Оскільки правова система України і зараз багато в чому не-тягар спадщини правової системи Радянського Союзу, в якій зіоритетом були інтереси не особи, а держави, слід було, І нашу думку, на законодавчому рівні означити і внормувати рантії реалізації прав людини, тобто розробити і прийняти за->н «Про гарантії реалізації прав і свобод людини».
Ми не вважаємо, що пропозиції стосовно розробки і прий-їття вищенаведених законів можуть істотно змінити стан галізації прав і свобод громадян, проте вони як юридичні га-Інтії можуть допомогти забезпечити реалізацію цих прав.
Але у зв'язку з цим варто навести позицію Конституційно-> Суду України, викладену в його рішенні у справі за кон-гитуційним поданням 55 народних депутатів України щодо дповідності Конституції України (конституційності) поло-ень статей 58, 60 Закону України «Про державний бюджет країни на 2001 рік» та Верховного Суду України щодо ідповідності Конституції України (конституційності) поло-ень пунктів 2,3,4,5,8,9 ч. 1 ст. 58 Закону України «Про дер-:авний бюджет України на 2001 рік» і підпункту 1 пункту 1 акону України «Про деякі заходи щодо економії бюджетних оштів» (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій) від 20 бе-езня 2002 року № 5-рп/2002 (справа № 1-15/2002), яка по-ягає в тому що, Конституція України проголосила країну оціальною, правовою державою, в якій людина, її життя і цоров'я визнаються найвищою соціальною цінністю, а пра-а людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість іяльності держави. Тому утвердження і забезпечення прав і вобод людини є головним обов'язком держави1.
1 Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року по праві № 1-15/2002. Електронний інформаційний бюлетень.
О. В. Петришин, член-кореспондентАПрН України, головний вчений секретар АПрН України;
Т. В. Кучеренко, молодший науковий співробітник Інституту державного будівництва та місцевого самоврядування
Нормативно-правова база регіональної влади в Україні: шляхи удосконалення
Розглядаючи характеристики влади у вертикальному розрізі, традиційно центральну владу розуміють як головний керівний вузол держави, а регіональну владу — як місцеву владу в будь-якому регіоні даної держави, яка може бути муніципальною, міською, районною. Іноді виокремлюють ще один рівень влади — проміжний. Жак Зіллер, аналізуючи адміністративне право країн ЄС, розглядав місцеві влади базового рівня, проміжного рівня (у 9 країнах ЄС) і регіональні структури влади (у 4 країнах ЄС). Інколи важко виявити різницю між місцевими органами влади проміжного рівня та регіональними утвореннями, особливо з точки зору юридичних критеріїв, але економічні і політичні проблеми регіональних утворень відрізняються значною мірою від проблем тих органів влади, які визначатимуться як проміжні. Законодавчий і конституційний режим, компетенції і засоби, інституції органів влади проміжного рівня схожі на те, що має відношення до органів влади базового рівня.
© Петришин О. В., Кучеренко Т. В., 2002
23
ШЗДершавне будівництво та Hiaiese: сзмюрщушзикя
У системі адміністративного поділу України наступним івнем управління за державним є обласний рівень. Тому са-е обласний рівень управління ми розглядаємо як регіональ-у владу.
За умов класичної унітарної країни законодавчі та інші ормотворчі повноваження належать лише державі; це озна-ає, що коли виникає потреба відповідного врегулювання для роведення рішень, прийнятих на регіональному рівні, не-5хідно проходити через національні канали — парламент і зяд, щоб потрібні норми було схвалено.
Аналіз засад регіонального управління та місцевого само-эядування окремих унітарних країн свідчить, що у структурі змпетенцій існують такі групи повноважень: власні повно-Іження (ті повноваження, які виконуються органами ггіонального самоуправління та місцевого самоврядування інтересах населення та щодо яких державою не встановлені гандарти їх дотримання), передані повноваження (ті повно-Іження, які виконуються органами регіонального само-Іравління та місцевого самоврядування в інтересах населен-ї та щодо яких державою встановлюються стандарти їх визнання) і делеговані повноваження (повноваження органів щого рівня, які з метою їх більш ефективного виконання І,ійснюються на договірних засадах органами іншого рівня), рім того, в деяких країнах регіональна влада має виключні і Іільні компетенції.
