Смекни!
smekni.com

Цивільне право заг (стр. 123 из 161)


364


Розділ


ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА


3S3



негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем. У разі невиконання цього обов'язку управомочена особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Умовою визнання володіння як різновиду суб'єктивних цивільних прав є його виникнення з підстав, які визначені законом, або йому не суперечать. Стаття 398 ЦК у якості підстав виникнення права воло­діння визначає договір з власником або особою, якій власник передав майно, або інші підстави, які визначені законом, або йому не супере­чать. Зокрема, на практиці можуть виникати ситуації, коли власник майна відомий, але він фактично визнав факт володіння належним йому майном іншою особою і вирішив у майбутньому не висувати до фактичного володільця ніяких майнових вимог та претензій, залиша­ючи право власності все ж за собою. Така ситуація, зокрема, може ви­никнути у спадкових правовідносинах. Двоє братів після смерті бать­ків успадкували за законом будинок у рівних частках. Молодший з братів проживав з батьками і весь цей час утримував будинок у на­лежному стані, витрачаючи на це власні кошти. Старший брат прожи­вав далеко від батьківського дому і не претендував на фактичне про­живання або продаж частини успадкованого ними будинку. Брати домовилися, що будинок безстроково буде у повному володінні мо­лодшого брата. У наведеному прикладі всі умови виникнення дого­вірного володіння як обмеженого речового права на чуже майно задо­вольняються.

Інститут володіння тісно пов'язаний з інститутом набувальної давності. Добросовісне володіння є передумовою набуття права власності на річ за набувальною давністю. Зокрема, добросовісний володілець може набути право власності на річ, яка не належить йому, внаслідок спливу строку набувальної давності. Строк набу­вальної давності визначається приналежністю майна до рухомих або нерухомих речей. Враховуючи суттєву соціальну цінність нерухомо­го майна і значну його вартість, строк набувальної давності для неру­хомого майна визначений у десять років. Набути право власності на рухоме майно можна за умови добросовісного і відкритого володіння ним протягом п'яти років.

/ § 3. Право обмеженого користування чужим майном

(сервітут)

Право обмеженого користування чужою річчю або майном - сер­вітут (від лат. servitutis - підпорядкований) відомий ще з часів старо­давнього римського приватного права і сьогодні використовується у цивільних правовідносинах більшості країн світу. Виходячи із тер­мінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному пра­ві, право, яке грунтується на ньому, - «сервітутне право» означає підпорядкованість однієї речі кільком особам - її власнику і, одно­часно, іншому суб'єкту цивільних правовідносин, який теж вико-


ристовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку ви­никнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за ра­хунок здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим речам, які належать іншим особам.

При встановленні сервітуту право власності власника на нерухоме майно зазнає відповідних обтяжень. Вони полягають у його обов'яз­ку рахуватись з визначеною відповідними правовими підставами можливістю іншої особи здійснювати право обмеженого користуван­ня належним відповідному власнику нерухомим майном.

Суб'єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні, так і юри­дичні особи. Суб'єктом прав на нерухоме майно, який зобов'язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного права обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюєть­ся сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб'єктом права постійного користування нею.

Сервітути класифікуються наступним чином. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане власником сусідньої з обтяженою сервітутним правом земельної ділянки, або тільки виз­наченій (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.

Встановлення земельного сервітуту стосується обтяжень земель­ної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення суб'єктом сервітутного пра­ва своїх потреб іншим способом і не залежить від його особистості.

Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обо­роті, мають внутрішню градацію. Предметом земельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, бу­дівлі і споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного водоймища, земельні сервітути можуть бути суходільними або водними. Суходільними сервітутами є пра­во проходу або проїзду через чужу ділянку, прокладання та експлуа­тація ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, водопостачан­ня, меліорації тощо. Водні сервітути можуть полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправ через водний об'єкт та у інших узгоджених з власником правомірних діях. Особистий сер­вітут, навпаки, надається визначеній особі і не може належати іншим особам.

Залежно від кола осіб, на користь яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними. Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. Приватний сервітут може встановлюватись на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід відносити і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недо-сягнення домовленості про встановлення сервітуту або про його умо-


366


Розділ IV


ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА


367



ви на підставі рішення суду за позовом особи, яка вимагає його вста­новлення,

Виникнення сервітутних прав. Актами цивільного законодав­ства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав. Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рі­шення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).