Смекни!
smekni.com

контрольна Кримінально-процесуальне право (стр. 1 из 3)

Контрольна робота

з курсу

«Кримінально-процесуальне право»

м.Київ

1. Процесуальна форма, відносини і гарантії кримінального процесу.

Кримінальний процес – врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність правоохоронних органів щодо розкриття злочинів, викриття та покарання винних і правовідносини, які виникають у ході цієї діяльності вказаних органів одного з одним, а також із громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими організаціями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності.

Кримінально-процесуальний закон встановлює чіткий порядок розслідування злочинів, розгляду справ в судах і т. д. Кримінальна справа порушується у формі складання про це постанови чи ухвали, притягнення особи як обвинуваченого у формі винесення відповідної постанови і т.д. Отже, судочинство здійснюється в особливій процесуальній формі.

Загальне поняття процесуальної форми формулюється слідуючим чином: процесуальна форма це сукупність однорідних процедурних вимог, які ставляться до діяльності учасників процесу і направлені на досягнення певного матеріально-правового результату[ 4 ].

Важливу рису процесуальної форми складає система вимог, закріплених нормами кримінально-процесуального права. Ця система передбачає наявність у своєму складі правил, які визначають коло і порядок діяльності всіх без винятку осіб, які приймають участь у процесі, послідовність, зміст і характер всіх їх дій, а також відповідальність за невиконання всіх цих дій. Крім того, кримінально-процесуальний закон встановлює:

а) форми участі в кримінальному судочинстві зацікавлених у результатах справи осіб (наприклад, можливість написати обвинуваченим свої показання власноручно з обов’язковою відміткою про це в протоколі – ст. 146 КПК);

б) вимоги мотивування і оформлення відповідним документом рішень, що приймаються органами дізнання, попереднього слідства та судом (наприклад, правило про обов’язкове мотивування вироку суду – ч.1 ст.327 КПК);

в) обов’язковість ведення протоколу при провадженні слідчих дій чи на протязі всього судового розгляду справи, причому не тільки із вказівкою назви, але і з відображенням змісту цих дій (наприклад, допит експерта в суді передбачає занесення до протоколу питань, поставлених йому, та суті його відповідей на ці питання – ч.3 ст. 311 КПК);

г) підстави і порядок прийняття і відміни рішень органами і посадовими особами, які ведуть процес (наприклад, правило про те, що у випадку коли справа порушена без законних підстав, то прокурор закриває її, а коли в цій справі ще не провадилося слідчих дій, скасовує постанову про порушення справи – ч.3 ст. 100 КПК);

д) і т.д.

Особливе місце в структурі кримінально-процесуальної форми посідає складання процесуальних документів.

Процесуальні акти, належно письмово оформлені, складають, так би мовити, матеріалізовану частину процесуальної форми, найбільш видиму її сторону. Правильно оформлені процесуальні документи і процесуальна форма в цілому забезпечують встановлення істини в справі, сприяють зміцненню режиму законності, захисту прав і свобод громадян.

Підсумовуючи викладене, кримінально-процесуальну форму можна визначити як регламентовані кримінально-процесуальним правом систему і структуру кримінально-процесуальних інститутів і правил, процедуру і послідовність стадій кримінального процесу, умови способи і строки проведення процесуальних дій, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних із збиранням і дослідженням доказів на попередньому слідстві і в судовому розгляді, їх закріпленням в правових актах, а також порядок прийняття і оформлення рішень по окремих питаннях і по справі в цілому.

Діяльність учасників процесу, пов’язана з реалізацією їх прав та обов’язків, породжує певний вид суспільних відносин, які, будучи опосередковані і врегульовані нормами права, виступають як кримінально-процесуальні правовідносини.

Елементами кримінально-процесуальних правовідносин є:

а) їх суб’єкти (як такі виступають усі учасники кримінально-процесуальної діяльності);

б) об’єкт правовідношення (ним є поведінка суб’єктів кримінального процесу);

в) процесуальні права;

г) процесуальні обов’язки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.

Правовідносини прийнято визначати як індивідуалізований суспільний зв’язок між особами, що характеризується наявністю суб’єктивних юридичних прав і обов’язків і який підтримується примусовою силою держави[ 1 ].

Іншими словами, правовідношення – це правова форма зв’язку між суб’єктами – учасниками кримінального процесу. Ця форма наповнюється реальним змістом в результаті здійснення процесуальних дій, котрі, в свою чергу, дають поштовх для розвитку правових відносин.

Норми кримінально-процесуального законодавства побудовані таким чином, що ними, як правило, одночасно визначаються характер і порядок дій та їх правові наслідки.

Так, заява, що надійшла від громадянина, про скоєний злочин чи про приготування до злочину породжує правовідношення між ним і відповідною посадовою особою (слідчим, прокурором, органом дізнання, суддею): у громадянина з’являється право розраховувати на передбачену законом реакцію посадової особи (зареєструвати заяву, вжити заходів по її перевірці) і обов’язок нести відповідальність за завідомо неправдивий донос. У посадової особи з’являється обов’язок протягом певного строку прийняти певне рішення по заяві, що надійшла. Постанова посадової особи, слідчого, органу дізнання про збудження кримінальної справи породжує слідуючий ланцюг правовідносин: виникає право проведення слідчих дій, обов’язок направити копію постанови прокурору, вжити заходів для відвернення чи зупинення злочину. Реалізація прав і обов’язків, що виникли, пов’язує автора постанови правовідносинами з певним колом посадових осіб, організацій, установ, громадян.

Термін “кримінально-процесуальні гарантії” вживається в юридичній літературі по-різному. Однак слід відмітити той основний зміст, який в нього вкладається: фактичне забезпечення правильного виконання по кожній кримінальній справі завдань правосуддя.

Частіше всього кримінально-процесуальні гарантії визначаються як встановлені законом засоби, що сприяють успішному здійсненню правосуддя, захисту прав і законних інтересів особи.

Інші вважають це визначення не досить повним і кримінально-процесуальні гарантії визначаються ними як система правових засобів забезпечення успішного вирішення завдань правосуддя і охорони законних інтересів всіх осіб, які приймають участь у справі, яка передбачає строге дотримання встановлених законом форм і принципів судочинства, закріплення прав учасників процесу і умов їх реалізації, точне виконання обов’язків посадовими особами і органами, які здійснюють кримінально-процесуальну діальність[ 4 ].

Як бачимо, це визначення є досить громіздким. На мій погляд, більш точним і лаконічним є визначення київських авторів, які визначають кримінально-процесуальні гарантії як встановлені законом засоби, які забезпечують здійснення завдань кримінального судочинства[ 6 ]. Які саме завдання має кримінальне судочинство чітко визначено статтею 2 КПК.

Проголошення завдань ще не означає їх автоматичного реального виконання. Важливо щоб із проголошенням завдань було закріплення умов і способів їх виконання.

Важливими гарантіями досягнення цілей правосуддя, вирішення конкретних задач кримінального судочинства і захисту законних інтересів осіб, які приймають участь у справі, є принципи (основні засади) кримінального процесу. Тут слід мати на увазі перш за все те, що норми, які виражають ці принципи, більш безпосередньо обумовлені цілями правосуддя, ніж будь-які інші норми, зміст яких полягає у встановленні порядку здійснення певної процесуальної дії, визначенні прав і обов’язків конкретних учасників процесу, регламентації умов і порядку складання кожного процесуального документу і т. д. Принципи кримінального процесу прямо витікають із завдань судочинства і тому саме вони і створюють основні умови їх успішного вирішення. Більшість принципів українського кримінального процесу піднесені до рангу конституційних (законність, рівність усіх учасників процесу перед законом і судом, право людини на свободу і особисту недоторканість та ін.).

Не менш важливо і те, що самі принципи кримінального судочинства, в свою чергу, обумовлюють зміст кримінально-процесуальних норм, які визначають конкретний і детальний порядок провадження у кримінальних справах. У сукупності всі ці норми являють собою систему правових гарантій, які забезпечують швидке і повне розкриття злочинів, викриття і справедливе покарання винних.

Так, ст.5 КПК, виражаючи одну із сторін принципу законності, встановлює недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом. Це положення являє собою важливу гарантію успішного вирішення завдання кримінального судочинства – забезпечення того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Одночасно з цим вказане положення обумовлює підстави і порядок притягнення в якості обвинуваченого. Розвиваючи зміст статті 5, стаття 131 КПК встановлює, що при наявності достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого. Крім посилання на наявність доказів як на єдину підставу для притягнення у якості обвинуваченого, КПК містить також детальну регламентацію порядку притягнення до кримінальної відповідальності.