регистрация / вход

Міжособистісне розуміння

Реферат з психології Тема: Міжособистісне розуміння Реальний механізм взаємодії можна зрозуміти на ос­нові аналізу того, як виникає взаєморозуміння між її учас­никами. Від ступеня розуміння людини людиною залежать їхні спільні дії. Якщо стратегія взаємодії визначається кон­текстом соціальної діяльності, то ЇЇ тактика залежить від рівня міжособистісного розуміння.

Реферат з психології

Тема: Міжособистісне розуміння

Реальний механізм взаємодії можна зрозуміти на ос­нові аналізу того, як виникає взаєморозуміння між її учас­никами. Від ступеня розуміння людини людиною залежать їхні спільні дії. Якщо стратегія взаємодії визначається кон­текстом соціальної діяльності, то ЇЇ тактика залежить від рівня міжособистісного розуміння.

Стадії міжособистісного розуміння

Процес міжособистісного розуміння (інша його по­ширена назва — соціальна перцепція) у загальному вигляді можна визначити як формування у свідомості людини обра­зу іншої людини. Це передусім пізнавальний процес. Він починається з відображення зовнішності. Але вже на цьому етапі більшість людей робить висновки про особистісні ри­си, які не виявляються безпосередньо на рівні сприймання. Включення у психічний образ властивостей особистості, які не даються безпосередньо як фізичні властивості, є харак­терною ознакою цього процесу. Особистісний зміст іншої людини встановлюється шляхом інтерпретації елементів зов­нішності, поведінки та діяльності. Виходячи з цього, можна виділити дві стадії міжособистісного розуміння — стадії конкретно-чуттєвого та абстрактно-логічного відображення.

На стадії абстрактно-логічного відображення людина інтер­претує поведінку інших людей. Сутність такої інтерпретації полягає в поєднанні сприйнятих елементів-ознак зовніш­ності із семантичним змістом, що визначається власним досвідом спілкування та системою знань.

У ситуації спілкування образ іншої людини виникає як результат комунікації й виконує функції регулятора спіл­кування. Зміст цього образу та його регулятивне значення зумовлені особливостями взаємодії в конкретній ситуації, а самі ситуації визначаються характером і результатом діяль­ності. Інша людина постає перед нами не тільки як суб'єкт певного віку, статі, а й як особистість, що має певні ха­рактерологічні властивості, емоційні, вольові та інтелекту­альні риси. Характеристика цих властивостей іншої людини дається нам не безпосередньо, як, скажімо, властивості її зовнішності. Розкриття цих властивостей становить головне завдання міжособистісного розуміння. В них відображається особистісний зміст людини, яку ми сприймаємо, що вста­новлюється завдяки інтерпретації елементів зовнішності, по­ведінки та діяльності як ознак психологічних властивостей особистості.

Процес інтерпретації має переважно оцінний характер. Акт оцінки входить у структуру пізнавальних процесів, які результуються в образі - уявленні про іншу людину. Образ-уявлення усвідомлюється як певне враження, вербалізується в поняття, на основі яких виникає судження як психо­логічна інтерпретація.

В оцінці відображається ставлення суб'єкта розуміння до іншої людини. Один із чинників розбіжностей в оцінках пов'язаний з індивідуальністю оцінюючої людини. Це сут­тєво впливає на судження. Дослідження показали, що ін­терпретація розгортається після встановлення належності об'єкта пізнання до певної соціальної спільності й визна­чення його соціальної ролі, статусу та ін. Таким чином, процес формування знання про іншу людину як особистість -, є процесом утворення узагальнень, що, в свою чергу, спи­раються на раніше сформовані узагальнення (О. Бодальов). Роль узагальнень, у яких акумульовані враження людини від особистих зустрічей з іншими, в пізнанні цих людей дуже значна. Оцінюючи особливості іншої людини, ми постійно спираємося на такі узагальнення, хоча вони не завжди від­повідають дійсності. Ситуація, коли з обмеженням сфери спілкування з іншою людиною та відображенням лише частини притаманних їй властивостей не беруться до увага інші властивості особистості, у практиці спілкування людей є швидше правило, ніж виняток. В уявленні, яке формується в людини про іншу особистість, не відображені всі притаманні цій особистості властивості та її індивідуальна неповторність. Часто пізнання іншої людини зводиться до віднесення її на підставі оцінки поведінки лише до певної категорії, соціальної групи. Таке неповне пізнання залишає поза увагою риси і властивості особистості, що характери­зують її як індивідуальність.

