регистрация / вход

Реквізиція та конфіскація як спосіб виникнення державної власності

Кафедра цивільного права Курсова робота Тема: " Реквізиція та конфіскація як спосіб виникнення державної власності" Зміст. Вступ 1. Загальні положення про державну власність.

Кафедра цивільного права

Курсова робота

Тема: " Реквізиція та конфіскація як спосіб виникнення державної власності"

Зміст.

Вступ

1. Загальні положення про державну власність.

2. Підстави винекнення державної власності:

І Реквізиція;

ІІ Конфіскація майна.

Висновки

вступ

Радикальні економічні і політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб"єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учсників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плралізм відносин власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно грошові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб"єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчіакти повинні створити рівні правові умови для діяльності товаровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення нними підприємницької діяльності.

Посилюється роль цивільно правоого договору в самостійній організації господарської діяльності суб"єктів товарно грошових відносин. Все це свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій державі і визначає місце в системі правових галузей. Сучасне право поділяється на окремі галузі в залежності від критеріїв, покладених в основу їх розмежування, і функціональних особливостей кожної з галузей. До таких критеріїв належать: предмет, метод, правового регулювання і функції даної галузі.

Взаємодія галузей сучасного права забеспечує всебічне правове регулювання суспільних відносин в Українській державі.

Цивільне право як самостійна галузь права також має відповідний предмет, метод цивільно-правового регулювання і функції.

В даній курсовій роботі, тема якої " Реквізиція та конфіскація як спосіб винекнення державної власності", ми розглянемо слідуючі питання: загальні положення про державну власність; підстави винекнення державної власності (реквізиція та конфіскація).


1. Загальні положення про державну власність.

Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу. Для неї притаманний найвищий, порівняно з іншими формами привласнення, ступінь усуспільнення, у зв"язку з чим в період існування Союзу РСР вона одержала назву загальнонародної. Вважається, що її власником стає народ, організований у структуроване колективне утворення - державу. Це означає, що державна власність з"явилася в суспільстві з винекненням держави.

Державна власність понад 70 років зайиала провідне місце серед усіх форм власності у СРСР, а потім її питома вага в цілому склала більше 90 відсотків в національному багатстві країни. Разом з колгоспно-кооперативною власністю вона була основою економічної системи СРСР.

Визнання за державною власністю загальнонародного характеру і домінуючої ролі в економічній системі призвело до встановлення для неї пільгового економічного і превового режиму, стримування інших форм власності. Як відомо, загальнонародний характердержавної власності зумовлювався насамперед всенародною належністю, неділимістю майнового фонду і і єдністю суб"єкта. З правового фонду єдиним власником всього державного майна при такій конструкції виступає сама держава, символізуючи волю і інтереси всього народу. Таке абстрактне визнання народу власником державного майна не сприяло вихованню у труящих почуття господаря, відповідальності за його ефективне використання. Більш того, це, зокрема, призвело до відчуження трудящих від засобів виробництва. Склалося становище, при якому вони були позбавлені права впливати на формування відносин власностю розподіл від отримання від її використання прибутків тощо. Ці обставини певною мірою були враховані спершу у Законі "Про власність в СРСР", а згодом і в Законі України "Про власність" , в яких передбачено було принципово нову конструкцію права державної власності, спрямовану на забеспечення рівноправності її з іншими формами власності, можливості переходу спрямовані на можливості переходу державної власності у колективну та приватну власність, введення багатосуб"єктивності та інші новели.

Залежно від рівня усуспільнення державна власність в Україні відповідно до ст. 31 Закону України "Про власність" поділяється на загальнодержавну власність і власність адмінісративно-територіальних одиниць (комунальну власність). До особливого різновиду державної власності може бути віднесена також власність Кримської Автономної Республіки.

Суб"єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, автономної республіки - Республіка Крим, а суб"єктами права комунальної власності - адміністративно-комунальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народнихдепутатів. Зазначені суб"єкти права державної та комунальної власності здійснюють належні їм повноваження, використовуючи особливий правовий інститут - "управління". Таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) здійснюєть відповідно Верховна Рада України і місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи (ст. 33 Закону України "Про власність").

Отже, управління загальнодержавною та комунальною власністю її суб"єкти здійснюють або самостійно, або через уповноважені ними державні органию З метою підвищення ефективності використання загальнодержавної та комунальної власності та оперативності прийняття управлінських рішень, управлінські функції щодо цієї власності, як правило, делегуються уповноваженим державним органам. Ще до прийняття Закону України "Про власність" Постановою Верховної Ради УРСР від 15 жовтня 1990 р. "Про управління державним майном Української РСР" повноваження по управлінню майном, віднесеним до загальнодержавної власності, було покладено на Кабінет Міністрів України, який покладав здійснення цих повноважень на підвідомчі йому відповідні органи державної виконавчої влади (зокрема, міністерства).

В умовах пошуку оптимальних варіантів управління загальнодержавною власністю в період становлення в Україні засад ринкової економіки коло уповноважених державних органів по здійсненню функцій управління загальнодержавним майном досить часто змінювалося. Так, у зв"язку зі створенням для здійснення повноважень по управлінню державним майном, що є у загальнодержавній власності, Фонду державного майна Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" було заборонено передачу функцій щодо управління таким майном іншим органам державного управління, а також корпораціям, концернам, асоціаціям та іншим об"єднанням.

Після надання Верховною Радою України (Закон України від 18 листопада 1992 р., Закон України від 21 листопада 1992 р.) Кабінет Міністрів України на шестимісячний термін повноважень щодо законодавчого регулювання відносин власності, підприємницької діяльності тощо останній 15 грудня 1992 р. прийняв Декрет "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", яким поклав здійснення функцій по управлінню загальнодержавним майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Водночас, в порядку винятку з цього Декрету новим Декретом від 19 лютого 1993 р. корпораціям "Укрбуд", "Украгопромбуд", "Укрмонтажспецбуд", "Укрбудматеріали", "Укртрансбуд", "Укрметротунельбуд", "Укрцемент" були делеговані функції з управління майном організацій і підприємств, які заснована на загальнодержавній власності та входять до їх складу.

Обсяг повноважень щодо управління державним майном визначається в законодавчому порядку. За Законом України "Про власність" державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відровідно до законодавчих актів України (ст. 33). Вищезгаданим Кабінетом Міністрів України від 15 грудня 1992 р. було значно розширено обсяг таких повноважень. Ним передбачалося, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади:

1) приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності (надалі - підприємства);

2) затверджують статути (положення) підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв"язку з порушенням статутів (положень);

3) укладають і розривають контракти з керівниками підприємств;

4) здійснюють контроль за ефективністю використання і збереженням закріпленого за підприємствами державного майна;

5) дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю;

6) готують разом з відповідними місцевими Радами народних депутатів висновки та пропозиції до Кабінету Міністрів України щодо розмежування державного майна між загальнодержавною, республіканською (республіки Крим) і комунальною власністю;

7) беруть участь у підготовці та укладанні міжнародних договорів України з питань загальнодержавної власності.

Водночас з Декретом від 15 грудня 1992 р., зокрема, було зупинено дію п. 1 постанови Верховної Ради України "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є загальнодержавній власності" у частині повноважень Фонду державного майна України та заборони передачі функцій по управлінню майном, що є загальнодержавною власністю, іншим органам державного управління.

Важливо відзначити, що міністерствам та іншим органам державної виконавчої влади при здійсненні функцій управління забороняється пряме втручання в господарську діяльність підприємств, віднесених до загальнодержавної власності.

Певні функції по управлінню майном, що перебуває у загальнодержавній власності, можуть бути покладені і на інші уповноважені державні органи. Так, в період існування інституту представників Президента України у порядку експерименту Указами Президента України від 26 листопада 1993 р. та від 26 лютого 1994р. Дніпропетровській, Донецькій, Запоріжській та Луганській обласним державним адміністраціям були делеговані певні повноваження щодо управління загальнодержавним майном.

Указом Президента України від 19 червня 1995 р. "Про забезпечення управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності, у процесі його приватизації" визначено особливий порядок здійснення міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади повноважень щодо управління майном в період до створення акціонерних товариств і після їх створення. Зокрема, після створення таких акціонерних товариств до початку розміщення акцій уповноважені державні органи державної виконавчої влади контролюють додержання статутів створених акціонерних товариств та приймають разом з Фондом державного майна України відповідні рішення у зв"язку з їх порушенням, здійснюють конторль за ефективністю використання і збереження майна акціонерних товариств. З початку розміщення акцій акціонерних товариств виконання функцій щодо управління акціями, які перебувають у загальнодержавній власності, у тому числі такими, що залишились у такій власності після реалізації плану розміщення акцій акціонерного товариства, здійснює в установленому порядку уповноважена особа (мається на увазі фізична особа), яку призначає Фонд державного майна України за погодженням з відповідним центральним органом державної виконавчої влади. Порядок здійснення уповноваженими особами функцій щодо управління такими акціями визначає Кабінет Міністрів України.

Об"єктами права загальнодержавної власності є: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних огранів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об"єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв"язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти республіканського бюджету; республіканський Національний банк, інші республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об"єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність УКраїни іншими державами. а також юридичними особами і громадяними (ст. 34 Закону України "Про власність"). В наведеному переліку об"єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб"єктів права власності (наприклад, оборонні об"єкти, Національний банк); б)майно, яке в принципі може бути у власності інших суб"єктів, але у даному випадку. за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси.

Нк можна обійти увагою зміст ст. 9 Закону України "Про власність", в якій записано, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об"єктами права виключної власності народу України. На перший погляд складається враження, що даною статтею передбачена ще одна форма власності. Однак комплексний аналіз Закону "Про власність" дає підстави для висновку про безпідставність такого припущення. Перераховані об"єкти є загальнодержавною власністю, для яких законодавець встановив особливий правовий режим (ст. 10 Закону "Про власність"). Водночас існує певна неузгодженість між положенням про право виключної власності на землю і нормами Земельного кодексу України, які передбачають право приватної і колективної власності на землю. Така суперечність могла б бути усунена, якби в Земельному кодексі передбачалось не право власності на землю, а право власності на земельні ділянки.

Нижчий рівень усуспільнення має комунальна власність, суб"єктами якої, як вже зазначалось, є адміністративно-територіальні одиниці в особі відповідних Рад народних депутатів. Управління нею здійснюють відповідні місцеві Ради народних депутатів, а також уповноважені ними державні органи (зокрема, виконавчі комітети Рад). За Законом України від 27 березня 1992р. "Про місцеві Ради народних депутатів і регіональне самоврядування" органи місцевого самоврядування мають право:

1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць підприємств (об"єднань), установ і організацій, їх структурних підрозділів та інших об"єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають особливо важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб населення даної території, функціонування місцевого господарства;

2) передавати об"єкти комунальної власності у тимчасове або постійне користування, оренду, продавати їх підприємствам (об"єднанням), організаціям і установам, окремим громадянам та їх об"єднанням відповідно до законів про приватизацію, а також перерозподіляти об"єкти комунальної власності на договірній та конкурсній основі між власними підприємствами (об"єднаннями), організаціями та установами;

3) на переважне придбання приміщень, споруд, інших об"єктів, розташованих на їх території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб населення, особливо найменш соціально захищеної його частини;

4) мати об"єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про власність" до об"єктів комунальної власності належить: майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об"єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров"я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв"язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб"єктами права власності.

Первісно комунальна власність утворилась (виникла) внаслідок виділу із загальнодержавної власності відповіжної частини майна на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю). Постановою затверджено перелікк державного майна України, яка передається до комунальної власності, а також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць. Така передача майна не є одноразовим актом. Процес розмежування власності відбувається і сьогодні, а також продовжуватиметься в майбутньому. Так, постановами Кабінету Міністрів України від 3 січня 1995 р., 2 лютого 1995 р., 13 лютого 1995 р. здійснена передача загальнодержавного майна до комунальної власності. Причому можливий і зворотній процес. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 р. були прийняті пропозиції Житомирської і Полтавської обласних Рад народних депутатів про передачу майна ряду державних комунальних підприємств до загальнодержавної власності.

Вобох випадках передача майна здійснюється в порядку, передбаченому постановою Ради Міністрів УРСР від 28 квітня 1980 р. "Про порядок передачі підприємств, об"єднань, організацій, установ, будинків і споруд" з наступним повідомленням про це органів державної статистики, податкових і фінансових органів.

Отже, нова конструкція права державної власності істотно відмінна від державної власності радянського періоду. Новим законодавством про власність передбачені багатосуб"єктність права державної власності, можливість динамічного переходу в інші форми власності, рівноправність з іншими формами власності та інші новели. Водночас нова конструкція права державної власності не позбавлена і правової невизначеності. Так, зокрема, виникають сумніви щодо правомірності віднесення комунальної власності до державної, оскільки ступінь усуспільнення останньої незрівнянно вищий. Тому є ідстави погодитись з тими авторами (Я.М. Шевченко), які вважають, що власність адміністративно-територіальних одиниць не може бути державною власністю, бо всій державі і всьому народу, який уособлює держава, не належить.


2. Підстави виникнення права державної власності.

Державна власність виникає різними способами (юридичними підставами), значення яких є неоднаковим. Так, вирішальною у створенні державної соціалістичної власності стала націоналізація засобів виробництва. А надалі державна власність поповнювалась переважно внаслідок економічної діяльності. Велике значення мають також цивільно-правові угоди.

1. Націоналізація - це примусове безоплатне вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Одночасно з націоналізацією здійснювалося утвердження соціалістичного способу виробництва. В основному націоналізацію було проведено у перші кілька років Радянської влади із створенням для цього передумов. Націоналізація - це не лише політико-економічний, а й юридичний акт, який знаходив оформлення у відповідних законодавчих актах (декретах). Цими декретами насамперед були націоналізовані земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об"єкти. При цьому анулювалися права попередніх власників - капіталістів, поміщиків. царської сім"ї, церковних організацій без грошової чи іншої компенсації.

2. Головним джерелом національного багатства, у тому числі нагромадження державної власності, безперечно, є виробнича діяльність трудових колективів. Матеріальні цінності з моменту їх створення на державних підприємствах надходять у державну власність. Розширене відворення є первісним способом виникнення права державної власності.

3. Похідним способом виникнення права державної власності служать угоди у сфері внутрішнього і зовнішнього товарообігу (оплатні і безоплатні). Вони забезпечують перехід у державну власність матеріальних благ від інших власників (недержавних підприємств і організацій, окремих громадян). Укладення договорів між державними підприємствами фактично є засобом не збільшення державної власності, а лише перерозподілу матеріальних благ. Найпоширенішими є договори на закупівлю сільськогосподарської та іншої продукції у колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), зовнішньоторговельні договори. Право державної власності виникає також за рахунок подарованого окремими громадянами майна, успадкованого майна, коштів від випуску лотерей, облігацій державної позики, цінних паперів.

4. Певну частину державної власності складають податки, мито з КСП, кооперативних та інших громадських організацій, окремих громадян. Наприклад, податок на прибуток недержавних підприємств і організацій, з доходів робітників і службовців, громадян - суб"єктів підприємництва, з доходів інших категорій населення; стягнення мита за розгляд справ у суді і арбітражі, здійснення нотаріальних дій; грошові збори з власників транспортних засобів, продавців на "колгоспних" ринках, з громадян за вивіз окремих товарів за кордон, обмін іноземної валюти, офрмлення приватних міжнародних поїздок.

5. Право державної власності виникає також внаслідок застосування реквізиції і конфіскації, стягнення штрафів за правопорушення.

Реквізиція - це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою йому вартості майна. Можлива вона лише у випадках і порядку встановлених законодавством України (ст. 141 ЦК України); застосовується у період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці зустрічається досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане при відсутності правопорушення. Так, відоповідно до ст. 143 ЦК особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у рвзі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдовувального вироку, або закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються у натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанту якраз матиме місце реквізиція.

Конфіскація - це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст. 141 ЦК). Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначаються кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. КК України передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів (розкрадання державного і громадського майна, крадіжку особистого майна громадян, грабіж, розбій, шахрайство тощо). Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення може застосовуватись конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об"єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами, порушенні митних правил). У цивільному законодавстві, у статтях, які встановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави за допущене правопорушення, не застосовується термін "конфіскація". Проте, на наш погляд, можливість стягнення майна у доход держави при визнанні угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за правилами ст. 49 ЦК України необхідно розглядати як цивільно-правову конфіскацію.

Кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством, а також іншими галузями законодавства у багатьох випадках передбачається застосування до правопорушників штрафних санкцій у вигляді відповідних грошових сум. При стягненні їх у доход держави також поповнюється державна власність.

6. Однією з підстав виникнення права державної власності є визнання майна безхазяйним. Так, відповідно до закону (ст. 137 ЦК) майно, яке не має власника або власник якого невідомий, надходить у власність держави (безхазяйне майно, яке належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Безхазяйне майно надходить у власність держави за рішенням викрнавчого комітету районної, міської Ради народних депутатів, винесеним за заявою фінансового органу (щодо безхазяйного майна колгоспного двору - за заявою колгоспу). Заява про визнання майна безхазяйним може бути подана не раніше року після прийняття майна на облік відповідним фінансовим органом або виконкомом селищної, сільської Ради народних депутатів. Фактами, які свідчать про безхазяйність майна, можуть бути: неможливість виявлення власника привилученні у злочинців викраденого майна, в разі стихійного лиха, при втраті права на майно у зв"язку із сплином позовної давності для його витребування тощо. Вказані наслідки не застосовуються у випадках, коли власник відомий, але з певних причин відсутній або визнаний безвісно відсутнім.

Майно, визнане у встановленому порядку безхазяйним, зараховується безпосередньо у Державний бюджет (грошові суми в українській або іноземній валюті, платіжні документи, облігації і т. ін.), а певне майно в період існування СРСР реалізувалося у порядку передбаченому Положенням про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до держави, і скарбів, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1984 р. Це положення не поширювалося на невитребуване від органів зв"язку майно, відправлене посилками, бандеролями, листами, грошовими переказами, на невитребуваний багаж на транспорті і деяке інше майно, порядок обліку і реалізації якого визначається спеціальним законодавством.

Серед майна, яке може бути визнане безхазяйним, зустрічаються різні об"єкти, утому числі і жилі будинки. Визнання їх безхазяйними здійснювалося з додержанням відповідних положень інструкції Міністерства юстиції УРСР і Міністерства фінансів УРСР "Про порядок визнання будівель безхазяйними і безгосподарно утримуваними". Сьогодні такі випадки є рідкісними.

Визначення майна безхазяйним і навіть наступна його реалізація не виключає можливості пред"явлення відповідних вимого власником (правонаступником), який після цього об"явився. Він має право вимагати від органу, рішенням якого майно визнане безхазяйним, повернення майна або грошової компенсації у розмірі сум, отриманих від реалізації, за вирахуванням здійснених у зв"язку з цим витрат. Спори щодо таких вимог можуть розглядатися у судовому порядку з додержанням правил про позовну давність.

7. З додержанням правил ст. 138 ЦК у власність держави може перейти знахідка - майно, втрачене власником (володільцем) поза його волею і знайдене іншою особою. Громадянин, який знайшов загубену річ, зобов"язаний негайно повідомити про це особу, що її загубила, повернути їй знайдену річ або заявити про знахідку і здати річ до міліції чи до виконкому селищної, сільської Ради народних депутатів, а коли річ знайдено в установі, підприємстві або на транспорті, здати її адміністрації відповідної організації. Адміністрація не виявивши у двотижневий строк законного володільця, негайно повинна здати загублену річ міліції або виконкому. Органи транспорту зберігають і реалізують здані їм речі відповідно до діючих на транспорті правил. Міліція або виконком зберігають здані їм речі протягом 6 місяців. Якщо за цей період власника не буде виявлено, речі переходять у власність держави. Для цього не вимагається спеціального судового чи іншого рішення.

Окрему статтю у ЦК (ст. 139) присвячено правовим наслідкам виявлення бездоглядної худоби. Вона встановлює обов"язок громадянина, який затримав бездоглядну або приблудну худобу, негайно повідомити про це власника і повернути йому худобу або повідомити у 3-денний строк міліцію чи виконком селищної, сільської Ради народних депутатів про цей факт. Вказані органи вживають заходів до розшуку і на цей час передають худобу на утримання і у користування найблищому радгоспові чи колгоспові. У випадку невиявлення у встановлені цією статтею строки власника (протягом 6 місяців - власника робочої або великої рогатої худоби і 2 місяці - власника дрібної худоби з дня прийняття її на утримання) худоба переходить безоплатно у власність колгоспу, а худоба, що утримувалась у радгоспі, - у власність держави і включається до складу майна цього радгоспу (сьогодні КСП).

8. Скарб, тобто зариті у землю або приховані іншим способом валюта, валютні та інші цінності, власник яких невідомий або у силу закону втратив на них право, повинен бути зданий особою, що його виявила, фінансовому органові і переходить у власність держави (ч. 1 ст. 140 ЦК). Державна власність у такому разі виникає автоматично без спеціального судового чи іншого рішення. Особі, яка виявила і здала скарб фінансовому органові, видається винагорода у розмірі 25 % вартості зданих цінностей. Не виплачується винагорода особам, у коло службових обов"язків яких входять розкопки і розшуки відповідних цінностей. Вони можуть бути заохочені при виявленні цінностей на загальних підставах (грошовою премією, цінним подарунком тощо). Відносини, пов"язані з виявленням скарбу і його здачею, регулюються також Положенням про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого, безхазяйного майна, майна, яке перейшло за правом спадкування до держави, і скарбів.

9. Наступною підставою виникнення права державної власності є безгосподарне утримання майна, що є пам"яткою історії та культури (ст. 136 ЦК). Встановлюючи можливість переходу такого майна до держави, законодавець виходить із значимості його, а також з обов"язку власника проявляти турботу про свою власність.

Громадянина, який безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам"яткою історії чи культури, державні органи охорони пам"яток також повинні попередити про припинення такого ставлення. У разі невиконання вимог суд може вилучити це майно за позовом зазначених органів. Пред"явлення позову можливе і без попередження, якщо існує невідкладна необхідність забезпечити охоронність пам"яток історії чи культури. При вилученні майна, що є пам"яткою історії та культури, власникові відшкодовується його вартість у розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору - судом. Закон не виключає можливості викупу у громадянина пам"яток історії та культури, щодо яких він не може створити необхідний режим утримання (ч. 2 ст. 136 ЦК України). Якщо ж на такий викуп власник не дає згоди, то за позовом державних органів охорони пам"ятників суд може вилучити у нього пам"ятки історії та культури.

Перераховані підстави виникнення права державної власності сформувалися у період існування єдиної загальнонародної соціалістицної власності. Тому у даний час змінилося їх значення у формуванні державної власності; з"являються нові підстави її виникнення. Так, загальнодержавна власність України поповнювалася за рахунок передачі підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, до державної власності України, за рахунок майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР. До державного та місцевих бюджетів надходять кошти від приватизації загальнодержавної та комунальної власності. Звичайно, є й інші підстави виникнення державної власності в Україні, наприклад, внаслідок обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність.


Висновок

В даній курсовій роботі, тема якої " Реквізиція та конфіскація як спосіб винекнення державної власності", ми розглянули слідуючі питання: загальні положення про державну власність; підстави винекнення державної власності (реквізиція та конфіскація).

Ми розкрили суть державної власності, дали визначення і характеристику основним способам винекнення державної власності. З усього цього вище написаного можна зробити висновок про значення державної власності для України як держави. Державна власність є особливою суспільною формою привласнення матеріальних благ в інтересах народу. Державна власність понад 70 років займала провідне місце серед усіх форм власності в СРСР, а її питома вага в цілому складала більше 90 відсотків в національному багатстві країни. Для державна власності в період радянської влади був встановлений пільговий правовий і економічний режим, що стримувало інші форми власності. В даний час, коли інтенсивно іде процес приватизації, тобто процес переходу державної власності у колективну та приватну, створена цілком нова конструкція про право державної власності, яка закріплена в Законі України "Про власність". Даний Закон ставить державну і приватну власність у рівні умови, що дозволить прискорити процес переходу до ринку.


Список використаних першоджерел.

1. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 1997р. - 544с.

2. Цивільний Кодекс Української РСР. Затверджений законом від 18 липня 1963 року. Офіційний текст із змінами та доповненнями за станом на 4 березня 1996 року // Кодекс України. - 1996. №2.

3. Цивільне право. Частина перша. К.: Вентурі, 1997р.

4. Калмиков Ю.Х. Вопросьі применения гражданско-правовьіх норм. - Саратов., 1976.

5. Гражданское право. Ч. 1. - М.: Тейс, 1996р.

6. Відомості Верховної ради України. - 1992.- №20.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий