регистрация / вход

Неособисті майнові права

Вступ Проблема особистих немайнових прав особи, громадянина є однією з найважливіших у цивілістиці. Кожна особа у правовій державі має відчувати свою правову та соціальну захищеність; повага до особистості є в такому суспільстві нормою повсякденного життя.

Вступ

Проблема особистих немайнових прав особи, громадянина є однією з найважливіших у цивілістиці. Кожна особа у правовій державі має відчувати свою правову та соціальну захищеність; повага до особистості є в такому суспільстві нормою повсякденного життя.

Особисті права людини нерозривно пов’язані з такими поняттями, як рівність, свобода, недоторканість особи. І це природно, тому що ідеї рівності, свободи і недоторканності протягом всієї історії цивілізації використовувалися в боротьбі нового зі старим, прогресивного з консервативним.

Цінність особистих прав складається головним чином в тому, що вони самі і гарантії їхнього реального здійснення визначають становище людини в суспільстві, а, отже, і становище самого суспільства.

Іншими словами, міру свободи особи в суспільстві необхідно прямо проектувати на міру справедливості і свободи самого суспільства. Визнанням цього постало прийняття ще 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини.

Закріплюючи особисті немайнові права в конституції, держава забезпечує їхнє правове регулювання комплексно, тобто за допомогою норм ряду галузей права. У рамках комплексного регулювання особистих немайнових прав необхідно виділяти цивільно-правовий аспект. У зв’язку з цим у теорії були висловлені дві точки зору на цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав. Довгий час панувало уявлення про те, що цивільне право не регулює, а лише охороняє особисті немайнові права. Проте правове регулювання й охорона прав не можуть протиставлятися, оскільки регулювання означає охорону прав, а їхня охорона здійснюється шляхом регулювання відповідних відносин [17].

Роль і можливості цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав визначаються предметом цивільного права. Цивільне право поряд із майновими відносинами (що складають ядро цивільного права) регулює пов’язані з ними особисті немайнові відносини, а також особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими.

Особисті немайнові відносини, не пов’язані з майновими, будучи урегульовані нормами права, являють собою правові зв’язки між суб’єктами з приводу особистих немайнових благ. З цього випливає, що особисті немайнові права в цивільному праві - суб’єктивні права громадян і організацій, що виникають у зв’язку з регулюванням нормами цивільного права особистих немайнових відносин, не пов’язаних із майновими.

Цивільне законодавство незалежної України зараз перебуває на стадії активного формування – Проект Цивільного кодексу прийнято Верховною Радою України у першому читанні [3]. Тому в роботі зроблено спробу проаналізувати особисті немайнові права з точки зору їх сучасної врегульованості і одночасно з точки зору Проекту Цивільного кодексу України. Наголос зроблено на особистих немайнових правах фізичних осіб, оскільки саме вони мають визначальне значення в цьому питанні

Для систематизації викладу пропонується розглянути особисті немайнові права згідно з класифікацією об'єктів цивільного права, запропонованою О. Підопригорою [12], відповідно до якої група об'єктів цивільного права, яку складають нематеріальні блага, поділяється на три види – результати творчої діяльності, службова і комерційна таємниця та особисті немайнові блага фізичної особи. На нашу думку, до цього переліку логічно додати ще ділову репутацію.

І. Особисті немайнові права, пов’язані з майновими

Особисті немайнові права, зв'язані з майновими, регулюються авторським правом [5] та правом промислової власності (патентним правом) [6-8], предмет яких складається з майнових та зв'язаних з ними немайнових відносин.

1.1. Авторське право і суміжні права

Особисті (немайнові) права автора – це право авторства, право на авторське ім'я, право на недоторканість твору і право на обнародування твору.

Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець вправі називати себе автором твору, а всі інші особи, що використовують твір, зобов'язані зазначати ім'я його автора. Право авторства закріплює факт створення даного твору конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.

Зазначення імені автора при використанні твору обов'язкове в усіх випадках, за одним винятком: якщо твір образотворчого мистецтва або фотографічний твір використовується у промисловості. У цих випадках ім'я автора не згадується з суто технічних причин.

Право на авторське ім'я дає авторові змогу випустити свій твір за власним ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно).

У більшості випадків автор публікує свої твори під власним ім'ям, тобто вказує своє прізвище та ініціали. Поряд з цим статтею13 Закону “Про авторське право і суміжні права” автору надано право випускати у світ твір під псевдонімом або анонімно.

Право на вибір способу зазначення імені , а також на розкриття псевдоніма або аноніма є особистим правом автора. Лише у випадку, коли автор у своєму творі порушив чиїсь права (наприклад, образив когось), на вимогу слідчих органів або суду видавництво, редакція газети чи театр, яким відоме справжнє ім'я автора, можуть розкрити його псевдонім чи анонім.

Право на недоторканість твору визначається як право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Це означає, що при виданні, публічному виконанні або будь-якому іншому використанні твору забороняється без дозволу автора та його правонаступників вносити будь-які зміни як до самого твору, так і до його назви та позначення імені автора. Не допускається також без дозволу автора супроводжувати видаваний твір ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, будь-якими іншими поясненнями, доповнювати або скорочувати твір. За чинними в Україні типовими видавничими договорами малюнок і навіть колір обкладинки можна зробити лише за згодою автора.

Крім того, Закон (п.4 ст.13) надає автору право протидіяти будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Зазначимо, що право на недоторканість твору є особистим немайновим правом, але відповідно до ст. 25 Закону про авторське право спадкоємці також наділяються цим правом. Відповідно до ст.26 згадуваного Закону особи, які використовують твори, що стали суспільним надбанням, зобов'язані також дотримуватись вимог недоторканості твору, викладених у п.4 ст.13.

Суміжні права – це права виконавців на результати творчої діяльності, а також права виробників фонограм та організацій мовлення щодо використання творів науки, літератури, мистецтва, які охороняються авторським правом.

Об’єктами суміжних прав є способи виконання творів літератури і мистецтва, записи виконання або інші звуки на фонограмі, сповіщення програм шляхом трансляції в ефірі і по проводах.

До суб’єктів суміжних прав відносяться виконавці, виробники програм, організації мовлення, а також виробники фонограм.

Суміжні права виконавців охороняються при наявності наступних умов:

- виконання вперше відбулося в Україні;

- виконання записане на фонограмі, що охороняється Законом “Про авторське право і суміжні права”;

- виконання включено у передачу організації мовлення, що охороняється вказаним Законом.

Права ж виробників фонограм охороняються, якщо:

- виробник є громадянином України або юридичною особою з офіційним місцезнаходженням на території України;

- фонограму вперше опубліковано в Україні, або опубліковано в Україні протягом 30 днів від дня її першої публікації в іншій державі;

- перша фіксація фонограми мала місце в Україні.

Права організацій мовлення охороняються цим Законом, якщо вони мають офіційне місцезнаходження на території України і здійснюють передачі з передавачів, розташованих на території України.

Суміжні права іноземних юридичних і фізичних осіб охороняються відповідно до міжнародних договорів України.

Видами порушень, що є підставою для судового захисту авторського права і суміжних прав можуть бути:

8 відтворення, розповсюдження та інше використання, а також ввезення в Україну примірників творів, фонограм, програм мовлення без дозволу осіб, що мають авторське право або суміжні права;

8 виготовлення і розповсюдження з порушенням авторського права і суміжних прав (контрафактних творів) примірників творів, фонограм;

8 ввезення в Україну примірників творів і фонограм, що охороняються на території України із держави, в якій ці твори і фонограми не охоронялися або перестали охоронятися.

Отже, за вказані дії особи, які мають авторське право і суміжні права, можуть вимагати від порушника відшкодування збитків, завданих ним в результаті порушення авторського права і суміжних прав, включаючи втрачену вигоду; вилучення та спрямування на їх користь прибутків порушника, одержаних ним у результаті порушення авторського права і суміжних прав, замість відшкодування збитків; також порушник авторського права і суміжних прав зобов’язаний відшкодувати особам, які мають авторське право і суміжні права, моральну шкоду в розмірі, що визначається судом. [11]

1.2. Особисті немайнові права на об’єкти промислової власності

Об’єктами промислової власності за Паризькою конвенцією від 20.03.1883 р., до якої приєдналася Україна, є винаходи, загальнокорисні зразки, промислові малюнки і моделі, фабричні товарні знаки, знаки обслуговування, фірмове найменування і вказівки про місце походження, а також запобігання недобросовісній конкуренції.

Крім того, оскільки у Конвенції уточнюється, що об’єктами промислової власності можуть бути продукти як вироблювані, так і природного походження, промислову власність можна визначити як результати науково-технічної творчості. Таким чином, до цього списку додаються раціоналізаторські пропозиції, секрети виробництва (ноу-хау) та селекційні досягнення [11].

До особистих немайнових прав належать право авторства, право на ім'я (спеціальну назву), право на подання заявки на одержання патенту на винахід, корисну модель чи промисловий зразок. Але при цьому слід мати на увазі, що коло і характер особистих немайнових прав і майнових прав визначається тими результатами технічної творчості, які підлягають правовій охороні.

Як вже зазначалось, право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець може називати себе автором винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. Усі інші особи, які використовують зазначені об'єкти, зобов'язані зазначати ім'я автора. Право авторства закріплює факт створення того чи іншого творчого результату даною конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як самого результату, так і особи автора.

Зазначення імені автора в разі використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка обов'язкове.

Чинне законодавство України про промислову власність не передбачає присвоєння імені автора чи іншої спеціальної назви винаходу, корисній моделі чи промисловому зразку. Разом з тим воно не містить прямої заборони присвоювати зазначеним об'єктам імені автора чи спеціальної назви. Більш того, Правила складання і подання заявки на видачу патенту України на винахід і корисну модель передбачають зазначення назви винаходу – п.6.2.1 цих Правил проголошує: “Назва винаходу (корисної моделі) характеризує його (її) призначення, відповідає суті винаходу (корисної моделі) і, як правило, близька до назви відповідної рубрики Міжнародної патентної класифікації (МПК)”.

Слід звернути увагу на те, що особисті немайнові права авторів творів науки, літератури і мистецтва та авторів науково-технічних досягнень не співпадають. Закон не закріплює за винахідниками та авторами промислових зразків права на недоторканість та права на обнародування чи опублікування. Право на недоторканість твору не властиве і не стосується результатів технічної творчості, винахід можна удосконалити будь-кому. Не можна приховувати від суспільства і готовий винахід [11].

ІІ. Особисті немайнові права, не пов’язані з майновими

У перехідний період, що проходить наша держава у теперішній час, проблема захисту особистих немайнових прав, не пов’язаних з майновими стоїть як ніколи гостро, тому що багато десятиліть в нашій країні майже не існувало відповідного механізму і взагалі практики захисту таких прав. Сьогодні, після того, як вітчизняні юристи отримали змогу познайомитися з багатим історичним досвідом інших держав у цій галузі, ми переконалися в її надзвичайній важливості. Багатовікова практика вказує, що особисті права самі по собі, а також гарантії їх реального здійснення, визначають саме становище людини або організації у суспільстві, а отже і якість самого суспільства в цілому.

2.1. Честь, гідність та ділова репутація як об’єкт цивільних правовідносин

Зазначеним у заголовку поняттям можуть бути дані наступні визначення.

Честь – соціально вагома позитивна оцінка особи з боку суспільної думки. Гідність - самооцінка особою своїх моральних, професійних і інших якостей. Ділова репутація - сформована суспільна думка про професійні достоїнства та недоліки особи (громадянина або організації) [17].

Ділова репутація, подібно до честі і гідності, є об'єктом особистих немайнових прав. Відповідно до статті 7 Цивільного кодексу [2] громадяни і організації мають право у судовому порядку вимагати спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію, завдають шкоди їх інтересам. При цьому, якщо такі відомості були поширені через засоби масової інформації, вони повинні бути спростовані у тому ж друкованому виданні, аналогічній радіо- чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо ці відомості містить документ, що виходить від організації, такий документ підлягає заміні або відкликається. В інших випадках порядок спростування встановлюється судом.

Громадянин або організація, відносно яких поширені недостовірні й шкідливі відомості, вправі поряд із спростуванням відомостей, вимагати відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням.

Ці питання передбачені також у Проекті Цивільного кодексу [10]. Стаття 70 Проекту проголошує, що юридична особа має права на недоторканість її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть належати юридичній особі. Вони визначаються і захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб.

Питання захисту ділової репутації регулюються більш детально нормами Закону України “Про захист від недобросовісної конкуренції” (Закон вводиться в дію Постановою ВР від 07.06.96 р. N 237/96–ВР з 1 січня 1997 року) [9], а саме глави 2 “Неправомірне використання ділової репутації господарюючого суб'єкта (підприємця)”.

Використання без дозволу чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, назв місць походження товарів іншого підприємця, що має пріоритет на їх використання, є неправомірним якщо це може призвести до змішування з його діяльністю. Але допускається використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи, якщо до нього додається відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта.

Неправомірним є також введення у господарській обіг товару іншого виробника зі зміненим чи знятим без дозволу його позначенням.

Також у цьому Законі визначено таке поняття як копіювання зовнішнього вигляду виробу (відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого господарюючого суб'єкта і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії). Це питання дуже часто буває причиною спорів, тому що на практиці дуже важко визначити ступінь подібності виробів. Тим більш, копіювання не визнається неправомірним, якщо воно обумовлено їх функціональним застосуванням.

Суперечки також можуть виникати через так звану порівняльну рекламу, тобто таку, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого підприємця, бо в Законі сказано, що не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості є достовірними та корисними для споживачів.

