Право на таємницю кореспонденції та телефонних розмов

Реферат на тему:

Право на таємницю кореспонденції та телефонних розмов

План

1. Поняття права на таємниці кореспонденцію та телефонних розмов

2. Право на таємницю письмової кореспонденції :

а.) Свобода листування і ув 'язнення;

б.) Особливі випадки

3. Право на таємницю телефонних розмов:

а.) Форми втручання

б.) Умови правомірності прослуховування телефонних розмов

Список використаних джерел

1. Поняття права на таємниці кореспонденцію та телефонних розмов

Стаття 8 Конвенції є першою з низки статей (8—11), побудованих за однаковою структурою: перший пункт, в якому констатується існування певного права (виклад: права), і пункт 2, яким передбачається можливість обмежень за певних умов, щодо здійснення згаданого права (обмежувальна суспільна умова).

Стаття проголошує чотири види прав, правильним для яких є те, що вони стосуються особистої сфери життя людини: приватне життя, сімейне життя, житло, кореспонденція.

Слід зазначити, що жодне з цих прав немає будь-якого визначення в Конвенції, а Європейський суд у своїй практиці і коли не виявляв наміру дати точне визначення цих прав. Так, стосовно приватного життя, Суд дійшов висновку, що «поняття приватного життя є широким і не може бути визначене вичерпно», і визначить звідси, що «немає ні можливості, ані необхідності намагатися визначить вичерпний спосіб поняття приватного життя.

Крім того, в деяких справах Суд об'єднує теоретично відмінні одне вод­ного поняття «приватне життя» і «сімейне життя», створивши нову, не передбачену Конвенцією категорію «приватне і сімейне життя». Це преторіанське понят­тя дедалі частіше використовується в останніх рішеннях. Зокрема, воно дає можливість вдаватися до узагальнювального аналізу повсякденного життя, наприклад, коли вони належать до якоїсь окремої спільноти як-от кіпріоти, що живуть в анклаві. Так, посилаючись на це нове поняття права, на повагу до приватного та сімейного життя, практика розширила сферу застосування статті 8, визнавши, що вона га­рантує право, специфічне для меншин, а саме - право на повагу їхнього традиційного способу життя.

Стаття 8 визнає фактично «право на повагу» органами влади або навіть за необхідності, приватними особами чотирьох видів легітимних інтерес, які в ній викладені.

Практика показує, що «поняття "повага не вирізняється чіткістю, а вимоги, що ним охоплюються, надто різняться тому чи іншому випадку, залежно від практики та умов, які існують в державах учасницях»

Мова йде про давнє право, визнане в більшості європейських держав і тісно пов'язане з повагою до приватного життя. Захист за статтею 8 стосується всіх форм втручання в передання чи зміст повідомлень. Страсбурзькі органи зазначають, що стосовно скарг на створення перешкод для передання інформації шляхом листування стаття 8 являє собою lex specialis порівняно зі статтею. Право на повагу до кореспонденції передбачає, що держави утримуються від втручання в листування, зокрема з метою обмеження чи перешкоджання і вживають позитивних заходів для уникнення будь-якого незаконного перехоплення як з боку державних органів, так і з боку приватних осіб. Проте обов'язки, які можуть бути покладені на державу, не включають забезпечення безперебійної роботи поштової служби. Захист Конвенції поширюється на всі форми листування, і передусім на обмін листами та, в загальному сенсі, письмовими повідомленнями. Йдеться також і про нові технології, такі, як передання повідомлень засобами приватного радіомовлення — так званими Citizen Band або телефоном.

2. Письмова кореспонденція

За загальноприйнятим тлумаченням, стаття 8 визначає принцип свободи ко­респонденції. Він стосується, зокрема, відправ­лення приватних, особистих або сімейних листів , а також телеграм чи навіть, у відповідних випадках, зберігання матеріалів або «предметів, що можуть нале­жати до категорії кореспонденції» . Деякі пред­ставники доктрини вважають, що захист, передбачений цим положенням, не по­ширюється на адміністративні чи рекламні відправлення. Європейський суд з прав людини, зі свого боку, включив до сфери захисту, що його забезпечує стаття 8, кореспонденцію ко­мерційного характеру і про­фесійну кореспонденцію.

В принципі цей захист не застосовується до документів, які вже надійшли до одержувача і зберігаються ним. Відповідно, обшук і вилучення документів, що зберігаються в одержувача, мають вважатися таки­ми, що не підпадають під дію пункту 1 статті 8. Такий підхід обґрунтовується в доктрині тим фактом, що стаття 8 захищає можливість обмінюватися кореспон­денцією, а не її матеріальний носій. Проте ця думка, очевидно, не має абсолют­ного характеру.

Європейська судова практика з питань письмової кореспонденції стосується головним чином скарг, поданих особами, позбавленими свободи, а саме: бродя­гами (рішення у справі «МакКаллум проти Сполученого Королівства» (MacCallum с. RU.) від ЗО серпня 1990 року, № 183; «Кемпбелл проти Сполученого Ко­ролівства» (Campbell c. R.U.) від 25 березня 1992 року, № 233) або тимчасово ув'язненими (рішення у справі «Пфайфер і Планкль проти Австрії» (Pfeifer et Plankl c. Autriche) від 25 лютого 1992 року, CEDH № 233). Отже, саме на основі цих справ Суд і визначав принципи тлумачення свободи кореспонденції, вста­новлюючи загальні правила і розглядаючи особливі випадки.

а.) Свобода листування і ув'язнення

Як видно на практиці, пошта є найпоширенішим засобом підтримання зв'язків із зовнішнім світом для ув'язнених та для осіб, поміщених у психіатричні установи. Втім, така можливість спілкуватися із зовнішнім світом значною мірою залежить від режиму, встановленого адміністрацією пенітенціарної установи.

На початковому етапі Комісія вважала, що контроль листування, здійснюва­ний органами влади, є невід'ємною частиною статусу ув'язненого, а тому не яв­ляє собою навіть втручання у право на таємницю кореспонденції, Гарантоване пунктом 1 статті 8, або ж є цілком виправда­ним, згідно з пунктом 2 цієї статті. Таким чином, ув'язнені фактично випадали зі сфери дії Гарантій, проголошених у [статті 8] Конвенції.

Щодо Європейського суду, то вже в першій справі, у якій постало це питан­ня, він зазначав, що ув'язнені особи мають юридичні підстави спиратися на по­ложення пункту 1 статті 8 і можуть посилатися на право на повагу до таємниці кореспонденції. Отже, було відкинуто тезу про непрямі обмеження, пов'язані зі статусом ув'язне­ного, які допускалися Комісією. Виходячи з цього, будь-які заходи щодо кореспонденції (контроль, обмеження, вилучення, заборо­на) мають розглядатися як втручання і перевірятися під кутом зору пункту 2 статті 8. При цьому Суд допускає, що «певний контроль листування ув'язнених може мати місце і сам по собі не зачіпає Конвенцію».

Адміністрація пенітенціарної установи може також визначати загальний поря­док листування ув'язнених, який, за умови його поміркованого характеру, не становить порушення прав. Наприклад, можуть встановлюватися вимоги щодо паперу та порядку оплати поштових послуг або заборонятися вико­ристання зашифрованих чи незрозумілих відправлень. Пенітенціарні установи в принципі не повинні оплачувати поштові послуги за ув'язнених, крім можливих випадків, коли за браком коштів ув'язнена особа фактично позбавлена можливості листуватися чи значно обмежена в цій можли­вості. З іншого боку, зазначені установи повинні здавати на пош­ту і вручати кореспонденцію ув'язненим, а також інформувати їх про можливі труднощі доставки з боку поштових служб. Дана адміністрація пенітенціарної установи може на законних підставах затриму­вати, перехоплювати листи та піддавати їх цензурі. Одначе такі заходи допуска­ються лише за умови дотримання вимог, визначених пунктом 2 статті 8. Це означає, що подібні заходи мають здійснюватися «згідно із законом». Такий «закон» за змістом Конвенції не повинен залишати державним органам надто широку свободу розсуду, бо інакше особи, щодо яких застосовується згаданий контроль, не користуватимуться мінімальним рівнем захисту, що його передбачає принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Практика показує, що в деяких європейських країнах регламентація питань контролю кореспонденції ув'язне­них не відповідала вимогам Конвенції, а отже, порушувала статтю 8. Так, у Ве­ликій Британії нормативні акти, що мали вигляд простих інструкцій чи дирек­тив, не були достатньо доступними, а також в Італії, в Польщі і в Латвії нормативні акти не зазначали з достатньою чіткістю обсяг повноважень органів влади і порядок їх здійснення щодо цензури кореспонденції. В законі Румунії викладено надто нечіткі або надто загальні положення, а в Австрії закон видається непередбачуваним і не дає змоги громадянам оцінити наслідки його застосування до них. Відповідні норми в Україні не уточнюють достатнім чином кількість бандеролей чи посилок, що їх можуть отримувати ув'язнені. Крім того, закон повинен відповідати «легітимним інтересам», тобто захищати правопорядок, запобігати правопорушенням чи захищати мораль. Стосовно другої з названих вимог дер­жавам завжди вдавалося переконати Суд, навіть якщо заявник заперечував легітимність мети, переслідуваної відповідним законодавством. І, нарешті, обмеження мають вважатися необхідними в де­мократичному суспільстві. Розглядаючи цю умову, Суд бере до уваги «нормальні й розумні вимоги ув'язнення», а отже, визначає, чи заходи, вжиті національними органами влади щодо кожного листа, є вмотиво­ваними в кожному конкретному випадку. Аналізуючи практику, можна вивести певні принципи. Затримка з переданням кореспонденції не обов'язково є порушенням Конвенції. Цензура або викреслення деяких уривків листа, навіть якщо вони становлять менше порушення, ніж вилучення, визнавалися такими, що не були необхідними в демократичному суспільстві. У разі вилучення кореспонденції чи унеможливлення листування, що кваліфікується судом як «найрадикальніша форма втру­чання». Рішення з цього приводу має ухвалюватися з урахуванням об­ставин конкретного випадку. Так, вилучення кореспонденції виправдовується в разі погроз застосування насильства (D, спроби залякування свідків чи вживання брутальної лексики. І навпаки, вилучення листів, адресо­ваних державним, судовим (прокурор) чи політичним (парламент) органам, а також до юридичних консультацій (адвокати), в яких розкриваються умови ' ув'язнення, є невиправданим. Це також стосується і простих листів, що надсилаються приватним особам, як-от родичам і друзям або третім осо­бам — як фізичним особам, так і неурядовим організаціям.


Видео

Copyright © MirZnanii.com 2015-2018. All rigths reserved.