регистрация / вход

Авторське право у сфері функціонування всесвітньої інформаційної мережі Інтернет

Дипломна робота на тему: Авторське право у сфері функціонування всесвітньої інформаційної мережі Інтернет ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ІНТЕРНЕТ ТА ВИКЛИКАНІ НИМ ПРОБЛЕМИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА

Дипломна робота

на тему:

Авторське право у сфері функціонування всесвітньої інформаційної мережі Інтернет


ЗМІСТ

ВСТУП

3

РОЗДІЛ 1. ІНТЕРНЕТ ТА ВИКЛИКАНІ НИМ ПРОБЛЕМИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА

9

1.1. Інтернет: історія створення, будова та можливості.

9

1.2. Правові проблеми, породжені появою Інтернету.

15

1.3. Охороноздатність розміщених в Інтернеті матеріалів.

20

1.4. Види творів, розміщених в Інтернеті, та особливості їх охорони авторським правом.

30

1.5. Особливості розміщених в Інтернеті творів як предмета авторського права та проблеми їх правової охорони.

45

РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ ТА ОБСЯГ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В ІНТЕРНЕТІ

54

2.1. Майнові права.

54

2.2. Немайнові права.

71

2.3. Охорона технічних засобів захисту та інформації про управління правами.

74

2.4. Обмеження авторських прав: вільне використання творів.

78

РОЗДІЛ 3. ЗАХИСТ АВТОРСЬКИХ ПРАВ НА ТВОРИ, РОЗМІЩЕНІ В ІНТЕРНЕТІ

85

3.1. Захист на етапі до порушення.

86

3.2. Захист на етапі після порушення.

95

3.3. Проблеми, пов’язані з винесенням та виконанням судового чи арбітражного рішення проти іноземного порушника авторських прав на розміщені в Інтернеті твори.

97

ВИСНОВКИ

108

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

115

ВСТУП

Сьогодні Інтернет став повсякденним засобом передачі інформації будь-якого характеру, який є доступним кожному, хто має персональний комп’ютер, та, завдяки засобам супутникового зв’язку, з кожної точки на планеті.

Кількість інформації, накопиченої людством, сягнули сьогодні таких величин, що для її збору, обробки та зберігання вже недостатньо потужності найсучасніших електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). Цю проблему було вирішено завдяки складанню інформаційних ресурсів окремих ЕОМ шляхом створення на їх основі локальних комп’ютерних мереж та об’єднанню останніх у “мережу мереж” – Інтернет. Кількість складових цієї всесвітньої інформаційної мережі постійно зростає. На 2007 рік вона об’єднує понад 25 тис. мереж та 100 млн. користувачів по всьому світу.

Інформація передається Інтернетом у вигляді об’єктів, що потенційно охороняються авторським правом: літературних, музичних та аудіовізуальних творів, фотографій, ілюстрацій, карт, планів, малюнків тощо. Обробка і передача даних мережею та саме її функціонування відбувається завдяки іншому об’єкту авторсько-правової охорони – комп’ютерним програмам, а зберігання і пошук інформації часто здійснюється за допомогою електронних баз даних, які також можуть охоронятися авторським правом.

Фіксація перелічених об’єктів авторсько-правової охорони в електронній формі та транскордонний характер Інтернету спрощує можливість порушення прав авторів та їхніх правонаступників. Збільшення ж обсягу авторських прав або введення складної процедури їх здійснення, натомість, призведе до обмеження прав користувачів Інтернету. Тому завданням сучасного авторського права є досягнення справедливого та життєздатного балансу інтересів володільців авторських прав та користувачів творів, розміщених в Інтернеті.

Актуальність теми

Систематизація та реформування авторського права у сфері охорони матеріалів, що передаються Інтернетом, є нагальною потребою і для України, особливо в умовах теперішніх ринкових перетворень в країні, коли інформація стає все вагомішим фактором виробництва та все ціннішим об’єктом цивільного обігу.

В той же час, надзвичайна важливість заходів, спрямованих на забезпечення ефективного захисту авторських прав на розміщені в Інтернеті твори визнано Указом Президента України “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, який в якості основних завдань державної політики в сфері інформатизації визначає, серед іншого, “вдосконалення правового регулювання діяльності суб’єктів інформаційних відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної інформаційної продукції, захисту прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів всіх форм власності, за навмисне поширення комп’ютерних вірусів”.Вищенаведеними технологічними та правовими реаліями сьогодення і зумовлено актуальність теми даного дослідження. Авторсько-правові аспекти функціонування всесвітньої інформаційної мережі Інтернет потребують негайного та всебічного вивчення з тим, щоби величезний потенціал Інтернету в усіх сферах суспільного життя реалізувався в повній мірі повсюди в світі та зокрема в Україні. Мета і задачі дослідження

Мета дослідження полягає у системному аналізі сучасного стану охорони літературних та художніх творів в Інтернеті та розробка рекомендацій щодо вдосконалення чинного авторсько-правового законодавства України у сфері охорони розміщених в Інтернеті твори, спрямованих на поліпшення захисту прав авторів та їхніх правонаступників на такі твори.

З огляду на мету дослідження, його основними задачами є:

1. Встановити юридичну природу охорони авторських прав на розміщені в Інтернеті твори та особливості цієї охорони.

2. Визначити, які з матеріалів, доступних через Інтернет, підлягають охороні за авторським правом.

3. Розглянути та комплексно проаналізувати міжнародні правові акти у сфері охорони творів, розміщених в Інтернеті.

Об’єктом дослідження є правові проблеми, що постали з появою сучасних інформаційних технологій та мережі Інтернет.

Предметом дослідження є норми авторського права, якими охороняються права авторів та їхніх правонаступників на літературні і художні твори, розміщені в інформаційній мережі Інтернет.

Методи дослідження випливають з вимог комплексного та об’єктивного аналізу явищ суспільного життя та міждисциплінарного підходу до поставлених завдань. Дослідження проведено на основі формально-логічного, системно-функціонального, історико-правового, порівняльно-правового та інших загальних та спеціальних наукових методів.

Із застосуванням формально-логічного методу опрацьовано положення правових актів та судові рішення у сфері авторського права України, Російської Федерації, США та держав Західної Європи, норми, що містяться у міжнародних правових актах, прийнятих з питань охорони авторських прав, а також у таких нормативно-правових актах Європейського Союзу, присвячених охороні авторських прав його державами-членами, як Директива Ради 91/250/ЕЕС з питань захисту комп’ютерних програм, Директива Ради 96/9/ЕС про охорону баз даних та Зелена книга стосовно авторського права і суміжних прав в інформаційному просторі.

За допомогою історико-правового та діалектичного методів досліджено кількісний та якісний розвиток мережі Інтернет, її правовий статус, поява її нових можливостей і пов’язані з ними зміни підходів до її правового режиму та регулювання нормами міжнародного приватного права суспільних відносин, що виникають з приводу використання цієї інформаційної мережі.

Системно-функціональний метод надав можливість дослідити шляхи розповсюдження творів в мережі Інтернет та визначити механізм взаємин суб’єктів авторських прав на твори, які розміщено в мережі, з її користувачами.

Особливого значення надано порівняльно-правовому методу, на основі якого проведено співставлення положень законодавства країн Бернського Союзу, а також міжнародно-правових документів у сфері охорони авторських прав, зокрема: Закону України “Про авторське право і суміжні права”, Акту про авторське право США, Закону Російської Федерації “Про авторське право і суміжні права”, Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів та Всесвітньої конвенції про авторське право.

Наукова новизна одержаних результатів

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертант вперше в Україні здійснив науковий аналіз правових засад охорони авторських прав на розміщені в Інтернеті літературні та художні твори, зокрема:

1. Доведено, що всі види творів, зафіксованих в цифровій формі та розміщених в Інтернеті, відповідають критеріям охорони, встановленим законодавством держав-членів Бернського Союзу, і, таким чином, підлягають охороні авторським правом будь-якої з цих держав нарівні з творами, зафіксованими в більш традиційних формах, незалежно від виконання авторами чи їхніми правонаступниками будь-яких формальностей (реєстрації, депонування тощо) та факту опублікування твору.

2. Встановлено, що в силу технологічних особливостей мережі Інтернет, виявити неправомірне використання творів науки, літератури і мистецтва в цій мережі немає можливості, що є істотним недоліком функціонування Інтернету.

3. Вперше сформульовано правило, за яким добросовісний користувач, виявивши в мережі Інтернет твір, який його цікавить, повинен встановити автора цього твору чи його правонаступника і укласти з ним відповідний договір про умови використання цього твору.

4. Аргументовано, що автор чи інша особа, яка має авторські права, розміщуючи свій твір в мережі Інтернет, цим самим надає право використовувати цей твір всім бажаючим.

5. Доведено, що судовий захист авторських прав на твори науки, літератури і мистецтва, розміщені в Інтернеті, в разі їх порушення численними користувачами мережі практично здійснити неможливо через надзвичайну складність (неможливість) встановити особу кожного конкретного порушника. Зазначена проблема ускладнюється й тим, що порушники можуть бути громадянами багатьох країн, що зумовлює необхідність позивача порушувати позови в різних країнах і за різними юрисдикціями.

Практичне значення одержаних результатів

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше виявлені основні проблеми охорони авторських прав на літературні та художні твори, розміщені в мережі Інтернет, та запропоновані шляхи їх вирішення як на національному, так і на міжнародному рівні. Одержані теоретичні та практичні висновки повністю готові для використання органами законодавчої та виконавчої влади України для цілей формування державної політики у сферах зв’язку, інформатизації та охорони авторських прав, а також розробки нормативно-правових актів та укладання міжнародних угод в цих галузях.

Отриманий теоретичний доробок може служити підґрунтям для подальших теоретичних та прикладних досліджень з проблем взаємного впливу інформаційних технологій та авторського права. Результати дослідження можуть також бути використані авторами, програмістами, державними службовцями, суддями, викладачами, підприємцями та співробітниками організацій, що здійснюють управління майновими правами авторів на колективній основі.

РОЗДІЛ 1

ІНТЕРНЕТ ТА ВИКЛИКАНІ НИМ ПРОБЛЕМИ

АВТОРСЬКОГО ПРАВА

1.1. Інтернет: історія створення, будова та можливості

Інтернет, всесвітнє об’єднання інформаційних мереж та прообраз “інформаційної супер-магістралі”, курс на створення якої взято урядами світу, було започатковано Міністерством оборони США наприкінці 60-х з метою забезпечення передач команд вогню від командного центру до пускових ракетних установок у випадку виходу з ладу всіх інших засобів зв’язку. Для цього було створено Агентство з проекту прогресивних досліджень (ARPA). Його завдання було згодом розширено до створення системи, яка б надавала можливість доступу до всіх наявних на той час обчислювальних ресурсів Сполучених Штатів багатьом користувачам одночасно. Результатом діяльності Агентства стало створення мережі, яка отримала назву ARPAnet.

Існування цієї мережі, що об’єднала головні обчислювальні центри країни, та використання технології передачі інформації, поділеної на автономні пакети, дозволило розпочати роботи по створенню гнучкої структури, до якої могли б входити комп’ютери будь-якого типу. Використання їх “спільної мови” – протоколів TCP/IP, які швидко сприйняли військові у своїй окремій мережі MILnet та університети, було підтримано Національною науковою фундацією (NSF) при створенні п’ятьох великих обчислювальних центрів, обладнаних супер-комп’ютерами, з метою забезпечення доступу всієї наукової громадськості країни до інформації, що містилась в цих комп’ютерах. Згодом всі найбільші університетські обчислювальні центри були підключені до мережі, створеної NSF, яка стала “скелетом” для всіх цих менших мереж. Починаючи з цього часу, став можливим доступ до будь-якої точки мережі за допомогою будь-якого підключеного до неї комп’ютера.

З метою підтримання діяльності мережі NSF та розширення її можливостей, 1987 року права по управлінню нею були надані таким приватним інвесторам, як Merit Network Inc., IBM та NCI. 1992 року NSF відкликала свої інвестиції у “мережу мереж”, відкривши таким чином шлях іншим джерелам її фінансування.

Сьогодні Інтернет перетворився на повсякденний засіб передачі інформації будь-якого характеру, який є доступним кожному, хто має персональний комп’ютер, та, завдяки засобам супутникового зв’язку, з кожної точки на планеті.

Які ж послуги пропонує Інтернет своїм користувачам? Таких послуг, або сервісів, вісім:

1) E-mail (електронна пошта). Електронна пошта дозволяє користувачам, які мають електронні адреси, спілкуватися таким же чином, як і за допомогою звичайної пошти, з тією різницею, що послання досягає адресата у лічені хвилини після відправлення.

На практиці це виглядає так: повідомлення потрапляє на поштовий сервер – потужний комп’ютер – відправника (у випадку приватної особи або невеликої компанії, це звичайно буде сервер фірми, яка надає послуги з доступу до Інтернету, – провайдера), звідки воно по каналах зв’язку надсилається до поштового серверу отримувача, який, в свою чергу, зв’язується із своїм сервером, звертається до своєї поштової скриньки і отримує повідомлення. Неправильно адресоване послання, як правило, автоматично повертається до серверу відправника, який пізніше знаходить його у своїй поштовій скриньці.

Кожної секунди у всьому світі через Інтернет надсилається біля 4 тис. повідомлень електронної пошти. [1]

2) The World Wide Web (WWW або Web). WWW є одним з найзручніших для користувачів засобом пошуку та розповсюдження інформації в Інтернеті, створений 1991 року. Він робить можливим зручне звернення до інформаційних ресурсів Інтернету завдяки використанню гіпертекстових ланок, які містяться у матеріалах, розміщених на Web-сайтах.

Web-сайт являє собою своєрідний “майданчик”, “вузол” у гігантській “павутині” WWW, здатний містити тексти, графічні зображення та звуки. Сайти створюються за допомогою комп’ютерної мови HTML, сумісної з усіма існуючими програмними платформами.

Процес доступу до Web-сайту було описано одним американським судом наступним чином: “Будь-який користувач Інтернету може отримати доступ до будь-якого сайту, яких існує, ймовірно, сотні тисяч, шляхом вводу в комп’ютер адреси в Інтернеті, яку вони шукають. Користувачі Інтернету також можуть здійснювати пошук в Інтернеті з тим, щоб знайти Web-сайти, що стосуються зазначених сфер інтересів. Через телефонні лінії користувач підключається до Web-сайту, і цей користувач може отримувати будь-яку інформацію, яку було розміщено на Web-сайті... Користувач може також взаємодіяти з цим Web-сайтом та посилати на нього повідомлення. По підключенню до Web-сайту інформація передається електронним чином до комп’ютера користувача та швидко з’являється на екрані... Ця передана інформація може легко бути завантажена на диск або послана на принтер”.

Сайти пов’язані між собою численними гіпертекстовими ланками. Така ланка, яку звичайно позначують підкресленим, взятим в рамку або виділеним іншим кольором словом, відсилає користувача до іншого інформаційного матеріалу, який знаходиться на цьому ж або іншому сайті.

Таким чином, WWW являє собою надзвичайно корисний для його користувачів інструмент, який дозволяє їм “ковзати” по Інтернету, “перестрибуючи” з одного серверу на інший і проглядаючи різноманітні тексти та зображення.

Сьогодні в Інтернеті існує кілька сотень тисяч Web-сайтів, і їх кількість нестримно зростає.

3) Telnet (дистанційний доступ). Telnet, не будучи зручним для звичайних користувачів інструментом, дозволяє здійснювати повний або частковий контроль над віддаленим комп’ютером за допомогою іншого комп’ютера. Незважаючи на те, що цей сервіс був досить популярним на початку існування Інтернету, зараз він використовується переважно інформаційними службами, які роблять доступними для користувачів Інтернету інформаційні системи, працюючі на основі інших пошукових систем (наприклад, Бібліотека Конгресу США, туристичні агентства, банки, тощо).

4) F.T.P. (протокол передачі файлів). F.T.P. – це редукована версія Telnet, яка застосовується при передачі файлів на велику відстань. Підключившись до серверу F.T.P., який звичайно містить частину, доступну кожному, та частину, доступ до якої обмежено вимогою введення паролю, користувач може отримати з нього будь-які файли або розмістити на ньому свої файли, які інші користувачі, в свою чергу, можуть отримати, підключившись до того ж серверу. Ці операції є дуже простими, тому послуги F.T.P. досить популярні серед користувачів Інтернету.

5) Gopher. Будучи чимось середнім між F.T.P та WWW, Gopher являє собою першу спробу об’єднати різноманітні мережеві ресурси. Разом з Telnet та F.T.P., двома іншими сервісами Інтернету, що дозволяють створення “електронних бібліотек”, доступних широкому загалу, Gopher поступово уступає місце WWW, який об’єднує та розширює функції кожної з цих послуг.

6) Списки розсилки. Список розсилки – це список користувачів Інтернету, які бажають обмінюватися інформацією та ідеями з певного предмету. Іншими словами, такий лист є об’єднанням людей, що існує для збору та розповсюдження інформації, яка надходить з їх персональних комп’ютерів. Список розсилки може створити кожний користувач. Для того, щоб потрапити до списку, користувачі мають надіслати електронною поштою його менеджеру стандартне повідомлення про своє бажання стати “передплатником” списку.

Принцип, за яким діє список розсилки, дуже простий. Кожне послання, що надходить на адресу списку, автоматично пересилається електронною поштою всім користувачам, включеним до нього. Ніщо, звичайно, не заважає кожному з користувачів ініціювати індивідуальне листування з будь-яким іншим користувачем, електронну адресу якого він побачив у списку.

7) Дискусійні групи (групи новин). Метою дискусійних груп також є обмін інформацією та ідеями з певного предмету, і такі групи може створити кожен з користувачів Інтернету. Але, на відміну від списків розсилки, вони не використовують електронну пошту для розповсюдження інформації. Дискусійну групу може бути порівняно з дошками оголошень, на яких люди читають оголошення інших та розміщують свої власні.

Центрального серверу дискусійної групи не існує. Його роль грають тисячі серверів, кожен з яких містить копію “дошки оголошень” та вносить до неї зміни відповідно до одержаних нових повідомлень користувачів. Ці сервери синхронізують свою роботу кілька разів на добу згідно з діаграмами надходження інформації, які складаються їх адміністраторами.

Яке б програмне забезпечення не застосовували дискусійні групи, їхня діяльність базується на простих принципах. Серед всіх існуючих груп користувач Інтернету обирає ті групи, що його цікавлять, і стає їх “передплатником”. Це дозволяє спеціальним програмам вести список всіх підключень користувача до серверу групи. Під час кожного такого підключення користувач, таким чином, може звертатися лише до нових повідомлень інших користувачів. Він може також сам висловитися з предмету обговорення, розмістивши своє повідомлення на сервері або надіславши його електронною поштою іншому учаснику дискусії.

8) Internet Relay Chat (IRC). На відміну від дискусійних груп, спілкування між користувачами IRC відбувається в режимі реального часу за допомогою комп’ютерів, підключених одночасно до одного серверу, і, таким чином, може використовуватися лише тими користувачами, чиї сеанси зв’язку із сервером повністю або частково співпадають.

Існування перелічених вище послуг Інтернету та регулярна поява нових сприяє зростанню його впливу на кожний без винятку аспект буденного життя людини – освіту, працю, охорону здоров’я, відпочинок. Комерційне використання Інтернету, яке було забороненим на початку його існування, в останні роки стабільно розвивається. Все більше і більше підприємств користується Інтернетом в цілях реклами, маркетингу, надання послуг, укладання контрактів, здійснення та отримання платежів, внутрішнього та зовнішнього зв’язку, ринкових досліджень, розробки моделей власного розвитку, обміну професійною інформацією, управління персоналом та найму працівників.

Біля 10 млн. компаній та підприємців в одних лише США заявляють про свою зацікавленість у комерційному використанні Інтернету. Всього ж, за деякими прогнозами, до 2010 року кількість користувачів Інтернету сягне 1 млрд. [2]

1.2. Правові проблеми, породжені появою Інтернету

Розвиваючись надзвичайно швидкими темпами, Інтернет змінює звичні нам соціально-економічні парадигми. І сучасне право не є виключенням.

На жаль, право сьогодення, базуючись на реаліях світу, яким він був до того, як “цифрова революція” стала реальністю, в більшості випадків виявляється нездатним адекватно реагувати на зміни у суспільних відносинах, викликані появою інформаційних технологій.

Мине багато років, доки право “наздожене” сучасну технологію, якщо це взагалі коли-небудь трапиться. Але ті, хто має справу з інформаційними технологіями сьогодні, не можуть чекати. Їм потрібно вже тепер знати юридичні умови та наслідки своєї діяльності в Інтернеті. Для них є проблемою передбачити, як питання, що виникають та ще виникатимуть у процесі функціонування Інтернету, будуть вирішені при застосуванні сучасного права.

Всі ці питання можуть бути поділені на наступні групи:

1) Право на інформацію в електронному вигляді. До цієї групи можна віднести такі питання: Хто є власником інформації, яка передається в електронному вигляді? Які права він має при використанні та для контролю за використанням цієї інформації? Які права мають користувачі інформації, яка їм не належить?

2) Інформаційна безпека. До цієї категорії належать наступні питання: Як абонентам електронного зв’язку забезпечити автентичність та цілісність своїх послань? Як сторони мають “підписувати” документи в електронному вигляді? Як забезпечити конфіденційність таких документів?

3) Електронні угоди. Це питання, що стосуються так званої електронної комерції: Як сторони можуть укласти юридично дійсні угоди в електронному вигляді? Які норми регулюють укладання та виконання таких угод? Хто має юрисдикцію щодо спорів, які виникають з приводу цих угод?

4) Зміст інформації. До цієї групи питань відносять такі: Як право регулює зміст інформації, що передасться електронним шляхом? Як закони щодо свободи слова, реклами та обмежень на експорт застосовуються до змісту цієї інформації?

5) Поведінка користувачів Інтернету. Ці питання переважно пов’язані з так званими комп’ютерними злочинами (несанкціонований доступ, порушення норм суспільної моралі, тощо) та оподаткуванням комерційної діяльності в Інтернеті.

Вищенаведеними питаннями перелік правових проблем, що виникають внаслідок функціонування інформаційних технологій, далеко не обмежується, і з часом їх стає все більше.

Головна проблема при їх вирішенні полягає в тому, що право в сучасному його вигляді має справу з матеріальними об’єктами. Ми звикли до того, що щось матеріальне продається та купується, а інформація розповсюджується за допомогою паперу, магнітної плівки або лазерних дисків.

Комерційна діяльність також здійснюється за допомогою матеріального об’єкту, яким є папір. Контракти, замовлення, рахунки, чеки, підтвердження – все це традиційно втілюється в папері, матеріалі, який знають і якому довіряють. В багатьох мовах світу само слово “папір” є синонімом слова “документ”.

В одних випадках папір відповідає юридичним вимогам (як, наприклад, вимозі того, щоб контракт було укладено “в письмовій формі”). В інших випадках він відповідає діловій практиці, що склалась (зручність, наприклад, завжди мати документи в письмовій формі для подальшого звернення до них у разі потреби). В решті випадків, люди просто відчувають себе більш комфортно, коли мають аркуш паперу перед очима.

Але в електронному світі паперу не існує. Тому для того, щоб можливості інформаційних технологій проявили себе в повній мірі, звичні нам поняття та моделі поведінки повинні змінюватися.

Більше того, коли інформація існує тільки в цифровій формі, виникають нові проблеми. Звичайною справою, наприклад, є копіювання документів. Але можливість внесення змін до документів, які існують виключно в електронному вигляді, таким чином, що факт внесення змін часто встановити неможливо, надає широкі можливості для шахрайства та інших зловживань.

Сучасне право має також територіальний характер. Тобто, воно обмежене у застосуванні тільки щодо осіб та відносин між ними в рамках території держави або її певної складової частини. Але Інтернет не знає кордонів. Повідомлення, надіслане електронною поштою, наприклад, з одного комп’ютера, що знаходиться в Києві, до іншого, теж в Києві, може пройти через сервери, розташовані в кількох країнах.

Таким чином, коли зникають папір та інші матеріальні носії інформації, а державні кордони більше не є перешкодою, неодмінно змінюються традиційні правові поняття та концепції, що вироблялися віками. І це вже відбувається. Але цей процес дуже повільний і часто вимагає зміни поглядів на нього тих, від кого залежить його хід.

На жаль, як законодавці, так і ті, хто покликаний тлумачити закони, не завжди розуміють природу та значення нових досягнень науки. Так, в 1915 році, коли кіно було ще новим явищем, Верховний Суд США прийняв рішення, згідно з яким кінофільми визнавалися “спектаклями, які не повинні вважатися ... частиною преси країни або органами суспільної думки” [3] . Це рішення залишалося незмінним до 1952 року. А вже 1969 року Федеральний Суд США визнав, на цей раз – кабельне телебачення, недостатньо “заторкнутим суспільним інтересом”.[4]

Однак право може досить вдало пристосовуватися до появи нових технологій. Чудовим прикладом є авторське право. Як зазначив Верховний Суд США в одному із своїх рішень, ”З самого свого початку авторське право розвивалося як реакція на значні зміни в технології”.[5] І дійсно, ця галузь права зазнала багато змін, викликаних появою таких технологій, як фотографія, звукозапис, радіо, супутникове телебачення, надаючи сьогодні адекватний захист мистецьким творам в усіх цих сферах.

Звичайно, зараз багато дискутується питання про те, чи може існуюче право успішно пристосуватися до проблем, що викликають нові види комунікацій та електронна комерція. Але, незважаючи на те, чи відповідає сучасне право таким явищам як, наприклад, електронне видавництво, це право реально впливає на поведінку тих, хто сьогодні займається цим видом діяльності. Доки право розвивається у напрямку регулювання викликаних “цифровою революцією” суспільних відносин краще, ніж воно робить це сьогодні, права та обов’язки тих, хто має справу з інформаційними технологіями, регулюються тим правом, яке існує на даний час.

Право завжди не встигає за технологією. Тому його завданням є адаптація до нових реалій, перегляд старих положень, що розроблялися та були ефективними в абсолютно інших умовах, і забезпечення чіткого керівництва для тих, хто має справу з новими технологічними досягненнями. У випадку інформаційних технологій, без чіткості та єдності в розумінні їх юридичної природи всіма тими, хто має до них відношення, рівень їх використання в усіх галузях людської діяльності не сягне потенційно можливого.

Все вищесказане стосується не тільки таких високорозвинених країн, як Сполучені Штати, де знаходиться “ядро” Інтернету та спеціалісти яких є всесвітніми “законодавцями мод” в області комп’ютерної техніки, але і країн з нижчим рівнем інформатизації, в тому числі України, яка, маючи все необхідне для того, щоб зробити вагомий внесок у розвиток “безпаперового” світу інформаційних технологій[6] , лише починає створювати спеціальне законодавство в цій сфері.

Авторське право є одним з найважливіших видів охорони інтелектуальної власності в Інтернеті в силу, як мінімум, двох причин.

По-перше, більшість матеріалів, що передаються Інтернетом (тексти, зображення, звукові сигнали) є творами в юридичному сенсі і, таким чином, складають предмет авторського права.

По-друге, оскільки сама природа електронних телекомунікацій вимагає багатократного копіювання даних в процесі передачі їх каналами зв’язку та ознайомлення з ними, природно, постають питання стосовно дотримання при такому копіюванні авторських прав.

Будь-яка поведінка користувачів в Інтернеті зачіпає права авторів та їх правонаступників. Інакше кажучи, неможливо нічого зробити в Інтернеті, що б потенційно не порушувало чиїсь авторські права. Перегляд Web-сторінок, збереження їх вмісту в пам’яті комп’ютера, переадресація повідомлення електронної пошти – всі ці дії включають відтворення об’єктів авторсько-правової охорони.

Але до того, як обговорювати проблеми охорони авторських прав в Інтернеті, необхідно, перш за все, визначити, які саме матеріали, доступні через Інтернет, охороняються авторським правом і які вимоги пред’являються авторським правом до них як до об’єктів охорони.

1.3. Охороноздатність розміщених в Інтернеті матеріалів

Авторське право всіх країн світу (тих, в яких воно існує) охороняє твори у галузі літератури, науки та мистецтва. Як правило, національні закони і міжнародні конвенції з авторського права містять примірний перелік об’єктів правової охорони та зазначають, що цей перелік не є вичерпним. Зазвичай в цих переліках згадуються літературні, музичні та аудіовізуальні твори, фотографії, картини, малюнки, ілюстрації, карти, плани, ескізи тощо [7] .

Натомість, такі об’єкти як повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори фольклору, а також державні документи, символи та знаки звичайно не охороняються [8] .

Всі вищезгадані літературні та художні твори можна зустріти в Інтернеті у великій кількості, і всі вони можуть претендувати на захист авторським правом. Але тільки претендувати. Бо однієї лише приналежності до тієї чи іншої категорії творів, зазначеної в законі, недостатньо.

1.3.1. К р и т е р і ї а в т о р с ь к о - п р а в о в о ї о х о р о н и .

Для того, щоби отримати захист за законами про авторське право, вищезгадані твори повинні відповідати певним критеріям. По-перше, вони мають бути оригінальними в юридичному сенсі, а по-друге, вони мають бути вираженими у тій чи іншій об’єктивній формі.

1.3.1.1. О р и г і н а л ь н і с т ь .

Перший критерій розуміється в різних країнах світу приблизно однаково. Суди країн англо-саксонської системи права трактують критерій оригінальності широко: твір просто має бути результатом незалежної праці і таланту автора, тобто не бути скопійованим з іншого твору, авторські права на який належать іншій особі, та, за висловом судді Верховного суду США О’Коннора, “мати по крайній мірі деякий мінімальний рівень творчості” [9] .

Суди ж континентальних країн Західної Європи, крім цього, досліджують, чи втілена в творі особистість автора, чи несе твір печать його індивідуальності. Проте, в наші дні застосування цієї вимоги стає дедалі гнучкішим у зв’язку з появою нового типу творів, процес створення яких включає значні автоматизовані елементи.

В Україні критерій оригінальності в законодавстві прямо не закріплено. В якості ознаки твору оригінальність згадується в Законі України “Про авторське право і суміжні права” в редакції від 11 липня 2001 року (надалі – Закон) лише стосовно назви твору як самостійного твору [10] . Закон також наводить приклад творів, які “не відповідають критеріям оригінальності”, проте якими саме є ці критерії, не зазначає.[11]

1.3.1.2. Ф і к с а ц і я .

Підходи до другого критерію в країнах, що належать до різних правових систем, неоднакові. Так, у США захисту авторським правом підлягають твори, “зафіксовані в будь-якій матеріальній формі вираження, відомій зараз або тій, що буде винайдено пізніше, за допомогою якої вони можуть бути сприйняті, відтворені або іншим чином повідомлені, або безпосередньо, або за допомогою машини чи пристрою” [12] . При цьому, твір вважається “зафіксованим”, якщо його матеріальне втілення є “достатньо постійним або стабільним для того, щоби бути сприйнятим, відтвореним або іншим чином повідомленим протягом періоду більшої тривалості, ніж проміжна”[13] . Термін же “проміжна тривалість” є відносним і “має тлумачитися та застосовуватися в контексті. … Авторське право не стільки піклується про тимчасову “тривалість” копії, скільки про те, що ця копія робить, і що вона здатна робити, поки вона існує” [14] .

Результатом такого підходу є те, що за американським законодавством, усні, драматичні та хореографічні твори, не зняті на плівку або будь-який інший носій інформації у “справжньому” світі, а твори, що передаються в режимі “реального часу” без їх одночасного запису (наприклад, трансляції спортивних подій) – у “віртуальному” світі Інтернету, не вважаються зафіксованими і, відповідно, не підлягають авторсько-правовій охороні [15] . Ті ж з доступних через Інтернет оригінальних творів, які зафіксовані в цифровому виді на магнітних носіях, лазерних дисках чи в пам’яті комп’ютерів (навіть в оперативній і “лише на мілісекунду”, за визначенням одного суду), відповідають законодавчій вимозі фіксації, а тому охороняються авторським правом США. [16]

1.3.2. О п у б л і к у в а н н я .

Для того, щоб охоронятися авторським правом, твір, який було розміщено в Інтернеті, не обов’язково має бути до того опублікованим (випущеним в світ), тобто розповсюдженим шляхом випуску в обіг його примірників за згодою автора або іншої особи, якій належать авторські права, у кількості, здатній задовольнити розумні потреби публіки шляхом продажу, здачі в найом, прокату або шляхом іншої передачі права власності чи права володіння примірником твору [17] . Само ж по собі розміщення твору в Інтернеті в одних країнах визнається опублікуванням, а в інших – таким не визнається.

Так, український Закон під опублікуванням розуміє також і надання доступу до твору “через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором” [18] . Поняттям “електронні системи інформації”, звичайно, охоплюється і мережа Інтернет.

Американський же Акт, навпаки, хоч визнає публікацією навіть пропозицію розповсюджувати примірники твору, зроблену “групі осіб для цілей подальшого розповсюдження, публічного виконання або публічного показу” [19] (в тому числі і для того, щоби “передати або іншим чином сповістити” [20] твір, чим і є розміщення його в Інтернеті), але зазначає, що “публічне виконання або публічний показ твору самі по собі не складають публікації” [21] . Такий стан речей в авторському праві США пояснюється позицією американських законодавців, згідно з якою та форма розповсюдження творів, при якій матеріальний об’єкт, в якому втілено твір, “не міняє рук”, не є публікацією [22] . Таким чином, не опублікований в “жорсткій” формі твір, до якого через Інтернет мають доступ мільйони людей в США та в інших країнах, за американським правом не вважається опублікованим.

Однак, авторсько-правове законодавство і України, і США сягає, нехай і різними шляхами, одного й того ж результату: як опубліковані, так і неопубліковані твори, доступні через Інтернет, охороняються законом за умови відповідності встановленим ним критеріям охорони.

В Україні правова охорона надається володільцям авторських та суміжних прав “незалежно від їх громадянства і постійного місця проживання (для юридичних осіб – їх місцезнаходження), твори чи об’єкти суміжних прав яких вперше оприлюднені на території України або не оприлюднені, але які знаходяться в об’єктивній формі на території України” [23] , а володільцям авторських та суміжних прав “незалежно від їх громадянства, твори чи об’єкти суміжних прав яких вперше оприлюднені на території іншої держави або не оприлюднені, але знаходяться в об’єктивній формі на території іншої держави”, правова охорона надається лише відповідно до міжнародних договорів, стороною яких є Україна [24] . Одним же із шляхів оприлюднення (розкриття публіці) твору Закон називає опублікування [25] .

Таким чином, твір, який було вперше опубліковано у країні, яка не має з Україною двосторонньої угоди про охорону авторських прав та не є учасницею багатосторонніх конвенцій з цього питання, в Україні охоронятися не буде. Але якщо це не твір, розміщений в Інтернеті! Навіть якщо твір було розміщено в Інтернеті у такій країні, і навіть якщо в цій країні така дія не вважається опублікуванням, він все одно в ту ж мить став доступним в Україні через “електронні системи інформації”, а значить опублікованим, а також одним з тих творів, що “знаходяться в об’єктивній формі на території України” і, відповідно, охороняються згідно її законодавства.

В США ж – хоч розміщення твору в Інтернеті і не складає там публікації – розміщені в Інтернеті твори охороняються поряд з опублікованими, оскільки всі твори, віднесені американським законом до предмету авторського права, “будучи неопублікованими, підлягають охороні ... незважаючи на громадянство чи постійне місце проживання автора”. [26]

1.3.3. Ф о р м а л ь н о с т і .

У країнах Бернського Союзу, до якого входять держави-учасниці Бернської конвенції, охорона розміщених в Інтернеті – як і всіх інших – творів, що відповідають критеріям оригінальності та фіксації, наступає автоматично з моменту їх створення. Це означає, що для виникнення і здійснення авторських прав на такі твори “не вимагається реєстрація твору чи будь-яке інше його оформлення, а також виконання будь-яких інших формальностей”. [27]

Законодавство більшості країн, однак, заохочує виконання авторами або іншими володільцями авторських прав таких формальностей, як нанесення на кожний примірник твору знаку охорони авторського права, державна реєстрація та депонування.

1.3.4.1. З н а к о х о р о н и а в т о р с ь к о г о п р а в а .

Будучи найкращим способом сповіщення публіки про факт існування авторських прав на твір, знак охорони авторського права інформує споживачів про те, кому належать ці права і може бути досить потужним стримуючим проти їх порушення фактором. До того ж, вартість його нанесення на електронний примірник твору, розміщеного в Інтернеті, на відміну від вартості його нанесення на кожну “жорстку” копію, є, практично, нульовою.

Знак охорони авторського права, як правило, складається з латинської літери С у колі – ©, імені особи, якій належать авторські права на твір, та року його першої публікації.[28] Американський Акт, крім цього, дозволяє використання замість символу © слова “Copyright” – “авторське право” – або його абревіатури “Copr.” [29] , вимагає розміщення знаку охорони “таким чином і в такому місці”, щоб його було легко помітити[30] , а також передбачає, що якщо знак охорони було належним чином розміщено на примірниках опублікованого твору, до яких відповідач у справі про відшкодування збитків, завданих ним у результаті порушення авторських прав, мав доступ, то його аргументи, основані на незнанні про існування авторських прав на твір, не будуть прийняті до уваги.

Оскільки за американським законом знак охорони авторського права має силу доказу і його належне розміщення надає право на відшкодування збитків, суди США приділяють значну увагу методу і місцю нанесення знаку, особливо на електронних примірниках творів. Такі примірники не можливо роздивитися, покрутивши в руках, вони не мають обкладинки, на яку можна було б нанести знак охорони. Тому виробники подібних примірників творів вдаються до інших методів нанесення знаку охорони, і американські суди достойно оцінили їхні зусилля. Так, розміщення знаку охорони на заставці , що виникає на екрані комп’ютера перед виконанням програми або на початку відеогри, було визнано достатнім для сповіщення користувачів про існування і приналежність авторських прав на ці види творів, а значить таким, що відповідає вимогам закону.

Для сповіщення про свої права виконавці та виробники фонограм можуть використовувати знак охорони суміжних прав, який складається з латинської літери Р у колі – (р), імені чи найменування особи, якій належать суміжні права на фонограму, та року її першої публікації [31] . На знак охорони суміжних прав розповсюджуються всі ті ж правила, що стосуються знаку охорони авторського права.

1.3.4.2. Д е р ж а в н а р е є с т р а ц і я .

Хоча реєстрація авторських прав у державних органах не є передумовою їх правового захисту, закони багатьох країн, що належать до різних правових сімей, її заохочують. Реєстрація, як правило, сприяє сповіщенню публіки про існування та приналежність авторських прав, полегшує встановлення їх істинного володільця при виникненні спірних ситуацій та надає йому процесуальні переваги при захисті своїх прав в суді.

Зазвичай реєстрація прав на твір дозволяється особам, яким належать авторські права або будь-яке виключне право на твір, у будь-який час протягом терміну охорони авторських прав і здійснюється спеціальним органом, про що видається відповідний документ [32] .

В Україні реєстрацію прав на твори доручено Державному департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, який “складає і періодично видає каталоги всіх державних реєстрацій”.[33] До свідоцтва про реєстрацію, що видається цим органом, можуть вноситися відомості щодо “авторства (авторського права) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту і дати опублікування твору чи договорів, які стосуються права автора на твір”. [34] При виникненні спору щодо приналежності авторських прав “державна реєстрація визнається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше”. [35]

В США авторське право надає особам, що здійснили державну реєстрацію своїх прав на твори, наступні переваги при дотриманні ними певних вимог:

1. Попередня реєстрація прав на твір в Офісі з авторського права США є умовою подання позову про їх порушення до суду. [36]

2. Якщо права на твір було зареєстровано протягом п’яти років після публікації, реєстрація свідчить prima facie про дійсність авторських прав та фактів, викладених у сертифікаті про реєстрацію (ім’я особи, якій належать авторські права, дата першої публікації твору і т. ін.),[37] що робить тягар доведення володільця авторських прав набагато легшим і підвищує вірогідність отримання ним попередньої судової заборони дій відповідача, які є предметом спору.

3. У випадку, коли авторські права було зареєстровано до їх порушення (або протягом трьох місяців після публікації твору, якщо порушення сталося після публікації), володілець авторських прав має право на отримання компенсації, встановленої законом, та відшкодування вартості послуг адвоката. В противному випадку, можуть бути відшкодовані лише збитки, завдані порушенням авторських прав. [38]

1.3.4.3. Д е п о н у в а н н я .

Хоча депонування примірників творів також не є передумовою їх правової охорони, законодавство багатьох країн, незалежно від їх приналежності до тієї чи іншої правої сім’ї, вимагає її здійснення. В одних країнах депонування розглядається лише як частина процесу реєстрації прав на твір, а в інших, крім цього, служить методом комплектування державних бібліотечно-архівних фондів.

Так, в Україні депонування примірників творів здійснюється Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України лише “в обсягах, необхідних для ідентифікації творів”, права на які ним реєструються, і лише на термін охорони авторських прав. [39] Особливість творів, закріплених в цифровій формі, враховано тим, що при реєстрації прав на такі з них, як комп’ютерні програми та бази даних, до агентства, окрім примірників цих творів, подаються також настанови щодо їх використання та інші матеріали, необхідні для їх ідентифікації.[40] Єдиним наслідком неподання до Державного департаменту передбачених законодавством документів і матеріалів є повернення заявки на реєстрацію без розгляду.

1.4. Види творів, розміщених в Інтернеті, та особливості їх охорони авторським правом

Розглянемо тепер, які конкретно види творів зустрічаються в Інтернеті, якими саме творами ці види представлені, та в чому полягають особливості авторсько-правової охорони кожного з них.

1) Літературні твори.

Літературні твори всіх видів є типовими об’єктами охорони авторського права будь-якої країни. До цієї категорії творів зазвичай відносять книги, брошури, статті та інші письмові твори. [41]

Даючи визначення терміну “літературні твори”, американський Акт зазначає, що це твори, “виражені у словах, цифрах або інших словесних або цифрових символах чи знаках, незважаючи на природу матеріальних об’єктів, як то книги, періодичні видання, рукописи, фонограми, плівка, касети, диски, перфокарти, в яких вони втілені”. [42]

Український же Закон, хоча і не містить визначення літературних творів, конкретизує, що це можуть бути твори “белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру”. [43]

На даний час, більшість матеріалів, доступних через Інтернет, є саме літературними творами. Повідомлення електронної пошти, рекламна та довідкова література, каталоги, словники, тексти, розміщені на сайтах WWW, FTP та gopher, послання, що розповсюджуються через списки розсилки та дискусійні групи, – все це літературні твори в розумінні авторського права.

Представляється доречним детальніше зупинитися на дуже своєрідному об’єкті інтелектуальної власності, якому Інтернет завдячує самим своїм існуванням, та який прирівнюється авторським правом саме до літературних творів.[44] Мова іде про комп’ютерні програми. Це вони управляють як самими комп’ютерами, так і потоками інформації між ними, об’єднуючи їх в інформаційні мережі. Саме комп’ютерні програми уможливлюють пошук і ознайомлення з матеріалами, розміщеними в Інтернеті, та “перекладають” всі інші твори, що передаються Інтернетом, з мови комп’ютерів на мову, зрозумілу людині, і навпаки. До того ж, вони самі передаються Інтернетом у великій кількості і як самостійні твори, і як частини складених творів. Ось ця легкість миттєвого розповсюдження комп’ютерних програм у глобальних масштабах і складає основну загрозу, яку несе авторам програм та їх правонаступникам Інтернет, і у порівнянні з якою загроза їх правам з боку лазерних дисків просто мерхне.

Американський Акт визначає термін “комп’ютерна програма” як “набір тверджень чи інструкцій для використання безпосередньо або опосередковано у комп’ютері з метою отримання певної мети”.

Український же Закон містить більш докладне визначення, згідно з яким поняття “комп’ютерна програма” означає “набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп’ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату” та “охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об’єктивному кодах”.

Саме це вираження і є об’єктом охорони авторського права. Ідеї ж, покладені в основу комп’ютерної програми, навіть виражені в ній та описані нею, авторським правом не охороняються. Їх захист є прерогативою іншої галузі права інтелектуальної власності – патентного права.

Концепція захисту комп’ютерних програм патентним правом має багато як прихильників, так і противників. Існує ряд дуже істотних практичних ускладнень, що виникають при патентуванні комп’ютерних програм:

1. Процедура патентування є дуже тривалою, на її проходження потрібно від 2 до 5 років, у той час як термін життя самого програмного забезпечення може бути коротше. Відомо, що комп'ютерні програми дуже швидко застарівають.

2. Відсутній фонд програмного забезпечення і, таким чином, можливість виявлення аналогів, прототипів, із якими можна було б порівняти нове рішення, проводячи патентну експертизу.

3. Оскільки для об’єктів цього типу дуже важко виявити випадки порушення прав, то повна публікація опису об’єкта, прийнята у патентних документах, з одного боку, недоцільна, а з іншого – може виявитися занадто ємною для патентного документа, що більш підходить для наукової публікації, ніж для патентного опису.

Аргументація прихильників захисту комп’ютерних програм патентним правом зводиться до наступного:

1. Тривалий термін процедури патентування не є принциповою перешкодою. По-перше, вважається, що патентний захист одержують лише нові, оригінальні програмні продукти, виконані на рівні винаходів. А такі розробки живуть набагато довше терміну експертизи. По-друге, не складає особливої складності розробка методів проведення швидкої “чорнової” експертизи, таких як виявлення аналогів і прототипів запропонованого програмного продукту, істотних відмінностей його від прототипів та інших програм, рівня новизни і т.п., оскільки програмне забезпечення за самою своєю суттю ідеально пристосоване для опрацювання на комп’ютері.

2. Велика кількість виданих патентів на об’єкти програмного забезпечення у таких країнах, як США, Великобританія, ФРН та Японія, існуюча практика проведення їх експертизи, ціла серія рішень патентних судів спростовують твердження про те, що об’єкти цього типу взагалі неможливо порівняти, виявити, розпізнати чи скласти для них патентну формулу.

3. Проблема відсутності фонду патентних програм для пошуку аналогів і проведення експертизи навряд чи може стати серйозною перешкодою при бажанні визнання патентоспроможності комп’ютерних програм. Адже аналогічні проблеми виникали за всіх часів існування патентної системи при введенні нових об’єктів охорони і завжди були переборені.

Отже, оскільки комп’ютерній програмі властиві якості об’єкта охорони як авторського, так і патентного права, то програмне забезпечення можливо захищати за нормами обох галузей. Спроби ж охороняти комп’ютерні програми, використовуючи методи лише однієї галузі, базуючись на властивостях, характерних для об’єктів її охорони, залишає програми незахищеними з точки зору інших властивостей, характерних для об’єктів охорони іншої галузі.[45]

Не применшуючи переваг патентної охорони, слід визнати, що захист комп’ютерних програм авторсько-правовими нормами як найбільш простий та економічний, безсумнівно, складає великий теоретичний та практичний інтерес.

2) Фотографії та інші нерухливі зображення.

Після літературних творів, фотографії та інші нерухливі зображення на екрані комп’ютера (карти, схеми, діаграми тощо) несуть найбільше серед творів, які передаються Інтернетом, інформаційне навантаження.

При цьому, означені зображення можуть створюватися на екрані комп’ютера спеціальними програмами, призначеними для полегшення користування людиною самим комп’ютером (операційні системи) та сервісами Інтернету (програми, призначені для “пересування” Інтернетом, – браузери та інші прикладні програми) або бути розміщеними в Інтернеті і мати незалежний від комп’ютерів користувачів характер.

В першому випадку зображення на екрані є частиною комп’ютерної програми, її інтерфейсом і охороняється разом із всією програмою, а в другому – зображення є цифровою фотографією і охороняється як звичайна фотографія [46] або являє собою результат переведення в цифрову форму (сканування) звичайної фотографії, іншого двомірного (картини, малюнку) або тримірного (скульптури, будівлі) твору і, при відповідності критерію оригінальності, охороняється як похідний від них твір. (Про похідні твори йдеться нижче.)

3) Музичні твори та фонограми.

Музичні твори, як з текстом, так і без, традиційно охороняються авторським правом [47] . Від поняття “музичний твір” слід відрізняти поняття “фонограма”. Остання також є результатом творчої праці, але вторинним, результатом фіксації у матеріальній формі виконання першого. Права на музичний твір належать його автору, на виконання – виконавцю, а на фонограму – її виробнику.

Український Закон, наслідуючи положення Конвенції про захист інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р., яка під фонограмою розуміє “виключно звуковий запис звуків”[48] , визначає фонограму як “звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору”.[49]

Американський Акт уточнює, що це можуть бути “серії музикальних, голосових або інших звуків, але не включаючи звуки, які супроводжують кінофільм чи інший аудіовізуальний твір”.[50]

Отже, фонограма може бути звуковим записом не лише музичних, а і інших – усних, драматичних, музично-драматичних, хореографічних – творів, а також практично всіх звуків, які можливо записати.

Все більше музичних творів та фонограм з’являється в Інтернеті. І якщо трансляції музичних творів у живому виконанні ще обмежуються поодинокими випадками, то розповсюдження цих творів за допомогою Інтернету у вигляді фонограм, записаних у таких цифрових форматах, як MIDI та MP3, є вже пересічним явищем. Популярність розповсюдження фонограм через Інтернет пояснюється відсутністю потреби при такій формі розповсюдження в їх традиційних примірниках – носіях звукозапису (платівках, касетах, компакт-дисках тощо), які значно ускладнюють процес доставки фонограм слухачам та збільшують вартість користування ними.

4) Аудіовізуальні твори.

З появою кінематографу авторське право включило до кола об’єктів своєї охорони кінофільми, до яких по мірі розвитку техніки приєднались інші аудіовізуальні твори.

Під “аудіовізуальним твором” звичайно розуміють твір, який складається із серії пов’язаних між собою зображень із звуковим супроводом чи без нього, призначених для відображення виключно за допомогою певних технічних засобів.[51] До аудіовізуальних творів відносять кінематографічні твори, а також твори, “виражені способом, аналогічним кінематографії”. [52]

В якості прикладу творів, що відносяться до даної категорії, український Закон згадує “кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайд-фільми тощо, які можуть бути ігровими, анімаційними (мультиплікаційними), неігровими чи іншими”.[53]

Американський же Акт зазначає, що аудіовізуальні твори за своєю природою мають бути призначені для показу за допомогою “машин чи пристроїв таких як проектор ... або електронного обладнання, ... незважаючи на природу матеріальних об’єктів, як то плівки чи касети, в яких вони втілені”.[54] Виходячи з цього положення, авторське право США відносить до аудіовізуальних творів кіно- та відеофільми, телепередачі [55] , а також відеоігри. [56]

Аудіовізуальні твори, особливо закріплені в цифровій або іншій електронній формі, впевнено прокладають собі шлях до Інтернету. Такі їх види, як відео-конференції, рекламні ролики, відео-кліпи та мультфільми вже зустрічаються в Інтернеті у великій кількості. Безсумнівно, все більше аудіовізуальних творів і все більшої тривалості будуть з’являтися в Інтернеті із збільшенням пропускної здатності каналів зв’язку.

5) Похідні твори.

Твори, що є результатом творчої переробки творів всіх вищезгаданих категорій, охороняються авторським правом як похідні твори нарівні з творами, на основі яких їх було створено, без заподіяння шкоди правам авторів первісних творів. [57]

В українському Законі згадуються такі похідні твори: сценічні обробки літературних творів і “обробки фольклору, придатні для сценічного показу”,[58] ”анотація, адаптація, аранжування, обробка фольклору, інша переробка твору”, а також переклад іншою мовою.[59] Законом прямо виключено з числа похідних творів “аудіовізуальні твори, одержані шляхом дублювання, озвучення, субтитрування українською чи іншими мовами інших аудіовізуальних творів”.[60]

Американський Акт перелічує наступні похідні твори, тобто “твори, що ґрунтуються на одному чи більше раніше існуючих творах”: “переклад, музичне аранжування, сценічна обробка, літературна обробка, кіно-версія, звуковий запис, репродукція, коротке викладення, скорочений варіант або будь-яка інша форма, в яку твір може бути перероблений, перетворений чи адаптований”. [61]

Звичайно, в Інтернеті зустрічається багато перекладів, репродукцій картин, нових версій комп’ютерних програм та інших похідних творів. Але багато творів, розміщених в Інтернеті, є похідними в силу того, що первісні твори просто не можуть бути там розміщеними.

Справа в тому, що більшість творів з огляду на саму їхню природу та форму вираження не здатні бути розміщеними в Інтернеті безпосередньо, оскільки Інтернет визнає лише одну форму фіксації – цифрову. Сказане стосується усних, драматичних, хореографічних творів, пантомім, творів образотворчого мистецтва (картин, малюнків, гравюр, скульптур тощо) та архітектури, наукових творів (ілюстрацій, карт, планів, ескізів тощо) та творів ужиткового мистецтва.

Натомість, літературні (включаючи комп’ютерні програми), музичні, аудіовізуальні та фотографічні твори, будучи вже закріпленими в цифровій формі або легко, суто технічними засобами піддаючись переведенню у неї, розміщуються в Інтернеті як такі.

Ті ж твори, які закріплені у традиційних дво- чи тримірних формах, стають доступними користувачам Інтернету лише завдяки зображенням, отриманим в результаті їх фотографування, кіно- чи відео-зйомки або сканування. Ці зображення і є похідними творами.

Більше того, якщо отримані фото-, кіно- або відео-матеріали закріплені не у цифровій формі, то результати переведення цих матеріалів в цифрову форму теж можуть бути похідними творами за умови їх відповідності критерію оригінальності. Оригінальність похідних творів, отриманих в результаті переведення інших творів в цифрову форму, полягає, наприклад, у творчій обробці зображення, виправленні дефектів оригіналу або зміні кольорів (розфарбуванні), що має місце при реставрації старих фотографій та кінофільмів.

6) Збірники та інші складені твори.

Збірники творів всіх перелічених вище категорій, в тому числі і похідних творів, за умови відповідності критерію оригінальності, підлягають охороні авторським правом “як такі, без заподіяння шкоди правам авторів кожного з творів, які складають частину таких збірників”.[62] Оригінальність збірників полягає в тому, що вони є результатом творчої праці по добору, координації чи упорядкуванню матеріалів, що входять до їх складу. [63]

Український Закон до даної категорії творів відносить “збірники творів, збірники обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних даних, інші складені твори”. [64]

Американський Акт збірник іменує “компіляцією”, розуміючи під нею “твір, утворений збиранням та поєднанням раніше існуючих матеріалів або даних” та включає до цього поняття термін “колективний твір”.[65] Останній же розуміється як “твір, такий як періодичне видання, антологія або енциклопедія, в якому певна кількість внесків, що складають окремі і незалежні твори самі по собі, поєднані у єдине ціле”. [66]

Як видно з процитованих положень авторсько-правових законів, збірники охороняються авторським правом незалежно від того, чи є об’єктом його охорони матеріали, які вони включають. Таким матеріалами, поряд з охоронюваними творами, можуть бути і об’єкти, що не охороняються, в тому числі і звичайні дані.

Як було зазначено вище, звичайні дані, як то імена та адреси, номери запчастин, курси валют та котировки цінних паперів тощо, є фактами і як такі не підлягають охороні авторським правом. Це стосується всіх фактів – наукових, історичних, біографічних та новин дня. Як і неохоронювані об’єкти, вони належать до суспільного надбання та можуть вільно використовуватися будь-ким. [67]

Однак, збірники об’єктів, що відносяться до суспільного надбання, можуть охоронятися авторським правом. Такими збірниками в Інтернеті найчастіше є бази даних. Ці твори значно полегшують процеси зберігання, передачі та пошуку інформації, закріпленої в електронному вигляді.

Український Закон під базою (компіляцією) даних розуміє “сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі – електронній, підбір і розташування складових частин якої та її упорядкування є результатом творчої праці, і складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп’ютера) чи інших засобів”.[68] Спираючись на це визначення, цілком можливо припустити, що до баз даних Закон відносить, окрім електронних, також і ті системи, управління і пошук якими здійснюється за допомогою механічних пристроїв.

Більш конкретним тому виявляється визначення, яке містить авторсько-правове законодавство Російської Федерації і згідно з яким база даних – “це об’єктивна форма представлення і організації сукупності даних (наприклад: статей, розрахунків), систематизованих таким чином, щоби ці дані могли бути знайдені і оброблені за допомогою ЕОМ”. [69] Таким чином, за російським авторським правом база даних – це виключно електронна база даних.

Американський Акт не містить визначення бази даних, але, безсумнівно, включає як традиційні, так і електронні збірники “матеріалів або даних” до терміну “компіляція”, що видно з його визначення, наведеного вище.

Звичайно, обсяг авторсько-правової охорони баз даних, які складаються з неохоронюваних творів або звичайних даних, є меншим, ніж обсяг охорони, що надається базам даних, які складаються з охоронюваних матеріалів. У випадку баз даних, які складаються з елементів, віднесених законодавчо до суспільного надбання, авторським правом охороняється лише добір, координація та упорядкування матеріалів, що входять до складу таких баз даних. Однак, авторське право не запобігає вільному використанню самих цих матеріалів.

Більше того, багато баз даних не підлягають охороні авторським правом як такі, що не відповідають критерію оригінальності, незважаючи на значні зусилля та інвестиції, яких може потребувати їх укладання. Прикладом таких баз даних можуть слугувати телефонні довідники, алфавітний принцип побудови яких є далеким від оригінального. [70]

В той же час, в сучасному праві інтелектуальної власності набирає силу тенденція надання охорони sui generis базам даних, які не охороняються авторським правом.

Так, в 1996 році Європейським Союзом було прийнято Директиву, згідно якій підлягають правовій охороні бази даних, укладачами яких були зроблені значні інвестиції в отримання, верифікацію або презентацію їх складових. Директива підлягає імплементації у національне законодавство п’ятнадцяти держав-членів Європейського Союзу і на кінець 1999 року була імплементована Бельгією, Данією, Німеччиною, Іспанією, Австрією та Фінляндією. [71]

Аналогічний за змістом законопроект находиться зараз на розгляді в Конгресі США. Запропонований закон забороняє відтворення та комерційне використання повністю або значної (кількісно або якісно) частини “зібрання інформації”, яке було складено, упорядковано та яке підтримується іншою особою шляхом інвестування значних грошових або інших ресурсів, таким чином, що це завдає шкоди існуючому або потенціальному ринку збуту цієї іншої особи. Термін охорони, що пропонується, – 15 років. Передбачені методи захисту прав укладачів збірників включають відшкодування збитків та судову заборону. За умисні порушення встановлюються кримінальні санкції.

В Україні, вслід за країнами Європейського Союзу, останньою редакцією Закону на бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності, було поширено право sui generis , проте яким є зміст цього права, в Законі не зазначається.[72] Жодного нормативно-правового акта, який би конкретизував це положення Закону, на сьогодні не прийнято.

До складених творів належать також Web-сайти та мультимедійні твори. Обидва ці види творів широко представлені в “мережі мереж”, а Web-сайти, взагалі, є явищем, притаманним лише Інтернету, і більшість його ресурсів містяться саме на них.

За своєю фізичною та юридичною природою Web-сайти близькі до баз даних. Тексти, розміщені на Web-сайті, зазвичай містять посилання на інші інформаційні ресурси, розміщені на тому самому або іншому сайті. Таким чином, Web-сайти є механізмами доступу до систематизованої інформації та, будучи оригінальними, підлягають охороні авторським правом як бази даних.

Мультимедійні твори – це твори, які є результатом поєднання двох або більше категорій творів в одній формі. [73] Найбільш сприятливою для такого поєднання формою з усіх існуючих на сьогодні є, звичайно, цифрова.

Якщо охороноспроможність мультимедійних творів за авторським правом не викликає сумнівів, то визначення обсягу їх охорони надзвичайно ускладнено. Проблема викликана тим, що мультимедійні твори є плодом процесу конвергенції різних об’єктів охорони авторського права, який став можливим завдяки сучасними інформаційним технологіям.

Традиційно авторське право виділяє кілька груп охоронюваних об’єктів, кожна з яких складається з кількох видів творів, причому одній групі може надаватися охорона, відмінна за обсягом від тієї, що надається іншій групі. І такий поділ, безперечно, мав сенс, дозволяючи врахувати всі особливості та якісні відмінності всіх категорій охоронюваних творів.

Однак, поява цифрових технологій уможливила трансформацію будь-яких об’єктів авторсько-правової охорони у цифрову форму та об’єднання їх в рамках одного твору. Що, наприклад, являє собою інтерактивна навчальна програма з історії літератури та мистецтва з аудіо- та відео-супроводом? Комп’ютерну програму? Твір літератури? Аудіовізуальний твір? На жаль, сучасне авторське право не дає однозначної відповіді на ці питання.

1.5. Особливості розміщених в Інтернеті творів як предмета авторського права та проблеми їх правової охорони.

Особливості розміщених в Інтернеті творів як предмета авторського права викликані специфічною формою їх фіксації. Цифрова форма фіксації цих творів уможливлює їхні унікальні, раніше неуявні фізичні якості та спричинює значні проблеми їх правової охорони.

Нижче наведені технічні фактори, яким підвладні твори, розміщені в Інтернеті, та викликані цими факторами юридичні проблеми.

1) Відсутність втрати якості при відтворенні. На відміну від примірників творів, виготовлених з використанням аналогових засобів копіювання (як то фотокопіювальні апарати, відео- та аудіомагнітофони, факсимільні апарати тощо), цифрові примірники є ідеальними копіями без будь-якої втрати якості. Перша цифрова копія абсолютно не відрізняється від тисячної копії, зробленої з того ж самого оригіналу. Оскільки кожна копія є ідеальною, не існує якісних обмежень, які б заважали піратам робити стільки копій, скільки вони забажають, і в одержувачів цих копій не виникає потреби звертатись до легального джерела для того, щоб зробити копію, яка б за якістю не поступалась оригіналу.

2) Незначність витрат на відтворення та розповсюдження. На відміну від практики розповсюдження звичайних примірників книг, журналів, музичних касет чи компакт-дисків, відеокасет або програмного забезпечення, вартість копії твору, розміщеного в Інтернеті, є незначною, так само як і витрати, пов’язані з доставкою цієї копії до кінцевого споживача через той же Інтернет. Враховуючи те, що вартість підтримки сайту в Інтернеті не залежить від об’єму отриманої з нього інформації (такими є реалії сучасного ринку телекомунікацій), порушення авторського права не супроводжується для піратів скільки-небудь значними витратами.

3) Здатність діяти анонімно. Використовуючи існуючі сьогодні технології, “пірати” здатні діяти в Інтернеті анонімно, не залишаючи слідів своєї діяльності. Анонімність є однією з небезпек Інтернету, оскільки, принаймні теоретично, вона дозволяє піратам безкарно завдавати шкоду, тим самим заперечуючи загальний принцип юриспруденції, згідно з яким особи, які завдали шкоду, мають її компенсувати. В результаті, можна передбачити більшу кількість порушень в ситуації, коли вони залишаються безкарними, ніж тоді, коли за них доводиться відповідати.

Проте, анонімна діяльність не є специфічною проблемою авторського права, вона стосується усіх злочинів та деліктів, що скоюються в Інтернеті. Таким чином, доцільніше б було звернутися до проблеми шкоди, що завдається анонімністю взагалі, а не займатися розробкою заходів, які захищатиме лише володільців авторських прав. Більше того, існує природне обмеження сфер та обсягів анонімних дій, особливо коли ці дії мають комерційний характер. На певному етапі діяльність може стати достатньо значною щоб залишити, принаймні, непрямі докази (як у “реальному”, так і у “віртуальному” світі ), які б дозволили ідентифікувати порушника.[74]

3) Неосвічені користувачі. Багато, якщо не більшість, користувачів не розуміють існуючої системи захисту авторських прав.[75] Проблема неосвічених користувачів стосується як “реального” так і “віртуального” просторів, але Інтернет дозволяє таким користувачам досить легко розповсюджувати твори, які захищаються авторським правом. У багатьох випадках, подібне розповсюдження може, навіть ненавмисно, завдати шкоду, як, наприклад, у разі пересилання творів, які захищаються авторським правом і були законним чином отримані користувачем від володільця авторських прав, третім особам. Таким чином, ми можемо отримати низку відносно незначних порушень, які в сумі здібні призвести до значних втрат володільців авторських прав.

Поряд з технічними та юридичними аспектами, що мають значний вплив на стан справ з охороною творів, розміщених в Інтернеті, варто зупинитися і на деяких основних проблемах, пов’язаних зі ставленням користувачів до інтелектуальної власності взагалі і до авторського права зокрема. Нижче розглядаються певні соціологічні та культурні аспекти Інтернет-громади та їх можливий вплив на бажання користувачів платити за використання творів, розміщених в Інтернеті, а значить, бажання використовувати об’єкти охорони авторського права згідно з його нормами.

Ставлення користувачів до авторського права варіюється від тези про те, що “інтелектуальна власність взагалі не повинна захищатись”, до імперативу “авторські права мають бути якнайкраще захищені”. Можна виділити п’ять основних сегментів вищезгаданого спектру думок: [76]

1) Інформація має бути вільною. Прихильники цієї тези вважають, що будь-яка інтелектуальна власність має належати суспільству в цілому і може вільно використовуватися всіма його членами. І хоча знайти завзятих прибічників цієї ідеї непросто, набагато легше знайти тих, хто вважає, що все, що вони знаходять в Інтернеті, може використовуватися безкоштовно.

2) “Право на посилання”. Прихильники цієї ідеї вірять, що твори можуть вільно використовуватися за умови зазначення їх джерела. Знову, мабуть, не просто знайти беззастережних прибічників цієї ідеї, але ще важче знайти людей – навіть серед авторів – які, хоча б час від часу, не звертались до неї.

Прикро, але вимога обов’язкового посилання міститься в законодавстві далеко не всіх країн і часто стосовно не всіх категорій творів (український Закон тут є приємним виключенням [77] ), хоча етичні норми, що склалися серед користувачів Інтернету, як правило, заохочують посилання. (Детальніше про “право на посилання” йдеться в Розділі 3.)

3) Обмежене використання творів. Прихильники цієї ідеї вважають, що творці об’єктів інтелектуальної власності повинні мати певні права, які б захищали їхні твори, але вони заперечують абсолютний характер таких прав. Прихильники ідеї обмеженого використання творів намагаються знайти баланс між необхідністю захисту прав творців та допустимістю порушення авторських прав, що диктується стилем їхнього життя або потребами бізнесу.

Така точка зору більш-менш точно відображає позицію сучасного авторського права більшості юрисдикцій, де, поруч з надійним захистом інтересів володільців авторських прав, за певних умов дозволяється вільне використання творів.

4) Немайнові права. Під немайновими правами автора звичайно розуміють його право “вимагати визнання свого авторства на твір та протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні вказаного твору або будь-якому іншому посяганню на твір, здатному зашкодити честі чи репутації автора”. [78]

Взагалі, немайнові права є породженням ідеї про те, що твори автора є продовженням його самого, а тому автор має право контролювати те, як суспільство сприймає автора через його твори. У стосунках автора та будь-якого потенційного користувача (включаючи цесіонаріїв та ліцензіатів) доктрина немайнових прав надає безперечної переваги першому, а в багатьох юрисдикціях, наприклад, в Україні,[79] автор не може передати (відступити) свої немайнові права. (Детальніше про немайнові права йдеться в Розділі 2.)

5) Міцні права авторів. Прихильники цієї ідеї вважають, що автор повинен мати суттєві повноваження для контролю за використанням його твору. Вони пішли б навіть далі немайнових прав, надавши автору також і право контролю за всіма випадками використання його твору.

З міркувань формування державної політики в галузі охорони авторських прав було б доцільно замислитись над тим, яким чином наше сучасне авторське право може впливати на поведінку людей, які дотримуються вищезгаданих точок зору. Важливо зауважити, що ті, хто підтримує ідею про те, що “інформація має бути вільною”, здатні досить легко порушувати норми авторського права, незважаючи на суворість санкцій за їх порушення, при чому, зміцнення норм авторського права з метою впливу на прихильників вільного використання інформації не буде мати особливого сенсу. [80] Враховуючи те, що Інтернет-культура збільшила лави противників міцних прав інтелектуальної власності, нове законодавство з авторського права, спрямоване на посилення прав авторів, навряд чи досягне бажаних результатів.

Історично склалось так, що основними популяризаторами Інтернету виступили науковці та технологи, багато з яких можна віднести до прихильників ідеї “інформація має бути вільною” (або до прихильників “права на посилання”).[81] З часом, нові хвилі неофітів Інтернету розбавляли цю культуру, і новачки привносили інше ставлення до інтелектуальної власності.

Візьмемо, наприклад, тих, кому немає ще тридцяти. Протягом майже всього свого життя ці люди мали легкий доступ – часто-густо, у власних домівках – до великої кількості знарядь, які вони могли використовувати для порушення авторських прав: аудіо- та відеомагнітофони (і відносно дешеві чисті касети до них), високоякісні і дешеві копіювальні машини, факсимільні апарати, і, можливо, найбільш потужний копіювальний засіб – персональний комп’ютер (з дешевими жорсткими та гнучким дисками). В результаті, генерація тих, кому до тридцяти, виросла, маючи можливість легко й дешево експропріювати інтелектуальну власність. Що стосується студентів, то скільки з них купило більшість (або навіть щось) з програмного забезпечення для свого комп’ютера, замість того, щоб просто “позичити” необхідні програми у знайомих або у сусіда по гуртожитку? А скільки з них, натомість, складали збірки улюблених пісень? Скільки з них переписували музику на свою касету з чиїхось платівок? Чи існують – або чи можна винайти – механізми, які б ефективно переконували таких людей у тому, що їхні дії заборонені існуючою системою?

Первісні користувачі Інтернету об’єднались з тими, кому ще не має тридцяти років, і разом утворили цікаву Інтернет-психологію. Інтернетівська громада все з більшим нігілізмом ставиться до намагань довести, що, наприклад, направлення повідомлень електронної пошти до списків розсилки[82] або створення сайту для шанувальників якогось кінофільму [83] може становити порушення авторського права.

Більше того, оскільки велика кількість власників авторських прав безоплатно розлучаються з цінною інтелектуальною власністю, в користувачів виникає звичка скрізь очікувати лише безкоштовних матеріалів. За таких обставин, користувачі не поспішають платити за інтелектуальну власність, оскільки вони знають, що десь має існувати безплатна альтернатива. Необхідність виконати навіть незначні формальності, як, наприклад, заповнити реєстраційну форму, відлякує багатьох користувачів. Звичка до безкоштовного користування все більше ускладнює намагання володільців авторських прав отримувати платню від користувачів.

Хоча ідея правової освіти Інтернет-громади виглядає цілком реальною, спроби змінити сам Інтернет заради приведення користування ним у відповідність до існуючих норм авторського права будуть вимагати значних зусиль. Більше того, будь-які намагання створити систему боротьби з “дрібними порушеннями” приречені, оскільки вони не є ефективними з точки зору співвідношення суспільних затрат та суспільної користі.[84] Насправді, такий підхід з часом може довести свою контр-продуктивність навіть для володільців авторських прав. [85]

Значно дієвішим видається застосування авторсько-правових методів у комплексі з використанням економічних чинників, а саме – реалізація в Інтернеті моделей перехресного субсидування, подібних до тієї, що існує на радіо та телебаченні, де з аудиторії програм платня не стягується, а відрахування організаціями мовлення за використання захищених авторським правом матеріалів здійснюється з коштів, які надходять від рекламодавців. (Детальніше про моделі перехресного субсидування йдеться у Розділі 3.)

Протягом останнього десятиріччя Інтернет дійсно став прообразом та основою “інформаційної супер-магістралі” майбутнього. Розвиваючись сьогодні темпами, що вражають уяву, ця “мережа мереж” перетворилась із засобу спілкування в освітянських та дослідницьких колах на арену напруженої конкурентної боротьби.

Інтернет нині став головним засобом розповсюдження різноманітної інформації в глобальних масштабах. Ця інформація передається Інтернетом переважно у вигляді творів, які підлягають охороні авторським правом будь-якої з країн Бернського Союзу нарівні з творами, закріпленими в більш традиційних формах, за умови відповідності встановленим законодавством країни критеріям охорони, незалежно від виконання яких-небудь формальностей та факту опублікування.

Проте, можна зробити висновок, що володільці авторських прав стикаються зі значними ризиками, обумовленими існуванням інформаційних технологій. Транскордонний характер Інтернету та цифрова форма фіксації розміщених в ньому творів значно ускладнюють здійснення авторами та їх правонаступниками своїх прав.

Незважаючи на це, ми маємо переконливі докази того, що об’єкти інтелектуальної власності продовжують створюватися, в тому числі виключно для їх розповсюдження через Інтернет. Дійсно, величезна, майже незчисленна кількість об’єктів інтелектуальної власності продовжує з’являтися та розповсюджуватися в Інтернеті, незважаючи на існування вищезгаданих проблем. [86]

Таким чином, всупереч твердженням тих, хто вважає, що загрози, які становлять інформаційні технології для захищених авторським правом творів не сприятимуть їх подальшому створенню та розповсюдженню, бракують реальних підстав.

В той же час, можна припустити, що поєднання Інтернет-культури із загальними наслідками технічної еволюції змінює суспільне ставлення до авторського права. Ми стали культурою, яка поєднує в собі розуміння необхідності захисту авторських прав з толеруванням дрібних, але численних його порушень. Інакше кажучи, ми хочемо поважати права інтелектуальної власності інших, але, водночас, ми не хочемо міняти нашого звичного життя, хоча воно й пов’язано з багатьма бодай дрібними, майже побутовими, але все-таки протизаконними діями. Спроби змінити подібне ставлення, викликане соціальними та культурними факторами, виключно методами авторського права (а ще гірше – спроби зміцнення санкцій) не матимуть бажаного ефекту.

РОЗДІЛ 2

ЗМІСТ ТА ОБСЯГ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В ІНТЕРНЕТІ

Згідно з національними законами про авторське право та у відповідності з міжнародними угодами в цій галузі, авторам (а у випадку майнових прав – і їхнім правонаступникам) надаються майнові та немайнові права, пов’язані із створенням та використанням творів літератури, науки та мистецтва.

2.1. Майнові права

Автору чи іншому володільцеві авторських прав належить виключне право на економічну експлуатацію твору в будь-який спосіб. [87] Виключність цього права означає, що, за винятком передбачених законодавством випадків, без дозволу особи, якій належать авторські права на твір, жодна особа не може його якимось чином використовувати.

Лише автор та його правонаступники мають право вчиняти самі або дозволяти іншим вчинення певних дій, пов’язаних з користуванням твором. Як правило, закони про авторське право серед таких дій згадують наступні:[88]

1. відтворення твору;

2. створення на основі твору похідних творів;

3. розповсюдження твору шляхом продажу або відчуження в інший спосіб, та здачі в найом чи у прокат;

4. публічне виконання і публічне сповіщення твору;

5. публічний показ твору;

6. імпорт примірників твору.

Нижче буде розглянуто, які проблеми у сфері реалізації права авторів та їхніх правонаступників на здійснення перелічених дій виникли з появою Інтернету та які шляхи їх вирішення пропонуються на національному та міжнародному рівнях.

2.1.1. П р а в о н а в і д т в о р е н н я .

Авторське право надає авторам та їхнім правонаступникам виключне право на відтворення. [89]

Відтворення (копіювання) – це виготовлення одного чи більше примірників (копій) твору в будь-якій матеріальній формі, в тому числі у звуко- і відеозаписі, а також записі у пам’яті комп’ютера. [90] Відповідно, примірники твору – це результати його відтворення у будь-якій матеріальній формі, або, як деталізує американський Акт, “матеріальні об’єкти, ... в яких твір зафіксовано будь-яким методом, відомим зараз або тим, що буде винайдено пізніше, з якого вони можуть бути сприйняті, відтворені або іншим чином повідомлені, або безпосередньо, або за допомогою машини чи пристрою”. [91]

Для цілей даного дослідження інтерес становить, звичайно, саме відтворення шляхом фіксації творів у формі, “зрозумілій” комп’ютеру. Український Закон описує цей процес як “запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп’ютер”.[92] Як було справедливо визначено Вищім господарським судом України, з аналізу такого розуміння відтворення “випливає, що розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їх відтворенням в розумінні ... Закону України про авторське право і суміжні права”.[93]

Уточнення в процитованому положенні Закону – “для тимчасового чи постійного зберігання” – є невипадковим та надзвичайно важливим в контексті Інтернету. І ось чому.

Інтернет функціонує таким чином, що будь-який його користувач, сам того не помічаючи, під час перегляду твору, розміщеного в мережі, створює, як мінімум, сім тимчасових копій цього твору: по одній копії в модемах передаючого та приймаючого комп’ютерів, в одному чи кількох проміжних комп’ютерах – маршрутизаторах, у браузері, а також в оперативній пам’яті, у відео-декомпресіонному чіпі та у відео-карті самого приймаючого комп’ютера. [94] І це не рахуючи постійної копії, яку користувач може зберегти на жорсткому диску свого комп’ютера!

Хоча закони про авторське право багатьох країн, таких як США та Росія, на відміну від законодавства України, прямо не згадують тимчасові електронні копії творів в якості об’єктів охорони, не менш численні суди різних країн все частіше приймають рішення про розповсюдження авторсько-правової охорони на копії творів, зафіксованих в оперативній пам’яті комп’ютера.

Позиція національних судів, згідно з якою тимчасова фіксація розміщеного в Інтернеті твору в оперативній пам’яті комп’ютера визнається актом відтворення, у поєднанні з повсякчасним та невід’ємним характером тимчасового копіювання в Інтернеті призводить до ситуації, коли кожен користувач Інтернету автоматично стає потенційним порушником авторських прав.

З огляду на реальну загрозу порушення балансу прав авторів і їхніх правонаступників та прав користувачів Інтернету на користь перших і, як наслідок цього, створення значних перешкод на шляху розвитку та всебічного використання Інтернету, проблема тимчасових копій потребує негайного розв’язання. В силу транскордонного характеру Інтернету, усунення даної проблеми уявляється можливим лише шляхом докладання спільних зусиль багатьох країн та компетентних міжнародних організацій.

Саме уніфікації підходів до вирішення проблем, що постали в сучасному авторському праві з появою Інтернету, присвячені дві прийняті 1996 року під егідою Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) міжнародні угоди – Договір ВОІВ про авторське право та Договір ВОІВ про виконання і фонограми (надалі – Договори ВОІВ).

На жаль, мова обох цих угод залишає відкритим питання про те, чи є тимчасові копії в Інтернеті примірниками творів в юридичному сенсі. Водночас, обидва договори значно зміцнюють право авторів та їхніх правонаступників на розповсюдження творів, зачеплене функціонуванням Інтернету в не меншому ступені, ніж право на відтворення, а також створюють нові права, які раніше володільцям авторських прав за національним законодавством жодної держави-учасниці не надавались.

Участь України в Договорах ВОІВ відповідає її національним інтересам та сприятиме інтеграції країни до світових та європейських економічних структур.[95] Саме тому заходи, спрямовані на приєднання України до згаданих угод, було проголошено невідкладним завданням її державної політики у сфері охорони інтелектуальної власності. [96] Вжиті заходи увінчались прийняттям Верховною Радою України відповідних законів про приєднання України до обох Договорів ВОІВ.

Договори ВОІВ були прийняті на скликаній за ініціативою ВОІВ Дипломатичній Конференції з певних питань авторських та суміжних прав, яка відбулась з 2 по 20 грудня 1996 року в Женеві. Більше ніж 700 делегатів з приблизно 160 країн взяли участь у конференції, метою якої було зміцнення норм міжнародного авторського права з метою вирішення проблем, пов’язаних з глобалізацією використання Інтернету.

2.1.2. П р а в о н а р о з п о в с ю д ж е н н я .

Національні закони про авторське право зазвичай надають авторам та їхнім правонаступникам виключне право на розповсюдження творів шляхом продажу або відчуження в інший спосіб, та здачі в найом чи у прокат. [97]

Бернська конвенція встановлює право на розповсюдження лише стосовно обмеженого кола кінематографічних творів.[98] Проте, це право було поширено на всі інші твори наступним положенням Договору ВОІВ про авторське право: “Автори літературних та художніх творів користуються виключним правом дозволяти надання доступу публіці до оригіналів та копій їхніх творів шляхом продажу або іншої передачі власності”. [99]

Як видно з цього положення, визначення права на розповсюдження залежить від визначення порушення права на відтворення, оскільки першим передбачається передача прав власності на примірник твору. З огляду на цю вимогу копії, для того, щоби право на розповсюдження було порушено, право на відтворення має бути порушеним. Виходячи з цієї залежності, в деяких країнах право на розповсюдження включається до права на відтворення та вважається, що Бернською конвенцією передбачено право на розповсюдження через право на відтворення, закріплене статтею 9.[100]

Окрім цього аргументу, деякими країнами на Дипломатичній Конференції було також висунуто аргумент, що право на розповсюдження не повинно застосовуватися в контексті Інтернету. Узгоджена Заява щодо статей 6 та 7 Договору ВОІВ про авторське право обмежує сферу дії права на розповсюдження зафіксованими копіями, “які можуть бути введено до обігу у вигляді матеріальних об’єктів”.

Наведене положення відображає позицію деяких країн, перш за все, європейських, згідно з якою передача інформації через Інтернет є послугою, а не товаром. Наприклад, правила Європейського Союзу стосовно вільного руху товарів та послуг розглядають трансакції, здійснені за допомогою Інтернету, як послуги. [101]

Така позиція Європейського Союзу пояснюється застосуванням його державами-членами “принципу вичерпання”, аналогу “доктрини першого продажу”, сприйнятої авторсько-правовим законодавством США[102] , України[103] та деяких інших країн.

“Вичерпання” є обмеженням права на розповсюдження. Право на розповсюдження вичерпується із введенням до обігу правомірно виготовлених примірників твору самим володільцем авторських прав на твір або кимсь іншим з його дозволу. Інакше кажучи, з моменту продажу або відчуження іншим чином володільцем авторських прав примірника твору, цей примірник може надалі розповсюджуватись без згоди володільця авторських прав на твір та без виплати йому винагороди. Проте, сказане не означає, що з першим продажем також вичерпуються права автора та його правонаступників на інші форми економічної експлуатації твору.[104]

У світі “жорстких” копій застосування “принципу вичерпання” не становить будь-якої проблеми, оскільки набувач примірника твору втрачає його після передачі іншій особі. Застосування ж даного принципу до розповсюдження творів через Інтернет виглядає проблемним і може мати негативний вплив на стан охорони авторських прав в Інтернеті. Варто лише володільцю авторських прав на твір розмістити його примірник в Інтернеті, як цей примірник може бути переданий користувачам Інтернету необмежену кількість разів. Це спричинює конфлікт між правом на відтворення та правом на розповсюдження, оскільки в результаті кожної передачі твору створюється його примірник, в той час як оригінал залишається у того, хто здійснює передачу.

Якщо застосовувати право на розповсюдження до творів, які передаються Інтернетом, то автори та інші володільці авторських прав мають змиритися з незліченними випадками розповсюдження несанкціонованих ними примірників (себто, результатів відтворення) творів в силу того, що їхнє право на розповсюдження було вичерпано з моменту розміщення легального примірника твору в Інтернеті. Саме для того, щоби запобігти такому результату, деякі країни розглядають передачу інформації через Інтернет в якості послуги.

Договір ВОІВ про авторське право пропонує державам-учасницям також і інший шлях уникнути негативних наслідків застосування “принципу вичерпання” до розповсюдження творів за допомогою Інтернету. Держава може заперечити таке застосування. В Договорі йдеться: “Ніщо в цьому Договорі не впливає на свободу Договірних Сторін визначати умови, ... згідно з якими вичерпання ... застосовується після першого продажу або іншої передачі власності оригіналу чи копії твору з дозволу автора”. [105]

Таким чином, держави-учасниці Договору мають вибір з двох шляхів запобігання застосуванню “принципу вичерпання” в контексті Інтернету: вони можуть або розглядати передачу інформації через Інтернет як послугу і тим самим не застосовувати право на розповсюдження до творів, розміщених в Інтернеті, як це планується закріпити в законодавстві країн Європейського Союзу,[106] або прямо виключити Інтернет із сфери дії “принципу вичерпання”, як це пропонується зробити в США. [107]

2.1.3. П р а в а н а п у б л і ч н е в и к о н а н н я т а н а п у б л і ч-

н и й п о к а з .

Авторським правом авторам та їхнім правонаступникам надається виключні права на публічне виконання [108] та на публічний показ [109] творів.

Українським Законом публічне виконання розуміється як “подання за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола сім'ї або близьких знайомих цієї сім'ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час”, а публічний показ – як “будь-яка демонстрація оригіналу або примірника твору, виконання, фонограми, відеограми, передачі організації мовлення за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, слайда, телевізійного кадру тощо (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) або за допомогою інших пристроїв чи процесів у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола однієї сім’ї чи близьких знайомих цієї сім’ї особи, яка здійснює показ, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час”.[110]

Американський Акт, на відміну від українського Закону, який не уточнює, яких категорій творів стосується кожне з двох прав, чітко зазначає, що право на публічне виконання поширюється на літературні, музичні, драматичні та хореографічні твори, пантоміму, кінофільми та інші аудіовізуальні твори,[111] а право на публічний показ – також і на твори образотворчого мистецтва, включаючи окремі кадри кінофільмів та інших аудіовізуальних творів.[112]

Право на публічне виконання за Актом не поширюється на звукові записи, окрім тих, публічне виконання яких здійснюється шляхом цифрової передачі,[113] хоча публічне виконання звукового запису може порушувати право на публічне виконання музичного твору, який зафіксовано у звуковому записі.

Акт спочатку дає визначення понять “виконання” та “показ”, аналогічні тим, що містяться в українському Законі, а нижче зазначає, що виконувати чи показувати твір “публічно” означає:

(1) виконувати чи показувати його у місці, відкритому для публіки, або у будь-якому місці, де збирається значна кількість людей, які не відносяться до звичайного кола сім’ї та її знайомих; або

(2) передавати або іншим чином сповіщати виконання чи показ твору у місце, визначене в пункті (1), або публіці, за допомогою будь-якого пристрою чи процесу, незалежно від того, чи представники публіки, здатні отримувати це виконання чи показ, отримують його у одному й тому ж місці, або в різних місцях, та в один і той же час, або в різний час. [114]

Як видно з наведеного визначення, і право на публічне виконання, і право на публічний показ за американським правом охоплює право на “передачу” творів, а значить, стосується діяльності по розміщенню творів в Інтернеті. Проте, у випадку публічного виконання має відбуватися передача виконання твору, а у випадку публічного показу – примірник самого твору. Так, наприклад, передача закодованих цифровим шляхом звуків музичного твору на комп’ютер користувача Інтернету може порушувати право на публічний показ (як і право на відтворення і право на розповсюдження), але не право на публічне виконання, оскільки на приймаючому комп’ютері не відбувається виконання твору.

З огляду на те, що український Закон недвозначно виключає “передачу в ефір чи по кабелях” як з поняття “публічне виконання”, так і з поняття “публічний показ”, надалі мова піде про право на публічний показ та право на публічне виконання в контексті Інтернету на прикладі авторського права США як однієї з країн, які визнають публічне виконання і публічний показ творів шляхом передачі їх засобами зв’язку.

2.1.3.1. П р а в о н а п у б л і ч н е в и к о н а н н я .

1) Ізохронні передачі проти асинхронних.

Одним з найбільш спірних питань стосовно обсягу права на публічне виконання твору в Інтернеті є питання, чи необхідно для охоплення цим правом того, що виконання здійснюється за допомогою передаючого сигналу, здатного миттєво відтворювати виконання (надалі – “ізохронна передача”), чи достатньо того, що передаючий сигнал посилається швидше або повільніше за втілене в ньому виконання (надалі – “асинхронна передача”). [115]

Визначення публічного виконання твору, яке міститься в Акті, було розроблено в той час, коли передачі були ізохронними, як, наприклад, радіо- і теле-трансляції. Якщо інтерпретувати це визначення як таке, що вимагає ізохронної передачі, – а на сьогодні всі види передач, які суди визначили як публічне виконання, є ізохронними передачами [116] – тоді чисельні випадки отримання творів з Інтернету (що є асинхронною передачею), навіть з наступним “домашнім” відтворенням, не охоплюються правом на публічне виконання. Проте, питання залишається відкритим, і організації, які управляють правами виконавців, обстоюють протилежну точку зору [117] . Дана проблема має особливе значення у зв’язку з, насамперед, музичними творами, оскільки дуже часто за видачу ліцензій та збір роялті за розповсюдження і публічне виконання музичних творів відповідають різні організації.

Навіть якщо публічне виконання вимагає лише ізохронної передачі, різниця між ізохронними та асинхронними передачами, в Інтернеті майже не відчутна. Оскільки Інтернет побудовано на технології пакетної передачі даних, всі передачі в Інтернеті певною мірою є асинхронними. Більше того, завдяки використанню буферів у пам’яті комп’ютера або зберіганню інформації на магнітних чи оптичних носіях як відправником, так і одержувачем, або обома, всіх чи частини переданих даних, навіть асинхронна передача спроможна створити для одержувача ефект безперервного та миттєвого виконання.

Існує думка, що визначальним фактором для вирішення питання, чи мало місце публічне виконання, має стати суб’єктивне сприйняття інформації одержувачем, а не застосована технологія передачі (ізохронна чи асинхронна), особливо тоді, коли сторона, яка здійснює передачу, контролює, коли і що бачить одержувач. Так, в Доповіді Сенату США, яка супроводжує прийнятий 1995 року Акт про право на публічне виконання у цифровій формі музичних записів, пропонується визнати, що передачі з метою негайного відтворення можуть становити публічне виконання: “Якщо систему передачі побудовано таким чином, щоб дозволити одержувачам передачі чути звукозапис по суті під час передачі, але звукозапис було передано шляхом високошвидкісної передачі даних та збережено у пам’яті комп’ютера з метою негайного відтворення (таке зберігання, з технічної точки зору, є виготовленням примірника фонограми), і одержувач передачі не міг залишити у себе примірник фонограми для програвання у майбутньому (або для будь-яких інших цілей), доставка примірника фонограми одержувачу буде притаманною для цієї передачі”

2) Значення терміну “публічно”.

Акт про авторське право закріплює виключне право на публічне виконання [118] та визначає, що публічне виконання твору включає і передачу його виконання аудиторії, яка може приймати цю передачу в різний час та (або) в різних місцях. [119]

Таким чином, лише той факт, що користувачі можуть отримувати через Інтернет виконання твору в різний час на власну вимогу, не применшує публічного характеру такого виконання. Наприклад, в одній справі суд вирішив, що право на публічне виконання було зачеплено існуванням системи відеомагнітофонів, підключених до телевізорів у номерах готелю, яка уможливлювала передачу обраних мешканцями готелю фільмів до того чи іншого номеру. [120]

Взагалі, визначення публічного виконання в авторському праві США є настільки широким, що всілякі он-лайнові передачі інформації “на вимогу” потенційно охоплюються правом на публічне виконання. Але залишається відкритим питання, як скоро має відбуватися відтворення цієї інформації, щоб вважатися виконанням згідно з існуючим американським законодавством.

З точки зору Договорів ВОІВ, подібні питання можуть вважатися суто академічними, оскільки існуюче право на публічне виконання може бути поглиненим потенційно ширшим правом на “публічне сповіщення” чи “надання доступу публіці”, яке міститься у Договорах ВОІВ та розглядається нижче. Однак, усі чотири законопроекти, покликані імплементувати положення Договорів ВОІВ до авторського права США, відстоюючи мінімалістський підхід, не закріплюють окремі права на публічне сповіщення або надання доступу публіці. Відповідно, зазначена невизначеність в американському законодавстві щодо права на публічне виконання чекатиме свого подальшого вирішення у судовій практиці.

2.1.3.2. П р а в о н а п у б л і ч н и й п о к а з .

Оскільки показом твору є демонстрація його примірника “в статиці” (у випадку аудіовізуального твору – демонстрація його окремих кадрів без дотримання їх послідовності[121] ), вищерозглянута проблема асинхронних передач в Інтернеті права на публічний показ не стосується.

Все ж сказане вище про питання визнання “публічності” виконання твору, яке передається через Інтернет, відноситься і до показу твору в Інтернеті.

2.1.4. П р а в о н а п у б л і ч н е с п о в і щ е н н я .

Більшість юрисдикцій світу, вслід за Бернською конвенцією, визнають за авторами та їхніми правонаступниками виключне право на публічне сповіщення творів.

Глосарій ВОІВ визначає публічне сповіщення наступним чином: “Представлення твору, виконання, фонограми або передачі у вигляді, який може бути сприйнятий будь-яким придатним чином особами в широкому розумінні, тобто, особами, які не належать до кола знайомих. Це поняття є ширшим за опублікування і також включає, серед іншого, такі форми використання як публічне виконання, сповіщення публіці шляхом передачі по проводах або безпосереднє сповіщення публіці прийому передачі”. [122]

В дещо вужчому сенсі розуміє термін “публічне сповіщення (доведення до загального відома)” український Закон, яким він визначається як “передача за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гама-променів тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передача на віддаль за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, їх записів у фонограмах і відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті”.[123] Така вузькість розуміння публічного сповіщення, проте, компенсується в Законі використанням термінів “публічне виконання”, “публічний показ” та “публічна демонстрація”, які охоплюють всі інші форми оприлюднення твору, не охоплені поняттям “публічне сповіщення (доведення до загального відома)”.

Американський же Акт не знає терміну “публічне сповіщення”, оперуючи тільки термінами “публічне виконання” та “публічний показ”, оскільки в США вважається, що право на публічне сповіщення і право на публічний показ є близькими за змістом концепціями.[124]

Бернською конвенцією право на публічне сповіщення встановлюється лише стосовно певних категорій об’єктів: виконання драматичних, музично-драматичних та музичних творів, передача в ефір та по проводах, кінематографічні переробки і відтворення літературних та художніх творів, декламування літературних творів, а також кінематографічні твори.

Так, відповідно до статті 11(1)(ii) Бернської конвенції, автори драматичних, музично-драматичних та музичних творів мають виключне право дозволяти “будь-яке публічне сповіщення виконань їхніх творів”. Стаття 11bis(1)(ii) передбачає, що автори літературних та художніх творів мають виключне право дозволяти “будь-яке публічне сповіщення по проводах або шляхом повторної передачі в ефір твору, якщо таке сповіщення здійснюється організацією іншою, ніж первісна”. Стаття 11ter(1)(ii) встановлює, що автори літературних творів мають виключне право дозволяти “будь-яке публічне сповіщення декламування їхніх творів”. Нарешті, статтею 14(1)(ii) авторам літературних та художніх творів надається виключне право дозволяти “публічне сповіщення по проводах” кінематографічних переробок і відтворень їхніх творів, а статтею 14bis(1) таке саме право надається володільцям авторських прав на кінематографічні твори.

Проте, Бернська конвенція не розповсюджує право на публічне сповіщення на всі види творів, що передаються Інтернетом, оскільки комп’ютерні програми, твори образотворчого мистецтва, фотографії та ноти не можуть бути ані передані в ефір чи по проводах, ані декламовані.

Завдання розповсюдження права на публічне сповіщення на всі об’єкти авторських та суміжних прав було вирішено Договорами ВОІВ, про що йдеться нижче.

2.2. Немайнові права

Окрім майнових, авторам також належать і немайнові права. В тій чи іншій мірі ця категорія прав авторів визнається в усіх країнах Бернського союзу та включає всі чи кілька з наступних прав: [125]

право авторства – право визнаватися автором твору;

право на ім’я – право використовувати чи дозволяти використовувати твір під справжнім ім’ям автора, псевдонімом або без зазначення імені (анонімно);

право на недоторканість твору – право на захист твору від будь-якого перекручення, спотворення чи іншої зміни твору або будь-якому іншому посяганню на твір, здатному зашкодити честі та репутації автора.

Авторське право Російської Федерації пішло в цьому питанні ще далі, надаючи авторам “право обнародувати чи дозволяти обнародувати твір в будь-якій формі (право на обнародування), включаючи право на відклик” [126] .

В Україні немайнові права або – як вони іменуються Законом – “особисті немайнові права автора” охороняються безстроково [127] та не можуть бути передані (відчужені) іншим особам. Особисті немайнові права також не можуть згідно з українським Законом перейти у спадщину, однак спадкоємці авторів “мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора”. [128]

Американський же Акт, навпаки, прямо не визнає “моральні права”, як в США називаються немайнові права авторів, за виключенням дуже обмеженого кола творів.[129] Актом термін охорони моральних прав обмежується життям автора [130] та дозволяється відмова від них автором у письмовій формі.[131] Натомість, в Сполучених Штатах вважається, що судові прецеденти, які містять тлумачення положення Акту стосовно похідних творів, забезпечують рівень охорони немайнових прав, встановлений Бернською конвенцією, яка набула чинності для США 1 травня 1989 року.[132]

Легкість маніпулювання творами, зафіксованими в електронній формі, викликає численні питання, пов’язані з охороною немайнових прав в Інтернеті, де твори постійно модифікуються, видозмінюються та заново розповсюджуються як самими авторами, так і іншими користувачами мережі. Застосування концепції немайнових прав щодо розміщених в Інтернеті творів є настільки ускладненим, що деякі дослідники навіть висловлюються за повну відмову від цієї категорії прав авторів.

Однак, на сьогодні є очевидним, що в тих юрисдикціях, де визнаються немайнові права, розповсюдження за допомогою Інтернету твору із зміненим іменем автора або без його зазначення (якщо твір був підписаний) є протиправним діянням.

Зміна без дозволу автора твору, розміщеного в Інтернеті, також не дозволяється, якщо це може зашкодити його честі чи репутації. Така зміна може бути результатом зменшення розміру, “обрізання”, невдалої заміни кольорів, “розфарбування”, сканування чи надмірного редагування твору тощо.

Звичайно, тест на здатність зашкодити честі чи репутації автора є вкрай суб’єктивним. Суди, яким трапляється його застосовувати, неминуче стикаються з наступним питанням: в чиїх очах має постраждати честь чи репутація автора, щоби зміна твору без його дозволу вважалась протиправною?

Так, під час розгляду одної справи у Великій Британії Білл Тайді, відомий карикатурист, стверджував, що зменшення його карикатур на 16% для публічного показу склало спотворення його творів, здатне завдати шкоди його честі чи репутації. Суддя у справі вирішив, що буде важко стверджувати, що поводження з творами здатне завдати шкоди честі та репутації автора, не звернувшись до думки публіки про те, як зменшення карикатур вплинуло на її сприйняття позивача. Натомість, розглядаючи аналогічну справу, один канадський суд вирішив, що в подібних випадках ключовою є думка автора.

Отже, якщо з невеликої кількості судових рішень по справах про порушення права на недоторканість твору може бути виведено якесь загальне правило, то це правило можна сформулювати так: думка автора, навіть будучи досить переконливою, не є єдиним вирішальним фактором при вирішенні питання, чи складає певне поводження з твором посягання на нього, здатне завдати шкоди честі і репутації його автора. Що може переважити думку автора, так це реакція публіки.

Та ж частина публіки, що користується Інтернетом, має чудово знати, що екран комп’ютера не завжди точно передає вигляд творів, зображених на ньому. Часто це є результатом якості монітора та специфіки комп’ютера, тобто чогось, за що власник сайту чи постачальник Інтернет-послуг не може відповідати.

2.3. Охорона технічних засобів захисту та інформації про управління правами

Як Договір ВОІВ про авторське право, так і Договір ВОІВ про виконання і фонограми зобов’язують держав-учасниць забезпечити в межах своїх юрисдикцій охорону технічних засобів захисту та інформації про управління правами.

Стосовно технічних засобів захисту, стаття 11 Договору ВОІВ про авторське право та стаття 18 Договору ВОІВ про виконання і фонограми вимагають від своїх учасників “надавати адекватну правову охорону та ефективні способи правового захисту проти обходу ефективних технічних засобів, які використовуються” володільцями, відповідно, авторських та суміжних прав у зв’язку із здійсненням їхніх прав за Договорами ВОІВ або за Бернською конвенцією та “які обмежують дії, стосовно їхніх творів, не дозволені” зацікавленим правоволодільцем чи не санкціоновані законом.

Технічними засобами захисту в контексті Інтернету є комп’ютерні програми, які регулюють доступ до розміщених в мережі творів. Це можуть бути програми, якими захищено певну інформацію від отримання її відвідувачами сайту, які не отримали на це попередній дозвіл, або криптографічні коди, якими обмежується доступ до інформації, збереження її в пам’яті комп’ютерів користувачів або друк без відповідного дозволу. [133]

Що стосується інформації про управління правами, то стаття 12 Договору ВОІВ про авторське право та стаття 19 Договору ВОІВ про виконання і фонограми зобов’язують своїх учасників встановити адекватні та ефективні способи правового захисту проти будь-якої особи, яка здійснює будь-яку з наступних дій, знаючи (або, у випадку цивільно-правових способів захисту, маючи розумні підстави знати), “що вона викличе, уможливить, сприятиме або приховуватиме порушення будь-якого права”, передбаченого договорами або Бернською конвенцією:

“(і) видалення або зміна будь-якої електронної інформації системи управління правами без повноважень;

(іі) розповсюдження, імпорт з метою розповсюдження, передача в ефір чи публічне сповіщення без повноважень примірників творів, знаючи, що електронна інформація системи управління правами була видалена або змінена без повноважень”.

Договором ВОІВ про авторське право термін “інформація про управління правами” визначається як “інформація, що ідентифікує твір, автора твору, власника будь-яких прав на твір, або інформація про умови використання твору та будь-які номери чи коди, які представляють таку інформацію, коли будь-яка з цих часток інформації прикріплена до примірника твору або з’являється у зв’язку із сповіщенням твору публіці”. [134] Аналогічне визначення містить і Договір ВОІВ про виконання і фонограми.[135]

Хоча інформація про управління правами складається з імені володільця авторських прав, умов використання твору (ліцензії) та іншої подібної інформації, не будучи умовою надання охорони твору, до електронного примірника якого вона прикріплена, та підлягаючи охороні лише у випадку, коли автор чи його правонаступник вирішив її надати, вона не є взаємозамінною із знаком охорони авторського права.

Законопроекти, покликані імплементувати положення Договорів ВОІВ до авторського права США і подані на розгляд Конгресу,[136] містять норми щодо охорони технічних засобів захисту та інформації про управління правами. В частині, що стосується технічних засобів захисту, вони ідуть навіть дальше Договорів, не передбачаючи можливості обходу цих засобів з дозволу правоволодільця або у випадках, передбачених законом.

Запропонована гармонізація законів про авторське право держав-членів Європейського Союзу передбачає і встановлення еквівалентних норм стосовно охорони технічних засобів захисту та інформації про управління правами. Проте, об’єм та ступінь цієї охорони не деталізуються.[137]

Новою редакцією українського Закону порушенням авторських та суміжних прав визнається, серед іншого, “будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і (або) суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження, ввезення з метою розповсюдження і застосування засобів для такого обходу”,[138] “підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління”, [139] а також “розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права і (або) суміжних прав, з яких без дозволу суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління правами, зокрема в електронній формі”.[140] Оновлений Закон містить визначення інформації про управління правами, майже ідентичне тому, що міститься у Договорах ВОІВ, а термін “технічні засоби захисту”, визначення якого Договори не містять, в Законі розуміється як “технічні пристрої і (або) технологічні розробки, призначені для створення технологічної перешкоди порушенню авторського права і (або) суміжних прав при сприйнятті і (або) копіюванні захищених (закодованих) записів у фонограмах (відеограмах) і передачах організацій мовлення чи для контролю доступу до використання об’єктів авторського права і суміжних прав”.

2.4. Обмеження авторських прав: вільне використання творів

Права авторів та їхніх правонаступників не є необмеженими. Хоча авторські права і є виключними, законодавчо встановлено численні винятки з них та їх обмеження. Як наслідок цього, авторським правом в багатьох випадках допускається вільне використання творів, тобто їх використання без згоди володільців авторських прав на них.

Вільне використання творів дозволяється законами про авторське право всіх країн виключно у передбачених цими законами випадках. Перелік умов, за яких дозволяється вільне використання творів, як правило, є вичерпним і містить, в залежності від країни, всі або кілька з наступних обставин:

1. Використання твору є випадком “чесного використання” згідно критеріїв, встановлених в законі.[141]

2. Використання твору здійснюється з інформаційними, бібліотечними, архівними чи освітніми цілями, для особистих потреб тощо. [142]

3. Твір вважається в країні суспільним надбанням. [143]

4. Відтворено було настільки незначну частину твору, що таке відтворення є de minimis і не складає порушення авторських прав.

5. Володільцем авторських прав було надано ліцензію, що припускається.

Нижче буде розглянута остання з перелічених правомірних підстав вільного використання творів, дія якої в Інтернеті складає найбільший інтерес для цілей даного дослідження, – ліцензія, що припускається.

2.4.1. Л і ц е н з і я , щ о п р и п у с к а є т ь с я .

З дозволу володільця авторських прав користувачі можуть вчиняти з твором певні дії, як, наприклад, відтворення та розповсюдження примірників твору, що за відсутності такого дозволу вважалось би порушенням авторських прав.

Дозвіл володільця авторських прав може набувати багатьох форм. В одних випадках його може бути надано, наприклад, у формі наступної заяви, розміщеної внизу Web-сторінки: “Дозвіл на копіювання та розповсюдження цього документа надається за умови належного зазначення джерела запозичення та знаку охорони авторського права”.

В інших випадках дозвіл може мати більш традиційну форму ліцензійної угоди – контракту між володільцем авторських прав та іншою особою, яким цій особі надаються права, які звичайно належать лише володільцю авторських прав. Як правило, ліцензійна угода укладається у письмовій формі, але не завжди. В багатьох країнах її може бути укладено в усній формі, а у випадку програмного забезпечення – шляхом здійснення конклюдентних дій. У другому випадку до кожного матеріального носія інформації додається текст ліцензійної угоди, яка акцептується розірванням обгортки, в яку запаковано матеріальний носій.

Всі згадані форми надання дозволу мають одну спільну рису – всі вони є явною, чітко визначеною ліцензією на використання твору в той чи інший спосіб. Проте в Інтернеті такі ліцензії надаються вкрай рідко, найчастіше володільці авторських прав не дбають про укладання ліцензійних угод, залишаючи права користувачів без належної уваги.

В багатьох випадках, однак, існування ліцензії на певне використання твору можна припустити. Таким чином, ліцензія, що припускається – це дійсна угода, про факт існування якої судити, виходячи з аналізу певної дії чи поведінки володільця авторських прав.[144] Сторони такої угоди явно не домовились про її укладання, натомість, про її існування можна судити, проаналізувавши їхню поведінку.

2.4.1.1. К р и т е р і ї в и з н а ч е н н я і с н у в а н н я л і ц е н з і ї .

Суди доходили висновку про наявність ліцензії, що припускається, за дуже різних обставин. В залежності від ситуації, присутні як мінімум три ключових фактори, які говорять на користь існування ліцензії на хоча б деякий вид використання твору в певних ситуаціях, що виникають в Інтернеті. Цими факторами є:

1) Необхідність.

Всі без винятку форми поведінки користувачів в Інтернеті так чи інакше зачіпають права авторів та їхніх правонаступників, оскільки включають копіювання, зміну, розповсюдження, публічне виконання чи показ охоронюваних авторським правом творів. Звідси цілком логічним виглядає припущення, що, розміщуючи твори в Інтернеті, володільці авторських прав на них, непрямим чином погоджуються з їх неминучим використанням в той чи інший спосіб.

Доставка надісланого через Інтернет повідомлення електронної пошти, наприклад, вимагає численних актів копіювання, які відбуваються автоматично по мірі того, як послання проходить через різні складові частини мережі. Тому, посилаючи повідомлення, відправник тим самим погоджується на необхідне відтворення.

Аналогічним чином, коли, скажімо, фотографія поміщується на Web-сайт, вона не може використовуватися іншими в той спосіб, в який володілець авторських прав хотів би, щоб вона використовувалась, якщо не буде піддана багатократному копіюванню. Конкретніше, для того, щоби продивитися Web-сторінку, необхідно скопіювати її зміст в оперативну пам’ять комп’ютера, що робить можливим побачити її на екрані. Оскільки ця поведінка складає відтворення і, таким чином, є, по крайній мірі технічно, порушенням авторських прав, має існувати презумпція згоди їх володільця на відтворення поміщеного на сайт твору. Інакше кажучи, коли володілець авторських прав на твір розміщує його в Інтернеті, це є однією з ключових ознак того, що ним було надано ліцензію, що припускається. [145]

Проблема з визначенням необхідності полягає в значній мірі в тому, що копіювання є необхідною складовою поведінки користувачів в Інтернеті, в той час як воно не взагалі не потрібно для сприйняття матеріальних примірників творів. Візьмемо, наприклад, друковані матеріали – журнали, газети, брошури, каталоги та подібну до них продукцію, що розповсюджується в паперовій формі. Люди можуть безпосередньо ознайомитися із змістом друкованої версії видання, але для того, щоби переглянути Інтернет-версію того ж самого видання, мають зробити його копію в своєму комп’ютері, хоча б на короткий час.

Дана проблема є подібною до тієї, що постала перед Конгресом США 1980 року з приводу програмного забезпечення. Тоді Конгрес дійшов висновку, що авторське право має забороняти несанкціоноване відтворення комп’ютерних програм, але не повинно перешкоджати правомірному використанню цих творів. Оскільки ввід програми у комп’ютер можливий лише шляхом її копіювання, а значить, потенційно є порушенням авторських прав на неї, Конгрес додав новий розділ до Акту про авторське право, в якому зазначив, що власник примірника комп’ютерної програми має право скопіювати цю програму у пам’ять комп’ютера, щоби використовувати її з метою, для якої вона призначенаю.

Подібним чином це питання вирішено Верховною Радою України в прийнятому нею Законі, який дозволяє виготовлення законним власником примірника комп’ютерної програми одної її копії без дозволу автора програми чи іншої особи, якій належать авторські права на неї, “за умови, що ця копія призначена тільки для архівних цілей або для заміни правомірно придбаного примірника у випадках, якщо оригінал комп’ютерної програми буде втраченим, знищеним або стане непридатним для використання”. [146] При цьому отримана копія не може бути використана для цілей інших, ніж архівні, заміна легального оригіналу програми, “забезпечення її функціонування на технічних засобах особи, яка використовує ці програми, і вчинення дій, пов’язаних з функціонуванням комп’ютерної програми відповідно до її призначення, зокрема запис і збереження в пам’яті комп’ютера, а також виправлення явних помилок”. [147]

Отже, обидва законодавчі органи визнали, що неможливо законно користуватися комп’ютерним забезпеченням, не скопіювавши його з матеріального носія, на якому воно було придбано, у пам’ять комп’ютера і відповідним законодавством встановили, що таке копіювання не є порушенням авторських прав.

На жаль, жоден парламент ще не розповсюдив цей підхід на будь-яку іншу категорію творів, зафіксованих у цифровому вигляді. Однак не позбавлена підстав думка про те, що це мають зробити суди, не чекаючи, коли це зроблять законодавці. Чи підуть суди таким шляхом, покаже час.

2) Звичай та загальноприйнята практика.

В багатьох випадках загальновизнана практика та звичаї, не будучи необхідними для користування твором, тим не менш, є настільки домінуючими в Інтернеті, що має існувати презумпція обізнаності та згоди користувачів з ними.

У деяких випадках звичай є втіленим у самому принципі роботи певного Інтернет-сервісу і звідси є, чи має бути, зрозумілим кожному, хто ним користується. Візьмемо в якості прикладу списки розсилки. Оскільки автор повідомлення знає, що список розсилки автоматично відтворить та розповсюдить послання серед всіх передплатників даного списку і, більше того, саме з цією метою і надсилає до нього своє повідомлення, його дії мають розглядатися як такі, що надають дозвіл на таке відтворення і розповсюдження.

Інші звичаї не є необхідними для нормальної роботи сервісів Інтернету, але є елементами загальноприйнятої практики. Електронна пошта тут може бути гарним прикладом, оскільки в Інтернет-середовищі існує усталений звичай копіювати повідомлення електронної пошти і пересилати їх іншим, подекуди разом з власними коментарями. З формальної точки зору, така поведінка, що включає копіювання, зміну та розповсюдження охоронюваного авторським правом матеріалу, є порушенням авторських прав. Але якщо “всі це роблять” весь час, і всі знають, що інші це роблять весь час, то чи не є це підставою визнати цю практику такою, що не порушує авторські права?

На сьогодні в світі не існує значної кількості судових рішень, що тлумачать норми авторського права у світлі звичаїв та загальноприйнятої практики. Проте деякі судові прецеденти, які підтверджують правильність викладеної вище позиції, все ж таки існують.

Мабуть, найвідомішим з них є рішення у справі Sony Betamax , що розглядалась у США. Предметом судового розгляду була практика запису фільмів, що демонструються по телебаченню, на відеокасети. Суд визнав, що серед телеглядачів склалась звичайна практика запису фільмів на плівку у випадку, коли їх немає вдома під час трансляції фільму, але в них є бажання переглянути його пізніше. Суд дійшов висновку, що ця практика, яку він охарактеризував як “зсув у часі”, складає “порядне використання”, а значить, не є порушенням авторських прав.

3) Поведінка володільця авторських прав.

Певні акти поведінки володільців авторських прав в Інтернеті за своєю суттю є запрошенням до вчинення тих чи інших дій по використанню творів, права на які їм належать.

Чудовим прикладом таких актів може слугувати поміщення файлу на FTP-сайт. Оскільки єдиним призначенням сайтів FTP є надання можливості користувачам Інтернету завантажувати поміщені на них файли у пам’ять своїх комп’ютерів, то подібна поведінка має трактуватися як дозвіл на копіювання файлів.

РОЗДІЛ 3

ЗАХИСТ АВТОРСЬКИХ ПРАВ НА ТВОРИ, РОЗМІЩЕНІ

В ІНТЕРНЕТІ

В цьому Розділі міститься аналіз технічних і правових засобів та методів ведення бізнесу, які дозволяють володільцям авторських прав ефективно захищати свої права на розміщені в Інтернеті твори як до моменту їх порушення, так і після, а також розглянуто перспективи реалізації в Інтернеті економічної концепції перехресного субсидування.

Все більшу роль в забезпеченні дотримання авторських прав в Інтернеті відіграє технологія. Поширеною є навіть думка, що доступність авторам та їхнім правонаступникам технічних засобів захисту інформації, розглянутих нижче, призведе до постання в Інтернеті економіки мікро-платежів, за якої за кожним використанням твору слідує платіж володільцю авторських прав на нього. Але окрім того, що створення такої системи є нереальним з цілого ряду юридичних, соціальних та економічних причин, розглянутих в Розділі 1, мікро-платежі викликають і інші суттєві ускладнення. Зокрема, вартість підтримання такої системи буде надто високою та потребуватиме існування громіздкої служби підтримки клієнтів.[148]

Звичайно, жодна технологія не гарантує абсолютного захисту від порушення авторських прав на твори, розміщені в Інтернеті. Проте, комбінація технічних засобів захисту інформації та інших методів може стати потужним фактором стримування від порушення авторських прав в Інтернеті, роблячи таке порушення технічно складною та економічно невигідною операцією.

3.1. Захист на етапі д о порушення

Володільці авторських прав мають вибір з широкого кола як технічних та правових засобів, так і маркетингових прийомів, які надають їм можливість контролювати використання розміщених в Інтернеті творів до моменту порушення прав на них.

Наступні прийоми володільці авторських прав на розміщені в Інтернеті твори можуть використовувати для контролю за використанням цих творів та запобіганню порушень своїх прав:

1) Обмежена функціональність.

За такого підходу, володілець авторського права надає користувачеві примірник твору, який має функціональні обмеження. Такий підхід є одним з шляхів впровадження в життя таких бізнес-моделей як “спробуй, перед тим як купити” та “продавай поліпшені версії”, про які підеться нижче.

Наприклад, автори програмного забезпечення можуть розповсюджувати прикладні програми, які не здатні друкувати документи або зберігати їх в пам’яті комп’ютера. За дещо іншого підходу продавець програмного забезпечення може розповсюджувати “урізаний” варіант програмного забезпечення, таке як бета-версії програм. У той час як “урізане” програмне забезпечення надає користувачам можливість користуватися та звикати до нього, воно спонукає тих, хто бажає стабільної роботи програмного забезпечення, придбати його “повноцінний” варіант.

Останній приклад: постачальники баз даних або інших великих за об’ємом творів можуть надавати користувачам зміст малими частинами, ускладнюючи їх компілювання в цілісний твір. [149]

2) “Годинникова бомба”.

Аналогічно до прийому з функціональними обмеженнями, за цього підходу володілець авторських прав розповсюджує функціонально повноцінний об’єкт інтелектуальної власності, але встановлює дату, після якої доступ до нього буде неможливим. Один з варіантів такого підходу передбачає закриття продавцем доступу до твору після певної кількості користувань (наприклад, після перегляду комп’ютерного файла 10 разів його буде неможливо більше продивитися).

3) Захист від копіювання.

За цього підходу продавець обмежує кількість разів, коли комп’ютерний файл може бути скопійований. Захист від копіювання був нормою в 1980-х роках, але пізніше впав у немилість значною мірою тому, що користувачі скаржились на незручність, а також тому, що захист копії можна було досить легко “зламати”.[150]

Хоча зростання сприйнятливості користувачів щодо схем захисту від копіювання начебто не спостерігалось, цей прийом використовується і зараз у деяких ситуаціях. Наприклад, володілець авторських прав може зберегти комп’ютерний файл у форматі PDF у такий спосіб, що інші не зможуть зробити копії ні безпосередньо, ні опосередковано, наприклад, роздруковуючи зображення на екрані комп’ютера або копіюючи показаний на екрані текст. В той час як ця форма захисту від копіювання не є ефективною протидією хакерам, вона є достатньою, щоб запобігти копіюванню файлів переважною більшістю користувачів. [151]

4) Криптографічні конверти.

Криптографічні конверти – це програмне забезпечення, яке зашифровує твори так, що доступ до них може бути отриманий лише із застосуванням належного ключа до шифру. Програми, що здійснюють таку операцію, часто називають торговою маркою фірми ІВМ “cryptolopes”. Володільці авторських прав можуть захищати свої права на твори, розповсюджуючи їх у криптографічних конвертах і вимагаючи від користувачів плати за ключі, за допомогою яких твір можна “вийняти” з “конверта”.

5) Контракти.

Одним з найефективніших та, на жаль, недооцінених володільцями авторських прав на розміщені в Інтернеті твори засобів запобігання порушенню їхніх прав є контракти. За правильного оформлення контракти можуть надати володільцям авторських прав повноваження по контролю за використанням їхніх творів ширші за ті, що надаються їм за законами про авторське право.

Все більшого визнання набувають зараз укладені через Інтернет контракти “щільного обгорнення” (shrink-wrap contracts) (ще їх називають угодами “крізного клацання” (clickthrough agreements)). Такі контракти є нічим іншим, як ліцензіями, тобто дозволами володільців авторських прав на використання творів в той чи інший спосіб. Якщо такі угоди буде визнано дійсними на міжнародному рівні, то володільці авторських прав на розміщені в Інтернеті твори для контролю за використанням їхньої інтелектуальної власності можуть віддати значну перевагу контрактному праву.

6) Запобіжні заходи.

Законодавством держав-членів Світової організації торгівлі (СОТ) мають бути передбачені процедури, які уможливлюють ефективні дії проти будь-якого порушення прав інтелектуальної власності, в тому числі термінові заходи, спрямовані на запобігання порушенням, та способи захисту прав, які стримують від подальших порушень. Такі процедури держави-члени СОТ зобов’язує встановити стаття 41(1) Угоди TRIPS, яка є обов’язковою для підписання всіма членами організації.

Стаття 14(1) тієї ж угоди передбачає, що виконавці повинні мати можливість запобігати наступним діям, якщо вони були вчинені без їхнього дозволу:

a) фіксація їхнього незафіксованого виконання;

b) відтворення такої фіксації;

c) передача засобами бездротового зв’язку їхнього живого виконання;

d) публічне сповіщення такого виконання.

Згідно із статтею 50(1) Угоди TRIPS органи судової влади держав-учасниць повинні мати повноваження по застосуванню негайних та ефективних тимчасових заходів з метою запобігання порушенням будь-яких прав інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів порушень, що припускаються.

В Україні, яка зараз знаходиться у процесі приєднання до СОТ [152] , були здійснені заходи з приведення національного законодавства у відповідність до вимог Угоди TRIPS, зокрема щодо запобіжних заходів. Так, новою редакцією Закону передбачено можливість застосування судом тимчасових заходів за заявою володільця авторських чи суміжних прав “до пред’явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача)” у випадках, коли “відповідач по справі порушення авторського права і (або) суміжних прав відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання у прийнятний строк, робить перешкоди у здійсненні судових процедур, або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправної шкоди особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено”. [153] Тимчасові заходи можуть здійснюватися наступними шляхами:

“а) винесення ухвали про огляд приміщень, в яких, як припускається, відбуваються дії, пов’язані з порушенням авторського права і (або) суміжних прав; б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення; в) накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтверджують наміри вчинення порушення) авторського права і (або) суміжних прав”. [154] Викликає подив, що в Законі особа, до якої ще не подано позов, іменується “відповідач по справі”, хоча без позову судової справи за авторським правом бути не може. Незважаючи на подібні недоліки та неточності формулювань, положення про запобіжні заходи нової редакції Закону в цілому відповідають вимогам Угоди TRIPS, та їх прийняття, безсумнівно, сприятиме приєднанню України до СОТ, що, в свою чергу, матиме позитивні наслідки для зовнішньої торгівлі країни, послабляючи її економічну ізоляцію. [155]

Для перевірки кількості випадків використання творів, розміщених в Інтернеті, та стягнення платні за таке використання володільці авторських прав на ці твори можуть удаватися до наступних методів:

1) Коди доступу.

Багато із засобів запобігання порушенням авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, доступних їхнім володільцям, можуть застосовуватися у поєднанні з кодами доступу. Такі коди дозволяють користувачам “відмикати” такі захисні механізми як “годинникові бомби” та функціональні обмеження, “вбудовані” в твори.

Даний метод дозволяє володільцеві авторських прав відстежувати використання його інтелектуальної власності та отримувати за це використання винагороду або шляхом “відмикання” твору за разову плату, або вимагаючи періодичного придбання кодів доступу, які час від часу змінюються.

2) Конверти управління правами.

Як і у випадку криптографічних конвертів, володілець авторських прав поміщує твір в спеціальний програмний “конверт”. Однак, за даного підходу “конверт” періодично зв’язується із сервером продавця для перевірки дотримання заданих ним параметрів використання твору.

Наприклад, фірма Wave Interactive Networks пропонує володільцям авторських прав на розміщені в Інтернеті твори систему, яка дозволяє їм зашифровувати твори у вигляді файлів з розширенням .wxn, які при активації викликають встановлення зв’язку між комп’ютером користувача і сервером фірми Wave Interactive Networks з метою дебетування рахунку користувача, який той має підтримувати на Web-сайті фірми.

3) Апаратні засоби.

Методи захисту від копіювання, основані на апаратних засобах, вимагають від користувача придбання і встановлення певного пристрою. Наприклад, при застосуванні підходу на основі дебетової картки користувач купує картку, на яку записується інформація про сплату ним певної суми та після інсталяції якої вона автоматично дебетується по мірі використання творів її володільцем.

За підходу на основі “супер-розподілу” апаратний засіб рахує епізоди використання творів і автоматично дебетує рахунок, який підтримується на центральній базі. [156] Таким чином, навіть коли користувач отримав копію твору від третьої сторони, апаратний засіб може забезпечити платежі володільцеві авторських прав.

4) Виконувані програми.

Виконувані програми, що завантажуються з Інтернету, такі як Java applets та ActiveX scripts, є частками інформації, яка передається із серверу продавця на комп’ютер користувача за принципом “використай та викинь”. Інакше кажучи, виконувана програма працює під час конкретного сеансу зв’язку та стирається з оперативної пам’яті комп’ютера по його закінченні. Випадки використання виконуваних програм, а значить, і інформації із серверу продавця, легко піддаються обчисленню, оскільки ці програми мають завантажуватися у комп’ютер користувача під час кожного сеансу зв’язку.

5) Централізоване обчислення.

За такого підходу всі виконувані програми, що не є частиною інтерфейсу комп’ютера користувача, залишаються на сервері продавця. Через це комп’ютер користувача повинен встановлювати контакт з сервером щоразу, як використовується виконувана програма, що дозволяє центральному комп’ютеру обчислювати кількість сеансів доступу. Централізоване обчислення фактично є спадщиною ранньої доби комп’ютерної техніки, коли обчислювальна потужність персональних комп’ютерів клієнтів була такою малою, що вони змушені були використовувати потужності центрального комп’ютера.

6) Цифрові сертифікати.

При застосуванні технології цифрового підпису сертифікаційний орган видає користувачеві електронний файл – цифровий сертифікат, яким користувач посвідчується як власник публічного ключа. Проте, цифрові сертифікати можуть використовуватися для посвідчення більшої інформації, ніж просто особи тих, кому їх було видано. Наприклад, вони можуть посвідчувати права, що належать певній особі. Таким чином, продавці можуть користуватися цифровими сертифікатами для контролю доступу до системних ресурсів, у тому числі файлів, що містять твори, надаючи доступ до файлів користувачам, які можуть пред’явити цифровий сертифікат з зазначеними в ньому правами (наприклад, право на доступ, завантажування, перегляд тощо) та термінами їх дії. Отримати цифровий сертифікат користувач може як від продавця, так і від третьої особи.

7) Клірингові центри.

За такого підходу володільці авторських прав на розміщені в Інтернеті твори надають кліринговим центрам повноваження по ліцензуванню своїх прав на твори. Користувач сплачує збір за видачу ліцензії такому кліринговому центру, а той, в свою чергу, розподіляє отримані кошти серед володільців авторських прав.

Найрозвинутіша система клірингу авторських та суміжних прав на сьогодні існує у сфері ліцензування прав, пов’язаних з музичними творами, хоча саме ці права, як правило, підлягають примусовому ліцензуванню за авторсько-правовим законодавством [157] . Для інших форм інтелектуальної власності не розроблено подібних цілісних механізмів, незважаючи на довготривалі спроби їх створити та безсумнівні вигоди від їх наявності. Як результат, все більше докладається зусиль для вирішення проблеми технічними засобами, наприклад, шляхом включення інформації про управління авторськими правами у всі електронні файли для того, щоб інформація про правоволодільця завжди була доступною тому, хто бажає отримати дозвіл на використання твору.

8) Продаж фізичних копій.

Як анахронічно це не звучало б, продаж фізичних, чи “жорстких”, копій лишається високоефективним способом обчислення кількості випадків використання творів, навіть тих, що є доступними через Інтернет. У той час, як електронне розповсюдження об’єктів інтелектуальної власності має багато переваг, досі лишаються численними переваги придбання фізичних копій творів, наявних в Інтернеті.

По-перше, багато людей все ще віддають перевагу читанню фізичних копій творів перед читанням електронних копій. По-друге, отримання масово виготовленої фізичної копії може бути з точки зору вартості або якості вигіднішим за самостійне роздрукування електронної копії. По-третє, у випадку творів, зафіксованих у вигляді великих за об’ємом файлів, отримання фізичної копії може бути більш ефективним з точки зору часу або зручнішим, ніж завантажування електронної копії з Інтернету. Нарешті, користувач може застосовувати пристрої, які було оптимізовано для використання з фізичними копіями та які дозволяють досягнути результатів вищих за результати користування отриманою з Інтернету електронною копією.

Таким чином, слід очікувати, що у випадку досить багатьох категорій творів і надалі триватиме попит на їх фізичні копії, і володільці авторських прав можуть досить ефективно використовувати цю обставину задля захисту своїх інтересів.

3.2. Захист на етапі після порушення

Володільцям авторських прав на розміщені в Інтернеті твори доступний чималий інструментарій для захисту своїх прав після моменту їх порушення.

Наступні технічні та правові прийоми автори та їхні правонаступники можуть використовувати для доведення факту порушення своїх прав на розміщені в Інтернеті твори та встановлення кола правопорушників, а значить, для забезпечення ефективності реалізації своїх прав та запобігання їх порушень в майбутньому:

1) Агенти.

Агенти – це комп’ютерні програми, які можуть автоматично виконувати попередньо визначені команди. Володільці авторських прав можуть використовувати агентів для пошуку в публічному секторі Інтернету контрафактних примірників творів. У той час як технологія агентів все ще розробляється і вдосконалюється, автори та їхні правонаступники вже зараз можуть користуватися відносно потужним набором засобів пошуку, застосовуючи такі повнотекстові пошукові програми як HotBot та Alta Vista.

2) Стеганографія.

Стеганографія стосовно електронних файлів означає процес ховання інформації у файлах в такий спосіб, що прихована інформація не може бути легко віднайдена користувачем. Володільці авторських прав можуть користуватися стеганографією в Інтернеті багатьма різними способами.

Один з таких способів полягає у введенні до файлу “водяного знаку”, який може використовуватися як доказ того, що файл, який містить контрафактний примірник твору, було створено володільцем авторських прав, а не їх порушником. [158]

Використовуючи дану технологію, володілець авторських прав на розміщений в Інтернеті твір також може включати до файлу, в якому міститься твір, інформацію про управління своїми правами.

За дещо іншого підходу до кожної авторизованої копії файла включається серійний номер, що надає володільцеві авторських прав змогу вистежити джерело примірників творів, які з’явились в Інтернеті без його згоди. [159]

3) Судове переслідування.

Розгляд у суді справи про порушення авторських прав є потужним засобом реалізації прав інтелектуальної власності, і його не слід недооцінювати. Навіть при тому, що далеко не кожне порушення авторського права стає предметом судового розгляду, загроза подання позову до суду є досить ефективним стримуючим фактором.

Судовий розгляд порушень авторського права не тільки дозволяє володільцеві авторських прав отримати компенсацію за конкретні акти їх порушення, він також публічно застерігає інших щодо негативних наслідків їхньої протиправної поведінки. Дійсно, цілий ряд володільців авторських прав, які мали успіх у судовому переслідуванні порушників їхніх прав на розміщені в Інтернеті твори, подбали про те, щоби про результати судових процесів широко повідомлялося.

Незважаючи на всі переваги судового переслідування порушників авторських прав, винесення та виконання судового рішення проти іноземного порушника авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, на жаль, пов’язано з численними проблемами, про які йдеться нижче.

3.3. Проблеми, пов’язані з винесенням та виконанням судового рішення проти іноземного порушника авторських прав на розміщені в Інтернеті твори

Після того, як порушення авторських прав сталось, їхній володілець має вирішити, наскільки судове переслідування є для нього здійсненним завданням. Транскордонний характер Інтернету призводить до того, що дуже часто порушник авторських прав на розміщені в мережі твори виявляється іноземною фізичною чи юридичною особою. А це, в свою чергу, ставить володільця авторських прав перед рядом перешкод правового та економічного характеру.

Нижче міститься аналіз проблем, що виникають з поданням володільцем авторських прав позову до порушника його прав на розміщені в Інтернеті твори як у країні порушника, так і у власній країні. Крім того, буде розглянуто арбітраж як альтернативу судовому розгляду справи, а також питання, пов’язані з визнанням та виконанням іноземних судових та арбітражних рішень.

З’ясувавши питання про наявність та умови правової охорони, що надається в певній країні іноземним авторам, останні мають прояснити для себе питання, пов’язані з обсягом та сферою дії цієї охорони. Володільців авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, що відстоюють свої права в іноземній державі, серед цих питань має цікавити, перш за все, таке: чи розповсюджується авторсько-правова охорона за законодавством даної країни на твори, розміщені в Інтернеті?

Навіть якщо держава є учасницею Бернської і Всесвітньої конвенцій та Угоди TRIPS, не можна бути впевненим, що вона застосовує норми авторського права до розміщених в Інтернеті творів, оскільки жодна з цих міжнародних угод чітко не зазначає, що її положення застосовуються в контексті Інтернету. На сьогодні лише дві міжнародні угоди присвячені безпосередньо питанням охорони авторських та суміжних прав в Інтернеті – це Договори ВОІВ 1996 року.

Більше того, навіть якщо країна порушника застосовує свої закони про авторське право в контексті Інтернету, певні дії можуть не складати порушення авторських прав згідно з її законодавством. Так, внутрішнім законодавством країни у відповідності з вимогами Бернської конвенції, якою не встановлено право на розповсюдження та право на публічне сповіщення для всіх категорій творів, може бути дозволено надання доступу до певних матеріалів без дозволу володільця авторських прав на них.

Також, якщо за законодавством країни порушника авторсько-правова охорона не розповсюджується на акти тимчасового відтворення, то недозволене автором чи його правонаступником надання можливості для ознайомлення з творами за допомогою Інтернету не вважається в цій країні порушенням авторських прав.

На жаль, Україна не є стороною Угоди TRIPS, а положення Договорів ВОІВ лише тільки мають бути імплементовані до її законодавства. До того ж, в Україні відсутня значна судова практика у сфері захисту авторських прав на розміщені в Інтернеті твори. За таких обставин уявляється вкрай складним завданням передбачити, яку позицію займе український суд, отримавши позов про порушення авторських прав на твір, розміщений в Інтернеті.

Таким чином, далеко не в кожній країні, в тому числі і в Україні, розгляд справи про порушення авторських прав на розміщений в Інтернеті твір має великі шанси закінчитися винесенням судового рішення на користь їхнього володільця.

Для того, щоб уникнути сумнівів щодо обсягу та сфери дії авторсько-правової охорони в іншій державі, володілець авторських прав може укласти з іноземним користувачем результатів своєї творчості ліцензійну угоду, передбачивши в ній, що у випадку виникнення спору між сторонами з приводу умов ліцензії застосуванню підлягає право країни, із законодавством якої володілець авторських прав обізнаний найкраще.

Однак, пізніше ліцензіат, опинившись у ролі відповідача у справі про порушення договірних зобов’язань, може просити суд визнати вибір права недійсним. Підставами такого визнання, визнаними міжнародним приватним правом більшості країн, є протиріччя норм обраного права публічному порядку країни суду та значно більша зацікавленість країни суду у вирішенні справи.[160]

Отже, відповідач у справі про порушення авторських прав, який розглядається українським судом, може доводити, що будь-який контракт, яким обмежується право України регулювати авторсько-правові відносини в межах її території, має бути визнано недійсним. Відповідач також може заявити, що будь-які умови ліцензії, які обмежують його право на вільне використання творів у випадках, передбачених українським законодавством, [161] мають бути визнані судом недійсними як такі, що суперечать публічному порядку України.

Окрім проблем із сфери міжнародного приватного права та матеріального права країни, де шукає захисту володілець порушених авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, йому також наведеться зіткнутися з деякими ускладнення процесуального характеру.

Взагалі, будь-яка особа, що вирішила відстояти свої інтереси в іноземному суді, неминуче стикається з наступними труднощами: [162]

1. незнання процесуальних норм, обов’язкових для іноземного суду, що на практиці означає необхідність залучення до справи місцевого адвоката;

2. обов’язковість ведення процесу мовою країни місцезнаходження суду та, як результат, необхідність перекладу всіх документів, що представляються під час розгляду справи;

3. процесуальний формалізм судів та можливість оскарження судового рішення у кількох інстанціях, що призводить до збільшення судових витрат та термінів отримання остаточного рішення у справі;

4. не завжди високий рівень компетентності суддів національних судів у питаннях міжнародного обігу та, нерідко, упередженість проти іноземної особи, що виступає стороною у справі;

5. збір доказів та їх оцінка згідно з правом країни суду, що не завжди відповідає вимогам міжнародного обігу, та технічні ускладнення, які виникають при з’ясуванні змісту та застосуванні судом іноземного права.

Все вищесказане, включаючи зауваження стосовно фінансового боку справи, в повній мірі стосується і судового переслідування володільцем авторських прав порушника своїх прав в країні останнього. Висока вартість представництва в іноземному суді дуже часто призводить на практиці до того, що порушення авторських прав, в тому числі і на розміщені в Інтернеті твори, залишаються безкарними.

У випадку України, як і багатьох інших країн, що розвиваються, та країн з “перехідною” економікою, до наведеного переліку можна додати низький рівень обізнаності суддів у питаннях інтелектуальної власності та міжнародного механізму її захисту, а також у технічних питаннях, хоча б мінімальний ступінь розуміння яких є просто необхідним при розгляді справ, що стосуються комп’ютерної техніки та інформаційних мереж.

3.3.1. О с о б и с т а п і д с у д н і с т ь .

Позивач у справі про порушення авторських прав на розміщений в Інтернеті твір також повинен довести, що суд має підсудність щодо відповідача. Якщо останній не є резидентом США, то американський суд не матиме щодо нього загальної підсудності і повинен буде визначити, чи має він спеціальну підсудність.[163]

Щоб встановити власну спеціальну підсудність у відповідності до Конституції США, суд повинен з’ясувати, що відповідач має достатньо мінімальних контактів з країною суду, щоб здійснення юрисдикції “не порушувало традиційних понять чесної гри та реальної справедливості”.[164] Вимога мінімальних контактів передбачає, що відповідач здійснив якусь дію, завдяки якій він свідомо скористався з привілею вести справи в країні суду, тим самим послугувавшись перевагами та захистом її законів. [165]

Суди Сполучених Штатів вже неодноразово розглядали питання особистої підсудності осіб, які займаються тією чи іншою діяльністю в Інтернеті. В результаті судами було визнано, що з огляду на транскордонний характер Інтернету критерії визначення особистої підсудності мають бути пом’якшені.

Вирішуючи колізії між законами штатів, американські суди охоче розповсюджували власну юрисдикцію на осіб в інших штатах, виходячи з того, що ділова активність цих осіб в Інтернеті виходила за межі одного штату. Проте, просто підтримання особою сайту, доступ до якого може бути отримано з території, на яку розповсюджується юрисдикція суду, було визнано недостатнім для встановлення підсудності особи даному суду. Як зазначив у своєму рішенні один суд, “створення сайту, як введення продукту в комерційний обіг, може відчуватися по всій країні – або навіть по всьому світу – але, за відсутності більшого, воно не є актом, свідомо спрямованим на країну суду”.

Розглядаючи справи за участю іноземних осіб, американські суди, натомість, виявили небажання розповсюджувати на них свою юрисдикцію. Так, суд у Нью-Джерсі вирішив, що відповідач в Італії йому не підсудний. Спір стосувався інциденту, який трапився в готелі в Італії. Суд відкинув довід позивача, що оскільки відповідач надавав публіці фотографії, телефонні номери та іншу інформацію про себе, доступну через Інтернет у Нью-Джерсі, то суд у Нью-Джерсі має щодо нього особисту підсудність. Суд вирішив, що реклама в Інтернеті не надає суду в іншій країні підсудності щодо позивача.

Крім того, суд у Нью-Йорку висловив свою стурбованість намаганнями деяких судів регулювати діяльність в Інтернеті і відповідно до цього відмовився накладати судову заборону на будь-які протиправні дії за межами Сполучених Штатів. Суд зазначив, що відповідачеві “не можна заборонити експлуатувати його Інтернет-сайт тільки тому, що цей сайт є доступним в країні, де товар заборонено. Винесення іншого рішення “було б рівносильним заяві, що цей Суд, і будь-який інший суд будь-де в світі, може претендувати на підсудність щодо усіх постачальників інформації в глобальній мережі”.

Отже, при вирішенні питання про підсудність іноземців, американські суди мають вирішувати, в якому обсязі Конституція США дозволяє їм здійснювати юрисдикцію щодо іноземців. Якщо відповідач у справі про порушення авторських прав має намір вести справи в Сполучених Штатах і дійсно продає через Інтернет контрафактні примірники твору в Сполучених Штатах, тоді позивач міг би довести наявність особистої підсудності відповідача. Проте, якщо останній розміщає контрафактний примірник твору в Інтернеті, не переслідуючи при цьому комерційних цілей, прецедентне право не дає чіткої відповіді на питання, чи матиме суд Сполучених Штатів підсудність. При його розв’язанні суд має боротися з тенденцією поширення підсудності судам США всіх актів порушення авторських прав в Інтернеті.

3.3.2. Д о г о в і р н а п і д с у д н і с т ь .

За угодою сторін розгляд справи може бути віднесено до юрисдикції будь-якої держави, незважаючи на те, що за законом країни суду воно підсудне місцевому суду. Така передбачена договором між сторонами підсудність називається договірною та визнається законодавством та судовою практикою більшості країн.[166]

Дійсність пророгаційних угод, тобто тих угод, якими встановлюється вибір підсудності, було визнано Верховним Судом США [167] за умови, що їх реалізація не зашкоджує безпідставно одній із сторін. Цей самий принцип пропонується закріпити і в американському законодавстві.[168]

Дві потенційні проблеми існують у зв’язку з пророгаційними угодами. По-перше, суд може визнати вибір країни суду безпідставним. Відповідач може знаходитись у тисячах кілометрів від Сполучених Штатів. До того ж, якщо відповідач є приватною особою чи малим підприємством, то він може бути занадто обтяжений необхідністю захищати свою позицію в американському суді.

По-друге, пророгаційна угода може виявитися марною, якщо відповідач зволіє не предстати перед іноземним судом. Якщо відповідач не має значних активів або ділових зв’язків у США, він може бути не зацікавленим приймати участь у судовому розгляді в цій країні.

3.3.3. А р б і т р а ж я к а л ь т е р н а т и в а с у д о в о м у р о з- г л я д у с п р а в п р о п о р у ш е н н я а в т о р с ь к и х п р а в в І н т е р н е т і .

Арбітраж – це спосіб вирішення цивільних (торгових) спорів органом, який складається з однієї чи кількох фізичних осіб, не входить до системи державних судів, але рішення якого мають силу останніх.[169] Цей орган називається третейським (арбітражним) судом, а звернення до нього відбувається на підставі угоди між сторонами у спорі, яка іменується третейською (арбітражною) угодою або, якщо вона є частиною іншого договору, арбітражним застереженням.[170]

Третейська (арбітражна) угода може бути укладена як до виникнення спору між сторонами, так і після. В контексті захисту авторських прав в порядку арбітражу це означає, що їх володілець може звернутися до арбітражу з позовом на підставі третейської (арбітражної) угоди, укладеної ним з відповідачем як до моменту порушення авторських прав (наприклад, арбітражного застереження в ліцензійній угоді), так і після порушення.

Переваги розгляду справ арбітражним судом є віддзеркаленням негативних аспектів вирішення спорів органами державного правосуддя. Серед переваг арбітражу в літературі найчастіше згадуються наступні:

1. менша тривалість та формалістичність процедури;

2. відносна дешевизна;

3. компетентність арбітрів, які обираються з числа спеціалістів в області господарських відносин та міжнародного обігу;

4. камерність (негласність) засідань.

3.3.4. В и з н а н н я т а в и к о н а н н я і н о з е м н и х с у д о в и х т а а р б і т р а ж н и х р і ш е н ь .

Володілець авторських прав, який отримав рішення суду чи арбітражу у справі про порушення його прав на свою користь не у країні порушника, має бути готовим до того, що там це рішення може бути не визнано або не виконано.

Допустимість та порядок визнання та виконання іноземного судового чи арбітражного рішення визначається законодавством кожної конкретної країни та міжнародними угодами, в яких вона бере участь. [171]

Визнання рішення іноземного суду чи арбітражу означає, що воно є підтвердженням прав та обов’язків в тій же мірі, що і рішення місцевого суду чи арбітражу. У випадках, коли судове чи арбітражне рішення передбачає здійснення компетентними органами якихось дій по захисту прав позивача, таке рішення має бути також виконано, тобто піддано спеціальній процедурі видачі дозволу на його виконання. [172]

Більше того, будь-яке рішення суду або арбітражу буде підлягати перегляду апеляційним судом в державі відповідача, якщо він вирішить його оскаржити.

При вирішенні питання про визнання іноземного судового чи арбітражного рішення суд може скористатися широким колом підстав для відмови у визнанні, до яких, як правило, належать:

1. недотримання належної процедури;

2. відсутність особистої підсудності;

3. відсутність предметної підсудності;

4. неповідомлення відповідача;

5. суперечність публічному порядку країни суду [173] .

Отже, навіть коли суд у країні позивача виявив персональну підсудність для слухання справи, позивач може бути вимушений знову доводити в суді країни відповідача правомірність встановлення існування такої підсудності. Крім того, суд в країні відповідача може відмовитися визнати рішення суду країни позивача через відсутність предметної підсудності. Зрештою, якщо суд країни позивача чи арбітраж застосував іноземне право до акту порушення, який стався в країні відповідача, суд цієї останньої країни також може відмовити у визнанні іноземного судового чи арбітражного рішення.

Законодавством різних країн закріплені різні системи виконання іноземних судових та арбітражних рішень. В одних країнах (наприклад, в Італії) вимагається лише перевірка іноземного судового чи арбітражного рішення з формальної точки зору та встановлення непротирічча його публічному порядку країни суду, в інших передбачена видача екзекватури (наприклад, у Франції та Бельгії) або реєстрація іноземного рішення в спеціальному реєстрі (наприклад, у Великій Британії), а в деяких (як у Франції) можлива і перевірка рішення по суті. [174]

Спільним для всіх цих систем є вимога взаємності як умова для виконання рішення. На жаль, міжнародними двосторонніми та багатосторонніми угодами, згідно з якими держави зобов’язуються визнавати та виконувати іноземні судові чи арбітражні рішення як свої власні, охоплено чисельні, але далеко не всі країни світу. Так, Сторонами міжнародної угоди з найбільшою в цій галузі кількістю учасників – Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, прийнятої в Нью-Йорку 1958 року, – є лише біля сотні держав.[175]

Таким чином, за відсутності ефективного та всеохоплюючого міжнародного механізму виконання іноземних судових та арбітражних рішень, рішення іноземного суду чи арбітражу може не стати адекватним засобом захисту прав авторів та їхніх правонаступників.

ВИСНОВКИ

Сучасне авторське право не дає однозначних відповідей на питання, що постали перед науковцями та практиками в результаті виникнення сучасних інформаційних технологій та функціонування Інтернету. Звикши мати справу з формами фіксації творів та маючи територіальний характер, авторське право в його теперішньому вигляді доводить свою нездатність належним чином регулювати суспільні відносини з приводу використання цифрового представлення творів та транскордонних комп’ютерних мереж.

Проведене дослідження надає можливість зробити висновок про справедливість наступних положень:

1. Всі категорії творів, зафіксованих в цифровій формі та поміщених на сайти в Інтернеті, відповідають критеріям охорони, встановленим авторсько-правовим законодавством більшості країн світу, і, таким чином, підлягають охороні авторським правом будь-якої з цих країн нарівні з творами, зафіксованими в більш традиційних формах, незалежно від виконання яких-небудь формальностей та факту опублікування.

2. Транскордонний характер Інтернету, цифрова форма закріплення розміщених в ньому творів та правовий нігілізм його користувачів сприяють масовим порушенням авторських прав в Інтернеті та значно ускладнюють здійснення авторами та їх правонаступниками своїх прав.

3. Попри загрози, які становлять інформаційні технології для володільців авторських прав на розміщені в Інтернеті твори, такі твори продовжують створюватися, в тому числі виключно для їх розповсюдження через Інтернет.

4. Всі майнові та немайнові права, що належать авторам та їхнім правонаступникам, в тій чи іншій мірі зачеплені функціонуванням Інтернету.

5. Розв’язати питання про зміст та об’єм авторських прав на розміщені в Інтернеті твори за умов транскордонного характеру цієї мережі та все більшої взаємозалежності країн можливо лише шляхом докладання спільних зусиль всіх зацікавлених сторін: держав, міжнародних організацій та організацій, що представляють як інтереси володільців авторських прав, так і інтереси споживачів.

6. Авторським правом дозволяється використання твору з дозволу автора чи його правонаступника та у ряді інших передбачених законами випадках. Дозвіл володільця авторських прав на використання твору може мати чітко виражений характер або припускатися, виходячи з таких факторів як необхідність, звичай та загальноприйнята практика, а також поведінка сторін.

7. Судове переслідування за численні “мікро-порушення” авторських прав в Інтернеті є нездійсненним завданням з цілого ряду юридичних, соціальних та економічних причин.

8. Змінити на краще сучасний стан справ з охороною авторських прав в Інтернеті можливо лише за умов поєднання правових методів регулювання з технологічними та економічними важелями.

9. Володільцям авторських прав на розміщені в Інтернеті твори доступна велика кількість моделей перехресного субсидування, які дозволяють їм отримувати доходи, не стягуючи платні за використання об’єктів їхніх авторських прав безпосередньо з користувачів мережі.

10. Економічні та технологічні методи захисту авторських прав не повинні стати сурогатом авторського права в Інтернеті, проте воно має регулювати лише найбільш екстремальну суспільну поведінку в Інтернеті, залишивши решту спектру ринковим важелям впливу на неї.

Одержані висновки придатні для використання органами законодавчої та виконавчої влади України з метою формування державної політики у сферах зв’язку, інформатизації та охорони авторських прав, а також розробки нормативно-правових актів та укладання міжнародних угод в цих галузях.

Всі вищенаведені положення в повній мірі справедливі щодо авторського права України. Як і авторсько-правове законодавство інших країн, воно виявилося неготовим до появи нових феноменів суспільного життя, породжених “цифровою революцією”. І це цілком природно. Право завжди не встигає за технологією. Як і інші галузі права, авторське право може лише намагатися адекватно реагувати на зміни в технології з тим, щоби позитивний соціальний ефект від впровадження таких технологічних здобутків, як Інтернет, сягнув максимально можливого рівня.

Досягти цього в масштабах української складової мережі Інтернет можливо лише за допомогою систематизації авторського права України та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів, що склались у сфері охорони творів, розміщених в Інтернеті, з часів появи сучасних інформаційних технологій та комп’ютерних мереж.

Під систематизацією права звичайно розуміють процес приведення до єдності нормативно-правових актів шляхом зовнішньої або внутрішньої обробки їх змісту [176] . В контексті авторського права України, даний процес уявляється найбільш доречним розпочати з інкорпорації (як офіційної, так і неофіційної). Цей спосіб систематизації права надасть можливість внести до первісних текстів нормативних актів з питань захисту авторських прав всі наступні зміни та доповнення, а також виявити в них внутрішні протиріччя і неузгодженості. Сказане стосується, перш за все, Закону України “Про авторське право і суміжні права”, який, будучи досить добре розробленим та прогресивним для часу свого прийняття, пізніше неодноразово змінювався та навіть в останній своїй редакції містить деякі невідповідності, нечіткості формулювань, прогалини тощо, а також суперечить деяким положенням Типового закону ВОІВ про авторське право і суміжні права та міжнародних договорів, учасницею яких є Україна.

Лише після закінчення процесу офіційної інкорпорації авторського права України видається доцільним розпочати його кодифікацію. Цей процес полягає у зведенні до єдності нормативно-правових актів, що належать до даної галузі права, шляхом переробки і внутрішнього узгодження їх змісту та відкидання їх певних застарілих частин. При цьому мають бути заповнені прогалини, що існують в авторському праві України у таких сферах, як правова охорона комп’ютерних програм та баз даних, вільне використання творів, а особливо здійснення прав авторів та інших володільців авторських і суміжних прав та відповідальність за їх порушення.

Уявляється доречним, щоби таке заповнення прогалин в авторському праві України відбувалося у формі розробки і прийняття спеціальних законів, покликаних регулювати суспільні відносини у зазначених сферах, з одночасним включенням їх положень цивільно-правового характеру до Книги Четвертої “Право інтелектуальної власності” нового Цивільного кодексу України, [177] який було прийнято Верховною Радою України 29 листопада 2001 р. та, якщо буде підписаний Президентом, вступить в силу 1 січня 2003 року. Саме цей нормативно-правовий акт, поряд з Конституцією, “безумовно повинен стати основою для побудови системи права в Україні, бо з ним могли б звірятися всі наступні закони і відповідно оцінене минуле законодавство”. [178]

Під час кодифікаційних робіт законодавець має враховувати прийняті Україною на себе зобов’язання за міжнародними договорами, стороною яких вона є, а рівно і положення інших міжнародних документів, які, не накладаючи на держави жодних зобов’язань, є, тим не менш, визнаними міжнародними стандартами в галузі авторського права (насамперед, Типовий закон ВОІВ про авторське право і суміжні права та Типовий закон Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) про електронну комерцію).

Необхідно також вжити необхідних заходів для найшвидшого приведення законодавства України у відповідність до вимог Угоди TRIPS, як це передбачено Указом Президента України “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні”. [179] Приєднання України до цієї угоди наблизить її членство в СОТ та відкриє їй шлях до використання механізму вирішення спорів у сфері міжнародної торгівлі, який існує в рамках цієї впливової організації.

Згідно з Угодою про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 16 червня 1994 р. та набула чинності 1 березня 1998 р., Україна взяла на себе зобов’язання до 2003 року досягти рівня охорони прав на інтелектуальну власність, який існує в ЄС, та приєднатися до багатосторонніх конвенцій з права інтелектуальної власності, сторонами яких є держави-члени ЄС (ст.50 і Додаток ІІІ). До таких конвенцій належать і укладені під егідою ВОІВ Договір про авторське право та Договір про виконання і фонограми, які закріпили нові тенденції в авторському праві, що виникли внаслідок розвитку цифрових технологій та мережі Інтернет. Положення обох Договорів ВОІВ, як і положення Римської конвенції, ще очікують на імплементацію до внутрішнього законодавства України. [180]

Законодавство про інтелектуальну власність також входить до сфери адаптації законодавства України до законодавства ЄС згідно із затвердженої Указом Президента України Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу.[181] З точки зору приведення у відповідність до європейських стандартів авторського права України у сфері інформаційних технологій, для вітчизняного законодавця мають становити неабиякий інтерес такі акти ЄС, як Директива Ради 91/250/ЕЕС з питань захисту комп’ютерних програм, Директива Ради 96/9/ЕС про охорону баз даних, а також Зелена книга стосовно авторського права і суміжних прав в інформаційному просторі.

Зближення та уніфікація норм авторського права України “з відповідними правилами окремих країн, груп країн або нормами міжнародних конвенцій універсального значення, які розраховані на їх прийняття національно-правовими системами більшості країн світу, є вимогою часу, а точніше, продиктовані економічними реаліями сьогодення. Це слід особливо підкреслити, аби зрозуміти, що пошуки певних правових рішень за кордоном не є примхою розробників або якимось “схилянням” перед Заходом. Від того, якою мірою буде вирішено цю проблему, залежить рівень адаптивності нашої країни в європейському та світовому економічному та політичному просторі”. [182]

Звичайно, успішність процесу систематизації та модернізації авторського права України відповідно до потреб, продиктованих революційними перетвореннями в інформаційній сфері, буде в значній мірі залежати від того, чи будуть змінюватися в країні традиційні правові поняття і концепції, що вироблялися протягом багатьох років. І це вже відбувається. Але цей процес дуже повільний і вимагає зміни поглядів на нього тих, від кого залежить його хід.

На жаль, як законодавці, так і ті, хто покликаний тлумачити закони, не завжди розуміють природу та значення нових досягнень науки. Тому надзвичайно важливим для України, яка “з одного боку, ... має потужний науково-технічний потенціал, високорозвинену культуру, а з другого – донедавна не мала ... власного законодавства про охорону інтелектуальної власності”[183] , а спеціальне законодавство з питань комп’ютерних мереж лише починає створювати, є розуміння юристами, законодавцями та суддями того, як авторське право регулює функціонування інформаційних технологій на сучасному етапі та які тенденції їх розвитку і як вплинуть на нього в майбутньому.

На сьогодні ж з повною впевненістю можна стверджувати, що з розвитком Інтернету авторське право буде не зникати, як дехто каже, а лише змінюватися, беручи на озброєння нові концепції та методи регулювання. Спеціалісти з комп’ютерної техніки та телекомунікацій вже внесли свій вагомий внесок у процес перетворення людства на “інформаційне суспільство”. Тепер слово за законодавцями та урядами світу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. US News and World Report. – 23 January 1995.

2. Olivier Hance. Business and Law on the Internet. – Best Of Editions, 1996.

3. Азимов Ч.Н. Научно-техническая информация и право. – Харьков: Вища школа. Изд-во при Харьк. гос. ун-те, 1987. – 134 с.

4. Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” від 31 липня 2000 р. 928/2000 // Урядовий Кур’єр. – 08.08.2000 р. – № 143.

5. R. Resnik, D. Taylor. The Internet Business Guide: Riding the information Superhighway to profit. – Sams Publishing, 1994.

6. Maritz, Inc. v. CyberGold, Inc., 947 F. Supp. 1328 (E.D. Mo. 1996).

7. Central Source Yellow Pages, The Internet Index – http://openmarket.com/diversions/internet-index/96-01.html . – Number 12. – 2 January 1996.

8. Ian C. Ballon, Keith M. Kupferschid. Intellectual Property Opportunities and Pitfalls in the Conduct of Electronic Commerce // 563 PLI/Pat 9.

9. Mutual Film Сorp. v. Іndustrial Сomm’n of Оhio, 236 U.S. 230 (1915).

10. Joseph Вurstyn, Inc. v. Wilson, 343 U.S. 495 (1952).

11. Greater Fremont, Inc. v. Fremont, 302 F. Supp. 652 (N.D. Ohio 1968), aff’d sub nom., Wonderland Ventures, Inc. v. Sundunsky, 423 F.2d 548 (6th Сіr. 1970).

12. Sony Соrр. of America v. Universal Studios, Inc. 464 U.S. 417 (1984).

13. Підопригора 0.0. Законодавство України про інтелектуальну власність. – Х.: Фірма “Консум”, 1997. – 192 с.

14. Copyright Act of 1976, 17 U.S.C.

15. Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146.

16. Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990.

17. Feist Publications, Inc. v. Rural Telephone Service Co., 499 U.S. 340, 111 S. Ct. 1282 (1991).

18. T. K. Drier. “La qualité d’auteur et les nouvelles technologies du point de vue des traditions de droit civil” // Symposium de l’OMPI . – Paris. – 1994.

19. Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 336 с.

20. Gracen v. Bradford Exchange, 698 F. 2d 300 (7th Cir.1983).

21. 37 C.F.R.

22. Triad Systems Corporation v. Southeastern Express Co., 31 U.S.P.Q. 2d (BNA) 1239 (N.D. Cal. 1994).

23. U.S. Dep't of Commerce, Information Infrastructure Task Force, Intellectual Property and the National Information Infrastructure: The Report of the Working Group on Intellectual Property (1995).

24. H.R. Rep. No. 1476, 94th Cong. 2d Sess. (1976).

25. Digital Communications Associates, Inc. v. Softclone Distributing Corp. (1987, ND Ga) 659 F Supp 449, 2USPQ2d 1385.

26. Midway Mfg. Co. v. Dirkschneider (1981, DC Neb) 543 F Supp 466, 214 USPQ 417.

27. Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 р. № 532 // Збірник постанов Уряду України. – 1995. – № 10. – Ст. 247.

28. Федеральный закон “Об обязательном экземпляре документов” от 29 декабря 1994 года № 77-ФЗ // Собрание законодательства РФ. – 1995. – №1. – Ст. 1.

29. Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights, Apr. 15, 1994, Marrakesh Agreement Establishing the World Trade Organization, Annex 1C, Legal Instruments – Results of the Uruguay Round vol. 31 // 33 I.L.M. 81 – 1994.

30. Гельб А.Б. Программное обеспечение. Специфический объект интеллектуального творчества // Современное состояние проблемы защиты программного обеспечения. – Таллинн, 1989.

31. Лифти М.Х. Некоторые соображения о правовой охране программного обеспечения // Бюллетень по авторскому праву. – 1990. – № 4.

32. Жуков В.И. Вопросы правовой охраны программного обеспечения ЭВТ // Вопросы изобретательства. – 1989. – № 11. – С. 21-26.

33. Конвенция об охране интересов производителей фонограмм от незаконного воспроизводства их фонограмм от 29 октября 1971 г. – Женева: ВОИС, 1972.

34. WGN Continental Broadcasting Co. v. United Video, Inc., 693 F.2d 622 (7th Cir. 1982).

35. Midway Mfg. Co. v. Artic Int’l, Inc., 704 F.2d 1009 (7th Cir.), cert. denied, 464 U.S. 823 (1983).

36. Закон Российской Федерации “О правовой охране программ для электронных вычислительных машин и баз данных” от 23 сентября 1992 г. № 3523-1 // Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Совета РФ. – 1992. – № 42. – Ст. 2325.

37. Directive 96/9/EC of the European Parliament and of the Council of 11 March 1996 on the legal protection of databases // Official Journal L 077. – 27/03/1996. – P. 0020 – 0028.

38. Andrew R. Basile, Jr. Recent Developments: Intellectual Property Law and the Internet // 584 PLI/Pat 293.

39. Collections of Information Antipiracy Act (Reported in the House), H.R.354.RH.

40. Thomas J. Smedinghoff. The Software Publishers Association Legal Guide to Multimedia (1994).

41. Lance Rose. The Emperor’s Clothes Still Fit Just Fine // Wired. – Feb. 1995.

42. Philip E. Ross. Cops Versus Robbers in Cyberspace // Forbes. – Sept. 9, 1996.

43. Jessica Litman. The Exclusive Right to Read // 13 Cardozo Arts & Ent. L.J. 29. – 1994.

44. Lance Rose. Is Copyright Dead on the Net? // Wired. – Nov. 1993.

45. Mark A. Lemley. Rights of Attribution and Integrity in On-line Communications // J. On-line L. – 1995. – Art. 2.

46. Kathy Rebello. Making Money on the Net // Bus. Week. – Sept. 27, 1996.

47. Біленчук П.Д., Котляревський О.І. Портрет комп’ютерного злочинця. – К., 1997. – 48 с.

48. Mitch Betts. On-line Pay Per View // ComputerWorld. – June 5, 1995.

49. Constance Sommer. Film Rights Falling Through the Net // San Jose Mercury News. – Dec. 10, 1996.

50. Margie Wylie. Can Copyright Survive the Digital Age? Should It? // Digital Media: A Seybold Report. – July 3, 1995.

51. Steve G. Steinberg. Seek and Ye Shall Find (Maybe) // Wired. – May 1996.

52. Закон Российской Федерации “Об авторском праве и смежных правах” от 9 июля 1993 г. № 5351-І (с изменениями и дополнениями, внесенными Федеральным законом от 19 июля 1995 г. № 110-ФЗ) // Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 30. – Ст. 2866.

53. Постанова Вищого арбітражного суду України “Про питання захисту авторських прав в Інтернеті” № 04-1/5-7/82 від 05.06.2000 // Вісник господарського судочинства. – 2001. – № 2. – С. 33-34.

54. Mark A. Lemley. Dealing with Overlapping Copyrights on the Internet // 22 U. DAYTON L. REV. 547. – 1997.

55. MAI Systems Corp. v. Peak Computer, Inc., 991 F.2d 511 (9th Cir. 1993).

56. Stenograph L.L.C. v. Bossard Assocs., 144 F.3d 96, 46 U.S.P.Q.2d (BNA) 1936 (D.C. Cir. 1998).

57. World Intellectual Property Organization Copyright Treaty, Apr. 12, 1997 // S. TREATY DOC. NO. 105-17. – 1997.

58. World Intellectual Property Organization Performances and Phonograms Treaty, Apr. 12, 1997 // S. TREATY DOC. NO. 105-17. – 1997.

59. Дроб’язко Р. Договори Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та про виконання і фонограми // Право України, 1998. – № 12. – С. 79-80.

60. Указ Президента України “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” від 27 квітня 2001 р. № 285/2001 // Урядовий Кур’єр. – 05.05.2000 р. – № 79.

61. Закон України “Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право” від 20 вересня 2001 р. // Голос України. – 16.10.2001 р. – № 187.62. Закон України “Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми” від 20 вересня 2001 р. // Голос України. – 16.10.2001 р. – № 187.

63. WIPO Delegates Agree on Two Treaties // 2 BNA’S ELECTRONIC INFO. POL’Y & L. REP. 22. – 1997.

64. International Convention for the Protection of Performers, Producers of Phonograms and Broadcasting Organizations, Oct. 26, 1961 // 496 U.N.T.S. 43.

65. Vienna Convention on the Law of Treaties, May 23, 1969 // 1155 U.N.T.S. 331.

66. Proposal for a European Parliament and Council Directive on the Harmonization of Certain Aspects of Copyright and Related Rights in the Information Society // 1998 O.J. (C 108) 6.

67. Partly Consolidated Text of Treaty No. 1, WIPO Doc. CRNR/DC/55 (Dec. 12, 1996).

68. Partly Consolidated Text of Treaty No. 2, WIPO Doc. CRNR/DC/58 (Dec. 12, 1996).

69. Michael W. Walter. Copyrights and Related Rights in a Network Environment–The Integration of Digital Diffusion in Existing Legal Systems // SOFTIC Symposium 1995; Problems of Intellectual Property Rights in the Context of the Information Networks, Tokyo, Japan 325. – 1995.

70. Dr. Jens Gaster. Copyright and Related Rights in the Information Society // SOFTIC Symposium 1995; Problems of Intellectual Property Rights in the Context of the Information Networks, Tokyo, Japan 225 – 1995.

71. COMMUNICATION FROM THE COMMISSION: FOLLOW-UP TO THE GREEN PAPER ON COPYRIGHT AND RELATED RIGHTS IN THE INFORMATION SOCIETY, COM(96) 586 final.

72. Kent D. Stuckey. Internet and Online Law 6.08[4][b]. – 1996.

73. S. REP. NO. 104‑128, (1995).

74. On Command Video Corp. v. Columbia Pictures Industries Inc., 21 U.S.P.Q.2d (BNA) 1545 (N.D. Cal. 1991).

75. Comments to Joint Hearing on H.R. 2441 and S. 1284 (prepared statement of Dr. Mihaly Ficsor, Assistant Director General of WIPO).

76. H.R. 2281 and S. 1121, 105th Cong. (1997).

77. Gillian v. American Broadcasting Cos., 538 F.2d 14,23 C.O. Bull.40, 541 (2d Cir.1976).

78. Droit d’auteur et Copyright : divergences et convergences : étude de droit comparé. – Brussels : Bruylant, 1993.

79. G. LEA. “Program copyright and moral rights: a culture clash?” // Computer Law and Security Report, 1994.

80. Tidy v Trustees of the Natural History Museum [1996] 3 EIPR D-81, 29 March 1995.

81. Snow v Eaton Centre Ltd (1982) 70 CPR (2d) 105.

82. Warner Bros., Inc. v. American Broadcasting Cos., Inc., 720 F.2d 231 (2d Cir. 1983).

83. G.R. Leonard &Co. v. Stack, 386 F.2d 38 (7th Cir. 1967).

84. Melville B. Nimmer & David Nimmer. Nimmer on Copyright (1994).

85. Ladas v. Potpourri Press, Inc., 846 F. Supp. 221 (E.D.N.Y. 1994).

86. Oddo v. Reis, 743 F.2d 630 (9th Cir. 1984).

87. Effects Associates, Inc. v. Cohen, 908 F.2d 555 (9th Cir. 1990).

88. Final report of the National Commission on New Technological Uses of Copyrighted Works 12 (1978) (“CONTU Report”).

89. Tom Steinert-Threlkeld. The Buck Starts Here // Wired. – August 1996.

90. I. Trotter Hardy. Contracts, Copyright and Preemption in a Digital World // 1 Rich. J.L. & Tech. 2. – 1995.

91. ProCD v. Zeidenberg , 86 F.3d 1447 (7th Cir. 1996).

92. Hill v. Gateway 2000, Inc. , 105 F.3d 1147 (7th Cir. 1997).

93. U.C.C. proposed Article 2B (Mar. 21, 1997 draft).

94. Осика С.Г. Передмова до українського видання. Результати уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. К.: “Вимір”, Секретаріат Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998. – 520 с.

95. Жаров В.О. Інтелектуальна власність в Україні: правові аспекти набуття, здійснення та захисту прав: Монографія. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – 188 с.

96. Mark Stefik. Trusted Systems // Sci. Am. – Mar. 1997.

97. Brad Cox. Superdistribution // Wired. – Sept. 1994.

98. Alex Alben. The Death of Copyright in a Digital World: The Reports are Slightly Exaggerated // Ent. Law Rep. – July 1995.

99. Ben Long. Watermarking Makes Impression on Photos // MacWeek. – Oct. 21, 1996.

100. David Voss. Stop That Copy // Wired. – Aug. 1994.

101. Paulina Borsook. Steal This Article // Upside. – Mar. 1996.

102. Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1994. – 416 с.

103. Закон України “Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів (Паризького акта від 24 липня 1971 р, зміненого 2 жовтня 1979 р.) від 31 травня 1995 р. // Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 21. – Ст. 155.

104. UNIVERSAL COPYRIGHT CONVENTION AS REVISED AT PARIS ON 24 JULY 1971 // U.N.T.S. No. 13444, vol. 943. – P. 178-325.

105. Постанова Верховної Ради України “Про участь України у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 року” від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 21. – Ст. 70.

106. RESTATEMENT (SECOND) OF CONFLICTS OF LAW (1969).

107. Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового права. – Мн.: Амалфея, 1999. – 704 с.

108. Hartford Fire Ins . Co . v . California , 509 U.S. 764 (1993) (Scalia, J., dissenting).

109. Paul Edward Geller. Litigating Cross-Boarder Infringement in International Intellectual Property: Some Practice Tips and Caveats // NEW MATTER. – FALL/WINTER 1997.

110. Playboy Enter., Inc. v. Chuckleberry Pub., Inc. , 687 F.2d 563 (2d Cir. 1982).

111. Marc E. Mayer. Localizing Global Copyright Infringement: Do International Internet Sound Recording Infringements Implicate U.S. Copyright Law? // NEW MATTER. – Fall/Winter 1997.

112. Neil A. Smith. No Jurisdiction From Internet Web Page Bearing Infringing Service Mark // NEWS MATTER. – Volume 22, Number 3.

113. Int'l Shoe Co. v. Wash. , 326 U.S. 310 (1945).

114. Hanson v. Denckla , 357 U.S. 235 (1958).

115. Kenneth J. Nunnenkamp, Other Internet Activities Create Personal Jurisdiction // FED. DISCOVERY NEWS. – Jan. 1997.

116. CompuServe, Inc. v. Patterson , 89 F.3d 1257 (6th Cir. 1996).

117. Humphrey v. Granite Gate Resorts, Inc. , 568 N.W.2d 715 (1997).

118. Bensusan Restaurants Corp. v. King , 937 F. Supp. 295 (S.D.N.Y. 1996).

119. Weber v. Jolly Hotels , 977 F. Supp. 327 (D. N.J. 1997).

120. Bremen v. Zapata , 407 U.S. 1 (1972).

121. THE AMERICAN LAW INSTITUTE AND THE NATIONAL CONFERENCE OF COMMISSIONERS ON UNIFORM STATE LAWS, UNIFORM COMMERCIAL CODE ARTICLE 2B – LICENSESS (Discussion Draft 1997).

122. WIPO Arbitration Rules (Effective from October 1994). WIPO Publication 446 (E). Geneva, 1999.

123. E. Casey Lide. ADR and Cyberspace: Role of ADR in Online Commerce, Intellectual Property and Defamation // 12 OHIO ST. J. ON DISP. RESOL. 193. – 1996.

124. Цивільний процесуальний кодекс України. Затверджений Законом Української РСР від 18 липня 1963 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1963. – № 30. – Ст. 464.

125. Ronald Brand. Enforcement of Foreign Money-Judgments in the United States: In Search of Uniformity and International Aspects // 67 NOTRE DAME L. REV. 253. – 1991.

126. United Nations Convention on the Recognition and Enforcement of Foreign Arbitral Awards // U.N.T.S. – Vol. 330. – P. 3.

127. Multilateral Treaties Deposited with the Secretary-General, Status as at December 31, 1993 (UN Doc. St/Leg/Ser.E/12, 1994).

128. Lauren Gibbons Paul. Web Rewards Wait Only for the Patient // PC Week. – July 15, 1996.

129. Zachary Schiller. For More About Tide, Click Here // Bus. Week. – June 3, 1996.

130. Craig R. Evans. The Web’s REAL Opportunity – Advertising! // Elec. Retailing. – Sept./Oct. 1996.

131. Rosalind Resnick. AdTech '96: Is Banner Advertising Dead? // Interactive Publ'g Alert. – July 1, 1996.

132. Hunter Madsen. Reclaim the Deadzone // Wired. – Dec. 1996.

133. Caryn Gillooly. Cabletron's Unbeatable Price Plan // Info. Week. – July 24, 1995.

134. Paulina Borsook. Music Lessons // Upside. – Mar. 1996.

135. Arthur Armstrong & John Hagel III. The Real Value of On-Line Communities // Harv. Bus. Rev. – May-June 1996.

136. Neil Gross & Peter McCoy. The Technology Paradox // Business Week, Mar. 6, 1995.

137. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 790 с.

138. Типовой закон ВОИС об авторском праве и смежных правах (примерные положения об охране произведений науки, литературы и искусства, исполнений, фонограмм, передач организаций вещания). – Женева: ВОИС, 1994.

139. Ступак С., Ступка О., Феколкин Ю. Пиратство на Украине будет охраняться законом. Верховный Совет принял новую редакцию Закона об авторском праве // Юридическая практика. – 28.12.2000 р. – № 52 (158).

140. Wooldridge, Dr. Frank; Davies, Mr. Liam. The Ukrainian Law on Copyright 1993: A Possible Model for Other Countries? // I.P.Q. – No. 4. – 1998.

141. Підопригора О. Законодавство України про інтелектуальну власність у системі цивільного законодавства // Українське право. – 1997. – №3. – С. 128-129.

142. Розвиток цивільного права і трудового законодавства в Україні / Я.М. Шевченко, О.М. Молявко, А.Л. Салатко та ін. – Х.: Консум, 1999. – 272 с.

143. UNCITRAL Model Law on Electronic Commerce with Guide to Enactment 1996 with additional article 5 bis as adopted in 1998.

144. Закон України “Про ратифікацію Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами” від 10 листопада 1994 р. // Відомості Верховної Ради. – 1994. – № 46. – Ст. 415.

145. Паладій М. Тенденції розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності // Право України. – 2002. – № 2. – С. 108-112.

146. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. Указ Президента України “Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 р. № 615/98 // Урядовий Кур’єр. – 18.06.1998 р. – № 114-115.

147. Council Directive 91/250/EEC of 14 May 1991 on the legal protection of computer programs // Official Journal L 122. – 17/05/1991. – P. 0042 - 0046.

148. European Commission Green Paper of 27 July 1995 on Copyright and Related Rights in the Information Society // OJ C 97. – 4.4.1996.

149. Довгерт А. Система приватного права та структура проекту нового Цивільного Кодексу України // Українське право. – 1997. – № 1. – С. 18-29.

150. Підопригора О. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність // Українське право. – 1997. – № 1. – С. 61-70.


[1] R. Resnik, D. Taylor. The Internet Business Guide: Riding the information Superhighway to profit. – Sams Publishing, 1994. – P. XXV.

[2] Ian C. Ballon, Keith M. Kupferschid. Intellectual Property Opportunities and Pitfalls in

[3] Mutual Film Сorp. v. Іndustrial Сomm’n of Оhio, 236 U.S. 230 (1915). – P. 244.

[4] Greater Fremont, Inc. v. Fremont, 302 F. Supp. 652 (N.D. Ohio 1968), aff’d sub nom., Wonderland Ventures, Inc. v. Sundunsky, 423 F.2d 548 (6th Сіr. 1970). – P. 663.

[5] Sony Соrр. of America v. Universal Studios, Inc. 464 U.S. 417 (1984). – P. 430.

[6] Підопригора 0.0. Законодавство України про інтелектуальну власність. – Х.: Фірма, 1997. – С. 48.

[7] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §102(a); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 8; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый

2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(1).

[8] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §105; Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 10; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(4), (8).

[9] Feist Publications, Inc. v. Rural Telephone Service Co., 499 U.S. 340, 111 S. Ct. 1282 (1991). – P. 1287.

[10] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 9.

[11] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 10 п. “е”.

[12] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §102(a).

[13] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “fixed”).

[14] Triad Systems Corporation v. Southeastern Express Co., 31 U.S.P.Q. 2d (BNA) 1239 (N.D. Cal. 1994). – P. 1243.

[15] U.S. Dep't of Commerce, Information Infrastructure Task Force, Intellectual Property and the National Information Infrastructure: The Report of the Working Group on Intellectual Property (1995). – P. 32.

[16] Triad Systems Corporation v. Southeastern Express Co., 31 U.S.P.Q. 2d (BNA) 1239 (N.D. Cal. 1994). – P. 1243.

[17] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “publication”); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 3(3).

[18] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 4.

[19] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “publication”).

[20] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C.§101(definition of “publicly”)(2).

[21] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “publication”).

[22] H.R. Rep. No. 1476, 94th Cong. 2d Sess. (1976). – P. 138.

[23] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 3 ч. 2 п. “б”.

[24] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 3 ч. 3.

[25] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[26] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §104(a).

[27] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 11 ч. 2.

[28] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §401(b); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 11 ч. 3.

[29] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §401(b)(1).

[30] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §401(c).

[31] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §402(b); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 37 ч. 3.

[32] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §408(a), §410(a); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 9 ч. 3.

[33] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 11 ч. 5.

[34] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 11 ч. 5.

[35] Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 р. № 532 // Збірник постанов Уряду України. – 1995. – № 10. – Ст. 247. – П. 12.

[36] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §411.

[37] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §410(c).

[38] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §412.

[39] Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 р. № 532 // Збірник постанов Уряду України. – 1995. – № 10. – Ст. 247. – П. 9.

[40] Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва. Постанова Кабінету.

[41] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §102(a)(1); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 8 ч.1 п.1; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый

2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(1).

[42] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “literary works”).

[43] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 8 ч.1 п.1.

[44] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 18; Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights, Apr. 15, 1994, Marrakesh Agreement Establishing the World Trade Organization, Annex 1C, Legal Instruments – Results of the Uruguay Round vol. 31 // 33 I.L.M. 81 – 1994. – Art. 10(1).

[45] Гельб А.Б. Программное обеспечение. Специфический объект интеллектуального творчества // Современное состояние проблемы защиты программного обеспечения. – Таллинн, 1989. – С. 31.

[46] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §102(a)(2); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 8 ч. 1 п. 10; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(1).

[47] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “pictorial, graphic, and sculptural works”), §102(a)(1); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 8 ч. 1 п. 5; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(1).

[48] Конвенция об охране интересов производителей фонограмм от незаконного воспроизводства их фонограмм от 29 октября 1971 г. – Женева: ВОИС, 1972. – Ст. 1(а).

[49] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[50] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “sound recordings”).

[51] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “audiovisual works”); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[52] Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(1).

[53] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[54] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C.§101(definition of “audiovisual works”).

[55] WGN Continental Broadcasting Co. v. United Video, Inc., 693 F.2d 622 (7th Cir. 1982). – P. 626.

[56] Midway Mfg. Co. v. Artic Int’l, Inc., 704 F.2d 1009 (7th Cir.), cert. denied, 464 U.S. 823 (1983). - P. 1011.

[57] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §103; Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1, ст. 8 ч.1 п. 14; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый

2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(3).

[58] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 8 ч. 1 п. 13.

[59] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[60] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[61] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “derivative works”).

[62] Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(5).

[63] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101 (definition of “compilation”); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 8 ч.1 п. 15; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 2(5).

[64] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 8 ч.1 п. 15.

[65] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101 (definition of “compilation”).

[66] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101 (definition of “collective work”).

[67] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 30 ч. 2; Feist Publications, Inc. v. Rural Telephone Service Co., 499 U.S. 340, 111 S. Ct. 1282 (1991). – P.p. 1287, 1288, 1289, 1290, 1293.

[68] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 4.

[69] Закон Российской Федерации “О правовой охране программ для электронных вычислительных машин и баз данных” от 23 сентября 1992 г. № 3523-1 // Ведомости Съезда народных депутатов РФ и Верховного Совета РФ. – 1992. – № 42. – Ст. 2325. – Ст. 1.

[70] Feist Publications, Inc. v. Rural Telephone Service Co., 499 U.S. 340, 111 S. Ct. 1282 (1991). – P. 1291-1293.

[71] Andrew R. Basile, Jr. Recent Developments: Intellectual Property Law and the Internet // 584 PLI/Pat 293. – P. 325.

[72] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст 10 п. “е”.

[73] Thomas J. Smedinghoff. The Software Publishers Association Legal Guide to Multimedia (1994). – P. 4.

[74] Lance Rose. The Emperor’s Clothes Still Fit Just Fine // Wired. – Feb. 1995. – P. 103, 104; Philip E. Ross. Cops Versus Robbers in Cyberspace // Forbes. – Sept. 9, 1996. – P. 134, 137.

[75] Jessica Litman. The Exclusive Right to Read // 13 Cardozo Arts & Ent. L.J. 29. – 1994. – P. 50-51.

[76] Lance Rose. Is Copyright Dead on the Net? // Wired. – Nov. 1993. – P. 112.

[77] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 14 ч. 1 п. 1, ст. 21.

[78] Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 6bis.

[79] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 14 ч. 2.

[80] Lance Rose. The Emperor’s Clothes Still Fit Just Fine // Wired. – Feb. 1995. – P. 104.

[81] Kathy Rebello. Making Money on the Net // Bus. Week. – Sept. 27, 1996. – P. 104.

[82] Mitch Betts. On-line Pay Per View // ComputerWorld. – June 5, 1995. – P. 58.

[83] Constance Sommer. Film Rights Falling Through the Net // San Jose Mercury News. – Dec. 10, 1996. – P. 10E.

[84] Steve G. Steinberg. Seek and Ye Shall Find (Maybe) // Wired. – May 1996. – P. 84.

[85] Jessica Litman. The Exclusive Right to Read // 13 Cardozo Arts & Ent. L.J. 29. – 1994. – P. 46.

[86] Steve G. Steinberg. Seek and Ye Shall Find (Maybe) // Wired. – May 1996. – P. 108.

[87] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 15 ч. 2; Закон Российской Федерации “Об авторском праве и смежных правах” от 9 июля 1993 г. № 5351-І (с изменениями и дополнениями, внесенными Федеральным законом от 19 июля 1995 г. № 110-ФЗ) // Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 30. – Ст. 2866. – Ст. 16 п. 1.

[88] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §§106, 602(a); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 15 ч. 3; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст.ст. 8, 9, 11-14ter.

[89] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106(1); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 15 ч. 3 п. 1; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый

2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 9(1).

[90] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 9(3); Закон Российской Федерации “Об авторском праве и смежных правах” от 9 июля 1993 г. № 5351-І (с изменениями и дополнениями, внесенными Федеральным законом от 19 июля 1995 г. № 110-ФЗ) // Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 30. – Ст. 2866. – Ст. 4.

[91] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “copies”).

[92] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[93] Постанова Вищого арбітражного суду України “Про питання захисту авторських прав в Інтернеті” № 04-1/5-7/82 від 05.06.2000 // Вісник господарського судочинства. – 2001. – № 2. – С. 34.

[94] [54] Mark A. Lemley. Dealing with Overlapping Copyrights on the Internet // 22 U. DAYTON L. REV. 547. – 1997.p. 555.

[95] Дроб’язко Р. Договори Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та про виконання і фонограми // Право України, 1998. – № 12. – С. 80.

[96] Указ Президента України “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” від 27 квітня 2001 р. № 285/2001 // Урядовий Кур’єр. – 05.05.2000 р. – № 79. – П. 2.

[97] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106(3); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 15 ч. 3 п. 8.

[98] Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 14.

[99] World Intellectual Property Organization Copyright Treaty, Apr. 12, 1997 // S. TREATY DOC. NO. 105-17. – 1997. – Art. 6.

[100] Michael W. Walter. Copyrights and Related Rights in a Network Environment–The Integration of Digital Diffusion in Existing Legal Systems // SOFTIC Symposium 1995; Problems of Intellectual Property Rights in the Context of the Information Networks, Tokyo, Japan 325. – 1995. – P. 333.

[101] Dr. Jens Gaster. Copyright and Related Rights in the Information Society // SOFTIC Symposium 1995; Problems of Intellectual Property Rights in the Context of the Information Networks, Tokyo, Japan 225 – 1995. – P. 235.

[102] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §109.

[103] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 15 ч. 7.

[104] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 15 ч. 3 п. 10.

[105] World Intellectual Property Organization Copyright Treaty, Apr. 12, 1997 // S. TREATY DOC. NO. 105-17. – 1997. – Art. 6.

[106] COMMUNICATION FROM THE COMMISSION: FOLLOW-UP TO THE GREEN PAPER ON COPYRIGHT AND RELATED RIGHTS IN THE INFORMATION SOCIETY, COM(96) 586 final. – Ch. 2, s 4.

[107] U.S. Dep't of Commerce, Information Infrastructure Task Force, Intellectual Property and the National Information Infrastructure: The Report of the Working Group on Intellectual Property (1995). – P. 110-17.

[108] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106(4); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 15 ч. 3 п. 2; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 11(1)(i).

[109] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106(5); Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 15 ч. 3 п. 3.

[110] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[111] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106(4).

[112] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106(5).

[113] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106(6).

[114] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “publicly”).

[115] Kent D. Stuckey. Internet and Online Law 6.08[4][b]. – 1996. – P. 6-45.

[116] Kent D. Stuckey. Internet and Online Law 6.08[4][b]. – 1996. – P. 6-46.

[117] Kent D. Stuckey. Internet and Online Law 6.08[4][b]. – 1996. – P. 6-47.

[118] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106(4).

[119] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “publicly”).

[120] On Command Video Corp. v. Columbia Pictures Industries Inc., 21 U.S.P.Q.2d (BNA) 1545 (N.D. Cal. 1991). – P. 1546.

[121] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “display”).

[122] Dr. Jens Gaster. Copyright and Related Rights in the Information Society // SOFTIC Symposium 1995; Problems of Intellectual Property Rights in the Context of the Information Networks, Tokyo, Japan 225 – 1995. – P. 238.

[123] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 1.

[124] Comments to Joint Hearing on H.R. 2441 and S. 1284 (prepared statement of Dr. Mihaly Ficsor, Assistant Director General of WIPO). – P. 61.

[125] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 14 ч. 1; Закон Российской Федерации “Об авторском праве и смежных правах” от 9 июля 1993 г. № 5351-І (с изменениями и дополнениями, внесенными Федеральным законом от 19 июля 1995 г. № 110-ФЗ) // Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 30. – Ст. 2866. – Ст. 15 п. 1.

[126] Закон Российской Федерации “Об авторском праве и смежных правах” от 9 июля 1993 г. № 5351-І (с изменениями и дополнениями, внесенными Федеральным законом от 19 июля 1995 г. № 110-ФЗ) // Собрание законодательства РФ. – 1995. – № 30. – Ст. 2866. – Ст. 15 п. 1.

[127] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 28 ч. 10.

[128] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 29.

[129] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §101(definition of “work of visual art”), §106A(b).

[130] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106A(d)(1).

[131] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §106A(e)(1).

[132] Droit d’auteur et Copyright : divergences et convergences : étude de droit comparé. – Brussels : Bruylant, 1993. – P. 551.

[133] U.S. Dep't of Commerce, Information Infrastructure Task Force, Intellectual Property and the National Information Infrastructure: The Report of the Working Group on Intellectual Property (1995). – P. 219-239.

[134] World Intellectual Property Organization Copyright Treaty, Apr. 12, 1997 // S. TREATY DOC. NO. 105-17. – 1997. – Art. 12(2).

[135] World Intellectual Property Organization Performances and Phonograms Treaty, Apr. 12, 1997 // S. TREATY DOC. NO. 105-17. – 1997. – Art. 19(2).

[136] H.R. 2281 and S. 1121, 105th Cong. (1997). – S. 1201.

[137] COMMUNICATION FROM THE COMMISSION: FOLLOW-UP TO THE GREEN PAPER ON COPYRIGHT AND RELATED RIGHTS IN THE INFORMATION SOCIETY, COM(96) 586 final. – Ch. 2, s 3-ch. 3, s 3.

[138] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 50 п. “е”.

[139] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 50 п. “є”.

[140] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 50 п. “ж”.

[141] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §107; Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 21.

[142] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §§108-121; Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст.ст. 22-25, 42, 43; Бернская конвенция об охране литературных и художественных произведений. Парижский акт от 24 июля 1971 года, изменённый 2 октября 1979 года. Женева: ВОИС, 1990. – Ст. 11(1)(i).

[143] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 26.

[144] Melville B. Nimmer & David Nimmer. Nimmer on Copyright (1994), §10.03[A]. – P. 10-18.

[145] Effects Associates, Inc. v. Cohen, 908 F.2d 555 (9th Cir. 1990). – P. 559.

[146] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 24 ч. 1 п. 2.

[147] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 24 ч. 1 п. 1.

[148] Tom Steinert-Threlkeld. The Buck Starts Here // Wired. – August 1996. – P. 132, 134.

[149] Lance Rose. The Emperor’s Clothes Still Fit Just Fine // Wired. – Feb. 1995. – P. 137.

[150] Lance Rose. The Emperor’s Clothes Still Fit Just Fine // Wired. – Feb. 1995. – P. 136.

[151] Lance Rose. The Emperor’s Clothes Still Fit Just Fine // Wired. – Feb. 1995. – P. 137.

[152] Осика С.Г. Передмова до українського видання. Результати уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів: Тексти офіційних документів. К.: “Вимір”, Секретаріат Міжвідомчої комісії з питань вступу України до СОТ, 1998. – С. vi-ix.

[153] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 53 ч. 3.

[154] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 53 ч. 3.

[155] Жаров В.О. Інтелектуальна власність в Україні: правові аспекти набуття, здійснення та захисту прав: Монографія. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2000. – С. 129-131.

[156] Brad Cox. Superdistribution // Wired. – Sept. 1994. – P. 89.

[157] Copyright Act of 1976, 17 U.S.C. §§115, 116; Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст. 25 ч. 2, ст. 42.

[158] Ben Long. Watermarking Makes Impression on Photos // MacWeek. – Oct. 21, 1996. –P. 16.

[159] David Voss. Stop That Copy // Wired. – Aug. 1994. – P. 34.

[160] RESTATEMENT (SECOND) OF CONFLICTS OF LAW (1969). – S 187.

[161] Закон України “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. – Ст.ст. 15-19.

[162] Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового права. – Мн.: Амалфея, 1999. – С. 612-613.

[163] Neil A. Smith. No Jurisdiction From Internet Web Page Bearing Infringing Service Mark // NEWS MATTER. – Volume 22, Number 3. – P. 42.

[164] Int'l Shoe Co. v. Wash. , 326 U.S. 310 (1945). – P. 316.

[165] Hanson v . Denckla , 357 U.S. 235 (1958). – P. 253.

[166] Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1994. – С. 363-364.

[167] Bremen v. Zapata , 407 U.S. 1 (1972). – P. 10.

[168] THE AMERICAN LAW INSTITUTE AND THE NATIONAL CONFERENCE OF COMMISSIONERS ON UNIFORM STATE LAWS, UNIFORM COMMERCIAL CODE ARTICLE 2B – LICENSESS (Discussion Draft 1997). – S 2B-107.

[169] Тынель А., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового права. – Мн.: Амалфея, 1999. – С. 608.

[170] Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1994. – С. 393, 394.

[171] Цивільний процесуальний кодекс України. Затверджений Законом Української РСР від 18 липня 1963 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1963. – № 30. – Ст. 464. – Ст. 427.

[172] Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1994. – С. 381, 411.

[173] Ronald Brand. Enforcement of Foreign Money-Judgments in the United States: In Search of Uniformity and International Aspects // 67 NOTRE DAME L. REV. 253. – 1991. – P. 266-67.

[174] Богуславский М.М. Международное частное право: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Междунар. отношения, 1994. – С. 381-382, 411-412.

[175] Multilateral Treaties Deposited with the Secretary-General, Status as at December 31, 1993

[176] [137] Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1997. – С. 626.

[177] Підопригора Опанас. Законодавство України про інтелектуальну власність у системі цивільного законодавства // Українське право. – 1997. – №3. – С. 129.

[178] Розвиток цивільного права і трудового законодавства в Україні / Я.М. Шевченко, О.М. Молявко, А.Л. Салатко та ін. – Харків: Консум, 1999. – С. 11.

[179] Указ Президента України “Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” від 27 квітня 2001 р. № 285/2001 // Урядовий Кур’єр. – 05.05.2000 р. – № 79. – П. 2.

[180] Паладій М. Тенденції розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності // Право України. – 2002. – № 2. – С. 109.

[181] Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу. Указ Президента України “Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу” від 11 червня 1998 р. № 615/98 // Урядовий Кур’єр. – 18.06.1998 р. – № 114-115. – Ч. І п. 1.

[182] Довгерт Анатолій. Система приватного права та структура проекту нового Цивільного Кодексу України // Українське право. – 1997. – № 1. – С. 24.

[183] Підопригора О. Проблеми кодифікації законодавства про інтелектуальну власність //Українське право. – 1997. – № 1. – С. 61.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий