Смекни!
smekni.com

Правочини та їх види (стр. 3 из 8)

Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними. Окремим видом правочинів є фідуціарні правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочини потребують особ­ливої довіри сторін при їх вчиненні. Прикладами фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). У науці цивільного права існують також інші класифікації правочинів, наприклад, ос­танні поділяються на законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні та письмові, внутрішні та зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов'язальні, біржові та ін.


РОЗДІЛ 2. ПРАВОЧИНИ, ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ І ОБОВ’ЯЗКІВ

2.1. Форма правочину та її додержання як одна з обов’язкових умов чинності правочинів

Для того, щоб правочин був чинним, він по­винен відповідати певним вимогам, додержан­ня яких є необхідним:

-по-перше, його зміст не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного за­конодавства, а також моральним засадам сус­пільства;

-по-друге, особа, яка вчиняє правочин, пови­нна мати необхідний обсяг цивільної дієздат­ності (ст. ст. 31 - 35, 37, 41, 44, 55, 92 ЦК);

-по-третє, волевиявлення учасника правочи­ну має бути вільним і відповідати його внут­рішній волі;

-по-четверте, вимога щодо форми правочину. Правочин має вчинятися у формі, встановле­ній законом;

-по-п'яте, правочин обов'язково має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ними.

Правочини, що вчиняються у передбачених законом випадках батьками (усиновителями) на користь неповнолітніх, малолітніх чи не­працездатних дітей, не можуть суперечити правам та охоронюваним інтересам останніх.

На відміну від ЦК України 1963 року, новий Цивільний кодекс закріплює презумпцію право­мірності правочину. Це означає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним. Так, якщо прямо встановлена законом недійсність нікчемних правочинів (ст. ст. 228, 219 - 220, 222, 224, 226, 719, 1059, 1055, 547 ЦК), то не вимагається визнавати їх недійсними у судовому порядку.

У разі, коли законом прямо не передбачено, що цей правочин є недійсним, то він вважаєть­ся дійсним, доки протилежне не буде визнано рішенням суду. Правочин може вчинятися в усній або в письмовій формах.

Для вчинення правочину особа, яка вчиняє його, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність, або особи, яким вона була надана (статті 34, 35 ЦК), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них неповнолітні особи вправі самостійно вчиняти лише правочини, перелік яких визначений законом (ст.32 ЦК). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їх батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Правочини від імені малолітніх можуть вчинятися лише їх закон­ними представниками: батьками, усиновителями або опікунами. Самі малолітні можуть самостійно вчиняти лише правочини, зазначені в ч.1 ст.31 ЦК.

Особи, обмежені у цивільній дієздатності, вправі вчиняти лише дрібні побу­тові правочини, інші правочини вчиняються ними лише за згодою піклуваль­ника (ст.37 ЦК). Недієздатні особи не мають права на вчинення правочинів, оскільки правочини від їх імені та в їх інтересах вчиняє опікун (ст.41, 67 ЦК).

Правочини від імені юридичних осіб вчиняються їх органами, які діють від­повідно до установчих документів та закону. У випадках, встановлених зако­ном, правочини від імені юридичної особи можуть вчиняти її учасники (ст.92 ЦК) [12].

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлено обов'язкову письмову форму, вважається вчи­неним, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових на­слідків.

Передбачається, що у випадках, встановле­них договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мов­чанням. Правило ч.2 ст.205 ЦК про встанов­лення не тільки законом, а й договором мож­ливості волевиявлення на здійснення правочину мовчанням легалізує практику, що склалася протягом тривалого часу та допускає включення до договорів умов про продовжен­ня їх дії у разі відсутності заперечень (мовчан­ня) сторін договору.

Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх укладання, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари і послу­ги на підставі усного правочину з другою стороною, видається документ, що підтвер­джує підставу сплати і суму одержаних гро­шових коштів.

Правочини на виконання договору, укладе­ного в письмовій формі, можуть за домовленіс­тю сторін учинятися усно, якщо це не супе­речить договору або закону.

Законодавець встановлює певні вимоги щодо письмової форми правочину. Так, правочин вважається таким, що укладений у пись­мовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; якщо воля сторін виражена за допомогою телетайп­ного, електронного або іншого технічного засо­бу зв'язку; якщо він підписаний його сторо­ною (сторонами) [13].

Безперечно, позивним стало включення до ЦК України ст.205, яка є аналогом ст.42 ЦК УРСР, але має нову назву «Форма пра­вочину. Способи волевиявлення» та відпо­відний такій назві оновлений зміст. У цій статті законодавець, як і раніше, передба­чив, що правочини можуть вчинятися в усній та письмовій формах. Крім того, він зазначив, що якщо воля виражається не словесне, а через поведінку сторін, яка за­свідчує їхню волю на настання відповід­них правових наслідків, або ж мовчанням, то правочин вважається вчиненим в усній формі. Отже, законодавець прийняв пози­цію О. Пушкіна [14], відповідно до якої воля може бути виражена словесно або за допо­могою конклюдентних дій.

Однак в той час, коли О. Пушкін вважав, що правочин, вчи­нений за допомогою конклюдентних дій, не має форми, законодавець приєднався до позиції М.Кротова [15], М.Брагинського і В.Вітрянського[16], В.Тархова [17], зазна­чивши, що такі правочинн мають вважатися вчиненими в усній формі.

Зазначене нововведення є обґрунтованим, оскільки правочини, вчи­нені усно та за допомогою конклюдентних дій, на відміну від письмових правочинів, мають спільну ознаку:волевиявлення сто­рін, які вчиняють правочин у такий спо­сіб, не фіксується на носієві. Через це після завершення вираження волі сторони не мають можливості у майбутньому відтво­рити умови вчиненого правочину. Тому ло­гічно передбачити для правочинів, що вчи­няються усно та за допомогою конклюдентних дій, єдині правила їхнього вчинення.

Проте помилковим є протиставлення усної форми письмовій, оскільки обидві форми передбачають вираження волі за допомогою слів із єдиною різницею, що у першому випадку такі слова не фіксу­ються на носієві, а у другому така фік­сація відбувається. Крім того, зазначений поділ форми правочину на види слід вва­жати неповним, оскільки і правочини, вчи­нені за допомогою конклюдентних дій, мо­жуть бути зафіксовані па носієві, наприк­лад, магнітній стрічці. Звичайно, для вирі­шення зазначеного протиріччя такий пра­вочин можна вважати письмовим. Однак, зважаючи на різність носіїв, на яких від­бувається фіксація, а також па відмінність способів передачі інформації, таке рішення є неприйнятним. Тому запропонована у ЦК України типологія форми правочину є неповною та непослідовною, а через це потребує певного уточнення, що й буде зроб­лене у подальшому.

Іншою позитивною рисою ЦК України стала можливість вчинення правочинів не тільки за допомогою телетайпного, а й електронного або іншого технічного за­собу зв'язку. Проте незрозумілим і не виваженим стало визначення таких правочинів як таких, що вчиняються у пи­сьмовій формі (ч.2 ст.207). Така позиція суперечить загаль­ноприйнятому у світі підходу до електронної форми як самостійного виду фор­ми правочину.

Так, яскравим прикладом є Германське цивільне укладення 1896 р. (далі - ГЦУ), до якого у 2001 р. було внесено відповідні зміни, і поряд з усною та письмовою фор­мами ГЦУ передбачило можливість вчення правочинів в електронній формі (§ 312). Таку саму позицію закріплено у Типовому законі ООН про електронну комерцію та Директиві 2000/31/ЕС про деякі аспекти послуг, що надаються у інформаційному су­спільстві, зокрема, у сфері електронної ко­мерції на внутрішньому ринку [18]. Більше того, розроблений на підставі згада­них нормативних актів ООН та ЄС Закон України «Про електронні документи та елект­ронний документообіг» від 22.05.2003р. також відрізняє електронну форму правочину від письмової [19].

Тому чинне вітчизняне законодавство міс­тить два принципово різних підходи до електронної форми правочину. Відповідно до першої позиції, яку закріплено у ЦК України, електронна форма правочину є письмовою. Іншу позицію представляє згаданий вище закон, який вважає електрон­ну форму самостійною формою правочину. Розв'язання цього протиріччя є вкрай необхідним, оскільки залежно від того, яку по­зицію зайняти, до електронної форми слід застосовувати різні правила: згідно з пер­шим підходом до електронної форми необ­хідно застосовувати правила про письмову форму, а другий підхід передбачає розроб­ку спеціальних правил, які мають застосо­вуватися тільки до електронної форми.

Отже, аналіз точок зору вітчизняних та іноземних учених, судової практики й за­конодавства дає змогу дійти висновку, що наразі у цивільному праві України співіс­нують два принципово різних підходи до розуміння форми правочину й, відповідно, до її класифікації. Крім того, новою стала проблема електронної форми, оскільки ос­тання не вписується у традиційну типологію форм правочину. У подальшому буде зроблено спробу розв'язати зазначені про­тиріччя черезвідстоювання розуміння фор­ми правочину як способу його фіксації на носієві, та обґрунтування тези про те, що електронна форма є самостій­ною формою правочину.