Смекни!
smekni.com

Цивільне право заг (стр. 79 из 161)

Можливість визнання судом недійсним правочину дієздатної фізичної особи, вчиненого у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), по­в'язана з тим, що особа, яка вчинює правочин, хоча і є дієздатною, але у цей момент не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керу­вати ними. Такий стан дієздатної особи може бути зумовлений різни­ми обставинами, які підлягають доведенню в суді. До них, наприклад, належать: нервове потрясіння, фізична травма, глибоке алкогольне або наркотичне сп'яніння.

Будь-який правочин, вчинений дієздатною особою у такому стані, може бути визнаний судом недійсним за позовом самої особи, а у разі її смерті—за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороня­ються законом, були порушені. Якщо ж особа, що вчинила правочин, згодом буде визнана недієздатною, позов про визнання правочину не­дійсним може подати її опікун.

Сторона, яка знала про такий стан фізичної особи у момент вчи­нення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, за­вдану у зв'язку з його вчиненням.

Можливість визнання судом недійсним правочину, укладеного юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК). Хоча юридичні особи за ЦК мають загальну цивільну правоздат­ність і можуть здійснювати будь-які види діяльності (дії), що не су­перечать закону, існують правочини, які вони мають право вчиняти при отриманні на це спеціального дозволу (ліцензії) відповідно до За­кону України «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності» від 1 червня 2000 рА Правочини, вчинені юридичною особою

1 Офіційний вісник України. - 2000. - № 27. - Ст. 1109.

без відповідного дозволу (ліцензії), можуть бути визнані судам не­дійсними за позовом заінтересованої особи. Юридична особа вва­жається такою, що не має спеціального дозволу (ліцензії) у тих ви­падках, якщо вона взагалі не отримувала ліцензії, коли на момент вчинення правочину закінчився строк дії отриманої ліцензії або коли на цей час видана ліцензія була анульована за рішенням органів ліцензування, що набрало чинності.

Слід мати на увазі, що найменування ст. 227 ЦК є значно ширшим, ніж її зміст. Але перевагу потрібно віддавати саме змісту. Ось чому у випадках вчинення юридичною особою правочину, який вона не мо­же вчиняти не через відсутність у неї спеціального дозволу (ліцензії), а через наявність, наприклад, певних заборон, що містяться в уста­новчому документі, такий правочин не може бути визнаний судом не­дійсним на підставі ст. 227 ЦК.

У разі, якщо юридична особа ввела другу сторону в оману стосов­но свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана від­шкодувати їй моральну шкоду, ним завдану.

Можливість визнання судом недійсним правочину, який особа вчи­нила під впливом помилки (ст. 229 ЦК), пов'язана з тим, що воля особи у такому випадку формувалася під впливом невірного сприйняття пред­мета правочину та інших обставин, які мають істотне значення.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей предмета, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Прикладом помилки особи у правовій природі право­чину може бути вчинення нею договору купівлі-продажу у випадках, коли вона насправді бажала укласти договір довічного утримання. Помилка у природі правочину тягне за собою і помилку особи, що його уклала, у правах та обов'язках сторін. Не може бути підставою для визнання правочину недійсним помилка щодо мотивів його вчи­нення. Питання про наявність чи відсутність помилки при вчиненні правочину у кожному разі вирішується судом з урахуванням кон­кретних обставин справи.

Помилка у особи, що вчинила правочин, може бути результатом її власного недбальства, а можуть траплятися випадки, коли помилка виникає у сторони з необережних (винних) дій іншої сторони у пра-вочині.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилялася в ре­зультаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведін­кою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати збитки, заподіяні другій стороні.

Суб'єктний склад цього правочину в рівній мірі охоплює як фізич­них, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману (ст. 230 ЦК), пов'язано з тим, що при цьому правочин не від-


240


РозділП


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


241



ображає дійсної волі однієї із сторін, умисно введеної другою сторо­ною в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Ці обставини можуть стосуватися природи правочину, характеру та обсягу прав і обов'язків сторін, властивостей та якості предмета правочину, а також мотиву вчинення правочину, що вплинув на фор­мування волі особи, введеної в оману.

Для визнання такого правочину недійсним немає значення, у якій формі (активній чи пасивній) вчинено обман. Останній має місце як тоді, коли сторона заперечує наявність обставин (активна форма об­ману), що можуть перешкоджати вчиненню правочину, так і тоді, ко­ли вона замовчує їх існування (пасивна форма обману).

Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, завдані у зв'язку з вчиненням даного правочину.

Недійсними за ознакою обману можуть визнаватися правочини як за участю фізичних, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, який вчинено під впли­вом насильства (ст. 231 ЦК), зумовлено тим, що у цих випадках воля особи, до якої було застосовано фізичну силу або психічний тиск, є деформованою. Саме тому правочин цією стороною вчиняється про­ти її справжньої волі.

Насильство, що деформує волю особи, може бути фізичним або психічним тиском. Фізичне насильство находить свій прояв у запо­діянні стороні правочину фізичних або душевних страждань (побиття особи, тимчасове позбавлення волі тощо). Воно може здійснюватися не тільки іншою стороною правочину, а й третьою особою. Ці дії зав­жди становлять правопорушення. Але для визнання правочину недійсними за даною підставою не має значення: була особа притяг­нута до відповідальності за вказані дії чи ні. Психічне насильство — це погроза завдати у майбутньому потенціальній стороні у правочині фізичної або моральної шкоди, за умови, якщо вона не вчинить пра­вочин. Психічне насильство може здійснюватися як особою, котра є стороною правочину, так і третьою.

Погроза відрізняється від насильства тим, що вона викликає уяв­лення про вірогідне, можливе у майбутньому зло; тим часом як на­сильство - зло, що скоюється під час вчинення правочину. Якщо на­сильство - це завжди протиправна дія, то погроза охоплює можли­вість вчинення як протиправних дій (наприклад, катування), так і правомірних (наприклад, погроза повідомити правоохоронні органи про злочинну діяльність особи). Підставою для визнання правочину недійсним може бути не будь-яка погроза, а лише та, яка є реальною, здійсненною і значною. Питання про те, чи відповідає погроза вказа­ним ознакам, вирішує суд, розглядаючи справу з урахуванням усіх зібраних матеріалів.

Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психіч­ний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у


подвійному розмірі та моральну шкоду, заподіяні у зв'язку з вчинен­ням цього правочину.

Недійсними за ознаками погрози можуть визнаватися правочини як за участю фізичних, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК), пов'язано з наявністю у таких випадках умисної змови представника однієї сторони з іншою. Отже, користу­ючись тим, що одна із сторін правочину діє не безпосередньо, а через представника, останній, зловживаючи наданими йому довірителем правами, вступає у змову з другою стороною правочину, що вчинює його безпосередньо, з метою заподіяння шкоди особі, яка діє через представника. Цілі, які мали на меті учасники змови, для визнання правочину недійсним, значення не мають, вони не обов'язково по­винні бути корисливими.

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків і моральної шкоди, зав­даних йому в зв'язку з вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.