У відображенні зовнішності та поведінки іншої людини певні ознаки відбиваються грунтовно й точно, інші — неви­разно, помилково, а на деякі зовсім не зважається. Тому через недостатню фіксацію властивостей, притаманних ін­шій людині, розуміння часто схематичне і спрощене. Систе­ма загальних уявлень, у якій зафіксовано певний досвід спілкування з людьми, містить, по-перше, узагальнення, що фіксують сталі залежності між зовнішністю, поведінкою лю­дей та певними рисами особистості; по-друге, узагальнення, що насправді відображають лише випадкові зв'язки; по­трете, «узагальнення», що фіксують неіснуючі зв'язки.

Адекватність розуміння поведінки інших людей

У буденному житті люди здебільшого не знають справжньої причини поведінки іншої людини або знають її недостатньо. Тому через дефіцит інформації вони почина­ють приписувати іншим як причини поведінки, так і самі зразки її або якісь більш узагальнені характеристики. Це відбувається через збіг поведінки особи з яким-небудь ін­шим зразком минулого досвіду людини або на підставі пе­ренесення власних мотивів поведінки в аналогічній ситу­ації. Система засобів інтерпретування є одним із виявів пов­сякденної психології. У науковій психології це називається каузальною атрибуцією (від лат. causa — причина, atributiо — наділяю).

Дослідження «буденних узагальнень», на які, часом не усвідомлюючи цього, спираються в повсякденному спілку­ванні люди, показали, що на підставі першого враження люди, які мали окуляри або високе чоло, сприймалися як розумні, старанні, такі, що заслуговують на довіру. Огрядні чоловіки зрілого віку сприймалися як люди надійні, впев­нені у собі, як такі, що з відповідальністю ставляться до свого слова.

У кожної людини під час спілкування формуються за­гальні морально-естетичні вимоги до інших людей, а також конкретні еталони, що узагальнюють її бачення та оцінку інших людей. Такі еталони відрізняються від наукових по­нять. Формування еталонів відбувається під впливом сус­пільства, є здебільшого стихійним і неусвідомлюваним про­цесом.

Крім еталонів, що виконують при розумінні іншої лю­дини роль певних «мірок» і дають змогу «класифікувати» й «типізувати», можуть виявлятись і певні набори психоло­гічних властивостей, приписуваних тим особам, «клас» яких, як здається, установлений. Це явище приписування певної низки рис іншій людині через віднесення її за виділеними певними рисами до певного «класу» або групи людей пояс­нюється фактом «неусвідомленого структурування особис­тості» й має назву стереотипізації, а низка приписуваних психологічних рис названа «оцінними стереотипами».

Явище стереотипізації розгортається після встановлення належності людини до певної соціальної спільноти, визна­чення її соціального статусу, ролі та ін. Виявлення причет­ності іншої людини до відповідного «класу», тилу, групи людей тягне за собою створення певної установки на по­дальшу фіксацію в людини певних властивостей. Установка може виникнути як на чуттєвому, так і на логічному рівні відображення. Дослідження школи О. Бодальова показали, що завдяки дії вербальної установки, що характеризує соці­ально-психологічну сутність людини, можна змінити думку суб'єкта (навіть на протилежну) про особистісні риси однієї і тієї самої людини (наприклад, при демонстрації фотогра­фічного зображення тієї самої людини у двох експеримен­тальних групах давалися різні вербальні установки: вчений і злочинець). Отже, установка може справляти регулюючий вплив на процес відображення і взаємодії.

На підставі дослідження явища каузальної атрибуції ви­діляють чотири основні засоби інтерпретації в процесі між-особистісного розуміння:

1) аналітичний, коли кожний з елементів зовнішності пов'язується з конкретною психологічною властивістю осо­бистості (високе чоло — розумна людина);

2) емоційний, коли особистісні властивості припису­ються людині залежно від естетичної принадності її зовніш­ності;

3) перцептивно-асоціативний, коли людині приписують­ся властивості іншої людини, зовні на неї схожої;

4) соціально-асоціативний, коли людині приписуються властивості того соціального типу, до якого вона віднесена на підставі сприймання її зовнішності.

Однією з суттєвих ознак міжособистісного розуміння є його адекватність, під якою розуміють точність і об'єктив­ність відображення психічного образу іншої людини. Адек­ватність характеризує насамперед результат процесу між­особистісного розуміння і має не тільки теоретичне, а й практичне значення.

Проблема впливу віку та статі на точність сприймання і розуміння є складною і неоднозначною. Встановлено, що з віком збільшується обсяг понять та висновків, використову­ваних для характеристики інших людей. Жінки загалом точ­ніше відображають риси зовнішності, ніж чоловіки.

Дослідження особливостей зв'язку такого феномена, як «абстрактність — конкретність» мислення, з адекватністю сприймання людей визначило, що конкретність мислення веде до менш точного сприймання. Вивчення впливу схиль­ності до управління людьми на точність їх сприймання вия­вило, що особи, схильні до управління, більш адекватно сприймають та оцінюють інших людей: Люди, які більше сконцентровані на власному «Я», характеризуються низь­ким рівнем адекватності міжособистісного розуміння. Люди з високим рівнем нейротизму схильні до частих виявів не­рвового напруження та конфліктної поведінки, у них зни­жується точність сприймання. Неавторитарні суб'єкти точ­ніші в сприйманні й оцінці інших. Особам із спрощеною когнітивною структурою властива вища схильність до про­екції власних станів і нижча точність сприймання. Загалом простежується залежність адекватності міжособистісного розуміння від набутого соціального досвіду. Однак з віком збільшуються індивідуальні відмінності в інтерпретації по­ведінки інших людей.

Соціальний досвід потрібний, але його недостатньо для адекватного міжособистісного розуміння. Це дає підставу говорити про залежність точності пізнання окремих людей від певних «глобальних» рис та властивостей, таких як авто­ритарність, упевненість у собі, від системи індивідуальних цінностей і динаміки їхньої зміни, від почуття «соціальної дистанції», здатності до емпатії.

Існує думка, що здатність до більш точної інтерпретації породжується комплексом якостей. Адекватність досягається в межах певної групи спільнот, де передумовою взаємо­розуміння виступає спільність соціальних норм, атитюдів, стереотипів. В. Панфьоров підкреслює, що цінність людини як об'єкта міжособистісного розуміння визначається тими її властивостями, які є значущими для людей, що спілкуються з нею. Тому процес інтерпретації розгортається на міжособистісному рівні, але його зміст розкривається не з позиції суб'єктивних ставлень, а з позиції соціальної цінності пев­ної поведінки людини, яку ми сприймаємо, що можна роз­крити тільки на рівні стосунків «колектив — особистість».

Феномени ідентифікації, рефлексії та емпатії

Адекватність процесу міжособистісного розуміння за­безпечується завдяки дії певних психологічних феноменів, серед яких треба виділити передусім ідентифікацію. У пси­хології ідентифікація розглядається як самоототожнення осо­бистості з певним зразком, людиною, групою, як формуван­ня власної ідентичності, індивідуальності, а також як фун­даментальний механізм не тільки когнітивної, а й афек­тивної та регуляторної сфер психіки, особистості загалом.

Розглядаючи вплив ідентифікації на особливості міжосо­бистісного відображення в онтогенезі, можна виділити імі­тацію як перший рівень, етап ідентифікації. Сутність іміта­ції полягає в безпосередньому відбитті у діях і вчинках сто­сунків між людьми. Головний засіб засвоєння соціального досвіду дитиною — це імітація, яка має неусвідомлений характер, але завдяки їй дитина відображає певні соціальні Дії й просувається в пізнанні інших людей. У дошкільному віці імітація ускладнюється перетворенням засвоюваного змісту. У шкільному віці вона стає більш свідомою, але неусвідомлювані її елементи зберігаються протягом тривалого часу.

Зміст наступного рівня ідентифікації полягає у з'ясу­ванні соціальне прийнятних форм поведінки та оцінювання інших людей. Передумовою становлення цього рівня ви­ступає перехід від імітації зовнішніх виявів поведінки до­рослих до уявлення про їхні внутрішні особливості, які пі­знаються опосередкована. Домінуючою тут є функція оці­нювання. Формування еталонів та стереотипів поведінки за­безпечує взаємодію, уніфікує і полегшує спілкування та вза­ємне пізнання. Особливість оцінної функції полягає в тому,

що вона виконується після дії, що надає їй пасивно-зміс­тового характеру. Роль прогностичної функції обмежена, а у спробах її реалізації в нестандартних ситуаціях адекватність незначна.

Потреба в інтерпретації поведінки виступає на передній план, коли ми контактуємо з незнайомими людьми, стикає­мося з новими формами поведінки, незвичними вчинками добре знайомих нам людей. Виникає потреба в переструктуруванні проблемної ситуації, яка не має аналогів однознач­ного тлумачення. Тому неусвідомлюваний нами в іншій ді­яльності механізм інтерпретації починає виступати як розу­мове завдання, що виходить за межі оцінювання. І тоді для адекватної інтерпретації поведінки інших людей потрібний перехід від оцінювання до суто розуміння, ефективність якого забезпечується сформованістю наступного рівня ідентифі­кації.

Цей рівень характеризується висуванням на передній план прогностичної функції, орієнтація в соціальній ситуації здійс­нюється завдяки аналізу особистісних смислів у поведінці людини. Це зумовлює необхідність бачити в іншій людині не стільки об'єкт управління, скільки суб'єкт, з яким здійс­нюється взаємодія. Особливо важливим є формування тако­го вміння для виконання управлінської та виховної функ­цій, що дає змогу оптимізувати ділові та міжособистісні стосунки, ефективно розв'язувати конфліктні ситуації.

У розумінні іншої людини важливу роль відіграє ступінь розвитку уяви, що дає нам змогу подумки посісти місце партнера по спілкуванню. Треба з'ясувати, як та чи інша людина буде нас розуміти. Вміння бачити ситуацію не тіль­ки своїми очима, а й очима партнера має назву рефлексії. Здатність до рефлексії формується в суб'єкта міжособистісного розуміння поступово і розвинена в різних людей неоднаково. Дія феномена рефлексії, як і ідентифікації, роз­гортається на кількох рівнях (О. Бодальов).

На першому рівні рефлексії уява має пасивний характер. У спілкуванні людина не бачить станів, намірів, думок ін­шої людини. Характерні для цього ступеня особливості уяви: можуть виступати як наслідок гальмівних властивостей не­рвової системи, її слабкості, а також як збіднений досвід міжособистісного спілкування.

На другому рівні спостерігається невпорядкована, епізо­дична діяльність уяви, її головна ознака — виникнення У процесі спілкування окремих уривчастих уявлень про внутрішній світ іншої людини. Умовами розгорнутої діяльності уяви є головним чином сильно виражений у діяльності, поведінці іншої людини її стан або свідомий намір зро­зуміти переживання іншої людини.

Третій рівень характеризується виявом здатності до від­творення в думці особливостей переживання іншої людини не тільки в окремих ситуаціях, а й упродовж усього процесу взаємодії. Суттєвими ознаками цього рівня є, по-перше, те, що спостереження за станом іншої людини здійснюється мимовільно й постійно; по-друге, для цього рівня харак­терні згортання процесу уяви й одночасне включення у стан іншої людини в кожному акті спілкування. О. Бодальов виявив, що навіть в осіб, які інтелектуально розвинені й легко вступають у контакт з іншими людьми, уява може «працювати» недостатньо контекстно, що призводить до не­адекватного оцінювання внутрішніх станів тих, з ким вони взаємодіють.

Для формування третього рівня рефлексії велике значен­ня має інтуїція — здатність бачення особливостей, що ха­рактеризують особистість іншої людини, через безпосереднє споглядання, без логічної аргументації. Здатність інтуїтивно визначати стан іншої людини, інтерпретувати її як осо­бистість розвивається через накопичення досвіду спілкуван­ня з іншими людьми, аналіз та узагальнення цього досвіду. Інтуїція, яка є одним із засобів усвідомлення людиною дійс­ності, являє собою феномен, у якому інтегруються сприй­мання, мислення, уява та почуття.

Процес міжособистісного розуміння тісно пов'язаний з емоційною сферою. Почуття, співчуття та співпереживання допомагають адекватному розумінню інших людей. Уміння сприйняти почуття іншої людини як власні, здатність до емоційного відгуку — необхідний компонент спілкування та специфічний засіб пізнання людини людиною. Цей фе­номен має у психології назву емпатія.

Деякі дослідники протиставляють емпатію розумінню людини людиною. Емоційна природа емпатії виявляється саме в тому, що ситуація іншої людини не стільки «продуму­ється», скільки «відчувається». Але без емпатії навряд чи можливе адекватне розуміння. Емпатія сприяє збалансова­ності міжособистісних стосунків. Розвинена емпатія — це ключовий фактор успіху в таких видах діяльності, як педа­гогіка, мистецтво, медицина, управління. Прояв емпатії в спілкуванні свідчить про загальну установку не стільки на розуміння формального боку спілкування, скільки на входження в його прихований зміст, психічний стан іншої лю­дини, що відображається передусім невербальними засоба­ми — інтонацією, жестами, позами.

Відмінність між почуттями і змістом спілкування не завжди можна простежити. Розуміння та адекватна відповідь на емо­ційні вияви важливі тому, що в спілкуванні люди, як правило, обмінюються тим, що має для особистості смисл, що найбільш суттєве. Адекватно відображаючи почуття іншої людини, ми сигналізуємо їй, наскільки розуміємо її внут­рішній стан. Продуктивність спілкування і розуміння зале­жить у таких випадках не тільки від фактичної інформації, а й від установок, почуттів, емоційних виявів.

І. Юсупов зазначає, що емпатійні якості розвиваються тим інтенсивніше, чим багатшими й різноманітнішими є уявлення про інших людей. Розуміння інших пов'язане з розумінням самого себе. Прагнучи пізнати себе, мотиви своїх учинків, людина вдається до аналогій. Крім того, подібні вчинки інших людей викликають різні переживання та емо­ційні вияви. Безпосереднє використання особистого досвіду для пояснення поведінки інших людей призводить до атри­бутивних помилок в інтерпретації міжособистісної взає­модії.

Емпатійні тенденції є в кожної людини, але їхній роз­виток залежить значною мірою від умов виховання та со­ціального оточення. Формуючи образ свого «Я», дитина не­рідко адресує вчинки собі, так, як це робили щодо неї дорослі. Вона програє соціальні ролі інших, переносячи влас­не «Я» в об'єкти своєї уяви. Така децентрація «Я» дедалі частіше здійснюється у внутрішньому плані.

Кожна людина має власний репертуар ролей, ситуацій міжособистісної взаємодії. Репертуар ролей тим ширший, чим багатший соціальний та емоційний досвід особистості. Схильність до переживань розвивається відповідно до низки відомих соціальних ролей. Зіткнення з подібними ситуаціями актуалізує ті уявлення, які суб'єктивно нібито відпо­відають певному партнеру по спілкуванню.

Характер спілкування матері й дитини, педагога й учня, керівника й підлеглого викликає відповідну емоційну реак­цію, яка стає стійкою при частому повторенні. Але це не вияв типових властивостей особистості, а швидше належ­ний відгук на певний стиль поведінки. Стиль спілкування безпосередньо пов'язаний з емоційним співчуттям партнерові. Емпатійність особистості визначає не тільки її орієнтацію в соціальному середовищі, а й значущість засобів впливу на людей.

Дослідження засвідчують, що розвиток емпатії залежить не стільки від кола взаємодії з іншими людьми, скільки від суб'єктивної значущості цих осіб для особистості, тобто зу­мовлений кількістю осіб, яких вона по-справжньому цінує. Обмеженість кола осіб, яким схильна співчувати людина, не тільки блокує емоційну чутливість, в окремих випадках вона може переходити в жорстокість.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий