Для здійснення деяких угод недостатньо наявності волі і простого волевиявлення. Необхідна ще передача майна чи грошей речей. Тому вжитий у законі (ст. 41 ЦК) термін «дії» підлягає розширювальному тлумаченню стосовно тих угод, де б «дії» охоплювали і волевиявлення й іншу юридичну дію, наприклад передачу майна, без чого угода не може бути виконаною[4] . Одного волевиявлення недостатньо і для здійснення угод по збереженню майна (ч. 1ст. 422 ЦК) і займу (ч. 3 ст. 269 ЦК) необхідна ще передача майна чи грошей.
Важливо, як вірно вказується в літературі, не змішувати правовий результат, до якого прагнуть особи, що укладають угоду, і ціль угоди - намір осіб досягти цього результату. Саме намір досягти передбаченого угодою правового результату є ознакою й елементом угоди. Сам же правовий результат перебуває за межами угоди, не є її елементом і є лише наслідком, викликаним угодою[5] .
По-третє, угоди - це завжди дії, вчинені фізичними, юридичними особами і державою як суб'єктами цивільного права. Особи, які здійснюють угоду повинні володіти необхідною право- та дієздатністю. Так договір про здачу жилого приміщення у піднаймання, укладений неповнолітнім без згоди попечителя може бути визнаний у судовому порядку недійсним. Ще угоди необхідно відрізняти і від таких дій, як акти компетентних державних органів, що хоча і породжують цивільні правовідносини, але самі по собі представляють владні акти, видавані в межах компетенції цих органів - суб'єктів адміністративного права. Будучи адресованими конкретним виконавцям, вони створюють між ними цивільні правовідносини незалежно від їхнього бажання вступити в ці правовідносини. За допомогою же угод правовідносини завжди встановлюються з волі й ініціативі їхніх учасників.
По-четверте, угода - це завжди дія правомірна, вчинена для досягнення дозволених законом цілей (придбання майна шляхом купівлі-продажу, міни; здача житлового приміщення у піднаймання і т. і.). Це відрізняє угоду від таких юридичних фактів, як правопорушення - делікт. Так розпорядження спільною власністю можливо тільки зі згоди усіх її власників, тому дії одного з них про розпорядження спільною власністю без згоди інших власників порушує закон, і угода не викликає тих наслідків, заради яких вона укладена.
Правда, пануючою в літературі є думка, що ототожнює правомірність угоди з її законністю, тобто з відповідністю її вимогам закону щодо форми, суб'єктного складу, змісту і т.д. Правомірність, що розуміється в цьому значенні, розглядається як необхідний елемент, істотна ознака угоди, без якої дія не може вважатися угодою. На думку Красавчикова, по зазначеній ознаці угода відмежовується від усіх тих юридичних дій, що не відповідають закону, порушують його, хоча, можливо, за своєю зовнішньою формою вони і виглядають як угоди[6] .
Представляється, що це не те поняття правомірності, яким повинна характеризуватися угода як дія, що займає в загальній системі юридичних фактів особливе місце. Відповідність чи невідповідність угоди закону - це питання про оцінку угоди, про її припустимість чи неприпустимість. Тому дане поняття правомірності не є ознакою (елементом) угоди. У противному випадку довелося б усі передбачені законом недійсні угоди вважати тільки правопорушеннями, хоча не викликає сумніву, що угоди, укладені, наприклад, під впливом сумлінної омани чи з порушенням запропонованої законом нотаріальної форми не є правопорушеннями[7]. Однак, як це буде показано далі, визнання деяких з угод недійсними не виключає іноді і кваліфікації їх як правопорушення.
Тут важливо підкреслити: правомірність угодияк її характерна ознака означає тільки те, що дії громадян і юридичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, є дозволеними, визнаються нормальним засобом проявуїхньої цивільної дієздатності.
Таким чином, з огляду на все сказане, можна дати наступне визначення угоди. Угодою називається правомірне, тобто дозволене законом, а також хоча і не передбачене законом, але не суперечне йому дія громадян чи юридичних осіб, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків.
У проекті цивільного кодексу є нова стаття, якої немає в чинному кодексі. Це
Стаття 193. Поняття і види угод
1. Угодою визнається дія особи, що спрямована на придбання, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків.
2. Угоди можуть бути однобічними і дву- чи багатобічними (договори).
Однобічною угодою є дія однієї сторони. Однобічна угода може створювати обов'язки тільки для особи, що її здійснила.
