Цивільне право заг (стр. 71 из 161)
ЦК передбачає судову форму захисту цивільних прав та інтересів також шляхом визнання правочину недійсним, зміни і припинення правовідношення, визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Глава 11, ПРАВОЧИНИ
§ 1. Загальні положення про правочини
Визначення правочину та його ознаки. Правочин — це найпоширеніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виникнення цивільних прав та обов'язків. Стаття 202 ЦК визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Правочини характеризуються сукупністю ознак, властивих їм, які дають можливість відмежовувати останні від інших юридичних фактів.
По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фактів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.
Процес формування волі людини, спрямований на вчинення правочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потреби та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволення потреби; прийняття рішення про вчинення правочину1. Але воля — це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Судити про волю (бажання) можна тільки за зовнішнім проявом волі, якгагйменується у науці волевиявленням, завдяки чому воля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, у право-
1Толстой В. С. Понятие и значение односторонних сделок в гражданском праве: Автореф. дис.... канд.юрид. наук. - М., 1966.216
Розділ II
ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
217
чині слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати одна одному.Питання про співвідношення волі та волевиявлення є дискусійним у науці цивільного права. Так, Н, В. Рабінович вважала, що закон віддає перевагу волі1.1. Б. Новицький, навпаки, підкреслював, що юридичні наслідки пов'язуються саме з волевиявленням, завдяки чому досягається усталеність правочину і усього цивільного обороту в цілому2. Ми солідаризуємося з М. М. Агарковим та О. О. Красавчико-вим, які вважали, що сутність правочину полягає в єдності волі та волевиявлення, оскільки кожен з цих елементів є необхідним і рівнозначним, а відсутність одного з них означає відсутність правочину3.
По-друге, правочин - не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набуття, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов'язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва). Слід розрізняти ціль (підставу) правочину, його правовий результат і мотив, за яким він вчиняється.
Ціль правочину - це намір осіб, що вчинюють правочин, досягти правового результату, ним передбаченого.
Типова для даного виду правочинів правова ціль, заради якої він вчиняється, йменується в науці підставою правочину (causa). Остання повинна бути законною і здійсненною.
Правовий результат - юридичні наслідки, що виникають у суб'єктів при вчиненні правочину (наприклад, виникнення права власності на річ при здійсненні купівлі-продажу).
Для правочину, який було виконано, характерним є те, що ціль і правовий результат збігаються. Не можуть співпадати ціль і правовий результат у випадках, зокрема, коли у вигляді правочину вчинюються неправомірні дії (наприклад, при укладенні фіктивного правочину).
Мотив правочину - це психологічна підстава його вчинення, але він знаходиться поза межами правочину. Мотив лише дає відповідь: чому саме особа вчинює правочин. За загальним правилом, як слушно зазначав І. Б. Новицький, мотив, за котрим вчинено правочин, юридичного значення не має4.1 лише в умовних правочинах сторони
1 Рабинович Н. В. Недействительность сделок и ее последствия. - Л., 1960. - С. 7.2 Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательстве. - М., 1950. - С. 22.
3 Агарков М. М. Обязательства по советскому гражданскому праву. - М., 1940. -
С. 46.; красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М.,
1958.-С. 50.
4 Новицкий И. Б. Вказ. праця. - С. 23.
за згодою можуть надавати йому правове значення. У цих випадках мотив стає умовою, тобто елементом змісту умовного правочину.
По-третє, правочин - дія суб'єктів цивільного (приватного) права, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними правочинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються від актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть породжувати цивільні права та обов'язки, але за юридичною природою є владними актами, що видаються у межах компетенції зазначених органів - суб'єктів публічного права. Мова йде, наприклад, про акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виникають на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати у них, тоді як за допомогою правочинів правовідносини завжди встановлюються за волею їх учасників.
По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Правомірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юридичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб'єкти.
У зв'язку з використанням у цивільному законодавстві терміна «недійсний правочин» у науці була висловлена думка, що правомірність не є необхідною ознакою правочину і має значення лише при встановленні його правових наслідків. Але ж слід зазначити, що цивільне законодавство завжди виходило з презумпції правомірності правочину. До речі, у ЦК вказана презумпція закріплена в ст. 204, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Встановлення у ЦК підстав визначення правочинів недійсними свідчить: законодавець лише вказує на те, що у цих випадках у формі правочину вчинені неправомірні дії.
Зазначені ознаки є загальними для усіх правочинів. Між тим притаманність їм наведених загальних ознак не є перешкодою для поділу (класифікації) правочинів на окремі види.
Види правочинів. ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.
Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Прикладом одностороннього правочину, зокрема, є: складання заповіту (ст. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК). При цьому виявляється воля однієї особи (сторони), якої достатньо для настання відповідних правових результатів. У більшості випадків односторонній правочин вчи-
218
РезділИ
ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
219
нюється однією особою, але ЦК (ч,3 ст,202) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (наприклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються однією стороною.