регистрация / вход

Цивільне право заг

Авторський колектив Баранова Л. М-, кандидат юридичних наук, доцент -гл. 14 (у співавтор­стві з С. Є. Сиротенко); Борисова В. І., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 1 (§ 1, § 2, § 4, § 5); гл. 2 (у співавторстві з С. Н. Приступою); гл. 7; гл. 8;

Авторський колектив

Баранова Л. М-, кандидат юридичних наук, доцент -гл. 14 (у співавтор­стві з С. Є. Сиротенко);

Борисова В. І., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 1 (§ 1, § 2, § 4, § 5); гл. 2 (у співавторстві з С. Н. Приступою); гл. 7; гл. 8;

Домашенко М. В., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 20 (у співав­торстві з В. Л. Яроцьким);

Жилінкова І. В., доктор юридичних наук, професор - гл. 5, гл. 18;

Ігнатенко В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 6, гл. 15 (у співавторстві з О. П. Печеним);

Коробцова Н. В., кандидат юридичних наук - гл.Ю;

Крижна В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 27; гл. 28; гл. 29;

Печений О. П., кандидат юридичних наук - гл. 15 (у співавторстві з В. М. Ігнатенко);

Приступа С. Н., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 1 (§ 3); гл. 2 (у співавторстві з В. І. Борисовою); гл. 4 (§ 1, § 3-4);

Пучковська І. Й., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 13 (§ 3, § 4);

Сібільов М. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 4 (§ 2), гл. 11;

Сиротенко С Є., асистент - гл. 14 (у співавторстві з Л. М. Барановою);

Соловйов О. М., кандидат юридичних наук - гл. 3;

Спасибо-Фатеева І. В., доктор юридичних наук, професор - гл. 16-17; гл. 19;

Сурженко О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 12;

Чуйкова В. Ю., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 21; гл. 22; гл. 23; гл. 24;

Яркіна Н. Є., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 25; гл. 26;

Яроцький В. Л., кандидат юридичних наук, доцент -гл. 9; гл. 13 (§ 1,§2, § 5); гл. 20 (у співавторстві з М, В. Домашенко)


Розділ і. Загальні положення цивільного права

Глава 1. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО - ГАЛУЗЬ ПРИВАТНОГО ПРАВА

§ 1. Поняття цивільного права як приватного права

Ще з часів римського права існує проблема дуалізму права, тобто необхідності поділу права у об'єктивному смислі1 на публічне І при­ватне. Так, у Дигестах Юстініана знаходимо: «вивчення права розпа­дається на два положення - публічне та приватне (право). Публічне право, яке належить до положення Римської держави, приватне, що стосується користі окремих осіб; існує корисне в суспільному відно­шенні і корисне у приватному відношенні»2 .

Сучасна система права України теж виходить з поділу права на приватне і публічне, поклавши в основу такого поділу зміст інтере­су3 . Там, де відносини ґрунтуються на владно-розпорядчих засадах, йдеться про загальний, публічний, а не приватний інтерес. Проголо­шений, наприклад, у відповідності зі ст. 67 Конституції України (да­лі - Конституція) обов'язок кожного сплачувати податки І збори у по­рядку І розмірі, встановлених законом, є обов'язком публічно-право­вим. Необхідність його виконання обумовлена суспільним Інтересом, оскільки суспільство безпосередньо зацікавлено у здійсненні держа­вою обов'язків (наприклад, щодо забезпечення екологічної безпеки, щодо здійснення захисту суверенітету і територіальної цілісності те­риторії України, забезпечення ЇЇ економічної та інформаційної безпе-

Термін «право», за влучним визначенням Цельса, - мистецтво доброго і справед­ливого, має багато значень, серед яких виділяють право в об'єктивному і суб'єктивному значенні. Право у об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, що регулюють діяльність людей в певній сфері, і відносини, які виникають між людьми у процесі її здійснення. Право в суб'єктивному значенні (суб'єктивне право) завжди обумовлено об'єктивним правом, є мірою можливої поведінки суб'єкта правовідносин (В. Белов. Гражданское право: Общая и Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2003.-С. 7.

2Див.: Дигесты Юстиниана / Пер. с лат.; Отв. ред. Л. Л. Кофанов. - М.: Статут,
2002.-С. 83.

3Між тим в теорії права існує декілька точок зору з цього питання, про які доклад­
ніше див.: Азімов Ч. Н. Про приватне І публічне право // Право України. - 1995. -№ 1.—
С. 32-34; В. Белов. Вказ. праця- - С. 8-9; Попондопуло В. Ф. Частное и публичное право
как отрасли права. Цивилистические записки: Межвуз. сб. науч. тр.-Вып. 2.-М.: Ста­
тут. - Екатеринбург: Институт частного права, 2002. - С. 17-40; Черепахин Б. Б.
К вопросу о частном и публичном праве / Труды по гражданскому праву. - М.: Статут,
2001.-С. 93-120тощо.


6


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА



ки - статті 16 та 17 Конституції) тощо. Публічний правопорядок необхідний будь-якій фізичній особі для того, щоб вона могла ре­алізовувати гарантовані їй Конституцією права та свободи, здійсню­вати свою приватну життєдіяльність відповідно до власних інтересів. Однак слід зазначити, що поділ права на приватне та публічне тільки за критерієм інтересу (матеріальний критерій) в сучасних умо­вах можливий, але навряд чи є універсальним. Так, коли на юридич­них осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються по­ложення ЦК (ст. 82), коли йдеться про публічний договір (ст. 633 ЦК), договір приєднання (ст. 634 ЦК) тощо, неможливо чітко визначити: чий інтерес має перевагу - приватний чи публічний. У зв'язку з цим доцільнішим було б визнати, що критерієм поділу, перш за все, є фор­мальний критерій, а саме спосіб побудови і регулювання юридичних відносин, властивий системі приватного та системі публічного права. Свого часу на це звертало увагу багато вчених, включаючи і Б. Чере-пахіна, який вказував: приватно-правове відношення побудовано на засадах координації суб'єктів приватного права, приватне право є системою децентралізованого регулювання життєвих відносин, а публічно-правове відношення побудовано на засадах субординації суб'єктів публічного права і є системою централізованого регулю­вання життєвих відносин1 . Така точка зору уявляється переконли­вою. Додамо, що вона відчутно підсилюється самою природою регу­льованих приватним правом відносин, оскільки останні, як це перед­бачено у ст„ 1 ЦК, засновані на юридичній рівності, вільному волеви­явленні, майновій самостійності їх учасників. Але при цьому не мож­на нехтувати і такою категорією, як інтерес, оскільки будь-яке право­ве регулювання має місце заради служіння тим або іншим інтересам людини, для задоволення тих чи інших її потреб. Тому характер цих інтересів, характер тих життєвих відносин, які підлягають регулю­ванню, впливають на вибір прийомів регулювання2 .

Таким чином, публічне право - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що побудовані на засадах влади та підпоряд­кування їх учасників владним інституціям, і пов'язані з державними або суспільними інтересами. Основну сутність публічного права складає прийом юридичної централізації. Приватне право - сукуп­ність правових норм, які за допомогою диспозитивного методу забез­печують і регулюють відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників. При­ватне (цивільне) право - система юридичної децентралізації3 .

Але між приватним і публічним правом немає і не може бути, як писав І. Покровськ ий, «різкої демаркаційної лінії», Так, у приватному

1 Черепахин Б. Б. Вказ. праця. - С. 120. -2 Там само. - С. 111,

3 Див.: Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут.

1998.-С. 39-40.


(цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути (напри­клад, державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права влас­ності, публічний договір, договір приєднання тощо). Це пояснюється Існуванням особливостей деяких об'єктів права власності, напри­клад, земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабкішої сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо1 . Нав­паки, у публічному праві можна знайти приклади регулювання відно­син на загальних засадах цивільного права. Так, публічні юридичні особи діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учас­никами останніх, тобто, на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору, свободи підприємницької діяльності, як­що інше не встановлено законом.

У свою чергу публічне і приватне право (система права) поділяють­ся на галузі права. До галузей публічного права традиційно відкосять адміністративне, конституційне, кримінальне, фінансове, канонічне право, а до галузей приватного права - цивільне, трудове право тощо.

Між тим система права України не є незмінною, вона трансфор­мується. Слід погодитися з тим, що одним з її принципів є формуван­ня нових галузей, підгалузей й інститутів права та законодавства і по­ступове відмирання деяких «старих» галузей2 . Зокрема, в сучасних умовах вже не існує такої галузі права як колгоспне право, з'явилась пздгалузь цивільного права - право інтелектуальної власності тощо. Але чи свідчить це про те, що виникли і сформувалися такі нові галузі права як підприємницьке3 , корпоративне4 , господарське5 тощо? І як­що це так, то до яких галузей права - приватного чи публічного їх можна віднести? Таким чином, проблема співвідношення цивільного права з нормами, що регулюють підприємницькі відносини, питання підпорядкування і системної належності різних груп норм, які покли­кані регулювати однорідні приватно-правові відносини, в сучасних умовах стає вельми актуальною6 , хоча не можна не зазначити, що во­на не є новою, оскільки у науці поряд з проблемою поділу права на публічне і приватне вже давно виникло і дискутується питання по­ділу не всієї правової сфери, а тільки тієї її частини, основу якої скла­дає цивільне право, на цивільне і торговельне право.

1 ЯковлевВ. Ф.Гражданскийкодексигосударство/Всб.гГражданский кодекс Рос­
сии. Проблемы. Теория. Практика. - М.: Международный центр финансово-эконо­
мического развития, 1998. - С. 62-66.

2 Рабинович П. М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посІб. - К., ІСДО. -
1995.-С. 95.

3 Там само, - С 96.

4 Див.:,КашаммнаГ.В.Корпоративноеправо.-М.:Норма-ИНФРА, 1999.-С.59-88.

5 Див.: Хозяйственное право: Учеб. / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, К. С. Хаху-
иин и др.; Под ред. В. К. Мамутова. - К.: Юринком Иягер, 2002. - С. 9-18.

Див. про це: Харитонов Є. О. До питання про властивості сучасного українського Цивільного права // Суспільство. Держава, Право: Науково-практичний журнал Одесь­кої Національної юридичної академії. - 2003. - Вип. 3. - С 46-50.


8


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


9



Традиція відокремлення кодифікації норм торговельного права від інших норм приватного (цивільного) права викликала явище, що на­зивається дуалізмом приватного права, під яким у європейській пра­вовій науці традиційно розуміють відокремлення норм, котрі регулю­ють комерційну діяльність, від цивільного права на протилежність монізму, при якому норми торговельного обороту підпорядковані ци­вільному праву і вмонтовані в його систему1 .

Створення окремої від цивільного права галузі торговельного права пояснювалося тим, що основна опора, на якій трималося приватне (ци­вільне) право з моменту свого виникнення, по мірі соціального і еконо­мічного прогресу почала виявляти вади нездатності витримувати у по­дальшому навантаження зростаючої активізації і динаміки таких майно­вих відносин, як торговельні, регулювання котрих ґрунтувалось не на природі регульованих відносин, а на їх суб'єктному складі, поширю­ючись таким чином на осіб, що мали торговельні звання.

Історичною подією, що стала кроком на шляху до кодифікації тор­говельного права, вважається прийняття у Франції двох законодавчих актів, відомих під назвою «ордонанси»2 Кольбера (фінансового міні­стра короля Людовика XIVта їх головного ініціатора): Ордонанса про сухопутну торгівлю і Ордонанса про морську торгівлю (1673 p.). їх значення для легалізації ідеї дуалізму приватного права було досить вагомим: з'явилось значною мірою уніфіковане правове регулювання торговельних операцій на території всієї країни. Пізніше ордонанси склали основу чинного Торговельного кодексу Франції (1807 p.).

Поява уніфікованих торговельних операцій у Франції вплинула і на розвиток торговельного права в інших країнах. Так, дуалістична система приватного права сформувалась в XIX ст. у Німеччині, де на підставі Вексельного статуту (1847 р.) і Німецького торгового уло-ження (1861 р.) 1889 р. відбулося об'єднання вексельного і торго­вельного права німецьких земель, а пізніше набрало чинності Ні­мецьке торговельне уложення (1900 p.).

Між тим проблема дуалізму приватного права існувала тільки у континентальній правовій системі, оскільки у Великобританії та Спо­лучених Штатах Америки в силу особливостей розвитку системи за­гального права воно не знало галузевого поділу в значенні, притаман­ному континентальній правовій системі, хоча не можна не рахуватися з тим, що торговельні звичаї містяться і у прецедентному праві.

Майже до початку XXст. феномен дуалізму приватного права зна­ходився у розквіті, був дійсно класичним3 , маючи у сфері торговель-

Аеилов Г. Е. Соотношение гражданского и торгового кодексов в зарубежных стра­нах. Основные институты гражданского права зарубежных стран. Сравнительно-право­вое исследование. -М: Издательство НОРМА, І999.-С. 1. 2 Від фр. «ordonance» - королівський указ у Франції.

Довгерт А. С. Система приватного права та структура проекту нового Цивільного кодексу України / Кодифікація приватного (цивільного) права: За ред. проф. А. С. Дов-герта.-К.,2000.-С.З.


них відносин перевагу перед правом цивільним. Але вже на початку XXст, він поступово став перетворюватися в дуалізм кодексів - ци­вільного та торговельного, особливо у зв'язку з так званою «комер­ціалізацією» цивільного права. Інакше і не могло бути, оскільки грун­туючись на спільних засадах регулювання майнових відносин, цивільне і торговельне право, як елементи загальної для них приват­но-правової сфери, далеко одне від одного не відривалися. Процеси реалізації норм цивільного і торговельного права завжди залишалися взаємопов'язаними у співвідношенні між собою як норми загальні і спеціальні. З розвитком торговельного обороту, з поширенням його на сфери послуг, операції з нерухомістю, на діяльність будь-якого приватного власника вихідні принципи й інститути торговельного права зливаються із загальними принципами цивільного права. Опи­нившись у просторі врегульованих цивільним правом, наприклад, зо­бов'язальних відносин, торговельне право почало втрачати колишню свою специфіку як окремої від цивільного права правової галузі. Причому з проникненням торговельних відносин у сферу цивільно-правову остання теж відчутно активізувалась, збагатившись різнома­ніттям торговельно-комерційних відносин. Межа між цивільним і торговельним правом стала умовною.

За таких обставин необхідність існування поряд з цивільними са­мостійних торговельних кодексів у окремих країнах опинилась під сумнівом. Вже на початку XXст. спостерігаються процеси кодифіка­ції приватного права в рамках єдиного цивільного кодексу. Так, зо­крема, у 1907 р. приймається Цивільний кодекс Швейцарії, який у 1911 р. доповнений Зобов'язальним законом, призначеним для регу­лювання у тому числі й відповідних торговельних відносин. Єдиний Цивільний кодекс прийнятий у 1942 р. в Італії - на батьківщині дуаліз­му приватного права. Нові цивільні кодекси Нідерландів (1992 p.), країн СНД досить переконливо свідчать про очевидну тенденцію по­дальшого розвитку приватного права шляхом уникнення його дуаліз­му. Щодо наведеного не є винятком і новий Цивільний кодекс Украї­ни. До того ж для України дуалізм приватного права ніколи не був характерним в силу специфічних історичних умов розвитку підприєм­ницької діяльності та її законодавчої регламентації.

Вважаємо, при вирішенні проблеми системи права сутність остан­ньої полягає у тому, щоб науково сприяти практичному удосконален­ню її структури1 . У зв'язку з цим слід погодитися з С. С, Алексесвим, який вважає: у загальній системі права, де існують три основні ланки галузей - профілюючі (базові), спеціальні і комплексні, що характе­ризуються поєднанням різнорідних інститутів профілюючих та спе­ціальних галузей (торговельне право, морське право, право прокуро­рського нагляду), спостерігається формування своєрідних сфер ком-

1 Шепндлин Б. В. Сущность советского права: Автореф. дис. док. горид. наук. - Л., 1962.-С 25.


10

Розділі

плексного характеру, які юридично опосередковують нові «прошарки, соціальності» (екологічне, земельне, підприємницьке право) і, більше того, зростає тенденція їх переростання в основні галузі. Але в сучас­них умовах вони ще не повною мірою виявили свою юридичну специ­фіку і не накопичили самобутній матеріал, а лише є комплексом еле­ментів з різних галузей права. Крім того, навіть у сферах своїх специ­фічних відносин вони відтворюють ті правові засади, які характерні для інших галузей, перш за все, базових - цивільного і адміністратив­ного, галузей процесуального права. Тому для більш адекватної у на­уковому і практичному відношенні характеристики їх слід визначати як вторинні, комплексні галузі1 . При цьому потрібно виходити з того, що галузь права — це таке усталене, внутрішнє поєднання правових норм у єдине ціле, яке має юридично однорідний характер. Звідси -будь-якому виду суспільних відносин відповідає галузь права. Про га­лузь права може йтися лише там і постільки, де і оскільки особливий вид суспільних відносин характеризується такими особливостями, які передбачають існування своєрідної, суцільної форми правового регу­лювання, що відрізняється від інших форм як за загальним юридич­ним становищем сторін правовідносин, так і за конкретними право­відносинами (юридичним фактом, змістом прав і обов'язків, санк­ціями). Система права є об'єктивно існуючим розподілом правових інститутів за окремими групами, а не класифікацією суспільних відно­син, яка береться безвідносно до їх правового регулювання2 .

Історичні факти свідчать про те, що бурхливому, інколи стрибко­подібному розвитку ринкової економіки та демократичних інститу­тів, а, врешті-решт, становленню громадянського суспільства в усіх країнах незмінно передувало міцне утвердження в суспільному житті цивільного права, найбільш міцно і послідовно там, де таке утвер­дження відбувалось у вигляді цивільного кодексу (Франція - наполе­онівський Цивільний кодекс 1804 р,; Німеччина - Німецьке цивільне уложення 1900 р.)3 - Це означає, що Цивільний кодекс повинен охопи­ти регулюванням усі «горизонтальні» відносини - особисті немайно-ві і майнові, у тому числі й ті, що виникають у процесі підприємниць­кої ДІЯЛЬНОСТІ.

Цивільне право як приватне право (в об'єктивному розумін­ ні) - це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспо­зитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, за­сновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майно­вій самостійності їх учасників.

1 Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования. - М.: Ста­
тут, 1999.-С. 46, 598-601.

2 Алексеев С. С. Предмет советского социалистического гражданского права // Уч.
зап. Свердловского юрид. ин-та. Т. 1. - Свердловск, 1959.

3 Алексеев С. С. Гражданский кодекс. Заметки из истории подготовки проекта. За­
мечания о содержании Кодекса, его значении и судьбе / В сб.: Гражданский кодекс
России.-С. 26.


_______________________________________________________________

§ 2. Предмет та метод цивільного права

У радянській юридичній науці критеріями поділу галузей права всередині єдиної системи права вважались предмет правового регу­лювання, як головний, основний критерій, і метод правового регулю­вання, як додатковий, похідний1 , хоча деякі з науковців вважали, що достатньо і одного з цих (наприклад, предмета правового регулюван­ня2 або метода правового регулювання3 ).

ПІД предметом правового регулювання розуміють суспільні відно­сини певного типу, які зазнають правового впливу. їх природа обу­мовлює і вибір того методу впливу, за допомогою якого здійснюється найбільш ефективний процес правового регулювання. Це - і ступінь «автономності» суб'єктів правовідносин, їх становище один щодо одного, шляхи і способи та засоби захисту або відновлення поруше­них прав. Тобто, метод правового регулювання - сукупність засобів і способів правового впливу на суспільні правовідносини.

Безумовно, не може йтися, що ці критерії цілком задовольняли на­уку та практику. Пропонувались й інші (наприклад, домінуючі прин­ципи права, завдання радянського права і соціалістичної законності, логічна структура правової норми та різновид санкцій, наявність ін­ституту правової відповідальності тощо). Робота у цьому напрямі не припинялась; і вже наприкінці 70-х pp. XX ст. С. С. Алексеев за­пропонував комплексний підхід до вирішення даних проблем. А са­ме: був визначений додатковий критерій - юридичний режим (меха­нізм) галузі права, під яким розуміють специфічні прийоми правово­го регулювання - особливий порядок виникнення і формування змісту прав та обов'язків суб'єктів, їх здійснення, санкції, способи реалізації, а також дію єдиних принципів (загальних положень), що поширюються на цю сукупність норм4 .

Спробуємо проаналізувати критерії виокремлення цивільного пра­ва як галузі приватного права в сучасних умовах.

Предмет будь-якої галузі права становлять суспільні відноси­ни, що врегульовані нею. Предмет цивільно-правового регулювання складають на сьогодні дві групи відносин: особисті немайнові та майнові (цивільні відносини). Останні об'єднує те, що вони засно-

1 Це положення стало результатом двох широких дискусій, присвячених системі
права і які мали місце в 1938-1940, 1956-1958 pp. Див.: Система социалистического
права (Тезисы. - Ы., 1941; О системе советского социалистического права // Сов. гос. и
право. -1958. - № 1; Павлов И. В. О системе советского социалистического права //Сов.
гос. и право.-1958.-№ Птаін.

2 Генкин Д. М. К вопросу о системе советского социалистического права // Сов. гос.
вправо.- 1956, -Х° 9; Вильнянский С. И. К вопросу о системе советского права //Сов.
гос. и право.-1957.-№ I.

3 Мешера В. Ф. О делении советского права на отрасли // Сов. гос. и право. -1977 -
№3.

4 Алексеев С. С. Отрасли советского права: проблемы, исходные положения // Сов.
гос. и право. - 1979. - № 9. - С. 17-18.


12


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


13



вані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій са­мостійності їх учасників - фізичних і юридичних осіб, держави Укра­їна, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, іноземних держав та інших суб'єктів публічного права (статті 1 та 2 ЦК).

Таким чином, ЦК насамперед висуває у колі відносин, що ним ре­гулюються, на перше місце особисті немайнові відносини; по-друге, не поділяє їх на дві групи — особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, які, за правилом, належать до виключних прав, й інші особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу мали незнач­ний обсяг у цивільних відносинах і розглядалися як невІдчужувані нематеріальні права громадян та організацій (наприклад, честь, гід­ність, ділова репутація — ст. 7 ЦК УРСР); по-третє, закріплює коло учасників цивільних відносин; по-четверте, вводить конститутивну ознаку цивільних відносин - юридична pfBHicTb, вільне волевиявлен­ня та майнова самостійність їх учасників.

Те, що ЦК не поділяє особисті немайнові відносини, які входять до предмета цивільного права, на групи, на перший погляд покладає край дискусії, що панувала у радянській науковій літературі щодо них. Так, деякі правники вважали, що цивільне право не регулює особисті не­майнові відносини, не пов'язані з майновими в їх нормальному стані, а тільки забезпечує охорону останніх від можливих порушень. Тому ці немайнові відносини не повинні братися до уваги при визначенні предмета цивільно-правового регулювання1 . Більше того, В. Тархов вважав, що особисті немайнові відносини є самостійним предметом регулювання2 . Інші вчені виходили з того, що цивільне право регулює також і особисті немайнові відносини3 . Причому В. Грибанов підкрес­лював: особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, включаються до предмета цивільного права у зв'язку з тим, що їм при­таманні властивості, які піддаються цивільно-правовому регулюван­ню4 . Існувала також точка зору, що особистим немайновим відноси­нам притаманні такі самі ознаки, як і майновим. Причому одні правники вважали, що це - юридична рівність їх учасників, майнова відокремленість останніх, автономність волі (О. А. Пушкін)5 , а інші:

1 Иоффе О. С. Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР // Сов. гос.
и право. - 1956.-№ 2,-С. 56-66; Його ж: Советское гражданское право. -М., 1971.—

С

о . о.

2 Дискуссия о гражданском праве//Гос. и право. - 1995.-№ 5.-С. 60.

3 Красавчиков О. А. Охрана интересов личности и Свод законов Советского госуда­
рства / Гражданско-правовая охрана интересов личности в СССР. - Свердловск, 1977. -
С. 23; Малеин С. С. Тенденции развития гражданского права // Сов. гос. и право. -
1978. - № 1. - С. 40-47 та ін. До речі, деякі з дореволюційних правників теж були при­
хильниками такої позиції (див. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского
права.-М., 1998.-С. 135; ГамбаровЮ. С. Курс гражданского права. -Т. 1.-Часть Об­
щая.-СПб., 1911.-С. 82-87.

4 Див.: Гражданское право. -М., 1994.-Ч. 1.-С. 21.

5 Гражданское право Украины. - Харьков, 1996.-Ч. 1.-С. 16-17.


це - взаємооцІночний характер (М. Д. Єгоров)1 . Але публікації остан­нього часу свідчать про те, що і сьогодні проблема включення до предмета правового регулювання цивільним правом особистих не-майнових відносин все ще залишається дискусійною. Так, пошире­ною є точка зору, що особисті немайнові права ка нематеріальні блага прирівнюються законодавцем до майнових прав за способами їх пра­вового захисту2 .

На наш погляд, вирішуючи це питання, слід виходити з наступно­го. Безумовно, галузь права не може надшити фізичну особу честю, ім'ям, особистою свободою, життям, а юридичну особу -діловою ре­путацією тощо. Так, ст. 269 ЦК передбачає: особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження, і вона володіє ними довічно (право на життя, на охорону здоров'я тощо). Ці права можуть належати фізичній особі за законом, коли положення акта цивільного законодавства хоча і не наділяють останню певним особистим немай­новим правом, але дають їй можливість самостійно вирішити питан­ня стосовно здійснення цього права. Відповідно до ч.7 ст.281 ЦК пра­во на штучне запліднення має лише повнолітня жінка. Тому цивільне право констатує наявність немайнових благ і визнає свободу індивіда визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності на влас­ний розсуд3 . А звідси - регулятивна функція цивільного права щодо особистих немайнових прав полягає у формі юридичного визнання4 . Хоча наведена думка викладена стосовно фізичних осіб, певною мірою вона торкається і особистих немайнових прав юридичних осіб (наприклад, права на найменування, на торговельну марку, на ділову репутацію тощо).

Характерними ознаками особистих немайнових прав можна вва­жати наступні. По-перше, вони є складовою змісту цивільної правоз­датності фізичної та юридичної особи. Так, усі фізичні особи - рівні у здатності мати цивільні права, і кожна з них має усі особисті немай­нові права, встановлені Конституцією та ЦК (чч. 1,2 ст. 26), незалеж­но від того: є то особисті немайнові права, призначені забезпечити ЇЇ природне існування, чи то ті, що забезпечують її соціальне буття. У випадках, встановлених законом, здатність мати особисті немайнові права повязуеться з досягненням фізичною особою відповідного віку (наприклад, право на донорство, на інформацію про стан свого здоров'я виникають у фізичної особи тільки з досягненням 18-ти ро-

' Егоров М.Д. Гражданское право. ~М., 1998/Под ред. А. П. Сергеева, Ю. М. Тол­стого. - М., 1998. - Ч, 1.- С 11.

2 Див.-. Цивільне право України: Підруч. - Кн. 1 / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С
Дойгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-е вид., допов. І перероб. - К.:
Юрінком Інтер, 2003. -С. 19.

3 Красавчикова Л. О. Перспективы и проблемы в регулировании личных неимущес­
твенных отношений по новому ГК РФ / Цивилистические записки. Межвуз. сб. науч.
тр. - М.: Статут, 2001. - С. 52.

4 Там само.-С. 53.


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


TS



ків; право на зміну імені - з досягненням 16-ти років, а за згодою батьків або одного з них, з ким вона проживає, чи піклувальника - з досягненням 14-ти років тощо). Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині (ч. 1 ст. 91 ЦК), По-друге, ці права мають особливість виникнення та припинення. Наприклад, особисте немайнове право виникає, за празилом, з народженням фізичної особи та існує довічно, але може виникати також за законом і теж Існує довічно; право на найменування (комерційне, фірмове) ви­никає у юридичної особи з моменту її утворення та існує, за прави­лом, до моменту припинення діяльності останньої. По-третє, вони безпосередньо пов'язані з особистістю фізичної особи і, як наслідок, не можуть відчужуватися ні в добровільному порядку,, ні примусово; названа особа позбавлена права від них відмовитися. Але це правило не діє у тих випадках, коли йдеться про фізичну особу - підприємця або юридичну особу, котрі можуть укладати договір- комерційної концесії, предметом якого є право на використання об'єктів права ін­телектуальної власності, комерційного досвіду та ділової репутації. Далі - дані права позбавлені матеріального характеру.

Що стосується майнових відносин. Хоча ЦК у предметі правого регулювання на перше місце і ставить особисті немайнові відносини, основне значення належить все ж таки майновим відносинам як су­спільним, що виникають у з&'язку з використанням різних майнових благ (речей, робіт, послуг тощо) і засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників»

Майнові відносини, що не відповідають цим ознакам, не належать до предмета цивільного права і не можуть регулюватися його норма­ми. Частина 2 ст. 1 ЦК встановлює: до майнових відносин, заснова­них на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні од­нієї сторони другій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не передбачено законом.

Таким чином, дискусія, яка довгий час тривала щодо того, які ж майнові відносини регулюються цивільним правом,1 на сьогодні себе вичерпала, оскільки ст. 1 ЦК ввела їх конститутивну ознаку.

Майнові відносини, що регулюються цивільним правом - це кон­кретні властиві товарному виробництву, об'єктивні за змістом і во­льові за своєю формою відносини, які засновані на юридичній рівно­сті, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

У науці цивільного права вже давно точиться дискусія стосовно організаційних відносин як таких, що охоплюються предметом ци-

1 Доклад, процедив.: Цивільне право України. Частина перша/Ч.Н.Азімов,М. М. Сібільов, В. І. Борисова та ін. - Харків: Право, 2000. - СІ і —13; Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С Довгері та ін. - 2ге вид., доп. і перег­реб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - С 10 -17.


вільного права. Першим, хто прийшов до цього висновку, у О. О. Красавчиков, який вважав: цивільні організаційно-правові від­носини - це правовідносини, що засновані на засадах рівності їх учас­ників, виражають діяльність, яка здійснюється громадянами та орга­нізаціями у межах закону із упорядкування своїх взаємозв'язків та координації зусиль у процесі реалізації державної або власної іні­ціативи1 . Вказана теорія і сьогодні має як прихильників2 , так і супро­тивників. Але єдине, чого не можна не помітити, те, що цивільне пра­во дійсно регулює відносини, які навряд чи повною мірою можна без­застережно віднести до майнових. Наприклад, це стосується відно­син, що виникають на підставі попереднього договору, коли сторони зобов'язуються протягом певного строку укласти договір в майбут­ньому на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК); відносин, які виникають внаслідок перетворення товариства з обме-женокувідповідальністю, зокрема, у виробничий кооператив (ч. 2 ст. 149 ЦК); відносин, пов'язаних з обранням органів юридичної осо­би, тощо. Перелік даних відносин можна було б продовжити, при цьому слід виходити з того, що вони мають право на існування у ме­жах цивільно-правового регулювання, бо головна їх функція - обслу­говування інших цивільних правовідносин. Організаційно-правові відносини не є «самоціллю». Вони- певний організаційно-правовий засіб, що використовується сторонами з метою впорядкування своїх основних (особистих немайнових та майнових) відносин3 .

Метод цивільно-правового регулювання. Право регулює відно­сини шляхом встановлення правового зв'язку між його учасниками, що знаходить вираження у відповідних правах та обов'язках остан-ліх, використовуючи для цього певні форми впливу. Таким чином, між предметом правового регулювання, який відповідає на питання: що регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулюван­ня, який відповідає на питання: яким чином це відбувається, існує не тільки тісний зв'язок, а обумовленість методу предметом правового

регулювання.

Що стосується визначення методу правового регулювання галузі -права, то Існує декілька точок зору. Ми приєднуємося до тих плавни­ків, які вважають, що метод галузі права - це сукупність прийомів, які створюють спосіб її впливу на поведінку людейЛ Звідси, метод рйгу-

1 Красавчиков О. А. Гражданские организационно-правовые отношения / Сб. ста­
тей: Антология уральской цивилистики. 1925-1989.-М.: Статут,2001.-С. 163.

2 Захаров В. А. Создание юридических лиц: правовые вопросы. - Мл Норма,-2002. -
С. 62; Гонгало Б. М. Предмет гражданского права // Проблемы теори и гражданского
права. - М.: Статут, 2003. - С. 18-20.

3 Красавчиков О. А. Вказ. прапя. ~ С. 164.

4 Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общест­
венных отношений // Антология уральской цивилистики, 1925-1989. - М.: Статут,
2001.-С. 360.


16


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


17



лювання суспільних відносин - це специфічний спосіб впливу на по­ведінку їх учасників, який застосовується державою1 .

Якщо публічним галузям права притаманний імперативний (центра­лізований) метод регулювання, що характеризується такими ознаками, як: примус, сувора ієрархічність суб'єктів відносин, законодавче визна­чення поведінки і компетенції останніх, їх владних повноважень, відсут­ність орієнтації на вирішення спірних питань у судовому порядку, то для приватних галузей права він не може бути застосований.

Цивільні відносини засновані на юридичній рівності, вільному во­левиявленні, майновій самостійності їх учасників. А це означає, що останні можуть діяти на власний розсуд, зокрема мають право врегу­лювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодав­ства, свої відносини, ними не врегульовані; відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини на власний розсуд, на свій розсуд вирішити питання про засоби та час реалізації своїх прав У приватній сфері існує юридична рівність учасників від­повідних відносин. Вони можуть діяти за власною ініціативою, ос­кільки у цій сфері пріоритет надається інтересам саме приватної осо­би. Існує судовий порядок захисту особистих немайнових і майнових прав та інтересів приватної особи. Виходячи з цього, для врегулюван­ня цивільних відносин оптимальним є метод децентралізації (коорди­нації)2 . Наведене яскраво проглядається через призму майже всіх під-галузей й інститутів ЦК. Специфіка методу цивільно-правового регу­лювання знаходить прояв, зокрема, у тому, що суб'єкти цивільного права, будучи юридично рівними, наділені як диспозитивністю, так й ініціативою. Важливим є лише одне: у суб'єктів повинні бути відпо­відні права.

§ 3. Функції цивільного права

Внутрішня диференціація єдиної системи права України на окремі правові галузі здійснюється не лише за предметом та методом право­вого регулювання суспільних відносин. Не менш важливе значення має врахування визначених законодавцем відповідних напрямів здій­снюваного правового регулювання, напрямів забезпечуваного відпо­відною правовою галуззю впливу на ті чи інші суспільні відносини. Тому поряд з предметом та методом, що характеризують окрему пра­вову галузь, невід'ємну ознаку останньої становлять властиві цій га­лузі певні функції, які вона виконує у загальній системі вітчизняного права. Функціональні ознаки властиві також і цивільному праву, на

1Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общест­
венных отношений // Антология уральской цивилистики, 1925-1989. - М: Статут,
2001.-С. 360.

2Гонгало Б. М. Предмет гражданского права / В сб.: Проблемы теории гражданско­
го права. Институт частного права. -М: Статут, 2003. -С. 15,21.


що звертається увага в різноманітних дослідженнях і навчально-на­укових виданнях різних правових шкіл1 .

Щоправда, із зазначеного приводу в правовій літературі існують різні погляди. Наприклад, у деяких підручниках з цивільного права автори, характеризуючи цивільно-правову галузь, обмежуються роз­криттям лише її предмета та методу правовогоегулювання2 . Мають місце і критичні зауваження щодо доцільності функціональної харак­теристики цивільного права3 .

Однак слід зазначити, що стосовно останньої точки зору існують суттєві перепони для її сприйняття. Адже характеристика галузі ци­вільного права, як регулятора суспільних відносин, лише за предме­том та методом правового регулювання хоча fможлива та необхідна, але вона завжди буде неповною, якщо не охоплюватиме функціо­нальних, так би мовити, зовнішніх властивостей названої галузі.

Інша справа, що саме розпізнання функцій цивільного права уяв­ляється дещо ускладненим. Адже на відміну від предмета та методу правового регулювання, що відображаються у відповідних правових джерелах, переліку функцій цивільного права чинне цивільне законо­давство не передбачає. І категорія, наприклад, предмета цивільно-правового регулювання є очевидною настільки, наскільки є очевид­ним саме цивільне законодавство, тому що останнє визначене у від­повідних нормативних актах, розміщене в офіційних друкованих ви­даннях, збірниках тощо. А де ж реально містяться функції, що характеризують відображену в законодавстві галузь цивільного пра­ва - майже невідомо. Іншими словами: що існують нотні знаки бачать всі, а де ж музика? Відповідь елементарна, як і запитання. Функції ци­вільного права так само втілені у актах цивільного законодавства, як музика у нотних знаках, І подібно до того, як музика відображає ди­намічні або зовнішні властивості і можливості побудованої в напрямі відповідного жанру системи нотних знаків, так і функції правової га­лузі відбивають зовнішні властивості, відображеної у системі відпо­відних нормативних актів галузі цивільного права.

Одразу постає запитання; в чому, власне, полягає понятійна суть функцій цивільного права? З методологічної точки зору визначення поняття функцій цивільного права повинно спиратися: по-перше, на загальнофілософське розуміння терміна «функція» як цІлеспрямова-

1 Грибанов В. П. Гражданское право - отрасль советского социалистического пра­
ва // Советское гражданское право: Учеб. — Т. 1. -М., 1979. - С. 19-22; Пушкин А. А„
Влас И, И, Гражданское право как отрасль права / Гражданское право Украины: Учеб.
Для вузов системы МВД Украины: В 2-х частях. - Ч. 1; Под ред. проф. А. А. Пушкина,
Доц. В. М. Самойленко. - Харьков: Основа, 1996. - С. 20-21; Боброва Д. В. Цивільне
право у системі права/Цивільне право: Підруч. для студ. юрид. вузів та фак. -К.: Вен-
турі, 1997.-С. 11-13 та ін.

2 Див.: Гражданское право: Учеб,-Часть 1.-Изд-е 3-е, перераб. и доп./Под ред.
А - П. Сергеева, Ю, КТолстого. -М., 1998,

Див.: Советское гражданское право. Часть 1.-М., 1975.


18


Розділі


ІДГАЛВШ ПОЛОЖЕНИЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


tm



'носії дії певних систем; по-друге, на загальноправове теоретичне вчення про «функцію права» як певного напряму правового впливу на ті чи Інші суспільні відносини.

Похідність визначення функцій цивільного права від загальнотео­ретичного тлумачення поняття «функція права» уявляється цілком закономірним. Адже галузь цивільного права хоча і відносно авто­номна, але водночас вона є невід'ємного складовою цілісної правової тканини. Тому тлумачення суті виконуваних зазначеною правовою галуззю функцій тією чи іншою мірою повинно мати дещо спорідне­ний характер з тим, що приховується за загальнотеоретичним фено­меном «функція права», щоправда, за умови врахування відповідної специфіки, щонайменше: предмета та цілей цивільно-правової галузі як регулятора суспільних відносин.

Таким чином, функції цивільного права - зумовлені предметом і забезпечувані законодавством цілі правової галузі, певні напрями цивільно-правового впливу на особисті неманнові та майнові від­носини.

Функції цивільного права мають багатогранний характер. Поляга­ють вони, щонайменше: у правозабезпеченні, упорядкованості зви­чайних, без будь-яких порушень особистих немайнових та майнових відносин; у правозабезпеченні захисту особистих немайнових і май­нових прав та інтересів у разі порушення останніх чи посягання на них; у правозабезпеченні відновлення порушених правовідносин; в правозабезпеченні ліквідації негативних наслідків правопорушень або інших дій, пов'язаних з виникненням у кредитора певних майно­вих чи особистих немайнових втрат; у правозабезпеченні інформа­тивно-сигнальних попереджень від можливих безпідставних (проти­правних) посягань на охоронювані суб'єктивні цивільні права тощо. У контексті з наведеним стає можливим здійснення відповідної кла­сифікації функцій цивільного права.

Не претендуючи на вичерпність зазначеної класифікації функцій цивільного права1 , різновидами останніх є: регулятивна, охоронна, компенсаційна та превентивна.

' У навчальній літературі запропоновано виділяти також й такі функції: символьну, виховну, інформаційну, прогностичну тощо (див: Цивільне право України: Курс лек­цій. - Т. 1. - Кн. 1 / Р. Б. Шишка. В. А. Кройтор, Я. О. Чапічадзе. М. О. Самойлов; Заред. Р. Б. Шишки, В. А.. Кройтора. - Харків: Еспада, 2004. - С 2-22. Між тим визначення цих функцій викликають зауваження. Навряд чи можна погодитися з тим, що прогностична функція «створює умови для формування нових, зумовлених реаліями людського буття і економіки, відносин»(С. 22), оскільки право не створює відносини, воно виконує регу­лятивну функцію у суспільстві. Не можна погодитися і з тим, що існує самостійна символьна функція цивільного права, яка до того ж визначається як така, що «встанов­лює категоріальну систему узагальненої І усередненої поведінки суб'єктів цивільних правовідносин...» (С. 20), бо категорія - це основне логічне поняття, яке відбиває най-загальвіші закономірні зв'язки й відношення, що існують у реальності (див.: Слі- пушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 2000.-С 224).


Суть регулятивної функції полягає у тому, що нею охоплюються відносини, які виникають з актів правомірної, дозволеної і, як прави­ло, соціально корисної діяльності суб'єктів цивільного права. Тому і реалізація зазначеної функції здійснюється за рахунок позитивного, регулювання відповідних правових відносин шляхом встановлення загальних правил, що створюють правові підстави для можливості, здійснення відповідних дій, спрямованих на правомірне досягнення певних юридичних результатів. У даному разі може йтися, наприклад, про різноманітні цивільно-правові договори (купівлі-продажу, підря-. ду, найму(оренди) тощо) або про відповідні відносини, що виникають, в результаті подій. Зокрема, внаслідок такої події, як смерть фізичної, особи, виникають спадкові правовідносини, що також охоплюються регулятивною функцією цивільного права. Остання стосовно особис­тих немайнових прав проявляється, як вже вказувалося раніше, у фор­мі юридичного визнання належних кожній фізичній особі невідчужу-ваних немайнових благ і свободи визначати свою поведінку в індиві­дуальній життєдіяльності за власним розсудом. Таким чином, можна вважати, що зазначеною цивільно-правовою функцією охоплюються і особисті немайнові, і майнові відносин, суб'єкти яких переважно, не зловживають своїми правами, а діють правомірним чином.

Однак реальна дійсність свідчить й про те, що зміст особистих не- . майнових та майнових, відносин може наповнюватися елементами правопорушень, різноманітних посягань на охоронювані законом певні суб'єктивні права тощо. У таких випадках постає питання про правове забезпечення захисту порушених суб'єктивних особистих чи майнових прав. За таких обставин спрацьовує охоронна функція ци­вільного права. Таким чином, реалізація охоронної функції стає мож- \ ливою тільки у поєднанні з регулятивною, яка полягає у впливі права на суспільні відносини як шляхом їх закріплення у тих або інших пра­вових інститутах,, так і через оформлення їх руху1 .

Останньою функцією охоплюються відносини, що виникають, наг приклад, внаслідок порушення зобов'язання (ст. 610 ЦК) або відшко­дування шкоди (гл. 82 ЦК) тощо.

Суть охоронної функції цивільного права вбачається у тому, що вона забезпечує юридичну можливість захисту порушених суб'єк­тивних майнових чи особистих прав і сприяє їх певній нормалізації. Завдяки останній обставині охоронна функція набуває деякого вІд-новлювального значення.

Досить наближеною до охоронної функції цивільного права, од­нак, не тотожною з нею є цивільно-правова, що має назву компенса­ційної. Як така охоронна функція створює лише юридичну переду­мову захисту порушених суб'єктивних особистих чи майнових прав. уДнак вона безпосередньо не вирішує питань, пов'язаних з необхід-СТї ° ліквідації певних негативних наслідків, що можуть мати місце

Алексеев С. С. Общая теория права. - Т. 1. - С. 193.


20


Розділ І СТАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


21



в особистій або майновій сфері тієї чи іншої потерпілої особи (креди­тора). Адже охоронна функція цивільного права не припускає, напри­клад, що потерпіла від певних протиправних посягань особа стає зо­бов'язаною вимагати відповідних майнових відшкодувань від право­порушника. Зазначені вимоги охоплюються правом, а не обов'язком потерпілої сторони. Звичайно, від вказаних обставин значення охо­ронної функції не втрачається. Але у разі наміру потерпілої сторони вирішити проблему ліквідації зазначених нею негативних майнових чи особистих наслідків (втрат) від правопорушення тільки охоронної функції було б недостатньо. За таких обставин постає питання не ли­ше правового захисту, а, перш за все, питання заміни зазнаних креди­тором майнових чи особистих втрат на певні майнові блага, з вимога­ми про стягнення яких звертається кредитор до боржника. З юри­дичної точки зору, заміна втрат, що виникли на боці кредитора, інши­ми передбаченими законом, договором або визнаними судом майно­вими благами, вважається компенсацією, а цивільно-правова функ­ція, що ЇЇ охоплює, має назву компенсаційної1 .

Так, у відповідності до п. 8ч.2ст. 16 ЦК у разі неналежного вико­нання договірного зобов'язання замість не одержаного належного виконання договору боржник повинен відшкодувати кредиторові за­вдані збитки.

Щодо іншої цивільно-правової функції, яка має назву превентив­ної, то суть ЇЇ полягає в наступному. За змістом положення цивільно­го законодавства можуть розглядатися не лише як джерела цивільно­го права, а Й як джерела певного інформативного значення. Актами цивільного законодавства надається можливість пізнання певних правил, дозволів, а також заперечень, правового простору, у межах якого відповідні дії розглядаються як правомірні і за рамками котро­го відповідні дії визнаються протиправними. Тому джерела цивільно­го права мають відповідне пізнавальне значення, яке полягає у тому, що заздалегідь потенційному суб'єктові цивільних відносин стає відомим той чи інший наслідок вчинення дій, які підпадають під нега­тивну їх оцінку з боку законодавця. Таким чином, відповідні законо­положення набувають попереднього Інформативно-сигнального зна­чення запобіжного засобу, своєрідного стимулювання особи утриму­ватись від певних правопорушень, від посягань на суб'єктивні права інших осіб. Таке значення мають, наприклад, положення статей 623, 624,1192 ЦК тощо.

Підсумовуючи викладене, можна зробити наступний загальний висновок. Функції цивільного права становлять правові категорії, які відображають елементи змістовної характеристики зазначеної право­вої галузі та характеризують її у цілому і тому мають суттєве методо-

1 Доклад, про це див.: Приступа С. Н. Понятийная сущность и методологическое значение компенсационной функции гражданского права// Проблемы законности: Рес-пуб. междувед. науч. сб.; Отв. ред. В. Я. Таций. -Харьков, 1996. - С. 75-84.


л огічне значення для пізнання явищ, що охоплюються предметом ци­вільного нрава.

§ 4. Принципи1 цивільного права

Хоча принципам права у науковій літературі і приділялась певна увага, але останні майже не розглядалися як складова, що у сукупно­сті з предметом та функціями є чинниками, які лежать в основі поділу права на окремі галузі2 . При цьому саме принципи визначають зміст н орм галузі права, її місце, роль і призначення у системі права, мають важливе значення для побудови нормативної основи галузі прав та ЇЇ застосування3 . Як слушно зазначається у літературі, без них немож­ливо створювати право і вдосконалювати правове регулювання, ос­кільки незрозумілим буде його зміст4 .

У доктрині нового ЦК закладено саме такий підхід. Хоча ст. З в ньому присвячена загальним засадам цивільного законодавства, останні більшістю з правників виважено ототожнюються саме з при­нципами цивільного права5 .

Загальними засадами (далі - принципами) цивільного законода­вства (цивільного права) є: неприпустимість свавільного втручан­ня у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлен­ня права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не заборонена законом; судовий захист цивільного пра­ва та інтересу; справедливість, добросовісність і розумність.

Між тим вказана стаття, на наш погляд, не містить вичерпного пе­реліку принципів цивільного права. З цього приводу доречно згадати С. М. Братуся, який вказував: основні принципи будь-якої галузі пра­ва ми повинні виявити у самих нормах, що складають у сукупності дану галузь; якщо ж там принципи прямо не сформульовані, вони ма-

' Термін «принцип» від лат. ргіпсірішп, що означає: основне, вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеології; засада (див.: Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові. - К.: Криниця, 2000. - С. 347.

Винятком є праця В. Ф. Яковлева «К проблеме гражданско-правового метода ре­гулирования общественных отношений», у якій прямо вказується на те, що у загальній характеристиці галузі права поряд з предметом та методом правового регулювання важливе місце належить принципам галузі права (С. 367).

3 Решетникова И. В., Яркое В. В, Гражданское право и гражданский процесс в со­временной России. -М., 1999. - С. 96.

Щенникова Л. Принципы гражданского права: достижения цивилистики и законо­дательный эффект / Межвуз. сб. науч. тр. - Вып. 2. - М.: Статут. - Екатеринбург: Институт частного права, 2002. - С. 41-42.

Див., напр.: Братусь С. Н. Предмет и система советского гражданского права. — М., 1963. - С. 135; Советское гражданское право: Учеб. /Под ред. О. А. Красавчикова. -М-, 1968. - Т. 1. - С. 24; Свердлык Г. А. Принципы советского гражданского права. -Красноярск, 1985. - С. 17; Ю. X . Калмыков, О значении общих положений гражданско­го законодательства / Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика. - М., '°- Хоча в науці існує багато точок зору з нього питання.


РаздіпІ зА ГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


23



ють бути виявлені, виходячи із загального змісту норм1 . Зокрема, ста­новлення незалежної та суверенної України як правової держави, що зорієнтована на принципи життя громадянського суспільства, демок­ратичні перетворення у ньому, формування ринкової економіки, об­умовили, перш за все, створення принципу служіння держави грома­дянському суспільству. Так, відповідно до ст. З Конституції людина, ЇЇ життя і здоров'я, честь та гідність, недоторканність І безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і обов'язки людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ут­вердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'яз­ком держави.

Звідси, принципи цивільного права - це не тільки чинник, що доз­воляє виокремити цю галузь права2 , а й у рамках - робочі механізми, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної по­ведінки учасників цивільно-правових відносин3 .

Розглянемо кожен з принципів цивільного права окремо. Принцип юридичної рівності, вільного волевиявлення, майно­ вої самостійності учасників цивільних відносин. Не випадково цей принцип стоїть на першому місці, бо рівність - основне начало, яке пронизує усю систему цивільного права4 і означає таке становище учасників, де воля одного з них не залежить від волі іншого, який не може йому наказувати, оскільки сам учасник: будь то фізична або юридична особа - самостійні у прийнятті тих чи інших рішень.

Безумовно, даний принцип не є абсолютним, бо деякі винятки у рівності все ж таки можуть бути, але це відбувається лише у випад­ках, передбачених законом (наприклад, відповідно до ЦК іноземці та особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) відповідно до закону, яким в даному разі є Земель­ний кодекс України5 І згідно з яким ці особи можуть набувати право власності на такі ділянки тільки несільськогосподарського призна­чення тощо (статті 81-91 ЗК).

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу осо­бистого життя людини. Норми цивільного права як приватного пра-

1 Братусь С. Н. Вказ. праця. - С. 137.

2 Цю точку зору поділяє Ю. Г. Басін (Гражданское право: Учеб. для вузов. - Т. 1/
Отв. ред. М. К. Сулейменов, Ю. Г. Басин. -Алматы: КазГЮУ, 2000. -С. 14.

3 Кузнецова Н. С. Основні завдання Книги першої проекту Цивільного кодексу
України / Кодифікація приватного (цивільного) права України; За ред. проф. А. Довгер-
та. ~К.; Український центр правничих студій, 2000. - С. 123.

4 Калмыков Ю. X , О значении общих положений гражданского законодательства //
Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика; Отв. ред. А. Л. Маковский;
Исследовательский центр частного права. - М.: Международный центр финансово-эко­
номического развития, 1998. - С. 48.

5 Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р., набрав чинності з 1 січ­
ня 2002 p.


в а завжди спрямовані на забезпечення приватних інтересів учасників цивільних відносин. Виходячи з цього, ніхто, за винятком випадків» передбачених актами цивільного законодавства, не може свавільно втручатися у приватні справи (будь то фізична або юридична особа), зокрема, охороняється таємниця особистого життя (ст. 301 ЦК), ко­респонденції (ст. 30 ЦК), стану здоров'я (ст. 286 ЦК) тощо. Непри­пустимість свавільного втручання в приватні справи означає заборо­ну не тільки для публічних утворень, а, навіть, для батьків (напри­клад, впливати на дієздатну особу стосовно розпорядження нею свої­ми доходами, заробітком тощо).

Принцип свободи власності (неприпустимості позбавлення права власності). Він знаходить вираження у тому, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, які він здійснює відповідно до закону за своєю волею, неза­лежно від волі інших осіб. Усім власникам забезпечуються рівні умо­ви здійснення своїх прав, а держава не втручається у їх здійснення. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи об­межений у його здійсненні (статті 316-317, 319, ч. 1 ст.321 ЦК),

Між тим можливості власника, безумовно, мають певні межі, чітко визначені законом. Так, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК); власник повинен вживати заходів щодо збере­ження пам'яток Історії і культури, у противному разі він може бути позбавлений цієї власності шляхом викупу з боку держави (ст. 352 ЦК) тощо. Але всі наведені заборони та обмеження застосовуються лише як заходи захисту публічних інтересів1 .

Принцип свободи договору. І. О. Покровський називав цей прин­цип головною засадою цивільного права, одним з наріжних каменів всього сучасного цивільного устрою2 . Відповідно до ст. 626 ЦК сто­рони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначен­ні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодав­ства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як перед­бачену законом одну з основних засад цивільного права, що встанов­лює для суб'єктів договірних відносин свободу: вибору контрагентів; свободу укладення договору певного виду; визначення умов догово-РУ- Причому свобода договору проявляється навіть у тому, що сторо­ни Можуть укладати не тільки ті договори, які передбачені актами ци-

Еогданов Б. Соотношение частного и публичного в гражданском законодатель­ное // рос юстиция. - 2000. - № 4. - С. 23; Басин Ю. Г. Гражданское право как отрасль права / Избранные труды по гражданскому праву. - СПб.: Издательство «Юридический Це Р Пресс», 2003.-С. 37.

Покровский К А. Основные проблемы права, ~ М., 1998. - С. 249-250.


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


25



вільного законодавства, а й договори, у яких містяться елементи різних договорів (змішані договори - ч. 2 ст. 628 ЦК).

Між тим закон може обмежувати свободу договору для захисту більш слабшої сторони або для захисту публічних інтересів. Наприк­лад, підприємець під страхом спонукання його до укладення догово­ру в судовому порядку не має права відмовитися від укладення пуб­лічного договору за наявності у нього можливості надання спожи­вачеві відповідних товарів (робіт, послуг) - ч. 4 ст. 633 ЦК; актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'яз­кові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору (ч. 5

ст. 633 ЦК) тощо.

Принцип свободи підприємницької діяльності. Підприємництво може здійснюватися у будь-якій з організаційних форм, передбачених законом. При цьому суб'єкти підприємницької діяльності мають пра­во на власний розсуд приймати рішення і здійснювати будь-яку діяль­ність, що не суперечить законодавству, відповідно до потреб ринку із збереженням комерційної таємниці тощо. Але при цьому саме у сфері підприємницької діяльності повинен бути встановлений баланс сво­боди суб'єктів такої діяльності і методів регулювання останньої з бо­ку відповідних державних органів. Інакше кажучи, баланс дозволів і заборон з тим, щоб унеможливити не тільки необгрунтовані перевір­ки їх з боку і безпідставне втручання у підприємницьку діяльність суб'єктів останньої, а й унеможливити утворення монопольного ста­новища будь-кого із суб'єктів вказаної діяльності, не допустити обме­ження конкуренції, що може негативно вплинути на інтереси спожи­вачів та суспільства в цілому.

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу. Відпо­відно до ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного за­конодавства. Захищеність - необхідна складова права. Між тим захист цивільних прав має особливості, до яких слід віднести:

абсолютний характер захисту, оскільки кожна особа може зверта­тися до суду за захистом свого особистого немайнового або майново­го права й інтересу (ст. 15 ЦК);

можливість самій особі вирішувати питання щодо захисту свого права, оскільки звернення за захистом - це її право, а не обов'язок;

наявність спеціальних органів захисту, до яких належать не тільки судові органи (ст. 16 ЦК), а також Президент України, органи дер­жавної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК), нотаріус (ст. 18 ЦК);

можливість до самозахисту, тобто застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним заса­дам суспільства (ст. 19 ЦК);

універсальність способів захисту, що повною мірою відповідає аб-


солютному характеру захисту і полягає у тому, що певний з способів захисту може бути застосований незалежно від того, передбачений він чи ні законодавством (або договором) стосовно певного правопо­рушення. До універсальних способів захисту слід віднести - визнан­ня права; припинення дії, яка порушує право; відновлення станови­ща, Щ0 існувало до порушення; відшкодування збитків тощо (ч. 2 стЛ6,ст.22ЦК).

Між тим існують також і такі способи захисту прав та інтересів: за­вдаток (статті 570-571 ЦК), відшкодування моральної шкоди (ст. 23 ЦК), які застосовуються лише у випадках, передбачених законом.

Перелік способів захисту не є вичерпним і суд може захистити ци­вільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором чи законом (ч. 2 ст. 16 ЦК).

Принцип справедливості, добросовісності та розумності. Поча­ток даний принцип бере ще з періоду Давнього Риму, про що свідчать висловлювання тогочасних юристів. Так, Павел стверджував: «коли відсутній чіткий правовий припис, бажано справу вирішувати по справедливості» (Д. 39.3.2.), а УльпІан наполягав: «коли право су­перечить справедливості, повинна панувати остання» (Д. 15.1.32).

ЦК не сформулював принцип добросовісності, справедливості і розумності, але аналіз змісту його положень, зокрема ч. 5 ст. 12, ст. 13, ч. З ст. 23 тощо, дозволяє стверджувати, що за допомогою та­ких категорій як добросовісність, розумність, справедливість закон встановлює межі здійснення цивільних прав осіб, запобігаючи тим самим зловживанню правом з боку останніх1 . Добросовісність і недо­бросовісність, розумність і нерозумність, справедливість і несправед­ливість мають правове значення у спеціально вказаних у законі ви­падках. Причому і добросовісність, і розумність учасників цивільних правовідносин презюмуються. Так, зокрема ч. 5 ст. 12 ЦК передба­чає: якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що по­ведінка особи є добросовісною та розумною, коли інше не встановле­но судом. Таким чином, добросовісність слід розглядати як вірність з виконання своїх зобов'язань та повага і довіра до контрагентів за зо­бов'язаннями, а розумність як дії, що здійснила б у конкретній ситу­ації людина, яка має нормальний, середній рівень інтелекта, знання та життєвий досвід2 . Справедливість - це здійснення своїх прав і вико­нання зобов'язань на законних та чесних підставах.

цей принцип тотожній принципу неприпустимості зловживання правом, який вперше введений в цивільне законодавство Швейцарії. У ст. 2 Швейцарського Цивіль­ного уложення, прийнятого у 1907 p., він був сформульований таким чином: «При здійсненні прав і виконанні обов'язків кожен повинен вчиняти по добрій совісті. Явне •вживання правом не користується захистом. Таким чином, зловживання правом і є добросовісним здійсненням прав.

Емельянов В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление гражданскими ва.- М.: Лекс-Книга, 2002.


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


27



§ 5= Система к v іщр цивільного права, .. g .

Під системою права розуміють обумовлене економічним і соціаль­ним устроєм суспільства внутрішнє об'єднання в узгоджене, підпо­рядковане і єдине ціле правових норм і одночасний їх поділ на відпо­відні галузі, котрі як такі відносно самостійні, усталені і автономно функціонуючі1 . Структуру системи права складають норми права, ін­ститути права, підгалузі та галузі права.

Система цивільного права - це сукупність окремих частин - під-галузей, інститутів, субінститутів, цивільно-правових норм, що зна­ходяться у внутрішньому логічному зв'язку та залежності між собою. Структура системи цивільного права визначається особливостями тих відносин, що нею регулюються, а ЇЇ елементами є цивільно-пра­вові норми, інститути, субінститути й підгалузі.

Цивільно-правові норми - правові приписи, які регулюють осо­бисті немайнові і майнові відносини їх учасників. Наприклад, фізич­на особа-підприємець, яка неспроможна задовольнити вимоги креди­торів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, можі бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом; представництво, що грунтується на договорі, може здійснюватися за

довіреністю.

Цивільно-правовий інститут - це певні групи цивільно-право­вих норм, що регулюють однорідні відносини. Наприклад, такий ін­ститут, як юридична особа, регулює відносини, пов'язані зі створен­ням, організаційно-правовими формами, правовим статусом юридич­них осіб приватного права.

Субінститут — складова цивільно-правового інституту, яка є гру­пою цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини у межах певного інституту. Наприклад, інститут купівлі-продажу має такі субінститути: роздрібна купівля-продаж, поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, постачання енергетичними та ін­шими ресурсами через приєднану мережу, міну. А інститут відшко­дування шкоди містить, наприклад, такі субінетитути: відшкодуван­ня шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг). Інститути і субінститути мають загальні положення, що свідчить про юридичну однорідність цивільних норм, які ними

охоплюються2 .

Сукупність юридичних інститутів, які регулюють однорідні відно­сини, складають підгалузь цивільного права. Вважаємо, у цивільному

1 Керимов Д. Л. Философские проблемы права. -М.: Мысль, 1972.-С. 288.

2 Див.: Гражданское право: Учеб.: В 2 т. - Т. 1./ Отв. ред. проф. Е. А Суханов. - 2-е
изд., перераб, и доп.-М.: Издательство БЕК, 2000.-С. 12,js£!.:.M~.smi


праві України існує п'ять таких підгалузей, а саме: Особисті немай­нові права фізичної особи; Право власності та речові права на чуже майно; Право інтелектуальної власності; Зобов'язальне право; Спад­кове право. Наприклад; право інтелектуальної власності поєднує де­кілька юридичних інститутів, а саме інститут авторського права та інститут патентного права. Така пІдталузь як спадкове право - інсти­тут спадкування за заповітом й інститут спадкування за законом. Зо­бов'язальне право складається з двох інститутів - договірного права (договірних зобов'язань) та недоговірних зобов'язань, які у свою чер­гу поділяються на субінститути. Так, недоговірні зобов'язання міс­тять у своїй структурі, зокрема, ті, що виникають з односторонніх правочинів, деліктні зобов'язання тощо.

Цивільне право України побудовано за пандектною системою ( pandectae - всеохопяюючий)1 , тобто структуровано таким чином, що вся система поділяється на дві частини — Загальну та Особливу2 . Загальну частину складають норми про: цивільне право як приватне право, коло цивільних відносин; джерела цивільного права; учасни­ків цивільних відносин, об'єкти цивільних відносин, підстави виник­нення цивільних прав і цивільних обов'язків; угоди, представництво і довіреність, строки тощо. Норми Загальної частини застосовуються до всіх цивільних відносин, поширюються на всі підгалузі, інститути та субінститути, що дозволяє не включати в останні правила, які вже містяться у Загальній частині. Між тим кожна з підгалузей та, навіть, окремі інститути мають свої загальні положення. Наприклад, загаль­ні положення мають такі інститути як право власності, інститут речо­вих прав на чуже майно, Інститут послуг, інститут відшкодування

шкоди тощо.

Спеціальну частину цивільного права утворюють норми про: осо­бисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; право інтелектуальної власності; зобов'язальне право; спадко­ве право.

Систему цивільного права як галузі права слід відрізняти від си­стеми ЦК та інших кодифікованих актів (Кодексу торговельного мо­реплавства, Житлового кодексу тощо), які є лише зовнішньою фор­мою цивільного права і представляють собою зведені, внутрішньо узгоджені акти цивільного законодавства, що з максимальною повно­тою охоплюють певну комплексну підгалузь суспільних відносин.

1 Більш доклад, про це див главу 3 цього підручника.

2 На сьогодні існує й інша точка зору. Зокрема, Є. Харитонов вважає, що в цивільно­
го' праві не існує універсальної «загальної частини». І, виходячи з цього, доцільніше
Ве сти мову про окремі розділи (див.: Харитонов Є, До питання про властивості сучас­
ного українського цивільного права. - С 50.


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


29



Глава 2. АКТИ

ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

§ 1. Поняття та види актів цивільного законодавства

Акти цивільного законодавства України - це сукупність структур­но упорядкованих у нормативно визначеному ієрархічному співвід­ношенні зовнішніх форм1 цивільного права, у кожній з яких правові норми2 згруповані з урахуванням особливостей окремих сфер право­вого регулювання з метою забезпечення найбільш ефективного рег­ламентування особистих немайнових та майнових відносин, що скла­дають предмет цивільного права.

ЦК відносить до актів цивільного законодавства: Конституцію Ук­раїни (далі - Конституція), Цивільний кодекс України (далі - ЦК), ін­ші закони України, які приймаються відповідно до Конституції та ЦК, акти Президента України (далі-Президент), у випадках встанов­лених Конституцією, постанови Кабінету Міністрів України (далі -КМУ), нормативно-правові акти Інших органів державної влади України (далі - акти органів державної влади), органів влади Авто­номної Республіки Крим (далі - АРК), лише у випадках І у межах, встановлених Конституцією та законом (ст. 4). У зазначеній статті ЦК визначаються загальні положення щодо регулювання цивільних відносин в Україні, закріплюється виключний перелік основних ак­тів цивільного законодавства та їх субординацІйне співвідношення.

Акти цивільного законодавства поділяються на закони3 й підза-конні нормативно-правові акти4 .

Закони можуть бути конституційними, кодифікаційними, поточни­ми і виключними5 . До конституційних законів належать: Конститу­ція - основа цивільного законодавства України і закони, норми яких

1 Під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення пра­
вових норм. У юридичній літературі разом з поняттям «форми права» використовується
поняття «джерело права». Джерело права у спеціально-юридичному розумінні - це і є
власне форма права, тобто зовнішня форма вираження й Існування норм права (див.: За­
гальна теорія держави і права: Підруч. для студ. горид. спец, вищих навч. закладів /
М. В. Цвік, В. Д.Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка,
О. В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - С. 293.

2 Норма права - це соціально обумовлене, спрямоване на регулювання суспільних
відносин обов'язкове для виконання правило поведінки, яке схвалюється або встанов­
люється державою (Там само. - С. 279).

3 Закон - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особли­
вому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом
(зокрема всеукраїнським референдумом), який визначає відправні засади правового ре­
гулювання суспільних відносин.

4 Підзаконні нормативно-правові акти -ті, які приймаються уповноваженими пра-
вотворчими суб'єктами на основі і на виконання законів і не повинні їм суперечити,

5 Див.: Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова Я
А.В.Малько.-М., 1997.-С. 336-337.: ,,..n


містять доповнення до неї. Кодифікаційним законом є ЦК - основний акт цивільного законодавства України. Всі інші закони України є по­точними і приймаються відповідно до Конституції та ЦК. Виключні закони є винятком із загального правила, оскільки їх прийняття обу­мовлене природними, екологічними або соціальними ситуаціями над­звичайного характеру, в зв'язку з чим вони діють тимчасово. Певну схожість з такими законами мають декрети Кабінету Міністрів Украї­ни1 , які приймалися у 90-х pp. XX ст., а також укази Президента, які відповідно до Перехідних положень Конституції за відсутності відпо­відного закону мають такий же рівень2 . Саме соціально-політична си­туація, що склалась в Україні у 90-х pp. XX ст., викликала необхід­ність надання КМУ і Президенту права приймати нормативно-правові акти, які мають силу закону, для оперативного забезпечення правово­го регулювання відносин у найбільш важливих сферах вітчизняної економіки. Ці акти поряд із законами також є актами цивільного зако­нодавства.

Підзаконними нормативно-правовими актами є укази і розпоряд­ження Президента, постанови КМУ, акти інших органів державної влади України та органів влади АРК.

Акти цивільного законодавства перебувають між собою у суворо­му субординацїйному (ієрархічному) співвідношенні, що забезпечує однакове регулювання цивільних відносин на всій території України з урахуванням певних правил (зокрема, встановлюється співвідно­шення загальних і спеціальних норм цивільного права, прийоми ви­рішення колізій між ними тощо).

Конституція України як основа цивільного законодавства України є Основним Законом, який має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-пра-вовї акти приймаються на її основі І повинні їй відповідати. Таким чи­ном, акт законодавства, що не відповідає нормам Конституції, не­дійсний. Норми Конституції є нормами прямої дії. Виключна юри­дична властивість Конституції полягає у тому, що вона є безпосеред­нім джерелом національного права, фундаментальною базою для кожної галузі права, включаючи й цивільне3 .

Конституція містить фундаментальні правові засади щодо юри­дичної рівності учасників цивільних відносин; економічного розмаїт­тя суспільного життя; різноманітності майнового обороту; інші поло­ження, що мають принципове значення для цивільно-правової сфери.

. _ Див.-. Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. № 23-93 «Про до-8 Фчі товариства».

, Див.-, укази Президента від 4 березня 1992 р. №125 «Про заходи щодо повернення Р'гійним організаціям культового майна»; від 10 червня 1997 р. «Про порядок офІцій-н °го обнародування вормативно-правових актів і вступу їх в силу». О r рШ ': Конституція України: Науковс-практичний коментар / В. Б. Авер'янов, в -батанов, Ю. В. Баулін та ін.; Ред. кол.: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та

я - ~Харків: Право; К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 808 с.


Р&ШлІ


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


31



Таким чином, норми Конституції - це фундаментальне методологіч­не підґрунтя для створення і розвитку приватно-правових засад регу­лювання цивільних відносин, закріплення основних підвалин роз­витку цивільного права як приватно-правової галузі. Згідно зі ст. З Конституції людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямова­ність діяльності держави; держава відповідає перед людиною; утвер­дження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.

Виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей і принципів непорушності прав та свобод людини, для цивільно-правової сфери неперевершено значення мають конституційні положення, що стосу­ються особистих немайнових відносин. Не менш важливими подов­ження Конституції є і для майнової сфери цивільних відносин і, у першу чергу, відносин власності фізичних осіб та юридичних осіб приватного права.

Конституція визначає рівні правового регулювання відносин, у то­му числі тих, що стосуються приватно-правової сфери. Зокрема, у відповідності зі ст. 92 Конституції лише на рівні закону визначаються права і обов'язки людини та громадянина; правосуб'єктність грома­дян; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприєм­ництва; засади цивільно-правової відповідальності тощо. Для загаль­них засад цивільного законодавства принципове значення мають конституційні положення про судовий захист цивільних прав та інте­ресів.

Заслуговують на увагу конституційні положення про те, що права і свободи людини та громадянина, закріплені у Конституції, не є вичер­пними (ст.22). Завдяки чому створюється достатня передумова для розвитку конституційних положень цивільним законодавством. Що ж стосується обмежень у правах, то у відповідності зі ст. 64 Конституції конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених самою Конституцією.

Відмічаючи значення Конституції для подальшого вдосконалення цивільного законодавства, не можна не означити те, що на її поло­женнях грунтується концепція ЦК, який, таким чином, становить змістовно-смислове продовження Конституції. А врегульовані його нормами цивільні відносини, які базуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, мають конституційне підґрунтя.

Цивільний кодекс1 України - основний акт цивільного зако­нодавства. У цивільно-правовій сфері кодифікація є одним з основ-

1 Слово «кодекс» походить від лат. «codex» і означає: книга або збірник законів. У правових системах з кодифікованим цивільним законодавством кодекс є різновидом за­кону, єдиним законодавчим актом, у якому поєднані і систематизовані норми права, спрямовані на регулювання відносин певної сфери, у даному разі - приватно-правової.


них способів систематизації (даюрядкування) законодавства. Вона полягає у прийнятті єдиного нового закону, зміст котрого складають як нові норми, так і положення прийнятих раніше законів або коди­фікованих актів, які з введенням у дію вказаного нового закону втра­чають чинність.

У вітчизняному цивільному праві існує два рівня кодифікації: а) загальний і б) спеціальний. Загальний рівень пов'язаний з прийнят­тям нового ЦК, яким охоплюються всі основні правила регулювання цивільно-правової сфери. Другий рівень кодифікації полягає у тому, що окрім ПКв Україні діють кодекси, присвячені регулюванню вуж­чих сфер особистих немайнових, майнових та організаційних відно­син (Житловий кодекс, Повітряний кодекс, Кодекс торговельного мо­реплавства тощо).

Прийнятий 16 січня 2003 р. ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., став третім у історії кодифікації цивільного законодавства України за останні сто років. Перша кодифікація в Україні відбулася у 1922 р. її найголовніша значущість полягала у тому, що факт прий­няття ЦК 1922 p. засвідчував визнання радянською владою товарно-грошового обороту, наявності сфери майнових відносин, хоча, зрозу­міло, перевага надавалась закріпленню основних економічних засад соціалістичного устрою. З посиленням адміністративно-командних методів управління економікою виникла потреба у наступній коди­фікації, яка відбулася у 1961-1964 pp. та складалася, так би мовити, з двох етапів. На першому з них у 1961 р. були прийняті Основи ци­вільного законодавства Союзу РСР І союзних республік (далі—Осно­ви), а на другому, вже у відповідності з ними, були прийняті респуб­ліканські цивільні кодекси, у тому числі і ЦК УРСР 1963 р. (далі - ЦК 1963 p.), який проіснував 40 років і втратив чинність з 1 січня 2004 р, з прийняттям нового ЦК.

Необхідність проведення сучасної кодифікації цивільного законо­давства була обумовлена низкою обставин. Перш за все слід зазначи­ти, що кардинальне реформування суспільного устрою неминуче по­требувало адекватного законодавчого забезпечення правового регу­лювання відносин у всіх сферах соціально-економічного буття, при-чоку не тільки за рахунок оновлення існуючої законодавчої бази, а й переведення її на принципово інші засади.

Суттєві перетворення у соціально-політичній та економічній цари-нах суспільного буття в Україні, що відбулися після проголошення її незалежності, і прийняття нової Конституції, обумовили принципові зміни у цивільно-правовій сфері і викликали необхідність закріплен­ня нових засад правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин. Виникла потреба регулювання відносин за учас­ти фізичних та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі за-са Д приватного права: неприпустимості свавільного втручання у сфе-РУ особистого життя людини; неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законом;


32


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА



свободи договору; свободи підприємницької діяльності, яка не забо­ронена законом; судового захисту цивільного права та інтересу; спра­ведливості, добросовісності і розумності (ст. З ЦК).

Зрозуміло, за таких умов положення ЦК 1963 p. перестали відпо­відати економічним та соціально-політичним реаліям. Про це свід­чить хоча й те, що задовго до прийняття нового ЦК ціла низка поло­жень ЦК 1963 p. фактично не діяла і, навіть, втратила чинність. ЦК 1963 p. відчутно почав відставати від реального життя, втрачаючи значення повноцінного закону. За таких обставин прийняття в Укра­їні нового ЦК безумовно, подія загальнодержавного значення, знач­ний крок на шляху до удосконалення не тільки вітчизняного цивіль­ного законодавства, а й національної правової системи у цілому.

ЦК закріпив основні засади приватно-правового регулювання осо­бистих немайнових та майнових відносин за участю не тільки фізич­них та юридичних осіб, а також І за участю суб'єктів публічного пра­ва (держави Україна, АРК, територіальних громад). Концепція ЦК знаменує не лише повернення до традиційного для будь-якого нор­мального правопорядку поділу права на публічне та приватне, 3 його прийняттям утвердились приватно-правові засади в усіх сферах со­ціально-політичного буття держави і суспільства. Це принципово важливо, адже приватне (цивільне) право складає основу, стрижень правопорядку, який грунтується на ринковій організації суспільства. Історія розвитку цивілізації свідчить про те, що навіть при найжорст-кіших обмеженнях приватного права його сфера не зникала пов­ністю, оскільки будь-який тип соціально-економічного устрою, будь-яка соціально-політична система не може повністю обійтись без това­рообміну і товарного господарства. Із зазначеного приводу не можна не згадати слова видатного російського цивіліста І. О. Покровського, який майже сто років тому сказав: безперечним історичним фактом до цього часу є та обставина, що по мірі того, як суспільство прогре­сує, по мірі того, як у ньому проявляється необхідність переходу до вищих форм господарської діяльності, відповідні відносини все біль­ше пронизуються приватно-правовими засадами1 .

Оскільки охоплювана новим ЦК сфера відносин стосується безпо­середньо кожної людини, основ соціально-економічної сфери буття суспільства у цілому, він набуває значення у правовій системі Украї­ни законодавчого акта конституційного рівня.

Однак основоположне значення ЦК для системи цивільного зако­нодавства полягає у тому, що він охоплює всі основні правила, у від­повідності з якими повинна здійснюватися регламентація особистих немайнових та майнових відносин. І цілком очевидно, що саме у цьо­му полягає стрижневе значення ЦК у загальній системі актів ци­вільного законодавства України. У зв'язку з цим не випадково ч. 2 ст. 4 ЦК закріплює, що актами цивільного законодавства можуть виз-

' Покровский И.Л. Основные проблемы гражданского права. - М., 1998. - С. 44.


наватись й інші закони, але за умови, що останні повинні прийматися відповідно до Конституції та ЦК. Якщо ж суб'єкт законодавчої іні­ціативи подав до Верховної Ради України (далі - ВР України) проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК, він зобов'я­заний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК. Важливість наведеного законоположення полягає у тому, що тим са­мим заздалегідь забезпечується усталеність, стабільність і непо­рушність ЦК. Адже внесення до нього змін є процедурно набагато складнішим, ніж прийняття нового закону. Крім того, ця вимога спря­мована на запобігання ситуаціям, коли законами цивільні відносини врегульовуються по-іншому в порівнянні з ЦК. Це дозволяє уникну­ти виникнення суперечностей і невідповідності нормативної основи механізму цивільно-правового регулювання основним засадам ци­вільного законодавства.

Загальна концепція ЦК досить чітко відбита у його структурі. Вона вбачається у наступному. ЦК має забезпечити нормальне функціону­вання і розвиток громадянського суспільства, регулювання незалеж­ної від держави системи відносин за участю суб'єктів приватного і публічного права. Причому суб'єкт публічного права, набуваючи статусу учасника відносин, правове регулювання яких забезпечуєть­ся нормами ЦК, щодо інших суб'єктів цивільного права не набуває ніяких владних повноважень. Зокрема, коли у відповідності зі ст. 2 ЦК держава Україна, АРК чи територіальна громада здійснюють на­мір стати учасниками цивільних відносин, останні підпорядковують­ся загальному режиму правового регулювання, характерному для приватно-правової сфери. Вступаючи у цивільно-правові відносини, вони, як й інші суб'єкти приватного права, діють на засадах вільного волевиявлення, юридичної рівності і майнової автономії. Це ж сто­сується юридичних осіб публічного права (ст. 82 ЦК).

Важливою концептуальною засадою ЦК є також і те, що завдяки йому відбулося законодавче втілення чи не найважливішої ідеї Кон­ституції про те, що людина, ЇЇ життя і здоров'я, честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Приватні права та інтереси людини (фізичної особи) за ЦК мають пріоритет перед іншими учасниками цивільних відносин.

У зв'язку з цим змінився і концептуальний підхід ЦК до визначен­ня людини як фізичної особи, чим підкреслено ЇЇ статус як захищено­го законом пріоритетного суб'єкта врегульованих його нормами від­носин. Поява у ЦК Книги другої «Особисті немайнові права фізичної особи» підкреслює ту увагу, яку приділяє вітчизняний законодавець людині, котра проголошена Конституцією (ст. 3) найвищою соціаль-и ою цінністю в Україні, та данину як природності цих прав, так їх прояву в соціальному бутті.

ЦК має традиційну для України пандектну систему і сконструйо­ваний за так званим «книжним» принципом: Книга перша - «Загальні Положення»; Книга друга, як вже вказувалося - «Особисті немайнові

•Цивільне право України», т. 1


34


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


35



права фізичної особи»; Книга третя - «Право власності та інші речові права»; Книга четверта - «Право інтелектуальної власності» сто­сується особливої сфери цивільних відносин, пов'язаних зі створен­ням і використанням результатів інтелектуальної, творчої діяльності фізичної особи; Книга п'ята - «Зобов'язальне право» охоплює широ­кий спектр цивільних відносин щодо як договірної, так І не договір­ної сфер, яким присвячується майже 40 глав (глави 47-83); Книга шоста - «Спадкове право».

Виправданість такого прийому проглядається у яскравішому від­ображенні побудови ЦК за пандектною системою, а також у можли­вості більш вдало, з практичної точки зору, реалізувати ідеї Кодексу, оскільки для цього, перш за все, має значення, що загальні положення виокремлені і зосереджені у Книзі першій - «Загальні положення» і стосуються всієї цивільно-правової сфери, а тому цілком придатні для всіх груп цивільних відносин.

Кожна з шести книг складається з окремих розділів. Основною структурною одиницею ЦК є глави, яких 90. Вони у деяких випадках мають підрозділи. Глави, так само як і статті, мають наскрізну нуме­рацію. Деякі глави розбиваються на параграфи, а іноді І на підпараг-рафи. Це полегшує системний підхід до розуміння законоположень, що містяться у ЦК, І стосується особливо тих з них, якими охоп­люється найширша сфера відносин, зокрема, зобов'язань з купівлІ-продажу, підряду тощо. ЦК на момент набрання ним чинності скла­дався з 1308 статей.

Однак, незважаючи на всеохоплюючий характер, ЦК не передба­чався як єдиний нормативний регулятор цивільних відносин. Багато­манітність останніх об'єктивно зумовлює необхідність більш деталь­ної їх регламентації, деталізації за рахунок додаткових, спеціальних законів та підзаконних нормативно-правових актів. У ЦК міститься значна кількість відсилок до законів, якими додатково повинні регу­люватися цивільні відносини (наприклад, про вимоги до установчих документів юридичної особи - ч. 1 ст. 88; про державну реєстрацію юридичних осіб - ч. 1 ст. 89; про види цінних паперів-ч. 2 ст. 195 то­що). Для цього існують об'єктивні підстави. ЦК не переслідує мету деталізації своїх положень до рівня вичерпного регулювання ними всього різноманіття відносин цивільно-правової сфери. По-перше, це було б недоцільно, оскільки цивільні відносини знаходяться у постій­ному розвитку І враховувати ці тенденції у законодавчому забезпе­ченні вдосконалення їх правового регулювання тільки на рівні ЦК не­можливо. Вказане неминуче вимагало б майже постійного внесення до нього змін та доповнень, чим відчутно знижувалася б його стабіль­ність і соціальна цінність як основного акта цивільного законодав­ства України. По-друге, у низці випадків існує потреба у комплексно­му законодавчому вирішенні соціальних проблем, коли законодавець змушений дбати про змістовну сторону, а не про галузеву належність нормативно-правового акта, який він приймає. Зокрема, закони Укра-


їни щодо приватизації державного майна мають комплексний харак­тер і поширюються не тільки на відносини приватної, а й публічно-правової сфери. ЦК не виключає також і можливості встановлення за­коном правил, у відповідності з якими цивільне законодавство може застосовуватися до майнових відносин, заснованих на адміністратив­ному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин (ст. 1). Положення ЦК застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані інши­ми актами законодавства. Законом можуть бути передбачені особ­ливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання (ст. 9 ЦК).

Але принципово важливим є те, що закони України, норми яких регулюють цивільні відносини, із самим ЦК не ототожнюються, а за­ймають у ієрархії актів цивільного законодавства своє місце і мають залежний від Конституції та ЦК характер.

Виокремлення законів у самостійну категорію актів цивільного за­конодавства має значення і з точки зору правозастосування, По-пер­ше, це виключає можливість ототожнення законів з іншими норма­тивно-правовими актами, які носять підзаконний характер. По-друге, при розгляді цивільних справ завжди належить враховувати суборди­націю законів як щодо Конституції, так і ЦК. Більше того, якщо у від­повідні закони інших галузей законодавства, зокрема податкового, митного, земельного, будуть включені норми цивільного права, то і вони не можуть суперечити нормам ЦК.

Окрему категорію актів цивільного законодавства складають підзаконні норматявно-правові акти. Існує об'єктивна потреба не тільки в організаційному забезпеченні реалізації чинних законів, а й у оперативному врегулюванні певних цивільних відносин, чим і зу­мовлюється необхідність прийняття нормативно-правових актів під-законного рівня. Як зазначалося вище, ними є акти Президента, по­станови КМУ, а також акти органів державної влади та органів влади АРК. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції вказані органи та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах пов­новажень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами.

Президент видає обов'язкові до виконання на території України укази та розпорядження, спрямовані як на виконання Конституції, так і законів України, включаючи й ЦК. Характеризуючи акти Президен­та як підзаконні, слід зазначити, що вони не можуть змінювати чи до­повнювати закони.

ЦК передбачає випадки, коли правовими актами Президента за­безпечується реалізація основних засад цивільного законодавства. Йдеться, зокрема, про здійснення Президентом захисту цивільних прав та інтересів осіб у межах повноважень, визначених Конститу­цією (ст. 17 ЦК). Між тим у випадках, передбачених Конституцією, 2


36


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРА&А-


37



правовим актом Президента можуть бути обмежені можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'яз­ки (ст. 27 ЦК).

Що стосується постанов Кабінету Міністрів України, то КМУ за­безпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, ви­конання Конституції і законів України, включаючи й ЦК (ст. 116 Конституції). За таких обставин КМУ має право видавати постанови практично з усіх питань цивільно-правової сфери за умови, однак, що їх вирішення не віднесено до компетенції Верховної Ради України або вже врегульовано на рівні закону. Причому, якщо постанова КМУ суперечить положенням ЦК або іншого (поточного) закону, пе­ревага віддається останнім (ч. 4 ст. 4 ЦК).

Нормативно-правові акти органів державної влади та органів влади Автономної Республіки Крим. Особливістю їх, по-перше, є те, що вони можуть прийматися лише у випадках і у межах, встанов­лених Конституцією та законом. По-друге, у відповідності з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконав­чої влади»1 нормативно-правові акти, які стосуються прав, свобод та законних інтересіз громадян або мають міжвідомчий характер, по­винні пройти обов'язкову державну реєстрацію в Міністерстві юсти­ції України.

Акти цивільного законодавства і договір. Динаміка товарно-грошового обороту, багатоманітність правових зв'язків між учасни­ками цивільних відносин виключають можливість їх упорядковано­сті лише тими чи іншими нормативними приписами (зовнішнє регу­лювання). Юридична рівність, вільне волевиявлення та майнова самостійність учасників цивільних відносин створюють об'єктивну перед- умову для вчинення ними дій, що мають юридичне значення, з метою забезпечення саморегулювання (внутрішнього регулювання) їх взаємних відносин. Саморегулювання відносин у праватно-право-вій сфері здійснюється за допомогою таких локальних актів як стату­ти і положення юридичних осіб, договори та односторонні правочи-ни. Важливе значення у забезпеченні саморегулювання цивільних відносин відіграє договір. Слід погодитися з тим, що в сучасних умо­вах приватно-правовий договір потрібно розглядати як універ­сальний юридичний засіб (елемент) механізму внутрішнього регулю­вання суспільних відносин (саморегулювання)2 .

Співвідношення актів цивільного законодавства і договору, вті­лене як принципове у ст. 6 ЦК, що свідчить про питому вагу остан-

1 Урядовий кур'єр. - 1992. - 9 жовтня.

2 Сібільов М. М. До питання про правові засоби сфери приватного права // Вісник
Академії правових наук України. -2ООО.-№3 (26).-С. 145; Його ж: Акти цивільного за­
конодавства і договір / Методологія приватного права: 36. наук, праць (за мат.
наук--теорет. конф., м. Київ, ЗО травня 2003 p.); Редкол.: О. Д Крупчан (голова) та ін. -
К.( 2003.-С. 162-163.


нього серед цивільно-правових засобів регулювання товарно-грошо­вого обороту.

У цивільному праві виділяють понайменовані й не понайменовані договори. Понайменованими є договори, можливість укладення яких передбачена актами цивільного законодавства. Не понайменовани­ми, відповідно, визнаються договори, можливість укладення яких нормативно не визначена. При укладенні понайменованих договорів, якщо з актів цивільного законодавства не випливає іншого або коли обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства не випливає з їх змісту чи із суті відносин між сторонами, останні ма­ють право врегулювати у договорі свої відносини, які не врегульовані цими актами, або відступити від положень останніх і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, за загальним прави­лом, конкуренцію між положеннями акта цивільного законодавства й договору закон вирішує на користь останнього.

Сторони мають право укласти договір, не передбачений актами цивільного законодавства (не понайменований), якщо він відповіда­тиме загальним засадам цивільного законодавства, які встановлені в ст. З ЦК.

У співвідношенні з актами цивільного законодавства договір не менше, ніж вони, характеризується усталеністю як одна з форм проя­ву активності учасників цивільних відносин. Так самр як і норми ак­тів цивільного законодавства, положення договору піддягають обо­в'язковому врахуванню при розгляді судових справ. За призначенням договір відповідно до ст. 11 ЦК є самостійною підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. За правовими наслідками договір, як акт саморегулювання індивідуальної дії, може мати значення не тільки для його сторін, а й для сторонніх осіб.

Акти цивільного законодавства і міжнародні договори Украї­ни. Україна є частиною світової спільноти і тому не може не рахува­тися із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права і міжнародними договорами, у яких бере участь. Відповідно до Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України (ст. 10). Це повністю відповідає положенням ч. 1 ст. 17 Закону від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори Украї­ни»1 . На необхідність врахування міжнародних договорів, які не су­перечать Конституції, вказує І Пленум Верховного Суду України у постанові від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», підкреслюючи, що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, Інак­ше ніж міжнародний договір.

Таким чином, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, становлять невід'ємну частину національ-

1 ВВРУкраїнв.-1994.-№ 10.-Ст.45.


за


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


ЗО



ного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаче­ному для актів національного законодавства. Це правило зафіксоване у ст. 10 ЦК, згідно з якою: якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться ін­ші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного за­конодавства, застосовуються правила міжнародного договору Украї­ни. Практичне значення передбаченого ЦК ставлення законодавця до міжнародних договорів України полягає у тому, що тим самим ЦК «адаптує» їх положення до цивільних відносин.

Акти цивільного законодавства і звичай. Істотною новелою по­ложень ЦК є те, що цивільні відносини можуть регулюватися звича­єм, зокрема звичаєм ділового обороту (ст. 7). Звичай - це правило по­ведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути за­фіксований у відповідному документі. Таким чином, звичай - теж різ­новид форм права, котрий, як і нормативно-правовий акт, є способом зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включа­ючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає те, що для пев­ної сфери діяльності (зокрема, підприємницької) він набуває устале­ного і поширеного характеру. При цьому звичай не повинен супере­чити положенням договору або акта цивільного законодавства. Якщо це правило порушується, звичай не застосовується.

Санкціонування застосування звичаю до певних цивільних відно­син відбувається в ЦК шляхом посилання на нього у нормі права, але при цьому зміст його в останній не розкривається. Зокрема, такі поси­лання містяться у ст. 526 ЦК, відповідно до якої, якщо у договорі, ЦК, інших актах цивільного законодавства відсутні умови та вимоги до виконання зобов'язання, останнє має виконуватися відповідно до звичаїв ділового обороту. З урахуванням названих звичаїв може вста­новлюватися місце виконання зобов'язання (ч. 2 ст. 532 ЦК), порядок зустрічного виконання зобов'язання (п. І ч. 2 ст. 538 ЦК), виконання альтернативного зобов'язання (ст. 539 ЦК), сторони можуть при укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору виходити зі звичаїв ділового обороту (ст. 627 ЦК) тощо.

§ 2. Дія актів цивільного законодавства

Офіційне оприлюднення актів цивільного законодавства і на­ брання ними чинності. Набрання чинності актами цивільного зако­нодавства грунтується на загальних положеннях Конституції (стат­ті 57, 58, чч. 4, 5 ст. 94), відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти повинні бути доведені до відома шляхом їх оприлюднення, оскільки кожному гарантується право знати свої пра­ва і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визнача­ють права та обов'язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними. Оприлюднення ак-


тів цивільного законодавства має бути офіційним, тобто опублікова­ним у офіційних засобах масової Інформації.

Залежно від того, який саме акт цивільного законодавства опри­люднюється, визначаються відповідні офіційні засоби інформації, у яких він публікується. Так, у відповідності зі ст. 20 Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародні договори, ратифіко­вані Верховною Радою, підлягають опублікуванню у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради «Голос України», а також у «Зібранні чинних міжнародних договорів України».

Опублікування інших нормативно-иравових актів здійснюється згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офі­ційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності» у друкованих виданнях «Відомості Верховної Ради Украї­ни», «Офіційний вісник України», у газеті «Урядовий кур'єр». Прак­тичне значення офіційного оприлюднення нормативно-правових ак­тів полягає у тому, що у відповідності з ч. 5 ст. 94 Конституції України закон не набирає чинності раніше дня його опублікування. Обов'язок з офіційного оприлюднення прийнятих Верховною Радою України законів Конституція покладає на Президента (ч. 4 ст. 94).

Днем офіційного опублікування нормативно-правового акта вва­жається день, вказаний у газеті чи іншому періодичному виданні, друкованому засобі масової інформації, як день їх виходу. Такий день вказується на титульному аркуші «Офіційного вісника України» і «Відомостей Верховної Ради України». При цьому, на відміну від передбачених у ст. 32 Закону «Про друковані засоби масової інфор­мації (пресу) в Україні»', у вихідних даних «Офіційного вісника України» та «Відомостей Верховної Ради України» вказується не да­та їх виходу в світ, а дата підпису до друку2 .

Якщо закон або інший нормативно-правовий акт опубліковано у декількох офіційних друкованих виданнях, він вважається оприлюд­неним з дня виходу того з них, який вийшов раніше (першого).

У відповідності з ч. 5 ст. 94 Конституції закон набирає чинності че­рез десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Дане конституційне правило поширюється Указом Президента також на інші нормативно-правові акти, у тому числі на акти Президента, КМУ, органів виконавчої влади.

Постанови КМУ набирають чинності з дня їх прийняття, якщо пі­зніший строк не передбачено у цих актах. Ті з постанов КМУ, які ви­значають права і обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування у офіційних друкованих виданнях.

1 ВВРУкраїни.-І993.-Ка1.-Ст.1.

2 Притыка Д. Н., Карабань В. Я., Ротань В. Г. Научно-практический комментарий
к гражданскому законодательству Украины: В 4-х т. - Т. 1. - Киев-Севастополь, 2000. -

С. 58.-•-Л-


40


Розділ J


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


41



Нормативно-правові акти органів державної влади, які стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, набирають чинності через десять днів, починаючи з дня їх державної реєстрації у Міністерстві юстиції, якщо у них не встановле­ний пізніший строк, але не раніше дня їх офіційного опублікування.

Дія актів цивільного законодавства у часі, просторі та за ко­лом осіб. Будь-який акт цивільного законодавства приймається для того, щоб з певного часу чи протягом певного часу на визначеній те--риторії ним забезпечувалося б регулювання цивільних відносин за участю визначеного кола осіб. Іншими словами, акти цивільного за-коно- давства діють у певних межах, які визначаються трьома факто­рами: а) часом; б) простором; в) колом осіб.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства у часі - це офіційно встановлений проміжок його юридичного буття, котрий, як правило, не обмежений певним строком, а визначається моментом набрання ним чинності та моментом припинення його дії.

Для досягнення цілей практичного застосування відповідного нор­мативно-правового акта завжди підлягають вирішенню наступні пи­тання: по-перше, з якого моменту нормативно-правовий акт набрав чинності; по-друге, на які відносини він поширюється і чи підпада­ють під його регулювання відносини, що виникли раніше і регулюва­лися актом цивільного законодавства, котрий втратив чинність; по-третє, з якого саме моменту попередній нормативно-правовий акт втратив чинність.

Враховуючи суспільну важливість законодавчого вирішення пи­тання щодо дії закону та інших нормативно-правових актів у часі, Конституція (ст. 58) закріпила один з найважливіших загальновизна­них принципів сучасного права: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони розраховані тільки на майбутнє і не поширюються на відносини, які виникли до набрання цими актами чинності, за винятком передбачених ч. 1 ст. 58 Конституції України випадків, коли нормативно-правовим актом по­м'якшується або скасовується відповідальність особи.

Закріплення принципу незворотності дії актів цивільного законо­давства у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності су­спільних відносин, у тому числі відносин між державою і людиною. Це породжує впевненість кожного, що його існуюче становище не буде погіршене законом або іншим нормативно-правовим актом, який буде виданий пізніше.

Фактично відтворюючи закріплену на конституційному рівні ідею щодо неприпустимості зворотної дії нормативно-правових актів у ча­сі, ЦК переносить її у площину приватно-правової сфери. У відповід­ності зі ст. 5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відно­сини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він по­м'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо ж ци-


вільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законо­давства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зазвичай, дія актів цивільного законодавства у часі не обмежуєть­ся, якщо у самому акті не визначено інше або природа відповідного нормативно-правового акта не припускає його дію протягом певного часу. Зокрема, коли Фонд державного майна України (далі - ФДМУ) видає нормативно-правові акти, спрямовані на реалізацію програми приватизації об'єктів державної власності на поточний рік, вони діють протягом року.

Як правило, акт цивільного законодавства діє до дня його відміни у встановленому законом порядку. Можлива також ситуація, коли з прийняттям нового закону ті, що були прийняті раніше, закони збе­рігають чинність у частині, яка не суперечить новому законові.

Деколи встановлюються правила, відповідно до яких регулюються відносини, що виникли до набрання чинності новим законом І до яких може застосовуватися новий закон.

Наприклад, відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК передбачається можливість його застосування до цивільних від­носин, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існу­вати після 1 січня 2004 р. Правила Книги шостої ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята жодним із спадкоємців до набрання чинності ЦК. До позовів про визнання оспо­рюваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійс­ності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 p., застосовується позовна давність, встановлена для від­повідних позовів законодавством, що діяло раніше. Правила про на-бувальну давність, передбачені ст. 344 ЦК, поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності ЦК. Що стосується договорів, укладених до І січня 2004 p., які і продовжують діяти після набрання чинності ЦК, то до них поло­ження останнього застосовуються лише щодо підстав, порядку і на­слідків зміни або розірвання договорів окремих видів і незалежно від дати їх укладення. Правила ЦК про відповідальність за порушення договору застосовуються у тих випадках, коли відповідні порушення допущені після набрання чинності ЦК, крім випадків, коли у догово­рах, укладених до 1 січня 2004 p., була встановлена інша відповідаль­ність за такі порушення.

Дія акта цивільного законодавства у просторі - це визначення територіальних меж застосування його положень для регулювання відносин, які виникають і розвиваються на певній території. При виз­наченні територіальних меж дії актів цивільного законодавства слід виходити з принципу одноманітності регулювання цивільних відно­син на всій території України (ч. 6 ст.4 ЦК). Залежно від виду та ха­рактеру того чи іншого акта цивільного законодавства дія останнього


42


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


43



може поширюватися не на всю територію України. Зокрема, дія Зако­ну від 15 січня 1999 р. «Про статус столиці України - місто-герой Київ»1 не поширюється за межі м. Києва. У відповідності з ч. 2 ст. 136 Конституції Верховна Рада АРК у межах своїх повноважень приймає рішення і постанови, які є обов'язковими до виконання лише на тери­торії автономії. Органи місцевого самоврядування у межах своїх пов­новажень, визначених законом (ч. 1 ст. 144 Конституції, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»)2 , приймають рішення, які є обо­в'язковими до виконання на відповідній території.

З дією у просторі пов'язується також і встановлення умов вико­нання деяких цивільно-правових договорів. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 1012 ЦК договір комісії може бути укладений з визначенням або без визначення території його виконання. У відповідності з ч. 2 ст. ІЇ16 ЦК договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства за колом осіб - це поширення його дії на певних суб'єктів права. Нор­мативно-правові акти цивільного законодавства поділяється на нор­мативно-правові акти загальної дії і нормативно-правові акти спеці­альної дії. За загальним правилом акти цивільного законодавства по­ширюються на всіх осіб, до яких належать фізичні та юридичні осо­би, держава Україна, АРК, територіальні громади.

Іноді дія нормативно-правових актів спрямовано поширюється ли­ше на певне коло осіб (наприклад, Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»3 стосується прав тільки молодих сімей та молодих громадян одержувати за рахунок бюджет­них коштів пільгові довгострокові державні кредити на будівництво І придбання житлових будинків та квартир, на оплату вступних пайо­вих внесків при вступі до молодіжних житлових комплексів, житлово-будівельних кооперативів; Закон «Про відновлення платоспроможно­сті боржника або визнання його банкрутом»4 розповсюджується лише на суб'єктів підприємницької діяльності).

§ 3. Застосування актів цивільного законодавства

Застосування норм права - одна з форм (способів) реалізації права, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових нормах.

За загальним правилом особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права і виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй дого­вором чи актами цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому

1 ВВР України.-1999. ~№ 11.-От. 79.г Іл

2 Офіційний вісник України.-1997.-№ 25.-Ст. 20. \; иг : «S

3 ВВРУкраїни.-200О.-№27.-Ст.2П.. Ті1 - '

4 ВВР України. -1992.-№ 31. -Ст. 440. л.' чив гіош?:і;і» , ;от Vt


застосування положень актів цивільного законодавства залежить, перш за все, від характеру диспозиції норми, яка буде застосовувати­ся - диспозитивна вона чи імперативна.

До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» пра­вило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазначе­ним дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є положен­ня, якими встановлюється загальна можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. З ст. 6 ЦК); збільшити за домовленіс­тю строк, позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК) тощо. На диспозитивний характер цивільно-правових норм вказують певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений ха­рактер (наприклад, «може бути», «мають право», «законом допуска­ється» тощо).

У імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники цивільних відносин не мають права при здшсненні цивільних прав та обов'язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі, встановлені положеннями акта цивільного законо­давства. Зокрема, імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється скорочувати за домовленістю сторін позов? ну давність, встановлену законом; у ст.520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переве­дення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність цивільно-правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо).

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно-правового регулювання. Але це не означає, що акти цивіль­ного законодавства не містять імперативних норм, що зумовлено об'єктивними причинами. Дня регулювання деяких суспільних від­носин диспозитивні норми непридатні, оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори, пов'язані з оборо­том цінних паперів, чи відносини, пов'язані з використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує максимальної визначе­ності у законі.

Між тим при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формують­ся і виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, тер­мінів, які за неоднакових умов різні суб'єкти можуть розуміти досить


44


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


45



неоднозначно1 . Тому в праві застосовується такий прийом як тлума­чення актів цивільного законодавства, що надає можливість забезпе­чити правильне застосування закріплених у них положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних відно­син, конкретної життєвої ситуації2 .

Тлумачення правової норми (включаючи й цивільно-правову) - це діяльність із з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) її змісту з ме­тою правильного застосування і реалізації останньої3 .

Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та спо­собів. Спосіб тлумачення - це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів4 . Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення5 , у відповідності з якими вони поділяються залежноЛ від: способу тлумачення, суб'єктів тлума­чення, обсягу тлумачення, за сферою дії.

За способом тлумачення виділяють філологічний (лексичний і гра­матичний) спосіб, при якому встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з'ясовується на підставі виявлення її системних зв'яз­ків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, посилальних і бланкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргумен­тів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, абстрагу­вання, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахування факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (телеологічний), за допомогою котрого встановлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей.

За суб'єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та неофі­ційне. Неофіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб'єктом права, а його результати не є фор­мально-обов'язковими. Цей вид тлумачення поділяється на буденне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями-юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з'ясування, усвідомлення норматив­них положень); професійне (тлумачення юристів-практиків); доктри-

1 Рабінович ТІ, М. Основи загальної теорії права і держави: Навч. посіб. - Вид. 3-е, зі
змін, й доп. - К.: ІСДО, 1995. - С. 140.

2 Див.: Загальна теорія держави і права: Підруч. //За ред проф. М. В. ЦвІка, доц.
В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. -Харків: Право, 2002. -С. 373.

3 Рабінович 77. М. Вказ. праця. - С. 141.

4 Див.: Загальна теорія держави І права. - С. 374,

5 Див.: Васьковский Е. В. Цивияистическая методология. Учение о толковании и
применении гражданских законов. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2002; Поляков Л. В.
Общая теория права: Феноменолого-коммуникативный подход: Курс лекций. - 2-е изд.,
доп. - СПб.: Изд. «Юридический центр Пресс», 2003. - С. 783-797; Рабінович П. М.
Вказ. праця. - С. 140-143; Загальна теорія держави і права: Підруч. / За ред. проф.
М. В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина. Харків: Право, 2002. -
С 374-384 та ін. . .„..-.„,..-


вальне (науково обгрунтоване тлумачення вчених, висвітлене у юри­дичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи на­уково-практичних конференцій або усних виступах у межах участі у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов'язковим, однак його вплив на з'ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий.

Офіційне тлумачення - це тлумачення правової норми, яке здійс­нюється компетентними органами і є формально обов'язковим для всіх суб'єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення-з'ясування, і тлумачення-роз'яснення. Між тим ре­зультат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нор­мативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтер-претаційних, є обов'язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов'язують суб'єктів адекватно сприймати зміст норми1 .

Офіційне тлумачення поділяється на автентичне2 та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення - це тлумачення ци­вільно-правової норми тим самим органом, що видав акт цивільного законодавства, у якому вона встановлена. Суб'єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи.

Легальне (делеговане) тлумачення - це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що не приймав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 Консти­туції органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення Конституції та законів, є Конституційний Суд України (далі - Кон­ституційний Суд). Окрім цього, він вирішує питання щодо відповід­ності законів й інших правових актів Конституції. Таким чином, хоча Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть відчутно впливати на регулювання цивіль­но-правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов'яз­ковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України3 ,

Автентичне та легальне тлумачення за сферою дії поділяються на нормативне, розраховане на всі випадки застосування та реалізації норми, що тлумачиться (наприклад, Пленум Верховного Суду Украї­ни має право давати роз'яснення з питань судової практики, яке є

1 Див.: Загальна теорія держави і права.-С 381.

2 у науковій літературі існує інша точка зору стосовно того, що не можна автентяч-
ветлумачення відносити до офіційного тлумачення (див., напр.: Нерсесящ В. С. Общая
теория права и государства. - М., 1999. - С. 500-507.

3 Рішення Конституційного Суду України вад 9 червня 1998 р. (справа щодо внесен­
ня змін до Конституції України) / Чаюн М. Г., Кириченко Ю М., Кидисюк Р, А. та ін.
Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях та висновках (1997-
2003 pp.). - К., 2003. -С. 300.


46


Розділі


'ШКАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА



обо'язковим для судів), та казуальне (індивідуальне), що розрахова­не тільки на той випадок застосування норми права, з приводу якого роз'яснюється її зміст. Зокрема, судове рішення містить тлумачення цивільно-правових норм, будучи обов'язковим до виконання лише учасниками відповідного судового процесу (ч. 5 ст. 124 Конституції). Таке роз'яснення не має обов'язкового характеру для всіх інших су­дових органів при вирішенні подібного спору, оскільки прецедент в Україні джерелом права не є.

Відповідно до обсягу тлумачення, тобто співвідношення норми та її змісту, тлумачення поділяється - на буквальне (адекватне, точне), поширювальне та обмежувальне. Буквальне тлумачення адекватне текстуальному виразу (словесній оболонці) правової норми. Поши­рювальне тлумачення припускає розуміння змісту правової норми ширше за її буквальний текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Систематичне тлумачення дає можливість дійти висновку, що в цій статті мова йде не тільки про осіб (до них ЦК відносить фізичних та юридичних (ч. 1 ст. 2 ЦК), а й про публічні утворення, які є нарівні з особами учасни­ками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК) і, навіть, охоплюються понят­тям особи, виходячи з аналізу розділу II ЦК «Особи», підрозділ 3 яко­го присвячений участі держави Україна, АРК і територіальних гро­мад у цивільних відносинах. Навпаки, обмежувальне тлумачення по­лягає у тому, що дійсний зміст правової норми розуміється вужче, ніж її текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ст. 34 ЦК повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (пов­ноліття). Між тим, використовуючи системний спосіб тлумачення, можна дійти висновку, що дану статтю ЦК слід тлумачити обмежено, оскільки ст. 35 ЦК встановлює: повна цивільна дієздатність може бу­ти надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір'ю або батьком дитини.

Застосування цивільного законодавства за аналогією. Відомо, що у процесі державного право застосування можуть виникати ситу­ації, коли правову колізію неможливо вирішити на підставі норм існуючих актів цивільного законодавства, оскільки законодавець не передбачив або не міг заздалегідь передбачити можливість виникнен­ня такої колізії. Відсутність конкретної законодавчої норми, необхід­ної для врегулювання колізійного випадку, називається прогалиною у законодавстві1 .

Прогалина у законодавстві - це відсутність иормативво-правової регламентації
певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основ­
ними принципами права (дна: РабіновичК М. Вказ. праця, - С. 139; Поляков А. В. Вказ.
праця. - С 777)., „ , . _


-"• Для вирішення подібних ситуацій може бути застосована анало­гія': аналогія закону чи аналогія права.

Аналогія закону - це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч.і ст,8 ЦК).

Для застосування аналогії закону необхідно: по-перше, потреба у врегулюванні цивільних відносин; по-друге, останні не повинні бути врегульовані положеннями актів цивільного законодавства або дого­вором.

Виходячи з цього, посилання в ч, 2 ст. 109 ЦК, яка регулює відно­сини, що виникають при створенні юридичної особи у такий спосіб як виділ, на застосування за аналогією положень, що регулюють від­носини, які виникають при припиненні юридичної особи (чч. 1, 2 та ч. 4 ст. 105, статті 106 і 107 ЦК), зовсім не свідчить про те, що йдеться про застосування аналогії закону. В даному разі застосовується при­йом «економії правових способів», відповідно до якого законодавець поширює на певні відносини дію чітко визначених норм ЦК.

Близьким до аналогії закону прийомом, але не тотожним йому» є так зване субсидІарне (додаткове) застосування актів цивільного за­конодавства до відносин, подібних за змістом до цивільних відносин. Схожість вказаних прийомів полягає у тому, що, як і при аналогії за­кону, так і при субсидіарному застосуванні норми права прогалина у праві долається шляхом застосування юридичних приписів до ситу­ацій, які ними не передбачені, але мають схожість з тими, що ними врегульовані. Однак між зазначеними прийомами Існують відмінно­сті, які не дозволяють їх ототожнювати. Основна з них полягає у то­му, що субсидіарне застосування вводиться для подолання прогалин у праві шляхом звернення до схожої норми із суміжної галузі права2 . Наприклад, відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу (далі - СК), якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими чле­нами сім'ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюються відпо­відними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Таким чином, субсидІарне застосування норм права своєю характер­ною ознакою має те, що відносини повинні бути схожими. Зокрема, І цивільним законодавством регулюються майнові відносини, і у ст. 8 СК мова йде про майнові відносини. Але простої схожості суспільних відносин, які мають бути врегульовані, недостатньо. Слід погодитися з тим, що специфічною ознакою субсидиарного застосування є те, що

1 Аналогія (від гр. «analogia») - подібність, схожість між предметами, явищами, по­
няттями (див.: Сліпушко О. М. Тлумачний словник чужомовних слів в українській мо­
ві. - К.: Криниця, 2000. - С 44).

2 Калмыков Ю. X. Вопросы толкования и применения гражданско-правовых норм //
Хозяйство, право,управление: Межвуз. науч. сб.-Саратов, 1977.-Вып. 3. -С. 93-94,


48


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


49



воно ґрунтується на схожості також у методах правового регулюван­ня1 . Так, і цивільному, і сімейному праву притаманний диспозитив­ний (координаційний, приватно-правовий) метод правового регулю­вання.

Від аналогії закону слід відрізняти аналогію права. Аналогія пра­ва - це застосування до не врегульованого конкретною нормою ЦК цивільного відношення (при відсутності можливості застосувати ана­логію закону), Інших актів цивільного законодавства або договору відповідно до загальних засад цивільного законодавства (ч .2 ст. 8 ЦК). Основні засади цивільного законодавства, як вже раніше зазна­чалося, закріплені у ст. З ЦК.

Глава 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН у

§ 1. Основні цивільно-правові системи світу

Поняття цивільно-правової системи2 . Кожному суспільству, яке претендує на звання державно-організованого, властиві певні прави­ла, писані і неписані, що є регуляторами суспільних відносин. Назви даних правил різні: звичаї, прецеденти, договори, закони тощо, але в цілому систему, що утворюють ці правила, у більшості держав світу, прийнято розглядати як право.

Одночасно із зародженням суверенних держав формувалося і на­ціональне позитивне право, закладалися основи для його подальшого розвитку. Право держав сформовано з використанням різноманітних прийомів юридичної техніки і покликане задовольняти інтереси су­спільств з різними соціальними групами, структурами, звичаями, віруваннями. А звідси зрозуміло, що унікальність будь-якої держави, як політико-територіальної організації суспільства, виявляється й у неповторності, самобутності його права взагалі і цивільного права, зокрема. Між тим процес зародження і розвитку державних утворень неминуче пов'язаний і з Інтенсифікацією міждержавних зв'язків у різних сферах торгівлі, культури та науки тощо, що потребує гар­монізації законодавства. Саме цим й іншими причинами пояснюється те, що норми права окремих держав, включаючи і норми цивільного права, приводяться до єдиного «знаменника», здійснюється запози­чення й адаптація правових принципів, категорій, конструкцій з пра­ва інших держав.

1 Леушин В. И. Способы применения права при пробелах в советском законодатель­
стве /В кн.: Проблемы применения советского права. - Свердловск, 1973. - С. 48.

2 Для позначення групи національних правових систем, що мають схожі юридичні
ознаки, які дають підставу вести мову про відносну єдність таких систем, в сучасній
компаративістиці використовуються терміни «правова сім'я», «форма правових систем»,
(mm правових систем» тощо.--"і"у. о/-.


Таким чином, в еволюції цивільного права, як загальнолюдської цінності, намітилися і тривають дві тенденції: з одного боку, позитив­ні цивільно-правові норми і правила уніфікувалися, а відповідні на­ціональні правові системи сформували специфічний тип (сім'ю) пра­вових систем; з другого - відбувалася диференціація, що породжувала виникнення найрізноманітніших типів правових систем світу.

Належне вивчення цивільного права на сучасному етапі розвитку України, як і будь-якої іншої галузі національного права, неможливе без використання порівняльно-правового методу дослідження, що до­зволяє систематизувати цивільно-правові явища, властиві правовим системам різних держав, виявити генетичні зв'язки між ними й істо­ричну послідовність їх розвитку, ступінь рецепції елементів (право­вих конструкцій, понять, принципів) однієї правової системи в іншу.

Під типом (сім'єю) правової системи прийнято розуміти сукуп­ність національних правових систем держав, що мають загальні риси та які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, що домінують у формі джерел та принципів права, систем права і си­стем законодавства, організації правових установ, насамперед, судо­вої системи, подібності правових категорій і понять1 . Беручи до уваги, що тип правової системи і тип цивільно-правової системи співвідно­сяться як загальна і окрема категорії, тип цивільно-правової системи можна визначити як сукупність національних правових систем дер­жав, що мають загальні риси, які полягають у єдності закономірнос­тей і тенденцій розвитку здійснюваного у них правового регулювання суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права.

Розбіжності між цивільним правом різних держав істотно зменшу­ються за умови, якщо виходити не із змісту їх конкретних норм, що залежить від волі законодавця і піддається постійним, а іноді досить істотним змінам, а з більш стабільних, константних компонентів (елементів), які використовуються для створення, застосування, ін­терпретації й оцінки зазначених правил поведінки. Саме вказані по­стійні елементи будь-якої цивільно-правової системи як класифіка­ційний критерій дозволяють виділити і відокремити їх типи, котрих існує не так уже й багато.

Серед правників не склалося єдиної думки з питання про групи «сімей права» і про ознаки, за якими вони відокремлюються. Між тим узагальнено можна виділити певні критерії, що дозволяють виявити подібність і розбіжності основних цивільно-правових систем сучасно­сті і які представляють константні елементи будь-якої цивільно-пра­ вової системи: 1) генезис правових систем, тобто історію їх виникнення та розвитку, що вплинула на формування унікальності правових начал і принципів та на тенденції подальшого розвитку правових систем;

1 Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учеб. - С. 561-562; Див. також: Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах / Отв. ред. М.Н. Марчен­ко. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: ИКД «Зерцало», 2002. - Т. 2. - 528 с.


50


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


51



2) джерела права - їх система, значення і співвідношення між собою;

3) структура цивільного права, що включає побудову цивільно-право­
вих норм, їх розподіл за підгалузями І правовими інститутами.

Враховуючи зазначені критерії (константні елементи), можна запропонувати наступну класифікацію цивільно-правових систем світу1 ;

і) романо-германський тип правової сім'ї, який охоплює багато країн континентальної Європи та їх колишні колонії;

2)сім'я загального права (англо-американський тип правової
сім'ї), що панує в Англії, Уельсі, Ірландії, США і 36 державах-члзнах
Британської Співдружності (у деяких з них лише частково);

3)релігійні і традиційні правові системи, які включають:

а)релігійну правову сім'ю - ісламське право, індуське право, іуде­
йське право (теократичні мусульманські держави, частково Індія й Із­
раїль);

б)далекосхідну правову сім'ю - Китай, Японія;

в)африканську правову сім'ю - значна частина країн континен­
тальної Африки і Мадагаскар.

Крім того, внаслідок різних історичних передумов правові систе­ми, що панують у деяких державах і на певних територіях, можуть бу­ти віднесені до так званого змішаного типу правової системи (сім'ї), який виник на стику романо-германської і англо-американської пра­вових систем (Філіппіни, Шотландія, провінція Квебек, штат Луїзіана (США), скандинавські держави).

Місце цивільного права України серед цивільно-правових си­ стем сучасності. В силу загальновідомих історичних процесів на тери­торії України тривалий час була відсутня суверенна національна держа­ва. Однак як і у періоди існування української державності (Київська Русь, Гетьманщина ХУП-ХУШ ст., УНР, Гетьманат початку XX ст.), так і у часи перебування України в складі інших держав на формування української правової системи впливали традиції романо-германської правової сім'ї, на підґрунті якої вона й розвивалася. Такий висновок можна зробити в результаті дослідження правових джерел, що у різні епохи регулювали в Україні відносини, які нині належать до цивільних (договори Київської Русі з Візантійською імперією, в яких містяться норми візантійського права, що є прямим успадкуванням права Древ­нього Риму; Руська Правда; Церковні статути князів Володимира і Яро-

1 Див. також; Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М.: Изд-во
НОРМА, 1996. - С. 112-140; Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые систе­
мы современности: Пер, с фр. В.А. Туманова. - М.: Междунар. отношения, 1998. -
С. 21-28; Цвайгерт К., Кетц Г. Введение в сравнительное правоведение. - М., 1998. -
Т. 1,2; Саидов А. X. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. - М.,
1993. ~ С. 75-143; Порівняльне правознавство: Підруч. для студ. юрид. спец. вищих
навч. закладів / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лук'янов; За ред. В. Д. Ткачен-
ка. - Харків: Право, 2003. - С.178-234; Скакун О.Ф. Теория государства и права:
Учеб.-С. 564-567.d.


слава; Литовські статути; перший кодекс українського права 1743 р. «Права, по которым судится малороссийский народ...»1 , законодавство Російської імперії).

За часів Радянського Союзу правова система Української РСР була складовою" правової системи СРСР, яку відносили до «сім'ї соціаліс­тичного права»2 .

З розпадом Союзу РСР, отримавши незалежність, Україна одержа­ла можливість, яку, втім, вона не впустила, створення власної право­вої системи. Аналіз змін, які відбулися за останнє десятиліття, дозво­ляє зробити наступний висновок: розвиток українського цивільного права здійснюється в напрямі посилення його спільності з рома-но-германською правовою сім'єю. Як передумови зазначеного про­цесу можна розглядати як генетичне споріднення вітчизняної право­вої системи з континентальним правом, так і політичні орієнтири, обрані нашою державою, що виявляються у вжитті заходів, спрямо­ваних на європейську Інтеграцію (в тому числі це стосується і гармо­нізації українського законодавства з європейським)3 . Варто лише від­мітити, що новий ЦК готувався з урахуванням гармонізації приват­ного права в Європі, містить низку положень, які свідчать про це. Вказане стосується положення про свободу договору, про приватну власність юридичних осіб, про загальну правоздатність юридичних осіб, про можливість створення товариств однієї особи тощо.

Загальний напрям розвитку цивільно-правових систем. Основ­ною тенденцією розвитку домінуючих цивільно-правових систем су­часності є їх спрямованість до уніфікації (у європейській юридичній літературі - гармонізації), що в більшій мірі стосується торгового і зо­бов'язального права, права компаній, і у меншій - сімейного та спад­кового права4 . Посилення доцентрових загальноєвропейських, тенден­цій під егідою Європейського союзу сприяє ще більшому зближенню

1 Повна назва даної пам'ятки вітчизняного права — «Права, по которым судится ма-
лороссийский народ. Высочайшим всепресветлейшІя, державнейшія Государыни
Императрицы Елисаветъ Петровны, Самодержицы Всероссійскія, Ея Императорского
Величества повеленіем, изъ трех книгъ, а именно: Статута Литовскаго, Зерцала Саксон­
ского и приложенных притом двухъ правь, такожде изъ книги Порядка, по переводе изъ
польскаго и латинскаго языковъ на россійскій діалект в єдину книгу сведенныя, въ гра­
де Глухове, лета от Рождества Христова 1743»; див. також: Права, по которым судится
малороссийский народ / Иэданныя подъ редакцією и с приложениемъ изследования о
семь Своде и о законах, действовавших в Малороссии, проф. А.Ф. Кистяковскаго.
Клевъ: Въ университетской тип. (І.І. Завадзкаго), 1879. - 1054 с.

2 Див., напр.: Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы соврем
менности. - С. 112-206; Тихомиров ЮЛ. Курс сравнительного правоведения. - С. 124—
129,

3 Яскрйвим прикладом може служити історія створення нового Цивільного кодексу
України від 16 січня 2003р., що розроблявся в тісному співробітництві і з використан­
ням досвіду представників провідних континентальних цивільно-правових шкіл.

4 Див., напр.: КохХ., Магнус У„ Винклер фон Моренфельс П. Международное част­
ное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. док. юрид. наук Ю. М. Юма-
шева.-М.:Междунар.отношения,2001.-С. 19-21.


52


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


S3



класичних цивільно-правових систем, що особливо яскраво помітно на прикладі процесу гармонізації національних систем цивільного за­конодавства, який відбувається у Європі. Формується «наднаціональ­не», складно структуроване європейське право, що містить значну кількість правових актів, норми яких покликані регулювати цивільні відносини. Здійснюється уніфікація цивільного законодавства й у рамках міждержавного співробітництва шляхом прийняття міжнарод­них договорів та створення міжнародних організацій, мета яких поля­гає у посиленні міжнародно-правової взаємодії в різних галузях люд­ської діяльності.

Однак Існуючі розбіжності у рівні соціально-економічного розвит­ку держав, у яких домінують класичні правові системи, вікові цивіль­но-правові традиції, відомий консерватизм, властивий сім'ї загаль­ного права і котрий проявляється все більше у правосвідомості прак­тикуючих юристів, можуть послужити певним гальмом, але аж ніяк не перешкодою на шляху формування «єдиної сім'ї західного» чи «європейського права»1 , тим самим лише трохи віддаливши у часі утворення останньої.

§ 2. Романо-германська цивільно-правова система

Загальна характеристика. Романо-германська цивільно-правова система (сім'я континентального права) об'єднує багато держав Єв­ропейського континенту (за винятком Великобританії), а також вели­чезне число держав, які розташовані у інших частинах світу (Африка, Латинська і Південна Америка, Азія (Ближній і Далекий Схід)) і котрі в силу колонізації або через рецепцію сприйняли правові особливості і традиції Старого Світу чи запозичили у нього окремі елементи. Пра­во держав, що входять у названу правову сім'ю, поєднує таке загаль­не явище як рецепція права Древнього Риму, яка стала визначальним у розвитку сучасного цивільного права. У своєму становленні рома­но-германська цивільно-правова система пройшла ряд етапів, кожен з яких тією чи іншою мірою зв'язаний з римським правом. Сприйняв­ши основні цивільно-правові поняття, конструкції і техніку викладу нормативно-правового матеріалу, континентальні правові системи тим самим продовжують традиції римського права, будучи результа­том його якісного розвитку, але аж ніяк не його копією.

Правові системи континентальної Європи сприйняли фундамен­тальний поділ права на приватне й публічне. Представниками рома-но-германської правової доктрини пропонувалося безліч критеріїв зазначеної глобальної диференціації права, центральне місце серед яких займає «інтерес». Публічне право забезпечує і захищає Інтереси суспільства і держави, визначає його організацію й основні принципи функціонування, регулює відносини, обов'язковим учасником яких є

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основфле правовые системы современности. —
С. 23,56-57.:н


суб'єкт, наділений владними повноваженнями. Приватне право по­кликане забезпечувати І захищати інтереси юридично рівних приват­них осіб, регулюючи відносини лише між названими суб'єктами. Тим самим для всіх юристів досліджуваної правової сім'ї очевидно, що «відносини між правлячими і керованими висувають свої, властиві їм проблеми, і вимагають іншої регламентації, ніж відносини між при­ватними особами. Загальний інтерес і приватні інтереси не можуть бути зважені на Однакових вагах»1 .

Однак, який диференціюючий критерій не був би обраний, тради­ційно основу приватного права складає цивільне право. А часом ці терміни правознавці романо-германської правової сім'ї використову­ють як синоніми.

Характерний раніше для континентальної правової сім'ї дуалізм приватного права, що полягає в його поділі на цивільне і торгове пра­во, породжений специфікою історичного розвитку відносин, які скла­дали предмет правового регулювання зазначених галузей, і, слідом за ними - доктрини цивільного й торгового права. Між тим з другої по­ловини XIX ст. почався процес «комерціалізації» цивільного права, коли ряд принципів й інститутів торгового права поступово втрачали тільки їм притаманну специфіку (особливість суб'єктного складу торгових відносин, мета участі суб'єктів у відносинах тощо) і «погли­налися» цивільним правом. У результаті в законодавстві окремих країн з'явилася тенденція до відмови від дуалістичного регулювання приватно-правових відносин, що полягала у включенні норм торго­вого права в єдині цивільні кодекси (ЦК провінції Квебек 1865 p., Зо­бов'язальний кодекс Швейцарії 1881 р., ЦК Італії 1942 р. та інші). То­му, незважаючи на збереження в ряді держав романо-германської правової сім'ї чинних торгових кодексів, правники зазначають про загальну спрямованість вектора розвитку приватного права до уні­фікації приватно-правового регулювання в рамках цивільного права2 . Зокрема, в Німеччині торгове право - частина цивільного права, що становить спеціальне приватне право комерсантів. Загальні норми цивільного права є основою і передумовою торгового права3 .

Групи романо-германської цивільно-правової системи. Конти­нентальна правова система розвивалася у рамках багатонаціональної Європи, представленої багатьма державами, що мають свої неповтор­ні правові традиції й особливості. Тому на її формування впливали

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. —
С 60.

2 Доклад, про дуалізм приватного права у континентальній правовій системі див.:
Гражданское и торговое право капиталистических государств /Под ред. К.К. Яичкова. -
М., 1966. - С. 3-17; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. /
Под ред. проф. Р. Л. Нарышкиной. - М.: Междунар/отношения, 1983. - Ч. 1. - С. 3-18;
Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. - С. 68-69.

3 Див.: Пауль Шустер. Основы германского торгового права // Основы немецкого
торгового и хозяйственного права. -М.:Изд-во БЕК, 1995.-С. 11.


54


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


55



різні національні університетські «школи» права (наприклад, галль­ська, німецька, іберійська, італійська тощо). Разом з тим становлення національних цивільно-правових систем відбувалося не відособлено, а з урахуванням успішного кодифікаційного досвіду «законодавців мод» у галузі цивільного права, якими у XIX ст. були Франція й Німеччина. Одночасно з наявністю багатьох загальних ознак цивіль­ному праву названих країн властиві деякі значні відмінності, що да­ють підстави розглядати їх як певним чином відокремлені цивіль­но-правові підсистеми (групи), кожна з яких у той же час впливала на розвиток цивільного права інших держав, що входять у романо-гер-манську правову сім'ю.

Таким чином, залежно від того, законодавство якої держави слугу­вало зразком (чи орієнтиром) для розвитку національного цивільного законодавства, звичайно розрізняють два основних підтипи (групи) романо-германської цивільно-правової системи - романський і ні­мецький, котрим відповідають дві системи законодавчого та літера­турного викладу цивільного права - інституційна і пандектна.

Нормативною моделлю для держав романської групи був Фран­цузький цивільний кодекс 1804р., який ще називають Кодексом На­полеона (далі - ФЦК), система розташування правового матеріалу в котрому запозичена з давньоримських джерел, а саме з Інституцій Юстиніана. В основі цієї системи, названої відповідно інституцій-ною, лежить відома римському праву юридична тріада: а) особи (personae); б) речі (res); в) позови (actiones). Згідно з нею і здій­снюється систематизація цивільно-правових норм за розділами Ци­вільного кодексу. Так, Книга І ФЦК «Про осіб» містить правила, що регулюють правове становище фізичних осіб, включаючи сімейні відносини; Книга II «Про майно і різні видозміни власності» присвя­чена нормам про об'єкти цивільного права і майнові права; Книга III охоплює норми про давність, про спадкове право, про зобов'язальне право І низку інших положень1 .

Для країн німецької групи правовим еталоном було Німецьке ци­вільне уложення 1896 р. (далі - НЦУ). Варто погодитися з В. К. Рай-хером, який зазначав, що пандектна система (за якою побудовано НЦУ) аж ніяк не римського походження; своєю назвою вона зобов'я­зана не Пандектам Юстиніана, а викладеним вже за зовсім іншою системою пандектам «сучасного римського права», розробленим представниками школи пандектистів. Однак і пандектна система має все ж таки деякі корені в римському праві, найважливішими з яких є римський поділ позовів на речові {actiones in rem) і особисті {actiones in personam). Вказаний процесуальний розподіл перетворився вже у глосаторів на матеріально-правовий: у поділ прав на речові і зобов'я-

1 Де ла Морандьер Ж. Гражданское право Франции: В 2-х т. / Пер с франц. Е. А. Флейшиц. - М.: Изд-во иностранной литературы. -T.I. - 1958. - 728 с.


зальні, що лягло в основу пандектної системи1 . Крім того, розробни­ки НЦУ виділили Загальну частину, в якій були сконцентровані нор­ми, що мають відношення до всіх інститутів цивільного права, і Особливу частину, яка містить норми окремих інститутів — зобов'я­зального, речового, сімейного і спадкового права2 .

Існування романської і німецької груп у рамках єдиної континен­тальної правової сім'ї не свідчить про її розкол, а швидше відображає існуючі у кожній країні розбіжності між тими, хто прагне до система­тизації й абстрактності, і тими, хто віддає перевагу більш емпірично­му підходу (як стверджує Р. Давид і К. Жоффре-Спиноза, «у Франції є прихильники пандектної системи і «Загальної частини», а у Німеч­чині - її супротивники»)3 .

Система джерел права. Сучасне цивільне право континентальної Європи зароджувалося І розвивалося в університетах у процесі вив­чення й удосконалення вченими доктрини римського приватного права. Прихильність юристів континентальної Європи до оперування загальними, абстрактними поняттями і категоріями, запропоновани­ми законодавцем в результаті вивчення й узагальнення практики, вплинула І на формування відповідних джерел права.

Континентальне право - це насамперед система писаного права, центральне місце в ієрархії джерел якого посідає нормативно-право­вий акт - закон.

Закони, що у країнах романо-германської правової сім'ї приймаю­ться винятково органами законодавчої влади, будучи формально-виз­наченими нормативно-правовими актами, покликані охопити всі ас­пекти правопорядку, впорядкувати усі відносини, які тільки взагалі підлягають правовому регулюванню. При цьому прогалини у законо­давстві можуть усуватися винятково законом. Разом з тим закони міс­тять норми, що є саме загальними правилами поведінки, яким власти­вий деякий абстрактний характер. Тому юрист зобов'язаний витлу­мачити те чи інше положення закону, а потім застосувати його до конкретних суспільних відносин або винести рішення у кожному конкретному випадку.

Закони систематизуються за їх юридичною силою на: 1) конститу­ції (основний закон) і конституційні закони; 2) звичайні закони. Верх­ній щабель у ієрархії законів займають конституції в силу правила,

1 Райхер В. К. Гражданско-правовые системы антагонистических формаций / Проб­
лемы гражданского и административного права. - Л.: Изд-во Ленинг. ун-та, 1962. -
С. 287.

2 Вчення про пандектне право, його побудову, методи тощо досліджувалося не тіль­
ки науковцями минулого, а й сучасними правниками України, зокрема Є. О. Хари-
тоновим (див. його: Історія приватного права Європи: Західна традиція. - Одеса: АО
БАХВА, 2001. - 328с), В. В. Трутнем (див. його: Ідея нової пандектистики /Мат. міжна-
род. наук.-практич. конф. «Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-
правові та економічні проблеми»: Одеса, 15 травня 2003 р. - Одеса: Астропринт. ~
СІ І 8-123).

3 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. ~ С. 60-69.


56


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


57



закріпленого у конституціях більшості держав, відповідно до якого положення законів не повинні суперечити положенням конституції чи порушувати права і свободи, нею декларовані. Домінуюча роль конституцій підкріплюється встановленням судового контролю за конституційнІстю законів.

Центральне місце серед звичайних законів посідають цивільні ко­декси - зведені, внутрішньо узгоджені і складно структуровані, юри­дично та логічно цільні нормативно-правові акти. Кодифікація ци­вільного законодавства одержала поширення у всіх країнах романо-германської правової сім'ї та стала однією з її відмітних ознак.

Значну роль серед джерел цивільного права відіграють міжнарод­ні договори. Якщо спробувати встановити їх місце серед інших пра­вових джерел, то варто дотримуватися пануючого у країнах романо-германської правової сім'ї принципу (який у деяких державах зведе­ний у ранг конституційного). Відповідно до нього міжнародні дого­вори, ратифіковані у встановленому законом порядку, мають силу, що перевищує силу звичайних законів, але при цьому вони не повин­ні суперечити конституції. Тому міжнародні договори за своїм зна­ченням прирівнюються до конституції та конституційних законів.

Специфічним джерелом цивільного права континентальної Євро­пи є нормативно-правові акти, що приймаються центральними ор­ганами виконавчої влади (урядом), в результаті «делегованої право-творчості» - декрети, ордонанси, регламенти, постанови, циркуляри тощо. Про призначення названих підзаконних нормативно-правових актів у Європі єдиної думки не склалося. У одних країнах (наприклад, Іспанія, Франція) уряд, маючи за конституцією особливу «регламен-тарну» владу, наділений повноваженнями приймати акти «делегова­ного законодавства», що за своєю юридичною силою максимально наближені до законів. Прийняття цих нормативно-правових актів мо­же відбуватися або в надзвичайних і термінових випадках, або ж для регулювання особливої сфери суспільних відносин. У інших же дер­жавах (наприклад - ФРН) конституції не визнають за урядом права на автономну від законодавчої регламентарну владу, що здійснюється за допомогою декретів-законів. Правові акти уряду в цих державах видаються лише на виконання закону.

Одним з джерел цивільного права у країнах романо-германської правової сім'ї є звичай, однак його роль дуже обмежена, оскільки останній підлягає застосуванню лише у випадках, коли закон прямо відсилає до нього. Крім того, західні правознавці стверджують, що звичай втратив характер самостійного джерела права. Тому застосо­вується тільки як додаток до чинного закону; і «про нього згадують лише тоді, коли йдеться про тлумачення закону»1 .

У країнах континентальної Європи продовжує домінувати прин-

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -С. 93-95; Див. також: Де ш Морандьер Ж. Гражданское право Франции. - С. 97-156; Эннещерус Л. Курс германского гражданского права. - М., 1948. - Т. 1, Шт. 1. -


цип, відповідно до якого суди у своїй діяльності керуються і підкоря­ються закону, а рішення, що виносяться ними, мають силу індивіду­ально-правових актів, тобто обов'язкові тільки для учасників тих справ, за якими вони винесені. Цивільно-правовою доктриною деяких країн (наприклад, ФРН) судова практика взагалі не розглядається як джерело права. Разом з тим твердження про те, що судова практика не є джерелом права, а прецедентне право в романо-германській пра­вовій системі відсутнє, що здавалося непорушним, останнім часом по­ступово втрачає своє категоричне забарвлення. Це пов'язано з тією зростаючою роллю, що виконує судова практика в усуненні прогалин у законодавстві, у допущенні розширювального тлумачення суддями норм закону і зі ставленням вищих судових інстанцій до збірників су­дової практики. Останні хоча і не містять нових норм права, однак ви­ражають позицію судів вищої інстанції у подібних справах, якої (ціл­ком зрозуміло), вони будуть дотримуватися і надалі.

Доктрина цивільного права в ХШ - XIX ст. була джерелом права континентальної Європи, оскільки саме в університетах відбувався процес розроблення основних принципів позитивного права. У наш час жодною з держав романо-германської правової сім'ї доктрина не розглядається як джерело цивільного права. Проте не можна примен­шувати хоча І непрямий, але важливий вплив доктрини на законопро-ектну роботу, на процес тлумачення і застосування норм позитивного права.

Структура цивільного права. Особливості юридичного мислен­ня правознавців держав романо-германської правової сім'ї, що вияв­ляються у його абстрактному характері, дозволили розробити і систе­матизувати підгалузі й інститути цивільного права (суб'єкти, речове та зобов'язальне право тощо).

Суб'єктами цивільного права є люди чи їх об'єднання та орга­нізації, що, відповідно, іменуються фізичними І юридичними особа­ми. Стосовно фізичних осіб розроблені категорії правоздатності і діє­здатності, установлюється їх обсяг, формулюються умови виникнен­ня і припинення. Значна увага доктриною й законодавцем при­діляється інститутам безвісної відсутності й оголошення фізичної особи померлою для того, щоб забезпечити більшу визначеність у юридичній долі майна безвісно відсутньої чи оголошеної померлою особи і у правах її правонаступників. З метою заповнення відсутньої дієздатності (або неповного обсягу останньої) неповнолітніх деталь­но розроблений інститут законного представництва.

Введення терміна «юридична особа» у науковий обіг, виділення її ознак, розроблення різних теорій стосовно її сутності є заслугою док­трини цивільного права держав романо-германської правової системи.

С 24-235; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб. / Под
ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. - С. 23-32. .


SB


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


59



Континентальним правом запропонована класифікація юридичних осіб, відповідно до якої насамперед виділяються юридичні особи приватного права І юридичні особи публічного права. У свою чергу юридичні осо-; би приватного права поділяються на: корпорації («об'єднання, спілки осіб») і установи («об'єднання капіталу»). До корпоративних організа­цій належать різноманітні види господарських товариств (які групують­ся вже за іншими критеріями, наприклад, залежно від характеру відпо­відальності учасників за боргами організації), кооперативи. Наявність власного майна є обов'язковою ознакою І, одночасно, легальною вимо­гою, що висувається до створюваних корпорацій.

Розрізняють загальну і спеціальну правоздатність юридичних осіб, при цьому спеціальною правоздатністю остантм часом володіють «некомерційні» юридичні особи. Для «комерційних» юридичних осіб основною тенденцією є легалізації їх правоздатності як загальної.

Характерним для цієї правової системи є групування всіх норм, що регулюють майнові відносини, у два основних розділи — речове і зо­бов'язальне право1 .

Речове право є сукупністю норм, що регулюють майнові відноси­ни, у яких правомочна особа може здійснювати свої права на річ са­мостійно, без позитивних дій інших осіб. Речовим правам властиві наступні відмітні ознаки: 1) речовими є лише ті права, які розглядаю­ться як такі позитивним правом, що означає замкнутість переліку ре­чових прав; 2) речові права належать до абсолютних прав, у яких пра­вомочному суб'єкту протистоїть невизначене коло осіб, на котрих покладено пасивний обов'язок утримуватися від їх порушення; 3) об'єктом речового права завжди є індивідуально визначена річ. Ре­чові права поділяються на право власності і права на чужі речі (воло­діння, сервітут, узуфрукт, емфітевзис, суперфіцій тощо).

Центральне місце в речовому праві займає інститут права власно­сті. Право власності - це речове право, що характеризується най­більш повним, абсолютним, винятковим, безпосереднім і безстроко­вим пануванням особи над річчю, поєднане зі ставленням до речі, як до своєї, обмеження якого допускається лише у передбачених зако­ном випадках і порядку. В наведеному вище визначенні зосереджені практично всі запропоновані континентальною цивільно-правовою доктриною ознаки права власності. Крім того, сучасне континенталь­не право відмовилося від теорії «розщепленої» власності, що панува­ла у епоху феодалізму, і виходить з принципу, який сягає до римсько­го права. Відповідно до останнього неможливе встановлення двох однакових прав власності на ту саму річ.

Зміст речових прав на чужі речі є обмеженим у порівнянні зі зміс­том права власності, крім того їх здійснення залежить не тільки від

1 Див.: Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии / Пер. с
нем. -М.: Изд-во БЕК, 2001.«


волі законодавця, а й від волі власника. Систематизують речові права на чужі речі залежно від того, які правомочності власника обмежую­ться їхнім установленням.

Спираючись на римське право, доктрина у країнах романо-герман-ської правової сім'ї створила зобов 'язальне право, яке окремі дослід­ники вважають центральним розділом цивільного права, головним об'єктом юридичної науки1 . Основним у зобов'язальному праві є по­няття зобов'язання. Зобов'язання у континентальному праві — це пра-вовідношення, у якому на одну особу (боржника) покладений обов'я­зок вчинити певні дії чи утриматися від їх здійснення в інтересах іншої особи (кредитора). Виділяють наступні підстави виникнення зобов'язань, що також є класифікаційними критеріями останніх - за­кон, договір, односторонні правочини, делікт і квазіделікт, ведення чужих справ без доручення, безпідставне збагачення. У свою чергу розроблена чітка система таких юридичних фактів як договір і делікт.

Спадкове право. Основні положення спадкового права склалися під впливом римського приватного права і передбачають як універ­сальне правонаступництво, коли до спадкоємців переходять всі права та обов'язки спадкодавця, так і сингулярне, коли зі всієї сукупності прав і обов'язків, що складають спадщину, певній особі (особам) пе­редається визначене право - легат. Тобто легатарій стає частковим (сингулярним) правонаступником спадкодавця.

Ця система допускає можливість спадкування за заповітом і за за­коном. При спадкуванні за законом (яке відбувається у певних випад­ках, зокрема, коли спадкодавець не залишив заповіту або він визна­ється повністю недійсним, чи коли спадкоємець відмовився від заповіту або помер раніше відкриття спадщини, коли заповіт сто­сується лише певної частини майна тощо), встановлюються певні групи (черги, парантели, розряди) осіб, котрі закликаються до спад­кування. При спадкуванні за заповітом до спадкування закликаються особи, вказані у заповіті. Заповіт - це особисте розпорядження фізич­ної особи на випадок смерті належним їй майном, яке робиться у пе­редбаченій законом формі. У різних державах передбачені неоднако­ві форми заповіту - власноручний, таємний, заповіт у формі публіч­ного акту тощо.

§ 3. Англо-американська цивільно-правова система

Загальна характеристика. улгл( -американська цивільно-право­ва система (система загального права) розвинулася з англійського права, що почало формуватися у Англії після її завоювання норманд­цями, у переважній більшості в результаті діяльності королівських судів. Сім'я загального права не знала рецепції римського права, а право є результатом тривалого еволюційного розвитку в межах анг­лійської території, дійсності, звичаїв і традицій,

1 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. -
С. 60-69.-


60


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


61



У становленні системи загального права вчені виділяють наступні етапи. Етап, обчислюваний від нормандського завоювання Англії (1066 р.) до встановлення в останній династії Тюдорів (1485 p.): він характеризується витисненням місцевих, регіональних звичаїв за­гальним правом (common la), що зародилося внаслідок діяльності Вестмінстерських королівських судів. Етап розквіту загального пра­ва і виникнення права справедливості (la of equity) як наслідок вико­нання лорд-канцлером деяких судових функцій. Етап бурхливого розвитку законодавства (statute la) і зростання значення законів (statutes) у системі джерел загального права, що триває і дотепер (по­чаток XIX ст.)1 .

Які ж загальні особливості англо-американської правової системи виділяють її серед інших і, у першу чергу, чим вона відрізняється від континентальної правової системи. Це - казуїстичність та архаїч­ність, яка пояснюється тим, що основним джерелом права є судовий прецедент; відсутній поділ права на приватне і публічне, замість кот­рого (але не аналогічно якому) все ж таки існує визначена диферен­ціація на загальне право та право справедливості; пріоритет процеду­ри і процесуального права перед матеріальним правом; залежність закону від прецедентного права; незначна кодифікація галузей права.

Розвиваючись автономно й уособлено в межах Англії й Уельсу, за­гальне право з початком здійснення колонізаційної політики Велико­британії поширилося також на колонії — Австралію, Канаду (крім провінції Квебек), Нову Зеландію, США й інші країни. Надалі англій­ське загальне право вплинуло на формування власних правових сис­тем у англомовних країнах, велика частина з яких, врешті-решт, ввійшла у англо-американську правову сім'ю. Разом з тим у міру по­ширення загальне право піддавалося певним модифікаціям, що виз­начаються специфічними умовами, які склалися в сприймаючих його країнах. Тому цілком природно те, що у різних країнах спостерігаю­ться дуже різні перетворення.

Значна трансформація англійського загального права здійснена в США. З огляду на даний факт і те, що серед країн, які входять у сім'ю загального права, СІЛА виконують одну з провідних ролей, саме то­му зазначену правову систему називають також англо-америка-нською. Специфіка американського цивільного права обумовлена комплексом факторів: континентальним розташуванням (у силу яко­го значно відрізняється регулювання відносин власності, об'єктом котрих є земля); відсутність давніх феодальних традицій; формуван­ня права в умовах розвитку капіталістичних відносин; відмінності у формах правління і державного устрою (США - федеративна респуб-

1 Доклад, про історію зародження І розвитку системи загального права див.: Дженкс Э. Английское право. - М., 1947. - С 27-51; Уолкер Р. Английская судебная система. - М., 1980. - С 24-196; Давид P., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. - С. 208-225; Тихоми­ ров ЮА. Курс сравнительного правоведения. - С, 120-124; Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учеб, / Под ред. проф. РЛ. Нарышкиной. - С. 45-62.


ліка, у якій одночасно існує цивільне законодавство окремих штатів і федеральні закони). Однак не слід перебільшувати значення відмін­ностей, що існують між американською й англійською правовими системами, які, незважаючи на вказані відмінності, утворюють єдину англо-американську правову сім'ю.

Система джерел права. На відміну від країн континентальної Єв­ропи, у яких цивільне право розвивалося в університетах як наслідок наукової діяльності правознавців, система загального права творила­ся судами, юристами-практиками. Англійські і північноамериканські судді у своїх рішеннях не тільки тлумачать і застосовують, а й ство­рюють нові норми права. Саме тому, що центральне місце в системі джерел загального права займає судове рішення, яке має силу преце­денту, його називають «правом судової практики» (case la). У галузі судової практики діє правило прецеденту (в США воно називається stare decisis), відповідно до якого положення, які містяться в судових рішеннях, що мають статус обов'язкових прецедентів, обов'язкові для всіх судів як нижчестоящих, так і тих, котрі безпосередньо винес­ли дані рішення. Обов'язковими прецедентами стають тільки рішен­ня вищих судових інстанцій: у Великобританії - Палати лордів, Апе­ляційного суду, Високого суду; в США - Верховного суду СІЛА і верховних судів штатів. Слід зазначити, що правило «stare decisis» у США істотно обмежене, тому що вищі судові інстанції не є зв'язани­ми власними прецедентами.

Одним з джерел права є закон (statute, Act of Parliament), але він, відповідно до класичної теорії, що панує в сім'ї загального права, ви­конує другорядну роль, обмежуючись лише внесенням поправок і до­повнень до права, створеного судовою практикою. Представники доктрини загального права стверджують, що у законі варто шукати не принципи права, а тільки рішення, що уточнюють і доповнюють принципи, породжені судовою практикою. Необхідно підкреслити, що норма, яка міститься у законі, цілком «включається» у систему права винятково після кількаразового її тлумачення І застосування судами (наприклад, в Англії більшою перевагою користуються не тексти закону, а судові рішення, прийняті на його основі). Казуїстич­ність загального права вплинула і на техніку викладу норм цивільно­го права у актах законодавства. Можна стверджувати, що системі за­гального права не властиві кодифіковані акти цивільного законо­давства1 . Разом з тим з початку XIX ст. І до нині (і особливо в наш час, якщо враховувати процес європейської інтеграції, що відбу­вається в рамках Європейського Співтовариства) значення закону в системі загального права неухильно зростає: збільшується число

1 Цивільні кодекси існують лише у деяких штатах США: Джорджи, Каліфорнії, Монтані, Північній і Південній Дакоті, ЛуізіанІ. При цьому в штвті Луізіана взагалі па­нують романо-гермаяськ! правові традиції, у силу чого він не входять у сім'ю загального права.


62


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


63



останніх, удосконалюється техніка їх викладу, розробляються проек­ти кодифікації законодавства.

Звичай (custom) є третім джерелом загального права, але його зна­чення як такого поступово зменшується. В англійському праві обо­в'язковими є лише стародавні звичаї, що існували до И 89 p. Наведе­не правило не поширюється на торговельні звичаї (trade custom), що мають силу ділових звичаїв. Разом з тим, будучи включеними у текст закону чи судового рішення, звичаї набувають статусу норми закону або норми обов'язкового прецеденту.

Незважаючи на те, що у формуванні загального права брали ви­рішальну участь не вчені, а судді, останнім часом серед джерел права англо-американської правової системи зростає авторитет доктрини. Деякі доктринальні праці (наприклад, твори Гленвілла, Литлтона, Кока, що мають «поважний» вік) надзвичайно престижні І одержали визнання авторитетних книг (books of authority)1 . Тому нерідко вини­кають ситуації, коли обґрунтування позиції, вираженої в судовому рішенні, здійснюється з урахуванням відомих доктринальних поло­жень.

Структура цивільного права. Викладені вище відмінності кла­сичних правових систем знаходять відображення й у структурі ци­вільного права, І в існуванні унікальних цивільно-правових інститу­тів (наприклад - trust), і в різному змісті, що вкладається у адекватні правові поняття. Система загального права не знає ні групування пра­ва за галузями, подібного тому, котре здійснюється у праві континен­тальної Європи, ні взагалі такої галузі як цивільне право2 . Однак вар­то звернути увагу на деякі специфічні ознаки інститутів, що з позицій романо-германської правової сім'ї можна віднести до цивільно-пра­вових.

Норми, які регламентують правовий статус фізичних осіб, у Англії містяться в судових прецедентах, у законах, що регулюють шлюбно-сімейні відносини, в законах про правову допомогу неповнолітнім, у цивільно-процесуальному законодавстві; а у США - у законодавстві штатів. Правоздатність і дієздатність у цивільному праві англо-амери­канської правової системи визначаються єдиним поняттям правоздат­ності (legal capacity). Разом з тим останнім часом судова практика і доктрина розрізняють пасивну правоздатність (passive capacity), ана­логічну за змістом «континентальній» правоздатності, І активну пра­воздатність (active capacity), яка є здатністю до здійснення юридично­го акту (capacity for performance of legal act), що відповідає поняттю дієздатності. Правоздатність, що виникає з моменту народження, ви-

1 Давид Р„ Жоффре-Спинози К. Вказ. праця- - С 264-269.

2 У системі загального права під ионяттям «цивільне право» («civil la») розумієть­
ся право країн романо-германської правової сім'ї, засноване на Римському праві.


знається рівною в силу принципу загального права, відповідно до яко­го «право діє, незважаючи на осіб». Правових інститутів визнання особи безвісно відсутньою і оголошення особи померлою в англо-американському праві не існує. Відсутні у країнах системи загального права інститути емансипації і законного представництва неповноліт­ніх. Опікун в праві Англії І США набуває статусу довірчого власника, що діє відповідно до норм інституту довірчої власності.

Англо-американське право не оперує терміном «юридична особа». Однак поряд з фізичними особами як суб'єкти права розглядаються і штучно створені ними організації. За змістом правовій категорії юри­дичної особи в системі загального права відповідають категорії: кор­порація (corporation) і товариство (partnership), що одночасно є дво­ма основними типами юридичної особи англо-американського права. У свою чергу, в Англії корпорації поділяються на: а) ті, що представ­ляють собою сукупність осіб (corporate aggregate); б) одноособові корпорації (corporation sole), які складаються з однієї фізичної особи; в) публічні корпорації, що є однією з правових форм участі держави в майнових відносинах; г) квазікорпорації - спілки осіб, визнані суб'єк­тами права лише у певних сферах суспільних відносин, що відповіда­ють основним цілям їх діяльності (наприклад, профспілки)1 . Товарис­тва систематизуються залежно від характеру відповідальності партне­рів за боргами товариства.

Внаслідок того, що речове право не відоме англо-американському праву, місце першого займає категорія «власність», яка є одним з його основних понять. Своєрідність системи речових прав2 у країнах системи загального права виявляється в збереженні правових форм регулювання відносин власності, властивих епосі феодалізму. З пра­вом власності (property)3 ототожнюються всі права майнового змісту, що розглядаються як його різновиди. У межах зазначеного права (property) виділяється право власності, аналогічне континентальному праву (onership), й інші майнові права, що мають лише загальну по­дібність з «правами на чужі речі». Право власності на нерухоме май­но (realproperty), на відміну від «континентального» аналога, не має

Доклад, про це див.: Гражданское и торговое право капиталистических госу­дарств: Учеб. / Под ред. проф. Р.Л. Нарышкиной. - С. 92-111,148-213; Гражданское и торговое право капиталистических стран / Под ред. Д.М. Генкина. -М-, 1949. - С. 72-89.

2 В даному разі мається на увазі система прав, які лише порівняні з речовими права­
ми, що відомі праву континентальної Європи, але аж ніяк не тотожні таким.

3 Варто звернути увагу на попісемічність використовуваного в англо-американ­
ському праві терміна «property», що перекладається не тільки як «право власності», а й
як «майно». Тому категорії «personal property» і «real property» можуть означати як ру­
хоме і нерухоме майно, відповідно, так і право власності на дані об'єкти. Вказана
багатозначність правових термінів є однією з особливостей системи загального права і
створює певні ускладнення в розумінні правових інститутів останньої юристами, що
виховані у традиціях континентального права. -он АУ


64


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


65



властивості абсолютності, тому що відповідно до англо-америка-нського права верховним власником землі є суверен - монарх (Анг­лія) чи держава (США), від права і волі яких й залежать права безпо­середніх землевласників1 .

Не можна не звернути увагу на закріплення англо-американським правом конструкції «розщепленої власності», що полягає у поділі («розщепленні») правомочностей власника між декількома різними особами одночасно. У період буржуазних революцій і в-ідразу після нього у цивілістичній доктрині і цивільному законодавстві переваж­ної частини країн, що складають континентальну Європу, домінувала концепція «абсолютного, неподільного і найбільш необмеженого пра­ва власності», яка найбільше відповідала капіталістичним відноси­нам, що утвердилися. На противагу цьому англійська правова система зберегла багато інститутів феодального права, а стосовно досліджу­ваного питання - допускала можливість роздроблення права власно­сті на часткові правомочності і розосередження останніх серед декіль­кох осіб, кожна з яких, у разі володіння певним комплексом юри­дичних можливостей щодо об'єкта, могла називатися власником2 .

У дусі англо-американської традиції права розуміють власність та­кож сучасні її представники. Так, Г. Демсец стверджував: «згусток або частина прав з використання ресурсу - от що складає власність»3 , а американський правознавець Дж. Уолдорн трактує власність як «складний згусток відносин, що істотно розрізняються за своїм ха­рактером і наслідкам»4 . Одне з найбільш «повних» визначень права власності, запропоноване англійським юристом А. Оноре, складаєть­ся з 11 елементів, які дозволяють створювати величезне число ком­бінацій названого права. А якщо врахувати їх варіювання за суб'єкта­ми і об'єктами права, то розмаїтість різновидів права власності стає, за словами представників англо-американської правової доктрини, воістину «страхітливим»5 .

1 D. Barlo Burke, Jr. Personal property in a nutshell. - St. Paul, Minn.: est Publishing
Co., 1983. -P. 110-111.

2 Див., напр.: Капелюшітков Р.И. Экономическая теория прав собственности: мето­
дология, основные понятия, круг проблем. - М., 1994. - 190 с. •

3 Demsetz H. Toard a theory of property rights //American Economic Revie, -1967. -
V. 57.-№2. -P. 347.

4 aldorn J. hat is private property? //Oxford Journal of Legal Studies. -1985. - V. 5. -
№3.-P.315.

5 Доклад, про це див.: Honore AM. Onership //Oxford essays in jurisprudence / Ed. by
Guest A. . - Oxford, 1961. - P.112-128; Becker L.S. Property rights: philosophical
foundations. - Cambridge, 1977. - P. 20-21; Кикоть В.А. Об основных тенденциях разви­
тия учения о праве собственности при государственно-монополистическом капита­
лизме; Лазар Я. Собственность в буржуазной правовой теории: Пер. с нем. - М.: Юрид.
лит. (в серии Сритика буржуазной идеологии и ревизионизма»), 1985. - С.20-21; Кула­
гин М.И. Изб. тр. - М.: Статут (в серии «Классика российской цивилистики»), 1997. -
С. 242-257; Соловьёв А.Н. Право собственности профессиональных союзов Украины. —
Харьков: ИД «Райдер», 2003. - С. 106-108.


Найважливішим Інститутом англо-американського права є довірча власність (fiduciary onership, trust), породжена правом справедли­вості. Суть зазначеного інституту зводиться до наступного: заснов­ник трасту, що є первісним власником (settlor of the trust), передає де­яке майно одному або декільком особам - довірчим власникам (trustees) для здійснення управління таким винятково відповідно до цілей, визначених засновником, а саме в інтересах одного чи декіль­кох осіб - вигодоодсржувачів, бенефіціантів (beneficiary). Вигодо-одержувачем може бути як засновник трасту, так і будь-яка названа ним Інша особа. В силу заснування трасту відбувається поділ («роз­щеплення») права власності між декількома особами-власниками: повноваження з управління, експлуатації майна належать довірчому власнику, а права на використання вигод та доходу і на повернення майна - вигодоодержувачу. Гнучкість і універсальність названого ін­ституту дозволяє використовувати його для досягнення різних прак­тичних цілей: охорони майна і представництва інтересів недієздат­них осіб, ліквідації спадщини, для створення та діяльності організа­цій, подібних до установ континентальної Європи, тощо. Саме тому інститут довірчої власності активно запозичується країнами, що на­лежать до інших правових систем.

Незнайомі загальному праву і речово-правові способи захисту права власності, порушення якого розглядаються як загальноцивільні правопорушення. Внаслідок цього захист права власності здійсню­ється за допомогою загальноцивІльних позовів - позовів із заподіян­ня шкоди (trespass, nuissance, replain).

Поряд з речовим правом англо-американське право не знає І зобо­в'язального. Поняття і термін «зобов'язання» не відомі цій правовій сім'ї І не мають аналога в англійській юридичній мові. Тому відсутня й класифікація зобов'язань. Підставами виникнення зобов'язальних відносин (звичайно ж у їх «континентальному» розумінні) є договір, квазідоговІр, делікт. Договір (contract) розглядається як зроблена, за­мість надання, зустрічна обіцянка, виконання якої забезпечено санк­цією. Саме подібним розумінням договору пояснюється той факт, що оферта жодним чином не зв'язує оферента, а про виникнення яких-небудь прав і обов'язків не може йтися до одержання акцепту. Дого­вірне право неналежно піддано систематизації, класифікація догово­рів взагалі відсутня. Не відомий англо-американському праву також принцип реального виконання договору, замість якого панує прави­ло, що надає боржнику можливість у будь-який час відмовитися від реального виконання договору, за умови компенсації у повному обся­зі збитків кредитора. До квазідоговорІв доктрина загального права відносить такі підстави виникнення зобов'язань, що до деякої міри подібні відомим континентальному праву безпідставному збагачен­ню і веденню чужих справ без доручення.

З «Цивільне право України», т. 1


66


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


67



Вказана вище своєрідність англо-американської цивільно-правової системи відбилася і на деліктному праві (la of torts). У сфері позадо­говірної відповідальності надзвичайно великий вплив судової практи­ки, основним джерелом деліктного права продовжує бути судовий прецедент. Саме судовою практикою вироблені такі види деліктів, як: «порушення чужого права володіння» (чи - вторгнення) - (trespass); шкідливість (nuissance); наклеп (slander); недбалість (negligence) та інші. Деякі з них (trespass, nuissance) одночасно є назвою позову, за допомогою якого можна відновити порушене право. Подібне сталося тому, що матеріально-правові норми деліктного права були розробле-' ні слідом за процесуальними засобами захисту порушених прав ~ по­зовами. «Порушення чужого права володіння» (trespass) є одним з най­давніших різновидів деліктів, породжених загальним правом. Ним охоплюються випадки умисних насильницьких і «норовливих» дій, що заподіюють шкоду майну чи особистості позивача1 .

Спадкове право. Спадкування у системі загального права має свої особливості. Це стосується, перш за все, спадкування за заповітом, яке передбачає лише одну форму заповіту - письмову, підписану спадкодавцем і посвідчену в присутності не менше двох свідків.

Використання інституту довірчої власності у спадкових відноси­нах робить зайвим існування у англо-американській правовій системі такої конструкції як легат. Всі права і обов'язки спадкодавця (спадко­ва маса), незалежно від того, як відбувається спадкування - за зако­ном чи заповітом, переходять у довірчу власність (trust) третьої осо­би, котра повинна, виконуючи волю спадкодавця та діючи в інтересах спадкоємців, розрахуватися з усіма кредиторами спадкодавця І пере­дати спадкоємцям спадкову масу, вже звільнену від боргів.

Глава 4. НАУКА ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА І

§ 1. Поняття, предмет

та методи цивільного права як науки

Вивчення цивільного права не вичерпується його пізнанням лише як регулятора суспільних відносин, галузі матеріального права чи га­лузі законодавства. Це було б, навіть, невиправданим, оскільки поза увагою залишилась би ще одна істотна площина зазначеної галузі - її науковий аспект, в тому розумінні, що вона є не тільки галуззю суто матеріально-правовою, а й науковою, тобто галуззю правової науки.

Розглядаючи цивільне право в цьому аспекті, слід зазначити, що на відміну від галузі цивільного права, яка регулює особисті немай-

1 D. Barlo Burke, Jr. Personal property in a nutshell. - P. 3-5.


нові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, самостійності їх учасників, наука цивільного права (цивілістична наука) регулювання цих відносин не здійснює і такої мети не має. Мета цивілІстичної науки інша - пізнавальна. Навпаки, цивільне право як галузь, регулюючи соціальні зв'язки, як таке, зро­зуміло, ніякої пізнавальної та іншої теоретичної діяльності не здійс­нює і робити цього не може.

Однак вказане не означає, що між регулятором суспільних відно­син - галуззю цивільного права і наукою цивільного права існує про­тиріччя. Навпаки, між зазначеними категоріями - найтісніший взаємозв'язок, який, між тим, не дає права на їх ототожнення. Спів­відношення між ними полягає у тому, що йдеться про два різні аспек­ти того, що складає поняття цивільного права. Дослідження взаємо­зв'язку науки і права з гносеологічної точки зору свідчить про те, що названа галузева юридична наука розглядає галузь цивільного права як один з елементів свого предмета пізнання. І тут наука відіграє роль активного «пізнавального» фактора, а її об'єкт пізнання (галузь пра­ва) ніякої активності не набуває. Проте саме «пасивність» об'єкта пі­знання (галузі права) обумовлює назву науки як галузевої.

Таким чином, розглядаючи науку в порівнянні з правом, можна дійти висновку, що цивільно-правова наука, нічого не регулюючи, пізнає право І його регулюючий вплив на суспільні відносини, які ви­никають у тій чи іншій сфері соціального життя.

Водночас, розглядаючи науку і право з огляду на існуючий між ни-ми соціально-динамічний зв'язок, слід підкреслити: правова галузь активно впливає на розвиток науки. Наприклад, розроблення і прий­няття нового законодавства завжди викликали і викликають посилен­ня творчої діяльності, завдяки чому наука набувала і набуває подаль­шого розвитку.

З іншого боку, не слід вважати, що наука цивільного права розви­вається виключно у «фарватері» законодавчої чи правозастосовчої практики. Відповідні досягнення цивілІстичної науки у вивченні фак­тів реальної дійсності, стану законодавства і практики його застосу­вання сприяють розвитку галузі цивільного права й законодавства, допомагаючи законодавцеві виявити і усунути недоліки у правовому регулюванні, встановити соціально адекватні сучасним суспільним відносинам правові норми та інститути.

Тобто можна зазначити, що між наукою цивільного права і відпо­відною їй за назвою правовою галуззю існує не тільки взаємний зв'я­зок, а й взаємодія. Тому з'ясування понятійної суті науки цивільного права має також практичне значення.

Як галузь правознавства цивілістична наука може розглядатися в двох аспектах. З одного боку, це сфера людської діяльності, функ­цією (напрямом) якої є вироблення і використання теоретично систе­матизованих знань про відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання, спрямована на одержання нових знань та їх З


68


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


69



використання у законодавчій, правозастосовчій, підприємницькій практиці тощо. З іншого - цивілістична наука уявляється як елемент змісту правової культури суспільства. І у даному розумінні вона -своєрідна скарбниця, система знань про явища цивільно-правового значення. Це - система знань про сутність правової галузі, її особли­вості, цивільно-правові форми і зміст суспільних зв'язків тощо. За­значені знання тісно пов'язані зі специфікою предмета цивільно-пра­вового регулювання суспільних відносин.

Тому загалом науку цивільного права можна визначити як систему знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспіль­них відносин, яка вивчає соціальний зміст і форму регулювання осо­бистих немайнових і майнових відносин в їх становленні, розвитку і дії, формулюючи одержані знання у вигляді цивільно-правових кате­горій та ідей.

Розкриваючи зміст наведеного визначення, необхідно підкресли­ти, що як система знань цивілістична наука вивчає не тільки норми спорідненої з нею правової галузі, а й врегульовані ними суспільні відносини; практику застосування цивільного законодавства; юри­дичну техніку тощо. І це зрозуміло. Наприклад, зв'язок цивілІстичної науки з юридичною практикою (особливо роботою загального суду, господарського суду, а також інших органів, що застосовують норми права) безперечний. І цей зв'язок багатоплановий.

Наука своїми теоретичними дослідженнями відчутно допомагає юридичній практиці точніше з'ясовувати і застосовувати норми чин­ного права.

Монографічні дослідження, присвячені окремим правовим інсти­тутам, наукові статті, у яких узагальнюється практика з тих чи інших найважливіших категорій цивільних прав, прокладають шлях практи­ці застосування норм цивільного законодавства. В умовах кодифікації цивільного законодавства це має дуже важливе значення. Наприклад, праці: «Кодифікація приватного (цивільного) права (за ред. проф. А. С. Довгерта. - 2000 p.); «Історія приватного права Європи: Західна традиція» (Є. О. Харитонов - 2001 p.); «Право інтелектуальної влас­ності» (за ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. - 2002 p.); «Проблеми довірчих відносин в цивільному праві» (Р. А. Майданик-2002 p.); «Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення» (О. М. Вінник-2003 р.); «Пробле­мы гармонизации законодательства Украины и стран Европы» (под общ ред. Е. Б. Кубко, В. В. Цветкова - 2003 г.) та інші не тільки є внес­ком у розвиток науки, а й мають досить вагоме практичне значення, оскільки сприяють адекватному розумінню ключових інститутів чин­ного законодавства правознавцями-практиками, а, отже, і безпомил­ковій реалізації названих інститутів.

Разом з тим юридична практика не тільки сприймає теорії, уявлен­ня та наукові ідеї, що розробляються цивілістичною наукою. Вона та­кож узагальнює застосування чинного законодавства при розгляді


цивільних спорів із справ відповідних категорій правозастосування. При цьому практика майже завжди стикається з необхідністю теоре­тичного осмислення результатів узагальнень власного правозастосу­вання.

Маються на увазі, перш за все, узагальнення, здійснювані, наприк­лад, Верховним Судом України та Вищим господарським судом України. У їх керівних роз'ясненнях міститься чимало міркувань, що мають теоретичне значення, оскільки при цьому з'ясовуються питан­ня не тільки, як, а й чому саме так потрібно чи не слід застосовувати норми цивільного права.

Отже, цивілістична наука не лише пов'язана і взаємодіє, з, правоза-стосовчою практикою, а й має з нею елементи єдності. Більше того, сама наука чи не найголовнішою вбачає для себе мету, пов'язану з ви­рішенням проблем, що мають практичне значення.

Таким чином, наука цивільного права - надзвичайно різнобічне, багатоманітне та складне явище і не створюється сама із себе, а, швидше, є наслідком пізнання законів і різноманітних соціальних явищ. Звичайно, вона не позбавлена і власних проблем, оскільки з розширенням та поглибленням уявлень про оточуючу її дійсність ви­никає потреба у переосмисленні тих чи інших суто теоретичних на-працювань, які раніше вважалися безсумнівними.

Питання про те, чим займається наука - це питання про її предмет. І якщо питання предмета цивільного права як регулятора суспільних відносин означає, що саме, які саме відносини вказана правова галузь регулює, то стосовно предмета цивілІстичної науки воно буде означа­ти: що саме дана наука вивчає.

У широкому розумінні предмет науки є сукупністю явищ, які вона вивчає, та завдання, котрі вона покликана вирішувати для досягнення цілей, поставлених практикою.

Стосовно предмета цивільно-правової науки насамперед зрозу­мілим є те, що вона не займається розпізнанням самих речей, юри­дичних чи фізичних осіб, а вивчає, перш за все, суспільні відносини, які можуть виникати за участю зазначених осіб з того чи іншого при­воду. Різновидом суспільних відносин є цивільно-правові (особисті немайновІ та майнові), що складають один з елементів предмета галу­зі науки і є однією з форм існування суспільних відносин. Причому наукою цивільного права пізнання цивільно-правових відносин від­бувається не тільки в їх статичному стані, а й у аспекті динаміки та розвитку останніх, оскільки завжди існує потреба у з'ясуванні самих підстав, завдяки яким проходить їх динамічний розвиток. Тому до складових предмета цивільно-правової науки належать також юри- . дичні факти (дії, події тощо).

Як предмет елемента науки вказані відносини досліджуються на рівні монографічних праць та інших наукових джерел - статей, тез, рефератів тощо. Слід відмітити, що це один з найскладніших напря­мів наукових досліджень.


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


71



Через пізнання відносин, що складають предмет цивільно-правово­го регулювання, цивіяїстична наука займається дослідженням одной­менної з нею правової галузі. Проте не слід вважати, що наука є дзер­кальним відображенням системи галузевих правових норм. Стосовно останніх наука формує систем теоретичних досліджень, правових ідей, понять, а також знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин. У науці є такі розділи, яких немає і не може бути в системі цивільного законодавства (відповідні розділи науки про цивільно-правові відносини, джерела права, поняття, систе­му, предмет цивільного права тощо). Тому вона значно багатіша і різ­номанітніша, ніж система галузі права. Крім того, наукою вивчається цивільне право та. законодавство в розвитку і у порівнянні з минулим та правом Й законодавством інших країн, Виключно науковими є й суто теоретичні вчення (наприклад, про поняття, предмет та методо­логію науки цивільного права; співвідношення цивілістичної науки із загальною теорією права, про поняття і сутність юридичної особи тощо);

Таким чином, предмет цивільно-правової науки складають осо­бисті немяйнові та майнові відносини, що регулюються цивіль­ним правом, а також галузь цивільного права як система норм й інститутів, практичний досвід застосування цивільно-правових

Методи дослідження науки цивільного права. Цивілістична на­ука, як кожна Інша, має власне бачення відпоеіді не лише на запитан­ня; що вона вивчає, а й на запитання: як вона це робить, тобто, які са­ме методи використовуються нею у досягненні пізнавальних цілей.

Метод (за походженням від древньогрец. «metodos») - спосіб пі­
знання дійсності, спосіб дослідження явищ природи І суспільного
життя. Цей термін набув значного поширення у дослідницькій прак­
тиці різноманітних напрямів, починаючи з філософії і закінчуючи гаї
лузевнми науками, зокрема юриспруденцією, у тому числі її етрук-
турним підрозділом - цивільно-правовою наукою, ї

Сучасне загальнонаукове визначення методу в юриспруденції іс­тотно не відрізняється бід первісного і тим більше від загальнофіло-софського. з огляду на те, що метод - це прийоми, способи, підходи, інші різноманітні можливі заходи, які застосовуються наукою для здійснюваного нею пізнання свого предмета з метою отримання пев­них наукових, результатів. Науковим методам присвячена низка вчень, як мають загальну назву - методологія1 .

1 Тільки за останні роки в Україні проводилось декілька наукових конференцій, присвячених проблемам методології науки. Див., напр,: Методологічні проблеми пра­вової науки. / Мат. міжнарод. наук, коаф, - Харків, 13-14 грудня 2002 р.; Упоряд. М. І. Панов, Ю. М. Грошевой. -Харків: Право, 2003: Методологія приватного права: 36. наук, праць (за мат. наук.-теорет. конф., м. Київ, ЗО гравня 2003р.) /Редкол.: О. Д. іСруп-чан (голова) та ін. - К.: Юріяком Інтер, 2003,


Власне кажучи,, пізнання методів дослідження не менш важливе, ніж пізнання предмета дослідження. Адже від з'ясування того, якими методами одержувалися ті чи інші наукові результати (знання), що­найменше залежатиме достовірність останніх (знань), довіра до них.

Слід підкреслити, що набір способів, прийомів чи підходів у до­слідницькій справі ніколи не буває довільним. Він визначається, по-перше, цілями і завданнями, які стоять перед відповідною право­вою наукою; по-друге, рівнем пізнаних можливостей суспільних на­ук; по-третє, рівнем розвитку та пізнання можливостей загальної тео­рії і права; нарешті, рівнем розвитку можливостей теорії самого цивільного права.

Таким чином, враховуючи викладене, галузеве визначення мето­дів дослідження, що використовуються наукою цивільного права, вбачається у тому, що це сукупність (комплекс) різноманітних прий­омів, способів, підходів, інших можливих заходів, які обумовлені предметом науки цивільного права І визначені досягненнями суспіль­них наук (перш за все філософії), загальної теорії держави та права, власне теорії цивільного права і застосовуються для пізнання його предмета, цивільного законодавства і врегульованих ним майнових та особистих немайнових відносин з метою одержання відповідних наукових результатів.

З наведеного визначення поняття методів наукового пізнання ци­вільно-правових явищ, які охоплюються предметом науки цивільного права, можна зробити висновок про те, що ці методи характеризують­ся різноманітністю як за рівневими, так і за змістовними ознаками. А це створює об'єктивну передумову та необхідність їх класифікації.

Виходячи з того, що, перебуваючи у складі правової науки взагалі, наука цивільного права водночас охоплюється і загальним поняттям суспільних наук, не викликає сумніву методологічна підпорядкова­ність вивчення цивільно-правових явищ загальнонауковими метода­ми, що використовуються для пізнання соціально-суспільних явищ взагалі. І оскільки для пізнання явищ суспільного життя загальну ме­тодологічну основу створює філософія, то останній належить осново­положне методологічне значення також стосовно вивчення різновиду суспільних явищ - цивільно-правових.

Зупинимося на розгляді окремих методів науки цивільного права.

Діалектичний метод надає можливості науці цивільного права досягти пізнавальних цілей співставленням із загальними правовими . категоріями стосовно, наприклад, цивільно-правової майнової відпо­відальності, що має похідне значення від уявлень про правову та со­ціально-економічну відповідальність. Навряд чи було б можливим дослідження власності лише з правових позицій, без врахування її економічного аспекту тощо.

Доцільність і необхідність використання наукою цивільного права методу історико-правового аналізу зумовлена тим, що у світі існує


72


Розділ І


ЗАГАЛЬИІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


73



не лише універсальний взаємозв'язок між відповідними фактами, а й історико-хронологічна послідовність, певна соціально-економічна та політична зумовленість виникнення цих фактів, власне, як і виник­нення цивільного права. Саме такий підхід створює передумову для вивчення генезису предмета дослідження, розвитку і закономірнос­тей втілення в існуючі відповідні соціально-економічні умови життя та розвитку суспільства. Із зазначеної Історико-правової позиції стає можливим врахування світового історичного досвіду в законодавчих підходах до вирішення тих чи інших питань цивільно-правового ха­рактеру.

З точки зору саме історичного розвитку, зокрема, таких цивільно-правових інститутів, як: інститут юридичної особи, інститут приват­ної власності, інститут інтелектуальної власності; або візьмемо деякі договірні інститути (наприклад, купівлі-продажу, позики, лізингу то­що), останні вивчаються як такі, що втілені у цивільне законодавство України внаслідок об'єктивної соціально-економічної зумовленості і водночас багаторічної виправданості з погляду світового історичного досвіду.

Втіленням загальнонаукового розуміння переходу кількості у якість наука цивільного права спрямовує зосередження зусиль на пізнання явищ у процесі їх зародження та формування з накопичен­ням ними відповідних ознак та критеріїв (критичної маси), необ­хідних і достатніх для виникнення нової інституції (як правових ін­ститутів та угруповань). Це простежується майже у всіх напрямах досліджень, особливо під час суттєвих перетворень в українському суспільстві. Прикладами можуть слугувати зниження переваг дер­жавної власності із скасуванням відповідних механізмів, за допомо­гою яких вони встановлювалися, І поступовим формуванням перед­умов для рівності всіх власників.

Дещо специфічним у науці цивільного законодавства є погляд на цивільно-правові явища через призму конкуренції протилежностей. Не зважаючи на загальне положення цивільного права про автономію суб'єктів та їх воль, що зумовлює відповідну юридичну незалежність одного учасника від іншого, це не виключає наявності власних інте­ресів кожного. Останні часто мають протилежний характер, що під­лягає врахуванню у численних правових конструкціях (наприклад, у підходах до регулювання окремих видів юридичних осіб через особ­ливості статусу залежних юридичних осіб, афілійованих та пов'яза­них осіб, правочинів із заінтересованістю тощо). При цьому враху­вання цивільно-правовою наукою такого методу дослідження із запропонуванням відповідних механізмів виходить з того, що йдеть­ся не про пріоритети одних суб'єктів права власності над Іншими, а про те, що зазначена конкурентність не повинна супроводжуватись пріоритетністю правового становища певних учасників. Внаслідок вказаного неприпустимим розцінюється використання недосконало-


сті законодавства для надання переваг інтересам однієї особи за раху­нок заподіяння майнової шкоди іншій.

Окрім загальнонаукових філософських методів досліджень явищ,
наука цивільного права використовує й методи загальнотеоретично­
го правового значення, тобто загальної теорії держави і права, зокрє- v
ма: соціологічний, порівняльний, логіко-догматичний, а також метод
правового моделювання чи використання судової статистики.

Використання у цивільно-правових дослідженнях соціологічних методів зумовлене тим, що цивІлістична наука не обмежується пі­знанням лише нормативного матеріалу. В процесі вивчення цивіль­но-правових явищ аналізу підлягають різноманітні зв'язки цивільного права із суспільним життям, їх взаємні зв'язки, що здійснюють зворо­тній вплив на цивільне право. Низка прийомів, таких, як: спостере­ження, анкетування, експеримент (наприклад, пов'язаний з вільними економічними зонами), що використовуються у межах соціологічного методу, значно впливають на цивільно-науковий пошук варіантів від­повідних оптимальних законодавчих рішень, розроблення обгрунто­ваних передбачень (прогнозів) стосовно майбутнього розвитку ци­вільно- правових відносин та їх регулювання.

Метод порівняльного аналізу в дослідницькій практиці застосо­вується для врахування досвіду законотворчої та судової практики інших держав задля вдосконалення національного правового середо­вища. Цей метод має визначальне значення для теорії і практики ін­теграції законодавства та права України у правовий простір світового співтовариства.

Завдання, що стоять перед наукою цивільного права, перебувають у суттєвій залежності також від застосування іншого загальнотеоре­тичного правового методу пізнання - логіко-догматичного. Застосу­вання останнього у дослідженні явищ цивільно-правового характеру сприяє досягненню внутрішньої узгодженості текстів цивільно-пра­вових законодавчих актів і загальної сприйнятності цивільно-право­вої мови.

Застосування методу правового моделювання чи використання су­дової статистики у цивільно-правових дослідженнях обумовлюється тим, що пізнання цивільно-правових явищ не становить для галузевої правової науки ту чи Іншу самоціль, а зорієнтоване завжди практич­ною доцільністю і необхідністю. Тому судова статистика є критерієм оцінки ефективності цивільно-правового регулювання відносин І під­ставою наукового обгрунтування версій щодо необхідності відповід­них вдосконалень законодавства.

Оскільки право характеризується певною системністю, то для його вивчення застосовується метод системного аналізу. Наприклад, при дослідженні договору вимагається використання передусім загальних засад цивільного законодавства, зокрема, про свободу договору; його розуміння в системі юридичних фактів і ще вужче — правочинів. Це обумовлює, у свою чергу, аналіз прояву умов дійсності правечинів


74


Розділі


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


75



для договору, зокрема щодо його форми, змісту (наявності істотних умов), порядку укладення і, як наслідок - висновок про прийнятність тенденції вважати договори неукладеними у певних випадках або нав­паки.

Науково-галузевому цивілістичному світогляду притаманні й певні власні орієнтири пізнання явищ, охоплюваних галузевою цивілістич-ною наукою. Це надає можливість оцінювати досягнення цивілістич­ної науки в розробленні галузевих понять, теорій, у співвідношенні з якими стає можливим розвиток цивілістичної думки в Україні. Це сто­сується, зокрема, визначення поняття поважності причин пропуску строку позовної давності, неналежного виконання договірних зобо­в'язань, моральної шкоди тощо, які не наводяться у джерелах цивіль­ного права та їх з'ясування неможливе без наукового розпізнання суті зазначених явищ.

і§ 2. Харківська цивілістична школа

Харківська цивілістична школа, якій виповнилося 200 років, прой­шла значний шлях становлення та розвитку. її виникнення пов'язано зі створенням у 1804 р. Імператорського Харківського університету, в складі якого більш ніж 100 років функціонував юридичний факультет, серед кафедр котрого завжди існувала цивілістична кафедра1 . На ка­федрі штатними професорами працювали, зокрема, такі видатні вчені: І. Ф. Тимковський, К. П. Михайловський, О. В. Куніцин, С В. Пахман, П. П. Цитович, О. І. Загоровський, М. А. Городескул, Л. А. Кассо, В. М. Гордон, В. І. Серебровський, В. І. Сливицький, С. Й. Вільнян-ський, М. В. Гордон, С. Н. Ландкоф, А. С Ратнер, А. Л. Малицький, А. Є. Семенова, В. П. Маслов, О. А. Пушкін, 3. А. Підопригора, М. Й. Бару, В. К. Попов, В. С. Шелестов, Ч. Н. Азімов, І. Ю. Красько,

A.М. Запорожець, а зараз працюють І. В. Жилінкова та І. В. Спасибо-
Фатеева.

Дослідженнями зазначених вчених започатковані, а у подальшому їх учнями продовжені та розвинуті різноманітні наукові дослідження, що склалися, навіть, у окремі школи. Так, цивілістами харківської школи досліджувалися і досліджуються:

- загальні питання цивільного права та законодавства: «Сравнение Юстиниановых законов с российскими» (І. Ф. Тимковський, 1809 р.); «О начале и происхождении российского законодательства» (К. П. Ми­хайловський, 1823 р.); «Творческие задачи в современном гражданском праве» (М. А. Городескул, 1901 р.); «Статут цивільного судочинства» (1899 р.) та «Система радянського торговельного права» (1924 p.) -

B.М. Гордон; «Обычаи и правила социалистического общежития»
(1954 р.), «К вопросу о системе советского права» (1957 р.), «О кодифи-

1 Огляд наукової діяльності кафедри до 1905 p. зроблено на підставі праці проф. Л. М. Загурського (див.: Юридический факультет Харьковского университета за пер­вые сто лет его существования (1805-1905) / Под ред. проф. М. П. Чубинского и проф. Д. И. Багадея. - Харьков, 1908.


калии советского гражданского права» (1957 р.), «Защита чести и досто­инства человека в советском праве» (1965 р.). - С. Й. Вільнянський; «Актуальные проблемы советского хозяйственного права» (І. Ю. Крась­ко, 1976 р.). В сучасних умовах названі проблеми знайшли відбиття у працях - Ч. Н. Азімова, С. Н. Приступи, М. М. Сібільова;

- спадкове право: «О правах наследства женского пола» (О. В. Ку­
ніцин, 1844 р.); лекції й статті В.І. Серебровського «Особые виды по­
смертного преемства в русском наследственном праве» (1915 p.),
«Посмертное преемство супругов» (1916 р.), якими започаткований
подальший напрям фундаментального дослідження В. І. Серебров­
ського «Очерки советского наследственного права» (1953 р.); «На­
следование по закону и завещанию» (М. В. Гордон, 1967 р.), дальше
дослідження проблеми спадкового права набули у працях В. Ю. Чуй-
кової;

- теорії юридичних осіб: «Юридична природа тресту» (В. М. Гордон,
1922 р.); «Социалистическое государственное промышленное пред­
приятие» О. А. Пушкін, 1952 р.), «Правовые формы управления про­
мышленностью в СССР» (О. А. Пушкін, 1964 р.); «Правове становище
виробничих об'єднань у сільському господарстві» (В, П. Маслов,
В. К, Попов, 3. А. Підопригора, 1979 р.). Сучасне дослідження проблем
юридичних осіб міститься у працях В. і Борисової («Правовые основы
предпринимательской деятельности», 1998 р.), а також В. В. Богдана,
М. В. Домашенка, Є. В. Сизова, В. В, Сунцова, Б. О. Ткаченка;

- акціонерного та корпоративного права: «О задачах предстоящей
реформы акционерного законодательства» (С. В„ Пахман, 1861 р.).
Цей напрям відновлений у працях І. В. Спасибо-Фатєєвої («Акцио­
нерные общества: корпоративные правоотношения», 1998 р.; «Ци­
вільно-правові проблеми акціонерних правовідносин», 2000 p.);

- цінних паперів: «Положення про векселі у приватній кодифіка­
ції» (В. М. Гордон, 1925 p.); «Вексельне право. Суть векселя, його
складання, передача і протест» (В. М. Гордон, 1926 р.); «Объединен­
ное вексельное законодательство», «О восстановлении прав по утра­
ченным векселям» (С. Й. Вільнянський). Продовжили цей напрям
дослідження І. Ю. Красько, В. Л. Яроцького («Правовое регулирова­
ние вексельного обращения в Украине» (у співавт. з С. Н. Бервено,
2001 р.) та JL В. Панової;

- власності та житлового права: «О способах приобретения соб­
ственности по русскому законодательству» (П. П. Цитович, 1867 р.).
Даний напрям продовжив у своїх працях В, П. Маслов - «Основные
проблемы права личной собственности в период строительстаа ком­
мунизма», 1968 г; «Право личной собственности на жилой дом в
СССР», 1951 г.; «Право личной собствености на жилой дом в городе
и рабочем поселке», 1954 г.; «Вопросы общей собственности в судеб­
ной практике», 1963 г.; «Правовые вопросы индивидуального и кол­
лективного жилищного строительства граждан в городе и рабочем
поселке», 1960 г.; «Осуществление и защита права личной собствен-


76


Розділ 1


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


77



ноети в СССР», 1961 г.; «Правові питання індивідуального і колек­тивного житлового будівництва громадян у місті і робітничому сели­щі», 1963 p.; «Основні проблеми права особистої власності в період будівництва комунізму», 1968 р.; «Защита жилищных прав граждан», 1970 г.; «Право граждан на жилище», 1986 г.) та інші. Проблеми влас­ності продовжили досліджувати В. М. Самойленко, О. П. Первомай-ський, І. В. Спасибо-Фатеева, О. М. Соловйов, а житлового права -М. М. Сібільов, Є. В. Богданов, В. І. Жуков, Ю. І. Зіоменко, Д. Ф. Швецов, О. М. Ситник, М. В. Іванчук, Р. М. Замуравкіна;

- сімейного права: «О разводе по русскому праву» (О. І. Загоров-ський, 1883 p.); О. А. Пушкін як співредактор і співавтор підручника з сімейного права (1982 p.); «Діюче законодавство про шлюб і сім'ю» (В. П. Маслов, О. А. Пушкін, 3. А. Підопригора, 1972 р. та 1974 p.); «Майнові відносини у сім'ї» (В. П. Маслов, 1972 p.). Продовжили тради­ції науки сімейного права Л. О. Кузшичова, І. В. Жилінкова («Право со­бственности супругов», 1997 р.; «Правовой режим имущества членов семьи», 2000 р.; «Брачный контракт (договор)», 2001 р.), О. А. Явор;

- правочинів та зобов'язань: «Принуждение, ошибка, обман и их
влияние на юридическую сделку» ( О. I.Загоровський, 1890 р.); «По­
нятие залога в современном гражданском праве» (Л. А. Кассо,
1899 р.); «Залогтовара в обороте» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.); «Пра­
во застройки» (1923 р.)» «Закон о рентном обложении» (С. Й. Вільнян­
ський, 1923 р.); «К вопросу о применении поправочных коэффициен­
тов» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.); «Правовые условия имуществен­
ного оборота государственных органов» (С. Й. Вільнянський, 1923 р.);
«Положення про державні підряди і поставки» (С. Й. Вільнянський,
1926 р.); «Договірно-правові форми боротьби за якість продукції»
(М. В. Гордон, 1934 p.); «Система договоров в советском гражданском
праве» (М. В. Гордон, 1954 р.); «Товарный аккредитив», «Порядок по­
ставки в практике госорганов», «Кредитная реформа», «Поправки к
кредитной рефоме», «Кредитно-розрахункові відносини» (С. И. Віль­
нянський, 1955 р.); «Залоговое право» (Ч. Н. Азімов, 1993 р.), «Забез­
печення виконання зобов'язань» (Ч. Н. Азімов, 1995 р.). Досліджен­
ням цієї тематики в сучасних умовах займаються Л. М. Баранова,
М. В. Домашенко, В. П. Жушман, О. А. Загорулько, В; М. Ігнатенко,
М. В. Мороз, О. П. Печений, С. Н. Приступа, І. Й. Пучковська,
М. М. Сібільов, О. С. Удовиченко, В. П. Янишен;

— авторське право та право інтелектуальної власності: «Основные
проблемы советского авторского права» (М. В. Гордон, 1940 р.), «Со­
ветское авторское право» (М. В. Гордон, 1955 р.); «Правовое регули­
рование служебных изобретений научно-исследовательских и конс­
трукторских организаций» (Ч. Н. Азімов, 1971р.); «Правовые формы
научно-технического сотрудничества» (Ч. Н. Азімов, В. П. Маслов,
О. А. Пушкін, В. А. Попов, 1976 р.); «Договорные отношения в облас­
ти научно-технического прогресса» (Ч. Н.Азімов, 1981р.); «Научно-
техническая информация и право» (Ч. Н. Азімов, 1987р); «Основы


патентного права» (Ч. Н. Азімов, 1994р.). Продовжили дослідження тематики права інтелектуальної власності С. Д. Волошко, Л. П. Ко-нєв, В. М. Крижна, Р. Б. Шишка та Н. Є. Яркіна.

Значного внеску зроблено професорами та викладачами кафедри у навчальний процесу. Протягом її існування видавалися такі під­ручники: «Хозяйственно-административное право» (С. Н. Ландкоф, 1931 p.); «Радянське цивільне право для юридичних шкіл» (1939 р., в якому співавтором був М. В. Гордон); «Лекции по советскому граж­данскому праву» (С. Й. Вільнянський, 1958 р.); «Лекции по граждан­скому праву» (М. В. Гордон, 1960 p.); «Радянське житловеправо» (В. П. Маслов, 1963 р.); «Советское гражданское право» (С. Й. Віль­нянський, 1966 p.); «Радянське цивільне право» (М. В. Гордон, 1966 p.); навчальний посібник з житлового права (В. П. Маслов, 1973 р.); «Советское гражданское право» в 2-х томах (під ред. В. П. Маслова, О. А. Пушкіна, 1977-1978 pp.; друге видання у 1983-1984 pp.); «Советское семейное право (под общ. ред. А. А. Пушкина, 1982 р.); «Цивільне право України» (за ред. Ч. Н, Азімова, С. Н. При­ступи, В. М. Ігнатенка, 2000 р.).

Викладачі кафедри завжди брали активну участь у підготовці зако­нопроектів. Так проф. С. Й. Вільнянський брав участь у розробленні ЦК УРСР 1922 р. та ЦК УРСР 1963 р. Професор М. В. Гордон та, проф. О. А. Пушкін були членами робочої комісії з підготовки ЦК УРСР 1963 р., а проф. О. А. Пушкін також і Кодексу про шлюб та сім'ю (1969 p.), Житлового кодексу (1983 р.), ЦК України (2003 p.). Розробниками нового Цивільного кодексу України 2003 р. були В. Л. Мусіяка та М. М. Сібільов.

§ 3. Цивільне право як навчальна дисципліна

Традиційно вважається, що навчальна дисципліна, яка викладаєть­ся у вищому навчальному закладі, є певним комплексом знань та на­вичок, котрими студент повинен оволодіти у процесі вивчення відпо­відної науки за обраним фахом. Те ж саме можна сказати і про дисципліну цивільного права, на рівні якої студент юридичного ви­щого навчального закладу вивчає однойменну галузь правової науки. І це зрозуміло, бо знання ґрунтуються на знаннях і починаються із з'ясування того, що вже відомо, що напрацьоване попередниками і, перш за все, науковою думкою. Тому не випадково, що сама ци-вІлістична наука має значення не тільки засобу, а й підґрунтя, основи вивчення цивільного права, перетворюючись таким чином у об'єкт пізнання.

В свій час О. А. Пушкін визначав навчальну дисципліну цивільно­го права як систему тих положень науки цивільного права, які роз­кривають значущість поняття цивільного права, використаних у на­уці і чинному законодавстві цивільно-правових категорій і пов'яза­них з ними юридичних конструкцій, а також тих положень науки, які безпосередньо розкривають зміст всіх Інститутів та пІдгалузей ци-


78


Розділ І


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕНИЯ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА


79



вільного права, що представлені або повинні бути представлені у чинному законодавстві1 .

Вивчення її відбувається у певних вузівських (академічних) умо­вах, відповідно до навчальних програм та планів юридичного вузу (факультету). За таких обставин завдання, до виконання яких покли­кана навчальна дисципліна, значною мірою визначаються тими зав­даннями, що повинен виконувати відповідний юридичний вуз (фа­культет). Останні ж пов'язані з цілями підготовки фахівців-юристів певного профілю. Таким чином, вивчення цивільного права через його навчальну дисципліну має ціллю одержання студентом у проце­сі навчання не тільки теоретичних знань, а й певних навичок, вміння застосовувати ці знання у діяльності фахівця-юриста, практика чи на­уковця.

Співвідношення між навчальною дисципліною і наукою ци­вільного права обумовлюється тим, що останньою визначається, перш за все, зміст навчальної дисципліни цивільного права. Наука для навчальної дисципліни є основним джерелом відомостей про існуючі факти цивільно-правового значення, напрацьовані теоретич­ні вчення, поняття, гіпотези тощо. ЦивІлістична наука складає мето­дологічну і теоретичну основу для навчальної дисципліни.

У той же час між навчальною дисципліною і наукою цивільного права не існує тотожності. Відмінності між ними суттєві і полягають у наступному. По-перше, якщо наукове пізнання цивільного права спрямоване на вирішення певних актуальних проблем і збагачення цивілістичної думки новими досягненнями, то навчальна дисципліна такої спрямованості не передбачає. Вона надає студентові теоретичні знання, положення, так би мовити, у готовому вигляді, внаслідок чо­го сама наука перетворюється в навчальну базу, а її основні положен­ня—в учбовий матеріал.

По-друге, наука цивільного права за своїм обсягом не регламенто­вана і у часі не безмежна, чого не можна сказати стосовно навчальної дисципліни. Це позначається на обсязі навчального матеріалу, до складу якого включаються лише ті теоретичні положення - поняття, категорії, концепції тощо, що необхідні для застосування у практич­ній діяльності фахівця-юриста.

Крім того, відмінності навчальної дисципліни від науки цивільно­го права Існують й у особливостях їх предметів. Предметом навчаль­ної дисципліни цивільного права є саме цивільне право в усіх його відомих науці проявах: а) галузі права; б) системи законодавства; в) науки. Цей предмет має освітянський характер і безпосередньо по­в'язаний з навчальним процесом. До його складу входять: а) най­більш суттєві результати наукових досліджень; б) відомості про акту­альні проблеми, що досліджуються наукою; в) теоретичні висновки

1 Див.: Гражданское право Украины: Учеб. для вузов МВД Украины (в 2-х част.). -Ч. 1.-Харьков, 1996.-С.61.


щодо характеристики актів цивільного законодавства України, їх ди­наміки, механізму цивільно-правового регулювання суспільних від­носин та правозастосовчої практики та інше.

Численне коло питань, що охоплюються предметом навчальної дисципліни цивільного права, вимагає від студента значних зусиль і особливого підходу до їх осмислення. Тому не випадково у вищому юридичному навчальному закладі цивільне право викладається не як правова галузь чи система законодавства, а як цивілістична наука, тобто як система наукових знань, а не коментар чинного законодав­ства. Предмет навчальної дисципліни для студента є тим підґрунтям, на підставі якого формуються не тільки його власні думки, а й профе­сійна інтуїція стосовно оптимальності відповідних законоположень та їх адекватності суті і природі цивільно-правових явиш. Він зорієн­тований також на те, щоб студент не був стороннім спостерігачем за науковими дискусіями, а намагався формувати власне бачення проб­лем і шляхів їх вирішення.

Навчальний курс цивільного права покликаний створити підґрун­тя для подальшого розширення і поглиблення світогляду студента, вдосконалення професійних навичок, вміння вирішувати практичні питання при будь-яких обставинах, з котрими йому доведеться мати справу. Тому в цьому підручнику зроблена спроба переосмислення підходів до вивчення і викладання цивільного права у вищому юри­дичному навчальному закладі шляхом заміни традицій спрямування навчання «услід за законом» на науково-методологічний підхід до вивчення цивільно-правової матерії.

Отже, до основних функцій зазначеної навчальної дисципліни на­лежать: а) онтологічна; б) пізнавально-навчальна; в) евристична; г) методологічна; д) виховна; є) прикладна; є) прогностична.

Онтологічна функція (від «онтологія» - вчення про буття, в яко­му вивчаються загальні основи, принципи буття, його структура і за­кономірності) простежується у розміщених в навчальній дисципліні відповідях на загальні питання цивільно-правової галузі (наприклад, про її предмет, генезис і розвиток, місце у системі права України, ос­новні засади цивільно-правового регулювання відносин, основні га­лузеві поняття, наукові теорії і концепції стосовно цивільно-право­вих явищ тощо).

ПЬнавально-навчальна функція близька до гносеологічної, ос­кільки навчальна дисципліна цивільного права виступає як основне для студента джерело знань і як засіб одержання освіти. Вона спрямо­вана на вивчення цивільного права як науки, а тому має основопо­ложне значення для вивчення цивільно-правових явищ.

Евристична функція (від грец.: heureka - «еврика», яке означає певне відкриття, виникнення нової ідеї) природно притаманна на­вчальній дисципліні цивільного права. Адже студент у більшості ви­падків з науковими теоріями, законоположеннями, цивільно-пра­вовими явищами стикається вперше. Кожна лекція чи практичне за-


80


Розділ І



няття дають студентові певні знання (інформацію), які йому раніше не були відомими.

Методологічна функція. Навчальна дисципліна є передумовою і засобом вивчення цивільного права як фундаментальної правової дис­ципліни. На ній ґрунтується теоретична і логічна цілісність знань ци­вільного права в усіх його аспектах, у тому числі як права приватного: категорії, принципи, висновки, ідеї котрого мають значення осново­положних для вивчення інших приватно-правових галузей (морсько­го, житлового, сімейного, міжнародного приватного права тощо), а та­кож для порівняльного аналізу публічно-правових галузей.

Виховна функція вбачається переважно у притаманних навчаль­ній дисципліні цивільного права властивостях впливу на правосвідо­мість студента і розвиток його індивідуальної правової культури як майбутнього фахівця-юриста.

Прикладна функція навчальної дисципліни випливає з того, що за своїм призначенням вона (дисципліна) покликана надати студентові певну кількість знань у комплексі з навичками та вмінням застосову­вати останні у майбутній практичній діяльності фахівця-юриста. Грунтуючись на цивілістичній науці, навчальна дисципліна органічно поєднується з правовою галуззю, системою цивільного законодавства та практикою його застосування. Тим самим забезпечується вивчення студентом цивільного права за принципом єдності теорії і практики.

Прогностична функція. На підставі вивчення закономірностей роз­витку цивільного права, результатів наукових досліджень і актуальних проблем, які цивілістичною наукою досліджуються в обсязі навчальної дисципліни, студент має можливість одержувати відомості не тільки про те, яким було цивільне право у минулому чи яким воно є тепер, а й про те, яким воно повинно бути у перспективі розвитку. Значення про­гнозування на рівні навчальної дисципліни полягає у тому, що воно сприяє пробудженню у студента думок, надає йому відповідної впевне­ності і зацікавленості в засвоєнні цивільно-правової матерії, обізнаність у якій має перспективу, перш за все, з практичної точки зору.

Функції навчальної дисципліни цивільного права між собою взаємо­пов'язані і одна одну доповнюють.


Розділ П. Цивільні правовідносини

Глава 5. ПОНЯТТЯ І ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Поняття цивільних правовідносин

Серед різноманітних видів зв'язків, що складаються в суспільстві (економічних, політичних, культурних, моральних та ін.), існують відносини, поведінка учасників яких регулюється нормами цивільно­го права. В результаті такої урєгульованості ці відносини набувають особливих властивостей і стають цивільними правовідносинами. Та­ким чином, цивільні правовідносини - це урегульовані правом су­спільні відносини. Причому, якщо норми цивільного права звернені до широкого кола осіб, то кожне правовідношення, навпаки, носить конкретний характер, тому що виникає між чітко визначеними су­б'єктами - його учасниками. В зв'язку з цим цивільні норми в кожно­му правовїдношенні знаходять свою безпосередню реалізацію.

У юридичній літературі по-різному визначається правова природа цивільного правовідношення. Склалися дві основні позиції щодо цього питання. Відповідно до першої правовідношення - це самостій­не ідеологічне відношення, відокремлене від реального суспільного відношення, тобто юридичний зв'язок, який пов'язує сторони між со­бою1 . Друга полягає в тому, що правовідношення розглядається як саме суспільне відношення, котре внаслідок його врегулювання нор­мами права набуває особливих властивостей правовідношення2 . Остання думка вбачається більш переконливою. Вона дає мож­ливість підкреслити головне: існує не два окремих види відносин (ті, що підлягають врегулюванню, та врегульовані - правові), а лише од­не - саме врегульоване правом відношення, тобто празовІдношення.

Цивільні правовідносини мають загальні ознаки, властиві й Іншим видам правовідносин, а саме: вони є конкретним суспільним зв'яз­ком, що виникає між його учасниками, які мають суб'єктивні права та обов'язки; здійснення суб'єктивних прав і обов'язків забезпечується можливістю застосування державного примусу тощо.

1 Толстой Ю.К. К теории правоотношения. - Л,, 1959. - С. 30-31; Гражданское пра­
во: В 2-х томах. - Т. 1. Учеб. / Отз. ред. Е.А. Суханов. - М., 1998. - С. 89; Белов В. А.
Гражданское право: Общая я Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР»,
2003. - С. 368-369.

2 Загальна теорія цивільного права. / За ред. О. А. Шдопригори, Д. В. Бобрової. -
Київ, 1992. -С. 60-61; Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. /За ред. О. В. Дзери,
Н. С.
Кузнєцової. -К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 78.; Цивільне право України: Акаде­
мічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. ЯМ. Шевченко. - Т. 1. Загальна час­
тина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 62.


82


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


83



Однак цивільні правовідносини мають і низку особливостей, які в сукупності дають можливість відокремити їх від інших видів право­відносин. По-перше, це особисті немайнові та майнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. По-друге, цивільні від­ носини ґрунтуються на засадах рівності їх учасників і відсутно­ сті елементів влади та підпорядкування однієї сторони другій, . причому вбачається, що саме ця обставина є найбільш суттєвою осо­бливістю цивільних правовідносин. По-третє, учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) та можуть здійснювати суб'єктивні права на власний розсуд. По-четверте, ци­ вільні правовідносини можуть бути захищені специфічними ци­ вільно-правовими засобами захисту, які в першу чергу мають май­ новий і компенсаційний характер (відшкодування збитків та Інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, відновлення становища, яке існувало до пору­шення, тощо).

Отже, цивільні правовідносини - це особисті немайнові та май­ нові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що вини­ кають між автономними і рівноправними суб'єктами, які наділе­ ні суб'єктивними цивільними правами та суб'єктивними цивіль­ ними обоє 'язками.

§ 2. Елементи цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини можуть існувати тільки за наявності пев­них елементів, до яких відносять:учасників або суб'єктів правовід­носин, тобто осіб, які беруть участь у них; об'єкти правовідносин, що являють собою немайнове або майнове благо, стосовно якого ви­никає певний зв'язок між суб'єктами певного правовідношення; зміст правовідносин, який складають суб'єктивні цивільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки їх учасників.

Учасниками цивільних правовідносин, перш за все, є фізичні та юридичні особи (ч.І ст. 2 ЦК), тобто суб'єкти приватного права. Крім того, цивільні правовідносини можуть виникати за участю суб'єктів публічного права, до яких належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо (ч. 2 ст. 2 ЦК). Ці учасншш у цивільних правовідносинах діють на рівних правах із суб'єктами приватного права.

Поняття «фізична особа»1 включає декілька категорій суб'єктів. Це громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Як прави­ло, всі фізичні особи мають рівні права, однак в окремих випадках іноземці та особи без громадянства не можуть бути учасниками ци­вільних правовідносин в Україні. Так, відповідно до ст. 14 Конститу­ції, а також ч. 2 ст. 374 ЦК іноземці, особи без громадянства можуть набувати право власності на землю (земельні ділянки) згідно із зако-

. t ..А—.

Доклад. про це див.: § І глави б даного підручника.


ном. В даному випадку - це Земельний кодекс України1 (далі - ЗК), відповідно до якого дані особи можуть набувати право власності ли­ше на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у ме­жах населених пунктів, а також на такі ділянки несільськогосподар­ського призначення за межами населених пунктів, на яких розташо­вані об'єкти нерухомого майна, що належить їм на праві приватної власності (статті 81-91 ЗК).

До суб'єктів цивільних відносин належать також юридичні особи, які на відміну від природних учасників цивільних відносин - фізичних осіб є створеними шляхом об'єднання осіб та/або майна штучними ут­вореннями - організації, що наділяються цивільною правоздатністю і можуть від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки (цивільна дієздатність), бути позивачем та відповіда­чем у суді2 .

В ряді випадків учасником цивільних правовідносин виступає дер­жава Україна. Це можливо, зокрема, коли держава укладає міжнарод­ні договори позики, застави, виступає гарантом по договорах, успад­ковує майно та ін. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їх компетенції, вста­новленої законом.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть також виступати АРК і територіальні громади сіл, селищ, міст та районів у містах, інші суб' єкти публічного права. Кожен з них, як правило, виступає у правовідносинах через уповноважені органи (органи приватизації АРК, управління кому­нального майна, виконавчі комітети місцевих рад тощо).

У цивільних правовідносинах, за загальним правилом, беруть участь дві сторони - управомочена або активна сторона і зобов'язана чи пасивна сторона. Управомочена має певні права, у той час як зо­бов'язана є носієм певних обов'язків. Наприклад, у договорі позики позикодавець має право вимагати від боржника повернення боргу, а боржник зобов'язаний це зробити. Але існує багато видів цивільних правовідносин, за якими кожна із сторін водночас наділена правами та обов'язками. Такі правовідносини за своєю структурою є взаємни­ми або двосторонніми. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати покупцеві товар і має право вима­гати передачі грошей. У свою чергу, покупець зобов'язаний передати гроші І має право вимагати від продавця передачі товару.

Суттєву особливість щодо цього має договір про спільну діяль­ність, учасники якого прагнуть досягти певної мети, що не супере­чить законові (зокрема, спорудити житловий будинок, здійснити спільний проект тощо). Привертає увагу та обставина, що у цьому до­говорі всі його учасники діють разом для досягнення єдиної мети, у той час як у інших цивільних договорах цілі його учасників різно-

1 Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 p., набрав чинності з 1 січ­
ня 2002 р.

2 Більш доклад, про це див. главу 7 даного підручника.


85
84

Розділ II

спрямовані (покупець має за мету купити річ (товар), а продавець - її продати; підрядник одержати гроші за виконану роботу, а замовник -результати такої роботи). З урахуванням наведеного вважається, що кожен з учасників договору про спільну діяльність не має права вима­гати виконання договору для себе особисто і діяти тільки в своїх інте­ресах. Інтереси усіх учасників названого договору тісно пов'язані між собою, і кожен з них має однакові права та обов'язки.

Часто стороною правовідносин виступає не одна, а дві чи більше осіб. Наприклад, два брата бажають разом придбати автомобіль. Ця обставина не змінює загальної структури правовідносин, учасниками яких є управомочена та зобов'язана сторона. Тому не має значення: один або декілька осіб беруть участь у договорі на боці кожної сторо­ни. Вони діють як одна сторона правовідношення - покупець, прода­вець, наймач тощо. У даному разі стикаємося з множинністю осіб у зобов'язанні, яка може бути як активна, коли на боці управомоченої сторони виступає декілька осіб, так і пасивна, якщо декілька осіб вис­тупають на боці зобов'язаної сторони.

Об'єкти цивільних правовідносин. Як вже зазначалося, одним з необхідних елементів цивільних правовідносин є їх об'єкт. У цивіль­ному праві питання щодо об'єкта - одне з найскладніших. У різні ча­си науковцями висловлені полярні думки з даного приводу. Відповід­но до цього в науці під об'єктом цивільних правовідносин розуміють: предмети матеріального світу, будь-які блага, фактичні суспільні від­носини, поведінку людини і навіть саму людину1 .

Найбільш переконливою вбачається думка, що об'єктом право­відношення є те, з приводу чого виникає і здійснюється суспільний зв'язок між суб'єктами.

Стосовно цивільних правовідносин не важко помітити, що всі во­ни складаються з приводу певного майнового чи немайнового блага. Майновими об'єктами цивільних правовідносин є речі, гроші, цінні папери, а також майнові права. Об'єктами виступають також резуль­тати деяких видів діяльності людини - робіт та послуг. Так, цивільні правовідносини можуть виникнути між сторонами з приводу вико­нання різних підрядних робіт. Результатом останніх є споруджений будинок, відремонтована річ, пошитий костюм тощо. Окрім цього, існують специфічні види діяльності - послуги. їх особливістю є те, що результати дії з надання послуг пов'язані із самою цією діяль­ністю і невіддільні від неї. Так, за договором перевезення вантажу безпосереднім об'єктом цивільних правовідносин виступає процес перевезення, а наслідком - його матеріальний результат - перевезе­ний вантаж. Послуги можуть надаватися в різних сферах діяльності

1 Див., напр.: Иоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. -Л.: Изд-во ЛГУ, 1949. -С. 76-S6; Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалиста- ческом обществе. -М.:'Изд-во АН СССР, 1958.-С. 137-151; Сенчищев В. И. Объект граждан­ского правоотношения / Актуальные проблемы гражданского права; Под ред. М. И. Бра­ гинского. -М.: Статут, 1999.-С.109-160.


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

людини, в зв'язку з чим виділяють юридичні, медичні, Інформаційні, посередницькі, агентські та інші види послуг.

Серед немайнових об'єктів цивільних правовідносин розрізня­ють: а) результати інтелектуальної, творчої діяльності або об'єкти права інтелектуальної власності (твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи тощо); б) інформацію (документовані або пуб­лічно оголошені відомості про події та явища, які мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі); в) осо­бисті немайнові блага (честь, гідність, ділова репутація, ім'я, зобра­ження, приватне життя тощо).

Юридичний зміст цивільних правовідносин. Останнім часом в юридичній літературі поширилась думка про те, що правовідносини мають юридичний, фактичний зміст'. Якщо фактичний зміст склада­ють вольові дії (взаємодія) їх учасників, то юридичний зміст - це суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів цивільного права. Безсум­нівно, саме юридичний зміст правовідносин становить найбільший інтерес для юристів. Тому з'ясування питання про сутність суб'єк­тивних прав і суб'єктивних обов'язків учасників цивільних правовід­носин є найважливішим.

Суб'єктивне цивільне право - міра дозволеної поведінки, що на­ лежить учаснику цивільних правовідносин. Відповідно до цього особа здійснює свої цивільні права вільно, на свій розсуд, але у меж­ах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, утри­муючись від дій, які могли б порушити права інших осіб. При цьому носій суб'єктивного цивільного права має забезпечену можливість не тільки на здійснення власних дій, а й на вимогу від зобов'язаної особи вчинення відповідних дій. Тому, наприклад, наймач жилого при­міщення не лише має право на проживання у ньому, а й може вимага­ти від іншої сторони - наймодавця виконання певних дій (проведення капітального ремонту будинку, надання комунальних послуг тощо). Більше того, суб'єктивне цивільне право дає можливість носію право на захист в разі його порушення у встановленому законом порядку (статті 15-23 ЦК).

Суб'єктивний цивільний обов'язок-це міра належної поведінки зобов'язаного учасника цивільного правовідношення, яка може по­лягати в необхідності здійснення дій активного або пасивного ха­ рактеру. Активними діями є виконання тієї чи іншої роботи, передача речі, надання послуг тощо. У цих випадках зобов'язана сторона має активно діяти в інтересах іншої сторони. Дії пасивного характеру, на­впаки, передбачають ситуацію, коли зобов'язана сторона повинна не виконувати будь-яких дій, тому що саме вони суперечать інтересам

! Див., напр.: Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. - Т. 2. - М.: Юрид. лит., 1981. -С. 112-114; Гражданское право. 4.1: Учеб. / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Сер­геева. -М.: Изд-во ТЕИС, 1996. -С. 76-77. Хоча існує точка зору, що правовідносини чмоть також вольовий зміст (див.: Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. « И. Матузова. А. В. Малько. - М., 1997. - С. 478.


86


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


87



іншої сторони. Наприклад, сторона у договорі не повинна відмовляти­ся від його виконання або іншим чином порушувати права другої сто­рони правовідношення. Суб'єктивні права та обов'язки, які належать учасникам правовідносин, є невіддільними одне від другого.

Суб'єктивне право та суб'єктивний обов'язок - це ті первинні складові, які становлять зміст цивільних правовідносин. Втім у біль­шості випадків структура даних правовідносин є складнішою і може одночасно містити не один, а декілька зв'язків, які будуються за прин­ципом «право - обов'язок». У такому разі кожна із сторін має низку суб'єктивних прав та обов'язків. Наприклад, за договором будівель­ного підряду підрядник може мати не тільки обов'язок спорудити бу­динок, а й здійснити монтаж технологічного або Іншого спеціального обладнання, виконати пусконалагоджувальні й інші пов'язані з пус­ком об'єкта роботи. У замовника виникає відповідна низка прав ви­магати від підрядника належного виконання усіх робіт. У свою чергу замовник також має обов'язки перед підрядником. Крім того, що він зобов'язаний провести необхідні розрахунки за виконаний підрядни­ком обсяг робіт, до початку будівництва замовник має надати підряд­нику відповідним чином розроблену і затверджену технічну доку­ментацію на будівництво, документи про відведення земельної ділян­ки, висновки експертиз тощо.

Цивільні правовідносини і передусім ті, які мають довгостроковий характер, можуть набувати динамічного характеру. Це означає, що зміст суб'єктивних прав та обов'язків сторін у період існування правовідно­син може змінюватися. Наприклад, сторони можуть домовитися про зміну порядку розрахунків, час виконання зобов'язання у цілому або його окремих умов, порядок здійснення послуг, передачі речі тощо.

§ 3= Види цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.

Залежно від особливостей суб'єктного складу виокремлюють абсолютні та відносні правовідносини. Прикладом абсолютних є речові правовідносини. Особливістю цього роду відносин є те, що управомочена особа у них завжди чітко визначена (наприклад, влас­ник майна). Що ж до зобов'язаної особи, то нею виступає будь-який і кожний, хто так чи інакше взаємодіє з власником майна І в силу цього має обов'язок утримуватися від будь-яких дій, які порушують інтере­си власника. Таким чином, тільки одна із сторін абсолютного право­відношення - власник або суб'єкт іншого речового права є чітко виз­наченою; в той час як інша - зобов'язана сторона не має такої ознаки.

На відміну від цього відносні правовідносини встановлюються між чітко визначеними суб'єктами, коли управомоченій особі проти­стоять не всі особи, а лише визначений, конкретний суб'єкт. Наприк­лад, при укладенні договору підряду має бути встановлена особис­тість як замовника, так і підрядника. Тому обов'язок з виконання забов'язання покладається на конкретного підрядника, який і проти-


стоїть замовникові як зобов'язана особа. Невизначеність сторін (на­приклад, особи підрядника) робить неможливим виконання договору в цілому. Важливість встановлення особи - учасника відносних пра­вовідносин має велике значення у разі застосування засобів цивіль­но-правового захисту їх прав. За договором підряду, наприклад, пе­ред замовником відповідає тільки підрядник — особа, яка є безпосе­реднім учасником правовідношення. Будь-яких вимог до інших осіб висунуто бути не може. Якщо ж виконання певної частини робіт по­кладено на іншу особу - субпідрядника, ця обставина має бути зазна­чена у договорі.

У деяких випадках у відносних правовідносинах може виникнути необхідність заміни їх учасників. При згоді кредитора боржник, на­приклад, має право перевести свій борг на іншу особу, яка І буде на­далі виступати як учасник правовідношення. Можлива також і зміна кредитора. У будь-якому разі заміна учасника проводиться за спе­ціальними правилами, передбаченими законодавством. Однак це не порушує загального принципу щодо необхідності визначеності су­б'єктів відносних правовідносин, бо і після проведеної заміни склад учасників правовідношення залишається чітко визначеним. У деяких випадках заміна учасників правовідносин взагалі не може мати місця як, наприклад, у разі заподіяння шкоди здоров'ю. Тільки особа, якій заподіяно шкоду (потерпіла), має право на її відшкодування; і це пра­во не може бути передано іншій особі. У свою чергу лише особа, яка завдала шкоду, може розглядатися як зобов'язана сторона.

Треба звернути увагу на одну важливу особливість відносин влас­ності. Вони, як вже зазначалося, є абсолютними, оскільки виникають між конкретно визначеними особами: власником майна та будь-якою іншою особою, котра тим чи іншим способом взаємодіє з ним. У разі порушення права власності виникає вже конкретне правовідношен­ня, обидві сторони якого чітко визначені - це власник майна та особа, котра порушила належне йому право власності — правопорушник. Да­не правовідношення є вже відносним, а не абсолютним.

Залежно від характеру вимог, що належать управомоченій особі, тщтяють речові та зобов 'язальні правовідносини. У речових правовідносинах управомочена особа має права, об'єктом яких вис­тупає безпосередньо річ, а у зобов'язальних таким об'єктом будуть дії боржника. Так, будучи власником майна, особа має право воло­діти, користуватися та розпоряджатися річчю на власний розсуд. Для цього вона не потребує виконання будь-якою Іншою особою певних дій. У зобов'язальних правовідносинах, що випливають, наприклад, з договору перевезення вантажу, уповноважена особа (вантажовід­правник) має право вимагати від зобов'язаної особи (перевізника) вчинення певних дій, передбачених договором, а саме - дій з переве­зення вантажу.

Залежно від об'єкта правовідносини класифікуються на осо­ бисті немайнові та майнові. Особисті немайнові правовідносини утворюються з приводу нематеріальних благ. Об'єктом майнових


88


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


89



правовідносин є предмети матеріального світу, майнові права та обо­в'язки. Цим пояснюється те, що при порушенні майнових прав учас­ників правовідносин застосовуються засоби майнового характеру (відшкодування шкоди, повернення майна тощо), а при порушенні особистих немайнових прав — засоби немайнового (визнання прав ав­тора твору) або немайнового і майнового характеру (спростування відомостей, які принижують честь, гідність особи, і відшкодування завданої моральної шкоди).

За функціональним призначенням виокремлюють регулятивні і охоронні правовідносини. До першого виду належать правовідноси­ни, які виникають при позитивному розвитку взаємодії сторін і здій­снюються у правомірних діях суб'єктів. Договір купівлі-продажу, пе­ревезення, позики тощо — приклади правовідносин регулятивного характеру. На відміну від цього, охоронні правовідносини виникають лише внаслідок скоєння правопорушення. Коли, наприклад, одна осо­ба завдала іншій шкоду, потерпша сторона звертається до суду з позо­вом про її відшкодування. Тому правовідношення, яке при цьому ви­никає, спрямоване перш за вее на охорону прав потерпшої сторони. Тобто сутність таких правовідносин полягає в охороні прав особи.

§ 4. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин

Цивільні правовідносини виникають, змінюються або припиняю­ться лише з настанням певних життєвих обставин (фактів реальної дійсності), що враховуються законодавством. Такі обставини отри­мали назву юридичних фактів. Між тим серед фактів реальної дійсно­сті юридичними фактами єлишє ті з них, з якими саме норми пра­ ва пов 'язують виникнення, зміну або припинення цивільних право­ відносин. Так, якщо у віддаленій місцевості, де не було населених пунктів, сталася повінь, то це зовсім не означає, що йдеться про юри­дичний факт, бо дана повінь навряд чи могла викликати настання якихось юридично значимих наслідків. Коли ж це стихійне лихо стає причиною неможливості здійснення та виконання учасниками дого­вірних відносин прав та обов'язків, дана обставина стає фактом, що має юридичне значення, або юридичним фактом, тому що з нею по­в'язується настання певних юридичних наслідків. Таким чином, юри­дичний факт - головна умова виникнення і динаміки (зміни та припинення) цивільних правовідносин.

Виходячи з визначення юридичних фактів, а також з тих правових наслідків, які вони за собою тягнуть, юридичні факти поділяються на правоутворюючі, провозмінюючі та правоприпиняючі

Цивільне законодавство містить перелік юридичних фактів, що є підставою виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідно­син (ст. 11 ЦК). З урахуванням цього юридичні факти класифіковані на певні види:

за вольовою ознакою вони поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії- це факти, які нороджують, змінюють або при-


пиняють юридичні правовідносини на основі волевиявлення осіб.

За правилом, цивільні правовідносини пов'язані з активними діями їх учасників (укладення договору, передача майна, видача довіреності то­що). Однак в окремих випадках цивільні правовідносини можуть бути пов'язані не тільки з активними діями, а саме з пасивною поведінкою їх учасників, тобто фактом утримання від вчинення певної дії. Так, за договором найму житлового приміщення наймач зобов'язаний викорис­товувати житло лише для проживання у ньому, забезпечувати збережен­ня житла, підтримувати його в належному стані, тобто проводити по­точний ремонт. Між тим він не має права провадити перевлаштування та реконструкцію житла без згоди наймодавця (ст. 815 ЦК). Звідси юри­ дичні дії поділяються на правомірні та неправомірні, причому обидва види вказаних дій можуть бути підставою виникнення, зміни або припи­нення цивільних правовідносин.

Правомірні дії поділяються на юридичні акти - дії, спрямовані на динаміку цивільних правовідносин, і юридичні вчинки - дії, які тяг­нуть правові наслідки, незалежно від їх спрямованості.

Широке коло юридичних фактів представляють правомірні дії фізичних та юридичних осіб. Серед них розрізняють декілька са­мостійних видів: договори та інші правочини; акти органів державної влади України, органів влади АРК та органів місцевого самовряду­вання; рішення суду; юридичні вчинки.

Договори, безумовно, є найпоширенішим видом правомірних юридичних дій. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Вчиняючи правочин, учасники правовідношення діють для до­сягнення певної юридичної мети (наприклад, для отримання майна у власність або користування).

Акти органів державної влади України, органів влади АРК та ор­ганів місцевого самоврядування - це владні розпорядження уповно­ важених органів, які спричиняють виникнення, зміну і припинення цивільних правовідносин та є обов'язковими для відповідних суб'єк­тів (наприклад, видача громадянину ордера на житлове приміщен­ня). Вказані акти мають бути видані відповідними органами, які не є безпосередньо учасниками правовідносин, але з їх виданням виникають права та обов'язки у осіб, щодо яких відповідний акт видано.

Рішення суду, як правило, є підставою виникнення, зміни чи при­пинення цивільних правовідносин тільки у сукупності з іншими юри­дичними фактами. При цьому рішення суду стає одним з найважли­віших фактів, що породжує правові наслідки. Наприклад, фізична особа може бути визнана такою, що померла, за наявності наступних юридичних фактів: а) якшо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце перебування останньої; б) строк, протягом яко­го людина є відсутньою, складає не менш як три роки; в) є відповідне рішення суду, яке набрало чинності, про оголошення особи помер­лою. Після набуття чинності рішенням суду виникають відповідні


Розділ Л


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


91



правові наслідки — відкривається спадщина, визначається коло спад­коємців, кредиторів, склад спадщини тощо.

Юридичні вчинки — це правомірні дії, що спричиняють виникнен­ня, зміну та припинення цивільних правовідносин незалежно від волі осіб, які їх вчинили. Так, автор відкриття або винаходу не обов'язко­во усвідомлює юридичні наслідки такого вчинку. Безпосередньою метою його діяльності є саме досягнення наукового результату, але у зв'язку з цим виникає низка цивільно-правових наслідків — автор от­римує певні майнові та немайнові права, тому створення результату творчої праці є юридичним вчинком.

Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам права, до­говору, порушують права учасників цивільних відносин, тобто ци­вільні правопорушення. Найбільш поширеним прикладом неправо­мірних дій є дії із заподіяння шкоди. В результаті вчинення таких дій між особою, що заподіяла шкоду, та потерпілим виникає цивільне правовІдношення, в силу якого правопорушник зобов'язаний відшко­дувати потерпілому завдані його неправомірними діями збитки, а по­терпілий має право вимагати цього.

Події- це обставини, настання яких не залежить від волі та свідомо­сті людини. У дану групу включаються найрізноманітніші види юри­дичних фактів, як такі, що повністю не підпадають під контроль людини (стихійні лиха - повені, землетруси, смерчі, зсуви тощо), так і ті, котрі тією чи іншою мірою пов'язані з людською діяльністю, однак в силу об'єктивного характеру свого розвитку не можуть бути підпорядковані волі людини (війни, епідемії, епізоотії тощо). Як такі події не мають нічого юридичного, але закон пов'язує з ними певні юридичні наслідки. Наприклад, внаслідок смерчу майно, яке належало людині, було пошко­джене повністю або частково. Але власник застрахував його, уклавши договір страхування з відповідною страховою організацією. Внаслідок виникнення страхового випадку (смерчу) виникає обов'язок страховика сплатити власнику майна певне страхове відшкодування.

Вище було розглянуто окремі види юридичних фактів (дії та по­дії), які є підставою виникнення юридичних наслідків. Але у деяких випадках для виникнення, зміни та припинення цивільних правовід­носин необхідна наявність не одного, а декількох юридичних фактів, їх сукупності. В цьому разі мова йде про юридичний склад.

У праві розрізняють три види юридичних складів відповідно до того, яким чином пов'язані між собою юридичні факти, що до них входять:

а)склад з незалежним накопиченням елементів;

б)склад з послідовним нагромадженням елементів;

в) альтернативний склад1 .

У цивільному праві найширше застосування мають юридичні склади з послідовним накопиченням елементів, що передбачає пев-

1 Исаков В. Б. Фактический состав в механизме правового регулирования. — Сара­
тов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. - С. 33-37.....


ний порядок появи кожного з елементів складу. Цей принцип діє, на­приклад, у разі виникнення правовІдношення щодо відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, що потерпіла від злочину. Для виникнення юридичних прав та обов'язків сторін необхідна така послідовність юридичних фактів: 1) заподіяння шкоди потерпілому внаслідок скоєння злочину та 2) здійснення закладом охорони здо­ров'я певних витрат на стаціонарне лікування потерпілого (ст.1206 ЦК), Зрозуміло, що фактичний склад у цьому випадку може формува­тися лише у такій послідовності.

Склад, який моделюється за альтернативним типом зв'язку юридич­них фактів, передбачає наявність низки юридичних фактів, кожен із яких може стати підставою настання юридичних наслідків (виникнення, зміни чи припинення правовздношення). Прикладом такого зв'язку юридичних фактів може слугувати виникнення відповідальності підряд­ника за неналежну якість роботи. Підрядник буде нести відповідаль­ність за наявності одного з двох юридичних фактів: а) виконання роботи з відступами від договору, які її погіршили; б) виконання з іншими недо­ліками, що роблять її непридатною для передбаченого в договорі вико­ристання. Таким чином, обов'язок підрядника виникає за наявності пер­шої або другої обставини (альтернативно).

Юридичний склад може, в принципі, моделюватися таким чином, що окремі юридичні факти, які до нього входять, виникають незалеж­но один від одного в будь-якій послідовності. Після появи останнього з необхідної сукупності фактів юридичний склад стає завершеним, що викликає виникнення, зміну чи припинення правовІдношення (суб'єктивних прав та обов'язків його учасників). Таким чином, тут діє принцип незалежного накопичення елементів складу. При цьому не має значення, який з наведених фактів виник раніше. Важливим є результат - наявність усіх фактів у сукупності.

У юридичній літературі зазначається, що у праві існує особлива категорія юридичних фактів - ті, які мають складну структуру (складні юридичні факти) І характеризуються за допомогою не од­нієї, а декількох ознак1 . Такі складні факти слід відрізняти від юри­дичного складу як сукупності юридичних фактів. Наприклад, запо­діяння шкоди - єдиний юридичний факт, який тягне за собою виникнення певних юридичних наслідків (обов'язок особи, яка завда­ла шкоду, її відшкодувати і право потерпілого на відшкодування). У той же час заподіяння шкоди характеризується сукупність наступних елементів: а) протиправна поведінка; б) шкода; в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою та заподіянням шкоди; г) вина особи, яка заподіяла шкоду. Але всі ці елементи становлять не окремі юри­дичні факти, а ознаки єдиного складного юридичного факту - факту заподіяння шкоди потерпілому.

1 Красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М.: Гос-юриздат,1958.-С. 57.


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ



Глава 6. ФІЗИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Поняття фізичної особи як людини

Цивільні правовідносини виникають та існують між людьми. З точки зору організації відносин між ними це можуть бути як окремі люди, так і їх колективи. Стосовно людей як суб'єктів, тобто носіїв цивільних прав і обов'язків, ЦК вживає термін «фізичні особи», тим самим підтримуючи загальновизнану тенденцію про характеристику людини як носія цивільних прав та обов'язків, що підкреслює реаль­не, фізичне існування людини як частини живої природи. Відокрем­леність колективу людей як суб'єкта права досягається завдяки вико­ристанню терміна «юридична особа».

Термін «фізична особа» закріплено вперше в ЦК і його викорис­тання позбавить у подальшому необхідності вказувати на те, що ци­вільні права та обов'язки можуть мати не лише громадяни України, а й іноземці та особи без громадянства, хоча І раніше він вживався у де­яких нормативно-правових актах України. Зокрема, Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»1 прямо передбачав, що чле­ном сільськогосподарського кооперативу можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Індивідуалізація фізичної особи забезпечується її ім'ям, яке нада­ється при народженні останньої. Фізична особа набуває прав та обо­в'язків І здійснює їх під своїм ім'ям. Ім'я фізичної особи, яка є грома­дянином України, складається з прізвища, власного імені та по бать­кові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної мен­шини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК).

При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане Ім'я) або діяти без зазначення імені. Зокрема, таке право належить автору в галузі науки, літератури і мистецтва, який може вибирати псевдонім у зв'яз­ку з використанням твору2 .

Фізичні особи, які досягли 16-річного віку, мають право змінити прізвище, ім'я та по батькові3 . У разі зміни імені фізична особа по­винна повідомити про це своїх кредиторів та боржників.

1 Відомості Верховної Рада України. - 1997.-№39.-Ст. 261.

2 Пункт 3 ст. ІЗ Закону України «Про авторські і суміжні права» // Відомості Вер­
ховної Ради України. - 1994, - № 13. - Ст. 64.

3 Положення про порядок розгляду клопотань про переміну громадянами України
прізвищ, імен, по батькові. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від
27березня1993р.№233//ЗПУУкраїни.-1993.-ЛЬ9.-Ст.18О.. „-. ..


§ 2. Цивільна правоздатність фізичної особи

Цивільна правоздатність1 - це здатність фізичної особи мати ци­вільні права і обов'язки (ст. 25 ЦК). Правоздатність визнається рів­ною мірою за всіма фізичними особами з моменту народження і при­пиняється із смертю. Хоча за загальним правилом правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, у випадках, встанов­лених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини; а здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може по­в'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Так, згідно з ч. 1 ст. 1222 ЦК спадкоємцями за заповітом і за законом мо­жуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця та народжені живими після відкриття спадщини. Виникнення цивільної правоздат­ності у момент народження не означає, що фізична особа одночасно набуває можливості бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідно­син. Протягом життя обсяг правоздатності може змінюватися. Так, юридична можливість бути власником вогнепальної гладкоствольної мисливської зброї виникає у фізичної особи при досягненні 21 -річно­го віку.

ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи неви­черпним чином - шляхом вказівки на те, що фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК. Вона та­кож здатна мати майнові права, не встановлені ЦК, іншим законом. Саме невичерпність обсягу вказаних прав полягає у правилі, закріп­леному в ч. 4 ст. 26 ЦК: фізична особа здатна мати інші цивільні пра­ва, що не встановлені Конституцією, ЦК, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обо­в'язки. Однак у юридичній літературі існує й Інша точка зору з поси­ланням на те, що закон не визнає неповнолітнього і недієздатного здатним мати право на складання заповітів, як і право давати дору­чення і самим бути представником на підставі договору доручення чи закону. Так само недієздатний не може вступати до кооперативу, не має права на підприємницьку діяльність, а, отже - не може бути но­сієм цивільних прав та обов'язків, пов'язаних з його особою, і вони не можуть бути здійснені будь-ким іншим. Робиться висновок про існування вікового та інтелектуального критеріїв цивільної право­здатності, а, отже, про наявність декількох її рівнів2 . На нашу думку, слушним є підхід, згідно з яким принцип рівності правоздатності не підривається тим, що деякі фізичні особи фактично або за прямою

1 Далі поняття «правоздатність» вживається у значенні «цивільна правоздатність».

2 Рамовська 3. В, Цнзіпьна правоздатність громадян // Кодифікація приватного (ци­
вільного) права України; За ред. проф. А. Довгерта. - К.: Український центр правничих
студій, 2000. - С. 127.


94


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


95



вказівкою закону не можуть (не здатні) мати окремі права та обов'яз­ки (неповнолітні, психічно хворі), оскільки неможливість мати деякі права поширюється однаковою мірою на усіх фізичних осіб1 .

Правоздатність як суспільне явище характеризується такими озна­ками: незалежністю від раси, національності, віку, статі та Інших ознак фізичної особи (ст. 24 Конституції, ст. 25 ЦК); виникненням у момент народження і припиненням із смертю; здатністю мати не тіль­ки права, а й обов'язки (статті 25,26 ЦК); виникнення правоздатності законом не пов'язується з волею окремих осіб або держави в цілому; невідчуженістю від особистості фізичної особи; неможливістю обме­ження фізичної особи у правоздатності інакше, як у випадках і у по­рядку, передбачених законом. ЦК встановлює, що правочин, який об­межує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Правовий акт органу дер­жавної влади АРК, органу місцевого самоврядування, а також їх по­садових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним (ст. 27).

Обмеження правоздатності можливе лише у вигляді санкції за ско-f єння адміністративного правопорушення чи злочину і передбачено відповідно адміністративним чи кримінальним законом. Зокрема, при застосуванні такої міри кримінального покарання, як позбавлен­ня волі, особа на певний час позбавляється права вільно, на свій роз­суд обирати місце проживання.

Здійснення цивільних прав та свобод невіддільне від виконання цивільних обов'язків, які фізична особа здатна мати як учасник ци­вільних правовідносин (ч. 5 ст. 26 ЦК). Причому при здійсненні своїх прав особа, включаючи і фізичну особу, зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди до­вкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК). Це у повній мірі від­повідає ст. 66 Конституції, яка зобов'язує кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодувати завдані збитки. Правоздатність не можна ототожнювати з наявними суб'єктивни­ми правами фізичних осіб. Як слушно зазначав С Братусь, правоздат­ність як самостійна категорія має значення і цінність лише як вира­ження абстрактної, тобто загальної можливості бути носієм прав і обов'язків2 .Окремі фізичні особи можуть володіти суб'єктивними правами. Іншими словами, мова про суб'єктивні права може йтися

Вебере Я. Р. Основные проблемы правосубъектности граждан в советском граж­данском и семейном праве: Автореф. дне. ... док. юрид. наук. - М., 1974. - С. 15; Корнеев С. М. II Гражданское право: В 2 т. - Т. 1.: Учеб.; Отв. ред. Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Издательство БЕК, 2002. - С. 119; Шкрум Т. С. II Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. - Кн. 1; О. В. Дзера (керівник авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзерн, Н. С. Кузнєцової. -К.: Юрінком Інтер, 2002. -С. 89.

2 Братусь С. Н. И Курс советсвого гражданского права. Субъекты гражданского права. - М.: Гос. юриздат. - 1950. - С. 6.


лише у зв'язку з певним суб'єктом, у даному разі окремою фізичною особою. Наприклад, кожна фізична особа може мати автомобіль на праві приватної власності. Така можливість - тільки один з елементів правоздатності. Право приватної власності на автомобіль гр. Федоро­ва - це його суб'єктивне право, яке виникло внаслідок реалізації пра­воздатності.

Використання у ЦК узагальненого терміна «фізична особа» дозво­ляє відмовитися від перерахування кожен раз осіб залежно від ознаки громадянства. Між тим це не означає, що немає різниці в обсязі тих прав, які можуть мати фізичні особи. Найбільшим обсягом цивільних прав володіють громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, ко-/ ристуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, що і громадяни України, за винятками, встановлени­ми Конституцією, законами чи міжнародними договорами України-, (ст. 26 Конституції). Таким чином, на іноземних громадян та осіб без громадянства на території України поширюється національний ре- . жим. Надаючи іноземним громадянам та особам без громадянства, за : загальним правилом, національний режим, законодавство України:; передбачає, що вони повинні поважати Конституцію і додержуватися чинних законів.

Обмеження цивільної правоздатності іноземних громадян можли-ве лише за рішенням Кабінету Міністрів України у порядку відповід-ного реагування на дії тих держав, у яких є спеціальні обмеження що-до реалізації прав і свобод громадянами України. Такий захід нази­вається реторсією.

§ 3. Цивільна дієздатність фізичної особи

Відповідно до чинного законодавства цивільну дієздатність має лише фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керу-вати ними. Цивільна дієздатність фізичної особи - це її здатність сво-їми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійсню-вати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність тісно пов'язана з правоздатністю і нею визначається. Це обумовлене тим, що особа своїми діями набуває і здійснює лише ті права та обов'язки, можливість набуття яких входить до змісту правоздатності.

Дієздатність відрізняється від правоздатності тим, що передбачає свідому діяльність особи, володіння нею свідомою і самостійною во лею, тобто здатність бажати настання певних наслідків, віддавати со­бі повний звіт у своїх діях і керувати ними. Наприклад, правоздатною є і малолітня особа, тобто особа, яка не досягла віку чотирнадцяти ро--ків, котра може особисто вчиняти дрібні побутові правочини (ч. 1 - ст. 31 ЦК), тобто здійснювати дії правового характеру, хоча вона і '


Розділ її


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


97



не дієздатна у повному обсязі. Між тим така часткова дієздатність не дає малолітній особі можливості укласти заповіт (ст. 1234 ЦК), са­мостійно прийняти спадщину, хоча в останньому випадку вона може набути права власності як спадкоємець, але не особистими діями, а через дії законних представників: батьків, усиновителів, опікунів.

Дієздатність виникає у повному обсязі з моменту досягнення осо­бою повноліття -18 років (ст. 34 ЦК). У разі реєстрації шлюбу фізич­ної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації. Стаття 22 СК передбачає, що шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка у вісімнадцять років. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти ро­ків, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам. Таким чином, закон вста­новлює мінімальний вік особи, з досягненням якого їй може бути на­дано право на шлюб.

У разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повно­ліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі ви­знання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна діє­здатність зберігається. Таким чином, можна дійти висновку, що не­повнолітня особа, яка набула дієздатність у повному обсязі, може бу­ти її позбавлена і повернута до того статусу, в якому вона перебувала до реєстрації шлюбу, у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, по­в'язаних з її протиправною поведінкою.

Разом з цим ЦК передбачає випадки і порядок надання повної ци­вільної дієздатності неповнолітній особі. Зокрема, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадця­ти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній осо­бі, котра записана матір'ю або батьком дитини; фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і котра бажає займатися підприємницькою діяльністю. Причому у перших двох випадках надання повної цивіль­ної дієздатності проводиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи і письмовою згодою батьків (усинов­лювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди - може бути надана за рішенням суду. В останньому випадку виникнення по­вної цивільної дієздатності пов'язується з моментом державної реє­страції фізичної особи як підприємця, однак вказаному обов'язково передує письмова згода на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. У разі припинення трудового догово­ру, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається (ст. 35 ЦК).

Закон поділяє фізичних осіб, які не досягли повноліття, на дві віко­ві категорії, виходячи, по-перше, з того, що вони не володіють здат­ністю до самостійних вольових дій, а, по-друге, враховуючи те, що во-\ни, між тим, поступово набувають зрілості: фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні особи), і фізичні особи у віці


від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи). Кожна з цих категорій фізичних осіб наділяється певним обсягом дієздатності.

Часткова цивільна дієздатність фізичної особи, яка ие досягла чотирнадцяти років. Така особа здатна самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на ре­зультати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються зако­ном.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо відповідає таким ознакам: задовольняє побутові потреби особи; відповідає її фізично­му, духовному чи соціальному розвитку; стосується предмета, який має невисоку вартість. Поняття дрібного побутового правочину є оціночним і у разі спору суд, виходячи з оцінки фактичних обставин справи, повинен кваліфікувати правочин як дрібний побутовий або як такий, що не відповідає вказаним ознакам.

Малолітня особа не визнається деліктоздатною і не несе цивіль­но-правову відповідальність за заподіяну нею шкоду. За загальним правилом, шкода, завдана малолітньою особою, відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною осо­бою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої осо­би, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (ч. 1 ст. 1178 ЦК).

Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотир­надцяти до вісімнадцяти років. Обсяг неповної цивільної дієздат­ності розкривається перш за все у переліку дій, які можуть бути вчи­нені неповнолітньою фізичною особою самостійно. Окрім вчинення дрібних побутових правочинів вона може: самостійно розпоряджати­ся своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником юридич­них осіб), якщо це не заборонено законом або установчими докумен­тами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Право на розпорядження своїм заробітком, стипендією або інши­ми доходами обумовлене реалізацією права неповнолітнього на пра­цю. Працездатність фізичної особи виникає з 16-ти років. За згодою одного з батьків (усиновителів) або особи, яка його замінює, можли­ве, як виняток, прийняття на роботу особи, яка досягла 15-ти років. Тому, визнаючи неповнолітню особу суб'єктом трудових відносин, не логічно було б обмежувати її у можливості розпоряджатись ре­зультатами своєї праці.

Закон встановлює, що неповнолітні, які не набули повної цивіль­ної дієздатності згідно з ч. 1 ст, 35 ЦК, самостійно розпоряджаються лише своїм заробітком, стипендією, а не речами, придбаними на ці

4 «Цивільне право України», т. 1


98


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


99



кошти, бо на останні поширюється дія ч. 2 ст, 32 ЦК. Між тим постає запитання: як бути у тому разі, коли заробітна плата виплачена реча­ми у порядку, встановленому чинним законодавством? Вважаємо, у цьому разі неповнолітня особа має право самостійно вчиняти право-чини, спрямовані на їх реалізацію, Вона має право самостійно розпо­ряджатися доходами, одержаними від придбаних цінних паперів, го­норарами, преміями за участь у спортивних змаганнях, творчих : конкурсах тощо.

До обсягу неповної цивільної дієздатності неповнолітніх осіб вхо­дять й інші дії: реалізація авторських (винахідницьких) прав, реалІза-.ція прав вкладників у банківських установах, право бути учасником . (засновником) юридичних осіб. Зокрема, при реалізації прав на об'єк­ти інтелектуальної власності неповнолітні можуть укладати ліцензій­ні та авторські договори, одержувати винагороду.

Інші дії, включаючи й дії з розпорядження коштами, внесеними ін­шими особами у банківську установу на Ім'я неповнолітньої особи .. (ч. З ст. 32 ЦК), здійснюються неповнолітніми за згодою батьків (уси--новлювачів) або піклувальників. Така згода має за мету компенсува­ти недостатній життєвий досвід неповнолітнього, запобігти зловжи­ванням з боку третіх осіб. Між тим, як слушно зазначається у літе­ратурі, правочинй, які потребують тільки особистої участі, зокрема складання заповіту, взагалі не можуть укладатися неповнолітніми ні самостійно, ні за згодою або дозволом батьків (усиновителів), піклу­вальників, опікунських органів1 .

Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-кого з батьків (усиновлювачів). За правилом, згода дається в усній формі. Між тим на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повин­на бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлюаа-чІв) чи піклувальника (ч, 2 ст. 32 ЦК). У разі заперечення того з бать­ків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.

За наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлюва­чів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права (ч, 5 ст. 32 ЦК). Це може бути здійснено за умови збиткового або нера­ціонального використання зароблених коштів, внаслідок чого у не­повнолітнього не залишається коштів на найнеобхідніші потреби. Закон не вказує, хто в такому разі буде реалізовувати право неповно­літнього. Вважаємо, що в своєму рішенні суд повинен зазначити цю особу (один з батьків, усиновителів чи піклувальник). Така міра є тим-

1 Див.: Гражданское право Украины: Учеб. / Под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самой-#енко, - Харьков: «Основа», 1996.-Ч. 1.-С. 89.


часовою, оскільки якщо обставини, що призвели до обмеження чи по­збавлення даного права, відпадуть, суд скасовує своє рішення і непов­нолітній набуває статусу, який був у нього до цього.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. В тако­му ж порядку неповнолітня особа відповідає за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збит­ків за таким договором, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Неповнолітня особа відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування заподіяної нею шкоди, остан­ня відшкодовується у частині, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усиновлювачами ) чи піклувальником, якщо вони не до­ведуть, що шкоду завдано не з їх вини. Якщо неповнолітня особа пе­ребувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклу­вальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частині, якої не вистачає, або у повному обсязі, якщо не доведе, що шкоду зав­дано но з тіого вини.

Осошш: :м чином вирішується питання щодо відшкодування шко­ди, за:іданої неповнолітньою особою після набуття нею повної ци­вільної дієздатності. Перш за все, така шкода відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у не­повнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, остання від­шкодовується у частці, якої не вистачає, або у повному обсязі її бать­ками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припи­няється з досягненням особою, яка її заподіяла, повноліття.

Таким чином, з досягненням 18-річного віку, а також у випадках, передбачених чинним законодавством, дієздатність фізичної особи виникає у повному обсязі, і вікові критерії у подальшому не вплива­ють на її зміст.

Однак здатність до вольових дій особи може бути порушена вна­слідок психічного захворювання, зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами. При цьому страждають перш за все майнові Інтереси такої особи або її сім'ї. З метою запобігання завданню шкоди майновим інтересам закон пере­дбачає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичної особи.

До обмеження дієздатності фізичної особи можуть призвести дві обставини: якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) ке­рувати ними; якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотични-4


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


101



ми засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (чч. 1,2 ст. 36 ЦК). Під зловживанням названими речовинами вважається їх систематичне, а не одноразове вживання.

Обмеження дієздатності здійснюється в судовому порядку і мож­ливо лише щодо повнолітніх осіб. Цивільна дієздатність останніх вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Правові наслідки обмеження у дієздатності. Над обмеженою у дієздатності фізичною особою встановлюється піклування, і вона са­мостійно може вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Вчинення правочинів щодо розпорядження майном та інших, що виходять за межі дрібних побутових, можливо лише за згодою піклу­вальника. Відмова останнього дати згоду на вчинення таких правочи­нів може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмеже­на, до органів опіки та піклування або до суду.

Що ж стосується заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів вказа­ної особи, то одержання та розпорядження ними здійснюється піклу­вальником. Між тим останній може письмово дозволити цій особі са­мостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, Інші доходи та розпоряджатися ними.

Зазначена особа самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, зав­дану нею іншій особі.

Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визна­чається ЦПК. У рішенні суду про обмеження у дієздатності не вка­зується строк такого обмеження. У разі одужання фізичної особи, ци­вільна дієздатність котрої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усві­домлювати значення своїх дій та (або) у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд ионовлює її цивільну дієздатність (ст.ЗВЦК).

У юридичній літературі висловлена думка щодо розширення пере­ліку підстав для обмеження дієздатності фізичної особи, який на сьо­годні є вичерпним. Прихильники такого розширення зазначають, що поставити у тяжке матеріальне становище свою сім'ю можна також азартними іграми, заняттям підприємницькою діяльністю, здійснен­ня якої пов'язано із значним ризиком, нерозумним колекціонуван­ням1 . Вважаємо, з цим слід погодитися. Досвід римського приватного права свідчить, що, навіть, і у ті часи обмежувались у дієздатності

1 Див.: Гражданское право. Часть 1: Учеб. / Под ред. Ю. К. Толстого, А. П. Серге-ева.-М.:Изд-во.ТЕИС, 1996.-С.97.


марнотратці, тобто особи, які були не здатні розумно розпоряджатися своїм майном, знати міру1 .

Визнання фізичної особи недієздатною. Фізична особа може бу­ти визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК).

Таким чином, психічний розлад може бути підставою як для обме­ження у дієздатності, про що йшла мова вище, так і для визнання фізичної особи недієздатною. Правове значення для цього має харак­тер психічного розладу. Саме, виходячи з вказаного, суддя у порядку підготовки справи до розгляду при наявності достатніх даних про психічну хворобу фізичної особи призначає для визначення ЇЇ психіч­ного стану судово-психіатричну експертизу (ст. 258 ЦПК),

На перший погляд може скластися враження, що визнати недіє­здатною можна тільки дієздатну фізичну особу при наявності певних обставин, тобто позбавити того, що вона вже має за віком (ч. 1 ст. 34 ЦК), або набула на законних підставах (ч. 2 ст. 34, ст. 35 ЦК). Між тим новелою ЦК є те, що позбавити дієздатності можна і малолітню особу, бо вона має часткову дієздатність, і неповнолітню особу, яка має неповну цивільну дієздатність, якщо внаслідок хронічного, стій­кого психічного розладу вони не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Це можливо і щодо фізичної особи, яка до цього вже була обмежена у дієздатності внаслідок психічного розладу, котрий суттєво впливав на її здатність усвідомлювати зна­чення своїх дій та (або) керувати ними за умови, що її психічний стан значно погіршився, а психічний розлад набув характеру стійкого, хронічного.

Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи не­дієздатною і буде встановлено, що вимога заявлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування (ч. З ст. 39 ЦК).

Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання закон­ної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздат­ності залежить визнання недійсним договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та ін­ших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; вона позбав­ляється права на вчинення будь-якого правочину; правочини від іме­ні недієздатної фізичної особи та у її інтересах вчиняє її опікун, який

1 Підопригора О. А, Основи римського цивільного права / Навч. посіб. - К.: Вища школа, 1990.-С. 68.


102


РоздіяП


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


103



одночасно несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Не випадково у рішенні суду не вказується, на який час фізична особа визнається недієздатною, бо згодом, під впливом певних обста­вин (лікування тощо) стан психічного здоров'я такої особи може по­кращитися. Якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у фізичної особи поновила­ся здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ни­ми, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була виз­нана недієздатною, і припиняє опіку. Це можливо за позовом опікуна або органу опіки та піклування.

§ 4. Опіка та піклування

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення осо­бистих немайнових І майнових прав та інтересів малолітніх, неповно­літніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не мо­жуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Норми інституту опіки і піклування містяться у ЦК, СК та у підзакон-них нормативних актах.

Опіка встановлюється над неповнолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані не­дієздатними, а також над майном фізичної особи, визнаної безвісно відсутньою, та фізичної особи, місце перебування якої невідоме, і над майном особи, над котрою встановлено опіку чи піклування, що зна­ходиться у іншій місцевості. Піклування встановлюється над непов­нолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізич­ними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

Опіка і піклування встановлюються судом, а також органами опіки і піклування. Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі виз­нання її недієздатною, а піклування - над фізичною особою у випадку обмеження її цивільної дієздатності, а також опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгля­ді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклу­вання (ст. 60 ЦК). У всіх інших випадках, крім вказаних, опіку над малолітньою та піклування над неповнолітньою особою встановлює орган опіки і піклування.

Опікуна та піклувальника призначає орган опіки та піклування. Ними є державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Безпосереднє ведення справ з опіки і піклування покладається на від­повідні відділи і управління місцевої адміністрації та органи місцево­го самоврядування. Опікуном та піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Вона може бути призначена опікуном або піклувальником тільки за її письмовою зая-вою. Опікун та піклувальник призначаються переважно з осіб, які пе­ребувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з ураху-


ванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та призначенні піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного. Особі може бути призначе­но одного або декількох опікунів чи піклувальників.

Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа, яка: позбавлена батьківських прав, якщо останні не були поновлені; пове­дінка, та інтереси котрої суперечать інтересам фізичної особи, яка по­требує опіки або піклування. Додаткові вимоги ставляться СК до осо­би, котра може бути опікуном або піклувальником дитини. При призначенні дитині опікуна чи піклувальника органом опіки та піклу­вання враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Не може бу­ти опікуном або піклувальником особа, яка зловживає спиртними на­поями, наркотичними засобами.

До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування. Якщо над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі охорони здоров'я або закладі органу соціального захисту, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна або піклувальника, опіку чи піклування над нею здійснює цей заклад.

Опікун зобов'язаний піклуватися про підопічного, створювати йому необхідні побутові умови, у випадку необхідності забезпечува­ти його доглядом та лікуванням. Опікун малолітньої особи зобов'яза­ний дбати про її виховання, навчання та розвиток. Опікун зобов'яза­ний вживати заходів щодо захисту прав та інтересів підопічного.

Опікун має право вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави. Опікун вчиняє правочини від імені та у інтересах підопічного.

Разом з тим закон називає правочини, які опікун не може вчиняти. В силу ст. 68 ЦК опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним догово­рів, крім передання майна підопічному у власність за договором да­рування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Піклувальник над неповнолітньою особою зобов'язаний дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, на­вчання та розвиток. Піклувальник над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, зобов'язаний дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов. Піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів. Піклувальник не може давати зго-Ду на укладення договорів між підопічними та своєю дружиною (чо-


104


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


105



ловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна під­опічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.

Існують також правочини, які опікун не має право вчиняти само-стійно? а піклувальник - давати згоду на їх вчинення. Так, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному по­свідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори стосовно іншого цінного майна.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення названих право-чинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Опікун здійснює управління майном особи, над якою встановлено опіку. Опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного у його інтересах. Малолітня особа може самостій­но визначати свої потреби та інтереси, а опікун, здійснюючи управ­ління її майном, повинен врахувати бажання останньої. Опікун само­стійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підо­пічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо. Якщо підопічний є власником нерухомого майна або майна, яке потребує постійного управління, опікун може з дозволу органу опіки та піклування управляти цим майном або передати його за до­говором в управління іншій особі. Якщо у особи, над якою встановле­но опіку чи піклування, є майно, що знаходиться у іншій місцевості, опіка над ним встановлюється органом опіки та піклування за місце­знаходженням майна. Опікун та піклувальник мають право на отри­мання плати за виконання ними своїх обов'язків. Підстави виникнен­ня права на оплату послуг опікуна та піклувальника, її розмір і поря­док виплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Закон розрізняє звільнення опікуна та піклувальника від виконан­ня обов'язків і припинення опіки або піклування. Звільнення прово­диться органами опіки та піклування і може бути викликано наступ­ними обставинами. По-перше, заявою опікуна або піклувальника. Така заява розглядається органом опіки та піклування протягом од­ного місяця. Особа виконує повноваження опікуна або піклувальника до винесення рішення про звільнення ЇЇ від обов'язків опікуна або піклувальника чи до закінчення місячного строку від дня подання за­яви, якщо вона не була розглянута протягом цього строку. По-друге, орган опіки та піклування може звільнити піклувальника від його по­вноважень за заявою особи, над якою встановлено піклування. По-третє, за заявою органу опіки та піклування суд може звільнити особу від повноважень опікуна або піклувальника у випадку невико­нання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до


навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціаль­ного захисту.

Опіка припиняється у разі: передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам); досягнення підопічним чотирнадцяти років (у да­ному випадку особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклу­вальником без спеціального рішення щодо цього); поновлення цивіль­ної дієздатності фізичної особи, котра була визнана недієздатною.

Піклування припиняється при: досягненні фізичною особою пов­ноліття; реєстрації шлюбу неповнолітньої особи; наданні неповноліт­ній особі повної цивільної дієздатності; поновленні цивільної дієздатності фізичної особи, дієздатність якої була обмежена.

Дії опікуна можуть бути оскаржені заінтересованою особою, у то­му числі родичами підопічного, до органу опіки та піклування або до суду. Рішення органу опіки та піклування може бути оскаржено до відповідного органу, якому підпорядкований орган опіки та піклу­вання, або до суду.

Новелою ЦК є норма про надання дієздатній фізичній особі допо­моги у здійсненні ЇЇ прав та виконанні обов'язків (ст. 78). Вона надає дієздатній фізичній особі, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, право обирати собі помічника. Останнім може бути лише дієздатна особа, що надає свої послуги за плату, якщо Інше не визначено домовленістю сторін. До­помога полягає у одержанні пенсії, аліментів, заробітної плати, по­штової кореспонденції, що належить фізичній особі, яка потребує до­помоги; вчиненні у її інтересах дрібних побутових правочинІв; ЇЇ представництві у органах державної влади, органах влади Автоном­ної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування та організа­ціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення. Повно­важення помічника підтверджує відповідний документ, який видається органом опіки і піклування. Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги.

§ 5. Місце проживання фізичної особи

та його цивільно-правове значення. '

Підстави, порядок та наслідки визнання фізичної особи"' безвісно відсутньою та оголошення її померлою

Місце проживання фізичної особи та його цивільно-правове значення. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гур­тожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Трапля­ються випадки, коли фізична особа не має постійного місця прожи­вання. У цьому разі треба виходити з того, де вона найчастіше перебу­ває. Не слід вважати переміною місця проживання виїзд фізичної особи тимчасово у іншу місцевість для навчання, у відрядження тощо.

Місце проживання визначається межами певного населеного пунк-


106


Розділ П


ДИВШЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


107



ту, а також вказівкою на певні вулицю, номер будинку, квартири. При визначенні місця проживання вирішального значення не будуть мати реєстрація, місце знаходження майна фізичної особи, оскільки закон не передбачає врахування цих обставин. Згідно з ч. 1 ст. 33 Конститу­ції кожному, хто на законних підставах перебуває на території Украї­ни, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживан­ня, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. У ч. 2 ст. 29 ЦК зазначається, що фізич­на особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, причому вона може мати декілька місць проживання.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнад­цяти років є місце проживання ЇЇ батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місце знаходження навчально­го закладу або закладу охорони здоров'я тощо, у якому вона прожи­ває, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дити­ною та батьками (усияовлювачами, опікуном чи організацією, котра виконує щодо неї функції опікуна). У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання ЇЇ батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу охорони здоров'я, у якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Правильне визначення місця проживання має важливе юридичне значення для багатьох цивільних правовідносин, суб'єктом яких вис­тупає фізична особа. Наприклад, згідно зі ст. 1221 ЦК місцем відкрит­тя спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є міс­цезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності такого майна - місцезнаходження основної частини рухо­мого майна.

Таким чином, право вибору місця проживання є елементом право­здатності фізичної особи, а норми і правила про місце проживання складають окремий інститут, що визначає становище фізичних осіб як суб'єктів цивільного права.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою. Цивільні право­відносини характеризуються визначеністю їх суб'єктного складу. Тривала відсутність фізичної особи у місці її постійного проживання, а також відсутність відомостей про місце перебування останньої по­роджують невизначеність у цивільних правовідносинах, у яких вона бере участь. Наприклад, між фізичними особами укладено договір позики, а на час виконання зобов'язання, що виникло на його підста­ві, позичальник не тільки відсутній у місці свого проживання, а й вза-


галі місце його перебування невідоме. Між тим у місці його постійно­го проживання залишилося майно, грошові кошти, на які можливе звернення стягнення за цим договором. У таких випадках застосову­ються норми цивільно-правових Інститутів визнання фізичної особи безвісно відсутньою І оголошення ЇЇ померлою.

Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, як­що протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. Цей строк починається з дяя, коли були одержані останні відомості про відсутнього. У разі немож­ливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається пер­ше число місяця, що йде за тим, у якому одержані такі відомості, а у разі неможливості встановити цей місяць - перше січня наступного року (ст. 43 ЦК).

Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встанов­люється ЦПК. У заяві про таке визнання обов'язково повинна бути вказана мета, з якою заявнику необхідно визнати особу безвісно від­сутньою (наприклад, для захисту інтересів особи, котру за законом безвісно відсутня особа повинна була утримувати). Не можна визна­ти безвісно відсутньою особу, яка з будь-яких причин приховує своє місце перебування, тому що цивільні правовідносини передбачають їх нормальний розвиток.

При визнанні фізичної особи безвісно відсутньою над її майном встановлюється опіка. Опіка встановлюється нотаріусом за останнім місцем проживання фізичної особи на підставі рішення суду після опису належного їй майна. За заявою заінтересованої особи або орга­ну опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебуван­ня якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухва­лення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

Опіка встановлюється з метою прийняття опікуном на майбутнє виконання цивільних обов'язків на користь безвісно відсутньої осо­би, погашення за рахунок її майна боргів, управління майном в Інте­ресах безвісно відсутньої особи.

За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної осо­би, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце пере­бування котрої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов'язані утримувати.

Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у випадку появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвіс­но відсутньою. Якщо фізична особа, яка була визнана безвісно від­сутньою, з'явилася або були одержані відомості про місце її перебу­вання, суд за місцем перебування останньої або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за її заявою або


юз


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


109



заявою іншої заінтересованої особи скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Оголошення фізичної особи померлою. Вважається, що підста­вою оголошення фізичної особи померлою є презумпція її смерті.

Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо в міс­ці ЇЇ постійного проживання немає відомостей про місце її перебуван­ня протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом шести місяців (ч. 1 ст. 46 ЦК). Це може бути, наприклад, землетрус у місці проживання фізич­ної особи, загибель повітряного судна, членом екіпажу або пасажи­ром якого була особа, тощо.

Для того, щоб винести рішення про оголошення громадянина по­мерлим, суд повинен бути впевнений у імовірності смерті особи. Особливі умови передбачені для оголошення померлими фізичних осіб, які пропали безвісти у зв'яз-ху з воєнними діями. Вони можуть бути оголошені судом померлими після спливу двох років від дня за­кінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього стро­ку, але не раніше спливу шести місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання про це за­конної сили рішенням суду. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю останній або дають підстави при­пустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з во­єнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті (ч. З ст. 46 ЦК).

За правовими наслідками оголошення фізичної особи померлою прирівнюється до правових наслідків, які настають у разі смерті фізичної особи, а саме на майно такої особи відкривається спадщина (ч. 1ст. 1220 ЦК).

Якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем пе­ребування цієї особи або суд, що постановив рішення про оголошен­ня її померлою, за заявою останньої або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою (ч. 1 ст. 48 ЦК).

Виходячи з того, що оголошення фізичної особи померлою є юри­дичною презумпцією, закон (на випадок появи фізичної особи) за­кріплює норми, які забезпечать часткове повернення її до того майно­вого стану, що мав місце до вступу рішення суду в законну силу.

По-перше, спадкоємцям фізичної особи, яка оголошена в судово­му порядку померлою, забороняється відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з .відкриттям спадщини. Заборону відчуження накладає нотаріус, який видав спад­коємцеві свідоцтво про право на спадщину.

По-друге, якщо фізична особа, яка була оголошена померлою, з'я-


виться, то незалежно від часу її появи вона має право вимагати при наявності певних умов: повернення свого майна, відшкодування його вартості, поверненая суми, одержаної від реалізації цього майна.

Вимагати повернення свого майна можна, за загальним правилом, лише від осіб (юридичних або фізичних), які на час появи фізичної особи, котра була оголошена померлою, володіють майном, що збе­реглося. Причому суттєвою умовою реалізації даного права є те, що майно повинно бути отримано безоплатно такою особою вже після оголошення фізичної особи померлою. Але це право не поширюється на майно, придбане за набувальною давністю, а також на гроші та цінні папери на пред'явника.

Вимагати повернення свого майна можна і від особи (фізичної або юридичної), до якої воно перейшло за відплатним договором, але ча умови, якщо буде встановлено, що на момент набуття цього майна вона знала, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива.

Причому, якщо майно не збереглося, то особа, яка набула його без­оплатно, не повинна відшкодовувати вартість останнього, а особа, до котрої майно перейшло за відплатним договором, при умові, що вона знала про те, що фізична особа, яка була оголошена померлою, жива, має відшкодувати вартість цього майна.

Вимагати повернення суми, одержаної від реалізації цього майна, можна лише у випадку, якщо майно фізичної особи, яка була оголо­шена померлою, перейшло у власність держави Україна, АРК або те­риторіальної громади і було ними реалізоване.

Від оголошення фізичної особи померлою слід відрізняти встанов­лення судом факту смерті фізичної особи (п. 7 ч. 1 ст. 273 ЦПК), коли є докази смерті фізичної особи у певний час і за певних обставин, але органи реєстрації актів цивільного стану відмовляють заявнику в ре­єстрації смерті.

§ в. Акти цивільного ставу

Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або при­пиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків (ст. 49 ЦК).

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встанов­лення ЇЇ походження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження такої дієздатності, визнання особи недієздат­ною, шлюб, його розірвання, усиновлення, зміна імені, смерть тощо.

За законодавством України державній реєстрації підлягають: на­родження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, ро­зірвання останнього, зміна імені, смерть. Детальна регламентація по­рядку реєстрації актів цивільного стану і компетенція органів, які ЇЇ здійснюють, буде закріплена у спеціальному законі, прийняття якого передбачено ЦК України.


rto


Розділ Я


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


11/



§ 7о Фізична особа—

підприємець

Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності. Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фі­зичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти під­приємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством (ст. 1 Закону України «Про підприємництво»1 ).

Таким чином, право на здійснення підприємницької діяльності ма­ють юридичні і фізичні особи, причому це стосується фізичних осіб тільки з повною цивільною дієздатністю за умови їх державної реєс­трації в порядку, встановленому законом (ст. 50 ЦК). На сьогодні державна реєстрація фізичних осіб-пІдприємців здійснюється на під­ставі Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-пІдприємців»2 . Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати останні на тій під­ставі, що вона не є підприємцем.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюється Конституцією та законом. Зокрема, ч. 2 ст. 42 Конституції передбачає: підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місце­вого самоврядування обмежується законом.

До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нор­мативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин (ст. 51 ЦК).

Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності — юри­дичної особи, а також володіння корпоративним правом не є підприєм­ницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством,

В силу ст, 52 ЦК фізична особа-підприємець відповідає за зобов'я­заннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, крім того, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Це майно зазначене у Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, котрий є додатком до Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 рЯ До нього, зокрема, належать: носильні речі і предмети домашнього вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні, у певній кількості; і продукти харчу­вання, потрібні для особистого споживання боржнику, членам його

1 Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 14. - Ст. 168,jjgq ХЗДЧ

2 Відомості Верховної Ради Украни. - 2003. -№32,- Ст. 263О Г0ЮШЗНлч с

3 Відомості Верховної Ради України, -1999. -№24.-Ст. 207, І


сім'ї та особам, котрі перебувають на його утриманні - на три місяці; і паливо, потрібне боржникові, членам його сім'ї та особам, які пере­бувають на його утриманні, для готування їжі Й обігрівання при­міщення протягом шести місяців тощо.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, не тільки усім своїм особистим майном, а й часткою у праві спільної су­місної власності подружжя, що належатиме їй при його поділі (ч. 2 ст. 52 ЦК).

Як вже зазначалось, фізична особа-підприємець здійснює підпри­ємницьку діяльність на власний ризик, при цьому на її діяльність по­ширюються всі нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб. Тому до фізичної особи-підприємця у разі її непла­тоспроможності застосовується процедура банкрутства згідно із За­коном України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р.1 , хоча й з певними особливостями (статті 47, 48,49 вказаного Закону).

Чинне законодавство закріплює процедуру управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності фізичної особи-підприємця. Якщо остання буде визнана безвісно відсутньою, недіє­здатною чи ЇЇ цивільна дієздатність буде обмежена, або якщо власни­ком майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки і піклування мо­же призначити управителя цього майна, з котрим укладається договір про управління ним, яким встановлюються права та обов'язки упра­вителя. Договір припиняється, якщо відпадуть обставини, на підставі яких він укладений. Контроль за діяльністю управителя майном здійснює орган опіки та піклування відповідно до правил про кон­троль за діяльністю опікуна і піклувальника (ст. 54 ЦК).

Глава 7. ЮРИДИЧНА ОСОБА ЯК СУБ'ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

§ 1. Сутність юридичної особи і

До учасників цивільних правовідносин ст. 2 ЦК відносить юри­дичних осіб. Що ж представляє собою юридична особа? З'ясування цієї проблеми є однією з найскладніших у теоретичній юриспру­денції. Хоча існує багато теорій, за допомогою яких правознавці на­магалися дати відповідь на запитання: що ж становить сутність юри-

1 Відомості Верховної Ради України. -1992. - № 31. - Ст. 440. На сьогодні діс у ред.
Закону від 7 березня 2002 р.\і. .. і - - .-и ,\ ч7 - ' -


112


Розділ 11


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


113



дичної особи1 ; виявити її суттєві ознаки2 , слід констатувати, що повною мірою їм цього не вдалося. Пояснення вказаному лежить на поверхні і пов'язано з тим, що юридична особа залежно бід тієї соціально-економічної формації, у якій вона функціонує, постійно трансформується, змінюючи свої основні функції. Свого часу на це звертав увагу О. Камінка, підкреслюючи, що правовий інститут неза­лежно від того, якого розквіту він не досяг би у певний історичний момент, є лише однією з фаз у процесі послідовного розвитку охоп­люваних ним відносин, результатом попереднього розвитку, що несе у собі зародок розвитку майбутніх видозмін3 .

Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми за­кріпили органїзаційно-структурну, майнову і функціональну єдність відмінного від фізичної особи учасника цивільних правовідносин, встановили межі його цивільної правоздатності і дієздатності, визна­чили порядок створення і припинення, врегулювали також низку пи­тань, що загалом дають можливість визначити правове становище та­кого учасника.

Категорія юридичної особи доволі чітко визначає межі прав і від­повідальності будь-якої організації, забезпечуючи при встановленні з нею договірних відносин іншими учасниками цивільних відносин, впевненість у тому, що вона має необхідну для цього правоздатність І дієздатність.

Інститут юридичної особи з самого початку ґрунтувався на само­стійності даного об'єднання і неможливості його зведення до простої сукупності учасників і вкладеного ними майна4 . Якщо брати майнову сферу, то юридична особа з'явилась як форма задоволення суспіль­них потреб в механізмі централізації капіталу, який був потрібним для реалізації великих господарських проектів. У нематеріальній сфері поява юридичної особи пов'язувалась зовсім з іншою метою -із захистом інтересів окремих прошарків і верств населення. Виходя­чи з того, що юридична особа, перш за все, виконувала функцію цен-

1 Герваген Л. Л. Развитие учения о юридическом лице. - Спб., 1888; Ельяшееич Б.
Юридическое лицо. Его происхождение и функции в римском частном праве. - СПб.,
1910; Братусь С. Н. Юридические лица в советском гражданском праве. - М., 1947;
Грибанов В. П, Юридические лица. - М., 1961; Хохлов Е. Б., Бородин В. В. Понятие юри­
дического лица: история и современная трактовка // Гос. и право. - 1993. - № 9. -
С. 152-159; СухановЕ.А. Юридические лица как участники гражданских правоотноше­
ний / Гражданское право: Учеб.: В 2 т. / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. - М., - 1998. -
Т. 1; Суворов Н. С, Об юридических лицах по римскому праву. - М., 2000; Борисова В. I,
Теорії юридичної особи: історія та сучасність // Вісник Акад. прав, наук України. -
2001. -№4.-С. 117-130.

2 Вильнянский С. И. Лекции по советскому гражданскому праву. - Харьков, 1958.

3 КаминкаА.И, Акционерные компании. Юридическое исследование.-Т. 1.-СП6.,
1902.

4 АсосковА. В. Правовые формы участия юридических лиц в международном ком­
мерческом обороте. - М.: Статут, 2003. - С. 318.


тралізації капіталу, правники при її характеристиці ставили на перше місце ознаку організаційної єдності такої особи, що на сьогодні знай­шла підтвердження у доктрині цивільного права України.

Між тим категоріальний склад теорії права не може бути незмін­ним, раз і назавжди даним. Він не тільки все глибше відображає діа­лектику свого предмета, а й сам змінюється на цій підставі: до нього входять нові правові категорії, змінюється зміст раніше сформульо­ваних понять, виключаються, відпадають поняття, які себе вичерпа­ли1 . Теоретики права виділяють декілька варіантів таких змін: фор­мування нових правових категорій; уточнення, поглиблення і розви­ток існуючих категорій; відгалуження від теорії права категорій, які не відповідають її логічному рівню; виключення застарілих катего­рій, що себе вичерпали2 .

Така категорія як юридична особа постійно трансформується. Можна вказати тільки на один з етапів цього процесу - зміну підходу до суб'єктного складу засновників, як до якісного його складу, коли спостерігається надання можливості юридичним особам поруч з фізичними виступати засновниками інших юридичних осіб, так і до кількісного складу, коли визнається існування юридичних осіб, що за­сновуються однією особою. А звідси можна дійти висновку, що транс­формація юридичної особи спричиняє зовсім іншу розстановку акцен­тів і у функціях, і у ознаках, що притаманні їй в сучасних умовах.

Таким чином, юридична особа, як учасник цивільних правовідно­син, «живе» за певними законами, постійно удосконалюючись у зв'яз­ку із зміною соціально-економічних формацій.

§ 2. Поняття та ознаки юридичної особи

Згідно зі ст. 80 ЦК юридична особа - організація, створена шляхом об'єднання осіб та/або майна, яка наділяється цивільною правоздат­ністю і дієздатністю, тобто може від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і нести цивільні обов'язки, бути позивачем та відповідачем у суді.

Відомо, що поняття - цілісна сукупність суджень, ядром якої є су­дження про найбільш загальні і одночасно суттєві ознаки, що відріз­няють досліджуваний об'єкт3 . Безумовно, дефініція не може охопити предмет всебічно і з вичерпною повнотою. Вона лише стисло харак­теризує сутність предмета, встановлюючи його чіткі межі. Спробу­ємо проаналізувати легальне визначення поняття юридичної особи з тим, щоб виявити її суттєві ознаки. До речі, з цього питання у науці

1 Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки си­
стемы категорий теории права. -М,: Юрид. лит.,1976. - С. 136.

2 Там само. - С. 140.

3 Кондаков Н. И. Логический словарь-справочник. - М.: Наука, 1975. - С. 156.


114


РозділІІ


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


115



цивільного права завжди існували різні точки зору і точилися супе­речки1 . Тривають вони й сьогодні2 .

Виходячи з легального визначення, слід дійти висновку, що юри­дична форма, у якій можуть створюватися й Існувати юридичні осо­би, не змінилась. Незалежно від того, про які з них йдеться - приват­ного чи публічного права, підприємницькі або непІдприємницькі, всі вони створюються у такій юридичній формі як організація.

Термін «організація», що тут використовується, має двоєдине зна­чення. По - перше, це певним чином сформована структура, яка може створюватися об'єднанням осіб, капіталів, рішенням відповідних ор­ганів управління з певною метою - стати учасником цивільного обо­роту. При цьому організація, яка об'єднує окремі особи в єдину гру­пу, необхідна, бо без цього неможливий її виступ зовні як єдності. Не має значення, чим це об'єднання досягається, які зв'язки складаються й існують між окремими його членами. З цього приводу ще Б. Єлья-шевич вказував: незалежно від того - буде це політична організація, яка зросте на ґрунті публічного права, чи будь-яка єдність приватних осіб, що переслідують загальну культурну або іншу мету, чи створена товариським договором промислова асоціація - організації достат­ньо, щоб створити підґрунтя для наділення даної групи правами юри­дичної особи3 . По-друге, даним терміном підкреслюється, що струк­тура певним чином внутрішньо організована. Те, що розрізняє види організацій, а також організаційно-правові форми, у яких можуть існувати ті чи інші юридичні особи, визначає потім спосіб їх внутріш­нього устрою.

Таким чином, організаційна єдність - необхідна умова, що дає можливість волю засновників перетворити у волю юридичної особи, яка виступає як єдине ціле, а надалі знаходить свій вираз у чіткій внутрішній структурі, у конкретному підпорядкуванні органів управ­ління, в регламентації відносин між структурними підрозділами.

Але це не просто організація, а організація, яка визнана юридич­ною особою державою. Таким чином, характерною для юридичних

1 ГенкинД. М. Об юридических лицах в проекте ПС СССР /Труды 1-ой научной сес­
сии ВИЮН. - М., 1940. - С. 291-303; Масдов В. Ф., Пушкин А. А., Прокопенко А. Ф.
Правовое регулирование хозяйственной деятельности в условиях социализма // Сов.
гос. и право. - 1980. - № 1. — С. 15; Советское гражданское право: Учеб. пособ. -
Вып. 1 / Под ред. О.А. Красавчикова. - Свердловск.: Изд-во Сверд. юрид. ин-та, 1976. -
І75 с.

2 Кравчук В, Сутнісні ознаки юридичної особи //Предпринимательство, хозяйство и
право. - 1999. - № 7. - С.30-32; Борисова В. И. Понятие и признаки юридического лица
/Проблеми законності: Респ. Міжвід. наук зб. - 2000, - № 45. - С. 48-57; Примак В. Виз­
начальна ознака юридичної особи // Юридичний вісник України. - 2002. - 26 жовт. -
1 листоп. - С 13; Кузнецова И. С. Цивільне право України: Підруч. - Кн. 1. - С. 109—
110; Кучеренко І. М. Цивільне право України: Акад. курс: Підруч. -Т.1. Загальна части­
на. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - С. 167-168.

3 Елъяшевич Б. В. Юридическое лицо, его происхождение и функции. - СПб.,
1910.-С. 449. v-.


осіб ознакою стає публічність їх виникнення І припинення. Саме

ця ознака дозволяє відокремити організацію - юридичну особу від організації, що не має статусу такої.

Хоча в легальному визначенні юридичної особи і не вказується на таку ознаку, як відокремленість майна, дефініція містить ознаки, що характеризують шлях виникнення юридичної особи - об'єднання осіб та майна або об'єднання (виділення) тільки майна. Тобто і у пер­шому, І у другому випадках йдеться про обов'язковість відокремлен­ня майна для створення нового суб'єкта права, хоча воно може відбу­ватися одночасно з об'єднанням осіб (фізичних, юридичних тощо). До цього ж відповідно до ст. 318 ЦК юридичні особи є суб'єктами права власності.

Зміна правового режиму майна приватних юридичних осіб обу­мовлена переходом до ринкової економіки, що запровадило й інший підхід до вирішення питання про їх правоздатність. Юридичні особи приватного права мають загальну (універсальну) правоздатність (ч. ї ст. 91 ЦК), а це означає, що вони повинні бути власниками май­на1 . Таким чином, майнова відокремленість - одна із суттєвих ознак юридичної особи. Наявність відокремленого майна означає, що майно юридичної особи відокремлено від майна власників, які ство­рили цю організацію, від держави, від інших суб'єктів цивільного права. Практичне значення майнової відокремленості юридичної особи полягає у наступному" по-перше, юридична особа стає суб'єк­том права, що дозволяє їй виступати у цивільному обороті; по-друге, це тягне за собою розподіл відповідальності засновників і юридичної особи за своїми зобов'язаннями.

Однією з ознак юридичної особи є й ознака її самостійної відпо­відальності. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлене законодавством. Учасник (засновник) юридич­ної особи йЄ відповідає за зобов'язаннями останньої, а юридична осо­ба не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника). Між тим особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідаль­ність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юри­дична особа буде відповідати за зобов'язаннями її учасників (заснов-' никІв), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схва­лення їх дій відповідним органом юридичної особи (ст. 96 ЦК).

Однією з ознак юридичної особи є її виступ у цивільному обороті від свого імені, що означає можливість саме для конкретної орга­нізації набувати і здійснювати цивільні права та нести цивільні обо­в'язки, а також виступати позивачем і відповідачем у суді. Але межі

1 Юридичні особи публічного права (державні установи, державні господарські то­вариства) мають спеціальну правоздатність, а звідси - володіють майном на іншому Речовому праві.


116


РозділІІ


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


117



виступу в цивільному обороті залежать від мети створення юридич­ної особи і визначаються цілями її діяльності. Для підприємницьких юридичних осіб - це одержання прибутку з наступним його розпо­ділом між учасниками; для непідприємницьких - досягнення соціаль­них, благодійних, культурних, наукових цілей, задоволення духов­них потреб людини, захист прав та законних інтересів тощо. Мета діяльності непідприємницької юридичної особи повинна бути вказа­на в її установчому документі.

Незалежно від того, що деякі з вказаних ознак не знайшли закріп­лення у легальному визначенні, визнати організацію юридичною осо­бою можливо лише при наявності сукупності вказаних ознак. Таким чином, ознаки юридичної особи - це імперативні вимоги до орга­нізації, дотримання яких дозволяє останній стати суб'єктом ци­ вільних правовідносин.

Виходячи з наведеного вище, юридична особа - організація, що визнається державою як суб'єкт права, виступає у цивільному обороті від власного імені, має відокремлене майно, яке нале­ жить їй залежно від виду (приватна чи публічна) на праві власно­ сті або на іншому речовому праві, несе самостійну відповідаль­ність за своїми зобов'язаннями.

§ 3. Класифікація юридичних осіб

Юридичні особи можуть класифікуватися за різними критеріями. Але у будь-якому разі підстава класифікації повинна мати юридичне значення, тобто поділ відповідних організацій-юридичних осіб на різні групи залежно від особливостей їх правового становища.

Юридичні особи різняться за кількома видами.

Залежно від порядку їх створення на: юридичні особи приватно­го права, які створюються за волевиявленням засновників на підставі установчих документів (ч. 2 ст. 81 ЦК); юридичні особи публічного права, що створюються розпорядчим актом Президента1 , органу дер­жавної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядуван­ня (наприклад, установи, які створюються і фінансуються державою, АРК, територіальними громадами (органи державної і муніципальної влади й управління, державний вищий навчальний заклад, державна бібліотека тощо)2 . Між тим цей поділ в жодному разі не відбивається на можливості участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах, оскільки відповідно до ст. 82 ЦК на останніх поширю-

1 Див.: Указ Президента України від ЗО грудня 1997р. «Про затвердження Положен­
ня про Міністерство юстиції України» (з наст, змінами і доп.) // Офіціний вісник
України. - 1998. - № 2. - Ст. 47.

2 Див. більш доклад.: Борисова В. І. До проблеми участі публічних юридичних осіб
у цивільних правовідносинах /Мат. міжнарод. наук.-практич. конф. «Трансформація
ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми». - Одеса,
2003, 15 трав. - Одеса: «Астропринт», 2003. - С 7-11.


ються положення Кодексу, тобто вони прирівнюються до юридичних осіб приватного права у цивільних відносинах, якщо інше не встанов­лено законом.

Залежно від способу створення на: юридичні особи, що створюю­ться у нормативно-явочному порядку, та юридичні особи, які ство­рюються у розпорядчому порядку. Дане питання докладніше буде, розглянуто у § 4 цієї глави.

Залежно від виду установчих документів юридичні особи поді­ляються на:

юридичні особи, установчий документ яких - статут;

юридичні особи, установчим документом котрих є засновницький договір;

юридичні особи, установчим документом яких є установчий акт;

юридичні особи, установчий документ котрих - одноособова заява (меморандум).

ЦК встановлює, що установчими документами для товариств, включаючи підприємницькі і непідприємницькі, є затверджений, учасниками статут або засновницький договір, укладений учасника­ми, якщо інше не передбачено спеціальним законом. Зокрема, для та­ких підприємницьких товариств, як: товариства з обмеженою відпо­відальністю, акціонерні товариства, виробничі кооперативи; а також для непідприємницьких товариств, благодійних та релігійних орга­нізацій, установчим документом є статут; а для повного, командитно-го товариства і товариства з додатковою відповідальністю - заснов­ницький договір. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить такі ж відомості, що і засновницький до­говір. Між тим, якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у ко-мандитному товаристві залишився один повний учасник, то заснов­ницький договір переоформлюється у одноособову заяву, підписану повним учасником.

Для установ установчим документом є установчий акт, який може бути або індивідуальним, або спільним, виходячи з того, що установа може бути створена однією чи декількома особами. Законом встанов­лено, що установчий акт може міститися, навіть, і у заповіті (ч. З ст. 87 ЦК). До створення установи установчий акт може бути скасова­ний засновником (засновниками).

Заменою діяльності:

на підприємницькі та непідприємницькі товариства. Як вже вказу­валось, підприємницькі товариства переслідують основну мету — одержання прибутку та розподіл його між учасниками. Фінансуються вони за рахунок вкладів учасників (господарські товариства), пайо­вих внесків членів (виробничі кооперативи) та доходів, отриманих у процесі підприємницької діяльності, а також Інших джерел. Непід-


118


РоїдЬП


иивільні правовідносини


119



приємницькі товариства не мають за основну мету одержання при­бутку для його наступного розподілу між учасниками і безпосеред­ньо спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших по­треб дестинаторів (третіх осіб, для задоволення потреб яких створю­ються дані юридичні особи) або своїх духовних чи Інших інтересів. Діяльність цих юридичних осіб фінансується за рахунок майна, пере­даного засновниками, внесків членів, пожертвувань юридичних та фізичних осіб тощо. До них закон відносить благодійні і недержавні пенсійні фонди1 , благодійні І релігійні організації, творчі спілки, по­літичні партії тощо.

Залежно від прав, які засновники (учасники, члени) можуть мати щодо юридичної особи або її майна:

юридичні особи, щодо яких їх учасники мають корпоративні пра­ва - господарські товариства2 , кооперативи; юридичні особи, щодо яких засновники не мають майнових прав, але мають членські права -творчі спілки, релігійні та благодійні організації; юридичні особи, на майно яких засновники мають інші речові права - державні акціонер­ні товариства.

За правовим режимом майна всі юридичні особи поділяються на:

юридичних осіб - власників майна (всі приватні юридичні особи), юридичних осіб - не власників майна, які, між тим, мають на нього інше речове право (комунальні установи, казенні підприємства, дер­жавні акціонерні товариства). Не власники майна — це юридичні осо­би публічного права. Для них майнова ознака має дещо формальний характер, бо вони не є суб'єктами права власності, а тому не стають власниками майна, що їм передається засновниками3 . Запровадження конструкції юридичної особи публічного права - не власника обу­мовлюється тим, що державна та комунальна власність є цінністю не як такі, а лише у зв'язку з тим, що вони повинні використовуватися з метою задоволення потреб суспільства і держави в цілому. Тому не зовсім зрозумілою є поява у ЦК ст. 329, відповідно до якої передба­чається, що юридична особа публічного права набуває право власно-

1 Див.: Закон України від 9 липня 2003 р. «Про недержавне пенсійне забезпечен­
ня» // Юрид. вісник України. - 2003. - № 38. - 20-26 вер.

2 Ця точка зору поділяється не всіма правниками; зокрема, Т. В. Боднар вважає, що
у вказаних юридичних осіб виникають зобов'язальні права (див.: Цивільне право Украї­
ни: Підруч. - С 347, 353.

3 Іншу точку зору висловлено Калітенко Г. М. (Цивільний кодекс України. Комен­
тар. - Харків. ТОВ «Одісей», 2003. - С 222-223), яка вважає, що і публічні юридичні
особи - власники майна. З цим важко погодитися. До того ж обгрунтування, що нею на­
водиться, не може бути взято до уваги. Закон України «Про передачу об'єктів права
державної та комунальної класності» від 3 березня 1998 р. регулює відносини, пов'язані
з передачею об'єктів права державної власності у комунальну власність територіальних
громад, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Мова не
йде про створення юридичних осіб публічного права, а йдеться лише про трансформу­
вання державної власності у комунальну і, навпаки. Але комунальна власність не є
приватною власністю.


сті на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у влас­ність на підставах, не заборонених законом, оскільки це входить у протиріччя з ч. З ст. 81 ЦК, котрою передбачено: ЦК встановлює по­рядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус то­що лише юридичних осіб приватного права (ч. З ст. 81).

Залежно від складу засновників юридичні особи поділяються на:

юридичні особи, засновниками яких може бути тільки держава, АРК, територіальні громади у особі компетентних органів (казенне підприємство, комунальне підприємство); юридичні особи, заснов­никами котрих можуть бути лише фізичні особи (релігійні організа­ції, об'єднання фізичних осіб, творчі спілки); юридичні особи, засно­вниками яких можуть бути тільки юридичні особи (відкриті та корпоративні недержавні пенсійні фонди); юридичні особи, заснов­никами котрих можуть бути будь-які особи, тобто і фізичні, і юри­дичні (господарські товариства).

За кількісним складом засновників окремих організаційно-пра­вових форм юридичні особи поділяються на:

юридичні особи, що створюються декількома особами (господар­ські товариства), і юридичні особи, які створюються однією особою1 , (товариства однієї особи - акціонерне, товариство з обмеженою або з додатковою відповідальністю). Акціонерне товариство може бути створено однією особою чи може складатися з однієї особи (наприк­лад, у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства), У цьому випадку законодавець передбачив прямий порядок виникнен­ня акціонерного товариства однієї особи. Відомості про це підляга­ють реєстрації І опублікуванню для загального відома. Але акціонер­не товариство не може мати єдиним учасником інше підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ст. 153 ЦК).

Товариство з обмеженою відповідальністю теж може бути заснова­но однією особою. При цьому, як і при створенні акціонерного това­риства однією особою, передбачається обмеження, відповідно до яко­го товариство з обмеженою відповідальністю не може мати єдиним учасником інше господарське товариство, учасником котрого є одна особа. На відміну від акціонерного товариства, особа може бути учас­ником лише одного товариства з обмеженою відповідальністю, яке має одного учасника (ч. 2 ст. 141 ЦК). Товариство з додатковою відпо­відальністю теж може бути створено однією особою (ч. 2 ст. 114 ЦК).

Таким чином, можна дійти висновку, що товариство однієї особи може виникати за волею одного засновника, який формує статутний фонд, а може скластися вже у процесі існування юридичної особи шляхом перетворення товариства, що засновано на об'єднанні ка­піталів декількох осіб, у товариство, єдиним учасником якого зали­шиться тільки одна особа.

1 Більш дет. про це див.: Борисова В. І. До проблеми товариства однієї осо-бн // Проблеми законності. - 2001. - № 50. - С. 72-81.


120


Розділ IJ


цивільніправовідносини


121



У зв'язку з появою товариств однієї особи постає питання: чи збе­рігаються стосовно цієї форми ознаки та функції, притаманні взагалі юридичній особі? Чи може йтися про те, що у цього товариства існує якась інша воля, ніж у засновника? У діючих господарських товарис­твах складається виважена система органів (загальні збори, виконав­чий орган, ревізійна комісія), які знаходяться у взаємодії. Що ж від­бувається у товаристві однієї особи?

Юридична особа - організація, існування якої законодавець не по­в'язує, за загальним правилом, з визначеною кількістю людей, хоча іноді передбачає останню як обов'язкову умову для створення пев­них видів юридичних осіб (наприклад, страхових компаній). Причо­му незалежно від кількості засновників юридичної особи їх власний інтерес має вторинний характер, на перше місце завжди стає Інтерес юридичної особи. Товариство однієї особи, як І будь-яка інша юри­дична особа, має також особливу волю, що відрізняється від волі за­сновника, і особливі інтереси. Хоча засновник фактично одноособо­во формує органи управління цього товариства, а може і сам увійти до складу таких органів (органу), що, безумовно, впливатиме на їх (його) діяльність, але вже в силу того, що воля його реалізується крізь ці органи (орган), вона неодмінно у чомусь зміниться, тобто не буде збігатися в усьому з волею засновника, а значить перетвориться на самостійну волю юридичної особи. Засновник даного товариства підпорядковує свою діяльність інтересам юридичної особи, меті її створення, тобто реалізує інтерес саме юридичної особи.

За організаційними ознаками:

юридичні особи поділяються на прості І складні. Вбачається, що прості юридичні особи - це ті, що виникають на базі власності фізичних осіб, на основі власності фізичних та юридичних осіб, на базі власності держави, коли учасник цивільних відносин відокрем­лює частку свого майна для створення юридичної особи. Складними є юридичні особи, які виникають при об'єднанні декількох юридич­них осіб (об'єднання споживчої і промислової кооперації, об'єднан­ня, що створюють об'єднання фізичних осіб).

Залежно від наявності економічної залежності:

головна юридична особа і залежна юридична особа (залежне гос­подарське товариство). В умовах переходу України до ринкової еко­номіки у процесі концентрації виробництва спостерігається поява по­між самостійними юридичними особами відносин субординації, підпорядкування, тобто перетворення юридично самостійних суб'єк­тів права на економічно залежних. І у вказаних випадках у нагоді стає Інститут юридичної особи. Про це свідчить поява у законодавстві України термінів: «афілійовані», «пов'язані», «зв'язані», «залежні» юридичні особи, а у ЦК - залежного господарського товариства. Так, відповідно до ст. 118 ЦК господарське товариство (товариство з об-


меженою аба додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) вважається залежним, якщо іншому (головному) господарському то­вариству належить двадцять або більше відсотків статутного капіта­лу товариства з обмеженою чи додатковою відповідальністю або два­дцять або більше відсотків простих акцій акціонерного товариства.

До недавнього часу вважалось, що відносини залежності виника­ють між суб'єктами цивільного обороту лише на підставі укладення договорів і припиняються належним їх виконанням. Між тим в умо­вах ринку залежність може виникати також з інших підстав. Відноси­ни економічної залежності юридичних осіб вже знайшли закріплення у законодавстві багатьох країн світу, а юридично самостійні суб'єк­ти, пов'язані цими відносинами, отримали назву афілІйованих осіб. Термін «афілійовані особи» (англ. - to affiliate, affiliation - приєднува­ти, пов'язувати) має багато значень, але всі вони визначають взаємо­відносини між двома або більшим колом суб'єктів господарювання, які засновані на різних формах залежності та контролю1 .

За особливостями правового становища юридичні особи поді­ляються на:

національні (резидентів), які створені і діють відповідно до зако­нодавства України; іноземні (нерезидентів), котрі створені за законо­давством, відмінним від законодавства України, хоча здійснюють на території України у тому чи іншому обсязі господарську діяльність.

Наведена класифікація може існувати поряд з другими, в основі яких можуть бути закладені інші критерії.

§ 4. Створення юридичної особи

Відповідно до чинного законодавства юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Тобто, хоча юридичні особи і засновуються за волевиявленням засновників, держава в Інтересах всіх учасників цивільного обороту, в особі спеціально уповноваже­них органів, здійснює нагляд за додержанням законодавства при, створенні нових суб'єктів права. Це означає, що між рішенням засно­вників І створенням юридичної особи проходить певний строк, про­тягом якого не тільки засновники, а й державні органи здійснюють певні фактичні і юридичні дії. Виходячи з цього, створення юридич­ної особи - це багатостадійний процес, який закріплюється чин­ним законодавством і становить систему фактичних та юридич­них дій засновників (учасників) і державних органів.

Засновниками юридичних осіб можуть бути фізичні особи при до­сягненні ними дієздатності, юридичні особи, а також держава, АРК та територіальні громади. Причому публічно-правові утворення, на відміну від фізичних та юридичних осіб приватного права, можуть

1 Борисова В. L Про залежність юридичних осіб // Вісник Акад.. прав, наук, - 2000. -№ 44. - С 62-59.


122


Ро$ділП


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


1S3



створювати не тільки юридичні особи публічного права, а й юридич­ні особи приватного права (чч. 2 та 3 ст. 167, статті 168,169 ЦК).

Встановити єдиний спосіб створення для всіх видів і організацій­но-правових форм юридичних осіб неможливо. Розрізняються спосо­би, що застосовуються при створенні публічних і приватних юридич­них осіб, при створенні юридичних осіб, які виникають внаслідок злиття, приєднання, поділу, перетворення та виділу вже існуючих юридичних осіб. Між тим загальними ознаками, притаманними на сьогодні всім способам створення юридичних осіб, є те, що вони ви­никають за волею засновників і підлягають державній реєстрації.

Традиційно прийнято виділяти такі основні способи створення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний (явочно-норма­тивний, реєстраційний), дозвільний І договірний. Між тим в умовах ринкової економіки застосовується тільки розпорядчий і норматив­но-явочний спосіб. Якщо перший характерний для створення юри­дичних осіб публічного права1 , то другий — застосовується для ство­рення юридичних осіб приватного права.

Нормативно-явочний спосіб виникнення юридичної особи озна­чає, що остання створюється на тих умовах і за тими правилами, які вказані у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, а відповідний орган зобов'язаний зареєструвати організа­цію як юридичну особу при наявності не тільки прояву ініціативи з боку засновника (засновників), а й виконання останніми певних умов і додержання ними певних правил. Держава, застосовуючи таку фор­му, як реєстрація, визнає організацію суб'єктом права, підтверджую­чи факт створення юридичної особи видачею свідоцтва про державну

реєстрацію.

Як вже вказувалося, у науці цивільного права виділяють також й інші способи створення юридичних осіб, зокрема, дозвільний. Він пе­редбачає наявність обов'язкового попереднього отримання дозволу

' Сутність розпорядчого способу полягає у тому, що рішення про створення юри­дичної особи приймається одним або декількома власниками майна, чи уповноваже­ними на де органами, які затверджують її статут і звертаються до державного реєстра­тора. Як вже вказувалося, в Україні у такий спосіб на підставі розпорядчого акта Президента, органу державної влади, органу влади АРК чи органу місцевого самовря­дування створюються юридичні особи публічного права (абз. З ч, 2 ст, 80 ЦК), що відповідає практиці законодавства багатьох країн світу. Це, безумовно, не може свідчи­ти про те, що рішення про створення юридичної особи публічного права в Україні не може бути прийнято сумісно декількома органами державної влади. їірн цьому слід ви­ходити з того, що рішення про створення юридичної особи публічного права у вигляді розпорядчого акта - це, безумовно, адміністративний акт, але за срогто сутністю він нічим не відрізняється від рішення фізичних або юридичних, осіб створити юридичну особу приватного права. Зайвий раз про це свідчить і правило про державну реєстрацію юридичних осіб публічного права. Такий підхід до визначення правової природи розпо­рядчого акта запропонований О„ В. Дзерою (див.: Цивільне право України: Підруч.: У 2-х кн. / О. В. Дзера, Д. 3. Боброва, А, С. Довгерт та ш.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Куз-вєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 390).


від уповноваженого на те органу на створення юридичної особи (на­приклад, страхової компанії тощо). Проте, навіть, тоді, коли заснов­ники прагнуть створити банківську установу або товариство, що буде займатися страховою діяльністю, і спочатку повинні отримати дозвіл від відповідних органів на це, не може йтися про дозвільний спосіб створення, оскільки дозвіл не є підставою виникнення у організації статусу юридичної особи. Це лише обов'язкова попередня умова, стадія, яку повинні пройти засновники для законного створення пев­ної організаційно-правової форми особи, тобто дотриматись встанов­леного порядку. В подальшому створення юридичних осіб може здій­снюватися одним з тих способів, які передбачені на сьогодні пра­вовою системою України, або розпорядчим (так, у випадках, встанов­лених законодавством, страховиком визнається державна організа­ція), чи нормативно-явочним. Але у даному разі, хоча йдеться про вказаний спосіб, обсяг дій засновників зростає, бо встановлюється дещо інший порядок їх здійснення.

Привертає увагу точка зору проф, А.С. Довгерта, який вважає, що на сьогодні є лише один спосіб виникнення юридичних осіб - відок­ремлення майна, що може відбуватися як разом з об'єднанням осіб, так і без такого1 . Погодитися з цим важко, бо швидше за все тут мова може йти не про спосіб виникнення юридичної особи, а про її сут­ність, про теорію цільового майна, яку поділяє автор.

Створення юридичної особи відбувається у певному порядку. По­рядок - це правила, за якими здійснюються юридичні або фактичні дії відповідних осіб. Так, фактичними діями засновників при створенні юридичної особи є розроблення установчих документів, резервуван­ня її найменування, заповнення реєстраційної картки, внесення реєс­траційного збору тощо. А державний реєстратор здійснює перевірку комплектності документів, які йому подаються, перевіряє повноту тих відомостей, що вказані у реєстраційній картці; перевіряє доку­менти на відсутність підстав для відмови у проведенні державної ре­єстрації. Вказані особи здійснюють також юридичні ДІЇ.

Державна реєстрація - остання стадія, що завершує процес ство­рення юридичної особи, яка до цього існувала фактично, а з моменту державної реєстрації виникає юридично. Тобто, це засвідчення факту створення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного ре­єстру. На сьогодні цей процес регулюється Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» (далі -Закон)2 . Державна реєстрація проводиться державним реєстратором

1 Див.: Його: Концепція та види юридичних осіб у проекті Цивільного кодексу
України / Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф. А. Довгер­
та. - К.: Український центр правничих студій. - 2000. - С. 132.

2 Затверджений Верховною Радою України від 15 травня 2003 р. // Юридичний віс-
йикУкраїни.-2003.-№28(420). ~12-18лип. .-=.--:. , - - . . .


Розділ П


ЦИВІЛЬШ ПРАВОВІДНОСИНИ


125



виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного зна­чення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі держав­ній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи.

Те, що відповідно до Закону державній реєстрації підлягають всі юридичні особи незалежно від порядку створення, організаційно-правової форми, підпорядкування, тобто й публічні юридичні особи, момент виникнення яких за раніше чинним законодавством визна­чався винесенням рішення про їх створення, в жодному разі не свід­чить про те, що не може існувати ніяких особливостей при реєстрації певного виду або організаційно-правової форми юридичної особи. Відповідно до ч, 2 ст, 3 вказаного Закону можуть встановлюватися особливості державної реєстрації об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торго­во-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок, бірж, а також інших установ та організацій).

Таким чином, державна реєстрація - одна зі стадій виникнення будь-якого виду юридичних осіб незалежно від того, яким способом останні будуть створюватися. Засновники повинні юридично офор­мити виникнення нового суб'єкта права, для чого І передбачається його реєстрація. Причому факт подачі засновником (засновниками) відповідних документів до органів реєстрації треба розцінювати ли­ше як намір останнього (останніх) реалізувати суб'єктивне право, зокрема, на заняття підприємницькою діяльністю у певній організа­ційно-правовій формі юридичної особи, на створення благодійної ор­ганізації тощо, тобто бажання одержати визнання державою нового суб'єкта права, який буде відрізнятись від самого засновника і зможе стати учасником цивільного обороту. Звідси, відповідно до чинного законодавства, державну реєстрацію слід розглядати як «універсаль­ну» завершальну стадію порядку створення юридичної особи неза­лежно від встановленого законом способу її виникнення. Державна реєстрація призначена гарантувати відповідність тих вимог, які став­ляться до юридичних осіб певного виду, їх реальним можливостям. Тобто йдеться не про дозвільний, а про нормативно-явочний спосіб.

Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів законові є підста­вою для відмови у державній реєстрації цієї юридичної особи. Відмова з інших мотивів не допускається. При цьому юридична особа може бути ліквідована на вимогу органу, що здійснює державну реєстрацію, а та­кож учасника юридичної особи за рішенням суду про визнання недійс­ною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її ство­ренні порушення, які не можна усунути (п. 2 ч. 1, ч. 2 ст. 110 ЦК).

Юридичною підставою діяльності будь-якої юридичної особи є її установчі документи. Установчі документи повинні викладатися письмово і підписуватися всіма учасниками (засновниками), якщо за-


коном не встановлений інший порядок їх затвердження. Вони є ком­плектом документів встановленої законом форми, згідно з яким дося­гається зовнішнє відокремлення юридичної особи від інших суб'єктів права за допомогою визначення найменування, місця зна­ходження, органів управління, мети діяльності тощо.

Статті 88 ЦК імперативно встановлює ті вимоги, яким повинні від­повідати установчі документи, виходячи з того, що вони мають різну правову природу. Статут, на відміну від засновницького договору, не укладається між засновниками, а затверджується ними. Але статут так само, як і засновницький договір, визначає правове становище юридичної особи і регулює відносини між засновниками і юридич­ною особою, хоча і набуває юридичної сили лише з моменту реєстра­ції останньої.

Статут — це особливий локальний нормативний акт, положення якого обов'язкові не тільки для юридичної особи, а й для її контра­гентів. Зміст статуту повинен відповідати вимогам закону, а саме міс­тити такі дані: найменування юридичної особи, її місцезнаходження, адресу, органи управління, їх компетенцію, порядок прийняття ними рішень, порядок вступу до товариства та виходу з нього, хоча додат­кові вимоги до статуту можуть встановлюватися і ЦК, і спеціальним законодавством. Так, відповідно до ст.154 ЦК статут акціонерного товариства має містити відомості також і про: розмір статутного ка­піталу; умови про категорії акцій, що випускаються товариством, та їх номінальну вартість і кількість; права акціонерів тощо.

Засновницький договір - це цивільно-правовий договір, за прави­лом, багатосторонній, правовою метою якого є створення нового учасника цивільного обороту - юридичної особи і котрий регулює відносини між засновниками у процесі створення і діяльності юри­дичної особи.

Засновницький договір є обов'язковим не тільки для засновників (учасників), а й самої юридичної особи, на підставі якого вона діє. У даному договорі визначаються зобов'язання учасників створити то­вариство, порядок їх спільної діяльності щодо цього, умови передан-ня товариству майна учасників тощо (ч. 2 ст. 88 ЦК). Між тим і ЦК, і спеціальне законодавство можуть встановити й додаткові вимоги. Так, відповідно до ст. 120 ЦК засновницький договір повного това­риства повинен також містити дані про: розмір та склад складеного капіталу товариства; розмір і порядок зміни часток кожного з учасни­ків у складеному капіталі; розмір, склад та строки внесення ними вкладів. При цьому слід розрізняти засновницький договір, договір про заснування товариства з обмеженою відповідальністю (ст. 142 ЦК) та договір про створення акціонерного товариства (ч. 2 ст. 153 ЦК). Договір про заснування товариства з обмеженою відповідаль­ністю та договір про створення акціонерного товариства укладають-


126


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


127



ся тільки у тому разі, коли вказані підприємницькі товариства ство­рюється декількома особами. Вони не належать до установчих доку­ментів, а тому подання їх при здійсненні державної реєстрації не обов'язкове. Вказані договори теж цивільно-правові, але на відміну від засновницького договору мають зовсім іншу мету - визначення взаємовідносин, що виникають і тривають між засновниками до мо­менту державної реєстрації нового учасника цивільних правовідно­син - товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерного то­вариства. За своєю правовою природою вони є договорами про сумісну діяльність, але мета їх інша - організувати засновників на створення юридичної особи.

Індивідуальний установчий акт - це односторонній правочин; а спільний установчий акт - багатосторонній правочин, що спрямовані на створення юридичної особи. В установчому акті вказується, перш за все, мета, визначається майно, яке засновник (а у разі його смерті — зобов'язана особа) передає установі після її державної реєстрації і котре необхідне для досягнення мети, структура управління устано­вою. Закон передбачає, що якщо в установчому акті, який міститься у заповіті, відсутні окремі з вказаних положень, їх встановлює орган, який здійснює державну реєстрацію (ч, 3 ст, 88 ЦК).

§ 5. Індивідуалізація юридичної особи

Кожна юридична особа індивідуальна, тому повинна мати своє місцезнаходження та найменування, що дасть можливість відокреми­ти її від усіх інших організацій.

Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її дер­жавної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Вказівка в установчому документі місцезнаходження зобов'язує юридичну осо­бу (її органи) діяти в його межах. Для діяльності у інших місцях юри дична особа може відкривати філії або представництва.

Оскільки юридична особа є суб'єктом цивільного обороту, то для того, щоб виступати у ньому від свого імені серед усіх інших суб'єк­тів, вона повинна мати певну назву - найменування. При цьому ЦК розрізняє поняття «найменування юридичної особи» і «комерційне (фірмове) найменування». Найменування повинна мати будь-яка юридична особа, воно вказується в її установчих документах і міс­тить вказівку на організаційно-правову форму. Наприклад, наймену­вання повного і командитного товариств мають містити, крім слів «повне товариство», «командитне товариство», також й імена (най­менування) або всіх учасників, чи ім'я (найменування) одного або де­кількох учасників з доданням слів «і компанія» (ч„ 4 ст0 119; ч, 2 ст. 133 ЦК). Причому, якщо у найменування командитного товарис­тва включено ім'я вкладника, останній стає повним учасником това­риства. Що ж стосується товариств з обмеженою та додатковою від­повідальністю, акціонерних товариств, виробничих кооперативів, то


вони повинні містити найменування з обов'язковою вказівкою також і назви, наприклад, певна оригінальна назва, власне ім'я, географічна назва тощо (ч. З ст. 140; ч. 3. ст. 151; ч., З ет. 152; ч. З ст. 163 ЦК).

Найменування установи має містити інформацію про характер її . діяльності.

Найменування юридичної особи вноситься до Єдиного державно­го реєстру і зобов'язує останню діяти у цивільному обороті тільки під ним, а інші юридичні особи не мають права використовувати це най­менування.

Юридична особа може мати, крім повного найменування, також і скорочене.

Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування (далі - фірмове найменування), яке може бути зареєстровано у порядку, передбаченому законом. Фірмове найменування повинно: а) правдиво відбивати правовий ста­тус юридичної особи і не вводити в оману інших учасників цивільно­го обороту (принцип дійсності); б) мати розрізняльні ознаки, які не припускали б можливості сплутати одне підприємницьке товариство з іншим (принцип виключності); в) може бути зареєстроване у поряд­ку, встановленому законом (принцип публічності).

У сучасних умовах фірмове найменування виконує декілька функ­цій: а) індивідуалізує певну юридичну особу як виробника продукції (робіт, послуг); б) виконує рекламну функцію; в) захищає володільця фірми, який повинен вказувати його на бланках, вивісках тощо.

Виходячи з того, що юридична особа, яка має фірмове наймену­вання, може бути учасницею багатьох правовідносин - адміністра­тивних, трудових, процесуальних тощо, то і у них їй належить висту­пати під фірмовим найменуванням.

Юридична особа - це правова форма, у якій існує реальна організа­ція - суб'єкт права, що потребує індивідуалізації з самого початку свого існування. Тому саме з отриманням прав юридичної особи у неї виникають особисті немайнові права, з урахуванням також права на найменування, що й забезпечуватиме її соціальне буття. Тому доціль­но було б поповнити перелік особистих немайнових прав юридичної особи (а до них ЦК відносить право на недоторканність ділової репу­тації, на таємницю кореспонденції, інформацію тощо) також правом на найменування (стосовно підприємницьких товариств правом на фірмове найменування).

Юридична охорона фірмового найменування має здійснюватися автоматично з моменту реєстрації юридичної особи. Це відповідає ст. 8 Паризької конвенції про охорону промислової власності, згідно з якою «фірмове найменування охороняється у всіх країнах Союзу без обов'язкової подачі заявки або реєстрації і незалежно від того, чи


128


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


129



є воно частиною товарного знака»1 . Між тим в Україні не Існує меха­нізму перевірки фірмового найменування на новизну, а тому ймовір­ність однакових назв дуже велика, що породжує плутанину в іденти­фікації виробника. Тому доцільним було б введення реєстру фірмо­вих найменувань, який став би першим ланцюжком у механізмі пра­вової охорони їх володільців. Засновники (засновник) підприємниць­кого товариства стали б користувачами даних цього реєстру і подава­ли разом з установчими документами державному реєстратору довід­ку про відсутність аналогічного фірмового найменування, що гаран­тувало б додержання принципу виключності фірми.

Чинне законодавство не передбачає підстав припинення дії права на фірмове найменування, хоча, виходячи із сутності останнього, слід прийти до висновку, що воно припиняється з ліквідацією юри­дичної особи. Що ж до додаткових підстав припинення права на фір­мове найменування, то, на нашу думку, їх потрібно поділити на де­кілька видів. Це може бути здійснено: а) з волі самого володільця фірмового найменування, коли він відмовляється від нього І замінює останній на нове; б) коли необхідність кардинальної зміни фірмового найменування пов'язана з припиненням юридичної особи у формі правонаступництва; в) коли є рішення суду про необхідність зміни фірмового найменування з причини невідповідності його вимогам за­конодавства.

І у інших країнах найменування юридичної особи має велике зна­чення. Наприклад, згідно із Законом про компанії (Англія), який од­ночасно регулює питання створення і діяльності приватних та пуб­лічних компаній, у найменуванні обов'язково наприкінці робиться вказівка на вид компанії (приватна або публічна). Причому існує пра­вило, відповідно до якого для виключення дублювання необхідно до моменту вибору найменування вивчити алфавітний покажчик назв, що зберігається у Реєстратора компаній (так зване Реєстраційне бюро компаній). Якщо назва не відповідатиме державним стандартам, вона буде відхилена.

У цивільному обороті потребують індивідуалізації не тільки самі юридичні особи, а й однорідні товари (продукція), послуги, робота, які вони випускають, надають, виконують. З цією метою використо­вують: торговельні марки, позначення товару (послуги) географіч­ним зазначенням тощо.

Торговельна марка - це будь-яке позначення або будь-яка ком­бінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), які

1 26 серпня 1992 р. КМУ зробив Заяву, якою оголосив чинною на території України Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, прийняту 20 березня 1883 p., у такому вигляді, у якому вона переглянута у Стокгольмі 14 липня 1967 р. (з наст, зміна­ми і доп.).


виробляються (надаються) іншими особами (ст. 492 ЦК). Такими по­значеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, шифри, зображу­вальні елементи, комбінації кольорів.

До того ж властивості окремих товарів значною мірою можуть ви­значатися природними умовами тієї місцевості, де їх виробляють (на­приклад, мінеральна вода «Миргородська», «Трускавецька»). Під ге­ографічним позначенням розуміють назву країни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об'єкта, що використовується для позначення товару, особливі властивості якого виключно чи го­ловним чином зумовлюються характерними для даного географічно­го об'єкта природними чи іншими чинниками або поєднанням при­родних умов і цих чинників. Юридичні особи, що виробляють такі товари, можуть зареєструвати право на географічне зазначення для позначення товару1 .

§ 6. Цивільна правоздатність і цивільна дієздатність юридичної особи

Якщо до встановлення ринкових відносин цивільна правоздат­ність (далі - правоздатність) юридичної особи була спеціальною (об­меженою)2 , то сьогодні спеціальну правоздатність мають, за загаль­ним правилом, юридичні особи публічного права.

Юридична особа приватного права відповідно до ст. 91 ЦК здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, тобто вона здатна мати загальну (універсальну) правоздатність.

Виходячи з того, що саме від якості соціального середовища зале­жить побудова правового регулювання, дієвість систем регулювання, що використовуються у ході юридичного впливу, ЦК сприйняв тен­денцію до розширення обсягу правоздатності юридичної особи, вра­ховуючи те, що в ринкових умовах застосування принципу спеціаль­ної правоздатності не відповідає умовам підприємницької діяльності.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного ре­єстру запису про її припинення.

Але чи свідчить це про те, що всі без винятку юридичні особи при­ватного права повинні мати загальну (універсальну) правоздатність? Вважаємо, що ні, оскільки, по-перше, існують підприємницькі това­риства, які займаються виключними видами підприємницької діяль-

1 Щодо питань індивідуалізації юридичної особи та її продукції, тобто найменуван­ня, торговельної марки та географічного позначення див. Розділ VI, главу 28 цього підручника.

Слід відмітити, що принцип «спеціальності» - (ргіпсіре de la specialite) виник в адміністративній, державній практиці Франції тільки на початку XIX ст. До цього мо­менту юридичні особи мали загальну правоздатність.

5 «Цивільне право України», т. і


130


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ



ності (наприклад, страховою, банківською, туристичною1 ) і не мо­жуть займатися ніякими іншими видами діяльності, тобто правоздат­ність у них залишається спеціальною.

По-друге, непідприсмницькі організації, включаючи непїдприєм-ницькі товариства і установи, створюються для досягнення певної мети, а значить надання їм загальної (універсальної) правоздатності не узгоджується з цільовим характером їх діяльності. Зокрема, ре­лігійні організації мають спеціальну правоздатність, пов'язану з ме­тою їх діяльності, тобто із задоволенням релігійних та інших, пов'я­заних з ними, потреб. Виходячи з цього, вказані юридичні особи по­винні мати спеціальну (цільову) правоздатність.

Надання підприємницьким товариствам та установам можливості здійснення підприємницької діяльності зовсім не означає, що таким чином їх правоздатність повинна бути загальною (універсальною), бо не всі з них взагалі зможуть займатися підприємницькою діяльністю, а, якщо це й відбудеться, то зазначена діяльність повинна, перш за все, узгоджуватися (підпорядкуватися) меті створення організації: прибуток від підприємницької діяльності повинен спрямовуватися тільки на розвиток і функціонування цієї організації і не може бути розподіленим між її засновниками. До речі, це відповідає також тен­денції розвитку законодавства інших країн. Зокрема, щодо благодій­них організацій законодавство більшості країн закріплює декілька правил стосовно здійснення підприємницької діяльності. По-перше, зайняття нею можливо тільки тоді, коли вона не відволікає від основ­ної мети і є прямим наслідком благодійної діяльності. По-друге, вона повинна провадитися окремою структурою, яка перебуває у власно­сті благодійної організації. По-третє, відносини між благодійною ор­ганізацією і структурним підрозділом визначаються дуже повно й ім­перативно. Вважаємо, що при здійсненні підприємницької діяльності такими організаціями виникає немов би «змішана» правоздатність, яка не тотожна спеціальній, оскільки юридична особа набуває додат­кові спеціальні права та обов'язки, але ЇЇ не можна характеризувати і як загальну, бо вона обмежена певними рамками.

Слід виходити з того, що термін «правоздатність» юридичної осо­би підлягає поширеному тлумаченню, оскільки у його зміст входять також всі елементи дієздатності2 . Юридична особа стає правосуб'єк-тною з моменту створення, тобто у момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною і має можливість набувати цивільні права та обов'язки, здійснюючи їх через свої органи.

1 Відповідно до ст. З Закону «Про туризм» для юридичних осіб (туристичних опера­
торів) діяльність з організації та забезпечення створення туристичного продукту,
реалізації та надання туристичних послуг є виключною // Відомості Верховної Ради
України. — 1995.— JNs 31. -Ст. 24І(з наст, змінами і доп.).

2 Климкин С. И. Реализация правоспособности юридического лица через его орга­
ны. Цивилистические записки. / Межвуз. сб. науч. тр. - М.: Статут, 2001. - С. 158.


§ 7. Органи юридичної особи

Юридична особа - самостійний щодо своїх учасників суб'єкт ци­вільних правовідносин. Вона набуває цивільні права і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом.

Орган юридичної особи, як її частина, представляє інтереси остан­ньої у відносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Між юридичною особою та її органом правові відносини не виникають. Дії органу - дії самої юридичної особи.

Органи юридичної особи можуть бути:

за своїм складом - колегіальними (правління, дирекція, рада) і од­ноособовими (президент, директор). Колегіальні органи, за прави­лом, обираються, одноособові - призначаються;

за призначенням - волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може прав­ління акціонерного товариства або його президент.

Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так од­ночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

ЦК передбачає, що юридична особа набуває цивільних прав та обо­в'язків також і через своїх учасників (ч. 2 ст. 92), У даному випадку законодавець немов би легалізує можливість учасників своїми діями набувати для юридичної особи певні права і обов'язки. Між тим така можливість не може бути безмежною. І слід визнати слушним, що за­конодавець вказує на її межі, тобто це може відбуватися лише у ви­падках, передбачених законом. Наприклад, така можливість перед­бачається для діяльності повного і командитного товариств. Так, від­повідно до ст. 122 ЦК кожний учасник повного товариства має право діяти від його імені, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доруче­но окремим учасникам. А відповідно до ст. 136 ЦК управління діяль­ністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому для повного товариства. Ведення справ у по­вному товаристві учасниками пов'язується, перш за все, з тим, що Цей вид товариства належить до товариств, в основі яких лежить осо­бистий момент. Відомо, що повні учасники відповідають за зобов'я­заннями товариства усім майном, а це тягне зацікавленість кожного з них у справах юридичної особи, що можливо лише за умови, якщо ве­дення останніх здійснюватиметься ними самими.

5


132


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


133



Орган юридичної особи - це юридична конструкція, яка ство­рюється правом з метою дати можливість сформувати і виразити во­лю юридичної особи, відстоювати її інтереси. Орган формується в структурі юридичної особи і означає особу (одноособовий орган) або групу осіб (колегіальний орган). Його треба розглядати як особливо­го функціонального представника юридичної особи. Це її законний представник, оскільки його повноваження засновані на вказівках за­кону і можуть здійснюватися без довіреності. Законом встановлюєть­ся не тільки можливість, а й необхідність формування певних органів юридичної особи, їх склад, порядок створення, а також компетенція.

Виходячи з наведеного, слід розмежовувати представництво як інститут цивільного права, введення якого пов'язано з необхідністю здійснювати юридичні дії за тих суб'єктів цивільного права - фізич­них чи юридичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності або можливості їх здійснювати самостійно, і функціонального пред­ставника юридичної особи - орган, виходячи з особливості юридич­ної особи, яка полягає у тому, що вона, як самостійний суб'єкт права, бере участь у цивільному обороті тільки через цей орган (органи). Та­кий підхід притаманний сучасним законодавствам більшості розви­нутих країн Заходу'. Законодавець України теж стоїть на цій позиції. У відносинах з третіми особами орган юридичної особи (надалі — ор­ган) або особа, яка за законом чи установчим документом юридичної особи виступає від її імені (надалі - особа), зобов'язані діяти в інтере­сах юридичної особи добросовісно і розумно та не перевищувати сво­їх повноважень щодо представництва (ч. З ст. 92 ЦК). Тобто і орган, і особу законодавець вважає представниками. Частина 4 ст. 92 ЦК від­носить до представників також членів органу юридичної особи.

Структурна побудова органів юридичної особи повністю залежить від виду останньої. Наприклад, відповідно до Закону «Про кредитні спілки»2 , органами управління кредитної спілки є загальні збори її членів, спостережна рада, ревізійна комісія, кредитний комітет та правління. Причому рішенням загальних зборів членів кредитної спілки можуть бути створені й інші органи управління. Кредитний комітет є спеціальним органом, відповідальним за організацію кре­дитної діяльності спілки. Він призначається спостережною радою, підзвітний загальним зборам та спостережній раді і несе перед ними відповідальність за ефективність кредитної діяльності спілки.

Управління товариств з обмеженою та додатковою відповідальніс­тю здійснюють загальні збори їх учасників і виконавчий орган (прав-

1 Степанов Д. Компания, управляющая хозяйственным обществом // Хоз. и право.
2О00.-№ 10.-С. 62-63; ТынельА., Функ Я., Хвалей В. Курс международного торгового
права. - Минск: «Амалфея», 1999.-С.291.

2 Прийнятий Верховною Радою України 20 грудня 2001р. // Юридичний вісник
України. - 2002. - #s 4. - 26 січ. - 1 лют.


ління або інший орган, визначений статутом), якщо Інше не встанов­лено законом. Що ж стосується акціонерних товариств, то у них може бути створена наглядова рада, яка здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.

В установах засновники не беруть участі в управлінні, а тому тут обов'язково створюється правління. Між тим в установчому акті мо­же бути передбачено створення також й інших органів з визначенням порядку їх формування та складу. Нагляд за управлінням майном, до­держанням мети установи та за іншою її діяльністю здійснює нагля­дова рада.

В сучасних умовах актуальною стає проблема правової природи виконавчих органів юридичної особи. Привертає увагу те, що ЦК пе­редбачив можливість обрання виконавчого органу товариства не ли­ше із складу його учасників (ст. 145). Безумовно, це не «винахід» укр­аїнського законодавця. Сучасне цивільне законодавство РФ знає такий інститут керуючої компанії господарським товариством, який замінює виконавчий орган господарського товариства іншою юри­дичною особою або індивідуальним підприємцем (п. З ст. 103 ЦК РФ). У науковій літературі це пов'язують з тим, що однією з харак­терних ознак сучасності є відокремлення функції управління від капіталу1 , а звідси не обов'язковим є правило, згідно з яким управлін­ня повинно здійснюватись тільки тим органом, що формується у структурі юридичної особи. Хоча існує й інша точка зору, яку можна назвати негативною. Представники останньої вважають, що у зв'язку з тим, що юридична особа реалізує свою волю безпосередньо через свої органи, якщо таким органом стає за договором Інша комерційна організація або індивідуальний підприємець, юридична особа втра­чає свою сутність2 .

Виходячи з того, що законодавець України теж передбачив дану можливість, то як це може відбитися на традиційних ознаках юридич­ної особи? На перший погляд, складається враження, що все дуже просто: загальні збори акціонерів приймають рішення про заміну ви­конавчого органу - правління керуючим або керуючою організацією. Але, напевно, це може відбуватися тільки тоді, коли правління не справляється або неналежно виконує свої обов'язки і від цього страждають інтереси акціонерного товариства, а значить й інтереси акціонерів. Крім того, приймаючи рішення про заміну правління на сторонню керуючу організацію або керуючого, загальні збори повин­ні знати: хто конкретно ними буде. Для цього заздалегідь необхідно отримати інформацію про їх ділові якості, а також згоду від вказаних

1 Степанов Д, Вказ. праця. - С. 63-64.

2 Зинченко С, Казачинский С, Зинченко О, Спорные вопросы правового статуса ор­
ганов управления общества с ограниченной ответственностью //Хоз. и право. - 1999. -
Ns7.-C.43,.-..к,.. ,. ,.,...,, -....,,.„..


134


Розділ її


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


13S



осіб на управління цією компанією. І тому вже нині у науковій літера­турі висловлена думка, що введення такої новели є передчасним.

§ 8. Організаційно-правові форми юридичних осіб

Оргаяізаційно-правова форма юридичної особи - певний тип організації, у якій повинна створюватися і діяти юридична особа того чи іншого виду1 . ЦК встановлює організаційно-правові форми тільки для такого виду як юридичні особи приватного права (ч. З ст. 81). Відповідно до ст. 83 ЦК вони можуть створюватися у формі товариств, установ та у інших формах, встановлених законом. Таким чином, лише законодавець може встановлювати організаційно-пра­вові форми існування юридичних осіб приватного права. Уособлення юридичної особя кожної організаційно-правової форми знаходить відбиття у притаманному тільки цій формі установчому документі.

Між тим кожна з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права може мати свої види, особливості правового стату­су яких теж встановлюються, за правилом, законом (ч. З ст. 83, ч. 2 ст. 85 ЦК). При цьому законодавець встановлює, що положення гла­ви 7 ЦК «Загальні положення про юридичну особу» застосовуються до всіх товариств та установ, якщо інші правила для окремих видів товариств або установ не передбачені законом (ч. 4 ст. 83).

Таким чином, вид оргакїзаційно-правової форми юридичної особи - це тип організації, яка ма€ сукупність конкретних ознак, що об'єктивно відрізняють її від Інших юридичних осіб однієї ор-гашзаційно-правової форми.

Розглянемо кожну з організаційно-правових форм юридичних осіб приватного права. Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК товариство - це орга­нізацій, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Слід зауважити: дане легальне ви­значення не враховує того, що такий вид товариства, як господарське товариство ~ це організація, що створюється не тільки об'єднанням осіб, а й об'єднанням майна або, якщо мова йде про товариство однієї особи, - виключно виділенням майна.

Товариства поділяються на підприємницькі і непідприсмницькі.

Підприємницькі товариства - це юридичні особи, які створюються виключно як господарські товариства або виробничі кооперативи і котрі здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (ст. 84 ЦК).

Непідприемницькі товариства - товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (ч. 1 ст. 85 ЦК).

1 Див.: Гражданское право Украины: Учеб. для вузов системы МВД Украины: В 2-х частях, - Ч. 1 / А. А. Пушкин, В. М. Самойленко, Р. Б. Шишка и др.; Под ред. проф. А. А. Пушкина,доц. В. М. Самойленко.-Харьков.: Основа, 1996.-С. 137.


Розглянемо такий вид підприємницьких товариств як господарське товариство. Господарське товариство - юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Назва­не товариство - родове поняття, яке об'єднує п'ять самостійних видів товариств: повне товариство, командитне, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Для них за­гальною ознакою є наявність статутного (складеного) капіталу, по­діленого на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути фізичні або юридичні особи. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом.

Між тим кожний з видів господарського товариства має свої особ­ливі ознаки.

Повне товариство - товариство, учасники якого відповідно до за­сновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відпо­відальність за його зобов'язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення. Ця додаткова відповідальність ви­никає тоді, коли у повного товариства недостатньо майна для задово­лення вимог кредиторів. Причому учасник відповідає за боргами то­вариства незалежно від того, виникли ЦІ борги до чи після його вступу в товариство, до моменту свого вибуття з товариства. Учас­ник, який сплатив повністю борги товариства, має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які не­суть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складе­ному капіталі товариства.

Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.

Управління діяльністю повного товариства здійснюється за згодою всіх учасників товариства, хоча засновницьким договором можуть бу­ти передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю їх голо­сів. Кожний учасник має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.

Кожний учасник товариства має право діяти від Імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам. У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довірено­сті, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.

Прибуток та збитки товариства розподіляються між його учасни­ками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачено засновницьким договором або домовленістю учасників.

Командитне товариство — товариство, у якому разом з учасника-


136


Розділ її


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


137



ми, котрі здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть додаткову (субсидІарну) відповідальність за зо­бов'язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, по­в'язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкла­дів та не беруть участі у діяльності товариства.

Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов'язаннями товариства тотожні правовому статусу учасників і відповідальності учасників повного товариства.

Особа може бути повним учасником тільки в одному командитно-му товаристві. Повний учасник командитного товариства не може бу­ти вкладником цього же товариства і не може бути учасником повно­го товариства.

Командитне товариство створюється і діє на підставі засновниць­кого договору, який підписується усіма повними учасниками. Заснов­ницький договір, окрім загальних умов, характерних для всіх това­риств, повинен містити умови про: розмір та склад складеного капі­талу товариства; розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі; сукупний розмір внеску вкладників.

Управління діяльністю командитного товариства здійснюється по­вними учасниками у порядку, встановленому для повного товарис­тва. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій учасників щодо управління діяльністю товариства. Вони можуть діяти від імені това­риства тільки за довіреністю.

Вкладник зобов'язаний зробити вклад до складеного капіталу, що посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, та має певні права, включаючи право на одержання частини прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товарис­тва у порядку, встановленому засновницьким договором (меморан­думом), яка належить на його вклад; право вимоги першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства; право на ознайомлен­ня з річними звітами та балансами товариства (ст. 137 ЦК).

Командитне товариство ліквідується при вибутті усіх вкладників. Однак повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників пе­ретворити командитне товариство у повне товариство.

У частині, яка не торкається правового становища вкладників, ко­мандитне товариство аналогічне повному товариству.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це засноване од­ним або декількома особами товариство, статутний капітал якого по­ділений на частки, розмір котрих встановлюється статутом.

Статут товариства, крім відомостей, що повинні містити установчі документи інших господарських товариств, повинен містити відомо-


сті про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад та компетенцію органів управління і порядок прий­няття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі.

ЦК передбачає наявність спеціального закону, який повинен вста­новити мінімальний розмір статутного капіталу товариства та врегу­лювати максимальну кількість його учасників. При перевищенні цієї кількості товариство підлягає перетворенню на акціонерне товарис­тво протягом одного року, а ЗІ спливом вказаного строку - ліквідації у судовому порядку, якщо кількість його учасників не зменшиться до встановленої межі.

До моменту державної реєстрації товариства його учасники по­винні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася кесплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Учасники товариства не відповідають за його зобов'язаннями і не­суть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах вар­тості своїх вкладів.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це організація з фік­сованим складом учасників, тобто частки розподіляються у ньому се­ред відомого обмеженого кола осіб. Учасник такого товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) в статутному капіталі одному або декільком його учасникам. Відчу­ження своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо ін­ше не встановлено статутом товариства.

Слід зазначити, що ЦК допускає можливість звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товарис­тва у статутному капіталі, за особистими боргами останнього лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кре­диторів. Звернення стягнення на всю частку учасника у статутному капіталі товариства припиняє його участь у товаристві.

Товариство з додатковою відповідальністю - це товариство, за­сноване однією або декількома особами, статутний капітал якого по­ділений на частки, розмір котрих визначений статутом.

Учасники такого товариства солідарно несуть додаткову (субси-діарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у роз­мірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу.

У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідаль­ність за зобов'язаннями товариства розподіляється між іншими учас­никами пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.

До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються по­ложення про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 151 ЦК).


138


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


139



Акціонерне товариство - товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної варто­сті. Специфіка правового статусу акціонерного товариства полягає у тому, що його статутний капітал формується шляхом емісії та прода­жу акцій фізичним та (або) юридичним особам. Причому він не може бути меншим суми, яка встановлюється законом.

Акція - пайовий цінний папір без встановленого строку обігу, який засвідчує частку акціонера у статутному капіталі товариства, підтвер­джує те, що особа є акціонером цього товариства, має право на участь в його управлінні та на одержання частини прибутку у вигляді ди­відендів, отримання частини майна товариства у разі його ліквідації.

При заснуванні акціонерного товариства усі його акції мають бути розподілені між засновниками. Відкрита підписка на акції не прова­диться до повної сплати статутного капіталу.

Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов'я­заннями усім майном. Акціонери не відповідають за зобов'язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов'язаних з його діяльністю у ме­жах вартості акцій, що їм належать. Акціонери, які не повністю опла­тили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобо­в'язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належ­них їм акцій. Між тим особи, які створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства. Вони укладають між собою договір, що, як вже вказувалося, не є установчим документом товариства І який визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення цього товариства.

Одними з видів підприємницьких товариств є виробничий коопе­ратив. Це - добровільне об'єднання фізичних осіб на засадах член­ства для ведення спільної господарської та іншої діяльності на заса­дах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціону­вання кооперації в Україні визначаються Законом «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р.1 .

Кооператив створюється його засновниками на добровільних заса­дах на установчих зборах і діє на підставі статуту. Кількість членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. За напрямами діяльності виробничий кооператив може бути торговельно-заку­півельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо.

Виробничий кооператив відрізняється від господарських това­риств наступними ознаками: це — добровільне об'єднання суб'єктів цивільного права - фізичних осіб, які досягай 16-річного віку; діяль­ність кооперативу базується на засадах членства учасників; майнова відокремленість кооперативу грунтується на праві власності на об'єднане його членами майно (вступні, пайові й інші обов'язкові

1 Урядовий хур'єр.-2003.-№ 158.-27 серп, ... А ,аш\-. ..


внески); кооператив - єдиний власник цього майна. Член кооперати­ву не має права розпоряджатися кооперативним паєм.

Член виробничого кооперативу зобов'язаний внести до дня дер­жавної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, - протягом року з дня Його дер­жавної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом коо­перативу.

Виробничий кооператив не має права випускати акції.

Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідаль­ність за зобов'язаннями кооперативу в розмірах та порядку, встанов­лених статутом кооперативу І законом. Член виробничого кооперати­ву має право на вихід з нього з виплатою вартості паю або видачею майна, пропорційно розміру його паю, а також виплат, встановлених статутом кооперативу. Такі ж наслідки передбачаються й при виклю­ченні члена виробничого кооперативу. При ліквідації кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна, що за­лишилося після ліквідації кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, відповідно до їх трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.

Установчим документом виробничого кооперативу є статут, що затверджується загальними зборами його членів і який повинен міс­тити, крім відомостей! що містять установчі документи інших під­приємницьких товариств, відомості про: розмір пайового внеску чле­на кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов'язання щодо внесення пайових внесків; характер І порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їх відповідальності за пору­шення зобов'язань щодо особистої трудової участі; порядок розпо­ділу прибутку і збитків кооперативу; розмір і умови субсидІарної від­повідальності його членів за зобов'язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухва­лення ними рішень.

Органами управління виробничого кооперативу є загальні збори його членів і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Непідприемницькі товариства мають різні види, які відрізняють­ся один від одного особливостями організаційної структури, способа­ми відокремлення майна та способами взяття участі у цивільному обо­роті, відповідальністю. Між тим, на відміну від підприємницьких то­вариств, щодо яких закон встановлює виключний перелік їх видів, непідприємницькі товариства такого вичерпного переліку не мають. Одним з видів непідприємницьких товариств є споживчі коопера­тиви, які функціонують сьогодні і на підставі Закону України «Про ко­операцію» від 10 липня 2003 p., І на основі Закону України «Про со-живчу кооперацію» від 10 квітня 1992р., оскільки Законом від 10 лип­ня 2003 р. не було внесено жодних змін до Закону від 10 квітня 1992 р. Обидва закони визначають правові, економічні та соціальні основ і


140


Розділ IT


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


141



діяльності споживчої кооперації в Україні, включаючи й діяльність споживчих товариств1 .

Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та /або юридичних осіб України (вони діють через своїх представників) для організації торго­вельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продук­ції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з ме­тою задоволення споживчих потреб його членів (ст. 2 Закону України «Про кооперацію»).

Майно кооперативу складається з пайових внесків його членів. Споживчий кооператив, на відміну від виробничого, хоча й займаєть­ся господарською діяльністю, але вона не пов'язана з одержанням прибутку. Прибуток спрямовується на задоволення певних потреб членів кооперативу. Крім того, члени споживчого кооперативу не по­винні брати участі своєю працею у діяльності кооперативу і не несуть відповідальності за його борги.

Кредитна спілка. Одним з видів непідприємницьких товариств є кредитна спілка, яка діє на підставі Закону України «Про кредитні спілки» від 20 грудня 2001 рА

Кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на ко­оперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємно­му кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Виключним видом діяль­ності такої спілки є надання своїм членам фінансових послуг. Кре­дитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів. Чи­сельність її засновників (членів), а ними можуть бути виключно фізичні особи, не може бути менше ніж 50 осіб, яких відповідно до за­кону об'єднує хоча б одна з таких ознак: спільне місце роботи чи на­вчання або належність до однієї професійної спілки, об'єднання про­фесійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживання у одному селі, селищі, місті, районі, області. Кредитна спілка - юридична особа, що діє на підставі статуту. Органами її управління є загальні збори членів,, спостережна рада, правління, кре­дитний комітет. Останній орган є спеціальним. Він призначається спостережною радою, підзвітний загальним зборам і відповідає за ор­ганізацію кредитної діяльності спілки.

Непідприємницькі товариства можуть функціонувати у формі об'єднань громадян, які є добровільними громадськими угрупован­нями, створеними на засадах єдності інтересів для спільної реалізації фізичними особами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян, у свою чергу, поділяються на: політичні партії та громадські організації, які до 5 квітня 2001 р. створювали-

1 ВВР України, - 1992. -№ 30. - Ст. 414 (з наступ, змінами І доп.).

2 ВВР України.-2002.-№ 15.-Ст. 101 (з наступ, змінами і доп.). м аай)11 , )


ся і функціонували на підставі Закону «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р.1 , 5 квітня 2001 р. прийнятий Закон «Про політичні партії в Україні»2 , який став спеціальним щодо Закону від 16 червня 1992 p., хоча обидва вони регулюють питання, пов'язані з членством у політичних партіях І порядком їх утворення, формуванням майно­вої бази партій тощо, але вирішують їх неоднаково.

Політична партія - це зареєстроване згідно із законом добровіль­не об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння фор­муванню, вираженню політичної волі громадян, бере участь у вибо­рах та інших політичних заходах.

Членами політичних партій можуть бути лише громадяни Украї­ни, які досягли 18 років, тобто які відповідно до Конституції мають право голосу на виборах, за винятком випадків, передбачених у зако­ні. Зокрема, членами політичних партій не можуть бути судді, праців­ники прокуратури, співробітники органів внутрішніх справ і Служби безпеки України, військовослужбовці. Громадянин може перебувати одночасно лише у одній партії.

Політична партія діє на підставі статуту, який приймається на ЇЇ установчому з'їзді (конференції). Вона є власником майна, яке фор­мується на законних підставах. При цьому закон забороняє фінансу­вання політичних партій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, крім випадків, зазначених законом; дер­жавними та комунальними підприємствами, установами І організа­ціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю або які належать нерезидентам; благодійними та релігійними орга­нізаціями; анонімними особами або під псевдонімом; іноземними державами та їх громадянами, підприємствами, установами, органі­заціями.

Громадська організація - це об'єднання громадян для задово­лення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, ві­кових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інте­ресів.

Засновниками цих організацій є громадяни. Вони входять у їх склад на засадах членства, але ніяких прав на майно організації не мають.

До громадських організацій належать професійні спілки, які на сьогодні функціонують на підставі Закону від 15 вересня 1999 р. «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»3 . Професійна спіл­ка (профспілка) - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх

1 ВВР України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.

2 ВВР України.-2001. ~№ 23.-Ст. 118.-

3 ВВР України. - 1999. - № 45. - Ст. 397 (з наступ, змінами І доп.).


142


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


143





професійної (трудової) діяльності (навчання). Вказані спілки створю-ютьеЯ з метою здійснення представництва і захисту трудових, со-ціально-економічних прав та інтересів її членів. Профспілки діють на підставі статутів, які приймаються з'їздами, конференціями, установ­чими або загальними зборами членів профспілки відповідного рівня.

Благодійні організації. Загальні засади благодійництва, правове регулювання благодійної діяльності здійснюється на основі Закону від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організа­ції»1 .

Благодійна організація — недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійної діяльності - безкорисливої діяльност}, що не передбачає одержання прибутків, у інтересах су­спільства або окремих категорій осіб.

Відповідно до вказаного Закону такі організації можуть створюва­тися як членська благодійна організація; благодійний фонд; благодій­на установа; інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо).

Конкретний вид (організаційно-правова форма) вказаної організа­ції визначається засновниками (засновником), якими можуть бути фізичні особи, які досягли 18 років, а також юридичні особи.

Засновники, створивши благодійну організацію, передають у влас­ність останньої свої внески, які разом з внесками Інших благодійни­ків складуть майно організації, щодо якого остання має право здій­снювати будь-які правочини, що не суперечать її статутним цілям та законодавству. Майно благодійної організації може формуватися та­кож за рахунок гуманітарної допомоги, що надходить в Україну — коштів, матеріальних і нематеріальних активів, цінних паперів, які передаються (пересилаються) тощо2 . Засновники і благодійна орга­нізація не відповідають за зобов'язаннями одне одного.

Творчі спілки - добровільне об'єднання професійних творчих працівників відповідного фахового напряму в галузі культури та мис­тецтва, яке має фіксоване членство і діє на підставі статуту. Правовий статус названих спілок регулюється Законом України «Про професій­них творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 рА Творча спілка діє на засадах добровільного об'єднання її членів, які належать до одного фахового напряму культури та мистецтва (музи­ки, архітектури, дизайну, журналістики, кінематографії, композито­рів, майстрів народного мистецтва, письменників, театральних діячів, фотохудожників, художників, кобзарів, рекламістів), самовря­дування, взаємодо-помоги і співробітництва, невтручання у творчий процес, вільного вибору форм і методів творчої діяльності, визнання

1 Урядовий кур'єр. Орієнтир,-1997.-№ 1.

2 Указ Президента «Про гуманітарну допомогу, що надходить в Україну» від 4 лип­
ня 1998 р. //Урядовий кур'єр,- 1998.•-№ 129.

3 ВВР України.- 1997. -№ 52. -Ст. 312. , -.-Jnrt-.4-- - .. -.., . ; jtiii -


авторських прав. У кожному фаховому напрямі може бути створено одне або більше добровільних творчих об'єднань.

Творчі спілки можуть мати всеукраїнський та регіональний (міс­цевий) статус. До всеукраїнських спілок належать ті, діяльність яких поширюється на територію всієї України і котрі мають місцеві творчі осередки у більшості її областей. До регіональних (місцевих) творчих спілок належать спілки, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці чи регіону.

Діяльність творчої спілки припиняється згідно з рішенням її за­гальних зборів (з'їзду, конференції), або на підставі рішення суду в разі порушення законодавства. У випадку ліквідації спілки майно, яке їй належало на праві власності, передається організації-правонас-тупнику, а коли вона відсутня - реалізується в установленому зако­ном порядку. Кошти, отримані від реалізації майна, можуть бути ви­користані лише на цілі, пов'язані з розвитком відповідної галузі культури та мистецтва.

Релігійні організації. Релігійні організації утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру та?діють відповідно до своєї ієрархічної й інституційної структу­ри, обирають, призначають І замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Правовий статус вказаних організацій регулюється Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні орга­нізації»1 . Такими організаціями є релігійні громади, релігійні управ­ління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні (релігійні) навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються із зазначених вище релігійних організацій (ст. 7 Закону). Закон не наводить загального поняття релігійної організації, а лише вказує на мету їх створення та види. Це можна пояснити тим, що пра­вове поняття релігійної організації дати дуже складно і, перш за все, тому, що існує безліч релігійних течій, які мають неоднаковий рівень розвитку, різні традиції, догматичні уявлення. Закон наводить понят­тя тільки релігійної громади. Це - місцева релігійна організація ючих громадян одного і того ж культу, віросповідання, напряму або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволен­ня релігійних потреб.

Діяльність релігійної організації може бути припинена у її ліквідацією, яка здійснюються відповідно до власних настанов останньої. У разі порушення релігійною організацією положень зако­нодавства ЇЇ діяльність може бути припинена також за рішенням суду. Це можливо лише у випадках діяльності названої організації, пов'я­заної з посяганням на життя, здоровая, свободу І гідність особи; си­стематичного порушення організацією встановленого законодав­ством порядку проведення публічних релігійних заходів тощо.

1 ВВР України.-1991 -№ 25. - Ст. 283 (з наступ, доп. та змінами). ~ ''"'


%44


РозділІІ


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


145



Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку - юри­дична особа, створена власниками для сприяння використання їх власного майна та управління, утримання і використання неподільно­го та загального майна.

Правові та організаційні засади створення, функціонування, реор­ганізації та ліквідації вказаної юридичної особи визначаються Зако­ном України від 29 листопада 2001 р. «Про об'єднання співвласників багато- квартирного будинку»1 . Об'єднання створюється для забезпе­чення і захисту прав його членів та дотримання їхніх обов'язків, на­лежного утримання і використання неподільного та загального майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх пла­тежів, передбачених законодавством і установчими документами. Об'єднання створюється на установчих зборах власників жилих та не­жилих приміщень і діє на підставі статуту. Членом об'єднання може бути фізична та юридична особа, яка є власником квартири (квартир) або приміщення (приміщень) у багатоквартирному будинку. Органа­ми управління об'єднання є загальні збори та правління. Для здійснен­ня контролю за фінансово-господарською діяльністю створюється ре­візійна комісія.

У об'єднання можуть бути перетворені житлово-будівельні коопе­ративи за рішенням їх загальних зборів. З моменту прийняття такого рішення зазначені збори вважаються установчими зборами об'єднан­ня. Участь в останніх можуть брати члени житлово-будівельного ко­оперативу, які повністю сплатили вартість жилих приміщень і належ­ної частки у вартості нежилих приміщень та іншого майна і виявили таке бажання.

До непідприємницьких юридичних осіб належать й установи.

Свого часу, розглядаючи питання щодо суб'єктів цивільного права, В. І. Синайський дійшов висновку, що установи виникли внаслідок вирішення проблем, які склалася у цивільному обороті. Останній по­требував усталеного існування правових сфер, а окрема людина або їх сукупність (корпорація) були більш-менш тимчасовими носіями прав і обов'язків. Внаслідок цього і було винайдено суб'єкта, який пов­ністю відсторонювався від окремої людини або від їх сукупності. Да­ний суб'єкт засновувався для існування постійніших і у більшості сво­їй важко здійснюваних цілей та називався установою, яка, як така й була носієм прав і обов'язків у цивільному обороті2 .

Установа - організація, створена однією або декількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єд­нання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної заснов­никами, за рахунок цього майна. На сьогодні установи виконують со­ціально-культурні, управлінські та інші суспільно корисні функції, спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших немайно-

1 Урядовийкур'єр.-2001.-№19.-30січ.

2 Синайский В. И. Русское гражданское право. - М.: Статут, 2002. - С 92.


вих потреб. Вони не переслідують як основну мету отримання при­бутку. Про це свідчить аналіз ст. 86 ЦК. Відповідно до неї установи поряд зі своєю основною діяльністю можуть займатися й підприєм­ницькою, якщо інше не встановлено законом і якщо дана діяльність відповідає меті, для якої вони створені, і сприяє її досягненню. Інак­ше кажучи, здійснення установою підприємницької діяльності в жод­ному разі не може бути її основною метою. Якщо ж це й відбувається, то має відповідати певним умовам: служити досягненню мети основ­ної (непідприємницької) діяльності і відповідати їй за своїм характе­ром. При цьому варто додати, що прибуток, який одержує установа від підприємницької діяльності, не може розподілятися між її заснов­никами, а повинен бути спрямований на досягнення цілей, встановле­них для неї засновниками.

З огляду на те, що на рівні ЦК неможливо врегулювати особливо­сті правового статусу всіх видіз установ, виникає потреба в регламен­туванні їх діяльності на рівні спеціального законодавства.

На правовий статус установи впливає конкретна мета, до якої прагнув засновник (засновники). Проте ЦК передбачив можливість зміни мети установи. Це відбувається за заявою органу державної ре­єстрації, погодженої з органами управління установою, у судовому порядку. Мотиви звернення до суду мають виключний перелік -здійснення мети стає неможливим або досягнення останньої загро­жує суспільним інтересам (ч. 1 ст. 103 ЦК). Орган державної реєстра­ції за погодженням з органами управління установою може звернути­ся до суду із заявою про визначення іншої мети установи. Суд у разі зміни мети повинен, між тим, враховувати наміри засновника та дба­ти про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким вони призначалися за наміром засновника. Якщо від зміни мети залежить зміна структури управління устано­вою, то суд це теж може зробити, хоча зміна структури управління може відбуватися за рішенням суду і з інших поважних причин. Правління зобов'язане повідомити свою думку суду з питань зміни мети і структури управління установою у письмовій формі.

§ 9. Філії та представництва юридичної особи

Тенденція постійного розширення території, на якій кожна з юри­дичних осіб прагне здійснювати певні дії (виконувати роботи, нада­вати послуги тощо) — закономірний процес. До того ж у кожної з них існує необхідність представляти і захищати свої інтереси далеко за межами свого місцезнаходження. Виходячи з вказаного, законода­вець наділяє останніх правом створювати відокремлені (структурні) підрозділи, а саме філії і представництва. ЦК зберіг той підхід, що існував у раніше чинному законодавстві стосовно сутності філій та представництв юридичної особи, але встановив при цьому вичерпний перелік таких відокремлених підрозділів. Це - тільки філії і представ­ництва.


146


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ



Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташо­ваний поза її місцезнаходженням та який здійснює всі або частину її функцій (окремий цех, інше виробництво) -ч. І ст. 95 ЦК.

Представництво є відокремленим підрозділом юридичної особи, розташованим поза її місцезнаходженням та який здійснює представ­ництво і захист інтересів останньої (ч. 2 ст. 95 ЦК).

Філії та представництва не є юридичними особами, хоча мають і назву, і місцезнаходження, і, навіть, свої органи. Між тим ці ознаки їх лише індивідуалізують, тобто дають можливість виділити серед ін­ших структурних підрозділів тієї чи іншої юридичної особи. Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створи­ла. На перший погляд може скластися враження, що таким чином від­бувається відокремлення майна юридичної особи і закріплення його за іншою організацією. Насправді це не так. Майно - власність юри­дичної особи і незалежно від відокремлення останнього залишається її власністю. На нього може бути звернене стягнення як за борги філій або представництв, так і за борги самої юридичної особи, що їх ство­рила. Факт наділення майном філії або представництва пов'язуєть­ся лише з веденням бухгалтерського обліку: майно враховується на окремих балансах останніх.

Відсутність у філій та представництв цивільної правоздатності не дає можливості останнім стати учасниками цивільних правовідно­син, а їх намагання діяти від свого імені позбавлені цивільно-право­вого значення. Філії та представництва діють на підставі затвердже­ного юридичною особою положення, яке встановлює зміст і порядок їх діяльності.

Керівник філії або представництва, призначений юридичною осо­бою, діє у межах виданої нею довіреності, завжди від імені та у інте­ресах останньої.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають держав­ній реєстрації, хоча дані про них включаються у Єдиний державний реєстр. Таким чином, юридична особа повинна повідомити держав­ного реєстратора про їх створення шляхом внесення додаткової ін­формації в свою (реєстраційну карту.

Що стосується представництв та філій іноземних компаній в Укра­їні, то вони підлягають акредитації на її території у порядку, встанов­леному законом.

§ 10. Припинення юридичної особи

Припинення юридичної особи можливо у двох формах - у фор­ мі ліквідації або у формі правонаступництва (ст.104 ЦК). Юридич­на особа є такою, що припинилася, з дня внесення до Єдиного дер­жавного реєстру запису про її припинення.

Загальні засади припинення юридичної особи передбачаються статтями 104-112 ЦК. Учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, по-перше, зобо-


в'язані негайно письмово повідомити про це орган державної реє­страції, який вносить до Єдиного державного реєстру відомості, що юридична особа перебуває у процесі припинення, по-друге, призна­чають за погодженням з органом державної реєстрації комісію з при­пинення юридичної особи (ліквідаційну комісію, ліквідатора тощо) та встановлю- ють порядок і строки припинення такої особи. Вико­нання функцій комісії з припинення юридичної особи можуть бути покладені на орган управління юридичної особи.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, комісія виступає у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Комісія поміщає у друкованих засобах масової інформації, у яких публікуються відомості про державну реєстрацію названої особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявления кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців з дня публікації повідомлення про таке припинення.

Комісія вживає усіх можливих заходів виявлення кредиторів, а та­кож письмово повідомляє їх про припинення юридичної особи.

Між тим припинення діяльності різних організаційно-правових форм та видів юридичних осіб відбувається у порядку, передбачено­му спеціальним законодавством.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва пе­редбачає виникнення на основі юридичної особи однієї або більше нових юридичних осіб. ЦК відмовився від терміна «реорганізація», замінивши по суті останній на його характеристику, оскільки право-наступництво — це спосіб передання всього свого майна, прав та обов'язків однією юридичною особою іншим юридичним особам -правонаступникам, що може відбуватися у таких формах зміни статусу юридичної особи як злиття, приєднання або поділ1 .

ЦК не дає поняття правонаступництва, а визначає тільки існуючі його форми - злиття декількох юридичних осіб в одну юридичну осо­бу; поділ однієї юридичної особи на декілька самостійних юридич­них осіб; приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи; перетворення, тобто зміну організаційно-правової форми юридичної особи.

Припинення юридичної особи у формі правонаступництва здій­снюється за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчим документом, а у випадках, вста­новлених законом, — за рішенням суду чи відповідних органів дер­жавної влади. Таким чином, припинення у формі правонаступниц­тва передбачає добровільний і примусовий порядок припинення юридичної особи.

1 До речі, нові ЦК РФ, Білорусі та Казахстану зберегли такий спосіб припинення юридичної особи, як реорганізація, що може відбуватися у формах злиття, приєднання, поділу, виділу та перетворення.


148


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


149



Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних ор­ганів державної влади на припинення юридичної особи шляхом злит­тя або приєднання. Таку згоду відповідно до ст. 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» треба одержати від антимоно-польних органів - Антимонопольного комітету України (далі - АКУ) чи адміністративної колегії АКУ, які контролюють появу юридичних осіб, що можуть зайняти домінуюче становище на товарному ринку. При порушенні цих вимог АКУ має право у судовому порядку вима­гати визнання недійсним таке припинення юридичної особи.

При злитті двох або більше юридичних осіб вони припиняють свою діяльність, а замість них створюється нова юридична особа, до якої переходять всі права та обов'язки останніх.

При поділі на базі однієї юридичної особи, яка припиняє свою діяльність, утворюється дві або більше юридичних осіб. Все майно юридичної особи на підставі роздільчого акта (балансу) поділяється на відповідні частки майна та відповідні права і обов'язки юридичної особи, що припиняє свою діяльність, і переходять до створених юри­дичних осіб.

При приєднанні однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи всі їх права і обов'язки переходять до останньої од­ночасно з припиненням діяльності всіх юридичних осіб та виникнен­ням нової юридичної особи.

Перетворенням юридичної особи є зміна її організаційно-пра­вової форми. У разі перетворення до нової юридичної особи перехо­дить усе майно, всі права та обов'язки попередньої юридичної особи1 . Окремо слід зупинитися на такому способі як виділ. Відповідно до ст. 109 ЦК виділ - це перехід за розподільчим балансом частини май­на, прав та обов'язків юридичної особи до однієї або декількох ство­рюваних нових юридичних осіб. Таким чином, при виділі юридична особа зберігає своє існування як вже нова юридична особа, і частина її майна теж оформлюється як нова юридична особа (юридичні осо­би). Даний спосіб законодавець помістив серед норм, які регулюють порядок припинення діяльності юридичних осіб, хоча і не відніс його до таких форм правонаступництва як злиття, приєднання, поділ, пе­ретворення. На наш погляд, це технічний прийом, який застосовано, виходячи з того, що у даному випадку відбувається не тільки «пере­родження» юридичної особи, а й створення нових юридичних осіб (юридичної особи). Про це прямо вказується у ч. 1 ст. 109 ЦК. До виділу застосовуються за аналогією положення про припинен-

1 Даний спосіб масово застосовувався у процесах корпоратизації і приватизації майна державних підприємств. Сьогодні він використовується у Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди (див.: Порядок повернення орендованих цілісних май­нових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди. Затверджений наказом Фонду державного майна України 7 серпня 1997 р. (діє на сьогодні зі змінами та доп.).


ня юридичної особи у формі правонаступництва (чч. 1, 2, 4 ст. 105, ст. 106, ст. 107 ЦК).

Ліквідація - це така форма припинення діяльності юридичної особи, яка не передбачає перехід прав і обов'язків у порядку пра­вонаступництва до інших юридичних осіб, оскільки сама юри­дична особа, а звідси також її права та обов'язки ліквідуються. Незважаючи на те, що юридичні особи різних організаційно-право­вих форм та видів мають особливі підстави ліквідації, можна виділи­ти загальні, притаманні більш-менш всім юридичним особам.

Законодавець розрізняє добровільний і примусовий порядок лік­відації. Добровільний порядок - такий, коли юридична особа припи­няє свою діяльність за рішенням учасників або органу юридичної осо­би, уповноваженого на це установчим документом. Мотиви ініціативи учасників можуть бути різноманітними. Зокрема, це може бути пов'я­зано із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, з досягненням мети, для якої її створено, а також з певними обставина­ми, що не дають можливості функціонування юридичній особі у тій чи іншій організаційно-правовій формі. Наприклад, коли у повному товаристві залишається один учасник, воно ліквідується, якщо учас­ник протягом шести місяців з цього моменту не перетворить таке то­вариство в інше господарське товариство (ч. 1 ст. 132 ЦК). Якщо вар­тість чистих активів товариства з обмеженою відповідальністю стає меншою від визначеного законом мінімального розміру статутного капіталу, товариство підлягає ліквідації (ч. 4 ст. 144 ЦК). Установчим документом юридичної особи можуть бути передбачені й інші підста­ви припинення її діяльності (наприклад, висновок засновників про не­доцільність її існування). Спеціальні закони, які визначають правове становище тієї чи іншої організаційно-правової форми юридичних осіб, мають особливі підстави їх ліквідації. Зокрема, особливості лік­відації банків встановлюються Законом України «Про банки і банків­ську діяльність», пенсійних недержавних фондів - Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення» тощо.

Примусова ліквідація юридичної особи провадиться на підста­ві рішень суду. Це можливо, зокрема, при визнанні недійсною дер­жавної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також у інших випадках, вста­новлених законом. З вимогою до суду про ліквідацію юридичної осо­би може звертатися орган державної реєстрації, а також учасник юри­дичної особи.

Для ліквідації юридичної особи органом (особою), який прийняв рішення про ліквідацію, створюється ліквідаційна комісія, встанов­люється порядок і строки ліквідації. Суд може покласти обов'язки щодо ліквідації юридичної особи на її учасників або орган, уповнова­жений установчими документами приймати рішення про ліквідацію.

З моменту призначення комісії до неї переходять повноваження Щодо управління справами юридичної особи; і вона виступає у суді


150


Роздія П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


151



від імені цієї юридичної особи. Порядок ліквідації юридичної особи встановлюється ст. 111 ЦК. Ліквідаційна комісія повідомляє про лік­відацію у пресі, за місцем знаходження юридичної особи, про поря­док і строки ліквідації, вживає необхідних заходів для стягнення де­біторської заборгованості юридичної особи, виявлення її кредиторів та претензій останніх, провадить інвентаризацію і оцінку майна, складає проміжний ліквідаційний баланс, який затверджується учас­никами юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її ліквідацію. У разі недостатності у юридичної особи грошових коштів для задоволення вимог кредиторів ліквідаційна комісія здійснює про­даж майна останньої і провадить розрахунки з кредиторами (задово­лення вимог кредиторів відбувається відповідно до ст. 112 ЦК). Тіль­ки після цього складається ліквідаційний баланс, який затверджує­ться учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її ліквідацію. Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

Припинення юридичної особи у формі ліквідації через проце-ДУРУ банкрутства1 . Ринкова економіка не може ефективно функціо­нувати при відсутності законодавства, яке охороняло б цивільний об­орот від наслідків неефективної роботи юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, що полягає у невиконанні взятих остан­німи на себе зобов'язань, коли таке невиконання набуває стійкого систематичного характеру. Виникає потреба офіційного визнання вказаного учасника неплатоспроможним боржником (банкрутом) і вжиття певних заходів, включаючи і ліквідацію.

Відповідно до чинного законодавства банкрутство — це визнана господарським судом (далі - судом) неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані су­дом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквіда­ційної процедури.

Ліквідація через процедуру банкрутства - припинення діяль­ності юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, визнаної судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задо­волення судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Суб'єкт банкрутства - боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена судом.

Відповідно до того, що цивільне законодавство регулює діяльність юридичних осіб приватного права, як боржника слід розглядати під­приємницькі товариства (господарські товариства будь-якого виду або виробничий кооператив), які неспроможні виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох

1 Свого часу одним з найвідоміших спеціалістів у галузі банкрутства вважався Г. Ф. Шершеневич (див.: Його: Конкурсный процесе. - М.: Статут, 2000).


місяців після настання встановленого строку їх сплати. Боржниками не можуть бути відокремлені структурні підрозділи вказаних юри­дичних осіб - філії та представництва. Між тим Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»1 , (далі - Закон) встановлено, що його положення застосо­вуються також і до юридичних осіб приватного права, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фондів (ч. 4 ст. 3).

Неплатоспроможність - неспроможність вказаних юридичних осіб виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання (зобов'язання боржника заплатити кредитору певну су­му відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством) перед кредиторами, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо спла­ти податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Кредитор - це юридична або фізична особа, яка має у встановле­ному порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зо­бов'язань до боржника, виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю і своєчасністю справляння податків та зборів. Кредитори поділяються на два види: конкурсні - такі, які виникли до порушення проваджен­ня у справі про банкрутство або що визнані як конкурсні згідно з вка­заним Законом і зобов'язання яких не забезпечені заставою майна боржника, та поточні - ті кредитори, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.

Умови та порядок визнання юридичної особи (боржника) банкру­том, повного або часткового задоволення вимог кредиторів та засто­сування судових процедур банкрутства: розпорядження майном боржника; мирової угоди; санації; ліквідаційної процедури -встановлено Законом, який також передбачає й особливості банкрут­ства окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності (зокре­ма, страхових організацій, організацій — професійних учасників рин­ку цінних паперів, містоутворюючих та особливо небезпечних під­приємств2 , сільськогосподарських підприємств тощо).

Між тим ліквідація внаслідок банкрутства—виняткова міра, яка, за правилом, не дає можливості кредиторам задовольнити свої вимоги у повному обсязі, виходячи з принципу, що при цьому діє — справед­ливість і рівномірність розподілу майна боржника між усіма кредито­рами. Відповідно до ст. 31 Закону існує шість черг задоволення вимог

1 ВВР України. - 1992. - № 31. - Ст. 440 (з наст, змінами і доп.).

2 Див. про це: Барбашова Н., Сгара Е. Правове регулювання процедури банкрутства
містоутворюючих та особливо небезпечних підприємств // Право України. - 2003. -
№9.-С. 65-68.


152


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


153



кредиторів. Причому вимоги кожної наступної черги задовольняють­ся в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкру­та після повного задоволення вимог попередньої черги. Кредитори ж конче зацікавлені у тому, щоб отримати борг у повному обсязі. А це можливо лише тоді, коли боржник функціонуватиме як учасник ци­вільного обороту. Звідси: ліквідація - не самоціль і їй обов'язково по­винні передувати певні запобіжні зажоди, які складають цілу систе­му. Наприклад, Закон відносить до останніх досудову санацію, яка є си- стемою реорганізаційних, організаційно-господарських, управ­лінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, право­вих заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які мо­же здійснювати будь-яка особа з метою запобігання банкрутству боржника до початку порушення провадження у справі про банкрут­ство. Оздоровлення фінансово-господарського становища боржника може здійснюватися, наприклад, шляхом надання або фізичною, або юридичною особою (інвестором) фінансової допомоги у розмірі, дос­татньому для погашення зобов'язань боржника перед кредиторами, що, у свою чергу, зобов'язує боржника взяти на себе відповідні зо­бов'язання перед особами, які надали таку допомогу (ст. З Закону).

Тільки тоді, коли запобіжні заходи не спрацьовують, кредитор або боржник мають право на звернення до суду із заявою про порушення справи про банкрутство (далі - заяви) - ч. 2 ст. 6 Закону. Проваджен­ня у справах про банкрутство регулюються Розділом П Закону,

Існують наступні правила подачі заяви кредитором: вона може грунтуватися на об'єднаній заборгованості боржника щодо різних зо­бов'язань перед ним; декілька кредиторів мають право об'єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, а при про­веденні процедур банкрутства їх інтереси буде представляти комітет кредиторів. Заява повинна відповідати певним вимогам, встановле­ним ч. 1 ст. 7 Закону.

Боржник теж має право звернення до суду з відповідною заявою (ч. 2 ст. 6 Закону). Але він зобов'язаний це зробити у разі виникнення наступних обставин: задоволення вимог одного або декількох креди­торів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника у повному обсязі перед іншими кредиторами; орган борж­ника, уповноважений прийняти рішення про його ліквідацію, прий­няв рішення про звернення в суд із заявою боржника про порушення справи про банкрутство; при ліквідації боржника не у зв'язку з проце­дурою банкрутства встановлена неможливість останнього задоволь­нити вимоги кредитора у повному обсязі (ч. 5 ст. 7 Закону). На бор­жникові лежить зобов'язання одночасно подати до суду план санації юридичної особи.

Справа про банкрутство порушується безпосередньо господар­ським судом за місцезнаходженням боржника, якщо безспірні вимо­ ги кредитора (вимоги, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими чи розрахунковими документами, за яки-


ми відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з ра­хунків боржника) до боржника сукупно складають не менше трьох­сот мінімальних розмірів заробітної плати, що не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх пога­шення строку (ч. З ст. 6 Закону).

Отримавши заяву, суддя може: прийняти її та порушити справу про банкрутство; відмовити у її прийнятті (наприклад, коли вимо­ги кредитора повністю забезпечені заставою - ч. 2 ст. 8 Закону, або повернути її без розгляду (ст. 9 Закону). Між тим повернення заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.

Якщо суддя приймає заяву, він виносить і направляє сторонам та державному органу з питань банкрутства ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, у якій, зокрема, вказуєть­ся: про введення процедури розпорядження майном боржника, про призначення розпорядника майна, про дату проведення підготовчого засідання суду; введення мораторію на задоволення вимог кредито­рів. У цій же ухвалі боржника може бути зобов'язано подати аудитор­ський висновок або провести аудит. З дня винесення даної ухвали рішення про реорганізацію (припинення діяльності боржника у фор­мі правонаступництва) чи ліквідацію приймаються у порядку, визна­ченому Законом (ч. 14 ст. 11).

До дати проведення підготовчого засідання боржник повинен: подати у суд та заявнику відзив на заяву, а також оголошення про порушення справи про банкрутство до офіційних друкованих орга­нів (газети «Голос України» або «Урядовий кур'єр»). З моменту цьо­го оголошення починає спливати 30-денний строк подачі конкурсни­ми кредиторами письмових заяв з вимогами до боржника, а також документів, що їх підтверджують. Вимоги, пред'явлені після спливу даного строку або не заявлені взагалі — не розглядаються і вважають­ся погашеними (чч. 1, 2 ст. 14 Закону).

Кредитор має право: заявити додаткові майнові вимоги, а якщо по­передні вимоги забезпечені заставою, заявити вимоги у частині, не за­безпеченій нею, або на суму різниці між розміром вимоги та виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість останньої недостатня для повного задоволення вимог кредитора.

За результатами розгляду заяви кредитора та відзиву боржника у підготовчому засіданні виноситься ухвала, у якій визначаються: роз­мір вимог кредитора, дата складання розпорядником майна реестру вимог кредиторів, дата попереднього засідання суду, дата скликан­ня перших загальних зборів кредиторів, дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури або припинення про­вадження у справі про банкрутство.

Суд виносить ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство у випадках, передбачених законом (зокрема, боржник


134


РозділІІ


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


1S3



не включений до Єдиного державного реєстру; боржник на цей час вже ліквідований; затверджено мирову угоду; боржник виконав усі зобов'язання перед кредиторами тощо - ст. 40 Закону).

Процедура розпорядження майном. У цій процедурі суд має пра­во за клопотанням сторін, учасників провадження у справі про бан­крутство (сторони, арбітражний керуючий тощо) чи за своєю ініціати­вою вживати заходів щодо забезпечення вимог кредиторів, а саме:

заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, зо­бов'язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збе­реження майна боржника;

відсторонювати керівника боржника від посади та покласти вико­нання його обов'язків на розпорядника майна, якщо керівник бор­жника перешкоджає діям розпорядника, а також вчиняє дії, які пору­шують права та законні інтереси боржника, кредиторів тощо.

Запроваджені заходи діють відповідно або до дня введення проце­дури санації і призначення керуючого останнього, або до винесення постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідацій­ної процедури з призначенням ліквідатора, або до затвердження су­дом мирової угоди, або до винесення ухвали про відмову у визнанні боржника банкрутом.

Як уже вказувалося, одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів1 , тобто зупиняється виконання боржником всіх вимог кредиторів за зобов'язаннями, що виникли до дня порушення прова­дження у справі про банкрутство, включаючи і ті, які виникли після порушення справи, але віднесені до вимог конкурсних кредиторів; а також зупиняється дія будь-яких заходів, спрямованих на забезпечен­ня примусового виконання таких вимог: забороняється стягнення на підставі виконавчих та інших документів, не нараховується неустой­ка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань тощо (чч. 4-5 ст. 12 За­кону), Між тим дія мораторію не поширюється на відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та життю фізичної особи, на виплату ав­торської винагороди тощо (ч. 6 ст. 12 Закону).

Дія мораторію припиняється з дня припинення провадження у справі про банкрутство.

У процедурі розпорядження майном майнові інтереси кредиторів забезпечує розпорядник майна боржника, який призначається су-

1 Див.: Інформаційний лист Вищого господарського суду України Н& 01-8/307 від 19 березня 2002 р. «Про деякі питання, пов'язані з введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності бор­жника або визнання його банкрутом» // Юридичний вісник України. - 2002. - 27 квіт, -З трав. - С 9-10; Оглядовий лист Вищого господарського Суду України № 01-8/339 від 25 березня 2002 р. «Про деякі питання практики розгляду справ про банкрутство» //Там само.-С 11-15.


дом з числа осіб, зареєстрованих як арбітражні керуючі (ст. З Зако­ну), за загальним правилом на строк не більше ніж на шість місяців. Він наділяється певними правами та обов'язками. Призначення роз­порядника майна не є підставою для припинення повноважень керів­ника чи органу управління боржника за певними винятками (ч. 16 ст. 13 Закону). Розпорядник майна, за правилом, не має права втруча­тися у оперативно-господарську діяльність боржника (чч. 14-15 ст. 13 Закону). Між тим після його призначення органи управління боржника не мають права приймати рішення про: припинення борж­ника шляхом правонаступництва або ліквідацію; створення юридич­них осіб або про участь у інших юридичних особах; створення філій та представництв; виплату дивідендів; проведення боржником емісії цінних паперів; вихід із складу учасників боржника юридичної осо­би; придбання у акціонерів раніше випущених акцій боржника тощо (ч. 11 ст. 13 Закону). Певні дії можуть здійснюватися керівником, ор­ганом управління боржника за згодою розпорядника майна (чч. 12—13 ст. 13 Закону).

Повноваження розпорядника майна припиняються з дня затвер­дження судом мирової угоди або призначення керуючого санацією, чи призначення ліквідатора, якщо інше не передбачено Законом.

Саме у цій процедурі створюється, як вже зазначалося, комітет кредиторів, котрий приймає рішення щодо: підготовки та укладення мирової угоди, продовження або скорочення строку процедури роз­порядження майном боржника, звернення до суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і від­криття ліквідаційної процедури, припинення повноважень розпоряд­ника майна тощо (ч. 8 ст. 16 Закону).

Процедура санації боржника. Суд за клопотанням комітету кре­диторів (ст. 16 Закону) в строк, що не перевищує строку дії процеду­ри розпорядження майном, має право винести ухвалу про проведення санації боржника та призначення керуючого санацією, яким може бути призначено особу, що виконувала повноваження розпорядника майна, чи керівника боржника, якщо на це є згода комітету кредито­рів та (або) інвесторів.

Санація вводиться на строк не більше дванадцяти місяців, хоча за клопотанням комітету кредиторів цей строк може бути про­довжено ще до шести місяців або скорочено.

З дня винесення ухвали про санацію: керівник боржника відсторо­нюється від посади, управління боржником переходить до керуючого санацією, за винятком, коли санація провадиться керівником борж­ника (ст. 53 Закону); припиняються повноваження органів управлін­ня останнього; арешт на майно боржника та інші обмеження дій бор­жника щодо розпорядження його майном можуть бути накладені лише у межах процедури санації.

Права та обов'язки керуючого санацією передбачені у чч. 5, 6, Ю, 11, 13 ст. 17 Закону. Зокрема, він може: розпоряджатися майном


156


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


157



боржника, укладати від імені боржника мирову угоду, цивільно-пра­вові, трудові та інші угоди, подавати заяви про визнання угод, укла­дених боржником, недійсними, відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банк­рутство, невиконаних повністю або частково, якщо виконання дого­вору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспро­можності боржника тощо; здійснювати заходи щодо стягнення де­біторської заборгованості перед боржником; зобов'язаний розробити та подати на затвердження комітету кредиторів план санації боржни­ка тощо.

План санації у разі наявності інвесторів розробляється за їх участю і повинен передбачати строк відновлення платоспроможності борж­ника. Заходами щодо відновлення платоспроможності можуть бути: реструктуризація боржника; перепрофілювання виробництва, за­криття нерентабельних виробництв, відстрочка та (або розстрочка платежів чи прощення (списання) частини боргів, про що укладається мирова угода, ліквідація дебіторської заборгованості; продаж части­ни майна боржника; зобов'язання інвестора про погашення боргу то­що (ч. 2 ст. 18 Закону). Інвестор (інвестори) за умови виконання зо­бов'язань, передбачених планом санації, можуть набувати власності на майно боржника відповідно до законодавства та плану санації (ч. З ст. 18 Закону).

Продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу про­вадиться на відкритих торгах, якщо інше не встановлено планом са­нації, і передбачає відчуження всіх видів майна, призначеного для здійснення підприємницької діяльності, включаючи приміщення, споруди, обладнання, сировину, продукцію, права вимоги, права на знаки (позначення), що індивідуалізують боржника, його продукцію, інші права. Сума, одержана від продажу майна, включається до скла­ду майнових активів боржника.

Якщо боржник за рахунок суми, вирученої від продажу майна як цілісного майнового комплексу, задовольняє вимоги кредиторів у по­вному обсязі, провадження у справі про банкрутство підлягає припи­ненню судом за заявою керуючого санацією; якщо суми недостатньо - керуючий останньою пропонує кредиторам укласти мирову угоду. Якщо ж така угода не укладена - суд визнає боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру (ст. 19 Закону).

З метою відновлення платоспроможності боржника та задоволен­ня вимог кредиторів план санації може передбачати продаж частини майна боржника на відкритих торгах. Майно боржника, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах, учас­никами яких можуть бути тільки ті особи, котрі відповідно до законо­давства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі ін­шого речового права.

Розрахунки з кредиторами, вимоги яких включені до реєстру, про­водяться керуючим санацією, починаючи з дати, зазначеної у затвер-


дженому судом плані санації, у порядку черговості, встановленої ст. 31 Закону.

За п'ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності під­став для дострокового її припинення керуючий санацією зобов'яза­ний надати зборам кредиторів письмовий звіт, що має містити певні відомості (ч. 2 ст. 21 Закону), до якого додаються докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром. Крім цього, керую­чий санацією вносить на збори кредиторів: одну з пропозицій - сто­совно прийняття рішення або про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника, або про дострокове припинення процедури санації і укладення мирової угоди; чи про звернення до суду з клопотанням: про продовження процедури санації або про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Комітет кредиторів розглядає звіт керуючого санацією і за його наслідками приймає відповідне рішення (ч. 5 ст. 21 Закону). Якщо ко­мітет кредиторів прийняв рішення про припинення процедури сана­ції у зв'язку з виконанням плану санації і відновленням платоспро­можності боржника, звіт керуючого, за правилом, підлягає затвер­дженню судом.

Ліквідаційна процедура може бути відкрита тільки при наявності певних обставин, зазначених у Законі: з ініціативи комітету кредито­рів, коли останнім відхилено план санації керуючого санацією (ч. 5 ст. 18 Закону), за наслідками розгляду звіту керуючого санацією (ч. 5 ст. 21 Закону); та з ініціативи суду, якщо протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію у суд не буде подано плану санації боржника (ч. 6 ст. 18); якщо зборами кредиторів не прийнято жодно­го рішення за наслідками розгляду звіту керуючого санацією або таке рішення не подано у суд (ч. 5 ст. 21 Закону); у разі відмови суду в за­твердженні звіту керуючого санацією чи неподання такого звіту у встановлений строк (ч. 12 ст. 21 Закону); якщо розрахунки з кредито­рами не проведені у строки, передбачені планом санації (ч. 13 ст. 21 Закону).

У постанові про визнання боржника банкрутом (далі — постанова) суд відкриває ліквідаційну процедуру та призначає ліквідатора, яким може бути особа, що виконувала повноваження розпорядника майна або (та) керуючого санацією. На ліквідатора переходять права керів­ника (органів управління) юридичної особи - банкрута щодо управ­ління банкрутом та розпорядження його майном, а повноваження ке­рівника (органів управління) юридичної особи припиняються.

Ліквідатор виконує свої повноваження (ст. 25 Закону) до завер­шення ліквідаційної процедури у порядку, передбаченому законодав­ством. На ньому, зокрема, лежить обов'язок опублікувати відомості °ро визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процеду­ри у офіційних друкованих органах; він бере до свого відання майно боржника, вживає заходів із забезпечення його збереження; очолює


153


РозділІІ


цивтьні правовідносини


1S9



ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред'являє до тре­тіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банк­руту; заявляє про відмову від виконання договорів банкрута; вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна бан­крута, що знаходиться у третіх особі; реалізує майно банкрута для за­доволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, тощо. Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців. Наслідки визнання боржника банкрутом. З дня прийняття су­дом постанови підприємницька діяльність банкрута завершується за­кінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута і зобов'язання щодо сплати податків та зборів (обов'язко­вих платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахуван­ня неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санк­цій за всіма видами заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю; скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо роз­порядження майном такого боржника; вимоги за зобов'язаннями, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'яв­лятися тільки у межах ліквідаційної процедури тощо.

У ліквідаційному процесі формується ліквідаційна маса банкру­та (ст. 26 Закону), проводяться інвентаризація та оцінка майна банк­рута (ст. 29 Закону). Після цього ліквідатор починає продаж вказано­го майна, який оформляється договорами купівлі-продажу, що укладаються між ліквідатором та покупцем (ст. ЗО Закону). Кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволен­ня вимог кредиторів.

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор по­дає до суду звіт та ліквідаційний баланс. Якщо за результатами такого балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи - банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реє­страцію юридичної особи-банкрута, для виключення її з Єдиного державного реєстру.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається таким, який не має боргів, і може продов­жувати свою підприємницьку діяльність. Суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише у разі, якщо у останньої залишилося майнових активів менше, ніж ви­магається для її функціонування згідно із законодавством (наприк­лад, акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальні­стю тощо).

Декілька слів потрібно сказати і про мирову угоду, яка є домовле­ністю між боржником та кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів борж-


ника. Вона оформляється угодою сторін (ст. 35 Закону). Мирова уго­да може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство, але тільки щодо вимог, забезпечених заставою, а також вимог другої та наступних черг кредиторів.

Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів прий­мається комітетом кредиторів, а рішення від імені боржника - керів­ником боржника чи арбітражним керуючим.

Мирова угода укладається у письмовій формі та підлягає затвер­дженню судом. Одностороння відмова від мирової угоди не допуска­ється.

За заявою будь-кого з кредиторів мирова угода може бути визна­на судом недійсною, якщо боржником подані недостовірні відомості про своє майно або виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства. Наслідком цього є поновлення провадження у справі про банкрутство. Між тим вимоги кредиторів, за якими зроблені роз­рахунки, вважаються погашеними. Кредитори ж, чиї вимоги при їх задоволенні обмежували права та законні інтереси інших осіб, зобо­в'язані повернути все отримане у порядку виконання мирової угоди.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням суду в разі: неви­конання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів; провадження боржником дій, які завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів.

У разі визнання мирової угоди недійсною або її розірвання вимоги кредиторів, щодо яких були надані відстрочка та (або) розстрочка платежів чи прощення (списання) боргів, відновлюються у повному розмірі у незадоволеній частині.

Глава 8. ДЕРЖАВА УКРАЇНА, АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ,

ТЕРИТОРІАЛЬНІ ГРОМАДИ - УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН

Загальні положення. Поряд з фізичними та юридичними особами учасниками цивільних відносин ЦК визнає державу Україна (далі - дер­жава), Автономну Республіку Крим (далі - АРК), територіальні грома­ди, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч. 2 ст. 2); за­кріплює правові форми участі держави, АРК, територіальних громад (далі - публічних утворень) у цивільних відносинах (статті 167-169); ви­значає органи та представників, через яких вони можуть діяти у цих від­носинах (статті 170-173); встановлює засади відповідальності за їх зо­бов'язаннями (статті 17Ф-176).

Включення публічних утворень до кола учасників цивільних відно­син пояснюється необхідністю вирішення останніми поряд з публічни­ми, загальнодержавними, місцевими задачами додаткових, допоміжних


160


Розділ II


ЦЩІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


1Є1



завдань як учасників майнових відносин, що потребує наділення цих ут­ворень цивільною правоздатністю. Поєднання у останніх владних пов­новажень з цивільною правоздатністю визначає і особливий підхід до ви­знання публічних утворень учасниками цивільних відносин. ЦК відокремив публічні утворення від таких суб'єктів цивільних відносин як фізичні особи та юридичні особи, хоча і визнав, що публічні утворен­ня діють у цих відносинах на рівних правах з іншими учасниками, тобто користуються одним і тим самим правовим режимом.

Слід зауважити, що при розробленні нового ЦК пропонувалося державу, АРК і територіальні громади разом з іншими публічними утвореннями (органами державної влади, органами влади АРК, орга­нами місцевого самоврядування, державними підприємствами тощо) визнати юридичними особами публічного права1 , охопивши, таким чином, терміном «юридична особа публічного права» майже всі види публічних утворень: від господарюючих публічних організацій, орга­нів державної влади, органів місцевого самоврядування до публіч­но-владних організацій. Вважаємо, цей підхід мав суто утилітарний характер, а саме бажання обійтися традиційними інститутами цивіль­ного права з тим, щоб не виділяти нового додаткового суб'єкта ци­вільного обороту. Виходячи з того, що публічні утворення - не при­родні, а штучні, логічним було прирівняти їх у межах цивільного обороту до статусу штучного утворення - юридичної особи. Між тим при застосуванні даної концепції виникає певне протиріччя, якого не просто позбутися. Зокрема, держава - це універсальна політико-управлінська система в суспільстві, що виконує публічні функції і ви­ступає у цьому і як цілісний суб'єкт, і як система пов'язаних між со­бою інститутів і структур, що здійснюють її функції. Конститутив­ною ознакою держави завжди є публічна влада. А звідси - вступ держави у цивільні відносини, що засновані на засадах юридичної рівності і вільного волевиявлення їх учасників, по суті, призводить до руйнації вказаних засад, не зважаючи на те, який статус державі буде надано для участі у цивільних відносинах. Можна, безумовно, пого­дитися з тим, що у вказаних відносинах публічні утворення не мо­жуть проявляти свої публічно-владні властивості2 . Але як цього до­сягти?3 Цивільну правоздатність, наприклад, держави неможливо розглядати ізольовано від її політичної влади4 .

1 Напр., законодавство Німеччини визнає публічно-владні утворення юридичними
особами публічного права.

2 Белое В. А. Гражданское право. Общая и Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр
ЮрИнфоР», 2003. - С. 108.

3 Певні рекомендації щодо цього наводить проф. Ю. Г. Басін (див.: Його: Правовое
регулирование сделок, заключаемых государством. Цивилистические исследования. -
Вып. первый: Сб. науч. труд, памяти проф. И. В. Федорова / Под ред. Б. Л, Хаскельбер-
га, Д.О. Тузова. - М.: Статут, 2004. - С. 18-35.

4 П. Виткявичюс. Гражданская правосубъектность Советского государства. - Виль­
нюс: Минтис, 1978.-С. 76.


До того ж державі притаманна правотворча функція, а це означає, що вона сама визначає порядок, форми і характер належних їй прав у межах цілей свого існування.

Саме для уникнення вказаного протиріччя законодавець вже в останній редакції нового ЦК відійшов від згаданої вище концепції, сприйнявши традиційну теорію держави і не відніс ні державу, ні ін­ші публічні утворення до юридичних осіб публічного права, визнав­ши, між тим, їх самостійними учасниками цивільного обороту.

Перелік публічних утворень, що діють у цивільних відносинах, грунтується на системі адміністративно-територіального устрою Ук­раїни (ст.133 Конституції) і є вичерпним. Причому, хоча держава тра­диційно визнавалася особливим суб'єктом цивільних відносин, чіт­кого її статусу як безпосереднього суб'єкта останніх законодавство не визначало. Нормативно регулювалися лише окремі аспекти участі держави у цивільному обороті, зокрема перехід у її власність деяких видів майна (статті 136, 137 ЦК УРСР), відшкодування шкоди, запо­діяної незаконними діями державних і громадських організацій, а та­кож службових осіб (ст. 442 ЦК УРСР), участь держави у спадкових відносинах (ч. 2 ст. 524, ст. 534 ЦК УРСР). Новий ЦК визначив статус держави у цивільних відносинах, визнавши її нарівні з АРК і терито­ріальними громадами учасником цих відносин. Визнання АРК і тери­торіальних громад учасниками цивільних відносин обумовлюється здійсненням територіальної автономії та місцевого самоврядування.

Всі публічні утворення діють у цивільних відносинах на рівних пра­вах з іншими їх учасниками. Але яким чином це досягається? Розу­міючи, що до цивільного обороту залучаються нові учасники, закон встановив: вони набувають і здійснюють права та обов'язки через від­повідні органи у межах компетенції1 останніх, яка встановлена законом. Держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади, АРК - через органи влади АРК, територіальні громади - через органи місцевого самоврядування (статті 170—172 ЦК). Зокрема, відпо­відно до Конституції України, а також Закону України «Про Верховну Раду АРК»2 вищим представницьким органом АРК є Верховна Рада АРК. Це ж стосується й Ради міністрів АРК (ст. 136 Конституції).

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»3 місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (виконавчі комітети, відділи, управління тощо) — ч. 2 ст. 2; ст.11. Органи місцевого самоврядування від імені та у інте-

1 Категорія «компетенція» пов'язана із встановленням публічно-правового статусу
відповідного органу державної (публічної) влади, а тому не є цивільно-правовою і пере­
дбачається нормами конституційного або адміністративного права.

2 Прийнятий 10 лютого 1998 р.//Відомості Верховної Ради України.-1998. -№99.-
Ст. 191.

3 Стаття 1 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня
1997 р. // ВВР України. - 1997. -№ 24. - Ст. 170.

" «Цивільне право України», т. 1


162


Розділ П


ЦИВШЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


163



ресах територіальних громад здійснюють правомочності щодо воло­діння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, у тому числі виконують усі майнові операції, можуть пере­давати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати пи­тання їх відчуження, визначати в договорах умови використання і фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у корис­тування і оренду (ч. 5 ст. 60 Закону).

Для того, щоб не руйнувати основний принцип цивільно-правово­го регулювання у відносинах за участю публічних утворень, для яких основною ознакою є і залишається публічна влада (а це стосується не тільки держави, а у певній мірі також АРК і територіальних гро­мад), законодавець знаходить їм для участі у цих відносинах заміну, застосувавши відому цивільному законодавству модель представ­ництва. Враховуючи те, що відповідно до доктрини цивільного права до участі у цивільному обороті допускаються тільки ті організації, що є юридичними особами, органам влади надається статус юридичних осіб публічного права. Саме ці органи (органи державної влади, орга­ни влади АРК, органи місцевого самоврядування) є суб'єктами ци­вільно-правових відносин.

Між тим до останнього часу в науковій літературі стосовно право­вого статусу цих органів теж існували різні точки зору. Одні правни-ки вважали, що вони повинні мати статус юридичної особи, інші ж виступали проти цього, висловлюючи побоювання, що поява юри­дичних осіб публічного права перетворить державний апарат у ци-вілістичну структуру, по суті ототожнюючи такі поняття як державна служба і публічна юридична особа. Вважаємо, наведений підхід зву­жує поняття юридичної особи публічного права, а для перетворення державного апарату в цивілістичну структуру немає підґрунтя, бо ор­гани влади діють у цивільних відносинах тільки для виконання пев­них завдань.

До того ж новий ЦК поставив крапку у вирішенні цього питання. Для того, щоб стати учасником цивільних відносин, органи влади на­бувають статусу юридичної особи публічного права, будучи одним з її видів. Публічні юридичні особи - це публічні утворення, що мають на меті державні інтереси, тобто визнані державою і забезпечені пра­вом інтереси соціальної спільноти, задоволення яких слугує неодмін­ною умовою і гарантією її існування та розвитку. Порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб пуб­лічного права визначається не положеннями цивільного законодав­ства, а нормами держаівного, адміністративного та інших галузей публічного законодавства. Звідси і основою їх виникнення є публіч­но-правовий акт, що одночасно визначає також внутрішню сторону відносин юридичної особи публічного права. Коли ж публічні юри­дичні особи стають учасниками цивільних відносин, на них, якщо ін-


ше не буде встановлено законом, поширюються правила ЦК (ст. 82), оскільки саме у цих випадках вони немов би прирівнюються до юри­дичних осіб приватного права, але, безумовно, ними не стають. При цьому вказані публічні утворення позбавляються будь-яких привілеїв перед іншими учасниками цивільних відносин — фізичними та юри­дичними особами.

У випадках і у порядку, встановлених законом, іншими норматив­но-правовими актами, від імені держави, АРК, територіальних гро­мад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юри­дичні особи, органи державної влади, органи влади АРК та органи місцевого самоврядування (ст. 173 ЦК). Так, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» певні повноважен­ня для вступу в цивільно-правові відносини можуть бути покладені на сільського, селищного, міського голову, але у межах його компе­тенції (ст. 42).

Виходячи з викладеного вище, слід розрізняти, тим не менше: хто стає стороною у договорах, які укладаються такими представниками. Так, якщо договір укладається безпосередньо компетентним органом держави від її імені, остання і стає стороною цього договору. Саме у держави у такому випадку виникають права, обов'язки та відпо­відальність за невиконання або неналежне виконання умов договору. Навпаки, якщо договір укладається, наприклад, державним підпри­ємством без посилання на те, що воно діє як представник держави, то така публічна юридична особа діє як самостійний учасник цивільного обороту і за її дії держава не відповідає.

Публічні утворення як учасники цивільних відносин мають спеці­альну цивільну правоздатність, що відповідає меті їх створення.

Участь публічних утворень у цивільних відносинах. До цивільних відносин, у яких можуть брати участь публічні утворення, слід віднести речові, спадкові, зобов'язальні, виключні правовідносини тощо.

До суттєвих ознак учасників цивільних відносин ЦК відносить їх майнову самостійність (ст. 2). А це означає, що кожен з останніх має майно, яке належить йому на відповідному праві (титулі). Право власності — основне з речових прав, яке свідчить про майнову са­мостійність учасника. Звідси логічним є той підхід, що застосував за­конодавець при визначенні видів права власності, здійснивши її поділ за субєктним принципом, закріпивши існування таких видів права власності, як право власності Українського народу, право приватної власності, право державної власності та право комунальної власності (статті 324-327 ЦК),

Між тим ЦК не наводить переліку майна, що знаходиться у дер­жавній власності, встановлюючи лише, що у такій власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ч. 1 ст. 326). Перелік вказаного майна містить Закон України «Про влас­ність», ст. 34 якого встановлює, що у державній власності перебуває майно, яке, зокрема, забезпечує діяльність Верховної Ради України та


164


РозділІІ


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


165



утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк України, інші державні банки та їх установи і створювані ними кредитні ресур­си; державні резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і серед­ніх спеціальних навчальних закладів тощо (ст. 34). У власність дер­жави переходить скарб, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК), реквізоване (ст. 353 ЦК) та конфісковане майно (ст. 354 ЦК) тощо1 .

Комунальна власність - самостійний вид права власності, суб'єк­тами якої виступають територіальні громади. ЦК теж не містить пе­реліку майна, що може бути у комунальній власності. Такий перелік закріплено у ст. 142 Конституції і деталізовано у ст. 60 Закону Украї­ни «Про місцеве самоврядування в Україні». Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним гро­мадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місце­вого самоврядування у порядку, встановленому законом.

Слід зазначити, що ЦК дещо по-новому підходить до вирішення питань, пов'язаних з набуттям права власності, зокрема, на безхазяй­ну нерухому річ (ст. 335 ЦК), знахідку (ст. 338 ЦК), бездоглядну до­машню тварину (ст. 341 ЦК) тощо, встановлюючи, що при певних об­ставинах вказане майно може перейти до комунальної власності.

Публічні утворення можуть створювати юридичні особи публіч­ного права (державні підприємства, комунальні підприємства, на­вчальні заклади), а також юридичні особи приватного права (підпри­ємницькі товариства тощо), брати участь у їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом (чч. 2-3 ст. 167, статті 168, 169 ЦК). Причому юридична особа публічного права, як і юри­дична особа приватного права набуває право власності на майно, пе­редане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підста­вах, не заборонених законом (ст. 329 ЦК).

Публічні утворення можуть стати суб'єктами спадкових правовід­носин, а саме набути право на майно, що входить до спадкової маси. Суб'єктами права спадкування за заповітом можуть бути держава, АРК, територіальні громади, іноземні держави (ч. 2 ст. 1222 ЦК). Те­риторіальна громада за місцем відкриття спадщини стає її власником у разі визнання цієї спадщини відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Публічні утворення беруть участь і у договірних зобов'язаннях, за винятком випадків, прямо передбачених законом. Зокрема, ч. 1 ст.720 " ЦК встановлює, що сторонами у договорі дарування можуть бути не тільки фізичні особи, юридичні особи, а також держава, АРК, терито-

1 Більш доклад, про це див. главу 17 даного підручника. 5


ріальна громада. Це ж стосується і договору про пожертву (ч. 1 ст. 729 ЦК). Між тим за договором довічного утримання (догляду) сторонами можуть бути: відчужувачем - фізична особа, а набува­чем - повнолітня фізична особа або юридична особа (ст. 746 ЦК). Держава здійснює внутрішні і зовнішні державні позики, зокрема шляхом випуску державних цінних паперів.

Держава бере участь і у недоговірних зобов'язаннях, зокрема у тих, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи (глава 80 ЦК); у зобов'я­заннях при відшкодуванні шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно (ст. 1170 ЦК); у зобов'я­заннях про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК) тощо. АРК чи органом місцевого самоврядування відшкодовується шкода у випадках, пере­дбачених статтями 1173, 1174, 1175 ЦК.

Відповідальність за зобов'язаннями держави, Автономної Рес­публіки Крим, територіальних громад. Для публічних утворень, як й для інших учасників цивільних відносин, суттєвою ознакою є май­нова самостійність. Виходячи з цього, вони несуть самостійну майно­ву відповідальність за своїми зобов'язаннями (статті 174,175 ЦК). Це означає, що держава не відповідає за зобов'язаннями АРК, терито­ріальних громад, юридичних осіб, які нею створені, крім випадків, встановлених законом (ч. З, ч. 1 ст. 176 ЦК). Відповідно АРК не від­повідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад, а також юридичних осіб, що нею створені, крім випадків, передбачених зако­ном (ч. 4 та ч. 1 ст. 176 ЦК), а територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, АРК, інших територіальних громад та юри­дичних осіб, які нею створені, крім випадків, встановлених законом (ч. 5 та ч. 1 ст. 176 ЦК). Логічним є те, що і юридичні особи, створені публічними утвореннями, не відповідають за зобов'язаннями остан­ніх (ч. 2 ст. 176 ЦК).

ЦК встановлює межі майнової відповідальності публічних утво­рень (статті 174,175 ЦК). Держава і територіальні громади відповіда­ють за зобов'язаннями своїм майном, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення, тобто це майно, що може знаходитися відповідно тільки у державній чи комунальній власності1 . Звернення

1 Так, ч. 2 ст. 325 ЦК передбачила, що відповідно до закону фізичним та юридичним особам, які є суб'єктами права приватної власності, не можуть належати окремі види майна. На сьогодні Постановою ВР України «Про власність на окремі види майна» від 17 червня 1992р. (ВВР України. - 1992. - № 35. - Ст. 517) встановлено перелік видів майна, що не може знаходитись у власності фізичних осіб (за термінологією Постано­ви - громадян), громадських організацій, міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав на території України, а також впроваджено спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна.

Більш доклад, про це див. главу 16 даного підручника.


/66


РазділН


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


tS7



стягнення на землю та інші природні ресурси, які знаходяться у дер­жавній або у комунальній власності, дозволяється лише у випадках, передбачених законом.

Аналіз норм ЦК дозволяє дійти висновку, що хоча АРК визнається учасником цивільних правовідносин, між тим ЦК, навіть, не містить спеціальної статті, яка вказувала б, за рахунок якого майна відповідає цей учасник названих відносин за своїми зобов'язаннями. Вважаємо, це пов'язано з тим, що у ЦК взагалі суперечним є визначення участі АРК у відносинах власності1 .

Що ж стосується таких учасників цивільних відносин, як іноземні держави, то у ч. 2 ст. 2 ЦК лише згадується про можливість існування вказаних відносин за участю іноземних держав. Але далі ЦК не міс­тить ніяких норм, які їх регулювали б. Тому на сьогодні головним джерелом, що регулює такі відносини, є відповідні міжнародні дого­вори.

Глава 9. ОБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

§ 1. Загальні положення

Об'єктами цивільних прав визнаються матеріальні та немате­ріальні блага, стосовно яких мине суб'єктами цивільного права ви­ никають відносини, що складають предмет цивільно-правового регулювання.

Права та обов'язки суб'єктів цивільного права встановлюються, існують, реалізуються, змінюються та припиняються з приводу від­повідних об'єктів. Як правило, об'єкт набуває значення елемента структури цивільних правовідносин у випадках, коли він становить інтерес для учасвиків вказаних відносин. Цей висновок грунтується на тому, що об'єкти, зокрема природні, які не залучені у сферу люд­ської діяльності й інтересів, не можуть визнаватись елементом струк­тури цивільних правовідносин. Інтерес як міра зацікавленості може розглядатись під різними кутами зору. Для людини (фізичної особи) він може бути суто побутовим (або споживчим) і полягає у зацікавле­ності у задоволенні відповідних її потреб. Крім цього фізична особа може мати зацікавленість у отриманні прибутку шляхом здійснення підприємницької діяльності (мати підприємницький інтерес). Інтерес юридичних осіб може бути як суспільним, так і приватним (для юри­дичних осіб публічного і приватного права відповідно). Враховуючи, що ст. 2 ЦК визнає учасниками цивільних відносин також державу Україна та інші публічно-правові утворення, слід констатувати вплив загальнодержавних, регіональних та інших суспільних інтересів та­кож на сферу приватного права. Інтерес юридичних осіб приватного права залежить від міри зацікавленості їх засновників, визначає цілі

1 Більш доклад, процедив, главу 16 даного підручника. ч-. ..


створення останніх, задовольняється шляхом дій їх органів і може мати як підприємницький (отримання прибутку), так й непідприєм-ницький (наприклад, благодійництво) характер. Наведені різновиди інтересу споріднені і визначають окремі аспекти міри зацікавленості окремих суб'єктів цивільного права. Зокрема, правовий інтерес (на­приклад, у вчиненні того чи іншого правочину) формується побуто­вим або підприємницьким інтересом (наприклад, зацікавленість у придбанні майна, оренді приміщення тощо). Правовий та побутовий інтерес за своїм правовим значенням не завжди збігаються. Правовий інтерес до відповідного об'єкта, як правило, визначає зміст та харак­тер правочинів та інших правомірних дій учасників вказаних відно­син. Слід зауважити, що втрата учасником цивільних правовідно­син побутового (підприємницького тощо) інтересу до відповідного об'єкта не означає втрати правового інтересу і не призводить до авто­матичного припинення суб'єктивного цивільного права. Учасник ци­вільних відносин може тимчасово або повністю втратити побутовий (підприємницький тощо) інтерес до речі як одного із найпошире­ніших різновидів об'єктів цивільних прав. Однак те, що він про всяк випадок залишає її у складі свого майна або господарстві (обліковує на балансі стосовно юридичних осіб), свідчить про наявність його за­цікавленості у збереженні права власності на річ (тобто правового ін­тересу). Суб'єктивне цивільне право на певний об'єкт цивільних прав (не беручи до уваги випадок його загибелі) може припинитись шля­хом вчинення уповноваженою особою відповідного правочину або у примусовому порядку на підставах, визначених законодавством Ук­раїни.

Якщо суб'єктивні права та кореспондуючі їм обов'язки складають і визначають зміст цивільних правовідносин, то матеріальні та нема­теріальні блага, які становлять правовий інтерес учасників названих правовідносин, визнаються їх об'єктом. Звісно, словосполучення «об'єкти цивільних прав» та «об'єкти цивільних правовідносин» не можуть бути повністю ототожнені, тому що мають різну сферу тер­мінологічного застосування. Однак за їх допомогою у цивільному праві термінологічно визначаються однакові різновиди матеріальних та нематеріальних благ. Сучасна доктрина цивільного права визнає множинність об'єктів цивільних прав і заперечує можливість існу­вання безоб'єктних цивільних правовідносин. Множинність концеп­туально визначена положеннями Розділу III ЦК і означає різноманіт­ність їх видів, обумовлену різноманіттям правових інтересів суб'єк­тів цивільного права. Виникнення та існування у цивільному праві безоб'єктних правовідносин неможливе.

Стаття 178 ЦК визначає оборотоздатність об'єктів цивільних прав. У відповідності зч» 1 вказаної статті оборотоздатністю визнається властивість об'єктів цивільних прав вільно відчужуватися або пере­ходити від однієї особи до іншої у порядку правонаступництва чи


168


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВрВЩНОСИНИ


169



спадкування або іншим чином. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав може бути вільною і обмеженою. Вільно оборотоздатні об'єкти можуть без обмежень переходити від однієї особи до іншої у порядку правонаступництва (переходу майна, майнових прав та обов'язків), спадкування (спадкового правонаступництва) або з інших підстав. Оборотоздатність об'єктів цивільних прав може бути обмежена акта­ми цивільного законодавства, положеннями яких встановлюються відповідні межі їх участі в цивільному обороті. Наприклад, класи­фікація одного з найпоширеніших різновидів об'єктів цивільних прав включає речі, обмежені в обороті. Обмежену оборотоздатність має також інформація. У відповідності з положеннями ч. З ст. 200 ЦК по­рядок використання інформації та захисту права на неї встановлюєть­ся законом. Наприклад, обмежена можливість (а найчастіше немож­ливість) використання у цивільному обороті (шляхом оприлюднення у засобах масової інформації) може встановлюватись щодо інформа­ції, яка становить державну таємницю. Відповідні межі використання має комерційна таємниця, можливість встановлення та здійснення прав інтелектуальної власності на яку визначається положеннями глави 46 ЦК. У відповідності з п. 2 ч. І ст. 506 ЦК одним з різновидів майнових прав інтелектуальної власності на комерційну таємницю є виключне право дозволяти її використання. Межі і характер такого використання визначаються власником інформації, яка становить ко­мерційну таємницю.

Межі оборотоздатності об'єктів цивільних прав залежать від особ­ливостей їх правового режиму та визначаються встановленою зако­нодавством можливістю здійснення правочинів та інших юридичних актів, які спрямовані на їх передачу іншим учасникам цивільних від­носин. Наприклад, подальша доля державного майна при ліквідації юридичної особи публічного права може визначатись відповідним актом органу державної влади, органу влади Автономної Респуб­ліки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 4. ст 1 і ЦК). За­конодавством можуть встановлюватись обмеження оборотоздатності об'єктів цивільних прав, зокрема можливість продажу деяких видів диких тварин як особливого різновиду речей. Наприклад, у відповід­ності з ч. З ст. 180 ЦК тварини, занесені до Червоної книги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках та по­рядку, встановлених законом.

Деякі об'єкти цивільних прав, зокрема речі, визнаються вилучени­ми з цивільного обороту, тобто можуть належати на праві власності лише визначеним законодавством учасникам цивільних відносин. Як приклад слід навести положення ст. 13 Конституції, відповідно до якої земля (за винятком земельних ділянок, які можуть перебувати у власності фізичних та юридичних осіб), її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної


(морської) економічної зони є об'єктами права власності Українсько­го народу. Вказані та інші об'єкти, які вилучені з цивільного обороту, не підлягають вільній передачі від однієї особи до іншої на підставі цивільно-правових правочинів або з інших підстав. Вилученими з ци­вільного обороту можуть визнаватись й інші об'єкти цивільних прав. До них належить зброя (окрім спортивної та мисливської), бойова і спеціальна військова техніка, вибухові та бойові отруйні речовини й інші подібні різновиди речей, право власності на які може належати лише державі Україна. їх вилучення з цивільного обороту визна­чається необхідністю забезпечення державної та суспільної безпеки. Взагалі необоротоздатними є об'єкти, які за своєю правовою приро­дою не підля- гають відчуженню. Це, наприклад, нематеріальні блага, які є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи (ч. 1 ст. 178 ЦК). Стосовно фізичної особи — це, зокрема визначені положеннями Роз­ділу II Конституції, та Книги 2 ЦК право на життя, охорону здоров'я, медичну допомогу, свободу, сім'ю, ім'я, його зміну та використання, особисту недоторканність, індивідуальність, особисте життя та його таємницю тощо. Необоротоздатними є також визначені положення­ми ст. 94 ЦК особисті немайнові права юридичної особи. Це, зокрема, право на недоторканність ділової репутації, на таємницю кореспон­денції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі. У відповідності з ч. 2 ст. 178 ЦК види об'єктів цивільних прав, перебування яких у обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встанов­лені у законі.

Певні об'єкти можуть бути визначені як обмежено оборотоздатні. Обмеження їх участі у цивільному обороті полягає у тому, що права на них (зокрема, право власності) можуть бути передані іншій особі лише за умов, передбачених законом. Оборотоздатність об'єктів, об­межених у цивільному обороті, визначається особливостями вста­новленого для них правового режиму. Так, відповідні обмеження має правовий режим газової та мисливської зброї, вибухових, радіоак­тивних, наркотичних і психотропних речовин, сильнодіючих отрут тощо. Певні обмеження оборотоздатності встановлені законодав­ством для таких об'єктів цивільного права як земля, іноземна валюта, валютні цінності тощо. Частина 2 ст. 178 ЦК встановлює, що види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасни­кам обороту або перебування яких в обороті допускається за спе­ціальним дозволом (обмежено оборотоздатні об'єкти), визначаються у порядку, передбаченому законом.

Об'єктом цивільних прав є все те, з приводу чого суб'єкти вступа­ють у правовідносини, Основне функціональне призначення об'єктів Цивільних прав полягає у задоволенні відповідних (побутових, ко­мерційних, державних, суспільних тощо) інтересів та визначених ни­ми суб'єктивних прав учасників цивільних відносин. Різноманітність


г


І70


РоздіяП


ЦИВШЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ



цих інтересів обумовлює існування значної кількості об'єктів цивіль­них прав. У відповідності зі ст. 177 ЦК об'єктами останніх визнають­ся: речі, гроші, цінні папери, майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, інші матеріальні та нематеріальні блага.

§ 2. Речі

Речами у цивільному праві визнаються предмети матеріального світу, здатні задовольняти потреби учасників цивільних відносин

завдяки своїм фЬичним, хімічним, біологічним та інтим власти­ востям, щодо яких міме ними можуть виникати визначені їх воле­ виявленням і не заборонені законом цивільні права та обов 9 язки.

Речі є одним і найпоширеніших у цивільному обороті видів об'єк­тів цивільних прав. Закріплення чинним законодавством України ви­черпного переліку речей неможливе і недоцільне. Невпинний розви­ток науково-технічного прогресу обумовлює постійне виникнення все нових і нових різновидів речей. Відносини між учасниками ци­вільних відносин, які виникають з приводу речей (як й інших об'єктів цивільних прав), об'єктивно потребують правового регулювання. Су­купність встановлених законодавством способів та засобів регламен­тації відносин суб'єктів цивільного права стосовно відповідного їх різновиду називають «правовим режимом речей». Такий режим вста­новлюється у відповідних законах та підзаконних актах і визначає по­рядок набуття або примусового припинення прав на них у випадках, визначених чинним законодавством, а також особливості та межі здійснення речових прав. Зокрема, режим власності передбачає мож­ливість здійснення власником правомочностей володіння, користу­вання та розпорядження речами.

Речі становлять інтерес суб'єктів цивільного права завдяки своїм фізичним, хімічним, біологічним та інтим природним властивостям. Можливість безперешкодного та незалежного від волі і бажання сторон­ніх осіб використання цих властивостей у межах, визначених законом, обумовлює встановлення щодо них права власності та інших речових прав. Право власності на річ, з урахуванням наведеноге, є одним з най­більш повних та автономних (незалежних від волі і бажання інших осіб) суб'єктивних цивільних прав. Речі відповідно до їх природних власти­востей та особливостей встановленого для них правового режиму по­діляють на такі види: нерухомі та рухомі; подільні та неподільні; визна­чені індивідуальними та родовими ознаками; споживні та неспоживні; головні речі та їх приналежності; речі, які складаються із складових час­тин; складні речі; продукція, плоди та доходи; майно; підприємство як єдиний майновий комплекс; тварини тощо.

Тварини (ст. 180 ЦК),

У відповідності зі ст. 180 ЦК тварини визнаються особливим об'єк­том цивільних прав. Вони можуть бути дикими та домашніми. Дики-


ми є тварини, які живуть у природі у вільному стані. Такі тварини мо­жуть бути вилучені з вільного природного стану і використовуватись у зоопарках, дельфінаріях, океанаріях для наукового вивчення особ­ливостей їх поведінки та задоволення пізнавальних потреб громад­ськості. Дикі тварини використовуються також у цирках для дресиру­вання та участі у циркових виставах. Ті з них, які утримуються в домашніх умовах, вважаються одомашненими. Утримання у до­машніх умовах диких хижих тварин, вилучених з дикої природи, які належать фізичним особам на праві власності, на практиці визнається діяльністю, пов'язаною з підвищеною небезпекою для оточуючих. У випадку спричинення шкоди майну або здоров'ю оточуючих одо­машненими дикими тваринами майнову відповідальність несе їх власник або інша особа за правилами, встановленими для володільця джерела підвищеної небезпеки.

Для збереження популяцій рідкісних та зникаючих видів тварин в Україні створюються заповідники і заказники. На них поширюється правовий режим речей, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 180 ЦК). Тварини можуть бути предметом відповідних цивіль­но-правових угод. У відповідності з ч. 2 ст. 181 ЦК правила поводжен­ня з останніми визначаються законом. Це обумовлене необхідністю забезпечення правового захисту тварин від негуманного, жорстокого поводження з ними. Законодавство деяких країн у таких випадках встановлює можливість примусового припинення права власності на тварину. Зокрема, ст. 242 ЦК Республіки Білорусь передбачає можли­вість примусового викупу домашніх тварин за умови неналежного (жорстокого, негуманного) поводження з ними. Правила щодо визна­чення долі затриманих бездоглядних домашніх тварин та порядок на­буття права власності на них встановлено статтями 340-342 ЦК.

Нерухомі та рухомі речі (ст. 181 ЦК).

Поділ речей на нерухомі та рухомі обумовлений перш за все їх фізичними властивостями. Нерухомі речі постійно знаходяться на одному і тому ж місці (земля, житлові будинки, інші будівлі, споруди тощо), а їх переміщення у просторі або неможливе зовсім, або може призвести до істотного знецінення останніх. Рухомі речі підлягають вільному переміщенню у просторі.

Нерухомими речами ч. 1 ст. 181 ЦК визначає земельні ділянки та все, що розташоване на них і нерозривно з ними пов'язане. Нерухо­мими речами законодавством визнаються, таким чином, об'єкти, пе­реміщення яких у просторі без їх пошкодження обо непропорційного знецінення є неможливим. Земельними ділянками є визначені відпо­відними межами частини земної поверхні (тобто її верхній поверхне­вий шар). Земні надра мають особливий правовий режим. Характер­ною ознакою нерухомих речей є тісний зв'язок із землею, що обу­мовлює їх значну вартість і особливий правовий режим. Нерухомі ре­чі, як правило, мають багато індивідуальних ознак, що визначають їх


172


Розділ II


цивтьт правовідносини


173



юридичну своєрідність. У зв'язку з цим нерухомі речі визнаються юридично незамінними.

Правовий режим нерухомої речі законодавством може бути поши­рений й на інші речі, які не обов'язково тісно пов'язані із землею. Зо­крема, правовий режим нерухомих речей може бути поширений зако­ном на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, кос­мічні об'єкти та інші речі, права на які підлягають державній реєстра­ції (ч. 1 ст. 181 ЦК). Встановлення щодо речей, основним призна­ченням яких є переміщення у просторі, правового режиму нерухомо­сті - один з прикладів юридичних фікцій у цивільному праві. Право­вий режим нерухомості поширюється на ці об'єкти у зв'язку з тим, що права на них також підлягають обов'язковій державній реєстрації.

Обов'язковість державної реєстрації прав на нерухомість поясню­ється високою споживчою вартістю, а також соціальною та загально­державною значущістю цих об'єктів. Так, у відповідності зі ст. 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, виникнення останніх, перехід і припинення підлягають дер­жавній реєстрації. Така реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо неї є публічною. Вона здійснюється відповідним державним органом, який зобов'язаний надавати уповноваженим органам інфор­мацію про реєстрацію прав на нерухоме майно у порядку, визначено­му законом. У відповідності з положеннями ст. 210 ЦК для право­чинів, які підлягають обов'язковій державній реєстрації, остання є умовою їх чинності.

Рухомими визнаються речі, які вільно переміщуються у просторі без істотної шкоди задля їх господарського призначення. Правочини з такими речами не піддягають державній реєстрації і здійснюються суб'єктами цивільного права вільно, на їх власний розсуд.

Подільні та неподільні речі (ст. 183 ЦК).

Речі, які внаслідок поділу у натурі не втрачають свого господар­ського або іншого призначення, називаються подільними. Так, без шкоди для їх господарського призначення можуть бути поділені про­дукти харчування, паливо, сировина, більшість напівфабрикатів та матеріалів. Ці речі і після їх поділу можуть використовуватись за призначенням.

До неподільних належать речі, які при поділі втрачають первісне призначення або істотно знецінюються. Неподільними речами є, на­приклад, магнітофон, холодильник, автомобіль тощо. При виділі час­тки з майна, яке знаходиться у спільній власності двох або більше осіб (ст. 355 ЦК), щодо неподільних речей законодавство визначає наступні правила. У відповідності з ч. 2 ст. 364 ЦК, якщо виділ частки із спільного майна у натурі не допускається законом або неможливий у разі неподільності речі, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової чи іншої матеріаль­ної компенсації вартості його частки. Стаття 367 ЦК визначає можли-


вість поділу майна, що є спільною частковою власністю, але не визна­чає особливостей його здійснення стосовно неподільних речей. На практиці у таких випадках неподільні речі за згодою співвласників можуть бути відчужені за сплатними правочинами, а одержані кошти підлягають поділу між співвласниками.

Речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками (ст. 184 ЦК).

У відповідності з ч. 1 ст. 184 ЦК річ визнається визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй притаман­ними властивостями, що вирізняють її з-поміж інших однорідних ре­чей та індивідуалізують останню у цивільному обороті. До визначе­них індивідуальними ознаками належать речі, які мають декілька характерних ознак, що індивідуалізують їх у цивільному обороті (на­приклад, годинник, магнітофон, автомобіль тощо); які мають багато ознак, що дозволяють відрізнити їх від інших речей (наприклад, бу­динок, пароплав, супутник тощо); а також речі, єдині у своєму роді (наприклад, скульптура або картина відомого автора, унікальна ан­тикварна річ тощо). У зв'язку з цими особливостями та у відповідно­сті з чинним законодавством речі, визначені індивідуальними ознака­ми, є юридично незамінними.

Визначеними родовими ознаками є речі, які мають ознаки, властиві усім речам того ж роду і вимірюються числом, вагою, мірою (наприк­лад, 1 т борошна, 1 м3 деревини, 1 л молока, 1 м тканини тощо). Слід за­значити, що у деяких випадках речі, які за своєю фізичною сутністю на­лежать до родових, можуть вважатися індивідуально визначеними. На­приклад, 15 мішків борошна, що мають позначки про їх належність від­повідному суб'єкту і складовані окремо, можуть визнаватися речами, визначеними індивідуальними ознаками. У відповідності з ч. 2 ст. 184 ЦК речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними.

Правове значення поділу речей на визначені індивідуальними та родовими ознаками полягає у наступному. При фізичному знищенні речей, визначених індивідуальними ознаками, боржник звільняється від обов'язку передати їх кредитору в натурі, якщо це було передба­чено відповідним зобов'язанням, але зобов'язаний виплатити остан­ньому грошову компенсацію їх вартості. При загибелі речей, визна­чених родовими ознаками, боржник, як правило, не звільняється від виконання зобов'язання у натурі, оскільки є можливість замінити річ, що була предметом зобов'язання, іншою такого ж роду та якості.

Споживні та неспоживніречі (ст. 185 ЦК).

Речі, які внаслідок одноразового їх використання припиняють своє фізичне існування або переходять у інший стан, є споживними. При їх використанні за призначенням споживні речі споживаються повністю (наприклад, продукти харчування, паливо тощо) або пере­творюються на іншу річ (наприклад, сировина та напівфабрикати на-


г


174


РозділП


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


17S



бувають значення готової продукції). Споживні речі можуть бути предметом договору позики.

Неспоживними називають речі, які використовуються за їх при­значенням тривалий час і втрачають свої споживні якості поступово (наприклад, одяг, взуття, обладнання тощо). Неспоживні речі можуть бути предметом договорів майнового найму, оренди, побутового, прокату, лізингу тощо.

Головні речі та їх приналежності (ст. 186 ЦК).

Речі можуть знаходитися у такому господарсько-цільовому зв'яз­ку, що одна з них є головною, а інша - її приналежністю (наприклад, музичний інструмент та футляр до нього, автомобіль і комплект інст­рументів тощо). Приналежністю є річ, призначена для обслуговуван­ня іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність — не складова частина головної речі і у відповідних випадках може бути предметом самостійної угоди. Але у більшості випадків приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено договором або законом (ч. 2 ст. 186 ЦК). Прина­лежність до головної речі вказується у стандартах, технічних умо­вах або прейскурантах, якими визначається комплектність продукції, стосовно котрої укладається відповідний правочин.

Складові частини речі (ст. 187 ЦК).

Більшість речей складаються з відповідної кількості складових частин. Такими складовими речі є окремі деталі її конструкції, які не можуть бути відокремлені від неї без її пошкодження або істотного знецінення. Наприклад, будь-який побутовий прилад (пральна маши­на, холодильник, телевізор тощо) складається з відповідної кількості визначених його функціональним призначенням і технічними харак­теристиками складових. Відокремлення окремих частин (деталей), з яких він складається, може призвести до неможливості застосування останнього за призначенням і, як наслідок, істотного знецінення. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відділене від неї без пошкодження та істотного знецінення самої речі. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Складні речі (ст. 188 ЦК).

Складними законодавство визначає певну сукупність речей, які у цивільному обороті та при їх використанні утворюють єдине ціле. Складні речі об'єднані єдиним господарським або споживчим при­значенням, що дає можливість використовувати їх за призначенням, як одну річ (наприклад, меблевий гарнітур, столовий сервіз, колекція монет, марок тощо). Кожна з речей, з яких вони складаються, може використовуватися за призначенням й окремо одна від одної, але у цьому разі втрачає своє призначення як складова частина складної


речі. Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі окремі речі, які її складають, якщо договором не визначено інше.

Продукція, плоди і доходи (ст. 189 ЦК).

Продукцією визнаються результати виробничої діяльності суб'єк­тів цивільного права. Продукція є результатом переробки сировини та напівфабрикатів у речі з готовими споживчими якостями, обумов­леними їх господарським призначенням. Право власності на продук­цію, якщо інше не передбачене законом або договором, належить власнику (власникам) підприємства як цілісного майнового комплек­су, з використанням якого її виготовлено.

До плодів відносять все те, що є результатом органічного розвитку самої речі (плоди фруктових дерев, інших рослин). Результатом жит­тєдіяльності тварин є їх приплід. Доходи - це, як правило, грошові кошти (інколи інші матеріальні цінності), які здатна приносити річ, перебуваючи у господарському обороті (орендна плата, дивіденди за акціями тощо). Плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать їх власникові, якщо інше не встановлено договором або за­коном (ч. 2ст. 189 ЦК).

Майно (ст. 190 ЦК).

Майном як особливим об'єктом законодавство визначає окрему річ, їх сукупність, а також майнові права та обов'язки. Поняття «май­но» вживається у цивільному праві для термінологічного визначення як окремих речей, так і їх сукупності. Майном найчастіше визна­чається сукупність всіх матеріальних цінностей відповідного суб'єк­та, враховуючи речі, гроші, цінні папери, а також майнові права та обов'язки. Про майно йдеться у нормах, що визначають об'єкти пра­ва власності, спадкову масу, предмет договорів дарування, майново­го найму тощо. У такому ж значенні термін «майно» вживається та­кож у нормах, спрямованих на захист майнових прав особи (напри­клад, у нормах про охорону майна громадянина, визнаного безвісно відсутнім або оголошеного померлим). Поняття «майно» використо­вують також для визначення окремих майнових прав і обов'язків осо­би або їх сукупності. У такому значенні цей термін застосовують у нормах, що визначають частку не тільки майнових прав, а й обов'яз­ків юридичних і фізичних осіб (наприклад, у нормах щодо наслідків реорганізації юридичних осіб і спадкоємства, коли до правонаступ­ників переходять не тільки права, а й обов'язки).

Підприємство як єдиний майновий комплекс (ст. 191 ЦК).

Підприємством вважається єдиний майновий комплекс, що вико­ристовується для здійснення підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 191 ЦК).У відповідності з ч. 2 ст. 191 ЦК до складу підприємства як єди­ного майнового комплексу входять всі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди,


176


Розділ II


цивищветтовщносини



устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи та послуги (фірмові найменування, знаки для то­варів і послуг) та інші виключні права, якщо інше не передбачене за­коном або договором. Незалежно від того, чи є у складі підприємства традиційне нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі, споруди то­що), як єдиний майновий комплекс воно визнається нерухомістю (ч. З ст. 191 ЦК).

Поширення режиму нерухомості на підприємство як єдиний май­новий комплекс обумовлене значущістю останнього у цивільному обороті, значною вартістю та необхідністю державної реєстрації пра-вочинів щодо нього. Визнання підприємства як єдиного майнового комплексу нерухомим майном не означає, що режим нерухомості по­ширюється і на рухоме за своїми властивостями майно, а також зо­бов'язальні, особисті немайнові та виключні права, які можуть вхо­дити до його складу. Режим нерухомості поширюється тільки на підприємство у цілому як цілісний майновий комплекс, а не на окремі види майна, що входить до його складу. З моменту відчуження рухо­мих речей в результаті здійснення підприємством господарської діяльності чи з інших визначених законодавством підстав на них не поширюється режим підприємства як єдиного майнового комплексу. На нерухоме майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу, поширюється загальний правовий режим, встановлений законодавством для нерухомості.

Підприємство як єдиний майновий комплекс (тобто сукупність майна, майнових та немайнових прав) є особливим об'єктом цивіль­них прав. Його особливості полягають у наступному. Як єдиний май­новий комплекс підприємство містить у своєму складі певну сукуп­ність об'єктів цивільного права. Кількість та склад цих об'єктів визначається статутними цілями діяльності підприємницького това­риства, відокремлене майно якої він складає. Підприємство як єдиний майновий комплекс має складну динамічну майнову структуру, що постійно змінюється в результаті здійснення підприємницької діяль­ності за вартістю, а також у якісних та кількісних показниках. Майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу, пов'язане єдиним господарським призначенням, що визначається на­прямом його підприємницької діяльності, визначеним установчими документами.

Підприємство як єдиний майновий комплекс в цілому визнається
матеріальним об'єктом цивільних прав, до складу якого у відповідно­
сті із законом (ч. 2 ст. 191 ЦК) можуть входити нематеріальні за своєю
правовою природою блага — особисті немайнові та виключні права.
Підприємство в цілому або його частина можуть бути об'єктом купів-
лі-продажу, застави, оренди та інших правочинів, пов'язаних з вста­
новленням, зміною та припиненням речових прав.ц


§ 3. Гроші та валютні цінності '

Гроші (гротові кошти) - (ст. 192 ЦК).

Грошима (грошовими коштами) є нормативно визначені та ви­ ражені у емітованих в обіг паперових і металевих знаках або у без­ готівковій формі умовні вартісні одиниці (гривні, копійки чи від­ повідні одиниці іноземної валюти, наприклад, долари і центи), які мають забезпечений на законодавчому рівні примусовий курс, що полягає у обов'язковості їх приймання за відповідною номіналь­ ною вартістю, які визначають міру вартості речей, робіт, по­ слуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат (майнової та немайнової шкоди, збитків тощо), визнаються у ци­ вільному обороті законним платіжним та кредитним засобом і забезпечують здійснення всіх видів платежів та розрахунків у ци­вільному обороті, виконуючи функції загального еквівалента, обігу і нагромадження.

Відповідно до ст. 99 Конституції грошовою одиницею нашої дер­жави є гривня. Згідно зі ст. 192 ЦК гривня - це національна валюта, яка є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною віртістю на всій території України і використовується у цивільному обороті у готівковій та безготівковій формах. Гроші у безготівковій формі зберігаються на рахунках суб'єктів цивільних правовідносин у банківських та інших кредитно-фінансових устано­вах і мають назву «гро- шові кошти». Правове регулювання як готів­кового, так і безготівкового грошового обігу в нашій державі, крім Конституції та ЦК, здійснюється нормами відповідних законів Украї­ни та підзаконних нормативно-правових актів. Зокрема, такими нор­мативними актами є укази Президента України та інструкції Націо­нального банку України. Указом Президента України від 25 серпня 1996 р. № 762/96 «Про грошову реформу в Україні»1 у готівковий обіг в Україні введено банкноти номінальною вартістю 1,2, 5, 10,20, 50 і 100 гривень та розмінну монету вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50 ко­пійок. Згідно з чинним законодавством України виключне право вве­дення в обіг гривні і розмінної монети, організація їх обігу і вилучен­ня з нього належить Національному банку України.

Гроші обов'язкові до приймання за номінальною вартістю всіма суб'єктами цивільних правовідносин на всій території України. Зна­чення грошей як законного платіжного засобу в цивільному обороті полягає також у їх використанні для забезпечення всіх видів плате­жів, розрахунків, кредитів, відшкодування шкоди тощо.

У цивільному обороті гроші оцінюються не кількістю грошових знаків (банкнот і монет), а загальною сумою виражених у них грошо­вих одиниць. Борг у сумі 100 гривень готівкою можна погасити шля­хом передачі відповідної кількості грошових знаків різної номіналь­ної вартості. Необхідно і достатньо у цьому разі, щоб у сукупності

1 Див.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1997. -№ 9-10.


178


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


179



вони складали суму в 100 гривень. Ця ознака грошей дає підстави ви­знавати їх подібними до родових і подільних речей. Паперові гроші можуть бути індивідуально визначені шляхом переліку їх серій та но­мерів у банківських документах або у відповідних протоколах при проведенні оперативно-слідчих дій. Гроші як об'єкти цивільних прав є замінними. Виходячи з цього, боржник у разі посилання ним на те, що гроші, які він одержав від кредитора, загинули (вкрадені, загубле­ні, фізично знищені тощо), не може бути звільнений від обов'язку їх повернення.

Окремо слід зазначити, що гроші у деяких випадках можуть висту­пати у цивільно-правових правочинах як товар. Йдеться про гроші, які у даний проміжок часу не є законним платіжним засобом на території України, а, маючи нумізматичну цінність (наприклад, старовинні мо­нети або банкноти), становлять предмет колекціонування. Як товар виступає у цивільному обороті й іноземна валюта. Стосовно останньої у відповідності з чинним законодавством у банківських установах та обмінних пунктах здійснюються правочини її купівлі-продажу.

Гроші мають велике значення не тільки для приватно-правових відносин. Враховуючи економічне та політичне (вони - атрибут дер­жавності) значення грошей, їх правовий режим та особливості участі у цивільному обороті, визначаються як приватно-, так і публічно-пра­вовими засобами регламентації цієї важливої сфери суспільних від­носин. Зокрема, правовий режим грошей в Україні визначається нормами конституційного, цивільного, фінансового та деяких інших галузей права. Держава забезпечує стабільність готівкового грошово­го обігу та довіру всіх суб'єктів цивільного права до національної грошової одиниці шляхом закріплення положень, що містяться у ст. 389 ЦК. Відповідно до неї гроші, а також цінні папери на пред'яв­ника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Це правило поширюється і на випадки, коли гроші були індивідуалізо­вані шляхом переліку їх серій та номерів у відповідному документі. Таким випадком, наприклад, може бути пограбування банку, в якому документально зафіксована і збереглась інформація про серії та но­мери банкнот, котрими незаконно заволоділи грабіжники. Якщо до моменту затримання злочинці встигли частину грошей витратити на власні потреби, ці кошти не можуть бути вилучені у добросовісного набувача з посиланням на те, що вони потрапили в обіг незаконно. Добросовісність набувача визначається у відповідності з положення­ми ст. 388 ЦК.

Гроші є загальною мірою вартості всіх речей, робіт, послуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат, яких можуть зазна­ти суб'єкти цивільного права внаслідок правопорушень. За їх допомо­гою як загального еквівалента можна погасити будь-який майновий борг. Гроші як єдина міра вартості і загальний еквівалент необхідні для оцінки суспільної корисності та врахування економічної або со­ціальної цінності того чи іншого матеріального або нематеріального


блага. Вони дозволяють визначити ступінь корисності або, навпаки, шкідливості відповідних правомірних чи неправомірних дій суб'єктів цивільних правовідносин. Грошима у цивільному праві відшкодо­вується майнова та немайнова шкода або завдані невиконанням чи не­належним виконанням зобов'язання збитки. За їх допомогою визнача­ються розмір заподіяної шкоди або збитків, якими обумовлюється також обсяг майнової відповідальності винної особи. Завдяки вико­ристанню грошей як загального еквівалента здійснюються відшкоду­вання матеріальної та моральної шкоди, стягнення неустойки і від­шкодування збитків у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язань, виплата вартості незамінних речей у разі їх загибелі то­що. Правове значення грошей у цьому аспекті полягає у тому, що без використання єдиної міри вартості забезпечення компенсаційної та інших функцій у цивільному праві було б неможливим.

Валютні цінності (ст. 193 ЦК).

Валютними цінностями є окремі види майна, перелік яких та по­ рядок вчинення праєочинів стосовно котрих визначається окре­ мим законодавством. Перелік валютних цінностей міститься у Дек­реті Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»1 . У відпо­відності зі ст. 1 вказаного нормативного акта валютними цінностями в Україні визнаються наступні різновиди майна:

1)валюта України - грошові знаки у вигляді банкнот, казначей­
ських білетів, монет і у інших формах, які перебувають в обігу та є за­
конним платіжним засобом на території України, а також вилучені з
обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на
грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках
у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території
України;

- платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони
до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки,
банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші
фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

2) іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнот,
казначейських білетів, монет, які перебувають в обігу та є законним
платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а та­
кож вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають
обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових
одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (кліринго­
вих) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банків­
ських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;

- платіжні документи та цінні папери (акції, облігації, купони до
них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські

1 Див.: Зібрання законодавства України. -1998.-№ 4. -Сер. №2.-Ст. 240. '- -


180


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


181



накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські докумен­ти), виражені у іноземній валюті або монетарних металах;

3) монетарні метали - золото і метали іридієво-платинової групи у будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту останніх.

Згідно із Законом України «Про державне регулювання видобут­ку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінно­го каміння та контроль за операціями з ними»1 металами іридієво-платинової групи є паладій, іридій, радій, осмій, рутеній.

Здійснення валютних операцій на території України, загальні заса­ди їх правового регулювання, повноваження органів державної влади та управління, банків й інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів цих відносин, порядок здійснення контролю за валютними операціями і відповідальність за правопорушення у цій сфері встановлюються чинним законодавством України.

§ 4. Цінні папери

Цінними паперами є документи нормативно визначених видів та груп, які мають типову форму і реквізити, емітуються на па­ перових бланках або в електронному вигляді, посвідчують майнові права, що становлять неподільну юридичну єдність з формою їх фіксації (документарною чи бездокументарною), виникнення, зміна або припинення правовідносин стосовно яких визначається способом легітимації уповноваженої особи, їх видом, змістом та призначенням у цивільному обороти

Стаття 194 ЦК визначає цінні папери як документи визначеної форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошове або ін­ше майнове право і визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила (видала), і власником та передбачають виконання зобов'я- • зань згідно з умовами їх випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цих документів, іншим особам. У відповідності зі ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу»2 (з наступ­ними змінами) цінними паперами визнаються грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і пе­редбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи про­центів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що ви­пливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери є необхідним елементом ринкової економіки і вико­ристовуються у різноманітних сферах цивільного обороту. Наприк­лад, акція - засіб мобілізації окремих фінансових активів для ство­рення акціонерного товариства - юридичної особи, формування

1 Відомості Верховної Ради України. - 1998. -№ 9. -Ст. 34.

2 Відомості Верховної Ради України.- 1991. -№38.-Ст. 508.


статутного фонду котрої, як правило, здійснюється за рахунок об'єд­наних коштів відповідної кількості осіб. Ощадні сертифікати, казна­чейські зобов'язання держави та облігації всіх видів застосовуються у кредитуванні, чеки та векселі - у сфері платіжного обігу, а коноса­менти - для забезпечення товарообігу.

Для визнання документа цінним папером він повинен мати відпо­відні ознаки. Відомий дослідник цінних паперів проф. М, М. Агарков найбільш вагомою характерною їх ознакою вважав необхідність їх пред'явлення для здійснення вираженого в них права1 . Слід зазначи­ти, що у сучасних умовах, особливо з появою бездокументарних цін­них паперів, ця ознака втратила універсальний характер і вже не мо­же визнаватись як основна та найбільш характерна для всієї сукуп­ності об'єктів цивільних прав, про які йде мова. На підставі аналізу чинного законодавства України, яке закріплює правовий режим цін­них паперів, можна визначити наступні їх основні ознаки.

Однією з основних ознак документів, що розглядаються, є непо­дільна юридична єдність майнового права, яке складає зміст цінного папера, та способу його фіксації (паперовий документ або електрон­ний носій). Ця ознака визначає особливості функціонування цінних паперів на всіх стадіях їх участі у цивільному обороті. Право, що складає зміст документарного цінного папера, не може бути здійсне­не або передане особою, яка не володіє документом на законних під­ставах. Майнові права, закріплені у бездокументарних цінних папе­рах шляхом їх фіксації на електронних носіях, також не можуть виникнути і брати участь у цивільному обороті без застосування ви­значеного законодавством порядку їх функціонування в електронній формі. Частина 3 ст. 195 ЦК встановлює, що відповідно до закону цінні папери можуть випускатись у документарній та бездокументар-ній формі. Можливість випуску і обігу бездокументарних цінних па­перів у нашій державі вперше передбачена Указом Президента Украї­ни від 25 травня 1994 р. № 247 «Про електронний обіг цінних паперів і національний депозитарій»2 . Основним нормативно-правовим ак­том, який визначає особливості участі у цивільному обороті бездоку­ментарних цінних паперів, є Закон України «Про національну депо­зитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»3 . Крім наведених нормативних актів, правовий режим без­документарних цінних паперів в Україні визначається низкою підза-конних актів, прийнятих Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в межах її компетенції. З появою зазначеної нової форми цінних паперів виникло багато спірних питань стосовно їх участі у цивільному обороті, правової природи та термінологічної досконалості самого словосполучення «бездокументарні цінні папе-

1 Агарков М. М. Учение о ценных бумагах. - М., 1927. - С. 9,10.

2 Див.: Урядовий кур'єр. - 1994. - № 82. - С. 2.

3 Відомості Верховної Ради України. -1998. -№ 15. -Ст. 67.-.; ,._ '


182


Розділ П


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


183



ри». Це обумовлено тим, що до їх появи у цивільному праві загально­визнаною була документарна концепція цінних паперів, відповідно до якої останніми визнавались документи встановленої форми з обо­в'язковими реквізитами. Але, безумовно, прогресивність, зручність та перспективність використання цього різновиду цінних паперів сумніву не викликають. Тому в Постанові Верховної Ради України від 29 квітня 1994 р. № 277 «Про концепцію функціонування та роз­витку фондового ринку України»1 зазначено, що переважна біль­шість цінних паперів у перспективі повинна випускатись у немате­ріальній формі.

Цінні папери, як й інші об'єкти цивільного права, є обігоздатними. Під останньою розуміють їх спроможність бути об'єктами цивільних правочинів, спрямованих на перехід права власності. Завдяки обіго-здатності цінного папера, випущеного у вигляді паперового докумен­та або у електронному вигляді, цієї якості набувають також майнові права, які складають його зміст. Майнові права, які виникають в ре­зультаті укладення договору, не є обігоздатними, тому що вказаний правочин завжди є результатом домовленості відповідних, чітко виз­начених у ньому сторін. Суб'єктний склад зобов'язань, встановлених договором, може змінюватись за допомогою уступки вимоги або пе­редачі боргу, але це не означає обігоздатності майнового права, яке складає предмет зобов'язання, визначеного договором. Завдяки виз­наченій правовою природою цінних паперів неподільній юридичній єдності паперового документа або електронного носія і відповідного майнового права останнє набуває обігоздатності, тобто може з ураху­ванням способу легітимації уповноваженої за документом особи пе­реходити від однієї особи до іншої.

Важливою ознакою цінних паперів є нормативна визначеність їх видів та груп. У відповідності з положеннями ст. 195 ЦК групи та ви­ди цінних паперів, а також порядок їх обігу встановлюються законом. На відміну від речей, різновиди котрих, як зазначалось, не можуть бу­ти перераховані у законодавстві, види цінних паперів чітко регламен­товані законом. Поява їх нових видів припустима тільки шляхом за­кріплення останніх у відповідному законі. Суб'єкти цивільного права не уповноважені випускати в оборот види цінних паперів, не ііредба-чені чинним законодавством. Документи, що мають подібні з цінни­ми паперами ознаки, але випуск яких не передбачений чинним зако­нодавством, одержали назву сурогатів. У відповідності з ч. 2 ст. 198 ЦК володілець незаконно виготовленого або підробленого цінного папера має право пред'явити особі, яка передала йому останній, ви­моги про належне виконання зобов'язання, посвідченого цим папе­ром, та про відшкодування збитків.

П'ять ознак, притаманних документарним цінним паперам, були

1 Урядовий кур'єр.-1994.- Ка«8.- С 11. ,с»-й


обгрунтовані проф. В. Гордоном. Це - літеральність, легітимація, абстрактність, автономність та презентація1 . Літеральність означає, що цінний папір дає право його володільцю вимагати виконання тіль­ки того, що у ньому буквально записано. Легітимація (визначення за­конності права, повноваження) - це підтвердження за допомогою цінного папера законності прав його пред'явника. Абстрактність означає, що вимога, виражена у цінному папері, не залежить від під­стави, відповідно до якої вона виникала. Автономність як ознака цін­них паперів полягає у тому, що особа, яка придбала документ на за­конних підставах, користується своїм правом незалежно від його попереднього власника. Презентація цінного папера визначає необ­хідність його пред'явлення емітенту для виконання вираженого у ньому зобов'язання. До характеристики цієї ознаки проф. В. Гордон включав право пред'явника папера вимагати виконання вираженого у ньому зобов'язання.

Відомо декілька класифікацій цінних паперів. Найбільш загально­визнаною та поширеною є їх класифікація за способом легітимації уповноваженої особи2 . За цією ознакою цінні папери поділяються на іменні, на пред'явника та ордерні. Стаття 197 ЦК передбачає можли­вість випуску та обігу всіх трьох різновидів вказаних паперів. Спосіб легітимації уповноваженої особи визначає особливості передачі прав, посвідчених цінним папером.

Права, посвідчені іменним цінним папером, належать названій у ньому особі. Здійснити право, виражене в іменному цінному папері, може тільки зазначена у тексті документа особа. Права, посвідчені таким цінним папером, передаються у порядку, встановленому для відступлення вимог (цесії). Особа, яка передає право за іменним цін­ним папером, несе відповідальність за недійсність вираженої у ньому вимоги, але не за її невиконання.

У цінних паперах на пред 'явника не вказується ім'я особи, якій во­ни видаються. Здійснити право, що складає зміст таких паперів, може особа, якій він належить на законних підставах у даний момент. Слід зазначити, що одного лише пред'явлення цінного папера на пред'яв­ника для здійснення вираженого у ньому права недостатньо. Пред'яв­ник аказаного папера для здійснення вираженого у ньому права пови­нен передати його емітенту взамін виконання відповідного зобов'я­зання. Для передання прав, посвідчених цінним папером на пред'яв­ника, достатньо вручення останнього відповідній особі. Цінними па­перами на пред'явника можуть бути акції, облігації підприємств, внутрішніх державних і місцевих позик тощо.

Ордерний цінний папір визначає належність посвідчених ним прав особі, яка може здійснити виражене у ньому право особисто або при­значити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу.

1 Гордон В. М. Система советского торгового права. - Харьков, 1924. - С. 36.

2 Агарков М. М. Вказ. праця. - С 19.


184


Розділ II


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


185



Права за таким цінним папером передаються шляхом вчинення на зворотній частині документа передавального напису (індосаменту). Індосант (особа, яка здійснила передачу ордерного цінного папера за індосаментом) несе відповідальність не тільки за існування, а і за здійснення вираженого у зазначеному папері права. Прикладом ор­дерних цінних паперів можуть слугувати вексель та коносамент.

За сферою використання та особливостями майнових прав, які складають зміст цінних паперів, у ст. 195 ЦК вони поділені на групи.

Першу групу документів, які можуть знаходитись у обігу в Укра­їні, складають пайові цінні папери. Частина 1 ст. 195 ЦК визначає останні як такі, що засвідчують участь у статутному фонді, надають їх власникам права на участь в управлінні справами емітента і одер­жання частини прибутку, в тому числі у вигляді дивідендів та части­ни майна при ліквідації емітента. Пайовими цінними паперами є, зок­рема, акції. У відповідності зі ст. 4 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» акцією визнається цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціо­нерного товариства, підтверджує членство у ньому та право на участь в управлінні останнім, дає право його власнику на одержання части­ни прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції можуть випускатись іменними та на пред'явника, привілейованими і простими. Привіле­йовані акції дають право їх володільцям на гарантовану участь у роз­поділі прибутків акціонерного товариства шляхом отримання ди­відендів у відсотках від номінальної вартості цінного папера та переважне право на отримання частки вартості майна товариства при його ліквідації. Прості акції не дають їх володільціям ніяких привіле­їв. Дивіденди за простими акціями виплачуються тільки у разі отри­мання акціонерним товариством прибутку за відповідний період і прийняття загальними зборами акціонерів рішення про їх виплату. Зміст акції становлять декілька категорій цивільних прав. У них вира­жено право на пайову участь у відповідному товаристві, яке їх випус­тило, зобов'язальні права (на дивіденди та участь у розподілі майна при ліквідації товариства) і особисті немайнові права (право голосу та участі в управлінні справами акціонерного товариства).

Найбільшою за чисельністю є група боргових цінних паперів. Більшість цінних паперів, можливість випуску та обігу яких передба­чає ст. З Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», є борго­вими. До них слід віднести облігації, казначейські зобов'язання дер­жави, ощадні сертифікати і векселі. Цей перелік недоцільно визнава­ти вичерпним, тому що до нього не увійшли деякі документи, які ви­знаються цінними паперами законодавством більшості країн з подіб­ними до нашої правовими системами. Наприклад, чек законодав­ством переважної більшості країн світу визнається цінним папером. Акти чинного цивільного законодавства України (§ 5 глави 74 ЦК)


не містить чіткої вказівки про віднесення чека (розрахункового чека) до цінних паперів.

Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому но­мінальну вартість даного цінного папера у встановлений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Чинне законодавство України передбачає можли­вість випуску та обігу облігацій внутрішніх державних та місцевих позик і підприємств. Облігації обох видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах. Облігації можуть випускатись іменними і на пред'явника, процентними та безпроцент­ними (цільовими), такими, що підлягають вільному обігу, та із обме­женим колом обігу.

Казначейськими зобов 'язаннями держави визнаються цінні папе­ри на пред'явника, що розміщуються виключно на добровільних за­садах серед населення, засвідчують внесення їх власниками грошо­вих коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу (ст. 15 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу»). В Україні можуть випускатись довгострокові (від 5 до 10 років), се-редньострокові (від 1 до 5 років) і короткострокові (до 1 року) казна­чейські зобов'язання. Рішення про випуск казначейських зобов'язань приймається Міністерством фінансів України. Кошти, отримані від випуску казначейських зобов'язань, витрачаються на покриття по­точних видатків державного бюджету.

Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депону­вання грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним. Ощадні сертифікати випускаються строкові (під визначений договір­ний відсоток на певний строк) або до запитання, іменні та на пред'яв­ника. Іменні сертифікати не підлягають вільному обігу.

Вексель — цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'я­зання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю). В Україні можуть випускатися два види векселів: простий і переказний. Простим є вексель, за яким век­селедавець бере безумовне зобов'язання сплатити у певний строк вказа­ну у ньому грошову суму уповноваженій по векселю особі (векселедер­жателю). Переказним векселем (траттою) визнається той, за яким зобов'язання сплати вказаної у ньому суми покладається на третю особу (трасата), котрий векселедавець (трасант) надає просту і нічим не обу­мовлену пропозицію сплатити відповідну суму векселедержателю (ре­мітенту). Відповідно до чинного законодавства України учасниками вексельного обігу можуть бути держава в особі відповідних державних органів, банківські установи, юридичні та фізичні особи.

Правове регулювання відносин, пов'язаних з використанням чеків (розрахункових чеків), в Україні здійснюється, як вже йшлося раніше, У відповідності з положеннями § 5 глави 74 ЦК, законодавства про


186


РозділП


ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ


187