В Іспанії, попри те що теоретично компетенції належать І то державі, чи то автономним областям, існує велике Іаємопроникнення компетенцій, за винятком міжнародних цносин, валютної системи і оборони. Тут виокремлюють дві Ітегорії областей: області з високим рівнем компетенцій (Ка-лонія, Країна Басків, Галісія та, меншою мірою, Канарські Ітрови і Валенсія), які мають у кількох галузях виключні по-юваження, у тому числі з питань законодавства і нормотво-іння, та поділяють більшість інших компетенцій, і області з Ізьким рівнем компетенцій, які мають обмежені повнова-;ння в кількісному відношенні і майже завжди спільні з дер-авою. В Італії, за винятком спеціальних областей, які во-щіють виключними компетенціями в питаннях культури,
законодавчі і нормотворчі повноваження областей здійснюються чи то в рамках «фундаментальних принципів, встановлених законами держави», чи то в результаті делегування національними законами повноважень, так що в більшості галузей держава та області мають спільні компетенції, за винятком питань суверенітету, які належать до відома виключно держави. Серед децентралізованих унітарних країн лише у Франції поняття виняткових і спільних компетенцій не мають жодного значення, бо законодавчі повноваження належать лише державі. Винятком є лише повноваження Корсики і деяких заморських регіонів щодо облаштування території1.
Регіональна влада в Україні репрезентована представницькими і виконавчими органами. Представницька влада уособлює собою Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні ради в області, міські ради у містах Києві і Севастополі. У науковій літературі не існує єдиної точки зору щодо питання, чи є ці інституції органами місцевого самоврядування. Деякі автори називають органами місцевого самоврядування тільки сільські, селищні і міські ради2, інші до них відносять усі ради, а самоврядування на обласному рівні називають регіональним самоврядуванням. До недавнього часу домінувала інша точку зору, але з прийняттям нового Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від дефініції «регіональне самоврядування» у законодавчій лексиці відмовились, що, на нашу думку, не зовсім доречно. Так чи інакше на всі ці органи поширюється принцип виборності на основі загального голосування; при цьому, звичайно, встановлюється прямий характер голосування, який пов'язується з визнанням статусу територіальної громади.
Виконавчу регіональну владу уособлюють Уряд Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації, мерії міст спеціального статусу (Київ, Севастополь). Ці інституції протягом існування незалежної України були то складовими «президентської вертикалі», то виконавчими органами Верховної
' Див.: Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз / Пер. з фр. В. Ховхуна. — К., 1996. — С. 128.
2 Див.: Корієнко М. Місцеве самоврядування в Україні: концептуальні проблеми // Місцеве самоврядування в Україні. — К., 1994. - С. 61.
25
Мершвюв $удаш|ш? та місцеве сатарщуватя
ци АРК, обласних і міських рад міст Києва і Севастополя.
• визначало, з одного боку, обсяг їх компетенції, а з іншого —
Іень політичної впливовості регіональних виборних органів.
Протягом усієї новітньої історії української держави про-
гма взаємовідносин центральних і місцевих органів влади
щадилась у центрі політичної боротьби. Кожна гілка влади
агнула отримати більше влади. Якщо мотивація предсгав-
цьких органів полягала в забезпеченні необхідної са-
стійності і незалежності, то мотиви виконавчих владних
>уктур змінювались залежно від об'єкта підпорядкування.
Ще незадовго до проголошення незалежності України,
рудні 1990 року, Верховна Рада України прийняла Закон
ро місцеві Ради народних депутатів і місцеве самовряду-
шя». Підґрунтям цього Закону були такі загальновизнані
сократичні принципи самоврядування, як самостійність і
іалежність Рад, децентралізація органів влади. Уперше за
о історію свого існування Ради отримали можливість діяти
засадах самофінансування і самозабезпечення, мати кому-
Іьну власність, самостійно формувати місцеві бюджети,
Іпоряджатися фінансовими і природними ресурсами. Дія
>го Закону поширювалася на депутатський корпус міських,
Іасних та районних Рад, що прийшли до влади в результаті
Іезневих виборів 1990 року. Саме їм вперше довелося відсто-
ати свою владу в полі публічної, а не номенклатурної
Іітики, часто в жорсткому протистоянні з уже утвореною
гого часу політичною опозицією. Крім того, саме в цей час
ауковий і політичний лексикон увійшла категорія «децен-
лізації влади», поширились ідеї федеративно-земельного
рою України. Але вони не отримали відповідного розвит-