Менеджмент діяльності банку на фондовому ринку

Дипломна робота "Менеджмент діяльності банку на фондовому ринку" Київ – 2009 Вступ Світова економічна криза, що болюче вразила виробничий та особливо фінансовий сектор України, має, на думку переважної більшості експертів, свої корені у занадто високій та ризикованій активності банків на фондовому ринку.

Дипломна робота

"Менеджмент діяльності банку на фондовому ринку"

Київ – 2009


Вступ

Світова економічна криза, що болюче вразила виробничий та особливо фінансовий сектор України, має, на думку переважної більшості експертів, свої корені у занадто високій та ризикованій активності банків на фондовому ринку. Втілення такого сценарію стало можливим, вочевидь, через неадекватне управління діяльністю банків на ринку цінних паперів, що призвело до фундаментальної недооцінки ризиків і як наслідок – вибору невірної стратегії поведінки банку на фондовому ринку, а сучасним результатом – банкрутством чи значними фінансовими труднощами банків.

Той факт, що фондовий ринок України на нинішньому етапі є нерозвиненим інституціонально і до того ж знаходиться на стадії спаду, не повинен бути поводом для нехтування побудовою ефективного менеджменту такого напрямку банківської діяльності, як діяльність на ринку цінних паперів. Більш того, саме зараз, коли поточна активність учасників ринку значно зменшилась, у банках з’явився час та можливість для впровадження організаційних та інших управлінських змін з метою підвищення власної діяльності фондовому ринку з початком відновлення економічного зростання. Таким чином, з огляду на необхідність врахування помилок світових банків в управлінні їх діяльністю на ринку цінних паперів та можливість для вітчизняних банків своєчасної оптимізації своєї активності на фондовому ринку, проблема менеджменту діяльності банку на фондовому ринку є цілком актуальною.

Метою цього дослідження є конкретизація поняття менеджменту банківської діяльності на ринку цінних паперів, встановлення пріоритетних видів такої діяльності та створення рекомендацій для їх впровадження в діяльність банку, а також удосконалення організаційної структури діяльності банку на фондовому ринку.

Завданнями, які потрібно вирішити для досягнення поставленої мети, є такі:

– ознайомитись із суттю і структурою поняття менеджменту діяльності банку на ринку цінних паперів та його розкриття вітчизняними та іноземними науковцями;

– визначити, класифікувати і докладно описати види діяльності банку на ринку цінних паперів;

– ретельно дослідити нормативні вимоги до здійснення діяльності банку на фондовому ринку;

– здійснити аналіз систем організації, планування (у тому числі стратегічного), мотивації, контролю та ризик-менеджменту діяльності банку на ринку цінних паперів на прикладі конкретного банку;

– обґрунтувати перспективність одного чи декількох видів діяльності банку на фондовому ринку, та розрахувати економічний ефект від їх впровадження;

– розробити ефективну організаційну структуру діяльності банку на фондовому ринку з урахуванням регулятивних та інших вимог до її функціонування.

Об’єктом дослідження є діяльність банку на ринку цінних паперів з властивими їй цілями, ризиками та місцем у загальній системі банківської діяльності.

Предметом дослідження є менеджмент, тобто сукупність функцій організації, планування, мотивації та контролю, діяльності банку фондовому ринку.

Серед методів, які використовувались для дослідження поставленої проблеми, варто виділити методи порівняння, системний метод, аналіз та синтез, математичне прогнозування, аналіз документів та використання статистики.

Багато аспектів менеджменту діяльності банку на фондовому ринку регламентуються нормативними актами України, зокрема Законами України «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про державне регулювання ринку цінних паперів», Постановами Правління Національного банку України «Про організацію операційної діяльності в банках України», «Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами в банках України», Рішеннями Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку «Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку – діяльності з торгівлі цінними паперами», «Про затвердження Правил (умов) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами», іншими нормативно-правовими актами.

Проблемі менеджменту діяльності банку на ринку цінних паперів приділяли увагу такі вітчизняні економісти, як А.А. Пересада, Т.В. Майорова, Л.О. Примостка, І.О. Бланк, Е.Л. Найман, О.А. Кириченко, В. Шапран, а з іноземних фахівців – П. Станьєр, Г. Марковіц, А. Шерман, Н. Анненська. Проте суть і склад категорії управління діяльністю банку операціями на ринку цінних паперів розглядається ними або на більш високому рівні у рамках поняття інвестиційного менеджменту підприємства, або на занадто конкретному рівні, наприклад, при дослідженні організації розміщення банком цінних паперів, що зумовлює необхідність формулювання власного визначення менеджменту банківської діяльності на фондовому ринку.

Таким чином, за результатами цього дослідження можна досягти наступних результатів:

– більш точно визначити категорію управління діяльністю банку на фондовому ринку, що дозволить здійснювати подальші дослідження у цьому напрямку;

– з’ясувати наявні недоліки у регулюванні та практичному втіленні менеджменту діяльності банку ринку цінних паперів, після чого їх можна буде виправити законодавчим або управлінським шляхом;

– на підставі наведених у роботі рекомендацій щодо оптимізації структури організації діяльності банку на фондовому ринку та підготовки до впровадження нових видів такої діяльності у портфель банківських продуктів підвищити ефективність інвестиційно-банківського напрямку функціонування банку.


1. Суть та об’єкти управління банком діяльністю на ринку цінних паперів і вимоги до її здійснення

1.1 Поняття і структура менеджменту банківської діяльності на фондовому ринку

Розпочинаючи розгляд цього питання, зазначимо, що поняття менеджменту банківської діяльності на фондовому ринку недостатньо досліджувалось вітчизняними економістами. Як правило, акцент у їх дослідженнях робився або на більш широкі (інвестиційний менеджмент підприємства), або більш вузькі (такі як управління портфелем цінних паперів банку) категорії. Таким чином, проводячи дослідження поняття і структури саме такого виду управління – менеджменту банківської діяльності на ринку цінних паперів – доведеться розглядати більш загальні та занадто конкретні поняття, категорії й концепції та намагатись масштабувати, тобто узагальнювати або конкретизувати їх до необхідного для досягнення мети цієї роботи рівня.

Перш за все, з’ясуємо, що таке менеджмент та які його складові. Загальновідомо, що термін «менеджмент» за своєю сутністю є синонімом терміну управління. Прокоф’єва дає таке визначення менеджменту: «Менеджмент – це безперервне здійснення послідовних дій від прогнозу майбутньої діяльності, постановки мети й розробки способів її досягнення до аналізу її фактичного результату» [39, с. 6]. Згідно Вікіпедії, під менеджментом слід розуміти «управління виробництвом, сукупність принципів, методів, засобів та форм управління виробництвом з метою підвищення ефективності виробництва та його прибутковості» [99]. Орлов зазначає, що «менеджментом називають сам процес керування, з усіма його функціями, методами й засобами, який припускає виконання певних функцій, таких, як прогнозування, планування, створення організаційних структур, розпорядження, координація, стимулювання (мотивація) діяльності, контроль і аналіз» [37, с. 7].

Останнє визначення розглядає менеджмент як сукупність функцій. Саме функціонального підходу до визначення і структурування менеджменту будемо притримуватись надалі у цій роботі. Отже, конкретизуємо загальну категорію менеджменту і розглянемо поняття банківського менеджменту, щоб потім від нього рухатись до визначення менеджменту банківської діяльності на фондовому ринку.

Міщенко дає пропонує таке визначення: «…банківський менеджмент – це управління банком в умовах ринку, що означає:

– орієнтацію банку на попит і потреби ринку, на запити клієнтів та створення таких банківських продуктів і послуг, які користуються попитом і можуть дати банкові запланований прибуток;

– постійне прагнення до підвищення ефективності банківської діяльності з метою зменшення витрат і одержання оптимальних результатів;

– коригування цілей, завдань і програм банку залежно від кон'юнктури ринку;

– необхідність використання сучасної інформаційної бази (комп'ютерних мереж та зв'язків з валютною і фондовою біржами, іншими кредитно-фінансовими інститутами) з метою здійснення багатоваріантних розрахунків для прийняття обґрунтованих і оптимальних рішень;

– раціональний добір персоналу та його ефективне використання [28, c. 10]».

Іода притримується такої думки щодо терміну менеджменту банківської діяльності: «банківський менеджмент – це система управління кредитною організацією, заснована на використанні сучасних ефективних форм, засобів та методів управління банківською діяльністю в умовах ринкової економіки. Вона являє собою вплив суб’єкта управління на об’єкт управління для досягнення встановленої мети» [26, c. 6].

Таким чином, серед елементів структури банківського менеджменту окрім функцій з’являються об’єкт, суб’єкт та мета управління. Іода визначає у якості суб’єкта управління банківською діяльністю органи управління банком, а об’єктами – грошові ресурси банку та їх рух, організаційні структури банку та персонал банку [26, c. 6]. А на думку Васюренка, «кінцева мета банківського менеджменту – забезпечення прибутковості в діяльності банку шляхом раціонального організації виробничого процесу, включаючи управління банком і розвиток техніко-технологічної бази, а також ефективне використання кадрового потенціалу з одночасним підвищенням кваліфікації, творчої активності та лояльності кожного працівника» [22, c. 12].

Однак вищенаведені визначення не дають відповіді на питання, що є менеджментом діяльності банку на фондовому ринку і більш того – самі по собі не дають можливості шляхом конкретизації вивести таке визначення. Для вирішення цієї проблеми слід звернутись до іншого досить широкого терміну «інвестиційний менеджмент».

Відомий науковець І. Бланк надає таке визначення: «Інвестиційний менеджмент являє собою систему принципів і методів розробки й реалізації управлінських рішень, пов'язаних зі здійсненням різних аспектів інвестиційної діяльності підприємства». При цьому він проводить різницю між наповненням цього терміну у різні часи: «З формуванням портфельної теорії пов’язане і виникнення і самого терміну інвестиційного менеджменту, під яким спочатку розумілася система управління фінансовими інвестиціями підприємства. Пізніше інвестиційний менеджмент включив у свою систему й розгляд питань реального інвестування [20, c. 45]». Таким чином, бачимо, що раннє визначення поняття інвестиційного менеджменту було майже тотожнім поняттю управління діяльністю з цінними паперами (у більшості випадків під фінансовими інвестиціями розуміють цінні папери).

Більш специфічне поняття інвестиційного менеджменту, а саме категорію банківського інвестиційного менеджменту, дослідив Кльоба у статті [59]. Зокрема він зазначив, що дослідники розглядають чотири взаємопов’язані функції у менеджменті банківської інвестиційної діяльності: фінансове планування, аналіз, регулювання і контроль [59, с. 41].

Також Кльоба запропонував свою схему функцій управління банківською інвестиційною діяльності (див. рис. 1.1).

Рис. 1.1. Функції інвестиційного менеджменту банку [59, c. 41]

У роз’ясненнях до цієї схеми зазначається, що загальні (стратегічні) цілі відображають концепцію розвитку банку в цілому, специфічні – розробляються в рамках загальних цілей з основних видів банківської діяльності.

З цієї схеми неважко шляхом спрощення виокремити необхідні для визначення менеджменту діяльності банку з цінними паперами функції. Приймемо, що управління такою діяльністю здійснюється шляхом виконання загальних функцій планування, регулювання (організації), стимулювання (мотивації) та контролю, а також спеціальних функцій з управління портфелем цінних паперів та управління ризиками, що притаманні діяльності на фондовому ринку. З’ясуємо суть функцій менеджменту діяльності банку на фондовому ринку.

Планування діяльності банку на ринку цінних паперів – чи не найскладніша функція з огляду на високий ступінь невизначеності, притаманний цьому ринку. Суттю планування є розробка кількісних і якісних показників діяльності з цінними паперами: обсягу і структури інвестицій у цінні папери, суми доходу від діяльності на фондовому ринку, рентабельності вкладень і операцій, структури доходів за видами діяльності на фондовому ринку, обсягу отриманих процентів, дивідендів, комісійних доходів тощо. Характерною особливістю планування діяльності банку на фондовому ринку є обов’язковість (для успішної діяльності) наявності сформованої стратегії банку на ринку цінних паперів і її дотримання банком для досягнення своїх цілей. Оскільки управління портфелем цінних паперів здійснюється у відповідності до такої стратегії, то спеціальну функцію такого управління можна вважати складовою загальної функції планування. Таким чином, у процесі реалізації функції планування здійснюється оцінка інвестиційних якостей окремих цінних паперів й відбір найбільш ефективних з них, формується портфель цінних паперів за критеріями рівня його прибутковості, ризику й ліквідності, проводиться своєчасна реструктуризація цього портфеля.

У процесі банківської діяльності з цінними паперами неодмінно виникатимуть відхилення, тобто розбіжності між бажаними і фактичними показниками, що мають свою природу у волатильності, іманентній фондовому ринку. Для своєчасного виявлення відхилень і реагування на них здійснюється відповідний контроль. Його основними завданнями є перевірка фактичних результатів, зіставлення їх із плановими і виявлення відхилень, з’ясування причин їх виникнення, аналіз та прогнозування наслідків, вживання заходів для усунення відхилень і поліпшення результатів роботи. А оскільки відхилення конкретних дій, рішень, результатів від запланованих виникає через ризики, то управління ризиками як спеціальна функція управління діяльністю банку на ринку цінних паперів може в свою чергу бути частиною загальної функції контролю. Найбільші ризики, якими повинен управляти банк при здійсненні активності на фондовому ринку, – ринковий, кредитний, процентний, операційний, стратегічний.

Важливою функцією у системі управління діяльністю банку на ринку цінних паперів є стимулювання сукупність заходів щодо підвищення інвестиційної активності банку. Згідно Бланку, у процесі реалізації цієї функції формується система заохочень і санкцій у розрізі керівників і менеджерів окремих структурних підрозділів банку за виконання або невиконання встановлених цільових показників, нормативів і планових завдань. Індивідуалізація системи стимулювання забезпечується шляхом впровадження на підприємстві контрактної форми оплати праці менеджерів інвестиційно-банківського напрямку [20, с. 62].

Нарешті, функція організації управління діяльністю банку на ринку цінних паперів передбачає створення організаційних структур, що забезпечують прийняття й реалізацію управлінських рішень по всієї аспектах діяльності банку з цінними паперами. У процесі реалізації цієї функції менеджменту необхідно забезпечити постійну адаптацію цих організаційних структур до мінливих умов фондового ринку, що є середовищем функціонування банку у цьому напрямку його діяльності. Організаційні структури інвестиційно-банківського менеджменту можуть бути інтегровані в загальну організаційну структуру керування банком, а можуть виділятись в окреме дочірнє або пов’язане підприємство із значним ступенем управлінської самостійності. У будь-якому випадку такі структури мають будуватись з визначенням конкретних «центрів відповідальності» і розподілом повноважень та обов’язків згідно вимог регулятора на фронт – та бек-офіс, а також виконання ряду інших нормативних вимог. Саме значний ступінь законодавчої регламентації є характерною особливістю організаційної функції.

З’ясувавши перелік і суть функцій менеджменту банківської діяльності на фондовому ринку, визначимо його суб’єкт та об’єкт.

Бланк надає визначення суб’єкта інвестиційного менеджменту. Зокрема, він виокремлює таких суб’єктів управління інвестиційною діяльністю підприємства, як власника, загального керівника та функціональних керівників інвестиційною діяльністю, до яких він відносить керівника фінансовими інвестиціями [20, c. 59]. Таким чином, на рівні менеджменту операцій банку з цінними паперами у якості суб’єкта такого менеджменту зазначити керівника (голову правління) банку та функціонального керівника інвестиційно-банківського структурного підрозділу.

Щодо об’єкту управління банківською діяльністю на фондовому ринку, то це за визначенням і є банківська діяльність на фондовому ринку. Адаптувавши визначення професійної діяльності на фондовому ринку, наведене у Законі «Про цінні папери та фондовий ринок», можна визначити у якості об’єкта менеджменту діяльність банку з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами та довірчого управління ними. Як складова інвестиційної діяльності банку, діяльність банку на фондовому ринку має здійснюватись відповідно до певних принципів, серед яких:

а) інтегрованість із загальною системою керування банком або фінансовою групою, до якої входить банк;

б) високий динамізм керування, що пов’язано з високою динамікою факторів зовнішнього середовища, тобто зі зміною кон’юнктури фондового ринку;

в) варіативність підходів до розробки окремих управлінських рішень на підставі системі критеріїв, що визначаються інвестиційно-банківською стратегією банку;

г) орієнтованість на стратегічні цілі розвитку банку, що зокрема має враховуватись при вирішення питання виділення фінансових і людських ресурсів банку на здійснення діяльності на ринку цінних паперів [20, с. 47–48].

Щодо мети менеджменту банківської діяльності на ринку цінних паперів, то в контексті того, що така діяльність є лише складовою, при чому не основною, діяльності банку на ринку фінансових послуг, то мету менеджменту цієї діяльності можна визначити як забезпечення достатньої підтримки основної діяльності банку з одночасною максимізацією дохідності кожного виду діяльності на фондовому ринку в межах припустимого рівня відповідних ризиків.

Таким чином, з’ясовано структурний склад менеджменту банківських операцій на фондовому ринку: його функції, об’єкт, суб’єкт та мета. Підсумовуючи, можемо навести повне визначення. Отже, менеджмент банківської діяльності на фондовому ринку – це процес управління діяльністю банку з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами та довірчого управління ними шляхом виконання функцій організації, планування, мотивації та контролю вищим керівництвом банку та керівником інвестиційно-банківського напрямку з метою підтримки основної діяльності банку з одночасною максимізацією дохідності кожного виду діяльності на фондовому ринку в межах припустимого рівня відповідних ризиків. Таке визначення найбільш повно відображає суть цієї невиправдано оминаємої увагою вітчизняних дослідників категорії.

1.2 Види банківської діяльності на ринку цінних паперів як об’єкти менеджменту

Залежно від видів діяльності банку на фондовому ринку, можна помітити суттєву різницю в управлінських акцентах на певних аспектах і функціях менеджменту. Тому слід докладно вивчити принаймні основні такі види діяльності і з’ясувати причини такого диференційованого підходу до управління «ціннопаперовою» активністю банку.

Як відомо, до учасників фондового ринку Закон «Про цінні папери та фондовий ринок» відносить емітентів, інвесторів, саморегулівні організації та професійних учасників фондового ринку. Відповідно банківські установи здійснюють діяльність на фондовому ринку, розміщуючи цінні папери (як емітенти), розміщуючи власні кошти у інструменти ринку цінних паперів (як інвестори), приймаючи участь у об’єднаннях учасників фондового ринку та здійснюючи професійну діяльність на підставі ліцензій Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку.

Незалежно від вищезазначеної ролі, комплексно у процесі своєї діяльності на фондовому ринку банки дбають про такі основні цілі:

– залучення додаткових грошових ресурсів для традиційної кредитної й розрахункової діяльності на основі емісії цінних паперів;

– отримання прибутку від власних інвестицій у цінні папери за рахунок відсотків і дивідендів, які виплачуються банку, і збільшення курсової вартості цінних паперів;

– отримання прибутку від надання клієнтам послуг з операцій із цінними паперами;

– конкурентне розширення сфери впливу банку і залучення нової клієнтури за рахунок участі в капіталах підприємств і організацій (шляхом участі у портфелі їхніх цінних паперів), установ підконтрольних фінансових структур;

– підтримку необхідного запасу ліквідності при забезпеченні дохідності й вкладенні в ліквідні засоби банку.

В основному здійснюють класифікацію банківської діяльності на фондовому ринку за економічним змістом та юридичними ознаками.

За економічним змістом види діяльності банків з цінними паперами можуть бути розподілені на три основні групи:

- емісійна – пасивні операції, які здійснюються через власний випуск цінних паперів. Мета – отримання і збільшення власного капіталу (випуск акцій) або залучення ресурсів (випуск облігацій, векселів, ощадних сертифікатів).

- інвестиційна – активні операції із вкладення власних та залучених фінансових ресурсів в цінні папери інших емітентів. Мета – отримання прибутків від їх володіння (дивіденди, проценти, дисконт, різниця між ціною придбання і продажу), забезпечення контролю на підприємствами (контрольний пакет акцій).

- клієнтська – операції з цінними паперами, які належать клієнтам. Мета – одержання доходу у вигляді комісійних винагород (андеррайтинг, комісійна діяльність, управління цінними паперами, депозитарна діяльність зберігача, реєстраторська діяльність, консультаційно-інформаційні послуги).

Таким чином, банки можуть здійснювати діяльність з такими цінними паперами:

- цінними паперами власного випуску

- цінними паперами, які є власністю банку,

- цінними паперами, які є власністю клієнтів.

З точки зору законодавчого регулювання, а саме Законів України «Про банки і банківську діяльність» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів», операції з цінними паперами, які можуть здійснювати банки, поділяються на два класи: банківська діяльність з цінними паперами, для здійснення якої достатньо однієї банківської ліцензії (ліцензії Національного банку), та діяльність на фондовому ринку з цінними паперами, які здійснюються на підставі двох окремих ліцензій – ліцензії НБУ та ліцензії ДКЦПФР. Діяльність другого класу визначається як професійна діяльність на ринку цінних паперів. Згідно Закону, «професійна діяльність на фондовому ринку – діяльність юридичних осіб з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, що відповідає вимогам, установленим до такої діяльності … законодавством» [1]. У подальшому основну увагу дане дослідження приділяє саме професійній діяльності із як більш специфічній, прибутковій і такій, що має значний потенціал розвитку у процесі розвитку банківської системи. У той же час є досить прибуткові види діяльності, які Закон не відносить до професійної і які в той самий час є високоприбутковими для банку, серед яких провідне місце посідає діяльність з надання вексельних послуг.

Найбільш поширеними видами професійної діяльності, що її здійснюють банки, є торгівля цінними паперами і депозитарна діяльність зберігача цінних паперів.

Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами в свою чергу поділяється на такі види:

1) брокерська діяльність – укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені чи від імені іншої особи, за дорученням і за рахунок іншої особи;

2) дилерська діяльність – укладення торговцем цінними паперами цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу;

3) андеррайтинг – розміщення цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента;

4) діяльність з управління цінними паперами – діяльність, яка провадиться торговцем цінними паперами від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб [1].

З цих видів діяльності банки найактивніше здійснюють брокерську, дилерську діяльність, а також андеррайтинг. На них і буде зосереджено дослідження у подальших розділах.

Депозитарна діяльність зберігача цінних паперів – діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів, обслуговування правочинів щодо цінних паперів на рахунках власників цінних паперів [1]. Вона здійснюється банками згідно Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» із цінними паперами у бездокументарній (електронній) формі, в основному для більш зручного і швидкого здійснення основних видів діяльності – дилерської і брокерської. Як правило, банки відмовляються здійснювати операції із документарними цінними паперами (за виключенням операцій з векселями і акціями власного випуску), вимагаючи їх знерухомлення – переведення у електронну форму. Всі операції на організованому фондовому ринку, зокрема на найбільшій фондовій біржі України ПФТС (Перша фондова торговельна система) здійснюються саме із бездокументарними цінними паперами. Крім того, всі наступні емісії акцій мають здійснюватись у бездокументарній формі із набуттям чинності Закону «Про акціонерні товариства».

Ознайомившись із визначенням і суттю найбільш важливих видів діяльності банку на фондовому ринку, зробимо декілька висновків щодо особливостей управління ними.

Найбільш складною в адмініструванні є дилерська діяльність. Здійснюючи операції від власного імені і за власний рахунок, банк наражається на найбільш суттєві ризики:

а) кредитний – ризик непогашення боргових цінних паперів, які, як правило, складають більшу частину портфелю банку; приклад – облігації іпотечних гігантів Freddie Mac та Fannie Mae;

б) процентний – виникає внаслідок несприятливих змін процентних ставок за борговим цінними паперами;

в) ринковий – виникає через несприятливі коливання вартості цінних паперів, які є в торговельному портфелі. Цей ризик випливає з маркетмейкерства, дилінгу, прийняття позицій з боргових та (особливо!) пайових цінних паперів;

г) стратегічний – виникає через неправильні управлінські рішення; за експертними оцінками, у 50% випадках інвестиційними менеджерами приймались невірні рішення [51];

д) операційно-технологічний – саме неадекватність систем внутрішнього контролю стала причиною колосальних збитків банку Societe Generale внаслідок маніпуляцій одного з трейдерів [69].

Відповідно, менеджмент дилерської діяльності – найбільш ризик-орієнтований. У ньому переважають функції планування (складання інвестиційної стратегії) та контролю (дотримання лімітів, коригування стратегії відповідно до змін). Слабким місцем дилерського менеджменту у західних банках можна вважати мотивацію – очевидна та справедлива на перший погляд прив’язка винагороди трейдера до отриманого внаслідок його операцій доходу стала причиною банкрутства відомого англійського банка Barings та збитків у розмірі п’яти мільярдів євро вищезгаданого Societe Generale.

Брокерська діяльність несе по суті виключно операційно-технологічний ризик. Оскільки брокери не приймають інвестиційних рішень, а виключно виконують розпорядження клієнтів (тобто здійснюють набагато менш напружену та інтелектуальну роботу), загальним правилом буде автоматизація їх діяльності і мотивація до більш продуктивної (швидкої) праці, а також до залучення нових клієнтів. Таким чином, як клієнтська діяльність, брокерська діяльність потребує розвинутих функцій організації та мотивації.

Сказане про брокерську діяльність майже повністю стосується і діяльності зберігача цінних паперів. Ця діяльність також потребує насамперед вдалої організації та мотивації, що дозволяло би автоматизувати здійснення, облік та контроль за депозитарними операціями і запобігало б зловживанням збоку працівників, що мають доступ до важливої інформації про структуру прав власності на цінні папери того чи іншого емітента. Таким чином, контроль з метою обмеження юридичного ризику становить пріоритет в здійсненні управлінням цим видом діяльності.

Складним питанням, якого треба торкнутись окремим підрозділом цієї роботи, є управління андеррайтингом. Небагато українських банків мають у своєму продуктовому ряді андеррайтеські послуги, тому складно казати про вимоги до його менеджменту. З огляду на різноманітність умов самого андеррайтингу, акцент в управлінні ним може робитись на аналізі кредитоспроможності клієнта (при гарантованому розміщенні), маркетингових дослідженнях обсягів потенційного попиту (для відкритих розміщень), мотивації декількох ключових фахівців банку, що мають унікальний досвід, зв’язки та професійні якості (для проведення розміщення на зовнішніх ринках) тощо. Тому з точки зору теорії менеджменту, хіба що організація з усіх його функцій не може вважатись основною, адже андеррайтинг – це вид діяльності, що змінює свої складові, методи та засоби із кожним новим клієнтом, тому організувати цей процес досить складно. У той же час планування (складання проспектів емісії), мотивація (практиків андеррайтингу – лічені одиниці) та контроль (наприклад, за дотриманням строків етапів розміщення випуску) становлять трійку функцій, кожна з яких в залежності від конкретного проекту може потребувати більшої уваги від суб’єкта менеджменту.

Крім перелічених вище найпопулярніших видів професійної діяльності, деякі банки здійснюють й інші операції, що потребують ліцензування ДКЦПФР. Так, у разі, якщо банк створений у вигляді акціонерного товариства і його акції існують у документарній формі, банк може отримати ліцензію на право здійснення депозитарної діяльності – діяльності із ведення реєстру власників іменних цінних паперів. Це дозволяє банку контролювати зміни у складі власників і зменшує ризик застосування рейдерських схем, які досить часто проводяться саме за участі недобросовісних реєстраторів. При цьому зберігається можливість виведення акції банку на біржові торги через знерухомлення частини випуску. Щодо андеррайтингу, то ринок послуг із розміщення цінних паперів, зокрема корпоративних облігацій, на 60% поділений між «Укрсоцбанком», «ИНГ Банк Украина», «Райффайзен Банк Аваль», «УкрСиббанком», «Альфа-Банком» та «Першим інвестиційним банком» (див. додаток А), а інші банки отримують відповідні ліцензії «на всяк випадок» або під разові проекти. Докладніше перспективи провадження банком андеррайтерської діяльності буде розглянуто у третьому розділі цієї роботи. Із 2007 року, коли був зареєстрований перший випуск іпотечних облігацій, проведений «Укргазбанком», виникла потреба у ліцензії на право здійснення діяльність з управління іпотечним покриттям. Не має сумнівів і у подальшому урізноманітненні і підвищенні професійної активності банків на фондовому ринку в міру його розвитку, а відповідно – у вдосконаленні форм і методів менеджменту такої активності.

1.3 Вимоги до організації діяльності банку на фондовому ринку

Слід зазначити, що діяльність банку на ринку цінних паперів досить суворо і повно регламентована законодавцем. Відповідні положення містять Закони України «Про цінні папери і фондовий ринок», «Про державне регулювання ринку цінних паперів», «Про банки і банківську діяльність» тощо. Поряд із загальними вимогами цих законів, банки повинні дотримуватись правил гри на ринку цінних паперів, що визначаються двома регуляторами: Національним банком України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Таке становище закріплено у Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів». Згідно цього закону частина нормативної бази такого характеру, яка стосується професійної діяльності на фондовому ринку, видається ДКЦПФР, а непрофесійної (наприклад, операції банків з векселями, крім торгівлі) – Національним банком. При цьому характерної особливістю нормативних актів Комісії є виокремлення банків серед інших учасників фондового ринку, що проявляється у затвердженні окремих рішень або структурних частин у рішеннях, які стосуються умов та вимог до діяльності на ринку цінних паперів, саме для банківських установ.

До основних підзаконних нормативних актів, що визначають вимоги до організації діяльності банку на фондовому ринку, можна віднести Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку – діяльності з торгівлі цінними паперами» №346 від 26.05.2006, «Про затвердження Положення щодо організації діяльності банків та їх відокремлених підрозділів при здійсненні ними професійної діяльності на фондовому ринку» №160 від 16.03.2006, «Про затвердження Правил (умов) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами»» №1449 від 12.12.2006, «Про затвердження Положення про сертифікацію осіб, що здійснюють професійну діяльність з цінними паперами в Україні» тощо.

Але спочатку торкнемось вимог до банку, які він має виконувати в рамках виконання Постанови Правління НБУ «Про організацію операційної діяльності в банках України» №254 від 18.06.2003. Зокрема, цим Положенням вказується обов’язковість наявності для здійснення операцій, у тому числі і з цінними паперами, двох структурних одиниць (або поділ виконавців): фронт-офісу та бек-офісу. Прямо зазначено, що виконувати функції фронт-офісу банку, тобто ініціювати та/або організовувати операцію (шляхом укладання відповідних договорів) можуть працівники підрозділу, що здійснює операції з цінними паперами, а також інших підрозділів банку, які відповідають за ініціювання активних та пасивних операцій з клієнтами банку [15]. Ця частина діяльності банку підлягає подальшій регламентації у предметних постановах і рішеннях Національного банку та Комісії з цінних паперів. У той же час досить повно розписані повноваження і обов’язки бек-офісу «ціннопаперового» підрозділу: це процедури реєстрації, перевіряння, вивіряння, обліку операцій, контроль за їх проведенням та взаємодія з підрозділами фронт-офісу, банками, іншими контрагентами, у тому числі з податковими органами та органами статистики. Працівники, які виконують функції бек-офісу банку, відповідають за:

– перевіряння отриманих від фронт-офісу документів на паперових та/або електронних носіях щодо достовірності наданої інформації;

– перевіряння лімітів дилерів;

– проведення перевіряння лімітів за контрагентами;

– реєстрацію операцій і введення потрібних даних до автоматизованої системи;

– вивіряння залишків за рахунками клієнтів;

– нарахування процентів за борговими цінними паперами, комісійних, дивідендів тощо;

– перевіряння підтверджень про здійснення операцій, що надійшли від контрагентів, надсилання підтвердження контрагенту про надходження коштів;

– своєчасну підготовку, перевіряння та оформлення платіжних інструментів;

– підготовку відповідних розпоряджень для здійснення розрахунків;

– перевіряння правильності відображення операцій;

– зберігання інформації про операції (вся електронна інформація має зберігатися в захищеному від модифікації вигляді);

– контроль за обробленням даних, здійсненням розрахунків, виконанням договорів.

Під час контролю за виконанням укладених договорів працівники бек-офісу перевіряють:

– наявність усіх документів за відповідною операцією з цінними паперами та своєчасність їх подання до відповідного підрозділу банку;

– відповідність операції законодавству України та прийнятим банком операційним процедурам, установленим лімітам (будь-які відхилення від установлених процедур і лімітів мають бути додатково узгоджені з керівництвом банку);

– пояснення щодо будь-яких одноразових відхилень від установлених процедур і лімітів.

Таким чином, Національний банк України дає змогу визначити операційні ризиків і вжити заходів щодо управління ними в контексті здійснення банком діяльності на ринку цінних паперів.

Окрім Національного банку, Комісія з цінних паперів має свій перелік вимог до банку, який бажає здійснювати професійну діяльність на фондовому ринку. Відомо, що всі види професійної діяльності банку на ринку цінних паперів підлягають ліцензуванню [2]. Отже, розглянемо, за яких умов банк може отримати ліцензію на здійснення того чи іншого виду професійної діяльності.

Основним джерелом доходів від операцій з цінними паперами є діяльність з торгівлі цінними паперами. Ліцензія на здійснення будь-якого виду торговельної діяльності видається строком на 5 років [1]. Для отримання ліцензії на здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами банк повинен відповідати ряду вимог. По-перше, банківська установа має бути членом щонайменше однієї саморегулівної організації професійних учасників фондового ринку. По-друге, банк повинен розробити внутрішнє положення про відокремлений підрозділ, що здійснює професійну діяльність на ринку цінних паперів. Це положення повинно містити вимоги щодо:

1) мети та предмета діяльності спеціалізованого структурного підрозділу, які повинні передбачати здійснення таким підрозділом певного виду професійної діяльності на ринку цінних паперів, з урахуванням установлених обмежень;

2) наявності мінімальної кількості керівних посадових осіб та фахівців підрозділу, які сертифіковані в установленому ДКЦПФР порядку;

3) наявності комп’ютерної техніки та відповідного програмного забезпечення;

4) наявності окремого приміщення;

5) обмежень на обмін інформацією з іншими підрозділами банку, які не здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

6) обмежень на обмін інформацією з іншими підрозділами банку, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, у разі суміщення окремих видів цієї діяльності;

7) переліку інформації, яка не підлягає передачі до інших підрозділів банку;

8) окремого технічного та технологічного забезпечення підрозділу;

9) системи захисту від несанкціонованого доступу до інформації спеціалізованого структурного підрозділу;

10) системи обмеження доступу працівників банку, які безпосередньо не займаються здійсненням певних видів професійної діяльності на ринку цінних паперів, до окремих приміщень спеціалізованих структурних підрозділів банку [11].

Із прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства», яким передбачено перехід до випуску акцій виключно у бездокументарній формі, можна очікувати збільшення попиту на послуги зберігачів цінних паперів. Отже, варто розглянути вимоги, при виконанні яких банк може увійти на цей перспективний ринок.Окрім того, що підрозділ, який здійснює діяльність з цінними паперами, сам по собі має бути відокремленим від інших підрозділів банку, ще й підрозділ, який займається діяльністю зберігача цінних паперів, має бути додатково виокремленим у окреме приміщення. При цьому це приміщення повинно знаходитись саме за юридичною (вказаною у свідоцтві про державну реєстрацію) адресою банку (якщо діяльність зберігача не здійснює філія банку на підставі ліцензії).Банк має обмеження щодо клієнтів і цінних паперів, щодо яких він надає послуги зберігача. Згідно [1], у разі отримання банком ліцензії на провадження діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, банку як зберігачу забороняється здійснювати будь-які операції з цінними паперами, реєстр власників яких він веде, крім операцій реєстратора за договором з емітентом. Крім того, банк не може бути зберігачем створеного ним корпоративного пенсійного фонду, а зберігачем для інвестиційних фондів та інвестиційних компаній не може бути банк, який виконує функцію їх інвестиційного керуючого.Банк для здійснення діяльності зберігача має створити внутрішнє положення про депозитарну діяльність зберігача, а також регламент зберігача цінних паперів. Ці документи мають відповідати затвердженим Комісією з цінних паперів вимогам.Внутрішнє положення про депозитарну діяльність зберігача повинно містити:– організаційно-функціональну схему управління депозитарною діяльністю, яка повинна відобразити схему підрозділів зберігача в залежності від завдань, що на них покладені;– перелік та опис основних процедур депозитарної діяльності;– кваліфікаційні вимоги до фахівців, які здійснюють депозитарну діяльність;– перелік та форми вхідних та вихідних документів;– перелік та опис заходів загальної безпеки та збереження– інформації під час здійснення депозитарної діяльності;– довідник, у якому вказуються повна схема та послідовність– записів, що належать до конкретної депозитарної операції;– перелік процедур з виконання корпоративних операцій емітента.Регламент здійснення депозитарної діяльності зберігача, орієнтований на депонентів, повинен містити перелік, порядок і строки виконання операцій зберігачем, способи зберігання цінних паперів, порядок приймання первинних документів та вимоги до їх оформлення, а також вичерпний перелік підстав відмови від приймання документів.До регламенту повинні бути додані зразки форм розпоряджень і запитів. Регламент повинен бути доступний депонентам для вільного ознайомлення та повинен містити зокрема:а) порядок приймання депонентів;б) умови відкриття рахунку в цінних паперах;в) підстави для відмови у відкритті рахунку в цінних паперах;г) процедуру відкриття рахунків у цінних паперах;ґ) порядок оформлення та подання документів при прийманні депонентів та перелік процедур надання інформації депонентам, обміну повідомленнями з депонентами відповідно до укладених з ними договорів про відкриття рахунку в цінних паперах;д) порядок приймання сертифікатів цінних паперів, свідоцтв про знерухомлення іменних цінних паперів;е) порядок виконання розпоряджень;є) перелік та вартість послуг, що надаються депонентам, який може містити розмір плати зокрема за:– відкриття рахунку в цінних паперах;– зберігання цінних паперів;– видачу виписок з рахунку в цінних паперах;– корпоративні операції емітента;– блокування цінних паперів;– поставку та одержання цінних паперів;– закриття рахунку в цінних паперах.

З огляду на те, що виписки з рахунку в цінних паперах є документом, що підтверджує право власності на цінні папери, обережність та репутація зберігача мають особливе значення з огляду на практику корпоративних захватів, наявну в Україні. Тому банк як зберігач має ту перевагу, що саме банк має імідж надійності і обачності, який не має жодна інша фінансова установа. Крім того, банку, з огляду на порівняно з іншими учасниками фондового ринку великий розмір, легше виконати організаційно-технологічні ліцензійні умови, зокрема щодо наявності окремого приміщення та забезпечення технікою та програмним забезпеченням.

Банк має мати у складі структурного підрозділу, що займається професійною діяльністю на ринку цінних паперів, певну кількість сертифікованих Комісією фахівців: три сертифікати на здійснення діяльності зберігача, чотири – торговельної діяльності, у тому числі Голова Правління банку також має бути сертифікованим. Забороняється суміщення роботи керівника цього підрозділу та спеціалістів банку або його філій, які здійснюють діяльність з випуску та обігу цінних паперів або діяльність з управління цінними паперами, з проведенням інших видів професійної діяльності – депозитарної діяльності зберігача цінних паперів; діяльності щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів [9].

Крім того, забороняється суміщення роботи спеціалістів банку, які проводять інші види діяльності, що не пов'язані з цінними паперами, з роботою в спеціалізованих підрозділах банку, які здійснюють окремі види професійної діяльності на ринку цінних паперів.

До того ж, банк повинен розробити правила проведення внутрішнього фінансового моніторингу і призначити працівника, відповідального за їх виконання, а також призначити внутрішнього контролера.

На практиці деякі з цих вимог порушуються чи обходяться. По-перше, досить складно, наприклад, виділити кожному з трьох відділів Управління окреме приміщення, як того вимагає ДКЦПФР. По-друге, попри законодавчу заборону на обмін інформацією про операції на фондовому ринку між відділами депозитарної діяльності і відділом торговців, такий обмін існує і суттєво полегшує і прискорює обслуговування клієнтів і здійснення операцій: наприклад, торговцям потрібні виписки з рахунків клієнтів для оформлення договорів, а зберігачам – договори, укладені торговцями, для оформлення розпоряджень на зарахування чи списання цінних паперів. Звичайно, зручніше буде увільнити клієнта від участі у досить специфічному документообігу і доставляти документи внутрішнім зв’язком. По-третє, вимоги щодо кількості сертифікованих фахівців є занадто суворими, тому серед учасників фондового ринку практикується «оренда сертифікатів» – формальне зарахування сертифікованого фахівця до штату на половину ставки (з урахуванням обмежень: один фахівець не може працювати більш ніж у двох учасників одночасно і суміщати депозитарну діяльність із діяльністю з торгівлі). Плата за таку оренду може досягати 500 гривень на місяць.

Окрім відповідності ліцензійним умовам, банк повинен у процесі здійснення торговельної діяльності дотримуватись Правил, встановлених ДКЦПФР, які зокрема визначають вимоги до договорів (дилерських, андеррайтингу, доручення, комісії, на брокерське обслуговування, про управління та інших) і закріплюють обов’язки торговця. Цими обов’язками передбачено зобов'язання торговця:

а) діяти в інтересах клієнта (домагатися найкращого виконання замовлень та договорів), враховуючи умови, зазначені в договорі, кон'юнктуру фондового ринку, умови здійснення розрахунково-клірингових операцій, надання депозитарних послуг, ризик вибору контрагентів та інші фактори ризику;

б) узгоджувати з клієнтом рівень можливого ризику щодо виконання операцій купівлі-продажу паперів;

в) на вимогу клієнта надавати інформацію щодо ринкової вартості цінних паперів;

г) у першу чергу виконувати операції з цінними паперами за договорами та разовими замовленнями клієнтів, а потім власні операції з такими ж цінними паперами;

ґ) відкривати окремі аналітичні рахунки в грошових коштах, що перебувають в управлінні торговця.

д) разі отримання разового замовлення (укладання договору) ідентифікувати особу клієнта (контрагента) та встановити повноваження клієнта щодо цих цінних паперів.

Згідно вищезгаданих Правил торговці не мають права:

а) розголошувати комерційну таємницю клієнтів;

б) запевняти клієнтів у беззаперечному отриманні доходу по цінних паперах (чи його певного розміру) або у відсутності збитків від інвестування в цінні папери, робити заяви, які можуть бути розцінені як гарантії зазначеного;

в) при виконанні договору брокерського обслуговування здійснювати операції за рахунок та в інтересах клієнта без отримання від нього разового замовлення;

г) використовувати грошові кошти та цінні папери клієнтів для здійснення власних операцій або операції в інтересах інших клієнтів, або як забезпечення;

ґ) здійснювати операції з цінними паперами та коштами клієнтів не в інтересах клієнта, а виключно з метою отримання винагороди;

д) задовольняти вимоги кредиторів за рахунок цінних паперів та грошових коштів, що належать клієнтам [9].

Торговці розробляють типові форми договорів згідно цих Правил. При інвестуванні власних коштів банку у цінні папери обирається, звичайно, форма дилерського договору, а при здійсненні операцій з клієнтами можливий вибір: оформлювати операцію за допомогою дилерських договорів (викуповувати на себе і потім продавати цінні папери) – така схема обирається, коли за умовами розрахунку оплата проданих банком цінних паперів здійснюється в день купівлі або раніше і банку не потрібно відволікати кошти; за допомогою договорів доручення – найпростіша форма, але банк не контролює рух коштів і цінних паперів; за допомогою договорів комісії – банк має змогу контролювати рух коштів та/або цінних паперів, але приймає на себе зобов'язання щодо здійснення цих розрахунків; за допомогою договорів на брокерське обслуговування – підходить для постійних клієнтів, що часто здійснюють подібні операції, через наявність простих типових форм замовлення, проте така форма потребує підписання численних додаткових документів (звітів комісіонера, актів виконаних зобов'язань, актів здачі-прийому виконаних робіт). З точки зору обліку простішими для банку є брокерські (комісії, доручення) договори, з точки зору документообігу – дилерські. Широкий вибір договорів дає можливість обрати найбільш зручну схему для кожного клієнта під кожну окрему операцію.

Цікаве обмеження із Закону «Про акціонерні товариства» стосується андеррайтерської діяльності. Згідно ст. 2 цього закону ціна, за якою акції відчужуються на користь андеррайтера при первинному розміщенні, не може бути меншою за ринкову вартість цих акцій більше, ніж на 10%. Це обмеження скопійовано із законодавства Сполучених Штатів, де в такий спосіб обмежили можливість інвестиційних банків отримувати надприбутки за рахунок навмисного невірного інформування емітентів щодо перспектив зростання їх акцій.

Окремим рядком хотілось би виокремити неофіційну вимогу щодо наявності так званих «китайських стін» в межах фондового підрозділу банку. «Китайська стіна» – це інформаційний або етичний бар’єр, що впроваджується в банку з метою розмежування осіб, що приймають інвестиційні рішення, від осіб, що ознайомлені із закритою інформацією, яка може вплинути на ці рішення. Наприклад, в американських інвестиційних банках «китайська стіна» існує між підрозділами, що займаються корпоративними фінансами клієнтів (наприклад, випуском і розміщенням корпоративних облігацій), та підрозділами, що провадять фінансові аналітичні дослідження для більш широкого загалу. Більш повно це питання буде розкрито при аналізі організаційної структури АКБ «Укрсоцбанк» та при побудові оптимальної моделі інвестиційно-банківського підрозділу банку.


2. Аналіз системи менеджменту діяльності на ринку цінних паперів на прикладі АКБ «Укрсоцбанк»

2.1 Аналіз систем організації, мотивації та контролю за здійсненням діяльності на фондовому ринку у АКБ «Укрсоцбанк»

З точки зору теорії менеджменту при аналізі діяльності досліджуваного банку – АКБ «Укрсоцбанк» – на фондовому ринку слід з’ясувати, на що направлена, як організована та спланована ця діяльність, а також впроваджені системи мотивації та процедури контролю за цією діяльністю. Питання планування роботи банку на ринку цінних паперів, тобто стратегію банку на фондовому ринку, докладніше розглядається у п. 2.2. цієї роботи. Так само ризик-менеджмент роботи банку з цінними паперами як елемент системи контролю виноситься в окреме дослідження у п. 2.3. Тому в першу чергу розглянемо організаційну структуру, що використовує АКБ «Укрсоцбанк» для здійснення діяльності на фондовому ринку.

Укрсоцбанк має у своєму складі відокремлений підрозділ, на який покладено більшість, але не всі функції щодо здійснення банком діяльності на фондовому ринку. Це інвестиційно-банківське управління. Згідно положенню про нього, управління працює у безпосередньому контакті з іншими структурними підрозділами головного офісу та філіями банку з питань, що відносяться до його компетенції, тобто робить запити та одержує необхідну інформацію і документи від зовнішніх організацій з цих питань, а також надає зовнішнім організаціям відповідну інформацію і документи.

Діяльність цього управління спрямовується на вирішення таких основних завдань:

– організація випуску фінансових інструментів для банку та клієнтів банку;

– оцінка, моніторинг та аналіз емітентів, галузей економіки;

– надання рекомендацій на розгляд керівництву банку щодо інвестиційно-привабливих можливостей фінансування діяльності банку та інвестування на фінансових ринках;

– розробка та впровадження сучасних методів моніторингу, аналізу та оцінки емітентів;

– забезпечення координації з іншими підрозділами з питань випуску фінансових інструментів, оцінки фінансових інструментів що пропонуються в заставу та управління коштами клієнтів;

– узгодження внутрішніх нормативних документів банку, пов’язаних з питаннями випуску фінансових інструментів та управління коштами клієнтів;

– надання керівництву банку пропозицій щодо вдосконалення системи прийняття в забезпечення фінансових інструментів банку.

Розглянемо структуру інвестиційно-банківського управління АКБ «Укрсоцбанк» (рис. 2.1.)

Рис. 2.1. Структура інвестиційно-банківського управління

Отже, опишемо цю структуру з метою наступного аналізу. Для зручності надалі будемо називати інвестиційно-банківське управління АКБ «Укрсоцбанк» просто «управління».

Управління є самостійним структурним підрозділом головного офісу банку. АКБ «Укрсоцбанк» централізував всю діяльність з цінними паперами (крім вексельних операцій) у головному офісі, і не має відповідних підрозділів у складі регіональних управлінь та макрофілій. Це значно полегшує управління і скорочує витрати, насамперед на персонал, адже для здійснення професійної діяльності філії банку потрібно мати щонайменше трьох сертифікованих ДКЦПФР фахівців з торгівлі та депозитарної діяльності, а також окреме приміщення). Однак таке спрощення дещо звужує ринок і відвертає деяких регіональних потенційних клієнтів, особливо в таких містах, як Харків, Одеса та Дніпропетровськ, насамперед для брокерських угод – дистанційна клієнтська торгівля цінними паперами у АКБ «Укрсоцбанк» не має відповідного програмного забезпечення.

Проаналізуємо задачі управління та функції його підрозділів (секторів), а також функціональне навантаження керівника управління.

Начальник управління призначається та звільняється з посади наказом голови правління відповідно до розпорядження голови спостережної ради банку. До особи, яка призначається на цю посаду, згідно внутрішнього положення про управління висувається дві вимоги – вона повинна мати вищу економічну освіту та досвід роботи в банківській сфері не менше двох років. Такі невисокі вимоги (від головних спеціалістів головного офісу вимагають щонайменше три роки досвіду роботи) каже про те, що положення виписувалось під конкретну людину – Еріка Наймана, відомого інвестиційного аналітика. Така практика свідчить про довгострокові наміри щодо утримання конкретного ключового співробітника банку, але не може розглядатись у якості взірця до побудови бізнес-процесів у банку – ще Макс Вебер у своїй теорії ідеальної бюрократії зазначав, що людина повинна відповідати вимогам до посади, яку обіймає, а не навпаки. Начальник управління підпорядковується куратору управління, який є заступником голови правління банку.

Власник цієї відповідальної посади має досить значні права та обов’язки. Отже, права начальника управління:

– надавати на розгляд керівництву банку пропозиції щодо удосконалення діяльності банку з питань, що входять до компетенції управління;

– надавати на розгляд керівництву банку пропозиції щодо структури, штатного розпису і чисельності працівників управління, призначення, переміщення і звільнення працівників управління, пропозиції щодо їх матеріального та морального заохочення, а також пропозиції щодо накладання стягнень;

– одержувати від структурних підрозділів головного офісу та філій банку звіти та довідки, необхідні для виконання функцій і задач, що входять до компетенції управління;

– брати участь у нарадах і семінарах для обговорення питань, що входять до компетенції управління;

– координувати взаємодію управління з іншими структурними підрозділами банку з питань, що відносяться до компетенції управління.

Обов’язки начальника управління включають, але не обмежуються такими:

– надавати та погоджувати пропозиції керівництву банку з питань, що входять до компетенції управління;

– доповідати куратору управління про виникнення кризових ситуацій у діяльності управління;

– розробляти методичні вказівки, що стосуються випуску фінансових інструментів та управління активами клієнтів;

– здійснювати контроль за діяльністю управління;

– надавати інформацію та пояснення службі внутрішнього аудиту, управлінню фінансового моніторингу, службі банківської безпеки та іншим структурним підрозділам головного офісу з питань діяльності управління.

Крім того, начальник управління несе персональну відповідальність за неякісне та неефективне виконання своїх обов’язків, розголошення банківської таємниці та недотримання правил трудової та виконавчої дисципліни.

Структурні підрозділи управління виконують функції відповідно до їх спеціалізації. Так, сектор випуску фінансових інструментів відповідає за наступні напрямки:

– підготовка випуску фінансових інструментів банку та клієнтів банку;

– супроводження державної реєстрації випусків фінансових інструментів;

– розміщення та супроводження випусків фінансових інструментів;

– робота над вдосконаленням методологічного та нормативного забезпечення послуг з випуску фінансових інструментів.

Функціями сектору управління активами є такі:

– довірче управління цінними паперами та коштами клієнтів;

– участь в управлінні коштами банку, що передані до підконтрольних банку інститутів спільного інвестування;

– проведення аналізу та підготовка інформації щодо конкурентної позиції банку на ринку послуг з довірчого управління;

– робота над вдосконаленням методологічного та нормативного забезпечення довірчого управління активами клієнтів;

– створення та підтримання в актуальному стані бази даних клієнтів, що передали активи в довірче управління;

– надання клієнтам консультацій щодо фінансових інструментів.

Сектор оцінки та аналізу емітентів вирішує такі питання:

– аналіз фінансового-економічного стану емітентів;

– оцінка вартості фінансових інструментів, що пропонуються в забезпечення;

– створення та підтримання в актуальному стані бази даних емітентів (фінансова звітність, загальна інформація, інформація про акціонерів та основних клієнтів банку, наявність рейтингів тощо);

– проведення аналізу та підготовка інформації щодо загальних тенденцій секторів економіки та емітентів (інвестиційні меморандуми, аналітичні звіти, тощо);

– надання іншим підрозділам банку інформації стосовно окремих показників діяльності емітентів;

– робота над вдосконаленням методологічного та нормативного забезпечення оцінки кредитних рангів емітентів.

Сектор макроаналізу та ринкових досліджень виконує здійснює такі функції:

– моніторинг та аналіз макроекономічного середовища та фінансових ринків;

– створення та підтримання в актуальному стані бази даних макроекономічних показників та показників фінансових ринків (валютний, акцій, облігацій тощо);

– надання іншим підрозділам банку інформації стосовно окремих показників макроекономіки та фінансових ринків;

– проведення аналізу та підготовка інформації щодо загальних тенденцій макроекономіки та фінансових ринків.

Проаналізувавши існуючу організаційну структуру інвестиційно-банківського управління АКБ «Укрсоцбанк», можна виявити ряд спірних питань.

З одного боку, начальник управління має достатньо повноважень для ефективного управління діяльністю банку на фондовому ринку. Але слід відмітити, що повного контролю над всім спектром можливої активності банку на ринку цінних паперів начальник інвестиційно-банківського підрозділу не має через те, що в загальній організаційній структурі АКБ «Укрсоцбанк» існують окремі відокремлені підрозділи, які мають функціональне відношення до діяльності на фондовому ринку – ризики, бек-офіс, депозитарна діяльність і насамперед трейдинг, тобто відділ дилерсько-брокерської активності, який належить до казначейства. Така система забезпечує незалежність у прийнятті рішень, але певною мірою позбавляє інвестиційно-банківське управління оперативної швидкості та злагодженості у діях через відсутність єдиного центру контролю і координації всього ланцюжка банківських операцій. Незрозуміло, чому таку суто інвестиційну функцію, як брокерська та дилерська діяльність, вивели з-під контролю начальника управління цінних паперів. Закон про цінні папери визначає, що до торгівлі цінними паперами належать андеррайтинг, довірче управління, брокерська і дилерська діяльність. То які причини розділяти ці види діяльності, з однаковим джерелом доходу для банку – фондовим ринком, між інвестиційно-банківським управлінням та казначейством? Таким чином, ми б запропонували перевести сектор брокерських та дилерських операцій зі складу казначейства до інвестиційно-банківського управління АКБ «Укрсоцбанк». А більш повну схему підрозділів, задіяних у діяльності банку на ринку цінних паперів, можна представити на рис. 2.2.

Рис. 2.2. Структурні підрозділи, задіяні в діяльності АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку, та їх взаємодія


Як бачимо, для здійснення всіх етапів діяльності банку на ринку цінних паперів необхідна тісна взаємодія і координація щонайменше чотирьох структурних підрозділів банку. При чому інвестиційно-банківське управління і казначейство є центрами доходу і здійснюють рівноцінну діяльність (на рисунку показано стрілками з кругами на кінці), а відповідні підрозділи блоку ризиків та бек-офісу – центрами витрат, які здійснюють контроль і супроводження діяльності інвестиційно-банківського управління і казначейства (на рисунку показано двосторонніми стрілками). Основну контрольну функцію щодо дотримання лімітів в розрізі емітентів, видів цінних паперів та контрагентів здійснює саме бек-офіс, і до цього часу нема причин сумніватись у ефективності такого контролю: принаймні, випадків «провалів» трейдерів, як-от Жерома Керв’єля з Societe Generale, в практиці АКБ «Укрсоцбанк» не було.

По-друге, необґрунтованим є підпорядкування сектору макроаналізу та ринкових досліджень начальнику інвестиційно-банківського підрозділу. Проте такий підрозділ має працювати не у складі одного управління, а обслуговувати увесь банк в цілому. Якщо такий підрозділ, що працює на банк загалом, таки існує, то наявне пряме дублювання функцій та повноважень. Якщо ні, то наявне підпорядкування макроаналізу начальнику інвестиційно-банківського управління напевно призводить до того, що працівники центру макроаналізу виконують в першу чергу аналіз, що дає змогу оцінити та спрогнозувати ситуацію саме на ринку цінних паперів, у той час як іншим підрозділам (насамперед центру корпоративного кредитування) потрібна інша, більш специфічна галузева інформація. Отже, моєю пропозицією є виключення сектору макроаналізу та ринкових досліджень зі складу інвестиційно-банківського управління АКБ «Укрсоцбанк» і підпорядкування його керівника безпосередньо голові правління банку або його першому заступнику з тим, щоб інформацію від цього підрозділу отримували всі підрозділи банку в залежності від їх запитів, без преференцій.

По-третє, з точки зору потенційного конфлікту інтересів, загрозою виглядає об’єднання «під одним дахом» у складі інвестиційно-банківського управління таких функцій, як розміщення цінних паперів та довірче управління цінними паперами, без прописаного механізму їх взаємодії. За моїми даними, такого механізму в АКБ «Укрсоцбанк» не існує, а працівники цих підрозділів навіть працюють в одному підрозділі. Таким чином, для отримання додаткових прибутків працівники сектору управління активами можуть рекомендувати клієнтам банку здійснювати інвестиції у цінні папери тих емітентів, розміщенням яких займається сектор випуску фінансових інструментів, що може не відповідати інтересам клієнтів. Для уникнення цієї проблеми банку слід зробити одну з наступних дій:

а) відмовитись від одного з видів діяльності на фондовому ринку – андеррайтингу або довірчого управління. У цьому разі доцільно залишити андеррайтинг, як більш стабільне і менш ризикове джерело доходу банку;

б) створити дочірню структуру, яка займатиметься найбільш ризиковими видами діяльності на ринку цінних паперів, у тому числі довірчим управлінням активів;

в) обмежити та регламентувати обмін інформацією між сектором випуску цінних паперів та сектором управління активами, щонайменше – пересадити працівників цих відділів в окремі приміщення.

Розглянемо питання мотивації персоналу, що задіяний у діяльності АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку, адже з точки зору теорії менеджменту мотивація є одною з основних складових частин процесу управління. Слід зазначити, що матеріальне стимулювання працівників «ціннопаперового» направлення нічим не відрізняється від такого для інших працівників банку. На відміну від західних інвестиційних банків, де винагорода працівників фронт-офісу інвестиційно-банківського підрозділу (а це брокерська, дилерська діяльність та андеррайтинг) прямо залежить від заробленого ними доходу, у АКБ «Укрсоцбанк» такої залежності немає. Змінна частина заробітної плати залежить виключно від результатів діяльності банку в цілому, а не індивідуально чи колективно (сектором чи управлінням в цілому) заробленого доходу. Це, з одного боку, унеможливлює маніпулювання та зловживання трейдерів щодо завищення дохідності, а з іншого – не створює жодного стимулу для працівників до максимізації доходів підрозділу. Проте доцільність такої системи мотивації персоналу неможливо розглядати поза контекстом обраної банком інвестиційної стратегії та ступеня пріоритетності діяльності на фондовому ринку для АКБ «Укрсоцбанк» в цілому.

Щодо нематеріального стимулювання, то працівники інвестиційно-банківського управління отримують за рахунок банку можливість підвищити кваліфікацію: відвідання семінарів та практикумів, що проводяться біржею ПФТС та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, а також сертифікація ДКЦПФР за рахунок банку. Зазначимо, що наявність сертифіката торговця або фахівця з депозитарної діяльності дійсно підвищує вартість працівника на ринку праці, щонайменше на 500–750 гривень, і працівники це знають. Тому можна стверджувати, що АКБ «Укрсоцбанк» створив досить ефективну нематеріального стимулювання діяльності на фондовому ринку, чого не можна сказати про матеріальне стимулювання.

У якості висновку зазначимо, організація та мотивація роботи на фондовому ринку у АКБ «Укрсоцбанк» має декілька недоліків, серед яких такі:

а) зайвий розподіл окремих видів діяльності банку на фондовому ринку по різних, не підпорядкованих один одному структурних підрозділах;

б) підпорядкування стратегічно важливого для всього банку підрозділу макроаналізу і ринкових досліджень інтересам одного лише управління інвестиційно-банківської діяльності;

в) відсутність механізму запобігання конфлікту інтересів, що виникає через об’єднання «під одним дахом» андеррайтингу та довірчого управління цінними паперами;

г) відсутність стимулу працівникам фронт-офісу підвищувати дохід підрозділу через відсутність зв’язку доходів підрозділу з особистою винагородою.

Всі ці недоліки, тим не менш, можна і потрібно виправити нескладними управлінськими рішеннями керівництва банку.

2.2 Визначення типу та ефективності здійснення стратегії АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку

Згадаємо, що однією з функцій менеджменту є планування. У випадку менеджменту діяльності банку на фондовому ринку функція планування представлена вибором та імплементацією стратегії банку на фондовому ринку. Таким чином, аналіз складової планування менеджменту банківської активності на фондовому ринку в рамках цієї дипломної роботи зводиться до визначення типу та ефективності стратегії обраного банку на ринку цінних паперів.

Як відомо, стратегія банку на фондовому ринку – це частина загальної корпоративної бізнес-стратегії банку, яка визначає вибір і засоби ведення найбільш прибуткових для банку видів діяльності на ринку цінних паперів і найбільш ефективних форм розміщення грошових коштів та інших ресурсів в процесі здійснення такої діяльності з метою досягнення затверджених керівництвом банку довгострокових цілей щодо діяльності банку на фондовому ринку. Втіленням такої стратегії банку, як правило, є складання та управління портфелем цінних паперів банку.

Перш ніж характеризувати тип та ефективність здійснення стратегії конкретного банку (у нашому випадку – АКБ «Укрсоцбанк») на фондовому ринку, слід визначитись із методологією та метою такого аналізу. У цій роботі акцент буде зроблено на визначенні та характеристиці двох основних ознак стратегії АКБ «Укрсоцбанк» на ринку цінних паперів – типу інвестиційного портфелю та стратегії управління інвестиційним горизонтом. Крім того, метою аналізу буде оцінка пріоритетності діяльності банку на фондовому ринку порівняно з іншими напрямками його діяльності, та прогнозування динаміки складу та обсягу портфелю цінних паперів банку на майбутні періоди. Дослідження буде проводитись методами структурного аналізу та аналізу динаміки показників, доступних з відкритої фінансової звітності АКБ «Укрсоцбанк» за 2007–2009 р.р. Нажаль, на момент написання цієї роботи не було оприлюднено річного звіту АКБ «Укрсоцбанк» за 2008 рік (значна частина релевантної інформації знаходиться у примітках до річної звітності), тому при проведенні кількісного аналізу будемо вимушені зробити декілька припущень, які можуть певною мірою негативно вплинути на якість висновків та прогнозів.

Метою даного аналізу буде доведення наступної гіпотези: стратегія АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку передбачає формування пасивного портфелю доходу у поєднанні із стратегією короткострокового акценту в управлінні інвестиційним горизонтом, а діяльність з цінними паперами загалом не є пріоритетною для банку.

Отже, перед проведенням аналізу з’ясуємо декілька загальних питань категорійного характеру, що стосуються характеристики портфелю цінних паперів банку, і які необхідні для доведення вищезазначеної гіпотези.

Пасивний портфель цінних паперів – сукупність цінних паперів у власності банку, які є добре диверсифікованими, а їх ліквідність, ризик і дохідність відповідають середньоринковим. При формуванні таких портфелів менеджмент не включає до їх складу різко недооцінених або високоризикових (спекулятивних) цінних паперів, тобто банк ніби пливе за течією. Прикладом може бути формування індексних портфелів, до яких входять ті самі цінні папери, на основі яких розраховується певний фондовий індекс [38].

Портфель доходу є різновидом пасивного портфелю і слугує для отримання високих поточних надходжень: відсоткових (купонних) виплат, дивідендів. Для такого портфеля відношення стабільно отримуваного доходу до ринкової вартості цінних паперів, що входять до його складу, вище за середньоринкове значення. Відповідно ринкова вартість такого портфеля зростає повільно. Портфель доходу формується здебільшого з облігацій підприємств, ощадних сертифікатів, векселів.

Під інвестиційним горизонтом розуміють розподіл портфеля в динаміці, тобто добір цінних паперів з урахуванням строків їх погашення. Стратегія короткострокового акценту в управлінні інвестиційним горизонтом застосовується комерційними банками у випадках, коли портфель цінних паперів розглядається як джерело підтримки ліквідності, а не одержання доходу. При цьому вся сума інвестицій вкладається в цінні папери короткострокового характеру, часовий діапазон яких перебуває в межах 0,5–1 рік, що дозволяє забезпечити необхідний рівень ліквідності [38].

Таким чином, склад та характер портфеля цінних паперів банку визначається, по-перше, інвестиційною політикою банку, а по-друге, метою, яку поставлено у процесі його формування та управління. Головна мета процесу управління портфелем цінних паперів може бути по-різному визначена менеджментом банку. Здебільшого банк формує портфель цінних паперів з метою:

а) максимізації прибутків;

б) підтримки ліквідності;

в) зниження ризику активів.

При виборі мети необхідно визначити пріоритети, оскільки одночасне досягнення всіх цілей на практиці неможливе. Але менеджмент банку може прийняти рішення про розподіл портфеля на кілька складових частин, кожна з яких слугуватиме досягненню певної мети. З певною мірою впевненості можна казати, що загальний портфель цінних паперів ділиться міжнародних правил бухгалтерського обліку на такі три складові, що відповідають кожній з наведених вище цілей:

а) портфель на продаж – максимізації прибутків, адже банк може тримати цінні папери у цьому портфелі необмежено довго, вичікуючи піку цін на цінні папери;

б) торговий портфель – підтримці ліквідності, бо більше одного року тримати цінні папери у ньому банк не може через обмеження до регулятивного капіталу [17];

в) портфель до погашення – мінімізації ризиків, оскільки цей портфель не дає змоги вигравати чи програвати на спекуляціях і призначений для обліку боргових цінних паперів, щодо погашення яких у банку немає сумнівів.

Зауважимо, що ми не розглядаємо окрему категорію цінних паперів, що рефінансуються Національним банком України. З самого їх визначення випливає і особливе, так зване «казначейське», призначення таких цінних паперів. Діяльність з такими цінними паперами хоч і пов’язана з наведеними вище цілями, зокрема підтримкою ліквідності та зниженням ризику, проте не може розглядатись з точки зору банківського менеджменту як окремий напрям діяльності банку саме на фондовому ринку, а отже, не є предметом цього дослідження.

Прийнявши вищенаведену тезу про розподіл цінних паперів банку за портфелями як індикатор цілей діяльності банку з цінними паперами, здійснимо структурний аналіз портфелю цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк» (рис. 2.3)


Рис. 2.3. Структура цінних паперів банку в розрізі портфелів за 2008–2009 рр.[1]

З наведеної діаграма ілюструє наочно ілюструє пріоритет ліквідності порівняно з іншими цілями, що може переслідувати банк у своїй діяльності на фондовому ринку. Так, протягом 2008-го року частка цінних паперів у торговому портфелі банку коливалась від 96,2% до 98,9%.

З наявності такої високої частки «торгових» цінних паперів можна зробити декілька висновків щодо діяльності АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку:

а) банк надає перевагу високоліквідним цінним паперам, якими на українському фондовому ринку можуть бути лише облігації;

б) банк вважає за доцільне відображати дохід від операцій з власними цінними паперами без фактичного продажу, адже переоцінка цінних паперів у торговому портфелі відображається безпосередньо на рахунках доходів [12];

в) банк може отримувати одночасно торговельний та процентний дохід, виходячи з вищезазначеного;

г) банк має налагоджену роботу бек-офісу, адже цінні папери у торговому портфелі потребують щоденної переоцінки відповідно до ринкових котирувань;

д) у 2009-му році різке зростання частки цінних паперів у портфелі на продаж (до 35,3%) за рахунок скорочення портфелю цінних паперів у торговому портфелі може пояснюватись побоюванням банку щодо падіння ринкових цін на облігації, за умови чого переваги, зазначені у п. б) та в) перетворюються на недоліки.

Зазначимо також, що нульові значення у портфелі до погашення не свідчать про те, що банк не має цінних паперів, які має намір утримувати до моменту їх погашення емітентом. Такі цінні папери у АКБ «Укрсоцбанк» є, але через те, що під них банк сформував резерви у обсязі, що дорівнює їх балансовій вартості, у звітності маємо нульові залишки у відповідній статті. Дослідимо питання резервів та переоцінки цінних паперів за допомогою табл. 2.1.

Бачимо стійку тенденцію до покращення якості даних портфелів цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк». Постійно зменшується (за винятком 3‑го кварталу 2008-го року) частка резервів у відсотках до активів, в першу чергу за рахунок випереджального зростання портфелю на продаж порівняно із зростанням активів – ситуація, діаметрально протилежна тенденціям в управлінні кредитним портфелем банку.

Таблиця 2.1. Переоцінка та сформовані резерви за портфелями на продаж та до погашення у 2008–2009 рр.[2]

Портфелі та їх складові

01.01.2008

01.04.2008

01.07.2008

01.10.2008

01.01.2009

01.04.2009

Портфель на продаж:

первісна вартість, тис. грн.

13513

13513

19313

31088

32576

254271

сформовані резерви, тис. грн.

2667

2667

2667

2667

5612

12629

резерви у% до активу

19,74%

19,74%

13,81%

8,58%

17,23%

4,97%

здійснена переоцінка, тис. грн.

-9

-10

3582

3706

5705

25150

Портфель до погашення:

первісна вартість, тис. грн.

8619

6617

6609

6120

288

254

сформовані резерви

8619

6617

6609

6120

288

254

резерви у% до активу

100%

100%

100%

100%

100%

100%

Баланс між переоцінкою та резервами, тис. грн.

-11295

-9294

-5694

-5081

-195

+12267

Крім того, поступово зходить нанівець різниця між позитивною переоцінкою цінних паперів у портфелі на продаж і сформованими резервами під знецінення цінних паперів як в портфелі на продаж, так і в портфелі на погашення. Протягом 2008-го року ця тенденція пояснювалась поступовим погашенням «безнадійних» з точки зору бухгалтерського обліку боргових цінних паперів з портфелю до погашення, а, починаючи з першого кварталу 2009-го, позитивний баланс забезпечується різким нарощенням дооцінки цінних паперів у портфелю на продаж. Таким чином, якщо АКБ «Укрсоцбанк» вирішить цілком позбавитись двох «непрофільних» портфелів – на продаж та до погашення – за ринковими цінами, збільшення капіталу складе за формулою (2.1) 38 033 тис. грн.:

(2.1)

де ∆ВК – приріст власного капіталу банку,

Пппр – дооцінка цінних паперів у портфелі на продаж,

Рппр – резерв, сформований під цінні папери у портфелі на продаж,

Рпдп – резерв, сформований під цінні папери у портфелі до погашення.

Враховуючи, що чистий прибуток після оподаткування АКБ «Укрсоцбанк» склав за результатами 1-го кварталу 2009-го року лише близько 54 млн. грн., можливість збільшити його більш ніж на 50% за рахунок припинення непрофільної діяльності виглядає досить привабливо.

Доведемо тезу про непрофільність діяльності з цінними паперами для АКБ «Укрсоцбанк». Для цього проаналізуємо динаміку частки портфелю цінних паперів в активах банку за 2008–2009 рр. та дамо відповідні прогнози на майбутні періоди щодо її значення (рис. 2.4.)

Рис. 2.4. Частка цінних паперів в активах АКБ «Укрсоцбанк» за 2008–2009 рр. та її прогноз на майбутні періоди[3]

З цього графіку можна зробити щонайменше два висновки. По-перше, діяльність з власними цінними паперами не є для банку пріоритетом. Про це свідчить вкрай низьке абсолютне значення частки портфелю цінних паперів в активах банку, яке протягом 2008–2009 років коливалось від 1,4% до 3%. По-друге і найголовніше, АКБ «Укрсоцбанк», починаючи з третього кварталу 2008-го року, взяв курс на елімінування портфелю власних цінних паперів.

Це підтверджується такими фактами:

а) постійним зменшенням частки загального портфелю цінних паперів в активах банку, яка зменшилась за 2008‑й рік з 2,94% до 1,42%, тобто більш ніж вдвічі;

б) лінійний прогноз зменшення частки цінних паперів в активах дає результат, за якого ця частка дорівнюватиме майже нулю вже за один рік, за підсумками першого кварталу 2010 року;

в) опитування працівників відділу власних торгових операцій казначейства АКБ «Укрсоцбанк» підтверджує курс керівництва на позбавлення банку непрофільних активів, якими вважають цінні папери, з метою збільшення ліквідності банку та уникнення ризику дефолту за корпоративними цінними паперами, що знаходяться у власності банку.

Отже, для вирішення питання про тип та ефективність стратегії АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку залишилось визначити структуру портфелю цінних паперів банку за їх групами та видами, а також доходів від різних видів діяльності банку на ринку цінних паперів. Нажаль, таку інформацію можна з певними обмеженнями отримати лише з приміток до річної звітності, а на момент написання цієї роботи річної звітності за 2008‑й рік на сайті банку оприлюднено не було. Тому ми вимушені будемо виходити з допущення про незмінність або несуттєвість змін структури портфелю цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк» за видами та структури доходів у 2008‑му році порівняно з 2007‑м.

Розглянемо структуру портфелю цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк» в розрізі їх груп за 2007‑й рік (табл. 2.2.)

Бачимо, що банк надає явну перевагу більш стабільним, надійним та консервативним борговим цінним паперам. Опитування працівників відділу власних операцій казначейства підтвердило наявність у АКБ «Укрсоцбанк» політики щодо відмови від ризикованих операцій з акціями. За словами спеціаліста цього відділу, у 2008-му році банк остаточно відмовився від спекуляцій з цінними паперами з нефіксованим прибутком і розпродав свій портфель акцій.


Таблиця 2.2. Структура цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк» в розрізі груп цінних паперів станом на 01.01.2008[4]

№№

Група цінних паперів

Балансова вартість, тис. грн.

Питома вага у загальному портфелі, %:

1

Боргові цінні папери

712 866

73%

2

Акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком

267 280

27%

3

Усього

980 146

25 919

З огляду на трикратне падіння індексу ПФТС протягом 2008-го року такий крок і така стратегія банку виглядає цілком виправданими.

Нажаль, повноцінно дослідити структуру доходів від діяльності банку на ринку цінних паперів не вдається можливим через відсутність у примітках до річної фінансової звітності інформації про доході інші, ніж торговельний дохід та процентний дохід (див. табл. 2.3.)

Таблиця 2.3. Структура доходів АКБ «Укрсоцбанк» від діяльності на фондовому ринку за 2007–2008 рр.5

№№

Стаття доходу

Сума доходу, тис. грн.

Питома вага в загальних доходах, %

1

Цінні папери в торговому портфелі банку

53 691

43,4%

2

Процентні доходи за цінними паперами в торговому портфелі банку

60 129

48,6%

3

Процентні доходи за цінними паперами в портфелі банку на продаж

587

0,5%

4

Процентні доходи за цінними паперами в портфелі банку до погашення

1 434

1,2%

5

За послуги андеррайтинга (орієнтовно)

8 000

6,5%

6

Усього

123 841

100,0%


Отже, можемо бачити підтвердження висновку, який було зроблено на етапі аналізу структури портфелю власних цінних паперів банку за бухгалтерським розподілом цінних паперів за відповідними портфелями, – з переважання торгового портфелю випливає і переважання доходів від нього у вигляді переоцінки, з одного боку, і процентних доходів як наслідок переважання боргових цінних паперів. Враховуючи середньорічну балансову вартість загального портфелю цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк» за 2007 рік у розмірі 634 474 тис. грн., отримуємо загальну бухгалтерську дохідність портфелю на рівні 18,2% річних (без урахування фактора нерівномірного розподілу доходів та збільшення портфелю у часі, а також доходів від клієнтських операцій). Оскільки номінальна дохідність більшості облігацій на українському ринку не перевищувала 16%, а ставки за кредитами позичальникам класу «А» у 2007-му році були затверджені на рівні 15%, можна вважати діяльність АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку відносно ефективною.

Наостанок з’ясуємо міру реакції банку на загальноринкові тенденції, тобто відповімо на питання, чи значною мірою банк коригує власний портфель цінних паперів відповідно до ситуації на ринку. З певною мірою точності дати відповідь допоможе рис. 2.5.

Рис. 2.5. Взаємозв’язок величини портфелю цінних паперів банку від поведінки ринку [94]


Бачимо, що величина портфелю цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк», нормована відносно абсолютного значення станом на 01.01.2008, протягом 2008–2009 р.р. зменшувалась із позитивною кореляцією з індексом ПФТС-Cbonds, який слугує мірилом поведінки ринкових цін на облігації, які, як ми з’ясували, складають переважну частину портфелю банку. Отже, діагностуємо політику банку щодо діяльності на фондовому ринку, яку можна охарактеризувати виразом «плисти за ринковою течією».

Таким чином, з огляду на:

а) переважну частку торгового портфелю у загальному портфелі цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк»;

б) переважну частку облігацій та інших боргових цінних паперів у портфелі банку;

в) короткостроковий (до одного року) характер вкладень;

г) переважну частину процентного та торгового доходу у загальних доходах банку від діяльності на фондовому ринку;

д) дохідність портфелю цінних паперів банку, що є вищою за дохідність корпоративного кредитування, але нижчою за темпи зростання ринку акцій у відповідному періоді;

е) високу кореляцією між поведінкою ринку та активністю банку на ньому

ж) тенденцію до зменшення абсолютного розміру портфелю цінних паперів та його частки в активах банку, –

вважаю тезу про стратегію АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку, що передбачає формування портфелю доходу у поєднанні із стратегією короткострокового акценту в управлінні інвестиційним горизонтом, доведеною.


2.3 Ризик-менеджмент діяльності на ринку цінних паперів у АКБ «Укрсоцбанк»

Особливою формою контролю, яка в свою чергу є відокремленою управлінською діяльністю з притаманними їй самій функціями організації, планування, мотивації та того ж контролю, можна вважати ризик-менеджмент діяльності банку на ринку цінних паперів. Необхідність адекватного ризик-менеджменту такої діяльності випливає з наявності суттєвих ризиків, що її супроводжують, і підтверджується нещодавніми подіями на світових ринках, що призвели до фінансових труднощів або банкрутства банків саме через виправдання неприпустимо високих фондових ризики, що несли ці банки.

Метою цього аналізу буде з’ясування відповідності структури та методів управління ризиками діяльності на ринку цінних паперів у АКБ «Укрсоцбанк» вимогам регулятора та економічному змісту та масштабам такої діяльності. Для досягнення поставленої мети розглянемо, по-перше, види та визначення ризиків, що несе АКБ «Укрсоцбанк» внаслідок здійснення діяльності на фондовому ринку, по-друге, організаційну структуру ризик-менеджменту такої діяльності у АКБ «Укрсоцбанк» та властиві їх переваги та недоліки, по-третє, методи, що використовує АКБ «Укрсоцбанк» для оцінки та прийняття управлінських рішень щодо ризиків діяльності з цінними паперами та їх адекватність реаліям українського фондового ринку.

Ефективна системи управління ризиками, згідно вимог Національного банку, має бути незалежною від діяльності, пов’язаної з прийняттям ризиків. Незалежно від своєї структури, кожна система управління ризиками має включати такі елементи:

а) виявлення ризику. Належне виявлення ризику – це, в першу чергу, визнання та розуміння наявних ризиків або ризиків, що можуть виникнути у зв’язку з новими діловими ініціативами. Виявлення ризику має бути постійним процесом, що має здійснюватися як на рівні окремої операції, так і на рівні портфелів;

б) вимірювання ризику. Точне і своєчасне вимірювання ризиків є надзвичайно важливим компонентом ефективного управління ризиками. Банк, який не має системи вимірювання ризиків, має обмежену здатність контролювати ризики або здійснювати їх моніторинг. Крім того, розвиненість інструментів управління ризиками, які використовує банк, має бути адекватною складності і рівню ризиків, які він узяв на себе. Банк має періодично перевіряти надійність інструментів вимірювання, які він використовує. Належні системи вимірювання ризиків передбачають оцінювання як окремих операцій, так і портфелів;

в) контроль ризику. Банк має встановити обмеження і довести їх до виконавців за допомогою положень, стандартів та/або процедур, які визначають обов’язки і повноваження працівників. Ці контрольні обмеження мають бути дійовими інструментами управління, які можна уточнювати в разі зміни умов або рівня толерантності до ризику. Банк має визначити послідовність процесу надання дозволів на виключення або зміни обмежень ризику, якщо вони є обґрунтованими;

г) моніторинг ризику. Банки мають здійснювати моніторинг ризиків для забезпечення своєчасного відстеження рівнів ризиків і винятків із тих чи інших правил. Звіти про моніторинг мають бути регулярними, своєчасними, точними та інформативними і надаватися відповідним посадовим особам для вжиття необхідних заходів [14].

Таким чином, в рамках цього аналізу спробуємо дати відповідь на питання, чи є система ризик-менеджменту діяльності на фондовому ринку у АКБ «Укрсоцбанк» ефективною з точки зору вимог регулятора.

Сфокусуємось у цьому дослідженні на ризиках діяльності банку з власними цінними паперами, оскільки така діяльність несе більші ризики порівняно з клієнтською. У цьому контексті варто розрізняти ризик окремого цінного паперу та ризик портфелю цінних паперів банку.

Ризик портфеля цінних паперів полягає в тому, що очікування банку щодо його дохідності можуть не виправдатися і деяку частину доходів не буде отримано. При цьому оцінюється очікуваний дохід, а інвестиційний ризик розглядається як невизначеність щодо одержання цього доходу, тобто ступінь мінливості (варіабельності) доходу. Таким чином, очікувана дохідність портфеля цінних паперів, на яку сподівається банк протягом певного періоду, є випадковою величиною, а тому його кількісна оцінка не може бути однозначною.

Оцінка портфельного ризику складається з трьох етапів:

1) оцінка ризику окремих цінних паперів;

2) з’ясування ступеня їх взаємовпливу;

3) визначення сукупного ризику портфеля.

Банк має оцінювати та брати до уваги основні види ризиків, на які він наражається у процесі придбання та утримання цінних паперів, а саме:

а) кредитний ризик;

б) ринковий ризик;

в) процентний ризик;

г) ризик ліквідності цінних паперів;

д) інфляційний ризик;

е) ризик, пов’язаний з тривалістю періоду обігу цінного папера.

Кредитний ризик цінних паперів – це ймовірність невиконання емітентом своїх зобов’язань з виплати основної суми боргу або процентів. Цінні папери уряду, як правило, вважаються безризиковими, хоча в сучасних умовах на хвилі очікування суверенного дефолту України рівень дисконту за ОВДП, який оцінюється у якості премії за ризик, досягає величини, що забезпечує річну дохідність у 40–60%, що свідчить про високу оцінку інвесторами ризику за ними.

Ринковий ризик – це наявний або потенційний ризик для надходжень та капіталу, який виникає через несприятливі коливання вартості цінних паперів, які є в торговельному портфелі. Цей ризик випливає з маркетмейкерства, дилінгу, прийняття позицій з боргових та пайових цінних паперів. Зважаючи на переважну долю цінних паперів АКБ «Укрсоцбанк», які належать саме до торгового портфелю, ринковий ризик потребує більш детальної порівняно з іншими оцінки.

Ризик зміни процентної ставки (процентний) – це наявний або потенційний ризик для надходжень або капіталу, який виникає внаслідок несприятливих змін процентних ставок. Цей ризик впливає як на прибутковість банку, так і на економічну вартість його активів, зокрема портфелю цінних паперів. Цей ризик також відноситься до суттєвих в АКБ «Укрсоцбанк» з огляду на переважну частину боргових процентних цінних паперів у його портфелі.

Рівень ліквідності цінних паперів визначається параметрами відповідного вторинного ринку, такими як обсяг операцій, активність торгівлі, правила оподаткування доходів від перепродажу цінних паперів, масштаби діяльності. Ліквідні цінні папери – це фінансові інструменти, які можуть бути продані в будь-який час без суттєвого зниження ціни. Ліквідні ринки характеризуються високою ймовірністю повернення початкової суми інвестиції та стабільністю ціни цінного папера протягом періоду обігу. На таких ринках спред (різниця між цінами продажу та купівлі) мінімальний. Проте цінні папери, які легко реалізуються на ринку з мінімальним ризиком втрати номінальної суми, характеризуються невисоким рівнем дохідності. Для АКБ «Укрсоцбанк» ліквідність цінних паперів і оцінка відповідного ризику, вочевидь повинна стояти серед основних пріоритетів ризик-менеджменту, оскільки стратегія банку на фондовому ринку, як пам’ятаємо з п. 2.2. цієї роботи, передбачає формування портфелю саме з високоліквідних та порівняно низькодохідних короткострокових облігацій.

Інфляційний ризик пов’язується з імовірністю знецінення як процентного доходу, так і номіналу цінного папера внаслідок росту цін на товари та послуги. У випадках, коли рівень інфляції не може бути досить точно передбачений або темпи інфляції високі – ситуація, звичайна для України останні 5–6 років, – банківський портфель цінних паперів краще формувати з короткострокових фінансових інструментів [38]. Отже, можемо зробити висновок, що стратегія АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку відповідає вимогам щодо мінімізації інфляційного ризику.

Крім ризику портфелю цінних паперів, Національний банк у Постанові №31 від 02.02.2007 вводить поняття ризику цінного паперу. Згідно цієї Постанови, ризик цінного папера – ризик, пов'язаний з вкладанням коштів у цінний папір, що проявляється у вигляді втрати економічної вигоди від утримання цінного папера та засвідчується наявністю принаймні однієї із нижчезазначених подій (об'єктивних доказів зменшення корисності), які мають вплив на очікувані майбутні грошові потоки за цінним папером:

– фінансові труднощі емітента;

– висока ймовірність банкрутства;

– реорганізація емітента;

– зникнення активного ринку для цінних паперів через фінансові труднощі емітента;

– розірвання договору внаслідок невиконання його умов;

– прострочення виплати відсотків чи основної суми;

– значне або тривале зменшення справедливої вартості акцій та інших цінних паперів з нефіксованим прибутком порівняно з їх собівартістю [6].

Лише наявність однієї з вищенаведених подій є підставою для визнання ризику за цінним папером у портфелі на продаж або до погашення і відповідно – до формування резервів за цими паперами. Проте бачимо, що цей перелік випадків є досить розмитим: незрозуміло, наприклад, що вважати фінансовими труднощами емітента або на скільки відсотків повинна зменшитись справедлива вартість акції, щоб таке зменшення вважалось значним. Тому саме на банк покладено обов’язок створити внутрішнє положення, яке б однозначно давало змогу визначити ризик цінного паперу відповідно до вимог Національного банку. З іншого боку, це дає змогу для банку маніпулювати розміром власного портфелю цінних паперів на продаж чи до погашення та оподатковуваним прибутком, змінюючи розмір резервів під цінні папери відповідних портфелів шляхом прийняття змін до внутрішніх положень. Розмір створених резервів за портфелями на продаж та на погашення і його аналіз приводиться станом на 01.04.2009 у табл. 2.1 п. 2.2. цієї роботи.

Зазначимо також, що поряд із формуванням резервів існують два інших метода управління ризиком: диверсифікація та лімітування. У подальшому з’ясуємо, чи використовує АКБ «Укрсоцбанк» всі з цих методів в управлінні ризиками своєї діяльності на ринку цінних паперів.

Проаналізуємо організаційну структуру управління ризиками діяльності АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку (рис. 2.6.)

Рис. 2.6. Підрозділи, задіяні у ризик-менеджменту діяльності АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку

Бачимо, що схема дуже схожа на рис. 2.2, на якому представлена загальна структура органів, задіяних у діяльності банку на ринку цінних паперів. Таке значна кількість спільних структурних підрозділів свідчить про провідну роль ризик-менеджменту в організації діяльності АКБ «Укрсоцбанк» з цінними паперами. Типова схема взаємодії зазначених підрозділів виглядає так: трейдер відправляє заявку за перспективним з його точки зору цінним папером у відділ підтримки КУАП блоку ризиків, там здійснюється аналіз заявки та погодження її з членами КУАП у робочому режимі, готується протокол засідання КУАП і після його підписання членами КУАП затверджені ліміти повідомляють до інвестиційно-банківське управління та у бек-офіс. В подальшому при здійснені трейдерами операцій з зазначеними цінними паперами бек-офіс звіряє обсяги лімітів із затвердженими.

Головна різниця полягає у тому, що провідну роль в ризик-менеджменту відіграє не інвестиційно-банківське управління, а комітет з управління активами та пасивами – окремий колегіальний орган АКБ «Укрсоцбанк», до складу якого входять вище керівництво банку: голова Правління; перший заступник голови правління (виконавчий директор); куратор корпоративного бізнесу; куратор роздрібного бізнесу; куратор казначейства; куратор блоку ризиків; куратор фінансового блоку; начальник управління стратегічних ризиків. Такий розподіл цілком відповідає вимогам Національного банку щодо розподілу функцій прийняття ризиків і функціями управління ризиком і є критерієм, що свідчить про ефективність системи управління ризиками у АКБ «Укрсоцбанк»

Звичайно, для вирішення повсякденних питань топ-менеджмент не збирається. Згідно положення про КУАП, засідання комітету проводяться не рідше одного разу на місяць, а у випадку термінової потреби, КУАП може бути зібраний на позачергове засідання одним із постійних членів комітету. Як виняток, за згодою голови комітету допускається прийняття рішень комітету з питань, що входять до його компетенції, шляхом підписання членами комітету протоколу засідання комітету в робочому порядку.

Для технічного забезпечення роботи комітету визначається структурний підрозділ, на який покладаються обов’язки з супроводження роботи комітету – це відділ підтримки КУАП у блоці управління ризиками банку. Саме з цим підрозділом іде основний потік взаємодії працівників фронт-офісу (інвестиційно-банківського управління).

Завданням діяльності комітету, пов’язаної із ризик-менеджментом діяльності банку на фондовому ринку є прийняття управлінських рішень, спрямованих на:

– оптимізацію структури портфелю цінних паперів банку;

– мінімізацію банківських ризиків у діяльності банку на фондовому ринку;

– забезпечення досягнення запланованих фінансових результатів від діяльності банку з цінними паперами;

– оцінка належного використання лімітів ринкового ризику та прийняття рішень щодо можливих змін розміру лімітів.

Відповідно до основних завдань діяльності комітету на нього покладаються такі функції:

– затвердження лімітів на банківські операції з власними та клієнтськими цінними паперами в розрізі видів та контрагентів по них (як окремих, так і об'єднаних у галузеві групи);

– при необхідності встановлення індивідуальних внутрішніх банківських нормативів резервування, ліквідності тощо, а також контроль за їх дотриманням.

Таким чином, в обов’язках і у функціях КУАП АКБ «Укрсоцбанк» прописано лімітування і метод резервування у якості методів управління ризиками діяльності банку на фондовому, і не згадується диверсифікація. Це може вважатись недоліком системи управління ризиками діяльності банку на фондовому ринку.

Комітет з управління активами та пасивами для прийняття рішення про утримання чи позбавлення певного ризику, що має походження з діяльності банку на ринку цінних паперів, здійснює оцінку ризику на підставі такої інформації:

а) огляд економічної та ринкової ситуації – узагальнення економічної ситуації, найважливіші економічні індикатори, показники розвитку локального та міжнародного ринків; специфічна інформація відносно розвитку місцевого валютного ринку, короткостроковий грошовий ринок та ринок капіталів;

б) звіти з ринкового ризику:

1) позиції процентного ризику (процентний розрив, використання ліміту базового відсоткового пункту, та VaR – ліміту);

2) звіт з ризику акцій (VaR, використання лімітів);

в) звіти, що мають надаватися як з позиції дотримання лімітів ринкового ризику так і з позиції дотримання регулятивних норм, визначених банківським регулятором:

1) процентний ризик;

2) ризик акцій;

г) інформація про інвестиційні позиції:

1) ключові параметри цінних паперів у портфелі банку;

2) обсяги структура портфеля (торговий, на продаж, до погашення);

3) звіт про доходи і витрати та загальний результат.

Отже, констатуємо, що комітет оцінює насамперед ринковий та процентний ризик, або принаймні отримує релевантну інформацію щодо саме цих ризиків у вигляді розрахунків VaR та процентного розриву. З’ясуємо, наскільки адекватними є ці показники в умовах нерозвиненого українського фондового ринку.

VaR (Value under Risk) – показник, що характеризує граничне значення ринкових збитків, які з визначеною імовірністю може понести банк протягом визначеного проміжку часу (наприклад, банк протягом тижня з ймовірністю 99% може втратити не більше 10 млн. грн.). Цей показник розраховується з урахуванням динаміки ринкових цін на цінні папери протягом певного періоду часу (місяць, квартал, півріччя) та взаємної кореляції цін на цінні папери у портфелі банку. Показник VaR має декілька іманентних недоліків, які особливо проявляються на нерозвинених фондових ринках:

а) немає економічного обґрунтування у виборі саме такої міри ризику;

б) довільний вибір параметрів – часового горизонту, ймовірності втрат;

в) не показує, якого порядку можуть бути втрати у випадку, коли вони перевершують значення VaR;

г) VaR портфелю цінних паперів може перевищувати суму VaR окремих цінних паперів;

д) на низьколіквідних ринках на кшталт українського:

– важко визначити «справедливу» ціну цінного паперу, що необхідна для розрахунку VaR;

– даних недостатньо, щоб забезпечити прийнятну статистичну якість (пропуски даних через відсутність угод)

– можлива структурна нестійкість (дестабілізація типових кореляцій)

– складність агрегації портфеля з інструментами різної ліквідності.

Таким чином, вибір АКБ «Укрсоцбанк» VaR у якості єдиної міри ринкового ризику і основи для прийняття рішень має сенс лише для найбільш ліквідних цінних паперів, щодо яких щоденно здійснюються угоди на організованому фондовому ринку (ПФТС), насамперед акцій та облігацій, що входять до індексів ПФТС та ПФТС-Cbonds. Проте такий розподіл портфелю за ступенем ліквідності унеможливлює використання VaR у якості мірила портфельного ринкового ризику банку. Отже, АКБ «Укрсоцбанк» слід впровадити додаткові до VaR (використання якого вимагається стандартами Базеля‑2), моделі оцінки ринкового ризику.

Висновком до вищенаведеного аналізу може бути наступна теза: у АКБ «Укрсоцбанк» впроваджена ефективна система управління ризиками діяльності банку на фондовому ринку, у якій функції прийняття ризиків розмежовані від функцій управління ними, а виявлення, контроль та моніторинг ризиків знаходяться на належному рівні. У той же час банку слід удосконалити оцінку ризиків, зокрема ринкового, а також поряд із резервуванням та лімітуванням використовувати диверсифікацію як метод ризик-менеджменту діяльності на фондовому ринку.


3. Шляхи вдосконалення і перспективні напрямки спрямування менеджменту діяльності банку на фондовому ринку

3.1 Андеррайтинг як перспективний напрям діяльності банку з іноземним капіталом: організація, просування, цінова політика

Нагадаємо, що андеррайтинг – це вид професійної діяльності на фондовому ринку, змістом якого є розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента. Андеррайтинг належить до торгової діяльності, яка потребує окремого ліцензування Державною комісією з цінних паперів.

З’ясуємо, у чому полягає потреба у андеррайтингу як банківського продукту, дослідимо ринок андеррайтингу і можливості щодо організації андеррайтингової діяльності у комерційному банку.

Загальновизнаною метою у діяльності будь-якої комерційної компанії є, безперечно, отримання прибутку. Однак процес досягнення цієї мети у свою чергу складається з багатьох завдань нижчого рівня, серед яких підвищення конкурентоздатності, збільшення ринкової частки, обсягів реалізації і як наслідок – підвищення капіталізації компанії. Для вирішення цих і багатьох інших завдань виникає необхідність у організації додаткового фінансування, а також визначення і зниження його вартості у кожний конкретний момент поточної і майбутньої діяльності. Українська практика донедавна передбачала наявність у якості переважної форму такого фінансування банківське кредитування. Але для реалізації довгострокових програм розвитку підприємства звичайного кредитування може виявитись недостатньо. По-перше, кредитором виступає лише одна особа – банк, тому під масштабні проекти складно отримати достатній обсяг фінансування, а практика консорціумного кредитування в Україні майже відсутня. По-друге, банківське кредитування здійснюється під заставу, і через певний проміжок часу при активному використанні підприємством цього джерела ресурсів у нього не залишиться необтяжених активів у достатній для отримання великих позик.

Вищезазначених недоліків позбавлена така форма корпоративного фінансування, як облігаційні позики. Як джерело додаткових грошових ресурсів, необхідних для розвитку бізнесу, емісія облігацій має ряд суттєвих переваг:

а) більш низька відсоткова ставка при наявності публічної кредитної історії

б) розширення обсягів фінансування через пропозицію необмеженому колу інвесторів

в) строк фінансування, як правило, значно більший, ніж за кредитами

г) рефінансування боргу залежить від необмеженого кола інвесторів, а не від одного кредитора

д) зберігається управлінська самостійність

Звичайно, облігаційному фінансуванню присутні і недоліки, серед яких основний – складність організації емісії і невизначеність її успіху. Саме тому постає необхідність у посереднику, який взяв би на себе супроводження процедури емісії та головне – забезпечив би залучення оптимального обсягу коштів за найменшою ціною. Таким посередником може і має виступати банк, що має ліцензію на здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами – діяльності з андеррайтингу цінних паперів.

Зазначимо також, що емісія акцій також може потребувати послуг андеррайтера. Насамперед це стосується IPO (initial public offering). Але українські банки не мають людських та технологічних ресурсів виступати агентами по первинному продажу акцій на світових фондових майданчиках, де ринок поділений між спеціалізованими інвестиційними банками і компаніями. В самій Україні через нерозвиненість організованої торгівлі акціями ускладнена можливість визначення ринкової ціну розміщення, до того ж, власники українських підприємств, як правило, не бажають змінювати структуру власності шляхом продажу акцій міноритарним інвесторам. Тому андеррайтинг акцій як банківський продукт не набув розвитку в вітчизняній практиці. Однак з прийняттям Закону «Про акціонерні товариства», згідно ст. 24 якого публічне акціонерне товариство (аналог нинішніх відкритих акціонерних товариств) зобов'язане пройти процедуру лістингу та залишатися у біржовому реєстрі принаймні на одній фондовій біржі. Так, для проходження лістингу (для акцій) на найбільшій фондовій біржі України ПФТС згідно правил біржі емітент повинен відповідати зокрема умові, що кожен з останніх 6 місяців з цінними паперами емітента укладалось не менше 10 біржових угод та виконувалось не менше 10 біржових контрактів, при цьому середньомісячна вартість біржових угод з цінними паперами емітента протягом останніх 6 місяців складає не менше 1 000 000 грн., а загальна кількість акціонерів емітента становить не менше 500 осіб [8]. Таким чином, мінімальний обсяг акцій товариства, що знаходяться у вільному (біржовому) обігу має складати не менш ніж 100 тис. грн., що разом із вимогою до мінімальної кількості акціонерів і кількістю акціонерних товариств відкритого типу приблизно 13 тисяч створює ринок для андеррайтингу обсягом щонайменше 1,3–1,5 млрд. грн. На практиці можна очікувати зростання попиту на андеррайтинг акцій щонайменше на 3–5 млрд. грн.

Отже, звернемось до оцінки ринку андеррайтингу для того, щоб обґрунтувати доцільність входження на нього банку. За даними квартальних звітів щодо діяльності професійних учасників фондового ринку, що надаються Державною комісією з цінних паперів, за останні два роки обсяги виконаних угод з розміщення цінних паперів збільшились на 34% (див. табл. 3.1.)

Проте обсяг розміщення облігацій у 2008 році складав 28 млрд. грн., а у 2007 - 42 млрд. Отже, доля випусків, здійсненних за допомогою андеррайтерів, складає не більше 50%.


Таблиця 3.1. Обсяги виконаних угод з розміщення цінних паперів за 2007–2008 рр. в розрізі торговців цінними паперами[5]

Вид торговця

2007

2008 (за 3 квартали)

млн. грн.

питома вага, %

млн. грн.

питома вага, %

Комерційні банки

4 865,92

51%

5310,44

42%

Інвестиційні компанії

111,88

1%

2192,69

17%

«Чисті» торговці цінними паперами

2542,75

27%

3258,86

26%

Разом

9527,55

100%

12769,99

100%

При тому, що має місце значна, до 65%, концентрація послуг з розміщення внутрішніх облігаційних позик серед шести банків – Укрсоцбанку, ИНГ-банку, Укрсиббанку, Альфа-банку, Першого інвестиційного банку та «Райффайзен Банк Аваль» – то досягнення на зростаючому ринку долі у 5–7% є цілком досяжною метою. Враховуючи, що дохід андеррайтера зазвичай складає 0,5–2% від обсягів емісії, отримуємо сукупний дохід ринку андеррайтингу у 2008-му році на рівні 85–350 млн. грн., з яких банкам належить щонайменше 42% (36–142 млн.) Якщо додати до цього вищезазначені 3–5 млрд. очікуваного приросту, гарантованого через обов’язковість лістингу, то банк із п’ятивідсотковою ринковою долею може розраховувати на дохід до 15 млн. грн.

Однак для цього потрібно саме зараз, у період ділового «затишку», підготовити та організувати діяльність банку до надання у майбутньому, через 1–1,5 роки, андеррайтингових послуг на рівні, не нижчому за рівень вищезазначених банків. Для цього звернемось до функцій, який може виконувати банк при організації первинного розміщення цінних паперів, та відповідного продуктового ряду та каналів просування.

Отже, перелічимо послуги, які може надавати банк в процесі розміщення корпоративних облігацій. Перш за все, банк виконує функцію менеджера і андеррайтера випуску. Це включає такі складові, як сприяння в підготовці і проведенні презентацій і роад-шоу випуску облігацій для потенційних покупців перед початком розміщення, а також надання консультаційної підтримки на етапі розміщення облігацій.

Банк організовує розміщення облігацій одним таких способів:

– розміщення шляхом відкритої підписки;

– розміщення шляхом проведення аукціону в торгово-інформаційній системі ПФТС. Цей спосіб, в свою чергу, включає два можливих режими.

З’ясуємо більш детально умови кожного зі способів розміщення. Для розміщення шляхом відкритої підписки термін прийому заявок, як правило, складає 1–3 дні з моменту проведення офіційної презентації випуску облігацій. За результатами поданих заявок емітент визначає єдину ціну і прибутковість розміщення облігацій. Після цього менеджер, від імені та за дорученням емітента, інформує покупців щодо встановленої фактичної прибутковості та ціни розміщення облігацій. Таке повідомлення здійснюється згідно реквізитів, які покупці вказують у заявках. Заявки, в яких зазначена прибутковість, тотожна прибутковості, встановленої емітентом, задовольняються в порядку їхнього надходження до менеджера з розміщення. У випадку, якщо обсяг останньої прийнятої заявки перевищує розмір нерозміщеного залишку, покупець, який подав цю заявку, зобов’язаний викупити всі нерозміщені облігації.

Розміщення шляхом проведення аукціону в торгово-інформаційній системі ПФТС здійснюється у двох режимах: «Конкурс» та «Гонг» програми «ПФТС-аукціон». У режим «Конкурс», як правило, аукціон проводиться для невеликої кількості потенційних інвесторів (3–5).

Особливості цього способу розміщення:

– покупець має змогу бачити тільки власні котирування попиту (оферти);

– немає фіксованого процентного збільшення ціни;

– покупець має можливість виставляти декілька оферт у межах однієї заявки;

– продавець може частково задовольняти оферти покупців, за умови згоди останніх;

– покупець одержує електронне повідомлення щодо акцепту його оферти.

У режимі «Гонг» проведення відкритого аукціону рекомендується за наявності не менш, аніж п’ять потенційних покупців облігацій. Під час первинного розміщення у такий спосіб рекомендується продавати облігації декількома лотами різних розмірів, сформованими під конкретні групи покупців: невеликі лоти для потенційних інвесторів з незначним обсягом попиту і великі лоти для потенційних інвесторів, готових викупити великі обсяги облігацій.

Особливості цього способу розміщення:

– покупець бачить усі оферти всіх покупців у ході аукціону;

– покупець конкурує з продавцем під час інтервалу реєстрації (15 хвилин з моменту початку аукціону);

– наприкінці інтервалу реєстрації програма надає можливість покупцям збільшити ціни своїх оферт (інтервал реєстрації подовжується на 30 секунд). Якщо покупці скористалися такою можливістю, ця процедура буде продовжуватися доти, поки не буде зафіксовано найвищу ціну;

– програма автоматично вибирає переможця аукціону, що виставив найвищу ціну на момент закінчення інтервалу реєстрації. Переможець отримує електронне повідомлення щодо акцепту його оферти.

Проведення аукціону збільшить вартість розміщення мінімум на 2000 грн. (1000 грн. за лістинг облігації в ПФТС, а також по 200 грн. за кожен проведений аукціон, але не менш 1000 грн.) Одночасно надається можливість розмістити облігації серед максимально широкого кола інвесторів за найкращими ринковими цінами на момент розміщення. Тому нами рекомендується пропонувати клієнтам саме таку процедуру розміщення облігацій у випадку, коли обсяг розміщення невеликий і емітент не бажає концентрації його на руках у одного чи декількох інвесторів, щоб унеможливити одночасне пред’явлення всього випуску до дострокового погашення.

Якщо емісійний дохід, що з’являється в процесі розміщення облігацій (перевищення ціни розміщення облігацій над первісною ціною пропозиції), поділяється між менеджером випуску, тобто банком, й емітентом у певній пропорції, скажімо, 50/50, то у банку з’являється додатковий стимул до проведення індивідуальних переговорів з потенційними «оптовими» покупцями з метою отримання найвищої можливої ціни розміщення. На українському ринку існувало дві основні групи великих покупців облігацій: банки та нерезиденти (іноземні інвестиційні фонди та великі корпоративні інвестори). Частину випусків на суму до 10–15 млн. грн. могли придбати дрібніші інвестори, такі як українські страхові компанії, інвестиційні та недержавні пенсійні фонди. Отже, наявність неширокого кола надійних потенційних інвесторів, як правило, знайомих банку чи досить відкритих для переговорів, разом із наявністю додаткового стимулу у вигляді частини емісійного доходу, зумовлює вибір прямого продажу і позабіржові угоди як основного каналу первинного розміщення, оптимального для банку-андеррайтера з точки зору операційних затрат, отримуваного доходу та побудови партнерських стосунків з контрагентами-покупцями.

В сучасних українських умовах, навіть до кризи, продаж андеррайтингових послуг здійснювався майже виключно за тієї умови, що банк гарантуватиме викуп нерозміщеної частини засобів. Таким чином, для ведення повноцінної андеррайтингової активності банк повинен бути забезпеченим наявністю власних інвестиційних ресурсів і широкої клієнтської бази. До банків, які відповідають таким умовам, належать насамперед банки з іноземним капіталом. Вони мають як фінансову підтримку збоку материнських установ, так і можливість через співпрацю з контрагентами власної фінансової групи залучати крупних покупців-нерезидентів. Крім того, досвід іноземних банків в діяльності щодо розміщення цінних паперів можна використовувати для організації власної андеррайтингової діяльності. Тому банки з іноземним капіталом, насамперед другої та третьої групи, такі як «Форум», Universal Bank чи Erste, мають конкурентні переваги і перспективи у впровадженні і виходу на ринок андеррайтингу.

Засобом отримання максимального доходу від запровадження андеррайтингової діяльності є комплексне поєднання послуг менеджера, фінансового консультанта, гарантії розміщення випуску облігацій, функції маркетмейкера і платіжного агента. Така послуга надається відповідно з договором щодо розміщення й обслуговування випуску облігацій. Вартість послуг менеджера з випуску, включно з гарантією розміщення, складає 0,5–2% від суми випуску облігацій. Звичайно, якщо банк не надаватиме такої гарантії, вартість такої послуги буде ближче до нижньої границі.

Функції платіжного агента на підставі договору, що укладається між банком й емітентом, банк виконуватиме під час розміщення і погашенні облігацій, виплати купонів, а також реалізуючи зобов'язання гаранта й емітента за циклічним викупом облігацій. Вартість таких послуг коливається в банках України від в рамках 10–15 тис. грн. на рік.

У якості фінансовий консультант банк виконуватиме такі роботи:

– розробка довгострокової стратегії виходу на ринок цінних паперів з урахуванням особливостей замовника;

– структурування облігаційних позик (вид і форма облігацій; загальна сума випуску; терміни і графік розміщення, погашення й обслуговування; прибутковість облігацій і т д.);

– сприяння в контактах із третіми особами, що приймають участь у розміщенні облігацій, у тому числі залучення андеррайтера і платіжного агента до процедури емісії цінних паперів, узгодження з ними усіх параметрів розробленої структури випуску облігацій;

– підготовка всіх документів, необхідних для державної реєстрації випуску в ДКЦПФР та супровід державної реєстрації підготовленого випуску облігацій у ДКЦПФР.

Схематично види робіт з підготовки випуску облігацій можна представити у табл. 3.2.

Послуги фінансового консультанта надаються згідно договору щодо надання консультаційних послуг. Термін виконання робіт орієнтовно має складати від 30 до 60 днів, у залежності від ступеня підготовленості замовника до фінансування інвестиційних проектів шляхом випуску облігацій. Вартість послуг фінансового консультанта складає 0,5–2% від суми випуску облігацій.

Таблиця 3.2. Види і результати робіт, що виконує банк як фінансовий консультант при підготовці випуску облігацій

№№

Вид робіт з підготовки облігаційних позик

Результат

1.

Структурування облігаційних позик замовника

Пропозиції банку за структурою облігаційних позик замовника, оформлені в письмовому вигляді

2.

Узгодження умов розміщення і обігу облігацій замовника

Зразки договору щодо розміщення й обслуговування випуску облігацій, а також договору щодо виконання функцій платіжного агента

3.

Підготовка інформації щодо випуску облігацій замовника для реєстрації в ДКЦПФР

Одержання в ДКЦПФР свідоцтва стосовно реєстрації випуску облігацій замовника

4.

Підготовка інвестиційного меморандуму

Інвестиційний меморандум, оформлений у письмовому вигляді

5.

Організація презентацій випуску облігацій

Презентації та роад-шоу випуску облігацій замовника

Як маркетмейкер банк підтримує на вторинному ринку цінних паперів двосторонні котирування на покупку і продаж облігацій емітента. Вартість цієї послуги може досягати 20–25 тис. грн. на рік. Крім того, банк може приймати на себе зобов'язання щодо циклічного викупу облігацій емітента на вторинному ринку (оферти, пут-опціони). Така гарантія спрямована на зниження вартості облігаційних позик для емітентів. Одержувачами за гарантіями є власники облігацій, які, згідно умов випуску облігацій, мають право періодично (наприклад, один раз на півроку) пред'являти їх емітентові або гарантові з вимогою відшкодування номінальної вартості облігацій. Викуплені у такий спосіб облігації надалі можуть бути перепродані банком і погашеними не вважаються.

Отже, інтегральна формула доходу банку від обслуговування одного емітенту виглядає так (формула 3.1):

, (3.1)

де ІДА – інтегральний дохід банку від андеррайтингу,

k 1 – вартість послуг за розміщення цінних паперів, відсотків;

NIV номінальна сума емісії, яку береться розмістити банк, гривень;

k 2 – частина емісійного доходу, що отримує банк, відсотків;

k 2 – вартість послуг фінансового консультанта, відсотків;

FIV фактично отримана сума від розміщення цінних паперів, гривень;

PAR річний дохід за послуги платіжного агента, гривень;

MMR річний дохід за послуги маркетмейкер, гривень;

n кількість років обігу облігацій.

З огляду на те, що ринок андеррайтингу досить концентрований, то для того, щоб новий гравець (банк з іноземним капіталом) міг увійти на нього, орієнтовні значення вищезазначених змінних формули, тобто тарифів на послуги банка як андеррайтера, мають бути на ринковому рівні або трохи нижче, як наведено у табл. 3.3.

Таблиця 3.3. Тарифи на послуги андеррайтингу

№№

Назва послуги

Величина тарифу

1.

Негарантоване розміщення цінних паперів

0,5% від вартості емісії

2.

Гарантоване розміщення цінних паперів

до 1,5% від вартості емісії

3.

Розміщення зі створенням емісійного доходу

40% від величини емісійного доходу

4.

Розробка довгострокової стратегії виходу на ринок публічного боргу

0,5% від вартості емісії

5.

Структурування облігаційної позики

0,5% від вартості емісії

6.

Юридичне супроводження реєстрації випуску у ДКЦПФР (у т.ч. написання інвестиційного меморандуму і проспекту емісії)

0,25% від вартості емісії

7.

Роад-шоу (презентація випуску)

на рівні прямих затрат; тариф на послугу 3 підвищується до 60%

8.

Послуги платіжного агента

8 тисяч грн. рік

9.

Послуги маркетмейкера

до 15 тис. грн. на рік; банк отримує дохід від перепродажу облігацій

Таким чином, за розміщення «під ключ», з повним комплексом послуг, випуску трирічних (найбільш популярних) облігацій банк може отримати 3,25% від обсягу випуску, 60% від емісійних різниць плюс фіксований річний дохід у 23 тис. грн. При розміщенні за номіналом змінний (залежний від обсягу випуску) перевищує фіксований дохід при обсягах емісії більше всього-на-всього 710 тис. грн. Висновок з цього можна зробити такий, що банку перш за все треба звертати уваги на продаж клієнтам найбільш дорогих послуг, таких як стратегічне планування і структурування позики, поряд із необхідними і традиційними послугами з розміщення позики, насамперед гарантованого. Банк у цьому відношенні має суттєву конкурентну перевагу порівняно із інвестиційною компанією або «чистим» торговцем, бо має значний обсяг інформації про бізнес клієнта, його фінансову стійкість і перспективи розвитку, адже як правило, послугами банку при розміщенні облігацій користуються клієнти цього ж банку, які вже вичерпали ліміти за традиційним кредитуванням. Отже, банк у політиці просування андеррайтингу серед своїх клієнтів може сконцентрувати увагу саме на цьому аспекті обізнаності. Якщо ж банк є новачком на ринку андеррайтингу і не має перспективних емітентів серед своїх корпоративних боржників, доцільним буде провести переговори з найбільшими підприємствами тієї галузі, з підприємствами якої банк має найбільш плідну співпрацю, а досвід банківських аналітиків дає змогу підтвердити довгострокову (облігаційні позики довгострокові, а банк як правило викуповує частину випуску на себе) стабільність галузі. У цьому випадку конкурентною перевагою банку при продажу андеррайтингового продукту буде знання специфіки галузі і досвід фінансового аналізу її підприємств.

Крім того, банк може вимагати від клієнта переводу оборотів в обсязі не меншому, ніж обсяг емісії, на рахунки у банку-андеррайтеру, відкриття зарплатних проектів у ньому ж, додаткового забезпечення за відкритими кредитними лініями тощо, тобто за рахунок крос-селінгу ще більше збільшити дохід банку. Затрати ж банку на організацію андеррайтингу невеликі і складаються в першу чергу із витрат на найм кваліфікованого персоналу. Приймається, що ліцензії на торгівлю і зберігання цінних паперів банк уже має. Зараз, у часи кризи і застою на ринку цінних паперів, банк, що дбає про стратегічний розвиток і залучення великих корпоративних клієнтів, має унікальну нагоду найняти відносно дешево практика з андеррайтингу, який за 1–1,5 року може прописати відповідні процедури й обучити наявний персонал інвестиційного підрозділу банку. Зараз, коли ринок фактично зник, фаворити зникли і гра йде на перспективу, і це є великою можливістю для далекоглядних банків збільшити в майбутньому свої доходи малою ціною.

3.2 Побудова ефективної моделі банківської діяльності на фондовому ринку: виключення конфлікту інтересів

Як відомо, інвестиційна активність банку, представлена його діяльністю на фондовому ринку, значною мірою підпадає під ризик потенційного конфлікту інтересів. За визначенням, конфлікт інтересів – це конфлікт між особистими інтересами та посадовими або професійними обов’язками працівника банку або конфлікт між його конкуруючими обов’язками, який переважно виникає, коли працівник може впливати на діяльність банку таким чином, що це може призвести до прямих чи опосередкованих фінансових прибутків такого працівника, його родини або ділових партнерів.

Ця проблема в світовому масштабі інтенсифікувалась із процесами концентрації у фінансовій галузі, коли величезні концерни отримали у своє обслуговування значну частку бізнесу з обох сторін – як покупців, так і продавців цінних паперів. В результаті відносно нещодавно, у 2000‑му році під час дотком-скандалу виявились численні зловживання збоку відповідальних працівників інвестиційних підрозділів банків, зокрема Citigroup та Merrill Lynch, що були за висновками Комісії з цінних паперів США спричинені саме конфліктом інтересів.

В Україні ж банки ніколи не зазнавали значної конкуренції збоку інших фінансових установ в контексті обслуговування фондових операцій своїх клієнтів. Як правило, така діяльність банку здійснюється одним окремим інвестиційним підрозділом, який концентрував в собі всі можливі функції та надавав повний перелік послуг, пов’язаних із розміщенням, обігом та зберіганням цінних паперів. Тому вкрай важливим є проблема побудови такої моделі функціонування банківської діяльності на фондовому ринку, яка б виключала або мінімізувала потенційний конфлікт інтересів.

Основне джерело конфлікту інтересів лежить між функціями банку як аналітика та як комісіонера (брокера або андеррайтера). Таким чином, у сфері фінансових ринків конфлікт інтересів у діяльності фінансових аналітиків виникає переважно у випадках, коли аналітичні огляди готуються у відділах у зв'язку з наданням банком брокерських послуг та ряду інших фінансово-економічних послуг, наприклад, з андеррайтингу, злиттів і поглинань, що є повсякденною практикою в діяльності універсальних мультисервісних банків.

У контексті багатопрофільної банківської діяльності на фондовому ринку конфлікт інтересів може виникати в наступних чотирьох випадках.

Перший випадок – відділ інвестиційної діяльності банку приймає на себе зобов'язання з андеррайтингу цінних паперів фірми-клієнта на місцевій або міжнародній біржі. При цьому відділ фінансового аналізу не цілком правомірно використовується як інструмент підтримки успішного андеррайтинга й створення підвищеного попиту на розміщувані цінні папери за допомогою опублікування позитивних аналітичних звітів. Очевидно, що тут і виникає конфлікт інтересів, що істотно впливає на якість і незалежність аналітичних оглядів, що опубліковуються в рамках роад-шоу випуску.

Другий випадок – аналітики банку через велику конкуренцію в галузі послуг з проведення андеррайтингу або намагаючись увійти на цей ринок не зважуються опублікувати негативні звіти, щоб не втратити довіру можливих клієнтів. Вони думають, що клієнти не будуть надалі звертатися за послугами з розміщення їхніх цінних паперів до андеррайтера, що публікує негативні аналітичні звіти, які знижують вартість корпоративних цінних паперів.

У третьому випадку на аналітиків здійснюється тиск усередині банку з метою опублікування позитивних звітів і рекомендацій для збільшення покупок цінних паперів, що вчиняються клієнтами через відділ брокерських операцій банку для підвищення величини обороту угод і, як наслідок, збільшення загальної суми комісії банка як брокера.

Нарешті, четвертий випадок виникнення потенційного конфлікту інтересів виникає, коли винагорода фінансових аналітиків залежить не тільки від якості підготовлених ними аналітичних звітів і рекомендацій, але й пов'язана з рентабельністю діяльності департаменту інвестиційної діяльності або з обсягом його робіт. На практиці часто обсяг робіт даного департаменту залежить від звітів, що публікуються відділом аналізу.

Об'єктивність фінансового аналізу також може бути порушена через існування особистих інтересів самих фінансових аналітиків або їхніх афілійованих осіб у збільшенні вартості цінних паперів, що трапляється досить часто, навіть якщо є прямо виражені заборони регулятора на здійснення подібних дій (інсайдерська торгівля заборонена в Україні згідно ст. 45 Закону «Про цінні папери та фондовий ринок»).

Крім наявності конфліктів інтересів, що впливають на об'єктивність аналітичних звітів, фінансові аналітики внаслідок характеру їхньої діяльності й специфічної природи їхньої професії найбільш піддані різним формам зловживань на фінансових ринках.

По-перше, через особливе положення фінансових аналітиків у банку можливе одержання ними конфіденційної інформації з інших відділів і подальше здійснення угод з акціями на основі даної інформації. По-друге, якщо передбачається, що опублікування аналітичного звіту може вплинути на ціну цінних паперів аналізованого емітента, насамперед при проведенні аналізу відомими аналітиками (star analysts, таких як Ерік Найман з Укрсоцбанку), можливі випадки вчинення аналітиками угод з цими паперами до опублікування звіту. Адже їм відомо, що опублікування звіту й, відповідно, рекомендацій вплине на біржову ціну паперів.

Отже, банку при створенні моделі діяльності на фондовому ринку треба дотримуватись ряду вимог для запобіганню потенційного конфлікту інтересів, серед яких основні: надання послуг з аналізу цінних паперів, не пов'язаних зі спробою одержання вигоди у відділі інвестиційної діяльності, та припинення якого-небудь тиску з боку інвесторів на фінансових аналітиків, усунення зв'язків між відділами фінансового аналізу й відділами інвестиційної діяльності.

Конкретними менеджерськими рішеннями для дотримання цих цілей можуть стати:

а) поділ відділів аналізу й інвестиційної діяльності;

б) одержання послуг незалежних аналітиків та на запровадження навчальних програм для інвесторів;

в) заборона опублікування аналітичних звітів, якщо схвалення на це було дано співробітниками відділу інвестиційної діяльності;

г) розкриття фінансовими аналітиками інформації про можливих власників досліджуваних цінних паперів;

д) розкриття всієї інформації про оплату, отриманою банком від емітентів, огляд акцій яких дається в аналітичному звіті фахівцями з відділу аналізу такого банку;

е) виявлення і усунення наявної залежності винагороди фінансових аналітиків від доходів відділу інвестиційної діяльності;

ж) розкриття інформації про кожний серйозний випадок конфлікту інтересів.

з) заборона на опублікування звіту або рекомендацій банком, що діяв в якості андеррайтера або менеджера при розміщенні випуску цінних паперів емітента, протягом визначеного строку після завершення цього випуску цінних паперів;

и) заборона на дії фінансових аналітиків відносно здійснення угод із цінними паперами у випадку угод, чинених до первинного випуску цінних паперів емітента, що належить до тої ж галузі, куди входять і інші емітенти, що працюють із тим самим фінансовим аналітиком та угод, чинених у певний період часу до й після опублікування звіту по цих цінних паперах.

Особливо важливо для дозволу конфліктів інтересів створення свого роду «китайської стіни», тобто таких внутрішніх механізмів, при яких обмежується зв'язок між відділами компанії й не дозволяється поширення інформації між ними.

Відомі західні банки впровадили організаційні зміни у своїх інвестиційних підрозділах у намаганні запобігти конфлікту інтересів. Так, Citigroup поступила найбільш радикально, виділила в окрему дочірню компанію Smith Barney аналітиків ринку акцій та роздрібний брокерський бізнес. Dresdner Kleinwort Wasserstein (DrKW) запровадило посади «наглядових аналітиків», які розмежовувають комунікації між дослідно-аналітичним підрозділом та підрозділом корпоративного фінансування. В Goldman Sachs аналітики супроводжуються працівником compliance‑підрозділу при кожній його зустрічі з працівником інвестиційного фронт-офісу, і між цими підрозділами заборонений обмін повідомленнями електронної пошти [79].

Таким чином, з урахуванням вищезазначених вимог відокремлення складових інвестиційного підрозділу банку, можна запропонувати наступну його організаційну структуру, що складатиметься з трьох блоків: фронт-, мідл – та бек-офісу (див. рис. 3.1.)

Рис. 3.1. Зразкова організаційна модель інвестиційного підрозділу

Прокоментуємо складові блоків (офісів) та їх функції. Фронт-офіс складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ, що безпосередньо працює із клієнтами й пропонує їм наявні у банку продукти й послуги, так званий «sales‑підрозділ». Основна аудиторія sales‑підрозділів – клієнти й потенційні клієнти компанії. Функції цього підрозділу: залучення нових клієнтів, ініціація максимальної кількості угод наявними клієнтами та пропозиція нових інструментів фінансового ринку наявним клієнтам.

Підрозділ, що підтримує постійний зв'язок з потенційними інвесторами та організовує своєчасне повідомлення інвесторам позитивної інформації про діяльність банку, його клієнтів, передбачуваних корпоративних подіях, що стосуються появи нових фінансових інструментів (наприклад, емісії акцій і облігацій). Основні функції такого відділу: забезпечення розміщення випусків цінних паперів при виконанні банком функцій андеррайтера, а також своєчасне інформування наявних і потенційних клієнтів про корпоративні події емітентів, запланованих емісіях, наявних аналітичних матеріалах.

Підрозділ, що укладає угоди с цінними паперами як з доручення клієнтів, так і за рахунок власних коштів банку – трейдинговий підрозділ. Такий підрозділ може входити до складу казначейства банку, а не до інвестиційного департаменту. Трейдинговий підрозділ взаємодіє з уже наявними клієнтами, контрагентами, бізнес-партнерами.

Підрозділ, що забезпечують компанію й клієнтів аналітичними матеріалами. Аналітичні підрозділ активно контактує із зовнішнім середовищем – професійними учасниками ринку, відповідними підрозділами емітентів, потенційними інвесторами. Співробітники аналітичного підрозділу контактують з робітниками фронт-офісу лише через мідл-офіс або керівника бізнесу. Те саме обмеження може стосуватись і відділу ризиків.

Зауважимо відображене на рис. 3.1 розподіл фронт-офісу на три групи підрозділів. Таке відокремлення дилерсько-брокерського, андеррайтерського та аналітичного підрозділу саме покликано необхідністю уникнення конфлікту інтересів. Для цього зазначене виокремлення робиться територіальним (різні приміщення) та інформаційним (контроль за обміном інформацією), при чому такий контроль пропонується покласти на мідл-офіс.

Мідл-офіс інвестиційного підрозділу забезпечує внутрішнє інформаційне середовище професійного учасника фондового ринку. Його основною функцією має бути повна й своєчасна передача інформації, по-перше, від підрозділів фронт-офісу підрозділам бек-офісу, по-друге, між трьома відокремленими групами підрозділів фронт-офісу. Тобто саме на цей підрозділ мають бути покладені функції «китайської стіни». Організаційно це може бути забезпечено за прикладом німецького Dresdner Kleinwort Wasserstein через запровадження окремої посади, власник якої організовуватиме зустрічі аналітиків та ризик-менеджерів з трейдерами та працівниками sales‑підрозділу. Але основною задачею мідл-офісу буде забезпечення взаємодії фронт- і бек-офісів, зокрема в процесі торгівлі цінними паперами. Працівники мідл-офісу вводитимуть дані про укладені торговцем угодами (так звані «тікети») у систему автоматизованого обліку, оформлятимуть договори і контролюватимуть здійснення бек-офісом розрахунків за цими договорами. Крім того, мідл-офіс матиме у своєму складі ризик-підрозділ, основним завданням якого буде контролювання затверджених КУАП лімітів в розрізі цінних паперів та контрагентів. Це зумовлено недоліками традиційної організації роботи фронт – та бек-офісу. Працівники бек-офісу можуть контролювати загальний ліміт за цінним папером або ліміт за окремим трейдером в лише момент здійснення розрахунків, а трейдери мають піклуватись лише про власний ліміт і не мати змоги оцінити загальний стан портфелю. Таким чином, в кожний конкретний момент часу може виявитись, що загальний портфель банку вже незбалансований через те, що трейдери, не підозрюючи цього, вичерпали ліміт за окремими цінними паперами, і подальші угоди з цими цінними паперами неможливі. Якщо ж за акцептованими торговцями банку біржовими пропозиціями не буде проведено розрахунків (їх не пропустить бек-офіс через перевищення лімітів), це негативно відобразиться на репутації банку як торговця. Це відбувається тому, що ані фронт-, ані бек-офіс на проводить моніторингу портфелю в режимі реального часу одночасно в усіх розрізах: за цінними паперами, за трейдерами, за портфелями тощо. Тому і постає необхідність у створенні «інформаційного прошарку» між підрозділами фронт-офісу та бек-офісу.

Щодо бек-офісу, то його підрозділи необов’язково мають безпосередньо підпорядковуватись керівнику інвестиційно-банківського департаменту та бути його складовою частиною (на рис. 3.1 такі непрямі відносини позначено пунктирною лінією замість суцільної). Як правило, централізація функцій бек-офісу здійснюється в масштабах всього банку для отримання ефекту масштабу за рахунок автоматизації, єдиного приміщення, меншої кількості керівників тощо. Але якщо у банку поєднаний інвестиційно-банківський підрозділ та казначейство, цілком можливо виокремлення бек-офісу, який би обслуговував саме такий об’єднаний блок. У будь-якому випадку, у складу бек-офісу, що обслуговує діяльність банку на фондовому ринку, бажано мати розподіл обов’язків на такі три групи.

По-перше, це підрозділ, що обліковує угоди і операції із цінними паперами відповідно до чинного законодавства, та здійснює грошові розрахунки за ними.

По-друге, підрозділ, що займається адміністративною підтримкою клієнтів та банку, наданням звітів відповідно до вимог регуляторів і т. д.

Нарешті, депозитарний підрозділ забезпечує облік і перехід прав на цінні папери та зберігання сертифікатів цінних паперів. Вимоги до організації роботи депозитарного підрозділу детально розписані у п. 1.3 цієї роботи. На відміну від інших підрозділів, які мають суто функціональний і не обов’язково організаційно відокремлений поділ, депозитарний відділ має бути структурно і територіально (окреме приміщення) відокремленим від інших складових частин інвестиційного департаменту.

Така структура відповідатиме одночасно вимогам Національного банку щодо розподілу функцій між фронт-офісом і бек-офісом і у якості специфічного підрозділу матиме у своєму складі мідл-офіс, який гратиме роль «китайської стіни» між вищезазначеними підрозділами. Однак наявність «китайської стіни» між фронт – та бек-офісом інвестиційного департаменту не виключають співпраці його працівників з співробітниками з відповідних підрозділів інших структурних одиниць банку. Так, доцільною буде організація (за прикладом Credit Suisse First Boston та Goldman Sachs [31]) тісної співпраці спеціалістів аналітичного відділу та відділу ризиків інвестиційного департаменту з кредитними експертами підрозділу корпоративного кредитування банку в рамках роботи над залученням облігаційних позик клієнтів. Така співпраця має сенс, оскільки послугами андеррайтера зазвичай користуються клієнти банку, які вже вичерпали кредитний ліміт у ньому, а отже, у банка є позитивний і тривалий досвід співпраці з цим клієнтом, і експерти з корпоративного кредитування мають чітку і повну уяву про його бізнес, якою можуть поділитись з працівниками аналітичного і ризик-відділу інвестиційного департаменту при формуванні ними стратегії виходу на ринок публічного боргу та структуруванні випуску облігацій. У той самий час працівники sales‑підрозділу фронт-офісу інвестиційного департаменту можуть співпрацювати з відділами продажу департаменту корпоративного кредитування, адже клієнтська база у цих департаментів значною мірою перехрещується.

Що стосується системи мотивації, насамперед політики винагороди, для працівників інвестиційного департаменту запропонованої структури, то вона повинна відповідати принаймні однієї вимоги: винагорода працівників бек-офісу не повинна залежати від результатів діяльності працівників фронт-офісу або рентабельності інвестиційного департаменту банку в цілому (що по суті є одним і тим самим, адже єдиним центром доходів департаменту цінних паперів є фронт-офіс). Для працівників бек-офісу та мідл-офісу доцільним буде встановити фіксований розмір заробітної плати із виплатою премії за результатами діяльності банку щоквартально та за підсумками річної діяльності банку. У той же час логічним і справедливим буде слідування світовій практиці і прив’язка винагороди працівників фронт-офісу до отриманого доходу. Але з огляду на негативний світовий досвід, пов’язаний з маніпулюванням даними про прибутки та збитки трейдерами з метою отримання більших бонусів, виплату бонусів працівникам трейдинг-відділу пропонується здійснювати тільки після отримання і підтвердження відповідної частини звіту незалежного зовнішнього аудитора, тобто раз на рік. Щодо працівників відділу продажу та відділу по зв’язкам з клієнтами, то їх змінну частину заробітної плати доцільно було б прив’язувати до обсягу додатково залучених у банк оборотів від нових чи існуючих клієнтів, а також до обсягу розміщення випусків цінних паперів, при чому розумним виглядатиме певний мінімальний розмір премії за кожне окреме розміщення незалежно від його обсягу, адже репутація банку на ринку андеррайтингу чи не в першу чергу базується на кількості здійснених розміщень клієнтів. Виплату змінної частини працівниками цих відділів можна здійснювати одночасно з виплатою працівникам бек-офісу премії за результатами річної діяльності банку.

На завершення хотілось би зауважити, що саме зараз, у часи кризи і спаду у діяльності банків та інших учасників фондового ринку можна без втрат для поточної робочої діяльності інвестиційного департаменту банку впровадити всі необхідні організаційні й управлінські зміни та запровадити нові світові стандарти роботи інвестиційно-банківського бізнесу з метою скорочення збитків від неналежної організації діяльності банку на фондовому ринку та підвищення дохідності інвестиційного департаменту банку. Тоді на етапі зростання ринку швидко і з найменшими втратами часу банку вдасться зайняти очікувану частку ринку клієнтських операцій, насамперед брокерських, андеррайтерських та аналітичних, збільшивши тим самим свій прибуток, не наражаючись на великі ризики.


Висновки та пропозиції

Уважно вивчивши теоретичні засади менеджменту банківської діяльності на фондовому ринку та його нормативне регулювання, узагальнивши та систематизувавши власний досвід, набутий під час проходження виробничої практики, ознайомившись із працями вітчизняних та закордонних фахівців з управління інвестиційно-банківським бізнесом, здійснивши певні розрахунки, можна зробити ряд висновків щодо обраної теми.

Ретельний аналіз літератури, пов’язаної з даною, темою, дозволяє зробити висновок, що питання менеджменту діяльності банку на ринку цінних паперів недостатньо розроблено вітчизняними науковцями. Суть і склад категорії управління діяльністю банку операціями на ринку цінних паперів розглядається або на більш високому рівні у рамках поняття інвестиційного менеджменту підприємства, або на занадто конкретному рівні, наприклад, у дослідженнях управління портфелем цінних паперів банку. Тому у цій роботі автором запропоновано власне визначення менеджменту управління діяльністю банку на ринку цінних паперів. На його думку, менеджмент банківської діяльності на фондовому ринку – це процес управління діяльністю банку з надання фінансових та інших послуг у сфері розміщення та обігу цінних паперів, обліку прав за цінними паперами та довірчого управління ними шляхом виконання функцій організації, планування, мотивації та контролю вищим керівництвом банку та керівником інвестиційно-банківського напрямку з метою підтримки основної діяльності банку з одночасною максимізацією дохідності кожного виду діяльності на фондовому ринку в межах припустимого рівня відповідних ризиків.

Структурний аналіз вищезазначеної категорії дав можливість автору виділити у якості об’єкту цього виду менеджменту види діяльності банку на фондовому ринку. На підставі класифікації та детального опису видів такої діяльності можна зробити висновок, що переважним об’єктом менеджменту банківської діяльності на фондовому ринку має виступати професійна, тобто ліцензована Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, діяльність з торгівлі цінними паперами, а саме брокерська, дилерська діяльність та андеррайтинг. На підставі характеристики цих видів діяльності можна резюмувати, що банк має акценти у менеджменті кожного окремого виду на його певні функції з огляду на ризики, що на них наражається банк у процесі їх здійснення. Так, у менеджменті дилерської діяльності наголос робиться на планування та контроль, брокерської та діяльності зберігача цінних паперів – на організацію та мотивацію, а андеррайтинг динамічно змінює пріоритети управлінських функцій через невелику кількість та високу індивідуалізацію угод.

Дослідивши питання вимог до організації діяльності банку на ринку цінних паперів, в рамках цієї роботи дійшли висновку, що законодавство України, зокрема Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок», рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Правил (умов) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами» та інші, постанова Правління Національного банку України «Про організацію операційної діяльності в банках України», досить повно регламентує вимоги до здійснення основних види діяльності банку на ринку цінних паперів. У той же час у роботі зазначено, що частина цих вимог, зокрема до наявності окремих приміщень для торговців та зберігачів цінних паперів та до мінімальної кількості сертифікованих фахівців, необхідної згідно ліцензійних умов для здійснення кожного виду діяльності, ігноруються або обходяться банками, що свідчить про необхідність нормативної лібералізації умов здійснення діяльності на ринку цінних паперів.

Таким чином, аналіз теоретичної частини даної роботи свідчить про недостатнє наукове розкриття і достатньо повне законодавче регулювання менеджменту банківської діяльності з цінними паперами. Таке протиріччя є підставою для подальшого аналізу поставленої проблеми на прикладі конкретного банку, яким було обрано банк проходження переддипломної виробничої практики АКБ «Укрсоцбанк».

Дослідження систем організації, мотивації та контролю як функцій менеджменту о діяльності АКБ «Укрсоцбанк» на ринку цінних паперів дозволило зробити наступні висновки. Організація та мотивація роботи на фондовому ринку у АКБ «Укрсоцбанк» має декілька недоліків, серед яких зайвий розподіл окремих видів діяльності банку на фондовому ринку по різних, не підпорядкованих один одному структурних підрозділах; підпорядкування стратегічно важливого для всього банку підрозділу макроаналізу і ринкових досліджень інтересам одного лише управління інвестиційно-банківської діяльності; відсутність механізму запобігання конфлікту інтересів, що виникає через об’єднання «під одним дахом» андеррайтингу та довірчого управління цінними паперами; відсутність стимулу працівникам фронт-офісу підвищувати дохід підрозділу через відсутність зв’язку доходів підрозділу з особистою винагородою. Всі ці недоліки, тим не менш, можна виправити нескладними управлінськими рішеннями керівництва банку.

Докладний розгляд питання щодо визначення типу та ефективності стратегії АКБ «Укрсоцбанк» на фондовому ринку як частини такої функції менеджменту діяльності банку на ринку цінних паперів, як планування, підсумовується у наступному висновку. На думку автора, діяльність з цінними паперами загалом не є пріоритетною для банку, стратегія АКБ «Укрсоцбанк» на ринку цінних паперів передбачає формування пасивного портфелю доходу у поєднанні із стратегією короткострокового акценту в управлінні інвестиційним горизонтом, а ефективність здійснення цієї стратегії можна оцінити як достатню для виконання інвестиційно-банківським підрозділом банку своєї мети: отримання переважно низько ризикових процентних і комісійних доходів з одночасною можливістю своєчасної підтримки ліквідності банку. Крім того, робиться висновок, що в сучасних умовах підвищення кредитних ризиків та дефіциту гривневої ліквідності АКБ «Укрсоцбанк» має на меті значне скорочення або елімінування портфелю власних цінних паперів протягом найближчого року.

На етапі здійснення структурування категорії менеджменту у цій роботі вказувалось на значну роль ризик-менедженту як спеціальної функції управління банківською діяльністю на ринку цінних паперів. Це зумовило необхідність аналізу організації ризик-менеджменту діяльності на ринку цінних паперів у АКБ «Укрсоцбанк». Зокрема, розглянуто організаційну структуру управління ризиками діяльності на фондовому ринку та виявлено провідну роль у цій структурі комітету з управління активами та пасивами АКБ «Укрсоцбанк». За результатами цього аналізу сформульовано наступний висновок: у АКБ «Укрсоцбанк» впроваджена ефективна система управління ризиками діяльності банку на фондовому ринку, у якій функції прийняття ризиків розмежовані від функцій управління ними, а виявлення, контроль та моніторинг ризиків знаходяться на належному рівні. У той же час банку слід удосконалити оцінку ризиків, зокрема ринкового, а також поряд із резервуванням та лімітуванням використовувати диверсифікацію як метод ризик-менеджменту діяльності на фондовому ринку.

Отже, після ґрунтовного аналізу теоретичних засад менеджменту діяльності банку на фондовому ринку та його практичного втілення у АКБ «Укрсоцбанк», на основі з’ясованих недоліків та протиріч постає необхідність у пошуку шляхів його вдосконалення та перспективних напрямків розвитку. Відповідно до цієї мети у цій роботі представлено наступний ряд пропозицій.

По-перше, обґрунтовується перспективність такого виду діяльності на фондовому ринку, як андеррайтинг. Доцільність входження на ринок андеррайтингу розглядається в контексті необхідності розміщення на біржі цінних паперів публічних акціонерних товариств після набуття чинності Закону України «Про акціонерні товариства», а також можливості захоплення частки цього ринку після тривалої (щонайменше до 2010 року) його стагнації, яка призведе до втрати ринкових позицій нинішніми лідерами. У процесі обґрунтування розглянуто коло майбутніх клієнтів банку, можливі процедури розміщення цінних паперів, визначено види послуг, що надаватимуться банком в процесі первинного розміщення та його підготовки та встановлено обґрунтовані тарифи на них, а також підрахований очікуваний дохід від здійснення цього виду діяльності на ринку цінних паперів.

По-друге, пропонується реорганізувати модель діяльності банку на фондовому ринку таким чином, щоб уникнути конфлікту інтересів та встановити оптимальну структуру та взаємодію підрозділів банку, зайнятих інвестиційно-банківською діяльністю. Пропонується територіально та інформаційно відокремити підрозділи фронт-офісу, що займаються брокерською діяльністю та діяльністю з довірчого управління від підрозділу, що відповідає за розміщення цінних паперів клієнтів. Також в роботі рекомендується організувати в рамках здійснення діяльності банку на ринку цінних паперів мідл-офіс на додаток до фронт-офісу та бек-офісу, у обов’язки якого буде входити зокрема супровід угод, контроль за дотриманням лімітів, а також виконання функції інформаційного посередника між фронт-офісом та бек-офісом та «китайської стіни» між потенційними суб’єктами конфлікту інтересів у складі фронт-офісу.

Таким чином, можна резюмувати, що діяльність банку на фондовому ринку є хоч і допоміжним, але не зайвим напрямком роботи банку, а передумови до ефективного її менеджменту потрібно створювати саме зараз, для якомога швидшого входження на ринок клієнтських операцій та більш прибуткової й менш ризикованої діяльності з власними цінними паперами із початком відновлення економічного зростання.


Список використаної літератури

1. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 №3480 // www.rada.gov.ua

2. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.2001 №2664 // www.rada.gov.ua

3. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 №2121 // www.rada.gov.ua

4. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.1996 №448 // www.rada.gov.ua

5. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Типового договору про надання послуг андеррайтингу» №1449 від 12.12.2006 // www.rada.gov.ua

6. Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про порядок формування резерву під операції банків України з цінними паперами» №31 від 02.02.2007 // www.rada.gov.ua

7. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Правил (умов) здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами»» №1449 від 12.12.2006 // www.rada.gov.ua

8. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про реєстрацію Правил ДП «Фондова біржа ПФТС» №766 від 01.09.2006 // www.rada.gov.ua

9. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Ліцензійних умов провадження професійної діяльності на фондовому ринку – діяльності з торгівлі цінними паперами» №346 від 26.05.2006 // www.rada.gov.ua

10. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження порядку та умов видачі ліцензії на провадження окремих видів професійної діяльності на фондовому ринку, переоформлення ліцензії, видачі дубліката та копії ліцензії»» №345 від 26.05.2006 // www.rada.gov.ua

11. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Положення щодо організації діяльності банків та їх відокремлених підрозділів при здійсненні ними професійної діяльності на фондовому ринку» №160 від 16.03.2006 // www.rada.gov.ua

12. Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами в банках України» №358 від 03.10.2005 // www.rada.gov.ua

13. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Положення про порядок складання адміністративних даних щодо діяльності торговців цінними паперами та подання відповідних документів до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку» №279 від 08.06.2004 // www.rada.gov.ua

14. Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Методичних вказівок з інспектування банків «Система оцінки ризиків» №104 від 15.03.2004 // www.rada.gov.ua

15. Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Положення про організацію операційної діяльності в банках України» №254 від 18.04.2003 // www.rada.gov.ua

16. Постанова Правління Національного банку України «Про здійснення операцій з цінними паперами українських емітентів» №36 від 29.01.2003 // www.rada.gov.ua

17. Постанова Правління Національного банку України «Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні» №368 від 28.08.2001 // www.rada.gov.ua

18. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про визначення переліку керівних осіб, які підлягають сертифікації для здійснення їхніми юридичними особами професійної діяльності на ринку цінних паперів» №1 від 05.01.1999 // www.rada.gov.ua

19. Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку «Про затвердження Положення про сертифікацію осіб, що здійснюють професійну діяльність з цінними паперами в Україні» №93 від 29.07.1998 // www.rada.gov.ua

20. Бланк И.А. Инвестиционный менеджмент. – М.: «Ника-центр», 2001. – 448 с.

21. Бурков В.Н., Дорохин В.В., Балашов В.Г. Механизмы согласования корпоративных интересов. – М.: ИПУ РАН, 2002. – 73 с.

22. Васюренко О.В. Банківський менеджмент. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 320 с.

23. Гершун А. Технологии сбалансированного управления. – М.: «Олимп-бизнес», 2005. – 409 с.

24. Дамодаран Асват. Инвестиционная оценка. – М.: «Альпина Бизнес Букс», 2004. – 1339 с.

25. Дубовик О.В., Бойко С.М., Вознюк М.А., Гірченко Т.Д. Маркетинг у банку. – Львів: ЛБІНБУ, 2006. – 275 с.

26. Иода Н.В., Унанян И.Р. Банковский менеджмент. – Тамбов: ТГТУ, 2001. – 192 с.

27. Кириченко О.А., Міщенко В.І. Банківський менеджмент. – К.: Знання, 2005. – 831 с.

28. Кочиева Т.Б., Новиков Д.А. Базовые системы стимулирования. – М.: ИПУ РАН, 2000. – 108 с.

29. Маккормик Донна. Энциклопедия торговых стратегий. – М.: «Альпина Паблишер», 2002. – 386 с.

30. Малошенко С., Игнатьева Т. Стратегический бизнес-риск: 10 основных рисков 2008 года. – М.: «Библиотека Ernst&Young», 2008. – 36 с.

31. Малыхин В.И. Финансовая математика. – М.: Юнити-дан, 1999. – 179 с.

32. Миркина Я.М. Ценные бумаги и биржевое дело. – М.: ФА ПРФ, 2001. – 287 с.

33. Найман Э.Л. Трейдер-инвестор. – К.: ВИРА‑Р, 2000. – 640 с.

34. Недосекин А.О. Фондовый менеджмент в расплывчатых условиях. – СПб., 2003. – 201 с.

35. Новиков Д.А. Институциональное управление организационными системами. – М.: ИПУ РАН, 2004. – 68 с.

36. Новиков Д.А. Механизмы стимулирования в организационных системах. – М.: ИПУ РАН, 2004. – 147 с.

37. Орлов А.И. Менеджмент. – М.: Издательство «Изумруд», 2003. – 298 с.

38. Пересада А.А., Майорова Т.В. Управління банківськими інвестиціями. – К.: КНЕУ, 2005. – 388 с.

39. Прокофьева Ж.В. Менеджмент. – М.: Знание, 2000. – 288 с.

40. Станьер П. Инвестиционные стратегии: руководство. – М.: ЗАО «Олимп-Бизнес», 2009. – 348 с.

41. Тарачев В.А., Азимова Л.В. Манипулирование и инсайдерская торговля на финансовых рынках. – М.: ИПУ РАН, 2003. – 55 с.

42. Трифонова А. Как успешно разместить ценные бумаги на бирже. – М.: РТС, 2004. – 36 c.

43. Федоренко В.Г., Захожай В.Б. Страховий та інвестиційний менеджмент: Підручник. – К.: МАУП, 2003. – 344 c.

44. Царихин К.С. Практикум по курсу «Рынок ценных бумаг». – М.: МГУ, 2005. – 568 с.

45. Шведов А.С. Теория эффективных портфелей ценных бумаг. – М.: ГУВШЭ, 1999. – 141 с.

46. Анненская Н. Проблемы структурирования бизнес-процессов в российских инвестиционных банках // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №2. – С. 55–65.

47. Бабкин В. Корпоративный конфликт в банке как реальная угроза для его клиентов // Управление в кредитной организации. – 2006. – №1. – С. 74–87.

48. Беликова А. Оценка эффективности вложений в ценные бумаги // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №5. – С. 37–51.

49. Беликова А. Проблемы участия банков в инвестиционном процессе // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №3. – С. 46–59.

50. Боженко В. Конъюнктура долговых рынков. Инвестиционные идеи на рынке облигаций и еврооблигаций // Инвестиционный банкинг. – 2009. – №1. – С. 41–52.

51. Брюков В. Неэффективные менеджеры потеряли миллиарды // www.bankir.ru. – 2008.

52. Букирь М. Финансирование путем выпуска корпоративных облигаций // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №4. – С. 74–89.

53. Василенков О. Специфика эмиссионного консалтинга // Инвестиционный банкинг. – 2008. – №2. – С. 55–63.

54. Долінський Л., Галкін А. Імовірнісні моделі оцінки ризику неплатежу та визначення вартості облігації // Вісник Національного банку України. – 2007. – №8. – С. 38–41.

55. Долінський Л., Галкін А. Оцінка вартості облігацій з урахуванням ризику неплатежу // Вісник Національного банку України. – 2007. – №7. – С. 46–49.

56. Евтюхина Е. Мидл-офис нужен не всем банкам // Банковское обозрение. – 2008. – №11. – С. 62–67.

57. Зайцев О. Новые правила игры для мировых инвестбанков // Банковская практика за рубежом. – 2009. – №2. – С. 12–20.

58. Игнатьева С., Порох А. Риски публичных компаний // www.ey.com – 2007.

59. Кльоба Л. Принципи, функції та методи управління інвестиційною діяльністю банка // Вісник Національного банку України. – 2007. – №10. – С. 40–45.

60. Ковалев П. Методы банковского риск-менеджмента на этапе индентификации и оценки последствий от наступления рисков // Управление в кредитной организации. – 2006. – №3. – С. 90–106.

61. Ковалев П. Методы банковского риск-менеджмента на этапе индентификации и оценки последствий от наступления рисков // Управление в кредитной организации. – 2006. – №4. – С. 91–102.

62. Ковалев П. Методы банковского риск-менеджмента на этапе реализации решений об управленческом воздействии и контроллинга // Управление в кредитной организации. – 2006. – №5. – С. 88–100.

63. Корчагина Т. Инвестиционная деятельность на рынке ценных бумаг // Инвестиционный банкинг. – 2008. – №3. – С. 104–119.

64. Красицкий В. Стратегия организации системы корпоративного финансирования // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №2. – С. 65–74.

65. Кудрин В., Железняк Р. Укрощение рисков // www.ey.com. – 2008

66. Курасов А. Услуги инвестиционного банка // Инвестиционный банкинг. – 2008. – №4. – С. 68–80.

67. Лаухин И. Специфика размещения свободных активов на рынке долговых инструментов // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №4. – С. 108–114.

68. Парфенов Д. Разработка и реализация инвестиционной стратегии, предполагающей проведение IPO // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №6. – С. 84–90.

69. Резник Г. Французский банк получил пробоину // Банковская практика за рубежом. – 2008. – №2. – С. 6–11.

70. Смахтіна Д. Інвестори і фондовий ринок України // Дзеркало тижня. – 2009. – №13.

71. Терещенко Н. Интегрированные маркетинговые коммуникации // Управление в кредитной организации. – 2006. – №3. – С. 106–112.

72. Шапран В. Инвестиционный банковский бизнес в ЕС: тенденции и технологии // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №2. – С. 119–128.

73. Шапран В. Украинский опыт развития инвестиционной инфраструктуры // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №4. – С. 114–124.

74. Шапран В. Японский опыт: инвестиционные стратегии самураев // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №3. – С. 119–127.

75. Шапран Н. Еврооблгации: технология выпуска и обращения // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №6. – С. 116–122.

76. Шевченко Т. Выход компаний различных отраслей на рынок корпоративного долга // Инвестиционный банкинг. – 2006. – №5. – С. 69–77.

77. Davies P.J. Concerns as groups hoard cash // Financial Times. –2009.

78. Drucker S., Puri M. Banks In Capital Markets: A Survey. – North-Holland, 2006. – 58 c.

79. Jones S. Research renaissance // www.thebanker.com. – 2004.

80. Lamb K. The Rise Of The Modern Investment Bank // www.investopedia.com

81. Lambert V. Payroll: A Guide to Running an Efficient Department. – New Jersey: Wiley, 2005. – 305 с.

82. Ljungqvist A., Marston F. Competing For Securities Underwriting Mandates. – New-York University, 2007. – 55 c.

83. Macmillan H., Tampoe M. Strategic Management. – Oxford, 2000. – 349 c.

84. Markowitz H.M. Foundations of Portfolio Theory. – JSTORE, 1991. – 466 c.

85. Mckinney D. Richardson C. A More Holistic Model for Risk Management // The Financial Services Daily. – 2007.

86. Puig-Junoy J. The Public Financing of Pharmaceuticals. – UK, 2005. – 272 c.

87. Sherman A.J. Raising Capital. – USA: Amacom, 2005. – 466 c.

88. Smith L. The Chinese Wall Protects Against Conflicts Of Interest // www.investopedia.com


[1] http://www.usb.com.ua/about/reports/balance/

[2] http://www.usb.com.ua/about/reports/balance/

[3] http://www.usb.com.ua/about/reports/balance/

[4] ,5 http://www.usb.com.ua/about/reports/report_annual/

6 http://www.ssmsc.gov.ua/ShowPage.aspx?PageID=290

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