3. До правовідносин, що виникли в результаті однобічних угод, застосовуються загальні правила про зобов'язання і договори, якщо це не суперечить законам і іншим правовим чи актам суті однобічної угоди[8].
Угоди мають велике значення у народногосподарському житті країни.
Побудова ринкової економіки обумовлює посилення і розширення сфери застосування угод, в тому числі договорів. Товарно-грошовий характер відносин економічного обігу виявляється в тому, що реалізація товарів здійснюється тільки в результаті досягнутої угоди між товаровиробником і споживачем. Саме договір як різновид угоди є такою згодою. В межах цієї згоди інтерес однієї сторони задовольняється лише шляхом задоволення інтересу іншої сторони. Бажання однієї особи продати відповідний товар, а іншої — його купити породжує спільний інтерес сторін в укладенні договору і його належному виконанні.
Через договір здійснюється зв'язок між виробництвом і споживанням. За допомогою договору є можливість насичити ринок необхідними товарами. Шляхом укладання договору громадяни на свій розсуд витрачають грошові кошти для придбання товарів з метою задоволення своїх майнових і немайнових інтересів.
Значна роль угод у повсякденному житті громадян: користування комунальним транспортом, послугами аптек, приватних або акціонерних лікувальних закладів, одержання майна напрокат, відвідування видовищних установ (різних виставок, кіно, цирків тощо). В цих і подібних випадках укладаються відповідні угоди.
Щодо юридичних осіб (господарські товариства, виробничі кооперативи і т.п.), то їх діяльність неможлива без угод.
Законодавство, що регулює різні угоди, розглядається у відповідних розділах особливої частини цивільного права. Уданій темі висвітлюються лише загальні положення про угоди, зосереджені у ст.ст.41-61 ЦК України.
1.2 Види угод
Діюче цивільне законодавство і наука цивільного права проводять визначену класифікацію угод, підрозділяючи їх на окремі види, що має велике теоретичне і практичне значення. В основу класифікації покладені різні критерії, ознаки, що характеризують той чи інший вид угод. Такими критеріями є число сторін, що беруть участь в угоді, співвідношення прав і обов'язків сторін по угоді, момент висновку угоди, характер зв'язку угоди з актами планування, значення основ угоди для її дійсності і т.д.[9]
Так, у залежності від того, чи випливає дія, спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, від одного, двох чи більш осіб, угоди підрозділяються на однобічні, двосторонніі багатобічні (ст. 41 ч. 2).
Односторонньою є угода, для здійснення якої досить волі і дії тільки однієї сторони.
Однобічними угодами є заповіт, прийняття і відмовлення від спадщини, видача доручення, заява наймача про припинення договору житлового наймання, оголошення конкурсу і т.д. У всіх цих випадках дія виходить від однієї особи і спричиняє настання визначених юридичних наслідків Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є односторонньою угодою, бо для складання і оформлення її необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх угодналежать видача доручення ( ст. 64 ЦК), складання заповіту (ст. 534 ЦК), заява про залік взаємних вимог (ч. 2. ст. 217 ЦК), однобічна відмова від зобов'язання у випадках, передбачених законом (ст. 162 ЦК), відмова від договору (ст. 341, 347 ЦК), відмова від доручення (ст. 392, 410 ЦК), скасування доручення (ст. 393, 412 ЦК), відмова кредитора від прийняття виконання (ст. 213 ЦК).
Односторонні угоди в більшості випадків здійснюються однією особою (наприклад, заповіт). Однак деякі однобічні угоди вправі спільно робити дві чи більш осіб, наприклад, видача одного доручення декількома власниками, оголошення конкурсу двома чи більш юридичними особами і т.д. Але й у цих випадках зазначені особи виступають як одна особа, тому такі угоди також є однобічними.
У деяких випадках однобічна угода породжує права й обов'язки тільки при повідомленні адресата про зміст волевиявлення.Так, наприклад, якщо закон допускає однобічне припинення договору, те такий договір буде вважатися розірваним, якщо друга сторона буде знати про намір першої сторони його розірвати. У противному випадку такий однобічний прояв волі не буде мати юридичних наслідків.
Двосторонньою (взаємною) називається угода, що складається з погоджених між собою зустрічних волевиявлень (дій) двох сторін. Двостороння угода іменується договором. Він представляє собою домовленість сторін. Така угода ще називається взаємної.
Двосторонні угоди – найбільш розповсюджений вид угод; ними є договори купівлі-продажу, постачання, підряду, майнового наймання, страхування, авторські й ін. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу або договором купівлі-продажу.