Особливості юридичного змісту правовідносин

« Особливості юридичного змісту правових відносин » Виконав: Патрелюк Дмитро Андрійович м. Київ Зміст Вступ. c.3 Юридичний, фактичний та вольовий зміст правовідносин c.5

« Особливості юридичного змісту правових відносин »

Виконав:

Патрелюк Дмитро Андрійович

м. Київ

Зміст

Вступ. c.3

1. Юридичний, фактичний та вольовий зміст правовідносин c.5

2. Поняття та структура суб’єктивного юридичного права c.22

3. Поняття та структура суб’єктивного юридичного обов’язку c.28

Висновки c.34

Вступ

Тема “Особливості юридичного змісту правових відносин”, на мій погляд, досить актуальна та дискусійна. Її актуальність породжена не лише науковим інтересом окремих авторів, плановістю наукового пошуку, але й на практичною спрямованістю теоретичного дослідження, на потре­би вдосконалення юридичної практики, необхідність вироблення ме­тодологічних засад її осмислення та реформування.

Сучасне українське суспільство вже звикло певною мірою до проголошення реформаторських закликів, які лунають у бік державної служби, судової, бюджетної системи, збройних сил, органів правопо­рядку тощо. Але настав час підведення дореформених підсумків та ви­значення у національній правовій доктрині України основних засад, головних напрямків подальшого правового розвитку держави та суспі­льства. Значною мірою такий аналіз торкнеться і сфери здійснення професійної юридичної діяльності всіх інституцій, установ, які наділені функціями правового захисту та охорони. Органи суду, прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки мають отримати об'єктивну оцінку з боку суспільства через призму їхньої здатності виконувати покладені на них завдання. Використовуватимуться й інші важливі критерії, але у вся­кому випадку, у ході проведення аналізу не можна уникнути теоретичних розробок у сфері проблематики юридичної діяльності.

Тому метою курсового дослідження є – дослідження особливостей та сутності юридичного змісту правових відносин.

Відповідно до поставленої мети, завданнями цієї роботи будуть наступні:

1.визначення сутності юридичного, фактичного та вольового змісту правовідносин.

2.характеристика поняття та структури суб’єктивного юридичного права.

3.аналіз поняття та структури суб’єктивного юридичного обов’язку.

Взагалі в бібліотеці літератури за цією темою не мало, але доволі часто думки авторів збігаються. Тому для того, щоб показати різноманітність думок вчених я використовував як підручники, посібники так і монографії вчених, публікації в наукових виданнях.

Структура курсової роботи має логічне завершення та складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

1. Юридичний, фактичний та вольовий зміст правовідносин.

Звертаючись до питання структурної характеристики одного із значущих видів соціальної діяльності, ми посилаємось не тільки на науковий інтерес окремих авторів, плановість наукового пошуку, але й на практичну спрямованість теоретичного дослідження, на потре­би вдосконалення юридичної практики, необхідність вироблення ме­тодологічних засад її осмислення та реформування.

Поряд з актуалізацією державної діяльності, яка мас бути соціа­льне орієнтованою, відповідним чином актуалізується проблематика соціальної спрямованості права. Проте не слід ототожнювати дер­жавну діяльність з юридичною.

Сучасне українське суспільство вже звикло певною мірою до проголошення реформаторських закликів, які лунають у бік державної служби, судової, бюджетної системи, збройних сил, органів правопо­рядку тощо. Але настав час підведення дореформених підсумків та ви­значення у національній правовій доктрині України основних засад, головних напрямків подальшого правового розвитку держави та суспі­льства. Значною мірою такий аналіз торкнеться і сфери здійснення професійної юридичної діяльності всіх інституцій, установ, які наділені функціями правового захисту та охорони. Органи суду, прокуратури, внутрішніх справ, безпеки мають отримати об'єктивну оцінку з боку суспільства через призму їхньої здатності виконувати покладені на них завдання. Використовуватимуться й інші важливі критерії, але у вся­кому випадку, у ході проведення наукового аналізу не можна уникнути теоретичних розробок у сфері проблематики юридичної діяльності.

Сучасною юридичною наукою вже відпрацьовані найбільш, зна­чущі практичні питання стосовно діяльності окремих правоохоронних та захисних структур, але не всі вони узгоджуються із загальнотеоре­тичною конструкцією юридичної діяльності, згідно з якою необхідно виділяти окремі компоненти структури та зіставляти їх у контексті со­ціальної ролі та призначення даного виду діяльності. Враховуючи ви­значальну роль конституційних положень, відповідно до яких Україна визначається правовою, демократичною, соціальною державою, а та­кож активізацію соціально-демократичних перетворень нинішнього часу, ще більшої ваги та актуальності набувають питання змісту та со­ціальної спрямованості професійної діяльності юристів.

У зв'язку з цим слід звернутися до окремих теоретичних розро­бок, присвячених проблематиці структури діяльності взагалі та юри­дичної діяльності.

Один із найвідоміших фахівців у цьому напрямі В.М. Карташов ро­бить висновок, що у даному контексті структурний підхід до юридичної діяльності потребує з'ясування, передусім, її змісту й форми, оскільки саме ці категорії в першу чергу розкривають її побудову як відносно са­мостійного явища правової системи суспільства .

Є така точка зору, згідно з якою до структури діяльності пропону­ється віднести зовнішні фактори . На нашу думку, така позиція є необґрунтованою. Безпідставне розширення обсягу предмета за раху­нок зовнішніх факторів, які складають поняття соціального середови­ща, роблять поняття структури неконкретизованим, а сам вихід за межі явища свідчить про пошук зовнішніх зв'язків із системою вищого рів­ня, а не про внутрішню організацію або побудову явища.

