає майна, до­статнього для відшкодування збитків, додатково (субсиді-арно) відповідають батьки, або піклувальники.

За шкоду, заподіяну іншій особі, неповнолітня особа несе відповідальність на загальних підставах.

Часткова дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які виступають як самостійні суб'єкти цивільних відносин і мають право: самостійно вчиняти дріб­ні побутові правочини (правочин вважається дрібним побу­товим, якщо задовольняє побутові потреби особи відповід­но до її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість); здійсню­вати особисті немайнові права на результати інтелектуаль­ної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Правочин, який вчинено малолітньою особою за межа­ми її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений й батьками або одним із них, з ким вона проживає, або опіку­ном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, ді­знавшись про його вчинення, протягом одного місяця не за­явили претензії другій стороні. У разі відсутності схвален­ня правочину він є нікчемним.

Діти не несуть відповідальності за завдану ними шкоду.

Обмежена дієздатність може бути визначена судом особі, яка страждає на психічний розлад, який істотно впли­ває на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матері­альне становище.

Фізична особа може бути визнананедієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а відтак над нею встановлюється опіка, що призво­дить до втрати можливості укладення правочинів. Односто­ронні правочини (наприклад, заповіт, видача довіреності укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я особи, яку визнано недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

Правочин, укладений малолітнім без згоди на це його батьків (усиновлювачів) або піклувальника, може бути ви­знаний судом недійсним за позовом цих осіб.

Зразок заяви про визнання договору недійсним

До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська

Бондаренка Петра Олексійовича і Бондаренко Ольги Сергіївни, які мешкають за адресою ...........

про визнання недійсним правочину, укладеного неповнолітнім Бондаренко Іваном Петровичем і Шевченко Іваном Васильовичем, який мешкає за адресою...

ЗАЯВА

Наш син, Бондаренко Іван Петрович, 1 січня 1989 р. народжен­ня, з 1 лютого цього року на час нашого перебування у закордонно­му відрядженні залишився мешкати з бабусею Яремчик Лідією Олександрівною, 9 травня на пропозицію сусіда Шевченко Івана Васильовича син продав йому за ЗО грн відеомагнітофон "РНШР8-311". Шевченку І.В. було відомо, що наш син малолітній.

Приїхавши з відрядження, ми дізналися про це 1 липня ц. р. і вже 10 липня ц. р. заявили претензію Шевченку І.В. добровіль­но відмовитися від незаконного правочину та повернути нам відеомагнітофон замість сплаченої ним суми. Спочатку Шевчен­ко І.В. не давав однозначної відповіді, а потім відмовився, про що повідомив письмово.

На підставі того, що ми згоди на укладення неповнолітнім сином правочину не давали, і цей правочин не схвалюємо, згідно зі ст. 221, п. 2 Цивільного кодексу України

ПРОСИМО:

1. Визнати правочин, укладений неповнолітнім Бондаренко І.П. і Шевченком І.В. нікчемним і зобов'язати Шевченка І.В. поверну­ти нам відеомагнітофон "РНШІР8-311" за виплачену ним суму.

2. В судове засідання запросити свідків Яремчик Лідію Олек­сандрівну, яка мешкає за адресою..... і Демченко Світлану Васи­лівну, що мешкає за адресою.....

Додаток:

— копія свідоцтва про народження;

— лист-відповідь;

— копія заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

1 серпня 2004 р. Бондаренко П.О. Бондаренко О.С.

В яких випадках фізична особа може бути визнана недієздатною або обмежена у дієздатності?

Цивільна дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними.

Закон захищає інтереси осіб, які з об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати свої права, оскільки здійснення правочинів особами, не здатних усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, може суттєво пору­шити їх законні інтереси (наприклад, договір дарування на користь третьої особи). Крім того, здійснення такими осо­бами правочинів може порушити інтереси інших осіб (осо­ба, яка складає заповіт на користь стороннього, позбавляю-чи спадщини своїх рідних).

А тому, якщо особа внаслідок хронічного стійкого пси­хічного розпаду здоров'я не здатна усвідомлювати зна-

чення своїх дій або керувати ними, вона може бути ви­знана судом недієздатною.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту надан­ня чинності рішенням суду. Але якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, дого­вору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про пси­хічний стан особи може визначити у рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною визна­чається Цивільним процесуальним кодексом України. Спра­ви про визнання особи недієздатною можуть порушувати члени її сім'ї, органи опіки та піклування.

Слід мати на увазі, що недієздатними можуть бути ви­знані не всі душевнохворі чи недоумкуваті, а тільки ті, які не здатні усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Коли суд відмовить у задоволенні заяви про визнан­ня особи недієздатною, особа, якій такими діями була за­подіяна моральна шкода, має право вимагати від заявника компенсації.

У разі визнання фізичної особи недієздатною:

над нею судом встановлюється опіка;

• вона не має права вчиняти будь-якого правочину;

• правочини від її імені та в її інтересах вчиняє її опікун;

• відповідальність за шкоду, завдану недієздатною осо­бою, несе її опікун.

За позовом опікуна, органу опіки та піклування суд по­новлює цивільну дієздатність особи і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок одужання або значного по­ліпшення її психічного стану у неї поновлюється здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.


Підобмеженням дієздатності фізичної особи слід ро­зуміти заборону особі на підставі рішення суду самостійно вчиняти правочини щодо розпорядження майном (продава­ти, купувати, дарувати та ін.) без згоди піклувальника. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів осо­би, яка обмежена у дієздатності, та розпорядження ними здійснюються піклувальником.

Особа, яка обмежена у дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду. Особа, яка обмежена у дієздатності, самостійно несе відповідаль­ність за невиконання своїх договірних зобов'язань або за заподіяння шкоди.

Підставою для обмеження судом цивільної дієздатності фізичної особи є зловживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами,якщо цим вона ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється пі­клування.

У разі припинення особою зловживання спиртними на­поями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд за заявою заінтересованих осіб (в тому числі самої особи, яка обмежена у дієздатності) поновлює її дієздатність. На підставі рішення суду встановлене над особою піклуван­ня припиняється.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною або об­меження її цивільної дієздатності встановлюється Цивіль­ним процесуальним кодексом України.

Зразок заяви про визнання особи обмеженою у дієздатності

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська

Павленко Тетяни Петрівни, яка мешкає за адресою ........

про визнання Павленка Андрія Васильовича обмеженим у діє­здатності

ЗАЯВА

Мій чоловік, Павленко Андрій Васильович, протягом останніх років зловживає спиртними напоями, виносить з квартири речі, одяг, продає їх. Одержувану заробітну плату витрачає на при­дбання спиртних напоїв, грошей у сім'ю майже не приносить.

Я працюю у середній школі № 33 м. Дніпропетровська, одер­жую заробітну плату як медична сестра — 165 грн, що недостат­ньо для сім'ї з п'яти осіб: на моєму утриманні двоє дітей — три­річний син і п'ятирічна донька, а також мати чоловіка. Крім цього, я змушена витрачати гроші також на утримання чоловіка.

Це можуть підтвердити мати чоловіка — Павленко Надія Львівна, а також сусіди: Бондар Павло Миколайович і Хоменко Анатолій Гнатович.

Враховуючи, що Павленко А.В. зловживає спиртними напоя­ми, ставить себе і свою сім'ю у скрутне матеріальне становище, на підставі ст. 36 Цивільного кодексу України, ст. 256—260 Цивіль­ного процесуального кодексу України,

ПРОШУ:

1. Визнати Павленка Андрія Васильовича, 1956 р. народжен­ня, уродженця м. Дніпропетровська, який мешкає за адресою:

......... обмеженим у дієздатності.

2. У судове засідання викликати свідків:

— Павленко Надію Львівну, яка мешкає за адресою: ........

— Бондаря Павла Миколайовича, який мешкає за адресою:

— Хоменка Анатолія Гнатовича, який мешкає за адресою: .......

Додаток:

— копія свідоцтва про шлюб;

— довідка про поміщення Павленка А.В. до медичного витве­резника № 2 ГУВС м. Дніпропетровська;

— довідка лікаря-нарколога;

—копії заяви;

— копії свідоцтв про народження дітей;

— довідка ЖЕУ №.... про наявність утриманців;

— квитанція про сплату державного мита.

15 травня 2004 р. Павленко Т.П.

Що означають терміни "опіка", "піклування"?

Опіка та піклування — це система заходів, спрямова­них на забезпечення особистих і майнових прав та інте­ресів неповнолітніх дітей, а також повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Опіка і піклування встановлюються відповідними від­ділами органів виконавчої влади районів, міст, районів у містах, селищах, селах.

Органи опіки та піклування зобов'язані:

1) вирішувати питання про встановлення і припинення опіки та піклування;

2) здійснювати нагляд за діяльністю опікунів і піклу­вальників;

3) забезпечувати тимчасове влаштування неповнолітніх та непрацездатних осіб, які потребують опіки та піклування;

4) розглядати спори, пов'язані з вихованням непов­нолітніх дітей;

5) вживати заходів щодо захисту особистих та майнових

прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою та піклуванням;

6) брати участь у вирішенні судами спорів, пов'язаних із захистом особистих і майнових прав неповнолітніх дітей та осіб, які перебувають під опікою та піклуванням;

7) здійснювати іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей та інших осіб, які потребу­ють захисту.

Опіка встановлюється відносно малолітніх осіб, які по­збавлені батьківського піклування, та фізичних осіб, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особа­ми, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена. Слід під­креслити, що опіку і піклування над фізичною особою вста­новлює суд. Він також встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітнім, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування.

Опіка і піклування встановлюються за місцем проживан­ня особи, яка їм підлягає, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Встановлюється, що всі установи та осо­би, яким стало відомо про існування осіб, котрі підлягають опіці й піклуванню, повинні негайно повідомити про це орга­ни опіки й піклування. Останні протягом місячного строку з моменту, коли вони дізналися про необхідність встановлен­ня опіки і піклування, мають винести відповідне рішення.

Опікунами, піклувальниками призначають лише повно­літніх дієздатних осіб за їхньою письмовою заявою і з ураху­ванням бажання самого підопічного. Вони призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відно­синах з підопічним, та з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При цьому фізичній особі може бути призна­чено одного або кількох опікунів чи піклувальників.

Не можуть бути опікунами, піклувальниками особи, по­збавлені батьківських прав, а також особи, поведінка та

інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці чи піклуванню.

Опікуни при здійсненні прав і виконанні обов'язків підо­пічних укладають договори від імені та в інтересах підопіч­них, діючи як їхні законні представники.

Піклувальники над особами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотич­ними засобами, дають згоду на вчинення цими особами правочинів відповідно до закону.

Піклувальники над дієздатними особами надають цим особам допомогу при здійсненні ними своїх прав і виконанні обов'язків, а також охороняють від зловживання інших осіб.

Без дозволу органів опіки та піклування опікун не має права укладати договори, які підлягають нотаріальному по­свідченню або спеціальній реєстрації, відмовитися від належ­них підопічному майнових прав, здійснювати розділ або обмін житлової площі, видавати письмові зобов'язання та вчиняти інші правочини, які ущемлюють інтереси підопічного.

Коли підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування сам управляти цим май­ном чи передати його за договором в управління іншій особі. Якщо в особи, над якою встановлено опіку чи піклування, є майно, що знаходиться в іншій місцевості, опіка над цим майном встановлюється органом опіки та піклування за місцезнаходженням майна.

Піклувальник не може дати згоди на укладення дого­ворів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підо­пічному у власність за договором дарування чи у безоплат­не користування на підставі договору позички.

Обов'язки щодо опіки та піклування можуть виконува­тися оплатно, розмір та порядок цієї оплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Органи опіки та піклування з власної ініціативи, за кло­потанням підопічних, інших осіб можуть звільнити опіку­на і піклувальника.

Цивільний кодекс України передбачає також можливість обрання дієздатною особою собі помічника, коли за станом здоров'я вона не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Таким помічником може бути лише дієздатна фізична особа. За заявою особи, яка потребує допомоги, ім'я її по­мічника реєструється органом опіки та піклування, що під­тверджується відповідним документом.

Помічник має право на одержання пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги. Він також має пра­во вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повнова­жень. Помічник представляє особу в органах державної влади, місцевого самоврядування та організаціях, діяль­ність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Але в суді помічник може представляти особу лише на підставі окремої довіреності.

Послуги помічника є сплатними, якщо інше не визначе­но за домовленістю сторін. Помічник може у будь-який час бути відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

Рішення органу опіки та піклування і дії опікуна мо­жуть бути оскаржені до суду заінтересованою особою, в тому числі родичами підопічного.

Зразок посвідчення опікуна

ПОСВІДЧЕННЯ ОПІКУНА

Дане посвідчення видане громадянці Співак Марії Іванівні, яка мешкає в м. Дніпропетровську за адресою ...., у тому, що вона згідно з постановою державної районної адміністрації Кіровсько-го району м. Дніпропетровська від 17 травня 2003 р. за № 16 при­значена опікуном над малолітнім Щуром Антоном Івановичем, який народився 2 лютого 1995 р., і над його майном.

На опікуна покладається обов'язок турбуватись про вихован­ня, навчання, підготовку до суспільне корисної діяльності мало­літнього, а також захищати і охороняти особисті та майнові пра­ва, бути його представником у суді і всіх державних установах без пред'явлення якихось повноважень, крім даного посвідчення.

Голова адміністрації Клименко П.С.

Які порядок і правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її такою, що померла?

У житті можливі випадки, коли особа тривалий час відсутня в місці постійного проживання. Вона не повідом­ляє про себе, а заходи щодо встановлення цих відомостей не дають позитивних результатів.

Місцем проживання фізичної особи визначається житловий будинок, квартира, інше помешкання, де вона постійно або переважно проживає. З місцем проживання закон пов'язує виникнення і припинення багатьох юри­дичних фактів, що можуть так чи інакше чином впли­нути на майновий та інший стан особи.

Якщо особа пропадає, її місце перебування невідоме, розшуки її не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини з її участю невизначеними, то заінтересована особа може захи­стити свої права за допомогою двох цивільно-правових ін­ститутів: "Визнання фізичної особи безвісно відсутньою" і "Оголошення фізичної особи померлою".

Визнання особи заінтересованою безвісно відсутньою проводиться в судовому порядку за таких умов:

• протягом одного року в місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування;

• заходи, вжиті для встановлення місця перебування цієї особи, не дали результатів;

• визнано юридичне поважними причини, заради яких заявник просить визнати особу безвісно відсутньою.

Перебіг річного строку починається з дня одержання останніх відомостей про відсутнього. Якщо неможливо вста­новити цей день, початком терміну перебування особи без­вісно відсутньою вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому було одержано останні відомості. Коли не­можливо встановити місяць, в якому було одержано останні відомості про відсутнього, перебіг річного строку почина­ється з 1 січня наступного року.

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

У разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою, настають такі правові наслідки:

а) на підставі рішення суду, нотаріус, за останнім місцем проживання цієї фізичної особи, описує належне їй майно та встановлює над ним опіку (за заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування опіка над майном може бути встановлена нотаріусом і до ухвалення судом рішення про визнання особи безвісно відсутньою);

б) опікун над майном цієї особи, або особи, місцезнахо­дження якої невідоме, приймає виконання цивільних обо­в'язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах;

в) за заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких ця особа за законом зобо­в'язана утримувати;

г) опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсут­ньою, а також у разі появи особи, місце перебування якої було невідомим.

Зразок заяви в суд про визнання фізичної особи безвісно відсутньою

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська Січкар Валентини Петрівни, яка мешкає за адресою .....

про визнання Січкаря Миколи Васильовича, 1949 р. народжен­ня, уродженця М.Донецька, що мешкає за адресою ...... безвісно

відсутнім

ЗАЯВА

Я перебуваю у шлюбі з Січкарем Миколою Васильовичем з 1973 р. Від шлюбу маю двох дітей: 1974 і 1976 р. народження. У квітні 2002 р. чоловік після сварки поїхав з дому, сказавши, що додому він більше не повернеться і влаштує своє життя краще.

З тих пір я жодних відомостей про чоловіка не маю. Заходів щодо розшуку чоловіка я не вживала, позаяк на матеріальну до­помогу чоловіка не розраховувала, оскільки заробітної плати на утримання сім'ї мені вистачало. З родичами чоловіка я жодних зв'язків не підтримувала.

У даний час я бажаю вступити до нового шлюбу, через те мені необхідно оформити розірвання шлюбу з Січкар Миколою Васи­льовичем. Мною були зроблені запити у Донецьку і Черкаську області, де у нього раніше були родичі, але там про нього відсутні будь-які відомості. Немає даних про нього і в Миколаївському обласному бюро (в Миколаєві у нього жив близький друг).

Відсутність відомостей про чоловіка підтвердять мої сусіди:

Зайченко Сергій Петрович, який мешкає за адресою... і Федорен-ко Надія Миколаївна, яка мешкає за адресою...

На підставі викладеного і згідно зі ст. 43 Цивільного кодексу України, ст. 261—265 Цивільного процесуального кодексу України,

ПРОШУ:

Визнати Січкаря Миколу Васильовича безвісно відсутнім.

Додаток:

1. Копія свідоцтва про народження.

2. Довідка про реєстрацію.

3. Довідки з адресних бюро.

4. Довідка з ЖЕУ.

5. Довідка про звільнення з роботи.

6. Дві копії заяв.

7. Квитанція про сплату державного мита.

20 березня 2004 р. Підпис (Січкар ВЛ.)

Оголошення фізичної особи такою, що померла, про­водиться в судовому порядку за таких умов:

• у місці постійного проживання особи немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували її життю або дають підставу припускати її загибель від нещасного випад­ку, — протягом шести місяців;

• заходи, вжиті для встановлення місця перебування цієї особи, не дали результатів;

• визнано юридичне поважними причини, заради яких заявник просить оголосити фізичну особу такою, що померла.

Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнни­ми діями, може бути оголошена судом такою, що померла, після закінчення двох років від дня закінчення воєнних дій (наприклад, якщо військовослужбовець пропав в Іраку в 2003 р., він може бути оголошений померлим тільки через два роки після закінчення війни в Іраку).

Оголошення фізичної особи такою, що померла, призводить до настання фактично таких самих правових наслідків, як і при настанні смерті особи. Але спадкоємці фізичної особи, яка оголошена такою, що померла, не мають права відчужувати

протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Нотаріус, який видав спадкоє­мцеві свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, повинен накласти на нього заборону відчуження.

Якщо особа, яка була визнана такою, що померла, з'я­виться або буде виявлено місце її перебування, то суд за місцем перебування цієї особи, або суд, що ухвалив рішен­ня про оголошення її такою, що померла, за заявою цієї особи чи іншої заінтересованої особи скасовує це рішення.

Незалежно від часу своєї появи особа може вимагати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього після оголошення фізичної особи такою, що померла, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника.

Особа, до якої майно перейшло за сплатним правочином, зобов'язана повернути його, за умови, що на момент набут­тя майна вона знала, що фізична особа, яка оголошена та­кою, що померла, жива.

У разі неможливості повернути майно в натурі особі, яка . оголошена такою, що померла, відшкодовується вартість цього майна.

Зразок заяви в суд про оголошення фізичної особи такою, що померла

До Кіровського районного суду м. Дніпропетровська

Сидоренко Лідії Валер'янівни, яка мешкає за адресою ........

Заінтересована особа: відділ соціального забезпечення дер­жавної адміністрації Кіровсько­го району м. Дніпропетровська Про оголошення померлим:

Сидоренка Віталія Григорови­ча, 1950 р. народження, уро­дженця м. Кривий Ріг, Дніпро­петровської області

ЗАЯВА

З Сидоренком Віталієм Григоровичем я перебуваю в шлюбі з 1985 р. Від шлюбу маю сина Івана, 1991 р. народження.

20 липня 2003 р. мій чоловік поїхав на риболовлю на р. Дніп­ро. Зі слів очевидців, він на гумовому човні заплив дуже далеко від берега. Раптово почався сильний вітер, і хвилею перевернуло човен. А коли рятувальний катер прибув до місця трагедії, чоло­віка на поверхні води вже не було, і пошуки його результатів не дали.

Таким чином, мій чоловік, Сидоренко Віталій Григорович, загинув від нещасного випадку — втопився у р. Дніпро. Смерть його не викликає сумніву.

Оголошення його померлим мені потрібне для реєстрації смерті чоловіка і одержання пенсії сином, оскільки він втратив годуваль­ника. Інших осіб, які можуть отримувати пенсію у разі втрати годувальника, немає. Органами прокуратури Дніпропетровської області було проведено розслідування цього нещасного випадку. Складу злочину в будь-чиїх діях не виявлено. Про обставини при­годи можуть дати свідчення свідки: Москаль Михайло Андрійо­вич, який мешкає за адресою.... і Карпенко Віктор Михайлович, який мешкає за адресою....

На підставі викладеного і відповідно до ст. 46 Цивільного кодексу України та ст. 261—265 Цивільного процесуального ко­дексу України,

ПРОШУ:

Оголосити Сидоренко Віталія Григоровича померлим з 20 лип­ня 2003 р.

Додаток:

— копія свідоцтва про шлюб;

— копія свідоцтва про народження дитини;

— копія постанови про припинення кримінальної справи;

— копії заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

1 квітня 2004 р. Сидоренко ЛД.

Яка фізична особа вважається підприємцем?

Підприємництво — це гарантована Конституцією України самостійна, на власний ризик систематична діяльність з виконання робіт, надання послуг, продажу товарів, передання майна у користування — з метою одержання прибутку.

Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути фі­зичні особи з повною дієздатністю. В окремих випадках, визначених законом, дозволяється участь осіб і з неповною дієздатністю.

Стаття 42 Конституції України передбачає можливість заборони законом певних видів підприємницької діяльності та обмеження законом підприємницької діяльності для пев­них осіб — депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Підприємницька діяльність може бути основним видом діяльності фізичної особи. Якщо підприємницька діяльність не є основною, то законодавство про підприємництво стосу­ється тієї її частини, яка за характером є підприємницькою.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішен­ня і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовують нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридич­них осіб, якщо інше не встановлено законом або не випли­ває із суті відносин.

Фізична особа здійснює своє право на підприємництво за умови державної реєстрації її як підприємця. Дані державної реєстрації вносяться до єдиного реєстру фізич­них осіб, що займаються підприємництвом, і є відкритими для загального ознайомлення. Відмова у державній реє­страції, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що не є підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосовувати до таких договорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю.

Голова селянського (фермерського) господарства, яке не є юридичною особою, займається підприємництвом від імені усіх членів господарства за їхньою згодою.

Фізична особа — підприємець несе відповідальність за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльні­стю усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із зако­ном не може бути накладено стягнення.

Особа-підприємець, що перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з цією діяльністю, усім своїм майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

Фізична особа, яка не спроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом на підставах, передбачених законодавством.

Коли особа, що займалася підприємництвом, визнана безвісно відсутньою, недієздатною, чи такою, що обмежена у дієздатності, або якщо майно, яке використовувалося у підприємництві, перейшло до неповнолітніх осіб, органом опіки та піклування може бути призначенийуправитель цього майна.

При здійсненні повноважень щодо управління майном управитель діє від свого імені, але в інтересах осіб, які є власниками. Органи опіки і піклування контролюють ді­яльність управителя майном відповідно до правил про кон­троль за діяльністю опікуна і піклувальника. Довірче управління майном припиняється, якщо відпали обстави­ни, на підставі яких його було встановлено.

Яка організація визнається юридичною особою?

Учасниками цивільних правовідносин поряд з фізични­ми особами є також юридичні особи. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили.

Юридична особа — це організація, створена і зареє­стрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздат­ністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Вона створюється шляхом об'єднання осіб та (або) майна.

Правоздатність юридичної особи виникає в момент її створення і припиняється з дня внесення до єдиного дер­жавного реєстру запису про її припинення. Вона має такі самі цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, за винятком тих, які за своєю природою можуть належати тільки людині.

Цивільна правоздатність юридичної особи може бути об­межена лише за рішенням суду. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу (ліцензії). До змісту цивільної правоздатності юридичної осо­би входить також її здатність мати особисті немайнові права та обов'язки, своє комерційне найменування, торговельну марку. Вона має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Місцезнаходжен­ня юридичної особи визначається місцем її державної реє­страції і вказується в її установчих документах.

Юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, які діють відповідно до закону та установчого документа. Керівний орган юридичної особи виражає її волю, тому його дії — це дії самої юридичної особи. Органи, що виступають від імені юридич­ної особи, повинні діяти в інтересах юридичної особи, яку вони представляють, добросовісно і не перевищувати повнова­жень. Члени органу юридичної особи, які порушили свої обов'язки з представництва, несуть солідарну відповідаль­ність за збитки, завдані ними юридичній особі.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Цивільний кодекс України встановлює, що залежно від порядку створення, юридичні особи поділяються на юри­дичних осібприватного права та юридичних осібпубліч­ного права.

Сутність цієї класифікації полягає в тому, що юридичні особи публічного права створюються незалежно від волі приватних осіб, як правило, для здійснення соціальних функцій, не обумовлених їх участю в цивільному обігу (на­приклад, міністерства і відомства, установи соціальної сфе­ри, культурно-освітні заклади та ін.). І навпаки, юридичні особи приватного права створюються з ініціативи приват­них осіб на договірних засадах, саме з метою участі у різно­манітних цивільно-правових відносинах.

Цивільним правом регулюється порядок створення і діяльності саме юридичних осіб приватного права. Поря­док створення, організаційно-правові форми, правове ста­новище юридичних осіб публічного права визначаються Господарським кодексом України.

Юридичні особи можуть створюватись у формі товариств, установ, виробничих кооперативів та в інших формах, уста­новлених законом.

Товариством є організація, створена шляхом об'єднан­ня осіб (учасників), які мають право участі в цьому това­ристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є об'єднання майна у відокремлену органі­зацію, без членів, створену однією або кількома особами (засновниками) для досягнення визначеної засновниками мети за рахунок цього майна

Установа може задовольняти культурні, соціальні чи економічні потреби суспільства (суспільне корисна устано­ва) чи потреби третіх осіб — дестинаторів (приватне корис­на установа).

Установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, складеного засновником (за­сновниками). Установчий акт може міститися також у за­повіті. До створення установи установчий акт, складений однією або кількома особами, може бути скасований за­сновником (засновниками).

Товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання та наступного розподілу між учасниками прибутку (підприємницькі товариства) можуть бути організо­вані як господарські товариства (акціонерне товариство, то­вариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, по­вне та командитне товариства) або виробничі кооперативи.

Непідприємницькими є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі ко­оперативи, об'єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися будь-якими видами підприємницької діяльності, якщо інше не встанов­лено законом.

Для створення юридичної особи її учасники (засновни­ки) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються усіма учасниками, якщо законом не встановлено інший порядок їх затвердження.

Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учаснинами. Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою.

Статут товариства має включати найменування юри­дичної особи, вказівку на її місцезнаходження, адресу, ви­значати органи управління товариством, їхню компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до това­риства та виходу з нього.

В установчому акті установи зазначається її мета, визначається майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, організація управління устано­вою. Якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні деякі з зазначених вище положень, їх встановлює відповідний орган, що здійснює державну реєстрацію юри­дичних осіб.

В установі обов'язково створюється правління. Заснов­ники установи не беруть участі в управлінні нею. Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада. Вона здій­снює нагляд за управлінням майном установи, додержан­ням мети установи та за іншою діяльністю відповідно до установчого акта.

Юридична особа розширює масштаби своєї діяльності шляхом відкриття філій і представництв.Філія це від­окремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює усі або частину її функцій.Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходжен­ням та здійснює представництво і захист інтересів юридич­ної особи. Філії та представництва не є юридичними особа­ми. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх ство­рила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Керівництво філій та представництв призначається юри­дичною особою і діє на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи вно­сяться до єдиного державного реєстру.

Юридична особа несе самостійну майнову відповідаль­ність за своїми зобов'язаннями і відповідає усім належним їй майном.

Управління товариством здійснюють його органи. Та­кими органами є загальні збори його учасників і виконав­чий орган.

Рішеннязагальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не вста­новлено установчими документами або законом. Рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна то­вариства на суму, що становить 50 % і більше майна товари­ства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено зако­ном. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства. Учасники товариства, що володіють не менш як 10 % голосів, можуть вимагати прове­дення зборів і мають право самі скликати загальні збори.

Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Він може мати назву "правління", "дирек­ція" тощо. Його функції та повноваження визначаються установчими документами.

Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або в результаті ліквідації.

Учасники юридичної особи або орган, що прийняв рішен­ня про припинення юридичної особи, призначають за по­годженням з органом, який здійснює державну реєстрацію юридичних осіб, комісію щодо припинення юридичної осо­би (ліквідаційна комісія, ліквідатор, зовнішній управляю­чий) та встановлюють відповідно до Цивільного кодексу України порядок та строки припинення.

У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи ви­моги її кредиторів задовольняються у такій черговості: у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом; у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелек­туальної, творчої діяльності; у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів); у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредитору цієї черги.

Юридична особа вважається такою, що припинила існу­вання, після внесення про це запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Які є види господарських товариств?

Господарським товариством є юридична особа, статут­ний (складений) капітал якої поділений на частки між учас­никами. Згідно з Цивільним кодексом України господарські товариства можуть бути створені у формі повного товари­ства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства. Учасником господарського товариства можуть бути фізичні або юридичні особи.

Товариства поділяють на дві групи:об'єднання капі­талів таоб'єднання осіб. До першої групи належать такі товариства, які при їх створенні передбачають об'єднання майна засновників та учасників і необов'язкову особисту участь (тобто підприємницьку діяльність). До другої групи належать товариства, в яких їх засновники беруть участь не тільки майновими внесками, а й безпосередньо особисто.

Як об'єднання капіталів розглядають такі товариства:

акціонерні та товариства з обмеженою і додатковою відпо­відальністю.

До об'єднань осіб відносять повні та командитні това­риства.

Управління товариством здійснюютьзагальні збори і правління.

Загальні збори учасників товариства мають право прий­мати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі з тих, що передані загальними зборами до компетенції правління. Рішення загальних зборів може оскаржити до суду учасник, який був відсутній не зі своєї вини на загаль­них зборах або голосував проти такого рішення.

Загальні збори своїм рішенням створюють правління та встановлюють його компетенцію і склад. Правління може складатися з однієї чи кількох осіб. Члени правління у будь-який час можуть бути усунені, якщо в статуті не зазначено підстави, з яких допускається усунення членів правління.

Учасники товариств мають такі права:

• брати участь в управлінні справами товариства в по­рядку, визначеному установчими документами;

• брати участь у розподілі прибутку товариства та одер­жувати його частку (дивіденди);

• вийти у встановленому порядку з товариства;

• одержувати інформацію про діяльність товариства;

• здійснити відчуження часток у статутному (складено­му) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом.

Право участі у товаристві є особистим немайновим пра­вом і не може передаватись іншим особам або успадковува­тись. Передача частки, акцій товариства тощо іншим осо­бам не є передачею або успадкуванням права участі у това­ристві.

Учасники можуть вільно вийти з товариства, якщо у статуті не встановлено обов'язок учасника письмово попе­редити товариство про свій вихід у визначений строк, який не може перевищувати одного року. Учасник товариства у випадках та порядку, передбачених законом та/або уста­новчими документами, може бути виключений з товариства.

Учасники товариства зобов'язані:

• додержуватись установчих документів товариства та виконувати рішення загальних зборів;

• виконувати свої зобов'язання перед товариством, у тому числі ті, що пов'язані з майновою участю, а також робити внески у розмірі, в порядку та засобами, які перед­бачені установчими документами;

• не розголошувати комерційної таємниці та конфіден­ційної інформації про діяльність товариства.

Розглянемо коротко господарські товариства, передба­чені Цивільним кодексом України.

Повним визнається товариство, учасники якого (повні учасники) відповідно до укладеного між ними договору зай­маються підприємницькою діяльністю від імені товариства і солідарне відповідають за його зобов'язаннями усім май­ном, що їм належить. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства. Найменування повного товари­ства має містити імена (найменування) всіх його учасників, слова "повне товариство" або містити ім'я (найменування) одного чи кількох учасників з доданням слів "і компанія", а також слова "повне товариство".

Повне товариство створюється і діє на підставі заснов­ницького договору. Управління діяльністю повного товари­ства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. При спільному веденні учасниками справ товариства для вчи­нення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства. Прибутки та збитки повного товариства розпо­діляються між його учасниками пропорційно до їхніх ча­сток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено за­сновницьким договором або іншою угодою учасників.

Учасник повного товариства має право за згодою інших учасників товариства передати свою частку у складеному капіталі чи її частину іншому учасникові товариства або третій особі.

Повне товариство ліквідується на підставах, встановле­них Цивільним кодексом України, а також у разі, якщо в товаристві залишається тільки один учасник. Цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити таке товариство в інше господарське товариство у порядку, встановленому Цивільним кодексом України.

Командитним товариством визнається товариство, в якому разом з учасниками, які здійснюють від імені това­риства підприємницьку діяльність і відповідають за зобо­в'язаннями товариства солідарно усім своїм майном (повни­ми учасниками), є один чи кілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товари-

ства, у межах сум зроблених ними вкладів та не беруть участі в діяльності товариства.

Управління справами командитного товариства здійсню­ють тільки учасники з повною відповідальністю в порядку, встановленому для повного товариства.

Найменування командитного товариства має містити імена (найменування) всіх повних учасників, слова "коман-дитне товариство" або містити ім'я (найменування) хоча б одного повного учасника з доданням слів "і компанія", а також слова "командитне товариство". Якщо до наймену­вання командитного товариства включено ім'я вкладника, такий вкладник стає повним учасником товариства. До командитного товариства застосовують положення про по­вне товариство.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписують усі повні учас­ники. Засновницький договір, крім відомостей, передбаче­них ст. 88 Цивільного кодексу України, має містити такі відомості: про склад складеного капіталу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у скла­деному капіталі; сукупний розмір вкладів вкладників. Су­купний розмір вкладів вкладників не повинен перевищува­ти 50 % складеного капіталу повного товариства.

Товариством з обмеженою відповідальністю визна­ється засноване однією або кількома особами товариство, ста­тутний капітал якого поділений на частки визначених уста­новчим документом розмірів. Максимальна кількість учас­ників товариства з обмеженою відповідальністю встанов­люється законом. При перевищенні цієї кількості товариство з обмеженою відповідальністю підлягає перетворенню на акціонерне товариство протягом року, а із закінченням цьо­го строку — ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

У разі необхідності визначити взаємовідносини між со­бою особи, що засновують товариство з обмеженою відпо­відальністю, укладають письмовий договір. Договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю не є установчим документом. Установчим документом товари­ства з обмеженою відповідальністю є статут. Статутний капітал цього товариства складається з вартості вкладів його учасників.

Статут товариства з обмеженою відповідальністю крім відомостей, передбачених ст. 88 Цивільного кодексу Украї­ни, має містити відомості: про розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компе­тенцію органів управління і порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного форду; порядок передання (переходу) часток у статутному фонді.

Товариством з додатковою відповідальністю ви­знається засноване однією або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом. Учасники цього товариства несуть субсидіарну відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном в однаковому для всіх розмірі, кратному до вар­тості внесених ними вкладів, який визначається статутом. До товариства з додатковою відповідальністю застосовують правила Цивільного кодексу України про товариства з об­меженою відповідальністю — якщо інше не передбачено установчими документами товариства.

Акціонерним визнається товариство, статутний капітал якого поділений на певне число акцій; кожний учасник несе відповідальність за зобов'язаннями товариства лише у ме­жах належних цьому учаснику акцій.

Воно може бути створено юридичними та (або) фізични­ми особами, а також може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Установчим документом акціонерного товариства є його статут. Статутний капітал товариства визначає мінімальний розмір майна товариства, який гарантує інтереси його кредиторів. Він не може бути меншим, ніж розмір, передбачений законом.

Статут акціонерного товариства має містити відомості про розмір статутного капіталу, умови про категорії акцій, що випускаються товариством, про номінальну вартість і кількість їх, про права акціонерів, про склад і компетенцію органів управління товариством і про порядок ухвалення ними рішень, у тому числі з питань, рішення щодо яких приймається кваліфікованою більшістю голосів.

Який зміст статуту товариства з обмеженою відповідальністю ?

Установчим документом товариства з обмеженою відпо­відальністю є затверджений учасниками статут, зміст яко­го може бути таким.

Зразок статуту товариства з обмеженою відповідальністю

Статут затверджений Зареєстровано виконкомом Рішенням зборів Учасників Правобережної районної ради Товариства з обмеженою М.Дніпропетровська відповідальністю "Регул" Розпорядження Л6 __ Протокол ЛС° 1 від 20 серпня 200 _ р. "_" _200_р.

Голова виконкому __ Терещенко В.В.

СТАТУТ

ТОВАРИСТВА 3 ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "РЕГУЛ"

1. Загальні положення

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Регул", на­далі — "Товариство", створене відповідно до установчого догово­ру про утворення спільної часткової власності у формі господар­ського товариства як суб'єкта підприємницької діяльності, на підставі Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України "Про господарські товариства".

1.2. Цим Статутом регулюються правовідносини учасників спільної часткової власності, форми і засоби господарської діяльності, порядок формування його майна, розподілу прибутків, відшкоду­вання збитків, а також інші питання діяльності Товариства.

З дня державної реєстрації Товариство набуває прав юридич­ної особи, веде власний баланс, відкриває розрахунковий та інші необхідні рахунки в банках, одержує власну печатку й штамп, а також має інші необхідні для здійснення статутної діяльності атрибути.

1.3. Учасниками Товариства є:

— Филимонов Филимон Филимонович, що мешкає за адре­сою м. Дніпропетровськ, вул. Правди, 6.

— Сидоров Сидір Сидорович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Довженка, 1.

— Федоров Федір Федорович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Довженка, 9.

— Шевченко Тарас Петрович, що мешкає за адресою м. Дніп­ропетровськ, вул. Дніпровська, 3.

— Петров Петро Петрович, що мешкає за адресою м. Дніпро­петровськ, вул. Леніна, 5.

1.4. Юридична адреса товариства: 491111, Дніпропетровськ, вул. Гагаріна, 11.

1.5. Метою утворення Товариства є об'єднання фінансових засобів учасників для здійснення підприємницької діяльності у комерційній та виробничій сферах.

1.6. Предмет діяльності Товариства:

— виробництво будівельних матеріалів та конструкцій;

— промислове і цивільне будівництво;

— виробництво та переробка сільськогосподарської продукції;

— оптова і роздрібна торгівля, комісійні, представницькі, по­стачальницько-збутові послуги на ринку товарів народного спо­живання, продукції виробничо-технічного призначення, сільсько­господарської продукції та сировинних ресурсів (включно нафто­продуктів);

— організація підприємств громадського харчування;

— рекламно-інформаційна діяльність.

Види діяльності, які потребують спеціального дозволу, здій­снюються Товариством після одержання відповідних ліцензій.

2. Статутний фонд, майно Товариства, планування і фінанси

2.1. Статутний фонд Товариства, визначений відповідно до Установчого договору, становить 20 000 грн і включає такі внес­ки учасників Товариства:

— Филимонов Ф.Ф. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Сидоров С.С. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Федоров Ф.Ф. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Шевченко Т.П. — 4000 — 20 % статутного фонду;

— Петров П.П. — 4000 — 20 % статутного фонду. Не пізніше ніж за три дні до реєстрації Товариства кожний з Учасників зобов'язаний внести на тимчасовий рахунок Товари­ства ЗО % свого внеску (вкладу).Частина, яка залишилась, вно­ситься на рахунок Товариства протягом року з дня реєстрації. На повний вклад учасника Товариства видається свідоцтво, що є цінним папером.

2.2. Порядок збільшення статутного фонду, а також правовідно­сини, пов'язані з виділом частки (внеску) учасника та правона-ступництвом (спадкоємством), регулюються Установчим договором.

2.3. Джерелами формування основних засобів та обігових коштів Товариства, поряд з внесками, є:

— прибуток від господарської діяльності;

— прибуток від придбаних цінних паперів, дивіденди з інших джерел;

— кредити;

— інші, незаборонені законом джерела.

2.4. На основі власного майна Товариство, згідно з рішеннями зборів учасників, має право:

— засновувати філії, представництва та інші підрозділи;

— брати участь в інвестиційній діяльності шляхом входжен­ня в інші господарські товариства чи утворення дочірніх під­приємств;

— входити в асоціації та інші об'єднання підприємств;

— здійснювати усі види не заборонених законом правочинів;

— набувати, відчужувати, брати та здавати в оренду майно;

— одержувати патенти (свідоцтва) на об'єкти промислової (інтелектуальної) власності і авторського права;

— купувати акції та інші цінні папери з додержанням законо­давства про цінні папери.

2.5. Зборами учасників Товариства визначаються види, розмір, порядок створення та використання фондів. Поряд зі Статутним, обов'язковими є резервний фонд і фонд дивідендів.

2.6. Резервний фонд створюється у розмірі 25 % статутного фонду. Відрахування до резервного фонду здійснюється щороку в розмірі 5 % чистого прибутку Товариства до повного його форму­вання.

2.7. Фонд дивідендів створюється шляхом відрахування ча­стини чистого прибутку у розмірах, що визначаються зборами учасників залежно від результатів господарської діяльності.

2.8. Порядок формування та використання фондів Товариства встановлюється окремими Положеннями про фонди, що затвер­джуються зборами учасників Товариства.

2.9. Планування діяльності товариства здійснюється зборами учасників, а реалізацію цих планів здійснює виконавчий орган Товариства — адміністрація, яку очолює директор.

2.10. Структура, штати, форми оплати праці та інші внутріш­ньогосподарські акти, крім віднесених до компетенції зборів учас­ників, затверджуються директором Товариства.

3. Взаємовідносини учасників щодо майна Товариства, поря­док розподілу прибутків та відшкодування збитків

3.1. Учасники Товариства розпоряджаються його майном згідно з правом учасників сумісної часткової власності. Частка кожного з них у цьому майні пропорційна внескам у статутний фонд.

Рішення, пов'язані з розпорядженням майном, приймаються учасниками товариства спільно у порядку та за правилами, вста­новленими Установчим договором.

Питання виходу учасника з Товариства, виділу частки, вику­пу її Товариством, введення нових учасників та інші правовідно­сини сторін за Установчим договором розв'язуються відповідно до Установчого договору.

3.2. Розподіл прибутку Товариства здійснюється у пропорції до часток (вкладів) учасників у статутний фонд. Прибуток, за рішенням зборів учасників, може вкладатися у фонди Товариства.

Зміна частки учасника у статутному фонді допускається тільки згідно з рішенням зборів учасників.

3.3. За боргами Товариства його учасники несуть відпові­дальність у межах своїх часток у його майні.

Товариство не несе відповідальності за особисті зобов'язання учасника. У разі недостачі майна учасника, який відповідає за особисті зобов'язання, кредитори мають право вимагати виділу його частки в грошовому виразі.

Наслідки такого виділу і його правила визначаються Установ­чим договором.

Учасник, що завдав своїми діями збитки Товариству, відшко­довує ці збитки за рахунок своєї частки в майні Товариства з відпо­відним її зменшенням, аж до виключення учасника зі спрямуван­ням його частки в майні Товариства на відшкодування збитків. У разі недостатності цього майна учасника невідшкодована частина стягується згідно з цивільним судочинством.

3.4. Виключення учасника з Товариства може мати місце і за порушення положень цього Статуту, Установчого договору, а та­кож за невиконання обов'язків, покладених на нього зборами учасників, включаючи майнові (фінансові) зобов'язання, а також на підставах, передбачених Установчим договором.

3.5. Матеріальна відповідальність посадових осіб та інших працівників Товариства здійснюється за правилами та в порядку, встановленому законодавством про працю.

4. Органи управління, порядок їх формування і компетенція

4.1. Вищим органом управління Товариством є збори його учасників — громадян, зазначених у ст. 2.1 Статуту.

У разі введення до складу учасників нових осіб, у тому числі юридичних, вони входять до складу вищого органу управління. Юридичну особу на зборах учасників представляє її уповноважений.

Збори обирають голову на річний термін. Голова зборів учас­ників товариства готує питання, що підлягають розгляду на збо­рах, фіксує рішення зборів у книзі протоколів. Він не має права втручатися у господарсько-розпорядчі функції адміністрації То­вариства.

У разі прийняття зборами учасників рішень кожний з учас­ників Товариства має кількість голосів, пропорційну його частині у статутному фонді.

4.2. До компетенції зборів учасників Товариства належать такі питання:

а) визначення основних напрямів діяльності Товариства, за­твердження його планів і звітів про їх виконання;

б) зміна Статуту;

в) обрання і відкликання керівника адміністрації (виконавчо­го органу Товариства) та голови ревізійної комісії;

г) затвердження річних звітів Товариства, включаючи його філії, та висновки ревізійної комісії, встановлення порядку роз­поділу прибутку та покриття збитків;

д) утворення, реорганізація і ліквідація дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження Положень про них, а на час між зборами учасників цю функцію виконує директор Това­риства;

е) прийняття рішень про притягнення до майнової відповідаль­ності посадових осіб Товариства, що призначаються зборами, з виконанням цієї функції директором щодо інших посадових осіб Товариства;

є) затвердження правил розпорядку та інших внутрішніх до­кументів Товариства, що готуються директором, крім віднесених зборами учасників до компетенції директора;

ж) визначення умов праці посадових осіб Товариства, дочірніх підприємств, філій та представництв, тільки в частині осіб, що призначаються зборами учасників;

з) зміна статутного фонду;

і) встановлення розміру, форми та порядку внесення учасни­ками додаткових внесків, а також прийняття рішень про при­дбання Товариством частки учасників;

к) виключення учасника з Товариства.

Одностайність у вищому органі необхідна у разі прийняття рішень з питань, перелічених у пунктах "а", "б" і "к" цієї статті.

Прийняття рішень у зазначених вище пунктах є винятковою компетенцією зборів учасників Товариства.

З усіх інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів.

4.3. Збори учасників вважаються правомочними, якщо на збо­рах присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більше ніж 60 % голосів, а з питань, що вимагають одностайності, — усі учасники.

Будь-хто з учасників має право вимагати розгляду внесеного ним питання за умови, що воно було ним внесено на збори не пізніше ніж за 25 днів до їх початку.

Книга протоколів повинна бути у будь-який час представлена учасникам. На їх вимогу голова зборів видає посвідчені ним витя­ги з книги протоколів.

4.4. Збори учасників проводяться не рідше одного разу на квартал. Позачергові збори учасників скликаються головою, якщо цього вимагають інтереси Товариства в цілому, а також на вимогу керівника адміністрації чи голови ревізійної комісії. Право на позачергове скликання зборів мають учасники, що мають у су­купності не менш як 20 % голосів.

Збори учасників мають право приймати рішення з питань, не внесених до порядку денного зборів.

4.5. Виконавчий орган (адміністрацію) Товариства очолює директор, що обирається (чи призначається) з учасників Товари­ства або осіб, не є його учасниками.

З директором допускається укладення трудового контракту. Директор не може бути головою зборів учасників Товариства.

Директор вирішує усі питання діяльності Товариства, крім віднесених до виняткової компетенції зборів учасників.

Збори учасників можуть винести рішення про передачу части­ни прав, що належать їм, — до компетенції директора.

Директор підзвітний зборам учасників й організує виконання їх рішень.

Директор має право: без доручення представляти Товариство у взаємовідносинах з фізичними та юридичними особами, органами державної влади та управління, судовими закладами; відкривати рахунки Товариства в банках та проводити операції з ними; укла­дати правочини від імені Товариства; видавати накази і розпоря­дження, обов'язкові для усіх співробітників Товариства; здійсню­вати прийняття та звільнення працівників, застосовувати до них стягнення та заохочення; розробляти плани, положення, інструкції та інші акти внутрішнього регулювання діяльності Товариства.

Директор не має права без згоди зборів учасників здійснювати правочини від імені Товариства на свою користь (а також в інте­ресах своїх корпоративних прав поза цим Товариством).

Відкликання директора з посади здійснюється зборами учас­ників на підставах, передбачених КЗпП України, цим Статутом і умовами трудового контракту.

4.6. Контроль за діяльністю адміністрації здійснюється реві­зійною комісією в кількості трьох осіб на чолі з головою комісії, що призначаються зборами учасників.

Директор і головний (старший) бухгалтер не можуть бути членами ревізійної комісії.

Перевірка діяльності адміністрації здійснюється ревізійною комісією за дорученням зборів учасників, з власної ініціативи або на вимогу окремих учасників. Ревізійна комісія має право вимага­ти від посадових осіб Товариства надання їй усіх необхідних мате­ріалів, бухгалтерських чи інших документів і особистих пояснень.

Ревізійна комісія направляє результати проведених нею пере­вірок зборам учасників Товариства.

Ревізійна комісія складає підсумок за річними звітами та ба­лансами. Вона зобов'язана вимагати позачергового скликання зборів учасників, якщо постала загроза інтересам Товариства чи мають місце зловживання посадових осіб Товариства.

5, Зовнішньоекономічна діяльність

5.1 Зовнішньоекономічну діяльність Товариство здійснює відповідно до статутних напрямів діяльності як самостійно, так і при посередництві спеціалізованих підприємств, організації цієї сфери діяльності.

5.2. Товариство має право на власний рахунок і на одержання кредитів від своїх зарубіжних партнерів, з додержанням законо­давства України про валютне регулювання і контроль.

5.3. Для реалізації цієї діяльності Товариство має право відкри­вати за межами України свої дочірні підприємства, представни­цтва та інші підрозділи.

6. Трудовий колектив, повноваження його органів, соціальна діяльність Товариства

6.1. Трудовий колектив Товариства складається з усіх грома­дян, що перебувають у трудових відносинах з Товариством. Чле­нами трудового колективу можуть бути учасники Товариства.

6.2. Інтереси трудового колективу представляє його виборний орган — профспілковий комітет, порядок обрання та компетен­ція якого визначені законодавством про професійні спілки.

6.3. Головною формою регулювання відносин між адміністра­цією та трудовим колективом є колективний договір, що укла­дається щороку, зміст якого повинен відповідати Закону України "Про колективні трудові договори".

6.4. Товариство забезпечує безпечні умови праці та несе відпо­відальність за шкоду, завдану працівникові з вини Товариства.

6.5. Товариство здійснює професійну підготовку та перепідго­товку працівників, надає пільги тим, що навчаються.

6.6. За узгодженням між адміністрацією і органом, який пред­ставляє трудовий колектив, у Товаристві можуть встановлювати­ся додаткові пільги працівникам за рахунок коштів Товариства.

7. Умови ліквідації, реорганізації Товариства

7.1. Припинення діяльності Товариства здійснюється шляхом реорганізації чи ліквідації.

7.2. Товариство ліквідується:

— згідно з рішенням зборів учасників;

— згідно з рішенням суду;

— у порядку, встановленому Законом України "Про відновлен­ня платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

7.3. Реорганізація Товариства здійснюється за рішенням зборів учасників, з додержанням вимог законодавства про правонаступ-ництво.

Розподіл майна Товариства, що ліквідується, здійснюється між його власниками відповідно до Установчого договору. За наявності спору розподіл припиняється до судового рішення за суттю спору.

7.4. У разі ліквідації Товариства орган, який виніс рішення про ліквідацію, створює ліквідаційну комісію, яка діє відповідно до ст. 20 Закону України "Про господарські товариства".

7.5. Товариство вважається ліквідованим з дня внесення за­пису про ліквідацію до державного реєстру.

Голова зборів учасників

товариства з обмеженою відповідальністю

"Регул"____________ (Шевченко Т.П.)

Які правові форми участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у відносинах, що регулюються цивільним законодавством?

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади мають певне майно. Як власник ці суб'єкти на свій розсуд володіють, користуються і розпоряджаються майном, що їм належить. Майно і становить основу їхньої участі у цивільно-правових відносинах. Наприклад, державну влас­ність становлять: майно, що забезпечує діяльність Верхов­ної Ради України та утворених нею державних органів; май­но Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; система транспорту загального користування, зв'яз­ку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

кошти державного бюджету; Національний банк України та інше майно. Держава може бути також суб'єктом спільної власності за участю всіх суб'єктів цивільного права.

Держава діє у відносинах, що регулюються цивільним законодавством на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Вона може створювати юридичні особи публічно­го права (державні підприємства, навчальні, лікувальні, культурно-освітні заклади тощо) у випадках та в порядку, передбачених законом, а також створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не вста­новлено законом.

Як учасник цивільних правовідносин держава діє через органи державної влади у межах їхньої компетенції, вста­новленої актами, які визначають статус цих органів. Вона може брати участь у зобов'язальних відносинах. Наприклад, держава випускає облігації державної позики, а утримувачі їх вступають у цивільно-правові відносини з державою.

Зобов'язальні відносини виникають щодо державного кре­диту, випуску казначейських зобов'язань тощо. Цивільно-правові відносини виникають при відшкодуванні майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а також у випадках стягнення у дохід держави з осіб, засуджених за вчинення злочинів, коштів, витрачених на стаціонарне ліку­вання потерпілих громадян при заподіянні шкоди їхньому здоров'ю в результаті злочинних дій.

Такі правовідносини виникають також при відшкоду­ванні організаціями та громадянами збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону природи. Законо­давство передбачає низку підстав, з яких до держави пере­ходять певні правомочності в галузі права інтелектуальної власності та ін.

За своїми зобов'язаннями держава відповідає своїм май­ном, крім майна, на яке законом заборонено звертати стяг­нення.

Автономна Республіка Крим і територіальні громади також діють у відносинах, що регулюються цивільним за­конодавством, на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Вони, як і держава, можуть створювати юридичні особи публічного та приватного права, брати участь у їх діяльності на загальних підставах. Майно цих суб'єктів становлять кошти їхніх бюджетів та інше майно, яке не закріплене за створеними ними юридичними особами.

Автономна Республіка Крим діє через утворені неї орга­ни, а територіальні громади, — через органи місцевого са­моврядування цих утворень у межах компетенції, встанов­леної актами, які визначають їх статути. Автономна Рес­публіка Крим і територіальні громади відповідають за свої­ми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке зако­ном заборонено звертати стягнення.

Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, передбачених законом.

Юридичні особи, створені державою. Автономною Рес­публікою Крим, територіальними громадами, не відповіда­ють за зобов'язаннями відповідно держави. Автономної Республіки Крим, територіальних громад. Автономна Рес­публіка Крим та територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями одна одної, а також за зобов'язаннями держави.

Як класифікують речі у цивільному праві?

Вже зазначалося, що одним із елементів цивільних пра­вовідносин є об'єкт права. Об'єктом цивільних правовідно­син є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою у зазначені правові відносини.

Такі відносини можуть виникати заради придбання та перевезення речей, надання послуг, виконання права автор­ства на твори науки, літератури, мистецтва, захисту честі, гідності й ділової репутації та ін. Із цього можна зробити висновок, щооб'єкт цивільно-правових відносин, абоци­вільних прав, — це певне конкретне благо, з приводу яко­го суб'єкти вступають у правовідносини.

Такими благами можуть бути: особисті немайнові права фізичної особи, речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, ре­зультати інтелектуальної діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Речі є одним з основних видів об'єктів цивільного пра­ва, оскільки за їх допомогою задовольняються істотні по­треби особи.Річчю визнається предмет матеріального світу, який задовольняє потреби людей і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Держава встановлює відповідні правила поведінки лю­дей стосовно тієї чи іншої речі. На цій основі виник термін "правовий режим речей". Він є умовним (ніякого правового режиму речей, насправді бути не може) і встановлюється не для речей, а для поведінки людей стосовно тієї чи іншої речі (майна), зокрема щодо порядку володіння, користуван­ня, способів і меж розпорядження речами.

Цивільний кодекс України класифікує речі так.

Тварини є особливим об'єктом цивільних прав. На них поширюється правовий режим речі, крім випадків, встанов­лених законом. Правила поводження з тваринами встанов­люються законом. Тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обігу лише у випадках та порядку, встановлених законом.

Нерухомі та рухомі речі. До нерухомих речей нале­жать земельні ділянки та все, що розташовано на них і міцно з ними пов'язано, тобто об'єкти, переміщення яких без не­пропорційного збитку їх призначенню неможливе.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти як такі, що підля­гають державній реєстрації.

Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно переміщувати у просторі.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі (земля, будівлі, підприємства та ін.), обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають обов'яз­ковій державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів з нею є публічною і здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформа­цію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, пе­редбаченому законом.

Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинів з нею, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені в суді.

Подільні та неподільні речі. Подільною визнається річ, внаслідок користування якою кожна її частина збері­гає свої властивості цілого та не втрачає при цьому свого господарського (цільового) призначення (хліб, цемент, ріди­ни тощо).

Неподільною визнається річ, внаслідок поділу якої її частини втрачають властивості первісної речі та змінюють господарське (цільове) призначення (телевізор, автомобіль і т. ін.).

Індивідуально визначені речі та речі, що визнача­ються родовими ознаками. Індивідуально визначеною ви­знається річ, наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших речей і тим самим індивідуа­лізують цю річ. Індивідуально визначена річ є незамінною (наприклад, із партії телевізорів виділений один, або єдина у своєму роді картина художника Рєпіна "Запорожці").

Родовими визнаються речі, що визначаються родовими ознаками, властивими усім речам такого самого роду, та вимірюються числом, вагою, мірою. Речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними (цукор, борошно, цегла та ін.).

Правове значення поділу речей на індивідуально визна­чені і родові полягає в тому, що у разі загибелі індивідуаль­но визначеної речі боржник звільняється від обов'язку пе­редати подібну річ кредитору, але зобов'язаний виплатити останньому грошову компенсацію, тоді як у разі загибелі родових речей боржник, як правило, зобов'язаний переда­ти кредиторові інші подібні речі.

Споживчі та неспоживчі. Споживчими визнаються речі, які внаслідок одноразового їх використання знищу­ються або припиняють існування у первісному вигляді (про­дукти харчування, сировина). Неспоживчими визнаються речі, призначені для неодноразового використання, які збе­рігають при цьому свій первісний вигляд протягом трива­лого часу (автомобіль, будинок, одяг тощо).

Головна річ і приналежність. Часто речі перебува­ють у такому господарсько-цільовому зв'язку, за якого одна з них є головною, а інша — приналежною (скрипка і фут­ляр до неї, верстат і фреза до нього тощо).

Визначення головної речі й належності набуває актуаль­ності у зв'язку із закріпленням у Цивільному кодексі України поділу речей на нерухомі і рухомі. Так, при купівлі-продажу земельної ділянки як головної речі потрібно ви­значити приналежні їй речі — будівлі, дороги, все те, що на ній розташовано. Отже, головною річчю визнається само­стійна річ, пов'язана з іншою річчю (приналежністю), що покликана слугувати головній речі та пов'язана з нею спіль­ним господарським призначенням. Приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначається законодав­чими актами або договором.

Складовою речі є все те, що не може бути відокремле­не від неї без пошкодження або істотного знецінення речі. При переході права на річ складові не підлягають відокрем­ленню. Якщо різноманітні речі утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, яке ви­знається сутністю з'єднання, вони вважаються за одну річ (складна річ). Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі її складові, якщо договором не визна­чено інше.

Продукція, плоди та доходи. Використання деяких речей породжує появу нових, які поділяються на продук­цію, плоди та доходи. Продукцією, плодами та доходами визнається все те, що виробляється, добувається, дістається з речі або приноситься річчю (приплід тварин, плоди фрук­тових дерев, чи, наприклад, від речі, переданої в оренду, орендодавець одержав дохід у вигляді орендної плати). Продукція, плоди та доходи належать власнику речі, якщо інше не визначено законом або договором власника з іншою особою.

Гроші (валюта). До речей цивільне право відносить також гроші. Грошам властиві ознаки родових, подільних і замінних речей. Виконуючи функцію загального еквівален­та платежів, гроші є мірилом вартості всіх товарів, інстру­ ментом, що забезпечує їх обіг, засобом забезпечення їх цінності. Гривня — це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до прийняття за номіналь­ною вартістю на всій території України. Іноземна валюта може використовуватись у випадках і в порядку, передба­чених законом. Види майна, що визнаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними також встановлюються законом.

Майно. Майном як особливим об'єктом визнаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обо­в'язки. Наприклад, підприємством як майновим комплек­сом визнається єдиний майновий комплекс, що використо­вується для здійснення підприємницької діяльності. Під­приємство в цілому або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди тощо та інших право-чинів, пов'язаних із встановленням, зміною та припинен­ням речових прав.

Що таке цінні папери як об'єкт цивільного права?

Одним із видів матеріальних об'єктів цивільних право­відносин, що нині широко застосовуються як у господар­ському обігу в межах України, так і у сфері зовнішньоеко­номічної діяльності, єцінні папери. Призначення цінних паперів полягає в засвідченні права їх законних держателів на цінності, що в них зазначені, та забезпечення одержання саме цих цінностей.

Отже, цінні папери є документом встановленої фор­ми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошо­ве або інше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, і власником та передба­чають виконання зобов'язання згідно з умовами їх ви-

пуску, а також можливості передачі прав, що виплива­ють із цих документів, іншим особам. З переданням цінного папера переходять усі права, які посвідчуються ним, у сукупності.

Цивільний кодекс України визначає, що в цивільному обігу нашої держави використовуються такі групи цінних паперів:

а) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статут­ному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зо­крема у вигляді дивідендів та частини майна при ліквідації емітента;

б) боргові цінні папери, які засвідчують відносини пози­ки і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визна­чений строк кошти відповідно до зобов'язання;

в) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом стро­ку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінан­сових та (або) товарних ресурсів;

г) товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

Види цінних паперів та порядок їх обігувстановлю­ються законом. Цінні папери можуть випускатися в доку­ментарній та бездокументарній формах.

Цінний папір має бути складений у визначеній законом формі та містити всі необхідні реквізити, перелік яких щодо конкретних видів цінних паперів встановлюється законо­давством. Наслідком відсутності обов'язкових реквізитів цінного папера або невідповідності цінного папера встанов­леній для нього формі є недійсність такого папера.

Цінні папери характеризуються також можливістю пе­редачі грошових та інших прав, що випливають із цих до­кументів, іншим особам. Залежно від способу визначення уповноваженої особи, яка є власником цінного папера, такі папери поділяють наіменні, ордерні тацінні папери на пред'явника. Залежно від того, до якого з цих видів нале­жить цінний папір, визначається і спосіб його передачі.

Іменним цінним папером є документ, у тексті якого за­значений його власник. Однак для легітимації володільця цінного папера як суб'єкта прав, необхідно, щоб його ім'я було зазначено не лише у тексті цінного папера, а й у реєстрі власників цінних паперів.

Іменні цінні папери можуть переходити від одних до інших осіб, однак це пов'язано з виконанням певних фор­мальностей. Так, для передачі іменного цінного папера (на­приклад акції) необхідно поставити на ньому передаваль­ний запис і внести відповідні зміни до реєстру власників іменних цінних паперів. До іменних цінних паперів нале­жать:акції, ощадні сертифікати, облігації.

Ордерним цінним папером є документ, держатель якого легітимований як об'єкт зазначеного в ньому права, якщо на цьому держателі зупиняється безперервний ряд переда­вальних записів. Ордерні цінні папери передаються шля­хом вчинення на них передавального запису — індосамен­ту, який може бути іменним або бланковим.

При вчиненні іменного індосаменту вказується ім'я осо­би, що передає цей документ (індосант), а також ім'я набу­вача (індосата). У разі передачі ордерного цінного папера шляхом вчинення бланкового передавального запису індо­санту достатньо просто поставити у документі свій підпис. Держатель ордерного цінного папера, до якого він перейшов через бланковий індосамент, може у будь-який час вписати своє ім'я в документ. Найбільш поширеними ордерними цінними паперами єконосамент і вексель.

Однією з основних відмінностей між іменними і ордер­ними цінними паперами є те, що у разі передачі іменного цінного папера відчужувач (індосант) відповідає не тільки за дійсність права, яке випливає з документа, а й за його здійснення. При цьому особа, що видала цінний папір, ти всі особи» що індосували його, відповідають перед закон­ним володільцем цього папера солідарне.

Під цінними паперами на пред'явника розуміють папе­ри, володіння якими безпосередньо забезпечує можливість здійснення виражених у них прав. Здійснити право за цінними паперами на пред'явника може особа, що його пред'явить. Ці папери передаються шляхом простої пере­дачі документа новому держателю. Вони випускаються без зазначення особи, яка має право на цінність за документом.

Особа, що видала цінний папір, та всі особи, що індосува­ли його, відповідають перед її законним володільцем. Відмо­ва від виконання зобов'язання, посвідченого цінним папе­ром, з посиланням на відсутність підстави зобов'язання або на його недійсністьне допускається. У разі задоволення вимоги законного володільця цінного папера про виконання усього посвідченого цим папером обов'язку одною або кілько­ма особами з числа тих, хто зобов'язався за цінним папером, вони набувають права зворотної вимоги (регресу) щодо інших осіб, які зобов'язалися за цінним папером.

Володілець цінного папера, щодо якого встановлено фальшування або підробку, має право виставити особі, яка передала йому папір, вимоги про належне виконання зобо­в'язання, посвідченого цим папером та про відшкодування збитків.

Що розуміють під терміном "правочин"? Які загальні вимоги, додержання яких необхідне для його чинності?

До найпоширеніших юридичних фактів належатьпра­вочини, тобто дії суб'єктів, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відо­мо, що дії як юридичні факти, завжди мають вольовий ха­рактер і поділяються на правомірні і неправомірні.

Правочином є правомірна дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обо­в'язків (наприклад, придбання майна шляхом купівлі-про­дажу, передача землі в оренду, дарування, складання запо­віту та ін.).

У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути вираже­на зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а та­кож моральним засадам громадянського суспільства.

Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залеж­но від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчи­нення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами).

Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т. ін. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, за­стосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону.

Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то цедвосторонній правочин (договори ку­півлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення і т. ін.). Для виникненнябагатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Напри­клад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо.

Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержан­ня письмової форми є недійсними. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, повинен бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

Письмово мають вчинятися: правочини між юридични­ми особами; правочини між фізичними та юридичними осо­бами; правочини фізичних осіб між собою на суму, що пе­ревищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу.

Правочини, вчинені письмово, потребуютьнотаріаль­ного посвідчення лише у випадках, передбачених законом або договором. Нотаріальне посвідчення правочину здій­снюється нотаріусом або посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої дії, шляхом вчинен­ня на документі, в якому викладено текст правочину, по-свідчувального напису. Слід пам'ятати, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише того право-чину, який відповідає загальним вимогам його чинності, передбаченим Цивільним кодексом України.

Державній реєстрації підлягають правочини лише у випадках, передбачених законом. Такі правочини вважа­ються вчиненими з моменту державної реєстрації. Порядок реєстрації, перелік органів, які здійснюють реєстрацію, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами.

Якщо у правочині не вказано місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вира­ження волі сторони, а місцем вчинення двостороннього правочину є місце одержання згоди (акцепту) на пропози­цію укласти договір.

Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього. Але якщо такою відмовою від право-чину порушено права іншої особи, ці права підлягають за­хисту. Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній право-чин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у разі, якщо його умови повністю ними виконано. Відмова від правочину вчиняється у тій самій формі, в якій правочин було вчинено. Правові наслідки відмови від пра­вочину визначаються домовленістю сторін.

Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони зустрічний обов'язок другої сторони, правочини поділяють на платні і безоплатні. Більшість правочинів є платними.

Залежно від моменту виникнення правочину правочини можна поділити нанонсенсуальні й реальні.

Для консенсуального правочину достатньо узгодження волі та дій учасників правочину. В момент, коли дії узго­джено відносно всіх істотних умов (а в передбачених зако­ном випадках ще й належним чином оформлено), правочин вважається укладеним. З цього моменту в сторін виника­ють відповідні права і обов'язки. Більшість правочинів е консенсуальними.

Для укладення реального правочину одного волевияв­лення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно та­кож вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються. Так, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується пе­редати в майбутньому іншій стороні (обдарованому) без­оплатно майно у власність. Право власності в обдарованого на подарунок виникає не з моменту укладення договору, а з моменту прийняття цього майна.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він пови­нен відповідати низці вимог, які називають умовами чин­ності правочину. За Цивільним кодексом України загальні вимоги, додержання яких необхідне для чинності право-чину, такі:

особи, що вчиняють правочин, повинні мати необ­хідний обсяг цивільної дієздатності (наприклад, вчинен­ня правочину особами, визнаними недієздатними, спричи­нює недійсність правочину);

зміст правочину не може суперечити вимогам за­кону. При цьому слово "закон" вживається в широкому ро­зумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у Цивільному кодексу України приписів. Наприклад, незаконним буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності фізичної та юридичної осо­би, якщо таке обмеження не передбачено законом;

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Єдність внут­рішньої волі і волевиявлення є характерною для правочи­ну, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевияв­лення означає, що справжня воля, справжнє бажання вчи­нити правочин відсутні. Такий правочин не може охороня­тися законом;

правочин має вчинятися у формі, передбаченій за­коном (наприклад, незаконним буде договір купівлі-прода­жу нерухомого майна, здійснений в усній формі, оскільки Цивільний кодекс України встановлює для цих договорів обов'язковість письмової форми, нотаріального посвідчен­ня, а також державної реєстрації);

правочини, що вчиняються батьками (усиновлюва-чами), не можуть суперечити інтересам їхніх непов­нолітніх дітей (наприклад, незаконним буде відчуження батьком майна дитини, яка стала його власником у резуль­таті спадкування);

правочин має бути спрямований на реальне настан­ня правових наслідків, що обумовлені ним.

Вчинення правочину з порушенням хоча б однієї із за­значених умов визнається законодавством недійсним. Не-чинність правочину означає, що дія, вчинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які він був спрямований.

Які є підстави для визнання правочину недійсним? Які правові наслідки такого визнання?

Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а та­кож вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він про­сто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'яз­ки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. При­чому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом.

Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називаютьнікчем­ним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинен­ня. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.

До нікчемних правочинів належать такі:

правочин, вчинений малолітньою особою за межа­ми її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким мало­літня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана та­кож відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного

правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;

правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного;

видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

укладати договори, які підлягають нотаріальному посвід­ченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути ви­знаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізич­ної особи, над якою встановлено опіку або піклування;

правочин, вчинений недієздатною фізичною особою. Дієздатна сторона зобов'язана повернути опікунові не­дієздатної особи все те, що вона одержала за цим правочи-ном, а опікун зобов'язаний повернути дієздатній стороні все, що недієздатна особа одержала за цим правочином. Дієздатна сторона зобов'язана також компенсувати опіку­нові недієздатної особи чи членам його сім'ї моральну шко­ду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припусти­ти такий її стан.

Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчи­нений недієздатною особою. Правочин вважається схвале­ним, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив претензії другій стороні. У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочи-ни, вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними;

правочин, який порушує публічний порядок. Таким вважається правочин, якщо він був спрямований на пору­шення конституційних прав і свобод людини і громадяни­на, знищення, пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави. Автономної Республіки Крим, територіаль­ної громади, незаконне заволодіння ним;

односторонній правочин, у якому недодержано ви­моги закону про нотаріальне посвідчення. Суд може ви­знати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обста­вина, яка не залежала від її волі;

договір, у якому сторони не додержали вимог зако­ну про його нотаріальне посвідчення. Однак, якщо сторо­ни домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухи­ляється від його нотаріального посвідчення, суд може ви­знати такий договір дійсним. У цьому разі нотаріальне по­свідчення договору не потрібне;

правочин, яким скасовується чи обмежується відпо­відальність за умисне порушення зобов'язання;

• правочин щодо забезпечення виконання зобов'язан­ня, вчинений із недодержанням письмової форми;

• правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'яз­ки. Наприклад, нікчемним буде правочин, укладений між особами про відмову від складення заповіту.

Якщо нікчемні правочини є недійсними від початку їх здійснення, незалежно від подання позову і рішення суду, то правочини, здійснені обмежено дієздатними без згоди їх піклувальників або під впливом обставин, що тимчасово паралізували волю одного або двох учасників сторін догово­ру, породжують відповідні права і обов'язки контрагентів, а отже, є дійсними.

Проте таку їх дійсність можуть оспорити відповідні особи в суді. Тому такі правочини називаються відносно дійсними, абооспорюваними. До них належать правочини, вчинені:

• неповнолітньою особою, віком від 14 до 18 років (без згоди батьків, піклувальника);

• фізичною особою, що обмежена у дієздатності (без зго­ди піклувальника);

• дієздатною фізичною особою, яка в момент вчинення не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними;

• фізичною особою під впливом помилки;

• фізичною особою під впливом обману;

• фізичною особою під впливом насильства;

• фізичною особою під впливом збігу тяжких обставин;.

• внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною;

• юридичною особою, яких вона не мала права вчиняти;

• фіктивні й удавані правочини.

Оспорювані правочини, визнані недійсними, вважаються такими з моменту їх здійснення.

Правові наслідки недійсності правочину такі:

а) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю;

б) сторони зобов'язані повернути одна одній у натурі все, що одержали на виконання цього правочину, а в разі не­можливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які діють на момент взаємних розра­хунків;

в) наслідки недійсності нікчемного правочину, передба­чені законом, не можуть змінюватись домовленістю сторін;

г) недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.

Зразок позовної заяви до суду про визнання удаваного правочину недійсним

До Кіровського місцевого

районного суду

м. Дніпропетровська

Позивач:

Даниленко Іван Володимирович,

м. Дніпропетровськ,

б-р Шевченка, 100, кв. 10

Відповідач:

Ковальова Тамара Олексіївна, м. Дніпропетровськ, вул. Попова, 16, кв. 1

Ціна позову __________

ПОЗОВНА ЗАЯВА

У грудні 2003 р. з моєї вини було заподіяно шкоду автомобілю "Волга", який належить на праві власності Ковальовій Т.О.

Вона вимагала відшкодувати заподіяні збитки у тижневий термін у сумі, еквівалентній 2835 доларам США.

Не маючи у наявності зазначеної суми, я не зміг у такий стис­лий термін відшкодувати збитки.

Тоді Ковальова Т.О., як голова ГБК "Зірка", членом якого я є, запропонувала оформити правочин дарування їй гаража, що на­лежить мені.

Я вимушений був погодитися, і 20 грудня 2003 р. ми уклали правочин, засвідчений 2-ю Дніпропетровською нотаріальною кон­торою, згідно з яким я подарував Ковальовій Т.О. гараж № 11 у ГБК "Зірка".

При цьому ми домовились у присутності Шпака Андрія Анд­рійовича, що в разі відшкодування завданих мною збитків, Кова­льова Т.О. зобов'язується повернути мені гараж.

Ця домовленість підтверджується також розпискою Ковальо­вої Т.О. від 28 грудня 2003 р., в якій вона зазначила, що отрима-

ла від мене на відшкодування збитків суму, еквівалентну 2656 доларам США, недоотримана сума еквівалентна 179 доларам СІЛА. У цій розписці Ковальова Т.О. зобов'язується повернути узятий під заставу гараж.

Недоотримана сума мною також була відшкодована Кова­льовій Т.О.

Однак вона під надуманими приводами "хвороба", "погана погода", "зайнятість" тощо відкладає повернення гаража, взятого під заставу.

Таким чином, обставини укладення правочину дарування га­ража та правовідносини, що при цьому виникли, засвідчують те, що правочин є удаваним, що приховує інший, який дійсно мав місце, а саме договір застави.

Тим паче, що з моменту здійснення правочину, так званого "договору дарування", і до цього часу я є членом ГБК і користу­юся гаражем, який мені належить. Проте, згідно з положеннями Цивільного кодексу України, договір дарування е безоплатним правочином і вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України, у разі, якщо правочин здійснено з метою приховати інший правочин (удава­ний правочин), до нього застосовуються правила, що регулюють той правочин, який сторони мали на увазі.

Отже, правовідносини, що виникли, повинні регулюватися ст. 1, 3, 4, 28 Закону України "Про заставу".

Відповідно до ст. 28 зазначеного Закону, право застави припи­няється з припиненням обов'язку, забезпеченого заставою.

На підставі ст. 203, 235 Цивільного кодексу України, ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу",

ПРОШУ:

1. Визнати договір дарування гаража № 11 у ГБК "Зірка", укладений між мною та Ковальовою Т.О. і засвідчений 2-ю Дніпро­петровською міською нотаріальною конторою 20 грудня 2003 р., реєстраційний № 218-3011, недійсним.

2. Застосувати до правовідносин, що виникли, правила ст. 1, З, 4, 28 Закону України "Про заставу".

3. Покласти на відповідача видатки, пов'язані з розглядом даної справи.

4. Як свідка викликати в судове засідання Шпака А.А., який мешкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Тимошенка, 3.

Додаток:

— копія договору дарування;

— розписка від 28 грудня 2003 р.;

— довідка ГБК "Зірка";

— копія позовної заяви;

— квитанція про сплату державного мита.

10 березня 2004 р. Даниленко І.В.

Що таке представництво? Які є види представництва?

Однією з форм здійснення суб'єктами належних їм цивіль­них прав та обов'язків є представництво.

Представництво — це правовід ношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиня­ти правочини від імені другої сторони, яку вона представ­ляє.

Значення представництва полягає в тому, що саме зав­дяки цьому інститутові цивільного права юридичні особи мають можливість повніше здійснювати свої повноважен­ня, забезпечувати свої інтереси в суді за допомогою юристів. Завдяки представництву стає можливою реалізація цивіль­них прав недієздатними особами, малолітніми.

Потреба представництва зумовлена й тим, що у випад­ках тривалої відсутності за місцем постійного проживання, тяжкої хвороби та інших обставин фізична особа не завжди має змогу особисто здійснювати надані їй законом можли­вості; отримувати пенсію, поштові перекази, заробітну пла-

ту, розпоряджатися майном, керувати транспортними за­собами, захищати свої інтереси в суді тощо. І саме в цих випадках їй на допомогу приходить представник.

Представник вчиняє юридичні дії, заступаючи місце особи, яку він представляє і від імені якої виступає. Саме ці ознаки відрізняють представництво від низки подібних відносин,

Залежно від того, ким визначається представник і на чому ґрунтується його повноваження, представництво ви­никає на підставідоговору, закону, акта юридичної особи таінших законних підстав. При цьому представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Своїми діями він неначе зв'язує особу, яку представляє, з третьою особою.

У представника ніяких прав і обов'язків з приводу пра­вочинів, укладених ним, не виникає. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на веден­ня переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

Розкриваючи суть представництва, необхідно наголоси­ти, що не будь-які правочини можуть бути вчинені пред­ставником. Наприклад, згідно положеннями Цивільного кодексу України заповіт має бути підписаний особисто за­повідачем і нотаріально посвідчений.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо іншої особи, представником якої він є одночасно, за винятком комерційного представництва.

Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Повноваження комерційного представника може бути підтверджено письмовою угодою між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Одночасне комерційне представництво різних сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, передбачених зако­ном. Наприклад, члени товарної біржі укладають відповідні договори з біржовими брокерами, обов'язки яких поляга­ють у виконанні доручень членів біржі на здійснення біржо­вих операцій (ст. 16 Закону України "Про товарну біржу"). Особливості комерційного представництва в окремих сфе­рах підприємницької діяльності встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Представниками можуть бути і юридичні особи у випад­ках, прямо передбачених статутом чи положенням про дану юридичну особу, тобто юридична особа вправі бути пред­ставником у межах своєї правоздатності (ст. 20 Закону України "Про об'єднання громадян", ст. 2 Закону України "Про товарну біржу").

Отже,договірне представництво це представництво, що ґрунтується на волі особи, яку представляють і яка осо­бисто визначає повноваження представника, як правило, шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору доручення. Наприклад, особа доручає вибраному нею пред­ставнику придбати для неї автомобіль за кордоном. У цьо­му разі повноваження представника (коло прав та обо­в'язків, які покладаються на нього, пов'язаних із придбан­ням автомобіля) визначаються особою, для якої цей авто­мобіль купується. І представник зобов'язаний діяти в ме­жах наданих йому повноважень.

Характерними ознакамизаконного представництва, по-перше, є те, що представник і його повноваження вста­новлюються нормативними актами (цивільними, господар­ськими, сімейними). Наприклад, батьки, опікуни виступа­ють представниками недієздатних осіб, малолітніх до 14 ро­ків у зв'язку з прямою вказівкою закону. По-друге, особа, яку представляють, не бере участі в призначенні представ­ника і не може особисто скасувати чи змінити повноважен­ня представника, оскільки ці повноваження визначені за­коном. Різновидом законного представництва є і так зване статутне представництво. За статутним представни­цтвом представниками виступають уповноважені органі­зації, яким їхнім статутом чи положенням надано право представляти інтереси цих організацій. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, правоуповноваженою на це її установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Представник зобов'язанийвчиняти правочини особи­сто. Але він може передати свої повноваження повністю або частково іншій особі, якщо це передбачено законом чи договором між особою, яку представляють, і представни­ком, або якщо представник був вимушений до цього обста­винами для охорони інтересів особи, яку представляє.

Представник, який передав свої повноваження на іншу особу, повинен сповістити про це особу, яку представляють, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані повноваження (замісника). При невиконанні цього обов'яз­ку на особу, яка передала повноваження, накладається відповідальність за дії замісника як за власні.

Передоручення оформляється нотаріально посвідченою довіреністю, строк якої не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано.

Що таке довіреність? Яким вимогам вона повинна відповідати?

Представництво, яке ґрунтується на договорі доручен­ня, може здійснюватися за довіреністю. Проте довіреність не тотожна договору доручення. Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою видачі доручення. На­приклад, матеріально відповідальній особі може бути вида­на довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.

Якщо доручення є договором про представництво, який визначає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами під­тверджують, які саме дії і яким саме чином повинен викону­вати представник, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено договором), то довіреність як документ підписує лише особа, яка видає її. Довіреність адресується насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, є домовленість, згідно з якою виконання всіх правочинів, що буде вчиняти представник, у межах довіреності, бере на себе той, кого він представляє.

Довіреність від імені юридичної особи видається її орга­ном або іншою особою, уповноваженою на це установчими документами, з прикладенням печатки цієї юридичної особи.

Обсяг і зміст повноважень за довіреністю може бути різним. Тому є такі довіреності:разові (наприклад, дові­реність на вчинення одного правочину, чи отримання по­силки на пошті);спеціальні довіреності, які видаються на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (наприклад, довіреність експедитору на одержання від залізниці ван­тажів, що надходять на адресу підприємства);генеральні •довіреності, які видаються на здійснення багатьох і різно­манітних правочинів у необмеженій кількості (наприклад, довіреність на управління майном і його збереження).

Отже, довіреністю визнається письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представни­цтва перед третіми особами. Довіреність на вчинен­ня правочину представником може бути надана осо­бою, яку представляють, безпосередньо третій особі.

Тобто це документ, що підтверджує право представника на вчинення певних дій за рахунок і від імені особи, яку представляє, з третіми особами.

Закон вимагає, щоб довіреність було складено у пись­мовій формі, тому поза письмовою формою немає довіре­ності. Форма довіреності має відповідати формі, в якій вчи­няється сам правочин.

Строк дії довіреності зазначається у самій довіреності. Якщо строк дії не зазначено, довіреність зберігає чинність до її припинення. Довіреність, у якій не зазначено дату її вчинення, є нікчемною.

Особа, що видала довіреність, може у будь-який час ска­сувати довіреність, а представник має право відмовитися від вчинення дій, визначених довіреністю.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

• завершення строку довіреності;

• скасування довіреності особою, що її видала;

• відмови представника від вчинення дій, що були ви­значені довірителем;

• ліквідації юридичної особи, від імені якої видано до­віреність;

• ліквідації юридичної особи, якій видано довіреність;

• смерті особи, яка видала довіреність, визнання особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсут­ньою (у разі смерті особи, яка видала довіреність, представ­ник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення необхідних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до збитків);

• смерті особи, якій видано довіреність, визнання цієї особи недієздатною, обмеженою у дієздатності або безвісно відсутньою.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність і передоручення.

З припиненням представництва за довіреністю представ­ник або його правонаступники повинні негайно повернути довіреність.

Треба підкреслити, що особа яка видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передору­чення. Угода про відмову від цього права є нікчемною. Про рішення скасувати довіреність особа повинна негайно спо­вістити представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано цю довіреність. Зако­ном можуть бути передбачені випадки, коли дозволяється видавати безвідкличні довіреності на певний строк.

Права та обов'язки, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або по­винен був довідатися про припинення дії довіреності, збе­рігають чинність для особи, що видала довіреність, і її пра­вонаступників щодо третіх осіб.

Представник також має право відмовитися від вчинен­ня дій, визначених довіреністю, про що він зобов'язаний негайно повідомити особу, яка видала цю довіреність. Але представник не може відмовитися від вчинення дій, визна­чених довіреністю, якщо дії були невідкладними, і такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, або іншим особам.

До нотаріально посвідчених довіреностей прирівню­ються:

а) довіреності військовослужбовців та інших осіб, що перебувають на лікуванні у госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальником такого закладу, його заступником з медичної частини, стар­шим чи черговим лікарем;

б) довіреності військовослужбовців, а в пунктах дисло­кації військових частин, з'єднань, установ і військово-на­вчальних закладів, де немає нотаріусів чи органів, що вчи­няють нотаріальні дії, також довіреності робітників і служ­бовців, членів їхніх сімей і членів сімей військовослуж­бовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ і закладів;

в) довіреності осіб, що перебувають у місцях позбавлен­ня волі, посвідчені начальником місць позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержан­ня винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і

стипендій, вкладів осіб у банках і на одержання кореспон­денції, в тому числі грошової і посилкової, а також на вчи­нення інших правочинів у простій письмовій формі може бути посвідчена також організацією, в якій довіритель пра­цює або навчається, житлово-експлуатаційною організацією за місцем його проживання та адміністрацією стаціонарно­го закладу, в якому він перебуває на лікуванні.

Зразок довіреності на одержання грошей

ДОВІРЕНІСТЬ м. Дніпропетровськ 20 жовтня 2003 р.

Я, Михайленко Станіслав Ігоревич мешкаю за адресою: м. Дніп­ропетровськ, вул. Чичеріна, 91, кв. 25, довіряю громадянинові Артюру Андрію Романовичу, який мешкає в м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 40, кв. 5, одержати у касі комісійного магазину № 13м. Дніпропетровська гроші в сумі вісімсот (800) гривень, що належать мені за реалізовані речі згідно з квитанцією № 2340110, і виконати всі дії, пов'язані з цим дорученням.

Строк дії довіреності — два місяці.

Михайленко С.І.

Двадцятого жовтня 2003 р. ця довіреність посвідчена мною, Авраменком П.С., начальником житлово-експлуатаційної конто­ри за місцем проживання Михайленко С.І.

Довіреність підписана Михайленком Станіславом Ігоровичем у моїй присутності. Особу довірителя встановлено, дієздатність його перевірено.

Начальник КЖП Авраменко П.С. Печатка

Що таке представництво без повноважень та вчинення правочинів з перевищенням повноважень?

Повноваження представника — це те коло прав і обо­в'язків, які покладаються на нього. Без повноважень немає представництва. Як зазначалося виїде, повноваження пред­ставника можуть визначатися самою особою, яку представ­ляють, при договірному представництві, а при законному представництві повноваження визначаються законом.

Зовнішній ефект представництва, тобто здійснення пред­ставником дій у відносинах з третіми особами, базується на повноваженнях представника, які повинні бути виражені в об'єктивній формі, доступній сприйняттю заінтересованою особою.

Представник зобов'язаний діяти в межах наданих йому повноважень. Представництво без повноважень — це той випадок, коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належних повноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителя за довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закін­чився строк її дії; довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом таке посвідчення обов'язко­ве; особу, яка видала довіреність, визнано обмежено дієздат­ною або безвісно відсутньою тощо).

За загальним правилом, правочини, здійснені особою без повноважень, юридичних наслідків для довірителя не по­роджують. Наприклад, буде вважатися представництвом без повноважень передача своїх повноважень представником іншій особі без повідомлення про це особи, яку він пред­ставляє. В результаті цих дій замісником було укладено правочин, що значно перевищує встановлену ціну. У цьому разі правочин, вчинений замісником, не створює цивільних прав та обов'язків для особи, яку представляють. А невиконання представником обов'язку повідомити про замісни­ка покладає на нього відповідальність за дії замісника як за власні.

Можливі випадки й перевищення повноважень при вчи­ненні правочинів самим представником. У цих випадках правочин, вчинений представником з перевищенням повно­важень, створює, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі наступ­ного схвалення правочину цією особою. Тобто якщо довіри­тель довірив особі придбати мотоцикл, а представник купив не тільки мотоцикл, а й коляску до нього, то у довірителя виникає обов'язок прийняти як виконане тільки мотоцикл.

Наступне схвалення правочину особою, яку представля­ють, створює, змінює і припиняє для цієї особи цивільні права та обов'язки щодо цього правочину з моменту його вчинення.

Отже, правочини, вчинені без повноважень або з переви­щенням повноважень, створюють, змінюють чи при­пиняють цивільні права та обов'язки лише в тих ви­падках, коли вони схвалені довірителем.

Що таке строки, терміни та позовна давність у цивільному праві?

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують аб­страктно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називають строками.

Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років фізична особа відсутня у місці постійного проживан­ня і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінте­ресованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Саме цей проміжок часу (три роки) і є строком.

Поряд з поняттям "строк" (визначається роками, міся­цями, тижнями, днями чи годинами) вживається поняття "термін", з яким пов'язується певний момент у часі, зокре­ма конкретна календарна дата або певна подія, що має не­одмінно настати.

Терміном визнається певний момент у часі, з настан­ням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями.

1. За підставами (джерелами) встановлення можна ви­ділити строки (терміни), які визначаються: законом, адмі­ністративним актом, правочином або рішенням суду.

2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні.

3. За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окре­мими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

Перебіг строку починається з наступного після кален­дарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями — то відповідного числа останньо­го місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного міся­цями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку. Але коли така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нота­ріуса, в суді), то строк закінчується в той час, коли в цій організації закінчується робочий день.

Наділяючи суб'єктів цивільних правовідносин певними правами та обов'язками, законодавець водночас піклується і про охорону цих прав і обов'язків. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим. Час надає право одному, водночас позбавляючи прав іншого. Наприклад, за­кінчення великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення по­зивача за захистом свого права породжує певну невизна­ченість у правових відносинах, у цивільному обігу.

Позовна давність — це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої пору­шено, може вимагати захисту чи примусового здійснен­ня свого права через суд.\

У цивільному праві застосовують два види строків по­зовної давності:

а)загальні;

б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність вста­новлюється тривалістю утри роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або ско­рочені, або подовжені.

Зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог:

1) про стягнення неустойки (штрафу, пені);

2) про спростування вміщених у засобах масової інфор­мації відомостей, що ганьблять честь, гідність, ділову репу­тацію (обчислюється від дня вміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довіда­лася чи повинна була довідатися про ці відомості);

3) про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі част­ки у праві спільної часткової власності;

4) у зв'язку з недоліками проданого товару;

5) про скасування договору дарування;

6) у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять років застосовується до ви­мог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впли­вом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Взаємною згодою сторони можутьзбільшувати позов­ну давність, встановлену законом, алескорочення позов­ної давності за угодою сторін не дозволяється.

Вимогу про захист порушеного права суд приймає до розгляду незалежно від закінчення позовної давності. По­зовна давність застосовується судом тільки за заявою сто­рони у спорі, зробленої нею до винесення судом рішення. Закінчення позовної давності, про застосування якої заяв­лено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Зміна осіб у зобов'язанні не має наслідком зміну позовної давності та порядку її обчислення.

Які є підстави для зупинення і переривання перебігу позовної давності?

За загальним правилом перебіг позовної давності почи­нається від дня, коли особа довідалася чи повинна була довідатися про порушення свого права. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений мо­ментом зажадання, перебіг позовної давності починається від моменту, коли у кредитора виникає право виставити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові на­дається пільговий строк для виконання (такої вимоги, об­числення позовної давності починається із закінченням за­значеного строку.

Перебіг позовної давності за вимогами про визнання не­дійсними та застосування наслідків про це до правочину, вчиненого під впливом насильства, погрози, обману почи­нається від дня припинення насильства, погрози, обману або від дня, коли позивач довідався чи повинен був довідатися про ці обставини. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності почи­нається від моменту виконання основного зобов'язання.

У житті обставини можуть скластися так, що позивач у зв'язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчас­но звернутися до суду. Законодавець враховує такі об'єк­тивні обставини і допускаєзупинення перебігу позовної давності. Таке зупинення означає, що до строку позовної давності не зараховується проміжок часу, протягом якого особа не мала можливості звернутися з позовом.

Відповідно до Цивільного кодексу України настання таких обставин є підставою для зупинення перебігу позовної давності:

1) якщо поданню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за цих умов подія (непереборна сила);

2) за встановленим Кабінетом Міністрів України відстро­ченням виконання зобов'язання (мораторій);

3) за зупиненням дії закону або іншого нормативно-пра­вового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебувають у складі Збройних Сил України, що переведені на воєнний стан.

При виникненні зазначених вище обставин перебіг по­зовної давності зупиняється на весь час існування цих об­ставин, а при припиненні цих обставин перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Перебіг позовної давності може бути не тільки зупине­но, а й перервано.

Переривання перебігу позовної давності відрізняється від її зупинення як за підставами, так і за юридичними наслідками. Загальною підставою для переривання перебігу позовної давності є звернення з позовом у встановленому порядку, тобто вчинення позову належним позивачем до належного відповідача і в належний суд, а також вчинен­ням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого зобов'язання (часткове виконання зобов'я­зання, письмове прохання про відстрочку боргу тощо).

Залишення позову без розгляду не перериває перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, вчинений у кримінальній справі, то перебіг позовної дав­ності, що почався до вчинення позову, зупиняється до на­бирання чинності вироком, яким позов було залишено без розгляду, а час, протягом якого давність була зупинена, не зараховується до тривалості позовної давності. Коли части­на строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново, — час, що сплинув до переривання, до нового стро­куне зараховується.

Таким чином, при зупиненні перебіг позовної давності зупиняється, а в разі переривання — перебіг позовної дав­ності починається спочатку.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винят­ками тих, які передбачено безпосередньо в Цивільному ко­дексі України або в інших нормативних актах.

Зокрема, позовна давністьмепоширюється:

а) на вимоги, що випливають з порушення немайнових прав, — крім випадків, передбачених законом;

б) на вимоги вкладників до кредитних установ про вида­чу вкладів;

в) на вимоги про відшкодування шкоди, завданої життю чи здоров'ю фізичної особи (крім випадків, передбачених законом);

г) на вимогу власника або інших осіб про визнання не­дійсними актів органів державної влади або органів влади Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування, якими порушуються права зазначених осіб щодо володін­ня, користування та розпорядження належним їм майном;

д) на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Законом може бути передбачено й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Що означає здійснення цивільних прав?

Зміст суб'єктивного цивільного права становлять мож­ливі дії уповноваженої особи. Таким чином, суб'єкт право­відносин шляхом здійснення певної поведінки задовольняє свої потреби та інтереси. Наприклад, зміст права власності полягає в тому, що власник здійснює володіння, користу­вання і розпорядження своїм майном, а в разі порушення цих прав може звернутися за захистом до суду.

Дії, які здійснює уповноважена особа, називають спосо­бами здійснення суб'єктивного права.

Отже, здійснення суб'єктивного цивільного права — це реалізація його змісту через вчинення уповноваженою осо­бою дій, що визначають можливість певної поведінки.

Цивільні права здійснюються у межах, наданих особі законами, іншими актами цивільного законодавства та до­говорами.

Здійснення тієї чи іншої дії залежить насамперед від характеру правової норми. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України покупець, при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного або інших термінів, встановлених обов'язковими для сторін правила­ми чи договором,має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

а) заміни на аналогічний товар належної якості;

б) відповідного зменшення купівельної ціни;

в) безоплатного усунення недоліків товару;

г) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповід­ним перерахуванням купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав.

У цьому разі уповноважена особа може обрати один із варіантів поведінки, передбаченої законом.

У деяких випадках здійснення суб'єктивного права мож­ливе лише за згодою особи, інтереси якої можуть бути пору­шені. Наприклад, для продажу частки у спільній власності продавець зобов'язаний повідомити у письмовій формі решту учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілейованої купівлі, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі.

Вибір способу здійснення суб'єктивного права залежить також від мети, яку ставить уповноважена особа. Напри­клад, якщо ця особа хоче передати своє майно безоплатно, то робить це шляхом дарування. У разі одержання грошо­вого еквівалента особа укладає договір купівлі-продажу, а— в разі отримання іншого майна — міни.

Особа може також відмовитися від свого майнового пра­ва. Але відмова від права власності на транспортні засоби, нерухомі речі повинна бути здійснена у порядку, встанов­леному законом.

Вибір способу здійснення права виявляється також у вчиненні дій особисто або через представника. Так, за дого­вором доручення, одна сторона (повірений) вчиняє від імені та за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому треба мати на увазі, що деякі дії можуть бути вчинені лише уповноваженою особою безпосередньо (наприклад, складання заповіту через представника не до­пускається).

Цивільний кодекс України зазначає, щоособи здійсню­ють свої цивільні права на власний розсуд. При цьому відмова від здійснення (нездійснення) особами своїх ци­вільних прав не буде підставою для їх припинення, крім випадків, передбачених законом.

Необхідно звернути увагу й на те, що особа, здійснюючи свої цивільні права, повинна додержуватися певних прин­ципів, закріплених у цивільному законодавстві. Межі вільного здійснення цивільних прав передбачають мож­ливість діяти так, як це визначено особі законами та дого­вором.

Неприпустимими є дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживан­ня правом в інших формах. Не допускається використання цивільних прав з метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим становищем на ринку. В умовах ринкової економіки важливе значення має належне здійснення права на підприємницьку діяльність.

Отже, межею здійснення суб'єктивного права може бути:

• порушення прав та інтересів інших осіб і держави;

• заподіяння шкоди навколишньому середовищу;

• дотримання моральних засад суспільства;

• порушення чинного законодавства.

Зловживання правом — це особливе цивільне правопору­шення, специфіка якого полягає в тому, що дії порушни­ка випливають з належних йому прав, але при цьому по­рушуються права та охоронювані законом інтереси інших осіб.

Відомі випадки, коли особа використовує свої права ви­ключно з метою заподіяння шкоди іншій особі (такі дії по­рушника називаютьсяшиканою). Шикана може мати як матеріальний, так і процесуальний характер.

Навмисне знищення власником належного йому майна з тим, щоб таким чином отримати вигідні страхові випла­ти, — це шикана в матеріальному розумінні.

Наприклад, позивач, аби "допекти" відповідачеві, звер­тається до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, наперед знаючи про безперспективність такого позо­ву. Адже доводити свою невинність повинен відповідач, а це, як відомо, несе для нього багато незручностей майнового й морального характеру. Це приклад процесуальної шикани.

Цивільний кодекс України встановлює, що не допуска­ються дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподі­яти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав цих вимог суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом.

Як виконується цивільний обов'язок?

Суб'єктивному цивільному праву відповідаєюридичний обов'язок. В основі обов'язку лежать певні нематеріальні та матеріальні блага, результати творчої діяльності, послу­ги тощо. Зобов'язана особа повинна вчинити певні дії (ак­тивний обов'язок) або утриматися від них (пасивний обо­в'язок). При виконанні цивільно-правового обов'язку забез­печується інтерес уповноваженої особи.

Водночас у цивільному обов'язку виражений інтерес держави. Він виявляється в тому, що держава заінтересо­вана в певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин. Тому держава встановлює певні норми поведінки фізичних і юридичних осіб. Метою поведінки зобов'язаної особи є припинення юридичного обов'язку. Цивільне законодавство встановлює, що зобов'язання припиняються виконанням, здійсненим належним чином.

Цивільний кодекс України визначає, що цивільні обо­в'язки виконуються в межах, встановлених договором, за­конами, іншими нормативно-правовими актами. Виконан­ня цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочен­ня та застосуванням санкцій, передбаченими договором, законами або іншими нормативно-правовими актами. Осо­ба не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Таким чином, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано певним принципам, визначальним із яких є принцип належного виконання обов'язку.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що повинні бути дотримані всі умови зобов'язання. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати у власність покупцеві майно відповідної кількості, якості, а покупець зобов'язується прийняти майно і спла­тити за нього певну грошову суму. Зазначені обов'язки по­винні бути виконані відповідно до всіх умов договору купівлі-продажу, тобто виконані належним чином в уста­новлений строк відповідно до вказівок договору, закону, а у разі відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Принцип належного виконання обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Зобов'язання повинно бути виконано завжди в тому місці, яке зазначено в дого­ворі, законі, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті цього зобов'язання.

Строк виконання обов'язку також має важливе значен­ня. Він може бути встановлений сторонами правовідношен-ня або законом. Наприклад, строк договору майнового най­му визначається за погодженням сторін, якщо інше не вста­новлено чинним законодавством.

Прикладом встановлення законом строку для виконання обов'язку можна назвати правові наслідки нез'явлення за­мовника за одержанням виконаної роботи. Відповідно до договору побутового підряду замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за договором, у строк, визначений у дого­ворі. Якщо замовник цього не зробив і після письмового попередження підрядника, то із закінченням двох місяців від дати такого попередження, підрядник може продати пред­мет договору за розумну ціну, а виторг, з відрахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести на депозит нота­ріальної контори на ім'я замовника. В цьому разі мають місце два терміни:перший погоджений сторонами в договорі, другий встановлений Цивільним кодексом України.

Дострокове виконання зобов'язання допускається у ви­падках, передбачених договором або законом, а також за згодою кредитора. Прострочення виконання цивільно-пра­вового обов'язку може потягнути несприятливі майнові наслідки для порушника.

Як правило, виконання обов'язку не здійснюється ча­стинами. Але уповноважена особа має право прийняти ви­конання в частках, якщо інше не передбачено договором, законом або не випливає із суті цього зобов'язання.

З принципом належного виконання тісно пов'язаний принцип реальноговиконання обов'язку. Особливе значен-

ня цей принцип має в господарських відносинах. Відомо, що не завжди сплата штрафних санкцій може задовольни­ти інтереси суб'єкта господарської діяльності, а тому важ­ливу роль відіграє виконання обов'язку в натурі: виконати певні дії, передати річ. При цьому право вимагати виконан­ня в натурі має кредитор, і боржник не може відмовитись від виконання цього обов'язку, крім випадків неможливості виконання, передбачених законодавством.

Якщо принцип належного виконання обумовлює вико­нання обов'язку відповідно до всіх умов зобов'язання, то реальне виконання стосується лише однієї умови — пред­мета обов'язку. Під останнім розуміють певні блага, з яки­ми пов'язані обов'язки. З передачею предмета зобов'язання або здійснення інших дій уповноважена особа набуває благ, які й становлять мету цивільних правовідносин.

Після належного виконання юридичного обов'язку пра­вовідносини між конкретними особами припиняються, ос­кільки досягнуто мети певного правовідношення. Уповно­важена особа реалізувала суб'єктивне право, якому відпо­відав певний юридичний обов'язок. Отже,носієм цивільно-правового обов'язку є особа, до якої звернуто вимогу до­говору або закону щодо дотримання певної поведінки.

Основні ознаки юридичного обов'язку можна визначи­ти так:

• юридичний обов'язок — це необхідність певної пове­дінки;

• вимога певної поведінки забезпечується законом;

• виконання цивільно-правового обов'язку пов'язане із суб'єктивним правом уповноваженої особи.

Таким чином,юридичний обов'язок — це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямо­вана на здійснення відповідного суб'єктивного права.

Що таке захист цивільних прав та інтересів?

Право на захист — це суб'єктивне цивільне право пев­ної особи, тобто вид і міра Ті можливої (дозволеної) пове­дінки із захисту своїх прав.

Воно випливає з конституційного положення: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" (ст. 55 Конституції України).

Отже, кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання. У сфері цивільних відносин крім прав є величезна кількість інте­ресів, як загальних, так і персоніфікованих. Наприклад, інтерес одного зі спадкоємців у виділенні йому конкретного майна в натурі чи інтерес матері у проживанні дітей саме з нею вважаються такими, що охороняються законом. Тобто кожна особа має право на захист свого права й інтересу.

Право на захист особа здійснює на власний розсуд. Ви­рішення особою, права та інтереси якої порушені, питання про те, подавати позов чи утриматися від цього,справа приватна. Але нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене.

Судова процедура захисту цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільно-правових відносин регламентується нині двома кодексами: Цивільним процесуальним кодексом України та Господарським процесуальним кодексом Украї­ни. Кожна особа має право звернутися до суду за захи­стом свого особистого чи майнового права або інтересу.

Суд може визнати незаконним та скасувати правовий акт індивідуальної дії чи нормативно-правовий акт органу держав­ної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або орга­ну місцевого самоврядування, якщо він суперечить нормам ци­вільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси.

Цивільний кодекс України до органів, що здійснюють захист, крім суду, відносить і нотаріусів. Для цього є всі підстави. За ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють на документах, що встановлю­ють заборгованість, виконавчі написи. Вчинення виконав­чого напису можливе, якщо документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності борж­ника перед стягувачем.

Стягнення за виконавчим написом проводиться так само, як і виконання судових рішень. Тому за юридичною силою виконавчий напис, вчинений нотаріусом, прирівнюється до рішення суду.

У випадках, передбачених законом, особа має право звер­нутися за захистом цивільних прав та інтересів до Прези­дента України, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самовря­дування, які діють у межах та у спосіб, визначені Консти­туцією України.

Особа має право також на самозахист своїх прав від по­рушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосу­вання особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або визначатися договором, законом або іншим норматив­но-правовими актами. Ці способи мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим правопорушенням. Наприклад, самозахист у стані необхідної оборони або за­хист цивільних прав у стані крайньої необхідності.

Цивільний кодекс України встановлює такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом:

• визнання права (скажімо, права власності на певну річ);

• визнання правочину недійсним;

• припинення дій, які порушують право;

• відновлення становища, яке було до порушення (на­приклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій по­шкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно);

• примусове виконання обов'язку в натурі (наприклад, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіль під завантаження товару вантажовід­правникові, тому останній має право через суд вимагати на­дання відповідних транспортних засобів);

• зміна правовідношення;

• припинення правовідношення (наприклад, із закінчен­ням строку договору, останній втрачає чинність);

• відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;

• компенсація моральної шкоди;

• визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місце­вого самоврядування.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування у повно­му обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Збитками визнаються:

• втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного пра­ва(реальні збитки);

• доходи, які особа могла б реально одержати за звичай­них обставин, якби її право не було порушено(втрачена вигода).

Коли особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір втраченої вигоди, що має відшкодо­вуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Особа має право на відшкодування і моральної (немай-нової) шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та страж­даннях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я; у душевних страждан­нях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких ро­дичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазна­ла у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізич­ної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим май­ном або в інший спосіб та незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, і не пов'язується з розміром цього відшкодування. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від харак­теру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбав­лення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вона є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру від­шкодування суд також враховує вимоги розумності та справедливості.

Зразок позовної заяви до суду про захист порушеного права в результаті невиконання зобов'язання за договором позики

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Стасюк Лідія Іванівна, яка мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Пушкіна. 57, кв. 12

Відповідач:

Захарченко Ярослав Дмитрович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Пушкіна, 57, кв. 9

Ціна позову: 8000 грн

ПОЗОВНА ЗАЯВА

20 грудня 2003 р. відповідач Захарченко Ярослав Дмитрович позичив у мене за розпискою 3000 (три тисячі) гривень і зобов'я­зався повернути зазначену суму 1 травня 2004 р. У зазначений термін відповідач борг не повернув, чим не виконав взяте за дого­вором позики зобов'язання. На мою пропозицію про добровільну сплату боргу не відповів.

Відповідно до ст. 612, 1050 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

Стягнути з відповідача Захарченка Ярослава Дмитровича на мою користь борг за договором позики в сумі 3000 грн і судові витрати у розмірі ЗО грн.

Для забезпечення позову, накласти арешт на майно відповіда­ча, що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Пушкі­на, 57, кв. 9.

Додаток:

— Розписка відповідача про одержані гроші;

— Квитанція про сплату державного мита;

— Копія позовної заяви.

1 липня 2004 р. Стасюк Л.І.

Книга друга

ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ФІЗИЧНИХ ОСІБ

Фізична особа може бути власником, підприємцем, про­дукувати матеріальні та нематеріальні блага лише в тому разі, якщо матиме сприятливі умови для життя у букваль­ному, фізичному розумінні цього слова і для життя у за­гальному вимірі як можливості вільного прояву і розвитку своєї особистості, забезпечення поваги до особи та її захи­щеності.

Регулювання Цивільним кодексом особистих немайно-вих відносин, які не пов'язувалися з майновими, в колиш­ньому СРСР розпочалося ЗО років тому і зводилося голов­ним чином до забезпечення захисту честі, гідності та діло­вої репутації. Так зване позитивне регулювання цих відно­син або взагалі не здійснювалося, або було винесене за межі цивілістичного правового матеріалу, хоча за своїм змістом вони належали до цивілістики. Тривалий час коло особи­стих немайнових відносин, що перебували у сфері регулю­вання цивільного права, було гранично вузьким.

Відтепер, у зв'язку з прийняттям Конституції України і нового Цивільного кодексу- України, до предмета регулювання цивільного права входить широке коло особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими. Це ста­вить нові завдання перед цивілістичною наукою, а саме:

дослідити сутність особистих немайнових відносин, вияви­ти їх ознаки (риси), особливості виникнення і здійснення цих відносин.

Юридичним фундаментом цієї частини Цивільного ко­дексу є другий розділ Конституції України про права люди­ни і громадянина. Конституційні права людини повністю перенесено до другої книги, де зміст їх розширено, конкре­тизовано.

Другу книгу Цивільного кодексу України можна назва­ти Кодексом про особисті права фізичної особи. Книга скла­дається з трьох глав (ст. 269—315), що регулюють особисті немайнові відносини, пов'язані зі здійсненням особистих прав як у непорушному стані, так і у випадках порушення зазначених відносин. Забезпечується до трьох десятків осо­бистих прав фізичної особи. Книга містить перелік способів захисту особистого немайнового права у разі його порушен­ня. Зокрема передбачаються відшкодування збитків, ком­пенсація моральної шкоди, заборона випуску у світ газети чи книги, в яких міститься неправдива інформація про осо­бу. Передбачено можливість і вилучення тиражу таких видань та знищення його. Це повністю відповідає вимогам Конституції України.

Другою книгою ЦК України введено в дію вкрай важливі положення, що головним обов'язком держави є не тільки утвердження, а й забезпечення прав і свобод людини. На державу покладається обов'язок створення такого правового порядку, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Людина визнається найви­щою соціальною цінністю, а її права і свободи мають визна­чати зміст і спрямованість діяльності держави.

Людина починається не з майнових уподобань, а з ду­ховних цінностей: особистого життя, здоров'я, імені та ін. Людина передусім — це духовний світ, а вже потім — влас­ник, підприємець.

Що таке особисті немайнові права фізичних осіб?

Цивільним законодавством регулюються особистінемай­нові тамайнові відносини. Отже,особисті немайнові відно­сини, тобто поза зв'язком з майновими, регулюються ци­вільним правом у повному обсязі без будь-яких обмежень.

Права і свободи людини, на які держава не може посяга­ти, забезпечують кожній особі можливість бути самостійним суб'єктом суспільного життя.

Особисті немайнові права досить неоднорідні і є предме­том регулювання різних галузей права. Так, право на участь у виборах, право бути обраним та деякі інші регулюються конституційним правом.

Але є особлива група особистих немайнових прав, які в переважній більшості виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припинені на підставі правочинів або інших юридичних дій. Вони належать кожній фізичній особі від народження або за законом і не мають економічного змісту. Ці права тісно пов'язані з фізичною особою, і вона не може відмовитися від них, а також не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно.

Особистим немайновим відносинам притаманні такі ознаки:

• утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту (хоча можуть бути пов'язані з майновими правами). У так званих чистих осо­бистих немайнових відносинах відсутній безпосередній зв'я­зок з майновими відносинами;

• мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів — немайнових благ (життя, здоров'я, особиста недоторканність, ім'я, честь, гідність тощо), які неможливо відокремити від конкретної особи;

• мають абсолютний характер. Носії цих прав є уповно­важеною особою, а всі інші стосовно неї із приводу цих прав є зобов'язаними особами.

Найважливіші особисті немайнові права врегульовано Конституцією України. Зокрема, у ст. 27—33 Основного акта цивільного законодавства визначено права людини на життя, на повагу до її гідності, на свободу та особисту недо­торканність та ін. Закріплення в Конституції особистих немайнових прав має велике значення для розвитку закон­ності в Україні. Більш детально особисті немайнові права врегульовано у главах 20—22 Книги другої Цивільного ко­дексу України. У главі 20 ідеться про загальні положення щодо особистих немайнових прав фізичних осіб, глава 21 закріплює природні права фізичних осіб, а глава 22 визна­чає права, що забезпечують соціальне буття фізичних осіб. Слід пам'ятати, що перелік особистих немайнових прав, встановлених Конституцією України, Цивільним кодексом України та іншими законами, не є вичерпним.

Зміст особистого немайнового права становить мож­ливість фізичної особи на власний розсуд, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку у сфері свого при­ватного життя.

Особисті немайнові права фізичні особи здійснюють са­мостійно. В інтересах малолітніх і неповнолітніх дітей, а також неповнолітніх фізичних осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть здійснювати свої особисті права, їх здійснюють батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники. Обмеження у здійсненні особистих немайнових прав, перед­бачених Конституцією України, Цивільним кодексом та законами України, можливе лише у випадках, передбаче­них ними.

Для забезпечення здійснення особистих немайнових прав органи державної влади, органи місцевого самоврядуван­

ня, установи, підприємства, організації, їх працівники, окре­мі фізичні особи зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені.

Таким чином,особисте немайнове право — це суб'єк­тивне право, яке надає управомоченій особі юридична забезпечену можливість вимагати від оточення утриму­ватися від будь-яких дій, що заважають правильно оці­нювати її індивідуальні особливості.

Які особливості захисту особистих немайнових прав?

Як зазначалося вище, різні особисті немайнові відносини мають неоднакове призначення. Це потребує різноманітних засобів їх регулювання. Відповідно до цього охорона особи­стих немайнових прав повинна здійснюватися шляхом ви­значення за суб'єктами окремих видів особистих немайнових прав з притаманними їм специфічними засобами захисту.

У Цивільному кодексі України особисті немайнові права фізичної особи поділено на дві групи. Одна група немайно­вих правзабезпечує природне існування фізичної особи, а друга —забезпечує Ті соціальне буття.

Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на без­печне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особи­стого і сімейного життя, право на повагу до честі та гідності, право на таємницю листування, телефонних розмов, теле­графної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вибір місця проживання та на вільне пере­сування, право на свободу літературної, художньої, науко­вої і технологічної творчості. Цивільний кодекс України розширив, конкретизував та передбачив також інші особисті немайнові права фізичної особи.

Фізична та юридична особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, якими порушено особи­сте немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо зазначені суб'єкти не вчинять необхідних дій для негайного поновлення поруше­ного ними права, судможе примусити їх до вчинення таких дій і стягнути завдані ними збитки та компен­сувати моральну шкоду.

Тобто кожна фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від будь-яких посягань інших осіб. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особисто­го немайнового права було завдано майнової та (або) мораль­ної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

Конкретні способи такого захисту було розглянуто вище, у частині, присвяченій Книзі першій Цивільного кодексу України.

Таким чином,цивільне законодавство закріплює абсо­лютне право особи на усунення порушення будь-якого її особистого немайнового права в судовому порядку.

Наприклад, фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї неправдивої інфор­мації, вправі вимагати в судовому порядку спростування цієї інформації і відшкодування моральної шкоди. Вва­жається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною. Спростування здійснюється у той самий спосіб, у який була поширена ця неправдива інформація, і тією ж особою, яка поширила цю інформацію. При цьому спростування недостовірної інформації проводиться неза­лежно від вини особи, яка її поширила.

Поширювачем інформації, яку надає посадова особа чи службова особа при виконанні своїх службових обов'язків, визнається юридична особа, у якій вона працює. Документ, у якому міститься неправдива інформація, який видала юридична особа, має бути відкликаний.

Коли такі відомості поширено у пресі, інших засобах масової інформації (кінофільми, телепередачі тощо), суд може заборонити або припинити їх розповсюдження до усу­нення такого порушення, а якщо усунення такого порушен­ня неможливе, — вилучити тираж газети, книги, кінофіль­му, телезапису та знищити його.

Якщо особа, яка поширила інформацію, невідома, фізич­на особа, право якої порушено, може подати до суду заяву про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування.

Особа, особисті немайнові права якої порушено у друко­ваних та інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування у тому самому засобі масової інформації.

Коли відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації неможливі у зв'язку з його ліквідацією, такі відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншо­му засобі масової інформації за рахунок особи, яка поши­рила неправдиву інформацію.

У разі відмови особи вчинити відповідні дії з виконання судового рішення, спрямовані на усунення порушень осо­бистого немайнового права, вона може бути оштрафована відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Сплата штрафу не звільняє цю особу від обов'язку викона­ти рішення суду.

Зразок позовної заяви фізичної особи про спростування неправдивої інформації

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Колісник Степан Григорович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Кірова, 40, кв. 10

Відповідач:

Хрущ Петро Степанович, який мешкає за адресою:

М.Дніпропетровськ, просп. Карла Маркса, 17 редакція газети "Зірка" юридична адреса:

м. Дніпропетровськ 50, вул. Степанова, 1

ПОЗОВНА ЗАЯВА

10 липня 2004 р. у газеті "Зірка" опублікована стаття грома­дянина Хруща Петра Степановича, яка має назву "Великий підприємець". Викладені в статті факти не відповідають дійсності. Зокрема в ній говориться, що я. Колісник С.Г., займався діяль­ністю, пов'язаною з вивезенням кольорових металів за межі України, тим часом, як подібним питанням я не цікавився і нічо­го подібного не вчиняв. Моя трудова діяльність пов'язана з укла­данням договорів контрактації сільгосппродукції. На підтверджен­ня своєї діяльності навожу перелік укладених мною правочинів.

Відповідно до ст. 277 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

Зобов'язати редакцію газети "Зірка" і Хруща Петра Степанови­ча спростувати викладений у статті "Великий підприємець" факт, що не відповідає дійсності і порушує моє особисте немайнове право.

Для підтвердження позову викликати до суду свідків:

1. Марчука Ігоря Миколайовича, м. Дніпропетровськ, вул. Пер-шотравнева, 17, кв. 7.

2. Зайченка Андрія Степановича, м. Дніпропетровськ, вул. Пер-шотравнева, 22, кв. 9.

Додаток:

1. Примірник газети "Зірка" за 10 липня 2004.р., де опубліко­вана стаття за підписом Хруща П.С. "Великий підприємець".

2. Квитанція про сплату державного мита.

3. Копія позовної заяви.

1 серпня 2004 р. Підпис (Колісник С.Г.)

Які немайнові права забезпечують природне існування фізичної особи?

Право на життя і охорону здоров'я означає юридичне забезпечену можливість фізичної особи вимагати до суду припинення будь-яких дій, якщо вони погрожують здоро­в'ю або життю. При цьому норми цивільного права можуть бути застосовані не лише після того, як шкоду здоров'ю вже заподіяно, а й тоді, коли є небезпека, яка загрожує життю та здоров'ю, що створена внаслідок господарської та іншої діяльності. Тому це має велике попереджувальне значення. Зміст права на життя і охорону здоров'я вклю­чає такі правила:

• фізична особа не може бути позбавлена життя. Здоро­в'я забезпечується власним відповідальним ставленням осо­би до нього, а також системою діяльності державних та інших організацій, що передбачені Конституцією Украї­ни, Цивільним кодексом України та іншими законами;

• медико-біологічні та інші дослідження й експеримен­ти, що є небезпечними для життя, можуть проводитися лише щодо повнолітньої особи і за її згодою;

• забороняється задоволення прохання особи про при­пинення її життя, а стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої особи;

• здоров'я є станом духовного і соціального благополуччя і не пов'язується лише з відсутністю хвороб та фізичних вад;

• штучне переривання вагітності, якщо вона не переви­щує 12 тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. Перелік обставин, що дають право на переривання вагіт­ності після 12 тижнів вагітності за медичним та соціальним показниками, визначається законом;

• повнолітня жінка має право за медичними показника­ми на штучне запліднення та імплантацію зародка;

• особа, яка звернулася за наданням медичної допомо­ги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування

відповідно до його рекомендацій, на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я;

• медична допомога особі, яка досягла 14 років, нада­ється за її згодою;

• повнолітня особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування;

• забороняється надання за місцем праці або навчання інформації про діагноз та методи лікування особи;

• забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи;

• у разі смерті фізичної особи члени її сім'ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути при­сутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитись із висновками щодо причин смерті, а також право на оскар­ження цих висновків до суду;

• особа, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному закладі, має право на допуск до неї інших ме­дичних працівників, членів сім'ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса, адвоката — для захисту своїх прав, а також свя­щеннослужителя для відправлення релігійного обряду.

Право на свободу та особисту недоторканність означає юридичне забезпечену можливість фізичної особи без пере­шкод розпоряджатися собою на власний розсуд і припиня­ти будь-які протиправні дії, які обмежують особисту свобо­ду, та вимагати до суду припинення дій особи, якщо ці дії обмежують особисту свободу, зокрема свободу переміщен­ня, свободу обирати рід занять та ін.

Право на свободу та особисту недоторканість є одним із найважливіших прав людини. Відповідно до цього права, ніхто не може бути заарештований або триматися під вар­тою інакше, ніж завмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановленому законом. Особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи пока­ранню. Шкода, завдана фізичній особі такими діями, підля­

гає відшкодуванню у повному обсязі. Відшкодуванню підля­гає також моральна шкода.

Не допускається фізичне покарання батьками (усинови­телями), опікунами, піклувальниками, вихователями ма­лолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних.

Взяття органів (тканин) з тіла фізичної особи, яка помер­ла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановле­них законом. Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних мате­ріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля озна­чає юридичне забезпечену можливість фізичної особи на безпечні, сприятливі умови праці, проживання, навчання, на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, та вимагати до суду відшкодування заподіяної шкоди й заборони госпо" дарської та іншої діяльності, яка завдає шкоди довкіллю.

Кожна особа має право на подання до суду позовів про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок негативного впливу на довкілля діяльності підприємств, установ, орга­нізацій та окремих громадян. Діяльність суб'єктів, що при­зводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Шкода, заподіяна такою діяльністю, підлягає відшкодуванню в повному обсязі. У відповідних випадках враховуються витрати на лікування й відновлення здоро­в'я та витрати, пов'язані зі зміною місця проживання, про­фесії, а також не отримані прибутки за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, при­датного для використання за цільовим призначенням, та інші витрати та не одержані прибутки громадян, пов'язані з погіршенням стану довкілля.

Екологічна інформація є відкритою, засекречувати її заборонено.

Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту), а також на належні, безпечні та здорові умови праці, прожи­вання, навчання тощо.

Право на донорство означає юридичне забезпечену мож­ливість фізичної особи бути донором крові, її компонентів, а також репродуктивних речовин та інших тканин. Донор­ство крові, її компонентів, органів та інших анатомічних матеріалів, репродуктивних клітин здійснюється відповід­но до закону. Взяття органів та інших анатомічних мате­ріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Особа має право дати письмову згоду на донорство тканин та органів на випадок своєї смерті або заборонити його. Члени сім'ї донора мають право знати ім'я фізичної особи реципієнта.

Право на сім'ю означає юридичне забезпечену мож­ливість незалежно від віку та стану здоров'я фізичної особи мати сім'ю і заборону бути проти її волі розлученою з сім'єю, крім випадків, передбачених законом. Особа має право на підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того, де вона перебуває. Ніхто не має право втручатися у сімейне життя фізичної особи, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Право на опіку або піклування означає юридичне забез­печену можливість фізичної особи, що є малолітньою, не­повнолітньою, недієздатною або обмеженою у дієздатності, мати опікуна та піклувальника. Дієздатна фізична особа, що є немічною за станом здоров'я, має право на призначен­ня їй помічника, яке здійснюється органами соціального захисту відповідно до закону.

Дітям, яким виповнилося 10 років, надається право ви­бору опікуна, а особи, яким виповнилося 14 років, за ви­нятком недієздатних, мають право на'вибір піклувальника.

Які немайнові права забезпечують соціальне буття фізичної особи?

Право на ім'я забезпечує правову індивідуалізацію осо­би. Право на власне ім'я надає його носієві юридичне забез­печену можливість мати з моменту народження певне ім'я, вимагати від оточення, щоб його називали власним іменем. Інші особи не можуть користуватися цим ім'ям чи привлас­нювати його. Використання імені фізичної особи в літера­турних та інших творах як персонажа допускаєтьсялише за їїзгодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає, — батьків, братів та сестер.

Використання імені фізичної особи з метою висвітлення її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що ґрунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди.

Ім'я особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчи­ненні злочину або адміністративної провинності, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання чинності, відповідно, вироком суду чи постановою адміністративного органу. Ім'я потерпілого від правопорушення, а також ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого жит­тя сторін, може бути обнародуване чи використане іншими особами лише за його згодою.

Особа, якій виповнилося 14 років, має право у поряд­ку, встановленому законом, за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклувальника зміни­ти своє прізвище та ім'я. Ім'я по батькові може бути змі­нене у разі зміни батьком свого імені. Прізвище фізичної особи може бути змінене відповідно до закону у разі реє­страції шлюбу, розірвання шлюбу або визнання його не­дійсним.

Право на честь, гідність та ділову репутацію є юридич­не забезпеченою можливістю фізичної особи вимагати від

оточення осіб утриматися від будь-яких дій, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію.

Честь і гідність — це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі. Кожен має право на повагу до його гідності, честі та право на недоторканність своєї діло­вої репутації.

Честь це певна соціальна оцінка фізичної особи, яка визначається вчинками, професійною діяльністю та погля­дами конкретної особи в контексті норм суспільного життя.

Гідність — це самооцінка особою своїх ділових, мораль­них та інших соціальних якостей. Є певні об'єктивні кри­терії при визначенні честі та гідності, які підлягають оцінці на предмет їх порушення чи непорушення.

Ділова репутація суспільна категорія, дуже близь­ка до честі та гідності. Як і честь та гідність, ділова репута­ція базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей фізичної особи.

Фізична особа, людська гідність, честь або ділова репута­ція якої зганьблена усно, письмово чи будь-яким іншим чином, має право звернутися для їх захисту з позовом до суду.

Кожен зобов'язаний шанобливо ставитися до тіла особи, що померла, а також до місця поховання особи. У разі глу­му над тілом особи, що померла, або над місцем її похован­ня, члени її сім'ї, родичі мають право на компенсацію зав­даної їм матеріальної і моральної шкоди.

Право на індивідуальність, особисте життя та його тає­мницю означає, що кожна фізична особа має право на збе­реження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомитись із ним інших осіб. Обставини особистого життя особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, підтвердженні вироком, рішенням (постановою) суду.

Право на інформацію і на особисті папери дає фізичній особі змогу відповідно до закону шукати, одержувати та поширювати інформацію. При поширенні інформації особа зобов'язана переконатися в її достовірності. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, за­сновниками яких є відповідні державні органи чи органи місцевого самоврядування), є достовірною. Особа, яка по­ширила таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її до­стовірність і не відповідає у разі її спростування.

Збирання, збереження, використання і поширення ін­формації про особисте життя фізичної особи проти її волі не допускається.

Не допускається також збирання інформації, яка є дер­жавною таємницею або конфіденційною таємницею юридич­ної особи.

Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, записки, особисті архіви, матеріали тощо) фізичної особи є її власністю. Кожному надається свобода у створенні, ве­денні та накопиченні особистих документів.

Право на особисті папери дає особі змогу не допускати третіх осіб до особистої документації. Цьому праву відпо­відає і обов'язок оточення утримуватися від отримання ін­формації, що міститься в особистій документації особи.

Особа, якій належать особисті папери, може усно або письмово розпоряджатися ними на власний розсуд, у тому числі на випадок своєї смерті. Ознайомлення з особистими матеріалами, їх використання, у тому числі шляхом опуб­лікування, допускається лише за згодою фізичної особи.

Право на місце проживання і на недоторканність жит­ла. Фізична особа має право на вибір місця проживання та його зміну. Новонароджена дитина одержує право на місце проживання за місцем проживання своїх батьків (усино­вителів).

Житло особи є недоторканним. Це право ґрунтується на Конституції України (ст. ЗО), у якій встановлено, що ніхто не має права без вмотивованого рішення суду увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому.

Відповідно до права на недоторканність житла, уповно­важена особа може діяти у своєму житлі на свій розсуд і перешкоджати будь-яким способом вторгненню у нього поза волею осіб, які там проживають, крім випадків, прямо за­значених у законі. Це означає, що ніхто не вправі вказува­ти особі, як вона має право поводитися у своєму житлі, як організовувати свій побут тощо.

Закон встановлює низку винятків, коли можливе про­никнення у житло третіх осіб поза волею особи, яка там проживає. Зокрема це може бути: пожежа, вибух газу, про­філактичні роботи з контролю за газовим обладнанням, об­шук за рішенням суду та ін.

Особа не може бути виселена з житла, крім випадків, передбачених законом або договором.

Право на вибір роду занять і на пересування означає, що фізична особа не може бути присилувана до виконання примусової чи обов'язкової праці, а сама має право на вибір та зміну роду занять. У випадках, встановлених законом, фізичній особі може бути заборонено виконувати певну ро­боту або обіймати певні посади.

Використання примусової праці забороняється. Не вва­жається примусовою військова або альтернативна (не­військова) служба, а також робота чи служба, яка вико­нується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Особа, якій виповнилося 14 років, має право на вільне пересування по території України і вибір місця перебування. Особа, якій виповнилося 16 років, має право на вільний само­стійний виїзд за межі України, а особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.

Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений зако­

ном. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтере­си державної безпеки, охорони громадського порядку, жит­тя та здоров'я людей.

Військовослужбовці строкової служби, а також особи, які відбувають альтернативну (невійськову) службу, можуть бути обмежені у здійсненні права на пересування.

Право на свободу об'єднань і на мирні зібрання озна­чає, що фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Законом, стату­тами об'єднань громадян можуть встановлюватися вимоги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об'єднання або його членом. Належність чи неналежність особи до об'єднання не є підставою обмеження її прав, на­дання їй пільг чи переваг.

Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Органи дер­жавної влади можуть заборонити або припинити проведен­ня зібрань, якщо вони порушують громадський порядок» Створюють загрозу життю та здоров'ю їх учасників та інших осіб, відповідно до закону.

Право на таємницю кореспонденції дає змогу фізичній особі перешкоджати третім особам у доступі до власного ли­стування, телефонних розмов та інших видів кореспонденції.

Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути доведені до відома третіх осіб, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила ко­респонденцію, і адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої особи, то на її опублікування по­трібна її згода.

Порушення таємниці кореспонденції може бути дозво­лено лише судом у випадках, передбачених законом, з ме­тою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спосо­бами одержати інформацію неможливо.

Охороняючи інтереси особи, яка зображена на фотогра­фіях та у творах образотворчого мистецтва. Цивільний ко­декс України визначає, що фотографія, твір мистецтва, де зображено особу, можуть бути публічно показані, відтво­рені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою близьких родичів. Фотографія може бути розповсюджена проти волі особи, яка зображена на ній, якщо це зумовлено необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода, яку дала фізична осо­ба, зображена на фотографії, іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана близькими родичами, які повинні відшкодувати витрати особі, що здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фото­графії, іншого художнього твору.

Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фото­графія, інший художній твір може бути публічно показа­ний, відтворений або розповсюджений без її згоди. Після смерті такої особи її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії за умови відшко­дування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

Книга третя ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА

Інститут права власності посідає центральне місце в си­стемі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України. Чим же пояснити таке значення інституту права власності?

Протягом 70 років у колишньому СРСР право приватної власності було під забороною, а панувало виключне право власності — держави. В умовах радянської влади приват­ному праву було надано негативне значення. Ще в 1920 р. В. Ленін вчив, що "ми нічого приватного в галузі господар­ства не визнаємо".

Виходячи з викладеного, виникає необхідність дещо на­гадати про поняття власності та умови, за яких розробля­лась третя книга ЦК України.

Власність можна проаналізувати щонайменше у двох аспектах: економічному і соціальному. Розглядаючи влас­ність в економічному плані, потрібно виходити з того, що власність — це відношення суб'єкта (фізичної особи, юри­дичної особи, держави, територіальної громади) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на роз-

поділі "моє і не моє" ґрунтується власність. Таким чином, власність — це відносини між людьми з приводу речі. З од­ного боку цих відносин — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з другого — невласник, всі інші особи, які повинні ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відносини з ними.

Слід підкреслити, що й саме суспільство неможливе без тих чи інших відносин власності: ці відносини визначають його економічну структуру, ідеологічне, моральне і політич­не обличчя.

Відносинам власності як суспільним майновим відноси­нам притаманний вольовий характер, що виявляється в можливості власника своєю волею володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном.

Соціальне значення власності полягає в тому, що за до­помогою власності забезпечується самовираження особи, наповнюється реальним змістом її правоздатність. Відігра­ючи значну роль у житті суспільства, власність не може залишатися поза увагою права.

Згадаємо ситуацію 1994—1998 рр., коли в Україні про­водилася титанічна та самовіддана робота великої групи вче­них, юристів з підготовки Цивільного кодексу. Гостроти цій ситуації додало те, що в Україні в той час було "відпущено ціни", тобто введено в дію радикальний захід, мета якого полягала в "утворенні ринку" на місці планової економіки. Зазначені революційні кроки здійснювалися за відсутності розвинутого цивільного права. Зрозуміло, що в проведенні ринкових перетворень не могли допомогти окремі, навіть радикальні "ринкові" закони (про оренду, про підприємни­цтво, про підприємства в Україні, про власність та ін.). Для успішного здійснення реформ потрібна була принципово нова правова платформа, яка б виражала юридичне забез­печену економічну свободу, свободу особистості, її верхо­венство над владою. А цього у сфері економічного життя можна досягти, лише запровадивши у дію розроблене су­часне цивільне законодавство, побудоване на засадах при­

ватного права. Книга третя Цивільного кодексу і стала тим джерелом, яке на нових засадах приватного права регулює інститут власності та інші речові права.

Третя книга ЦК складається з двох розділів і 12 глав (ст. 316—417). Розділ І визначає загальні положення про право власності, набуття та припинення права власності, право спільної власності, право власності на землю та на житло. Розділ II визначає загальні положення про право на чуже майно, право володіння чужим майном, право кори­стування чужим майном, право користування чужою зе­мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб і пра­во користування чужою земельною ділянкою для забудови.

Приблизно так само побудований інститут права влас­ності у Цивільному кодексі Російської Федерації (1994— 1995 рр.). Правовому регулюванню інституту права влас­ності у Німецькому цивільному уложенні (1896 р.) присвя­чена третя книга —"Право на речі", в якій розкриваються інститути володіння, право власності, іпотеки, заставного права.

Що включає поняття речового права?

Речове право — це право, яке забезпечує задоволення інте­ресів уповноваженої особи шляхом впливу наріч без участі інших осіб. Тобто задоволення охоронюваних законом інтересів власника здійснюється шляхом взаємодії з на­лежними йому речами при забезпеченні відповідної пове­дінки з боку третіх осіб. Речові права встановлюються законом, а у випадках, передбачених законом, можуть встановлюватися правочином (договором) або рішенням суду. Перехід права власності на майно від власника до інших осіб не є підставою для припинення речових прав інших уповноважених осіб на це майно, якщо інше не пе­редбачено законом або договором.

Речовими правами е право власності; володіння; сер­вітутні права; емфітевзис; суперфіцій; застава та інші права на чужі речі. До прав на чужі речі відносять: воло­діння як окремий цивільно-правовий інститут, сервітути, або право обмеженого користування чужою річчю чи май­ном; емфітевзис та суперфіцій як правові форми користу­вання чужою землею; нарешті, заставні права, які також мають речовий характер, хоча й виконують забезпечуваль­ну функцію виконання зобов'язань.

Права на чужі речі відомі правовим системам багатьох країн світу. Однак до прийняття нового Цивільного кодексу України цивільне законодавство нашої країни не знало цих цивільно-правових інститутів.

Об'єктами речових прав можуть бути речі та речові права, але не можуть бути об'єктом речових прав речі, що вилучені з цивільного обігу.

Суб'єктами речових прав можуть бути фізичні та юри­дичні особи, територіальні громади, Автономна Республіка Крим і держава.

Речові права в разі їх порушення захищаються позова­ми, предметом яких є безпосередньо речі (речові позови). Ці позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або створює пе­решкоди у користуванні нею. Речові права уповноваже­них осіб підлягають такому самому захисту, як і права власника.

Які повноваження має власник? Які форми власності є в Україні?

Власність це відносини між людьми з приводу речі. З однієї сторони цих відносин — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з другої — невласник, всі інші особи, зобов'язані ставитися до цієї речі, як до чужої.

Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усу­ває від неї всіх інших осіб, вступаючи в такий спосіб у відно­сини з ними. Особа, яка є власником майна, безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон. Право власності безстрокове. Усі інші особи зобов'язані утримуватися від вчинення будь-яких дій, що порушують право власності.

Власникові належать прававолодіння, користування та розпорядження своїм майном та правозахисту від будь-якого порушення цих прав. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, в тому числі використовува­ти його для підприємницької діяльності. Право власності є непорушним, і держава не втручається у здійснення особою свого права власності.

Випадки позбавлення права власності чи обмеження його здійснення допускаються лише на підставі Конституції України або іншого закону. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків в умовах воєнно­го або надзвичайного стану, коли майно може бути приму­сово відчужено у власника з наступним повним відшкоду­ванням його вартості.

Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснен­ня їхніх прав. Але здійснюючи свої права, власник зобов'я­заний не порушувати права, свободи, гідність інших осіб, та інтереси суспільства, що охороняються законом, не по­гіршувати природу, якість землі, води, інших об'єктів при­роди. Власник несе тягар утримання майна, що йому нале­жить, а також ризик випадкового знищення чи випадково­го пошкодження (псування) свого майна, якщо інше не пе­редбачено договором чи законом.

Об'єктами права власності Українського народу є зем­ля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, при-

родні ресурси її континентального шельфу, виключної (мор­ської) економічної зони.

Від імені Українського народу права власника здійсню­ють органи державної влади та органи місцевого самовря­дування в межах, встановлених Конституцією України. Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Особливості здійснення права власності на на­ціональні, культурні та історичні цінності також встанов­люються законом.

Право приватної власності належить фізичним та юридичним особам. Ці суб'єкти цивільного права мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм май­ном. У власності фізичних та юридичних осіб — суб'єктів права приватної власності може перебувати будь-яке май­но, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть належати фізичним особам. Склад, кіль­кість та вартість майна, яке може перебувати у власності цих суб'єктів, не обмежуються — крім випадків, якщо такі обмеження встановлено законом.

Держава має право володіти, користуватися і розпоря­джатися своїм майном. Право власності держави поширю­ється на майно, у тому числі на грошові кошти, що їй нале­жать. Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідні органи державної влади. Суб'єктами права власності на майно, передане державою створеним нею юридичним особам, є ці юридичні особи.

Територіальні громади мають право володіти, користува­тися і розпоряджатися належним їм майном(право кому­нальної власності). Право власності територіальної грома­ди поширюється на грошові кошти, які їй належать. Від імені та в інтересах територіальної громади право власності здій­снюють органи місцевого самоврядування. Суб'єктами пра­ва власності на майно, передане територіальною громадою створеним нею юридичним особам, є ці юридичні особи.

У чому полягає зміст права власності?

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспек­ти. Під правом власностів об'єктивному аспекті розумі­ють систему правових норм, що регулюють відносини влас­ності.Суб'єктивне право це забезпечена законом міра можливої поведінки суб'єкта щодо володіння над речами (тобто надана особі можливість володарювати над певною річчю). Складовими суб'єктивного права власності є право­мочності: володіння, користування і розпорядження реча­ми. Названі правомочності становлять юридичне забезпе­чені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.

Право володіння — юридична забезпечена можливість фактичного панування власника над річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого ма­теріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявлен­ням. Для власника право володіння забезпечує мож­ливість у будь-який час вирішувати долю речі, викори­стовувати її корисні якості. Тому, коли особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що озна­чає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, закон­ним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), дав­нішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (наприклад, за договором оренди), так і внаслідок протиправного заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наяв­ності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого

володіння, його юридичний статус. Саме це дає привід іме­нувати законне володіння титульним володінням.

Незаконне володіння, яке не спирається на правову осно­ву і є безтитульним, у свою чергу поділяють на добросовісне і недобросовісне.Добросовісним є володіння, за якого володі­лець не знав і не повинен був знати про його незаконність (осо­ба придбала в комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісно­го володіння є володіння за набувальною давністю. Цивіль­ний кодекс України встановив, що фізична чи юридична осо­ба, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, без­перервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як влас­ним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'я­ти років, набуває права власності на це майно.

Якщо володілець майна знав або повинен був знати про незаконність володіння, він називаєтьсянезаконним недоб­росовісним володільцем. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробним (фальшивим).

Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є почат­ком володіння.

Право користування — юридична забезпечена мож­ливість власника здобувати з майна, що йому належить, його корисні властивості для задоволення своїх особистих та майнових потреб. Користування майном може вияв­лятися по-різному. Так, власник земельної ділянки, об­робляючи землю, користується нею. Власник будинку, про­живаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення госпо­дарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Ко­ристуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, до­тримуватись моральних засад суспільства.

Право користування, як і право володіння, може нале­жати не лише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Наприклад, працівники міліції мають право на під­ставі п. 26 ст. 11 Закону України "Про міліцію" використо­вувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної медичної допомоги.

Користування, як і володіння, також може бути закон­ним і незаконним.

Право розпорядження — юридична забезпечена мож­ливість визначати юридичну чи фактичну долю майна, тобто подарувати, продати, обміняти, знищити річ та ін. Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права влас­ності. Але якщо право власності припиняється в резуль­таті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припи­нення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею.

Якщо правомочність володіння є початком права влас­ності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Власник або безпосеред­ньо приймає рішення про розпорядження своїм майном, або опосередковано — через представників.

На зміст права власності не впливають місце проживан­ня власника та місцезнаходження майна. Суб'єктивне пра­во власності єабсолютним правом. Власникові як уповно­важеній особі протистоять усі інші особи, зобов'язані не порушувати його прав.

Отже, зміст права власності становлять права володін­ня, користування і розпорядження майном, а також обо­в'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та ви­падковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обо­в'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього.

Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які ре­гулюють відносини, пов'язані з володінням, користуван­ням і розпорядженням власником належним йому май­ном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.

Які підстави виникнення і припинення права власності?

Право власності набувається і припиняється на підставі певнихюридичних фактів. Юридичні факти, з якими за­кон пов'язує виникнення права власності, називаються способами набуття права власності. В науці цивільного права підстави (способи) виникнення права власності ще з часів розквіту римського права прийнято поділяти на пер­винні та похідні.Первинні коли право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попередніх влас­ників (створення речі або збирання плодів, безгосподарське майно, знахідка, бездоглядні тварини, скарб).Похідні — коли право власності виникає на основі правочинів, здійсне­них між попередніми власниками і набувачем речі (договір купівлі-продажу, дарування, міни, ренти тощо).

Цивільний кодекс України встановлює такі підстави набуття права власності суб'єктами цивільних право­відносин.

• Право власності набувається на підставах, не заборо­нених законом, зокрема з правочинів. Вважається, що пра­во власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не вста­новлена судом.

• Право власності нановостворене майно (будівлі, спо­руди, а також інше таке, що створюється нерухоме майно) виникає з моменту завершення створення цього майна, а коли законом встановлена його реєстрація, то з моменту державної реєстрації.

• Право власності на нову річ, яку особа виготовила шляхомпереробки з матеріалу, що їй не належить, набу­вається власником матеріалу, якщо інше не передбачено законом або договором (коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, права влас­ності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобо­в'язана відшкодувати власникові матеріалу завдану шкоду).

• У разі якщо відповідно до закону, місцевих звичаїв чи за наданим власником загальним дозволом, у лісах, водой­мищах і на іншій території допускаються збирання ягід, ловля риби, збирання чи здобування інших речей(привлас­нення загальнодоступних дарів природи}, права власності на відповідні речі набуває особа, що здійснює збирання або здобування.

• Право власності у набувача задоговором виникає з мо­менту передачі речей, якщо інше не передбачено договором чи не встановлено законом, а коли договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набу­вача виникає з моменту реєстрації договору (переданням май­на вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання на­бувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки; до

передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно).

• Право власностіна іменні цінні папери набувається:

а) при документальній формі випуску — з моменту пере­реєстрації цінних паперів на ім'я нового власника в реєстрі власників іменних цінних паперів;

б) за ордерним цінним папером — з моменту нанесення на цей папір передавального напису — індосаменту.

• Особа, яка знайшлазагублену річ, набуває право влас­ності на неї після закінчення шести місяців з моменту заяв-лення про знахідку міліції або органові місцевого самовря­дування, якщо:

1) не було встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати по­вернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого само­врядування.

Особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від особи, якій вона повернута, відшкодування необхідних витрат, пов'язаних зі знахідкою (зберігання, розшук влас­ника, продаж речі тощо).

• Якщо протягом шести місяців з моменту заявлення про затриманняробочої абовеликої рогатої худоби і про­тягом двох місяців — інших тварин, їхнього власника не було виявлено або він не заявить про своє право на них, право власності на цих тварин переходить до особи, у якої вони перебували на утриманні та в користуванні.

• Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якоївлас­ник відмовився, набуває права власності на цю річ з мо­менту заволодіння нею.

• У разі виявленняскарбу, що містить речі, які нале­жать до пам'яток історії та культури, вони є власністю дер­жави. Особа, яка виявила такий скарб, має право на одер­жання від держави винагороди у розмірі до 20 % від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідо­мила міліції або органові місцевого самоврядування про

скарб і передала його відповідному державному органові чи органові місцевого самоврядування.

• Фізична чи юридична особа, що не є власником май­на, але добровільно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 15 років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває пра­ва власності на це майно(набувальна давність). Зокрема, ст. 119 Земельного кодексу України передбачає можливість виникнення права власності за набувальною давністю на земельну ділянку. Право власності за набувальною давні­стю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

• Фізичні та юридичні особи можуть набувати права власності шляхомприватизації державного майна та май­на територіальної громади.

• Юридична особа публічного права набуває права влас­ності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте у власність на підставах, не заборонених законом.

Як згадувалось вище, право власності припиняється та­кож на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власни­ка, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхід­ності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сиро­вини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг.

Що таке право спільної власності?

Майно може належати на праві власності не лише од­ній, а й кільком особам (суб'єктам права власності) одно­часно.

Отже,право спільної власності — це право двох або більше осіб на один об'єкт.

Коли право спільної власності здійснюють кілька осіб, їх називають співвласниками.

Цивільний кодекс України розрізняє два види спільної власності:часткову і сумісну.

Право спільної часткової власності. Спільна власність вва­жається частковою, якщо договором або законом не передба­чена спільна сумісна власність на майно. У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 і т. ін.) Це є підставою називати такий вид спільної власностіспільною частковою. Кожному співвласнику належить частка у праві на спільне майно.

Специфіка часткової власності як особливого виду спіль­ної власності така:

• по-перше, право кожного співвласника не обмежується якоюсь конкретною часткою спільної речі;

• по-друге, об'єктом цього права є річ;

• по-третє, права інших співвласників також поширю­ються на все майно в цілому, тобто ця власність є багатосу-б'єктною;

• по-четверте, кожному співвласнику належить визна­чена частка у праві власності.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава або тери­торіальна громада у будь-якому їх поєднанні. Частка у праві спільної часткової власності визначається з урахуванням вкладу в майно кожного зі співвласників, якщо інше не визначено домовленістю між ними чи не встановлено зако­ном. Правовий режим спільної часткової власності визна­чається з урахуванням інтересів усіх її учасників.

Право спільної часткової власності здійснюють співвлас­ники за їх згодою, а за відсутності згоди спір вирішується судом.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки, коли поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїми коштами за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку ви­користання спільного майна.

Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій ра­хунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Ця добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності.

Кожен з учасників спільної часткової власності має пра­во на надання в його володіння та користування тієї части­ни спільного майна в натурі, яка є відповідною до його част­ки у праві спільної власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших учасників, що володіють і користуються майном, відповідної компенсації.

Якщо договір співвласників про порядок користування житловим будинком, земельною ділянкою, іншим нерухо­мим майном посвідчений нотаріально, він є обов'язковим для особи, яка придбає згодом частку у праві спільної част­кової власності на це майно.

Кожен співвласник відповідно до своєї частки зобов'яза­ний брати участь у витратах щодо управління, утримання та зберігання спільного майна, у сплаті податків, зборів, платежів, а також відповідати перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними зі спільним майном.

Кредитор співвласника майна, що перебуває у спільній частковій власності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може подати звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї.

Майно, що перебуває у спільній частковій власності, може бути поділене між співвласниками згідно з їх домо­вленістю. У разі недосягнення співвласниками згоди про

спосіб і умови поділу спільного майна або виділу частки майна того зі співвласників, який бажає виділу, спір між співвласниками вирішується судом.

Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільно­го майна укладається у письмовій формі та підлягає нота­ріальному посвідченню.

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є спільною частковою власністю, надходять до складу спіль­ного майна і розподіляються між співвласниками відповід­но до часток останніх, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Право особи на частку в спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

• річ є неподільною;

• спільне володіння і користування майном неможливі;

• таке припинення не завдасть істотної шкоди інтере­сам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Право спільної сумісної власності. Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без ви­значення часток у праві власності. На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної влас­ності може виникнути тільки на підставах, прямо перед­бачених законом. ^

Суб'єктами спільної сумісної власності можуть бути фізичні чи юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Спільною сумісною власністю є майно, нажитеподруж­жям за час шлюбу, якщо інше не передбачено шлюбним

договором, а також майно, набуте в результатіспільної праці членів сім'ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними. Співвласники, якщо інше не передбаче­но угодою між ними, спільно володіють і користуються усім майном.

Розпорядження майном, що перебуває у спільній су­місній власності, здійснюється за взаємною згодою всіх співвласників, яка припускається незалежно від того, ким із учасників учинено правочин щодо розпорядження спіль­ним майном.

Учасники спільної сумісної власності мають право упов­новажити одного з них на вчинення правочинів щодо роз­порядження майном. Але згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

У сумісній власності, як і в частковій, право кожного зі співвласників не обмежене якоюсь конкретною частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому. Вод­ночас у сумісній власності, на відміну від часткової, кож­ному зі співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності. Але кредитор співвласника майна, що перебуває у спільній сумісній влас­ності, у разі недостатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може подати позов про виділ ча­стки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. В Цивільному кодексі України ця сумісна власність характеризується яквласність без визначених часток.

При поділі майна, що перебуває у спільній сумісній влас­ності, передбачається, що частки співвласників є рівними, якщо інше не передбачено домовленістю сторін або не вста­новлено судом, коли для цього є підстави, передбачені за­коном. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності припиняється.

У чому полягає переважне право купівлі частки у спільній частковій власності?

Кожен співвласник має право самостійно розпоряджа­тися своєю часткою в майні, яке перебуває у спільній ча­стковій власності (шляхом укладання договорів купівлі-продажу, дарування, міни, заповіту). Набувачами такої частки можуть бути сторонні особи або інші співвласни­ки. У цих випадках спільна власність не припиняється, оскільки відчужується не конкретна частина майна, а ча­стка у праві спільної власності, тобто відбувається лише зміна суб'єкта цивільних правовідносин. Законодавством встановлено певні гарантії захисту прав співвласників, не заінтересованих у відчуженні частки у спільній власності стороннім особам.

Зокрема, відповідно до Цивільного кодексу України при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта її учасників маєпереважне право купівлі частки, що про­дається за ціною, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.

Надане співвласникам право переважної купівлі зумов­лене кількома причинами. Насамперед співвласники мо­жуть бути самі заінтересовані у придбанні відчужуваної частини для задоволення своїх матеріальних і культурних потреб. Крім того, їм не байдуже, хто стане новим учасни­ком спільної часткової власності, як виконуватиме обов'яз­ки з утримання спільного майна, користування ним. Але право переважної купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладення договорівдарування, міни, до­вічного утримання.

Цивільним кодексом України встановлено також умову здійснення співвласником права переважної купівлі та на­слідки його недодержання. Так, співвласник-продавець зобов'язаний повідомити решту співвласників про намір продати свою частку сторонній особі, вказавши ціну та інші умови продажу. Для передачі заяви співвласнику про намір продати свою частку він може скористатися послугами но­таріальної контори, склавши заяву за такою формою.

Зразок заяви співвласнику про намір продати свою частку

До державної

нотаріальної контори Л° 1 м. Дніпропетровська

Кучеренка Івана Миколайовича, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Щорса, 11, кв. 4

ЗАЯВА

Прошу державну нотаріальну контору на підставі Закону України "Про нотаріат" передати громадянину Ковалю Андрію Петровичу, який мешкає за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. На­бережна, 100, мою заяву такого змісту:

Громадянине Ковалю Андрію Петровичу!

Повідомляю Вас, що я продаю належну мені 1/2 частину у спільній власності на житловий будинок, який знаходиться за ^ адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Набережна, 100, за ЗО 000 [ (тридцять тисяч)гривень.

Згідно з Цивільним кодексом України, Ви як співвласник маєте право переважної купівлі моєї частки, а тому прошу Вас не пізніше одного місяця від дня отримання цього оповіщення по­відомити в державну нотаріальну контору № 1 м. Дніпропетров­ська про свій намір чи відмову придбати вказану частку будинку за ЗО 000 (тридцять тисяч) гривень.

У разі неотримання від Вас відповіді після закінчення вказа­ного строку належна мені 1/2 частка у спільній власності буде продана сторонній особі.

м. Дніпропетровськ, 20 серпня 2003 р. Підпис (Кучеренко ЇМ.)

Якщо співвласник відмовився від переважного права ку­півлі на визначених умовах або протягом одного місяця (а щодо рухомого майна — протягом 10 днів) не повідомив про своє рішення, продавець може продати свою частку будь-якій особі. Можлива ситуація, коли кілька співвласників виявлять бажання придбати частку в спільній власності. Тоді продавець має право вибору покупця з числа всіх• співвласників.

При передачі частки з порушенням переважного права купівлі співвласник протягом одного року може звернути­ся до суду з позовом про переведення на нього прав та обо­в'язків покупця й перерахувати на депозитний рахунок суду всі суми, які за договором має сплатити покупець. Переда­ча співвласникам переважного права купівлі частки іншим особам не допускається.

Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо домовленістю сторін не передбачено інше, а момент переходу частки за договором, який підлягає нотаріально­му посвідченню або державній реєстрації з моменту цього посвідчення чи реєстрації.

Які особливості права власника житлового будинку та квартири?

Одним із найпоширеніших об'єктів права спільної влас­ності є житловий будинок та квартира.Житловим будин­ком визначається будівля капітального типу, спору­джена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативними актами, і призначена для по­стійного в ній проживання. До складу будинку входять усі господарсько-побутові будівлі (сараї, гаражі тощо), що обслуговують житловий будинок і розташовані на одній з ним земельній ділянці. Ця земельна ділянка називається садибою. У разі відчуження житлового будинку, якщо інше

не передбачено договором або законом, вважається, що ра­зом з ним відчужується уся садиба. Право власності на жит­ловий будинок підлягає державній реєстрації.

Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, придатне для постійного у ньому проживання однієї особи або однієї сім'ї, і таке, що відповідає передба­ченим у законі санітарно-технічним вимогам. Власни­кові квартири у багатоповерховому будинку разом з житло­вим приміщенням та елементами благоустрою в цьому при­міщенні, яке йому належить за правом приватної власності і яке він займає під квартиру, належить також частка у праві власності на спільне майно будинку. Зокрема, до спільного майна будинку належать опорні конструкції бу­динку, механічне, електричне, сантехнічне та інше облад­нання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, призна­чені для забезпечення потреб усіх мешканців будинку та власників нежитлових приміщень. Власник квартири не має права відчужувати свою частку у праві власності на спільне майно будинку, а також вчиняти інші дії, які мають на­слідком передачу цієї частки окремо від права власності на квартиру.

Власник житлового будинку та квартири має право во­лодіти ним, використовувати його та розпоряджатися ним на свій розсуд. Зокрема власник квартири може відчужу­вати квартиру цілком або в частині (окремі житлові при­міщення), віддавати її в заставу, не запитуючи згоди на це інших власників квартир у багатоквартирному будинку чи у товариства власників квартир. Він може здавати частину житлового приміщення чи усю квартиру в найм або в без­коштовне користування для проживання іншим особам на підставі договору чи закону. На свій розсуд власник квар­тири може також здійснювати зміни у квартирі, за умови, що ці зміни не завдадуть матеріальної або моральної шкоди іншим власникам квартир та не суперечитимуть санітарно-технічним правилам і правилам експлуатації будинку. Влас-

ник не має права використовувати квартиру для промисло­вого виробництва. Відчуження або застава житлового бу­динку чи квартири, в яких проживають або мають частку в праві спільної власності на квартиру неповнолітні члени сім'ї власника, допускається тільки за згодою органів опі­ки та піклування.

Слід підкреслити, що власником невикупленої кварти­ри у будинку, що належить житлово-будівельному або жит­ловому кооперативу, є відповідно житлово-будівельний або житловий кооператив.

Крім того, власники квартир для забезпечення експлуа­тації багатоквартирного будинку, користування квартира­ми та своїм спільним майном можуть створювати товари­ство власників квартир (житла).

Створене товариство діє згідно із законом та своїм стату­том і є юридичною особою. Кожний власник квартири, у тому числі учасник спільної часткової та спільної сумісної власності, може бути членом товариства власників квартир.

Товариство здійснює управління спільним майном жит­лового будинку та території, що до нього належить, стежить за виконанням зобов'язань власників квартир щодо оплати витрат на збереження та на утримання будинку, організує в разі необхідності капітальний ремонт житлового будин­ку. У межах повноважень, визначених статутом товариства, товариство власників квартир може представляти кожного з власників квартир.

Що означає право власності на землю?

У ст. 14 Конституції України зазначено: земля є основ­ним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантуєть­ся. Це право набувається і реалізується фізичними та юри­дичними особами, державою та територіальними громада­ми відповідно до закону.

Земля як об'єкт права власності — це площа землі, яка включає ґрунт, замкнені водойми, багаторічні на­садження, що знаходяться на ній. Розмір і територіальні межі ділянки, що перебуває у власності відповідної фізич­ної чи юридичної особи, а також порядок її надання вста­новлюються Земельним кодексом України. Право власності на землю підлягає державній реєстрації і виникає з момен­ту такої реєстрації.

Право мати землю у власності належить фізичним осо­бам, які є громадянами України. Громадяни України набу­вають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, інших правочинів;

• безоплатної передачі з земель державної і комуналь­ної власності;

• приватизації земельних ділянок, які надавались ра­ніше їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної частки (паю).

. Крім того, відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України, громадянин, який добросовісно, відкрито та без­перервно користується земельною ділянкою протягом 15 ро­ків, але не має документів, що посвідчують право на цю земельну ділянку, можуть звернутися в орган державної влади чи місцевого самоврядування з клопотанням про пе­редачу її у власність або надання в користування. Розмір цієї земельної ділянки визначається в межах норм, визна­чених Земельним кодексом. У цьому разі право власності на земельну ділянку набувається за набувальною давністю.

За іноземними фізичними особами, а також особами без громадянства та іноземними юридичними особами право власності на землю визнається лише у випадках, передба­чених законом.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на власний розсуд, відповідно до цільового призначення, без будь-яких обмежень закладати на ній сади, виноград­ники, пасіки. Він має право вільно користуватися загаль-нопоширеними корисними копалинами, торфом, лісовими угіддями, водними об'єктами, прісними підземними вода­ми, а також споруджувати межові знаки, огорожі (але за погодженням із власниками сусідньої земельної ділянки).

Одночасно власник зобов'язаний здійснювати комплекс заходів з охорони землі, використовувати земельну ділян­ку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології вироб­ництва, не погіршувати екологічної ситуації, а також до­тримуватися правил добросусідства з власниками і кори­стувачами сумісних земельних ділянок.

Власник земельної ділянки набуває права власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно, яке міцно з'єднано або із землею безпосередньо, або з інши­ми будівлями та спорудами, якщо останні не станов­лять частини іншого нерухомого майна. Необхідно під­креслити, що право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, сані­тарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим при­значенням.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівни­цтво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Однак на вимогу власника (користувача) земельної ділян­ки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не пору­шує права інших осіб.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істот­ного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'я­зати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови неможливе або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила са­мочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попередньо­го стану.

При відчуженні будівлі або споруди разом з ними пере­ходить і право власності на земельну ділянку, на якій вони знаходяться і яка належить власникові, без зміни її цільо­вого призначення та у розмірах, визначених договором.

У разі відчуження будівлі або споруди, розташованої на ділянці, наданій власникові цих забудов на праві користу­вання, разом з ними переходить і право користування тією частиною земельної ділянки, на якій розташоване зазначене нерухоме майно і яка необхідна для його обслуговування.

Викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності може здійснюватись у порядку, визначеному судом. Рішен­ня про такий викуп приймається судом за позовом відпо­відного органу держави. Автономної Республіки Крим та територіальної громади. Власник землі має бути не пізніше ніж за один рік до вчинення позову письмово сповіщений про такий викуп.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються домовле­ністю з власником ділянки, а в разі спору — судом. При визначенні викупної ціни суд включає до неї ринкову вар­тість ділянки і нерухомого майна, що знаходиться на ній, та всі збитки, завдані власнику викупом земельної ділянки (у тому числі втрачену вигоду), які він несе у зв'язку з до­строковим припиненням своїх зобов'язань перед третіми особами.

За домовленістю з власником йому замість ділянки, що викуповується, має бути надана органом, який вчинив по­зов про викуп земельної ділянки, інша ділянка із зараху­ванням її вартості до викупної ціни.

Які є засоби цивільно-правового захисту права власності?

Захист і охорона права власності є однією з найголов­ніших функцій держави. Держава забезпечує захист пра­ва усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Кожен має право володіти, користуватися і роз­поряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути про­типравне позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Ці положення основного закону щодо охорони права власності набули розвитку і втілення в Цивільному кодексі України. Головна мета цивільно-правового захисту — від­новлення порушеного права, відновлення попереднього май­нового стану особи, права якої було порушено.

Захист права власності здійснюється в позовному поряд­ку судом, третейським судом, а у випадках, передбачених законом, — органами державної влади, місцевого самовря­дування.

Судовий захист права власності здійснюється шля­хом розгляду справ за такими позовами:

• про визнання права власності на майно (власник май­на може подати позов про визнання його права власності, коли це право оспорюється або не визнається іншою осо­бою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності);

• про витребування майна з чужого незаконного володін­ня чи відшкодування його вартості, про усунення різних порушень права власності;

• про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

• про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

• про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

• про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування, що порушують право власності (власник майна, права якого порушені внаслідок таких дій, має право вимагати відновлення того станови­ща, яке існувало до видання цього акта; у разі неможли­вості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди);

• про переведення прав та обов'язків покупця за догово­ром купівлі-продажу, укладеним учасником спільної част­кової власності щодо своєї частки з порушенням права іншо­го учасника цієї спільної власності на переважну купівлю;

• про передачу в приватну власність майна, яке за зако­ном підлягає відчуженню (ст. 1 Закону України "Про при­ватизацію державного житлового фонду" та ін.);

• про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщен­ня у власність, або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цим правочином;

• про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи неодержані доходи);

• про виключення майна з опису тощо,

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові цивільно-правові засоби захисту.

До речових позовів належать'.

• вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);

• вимоги власника щодо усунення порушень права влас­ності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

• вимоги власника про визнання права власності.

Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватись і на позадоговірних

зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів належать позови:

• про визнання правочинів недійсними;

• відшкодування збитків, які настали внаслідок неви­конання чи неналежного виконання договору;

• повернення речей, які були надані у володіння (за до­говором схову, застави, перевезення);

• повернення безпідставно набутого чи збереженого май­на та ін.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві договорів (оренда, схов, застава).

Цивільний кодекс України передбачає також захист права на володіння осіб, які не є власниками, але відкрито, безперервно і добросовісно володіють чужим майном як своїм. Їм надається захист проти третіх осіб, які не є влас­никами майна або не мають права на володіння через інші законні підстави.

Який позов називають віндикаційним?

Віндикаційний позов є найважливішим цивільно-право­вим засобом захисту права власності. В юридичній літера­турі під віндикаційним позовом традиційно розуміють ви­могу власника, що не володіє, до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі. Цей позов був відо­мий ще в римському цивільному праві (иіпсіісо — вимага­ти, асііо геі иіпсіісаііо — віндикаційний позов).

У Цивільному кодексі України — віндикаційний позов виражається такою формулою: "Власник має право ви­требувати своє майно від особи, яка незаконно, без відпо­відної правової підстави заволоділа ним".

Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватись

і розпоряджатись річчю, але вже фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовіс­ний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законно­го володіння власника.

Віндикаційний позов характеризується такими озна­ками:

• позов може бути вчинений лише стосовно індивідуаль-но-визначених речей (вкрадений автомобіль, загублена па­расолька тощо). Якщо в конкретному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси однорідних речей (наприклад, вкрадена цибуля залишалася ще в мішках, цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;

• річ, власником якої є позивач, перебуває у володінні відповідача;

• власник може вимагати повернення свого майна лише в тому разі, якщо інша особа володіє його майном незакон­но. Якщо володілець володіє чужим майном на законних підставах (наприклад, в органах внутрішніх справ збері­гається майно, вилучене на законних підставах, майно, яке є речовим доказом у справі), то власник не може витребува­ти свою річ з такого володіння шляхом подання віндика­ційного позову;

• захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише в тому разі, коли майно збе­реглося в натурі;

• майно, яке перебуває у незаконного володільця, підля­гає безумовному вилученню і повертається власнику, якщо володілець виявився незаконним, недобросовісним.

Незаконний володілець може бути якдобросовісним, так інедобросовісним. У недобросовісного володільця, тобто у набувача, який самовільно заволодів чужим майном, вкрав або присвоїв річ, або, набуваючи річ, знав неправомірність

її придбання, власник має право в усіх випадках витребу­вати своє майно.

Вирішуючи питання про добросовісність чи недобро­совісність набувача, суд повинен врахувати всі конкретні обставини, за яких здійснювалося вчинення правочину:

місце, час, предмет, ціна та інші умови. Так, якщо відпо­відач придбав у незнайомої особи вночі в аеропорту за пів­ціни золоту обручку, то, звичайно, в нього була можливість передбачити, що обручка може виявитися краденою.

У добросовісного незаконного володільця, тобто в осо­би, яка не знала і не повинна була знати про те, що особа, у якої придбано майно, не мала права його відчужувати (наприклад, купівля у комісійному магазині), витребувати майно можна не завжди.

У добросовісного володільця власник має право витре­бувати майно в тому разі, якщо майно: було загублене влас­ником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, без їхньої волі іншим шляхом.

При витребуванні майна у недобросовісного набувача власник має право вимагати повернення або відшкодуван­ня усіх доходів, що їх особа набула або могла набути за весь час володіння; від добросовісного набувача — усіх доходів, що він їх набув або мав би набути з часу, коли дізнався або повинен був дізнатися про незаконність володіння чи отри­мав повістку за позовом власника про повернення майна.

Володілець — як добросовісний, так і недобросовісний — у свою чергу має право вимагати від власника відшкоду­вання здійснених необхідних витрат на майно з того часу, з якого власникові належать доходи на майно.

Зразок віндикаційного позову про витребування майна власником від добросовісного набувача

До Кіровського місцевого районного суду М.Дніпропетровська

Позивач:

Костенко Ігор Павлович, який мешкає за адресою ...

Відповідач:

Міщенко Анатолій Іванович, який мешкає за адресою ...

ПОЗОВНА ЗАЯВА

У липні 2004 р. мною був куплений у магазині "Електрон" по вул. Щорса, 4, переносний магнітофон "Ореадна" № 1145102. Даний магнітофон перебуває у моїй власності з моменту вчинення договору купівлі-продажу і знаходився в моїй квартирі за адре­сою: м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 15, кв. 10.

У серпні 2003 р. я передав магнітофон для тимчасового кори­стування своєму другові Марченку Андрію Петровичу, який 24 серпня 2004 р. забув його на дискотеці, яка знаходиться за ад­ресою м. Дніпропетровськ, пр. Карла Маркса, 6 а. Таким чином, магнітофон вибув з моєї власності поза моєї волі.

У даний час мені стало відомо, що спірне майно перебуває у володінні відповідача.

Моє звернення до відповідача розв'язати спір мировою угодою та передати мені майно, що належить мені на праві власності, відповідачем відхилено. Останній заявив, що магнітофон йому подарований на День народження.

Моє право на спірне майно підтверджується паспортом № 114 на магнітофон "Ореадна" із зазначенням дня купівлі-продажу, комплектуючими деталями, що видаються до нього, чеком про сплату вартості магнітофона.

Наявність спірного майна у відповідача документально не підтверджується.

Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України

ПРОШУ:

1. Зобов'язати відповідача передати належний мені на праві приватної власності магнітофон "Ореадна" № 1145102.

2. На підтвердження викладеного визвати у судове засідання таких свідків:

— Харченка Андрія Петровича — м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 3, кв. 7;

— Кушніра Семена Павловича — м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, 3, кв. 15.

Додаток:

1. Паспорт на магнітофон "Ореадна" № 1145102.

2. Чек магазину про сплату вартості магнітофона від 18 липня 2004 р.

3. Докази про наявність відповідного майна у відповідача.

4. Копія позовної заяви

5. Квитанція про сплату державного мита.

25 вересня 2004 р. Підпис (Костенко І.П.)

Який позов називають негаторним?

Права та інтереси власника можуть бути порушені не тіль­ки позбавленням права володіння річчю. Як відомо, власнику, крім права володіння, належить також право користування та право розпорядження річчю. Ці права власника теж мо­жуть бути порушені. Можливі випадки, коли власник здій­снює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею. Наприклад, особа самовільно зайняла те чи інше нежитлове приміщення будин­ку. У цьому разі власник продовжує володіти будинком, але йому перешкоджають самовільно користуватися зайнятою частиною будинку, а це може перешкоджати власнику здій­снювати і право розпорядження. Отже, власник може звер­нутися до суду з позовом про усунення порушень його права. Цей позов називається негаторним (асїіо пе^аіогіа).

Відповідно до Цивільного кодексу України формула не-гаторного позову набуває такого вигляду:"Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном".

Негаторний позов характеризується такими ознаками:

• на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майноу своєму володінні. Порушення права власності полягає в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди у користуванні на­лежним йому майном (будинком, земельною ділянкою, ав­томобілем тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за зако­ном майном, маючи це майно у своєму володінні. Напри­клад, трапляються випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам, власники не дозволяють новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, ство­рюють перешкоди в земельному користуванні;

• суттю вимог позивача за негаторним позовом єусунен­ня порушення, яке триває і має місце на момент звернення до суду;

• власник має право усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб маютьнеправомірний характер. Так, власник може вимагати від суду прибрати будівельні мате­ріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (не­можливо виїхати з двору).

З вимогами про усунення порушень у користуванні май­ном у більшості випадків звертаються громадяни. Це пояс­нюється тим, що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, є наслідком кримінальних чи адміністратив­них діянь (самовільне будівництво, самоуправство, зловжи­вання владою чи посадовим становищем).

Негаторним позовом може бути також вимога про ви­ключення майна з опису. З такою вимогою може звернутись до суду як безпосередній власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи договору (отримала в заставу, на охорону).

Що означає термін "володіння" як окремий цивільно-правовий інститут речового права?

Радянське цивільне законодавство і цивільне законодав­ство України до прийняття Цивільного кодексу України не знали таких правових інститутів:володіння як окремий цивільно-правовий інститут;сервітути, або право обмеже­ного користування чужою річчю чи майном;емфітевзис і суперфіцій як правові форми користування чужою землею.

Проте Закон України "Про власність", прийнятий ще .7 лютого 1991 р., уже допускав певну можливість користу­вання чужим майном. Так п. 6 ст. 4 проголошує, що "...влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене користу­вання його майном іншими особами". Таке право є ніщо інше, як речове право користування чужим майном (річчю), яке у римському цивільному праві дістало назву "сервітути".

Нові правові інститути, які є складовими Цивільного кодексу України, значно розширюють можливість цивіль­но-правового регулювання відносин у нашій державі.

Нижче зміст названих цивільно-правових інститутів розкрито відповідно до Цивільного кодексу України.

У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння (р088езіо) має двояке значення:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від пра­ва власності;

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мається на увазісаме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ото­

тожнюють: володільця не відрізняють від власника, а влас­ника від володільця. Разом з тим такі різні правові кате­горії змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: володі­лець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі й має право власності на неї. Ми будемо розглядати "володіння" як цивільно-правовий інститут, де про право не згадується, тобто йдеться про фактичну наявність речі у майні воло­дільця, яку він вважає своєю.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомоч­ностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і влас­ник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значен­ня якого полягає в юридичних наслідках володіння, або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб'єктами володіння можуть бути ті ж фізичні і юри­дичні особи, які можуть бути суб'єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об'єктом володіння може бути майно, здатне бути об'єк­том права власності.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинен­ня володіння достатньо втратити один із цих двох елементів.

Право володіння виникає на підставі договору з власни­ком або особою, якій майно було передане власником (на­приклад, майно отримане у володіння за договором орен­ди), а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протя­гом певного строку (набувальна давність).

Право володіння припиняється у разі:

• відмови володільця від володіння майном;

• витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

• знищення майна.

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактич­не володіння вважається правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званимпетиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володіль­цю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправне ним заволоділа, у тому числі від влас­ника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо су­дом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов'язані з втратою реального володіння майном.

Незаконне недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно поверну­ти майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросо­вісним володільцем цього майна. У разі невиконання недо­бросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована осо­ба має право подати позов про витребування цього майна.

Що означає право обмеженого користування чужими речами (сервітути)?

Право обмеженого користування чужими речами (май­ном) — сервітути — склалося ще в часи Стародавнього Риму і було рецепійовано пізніше іншими правовими системами. Тепер це досить усталений цивільно-правовий інститут у країнах з розвинутою ринковою економікою. Його доцільність і практична необхідність доведені багатовіко­вим застосуванням. Нині цей цивільно-правовий інститут речового права передбачається і в Цивільному кодексі України.

Спочатку сервітути виникли щодо користування земель­ними наділами. Часто певний земельний наділ позбавлений переваг, які має сусідній наділ. Наприклад, на сусідній ділянці є водоймище, якого немає на цій земельній ділянці. Проте вода необхідна для зрошування. Отже, земельний наділ, на якому немає водоймища, позбавлений переваг, які має сусідня земельна ділянка. Власник першого наділу зму­шений вдаватися до допомоги власника сусіднього земель­ного наділу, який має воду.

Якщо сусіди мали добрі стосунки між собою, то проблем з водою не виникало. Проте так могло тривати до першої сутички між ними, після чого власник земельного наділу з водою міг заборонити сусіду користуватись його водою. Став необхідний більш надійний правовий засіб задоволення потреб одного земельного наділу за рахунок переваг іншо­го. Такий засіб було знайдено шляхом встановлення не до­говірного права, аречового, причому на користь власника земельного наділу, що потребує певного задоволення своїх потреб за рахунок сусіднього. Речове право обмеженого користування чужою землею уже не залежало від волі влас­ника земельного наділу, що надає такі послуги. Так виник­ли спочатку земельні сервітути. Об'єктом сервітутного пра­ва була саме земля, причому чужа.

У земельних сервітутах обов'язково передбачаються два земельних наділи, з яких один обслуговує інший. Це право може полягати в праві користуватися водою із водоймища, у праві проїзду чи проходу по чужій землі, що належить іншій особі, у праві прокладати трубопроводи чи інші лінії сполучення по чужій землі, у праві прокладати лінії пере­дач, дороги тощо, у праві випасу худоби на чужих луках.

Сам термін "сервітут" походить від латинського слова "зегуіге", що означає — обслуговувати. Земельну ділянку, яка надає певні послуги іншій земельній ділянці, прийнято називати обслуговуючою. Земельна ділянка, яка потребує певних послуг і які їй надаються, називається пануючою.

Власник обтяженої сервітутом земельної ділянки має терпіти ці обмеження, якщо вони навіть йому на шкоду.

Відповідно до Цивільного кодексу України право кори­стування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земель­ний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволен­ня потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені в інший спосіб.

Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусід­ньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визна­ченій особі (особистий сервітут).

Сервітутним відносинам притаманні такі спе­цифічні риси:

• сервітутне право — речове, а не договірне право. Це означає, що суб'єкт сервітутного права зберігає його і в тому разі, коли власник обслуговуючого земельного наділу зміниться. Новий власник земельного наділу не може за­боронити суб'єкту сервітутного права користуватися його землею;

• земельний сервітут не обмежений будь-яким строком, як і будь-яке інше речове право. Ця стабільність на користь суб'єкта сервітутного права, а не власника обслуговуючого земельного наділу, який має терпіти обтяження сервітутом;

• сервітут обмежує право власності на земельний наділ власника обслуговуючої ділянки. Це ж правило стосується й особистих сервітутів, у яких об'єктом сервітуту є не зем­ля, а інше майно (садиба, кімната, автомобіль та ін.);

• зміна суб'єктів права власності як обслуговуючого, так і пануючого земельних наділів не припиняє сервітутного права. Однак це правило не стосується особистих сервітутів;

• сервітут не може бути самостійним об'єктом цивіль­но-правових правочинів чи договорів. Земельний сервітут може відчужуватися лише разом із земельним наділом. Особисті сервітути відчужуватися взагалі не можуть;

• на відміну від інших речових прав сервітут — це пра­во користування чужою річчю, обмежене об'єктом: право проїзду, проходу пішки, прогону худоби, прокладення тру­бопроводу тощо. Користування поза межами сервітуту за­боронено;

• суб'єкт сервітутного права має лише право користу­вання, а не володіння і розпорядження;

• право обмеженого користування може бути встанов­лено також на інше рухоме і нерухоме майно. Особисті сер­вітути відрізняються від земельних об'єктом, суб'єктом і строком. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі; суб'єкт земельного сервітуту — власник паную­чого земельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єкт особистого сервітуту — саме та особа, на користь якої він був встановлений.

Речове право припускає такі види особистих сервітутів:

узуфрукт і узус.

Узуфрукт — речове право певної особи, користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни Ті субстанції. Наприклад, узуфрукт встановлений запові­том, яким батько призначив сина спадкоємцем садиби, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встано­вив сервітут на половину житлового будинку. Це озна­чає, що після смерті батька, власником садиби стає син,

але його право власності обмежується рівно на половину житлового будинку на користь матері, яка має право довічно (поки жива) одержувати можливі прибутки від здавання в найом кімнат. Після смерті матері право сина поновлюється в повному обсязі.

Узус —речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій може лише користувати­ся чужою річчю, проте не має права на плоди від неї. Узус відрізняється від узуфрукта значно меншим обсягом прав. Наприклад, члени сім'ї власника помешкання, які про­живають разом з ним, мають право на користування цим приміщенням. Член сім'ї власника помешкання втрачає право на проживання у ньому в разі його відсутності без поважних причин понад один рік,

Перехід права власності на житловий будинок або квар­тиру для іншої особи не є підставою для припинення права користування житловим приміщенням членам сім'ї попе­реднього власника, яке у них існувало.

Отже,сервітут — це право обмеженого користування чужими речами (майном) певною мірою. Таке право може бути встановлено на користь власника сусідньої земель­ної ділянки (земельні сервітути) або на користь певної особи (особисті сервітути).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його вста­новлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому для реєстрації нерухо­мого майна. Зміст права земельного сервітуту, види серві­ тутів, порядок встановлення, дії та його припинення деталь­но визначає глава 16 Земельного кодексу України.

У разі недосягнення домовленості про встановлення сер­вітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, що вимагає встановлення сервітуту.

Необхідно підкреслити, що власник майна, обтяженого сервітутом, має право — якщо інше не передбачено зако­ном, вимагати від суб'єкта сервітутного права, в інтересах якого встановлено сервітут, відповідної плати за користу­вання майном.

Сервітути припиняються у разі:

• поєднання в одній особі суб'єкта сервітутного права і власника майна, на яке встановлено сервітут;

• відмови суб'єкта сервітутного права від подальшого використання сервітуту;

• закінчення строку, на який встановлено сервітут;

• невикористання сервітуту протягом трьох років;

• смерті особи, на користь якої було встановлено особи­стий сервітут;

• відповідного рішення суду.

Сервітутні права захищаються тими ж речовими право­вими засобами, що і право власності. Суб'єкт сервітутного права може захищати своє право також від посягань влас­ника майна, обмеженого сервітутом.

Що таке право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)?

У Цивільному кодексі України набув поширення і такий цивільно-правовий інститут, як право користування чужою землею для сільськогосподарського виробництва (емфітев­зис). Він вигідний і зручний тим, що коли власник землі не бажає втрачати право власності на землю, але й сам не має можливості обробляти її, то в такому разі він може переда­ти її в довгострокове користування іншим особам на підставі речового права. Часто до цього цивільно-правового інститу­ту вдаються великі землевласники, які самі не спроможні обробляти свою землю і разом з тим не бажають позбавля­тися права власності на неї. У таких випадках можна, зви­чайно, передати землю в оренду. Але оренда землі — це до­говір, який у будь-який час може розірвати одна зі сторін. Для користувачів необхідний більш надійний спосіб кори­стування, який би меншою мірою залежав від свавілля зем­левласника. Таким інститутом і ставемфітевзис пра­во користування землею для сільськогосподарських потреб.

Отже,емфітевзис — це довгострокове, відчужуване і таке, що успадковується, право використання чужої зе­мельної ділянки для сільськогосподарських потреб. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарського виробництва (користувач).

Емфітевзис має певні правові особливості. Це довгостро­кове право. Емфітевзис укладається, як правило, на неви-значений строк, але може бути укладений і на певний строк. При укладенні договору на невизначений строк, кожна зі сторін може відмовитися від договору, повідомивши про це другу сторону не менш як за один рік до такої відмови.

Це право відчужуване, тобто емфітевт у будь-який час може продати чи в будь-який інший спосіб відчужувати це право користування землею. Слід підкреслити, що відчу­жується не земля (емфітевт не має права розпоряджатися землею), а саме право користування землею. При продажу права користування землею користувач зобов'язаний своє­часно сповістити про це власника землі. Якщо продаж пра­ва користування буде здійснено без сповіщення про це влас­ника земельної ділянки, останній має право вимагати через суд визнання продажу недійсним. При відчуженні емфітев-зису емфітевтом третім особам власник землі має право на визначену договором частину від ціни продажу (процент).

Власнику землі належить переважне перед іншими пра­во викупу права користування. Він має право вимагати від емфітевта використання землі за призначенням, обумовле­ним у договорі. Власнику належить також право на винаго­роду за використання землі. Розмір винагороди, її форма, умови, порядок та строки виплати визначаються договором.

Користувач земельної ділянки зобов'язаний виплачувати її власнику обумовлену винагороду за користування нею, а також здійснювати інші платежі, пов'язані з користуванням землею, та справляти встановлені щодо неї повинності. Він зобов'язаний використовувати землю відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Емфітевзис припиняється у разі: поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; закінчен-' ня строку, на який було надано право користування; вику­пу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; рішення суду.

Виникнення і становлення цивільно-правового інститу­туправа користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) відбувалися так само, як і попереднього — емфітевзису. Він набув широкого застосування у містах, де землі для будівництва мало, а міські власті на бажають втрачати право власності на неї. Такі землі, на які право власності належить міській владі, вона передає в дов­гострокове користування забудівельнику на засадах супер-фіція. Тобто власник земельної ділянки передає ділянку або її частину в користування фізичній чи юридичній особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культур­них, житлових та інших споруд і будівель безплатно або за обумовлену плату.

Отже, власник нерухомого майна (будівлі або спору­ди), що побудоване на земельній ділянці, переданій йому в користування — суперфіцій, має довгострокове, відчу­жуване і таке, що успадковується, право на користу­вання цією ділянкою.

Суперфіцій може бути встановлено законом, договором або заповітом на визначений або невизначений строк. Зе­мельна ділянка, передана у суперфіцій, може бути викори­стана лише для забудови. Власник землі переданої для за­будови, має право на плату за користування нею. Якщо земля забудована промисловими об'єктами, договором мо­жуть бути передбачене право власника землі на частину доходу землекористувача.

Перехід права власності на земельну ділянку до інших осіб не припиняє суперфіція. Водночас право власності на побудовані на чужій землі будівлі та споруди належить суперфіціарію. При переході права власності на нерухоме майно від суперфіціарія до інших осіб, останні набувають також права користування відповідною земельною ділян­кою на тих самих умовах і в тому самому обсязі, що й попе­редній власник нерухомого майна — колишній суперфі-ціарій.

У разі припинення суперфіція право на нерухоме май­но, що залишилося на земельній ділянці, визначається до­мовленістю між власником ділянки і власником нерухомо­го майна. За відсутності такої угоди наслідки припинення права користування ділянкою визначає суд.

Власник земельної ділянки має право вимагати від влас­ника нерухомого майна його знесення та приведення ділян­ки до стану, в якому вона перебувала до встановлення су­перфіція. Коли знесення будівлі або споруди, що знаходи­ться на земельній ділянці, забороняється законом (житлові будинки, пам'ятки історії та культури тощо) або є нераціо­нальним у зв'язку з явним перевищенням вартості будівлі чи споруди порівняно з вартістю відведеної під них землі, суд може з урахуванням підстав припинення користування земельною ділянкою та за наявності відповідної вимоги сторін:

а) визнати право власника нерухомого майна на при­дбання права власності на земельну ділянку, на якій знахо­диться нерухоме майно, або право власника землі на при­дбання нерухомого майна, що залишилось на земельній ділянці;

б) визначити власнику нерухомого майна умови кори­стування земельною ділянкою на новий строк.

Суперфіцій може бути припинений: поєднанням в одній особі власника землі та землекористувача; закінчен­ням строку договору, яким встановлено суперфіцій; судо­вим рішенням; невикористанням суперфіція протягом трьох років.

Емфітевзис і суперфіцій захищаються тими ж цивільно-правовими засобами, що і право власності. Вони можуть захищатися також від власника землі, на яку встановлено емфітевзис і суперфіцій.

Тепер, коли земля в Україні стала об'єктом цивільно-правових відносин, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб та право користування чужою землею для забудови набувають дуже важливого значення.

Книга четверта ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Цивільне право не регулює безпосередньо творчу науко­во-технічну, літературну та іншу діяльність. Процес науко­во-технічної і художньої творчості залишається за межами дії його норм.

Цивільне право традиційно виконує функції визнання авторства на вже створені творчі результати, встановлює їх правовий режим, матеріальне і моральне стимулювання та захист їх авторів. Разом з тим норми сучасного цивільного права регулюють відносини з організації (на підставі дого­ворів) створення, передачі та використання нових досягнень у галузі науково-технічної, художньої та іншої творчої ді­яльності.

Норми цивільного права сприяють підвищенню культур­ного рівня суспільства, охороні прав та інтересів творців наукових і літературно-художніх цінностей. У свою чергу, право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, селекційні досягнення, товарний знак та ін. забезпечує вирішення таких важливих завдань, як прискорення науково-технічного прогресу, підвищення ефективності виробництва, якості та конкурентоспро­можність продукції.

Конституція України визначила правові засади розвит­ку будь-якого виду творчості, раціонального використання її результатів та їх правової охорони. Ці засади реалізовані в Цивільному кодексі України (книга четверта), яка скла­дається з 12 глав (ст. 418—508). Книга містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права і суміжних прав, права на наукове відкриття, права промислової власності, права на компону­вання інтегральної мікросхеми, право на раціоналізаторську пропозицію, право на сорти рослин, породу тварин, право на комерційне найменування, право на торговельну марку, право на географічне зазначення та право на комерційну таємницю.

За Цивільним кодексом України, тільки правочин регу­лює відносини між володільцем права інтелектуальної влас­ності і її користувачем. Саме правочин визначає розміри, порядок обчислення і витрати за використання об'єктів інте­лектуальної власності. Кабінет Міністрів України може ли­ше встановлювати мінімальні ставки авторської винагороди.

У Цивільному кодексі України передбачено нові інститу­ти — це суміжні права (права виконавців, виробників фо­нограм та організацій мовлення), право компонування інте­гральної мікросхеми, право на раціоналізаторську пропози­цію, право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, на комерційне найменування, на торговельну мар­ку, географічне зазначення, на комерційну таємницю.

Визначається тільки судовий порядок захисту поруше­ного права суб'єктів прав інтелектуальної власності.

Отже, четверта книга сприятиме активному розвитку в Україні ініціативи в галузі науки, техніки, літератури, мистецтва та в інших видах творчої діяльності.

Що є об'єктами права інтелектуальної власності?

Науково-технічний рівень виробництва, культура, ефек­тивність економіки, соціально-економічний прогрес су­спільства в цілому значною мірою залежать від рівня та ефективності творчої діяльності. Творча інтелектуальна діяльність є одною з рушійних сил розвитку всієї цивілі­зації. Країни з високорозвинутою ринковою економікою характеризуються високим рівнем розвитку культури, на­уки і освіти. Тут культуру слід розуміти в найширшому значенні цього слова — це рівень розвитку мистецтва, ви­робництва, виробничої інфраструктури, матеріально-техніч­ного забезпечення побуту тощо. Ці фактори зумовлюють та визначають рівень цивілізації того чи іншого суспільства. Вони ж і є результатами творчої діяльності людини.

Творчість — це цілеспрямована інтелектуальна діяль­ність людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється оригінальністю, неповторністю і суспіль­но-історичною унікальністю.

Будь-якій людині властива творчість у діяльності: ху­дожній, літературній, науковій, технічній, виробничій тощо. За цілеспрямованістю творчість можна умовно по­ділити на два основних види: духовна і науково-технічна творчість.

Зміст, спрямованість, сила емоційного впливу літерату­ри, мистецтва, науки визначають духовність сучасного су­спільства. Творчість гуманітарного характеру, спрямовану на збагачення внутрішнього світу людини, вважають духов­ною творчістю. Духовна творчість охоплює літературу, на­уку, мистецтво, виконавську майстерність артистів, звуко­запис, радіо, телебачення та інші види діяльності гумані­тарного характеру.

До результатів науково-технічної творчості належать наукові відкриття, винаходи в усіх галузях людської діяль­ності, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин та ін. Ці результати науково-технічної твор­чості можна використовувати в будь-який спосіб, що не суперечить закону в підприємницькій діяльності, — у про­мисловості, сільськогосподарському виробництві тощо.

Крім того, до результатів творчої діяльності належать комерційне найменування, торговельна марка, комерційні таємниці та ін. Призначення їх — індивідуалізація учас­ників цивільного обігу, товарів, послуг.

Цивільне законодавство встановлює, що всі результати творчої діяльності визнаються товаром і, отже, є об'єктами . права інтелектуальної власності.

До об'єктів права інтелектуальної власності Цивіль­ний кодекс України відносить:

твори науки, літератури і мистецтва;

• виконання творів;

• фонограми і організації мовлення;

• комп'ютерні програми;

• компіляції даних (бази даних);

• наукові відкриття;

• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

• раціоналізаторські пропозиції;

• сорти рослин, породи тварин;

• комерційні (фірмові) найменування, торговельні мар­ки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;

• комерційні таємниці.

Права на об'єкти інтелектуальної власності виникають за фактом їх створення або внаслідок надання їм правової охорони уповноваженим державним органом у випадках і в порядку, встановлених Цивільним кодексом України або іншими законами.

Отже, всі результати творчої діяльності з погляду ци­вільно-правової охорони умовно можна поділити на три гру­пи: одна група охороняється авторським правом, друга — правом промислової власності, третя — правом на засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.

Які особливості судового захисту права інтелектуальної власності?

Право інтелектуальної власності — це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений Цивіль­ним кодексом України та іншим законом. Всім авторам результатів інтелектуальної діяльності належать щодо них особисті немайнові та майнові права. Захист цих прав здійснюється нормами різних галузей права — криміналь­ного, адміністративного, цивільного.

Проте найчастіше застосовують цивільно-правові засоби захисту права інтелектуальної власності. Порушення прав автора можуть бути пов'язані з порушенням його майнових інтересів або тільки особистих прав. Наприклад, випуск у світ твору без імені автора, зі змінами, самовільно внесени­ми видавництвом, постановки драматичного твору зі зміна­ми без схвалення автора, перекручення твору — все це по­рушення особистих прав без матеріальної шкоди. У таких випадках автор має право вимагати здійснення заходів, не­обхідних для задоволення його порушених інтересів.

Однак дуже часто порушення особистих прав автора зав­дає йому також майнових збитків (наприклад, використан­ня промислового зразка без дозволу автора і без виплати йому винагороди). Ввезення на митну територію України виробів (товарів), в яких використано об'єкти права інте­лектуальної власності, захищеного на території України, без дозволу суб'єктів права інтелектуальної власності, є пору­шенням цього права незалежно від того, чи ці об'єкти захи­щалися або захищатимуться в країнах їх походження. Ви­роби (товари) виготовлені з використанням об'єктів інтелек­туальної власності та розповсюджені в межах України з порушенням права на них, єконтрафактними.

Будь-яке порушення права інтелектуальної влас­ності, в тому числі невизнання цього права чи посяган­ня на нього, тягне за собою відповідальність, встановле­ну Цивільним кодексом Украіни, законом чи договором.

Порушення права інтелектуальної власності тягне за собою обов'язок порушника відшкодування власнику зав­даних збитків. У зв'язку з цим кожній особі надається пра­во звернутися до суду за захистом свого права інтелекту­альної власності. Способи захисту цих прав визначено ст. 16 Загальних положень Цивільного кодексу України.

У випадках та в порядку, встановлених законом, суд за заявою потерпілого може застосувати негайні заходи, спря­мовані на запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів. Зокрема, до розгляду справи в суді він має право постановити рішення про заборону відповідачеві чи іншій особі, щодо якої є до­статні підстави вважати, що вона є порушником права інте­лектуальної власності, вчиняти певні дії (виробництво, відтворення, розповсюдження, а також транспортування, збереження або володіння з метою випуску в цивільний обіг виробів (товару), щодо яких припускається, що вони є кон­трафактними).

Суд має правопостановити такі рішення:

• про зупинення пропуску через митний кордон Украї­ни товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з пору­шенням права інтелектуальної власності;

• вилучення з цивільного обігу товарів, виготовлених або введених у цивільний обіг з порушенням права інтелекту­альної власності;

• вилучення всієї партії виробів (товарів), щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також мате­ріалів і обладнання, призначених для їх виготовлення і розповсюдження;

• застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання пра­ва інтелектуальної власності (розмір такого стягнення ви­значається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення);

• опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та змісту судового рішення щодо такого порушення.

Крім того, за наявності достатніх даних про вчинення зло­чину, за який відповідно до чинного законодавства передбаче­на кримінальна відповідальність, для забезпечення цивільно­го позову, суд може вжити заходи з накладенняарешту:

а) на вироби (товари), щодо яких припускається, що вони є контрафактними;

б) матеріали та обладнання, призначені для виготовлен­ня і використання таких виробів (товарів);

в) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно до чинного законо­давства передбачена кримінальна відповідальність.

Порушник права інтелектуальної власності зобо­в'язаний:

задовольнити всі вимоги, що випливають із факту порушення права інтелектуальної власності;

• відшкодувати заподіяні порушенням збитки, включа­ючи втрачену вигоду;

• повернути суб'єктові права інтелектуальної власності, одержані внаслідок порушення доходи (прибутки) в повно­му обсязі;

• відшкодувати володільцеві права інтелектуальної влас­ності моральну шкоду в розмірі, що визначається судом.

Особа, яка неправомірно використала засоби індивідуа­лізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг, зобов'я­зана знищити зображення індивідуалізації, усунути його з товару та його упаковки.

Що таке авторське право?

Головними напрямами духовної творчості людей є на­укова діяльність, література і мистецтво. Результати цих видів творчої діяльності, невичерпні за формами, спо­собами об'єктивного вираження духовного багатства лю­дини, є предметом правової охорони. Суспільні відносини, що виникають у зв'язку з їх використанням, потребу­ють правового регулювання, яке і бере на себе авторське право.

В об'єктивному розумінні авторське право — це су­купність правових норм, які регулюють відносини, що ви­никають внаслідок створення і використання творів літера­тури, мистецтва й науки. Авторське право встановлює спри­ятливі правові умови для творчої діяльності, забезпечує доступність результатів цієї діяльності всьому суспільстві. Воно визначає і забезпечує широкий захист особистих (не-майнових) і майнових прав авторів.

У суб'єктивному розумінні, авторське право — це су­купність прав, які належать автору або його правона­ступнику у зв'язку зі створенням і використанням тво­ру літератури, науки, мистецтва.

Основними нормативними актами, які регулюють су­спільні відносини, пов'язані з авторським правом, є Кон­ституція України, Цивільний кодекс України, Закон Украї­ни "Про авторське право та суміжні права" у редакції від 11 липня 2001 р. та інші закони. Важливе значення у регу­люванні авторських відносин мають також типові авторські договори, які затверджуються Кабінетом Міністрів Украї­ни або за його дорученням відповідними відомствами і твор­чими спілками.

Особливу групу джерел сучасного авторського права ста­новлять міжнародні договори: Всесвітня (Женевська) кон­венція про авторське право (1952 р.); Конвенція, що ство­рює Всесвітню організацію інтелектуальної власності (підписана в Стокгольмі в 1967 р., чинна з 1970 р.); Же­невська конвенція про охорону інтересів виробників фоно­грам від незаконного їх відтворення (1971 р.); Брюссель­ська конвенція про розповсюдження програм, що несуть сиг­нали, які передають через супутники (1974 р.). Міжнародні договори встановлюють взаємні права та обов'язки країн-учасниць і є основною правовою формою розвитку міжна­родного співробітництва в галузі авторського права. В Україні укладення міжнародних договорів є конституцій­ним правом.

Для правильного й однозначного застосування законо­давства про захист авторського права важливе значення має також судова практика розгляду справ, що виникають у разі порушення авторських прав. Верховний Суд України си­стематизує й аналізує таку практику, робить висновки, про які повідомляє суди.

Що є об'єктом авторського права?

Об'єктом авторського права є твір науки, літератури чи мистецтва, виражений у будь-якій об'єктивній формі, неза­лежно від жанру, достоїнства, обсягу, мети (освіта, інфор­мація, пропаганда, розваги тощо), а також способу і форми їх відтворення. Твір — це результат творчої праці автора, комплекс ідей, образів, поглядів тощо. У Цивільному ко­дексі України вміщено загальний перелік об'єктів автор­ського права та їх загальні ознаки. Він не дає повного пере­ліку об'єктів авторського права, оскільки життя у своєму розвитку може породжувати нові й нові форми об'єктивно­го вираження творчої діяльності людей.

Але об'єктом авторського права може бути лише твір, який є результатом творчої діяльності автора. Наприклад, комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних) охо­роняються як літературні твори нарівні з музичними, фо­тографічними, аудіовізуальними творами. Однак не буде об'єктом авторського права суто технічна робота (напри­клад, передрук на комп'ютері чужого твору). Авторське пра­во не поширюється на ідеї, процеси, методи діяльності або математичні концепції як такі, офіційні документи (зако­ни, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні перекла­ди, офіційні символи і знаки (прапори, герби, ордени, гро­шові знаки тощо), повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації.

Сам твір може бути виражений у будь-якій об'єктивній формі, без виконання будь-яких формальностей щодо них та незалежно від їх завершеності, але обов'язково повинен бути придатний для сприймання, відтворювання. Ця об'єк­тивна форма може бути усною та письмовою (ноти, схеми, запис на плівку, магнітну плівку, фотографії тощо).

До об'єктів авторського права відносять сценічні оброб­ки творів та обробки фольклору, придатні для суспільного показу, програми для електронних обчислювальних машин усіх видів, включаючи прикладні програми та операційні системи, переклад твору іншою мовою, оскільки робота перекладача також вважається творчою.

Сучасний рівень науки і техніки дає змогу створювати складні твори, в яких поєднано кілька форм, наприклад кіно — і телефільми (літературний текст, музика, декорації тощо). У цьому разі об'єктом авторського права є фільм як єдине ціле. Проте самостійними об'єктами авторського пра­ва в аудіовізуальному творі можуть бути сценарій, музика, текст, робота оператора, художника-постановника, які уві­йшли як частина до твору.

Отже, твір як об'єкт авторського права втілений у певну матеріальну форму: скульптура, картина, ноти, рукопис тощо. Але авторське право на твір (як нематеріальний об'єкт авторського права) і право власності на річ, в яку він втіле­ний,не залежать одне від одного. Тому не слід плутати твір як об'єкт авторського права і річ — картину, скульптуру, книгу. На річ, в яку матеріально втілюється твір, може бути право власності, право користування тощо, але не ав­торське право. Так, продаж художником своєї картини не позбавляє його авторського права. Таким чином, право інте­лектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного.

Хто є суб'єктом авторських відносин?

Право на твір належить його творцеві, тому, хто створив скульптуру, музику, аудіовізуальний твір, оригінальне ком­понування інтегральної мікросхеми, написав картину, кни­гу. Тобто первинним суб'єктом авторського права є автор твору. Однак поняття "автор твору" і "суб'єкт авторського права" не тотожні як за змістом, так і за значенням. Автор твору, як зазначалося, може бути тільки його творець, тоб­то фізична особа: громадянин України, іноземець або особа без громадянства. Суб'єктом авторського права можуть бути автор твору, а також інші фізичні та юридичні особи, для яких право може виникати в силу закону, договору або спадкування. Але в усіх випадках за автором залишаються його особисті немайнові права. Отже, суб'єкти авторських прав —неавтори не можуть мати права, які мають ав­тори творів. Особисті немайнові права автора є невід'ємни­ми від нього.

Таким чином, первинним суб'єктом, якому належить авторське право є автор, а авторське право правона­ступників є похідним.

Згідно з Цивільним кодексом України та Законом Украї­ни "Про авторське право та суміжні права", авторське право поширюється:

• на авторів, незалежно від громадянства і постійного місця проживання, твори яких уперше опубліковані або не

опубліковані, але знаходяться в об'єктивній формі на тери­торії України;

• авторів, незалежно від громадянства і постійного місця проживання, твори яких уперше опубліковані в іншій країні та протягом ЗО днів після цього опубліковані в Україні;

• авторів, які є громадянами України або мають постійне місце проживання на території України, незалежно від того, на якій території вперше було опубліковано їх твори.

Відповідно до міжнародних договорів України, авторське право поширюється на авторів незалежно від громадянства, твори яких уперше опубліковані або не опубліковані, але вони знаходяться в об'єктивній формі на території іншої держави.

Здебільшого автором твору науки, літератури, мистецтва є одна особа, але іноді у творчому процесі беруть участь кілька осіб —співавторів. Авторське право на твір, ство­рений спільною працею двох і більше осіб (співавторство), належить співавторам спільно, незалежно від того, чи ста­новить такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення. Взаємовід­носини співавторів можуть визначатися договором між ними. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно. Право на використання твору належить співвласникам спільно, а винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частинах, якщо в договорі не передбачено інше.

Від співавторства слід відрізнятиспівробітництво, за яким кілька авторів беруть участь у створенні колективної праці за завданням певної організації. Ця колективна пра­ця не є одним цілим. Особи, що організовують створення творів (видавці енциклопедій, виробники фільмів, продю­сери тощо) не визнаються авторами творів.

Видавцям належить виключне право на використання таких видань у цілому, а також право на зазначення свого найменування при будь-якому використанні такого видан­ня. Автори творів, включених до таких видань, зберігають виключні права на використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо інше не передбачено договором на створення такого твору.

Авторами аудіовізуального твору вважаються автори сценаріїв, музичних творів, спеціально створених для да­ного аудіовізуального твору, режисери-постановники, опе­ратори та ін. Автор раніше створеного твору, переробленого: або включеного як частина аудіовізуального твору, також вважається співавтором аудіовізуального твору. Постанов­ник аудіовізуального твору має право за будь-якого вико­ристання твору зазначити своє ім'я або найменування чи вимагати такого зазначення.

Автор музичного твору з текстом або без тексту, створе­ного спеціально для аудіовізуального твору, зберігає право на одержання винагороди за використання свого музичного твору при кожному публічному виконанні аудіовізуального твору і його публічному сповіщенні, а також здавання в прокат примірників аудіовізуального твору.

Без згоди автора та інших володільців майнових прав на фільм забороняється знищення остаточного варіанта фільму (негатива, оригінального запису).

Авторське право на твір, створений за договором найму, належить авторові. Розмір авторської винагороди за кож­ний вид використання твору, створеного за договором най­му, та порядок її виплати встановлюються в самому дого­ворі найму.

Виключне право на використання твору, створеного за договором найму, належить особі, з якою автор перебуває у трудових відносинах (роботодавцеві), якщо в договорі най­му не передбачено інше. Роботодавець також має право при будь-якому використанні твору, створеного за договором найму, зазначати своє найменування або вимагати такого зазначення.

Авторське право на запис інтерв'ю належить особі, що дала інтерв'ю, та особі, що взяла інтерв'ю і здійснила його

запис, як співавторам, якщо інше не передбачено угодою між ними. Опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою особи, що дала це інтерв'ю.

Суб'єктом похідного авторського права може стати будь-яка фізична чи юридична особа, держава, до яких ав­торське право може перейти від автора чи іншої особи, яка має авторське право, в порядку спадкування. Спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти пере­крученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.

Який зміст суб'єктивного авторського права?

Відповідно до закону автору належать особисті немай-{. нові і майнові права, що виникають зі створенням і викори-\ станням будь-якого твору науки, літератури чи мистецтва. ' При цьому для виникнення і здійснення авторських прав не вимагається виконання будь-яких формальностей. Ав­торське право виникає змоменту створення твору. Осо­ба, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використати знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі — ©, імені особи, яка має автор­ське право і року першої публікації твору.

Автор або особа, яка має авторське право на твір, може зареєструвати це право в офіційних державних реєстрах протягом строку охорони авторського права. Орган, який забезпечує державну реєстрацію, видає свідоцтва про реє­страцію прав автора на твір, включаючи правомочності осо­би на твір, факт і дату публікування твору, договорів, які засвідчують право автора на твір, складає і періодично видає каталог державної реєстрації. У разі виникнення спору, державна реєстрація визнається судом якюридична пре­зумпція прав автора або особи, яка має виключну право-

мочність на твір, тобто вважається дійсною, якщо в судово­му порядку не буде доведено інше.

Особистими немайновими правами автора є право на авторське ім'я, право авторства, право на обнародування твору і право протидіяти будь-якому перекрученню, спо­творенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому по­сяганню на твір (недоторканність твору).

Право наавторське ім'я дає авторові змогу випускати свій твір під власним ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно). Право на вибір способу зазначення імені, а також на розкриття псевдоніма або аноніма є особистим правом автора.

Правоавторства полягає в тому, що тільки справжній творець вправі називати себе автором твору, а всі інші осо­би, що використовують твір, зобов'язані зазначати ім'я його автора.

Право наобнародування твору це дія, що робить твір доступним для публіки, якими б засобами це не досягалось. Його ще називають правом випуску твору у світ. Письмові твори (наукові, художні, музично-драматичні тощо) випус­кають у світ шляхом видання; твори образотворчого ми­стецтва — шляхом їх показу на виставках, розміщення в музеях для загального огляду. Право першого опублікуван­ня твору належить самому авторові.

Право нанедоторканність твору це протидія будь-якому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репу­тації автора. За чинними в Україні типовими видавничими договорами малюнок і навіть колір обкладинки можна зро­бити лише за згодою автора. Право автора на недоторканність полягає і в тому, що переклад твору іншою мовою з метою випуску у світ допускається лише за згодою автора або його правонаступників і на підставі договору. Переклад можли­вий лише за умови збереження цілісності та змісту твору.

Автору чи іншій особі, що має авторське право, нале­жать майнові права. Майнові права інтелектуальної влас­

ності іноді називають виключним правом. Виключне право — це право, коли жодна особа, крім тієї, якій належить ав­торське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), за ви­нятком випадків, встановлених іншим законом. Майнови­ми правами інтелектуальної власності на твір є:право на використання твору; виключне право дозволяти вико­ристання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання.

Закон надає автору чи іншій особі, що має авторське право, виключне право дозволяти або забороняти:

1. Відтворення творів, тобто виготовлення одного або більше примірників твору в будь-якій матеріальній формі.

2. Публічне виконання і публічне сповіщення творів. Публічне виконання — це подання творів, фонограм, вико­нань, передач, організацій мовлення шляхом декламації, співу, гри, танцю та іншим способом як у живому вико­нанні, так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по проводах), у місцях, де присутні чи можуть бути присутні особи, які не належать до звичайного кола сім'ї або близьких знайомих сім'ї.

Публічне сповіщення — це така передача в ефір чи по проводах зображення і (або) звуків твору, виконань фоно­грам, передач організацій мовлення, коли зазначені зобра­ження чи звуки можуть бути сприйняті невизначеним ко­лом осіб.

3. Публічний показ це будь-яка демонстрація оригі­налу або примірника творів, виконань, передач організацій мовлення безпосередньо або на екрані за допомогою теле­візійного кадру, слайда, плівки (за винятком передачі в ефір по проводах) або за допомогою інших пристроїв чи процесів невизначеному колу осіб.

4. Будь-яке повторне публічне сповіщення в ефірі чи по проводах уже переданих в ефір творів, якщо воно

здійснюється іншою організацією. Зокрема, організація, яка вирішила передати в ефір чи по проводах той чи інший твір, якщо він навіть уже був переданий, може це здійснити тільки з дозволу автора чи його правонаступників.

5. Переклади творів. Автор оригіналу може сам пере­класти свій твір іншою мовою (авторський переклад). За наявності авторського перекладу, ніхто інший не може пе­рекладати цей твір тією ж мовою без дозволу автора.

6. Переробка, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів. Будь-яка переробка твору, наприклад драма­тичного в розповідний чи навпаки, сценарного в розповідний чи навпаки, пристосування музичного твору до інших інстру­ментів (аранжування) та будь-яка інша переробка твору може мати місце лише за згоди автора чи його правонаступників.

7. Розповсюдження творів шляхом продажу, відчу­ження в інший спосіб або шляхом здавання в найм чи у прокат та іншої передачі до першого продажу при­мірників твору. Автор має невідчужуване право на одер­жання грошової суми у розмірі 5 % від суми кожного про­дажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіна­лу, здійсненого автором. Зазначена сума сплачується про­давцем оригіналу твору.

8. Здавання в найм після першого продажу, відчужен­ня іншим способом примірників аудіовізуальних творів, а також творів, зафіксованих на фонограмі або у формі, яку читає машина. Тобто аудіовізуальний твір після його пер­шого продажу може бути зданий у найм власником твору.

9. Імпорт примірників творів. Ввезення з-за кордону примірників твору для їх розповсюдження в Україні можли­ве лише за дозволом автора чи його правонаступників. Це правило має силу і тоді, коли твір за кордоном було видано чи розтиражовано з дозволу автора чи його правонаступників.

Зазначений перелік авторських майнових прав не є ви­черпним. Автор має право дозволяти або забороняти вико­ристовувати свій твір й іншими способами.

Разом з тим закон певною мірою обмежує виключне право автора на використання твору. Дозволяється в окре­мих, визначених законом випадках, вільне використання творів без згоди автора і без виплати йому авторської вина­городи та вільне використання твору без згоди автора, але з виплатою йому авторської винагороди. Наприклад, вико­ристання цитат (коротких уривків) з опублікованих творів;

використання літературних і художніх творів як ілюстрацій у виданнях, у передачах мовлення, або зображення навчаль­ного характеру; відтворення творів судового й адміністра­тивного провадження та ін.

Допускається вільне відтворення одного примірника твору репрографічним способом бібліотеками та архівами для власних потреб. Допускається також без згоди автора чи іншої особи, що має авторське право, вільне відтворення примірників твору для навчання. Детально регламентовано вільне відтворення комп'ютерних програм. Допускається відтворення виключно в особистих цілях творів, зафіксова­них у звуко- та відеозаписах.

Зазначені обмеження майнових прав здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди нормальному ви­користанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

Право на авторську винагороду — це особливе майнове право автора чи іншої особи, що має авторське право.

Юридичними фактами, що породжують у автора право на винагороду, можуть бути:

• авторський договір (видавничий, постановчий, сценар­ний, художнього замовлення тощо);

• факт позадоговірного використання твору, коли не вимагається згода автора, але передбачена виплата автор­ської винагороди;

• неправомірне використання твору.

Винагорода, одержана автором чи іншою особою, яка має авторське право, є, по суті, винагородою за працю, вкладе­ну у створення твору. Вона може здійснюватися у вигляді одноразового платежу, у формі відрахувань (процентів) за кожний проданий примірник чи кожне використання тво­ру або складатися зі змішаних платежів.

Розмір і порядок обчислення авторської винагороди за створення і використання твору визначаються в авторсько­му договорі.

Іноземним авторам та їх правонаступникам, права яких підлягають охороні на території України, винагорода нара­ховується у розмірі та порядку, встановлених для україн­ських авторів.

Кабінет Міністрів України може встановити мінімальні ставки авторської винагороди, що індексуються одночасно з індексацією мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до чинного законодавства авторське право дія протягом усього життя автора і 70 років після його смерті. Особисті немайнові права автора охороняються безстрокове.

Зразок позовної заяви до суду про визнання авторства (співавторства)

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Саєнко Володимир Васильович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Травнева, 50, кв. 15

Відповідач:

Видавництво "Слово", юридична адреса:

м. Дніпропетровськ, пров. Холодний, 26

Ярема Петро Андрійович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Світла, 104, кв. 43

ПОЗОВНА ЗАЯВА

2003 р. видавництво "Слово" видало книгу "Будівництво та архітектура великого міста", автором якої вказаний Ярема Петро Андрійович.

Вважаю, що авторство названого вище твору вказано неправо­мірно. Даний твір створений мною особисто.

Моє авторство на твір підтверджується наявністю у мене рукопису твору у повному обсязі, фотографіями, які я робив особисто для ілю­страцій твору, а також окремими публікаціями в журналі "Архі­тектура і будівництво" № 4, 8 за 1998 р., № 3, 11 за 1999 р. і № 4 за 2002 р., кресленнями, які я виконував для об'єктів будівництва.

На підставі п. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права"

ПРОШУ:

1. Визнати мене автором твору "Будівництво та архітектура великого міста".

2. Стягнути на мою користь авторський гонорар у сумі вісімсот гривень.

3. Викликати свідків:

— Мороза Олега Петровича, який мешкає за адресою: м. Дні­пропетровськ, пров. Теплий, 6, кв. 14;

— Орловську Галину Іванівну, яка мешкає за адресою: м. Дні­пропетровськ, вул. Пушкіна, 10.

Додаток:

— рукопис твору, фотографії, креслення;

— копія позовної заяви;

— публікації в журналах "Архітектура і будівництво"

15 квітня 2004 р. Саєнко В.І.

Що таке суміжні права?

Підґрунтям для виникнення суміжних прав є твір авто­ра, який може бути певним шляхом розповсюджений. На­приклад, носіями суміжних прав є диригент і музикант, які виконують твір композитора, студія звукозапису, яка впер­ше здійснила запис компактного диска співака; телекомпа-нія, яка транслює свої програми. Чинне цивільне законо­давство забезпечує правову охорону суміжних прав вико­навців, виробників фонограм і організацій мовлення.

Отже, суміжні права — це. права виконавців на резуль­тати творчої діяльності, а також права виробників фонограм та організацій мовлення щодо використання творів науки, літератури, мистецтва, які охороняються авторським правом.

Об'єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх при­значення, змісту, цінності тощо, а також способу їх вира­ження є:

• будь-які способи виконання творів літератури і ми­стецтва, включаючи твори фольклору;

• запис будь-якого виконання або інші звуки на фоно" грамі;

• сповіщення програм шляхом трансляції в ефір і по проводах;

• відеограми.

До первиннихсуб'єктів суміжних прав цивільне зако­нодавство відносить: виконавців (актори, співаки, музикан­ти, диригенти, танцюристи та інші особи, які виконують роль, співають, декламують, особи, які виконують естрадні, лялькові номери); виробників фонограм (фізичні або юри­

дичні особи, які вперше здійснили запис будь-якого вико­нання чи інших звуків на фонограмі — плівці, кіноплівці, магнітофонній стрічці тощо); організації мовлення (юридичні особи, які використовують твори літератури і мистецтва у своїх передачах як в ефірі, так і по проводах — телерадіоор-ганізації). Суб'єктами суміжних прав є також інші особи, які набули прав відповідно до договору чи закону.

Цивільне законодавство передбачає такі умови охорони суміжних прав:

1. Права виконавців охороняються, якщо:

• виконання вперше мало місце на території України;

• виконання зафіксоване на фонограмі, що охороняється законом;

• виконання, не зафіксоване на фонограмі, включене в передачу організації мовлення, що охороняється відповід­но до закону.

2. Права виробників фонограм охороняються, якщо:

• виробник є громадянином України або юридичною осо­бою з офіційним місцезнаходженням на території Україні;

• фонограма вперше опублікована на території України або опублікована на території України протягом ЗО днів від дня її першого опублікування в іншій державі;

• перша фіксація фонограми мала місце в Україні.

3. Права організацій мовлення охороняються, якщо вони мають офіційне місцезнаходження на території Украї­ни і здійснюють передачі з передавачів, розташованих на території України.

4. Суміжні права іноземних юридичних і фізичних осіб охороняються відповідно до міжнародних договорів України.

Виникнення і здійснення суміжних прав не потребує виконання будь-яких формальностей. Виконавці та виробники фонограм для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм, або їх упаковках використову­вати знак охорони суміжних прав, який складається з ла­тинської літери К у колі — ®, імені (найменування) особи, що має суміжні права, і зазначення року першої публікації фонограми. Наприклад, можливий напис на компактному диску: ® Музична філармонія 2003.

Виконавцям належить виключне право на використання виконання у будь-якій формі, включаючи право на одержан­ня винагороди за кожнии вид використання. Їм належать особисті (немайнові) і майнові права. До немайнових прав виконавця належать право на ім'я, на охорону своїх виступів від спотворення, право згадування свого імені в зв'язку з використанням виконання. Виконавцям належить виключ­не право дозволяти чи забороняти публічне повідомлення їх виконань, фіксацію на матеріальному носії раніше незафік-сованого виконання та передачу в ефір і по проводах їх вико­нань, а також відтворювати, розповсюджувати способом пер­шого продажу або іншої передачі у власність чи володіння, або способом оренди чи прокату фонограм, на яких зафіксо­ване їх виконання незалежно від першого продажу або іншої передачі у власність чи володіння. Виключні права вико­навців можуть передаватися іншим особам на підставі дого­вору, в якому визначаються спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору і використання виконань тощо. У тому разі коли виконання використовується в аудіовізуальному творі, вважається, що виконавець передає організації, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, або продюсеру всі майнові права на виконання, якщо інше не встановлено договором.

Виробники фонограм (відеограм) мають право дозволя­ти чи забороняти їх відтворення, розповсюдження при­мірників способом першого продажу, іншого відчуження, а також шляхом здавання в найм, в оренду, прокат та іншої передачі незалежно від першого продажу, а також на переробку, імпорт фонограм. Ці права виробники фонограм можуть передавати іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб використання фонограм, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору, викори­стання фонограм тощо.

Організації мовлення (чи організації кабельного мовлен­ня), до яких належать телерадіоорганізації, мають виключні, права на використання своїх програм у будь-якій фонограмі, дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм шляхом їх ретрансляції, фіксації на матеріальному носії, публічного сповіщення передач у місцях з платним вихо­дом, а також забороняти поширення на території України чи з території України сигналу, що несе програми, органам розповсюдження, для яких цей сигнал зі супутника не при­значався. Організаціям мовлення належить право на одер­жання винагороди за будь-яке використання їх передач.

Майнові права виконавців охороняються протягом 50 років від дати першого запису виконання, особисті не­майнові права — безстрокове.

Права виробників фонограм і відеограм охороняються протягом 50 років від дати першого опублікування фоно­грами (відеограми) або їх першого звукозапису (відеозапи-су), якщо фонограма (відеограма) не була опублікована про­тягом зазначеного часу.

Організації мовлення користуються суміжними права­ми протягом 50 років від дати першого публічного спові­щення передачі.

До спадкоємців виконавців і правонаступників вироб­ників фонограм і відеограм та організацій мовлення пере­ходить право дозволяти чи забороняти використання вико­нань, фонограм, відеограм, публічні сповіщення, а також право на одержання винагороди у межах указаних вище строків.

Що означає термін "промислова власність"? Які її об'єкти?

Другим видом творчості є науково-технічна діяльність, результати якої умовно називають промисловою власністю. Відповідно до чинного законодавства України про промис­лову власність до цієї групи об'єктів інтелектуальної влас­ності належать: винаходи, корисні моделі, промислові зраз­ки. Промислова власність — один із видів інтелектуальної власності, є її складовою.

Отже, промислову власність можна визначити як результати науково-технічної творчості, які можуть бути використані на користь суспільства в будь-якій діяльності людей.

Основними джерелами законодавства України про про­мислову власність є: Цивільний кодекс України, Закон України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" від 13 грудня 1991 р.; За­кон України "Про науково-технічну інформацію" від 25 чер­вня 1993 р.; Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р.; Закон України "Про охорону прав на промислові зразки" від 15 грудня 1993 р.;

Закон України "Про тваринництво" від 15 грудня 1993 р.;

Положення про Державне патентне відомство України від 21 липня 1992 р.; Положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні від 8 вересня 1992 р. та ін. Держпатент України у розвиток прийнятих законодавчих актів про промислову власність прийняв низку підзаконних нормативних актів, які регулюють порядок оформлення прав на об'єкти про­мислової власності та інші відомчі акти.

Уряд України взяв на себе обов'язки, що випливають із Паризької конвенції про охорону промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію законів, Договору про патентну кооперацію.

Право промислової власності в об'єктивному значенні —

це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються в процесі створення, оформ­лення та використання результатів науково-технічної творчості.

Право промислової власності в суб'єктивному зна­ченні — це право, яким наділяється відповідно до законо­давства автор будь-якого результату науково-технічної діяльності.

Основними об'єктами промислової власності є результа­ти винахідництва та промислові зразки. Чинне законодав­ство встановило вимоги, яким мають відповідати винахід, корисна модель і промисловий зразок.

Винахід — це технічне рішення в будь-якій галузі су­спільна корисної діяльності, яке відповідає умовам патен­тоспроможності, тобто є новим, має винахідницький рівень і придатне для використання. Можливі об'єкти винаходу такі: продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослин і тварин); спосіб (включаючи біотехнічні способи, способи лікування і діа­гностики та профілактики). Правова охорона не на­дається винаходу, що суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності та моралі й не відповідає умовам патентоспроможності.

Винахід відповідає патентоспроможності, якщо він новий, має винахідницький рівень і є придатним для користуван­ня. Не визнається винаходом пропозиція, на яку вже подано заявку або видано авторське свідоцтво чи патент. Винахід­ницький рівень свідчить передусім про творчий характер пропозиції. Тому не вважається винаходом запозичення відо-

мого рішення, перенесення і використання позитивного до­свіду, оскільки в таких випадках не відбувається творчого процесу самого винахідництва. Винахідницьким рівнем ха­рактеризуються пропозиції, які відкривають нові галузі тех­ніки, у медицині, сільському господарстві або створюють нові види цінних матеріалів, машин, виробів, ліків тощо. Винахід повинен бути придатним для використання не тільки в про­мисловості, а й у сільському господарстві, в системі охорони здоров'я, оборони, транспорту на інших галузях народного господарства. Крім того винахід повинен мати ще одну які­сну ознаку — позитивний ефект.

Корисна модель — це конструктивне виконання при­строю, яке відповідає умовам патентоспроможності, тобто є новим і промислове придатним. Винаходи і ко­рисні моделі — близькі між собою результати технічної творчості.

Вони мають відповідати таким умовам патентоспромож­ності, як умови світової новизни і промислової придатності. Однак до корисної моделі не ставиться умова винахідни­цького рівня. Відмінність між винаходами і корисними мо­делями полягає в об'єкті — до перших відносять продукти і способи, до других — конструктивне виконання пристрою. Сутність корисної моделі полягає саме в оригінальному компонуванні пристрою. Якщо винахід має певну перевагу перед відомим прототипом своїм змістом, новим розв'язком задачі, то корисна модель — новим компонуванням еле­ментів пристрою. Цей розв'язок тому і називають "корисна модель" певного пристрою, тобто нове розташування еле­ментів пристрою, нова корисна модель.

Промисловий зразок — це нове конструктивне рішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд і придатне для здійснення промисловим способом.

Об'єктом промислового зразка мають бути форма, малю­нок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Промис­ловий зразок відповідає патентоспроможності, якщо він новий і промислове придатний. Цей зразок визнають но­вим, якщо сукупність його суттєвих ознак не стала загаль­нодоступною у світі до подання заявки до Держпатенту України. Промисловий зразок визнають промислове при­датним, якщо його може бути використано в промисловості або в будь-якій іншій галузі діяльності. Законодавство про промислові зразки не поширюється на об'єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промислові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди; друковану продукцію як таку;

об'єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або подібних речовин тощо.

Хто може бути суб'єктом права на винаходи, корисні моделі і промислові зразки?

Автором будь-якого результату творчої праці може бути громадянин України, громадянин будь-якої іншої держави або особа без громадянства, тобто це завжди буде фізична особа, незалежно від віку.

Суб'єктом права на винахід, корисну модель чи промис­ловий зразок можуть бути як автори результату, так і його правонаступники — будь-які фізичні і юридичні особи, яким автор передав своє суб'єктивне майнове право на ре­зультати творчої праці. Правонаступниками можуть бути спадкоємці або інші особи, держава. Наприклад, власни­ком патенту може стати Фонд винахідників України.

Суб'єктами зазначених прав можуть бути будь-які фізичні чи юридичні особи, до яких суб'єктивне право ав­торів переходить за договором або за заповітом. Але слід пам'ятати, що при переході суб'єктивних прав автора до

інших осіб в усіх випадках за автором залишаються його особисті немайнові права.

Винахід, корисна модель чи промисловий зразок можуть бути створені не одним автором, а спільною творчою пра­цею кількох співавторів. У цьому разі складаються відно­сини, які називають співавторством. Відносини між співав­торами визначаються угодою між ними.

Чинне законодавство про винаходи, корисні моделі та промислові зразки містить норми, відповідно до яких право на одержання патенту має роботодавець, якщо винахід, ко­рисну модель чи промисловий зразок створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи дорученням роботодав­ця, за умови, що трудовим договором (контрактом) не перед­бачено інше. Роботодавець повинен укласти письмовий до­говір з автором і за його умовами видати винагороду автору відповідно до економічної цінності винаходу, корисної мо­делі чи промислового зразка та інші вигоди, одержані робо­тодавцем від використання зазначених об'єктів промислової власності. У свою чергу винахідник корисної моделі або ви­находу чи автор промислового зразка повинен подати робо­тодавцеві письмове повідомлення про досягнутий ним резуль­тат творчої праці з описом, що розкриває сутність винаходу, корисної моделі чи промислового зразка настільки повно і ясно, що робить можливим його використання.

Як оформлюють право на винаходи, корисні моделі і промислові зразки?

Право на винахід, корисну модель і промисловий зразок охороняються державою і засвідчується патентом.

Патент — це техніка-юридичний документ, який засвід­чує визнання заявленої пропозиції винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком, авторство на них, пріо­ритет і право власності на зазначені об'єкти.

Оформлення прав на винаходи, корисні моделі та про­мислові зразки потребує виконання низки формальностей. Це передусім подання належним чином оформленої заявки до Держпатенту України. Заявка на видачу патенту Украї­ни на винахід і корисну модель має відповідати вимогам, встановленим Правилами складання і подання заявки на видачу патенту України на винахід і корисну модель, за­твердженими наказом Держпатенту України від 17 листо­пада 1994 р. Обсяг правової охорони визначається форму­лою винаходу, корисної моделі, сукупністю суттєвих ознак промислового зразка.

Заявка на промисловий зразок має відповідати вимогам Правил складання та подання заявки на видачу патенту України на промисловий зразок, затверджених наказом Держпатенту України від 15 січня 1995 р.

Наступним після подання заявки етапом є проведення спеціальних експертиз поданої заявки в тих випадках, коли їх передбачено. Останній етап — внесення до спеціального державного Реєстру об'єктів, які відповідають умовам па­тентоспроможності. Після державної реєстрації видається правоохоронний документ — патент.

Право на подання заявки передусім має автор. Він може (але не зобов'язаний) подати заявки до Держпатенту Украї­ни через представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) або іншу довірену особу. Іноземні громадяни і юридичні особи, що мають постійне місцезна­ходження за межами України, подають заявки тільки че­рез представників у справах інтелектуальної власності.

Право на подання заявки мають роботодавець, а також правонаступники як авторів, так і роботодавців, та Фонд винахідників України.

Заявка складається українською мовою і має стосува­тись лише одного результату творчої діяльності. Об'єднан­ня в одній заявці двох винаходів, корисних моделей чи промислових зразків не допускається.

Заявка повинна містити: заяву про видачу патенту України на винахід, корисну модель чи промисловий зразок відповідно, опис (якщо на ньому є посилання на опис); рефе­рат; документ про сплату встановленого збору за подання заявки. Заявка надсилається на адресу Науково-дослідного центру патентної експертизи. У заяві на видачу патенту обо­в'язково має бути вказано прізвище заявника (заявників), його адресу, а також автора (авторів) заявної пропозиції.

Опис винаходу і корисної моделі викладається у визна­ченому порядку і має розкривати їх сутність настільки ясно і повно, щоб його зміг здійснити фахівець у зазначеній га­лузі. Він має підтверджувати обсяг правової охорони, ви­значений формулою винаходу чи корисної моделі. Форму­ла винаходу чи корисної моделі — це стисла словесна ха­рактеристика технічної суті винаходу чи корисної моделі, що містить сукупність ознак, достатніх для досягнення за­значеного заявником технічного результату.

Реферат складається лише для інформаційних цілей. Він не може братись до уваги з іншою метою, зокрема для тлу­мачення формули винаходу чи корисної моделі й визначен­ня рівня техніки.

За датою надходження заявки до Держпатенту України визначається пріоритет пропозиції. Якщо пропозицію було створено окремими авторами незалежно один від одного, то пріоритет визнається за автором, заявка якого надійшла до Держпатенту раніше.

Після надходження заявки до Держпатенту України вона підлягає спеціальній експертизі. Усі заявки перевіряють за формальними ознаками (формальна експертиза), крім того, заявка на винахід підлягає експертизі по суті. При цьому варто пам'ятати, що заявки на корисні моделі й промислові зразки експертизі по суті не піддаються і патент на зазна­чені об'єкти видається під відповідальність заявника і без гарантії його чинності.

У разі виявлення на момент одержання матеріалів заяв­ки, що її матеріали не відповідають вимогам закону. Держ­патент повідомляє про це заявника. Виявлені недоліки за­явки необхідно усунути протягом двох місяців від дати одер­жання заявником повідомлення про це.

На підставі рішення Держпатенту про видачу патенту на винахід, корисну модель чи промисловий зразок Держпатент публікує у своєму офіційному бюлетні визначені ним відо­мості про видачу патенту. Одночасно з публікацією відомо­стей про видачу патенту Держпатент здійснює їх державну реєстрацію, для чого вносить до відповідного Державного реєстру України відомості про патент. У місячний строк після цього патент видають особі, яка має право на його одержання.

Строк дії патенту на винахід становить 20 років від дати подання заявки до Держпатенту. Строк дії патенту на ко­рисну модель — 10 років від дати подання заявки до Держ­патенту, і за клопотанням власника його чинність може бути продовжена, але не більше як на три роки. На промисловий зразок патент видається строком на 15 років від дати по­дання заявки до Держпатенту, і його чинність може бути продовжена за клопотанням власника патенту, але не більш як на 5 років.

За одержання патенту та підтримання його чинності не­обхідно сплачувати спеціальний збір, розмір і порядок спла­ти якого встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Чинність майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок може бути припинена достроково за ініціативою особи, якій вони нале­жать, якщо це не суперечить умовами договору, а також в інших випадках, передбачених законом. У разі припинення чинності виключних прав інтелектуальної власності на ці об'єкти ті можуть вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

Будь-яка особа, яка до дати подання заявки на винахід, корисну модель, промисловий зразок, або, якщо було заяв­лено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала винахід, корисну мо­дель, промисловий зразок в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку для такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або вико­ристання, яке передбачалося зазначеною підготовкою(пра­во попереднього користувача).

Який зміст суб'єктивних прав на винаходи, корисні моделі та промислові зразки?

Права, які надаються суб'єктам права на винаходи, ко­рисні моделі та промислові зразки, поділяють на дві групи: особисті немайнові і майнові права.

До особистих немайнових прав належать право авторства, право на ім'я (спеціальну назву), право на подання заявки на одержання патенту на винахід, корисну модель чи про­мисловий зразок. Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець може називати себе автором винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. Усі інші особи, які використовують названі об'єкти, зобов'язані зазначати ім'я автора. Право авторства закріплює факт створення того чи іншого творчого результату конкретною особою, а це має зна­чення для суспільної оцінки як самого результату, так і особи автора. Зазначення імені автора в разі використання винахо­ду, корисної моделі чи промислового зразка обов'язкове.

Необхідно звернути увагу не те, що особисті немайнові права авторів творів науки, літератури і мистецтва і авторів науково-технічних досягнень не збігаються. Закон не за­кріплює за винахідниками та авторами промислових зразків права на недоторканність, на обнародування чи опубліку­вання. Право на недоторканність твору не властиве резуль­татам технічної творчості і не стосується їх, винахід можна удосконалювати будь-кому. Не можна також приховувати від суспільства готовий винахід.

Майнові права суб'єктів права на винаходи, корисні моделі та промислові зразки. Право власності на винахо­ди, корисні моделі і промислові зразки, проголошене чин­ним законодавством, дає його суб'єкту ті самі правомоч­ності, які дає право власності на будь-який інший об'єкт цивільного права.

Право власності на винахід, корисну модель чи промис­ловий зразок засвідчується патентом. Патент надає його власнику виключне право на використання зазначених об'єктів на свій розсуд. Якщо патент на ці об'єкти видано кільком особам (співавторам), то відносини між ними ви­значаються на підставі угоди.

Права, що надаються патентом, набувають чинності від дати публікації відомостей про його видачу, але за умови сплати річного збору за підтримання чинності патенту.

Використанням винаходу, корисної моделі та промис­лового зразка визнаються: виготовлення; пропонування для продажу; запровадження в господарський обіг; застосуван­ня або введення чи зберігання в зазначених цілях продук­ту, що охороняється патентом. Іншими словами, викори­станням визнається будь-який продаж продукту, що охоро­няється патентом на території України. І не тільки продаж, а навіть пропонування для продажу, тобто демонстрація продукту на ярмарках, виставках, вітринах тощо.

Застосуванням, безумовно, визнається будь-яке викори­стання винаходу. Використанням визнається також ввезен­ня з-за кордону продукту, виготовленого на основі винахо­ду, корисної моделі чи промислового зразка, що охороня­ється патентом. Відомо, що патент має чинність лише на території тієї держави, що його видала. Отже, якщо за кор­доном стали виготовляти продукцію на основі винаходу, що охороняється в Україні, і почали завозити цю продукцію в Україну, то це буде порушенням патентних прав власника патенту з усіма наслідками, що з цього випливають.

Використанням винаходу визнається застосування спо­собу, що охороняється патентом, або пропонування його для застосування в Україні. Отже, особа, яка знає про те, що цей спосіб охороняється патентом і пропонує його для за­стосування, порушує чужі патентні права, що зумовлює відповідальність за порушення патентних прав. Спосіб, що охороняється патентом, визнається застосованим, якщо використано кожну ознаку, включену до незалежного пун­кту формули винаходу, або ознаку, еквівалентну їй.

Використанням промислового зразка визнаються виго­товлення, пропонування для продажу, запровадження в господарський обіг або зберігання в зазначених цілях виро­бу, виготовленого із застосуванням запатентованого промис­лового зразка, якщо при цьому використано всі суттєві ознаки промислового зразка.

Крім виключного права на використання, власник па­тенту має право забороняти іншим особам використовувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок без його дозволу. Безумовно, виключне право на використання ви­находу, корисної моделі чи промислового зразка не може бути безмежним, тому в законодавстві про промислову власність передбачено можливі випадки використання за­патентованого винаходу, корисної моделі чи промислового зразка, які не є порушенням патентних прав.

Не визнається порушенням патентних прав на винахід, корисну модель чи промисловий зразок, якщо зазначені об'єкти використовуються без комерційної мети, тобто для задоволення власних потреб; якщо ці об'єкти використову­ються з науковою метою або в порядку експерименту. Доз­воляється використовувати названі об'єкти без дозволу суб'єкта права на них у випадках надзвичайних обставин (катастрофа, епідемія, стихійне лихо тощо). Не є порушен­ням патентних прав разове виготовлення в аптеках за ре­цептом лікаря, якщо вони виготовлені з використанням винаходу, корисної моделі.

Винахід, корисна модель і промисловий зразок єтова­ром, і тому можуть бути об'єктом будь-яких цивільно-пра­вових правочинів. Вони можуть бути відчужені в будь-який спосіб: продаж, міна, дарування тощо. Одним зі способів використання зазначених об'єктів є також видача дозволу на використання винаходу, корисну модель і промислового зразка будь-якій особі на основіліцензійного договору, тобто видача ліцензії на право використання. Ці договори набирають чинності лише за умови, що їх складено у письмо­вій формі, підписано сторонами і зареєстровано в Держ­патенті України.

Проте права, що надаються патентом його власнику, у визначених законодавством випадках можуть бути приму­сово відчужені. Так, керуючись суспільними інтересами та інтересами національної безпеки. Кабінет Міністрів України має право дозволити використання винаходу, ко­рисної моделі та промислового зразка без згоди власника патенту, але з виплатою йому відповідної компенсації. Крім того, якщо винахід, корисна модель чи промисловий зразок не використовується або недостатньо використо­вується в Україні протягом трьох років, починаючи від дня публікації відомостей про видачу патенту або від дати, коли використання зазначених об'єктів було припинено, то будь-яка особа, котра має бажання і готовність викори­стати винахід, корисну модель чи промисловий зразок, у разі відмови володільця патенту від укладення ліцензій­ного договору може звернутись до суду із заявою про на­дання їй дозволу на використання зазначених об'єктів. Будь-яка особа, яка має право на одержання патенту, може запатентувати винахід, корисну модель чи промисловий зразок у зарубіжних країнах. Виходячи з промислових інтересів та інтересів національної безпеки. Держпатент може заборонити патентування зазначених об'єктів у за­рубіжній країні.

Винахід, корисна модель і промисловий зразок, чинність патенту на які припинилась у зв'язку із закінченням строків їх чинності, можуть бути використані будь-якою особою без дозволу патентоволодільця і без виплати йому винагороди. Чинність патенту припиняється також у разі несплати у встановлений строк річного збору для підтримання його чинності. Заяву про відновлення права на патент можна подати в Держпатент України протягом трьох років від дати припинення чинності патенту. Відмова у відновленні права на патент може бути оскаржена до суду. Суди розглядають також усі інші спори, пов'язані з охоронною прав патенто-власників, що надаються законодавством про промислову власність. Патент на винахід, корисну модель або промисловий зразок може бути визнаний судом недійсним у разі відсутності в них ознак патентоспроможності, а також у випадках видачі патенту особі, яка не мала права на його одержання.

Що розуміють під правом інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію?

Раціоналізаторські пропозиції, які зараз широко вико­ристовують, дають досить значний корисний ефект, що інко­ли навіть перевищує економічний ефект від використання винаходів, тому Цивільним кодексом України врегульова­но також право інтелектуальної власності на раціоналіза­торську пропозицію.

Раціоналізаторською слід визнавати пропозицію, що визнана юридичною особою як пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері й діяльності. Об'єктом раціоналізаторської пропозиції може бути матеріальний об'єкт або процес. Це може бути створення або зміна конструкції виробів, техно­логії виробництва і застосовуваної техніки або складу мате­ріалів та ін. Тобто раціоналізаторська пропозиція має бути новою і корисною для підприємства, якому її подано. Це означає, що її використання дає змогу підвищити економіч­ну ефективність виробництва або одержати інший позитив­ний ефект.

Автором раціоналізаторської пропозиції має визнавати­ся особа, творчою працею якої ця пропозиція створена. Якщо раціоналізаторську пропозицію створено кількома особами, то всі вони визнаються співавторами, У цьому разі порядок користування правами на пропозицію визначається угодою між ними. Надання технічної, організаційної чи матеріальної допомоги або сприяння оформленню прав на раціоналізаторську пропозицію та її використання не ви­знається співавторством.

Автору раціоналізаторської пропозиції мають належати особисті (немайнові) і майнові права. Майнові права автора можуть переходити у спадщину.

Для визнання пропозиції раціоналізаторською автор повинен подати письмову заяву з описом сутності пропо­зиції, до якої в разі необхідності додаються креслення, ес­кізи або схеми.

Заява має містити матеріали, достатні для практичного здійснення пропозиції. Заява подається тому підприємству, де пропозиція може бути використана, незалежно від того, чи працює на ньому автор чи ні. Коли пропозиція може бути використана на кількох підприємствах, то заява подається кожному з них.

За результатами розгляду заяви має бути прийня­то одне з рішень:

визнати пропозицію раціоналізаторською і прийняти її до використання;

• провести дослідну перевірку пропозиції;

• відхилити пропозицію із зазначенням мотивів відхи­лення.

Коли пропозицію визнано раціоналізаторською, автору видається посвідчення, яке підтверджує визнання пропо­зиції раціоналізаторською, дату її видачі та авторство. Ав­тор чи співавтори мають право на винагороду, якщо раціо­налізаторська пропозиція використана на підприємстві, яке визнало її раціоналізаторською. Розмір, порядок обчислен­ня та порядок виплати винагороди визначаються угодою між автором і підприємством. Підприємство може підви­щити розмір винагороди за використання раціоналізатор­ської пропозиції, яка не може бути широко використана.

Права раціоналізаторів у разі їх порушення підлягають захисту відповідно до положень Цивільного кодексу України.

Що таке право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин?

Відносини, що виникають у зв'язку з виведенням, вико­ристанням, захистом, відчуженням нових сортів рослин і нових тварин (селекційні досягнення) регулюються Ци­вільним кодексом України, Законом України "Про охорону прав на сорти рослин" від 21 березня 1993 р., Законом України "Про племінне тваринництво" від 15 грудня 1993 р. Вказані нормативно-правові акти визначають поняття "сорт", "порода", "племінне тваринництво" та ін., пов'язані з право­вою охороною сортів рослин і нових порід тварин.

Так, селекційним досягненням у рослинництві ви­знається сорт, що має один або кілька господарських знак, які відрізняють його від існуючих сортів рослин.

Селекційним досягненням у тваринництві визнаєть­ся порода, тобто цілісна численна група тварин загаль­ного походження, що створена людиною та має генеало­гічну структуру і властивості, які дають змогу від­різнити Ті від інших тварин цього самого виду, і є кіль­кісно достатньою для розмноження як однієї породи.

Право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин становлять:

• особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, засвідчені державною реє­страцією;

• майнові права інтелектуальної власності на сорт рос­лин, породу тварин, засвідчені патентом;

• майнове право інтелектуальної власності на поширен­ня сорту рослин, породу тварин, засвідчене державною реє­страцією.

Суб'єктом правовідносин, що виникають у процесі ство­рення та використання сорту рослин і порід тварин, може бути будь-яка фізична і юридична особа. Автором селекцій­ного досягнення визнається особа, творчою працею якої створено цей сорт чи породу. Автор селекційного досягнен­ня має право визначати його назву, яка має відповідати встановленим законом щодо селекційних досягнень вимогам і підлягає схваленню державним органом, що відає випро­буванням та охороною селекційних досягнень. Присвоєння назви зареєстрованого селекційного досягнення насінню і племінному матеріалу, що не належить до них, є порушен­ням прав патентоволодільця і селекціонера.

Право на одержання патенту може мати, а отже, бути суб'єктом права на селекційне досягнення, будь-яка особа, якій автор передав своє право на одержання патенту. В су­часних умовах одним із важливих суб'єктів права на селек­ційне досягнення стає роботодавець, який має право на одержання патенту, якщо сорт чи породу виведено праців­ником — автором селекційних досягнень при виконанні ним службових обов'язків, конкретного завдання, одержаного працівником від роботодавця. Суб'єктом інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин може стати також Фонд винахідників України, якщо автор селекційного до­сягнення назвав у заявці фонд особою, якій він передає право на одержання патенту.

Патентоволодільцеві на селекційне досягнення належить виключне право на використання цього досягнення в ме­жах, встановлених законом про інтелектуальну власність на сорт рослин, породу тварин.

Автор інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, який не є патентоволодільцем, має протягом стро­ку чинності патенту (ЗО років, а щодо дерев та винограду — 35 років) право на одержання винагороди від патентоволо­дільця за використання селекційного досягнення. Розмір та умови виплати винагороди авторові визначаються дого­вором, що укладається між ним і патентоволодільцем. Розмір винагороди не повинен становити менше ніж 2 % від сум щорічних надходжень, які одержує патентоволоді-лець за використання селекційного досягнення, включаю­чи надходження від продажу ліцензій. Винагорода випла­чується авторові протягом шести місяців після закінчення кожного року, в якому використовувалося селекційне до­сягнення, якщо договором не передбачено інше.

Патентоволоділець інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин зобов'язаний підтримувати відповід­ний сорт рослини чи відповідну породу тварин протягом строку чинності патенту таким чином, щоб збереглися озна­ки, зазначені в описанні сорту чи породи, складеному в заявці на видачу патенту. Внесення сортів рослин і тварин до державного реєстру селекційних досягнень, які допуска­ються до використання, проводиться державним органом, який відає випробуваннями та охороною селекційних до­сягнень, за результатами державних випробувань на госпо­дарську корисність.

Патент може бути визнаний недійсним повністю або частково у таких випадках:

• заявлений сорт чи порода не відповідає патентоспро­можності;

• у патенті неправильно визначено автора (співавтора) сорту, породи або власника патенту.

Скарга проти видачі патенту за наведеними підставами, може бути розглянута Апеляційною радою Держпатенту України в присутності скаржника. Визнання патенту на сорт рослин, породу тварин недійсним проводиться в судо­вому порядку.

Як здійснюється право на захист комерційної таємниці?

В умовах ринкової економіки все більше зростає значен­ня будь-якої інформації, в тому числі науково-технічної, що має конфіденційний характер.

Специфічність інституту комерційної таємниці полягає в тому, що вона не підлягає офіційній реєстрації. Опис, який становить її сутність, має конфіденційний характер і пере­дається з рук у руки під серйозні застереження. В ліцензій­них договорах, як правило, обумовлюються порядок і умо­ви передачі цієї інформації.

Цими та іншими факторами зумовлюється необхідність окремого правового інституту захисту такої нерозкритої інформації, оскільки нині вона набуває все більшої цінності як товар.

Здійснення правової охорони нерозкритої інформації в Україні стало можливим на підставі Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р., інших законів про інфор­мацію і прийнятого Цивільного кодексу України.

Комерційною таємницею визнається технічна, орга­нізаційна, комерційна, виробнича та інша інформація, здатна сприяти підвищенню виробництва або давати інший позитивний ефект, яка невідома третім особам, внаслідок чого має комерційну цінність.

Особа, котра правомірно володіє такою інформацією, має право на захист від незаконного використання цієї інфор­мації.

Не визнається нерозкритою інформацією комерційна та інші види таємниць, які охороняються спеціальними зако­нами, а також якщо ця інформація захищається авторським чи патентним правом та іншими промисловими правами.

Комерційна таємниця охороняється законом від не­законного використання третіми особами за умови, що:

• ця інформація має дійсну або потенційну цінність і фактично невідома третім особам;

• до цієї інформації немає вільного доступу третіх осіб на законних підставах;

• володілець зазначеної інформації вживає відповідних заходів для збереження її конфіденційності.

Разом з тим має бути можливість до відчуження зазна­ченої інформації її володільцем, тобто її можна відокреми­ти від її носія і передати іншим особам.

Комерційна таємниця може мати найрізноманітніший характер, отже, і заходи щодо збереження її конфіденцій­ності також можуть бути найрізноманітніші. Наприклад, маляр знає, в якій пропорції треба змішувати фарби, щоб одержати необхідний відтінок. Це знання (інформацію) він може зберегти шляхом мовчання, тобто нікому не розкрива­ти свого знання. У складних технологіях, безумовно, потрібен письмовий опис такої нерозкритої інформації, яку можна зберегти лише шляхом збереження цього опису в таємниці.

Органи державної влади зобов'язані охороняти від недо­бросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує знач­них зусиль і яка надана їм з метою отримання встановлено­го законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтич­ними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання,

Володілець нерозкритої інформації має виключне пра­во на її використання. Це право володілець може передава­ти іншим особам (тобто і як право власності, і як виключне право на використання). Як власник, він може відчужува­ти свою власність будь-кому і в будь-який правомірний спосіб. Як володілець виключного права він має право ви­давати ліцензії на використання інформації, а також пере­шкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці.

Строк правової охорони нерозкритої інформації обумов­лений строком збереження її конфіденційності, тобто доки зазначена інформація буде прихована від третіх осіб, доти зберігатиметься правова охорона.

Спори з приводу використання комерційної таємниці, виплати винагороди розглядає тільки суд.

Зразок договору про захист комерційної таємниці

ДОГОВІР ПРО ЗАХИСТ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ

М.Дніпропетровськ 15 квітня 2004 р.

Сторона, що розкриває: ТОВ "ААА", в особі директора Кучеря­вого 0.0., що діє на підставі Статуту товариства з однієї сторони,

і Сторона, що отримує: ТОВ "ЛЛЛ", в особі директора Ямко­вого Л.Л., що діє на підставі Статуту товариства з другої сторони, з додержанням вимог ст. 505—508 Цивільного кодексу України уклали цей договір про нижчевикладене:

1. Предмет договору

1.1. Сторона, що розкриває, передає Стороні, що отримує, визначену інформацію, яку вважає конфіденційною або секрет­ною, зокрема — інформацію про складові спеціального антикоро­зійного покриття.

Сторона, що отримує, може застосовувати цю інформацію у виробництві антикорозійного покриття для річкових суден.

Передача інформації обумовлена співробітництвом сторін відпо­відно до договору про сумісну діяльність від 10 лютого 2004 р.

2. Обов'язки сторін

Сторони підтверджують розуміння важливості питання і по­годжуються взяти на себе такі зобов'язання:

2.1. Протягом п'яти років від дати укладення цього договору Сторона, що отримує, не буде розголошувати будь-якої інформації, отриманою нею від Сторони, що розкриває, що є секретом фірми або конфіденційною, будь-якій іншій особі, організації, установі, фірмі і не буде використовувати цю інформацію для власної виго­ди, за винятком мети, визначеної вище.

2.2. Сторона, що отримує, буде постійно вживати відповідні й адекватні заходи щодо збереження секретності цієї інформації.

3. Особливі умови

3.1. Будь-яка інформація, передача якої оформлена письмово і віднесена обома сторонами до договору, вважається конфіден­ційною або секретом фірми (протокол про передачу інформації, Додаток 1).

3.2. Інформація не буде вважатися конфіденційною або секре­том фірми і Сторона, що отримує, не буде мати будь-яких зобов'я­зань відносно цієї інформації, якщо вона відповідає одному з та­ких пунктів:

— уже відома Стороні, що отримує;

— є або стає публічно відомою в результаті неправильного, недбалого ставлення чи навмисних дій Сторони, що розкриває;

— легальне отримана від третьої сторони без обмежень і без порушення договору;

— надана третій стороні Стороною, що розкриває, без анало­гічного обмеження на права третьої особи;

— незалежно розроблена Стороною, що отримує, за умови, що особа чи група осіб, які розробляли її, не мали доступу до кон­фіденційної або такої, що є секретом фірми, інформації;

— дозволена до випуску письмовим дозволом Сторони, що розкриває;

— розкрита уряду на вимогу державного органу. Сторона, що отримує, докладає максимальні зусилля для поводження з цією інформацією як з конфіденційною або коли розкриття вимагає закон.

4. Відповідальність сторін

4.1. Сторона, що отримує, буде відповідальна за:

а) необережне розголошення чи використання конфіденційної інформації, якщо вона не дотримувалась такого ж високого сту­пеня обережності, якого б вона додержувалась у розумних межах

відносно власної конфіденційної чи такої, що є секретом фірми, інформації аналогічної важливості і, після виявлення необереж­ного розголошення чи використання цієї інформації, не намага­ється припинити необережне розголошення чи використання;

б) несанкціоноване розголошення чи використання конфіден­ційної або такої, що є секретом фірми, інформації, особами, які працюють або працювали на неї за наймом, якщо їй не вдається охороняти цю інформацію з таким же високим ступенем дбайли­вості, якого б вона додержувалась у розумних межах відносно своєї особистої конфіденційної або такої, що є секретом фірми, інфор­мації аналогічної важливості.

4.2. Сторона, що отримує, призначає вказану нижче особу своїм відповідальним за секретність для отримання за її доручен­ням всієї конфіденційної або такої, що є секретом фірми, інфор­мації відповідно до цього договору. Сторона, що отримує, може замінити свого Відповідального за секретність шляхом письмово­го повідомлення Сторони, що розкриває, про ім'я та адресу ново­го призначеного Відповідального за секретність у дводенний строк після його призначення.

4.3. Вся інформація, яка видається Стороною, що розкриває, Стороні, що отримує, у будь-які формі відповідно до цього догово­ру, буде і залишиться виключною власністю Сторони, що розкри­ває, і вся чи інші її копії повинні негайно повертатися Стороні, що розкриває, на письмову вимогу або знищуватися на розсуд Сторони, що розкриває.

5. Розкриття інформації

5.1. Жодна зі сторін не буде розголошувати факт наявності цього договору без попередньої згоди другої сторони.

5.2. Договір не може бути дорученим чи переданим Сторо­ною, що отримує, в силу закону або через зміну керівництва. Будь-яка спроба Сторони, що отримує, доручити договір без по­передньої письмової згоди Сторони, що розкриває, є недійсною. Якщо третя сторона подасть позов чи спричинить інші юри­дичні дії на предмет розкриття якої-небудь конфіденційної інформації. Сторона, що отримує, негайно повідомляє Сторо­ну, що розкриває, і забезпечує їй у розумному обсязі таку допо­могу, якої Сторона, що розкриває, потребує для відвернення розголошення.

6. Спеціальні положення

6.1. Цей договір підлягає юрисдикції і тлумаченню відповідно до положень законодавства України.

6.2. Сторона, яка виграла в будь-якому позові чи іншому судо­вому спорі між сторонами, що виникли з приводу цього договору, буде мати право на відшкодування в розумних розмірах гонорарів її адвокатам та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи в суді.

6.3. У разі встановлення вини Сторони, що отримує, в розго­лошенні конфіденційної або такої, що є секретом фірми, інфор­мації Сторона, що розкриває, на свій розсуд має право вимагати відшкодування збитків, понесених у зв'язку з розголошенням чи використанням цієї інформації, або одержати від Сторони, що отримує, штраф у розмірі, визначеному письмово при передачі інформації.

7. Інші умови

7.1. Цей договір складено у двох примірниках, по одному для кожної сторони.

7.2. Всі усні доповнення до цього договору не мають сили. Договір може бути змінено чи доповнено тільки письмово з підпи­сом обох сторін.

7.3. Цей договір укладено на строк з 16 квітня 2004 р. по 15 квітня 2005 р.

7.4. Відповідальний за секретність Харченко Сергій Сергійо­вич, який мешкає в м. Дніпропетровськ, вул. Обхідна, 11.

Юридична адреса, банківські реквізити сторін:

Сторона, що розкриває _______________ (Кучерявий 0.0.)

Сторона, що отримує _______________ (Ямковий Л.Л.)

Які є правові засоби індивідуалізації учасників товарного обігу, товарів і послуг?

З переходом України до ринкової економіки різко зросла потреба в правовому регулюванні відносин у галузі індивіду­алізації як учасників цивільного обігу, так і товарів, і по­

слуг, що наповнює ринок. 15 грудня 1993 р. було прийнято Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг". У рамках цього Закону Держпатент прийняв низку відомчих нормативних актів. Інтереси розвитку підприєм­ництва сприяли тому, що інститути про комерційне найме­нування, торговельну марку і географічне зазначення були детально врегульовані також у Цивільному кодексі України.

Підприємницька діяльність надзвичайно різноманітна. Багато товариств і установ виробляють одну й ту ж продук­цію, надають одні й ті ж послуги, але не однакових якості та рівня. Споживачеві часом непросто відрізнити товар од­ного підприємця від такого ж товару, що виробляється іншим виробником, послуги одного підприємця від послуг іншого. Саме тут споживачеві допомагають правові засоби індивідуалізації товарів, послуг і самих виробників, посе­редників та ін. Проте в сучасних умовах ринкової еконо­міки одних знаків для товарів і послуг уже замало. Виник­ла необхідність розрізняти виробників, що надають послу­ги такого ж роду. Тому і виник такий засіб розрізнення ви­робників, як їх назва, найменування, фірма. Склалися певні цивільно-правові інститути — право на комерційне найме­нування та торговельну марку, завданням яких є індивіду­алізація виробників з метою захисту їх ділової репутації від неправомірних посягань третіх осіб.

Часто на якісні характеристики товару впливають і при­родні властивості географічного району, місця виготовлен­ня товару, що, безумовно, впливає на попит на товар. На­приклад, шемахінське вино, чернігівське пиво тощо. Тому виникла необхідність розрізняти деякі товари також за місцем їх виробництва. Так з'явився ще один цивільно-пра­вовий інститут — право інтелектуальної власності на гео­графічне зазначення.

Таким чином, склалася група із трьох цивільно-пра­вових інститутів, завданням яких є індивідуалізація учасників цивільного обігу, товарів і послуг: право на ко­мерційне найменування; право на торговельну марку;

право на географічне зазначення.

Що означає право інтелектуальної власності на комерційне найменування?

Індивідуалізація товариства чи установи через комер­ційне найменування зумовлює необхідність надання право­вої охорони такому найменуванню. Без правової охорони використання комерційного найменування втрачає будь-який сенс, практичний резон. Але надання правової охоро­ни комерційному найменуванню з боку держави можливе лише за наявності певних умов.

У Цивільному кодексі України зазначено, що охорону прав на комерційне найменування може мати лише комер­ційна фізична чи юридична особа, зареєстрована в установ­леному порядку.

Ще однією правовою умовою має бути чітка відмінність найменування особи від інших подібних. Не може дістати правову охорону найменування, яке повторює уже викори­стовуване або настільки схоже з ним, що його легко сплута­ти з іншими.

Однією з необхідних умов має бути і відповідність назви характеру діяльності цієї фірми. Ця вимога в законодавстві зарубіжних країн дістала назвупринципу істотності фір­ми. Не може бути визнане комерційне найменування фірми "Дарунки лісу" як такої, що продає вироби з риби.

Чинність права на комерційне найменування настає з дати державної реєстрації найменування в Україні. Без такої реєстрації право на найменування не настає. Чинне законодавство України передбачає норму про право попе­реднього користування. Відповідно до неї фірма, яка вико­ристовувала найменування до його реєстрації іншою фір­мою, зберігає право на його подальше використання. Право попереднього користування стосується всіх об'єктів промис­лової власності, а також фірмового найменування.

Право на комерційне найменування полягає в тому, що комерційна особа, яка його використовує і зареєструвала в установленому порядку, має виключне право на його ви­

користання. Це означає, що володілець комерційного най­менування має право забороняти іншим особам використо­вувати фірмове найменування на товарах, упаковці, в рек­ламі, проспектах, рахунках, друкованих виданнях, офіцій­них бланках, вивісках та іншій документації, пов'язаній з його діяльністю, а також при демонстрації товарів на ви­ставках і ярмарках, які проводяться на території України чи іншим чином. Комерційне найменування володілець може також використовувати в товарних знаках, які нале­жать цьому володільцю.

Використання зареєстрованого на ім'я певної юридич­ної особи комерційного найменування іншими особами без дозволу володільця не допускається. Володілець, безумов­но, має право передати своє виключне право на викори­стання комерційного найменування іншим особам за певну винагороду, шляхом видачі виключної або невиключної ліцензії. В ліцензійному договорі мають бути обумовлені заходи, які б виключили введення в оману споживачів. Виключне право на використання комерційного наймену­вання не обмежується певними строками.

Як захищається право на торговельну марку?

Споживач повинен точно знати, хто виробник того чи іншого товару, хто надає ті чи інші послуги, чим характе­ризується той чи інший товар (послуга), який товар вигід­ніше придбати, які послуги вирізняються вищою якістю тощо. Тут споживачеві й допомагають знаки для товарів і послуг (більш усталений термін — торговельна марка).

Торговельною маркою може бути будь-яке позначен­ня або будь-яка комбінація, придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (нада­ються) іншими особами.

Законодавство передбачає, що об'єктом знака для товарів і послуг можуть бути словесні (наприклад, КРАЗ, "Таврія");

зображувальні (композиція ліній, фігур, плям, форм на площині); об'ємні (композиції фігур у трьох вимірах, тобто у формі самого виробу або його упаковки — пляшки, фла­кони тощо); звукові (наприклад, музикальні сигнали як позивні тієї чи іншої радіостанції); буквено-цифрові; ком­біновані (сполучення зображувальних, словесних і об'ємних елементів). Знаки можуть бути виконані в будь-якому ко­льорі чи поєднанні кольорів. Цивільний кодекс України не містить вичерпних підстав чи критеріїв, за якими те чи інше позначення можна визнати торговельною маркою. Кодекс лише наводить перелік позначень, які не можуть бути ви­знані знаками для товарів і послуг. Це знаки для товарів і послуг, які суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності та моралі та не відповідають умовам патенто­спроможності.

Чинний Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" наводить перелік позначень, що не мо­жуть бути визнані як знаки, і поділяє їх на чотири групи. Допершої групи належать герби, прапори, емблеми, офі­ційні назви держав, міжнародних організацій.Другу гру­пу становлять позначення, які не відповідають вимогам законодавства і можуть ввести в оману споживача. Дотре­тьої групи належать позначення, що є тотожними або схо­жими настільки, що їх можна сплутати (наприклад, "Конь­як", "Шампанське" — продукція, яка має походження з відповідних провінцій Франції, і тому такі позначення в Україні не можуть бути визнані знаками для товарів). Не визнаються знаками для товарів і послуг позначення, які підпадають під чинність інших законів (промислові зразки, прізвища, імена, псевдоніми та похідні від них, портрети і факсиміле відомих в Україні осіб без їх згоди та ін.), — четверта група.

Позначення нових товарів чи послуг торговельною мар­кою накладає на їх володільця серйозні зобов'язання, дис­циплінує виробника чи особу, що надає послуги. Жоден підприємець, який зареєстрував знак на своє ім'я, не стане ризикувати діловою репутацією, виробляти товари чи на­давати послуги нижчої якості порівняно з товарами і по­слугами конкурентів. В іншому разі йому треба припинити свою підприємницьку діяльність, бо він не витримає кон­куренції в умовах ринку. Споживач дуже швидко розбереть­ся в якості товарів та послуг, у тому, хто виробляє товари чи надає послуги.

Правова охорона торговельної марки посвідчується свідоцтвом, в якому міститься перелік товарів і послуг, що позначаються зареєстрованим знаком. Строк чинності сві­доцтва — 10 років від дати державної реєстрації. Він може бути продовжений Держпатентом України за клопотанням володільця свідоцтва щоразу на 10 років.

Свідоцтво надає його власнику виключне право кори­стування і розпорядження знаком на свій розсуд. Торговель­на марка може бути використана у будь-який спосіб, що не суперечить чинному законодавству. Якщо торговельна мар­ка належить кільком власникам, то користування нею ви­значається угодою між ними. Власник свідоцтва має право забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу.

Володілець свідоцтва може передати на підставі догово­ру виключне право на торговельну марку іншій особі, яка стає правонаступником володільця свідоцтва. Проте пере­дача права на торговельну марку не допускається, якщо така передача може ввести в оману споживача щодо товару і послуг або щодо особи, яка виробляє товар чи надає послу­ги. Суб'єкту права власності на торговельну марку належить право видавати дозвіл (ліцензію) будь-якій іншій особі на використання торговельної марки на підставі ліцензійного договору. Договір про передачу власності на торговельну марку та ліцензійний договір під страхом їх недійсності мають бути зареєстровані у Держпатенті України.

Використання торговельної марки для товарів і послуг має здійснюватись так, щоб це не завдавало шкоди іншим особам. Власник свідоцтва повинен добросовісно користу­ватися виключним правом, що випливає зі свідоцтва.

Чинність свідоцтва може бути припинена або свідоцтво може бути визнане недійсним в установлених законом ви­падках. Так, свідоцтво на торговельну марку припиняє свою чинність у разі несплати збору за подовження строку його дії. Чинність майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку припиняється в установленому законом порядку достроково у зв'язку з перетворенням торговель­ної марки у загальновживане позначення певного виду то­варів чи послуг. Чинність свідоцтва може бути припинена і рішенням суду, якщо торговельна марка не використову­ється або недостатньо використовується в Україні протя­гом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання торговельної марки було припинено. Проте при вирішенні цього питан­ня суд може зважати на подані власником свідоцтва докази того, що знак не використовувався з незалежних від влас­ника причин.

Свідоцтво або його частина, визнані недійсними, вважа­ються такими, що не набрали чинності від дати подання заявки.

Торговельна марка може бути зареєстрована в іноземній державі будь-якою особою. Якщо торговельна марка в іно­земній державі реєструється відповідно до Мадридської угоди про реєстрацію знаків, то заявка на зарубіжну реє­страцію подається через Держпатент України. Пов'язані з реєстрацією в іноземній державі витрати несе заявник або за його згодою інша особа.

Будь-яка особа, котра до дати подання заявки на торго­вельну марку або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки в інтересах своєї діяльності добросовісно використала торговельну марку в Україні або здійснила значну і серйозну підготовку до такого використання, має право на безоплатне продовження такого використання або використання, яке передбачалося зазначеною підготовкою (право попереднього користування).

Що означає право інтелектуальної власності на географічне зазначення?

Окрім основних факторів, які впливають на якісні ха­рактеристики вироблення товару, значну роль можуть ві­дігравати певні властивості того чи іншого географічного району. Це можуть бути різноманітні фактори — вода, по­вітря, ґрунти, кліматичні, гідрологічні та інші умови. На­приклад, певні сорти вина можна виробити з винограду, що вирощується тільки в певній місцевості; на виробництво пива впливає низка властивостей саме певного географіч­ного району — вода, ячмінь, хміль тощо; тканина певного сорту може бути вироблена з вовни овець певної породи, що вирощується в певній місцевості.

Цивільний кодекс України визначає,що обсяг правової охорони географічного зазначення визначається харак­теристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (їі) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на геогра­фічне зазначення. Географічне місце — це будь-який гео­графічний об'єкт із офіційно визначеними межами, зокре­ма країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо.

Заявником на реєстрацію місця походження товару, можуть бути будь-яка юридична чи фізична особа, асоціа­ція споживачів, інша особа, визначена законом, яка має намір виробляти товар з характерними для цього географіч­ного об'єкта властивостями або вже виробляє зазначений товар. Проте слід мати на увазі ту особливість цього інсти­туту, що право на використання найменування місця по­ходження товару не є монопольним, тобто не є виключним правом. Це означає, що одне й те саме найменування місця походження товару може бути зареєстровано на ім'я кількох заявників — користувачів цього найменування.

Особа, яка зареєструвала на своє ім'я найменування місця походження товару, одержує право на його використання (але не виключне право), якщо вироблюваний товар відповідає вимогам, викладеним у заявці на реєстрацію.

Право користування найменуванням місця походження товару на підставі державної реєстрації може бути надано за такої умови: виробник товару знаходиться в тому ж гео­графічному місці й виробляє товар з тими ж властивостя­ми, які визначені у свідоцтві про реєстрацію. Реєстрації підлягає тільки кваліфіковане зазначення товарів, яке скла­дається із двох видів: назва походження товару і географіч­не зазначення походження товару.

Правова охорона походження товару надається за таких умов:

е назвою географічного місця, з якого цей товар похо­дить;

• вживається як назва певного товару чи як складова цієї назви;

• у вказаному цією назвою географічному місці об'єктив­но існують характерні природні умови чи поєднання харак­терних природних умов і людського фактора, що надають товару особливі властивості порівняно з однорідними това­рами з інших географічних місць;

• позначуваний цією назвою товар має відповідні вла­стивості, що виключно або головним чином зумовлені ха­рактерними для цього географічного місця природними умо­вами чи поєднанням цих умов з характерним для цього гео­графічного місця людським фактором;

• виробництво (видобування) і переробка позначувано-го цією назвою товару здійснюється в межах зазначеного географічного місця.

Свідоцтво, що посвідчує реєстрацію права на викори­стання кваліфікованого географічного зазначення, діє без­строкове за умови збереження характеристик товару (по­слуги), позначених цим зазначенням.

Заявка на реєстрацію в іноземній державі кваліфікова­ного зазначення походження товару, пов'язаного з геогра­ фічним місцем на території України, може бути подана тіль­ки після його реєстрації в Україні.

Право на використання зареєстрованого географічного зазначення походження товару може бути припинено: за рішенням суду (у зв'язку з втратою товаром особливих вла­стивостей або інших характеристик, описаних у Реєстрі); у разі ліквідації юридичної особи або смерті фізичної особи, що є володільцем свідоцтва; у разі подання володільцем свідоцтва заяви про відмову від права на використання цьо­го зазначення; у разі несплати збору за продовження дії свідоцтва.

Книга п'ята ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Зобов'язальне право є основним розділом будь-якого при­ватного права. Воно регулює майнові відносини у сфері ви­робництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального пра­ва — це певна поведінка зобов'язальної особи. У джерелах римського права зобов'язання — оЬ1і§аїіо — визначалося так:

зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно віль­ний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римські юристи наголошують на ланцюгах, кайданах, путах тощо.

Зобов'язання — це складне юридичне поняття, право­відносини, в яких сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов'язки сторін. Як і будь-які право­відносини, зобов'язання підлягає захисту з боку держави.

У сфері майнових відносин зобов'язання посідають про­відне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний обіг товарів, побутове обслу­говування населення, цивільно-правові операції з руху то­варів здійснюються у формі цивільно-правового зобов'язан­ня. Зобов'язання пронизують сферу майнових відносин у будь-якому суспільстві й в усі часи. Так, у Німецькому цивільному уложенні (1896 р.), положення якого вплинули на норми Японії, Бразилії, Швейцарії, Австрії, Перу та інших держав, включаючи колишній СРСР, зобов'язально­му праву присвячена Друга книга.

Книга п'ята Цивільного кодексу України "Зобов'язаль­не право" складається з трьох розділів і 37 глав (ст. 509—-1215). Ідеться про договірні відносини, пов'язані з передан-ням майна у власність, виконанням робіт, наданням послуг тощо. Крім того, книга регулює відносини, що виникають із правомірних односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кожний вид зобов'язань має особливості, що зумовлює їх відносну самостійність і ство­рення окремих інститутів зобов'язального права. Загальні правила, що поширюються на всі види зобов'язань, станов­лять загальні положення про зобов'язання. До них нале­жать норми про поняття зобов'язання, сторони зобов'язан­ня, виконання і забезпечення виконання зобов'язання, при­пинення зобов'язання, правові наслідки порушення зобов'я­зання та відповідальність за його порушення.

Норми договірного права є переважно диспозитивними, а недоговірні зобов'язання регламентуються імперативни­ми нормами. В регулюванні договірних відносин важливе значення надається звичаям ділового обігу.

До новел книги п'ятої необхідно віднести інститут замі­ни кредитора у зобов'язанні, поняття порушення зобов'я­зань, нову форму цивільної відповідальності (сплати штраф­ної неустойки), нові договори, що забезпечують економіч­ний обіг (лізинг, договірне управління майном, факторинг, комерційна концесія тощо), нові недоговірні зобов'язання, що виникають із односторонніх правомірних дій (публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, ве­дення чужих справ без доручення).

Серед охоронюваних зобов'язань новим є інститут зобо­в'язань, які виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної осо­би, створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної або юридичної особи. Доповнено умови настання відповідаль­ності з відшкодування шкоди, завданої органами держав­ної влади. Автономної Республіки Крим та місцевого само­врядування, відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а також шкоди через недоліки у товарах, виконаних роботах, наданих послугах.

Що таке зобов'язання? Які підстави його виникнення?

Норми, які регулюють зобов'язання, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права —зобов'язаль­не право. Норми зобов'язального права є найбільш знач­ною частиною цивільного законодавства. Система зобов'я­зального права складається із інститутів Загальної частини та інститутів Особливої частини. Загальна частина вклю­чає: поняття зобов'язання, сторони в зобов'язанні; виконан­ня зобов'язання; забезпечення виконання зобов'язання;

припинення зобов'язання; відповідальність за порушення зобов'язання. Особлива частина врегульовує конкретні види зобов'язань.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання включає такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сто­рона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, вико­

нати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником.Кре­дитор це особа, яка має право вимагати.Боржник протилежна сторона зобов'язання — повинен вчиняти певні дії або утримуватися від них.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно віль­ний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чи­ном обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою сво­боду, покладаючи на себе правові обов'язки. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і борж­ником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого — зобов'язання виконати певні дії (купівля-продаж, оренда, поставка, комерційна концесія тощо).

У зобов'язальних правовідносинах можуть брати участь один кредитор і один боржник. Якщо на боці кредитора чи на боці боржника виступають кілька осіб, то в цих випад­ках ідеться промножинність осіб у зобов'язанні. При множинності осіб законодавець розрізняє зобов'язання до-льові (часткові) і солідарні.

Поруч з дольовими (частковими) і солідарними зобов'я­заннями є субсидіарні, або додаткові, зобов'язання. Їх сутність полягає в тому, що у разі невиконання чи нена­лежного виконання боржником своїх зобов'язань відпові­дальність за певних обставин може бути покладена на до­даткового боржника (наприклад договір гарантії).

Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але у випадках, передбачених домовленістю сторін, може по­роджувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Об'єкти зобов'язань — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати: 1) в передачі речі у власність чи користування; 2) виконанні певної роботи;

3) сплаті грошей (відшкодуванні збитків) та ін. Проте необхідно пам'ятати, що власне дії зобов'язаної особи є юри­дичним об'єктом зобов'язання, а речі, гроші, послуги — це матеріальні об'єкти зобов'язання.

Змістом зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Залежно від особливостей змісту, специфіки об'єкта і підстав використання зобов'язання в цивільному праві розрізняють односторонні і взаємні види зобов'язань. Коли одній стороні зобов'язання належить право, а іншій — обов'язок, зобов'язання вважається одно­стороннім. Наприклад, такі зобов'язання характерні для договору дарування. Якщо кожна зі сторін набуває поруч з правами ще й певних обов'язків, то зобов'язання вважаєть­ся взаємним (купівля-продаж, оренда, перевезення).

Залежно від ступеня визначеності предмета зобов'язан­ня їх поділяють наоднооб'єктні, альтернативні і факуль­тативні. За однооб'єктним зобов'язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної дії. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не якусь іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійсни­ти одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і становить виконання зобов'язання.

На відміну від альтернативних, факультативні зобов'я­зання — це зобов'язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен пере­дати кредитору майно, але замість цього може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.

Особа, яка за певних умов, визначених законом чи дого­вором, обставин виступила в ролі боржника і надала креди­тору належне, набуває право регресу.

Регресні зобов'язання (право зворотної вимоги до вин­ної особи) — це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкоду­вання цієї суми. Так, держава. Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворот­ної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потер­піла від цього злочину.

Регресні зобов'язання виникають як наслідок виконай' ня іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, що задовольнив ви­могу кредитора, сам стає кредитором щодо іншого боржни­ка), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Наприклад, якщо водій авто-підприємства вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопідприєм-ство (як власник джерела підвищеної небезпеки), яке, у разі задоволення позову потерпілого, має право звернутися з регресним позовом до безпосереднього винуватця аварії — водія.

Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. Сам закон не є підставою виникнення зобов'язань, він лише визначає, з яких саме юридичних фактів вони виникають.

У Цивільному кодексі України вказано, що зобов'язан­ня виникають із договорів та інших правочинів, у резуль­таті створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності. Зобов'язан­ня також виникають внаслідок заподіяння шкоди, без­підставного збагачення та інших підстав, зазначених у Кодексї. та інших законах України. Зобов'язання має ґрунту­ватися на засадах добросовісності, розумності та справед­ливості.

Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належитьдоговору і правочину. Таке значення договору і правочину зумовлено самою суттю цивільних правовідно­син, саме договір та правочин є основними формами зв'яз­ку між володільцями тих чи інших речей. Саме за допомо­гою договору товаровиробники реалізують продукцію, ви­конують роботи, власники розпоряджаються майном.

Прикладом зобов'язання, що виникло на підставі одно­стороннього правочину, може бути публічне оголошення сплатити винагороду за надання інформації щодо особи, яка вчинила тяжкий злочин. Це оголошення породжує обов'я­зок сплатити винагороду.

Заподіяння шкоди (як одна з підстав виникнення недо-говірного зобов'язання) покладає на заподіювача шкоди обов'язок відшкодувати її в повному обсязі.

Особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатніх підстав (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави), зобов'язана повернути його цій особі.

До недоговірних зобов'язань, що виникають із цивіль­них правопорушень, належать також дії юридичних та фізичних осіб, які при здійсненні підприємницької та іншої господарської діяльностістворюють небезпеку (загрозу) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому май­ну і майну юридичних осіб. Такі дії породжують зобов'я­зання усунути цю небезпеку (загрозу).

Серед інших підстав, які породжують виникнення зобо­в'язань, можна назвати:рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи та вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без Ті до­ручення. Підставою виникнення зобов'язань може стати і певна подія. Так, пожежа як страховий випадок зобов'язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Зобов'язання може виникнути і на підставі рішення суду.

Підстави виникнення конкретних договірних і недого­вірних зобов'язань та їх зміст, які встановлені Цивільним кодексом України, детальніше розглянуто нижче.

Як виконують зобов'язання?

Виконання зобов'язання — це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати в силу договору чи за­кону, тобто передати річ, виконати роботу, надати по­слугу, відшкодувати шкоду тощо.

Боржник зобов'язаний вчинити певні дії або утримати­ся від них, а кредитор повинен прийняти виконане.Вчи­нення боржником дій, прийнятих кредитором, і буде виконанням зобов'язання.

Зобов'язання вважається виконаним належним чином, якщо дотримано всіх вимог, що ставляться стосовно су­б'єкта, предмета, місця і способу виконання зобов'язання. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповід­но до звичаїв ділового обігу або інших умов, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язання має спиратися на за­сади добросовісності, розумності та справедливості.Одно­стороння відмова від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускається крім випадків, передбаче­них угодою сторін або законом.

Виконання зобов'язання покладається на боржника. Якщо виконання безпосередньо пов'язане з особистістю боржника, то саме він і повинен виконати зобов'язання, оскільки кредитор може відмовитися від виконаного. Так, якщо вірш за зобов'язанням повинен написати П., то замі­нити П. у цьому зобов'язанні не може ніхто інший — ні його сестра, ні його син. Виконання зобов'язань може бути покладено боржником і на третю особу, якщо із закону, з умов суті договору не випливає обов'язок боржника вико­нати зобов'язання особисто.

Під предметом зобов'язання розуміють блага, яких кредитор набуває внаслідок виконання цього зобов'язання. Це може бути майно, яке боржник передає за договором поставки, купівлі-продажу, контрактації, або річ у новій якості, якщо на боржника покладався обов'язок її відре­монтувати, чи надана послуга.

У грошових зобов'язаннях предметом виконання є гро­шова сума, яка повинна бути виражена і сплачена в націо­нальній валюті, крім випадків, передбачених законом. Сума, що виплачується за грошовим зобов'язанням безпо­середньо на утримання фізичної особи, — на відшкодуван­ня збитків, заподіяних життю або здоров'ю, за договором довічного утримання та в інших випадках — зі збільшен­ням встановленого законом неоподатковуваного мінімуму заробітної плати пропорційно збільшується.

Але якщо суми, що підлягають виплаті за іншими гро­шовими зобов'язаннями, спричинюють для сторони, зобо­в'язаної проводити ці виплати, таку шкоду, в результаті якої вона значною мірою позбавиться того, на що мала пра­во розраховувати при укладенні договору, то на вимогу цієї сторони договір може бути розірвано за рішенням суду.

За користування чужими коштами боржникзобов'яза­ний сплатити проценти. Розмір процентів встановлю­ється угодою сторін.

За відсутності кредитора чи його ухилення від прийнят­тя виконання грошового зобов'язання, боржник має право внести кошти на депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса. Такі дії боржника визнаються виконанням зобов'язання.

Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом, договором або моментом витребування. Якщо строк виконання зобов'язання визначено моментом витре­бування, то, як правило, боржнику надається пільговий семиденний строк для його виконання, щоб він не опинив­ся у скрутному становищі внаслідок вимоги про негайне виконання. Пільговий строк не надається, якщо негайне виконання передбачене законом, договором чи випливає зі змісту зобов'язання.

Для належного виконання зобов'язання суттєву вагу має місце виконання, яке звичайно визначається з договорів, випливає зі змісту зобов'язання або передбачене в законі. Зрозуміло, що місцем виконання за договором ремонту квар­тири є її місцезнаходження. Коли немає можливості вста­новити місце виконання, то застосовують загальні правила, встановлені в Цивільному кодексі України. Відповідно до цих правил виконання повинне бути проведене:

а) за зобов'язаннями про передачу нерухомого майна — за його місцезнаходженням;

б) за зобов'язаннями про передання товару або іншого майна, що передбачає перевезення цього товару або іншого майна, — за місцем здавання товару або іншого майна пер­шому перевізникові для передання його кредиторові;

в) за іншими зобов'язаннями боржника про передання товару або іншого майна — за місцем виготовлення або збе­рігання майна, якщо це місце було відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання;

г) за грошовими зобов'язаннями — за місцем проживан­ня кредитора на момент виникнення зобов'язання; якщо кредитор на момент виконання зобов'язання змінив місце проживання або місцезнаходження і сповістив про це борж­ника, — за новим місцем проживання або місцезнахо­дженням кредитора з віднесенням на рахунок кредитора усіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

д) в інших випадках — за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа — за її місцезнаходженням.

Взаємні обов'язки за договором мають виконуватися одночасно, якщо інше не випливає з договору, закону, зви­чаїв ділового обігу або суті зобов'язання. У разі неналежно­го виконання зобов'язання стороною зобов'язання або за наявності обставин, що вочевидь свідчать про те, що вико­нання не буде проведено у встановлений строк чи термін або не буде здійснено в повному обсязі, сторона, на яку покладено зустрічне виконання, має право зупинити вико­нання свого зобов'язання, відмовитися від виконання зобо-

в'язання в частині, що відповідає неналежному виконан­ню, або відмовитися від виконання цього зобов'язання в цілому і вимагати відшкодування збитків.

Спосіб виконання визначається предметом і змістом виконання. За загальним правилом, зобов'язання не може виконуватися за частинами, якщо інше не випливає з дого­вору, закону чи звичаїв ділового обігу.

Солідарний обов'язок, абосолідарна вимога, виника­ють у випадках, встановлених договором або законом, зо­крема у разі неподільності предмета зобов'язання. У разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кож­ний із кредиторів має право пред'являти боржникові вимо­ги у повному обсязі. До пред'явлення вимоги одним із со­лідарних кредиторів боржник має право виконати свій обо­в'язок будь-кому з них на свій розсуд. Солідарний креди­тор, який одержав виконання від боржника, зобов'язаний передати належне з решти солідарних кредиторів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

У разі солідарного обов'язку боржника (солідарних борж­ників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Боржник, який виконав солідарний обов'язок, має пра­во на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідар­них боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка при­падає на нього.

Приймаючи виконання зобов'язання, кредитор зобов'я­заний на вимогу боржникавидати йому розписку про одер­жане виконання повністю або його частини. Коли на по­свідчення зобов'язання боржник видав кредитору борговий документ, кредитор, прийнявши виконання, повинен повер­нути документ боржнику. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен зазначити це в роз­писці, яку видає боржнику. Перебування боргового доку­мента у боржника посвідчує виконання зобов'язання.

Що означає заміна кредитора і боржника в зобов'язанні?

Зобов'язальні відносини здійснюються і діють між кон­кретними особами. Ними, як правило, виконуються зобов'я­зання. Під час виконання зобов'язання іноді виникає по­треба замінити кредитора чи боржника іншими особами. Оскільки попередні учасники зобов'язання вибувають, то їхні права і обов'язки переходять до суб'єктів, які заступи­ли їх. Це має місце як внаслідок універсального правона-ступництва, коли до правонаступника переходить увесь об­сяг прав та обов'язків правопопередника (наприклад, при злитті юридичних осіб), так і в силу часткового правона-ступництва, коли право (вимога), що належить кредиторові на підставі зобов'язання, може бути передана ним іншій особі за правочином, або перейти до іншої особи на підставі виконання обов'язку боржника поручителем або заставодав­цем (майновим поручителем) чи виконання обов'язку борж­ника третьою особою(суброгація).

Заміна боржника в зобов'язанні називається переведен­ням боргу.

Передання кредитором своїх прав за правочином означає, що він поступився своїми правами, а його місце займає інший кредитор. Така заміна кредитора має назву цесії, кредитор, який поступається своїм правом, називаєть­ся цедентом, а особа, яка права набула, — цесіонарієм. На­приклад, позикодавець, одержавши лише частину боргу від позичальника, передає розписку на решту боргу своєму братові, який стає кредитором (цесіонарієм) у зобов'язанні, що виникло на підставі договору позики.

Цесія має бути здійснена у тій самій формі, що й дії, на яких вона ґрунтується. В зазначеному прикладі цесія має бути письмовою, тому що договір позики укладено письмо­во. Разом з тим необхідно повідомити боржника про цесію, щоб боржник знав, кому виконати зобов'язання. Якщо борж­ник не був повідомлений про цесію, то виконання зобов'язання первісному кредиторові визнається в порядку цесії виконанням належному кредиторові. До цесіонарія перехо­дять також права, що забезпечують виконання зобов'язання.

Цедент відповідає лише за недійсність вимоги, але не відповідає за невиконання цієї вимоги боржником, крім випадків, коли цедент узяв на себе поруку за боржника перед цесіонарієм. За загальним правилом цесія може за­стосовуватись у будь-яких зобов'язаннях, якщо вона не су­перечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора. Так, не допускається цесія про відшко­дування майнової шкоди, викликаної ушкодженням здоро­в'я або заподіяння смерті.

Зразок договору про заміну кредитора в зобов'язанні

ДОГОВІР ПРО ЗАМІНУ КРЕДИТОРА №__ М.Дніпропетровськ 10 вересня 2004 р.

Приватне підприємство "ЛЛЛ", надалі — "Кредитор", в особі директора Мамаєва В. В., що діє на підставі Статуту підприємства, та Товариство з обмеженою відповідальністю "ККК", надалі — "Новий кредитор", в особі директора Глущенко П.П., що діє на підставі Статуту товариства, враховуючи положення Цивільного кодексу України, що регулюють заміну кредитора у зобов'язанні, уклали цей договір на таких умовах:

1. Предмет договору

1.1. Кредитор відступає Новому кредитору право вимоги на одержання від ВАТ "ААА" 10 000 грн заборгованості за розрахун­ками за поставлену продукцію за договором поставки № 1 від 10 травня 2004 р., укладеним між Кредитором та ВАТ "ААА", та актом приймання продукції від 13 липня 2004 р.

1.2. Новий кредитор здійснює залік суми вимоги, якою посту­пився, до боргу Кредитора за договором № 3 від 5 лютого 2004 р. про зворотну фінансову допомогу.

2. Зобов'язання сторін

2.1. Протягом трьох днів з дня укладення цього договору кре­дитор зобов'язаний повідомити свого боржника про відступлення права вимоги.

2.2. Одночасно з укладенням цього правочину передати Ново­му кредитору всі документи, що стосуються переданої вимоги.

2.3. У разі відмови боржника від виконання зобов'язання за переданим правом вимоги Новий кредитор має права позивача у господарському суді.

3. Відповідальність сторін

3.1. Невиконання зобов'язань за цим договором дає право на стягнення з винної сторони усіх завданих цим невиконанням збитків, включаючи втрачену вигоду.

3.2. Кредитор відповідає перед Новим кредитором за недій­сність переданої йому вимоги.

4. Дія договору

4.1. Договір набирає чинності з дня його укладення і діє до 1 грудня 2004 р.

4.2. Договір може бути припинений достроково тільки з пись­мової згоди сторін. В обох випадках обов'язкове повідомлення боржника.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Договір уклали:

Директор _______ (Мамаєв В. В.)

Директор _______(Глущенко П.П.)

Можлива підстава для заміни кредитора в зобов'язанні — виконання обов'язку боржника третьою особою. Така зміна кредитора у зобов'язанні називається суброгацією. Суброгацією визнається придбання всіх прав, що належали

раніше кредиторові, внаслідок виконання третьою особою (суброгантом) обов'язків боржника щодо цього кредитора. Тобто суброгант стає на місце кредитора. Приклад законної суброгації — суброгація на користь спадкоємця, який прий­няв у спадщину майно за умови виплати ним за рахунок своїх коштів боргу спадкодавця. Зацікавленість спадкоєм­ця в такій операції пояснюється тим, що заставний креди­тор може вимагати продажу заставного майна, у чому спад­коємець незаінтересований, а відшкодовуючи йому борг спадкодавця, спадкоємець вступає в права за іпотекою. Як приклад суброгації можна навести й випадок, коли страхо­ва компанія відшкодує страхувальнику вартість зіпсовано­го чи знищеного майна й у неї виникає право вимоги до особи, з вини якої настав страховий випадок.

Протиставляючи суброгацію регресу, слід звернути ува­гу на те, що при суброгації на відміну від регресу заміня­ються тільки кредитори, але не заміняється зміст самого зобов'язання. У регресі заміняються не тільки боржник, а й саме зобов'язання. Крім того, основою суброгації є зобо­в'язання, яке пов'язує суброганта (виконавця за боржни­ка) із суброгантом (посереднім кредитором), а не з боржни­ком. Вважається, що до переходу всіх прав суброганту пра­вовідносин між ним і боржником не було.

Суброгація відрізняється і від цесії (передання кредито­ром своїх прав іншій особі за правочином). У цесії з'явля­ється новий кредитор, який має право вимагати від борж­ника виплати боргу, тому що він ще не отримав передбаче­ного зобов'язанням. У суброгації кредитор повністю, як пра­вило, отримав свій борг від суброганта і яких-небудь пре­тензій до боржника у нього бути не може.

Право первісного кредитора при суброгації переходить до нового кредитора в тому ж обсязі й на тих самих умовах, що були на момент переходу права, якщо інше не передба­чено законом або договором. Зокрема, до нового кредитора переходять права, що забезпечують виконання зобов'язан­ня, а також інші, пов'язані з вимогою права, у тому числі право на несплачені проценти.

Підставою для зміни кредитора в зобов'язанні може бути такожвиконання обов'язку боржника поручителем або за­ставодавцем. Так, після виконання поручителем зобов'язан­ня, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника. До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора в цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання.

Кредитор, який передав право іншій особі, зобов'язаний передати їй документи, що засвідчують передане право, і пе­реказати відомості, важливі для здійснення цього права. Борж­ник має право не виконувати зобов'язання новому кредито­рові до надання йому доказів переходу прав до цієї особи.

Заміна боржника у зобов'язанні допускається лише за згодою кредитора, оскільки тому не байдуже, хто повинен виконувати зобов'язання. Новий боржник має право вису­вати проти вимоги кредитора заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником. Порука і встановлена третьою особою застава припиняються після переведення боргу, якщо поручник або заставодавець не висловив згоди відповідати за нового боржника. Застава, встановлена на забезпечення боргу первісним боржником, зберігається після переведення боргу на іншу особу, якщо інше не передбачено законом або договором.

Зразок договору про заміну боржника у зобов'язанні

ДОГОВІР ПРО ЗАМІНУ БОРЖНИКА м. Дніпропетровськ 1 грудня 2004 р.

ТОВ "ННН", надалі — "Кредитор", в особі директора Костен­ко 1.1., що діє на підставі Статуту товариства,

ТОВ "ДДТ", надалі — "Боржник", в особі директора Петри-ка М.М., що діє на підставі Статуту товариства,

Приватне підприємство "ААА", надалі — "Підприємство", в особі директора Попова Б.Б., що діє на підставі Статуту підприєм­ства, уклали цей договір з додержанням вимог ст. 520—523 Ци­вільного кодексу України, на таких умовах:

1. Предмет договору

1.1. Боржник передає, а Підприємство бере на себе зобов'я­зання щодо сплати боргу в розмірі ЗО 000 (тридцять тисяч) грн за договором № 1 від 15 лютого 2004 р., укладеним між Кредитором та Боржником.

1.2. Кредитор дає згоду на заміну боржника за договором, зазначеним у ст. 1.1 цього договору.

2, Зобов'язання сторін

2.1. Боржник зобов'язується протягом двох днів від дня укла­дення цього договору передати Підприємству для реалізації товар в обсягах та цінах, що дають можливість сплатити борг за раху­нок реалізації цього товару, та передати Кредитору всі документи на товар для реалізації.

2.2. Підприємство у термін до ЗО днів від дати, зазначеної у ст. 2.1, перераховує на рахунок Кредитора суму, зазначену у ст. 1.1,і таким чином виконує зобов'язання Боржника перед Кре­дитором.

2.3. Кредитор зобов'язаний прийняти виконання за розрахун­ками згідно з договором, зазначеним у ст. 1.1, а Підприємство набуває з дня укладення цього договору всіх прав Кредитора за договором № 1 від 15 лютого 2004 р.

3. Відповідальність сторін

3.1. Невиконання зобов'язань за цим договором дає право на стягнення з винної сторони всіх завданих цим невиконанням збитків, включаючи втрачену вигоду.

3.2. За порушення терміну перерахування грошових коштів за зобов'язаннями Підприємства воно сплачує Кредитору пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу за весь термін прострочення виконання.

4. Дія договору

4.1. Договір набирає чинності з дня його укладення і діє до повного виконання зобов'язань сторін.

4.2. Договір не може припинятися або змінюватися жодною зі сторін без письмової згоди Кредитора.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Договір уклали:

Директор ______(Костенко й.)

Директор ______(Петрик М.М.)

Директор _______(Попов Б.Б.)

Які є способи забезпечення виконання зобов'язань?

Цивільно-правові зобов'язання сторони повинні викону­вати добровільно. До особи, яка не виконує або виконує неналежним чином юридичний обов'язок, можуть бути за­стосовані заходи примусу. Водночас з метою посилення за­хисту інтересів уповноваженої особи можуть застосовува­тися додаткові стимули у вигляді спеціальних засобів, спря­мованих на забезпечення виконання зобов'язань.

Згідно з Цивільним кодексом України виконання зобо­в'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, га­рантією, заставою, утриманням та іншими способами, вста­новленими законами або договором. Загалом ці способи за­безпечення поділяють на зобов'язально-правові та речово-правові.

Допершої групи віднесено неустойку, поруку, гарантію та завдаток, додругої — заставу і притримання.

Наведені вище способи забезпечення виконання зобов'я* зання мають спільну мету:надати кредитору додаткову можливість отримати належне йому за зобов'язанням.

Кожен зі встановлених способів обумовлює поруч з го­ловним (основним) зобов'язанням нове зобов'язання, яке є додатковим до головного, тобто маєакцесорний характер. З цього випливає, що додатковим зобов'язанням можна забезпечувати лише дійсні вимоги, тобто такі, які реально існують на момент укладення правочину.

Якщо недійсним буде основне зобов'язання, то, відповід­но, недійсними стають і будь-які способи забезпечення його виконання. Але недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсності основно­го зобов'язання.

Правочин щодо встановлення способу забезпечення ви­конання зобов'язання має бути укладено тільки вписьмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Недо­держання письмової форми спричиняє недійсність право-чину щодо встановлення способів забезпечення виконання.

Способи, які забезпечують виконання зобов'язань, вста­новлюють в інтересах кредитора. Тому при переході прав до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобов'язання. Водночас при переході боргу збе­рігають чинність лише ті способи забезпечення зобов'язань, які стосуються зобов'язань між ними і третіми особами (по­рука, гарантія).

Що таке завдаток і аванс?

Завдаток — це грошова сума або рухоме майно, що ви­дається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов'я­зання і на забезпечення його виконання.

Коли не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважаєть­сяавансом. Як спосіб забезпечення виконання зобов'язань завдаток має такі особливості:

• предметом завдатку може бути лише грошова сума або рухоме майно (наприклад, якщо при купівлі телевізора вартістю в 1000 грн покупець видав продавцю 100 грн зав­датку, то йому необхідно доплатити в майбутньому за теле­візор ще 900 грн );

• завдатком забезпечується виконання лише договірних зобов'язань, а не зобов'язань, які виникли з інших підстав;

• він може мати місце лише за погодженням сторін;

• дача завдатку є доказом укладання договору, особли­во в тих випадках, коли договір не потребує письмової фор­ми; угода про завдаток, яка обов'язково є письмовою, під­тверджує наявність договору.

Якщо сторона, яка дала завдаток, відмовляється від виконання договору,завдаток залишається в іншої сто­рони. Іншими словами, якщо покупець вважає, що ціна телевізора велика чи його не влаштовує ця модель, то нада­ний завдаток 100 грн залишається у продавця. Якщо від виконання договору ухиляється інша сторона (наприклад, продавець телевізора знайшов вигіднішого покупця), то вона зобов'язана не лише повернути завдаток, а й сплатити таку ж за розміром суму,так званий подвійний завдаток, тоб­то повернути не 100, а 200 грн.

Сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'я­зана відшкодувати іншій стороні збитки із заліком суми завдатку.

У разі припинення зобов'язання до початку його вико­нання за порозумінням сторін або внаслідок неможливості його виконання завдаток має бути повернутий.

Завдаток необхідно відрізняти від авансу.Аванс — це також визначена грошова сума. Суттєва відмінність авансу від завдатку полягає в тому, що на аванс не по­кладено функцію забезпечувати взяте сторонами на себе зобов'язання. Тому незалежно від того, яка сторона відпо­відальна за невиконання зобов'язання, той, хто отримав аванс, повинен його повернути. І якщо продавець чи підряд­ник отримали як аванс певну грошову суму, а договір не було виконано, то незалежно від того, з чиєї вини це трапи­лось і які обставини цьому перешкоджали, аванс у будь-якому випадку підлягає поверненню.

Зразок договору, виконання якого забезпечується завдатком

ДОГОВІР

М.Дніпропетровськ 10 вересня 2004 р.

Ми, які нижче підписалися, Кушнір Микола Павлович, що мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Броварській, 10.кв. 1, і Іва­нов Михайло Іванович, що мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Черкаській, 20, кв. 5, уклали цей договір про таке:

1. Кушнір Микола Павлович продає, а Іванов Михайло Іва­нович купує відеомагнітофон моделі "РпШрз-ІІІ" за 2000 (дві ти­сячі) грн.

2. При підписанні цього договору в рахунок платежу за відео­магнітофон Кушнір М.П. отримав від Іванова М.І. завдаток у сумі 200 (двісті) грн. Суму, що залишилася за відеомагнітофон — 1800 (тисяча вісімсот) грн, Іванов М.І. зобов'язується виплатити не пізніше 1 жовтня 2004 р.

3. Кушнір М.П. зобов'язується передати відеомагнітофон Іва­нову М.І. як тільки отримає за нього в цей строк решту 1800 (ти­сячу вісімсот) грн.

4. Зміст положень ст. 570—571 Цивільного кодексу України сторонам відомо.

Цей договір складений у двох примірниках, один із них вида­ний Кушніру М.П., другий — Іванову М.І.

Підписи (Кушнір М.П.) (Іванов М.І.)

Що таке порука?

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання останнім свого обо­в'язку. Порука має бути оформлена як договір, що укла­дається між основним боржником і поручником на користь третьої особи — кредитора з основного боргу. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа чи кіль­ка осіб. Поручитель має право на оплату послуг, наданих ним боржнику.

У разі невиконання основного зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбачено договором поруки. Поручитель відповідає в тому самому обсязі, що й борж­ник, зокрема відповідає за сплату основного боргу, про­центів, сплату неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

На поручителя покладається обов'язок до задоволення вимоги кредитора попередити про це боржника, а якщо проти поручителя вчинено позов, — залучити боржника до участі у справі. В іншому разі боржник має право висунути проти вимоги поручителя, який виконав зобов'язання борж­ника, всі заперечення, які він мав проти кредитора.

Поручитель має право висунути проти вимоги кредито­ра заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умов, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника. Пору­читель не втрачає права на ці заперечення навіть у тому разі, якщо боржник від них відмовився або визнав свій борг.

До поручителя, який виконав зобов'язання,переходять усі права кредитора з цього зобов'язання, в тому числі й ті, що забезпечували виконання основного зобов'язання. Після виконання поручителем зобов'язання кредитор по­винен вручити поручителю документи, які посвідчують вимоги до боржника та права, що забезпечують ці вимоги.

Зразок договору, виконання якого забезпечується порукою

ДОГОВІР ПОРУКИ м. Дніпропетровськ 2 вересня 2003 р.

Ми, які нижче підписалися. Чабан Петро Іванович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Сільська, 20, кв. 20, і Сидоренко Андрій Федорович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Дніп­ровська, 6, кв. 6, уклали цей договір про таке:

Мішков Сергій Петрович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Сільська, 102, кв. 11, позичив у Сидоренко А.Ф. 5000 (п'ять тисяч) грн строком до 1 січня 2004 р. (договір позики від 2 вересня 2003 р.)

Я, Чабан П.І., зобов'язуюсь перед Сидоренком А.Ф. відповіда­ти за повернення Мішковим С.П. боргу в сумі 5000 (п'ять тисяч) грн у зазначений вище строк.

Якщо до 1 січня 2004 р. борг у сумі 5000 (п'ять тисяч) грн Мішков С.П. не поверне, Сидоренко А.Ф. зобов'язується повідо­мити про це Чабана П.І., який протягом п'ять днів після отри­мання такого повідомлення зобов'язується виплатити цю суму Сидоренко А.Ф.

Я, Сидоренко А.Ф., отримавши від Чабана П.І. суму боргу 5000 (п'ять тисяч) грн, зобов'язуюсь передати йому право вимоги за договором позики від 2 вересня 2003 р. для зажадання виплати йому Мішковим С.П. — 5000 грн.

Зміст положень ст. 553—559 Цивільного кодексу України сто­ронам відомо.

Цей договір складений у двох примірниках, один із них вида­ний Чабану П.І., другий—Сидоренку А.Ф.

(Чабан П.І.) Підписи (Сидоренко А.Ф.)

Порука припиняється з припиненням забезпечуваного нею зобов'язання. Також вона припиняється, якщо креди­тор протягомшести місяців від дня настання строку вико­нання забезпеченого порукою зобов'язання не вчинить по­зову проти поручителя. Коли строк основного зобов'язання не зазначено і не може бути визначено або визначено мо-; ментом витребування, порука припиняється, якщо креди­тор не вчинить позову до поручителя протягомодного року від дня укладення поруки.

Що таке гарантія?

Гарантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої кредитної установи, страхової організації (гаран­та), яке видається на прохання іншої особи (принципа­ла), за яким гарант зобов'язується сплатити кредито­рові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов га­рантійного зобов'язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату. Гарантія діє протягом строку, на який її видано, і є чинною від дня видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржником.

Виходячи із суті цього способу забезпечення зобов'язан­ня, слід виділити такі його особливості. Гарантом може бути лише юридична особа або держава. Як правило, гарантію застосовують для забезпечення належного виконання обо­в'язків у кредитних договорах. Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передано іншій особі, якщо в гарантії не передбачено інше.

Зобов'язання гаранта перед бенефіціаром є самостійним і таким, що не залежить від основного зобов'язання, на за­безпечення виконання якого гарантію видано. Гарантію не може відкликати гарант, якщо в ній не передбачено інше.

Гарант на відміну від поручителя несе субсидіарну відпо­відальність. Тобто передбачене гарантією зобов'язання гаранта перед бенефіціаром обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. Така відповідальність настає, якщо борж­ник не має відповідних коштів для повернення бенефіціару.

Гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування сум, сплачених бенефіціарові за гарантією, якщо інше не передбачено угодою гаранта з прин­ципалом. Однак гарант не має права вимагати від принци­пала в порядку регресу відшкодування сум, сплачених бе­нефіціарові за гарантією не відповідно до умов гарантії або за порушення зобов'язань гаранта перед бенефіціаром, якщо угодою гаранта з принципалом не передбачено інше.

Гарант повинен розглянути вимогу бенефіціара з додани­ми до неї документами в зазначений у гарантії строк, а в разі відсутності його — у розумний строк, і виявити розумну дбай­ливість, щоб установити, чи відповідають ця вимога та додані до неї документи умовам гарантії. Гарант має право відмови­ти бенефіціарові в задоволенні його вимоги, якщо вона або подані до неї документи не відповідають умовам гарантії, або вони подані гарантові після закінчення визначеного в гарантії строку. При цьому гарант повинен негайно повідомити бене­фіціара про відмову задовольнити його вимогу.

Зобов'язання гаранта перед бенефіціаром за гаран­тією припиняється:

• сплатою бенефіціарові суми, на яку видано гарантію;

• закінченням визначеного в гарантії строку, на який її видано;

• внаслідок відмови бенефіціара від своїх прав за гаран­тією шляхом повернення її гарантові;

• внаслідок відмови бенефіціара від своїх прав за гаран­тією за допомогою письмової заяви щодо звільнення гаран­та від його зобов'язання.

Що таке неустойка?

Одним із найбільш поширених видів забезпечення зобо­в'язань є неустойка.Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума чи інша встановлена у договорі майнова цінність, яку боржник зобов'язаний сплатити або пере­дати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання. Предметом не­устойки крім грошової суми може бути рухоме і нерухоме майно. Право на неустойку виникає незалежно від того, чи зазнав кредитор збитків унаслідок невиконання або нена­лежного виконання зобов'язання. Слід пам'ятати, що про­центи на неустойку не нараховуються. Неустойкою може бути забезпечена тільки дійсна вимога, тому що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню.

Коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодав­ства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений угодою сторін. Зменшення неустойки за домов­леністю сторін можливе лише у випадках, визначених за­коном. Неустойка, яка підлягає сплаті, може бути зменше­на також за рішенням суду за наявності обставин, які за­слуговують на увагу, зокрема у випадках, коли розмір не­устойки значно перевищує розмір заподіяної шкоди.

Залежно від особливостей визначення розміру неустой­ки і характеру порушення є такі різновиди неустойки:

штраф і пеня.

Штраф — це неустойка у твердо визначеній грошовій сумі, яка стягується одноразово у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Так, відповідно до Положення про поставку продукції за поставку неякіс­ної продукції з постачальника стягується штраф у розмірі 20 % від вартості браку.

Пеня — це неустойка, яка обчислюється у відсотковому відношенні відносно розміру платежу за кожний день прострочення. Наприклад, відповідно до п. 39 Правил продажу непродовольчих товарів (27 травня 1996 р.) за кожний день затримки усунення недоліків у проданому товарі покупцеві сплачується неустойка в розмірі 1 % вартості товару.

За співвідношенням неустойки і збитків сторони можуть визначити та застосувати виключну, залікову, альтернатив­ну або штрафну неустойку.

Завиключною неустойкою стягується лише неустойка. Цей вид неустойки широко застосовується в нормативних актах, які регулюють договори перевезення.

Зазаліковою неустойкою стягненню підлягає неустой­ка, а збитки відшкодовує винна сторона не в повному об­сязі, а лише в частині, яка не покрита неустойкою.

Заальтернативною неустойкою уповноважений суб'єкт має право стягнути або неустойку, або збитки. Отже, право вибору надається кредиторові.

За штрафною неустойкою стягненню підлягають у по­вному обсязі неустойка і збитки.

Сплата (перед ання) неустойки, встановленої на випадок прострочення або неналежного виконання зобов'язання, не .звільняє боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено порозумінням сторін. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитораправа на відшкодування збитків у повному обсязі за невиконання зобов'язання.

Кредитор має право на свій розсуд зажадати замість сплати неустойки і відшкодування збитків боржником тіль­ки виконання ним зобов'язання в натурі, якщо це відпові­дає інтересам кредитора.

Які є речові способи забезпечення виконання зобов'язань?

Невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань дезорганізують виробництво, кредитно-фінансовий ринок, економіку в цілому, а тому питанню забезпечення до­говірних зобов'язань тепер надається велике значення. На­приклад, у сучасній банківській практиці застава є пріори­тетним способом забезпечення зобов'язань. Спосіб забезпечен­ня виконання зобов'язання шляхом застави за своєю приро­дою має речово-правовий характер, оскільки заставодавець, який порушує зобов'язання, позбавляється права на річ шля­хом примусового її вилучення на підставі судового рішення.

Особа, яка надає майно в заставу, називаєтьсязаставо­давцем. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручник). При заставі майна заста­водавцем може бути як власник майна, так і особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на нього. Особа, яка отримує майно в заставу, нази­ваєтьсязаставодержателем.

Застава виникає на підставі договору, закону або рішен­ня суду. Заставою може бути забезпечена вимога, яка ви­никне в майбутньому.

Отже, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодав­цем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом. Найбільш поширеними видами застав є:іпотека (застава нерухомого майна, що залиша­ється у володінні заставодавця або третьої особи;іпотека землі (предметом цієї застави є земля);заклад (застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержа-теля або за його наказом у володіння третьої особи).

Предметом застави може бути будь-яке майно (в тому числі речі, цінні папери, майнові права), яке може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стяг­нення. Як правило, предмет застави залишається у заставо­давця. Право застави поширюється також на плоди, про­дукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна (майбутній урожай, приплід худоби та ін.).

Якщо закон або договір вимагає оцінки предмета заста­ви, така оцінка здійснюється заставодавцем із заставоутри­мувачем відповідно до цін, що звичайно діють на подібні предмети в торговельному обігу на момент застави. Пред­метом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом. Майно, що перебуває у спільній власності, може передаватись у заставу лише за згодою всіх співвласників.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошко­дження предмета застави несе власник заставленого майна. Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страху­ванню, його можна застрахувати за згодою сторін на домов­лену суму.

Договір застави повинен укладатись у письмовій формі. У договорі мають бути зазначені суть зобов'язання, що за­безпечене заставою, опис заставленого майна. Опис майна в договорі може мати й загальну форму (вказівка на вид за­ставленого майна тощо).

Нотаріальне посвідчення договору застави вимагається, якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти. Застава нерухомого майна підля­гає також державній реєстрації (внесенням запису до Дер­жавного реєстру застав рухомого майна).

Право виникнення застави виникає з моменту укладен­ня договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту нотаріального посвідчення, якщо інше не випливає з умов договору.

Заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, його не буде виконано (якщо інше не передбачено законом чи дого­вором). У разі ліквідації юридичної особи заставодавця заставодержатель набуває права звернення стягнення на за­ставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою. При частковому ви­конанні боржником забезпеченого заставою зобов'язання застава зберігається в початковому обсязі.

Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, якщо інше не передбачено законом або договором. Заставлене майно, на яке звернено стягнення, реалізується державним виконавцем на підставі виконав­чого листа суду або виконавчого напису нотаріальних органів. Реалізація проводиться з публічних торгів у поряд­ку, передбаченому процесуальним законодавством, якщо інше не передбачено договором або законом. У разі коли протягом розумного строку заставлене майно не буде про­дано, заставоутримувач має право залишити заставлене майно за собою.

Заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення стягнен­ня на майно виконанням свого зобов'язання.

Право застави припиняється у разі:

• припинення забезпеченого заставою зобов'язання;

• загибелі заставленого майна, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

• набуття заставодержателем права власності на пред­мет застави;

• реалізації предмета застави;

• при закінченні терміну дії права, що становить пред­мет застави.

Другим способом забезпечення виконання зобов'язан­ня, який за своєю природою також має речово-правовий характер, єправо притримання. Сутність цього способу полягає в тому, що кредитор, у якого перебувала річ, що її належить передати боржникові або особі, зазначеній борж­ником, у разі невиконання боржником у строк зобов'язан-

ня щодо оплати цієї речі або компенсації кредиторові по­в'язаних з нею витрат та інших збитків,має право при­тримувати її доти, доки відповідне зобов'язання не буде виконано.

Особливість притримання як способу забезпечення ви­конання зобов'язання полягає в тому, що кредитору нале­жить право притримувати річ боржника до виконання остан­нім зобов'язання, і для реалізації цього права кредитору не потрібно, щоб можливість утримання речі була передбаче­на договором.

Кредитор, який притримує річ, зобов'язаний негайно повідомити про це боржника. Кредитор не має права кори­стуватися притриманим майном. Він відповідає за його втра­ту, псування або пошкодження, якщо не доведе, що це ста­лося внаслідок дії непереборної сили.

Боржник, який є власником притриманої речі, зберігає право розпорядження нею. У цьому разі він зобов'язаний сповістити набувача речі про факт притримання речі та права кредитора.

Вимоги кредитора, який притримує річ, задовольня­ються з її вартості відповідно до положень про звернення стягнення на предмет застави.

Зразок договору застави

ДОГОВІР ЗАСТАВИ №__ м. Дніпропетровськ 1 грудня 2004 р.

ТОВ "ААА", надалі — "Заставодержатель", в особі директора Оніщенка В. В., що діє на підставі Статуту товариства, та ВАТ "МММ", надалі — "Заставодавець", в особі голови правління то­вариства Куценка Я.Ф., що діє на підставі Статуту, з урахуван­ням положень Цивільного кодексу України, що регулює заставу, уклали договір на таких умовах:

1. Предмет договору

1.1. Заставодавець забезпечує вимоги, що містяться у його зобов'язаннях за договором № 1 від 1 листопада 2004 р., про на­дання безпроцентної зворотної фінансової допомоги шляхом пе­редачі Заставодержателю у заставу сільськогосподарської про­дукції, що є його власністю, згідно з переліком, у кількості, з показниками якості та за ціною, вказаними у складському свідоцтві, яке додається (Додаток № 1).

1.2. Заставодержатель набуває права власності на об'єкт за­стави у разі невиконання зобов'язань Заставодавця згідно із за­значеним у ст. 1.1 договору.

2. Зобов'язання сторін

2.1. Заставодавець зобов'язується одночасно з укладенням цього договору передати Заставодержателю документи, які під­тверджують його право власності на об'єкт застави: копії при­буткових накладних, а також сертифікатів на продукцію, що підлягає обов'язковій сертифікації, санітарні та карантинні по­свідчення.

2.2. Забезпечені заставою зобов'язання Заставодавця, зазна­чені у ст. 1.1, здійснюються шляхом повернення суми, одержаної як фінансова допомога, у термін, визначений договором.

2.3. Заставодавець гарантує відсутність прав третіх осіб на заставлену продукцію та зобов'язується не відчужувати, а також не передавати в заставу цю продукцію за іншими зобов'язаннями і занести цей договір до книги застав підприємства.

2.4. Заставодержатель зобов'язується не розголошувати комер­ційну таємницю, що складається з відомостей про об'єкт застави.

2.5. У разі невиконання Заставодавцем умов ст. 2.2 цього дого­вору право власності на заставлену продукцію передається Заста­водержателю на підставі ст. 1.2 цього договору по закінченні трьох діб з дня закінчення строку повернення фінансової допомоги.

3. Відповідальність сторін

3.1. У разі невиконання зобов'язань за цим договором винна сторона відшкодовує завдані збитки, включаючи неодержаний прибуток.

3.2. За кожний день прострочення зобов'язань Заставодавця, обумовлених ст. 2.5 цього договору, він сплачує пеню у розмірі 0,5 % вартості об'єкта застави.

Договір набирає чинності з дня його укладення та діє до його

повного виконання.

Зміни до договору можуть бути внесені письмовою угодою

сторін.

Юридичні адреси та банківські реквізити сторін:

Заставодержатель ________

Заставодавець ________

Договір підписали:

Директор ______ (Оніщенко В.В.)

Голова правління _______ (Куценко Я.Ф.)

Які умови (підстави) цивільно-правової відповідальності?

Згідно з положеннями Цивільного кодексу України, ци­вільно-правова відповідальність — це санкції, що засто­совуються до правопорушника у вигляді накладення на нього додаткових цивільно-правових обов'язків або поз­бавлення належного йому цивільного права. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушен­ням умов, визначених змістом зобов'язання.

Відповідальність може наставати у таких формах: від­шкодування збитків, сплата неустойки, втрата завдатку, конфіскація майна, компенсація моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

За підставами виникнення прав та обов'язків, за пору­шення яких встановлена відповідальність, вона поділяєть­ся на договірну і недоговірну.Договірна відповідальність настає у вигляді санкцій за порушення договору (коли борж­ник вчасно не передає речі, не виконує роботу або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати креди­торові збитки, заподіяні таким невиконанням). На відміну від договірноїнедоговірна відповідальність має місце, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпілим (у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я юри­дична чи фізична особа, відповідальні за шкоду, зобов'я­зані відшкодувати потерпілому заробіток, виплатити одно­разову допомогу і т. ін.).

Юридичне значення розмежування договірної і недого-вірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки зако­ном, а форми і розмір договірної відповідальності визнача­ються як законом, так і договором.

При укладенні договору сторони можуть передбачити відповідальність за такі правопорушення, за які чинне за­конодавство не передбачає будь-якої відповідальності. Сто­рони можуть також підвищити або знизити розмір відпові­дальності порівняно зі встановленим законом.

У разі порушення зобов'язання настаютьправові на­слідки, встановлені договором або законом, зокрема:

• припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

• зміна умов зобов'язання;

• сплата неустойки (штраф, пеня);

• відшкодування збитків та моральної шкоди.

Збитки включають:

• дійсні збитки це сума, на яку зменшилась вартість майна кредитора внаслідок неправомірних дій боржника. Вони складаються з витрат, які кредитор зробив або пови­нен був зробити для відновлення порушеного права, а та­кож вартості втраченого кредитором майна (витрати з ре­монту автомобіля, на придбання пошкодженої речі і т. ін.).

Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доводиться кредитором. Коли інше не передбачено законом або договором, при визначенні збитків беруть до уваги рин­кові ціни, що діяли на день добровільного задоволення борж­ником вимоги кредитора, у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день вчинення позову. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що діяли на день ухвалення рішення;

втрачену вигоду (неодержані доходи) — доходи, які особа могла реально одержати за звичайних умов, якби її право не було порушено. При визначенні неодержаних до­ходів враховують вжиті кредитором заходи для їх одержан­ня і здійснені з цією метою приготування. Прикладом втра­ченої вигоди може бути випадок, коли наймач пошкодив найнятий автомобіль, внаслідок чого наймодавець не тільки змушений витратити кошти на ремонт автомобіля, а й не отримав прибутку, який мав би від перевезення пасажирів, якби не було правопорушення.

Коли за порушення зобов'язання встановлена неустой­ка, то її стягують уповному розмірі понад відшкодовані збитки, якщо інше не було передбачено угодою сторін.

Відшкодування збитків у разі невиконання зобов'язан­ня і сплати неустойки за його невиконання звільняє борж­ника від виконання зобов'язання в натурі, якщо інше не передбачено законом або договором.

У разі невиконання боржником обов'язку передати кре­диторові індивідуально визначену річ як предмет зобов'язан­ня кредитор має право вимагативідшкодування завданих йому збитків, а також відібрання цієї речі у боржника. Останнє право відпадає, якщо річ уже передано іншій особі, яка має однорідне право. Якщо річ ще не передано, перева­гу має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого ви­никли раніше, а якщо це неможливо визначити, — той, хто раніше вчинив позов.

Боржник не звільняється від відповідальності заневи­конання грошового зобов'язання. Коли збитки, завдані кре­диторові неправомірним користуванням його грошовими коштами, перевищують суму процентів, передбачених уго­дою, він має право вимагати від боржника відшкодування збитків у частині, що перевищує цю суму.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простро­ченої суми, якщо договором або законом не встановлено інший розмір процентів.

Коли порушення зобов'язання сталося звини обох сторін, суд відповідно зменшує розмір відповідальності борж­ника. Суд має право також зменшити розмір відповідальності : боржника, якщо кредитор з необережності сприяв збільшен­ню розміру збитків, завданих порушенням виконання зобо­в'язання, або не вжив заходів для їх зменшення.

Боржник відповідає за порушення зобов'язання третіми особами, на яких було покладено його виконання, якщо за­коном не передбачено відповідальність безпосередньо вико­навця.

Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржникадодаткова (субсидіарна) відпо­відальність іншої особи. Наприклад, за гарантією банк, інша фінансова установа відповідає перед кредитором за пору­шення зобов'язання боржником. У цьому разі до пред'яв­лення вимоги гаранту кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовив­ся задовольнити вимогу кредитора чи кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимо­гу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

Після отримання вимоги кредитора особа, яка несе суб­сидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі подання позову, — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

За загальним правилом цивільно-правова відповідаль­ність може мати місце занаявності складу правопорушення. Саме склад цивільного правопорушення є юридичним фактом, який породжує правовідносини між правопоруш­ником і потерпілим та створює певні претензії потерпілого та обов'язки порушника відшкодувати шкоду, заподіяну протиправними діями. Сукупність умов, за яких може на­стати відповідальність у вигляді відшкодування збитків, і називають загальним складом цивільно-правової відпові­дальності. Дотаких умов належать:

протиправність поведінки боржника. Протиправною визнається поведінка, яка порушує норму права, незалеж­но від того, чи знав правопорушник про протиправність своєї поведінки (передбачається порушення закону або договору боржником). Протиправна поведінка набуває вираження у вигляді не тільки протиправної дії, а й бездіяльності. На­приклад, прострочення боржника або прострочення креди­тора;

шкода є другою неодмінною умовою цивільно-право­вої відповідальності у формі відшкодування збитків. Шко­да може бути майновою (пов'язана з відповідними матері­альними втратами) або моральною, яка полягає у втратах немайнового характеру внаслідок моральних і фізичних страждань потерпілого;

причинний зв'язок між протиправною поведінкою і збитками чи іншими негативними наслідками, що настали для потерпілої сторони. Причинний зв'язок — зв'язок, що об'єктивно існує між поведінкою боржника і наслідком, який настав. У тих випадках, коли наслідок є проявом ви­падкового, незакономірного збігу певних обставин, серед яких поведінка боржника не є істотною, причинний зв'я­зок відсутній. Не вважається таким випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобо­в'язання, відсутність у боржника необхідних коштів;

вина боржника. Вина — це певне психічне ставлен­ня особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. У кримінальному праві діє презумпція невинності, а в цивільному —презумпція винності боржника. Відсутність ' власної вини в цивільному праві доводиться особою, яка і порушила зобов'язання. Боржник буде вважатися винним доти, доки не доведе свою невинність. Особа є невинною, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. В цивільному праві і форма вини, як правило, не впливає на розмір відповідальності.

Якщо для покладення на правопорушника цивільної і відповідальності у формі відшкодування збитків необхідний повний склад цивільного правопорушення (протиправність поведінки, шкода, причинний зв'язок, вина), то для стяг-; нення неустойки або втрати завдатку кредиторові досить ' довести, що поведінка боржника є протиправною, а вина йогоприпускається, коли він не довів відсутності своєї ! вини в порушенні зобов'язання. Тут має місце неповний, "урізаний" склад правопорушення.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є також те, що вона може настати й без вини, якщо це передбачено законом або договором. Це можна пояснити специфікою деяких договорів та особливостями позадоговірних відно­син. Так, власник джерела підвищеної небезпеки зобов'я­заний відшкодувати шкоду, заподіяну цим джерелом підви­щеної небезпеки, якщо не доведе, що шкода виникла вна­слідок непереборної сили або умислу потерпілого. За дого­вором зберігання професійний зберігач відповідає також за втрату або пошкодження речі, якщо не доведе, що це стало­ся внаслідок непереборної сили.

У Цивільному кодексі України відповідальність без вини (крім дії непереборної сили) встановлена також для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяльності.

Що таке цивільно-правовий договір? Який його зміст?

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов'я­зань закон називає договір. Як юридичний фактдоговір належить до числа правомірних дій, що вчиняються з волі його учасників і спрямовується на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав або обов'язків. Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх). Відповідно до вимог Цивільного кодексу України, звичаїв ділового обігу, вимог розумності та спра­ведливості договір також визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні договір є засобом регулювання поведінки цивіль­них правовідносин.

У сучасних умовах зростає роль договору як універсаль­ної та найбільш доцільної форми опосередкування товарно-грошових відносин.

Визначальним моментом договору є домовленість сторін. Кожна особа вільна у своєму виборі укладати чи не уклада­ти договір. Свобода договору передбачає вільний вибір кон­трагента. Сторони вільні у виборі виду договору. Вони мо­жуть укласти як договір, безпосередньо передбачений Ци­вільним кодексом України чи іншим нормативним актом, так і договір, який поєднує ознаки кількох видів договорів, так званийзмішаний договір.

У сторін є можливість виявити своє бачення змісту дого­вору. Вони можуть відмовитися від традиційних положень і перерозподіляти обов'язки в договорі на свій розсуд. Але договір є завжди обов'язковим для виконання сторонами.

Оскільки договір є різновидом правочину, то класифі­кувати договори можна за тими ж критеріями, що й пра-вочини (односторонні, двосторонні і багатосторонні, кон-сенсуальні й реальні, сплатні й безплатні, абстрактні й ка­зуальні тощо).

Систему цивільно-правових договорів за юридичною та економічною ознаками можна побудувати на тих же заса­дах, що й систему зобов'язань, які виникають із договорів, наприклад: 1) договори про передачу майна у власність (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, дарування, ; рента, постачання енергетичних ресурсів тощо); 2) договори про передачу майна у тимчасове користування (майно-; вий найм, оренда, лізинг, позичка тощо); 3) договори на і. виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне Г будівництво, на виконання проектних і розвідувальних і робіт, з виконання аудиторських робіт тощо); 4) договори на передачу результатів творчої діяльності (авторські, лі­цензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції тощо); 5) договори про надання послуг з переве-' зень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням); 6) кредитні договори (позика, кредит, банківський вклад, банківський рахунок, факторинг, розрахунки); 7) договори зі стра­хування (майнове та особисте страхування); 8) договори з надання послуг (доручення, комісія, експедиція, зберігання, охорона тощо); 9) договори про сумісну діяльність, комер­ційна концесія.

Договір — це взаємна угода, тому в ньому містяться окремі положення, умови, які визначають права та обов'яз­ки сторін. Сукупність цих умов, погоджених між сторона­ми, становить зміст договору.

Традиційно в цивільному праві розрізняють істотні, зви­чайні й випадкові умови договору. Ця класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення, особливо тоді, коли йдеться про встановлення самого факту укладення договору.

Істотними умовами договору є умови, без погоджен­ня яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Так, для договору купівлі-продажу істотними умовами є предмет, ціна, кількість, якість. Для договору майнового найму крім пред­мета і ціни істотною умовою є також строк договору.

Звичайні умови це умови, які традиційно, за звичаєм, включають до договору. Від істотних вони відрізняються тим, що не потребують окремого погодження і про них не обов'язково застерігати у тексті договору. Наприклад, якщо в договорі майнового найму сторони не обумовили, хто з них — наймодавець чи наймач — буде проводити поточний ремонт зданого в найм майна, то діятиме диспозитивне пра­вило, зазначене чинним законодавством, а саме: обов'язок проводити за свій рахунок поточний ремонт покладається на наймача.

Випадковими умовами прийнято вважати умови до­говору, погоджені сторонами у відступ від положень дис­позитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством. Наприклад, якщо за договором майнового найму обов'язок проводити поточ­ний ремонт сторонами було покладено на наймодавця, то ця умова для цього конкретного договору і буде вважатися випадковою.

Всі умови — істотні, звичайні, випадкові — після укла­дення договору стають однаково обов'язковими і сторони повинні їх дотримуватися.

У визначенні змісту договорів, важливу роль відіграють типові, абовзірцеві, договори. Типові, або взірцеві, дого­вори є уніфікованим засобом (взірцем), що забезпечує одна­кове оформлення конкретних договірних відносин, вироб­лених практикою й опублікованих у пресі. Типові, або взірцеві, договори часто використовують при укладенні так званих публічних договорів і договорів про приєднання.

Публічним визнається договір, в якому однією зі сторін є підприємець або інша особа відповідно до закону, що взя­ли на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконан­

ня робіт або надання послуг кожному, хто до неї зверта­ється (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загаль­ного користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, бан­ківське обслуговування тощо). При цьому ціна товарів (робіт, послуг), а також інші умови публічного договору встановлюються однаково для всіх споживачів. Підприє­мець не повинен віддавати переваги одній особі перед іншою щодо укладення публічного договору, крім випадків, перед­бачених законодавчими актами. Відмова підприємця від укладення публічного договору за наявності у нього мож­ливості надання споживачеві відповідних товарів або послуг не допускається.

Договором про приєднання визнається договір, умови якого визначені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою сторо­ною не інакше як шляхом приєднання до запропонованого договору в цілому. Сторона, яка приєдналася до договору, може вимагати розірвання або зміни договору і відшкоду­вання заподіяних їй збитків, якщо договір про приєднання, хоч і не суперечить законодавчим актам, але позбавляє цю сторону звичайно наданих їй прав, виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язань або містить інші явно обтяжливі умови для сторони, яка приєдналася до договору. При цьому вважається, що сторо­на, яка приєдналась, виходячи зі своїх розумних інтересів, не прийняла б цих умов, якби в неї була можливість брати участь у визначенні умов договору. Якщо вимоги щодо зміни або приєднання, розірвання договору пред'явлені стороною, що приєдналась до договору у зв'язку зі здійсненням своєї підприємницької діяльності, сторона, яка надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналась, знала або по­винна була знати, на яких умовах укладає договір.

Попереднім договором є договір, сторони якого зобо­в'язуються протягом певного строку (у певний термін)

укласти договір у майбутньому (основний договір) на умо­вах, встановлених попереднім договором. Істотні умови ос­новного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому в попередньому договорі, коли такий порядок не встановлений актами ци­вільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — письмово. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Договір на користь третьої особи є договором, в яко­му боржник зобов'язується виконати свій обов'язок на ко­ристь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не перед­бачено договором або законом чи не випливає із суті догово­ру. З моменту вираження третьою особою наміру скориста­тися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої сторони, коли інше не передбачено договором. У разі відмови третьої сторони від права, нада­ного їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим пра­вом, якщо інше не випливає із суті договору.

При укладенні договорів, а найчастіше при їх виконанні та вирішенні спорів, пов'язаних з порушенням договірних зобов'язань, виникає потреба у з'ясуванні змісту договору в цілому або окремих його умов, тобто втлумаченні договору.

При тлумаченні договору суд або третейський суд бере до уваги буквальне визначення виразів, що в ньому містя­ться. Якщо буквальне значення якоїсь умови договору не­зрозуміле, його встановлюють шляхом порівняння цієї умо­ви з іншими умовами і розумінням договору в цілому. Коли в такий спосіб тлумачення не вдається встановити зміст до­говору, то з'ясовують дійсну спільну волю сторін з ураху­ванням мети договору. При цьому враховують усі обстави­

ни, які передували укладенню договору, переговори і ли­стування, практику, що склалась у взаємних сторін, звичаї ділового обороту, подальшу поведінку учасників.

Тлумачення умов договору здійснюють за тими самими правилами, що й тлумачення правочинів, але при цьому можуть враховуватись також взірцеві умови (взірцеві дого­вори), якщо навіть у конкретному договорі й немає поси­лання на ці умови.

Зразок попереднього договору між юридичними особами

ПОПЕРЕДНІЙ ДОГОВІР м. Дніпропетровськ 10 березня 2004 р.

Сторона-1 ЗАТ "БББ", в особі директора Філімонова В.В., що діє на підставі Статуту товариства,

і Сторона-2 ТОВ "ААА", в особі директора Сидоренка П.П., що діє на підставі Статуту товариства, надалі — Сторони, з додер­жанням вимог ст. 365 Цивільного кодексу України та на підставі двосторонніх переговорів, проведених у м. Дніпропетровську 9 бе­резня 2004 р., підписали цей договір про таке:

1. Сторони визнають, що їх науково-виробничий і фінансовий потенціал дає їм підстави встановити довгострокове та взаємови­гідне співробітництво в галузі розробки і втілення різних комер­ційних, науково-виробничих і комерційних проектів.

2. Сторони планують здійснити на першому етапі співробіт­ництва сумісну науково-виробничу діяльність з розробки промис­лової холодильної установки.

3. Для прийняття остаточного рішення щодо реалізації зазна­ченої програми уповноважені представники Сторін проводять спільні консультації і зустрічаються не пізніше 10 травня 2004 р,

4. Сторони зобов'язуються до 1 вересня 2004 р. укласти до­говір про сумісну діяльність.

Договір, який Сторони мають укласти, повинен включати такі умови:

а) Сторона-1 зобов'язується здійснити закупівлю та постачан­ня технологічного устаткування цеху з виробництва промислової холодильної установки;

б) Сторона-2 зобов'язується передати для будівництва цеху будівельний майданчик на відведеній їй земельній ділянці по вул. Болгарській, 1 у місті Дніпропетровську.

5. Проект договору доручається скласти Стороні-2. Проект договору Сторона-2 зобов'язана надати на розгляд Сто-роні-1 не пізніше 1 серпня 2004 р.

6. У разі безпідставної відмови однієї зі Сторін від укладення договору за п. 4 цього договору чи здійснення дій, у результаті яких укладення вищезазначеного договору стане неможливим, винна Сторона несе відповідальність у порядку і на умовах, пе­редбачених чинним Цивільним кодексом України.

Цей попередній договір підписали:

Від Сторони-1 (Філімонов В.В.) Від Сторони-2 (Сидоренко П.П.)

Як здійснюються укладення, зміна і розірвання договору?

Договір вважається укладеним, якщо сторони в на­лежній формі погодили між собою його істотні умови. Ці умови погоджують у процесі переговорів, які передують укладенню договору.

Загальний порядок укладення договорів регулюється відповідними статтями Цивільного кодексу України. Ос­кільки договір є спільним юридичним актом двох чи більше осіб, погодження ними умов договору проходить принаймні дві стадії: а) пропозиція однієї сторони укласти договір, або оферта; б) прийняття пропозиції другою стороною, або ак­цепт. Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, нази­вається оферентом, а сторона, яка прийняла її, — акцеп­тантом. Щоб пропозиція укласти договір вважаласяофер­тою, вона повинна відповідати певним умовам:

• у ній повинні міститися всі істотні умови майбутнього договору (предмет, ціна, строк та ін.), щоб сторона, яка отримала пропозицію, зрозуміла про що йдеться. Пропози­ція укласти договір повинна виражати і намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Якщо пропозиція таких умов не містить, то вона є не офер­тою, а лише викликом на оферту, який ні до чого не зобо­в'язує;

• оферта має бути адресована конкретній особі. Тому різноманітні реклама, об'яви, прайс-листи не можуть ви­знаватися офертою, це лише пропозиція невизначеному колу осіб зробити оферту.

Відповідь особи, якій адресована оферта, про прийнят­тя нею пропозиції визнаєтьсяакцептом. Акцепт завжди повинен бути повним і безумовним. Це означає, що акцеп­тант повністю погоджується із запропонованими умовами договору і повідомляє про це оферента. Коли особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, ви­конала роботу, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія і є прийнят­тям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції або не встановлено законом.

Якщо сторона погоджується в цілому з пропозицією, але бажає внести до умов договору деякі корективи, скажімо, зазначає, що поставку продукції бажано здійснювати не автомобільним транспортом, а залізницею, не помісячне, а поквартальне, то така пропозиція є не акцептом, а новою офертою.

Коли пропозиція укласти договір була направлена із зазначенням строку для відповіді, то договір вважається укладеним, якщо позитивну відповідь було надано протя­гом зазначеного строку. У разі, коли строк на відповідь не зазначався, договір вважається укладеним, якщо згода його укласти дана негайно або протягом звичайного нормально­го часу для відповіді.

Договір вважається укладеним умомент одержання акцепту особою, яка направила оферту. Якщо для укла­дення договору, крім згоди сторін, потрібні передача майна (реальний договір) або вчинення іншої дії (договір підлягає нотаріальному посвідченню чи державній реєстрації), то він вважається укладеним з моменту передачі відповідного майна або вчинення певної дії.

Місцем укладення договору є місце проживання фізич­ної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зро­била пропозицію про укладення договору. Договір є укла­деним, якщо сторони в належній формі д осягли згоди з усіх істотних умов договору. Він може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встанов­лено законом. Наприклад, згідно з Цивільним кодексом України договір ренти укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про переда­чу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної вла­ди, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, вирішуються судом. Коли роз­біжності виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правових актів зазначених органів, то вони можуть бути вирішені судом тільки у випадках, встановле­них за домовленістю сторін або законом.

Якщо згідно із законом або угодою сторін договір пови­нен бути укладений у письмовій формі, він може бути укла­дений як шляхом складання одного документа, так і шля­хом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, яка їх надіслала. Нині розширили­ся технічні можливості вираження волі сторін на укладен­ня договору, зокрема за допомогою факсимільного, елект­ронного чи іншого зв'язку.

Особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами ци­вільного законодавства.

Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Розірванням договору зобов'язання сторін припиня­ється. Але зміна і розірвання договору допускаються лише за згодою сторін, тому що договір єобов'язковим для вико­нання сторонами. Угода про розірвання чи зміну договору вчиняється в тій самій формі, що й договір, якщо із закону, іншого нормативно-правового акта, договору або звичаїв ділового обігу не випливає інше.

Договір може бути змінено чи розірвано за згодою сторін або за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разіістот­ного порушення договору другою стороною та в інших ви­падках, встановлених договором (зокрема, зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішен­ням суду у виняткових випадках, коли розірвання догово­ру суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує витрати, необхідні для вико­нання договору на умовах, змінених судом).

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні цього договору.

Коли сторони не досягли згоди щодо приведення догово­ру у відповідність до обставин, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути на вимогу заінте­ресованої сторони розірваний або змінений за рішенням суду занаявності одночасно таких умов:

• у момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

• зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересо­вана сторона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

• виконання договору порушило б співвідношення май­нових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

• із суті договору або звичаїв ділового обігу не випли­ває, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При розірванні договору внаслідок істотної зміни обста­вин суд, на вимогу будь-якої зі сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливо­го розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'яз­ку з виконанням цього договору.

Коли договір змінений або розірваний у зв'язку з істот­ним порушенням договору однією зі сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

Зразок угоди сторін про розірвання договору

УГОДА ПРО РОЗІРВАННЯ ДОГОВОРУ №____

Від "_" ______ 200_ р.

м. _________ "_"______ 200_ р.

Замовник: _________________________________,

з однієї сторони, та

Виконавець:_______________________\ _________

в особі: ___________________, який діє на підставі Стату­ту, з другої сторони,

Уклали цю Угоду про таке:

1. Замовник і Виконавець у зв'язку з _______________

(мотиви, підстави з яких сторони вирішили розірвати договір)

Домовились розірвати договір № ______ від " "___200_ р.

2. З моменту набрання чинності цією Угодою сторони не вва­жають себе пов'язаними будь-яким правами і обов'язками.

3. Зобов'язання, припинені цією Угодою, виконання яких повинно бути здійснено в такому порядку:

Замовник _________________________________

Виконавець ______________________________

4. Ця Угода складена у двох примірниках, один з яких знахо­диться в Замовника, а другий — у Виконавця.

5. Ця Угода набирає чинності з моменту її підписання.

Замовник Підпис _____ Виконавець Підпис _____

Які особливості договору купівлі-продажу?

За договором купівлі-продажу одна сторона (прода­вець) передає або зобов'язується передати майно (то­вар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Це сплатний, двосторонній і консенсуальний договір. Він спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця, і, отже, є юридичною підставою ви­никнення такого зобов'язального правовідношення, яке обумовлює в покупцяабсолютне речове право.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, яке є в на­явності і підготовлене для відчуження. Продавцеві спла­чується вартість відчужуваного майна лише угрошовому вираженні. Оплата придбаного майна повинна здійснюва­тися у національній валюті України — гривні, за винятком випадків, передбачених законом.

Предметом цього договору може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створе-

ний (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. В окремих випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об'єкт), а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі цінних паперів. Предметом цього договору може бути і пра­во вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовують поло­ження про відступлення права вимоги.

Загальні положення про купівлю-продаж застосовують до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів. Особливості купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватись і законом.

Необхідно підкреслити, що договір купівлі-продажу зе­мельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна уклада­ється у письмовій формі й підлягає нотаріальному по­свідченню та державній реєстрації.

Право продажу майна, крім випадків примусового про­дажу, належить власникові. Це означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати не лише саме майно, а йправо власності на нього. Тільки за такої умови у покупця може виникнути відповідне право. Прода­вець не може передати покупцеві те, на що він сам не має права. Якщо продавець товару (майна) не є його власни­ком, покупець набуває права власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення. Так, Цивільним кодексом України встановлюється особливий порядок реалізації не витребуваних за договором побутово­го підряду виготовлених підрядником речей, або не витре­буваних на транспорті вантажів і багажу, майна, відправ­леного через органи зв'язку. У цих випадках продаж зазна­ченого майна не є примусовим, а лише здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє Інтересу до належного йому майна, що може завдати охо­ронцю майнової шкоди.

Власникові не обов'язково особисто брати участь в укла­денні договору купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого представника чи комісіонера. Таким чином, якщо продавцем майна може бути лише пев­на особа, тобто, як правило, власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Але обов'язковою умовою участі фізич­них осіб стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здій­снюється Цивільним кодексом України, Законами України "Про захист прав споживачів", "Про цінні папери і фондо­ву біржу", "Про товарну біржу", "Про приватизацію май­на державних підприємств", "Про приватизацію невели­ких державних підприємств", численними підзаконними нормативними актами.

Основні обов'язки продавця передбачено Цивільним ко­дексом України і Законом України "Про захист прав спо­живачів", відповідно до яких продавець зобов'язаний:

передати покупцеві товар, передбачений договором.

Цей обов'язок вважається виконаним, якщо продавець од­ночасно з переданням товару передав покупцеві його при­належності, а також документи, що до нього належать (тех­нічний паспорт, сертифікат якості тощо), передбачені дого­вором чи нормативно-правовими актами. У разі невиконан­ня цього обов'язку покупець має право вимагати передати йому товар і відшкодувати збитки чи взагалі відмовитись від виконання договору і вимагати відшкодування завда­них збитків. Обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним умомент: вручення товару покуп­цеві, якщо договором передбачено обов'язок продавця щодо доставки товару; надання товару в розпорядження покуп­ця, якщо товар має бути переданий покупцеві в місцезна­ходженні товару. Товар вважається наданим у розпоряджен­ня покупця, якщо він чітко ідентифікований для цілей цього договору шляхом маркування, повідомлення, надісла­ного покупцеві, або іншим чином;

попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, права застави, до­вічного користування тощо). Невиконання цього правила дає покупцеві право вимагати зниження ціни або розірван­ня договору і відшкодування збитків, крім випадків, коли було доведено, що покупець знав або повинен був знати про права третіх осіб;

виступити у справі на боці покупця, якщо до нього вчинено позов третіх осіб про відібрання товару з підстав, що виникли до його продажу. Продавець, що був притяг­нений до участі у справі, але не взяв у ній участі, позбавля­ється права доводити неправомірність ведення справ по­купцем. Якщо за рішенням суду товар буде відібрано у покупця, продавець зобов'язаний відшкодувати йому зав­дані збитки;

повідомити покупця щодо якості товару, його не­доліків. Продавець відповідає за недоліки товару, які не були застережені ним при продажу. Так, відповідно до п. 17 Правил продажу непродовольчих товарів, затверджених на­казом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків і тор­гівлі України від 27 травня 1996 р. № 294, при продажу товарів вітчизняного й іноземного виробництва господарю­ючий суб'єктзобов'язаний надати покупцям достовірну інформацію про товар:

назву нормативних документів, вимогам яких пови­нен відповідати товар;

— недоліки основних споживчих якостей товару;

— ціну та умови придбання товару;

— дату виготовлення;

— гарантійні зобов'язання виробника;

— правила й умови ефективного використання товару;

— строк придатності товару, інформацію про дії покуп­ця після його закінчення, а також можливі наслідки при невиконанні цих дій;

— назву й адресу виробника, а також підприємства, яке приймає претензії від покупців і здійснює ремонт та техніч­не обслуговування товару;

— відомості про сертифікацію товару (якщо він підля­гає обов'язковій сертифікації).

До обов'язків продавця також належить повідомлення покупця про товари, які за відповідних умов можуть стано­вити небезпеку для життя, здоров'я і майна покупця.

Щодо товарів, які надійшли в продаж від підприємця, повинна бути інформація про його прізвище, адресу, номер документа, який підтверджує право на заняття підприєм­ницькою діяльністю, назву органу, який видав його, гаран­тійний строк і строк придатності;

зберігати майно і не допускати його погіршення, коли право власності переходить до покупця раніше від його передання. Наприклад, Порядок заняття торговель­ною діяльністю і правила торгового обслуговування населен­ня, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р., передбачає, що придбані покупцем ве­ликогабаритні товари (меблі, будівельні матеріали, піаніно, холодильник, пральна машина та ін.) можуть бути залишені ним на зберігання в магазині, але не більш як одну добу (п. 27). У такому разі продавець протягом цього строку відпо­відає за стан і якість майна, однак ризик випадкової заги­белі майна покладається на покупця як власника.

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умо­ви: про кількість товару (встановлюється у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні); асортимент товару (продавець зобов'язаний передати покупцеві товар в асортименті за видами, моделями, розмірами, кольорами чи іншими ознаками, погодженими сторонами); якість товару (продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору); гарантії якості товару (товар, що передається покупцеві, має відповідати вимогам щодо

його якості в момент передання; договором або законом може бути встановлений строк, протягом якого продавець гарантує якість товару); строк придатності товару (законом або іншими нормативно-правовими актами може бути вста­новлений строк, із закінченням якого товар вважається непридатним для використання за призначенням; продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, на який встановле­но строк придатності, з таким розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначенням до закінчення цього стро­ку); комплектність товару (продавець зобов'язаний переда­ти весь товар, який входить до комплекту, одночасно, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобо­в'язання); тару та упаковку (на продавця покладається обо­в'язок передати покупцеві товар у тарі та (або) в упаковці, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання); ціну товару (повинна бути обов'язково ви­значена в договорі шляхом досягнення щодо цього обо­пільної згоди); оплату товару (покупець зобов'язаний опла­тити товар після його прийняття або прийняття товаророз-порядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару); страхування товару (договором може бути встановлений обов'язок продавця або покупця застрахува­ти товар).

Які права покупця у разі придбання товару неналежної якості за договором роздрібної купівлі-продажу?

За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу то­вару, зобов'язується передати покупцеві товар, що зви­чайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти і оплатити його. Цей договір є публічним. До відносин за догово­ром роздрібної купівлі-продажу з участю покупця — фізич­ної особи, не врегульованих Цивільним кодексом України, застосовують законодавство про захист прав споживачів.

Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам цього договору. Це означає, що товар повинен відповідати встановленим стандартам, техніч­ним умовам, зразкам, а якщо товар має недоліки, то прода­вець зобов'язаний зробити застереження про них. Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений про конкретну мету придбання товару, про­давець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети. У разі продажу това­ру за зразком та (або) за описом продавець повинен переда­ти покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису.

За недоліки товару продавець відповідає, коли покупець доведе, що вони виникли до передання товару покупцеві або з причин, які були до цього моменту. Якщо продавцем надано гарантії щодо якості товару, то продавець відпові­дає за їх недоліки, коли він не доведе, що вони виникли після передання товару покупцеві внаслідок порушення останнім правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили.

Покупець у разі виявлення недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товарів протягом гарантійно­го або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором,має право на свій вибір вимагати від продавця або виготовлювача:

• співрозмірного зменшення купівельної ціни;

• безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

• відшкодування своїх витрат на усунення недоліків товару.

У разі істотного порушення вимог щодо якості това­ру покупець має право на свій вибір:

• відмовитись від виконання договору і вимагати повер­нення сплаченої за товар грошової суми;

• замінити товар неналежної якості на товар, що відпо­відає умовам договору.

У всіх названих випадках покупець має право на відшко­дування зазначених ним збитків.

Якщо продавець товару неналежної якості не є його ви­готовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків товару і відшкодування збитків можуть бути пред'явлені до продавця або виготовлювача.

Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару — протягом 14 днів або в інший строк за згодою сторін.

При заміні товару неналежної якості на товар на­лежної якості, ціна на який змінилась, перерахування вартості не здійснюється.

При розірванні договору розрахунки з покупцем у разі підвищення ціни на товар проводяться, виходячи з його вартостіна час пред'явлення відповідної вимоги (якщо покупець вимагає повернути гроші за неякісний телевізор, ціна на який підвищилась, повернення грошей здійснюється за новою ціною, а не за ціною, за яку його було придбано), при зниженні ціни та товар — виходячи з вартостіна час придбання (ст. 14 Закону України "Про захист прав спо­живачів").

Вимоги покупця розглядають після подання ним товар­ного чи касового чека, квитанції чи іншого письмового до­кумента, а відносно товарів, на які передбачено гарантійні строки, — при поданні технічного паспорта чи іншого до­кумента, який його замінює. Нагадаємо, що продавець, продаючи товар, зобов'язаний видати покупцеві товарний чи касовий чек, квитанцію або інший письмовий документ, який підтверджує факт купівлі.

Слід мати на увазі, що покупець, який придбав непродо­вольчі товари, що були в користуванні та реалізовувані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був проінформований продавцем, має право пред'являти зазначені вище вимоги, якщо придбані товари містили істотні недоліки, не застережені продавцем.

Які є гарантії захисту прав покупця за договором роздрібної купівлі-продажу?

Продавець зобов'язаний надати покупцеві необхідну і до­стовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Ця інформація має відповідати вимогам закону та правилам роздрібної торгівлі щодо її змісту і способів надання. Якщо покупцеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну інформацію про товар у місці його продажу, він має право вимагати відшкодування збитків, завданих не-обґрунтованим ухиленням від укладення договору, а коли до­говір укладено, — в розумний строк відмовитися від догово­ру, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми і відшкодування збитків, а також моральної шкоди.

Продавець або виготовлювач (чи уповноважені ними представники) зобов'язані прийняти товар неналежної яко­сті від покупця і задовольнити його вимоги про заміну то­вару або усунення недоліків.

Вимога покупця про заміну товару підлягає негайному задоволенню, а в разі необхідності перевірки якості товару — протягом 14 днів або, за домовленістю сторін, в інший строк. У разі відсутності необхідного товару вимога покупця про заміну товару підлягає задоволенню у двомісячний строк з моменту подання відповідної заяви.

Вимога покупця про безоплатне усунення недоліків то­вару підлягає задоволенню продавцем або виготовлювачем протягом 14 днів або, за домовленістю сторін, в інший строк.

За кожний день прострочення продавцем або виготов­лювачем усунення недоліків товару і невиконання вимоги про надання в користування аналогічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покупцеві неустой­ку в розмірі 1 % вартості товару.

Покупець у разі порушення його прав може звернутись із позовом до суду за місцем свого проживання або за місце­знаходженням відповідача — торговельної організації (ст. 126 Цивільного процесуального кодексу України).

Покупці звільняються від сплати державного мита за позовом, пов'язані з порушенням їх прав (ст. 24 Закону України "Про захист прав споживачів").

У разі, якщо на товари не встановлено гарантійного стро­ку або строку придатності, вимоги, пов'язані з недоліками, можуть бути пред'явлені покупцем за умови, що недоліки в проданому товарі було виявлено в розумний строк, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна (будинків, квартир, споруд, земельних ділянок тощо) — не пізніше ніж за три роки з дня передання товару покупцеві, якщо три­валіші строки не встановлено договором або законом. По­зовна давність для вимог, пов'язаних із недоліками прода­ного товару, встановлюється в один рік, що обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, зазначених вище, а якщо на товари встановлено гарантійний строк (строк придатності), — від дня їх виявлення протягом га­рантійного строку (строку придатності).

При задоволенні вимог покупця суд одночасно вирішує питання про відшкодування йому моральної (немайнової) шкоди. Якщо торговельна організація відмовляється задо­вольнити вимоги покупця (про заміну товару неналежної якості, повернення грошей за нього, відшкодування збитків, пов'язаних з ремонтом та ін., передбачених Цивільним ко­дексом України), Державний комітет України у справах захисту прав споживачів чи його органи в областях, містах Києві і Севастополі мають право накласти на торговельну організацію штраф у розмірі 10-кратної вартості товару, відносно якого виник спір (ст. 23 Закону України "Про захист прав споживачів").

Зразок позовної заяви про захист права споживача

До Кіровського місцевого районного суду м. Дніпропетровська

Позивач:

Колісник Григорій Михайлович, який мешкає за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Шевченка, 101, кв. 10

Відповідач:

магазин №10 "Регул", юридична адреса:

м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, За

ПОЗОВНА ЗАЯВА

1 липня 2004 р. у магазині № 10 "Регул", що знаходиться за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Вокзальна, За, я купив теле­візор "Рпііірз-300", за який сплатив одну тисячу триста дев'яно­сто гривень.

Підприємство-виготовлювач гарантує якість даної речі протя­гом 24 місяців з дня її придбання.

Через тиждень з дня придбання телевізора мною було виявле­но, що він не працює від мережі постійного струму. Усунути ви­явлені недоліки у гарантійній майстерні неможливо у зв'язку а відсутністю необхідних деталей.

Оскільки дефекти придбаної речі виявлені у період гарантій­ного строку, я звернувся до магазину, де придбав його, з прохан­ням замінити телевізор на аналогічний належної якості. Мага­зин відмовив в обміні речі належної якості, не пояснюючи при­чин цього.

Відповідно до ст. 708 Цивільного кодексу України, ст. 14 За­кону України "Про захист прав споживачів", п. 34 Правил прода­жу непродовольчих товарів,

^^ ПРОШУ:

Стягнути з магазину № 10 "Регул" на мою користь сплачені за товар неналежної якості гроші в сумі 1390 (одна тисяча триста дев'яносто) грн.

Додаток:

1. Паспорт телевізора.

2. Касовий чек магазину про сплату вартості телевізора.

3. Довідка майстерні з гарантійного ремонту про виявлені недоліки телевізора.

4. Копія позовної заяви.

1 вересня 2004 р. Підпис (Колісник Г.М.)

Які є різновиди договорів купівлі-продажу?

Договір купівлі-продажу, є одним із найефективніших засобів взаємозв'язку виробництва і споживання, регуля­тором функціонування господарського комплексу всієї дер­жави. Разом з поступовим становленням в Україні елементів ринкової економіки істотно зросла роль цього договору. В умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу і перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі.

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-яко­го іншого правочину, у кожної сторони виникають права і обов'язки, які й становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони так, що відповідному обов'язку продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Зокрема, одним із най­важливіших обов'язків продавця є передача майна у влас­ність покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець, відповідно, вправі вимагати прийняття покупцем проданого майна (якщо він у цьому зацікавлений) і сплати за нього належної грошової суми. Тому аналіз змісту обов'язків дає одночасно уявлення і про відповідний зміст прав сторін, що робить недоцільним де­тальний розгляд усіх прав сторін. Виконувати зазначені обов'язки мають обидві сторони одночасно, якщо інше не передбачено законом або договором.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебу­вання сторін договору купівлі-продажу, особливостей спо­собу укладення та виконання договору, єкілька різновидів договору купівлі-продажу, зокрема:

• договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній тор­гівлі (особливості договору роздрібної купівлі-продажу роз­глянуто вище);

• договори, які укладаються на біржах і аукціонах;

• договори купівлі-продажу, які укладаються у внутріш­ньому і зовнішньоекономічному обігу;

• договори купівлі-продажу житлових будинків, квар­тир, земельних ділянок, автомашин, валютних цінностей;

• договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;

• договори купівлі-продажу на умовах комісії, консиг­нації та поставки;

• форвардні та ф'ючерсні договори купівлі-продажу.

Кожен із цих видів має певні, особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав і обов'язків сторін та правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

Які особливості договору купівлі-продажу житлового будинку і квартири?

Договір купівлі-продажу житлового будинку і квартири має (порівняно з загальними правилами купівлі-продажу) відповідні особливості.

Суворі вимоги чинного законодавства до дотримання форми договору пояснюються важливістю житлового будин­ку і квартири як об'єкта права приватної власності. Договір купівлі-продажу житлового будинку чи квартири обов'яз­ковоповинен бути нотаріально посвідченим і підлягає державній реєстрації.

Договір купівлі-продажу житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки та іншо­го нерухомого майна укладається за місцезнаходженням будівлі (ст. 55 Закону України "Про нотаріат").

При посвідченні договору продавець зобов'язаний нада­тидокументи, які підтверджують його право власності на майно, яке відчужується: нотаріально посвідчений до­говір купівлі-продажу, зареєстрований на біржі; свідоцтво про право власності, видане при приватизації житлового приміщення органами приватизації; договір довічного утри­мання; свідоцтво про право власності на частину в спільно­му майні подружжя; свідоцтво про придбання будинку на публічних торгах; свідоцтво про право на спадщину; рішен­ня суду про визнання права власності на об'єкти нерухо­мості та інші правовстановлюючі документи.

Інколи квартири продають спадкоємці померлого, не маючи відповідних повноважень. Необхідно пам'ятати, що заповіт чи близька спорідненість не є доказом того, що про­давець — власник квартири померлого громадянина. Таким власником він стає тільки через шість місяців після відкрит­тя спадщини (після смерті спадкоємця), отримавши в нота­ріальній конторісвідоцтво про прийняття спадщини.

Слід мати на увазі, що коли від імені продавця за дові­реністю виступає довірена особа, не виключається, що така довіреність може бути недійсною (наприклад, довіритель помер, скасував її, визнаний недієздатним та ін.), і тоді укладений довіреною особою правочин також буде недій­сним.

Якщо будинок належить подружжю на праві спільної власності, необхідна взаємна згода їх на його продаж. Така згода має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Якщо продавцеві належить частина будинку або квар­тири на праві спільної власності, необхідно надати доказ про відмову співвласників від переважного права купівлі цієї частки.

Продавець зобов'язаний надатидовідку-характеристи­ку з Бюро технічної інвентаризації, яка містить характе­ристику будівлі, а якщо в населеному пункті інвентариза­ція не проведена, то довідку виконкому відповідної Ради.

Порядок отримання довідок-характеристик детально ре­гламентовано в Інструкції "Про порядок видачі довідок-ха­рактеристик на об'єкти нерухомого майна, які знаходять­ся у власності юридичних і фізичних осіб", затвердженій наказом Держкомжитлокомунгоспа України від ЗО квітня 1996 р. № 35.

Різноманітні господарські забудови (літня кухня, сарай та ін.) відповідно до цієї Інструкції є підсобними забудова­ми і становлять разом з будинком єдине ціле. У разі прода­жу будинку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору купівлі-продажу не було передбачено інше.

Якщо квартира належить державній організації, то її можна продати тільки з дозволу Фонду державного майна України.

Нотаріус зобов'язаний перевірити відсутність забо­рони на відчуження будинку (квартири) чи арешту. За­борона на відчуження може бути, наприклад, у зв'язку з укладенням продавцем договору під заставу житлового бу­динку. Якщо покупець дав згоду придбати будинок і відпо­відати за зобов'язаннями продавця (у цьому разі повернути борг), то за згодою кредитора такий договір може бути по-

свідчений. Довідка про відсутність заборони дійсна протя­гомтрьох місяців. Для запобігання можливій недобросо­вісності продавця таку довідку потрібно вимагати для на­дання напередодні посвідчення договору.

Ціна будинку (квартири), що продається, визначається угодою сторін, але не може бути меншою за балансову оцін­ку, яку зазначено в довідці-характеристиці.

За посвідчення договору купівлі-продажу нотаріус стя­гує державне мито в розмірі 5 % від суми договору (але не менше як 0,5 % неоподатковуваного мінімуму доходів гро­мадян), а якщо будинок відчужується близьким родичам — дітям, подружжю, батькам, то розмір державного мита ста­новить 1 % (але не менше ніж 0,2 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян). При укладенні договору на біржі, в агентстві нерухомості державне мито стягується в таких самих розмірах.

Після посвідчення договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний звернутись до Бюро технічної інвентаризації і перереєструвати на себе придбане домоволодіння.

Покупець має право заявити претензію за недоліками в будинку, якщо їх було виявлено непізніше ніж за три роки з дня передачі будинку покупцеві, а якщо день передачі установити неможливо — з дня укладення договору купівлі-продажу.

Аналогічні вимоги пред'являють при продажу іншого нерухомого майна — гаража, садового будинку.

Які особливості договору купівлі-продажу автомобіля?

Особливості купівлі-продажу автомобілів і мотоциклів усіх типів і моделей та інших транспортних засобів вітчиз­няного та іноземного виробництва, а також номерних агре­гатів до них (двигуни, кузови, шасі, рами), які не були в експлуатації і пройшли відповідну сертифікацію, встанов­лено Правилами торгівлі транспортними засобами і но­мерними агрегатами, затвердженими Міністерством зов­нішньоекономічних зв'язків і торгівлі 18 грудня 1995 р. (зі змінами від 7 червня 1998 р.), вимоги яких поширю­ються на всі суб'єкти господарювання незалежно від форм власності.

Продаж автотранспортних засобів дозволяється осо­бам, які досягли 18 років, а мототранспортних засобів — особам, які досягли 16 років, з дозволу батьків чи піклу­вальників.

Продаж нових транспортних засобів з дефектами, які погрожують безпеці руху або за технічним станом не відповідають чинним в Україні нормативам і стандар­там, а також які не пройшли передпродажну підготов­ку, заборонено (п. 2.2 Правил).

При продажу транспортного засобу неналежної якості чи неповної комплектності знижується його ціна та він знімається з гарантії, про що інформують покупця.

На проданий транспортний засіб торговельна організа­ція зобов'язана видатипокупцю такі документи:

• сервісну книжку;

• інструкцію про порядок експлуатації;

• товарний (касовий) чек чи інший письмовий документ, який підтверджує факт купівлі;

• довідку-рахунок, яка є підставою для реєстрації транс­портного засобу в органах ДАІ.

У разі відсутності сервісної книжки покупцю видається довідка про проведення передпродажної підготовки (п. 2.4 Правил).

Довідка-рахунок повинна бути виконана машинописним способом або чорнилом від руки одним почерком і підписа­на керівником (його заступником), головним бухгалтером, касиром та завірена печаткою.

У разі виявлення у придбаному автомобілі недоліків і прихованих виробничих дефектів у період гарантійного строку експлуатації покупець (якщо при цьому він не пору­шив правил користування чи зберігання транспортного за­собу) має право на безкоштовне усунення неполадок чи об­міну на новий та інші права, передбачені ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів".

Недоліки, виявлені в період гарантійного строку, по­винні бути усунені протягом 14 днів.

Обов'язки з доставки транспортного засобу суб'єкту госпо­дарювання для усунення недоліків і з його повернення покуп­цю покладаються на суб'єкт господарювання (п. 2.11 Правил).

Якщо транспортний засіб реалізовано через посередни­ка чи придбано за межами України, претензії покупця за­довольняються за рахунок суб'єкта господарювання, який його продав.

Зразок договору

купівлі-продажу транспортного засобу з участю громадян

ДОГОВІР КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ м. Дніпропетровськ 2 вересня 2003 р.

Ми, які нижче підписалися, Шелест Микола Павлович, меш­кає в м. Дніпропетровськ по вул. Щорса, 10, кв. 10, далі — "Про­давець", і Сірко Степан Степанович, мешкає в м. Дніпропетровськ по вул. Смілянській, 3, кв. 1, названий далі "Покупець", уклали цей договір про таке:

1. Я, Шелест Микола Павлович, продав Сіркові Степану Сте­пановичу належний мені на підставі свідоцтва про реєстрацію ТЗ № 0030 серія ЯАА, виданого МРЕВ № 2 м. Дніпропетровська 10.10.2001 р., мотоцикл "ИЖ-Планета-спорт" за № 0012345631, реєстраційний номер № 01-02 ЯАА.

2. Зазначений предмет Шелест Микола Павлович продає Сірку Степану Степановичу за одну тисячу грн, які Продавець одержав від Покупця під час підписання цього договору.

3. До укладення договору мотоцикл "ИЖ-Планета-спорт" № 0012345631 нікому не проданий, не заставлений, у спорі і під

забороною (арештом) не перебуває.

4. Витрати з укладення цього договору несе Сірко Степан Сте­панович.

5. Цей договір складений у трьох примірниках, один із них

зберігається у справах 2-ї нотаріальної контори за адресою:

м. Дніпропетровськ, вул. Прохолодна, 6А, інші видані Шелесту Миколі Павловичу і Сірку Степану Степановичу.

Підпис (Щелест М.П.) Підпис (Сірко С.С.)

(Посвідчення нотаріуса)

За згодою сторін нотаріально можуть посвідчуватись і договори, щодо яких законодавство цього не вимагає. Саме так вчинили сторони, уклавши договір купівлі-продажу мотоцикла "ИЖ-Планета-спорт".

Після придбання транспортного засобу покупець зобов'я­заний протягом 10 днів зареєструвати його в органах ДАІ.

Порядок і умови такої реєстрації встановлено Правила­ми державної реєстрації і обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, які сконструйовані на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, при­чепів, напівпричепів і мотоколясок, затвердженими поста­новою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 р. .№ 1388 (зі змінами від 19 квітня 1999 р.).

Транспортні засоби реєструються за місцем постійного чи тимчасового проживання громадянина.

Не підлягають реєстрації і перереєстрації транспортні засоби, у яких підроблені чи знищені ідентифікаційні номе­ри вузлів і агрегатів (п. 14 Правил). Експлуатація транспорт­них засобів, не зареєстрованих в органах ДАІ, заборонена.

Які особливості договору купівлі-продажу в кредит?

Особливість цього договору полягає в тому, що поку­пець стає власником придбаного товару тільки після його повної оплати. З моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право заста­ви на цей товар.

Правове регулювання продажу товарів у кредит здій­снюється Цивільним кодексом України і Правилами торгівлі у розстрочку (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1998 р.), дія яких поши­рюється на об'єкти господарювання всіх форм власності.

До приблизного переліку товарів, які можуть бути про­дані у кредит фізичній особі, входять садові будинки, бу­дівельні матеріали, транспортні засоби, побутова телерадіо-апаратура, меблі, газові плити, дитячі коляски, одяг, взут­тя. Конкретний перелік цих товарів тривалого користуван­ня визначає безпосередньо торгова організація.

Продаж товарів у кредит здійснюється особам, які по­стійно проживають у населеному пункті, де знаходиться тор­гова організація, після пред'явлення паспорта і довідки з місця роботи (навчання чи від органу, який виплачує пен­сію. Довідка для придбання товарів може бути видана за умови, що особа не менше трьох місяців пропрацювала на цьому підприємстві (в установі, організації).

Довідка не може бути видана особам, у яких розмір утримання за виконавчими листами становить 50 % заробітної плати (стипендії, пенсії).

Для придбання товарів у кредит може бути видана тільки одна довідка. Наступна можливість придбання товарів у кредит з'являється у покупця тільки після повної сплати за придбаний за цією довідкою у кредит товар (п. 7 Правил).

До особливостей договору купівлі-продажу в кредит на­лежить йогообов'язкова письмова форма. Сторони підпи­сують договір, відповідно до якого торговельна організація зобов'язується продати зазначений у договорі товар, а гро­мадянин-покупець — сплатити за товар у строки, передба­чені договором. Договір-зобов'язання складається у трьох примірниках: один залишається в магазині, другий пере­дається покупцю, третій — організації, яка видала довідку.

Сума наданого кредиту не повинна перевищувати тримі­сячної заробітної плати, коли продаж товару в розстрочку платежів становить шість місяців, шестимісячної — при розстрочці платежів на 12 місяців, дванадцятимісячної — на 24 місяці.

Якщо вартість товару перевищує граничну суму креди­ту, різницю між вартістю товару і сумою кредиту, що на­дається, повинен сплатити покупець, за винятком купівлі транспортного засобу.

Продаж товарів у кредит і сплата внесків здійсню­ються за ціною, яка діє на день продажу. Наступні зміни ціни на товар, проданий у кредит, не тягнуть за собою перерахунків.

Спочатку покупець сплачує не менше як 25 % вартості товару, а якщо його ціна перевищує 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — не менше як 50 % . Останню частину вартості товару покупець повинен сплатити в строк від 6 до 12 місяців, а товар, ціна якого перевищує 50 неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян, — у строк до двох років; для транспортних засобів строк може бути про­довжений до п'яти років (п. 10 Правил).

При продажу товарів у кредит з покупців стягуються проценти від суми наданого кредиту. Їх розмір встановлює торговельна організація відповідно до звичайної процент­ної ставки за кредит, яка, у свою чергу, відповідає щомі­сячному офіційному індексу інфляції. Наступні зміни ста­вок за банківські кредити не тягнуть за собою перерахунку.

За невнесення у встановлені строки чергових платежів з покупця стягується пеня, розмір якої передбачений у дого­ворі й не перевищує 1/365 встановленої річної процентної ставки за кредит від суми прострочення за кожний день несвоєчасної оплати (п. 17 Правил).

При звільненні працівника, який не сплатив вартості придбаного у кредит товару, адміністрація підприєм­ства повідомляє про це торгову організацію у п'ятиден­ний строк.

Якщо покупець прострочив оплату трьох чергових пла­тежів, торговельна організація має право в беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса стягну­ти всю суму заборгованості та пені від простроченої суми незалежно від строку настання чергового платежу.

На товари, придбані у кредит, поширюються гарантійні строки користування і порядок обміну, встановлені для товарів, які купуються у роздрібній торгівлі з розрахунком на місці.

У разі придбання товару неналежної якості та вимоги покупця розірвати договір розрахунки з ним при підвищенні ціни на товар здійснюються, виходячи з вартості товару на час здійснення відповідної вимоги, а при зниженні ціни товару — виходячи з його вартості на день купівлі.

Якщо покупець скористався правилом заміни недобро­якісного товару на аналогічний належної якості, але при цьому ціна товару змінилась, перерахунок вартості не про­водиться.

Які особливості договору купівлі-продажу на ринках?

Купівля-продаж на ринках підлягають загальним пра­вилам договору, встановленим Цивільним кодексом Украї­ни, а особливості цього виду договору містяться у Прави­лах торгівлі на ринках, які затверджено наказом Міністер­ства зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України 12 бе­резня 1996 р. (зі змінами від ЗО січня і 7 червня 1998 р.).

Правилами встановлені вимоги відносно функціонування ринків, організації продажу на них продовольчих товарів, утворення відповідних умов і надання необхідних послуг у процесі купівлі-продажу товарів, дотримання санітарних вимог і прав покупців.

Для покупця вхід на ринок безоплатний (п. 19 правил). Продавець за день торгівлі на ринку повинен сплатити рин­ковий збір, суму якого встановлюють місцеві Ради. Збір не стягують із сільськогосподарських підприємців, підпри­ємств торгівлі, громадського харчування, кооперативів, громадян, які уклали з дирекцією ринку договори про орен­ду приміщень чи інших стаціонарних пунктів торгівлі.

Громадяни, які систематично (більше чотирьох разів на рік) продають товари на ринках, повинні мати дозвіл на торгівлю (сертифікат, ліцензію) і стати на облік у подат­ковій інспекції.

Якщо юридична або фізична особа займається торгово-посередницькою діяльністю чи реалізацією виготовлених товарів через стаціонарні пункти на ринку, то вона повинна мати відповідні ліцензії чи сертифікати.

Дирекція та інші працівники ринку не мають права вимагати від громадян, підприємств і організацій докумен­ти про належність їм продукції, якою вони торгують (крім тропічних фруктів і овочів, які надходять за імпортом).

Торгівля продукцією тваринного і рослинного похо­дження дозволяється тільки після проведення експерти­зи на ринку й отримання відповідного документа про якість продукції (п. 37 Правил).

На ринках заборонено продавати такі товари;

1) продовольчі:

• солоні і мариновані гриби, консервовані продукти до­машнього виготовлення (м'ясо, риба, овочі та ін.), м'ясні і рибні кулінарні вироби та напівфабрикати, м'ясо дикої пер-

натої птиці і тварин, кондитерські вироби домашнього ви­робництва;

• хліб і хлібобулочні вироби, алкогольні напої і тютю­нові вироби приватних осіб;

• дикі рослини, риби, занесені у Червону книгу, польові квіти, лікарські рослини;

• зернові і крупи, забруднені насінням шкідливих бу­р'янів;

2) непродовольчі:

• вогнепальна, газова і холодна зброя;

• готове військове спорядження, а також тканини, які використовуються для його виготовлення, обмундируван­ня, інші товари військового асортименту;

• білизна зі штампами організацій і підприємств;

• іграшкова зброя з пластиковими кулями;

• товари для дітей (до трьох років);

• дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, а також вироби з них;

• шкіра цінних звірів без відповідного маркування під­приємства-виготовлювача;

• ліки, лікарняні рослини, наркотичні засоби;

• паливні матеріали;

• балони з побутовим газом;

• порнографічні вироби.

Товари побутової хімії, парфумерні вироби, предмети гігієни, санітарії дозволяється реалізовувати тільки за наявно­сті сертифіката якості або сертифіката встановленого зразка.

Газові плити дозволяється продавати тільки за наявності документа про придатність їх до експлуатації, який вида­ється службою газового господарства.

Продавцям на ринках заборонено використовувати осо­бистий санітарний одяг, вимірювальні прилади і торговий інвентар, а також палити і приймати їжу на торговому місці.

Якщо покупцю було реалізовано товар неналежної якості й про це його не повідомили, він має право замінити його на якісний, повернути продавцеві та отримати сплачену суму чи вимагати зменшення ціни (п. 28 Правил).

Дирекція ринку зобов'язана інформувати продавців і покупців про вимоги Правил торгівлі на ринках, обладна­ти на доступному місці контрольні терези з відповідною інформаційною таблицею і контролювати дотримання про­давцями цих правил (п. 45 Правил).

Що таке договір купівлі-продажу в зовнішньоторговельному обігу?

Особливості цього виду купівлі-продажу зумовлені уча­стю в товарообігу іноземних суб'єктів господарської діяль­ності, необхідністю захисту економічних інтересів держави міжнародними звичаями та договорами. Основні принци­пи, умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної торгівлі визначено Законом України "Про зовнішньоеконо­мічну діяльність", іншими актами законодавства. Продав­цями і покупцями в зовнішньоторговельному договорі ку­півлі-продажу можуть бути всі суб'єкти зовнішньоекономіч­ної діяльності, перелічені у ст. З Закону "Про зовнішньо­економічну діяльність". Крім юридичних осіб, таке право мають фізичні особи, які постійно проживають на території України і зареєстровані як підприємці. Суб'єкти, які є сто­ронами цього договору (в зовнішньоекономічній практиці його іменують контрактом), мають бути здатними до укла­дення договору відповідно до законів України та (або) зако­ну країни, де його укладено. При цьому його учасники мають право використовувати відоміміжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій.

Цей договір повинен укладатись у письмовій формі. Якщо стороною в договорі є фізична особа, потрібен підпис лише цієї особи. Від імені інших суб'єктів зовнішньоеконо-мічний договір (контракт) підписують особа, яка має таке право за посадою відповідно до Статуту, та особа, яку упов­новажено дорученням, виданим за підписом керівника суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособове, якщо Статут не передбачає інше.

Зовнішньоекономічні договори (контракти) мають укла­датися з урахуванням Положення про форму зовнішньо­економічних договорів (контрактів), затвердженого 5 жов­тня 1995 р. Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України. Недодержання форми цих договорів і порядку підписання може призвести до недійсності їх.

Відповідно до Указу Президента України від 7 листопа­да 1994 р. окремі види контрактів мають бути зареєстро­вані Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і тор­гівлі України та уповноваженими ним органами на умовах, визначених Положенням про порядок реєстрації окремих видів договорів (контрактів), затвердженим цим самим Указом.

З метою однакового тлумачення комерційних термінів суб'єктами підприємницької діяльності України при укла­денні договорів, а також учасниками відносин, що виника­ють у зв'язку з такими договорами. Указом Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтер­претації комерційних термінів" від 4 жовтня 1994 р. (на­далі Правила ІНКОТЕРМС) було встановлено, що ці Прави­ла застосовуються при укладенні суб'єктами підприємни­цької діяльності усіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних, предметом яких є товари (роботи, послуги).

Єдині правила, які мають застосовуватися в міжна­родній купівлі-продажу, були також зафіксовані в 1980 р. у Конвенції 00Н про договори міжнародної купівлі-прода­жу товарів.

Зразок контракту купівлі-продажу

КОНТРАКТІ__

Україна м. Дніпропетровськ 15 листопада 2003 р.

Продавець: Фірма "222 Іпс.", що є юридичною особою за зако­нодавством Республіки Кіпр, в особі виконавчих директорів Н. Орасіса та Д. Кіпріоніса, що діють на підставі Статуту фірми,

Покупець: Відкрите акціонерне товариство "ННН", що є юри­дичною особою за законодавством України, в особі директора В.В. Калюжного, що діє на підставі Статуту товариства, і вповно­важеного представника правління ВАТ 1.1. Сіманько, що діє на підставі довіреності правління .№ 10 від 10 листопада 2003 р., уклали контракт на таких умовах:

1. Предмет контракту

1.1. Продавець продає, а Покупець купує товар, зазначений у специфікації (Додаток № 1), на суму 100 000 доларів США з до­держанням умов цього контракту.

1.2. До ціни входять вартість тари, пакування та маркірування.

1.3. Перелік товарів та їх вартість можуть бути змінені в ме­жах загальної суми контракту угодою сторін шляхом внесення змін до специфікації або укладення додаткової угоди.

2. Термін та умови поставки товару

2.1. Продавець поставляє Покупцеві товар, придбаний за цим контрактом, на умовах ІНКОТЕРМС, у редакції 2000 р.: ГСА (франко-перевізник) до станції Дніпропетровськ Південно-Захід-ної залізниці.

2.2. Поставка повинна бути здійснена протягом 10 днів від дня відкриття акредитива.

2.3. Продавець сповістить Покупця і про відправку товару телефаксом протягом 24 годин з часу його відвантаження. У цей же термін Продавець надає Покупцеві копії товаросупроводжу-вальних документів та сертифікати згідно з умовами специфікації.

2.4. У разі порушення терміну поставки Продавець сплачує Покупцеві заздалегідь оцінені збитки у розмірі:

— 0,5 % вартості непоставленого товару за перший тиждень затримки поставки;

— 5 % вартості непоставленого товару за кожний наступний тиждень, але не більш як 50 % вартості непоставленого товару за весь термін непоставки.

У разі затримки поставки понад шість тижнів Покупець має право припинити дію цього контракту без будь-якої компенсації збитків Продавця.

2.5. У разі пошкодження товару під час поставки або вияву його недоброякісності чи кількісної недопоставки Покупець зобо­в'язаний по телефаксу сповістити про це Продавця у термін до 48 годин з часу прийняття товару.

Недоброякісний товар підлягає заміні Продавцем протягом трьох тижнів, а недопоставка виправленню в цей же термін.

2.6. Якість проданого за цим контрактом товару повинна підтверджуватися сертифікатом якості виготівника товару.

Товар вважається зданим Продавцем та прийнятим Покупцем за якістю — згідно з сертифікатом, що додається до товару, а за кількістю — згідно з відвантажувальними документами.

Невідповідність товару умовам контракту за якістю повинна підтверджуватися експертизою Покупця або державних служб сертифікації. Рекламації подаються у 7-добовий термін.

3. Оплата

3.1. Оплата товару здійснюється згідно з Уніфікованими пра­вилами та звичаями для документарних акредитивів (УСР) у ре­дакції 1993 р., публікації Міжнародної торговельної палати № 500.

У термін до 10 днів від дня укладення контракту Покупець відкриває на ім'я Продавця безвідкличний неподільний акреди­тив у доларах США на суму контракту, з платежем проти подан­ня обумовлених контрактом документів.

Акредитив повинен бути підтверджений банком Продавця, і платежі будуть здійснюватися проти подання Продавцем таких документів:

— комерційного рахунка;

— дубліката залізничної накладної; *

— сертифікатів якості на весь перелік товарів згідно зі спе­цифікацією.

3.2. Акредитив як окрема угода повинен містити умови його неподільності.

3.3. Усі банківські видатки на території Покупця сплачує Покупець, а поза територією Покупця — Продавець.

3.4. У разі прострочення відкриття акредитива Покупець спла­чує Продавцеві 0,5 % від суми акредитива за весь час прострочен­ня. Він має право припинити дію контракту, якщо таке простро­чення перевищило ЗО днів.

4. Пакування та маркування

4.1. Упаковка, у якій відвантажується товар, повинна відпо­відати встановленим стандартам та забезпечувати, за умови на­лежного поводження з вантажем, збереження товару під час транс­портування, перевалок, а також захист товару від атмосферного впливу.

4.2. Усі засоби пакування повинні з двох боків мати таке мар­кування:

Найменування та адреса покупця

Обережно Не кантувати Контракт №____

Продавець__________________________________

Наряд №____

Транс №____

Вага брутто _______________кг

Вага нетто ________________кг

Нестандартні засоби пакування не можуть мати місця.

5. Відповідальність та арбітраж

5.1. Відповідальність Продавця та Покупця не може переви­щувати межі санкцій, встановлених розділами 2 та 3 контракту. Максимальна відповідальність Продавця перед Покупцем, що виникає (або пов'язана) з продажем чи використанням товару, доставленого Покупцеві згідно з умовами контракту, не повинна ні за яких обставин перевищувати фактичну суму, сплачену По­купцем Продавцеві за контрактний товар.

5.2. Форс-мажор. Ніяка відповідальність не може мати місце за невиконання контракту, якщо це невиконання було залежне від обставин, що перебувають поза сферою контролю сторони, що не виконує, а саме: стихійне лихо, воєнні дії, втручання влади на період, що починається з моменту письмового повідомлення сто-

роною, що не виконує. Форс-мажор автоматично за цієї умови подовжує термін виконання зобов'язань за контрактом на шість місяців. По закінченні цього терміну будь-яка зі сторін може припинити дію контракту.

5.3. У разі виникнення спору у зв'язку з цим контрактом сто­рони передають його на розгляд Міжнародного комерційного ар­бітражного суду Торгово-промислової палати України з підпоряд­куванням його регламенту та у провадженні українською мовою.

6. Інші умови

6.1. Контракт набирає чинності з дня його укладення і діє до 15 жовтня 2004 р. Усі усні та письмові угоди, які мали місце до укладення контракту, з цього часу втрачають силу. Узгодження змін у контракті здійснюється тільки у письмовій формі з допу­щенням застосування електронних засобів.

6.2. У разі тлумачення цього контракту мають застосовувати документ ІНКОТЕРМС 2000 року та Конвенція 00Н про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року.

6.3. Сторони домовились про конфіденційність цього контрак­ту та про те, що Покупець не буде здійснювати реекспорт одержа­ного за контрактом без письмової згоди Продавця.

6.4. Контракт складений англійською та українською мовами у чотирьох автентичних примірниках, по два примірники двома мовами кожній зі сторін.

Додаток: специфікація.

7. Юридичні адреси, банківські та транспортні реквізити сторін:

Продавець _______

Покупець _______

Контракт уклали:

Директор _______

М.П. ,

Директор _______

М.П.

Директор _______

Уповноважений _______

Який зміст договору поставки?

Найдоцільнішою правовою формою регулювання госпо­дарських відносин з постачання продукцією і товарами є договірпоставки. Договір поставки — це основний доку­мент, що визначає права та обов'язки сторін з поставок усіх видів товарів.

За договором поставки продавець (постачальник), що є підприємцем, зобов'язується передати в обумовлені строки (строк), товари у власність покупця для вико­ристання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'я­зується прийняти товари і сплатити за них певну гро­шову суму. До договору поставки застосовують загальні правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не перед­бачено договором або не випливає з характеру відносин сторін. Іншими словами поставка — це комерційна купів­ля-продаж або купівля-продаж у господарському обігу.

Особливості договору поставки такі:

• продавцем (постачальником) за договором поставки є тільки підприємець;

• предметом договору поставки може бути лише майно (товар), що використовується у підприємницькій діяльності (промислової переробки чи комерційного перепродажу);

• строки укладення договору і його виконання, як пра­вило не збігаються. Укладення договору з одночасним чи одномоментним виконанням тягне визнання його договором купівлі-продажу;

• постачальник зобов'язаний передавати товар неодно­разово, тобто більше ніж один раз.

Договір поставки, як і договір купівлі-продажу, єкон-сенсуальним, двостороннім і сплатним.

Відповідно до Цивільного кодексу України договір по­ставки вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди за всіма істотними умовами. В договорі обов'язково обумов­люються кількість, номенклатура (асортимент), якість, строки поставки, ціна товару, відвантажувальні та платіжні реквізити.

Кількість належних до поставки товарів визначається у договорі на основі замовлення покупця. З визначення кількості належної до поставки продукції тісно пов'язане поняття асортименту. Розподіл товарів за окремими група­ми та співвідношення їх і становлятьасортимент. Він обумовлюється або в самому договорі, або в специфікації, яка додається до договору і є його невід'ємною частиною.

Якщо йдеться про поставку продукції, замість терміна "асортимент" іноді вживають рівнозначний термін "номен­клатура". Розрізняють асортимент груповий і розгорнутий. Груповий асортимент — це співвідношення більш-менш значних груп певної продукції, обумовленої в договорі. Розгорнутий (або внутрішньогруповий) асортимент — це характеристика в договорі окремих груп належної до по­ставки продукції більш детальними показниками (за арти­кулами, фасонами, моделями, розмірами тощо).

Однією з істотних умов договору, яка характеризує пред­мет поставки з погляду придатності до використання за цільовим призначенням, є умова щодо якості продукції.

Якість продукції це сукупність властивостей і ха­рактеристик, які відображають рівень новизни, надійності, довговічність, економічність продукції і зумовлюють здатність її задовольняти відповідно до свого призначення потреби споживачів. У договорі на поставку продукції по­трібно зазначити посилання на нормативні документи, що пройшли державну реєстрацію за якістю, за якими буде поставлятися продукція.

Договір може передбачати більш високі вимоги щодо якості продукції порівняно з нормативними документами. Постачальник засвідчує якість продукції відповідним до­ кументом, який надсилається покупцеві разом з продук­цією, якщо інше не передбачено обов'язковими правилами чи договором.

Продукція, що імпортується та підлягає обов'язковій сертифікації на території України, повинна супроводжува­тисясертифікатом, який підтверджує відповідність її обов'язковим вимогам нормативних документів.

У справі забезпечення якості, надійності та довговічності продукції, призначеної для тривалого користування чи збе­рігання, важливе місце відводитьсягарантійним строкам.

На вимогу покупця постачальник повинен виправити недоліки, виявлені протягом гарантійного строку, або за­мінити продукцію доброякісною, або повернути сплачену за неї суму, якщо не доведе, що недоліки виникли внаслі­док порушення покупцем правил користування продукцією або зберігання її. Сторони можуть визначити гарантійні строки в договорі, якщо вони не передбачені нормативними документами, і навіть продовжувати вже встановлені га­рантійні строки. Виготовлювач гарантує якість продукції в цілому, включаючи складові та комплектуючі вироби.

Надзвичайно важливе значення у договорі поставки має комплектність продукції. Продукція повинна поставля­тися комплектне, відповідно до вимог стандартів, техніч­них умов або прейскурантів. Якщо комплектність не визна­чена цими документами, вона в необхідних випадках обумовлюється договором.

Також до найважливіших умов договору поставки ци­вільне законодавство відноситьстроки поставки. Прий­нято поділяти ці строки на загальні та окремі (часткові).

Загальний строк поставки збігається по суті й зі стро­ком дії договору. Якщо загальний строк поставки є відрізком часу, протягом якого постачальник повинен здійснити поставку всієї передбаченої договором кількості продукції, то окремі (часткові) строки визначають постав­ки продукції частинами, окремими партіями у межах стро­ку дії договору. Ці строки сторони визначають самі, з ура­хуванням необхідності безперебійного постачання покупців, забезпечення ритмічності поставки та особливостей вироб­ництва. Вони можуть бути квартальними, місячними, де­кадними тощо.

Істотною умовою договору поставки єціна. Від ціни та обсягу поставки залежить загальна сума договору. Ціни на продукцію, а також на тару й упаковку встановлюються в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до вимог стандартів, технічних умов або до­говору постачальник повиненмаркувати продукцію, яку виготовляє. Крім того, на упаковці або безпосередньо на самій продукції слід проставляти товарні знаки, зареєстро­вані в установленому порядку.

Для забезпечення схоронності продукції при перевезенні або зберіганні її потрібно поставляти у належнійтарі чи упаковці. Вимоги щодо якості тари й упаковки визнача­ються стандартами, технічними умовами або договором. Тара, пакувальні та в'язальні матеріали багаторазового ви­користання, спеціальні контейнери, засоби пакетування підлягають поверненню постачальникові або здачі тарозби-ральним організаціям.

Крім визначених умов, у договорі поставки можуть обумов­люватись порядок відвантаження, доставки і здачі продукції покупцеві, порядок розрахунків та інші умови поставки.

Зразок договору поставки

ДОГОВІР №__ м. Дніпропетровськ 23 квітня 2003 р.

ТОВ "ЛЛЛ", надалі — "Постачальник", в особі директора Гри-горенка 0.0., що діє на підставі Статуту товариства,

та ТОВ "МММ", надалі — "Покупець", в особі директора Чуй-кова В.В., що діє на підставі Статуту товариства, уклали цей до­говір на таких обов'язкових для сторін умовах:

1. Предмет та сума договору

1.1. Постачальник зобов'язується поставити, а Покупець прий­няти та оплатити вугілля марки "Ж" у кількості 50 000 метрич­них тон, згідно зі специфікацією, яка виконується як невід'ємна

частина договору (Додаток № 1).

1.2. Сторони дійшли згоди про ціну товару на умовах базису поставки та специфікацією до нього, у 80 грн. за одну метричну тонну вугілля нетто, усього на суму 4 000 000 грн.

2. Умови поставки

2.1. Поставка вугілля здійснюється залізничним транспортом у відкритих вагонах на умовах ІНКОТЕРМС-2000 — ГСА: (Фран-ко-перевізник) від станції Дніпропетровськ до станції Сміла.

2.2. Термін поставки та місячні норми відвантажування вста­новлені узгодженим графіком поставки, що є невід'ємною части­ною договору (Додаток № 2).

На виконання зобов'язань за договором Покупець повинен:

— не пізніше п'яти календарних днів з дати одержання від Постачальника письмового (телефаксного, телеграфного) належ­ним способом посвідченого повідомлення про готовність до відван­таження дати підтвердження про згоду на прийняття вугілля;

— протягом 12 годин від дати подачі вагонів з вугіллям під розвантаження письмово повідомити Постачальника про одержан­ня вугілля.

Зобов'язання Постачальника:

— протягом 10 календарних днів від дня укладення цього договору письмово повідомити Покупця про готовність до відван­таження вугілля;

— передати Покупцеві усі документи відповідно до предмета

поставки (сертифікати, накладні, розрахунки).

2.3. За кількістю вугілля вважається поставленим Покупцеві — згідно з транспортними документами, за якістю —Згідно з робо­чим сертифікатом якості.

2.4. У разі недопоставки або поставки неякісної продукції Покупець зобов'язаний протягом 12 годин письмово повідомити Постачальника про це і не оформляти без представника Поста­чальника акт приймання за кількістю (якістю) протягом однієї

доби від дня повідомлення.

Постачальник протягом 12 годин з часу повідомлення пови­нен направити свого представника для участі у прийманні. Не-

прибуття представника Постачальника у цей термін є підставою для складання акта приймання без його участі.

Дійсним підтвердженням недопоставки або поставки неякіс­ного вугілля є оформлений з додержанням зазначених умов акт приймання за кількістю і якістю та висновки незалежного екс­перта щодо наслідків результатів лабораторного аналізу.

3. Порядок розрахунків

3.1. Оплата вартості вугілля відповідно до його договірної ціни здійснюється в такому порядку:

Покупець протягом п'яти банківських днів з дня одержання від Постачальника повідомлення про готовність до відвантажен­ня зобов'язаний пер