Що таке політичні комунікації І чому вони такі важливі для демократичного управління

Реферат на тему: Що таке політичні комунікації? І чому вони такі важливі для демократичного управління? Визначення концепції політичних комунікацій передбачає визначення двох термінів - "політичний" і "комунікації", які є надто об'ємними, а разом з тим досить суперечливими.

Реферат на тему:

Що таке політичні комунікації? І чому вони такі важливі для демократичного управління?


Визначення концепції політичних комунікацій передбачає визначення двох термінів - "політичний" і "комунікації", які є надто об'ємними, а разом з тим досить суперечливими. Більшість політологів можуть легко сформулювати з дюжину визначень поняття "політика". Межа, що окреслює сферу політики, сама по собі є в останні двадцять років предметом бурхливих дебатів у західних демократичних суспільствах. Зокрема, ідеологи руху за жіноче рівноправ'я проголошували, що "особисте - означає політичне". Питання, що досі вважали приватними, як от роль жінки у родині та сексуальність, тепер характеризують як публічні і відповідно відносять до сфери політики.

Частина стандартних визначень терміна "політика" стосується авторитарного розподілу соціальних цінностей і комунікацій, включаючи владу, владні структури та процес державного управління. Спільною рисою всіх таких визначень є надання ключової ролі концепції влади. Влади в обох її "вимірах": позитивному - "владі заради мети", тобто засобу досягнення колективної мети, та негативному - "владі над", тобто спроможності частини людей панувати над іншими.

Ми прагнемо сформулювати таке визначення політики, яке було б зручним, не надто широким і не надто вузьким. З одного боку, слово "політичний" повинне стосуватися інституційної влади, а не просто влади, вираженої в особистих відносинах. З іншого боку, на наш погляд, сфера дії поняття "політика" є ширшою, ніж просто формальні урядові структури, партії та виборчий процес. Можна розрізняти формальну політику в її традиційному розумінні та неформальну політику, що реалізується поза державними рамками у громадянському суспільстві. Соціальні рухи, релігійні організації, приватний бізнес і навіть родинне життя також можна розглядати як вияви політики тією мірою, якою вони висувають вимоги і здійснюють акції, що впливають на поділ влади та правила, які регулюють взаємовідносини між людьми в масштабах всієї спільноти. В рамках цієї монографії ми називатимемо політикою взаємовідносини, процеси та інституції для визначення "правил гри" і здійснення влади в інтересах всієї спільноти (суспільства) або над ними.

Поняття "комунікації" (communication) є так само широким і пронизує майже всю людську поведінку і культуру. Більшість існуючих його визначень можна віднести до одного з двох головних класів: ті, що розглядають комунікацію як лінійний процес передачі повідомлень від одного або кількох відправників адресатам, та ті, що розглядають його як процес формування поглядів і обміну ними. Особливу увагу в останньому випадку приділяють тому, як інформаційні повідомлення взаємодіють з людьми і впливають на формування їхніх поглядів. Як рекомендує Фіске (Fiske, 1982, 2-3), ми можемо об'єднати обидві концепції, визначивши поняття комунікації як "процес соціальної взаємодії за допомогою інформаційних повідомлень".

Отже, політична комунікація є процесом соціальної взаємодії за допомогою повідомлень, який стосується державного управління і здійснення влади у суспільстві. Така соціальна взаємодія може відбуватися у багатьох формах: від дебатів за кухлем пива у барі до випуску партійних буклетів і виступів політиків на сесіях і зібраннях. У цій монографії ми розглядатимемо переважно політичну комунікацію, яка здійснюється через засоби масової інформації (ЗМІ). Власне, у сучасних демократичних суспільствах процес політичної комунікації майже весь реалізується через засоби масової інформації. Їхню впливовість спричинено масштабами охоплення аудиторії, високою технічною ефективністю, швидкістю поширення інформації, залежністю населення і політичних лідерів від ЗМІ у питаннях поширення знань про світ політики, який перебуває за межами сфери їхньої прямої участі, а також тим, що у найліберальніших демократичних суспільствах ЗМІ набули репутації достовірних і об'єктивних джерел інформації. Засоби масової інформації стали провідними інституціями у громадській сфері, тобто у "тій сфері соціального життя, де обмін інформацією і поглядами з питань, що становлять загальний інтерес, може впливати на формування громадської думки" (Dahlgren, 1995, 7).

Хоча ми розглядатимемо чимало способів впливу ЗМІ , нашу особливу увагу буде приділено журналістиці і новинним засобам масової інформації (news media) - формам, що забезпечують формування у дуже широкої аудиторії політично важливих уявлень і постачають їй щоденну інформацію. Нагромаджуючись, новини істотно впливають на картину політичного світу, що створюється в нашій уяві, і можуть викликати наслідки на кожному рівні політичного життя - від індивідуальних уподобань під час виборів до окреслення контурів політичної культури. Журналістика - це найважливіша форма суспільного знання у сучасному суспільстві (Hackett and Zhao, 1998, 1).

Новинні ЗМІ відіграють центральну роль не лише в сучасній практиці демократичної політики, а й у нормативних теоріях функціонування демократії. Концепція демократії так само широка й суперечлива, як і концепції політики та комунікації. Одна з моделей, досить популярна серед західної інтелектуальної і політичної еліти після другої Світової війни, розглядає демократію як насамперед процес добору політичної еліти. За цією моделлю, що її часом називають "конкурентний елітизм", участь пересічного громадянина в політичному житті здебільшого зводиться до здійснення вибору з-поміж конкуруючих команд лідерів шляхом голосування на виборах. Вважають, що така обмежена і пасивна роль населення сприяє додержанню політичної рівноваги за умов плюралістичного суспільства та захищає політичну еліту від потенційної ірраціональності та надмірності політичних вимог широких мас. Водночас виборча система і громадянські права (як от свобода слова і свобода об'єднань) забезпечують необхідний рівень підзвітності і відповідальності політичної еліти перед народом (Macpherson, 1977; Held, 1987).

Модель конкурентного елітизму розглядає політичну стабільність і захист від тиранії держави як головні завдання демократії. Натомість інші, повномасштабніші моделі розглядають демократію не лише як процес добору лідерів, а й як форму суспільства, що уособлює позитивні, гуманістичні цінності: розвиток людської особистості, громадського самоусвідомлення, сприяння широкомасштабному залученню людей до прямої участі у політичних процесах, - цінності, що важливі як самі по собі, так і як засіб розбудови гуманнішого і справедливішого суспільства (Hackett and Zhao, 1998, 2). (До речі, цей останній підхід поділяють і автори цієї монографії. Хоча ми намагалися показати різні існуючі погляди і підходи, наше ставлення до цінностей, поза сумнівом, виявилося у всіх наших спробах аналізу.)

З нормативної точки зору всі моделі демократії - і модель конкурентного елітизму, і моделі розвитку та участі - відводять важливу роль пресі. Всі вони наголошують на свободі преси, тобто незалежності новинних ЗМІ від цензури та тиску з боку уряду. Свободу преси розглядають як розвиток та інституційне наповнення права особистості на вільне висловлювання своїх поглядів - права, що передбачає сприяння пошукові істини, захист громадян від свавілля уряду, вираження й розвиток індивідуальної особистості.

Всі моделі демократії також відводять засобам масової інформації певну роль у поінформуванні громадян з державних питань. Навіть мінімалістична модель демократії конкурентного елітизму визнає, що для ухвалення певного рішення під час виборів громадяни потребують відповідної інформаційної бази, особливо якщо вибори мають важливе значення для державного суверенітету чи легітимності системи. Враховуючи їхнє домінування у громадській сфері соціальному просторі, де відбувається процес формування громадської думки, роль новинних ЗМІ у постачанні необхідної інформації є незаперечною.

Всі моделі, особливо конкурентний елітизм, що тяжіє до політичної стабільності, вбачають роль засобів масової інформації у просуванні соціального замовлення та обстоюванні солідарності. Навіть найплюралістичніші демократичні суспільства, особливо ті з них, що відрізняються мовною або культурною неоднорідністю, потребують певного рівня консенсусу і певних загальновизнаних цінностей. Роль ЗМІ в їх створенні і підтриманні важко переоцінити (McQuaіl, 1992, 68, 73-76).

Проте, на відміну від конкурентного елітизму, що розглядає нерівність як неминуче зло, моделі розвитку та участі наголошують на необхідності забезпечення рівності як у сфері економіки, так і у сфері комунікацій. Згідно з "моделлю розвитку", істотна нерівність обов'язково негативно впливає на умови справжньої демократії - важливо, щоб усі громадяни у процесі визначення напрямків державної політики в принципі мали однакову можливість висловитися. Взагалі громадська сфера мала б бути ареною раціональних дискусій між рівними, з метою досягнення якщо не консенсусу, то хоча б взаємного розуміння. Такий підхід є, поза сумнівом, ідеалістичним і недосяжним на практиці; проте чимало політологів та практиків від політики поділяють ідеї відомого теоретика Юргена Хабермаса (Jurgen Habermas) і розглядають громадську сферу за умов демократичного суспільства як певний "горизонт", модель для політики і конкретних дій на ниві політичної комунікації (Dahlgren, 1995). Щоб стати справді демократичною, громадській сфері необхідна не лише незалежність від уряду, а й захист від колонізації чи панування з боку приватного капіталу та інших специфічних групових інтересів. Згідно з моделями розвитку та участі, засоби масової інформації несуть відповідальність за гарантування своєї незалежності від втручання уряду. Засоби масової інформації повинні також забезпечувати рівність можливостей різним суспільним групам при висвітленні їхніх інтересів і поглядів та повідомлення їх широкій громадськості (Hackett and Zhao, 1998, 2). Система політичної комунікації має допомагати громадянам у вивченні державних питань, роз'яснювати альтернативні варіанти державної політики і сприяти формуванню обгрунтованої "громадської думки" (Yankelovіch, 1991).

Як уже зазначалося, загальновизнано, що дійсність ніколи не досягає ідеалу: отож засоби масової інформації не завжди належним чином відіграють роль, окреслену моделлю розвитку та участі. Крім усього іншого, можна навести аргументи (можливо, й дещо суперечливі) стосовно того, що засоби масової інформації хоча й забезпечують постійне зростання потоку політичної інформації у суспільстві, часто прагнуть надмірного впливу у розв'язанні політичних питань і обстоюють радше інтереси власників інформаційних корпорацій, ніж суспільства загалом, замовчують альтернативні погляди або нехтують ними, намагаються подати новини у такий спосіб, щоб підтримати домінуючі цінності та існуючі владні зв'язки, або, навпаки, сприяють підриву авторитету законно обраних лідерів, постійно виставляючи їх в негативному або сенсаційному світлі.

Крім того, засобам масової інформації дорікають за прагнення розважати, замість того щоб інформувати, людей, та за домінування образу і стилю над змістом при висвітленні політичних питань. Спостерігачі дедалі частіше помічають, що імідж політиків, створений ЗМІ, і кампанія у засобах масової інформації більше впливають на політичні результати (і, отже, є більш впливовим компонентом державної влади), ніж фактичний зміст і спрямування політики уряду чи окремої партії. У такий спосіб політика дедалі більше починає нагадувати театр або суспільну виставу. Ці та інші критичні зауваги буде детальніше розглянуто у наступних розділах.

Вивчення сфери політичних комунікацій допомагає відповісти на кілька фундаментальних запитань. Сама по собі вона є полем для низки важливих і цікавих дискусій стосовно термінологічних, тлумачних та нормативних проблем. Відповідним чином ми й організували у цій монографії виклад матеріалу.

Розділ 1 має переважно описовий характер. Тут розглянуто головні характеристики новинних ЗМІ, їх зміст, політичні та соціальні умови їх функціонування у рамках розвиненого ліберально-демократичного суспільства.

Розділ 2 присвячено більш фундаментальним теоретичним питанням, окресленню загальних підходів до засобів масової інформації, як інституцій політичної комунікації. Особливу увагу приділено домінуючим ліберально-плюралістичним поглядам та їх протилежності - радикальній або "критичній" парадигмі. Ми також коротко розглянемо деякі інші підходи, що не "вписуються" у жодну з моделей.

У розділі 3 ми повернемося до питання про соціальне визначення журналістики. Розглянемо, які соціальні та інституційні чинники здійснюють тиск, обмежують добір і визначають структуру новин. Ми проаналізуємо деякі інтелектуальні традиції, що пов'язані з цим питанням, і обговоримо головні потенційні джерела впливу на зміст засобів масової інформації на різних рівнях узагальнення.

У розділі 4 розглянуто політичний вплив новинних ЗМІ: які зміни вони вносять у політичне життя? У цьому розділі також розглянуто різні інтелектуальні традиції, а також окремі різновиди впливу.

Що можна сказати про державну політику щодо комунікаційних засобів масової інформації. Якою має бути роль органів влади і ринку у формуванні новинних ЗМІ і спрощенні процесу демократичної політичної комунікації? У Розділі 5 коротко окреслено дерегулятивний підхід до цього питання, який наголошує на ролі вільного ринку, а також підхід з позиції громадських інтересів, який передбачає позитивну роль державного регулювання.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