Структурний аналіз діяльності дозволяє спрямувати пізнаваль­ний процес у русло вивчення структури окремих учинків, які у пси­хологічній літературі розглядаються як елементи діяльності. За твер­дженням В.М. Кудрявцева, кожний індивідуальний учинок має певну структуру, що у всіх випадках зберігає деякі спільні риси. У людсь­кому вчинку можна виділити об'єктивну і суб'єктивну сторони, а та­кож об'єкт Це приклад аналізу структури елементу у струк­турі явища діяльності.

Водночас автор звертається до проблеми висвітлення змісту і, на відміну від інших, пропонує її інваріантне вирішення, залежно від того, що буде використано як критерій для визначення елементного складу. Так, наприклад, пропонується виділити блоки предметної та інтелекту­альної діяльності; дії публічного та приватноправового характеру; а за ступенем організації зміст діяльності можна уявити як сукупність окремих рухів, дій, операцій . Такий підхід не суперечить загальнотеоретичним положенням щодо поняття змісту, структури дія­льності, але не охоплює інших елементів змісту, таких як результати, засоби, суб'єкти, способи... Принаймні про них не згадується.

Більш виваженою та методично вивіреною, на наш погляд, с по­зиція В.М. Карташова, згідно з якою елементами змісту виступають її об'єкти, суб'єкти, учасники, юридичні дії та операції, засоби та способи їх здійснення, прийняті рішення та результати дій. Саме ці компоненти складають незмінну основу даного явища, зберігають його властивості навіть за умов зовнішніх змін, надають рис сталості. Характеризуючи той чи інший елемент змісту, ми, таким чином, характеризуємо найбільш важливу рису явища. Проведемо загальний огляд окремих наукових підходів щодо визна­чення змісту та форми юридичної діяльності.

Суб'єкти - одне із основних понять у теорії юридичної діяльності, яке вважається достатньо повно розробленим та відображає характерис­тику соціальної основи та інституційної бази здійснення даного виду соціальної діяльності. Суб'єкт у визначенні змісту діяльності повинен бути на першому місці відносно інших елементів, що пояснюється не тільки його соціальною природою, а ще й необхідністю підвищення ролі людського фактора, висвітлення людини як основної соціальної ціннос­ті. Подібної уваги заслуговують і учасники юридичної діяльності.

Характеризувати суб'єктів юридичної діяльності видається мож­ливим у різних аспектах - психологічному, фізичному, культурному, моральному, професійному, інтелектуальному. Але на загальному тео­ретичному рівні у науковій літературі суб'єкти юридичної діяльності представлені у трьох аспектах: в організаційно-структурному плані; на рівні трудового колективу; на рівні окремих особистостей .

Окрім суб'єктів, під час характеристики змісту у сфері юридичної діяльності визнають існування іншої категорії осіб як допоміжного персоналу, що своїми діями забезпечує ту чи іншу сторону у здійс­ненні юридичної діяльності. У багатьох випадках їхня присутність є необхідною, а іноді дії названої категорії осіб стають об'єктом право­вого впливу з боку суб'єктів юридичної діяльності. Такі особи отри­мали родову назву учасників юридичної діяльності, що пояснюється їхнім процесуальним статусом у різних видах провадження. Напевно, термін «учасники» запозичень із термінології цивільного або кримі­нального процесу. Учасниками можна назвати, перш за все, свідка, потерпілого, спеціаліста, патологоанатома, підозрюваного, учасника експерименту, посередника у вирішенні конфліктної ситуації, праців­ника відділу технічного забезпечення або інформаційного центру.

Іншим обов'язковим поняттям, що дозволяє розкрити зміст кате­горії «діяльність», є поняття об'єкта, під яким розуміють те, на що спрямовується діяльність. У загальних рисах під об'єктом юридичної діяльності розуміють суспільні відносини, як різноманітні зв'язки, що виникають між соціальними групами, класами, націями, а також усередині них у процесі їхнього економічного, політичного, соціаль­ного або культурного життя й діяльності. Однак така характеристика об'єкта юридичної діяльності досить абстрагована і має лише методологічне значення для проведення у подальшому більш конкретизованого аналізу. У реальності юристи вивчають або беруть до уваги суспільні відносини через призму сприйняття їх у двох рівнях: типологічному, родовому та казуальному. Процеси право формування, нормування, систематизації, нормативного тлума­чення, наукового узагальнення передбачають виявлення типовості у відносинах, а процеси правозастосувашим, захисту, консультування, казуального тлумачення з обов'язковістю передбачають виявлення індивідуального зв'язку. Таким чином, визнаючи суспільні відноси­ни як об'єкт юридичної діяльності, слід розрізняти їх за рівнем уза­гальнення або за ступенем конкретизації.

Одним із припущень може бути визнання об'єктом правових від­носин. Таке твердження видається теоретично необґрунтованим тому, що правовідносини с лише юридичною формою суспільного зв'язку та засобом здійснення процесу правового регулювання. Самі ж відно­сини між людьми можуть бути політичного, економічного, духовного змісту. Застосування категорії правових відносин дозволяє конкрети­зувати той чи інший тип соціального зв'язку, наблизити його до конк­ретних життєвих обставин. Лише на індивідуальному рівні виявляєть­ся вся багатогранність реальності суспільного життя, а відповідно, і ті його сторони, на які спрямовується діяльність юристів. Це. наприклад, можуть бути окремі стани, дії, почуття людини, її свідомість, обсяг суб'єктивних прав і обов'язків, потреби й інтереси, що мають бути представлені, задоволені або захищені. Водночас індивідуально-конкретний рівень аналізу дозволяє виділити і так звані вторинні об'єкти, під якими розуміють духовні та матеріальні блага, що стали об'єктами відносин між людьми і на використання, зміну або збере­ження яких спрямовується енергія людського організму.

Чи може об'єктом може бути норма права, її зміст або система правових актів, законодавство? Вважаємо, що так. По-перше, у тому розумінні, що юристи можуть готувати проекти нормативних актів, да­вати висновки щодо їхнього змісту, структури, відповідності вимогам соціального розвитку. По-друге, що у ході вирішення конкретної юри­дичної справи робота юриста передбачає спрямування своєї енергії та інтелектуального потенціалу на виявлення та аналіз конструкції правової норми, здійснення її конкретизації, тлумачення та можливе моде­лювання розвитку подій, що характерно для роботи юрисконсульта.

Об'єктом юридичної діяльності може бути також стан суспільних відносин стосовно їхньої відповідності формі, у якій вони мають функ­ціонувати або, іншими словами, стосовно правомірності. Індивідуальні моделі поведінки співвідносяться з типовими стосовно виявлення рис тотожності або відмінності. За результатами вивчення стану, виявлення відхилень від типової моделі об'єктом можуть стати ті чи інші сторони суспільного зв'язку: зміст (права і обов'язки); форма (дія, без дія); власне об'єкт міжособистісного зв'язку (вторинні об'єкти).

До речі, під об'єктом діяльності ми розуміємо те, на що вона спрямовується. Але ж таке спрямування може бути теоретичним. Сучасний стан розвитку українського суспільства вимагає суттєвих змін у правовій надбудові державності, а також правовій свідомості громадян.[4,c.50-60]

Теорія держави і права як галузь правових знань, що базується на досягненнях філософії, соціології, політології та інших суспільних та правничих наук, є методологічним підґрунтям для становлення та розвитку всіх дисциплін юридичного циклу. Саме тому розвиток уявлень стосовно основних категорій науки держави та права відповідає запитам сьогодення і є актуальним.

Правовідносини як наукова категорія є загальним фундаментальним поняттям, що застосовується 1) усіх галузях права і стоїть на одному рівні з такими поняттями, як правова норма, правова свідомість тощо. Про це свідчить й існування в теорії права цілого напрямку, вихідною ідеєю якого є трактування права як відповідних правовідносин, разом з нормами права, або як окремого самостійного явища. Витоки цієї ідеї сягають в історію вітчизняної дореволюційної юридичної науки, що розвивалася протягом становлення теорії права радянської доби, та має численних послідовників серед сучасних дослідників права. Та, на жаль, ця ідея так і не сформувалася в струнку систему понять, які б слугували методологічним підґрунтям розвитку теорії права .

Правові відносини, як і інші ланки правової системи, — це явище соціальне, яке за своїм походженням та сутністю є елементом цілісного суспільного організму. Тому його дослідження має проходити через філософський аналіз соціальної основи суспільних відносин.

Суспільні відносини — одна з найбільш універсальних філософських категорій з високим ступенем абстрактності та змістової ємності. Це обумовлює інтенсивність її використання та велику різноманітність підходів до її дослідження. Зокрема. О.В. Дроздов виділяє суспільні відносини як вищий й найскладніший тип відносин, і наводить ознаки, що відрізняють ці відносини від інших форм зв'язку в природі. На його думку, це такий особливий вид зв'язку та взаємодії, який виступає як зв'язок між суб'єктом і об'єктом. Цим обумовлюється активний характер суспільних відносин, пов'язаний з виникненням у людини самосвідомості, і є процесом досягнення визначеної мети, вміщує в собі оцінювальний момент й має нормативний характер. Особливістю суспільних відносин є також різноманітність, опосередкованість, динамічність.

Логічним продовженням характеристики суспільних відносин є їх розгляд в іншій площині, а саме у зв'язку між ними і суспільством. Цей зв'язок розкривається через аналіз співвідношення суспільних відносин з такими соціальними явищами, як діяльність, її продукти, результати і суспільні потреби людини. Він визначається як об'єктивна й стійка структура суспільних зв'язків, що формуються (складаються, змінюються) відповідно до видів та предметів людської діяльності і проявляються у формі людських інтересів .

Наведене визначення розкриває суспільні відносини як один з видів суспільних зв'язків, до яких відносять особисті, індивідуальні, одиничні (окремі) зв'язки (дружні, сімейні) та зв'язки, що будуються на особистісних (психологічних) стосунках типу симпатії. антипатії , і виявляються в людській діяльності, репрезентуються в безпосередній єдності з нею. Але це не самі суспільні відносини, а їх прояв, конкретно-чуттєве вираження, форма, в якій вони виступають на поверхні суспільного життя. Відмінність між ними в тому, що суспільні відносини не одиничні й випадкові, а соціально-типові, безособові людські зв'язки, які виникають на підставі соціальне значущої діяльності .

Різні дослідники по-різному визначають основні ознаки суспільних відносин. Звідси не однакове ставлення до підстав їх класифікації. Автор наведеного раніше визначення суспільних відносин через зв'язок із суспільством виділяє правові відносини разом з економічними, політичними, естетичними, релігійними — як різновид суспільних відносин, бо вони пов’язані і особливим різновидом діяльності, з певним соціальним предметом і проявляються через особливі суспільні інтереси . О.В. Дроздов теж розглядає правовідносини як різновид суспільних відносин.

Протилежної точки зору дотримуються Ю.Г. Ткаченко та Р.В. Раскатов, які підставою ствердження стосовно відсутності правових відносин як різновиду суспільних відносин вважають відсутність правової діяльності як різновиду суспільної діяльності.

Більш детальніше означене питання буде розглянуто нижче. В юридичній науці, як і в філософії та соціології, правові відносини є одним з найбільш складних і багатоаспектних явищ. До їх вивчення зверталось чимало дослідників. Та незважаючи на це. їх проблемність не зменшується, бо не існує єдиного розуміння сутності правовідносин як у теорії права, так і в галузевих правових науках. Більше того, кожен із дослідників намагається дати своє визначення цього явища, яке певною мірою відрізнялось би від попередніх, що призвело до існування різноманіття поглядів на поставлену проблему.

В теорії можна виділити три точки зору на поняття правовідносини. В їх основі лежить визначення форми та змісту правовідносин як складного філософського та соціально-правового явища.

Прихильники першої точки зору розуміють їх як зв'язок між правами та обов'язками суб'єктів. Цей підхід називають норматив¬но-логічним . Зокрема. С.Ф. Кечекьян розглядає правовідносини як особливі ідеологічні відносини, що виникають унаслідок впливу норм права на поведінку людей, що пов'язують права однієї особи з кореспондуючими їм обов'язками іншої особи . Таким чином, правовідносини він розуміє як зв'язок прав і обов'язків особи, форму суспільних відносин. На його думку, вони як особливі ідеологічні відносини не співпадають з фактичними суспільними, а останні, після того, як наберуть правової форми, не стають правовими.

У цілому схожа з попередньою точка зору Ю.К. Толстого, який розуміє правовідносини як особливі ідеологічні відносини, що виникають в разі наступу передбачених правовою нормою юридичних фактів, як відносини, через які норма права регулює фактичні суспільні відносини. В цьому розумінні юридичні права і обов'язки виступають змістом правовідносин, а самі вовни розуміються як проміжна ланка між фактичними суспільними відносинами і нормою права, і можуть існувати тоді, коли фактичних відносин немає.

Як вже зазначалося, всі наведені дефініції об'єднує розуміння правовідносин як зв'язку суб'єктивних прав і юридичних обов’язків. Крім того, вони є формою або змістом суспільних відносин. Тобто правові відносини, які набувають юридичних ознак, не перестають бути суспільними (економічними, політичними тощо). Цю ідею повністю підгримують й сучасні соціологи права, які вважають, що реалізація прав і обов'язків суб'єкта правовідносин має деяке правове значення, але по суті є не правовими, а фактично суспільними відносинами .

Другий аспект правових відносин подано в дослідженнях P.O. :Халфіної, де під правовідносинами розуміються суспільні відносини, врегульовані нормою права. Складовим цього поняття виступає об'єкт суспільних відносин — правового регулювання, що здійснюється шляхом підкорення поведінки учасників відносин вимогам норм, закріплених в юридичних актах. Змістом цих правовідносин є взаємодія суб'єктів, яка формує взаємні права та обов'язки.

Цей аспект поняття правових відносин розглядають в юридичній літературі як соціологічний , бо основним його пунктом є врахування діяльнісної сутності правових відносин.

Зазначені два аспекти поняття правовідносин дослідники права ще називають як "правовідносини — модель" і "правовідносини— відносини". Зокрема, В.Г. Ткаченко, характеризуючи "правовідносини — модель" як зв'язок суб'єктів, а "правовідносини —відносини" як діяльність суб'єктів, розглядає їх у механізмі правового регулювання. При цьому "правовідносини-модель" виступають як засіб регулювання поведінки, а "правовідносини-відносини" -- результат цього регулювання . Цієї ж точки зору дотримується й С.С. Алексєєв, визначаючи, що юридичні норми передбачають спочатку виникнення правових зв'язків у чистому вигляді, й лише потім ідеологічні відносини матеріалізуються у конкретній, реально здійснюваній поведінці суб'єктів .

Становлять певний інтерес і погляди на цю проблему К.М. Кропачова і B.C. Прохорова. Беручи за основу тезу про те, що соціальне явище можна розглядати на трьох рівнях: інституціональному, атрибутивному та субстанціональному, вони мотивують різні підходи до розуміння правовідносин неоднаковістю завдань, які ставлять перед собою дослідники. Так, визначення правовідносин як зв'язку прав та обов'язків вони відносять до інституційного рівня, бо тут, у першу чергу, підкреслюється юридична сторона зв’язку суб'єктів права, але не розкривається ґенеза цього зв'язку. До атрибутивного рівня належить визначення, дане Ю.К. Толстим. у якому правовідносини є проміжною ланкою між нормою і суспільними відносинами, тобто акцент робиться на дослідження механізму переведення нормативних приписів у сферу їх практичної реалізації. Щодо третього рівня, то тут подається визначення правовідносин як відносин, змістом яких є взаємодія. На цьому рівні головне — результат, й саме на цій стадії відбувається реалізація права, тобто завершується механізм правового регулювання .

Характеристику нормачнвно-лончного і соціального аспектів поняття правовідносин не можна назвати повною без розуміння ще одного. існування Визначених аспектів розуміння явища, що розглядається, пов'язане не тільки з тлумаченням різних етапів механізму правового регулювання, а й з дискусією, що ведеться у теорії правовідносин її суть полягає у запереченні або не запереченні можливості існування правовідносин як рівноправного різновиду суспільних відносин.

Ця проблема була зазначена на початку статті, в характеристиці суспільних відносин. Так, згідно розуміння правовідносин в соціальному аспекті, вони існують поряд з іншими суспільними відносинами (економічними, політичними), як їх певний різновид.

Прихильники нормативно-логічного підходу вважають, що правовідносини як особливі ідеологічні відносини є лише формою. певною стороною Існуючих політичних, економічних й інших суспільних відносин . На їх думку, немає такої діяльності, на яку б мала вплив тільки юридична норма, бо у будь-якому випадку на цю поведінку впливають також інші соціальні норми. Тобто правовідносини — це лише абстракція. Нема правовідносин як рівноправного різновиду суспільних відносин, а є лише правовий спосіб регулювання суспільних відносин. Нормам та правовідносинам у кожній галузі права належать фактичні суспільні відносини, які вивчаються іншими суспільними науками .

У зв'язку з існуванням в теорії права різних поглядів на сутність правовідносин, спробуємо знайти точки їх зближення та перетинання у сфері практичної юриспруденції, і тим самим спробувати зняти проблему термінологічної багатозначності.

Розглянемо декілька ситуацій застосування норм права. Наприклад, під час складання трудової угоди між працівником і власником підприємства (установи, організації) виникають трудові правовідносини, суб'єктами яких виступають зазначені вище особи; формою— відповідні юридичні права і обов'язки сторін по відношенню один до одного; змістом — з одного боку, виконання певної роботи, визначеною угодою, з іншого — забезпечення умов праці, необхідних для виконання цієї роботи. У цьому випадку сутність правовідносин характеризується поєднанням прав та обов'язків суб'єктів цих правовідносин, тобто вони, залишаючись суспільними (трудовими), набирають лише правової форми.

Інший приклад. У кримінальному судочинстві під час проведення такої слідчої дії як допит свідка виникають правовідносини, суб'єктами яких є слідчий і свідок. Між ними виникають взаємні права та обов'язки. Зміст таких правовідносин — теж діяльність, але на відміну від попереднього випадку, вона має суто юридичний характер. Правове забарвлення останніх має не лише окрему сторону суспільних відносин, а поглинає всі відносини цілком. Тобто розглядаються суто правові суспільні відносини, яким більше підходить визначення "суспільних відносин, урегульованих правом".

Нормативно-логічний аспект правовідносин характеризує відносини, змістом яких є суспільні реалії, які складаються не тільки з правової діяльності. Такі відносини складаються під час реалізації норм цивільного, трудового, земельного права.

Інший аспект (соціологічний) відображає правовідносини, змістом яких є правова діяльність і які належать до кримінально-процесуального, адміністративно-процесуального, цивільно-процесуального права.

На наявність цих двох видів правовідносин справедливо вказує Л.С. Явич і називає перші первинними, бо вони опосередковують фактично існуючі відносини економічного, політичного й іншого порядку, а другі — вторинними, бо вони існують лише як правові відносини. Останні, за змістом, було б доцільніше називати "похідними". Первинні правовідносини оформлюються державою за допомогою законодавчої та судової практики, їх безпосередній зміст складає лише формальну сторону фактичних відносин. Вторинні правовідносини також складаються законами державної Влади, але крім того містять у собі віддзеркалення дійсності й таким чином поєднують зміст і предмет регулювання .

Певний інтерес має погляд на проблему форми та змісту правовідносин Ю.І. Грєвцова та Л.С. Явича. Якщо раніше ми характезували фактичні суспільні відносини як зміст, а їх юридичне вираження як форму, то вони пропонують досліджувати правові суспільні відносини як відносно самостійне реальне явище, що має свій змісті форму .

З цього боку, якщо формою первинних залишаються юридичні права та обов'язки, їх зміст розглядається як діяльність, але не будь-яка, а лише юридична її сторона, зазначена у правовій нормі. Проте розуміння форми та змісту вторинних правовідносин не змінюється. Тобто це юридичні права і обов'язки та юридична діяльність.

У світлі викладених вище аспектів, первинні І вторинні правовідносини характеризують також соціологічний напрям, бо в них присутня юридична діяльність. Разом з тим існують правові норми, які визначають правосуб'єктність суб'єктів права, компетенцію і структуру органів влади та управління і т.п. Саме під час реалізації цих норм права виникають правовідносини як зв'язок між суб'єктами, суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, тобто — правовідносини-зв'язок.

Ці правові відносини мають на увазі ті дослідники, що розглядають нормативно-логічний і соціологічний аспекти розуміння правовідносин як етапи у механізмі правового регулювання. Так. згідно з С.С. Алексєєвим. на основі правових норм складаються різноманітні загальні правові зв'язки, які опосередковують правосуб’єктність, громадянство, загальний дозвіл або заборону, конституційні права та обов'язки. Лише на цій основі виникають та функціонують різноманітні конкретні правовідносини (правовідносини у соціологічному їх розумінні) .

Саме ці конкретні правовідносини характеризують третій аспект розуміння правовідносин, який є порівняно новим й істотно відрізняється від попередніх. Він має психологічний відтінок, бо приділяє певну увагу індивідуально-психологічним чинникам людської поведінки. Зокрема, К.М. Гарагапин і О.В. Погодін, досліджуючи це явище, визначають його форму як зовнішній прояв правовідносин, як визначення їх на поверхні суспільної практики як певну дію або бездіяльність. Виходячи з такого розуміння форми, змістом цього явища є процес взаємодії комплексу об'єктивних та суб'єктивних факторів: суб'єктів правовідносин; суб'єктивних прав, юридичних обов'язків, юридичних свобод та процедури їх виконання, благ матеріального і духовного характеру; юридичних фактів й фактичних підстав; форм та засобів отримання бажаних благ; рівня інтелектуально-емоційно-вольового засвоєння елементів правовідносин; культурно-морального рівня поведінки суб'єктів; інтелектуального й емоційного сприйняття й оцінки як власної поведінки, так і поведінки протилежної сторони . На їх думку, формою правовідносин є діяльність, змістом — процес взаємодії соціально-психологічного і предметно— юридичного чинників. Якщо форма відкрита й доступна під час першого сприйняття, то зміст, приховано від погляду неозброєного теоретичним аналізом і синтезом.

Особливістю розглянутого аспекту є розширене тлумачення змісту правовідносин. Його автори спробували дослідити ті канали, якими відбувається підключення людського фактора. Тобто яким чином юридичний мотив набирає силу регулятивного імперативу в сощально-психологічній й ідеологічній мотивації поведінки .[1,c.46-55]

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що всі зазначені аспекти поняття правовідносин висвітлюють різні боки та різні різновиди одного суспільного явища — відносин. Підставою для такого висновку є те, що всі точки зору на характеристику правовідносин використовують не однакові теоретико-методологичні підходи, які відображають, в першу чергу, мету дослідження. При цьому не надається достатньої уваги особливостям правовідносин різних типів, що веде до спроб сформулювати загальні поняття, які поширюються лише на один з типів або різновидів правовідносин.

Зазначене ще раз підтверджує багатоаспектність та різноманітність феномена "правовідносини" і дає методологічні підстави дослідження його різних сторін.

Отже Правові відносини мають матеріальний і юридичний зміст. Матеріальний зміст — це фактичний склад суспільних відносин, який опосередковується нормами права; юридичний зміст — це суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін. Правове регулювання здійснюється переважно через механізм реалізації правомочносте і юридичних обов'язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання. Права і обов'язки суб'єктів в межах окремо взятих правовідносин, кореспондуючи одне одному, становлять їх юридичний зміст.[3,c.343]

2. Поняття та структура суб’єктивного юридичного права.

Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується насамперед, юридичними механізмами певної держави. Іншими словами, основними гарантіями прав людини має бути національне законодавство та сама держава, на території якої проживає особа.

Юридичний механізм забезпечення прав людини – це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту її прав.

Він складається з таких елементів:

1) Національне законодавство. Воно є основою механізму забезпечення. Тому особливого значення набуває визначення і закріплення у національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародних правових актів.

2) Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з таких прав визначається тільки самою людиною. Але реалізація значної більшості прав, визнаних та зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі не може відбутися. Юридична процедура реалізації прав людини – це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих, чи соціальних цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених суб’єктів, а також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення таких дій.

3) Юрідичні засоби охорони людини. Права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а й таких засобів, які б могли захистити людину від можливих посягань на її права. Тому у правовій системі кожної держави існують різноманітні юридичні засоби саме охорони прав людини.

4) До них відносяться всі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію.

5) Юридичні засоби захисту людини. У разі порушення прав або виникнення перешкод на шляху їх здійснення кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою вона має створити систему відповідних юридичних засобів. Йдеться про засоби, за допомогою, яких припиняється порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізіції, відновлюються порушені права.

Визначення і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві знайшли відображення в новій Конституції, яка була прийнята у 1996 році.

У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави1 .

Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі Конституції, їх можна кваліфікувати на такі види:

1. Особисті (громодянські) права та свободи, які забезпечують відносно вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25–35).

2. Політичні – що забезпечують можливість безпосередього впливу особи на діяльність держави ( статті 36–40).

3. Економічні – покликані забезпечити ефективний економічний розвиток українського суспільства ( статті 41–44).

4. Соціальні – що забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини у суспільстві (статті 46–50).

5. Культурні – покликані задовольнити людиною свої духовні потреби (ст. 53–54).

6. Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення яких – запобігати можливості вседозволеності щодо особи з боку державних органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його проявами.

Треба зазначити, що термін “свобода” вживається у двох значеннях, хоча і тісно пов’язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан народу і окремої людини, який характерезується можливістю діяти на свій розсуд.

Інша справа – свобода, як суб’єктивна можливість здійснювати або нездійснювати будь-які дії. У цьому значені термін “свобода” фактично тотожний терміну “суб’єктивне право”, а відмінність пояснюється тим, що така юридична лексика склалась історично.

Стан свободи реалізується через суб’єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід’ємні і невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

Розглянемо основний юридичний зміст правовідносин суб’єктивне право.

Структура суб'єктивного права — це його будова, яка виражається у зв'язку елементів — юридичних можливостей (правомочносте), наданих суб'єкту.

Правомочність — складова частина змісту суб'єктивного права, що становить конкретну юридичну можливість, яка надається право суб’єктній особі з метою задоволення її інтересів.

Істотними елементами суб'єктивного права є такі правомочності.

1. Правомочність на власні позитивні дії (право використання),інакше: право позитивної поведінки правомочного, тобто можливість чинити самим суб'єктом фактично і юридичне значущі дії(наприклад, право голосувати, подавати позов до суду, продавати чи дарувати своє майно та ін.).

2. Правомочність на чужі дії (право виконання), інакше: право вимагання відповідної поведінки від право зобов’язаної особи, тобто можливість зацікавленої особи жадати від зобов'язаного суб’єкта виконання покладених на нього обов'язків (наприклад, вимагати сплату боргу, передавати майно, відшкодовувати податкові недоплати та ін.).

3. Правомочність домагання (право захист), інакше: право на захист, тобто можливість звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення суб'єктивного, права з боку право зобов’язаної особи. Це право приводить у дію апарат держави — примус, якщо інша сторона не виконує свої обов'язки (стягувати примусовому порядку борг, відновлювати незаконно звільненого на роботі). Право-домагання є продовженням права вимагання і найважливішою гарантією виконання певних обов’язків. Не слід ототожнювати суб'єктивне право і правомочність, оскільки суб'єктивне право:

а) може бути до виникнення правомочності, існувати незалежно від його виконання. Правомочність є наслідком суб’єктивного права. Наприклад, кожна людина має право на вищу освіту, але не всі молоді люди вчаться, багато хто працює, у тому числі у фірмах, займаються бізнесом, тощо. Однак вони непозбавлені права на вищу освіту, хоча й не використовують його;

б) є ширшим за конкретну правомочність. Суб'єктивне право реалізується через конкретні правомочності. Наприклад, суб’єктивне право власності реалізується через три правомочності: правоволодіння, право користування, право розпорядження певним майном.

Якщо звернутися до галузевого змісту суб'єктивного права, то можна виділити низку специфічних правомочносте, які воно містить. Наприклад, у галузі кримінального права є такі правок модності: давати пояснення за пред'явленим обвинуваченням; вимагати виконання іншою стороною (органом дізнання, про­курором, слідчим, судом) відповідного юридичного обов'язку; скаржитися на дії і рішення особи, що провадить дізнання, слі­дчого, прокурора, суду.[9,c.351-352]

Суб'єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний тощо. Для задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність надання особі певних правових можливостей. Можлива поведінка по реалізації певного інтересу становить зміст суб'єктивного права і заснована на бажанні уповноваженої особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами позитивного права (наприклад, особа може перебувати тільки в одному зареєстрованому шлюбі, робітник має чітко визначену за тривалістю відпустку тощо). Суб'єктивне право безпосередньо пов’язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи.

Суб'єктивне право — це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб'єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб'єктами чи ні. Саме тому до суб'єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.

У конкретних правовідносинах суб'єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб.[5,c.342-344]

3. Поняття та структура суб’єктивного юридичного обов’язку

Юридичний обов'язок — це вид і міра необхідної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб'єктивного права покладено юридичне забезпечення можливості, а в основу юридичного обов'язку — закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов'язку — зобов’язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов'язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.

Юридичний обов'язок складається з таких елементів, як:

а) необхідність здійснення певних дій або утримання від них;

б) необхідність для зобов'язаної особи відреагувати на законні вимоги, які були звернені до нього уповноваженою особою;

в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися

тим благом, на яке він має право.

Юридичний обов'язок, як і суб'єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто представляє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов'язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати від покупця сплатити більше встановленої суми, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них, громадяни зобов’язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов'язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов'язок є гарантом виконання суб'єктивних прав, він встановлюється в інтересах уповноваженої особи.[9,c.353-354]

Структура суб'єктивного юридичного обов'язку є зворотним боком суб’єктивного юридичного права і складається із трьох елементів:

1) необхідності зобов'язаного суб'єкта здійснювати певні дії(активні обов'язки) або утриматися від них (пасивні обов'язки);

2) необхідності зобов'язаного суб'єкта реагувати на законні вимоги правомочної сторони (наприклад, обов'язок виконувати умови договору);

3) необхідності нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, якщо суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов'язок боржника платити неустой­ку за невиконання умов договору суб'єктивне юридичне право, і суб'єктивний юридичний обо­в'язок об'єднує те, що вони:

- випливають із юридичних норм;

- забезпечуються державою;

- не безмежні, а існують у певних суворих рамках –це завжди «міра» поведінки.

Суб'єктивні права і обов'язки перебувають у тісному взаємо­зв'язку, є взаємозалежними, обумовленими одні одними. Завдя­ки їм між їх носіями — суб'єктами виникає зв'язок, який нази­вається правовідносинами.

Права і обов'язки державних органів та їх посадових осіб як носіїв спеціальної правосуб'єктності виражаються через їх повноваження.[6,с.190-191]

Суб'єктивному цивільному праву відповідає юридичний обов'язок. В основі обов'язку лежать певні нематеріальні та матеріальні блага, результати творчої діяльності, послуги тощо. Зобов'язана особа повинна вчинити певні дії (активний обов'язок) або утриматися від них (пасивний обов'язок). При виконанні цивільно-правового обов'язку забезпечується інтерес уповноваженої особи.

Водночас у цивільному обов'язку виражений інтерес держави. Він виявляється в тому, що держава заінтересована в певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин. Тому держава встановлює певні норми поведінки фізичних і юридичних осіб. Метою поведінки зобов'язаної особи є припинення юридичного обов'язку. Цивільне законодавство встановлює, що зобов'язання припиняються виконанням, здійсненим належним чином.

Цивільний кодекс України визначає, що цивільні обов'язки виконуються в межах, встановлених договором, законами, іншими нормативно-правовими актами. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та застосуванням санкцій, передбаченими договором, законами або іншими нормативно-правовими актами. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Таким чином, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано певним принципам, визначальним із яких є принцип належного виконання обов'язку.
Принцип належного виконання обов'язку означає, що повинні бути дотримані всі умови зобов'язання. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати у власність покупцеві майно відповідної кількості, якості, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Зазначені обов'язки повинні бути виконані відповідно до всіх умов договору купівлі-продажу, тобто виконані належним чином в установлений строк відповідно до вказівок договору, закону, а у разі відсутності таких вказівок — відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Принцип належного виконання обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Зобов'язання повинно бути виконано завжди в тому місці, яке зазначено в договорі, законі, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи з суті цього зобов'язання.

Строк виконання обов'язку також має важливе значення. Він може бути встановлений сторонами правовідношення або законом. Наприклад, строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством.

Прикладом встановлення законом строку для виконання обов'язку можна назвати правові наслідки нез'явлення замовника за одержанням виконаної роботи. Відповідно до договору побутового підряду замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за договором, у строк, визначений у договорі. Якщо замовник цього не зробив і після письмового попередження підрядника, то із закінченням двох місяців від дати такого попередження, підрядник може продати предмет договору за розумну ціну, а виторг, з відрахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести на депозит нотаріальної контори на ім'я замовника. В цьому разі мають місце два терміни: перший — погоджений сторонами в договорі, другий — встановлений Цивільним кодексом України.

Дострокове виконання зобов'язання допускається у випадках, передбачених договором або законом, а також за згодою кредитора. Прострочення виконання цивільно-правового обов'язку може потягнути несприятливі майнові наслідки для порушника.

Як правило, виконання обов'язку не здійснюється частинами. Але уповноважена особа має право прийняти виконання в частках, якщо інше не передбачено договором, законом або не випливає із суті цього зобов'язання.

З принципом належного виконання тісно пов'язаний принцип реального виконання обов'язку. Особливе значення цей принцип має в господарських відносинах. Відомо, що не завжди сплата штрафних санкцій може задовольнити інтереси суб'єкта господарської діяльності, а тому важливу роль відіграє виконання обов'язку в натурі: виконати певні дії, передати річ. При цьому право вимагати виконання в натурі має кредитор, і боржник не може відмовитись від виконання цього обов'язку, крім випадків неможливості виконання, передбачених законодавством.

Якщо принцип належного виконання обумовлює виконання обов'язку відповідно до всіх умов зобов'язання, то реальне виконання стосується лише однієї умови -- предмета обов'язку. Під останнім розуміють певні блага, з якими пов'язані обов'язки. З передачею предмета зобов'язання або здійснення інших дій уповноважена особа набуває благ, які й становлять мету цивільних правовідносин.
Після належного виконання юридичного обов'язку правовідносини між конкретними особами припиняються, оскільки досягнуто мети певного правовідношення. Уповноважена особа реалізувала суб'єктивне право, якому відповідав певний юридичний обов'язок. Отже, носієм цивільно-правового обов'язку є особа, до якої звернуто вимогу договору або закону щодо дотримання певної поведінки.

Основні ознаки юридичного обов'язку можна визначити так:

• юридичний обов'язок — це необхідність певної поведінки;

• вимога певної поведінки забезпечується законом;

• виконання цивільно-правового обов'язку пов'язане із суб'єктивним правом уповноваженої особи.

Таким чином, юридичний обов'язок - це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного суб'єктивного права.

Висновок

Підводячи підсумки курсового дослідження можемо сказати, що змістом юридичних правових відносин є-

Зміст в свою чергу складають різні аспекти правовідносин, такі як нормативно- логічний, соціологічний та психологічний.

Нормативно-логічний аспект правовідносин характеризує відносини, змістом яких є суспільні реалії, які складаються не тільки з правової діяльності. Такі відносини складаються під час реалізації норм цивільного, трудового, земельного права.

Інший аспект (соціологічний) відображає правовідносини, змістом яких є правова діяльність і які належать до кримінально-процесуального, адміністративно-процесуального, цивільно-процесуального права.

Третій аспект розуміння правовідносин, який є порівняно новим й істотно відрізняється від попередніх. Він має психологічний відтінок, бо приділяє певну увагу індивідуально-психологічним чинникам людської поведінки

Основний юридичний зміст правовідносин складає суб’єктивне право. Структура суб'єктивного права виражається у зв'язку елементів — юридичних можливостей (правомочностей), наданих суб'єкту з метою задоволення його інтересів.

Основними правомочностями є:

1. Правомочність на власні позитивні дії (право використання),інакше: можливість чинити фактично і юридично значущі дії.

2. Правомочність на чужі дії (право виконання), інакше: право вимагання відповідної поведінки від право зобов’язаної особи.

3. Правомочність домагання (право захист), інакше:можливість звертатися за підтримкою і захистом держави у разі порушення суб'єктивного, права з боку право зобов’язаної особи.

Юридичний обов'язок — це вид і міра необхідної поведінки, яка встановлена законом. Основні юридичні обов’язки:

1.необхідність зобов'язаного суб'єкта здійснювати певні дії(активні обов'язки) або утриматися від них (пасивні обов'язки);

2.необхідність зобов'язаного суб'єкта реагувати на законні вимоги правомочної сторони (наприклад, обов'язок виконувати умови договору);

3.необхідність нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, якщо суперечить вимогам правової норми

Правові відносини мають матеріальний і юридичний зміст. Матеріальний зміст — це фактичний склад суспільних відносин, який опосередковується нормами права; юридичний зміст — це суб'єктивні права і юридичні обов'язки сторін.

Суб'єктивні права і обов'язки перебувають у тісному взаємо­зв'язку, є взаємозалежними, обумовленими одні одними. Завдя­ки їм між їх носіями — суб'єктами виникає зв'язок, який нази­вається правовідносинами.

Права і обов'язки державних органів та їх посадових осіб як носіїв спеціальної правосуб'єктності виражаються через їх повноваження.

Література

1. Бугаєць О.Є. Вихідні засади аналізу категорії «правовідносини»//Вісник Запорізького інституту внутрішніх справ-2000-№1

2. Букач В. Зміст конституційних політичних прав і свобод громадян //Право України - 2001 - № 9

3. Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С., Папірна А.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту. - Дніпропетровськ: Юридична академія МВС України, 2005.

4. Гусарев С.Д Аналіз змісту та структурна характеристика правовідносин// Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ-2005-№2

5. Загальна Теорія Держави і права /Под. ред. Цвік М.В –Харьків 2002.

6. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник за ред. В.В.Копєйчикова – К.:Юрінком, 2002.

7. Нечаева А.М. О правоспособности и дееспособности физических лиц. //Государство и право - 2001 - №2

8. Сердюк І.А. Щодо ознак правовідносин за участю працівників міліції //Вісник ЛІВС МВС України – 2000 - №2.

9. Скакун О.Ф. Теорія держави та права. – Харків: Консум, 2001.

10. Юриста О.В. Динаміка правоохоронних відносин //Право України - 2001 - №2

11. Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Основні поняття та категорії права: Навч.посіб. для студ.ВНЗ – К., 2001


1 Див. Коментар до Конституції України, К., 1996, с.4.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