Саме питання відповідальності і відшкодування збитків найбільш конкретно визначає розглянуті в цьому розділі права як об’єкти цивільних правовідносин. Так, відповідно до статті 20 зазначеного вище Закону вчинення дій, визначених як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання Антимонопольним комітетом України штрафів, передбачених цим Законом, а також адміністративну,цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством. Крім того, збитки, заподіяні внаслідок вчинення таких дій, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб відповідно до цивільного законодавства України.


2.2 Особисті немайнові права юридичних осіб

Зазначений в попередньому розділі Закон “Про захист від недобросовісної конкуренції” регулює також правовідносини, пов'язані із службовою і комерційною таємницею, які є, на мою думку, предметом особистих немайнових прав юридичних осіб, не пов’язаних з майновими, хоча на даний час це питання залишається спірним.

Неправомірне збирання комерційної таємниці в Законі визначено як добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

Розголошенням комерційної таємниці визнається ситуація, коли особа, якій стала відома (була довірена) при виконанні службових обов'язків комерційна таємниця, ознайомила з цими відомостями іншу особу без згоди особи, уповноваженої на те, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту. Спонукання до такої дії, як і до будь-якого протиправного діяння, також є неправомірним, якщо це, знову ж таки, завдало шкоди суб'єкту господарювання. І, звичайно, використання під час здійснення підприємницької діяльності (впровадження у виробництво) неправомірно здобутої комерційної таємниці є правопорушенням.

Вчинення дій, визначених законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання штрафів, а також адміністративну, цивільну та кримінальну відповідальність у випадках, передбачених законодавством, а збитки, заподіяні внаслідок вчинення таких дій, підлягають відшкодуванню відповідно до цивільного законодавства України.

Проектом Цивільного кодексу [3] службова та комерційна таємниця також визнається об'єктом цивільних прав. Передусім, її варто трактувати як нерозкриту інформацію, оскільки різниці між службовою і комерційною таємницею немає. Така нерозкрита інформація підлягає захисту від незаконного використання, якщо вона має реальну чи потенційну комерційну цінність в силу її невідомості третім особам. До такої інформації немає вільного доступу на законних підставах, а її власник вживає заходів до збереження її конфіденційності. Така інформація є об'єктом цивільного обороту. Відомості, які не охоплюються поняттям “нерозкрита інформація”, визначаються законом та іншими правовими актами.

Нерозкрита інформація захищається у способи, передбачені Проектом. Особи, що незаконними методами одержали інформацію, яка є нерозкритою, повинні відшкодувати завдані збитки. Такий самий обов'язок покладається на працівників, які розголосили конфіденційну інформацію всупереч трудовому договору, в тому числі контракту, і на контрагентів, які зробили це всупереч цивільно-правовому договору.

Відомості, які містяться у статутах юридичних осіб, не можуть складати конфіденційну (нерозкриту) інформацію

Не мають права розголошувати конфіденційну (нерозкриту) інформацію і працівники державних органів управління, яким зазначена інформація стала відома в силу виконання своїх службових функцій (контролю, збору податків, системи одержання і обробки інформації тощо). В разі порушення цього правила державні органи і посадові особи зобов'язані відшкодовувати заподіяні розголошенням збитки. [12]

2.3 Особисті немайнові права фізичних осіб

Основи цивільного законодавства започаткували правове регулювання особис­тих немайнових відносин, що не пов'язані з майновими.

Відповідно до ст. І Цивільного кодексу Української РСР (1963 р.) предметом правового регулювання визначалися майнові відносини, а також особисті немайнові відносини, які пов'язані з майновими (відносини авторські). І лише у випадках, передбачених законом, предметом правового регулювання виступали “інші особисті немайнові відносини”. До цих “інших” належали особисті немайнові відносини, які не пов'язані з майновими.

Цивільний кодекс передбачав два випадки регулювання цих відносин: стаття 7 встанов­лювала захист честі та гідності, а стаття 511 охороняла інтереси громадянина, якого було зо­бражено у творі образотворчого мистецтва. Це означало, що особисті немайнові відносини, як і раніше, залишалися “пасинком” цивільного законодавства. [15]

Поява цих статей викликала дискусію про взаємозв'язок особистих немайнових відносин та цивільного права. Було висловлено думку, що цивільне право може регулювати лише осо­бисті немайнові відносини, які виникають з приводу результатів інтелектуальної творчості. Інші особисті немайнові відносини закон може лише охороняти. При цьому суть правової охорони зводилася до застосування правових санкцій.

Сьогодні ж недооцінка арсеналу цивільного права є очевидною. Нормами Цивільного кодексу може і повинен здійснюватися не лише захист особистих немайнових прав, а й так зване позитивне регулювання, тобто кон­кретне визначення змісту цих прав і водночас змісту обов'язків, які їм кореспондують.

Зміни, що сталися останніми роками в Україні, дали можливість нам побачити й оціни­ти себе в загальноєвропейському, загальносвітовому контексті й одночасно спричинилися до ламання стереотипів як щодо кількісного складу особистих немайнових прав, так і щодо їх якісного цивілістичного наповнення та способів захисту.

Прагнення перетворити особисті немайнові права з “пасинка” на “рідне дитя” цивілістичної призвело до виділення у Проекті Цивільного кодексу спеціальної Книги “Особисті немай­нові права фізичної особи” з обранням для неї відповідного місця у структурі кодексу: після Книги 1 “Загальні положення”. І це зрозуміло, адже норми, що сприяють формуванню лю­дини як особи, мають передувати нормам, що сприяють формуванню її як власника чи як підприємця.

Такий підхід до вирішення проблеми цілком відповідає Конституції України [1], другий розділ якої присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина.

Особисті немайнові права – права специфічні.

Як випливає із самої назви, ці права є немайновими. Вони позбавлені економічного змісту, не мають грошової оцінки. Проте це не означає відсутності будь-якого зв'язку між ни­ми та майновою сферою. Досить звернути увагу хоча б на те, що сповна реалізувати своє пра­во на охорону здоров'я чи на інформацію значно легше у наших умовах особі, яка забезпече­на матеріально. З іншого боку, порушення особистого немайнового права примушує особу до витрат, завдає їй майнових та душевних втрат, які можуть вплинути на її майновий стан у майбутньому.

Тому особисті немайнові права не можуть сприйматися й аналізуватися поза іншими правами особи: вони є складовою частиною єдиної системи прав, якими особа володіє і які підпорядковує своїм інтересам.

Положення статті 24 Конституції України [1] про рівність конституційних прав усіх грома­дян цілком стосується особистих немайнових прав. Ці права належать усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших особливостей, зокрема від того, де та у зв'язку з якими перипетіями життя вони опинилися. Конституція України у статті 52 проголошує рівність прав усіх дітей незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Ця довгождана норма має призвести до значних зрушень у свідомості тих, хто поведінку батьків ладен списати на рахунок їхніх дітей. Теза про рівність прав усіх віддавна теоретично відома. Але погляньмо довкола – і побачимо непоодинокі факти зневаги до прав дитини.

Приналежність особистих немайнових прав усім без винятку фізичним особам і рівність обсягу цих прав – це “відкриття” демократії усі ми повинні якнайшвидше засвоїти.

Специфічним для особистих немайнових прав є момент їх виникнення. Основна части­на цих прав виникає з моменту народження і у зв'язку з народженням. Вони є природними правами людини. Для інших момент їх виникнення не має точної фіксації; він пов'язується з різними обставинами, які зумовлюються багатьма чинниками.

Особисті немайнові права тісно, нерозривно пов'язані з особою їх носія. Вони не можуть бути у нього відібрані. Цих прав не можна позбавити. Це – друге “відкриття”, яке також по­требує засвоєння.

Оскільки особисті немайнові права належать усім, немає жодного сенсу у їх відчуженні: адже не можна мати два права на життя чи два права на таємницю листування.

Залишається, однак, проблема обмеження у здійсненні особистих немайнових прав. За статтею 64 Конституції України [1] конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією.

Звідси можна зробити висновок, що стосовно особистих немайнових прав, які не перед­бачені Конституцією, обмеження у їх здійсненні можуть встановлюватися окремими закона­ми держави.

Конституційні обмеження у здійсненні особистих немайнових прав містяться у статтях З1, 34, 63 і стосуються таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції, права на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, а та­кож прав особи, яку засуджено за вчинення злочину.

Серед прав людини і громадянина, які передбачені у Конституції, значна частина належить до особистих немайнових. Оскільки за статтею 22 Конституції права, що в ній закріплені, не є вичерпними, це дає можливість подати у Цивільному кодексі й інші особисті немайнові права.

Особисті немайнові права можна поділити на дві групи. Перша – це права у сфері забез­печення фізичного, природного буття особи. Друга – права, які забезпечують її соціальне буття [15].

Найважливішим природним правом особи є право на життя.

Законодавчого поняття життя не існує. Натомість є законодавче поняття здоров'я. Осно­ви законодавства про охорону здоров'я відтворили положення Всесвітньої організації охоро­ни здоров'я, згідно з яким здоров'я є станом цілковитого фізичного, духовного та соціального благополуччя і не пов'язується лише з відсутністю хвороб.

Категорії “життя” та “здоров'я” взаємно пов'язані. Тому можна сказати, що життя це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біопсихосоціального організму.

Для постчорнобильської України життя при здоров'ї (у його законодавчому трактуванні) для багатьох громадян є нездійсненною мрією.

Це перешкоджає визнанню права на життя природним конституційним правом особи. Конституція і Цивільний кодекс – акти тривалої чинності. Проголошене у Конституції та у Проекті Цивільного кодексу право кожного на життя – не просто декларація; це право неодмінно має бути реалізовано.

Пропонується й законодавче вирішення проблеми евтаназії: задоволення прохання осо­би про припинення її життя забороняється. Відповідно до цього той, хто задовольняє таке прохання, має вважатися вбивцею з усіма наслідками, які передбачені кримінальним зако­нодавством.

Конституція України у статті 49 визначає право особи на охорону здоров'я, медичну до­помогу та медичне страхування.

Проект Цивільного кодексу містить шість статей, що стосуються реалізації особою свого права на здоров'я. Ці статті взаємно доповнюють одна одну, створюючи в комплексі цілісний механізм регулювання даної сфери суспільних відносин.

Право на здоров'я – визнана у світі юридична конструкція. Стаття 49 Конституції Украї­ни визнає за кожним право на охорону здоров'я. Неважко помітити, що “право на здоров'я” – ширше за змістом поняття. Держава, яка проголошує таке право, бере на себе обов'язок за­безпечити здоров'я своїх громадян, особливо на момент народження, а потім, звичайно, й обов'язок його охороняти.

Поняття “право на охорону здоров'я” полегшує обов'язок держави перед своїми громадя­нами. Воно, за справедливим зауваженням Л. Красавчикової, наперед звужує сферу правової регламентації відносин, що складаються з приводу здоров'я.

Попри це, термінологія Цивільного кодексу має бути пристосованою до термінології Конституції.

У загальному контексті прав особи щодо свого здоров'я чільне місце посідає право на на­дання медичної допомоги. Проект пропонує докладну регламентацію змісту цього права. Го­ловна ідея відповідної норми Проекту полягає в тому, що боротьба за життя людини має тривати до кінця. Водночас, оскільки йдеться про право особи, надання їй медичної допомо­ги має залежати від її волі, якщо, звичайно, свою усвідомлену волю вона може висловити.

Забороняючи активну евтаназію, Проект допускає пасивну евтаназію: ненадання медич­ної допомоги, якщо повнолітня особа цього бажає, а також припинення надання медичної допомоги, якщо вона вимагає цього. Про пасивну евтаназію йдеться й у положенні Проекту, за яким лікувальний заклад на підставі висновку лікарської експертизи, за погодженням з членами сім'ї, може відключити непритомного хворого від систем життєзабезпечення, якщо врятування його життя чи відновлення здоров'я є неможливим.

Надання медичної допомоги дитині, яка не досягла 14 років, може здійснюватися поза її волею чи волею батьків або опікуна.

Кожна повнолітня особа має право бути поінформованою про стан свого здоров'я.

Значний резонанс матиме норма, яка передбачає право родичів особи, яка померла, бу­ти присутніми самим або уповноважити інших осіб на присутність при дослідженні причин її смерті. Це особливо актуально, якщо смерть настала раптово в лікувальному закладі, за на­явності підозри у наданні некваліфікованої чи ненаданні медичної допомоги, або у місцях позбавлення волі чи у військових частинах, оскільки службові особи у таких випадках часто намагаються приховати справжні причини того, що сталося, аби уникнути відповідальності.

Прийняття лікарської клятви щодо зберігання лікарської таємниці для деяких медиків виявилося недостатнім аргументом для того, щоб чинити саме так. Діагноз, особливо якщо йдеться про тяжку хворобу, часто стає відомим оточенню саме “завдяки” медичним працівникам. Проект передбачає право особи на таємницю про стан здоров'я, факт звернен­ня за медичною допомогою, таємницю діагнозу, а також відомостей, одержаних при медич­ному обстеженні.

Досі медичні установи у разі хвороби видають для подання за місцем роботи листок не­працездатності, в якому записано остаточний діагноз. Неважко уявити, наприклад, стан жінки, що має гінекологічне захворювання або зробила аборт, коли після її повернення з лікарні відомості про діагноз перекочовують з канцелярії до бухгалтерії і зрештою стають на­дбанням усіх.

Проект кодексу забороняє подання такої інформації, адже для службової особи має зна­чення лише підтвердження поважності причини відсутності на роботі. Додаткова інформація щодо діагнозу їй непотрібна, а особі, яка має проблеми зі здоров'ям, лише додає зайвого болю.

Кожному з нас випадало стикатися з труднощами, які виникали при бажанні відвідати хворого в лікарні. Кожному відомо й те, скільки непотрібних, необгрунтованих заборон виникало при цьому.

Проект надає кожній особі, яка перебуває на лікуванні у стаціонарному медичному за­кладі, право на допуск до неї членів сім'ї, опікуна, піклувальника, інших медичних працівників, а також адвоката. Це надзвичайно важливо з огляду на психологічний стан особи, яка опинилась у лікарні, особливо якщо йдеться про дитину.

Допуск сторонніх осіб, оскільки одномісні палати ще довго залишатимуться для пе­ресічного громадянина мрією, може бути лімітований.

Справою першорядної ваги є для багатьох передбачена Проектом норма про віль­ний доступ до хворого священнослужителів та здійснення релігійного обряду за місцем лікування.

Важливе значення для здійснення особою свого головного природного права – права на життя – має право на безпечне довкілля .

Довкілля – це не лише природа, а й усе те, що оточує особу на роботі, вдома та поза ним; усе те, що має створювати для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй гідне людини життя.

Порушення цього права ми, на жаль, спостерігаємо дуже часто: тротуари з вибоїнами, за які можна зачепитися і впасти, антисанітарія у дворах будинків, радіоактивне випроміню­вання від будматеріалів, які було виготовлено із забрудненого піску, недостатня звукоізо­ляція стін жилих будинків і багато, багато іншого.

За статтею 29 Конституції людина має право на свободу . Джерелом цієї норми є положен­ня Загальної декларації прав людини, що було перенесено у статтю 21 Конституції: “усі лю­ди є вільними”.

Свобода визначається як здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів та мети. Про свободу можна говорити як тоді, коли людина обирає собі мету і засоби її досягнення, так і тоді, коли вона погоджується, змирюється з ситуацією, що склалася.

Це право є всеосяжним і стосується всіх сфер життя людини, а не лише сфери її при­ватного життя.

Цивілістичний аспект свободи пов'язується з дієздатністю фізичної особи. Цілком позбавленою свободи є недієздатна особа, яку визнано такою судом. Рівень свободи дітей за­лежить від їх віку. Носієм цілковитої свободи є особа, яка досягла повноліття (18 років) або яка була емансипована у зв'язку зі шлюбом. Проект Кодексу передбачає емансипацію осіб, яким виповнилося 16 років, а також тих, хто у цьому віці за­реєстрований як підприємець.

Володіти свободою у приватних відносинах означає за своєю волею, без будь-якого про­типравного тиску укладати правочини , користуватися своїми правами, вступати у шлюб, визнавати своє батьківство тощо. Існує комплекс цивільно-правових механізмів, які забезпе­чують цю свободу.

Кожна свобода має свою межу, яка не дає їй змоги перетворитися на свавілля. Закріпле­на у законі межа свободи, яка є рівною для усіх, може бути звужена для певних осіб, що є, за загальним правилом, наслідком вчинення ними протиправної поведінки.

За Конституцією право на свободу поєднано з правом на особисту недоторканність . Не­доторканність трактується як гарантія від посягань з боку будь-кого [16]. Звідси можна зроби­ти висновок, що головний аспект права особи на недоторканність полягає в абсолютному обов'язку кожного не завдавати іншому фізичного болю, не обмежувати його свободи.

Проект Цивільного кодексу містить загальну заборону щодо будь-яких форм фізичного чи психічного тиску на особу.

Слід гадати, що суспільством буде схвально сприйнято норму, яка прямо забороняє фізичне покарання дітей батьками, опікунами, піклувальниками, вихователями дитячих установ. Даремно, звичайно, сподіватися, що життєві настанови таких батьків, які вважають фізичне покарання дітей своїм природним правом, одразу зміниться. Проте сам факт існування прямої законодавчої заборони хай і поволі, але працюватиме як засіб протидії цій недостойній цивілізованої людини “традиції”.

Окремого регламентування потребує проблема тілесної недоторканності особи, яка по­мерла.

Особа може за життя, наперед дозволити або заборонити вилучення після смерті з її тіла тканин та органів. Якщо особа не висловила своєї волі щодо можливості такого вилучення, воно може бути здійснене після її смерті лише відповідно до закону.

Одним з природних прав людини є право на сім'ю .

Сім'я – це добровільний союз; нікого не можна примушувати до створення сім'ї чи тримати у ній всупереч його волі.

Сім'я була й залишається природним та основним осередком суспільства. Намагання радянської ідеологічної машини утвердити у свідомості громадян переконання, що таким осередком є трудовий колектив, виявилися марними.

Право на сім'ю включає право створити сім'ю та право жити у ній.

Конвенція про права дитини (ст. 16) передбачає право дитини на сімейне життя. Отже, право на сім'ю у сенсі права жити у сім'ї мають усі від моменту народження. Щодо права на створення сім'ї, то це право – категорія вікова. Оскільки дитина, якій виповнилося 15 ро­ків (у Проекті Цивільного кодексу це право пов'язується з досягненням 14-річного віку), може сама обирати місце свого проживання, батьки не можуть вимагати примусового повернення до них дитини. Звідси випливає висновок про те, що п'ятнадцятирічна особа може сама безперешкодно створити сім'ю. Зареєструвати шлюб, однак, за загальним прави­лом вона зможе лише після досягнення шлюбного віку. У разі вагітності або народження ди­тини особам, які не досягли шлюбного віку, може бути надано право на шлюб. При цьому мінімальна вікова межа не встановлюється. Тому право на створення сім'ї у формі шлюбу мо­жуть у цих випадках мати й особи, яким не виповнилося п'ятнадцяти років.

Не слід, однак, забувати, що кримінальне законодавство України передбачає покарання за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (такими вважаються особи обох статей, які не досягли 14-літнього віку). Питання про досягнення статевої зрілості у віці від 14 до 17 років у кожному конкретному випадку визначається судово-медичною експертизою.

Право на сім'ю включає право на вибір форм організації сімейного життя, а також пра­во на вибір осіб, які утворюватимуть сімейний союз.

Найпоширенішою і найбільш ефективною формою організації сімейного життя з погляду інтересів подружжя, їхніх дітей, та й з погляду інтересів суспільства є шлюб.

Держава надає перевагу саме шлюбній формі організації сімейного життя. Перебування у шлюбі й нині залишається у суспільній свідомості елементом престижу. Шлюб розцінюється як запорука міцності сім'ї, хоча не завжди реально виступає такою запорукою.

Засадою сімейного права є свобода шлюбу. Шлюб є вільним! Таке гасло дійшло до нас із давнини римського права. Добровільним шлюбний союз має бути не лише на стадії йо­го укладення. Кожен з подружжя має право у будь-який час припинити подружні стосунки, змінити місце проживання. Що ж до розірвання шлюбу, то за відсутності згоди другого з подружжя, наявності неповнолітніх дітей суду належить оцінити поважність причин, якими позивач обґрунтовує своє небажання продовжувати сімейне життя. Суд може відмовити у розірванні шлюбу (такі випадки у судовій практиці поодинокі), що, однак, не завжди означа­тиме фактичного продовження сімейного життя.

Незважаючи на різноманітні заборони та переслідування, продовжує існувати кон­кубінат. Від адюльтеру конкубінат відрізняється тривалістю, неанонімністю, відкритістю взаємин, відсутністю формальних перешкод до реєстрації шлюбу; від шлюбу – відсутністю державної реєстрації.

Ставлення радянської держави до конкубінату в різний час було різним [15]. Сімейне за­конодавство Російської РФСР визнавало фактичні шлюби. За Кодексом 1926 року фактич­ний шлюб визнавався на паритетних (тобто рівних) засадах із зареєстрованим у загсі. Це означало, що фактичне подружжя мало рівне право на придбане за час спільного проживан­ня майно, на аліменти, на спадщину та пенсію у разі смерті когось із них. Однак наявність фактичного шлюбу в кожному випадку належало підтвердити рішенням суду.

Кодекс про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану Української РСР 1926 р. вирішував проблему фактичних шлюбів інакше: права та обов'язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб. Але була тут одна цікава деталь: особа, яка перебувала у фактич­них шлюбних стосунках, могла в односторонньому порядку зареєструвати шлюб. У разі за­перечення передбачалося оскарження такої реєстрації.

На практиці відбувалося майже цілковите урівнювання фактичного та зареєстрованого шлюбу. Це зумовлювалося великою питомою вагою фактичних шлюбів, необхідністю захис­ту інтересів жінок, які залишилися з дітьми.

Така ситуація тривала до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року, який надав юридичного значення лише зареєстрованому шлюбові.

Указ призвів до формування негативної суспільної оцінки таких стосунків, до заперечен­ня їх сімейної сутності. Останніми роками ситуація почала змінюватися. Дедалі частіше в літературі, судових актах замість слова “співмешканець” трапляються слова “фактична дру­жина”, “фактичний чоловік”. Почастішали випадки вживання слів “фактичний шлюб”, “фактичні шлюбні стосунки”.

Передумови конкубінату різні. Найчастіше це зневіра у шлюбі осіб, які вже перебували в ньому, пересторога можливого повторення неприємного шлюбно-розлучного процесу.

Такі союзи не є об'єктом статистики, але, за різними даними, їх кількість зростає.

Конкубінат може виконувати ті самі функції, що й шлюбна сім'я, тому заслуговує бодай на те, щоб бути визнаним як форма організації сімейного життя. Це, звичайно, аж ніяк не означатиме виправдання “вільного кохання”.

Повага до особи, якою перейнята Конституція і якою має бути перейнятий Цивільний кодекс, вимагає спокійного, без упереджень, ставлення до незвичного для загалу права: пра­ва особи обирати форму організації свого особистого сімейного життя.

Серед особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи, на перше місце Проект ставить право на ім'я .

Ім'я є юридичним способом індивідуалізації фізичної особи. Чинне нині законодавство містить норми, які встановлюють порядок визначення прізвища, власного імені та по бать­кові дитини, але не вживає поняття “право на ім'я”. Декларація прав дитини (1959 р.) у третьому принципі проголосила, що “дитині від дня народження має належати право на ім'я”. Конвенція про права дитини у статті 3 встановлює, що “дитина з моменту народження має право на ім'я”. Оскільки згадана Конвенція з 27 вересня 1991 р. є складовою частиною національного законодавства України, то слід зробити висновок, що з цього моменту право на ім'я має у нас законодавче закріплення.

Право на ім'я, як і інші особисті немайнові права, багатогранне.

Насамперед воно означає право кожної людини з моменту її народження бути названою. Причому не протягом трьох місяців (стаття 164 Кодексу про шлюб та сім'ю досі не приведе­но у відповідність до вимог Конвенції про права дитини), а відразу після народження.

Сьогодні переважна більшість громадян України індивідуалізується за допомогою прізвища (родового імені), власного імені та по батькові.

Відповідно до Закону України “Про національні меншини в Україні” (1992 р.) громадя­ни, у національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати “по батькові”, мають право за­писувати у свідоцтві про народження дитини лише її прізвище та ім'я.

Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. Власне ім'я дитини обирається її батьками.

Але право батьків на вибір імені дитини залишається саме правом. Межею його здійснення має бути невідповідність їхніх дій інтересам дитини. Тому у виняткових ви­падках орган реєстрації міг би й відмовити у присвоєнні дитині певного імені, такого, напри­клад, як Ромпет чи Галіебба.

З далекого XI століття веде відлік традиція присвоєння дитині подвійного імені [14]. Подвійне ім'я Зиновій-Богдан мав, зокрема, гетьман Богдан Хмельницький. Донині ця тра­диція збереглася здебільшого на заході України, хоча, як і за давніх часів, подвійним іменем особа називалася лише в особливо урочистих випадках, а не у повсякденні.

Наше законодавство не містить заборон як щодо подвійного, так і щодо потрійного імені. Якщо бажання присвоїти дитині три чи навіть більше імен зумовлюється національ­ною традицією хоча б одного з батьків, то відмова службової особи була б безпідставною. Як­що ж такою історичною національною традицією бажання батьків не обгрунтоване, подібна “творчість” батьків мала би бути зупинена, адже в усьому має бути міра.

Право на ім'я включає й право особи на транскрибоване написання свого прізвища, імені відповідно до своєї національної традиції. За умов колишнього Радянського Союзу, ко­ли імена неросіян “підганялися” до російської вимови та написання, нормальним вважалася заміна українських імен, приміром, Надія, Опанас, Катерина відповідно на Надежда, Афана­сий, Єкатерина. Свого часу протест співачок Софії Ротару проти написання її прізвища без закінчення “у” чи Анне Веске проти “Анна”, як її називали, був для багатьох незрозумілим.

Право на ім'я включає можливість його використання особою в усіх сферах своєї життєдіяльності.

Окремого, докладного правового регулювання потребує використання імені особи інши­ми суб'єктами. В певних випадках таке використання може здійснюватися без згоди особи. Так, можна безперешкодно використовувати ім'я особи з метою висвітлення її діяльності чи сфери її діяльності, якщо відомості взято з офіційних джерел,

В інших випадках така згода має бути обов'язковою.

Одна районна газетка донедавна подавала читачам щотижневу кримінальну хроніку, в якій називалися поіменно не лише обвинувачені, а й потерпілі. Можна лише уявити собі стан жертви зґвалтування, ім'я якої опинилося на газетних шпальтах.

Ім'я особи, яка звинувачується у вчиненні злочину, може бути обнародуване лише у разі набрання чинності обвинувальним вироком суду. Але й тут мають бути відповідні обмежен­ня. Справа в тому, що тривалість “життя” газети, журналу чи книги є різною. Газета живе щонайбільше кілька днів. Оскільки кожен громадянин має право на інформацію, він має право знати ім'я злочинця, адже функція газети – це насамперед оповіщення про події.

Кримінальне покарання має на меті виправлення та перевиховання злочинця. Таке ви­правлення та каяття може статися задовго до спливу строку покарання. У журналах, книгах інформація затримується набагато довше. На той час, коли новий читач візьме їх до рук, зло­чинець може бути помилуваним, звільненим від покарання з інших підстав, його судимість може бути знято. Більше того, вирок може бути скасований за нововиявленими обставинами.

Книги та журнали також виконують інформативну функцію, але для них вона не є голов­ною. Їх завдання – проаналізувати явище, з професійної точки зору розкрити його причини, спрогнозувати можливі наслідки. Для інформації, яку, зокрема, подає правник, важливо не те, хто скоїв злочин, а правильність кваліфікації діяння особи, справедливість обраної судом міри покарання.

Очевидно, саме тому впродовж багатьох років матеріали Верховного Суду України публікуються лише з використанням криптоніму злочинця.

Коли ж ідеться про певну історичну подію (як, наприклад, вбивство більшовицькими агентами Євгена Коновальця чи Степана Бандери), то ім'я убивць не може бути таємницею. Що стосується імені потерпілого, то, коли він живий, то про нього може бути повідомлено у пресі лише за його згоди, а у разі смерті – за згодою членів сім'ї.

Особистим немайновим є право особи на індивідуальність . Це означає, що кожен має пра­во мати, оберігати, користуватися особливостями, що відрізняють його від інших.

Індивідуальність формується за рахунок особливостей характеру, психічного складу, здібностей, таланту, нахилів, національної, релігійної належності, культурного, освітнього рівня та багатьох інших чинників. Особа має право бути сама собою, суспільство повинно сприймати її такою, якою вона є. Розмаїття індивідуальностей – позитивна ознака кожної людської спільноти.

Особі має бути забезпечений вільний вибір форми та способів вияву своєї індивідуаль­ності за умови, що це не суперечить законодавству та моральним засадам суспільства. Нор­мативними актами може бути, зокрема, встановлено обов'язкову для усіх учнівську форму, вимоги щодо одягу при виконанні службових обов'язків певних посадових осіб. Скажімо, недопустимою є поява у судовому процесі прокурора у невідповідному вбранні. Отже, мо­жуть існувати ситуації, коли вияв власної індивідуальності матиме дещо звужений спектр дії.

Конвенція про права дитини серед прав дітей називає право на особисте життя .

Це право, безперечно, має належати кожному. Тому й Проект Кодексу визначає основні аспекти його змісту.

Особисте життя становить поведінка фізичної особи за межами її роботи, громадської діяльності та навчання. Закон, звичайно, не може – та й немає у цьому потреби – розпи­сати дії, які особа могла б вчиняти у межах цього права. Загальне положення правової норми: “Особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб” – є цілком достатнім.

Згідно з статтею 7 “Захист честі та гідності” нині чинного Цивільного кодексу (у першій редакції) заборонялося розголошення про особу неправдивих ганебних відомостей. У 1993 р. було прийнято нову редакцію статті: особа захищається і від інформації, що викладена не­правильно, якщо цим завдано шкоди її інтересам.

Розголошення правдивих відомостей, зокрема тих, які стосуються особистого життя осо­би, чинним Кодексом не забороняється.

Проект нового Цивільного кодексу розширює зміст поняття згаданого права і під страхом настання відповідних правових санкцій захищає особу від поширення навіть прав­дивих відомостей, якщо вони стосуються її особистого життя.

Проект містить також ряд інших норм, метою яких є охорона особистих інтересів особи, які можуть і виходити за межі її особистого життя.

Йдеться насамперед про правову охорону особистих паперів (документів, фотографій, що­денників, особистих архівів тощо).

У колишньому Радянському Союзі лише Цивільний кодекс Казахської РСР містив нор­му, яка охороняла інтереси автора щоденників, записок, нотаток. Усі радянські цивілісти схвально оцінювали цю норму.

У Проекті Цивільного кодексу України регулювання подібних відносин подається більш докладно.

Не містив Цивільний кодекс Української РСР і норм, які забезпечували б конституційне право на таємницю кореспонденції. Проект усуває цю прогалину.

Листи, телеграми проголошуються власністю адресата. Вони можуть бути обнародувані лише за згоди автора та адресата. Якщо ж вони містять інформацію, що стосується особи­стого життя третьої особи, то на її поширення потрібна також згода цієї особи.

В одній із справ про розлучення суд на прохання позивача долучив до справи листи його дружини, які не стосувалися справи. Згоди відповідачки суд не запитав. Випадки, коли у су­довому процесі суд оголошує текст листа, не запитавши згоди на це адресата, непоодинокі.

Проект Кодексу містить положення, згідно з яким кореспонденція, що стосується осо­би, може бути долучена до судової справи (але не публічно оголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, які мають значення для вирішення справи.

Цивільний кодекс УРСР у розділі “Авторське право” містив статтю 511, яка захищала інтереси особи, зображеної у творі образотворчого мистецтва. Право такої особи, що випли­вало із даної статті, дістало в літературі назву “права на власне зображення”, умовність якого була очевидною.

За цією статтею твір, у якому було намальовано чи сфотографовано особу, міг розпов­сюджуватися лише за її згодою. Така згода не вимагалася, якщо особа позувала за плату або якщо розповсюдження такого твору провадилося в державних чи громадських інтересах.

Проект Цивільного кодексу пропонує набагато глибше, ширше й справедливіше право­ве регулювання.

Поряд із правилом про те, що твір, у якому зображено особу, може бути показаний, роз­повсюджений лише за її згодою, передбачається можливість відкликання такої згоди. Особі, яка позувала за плату, надається право зажадати припинення публічного показу, відтворен­ня чи розповсюдження твору, з умовою компенсації авторові або іншій особі пов'язаних із цим збитків.

Розповсюдження фотографії особи поза її волею зумовлюється лише необхідністю захи­сту її інтересів або інтересів інших осіб.

Нерідко ми є свідками того, як фото- чи телекамера зненацька застає осіб, які не бажа­ють позувати. Для самозахисту люди затуляють обличчя руками, іноді навіть намагаються розбити спрямований на них об'єктив. Згадані відносини залишалися поза сферою правово­го регулювання.

Відповідна норма Проекту й щодо цієї ситуації виходить із загального правила: знімання особи на фото-, кіно-, теле-, відеоплівку може здійснюватись лише за її згоди. Особа, яка по­годилась бути знятою на плівку, має право вимагати припинення публічного її показу у тій частині, яка стосується її особистого життя, з компенсацією витрат на демонтаж.

Важливе значення для кожної особи має право на місце проживання . Йдеться не про пра­во на вибір місця проживання, а саме про право мати таке місце.

На одній із центральних площ Копенгагена, біля телефонної будки тулиться зі своїми по­житками старенька жінка. Влада не раз пропонувала їй житло, та вона все відмовлялася: “хо­чу бачити сонце і слухати птахів”. Ця пані, як бачимо, має змогу жити у власному помешканні, але не бажає цього. Становище наших “бомжів” далеко трагічніше. Так, за повідомленнями преси, протягом суворої зими 1995-1996 р. у Чернівцях замерзло близько двадцяти бездомних.

Запис у Цивільному кодексі згаданого права змусить державу активніше шукати вихід із ситуації, організовуючи для таких людей бодай місця для ночівлі.

За статтею Конституції особа маєправо на недоторканість житла . Цивільно-правовий аспект такої недоторканності полягає не лише у тому, що ніхто не може зайти у житло без волі особи, а й у тому, що особа не може бути виселена з нього, за винятком тих нечисленних ви­падків, які передбачені законом.

Проект Цивільного кодексу передбачає надання особі права на вибір роду занять .

Докладно регламентується право особи на пересування. Фізична особа має як право на пересування у межах держави, так і право залишити Україну і згодом безперешкодно повер­нутися до неї.

Ці та інші особисті немайнові права, які названо у Проекті, не залишаться декларацією завдяки ефективним засобам їх захисту.

У разі порушення особистого немайнового права особа, що постраждала, зможе вимага­ти відшкодування збитків та компенсації за моральну шкоду. Окрім цих загальних, уже відо­мих нашому цивільному законодавству засобів захисту Проект передбачає й ряд нових. На­самперед порушник зобов'язується негайно вчинити дії, які необхідні для поновлення права. Невиконання ним цього додаткового обов'язку може бути підставою для вжиття за рішенням суду примусових заходів такого поновлення. Запроваджується нова для цивілістики міра відповідальності, яку нині передбачає кримінальне та адміністративне законодавство,– гро­мадська догана. Вона може бути винесена особі (фізичній чи юридичній), з вини якої відбу­лося порушення особистого немайнового права і яка не вжила своєчасно заходів для усунен­ня цього порушення.

Способом захисту інтересів особи, про яку поширили неправдиву інформацію, є її спро­стування. Проект прямо встановлює презумпцію неправдивості негативної інформації, яка поширена про особу.

Пропонується введення такої санкції, як заборона випуску у світ твору, яким порушу­ються особисті права, і навіть вилучення та знищення усього тиражу.

Усі ці санкції – міри цивільної відповідальності, яка при порушенні особистого немай­нового права може бути як майнового, так і немайнового характеру.

Книга Проекту Цивільного кодексу “Особисті немайнові права фізичної особи” сприятиме утвердженню самоповаги та поваги до іншого, гуманізації людських взаємин.

Цілковита реалізація кожним своїх особистих немайнових прав стане запорукою зро­стання ділової активності, гарантією розвитку й процвітання України.

Висновки

На закінчення пропонується виклад декількох особистих міркувань.

Питання врегулювання цивільно-правових відносин, пов'язаних із особистими немайновими правами, знаходиться на стадії активного розвитку. Наступним великим кроком у цьому напрямку повинно стати прийняття нового Цивільного кодексу незалежної України.

Найбільш врегульованою частиною сфери особистих немайнових прав є особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами на об'єкти інтелектуальної власності, в той час як цивільно-правові відносини у сфері захисту базових конституційних прав людини, таких як право на життя, безпечне довкілля, недоторканість особистого життя тощо потребують уваги як вчених-цивілістів, так і безпосередньо законодавця.

Крім того, стаття щодо захисту честі, гідності та ділової репутації може стати останнім часом найбільш "вживаною" у цивільних справах у судах. Досить згадати гучні позови на засоби масової інформації з астрономічними сумами на початку та скромними прозаїчними розмірами компенсацій або відмовами у кінці, що свідчить, на наш погляд, про недостатню правову культуру навіть найбільш освічених верств населення.

Важливо мати на увазі, що особисті немайнові права існують і повинні регулюватися цивільним правом незалежно від їхнього порушення, тому уявлення про регулювання цих прав тільки за допомогою правил охоронного характеру є недостатньо повним і точним.

Необхідність цілісної цивільно-правової регламентації особистих немайнових прав обумовлена насамперед причинами економічного характеру. Різноманіття форм власності і господарювання, перехід до ринкової економіки, що припускають реальне подолання відчуженості людини від засобів виробництва і результатів її праці, створюють основу економічної свободи особи. Економічна ж свобода неминуче породжує об’єктивну потребу у свободі особистої, духовної.

Не менше важливою є і та обставина, що формування правової держави передбачає посилення відповідальності держави перед членами суспільства, а не тільки членів суспільства перед державою. Найбільше яскравий прояв у даний час це знайшло в рівності форм власності (Конституція), коли конфлікти між державою, її органами управління і власником вирішуються судом на принципах рівноправності.

Посилення відповідальності держави перед членами суспільства в галузі регулювання особистих немайнових прав також означає застосування принципу рівноправності у випадку виникнення між ними конфліктів. Їхнє розв’язання можливо тільки незалежної від сторін силою - судовою владою, і тільки в рамках цивільного права, найважливішою рисою якого є рівність сторін.

В нашій країні здійснюється активна розбудова правової держави. Але життя людини в сучасному світі постійно урізноманітнюється і збагачується новими видами діяльності та породженими ними особливостями суспільних взаємовідносин, що викликає необхідність регулювання їх на правовому, в першу чергу цивільно-правовому рівні. Отже навряд можливо досягти такого стану, коли правове поле не матиме "білих плям" або "прогалин". Дивлячись у майбутнє з оптимізмом майбутніх правознавців, сподіваймося гідно рухатися в цьому полі, допомагаючи своїм непрофесійним співгромадянам.

Список літератури :

1. Конституція України від 28.06.96 № 254к/96-ВР (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1996, N 30, ст. 141)

2. Цивільний кодекс України (18.07.63 №1540-06)

3. Постанова Верховної Ради України від 05.06.97 №315/97-ВР “Про Проект Цивільного кодексу України”

4. Кодекс України про шлюб та сім'ю (20.06.69 №2006-VII)

5. Закон України від 23.12.93 №3792-ХІІ “Про авторське право і суміжні права” (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1994, N 13, ст.64 )

6. Закон України від 15.12.93 №3687-ХІІ “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1994, N 7, ст. 32 )

7. Закон України від 15.12.93 №3688-ХІІ “Про охорону прав на промислові зразки” (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1994, N 7, ст.34 )

8. Закон України від 21 04.93 №3116-ХІІ “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1993, N 21, ст.218

9. Закон України від 07.06.96 №236/96-ВР “Про захист від недобросовісної конкуренції” (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1996, N 36, ст.164)

10. Проект Цивільного кодексу України. – Українське право, 1996, число 2 (спецвипуск)

11. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів.– К.: Вентурі., 1997

12. О. Підопригора Об'єкти цивільних прав у Проекті Цивільного кодексу України – Українське право 1998, число 1

13. Красавчикова Л. О. Понятие и система личных неимуществниных прав граждан (физических лиц) в гра­жданском праве Российской Федерации.– Екатеринбург, 1994

14. Ромовська 3. В. Права та обов'язки батьків та дітей.– Львів, 1975

15. Зорислава Ромовська, Особисті немайнові права фізичних осіб – Українське право, 1997, число 1

16. Словник української мови. Т. 5.– К., 1974

17. Гражданское право. В 2-х томах. Учебник / Под ред. Е.А. Сухановаю. М.: Издательство БЕК, 1994

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему