Тим часом, як правило, сам факт арбітражу проти держави викликає її обурення і апелювання до імунітету. Ситуація стає складнішою і неоднозначною, коли держава бере участь у комерційному контракті не від свого імені, а в особі політичних або адміністративних органів, юридичних осіб публічного права або інших органів державного апарата, так само як і у формі участі в заснованих державою (цілком або частково) юридичних особах приватного права. Дійсно, адже на питання чи має намір держава при заснуванні державного підприємства взяти на себе і майнову відповідальність за виконання таким підприємством зобов'язань за зовнішньоекономічним контрактом з арбітражним застереженням, ми відповімо, що немає. Але, на жаль, така відповідь сама по собі не може запобігти тривалим і небезперечним арбітражним і судовим розглядам.
Для держав – учасниць Конвенції ООН про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 р.) іноземне арбітражне рішення, винесене на території іншої держави – учасника названої Конвенції, є настільки ж обов'язковим для виконання, як і остаточне рішення національного суду. Текст Конвенції 1958 р. і travaux preparatoires, за загальною думкою, свідчать про те, що якщо держава погодилася передати спір до міжнародного арбітражу, то вона взяла на себе й обов'язок виконувати прийняте арбітражне рішення. Положення регламентів міжнародних арбітражних інститутів, що цитуються вище, також свідчать про те, що згода на арбітраж містить у собі й зобов'язання виконувати прийняті арбітражем рішення. Це має, по суті, означати відмову держави від імунітету і в цьому питанні.
Реальне виконання рішення шляхом накладення арешту на власність іноземної держави або інша силова дія, спрямована на виконання рішення, дійсно часто стає проблемою. Більшість національних правових систем встановлюють прямо або побічно різницю між відмовою від судового імунітету і відмовою від імунітету стосовно виконання. Щоправда, зазвичай це стосується діяльності органів судової системи держави, а не міжнародних арбітражів. Однак як наслідок такого розмежування, підписання державою арбітражного застереження може не бути визнано достатнім для обґрунтування згоди цієї держави з юрисдикцією суду країни, в якій і запитується визнання та виконання арбітражного рішення, а дорівнює згоді на саме виконання. Наприклад, такий висновок випливає зі статей 7 і 18 (2) Проекту статей про юрисдикційні імунітети держави і її власності, підготовлених Комісією ООН з міжнародного права.
Що стосується національних законодавств, то лише в деяких країнах були прийняті спеціальні закони про виконання іноземних арбітражних рішень. Це має принципове значення, оскільки якщо питання про визнання і виконання арбітражних рішень не врегульоване у спеціальному законодавстві, то воно відображається або в загальній нормі ЦПК або в законодавстві про виконання іноземних судових рішень. Останнє в обов'язковому порядку зумовить один з двох можливих варіантів (адже йдеться про судові рішення). Перший варіант – це підтвердження теорії абсолютного імунітету, що, по суті, може цілком виключити саму можливість виконання проти держави іноземного арбітражного рішення в примусовому порядку. Другий варіант – більш сучасний –заснований на теорії функціонального імунітету, що обмежує арешт власності вужчими обставинами. Наприклад, застосування цього варіанта може полягати в більш вузькому визначенні поняття “держава”, для того щоб юридично виключити з нього державні підприємства або установи, задіяні в комерційній діяльності. Іноді може бути встановлена вимога підтвердження наявності прямого зв'язку між власністю, щодо якої запрошується арешт, і предметом позову, або ж визначена власність іноземної держави споконвічно виключається з переліку власності (активів), проти яких може бути накладений арешт або застосоване примусове виконання. Тобто в законодавчій і судовій практиці на сьогодні відсутній єдиний підхід щодо того, чи можна застосовувати примусові заходи стосовно будь-якої комерційної власності держави. Закони про імунітет іноземної держави, прийняті у Великобританії, ПАР, Пакистані, Канаді, Австралії не встановлюють можливість застосування примусових заходів залежно від наявності зв'язку між предметом позову і комерційною власністю держави, тоді як ст. 1610 (а)(2) відповідного Закону США встановлює, що застосування примусових заходів щодо комерційної власності іноземної держави можливо тільки за наявності зв'язку між комерційної власністю і предметом позову.
Таким чином, сам факт участі держави в Нью-Йоркській Конвенції 1958 р. і підписання нею комерційного контракту з арбітражним застереженням, не можна визнати достатнім з погляду гарантії реального виконання арбітражного рішення, винесеного проти держави.
При виконанні рішення проти власності держави виникає дуже багато запитань і щодо її розмежування на комерційну й некомерційну. Наприклад, як оцінити банківський рахунок держави, призначений для фінансування дій публічного характеру, якщо він одночасно використовувався і в комерційних цілях?
Право держави посилатися на імунітет щодо примусового виконання, так само, як і посилатися на імунітет державної власності (причому як на території самої держави, так і на території інших країн-учасниць названої Конвенції), має бути уточнено з урахуванням чинного на території держави, у якій запрошується виконання, законодавства про імунітет, його тлумачення і практики застосування .
Як було підкреслено вище, арбітражне застереження як таке не вважається достатньою підставою для висновку про те, що держава відмовилася від імунітету і у відношенні виконання рішення арбітражу. У зв'язку з цим варто звернути увагу на практику французьких судів протягом останніх років. У 1982 р. у справі Republic Islamique d’Iran v. Eurodif. C. A. Paris Апеляційний суд Парижа встановив, що “арбітражне застереження саме по собі не може вважатися складовою відмови від імунітету від виконання, що може бути результатом таких дій, які недвозначно стверджують таку навмисну відмову”. І хоча суд при цьому не визначив, які дії становлять таку “недвозначну відмову від імунітету”, дане положення протягом тривалого часу залишалося пріоритетним для правової французької доктрини [19].
Висновок
Держави були і поки що залишаються основними суб'єктами міжнародного права. Проте це найбільш ефективно виглядає в умовах проведення ними активної міжнародної економічної діяльності, що породжує, у свою чергу, не тільки економічну взаємну зацікавленість, але й економічну взаємозалежність. Така залежність (оскільки це обмежує суверенітет) може призвести до ізоляції від міжнародного співтовариства, що значно утруднює вирішення багатьох економічних проблем внутрішнього характеру (СРСР, Німеччина, Китай). Тому держави прагнуть розширювати свої міжнародні економічні зв'язки, активно використовуючи при цьому юридичні важелі міжнародного економічного права. Такими важелями виступають основні принципи сучасного міжнародного торгового права, як основної галузі міжнародного економічного права.
Держава, як суб'єкт міжнародного торгового права, виступає в економічних відносинах міждержавного характеру. В договорах держава сама безпосередньо, або через свої органи стає стороною й учасником приватноправових відносин, може стати причиною виникнення дуже складних із погляду юриспруденції питань. Маються на увазі питання імунітету державної власності від примусового виконання судових рішень, питання цивільно-правової відповідальності держави за боргові зобов'язання спільного з нею підприємства та ін.
До основних принципів участі держави в міжнародномуторговому правіпокладено:
принцип суверенної рівності держав;
принцип співробітництва держав;
принцип невтручання у внутрішні справи держави;
принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.
Поряд із цими загальними принципами, з огляду на специфіку галузі, в міжнародному торговому праві сформульовані і спеціальні принципи, що сприяють розвитку світового економічного співробітництва. До них належать:
принцип невід'ємного суверенітету держав над їхніми природними ресурсами й економічною діяльністю;
принцип свободи вибору форм і способів організації зовнішньоекономічних зв'язків;
принцип неприпустимості будь-яких форм економічної дискримінації;
принцип рівності і взаємної вигоди держав;
принцип розвитку взаємовигідного співробітництва у сфері торгівлі, економіки, науки і техніки;
принцип найбільшого сприяння;
принцип національного режиму;
принцип взаємності.
ЛІТЕРАТУРА
1. Ануфриева Л.П. Международное частное право. Особенная часть. Том 2.– М.: Изд-во БЕК, 2002. – С. 85.
2. Богуславский М.М. Практика применения принципа иммунитета государства и проблема законодательного регулирования // Международное частное право: современная практика. Сборник статей под редакцией М.М, Богуславского и А.Г. Светланова. – М., 2000. – С. 215.