Філософія політики

Міністерство аграрної політики України Уманський державний аграрний університет РЕФЕРАТ на тему: «Філософія політики» Виконав: студент 52 – ем групи

Міністерство аграрної політики України

Уманський державний аграрний університет

РЕФЕРАТ

на тему:

«Філософія політики»

Виконав: студент 52 – ем групи

Керівник: професор

Умань 2008

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття політики і її види…………………………………………… с. 4

2. Розвиток політичної філософії, політичної соціології та політології…………………………………………………………..… с. 10

3. Політична система…………………………………………………… с. 13

4. Громадянське суспільство……………………………………..…… с. 19

5. Політична свідомість і політична культура……………………… с. 23

Висновок

Використана література

ВСТУП

Уже нікого не дивує, якщо українців називають «заполітизованою» нацією: ми найперше дивимося новини, співпереживаємо за вибори, виходимо на майдани, пишаємося нашою свободою слова і, зрештою, маємо дуже багато політичних партій, які хоча й не діють, але приносять нам моральне задоволення від самого свого існування.

Така, грубо кажучи, вакханалія, яка діється в нашій політиці не може не цікавити наш народ, який був роками, а той десятиліттями, відірваний від бачення владних процесів з середини. Але тут постає питання, яке цікавить всіх – коли ж буде порядок? Даний реферат розглядає тему політичної філософії для того, щоб дати базові поняття політики і її системи, розвитку самого поняття «політика», а також пояснити суть громадянського суспільства та політичної свідомості і культури.

Якщо знати такі базові поняття, то стане легко розібратися не тільки у життєвому політичному сьогоденні, але й спрямувати свої думки до ідеї побудови політично культурного суспільства.

Будь-яка система матиме ознаки хаосу, якщо правила і поняття цієї системи не визначені, тобто не можна грати в таку гру як політика і не знати її правил і основних понять. Неможливо будувати політично свідоме громадянське суспільство без розуміння самої суті такого суспільства.

Ціль цього реферату – дати визначення основним рисам філософії політики і віднайти шляхи розуміння політичної системи самої України, постаратися порівняти теоретичну філософію політики із практичною, яка нас оточує.

1. Поняття політики і її види.

«Політика – мистецтво управління державою».

Аристотель

Термін «політика» належить до числа найбільш уживаних. Ми говоримо про внутрішню і зовнішню політику, про еконо­мічну, соціальну, культурну, демографічну, екологічну й інші політики, політичне життя і боротьбу, політичну владу і полі­тичну систему, політичні конфлікти і кризи, про політичну куль­туру, політичний плюралізм, політичні права, волі і обов'язки, політичні спілки, коаліції, лідерів і т. п. Тим самим ми виділяє­мо особливу, специфічну, своєрідну область, сферу громадсько­го життя, що існує, функціонує і розвивається поряд з економі­кою, соціальним життям і духовною культурою. Політика висту­пає в цьому плані як специфічний вид соціальної реальності, со­ціальної взаємодії, особливий вид соціальної діяльності і соці­ального регулювання.

Широта, складність, багатогранність і багаторівневість тако­го феномена, як політика, створюють чималі складності в його чіткому визначенні. Не випадково не тільки в повсякденній свідо­мості, але й у наукових виданнях спостерігається велика строка­тість таких визначень. Але і при цьому все-таки можна виділити те головне, сутнісне, що характерне для політики. Це — публічна влада, відносини володарювання як відносини панування (прав­ління) і підпорядкування (виконання). М. Вебер, який особливо багато зробив для утвердження політичної соціології, визначав владу як «можливість для одного діяча в даних соціальних умо­вах проводити власну волю навіть всупереч опору». Т. Парсонс розумів під владою «здатність суспільства мобілізувати свої ре­сурси заради досягнення поставлених цілей», «здатність прийма­ти рішення і домагатися їхнього обов'язкового виконання». У та­кому ж дусі визначає владу і Н. Смелзер: влада — «це здатність нав'язувати свою волю іншим і мобілізувати ресурси для досяг­нення мети». Немає політики без влади і владних відносин, тобто без спро­можності, права і можливості одного соціального суб'єкта вирі­шальним чином впливати на дії іншого, спираючись на свою во­лю й авторитет, моральні і правові норми, звичаї і традиції, по­грозу примусу і покарання і т. п. Разом з тим було б невірним ціл­ком ототожнювати владу і політику, тому що не усяка влада ви­ступає як політична. Так, влада глави сім'ї над її членами, узята сама по собі, — це не публічна, а особиста, індивідуальна влада, а тому й не політика. Публічна влада, насамперед влада держави, і політика виникають і існують тоді, коли суспільство в результаті свого розширення й ускладнення виявляється нездатним залиша­тися в рамках колишньої саморегуляції, самоврядування. У ньому виявляється і зберігається об'єктивна потреба в забезпеченні ззов­ні контролю за поведінкою його членів та їхніх взаємин, а тим са­мим і у виділенні для цього особливого шару людей, що здійсню­ють такий контроль і соціально-політичне регулювання. Не може розглядатися як політична і влада керівника, лідера й у ряді ін­ших малих самодіяльних груп і об'єднань.

Публічна влада, володарювання — атрибут, невід'ємна власти­вість політики. Між ними — найтісніший, органічний взаємозв'язок. З одного боку, влада виступає як джерело, основа і засіб утверджен­ня і здійснення політики; а з іншого боку — саме проведення певної політики приведе до утвердження, функціонування і розвитку відпо­відної влади. Але поняття влади ширше, ніж поняття політики ще й у тому змісті, що влада може носити не тільки політичний, але й економічний і духовно-ідеологічний характер, не говорячи вже про сімейну чи суспільну владу неполітичного характеру, про що вже було сказано вище. У той же час неправомірно зводити політику ли­ше до державної політики, тому що перша здійснюється не тільки державою, але й іншими соціальними суб'єктами (партіями, класа­ми, націями й іншими етносами, громадськими організаціями й об'єднаннями, особистостями й ін.).

Політика—цеодназосновнихсфергромадськогожиття, пов'язаназвідносинамизприводувстановлення, Організації, функціонуванняізмінипублічноївлади; діяльність (убільш вузькомузмісті—основніпринципи, нормиінапрямки діяльності) соціальнихсуб'єктівпоздійсненнюполітичної (державноїісуспільної) влади. [4; C. 237 – 238]

Сфера політики є найважливішим структурним елементом суспільного життя, одним з головних регу­ляторів соціальних відносин, що пронизує все суспіль­ство.


Політичні аспекти присутні практично у всіх видах діяльності людей. У науковій лексиці постійно вико­ристовуються такі поняття, як «економічна політи­ка», «соціальна політика», «національна політика», «міжнародна політика», «культурна політика» та ін. Слово «політика» відображає ідеї, цілеспрямовані дії певних структур, відповідальних за здійснення комп­лексу скоординованих заходів. Саме в такому сенсі вживається воно у словосполученнях «аграрна політи­ка», «містобудівна політика», «науково-технічна полі­тика». Асоціюється воно і з поняттям «ідеологія», яка безпосередньо пов'язана зі здійсненням акцій, напри­клад, у сфері демографії, виховання, діяльності конк­ретного засобу масової інформації тощо.

Політика галузь відносин між соціальними суб ' єктами ( класа­ми , соціальними групами , політичними партіями , окремими осо­бами , національними спільнотами , державами ) щодо здійснен­ня ( використання , розподілу , завоювання ) політичної влади . Влада є невід'ємним організуючим елементом ци­вілізації. Різноманітність видів і форм політики мож­на зобразити схематично (Схема 19).

Політика як об'єкт наукового аналізу має багато вимірів і площин, привертає увагу представників усіх суспільних наук, що розглядають політичні об'єкти і феномени під різними кутами зору. Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації. Юриспруденція досліджує «стикову» взаємодію правових і державних норм та інститутів. Історію цікавлять факти щодо розвитку по­літичних інститутів та ідей. Психологія звертається до психологічних механізмів та стереотипів політичної поведінки людей. Політологія досліджує структуру по­літичних органів та інститутів, їх взаємовідносини (наприклад, законодавчої та виконавчої гілок влади), розстановку політичних сил в суспільстві тощо. Полі­тична сфера привертає увагу і соціології, будучи об'єктом аналізу соціології політики (політичної со­ціології). [3; С. 279 - 280]

Політика є особливим видом діяльності, який пов'язаний із одержанням і здійсненням влади, насамперед, державної. Незважаючи на численність підході до визначення суті політики, їх можна, узагальнюючи, звести до двох основних Це, по-перше, розуміння політики як зіткнення та протиборства великих груп людей, соціальних спільностей, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійсненні інтересів. По-друге, це спосіб бачити у політиці засіб узгодження інтересів різних соціальних груп, підпорядкування їх спільному началу, досягнення визначеної мети. Кожна з цих позицій, які, здавалося б, виключають одна одну, не є хибною. Більше того, сформувати повну, цілісну уяву про політику можна лише враховуючи обидві.

Політика - специфічна галузь людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; вони стикаються протиставляються чи збігаються, відбувається безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести їх до певного компромісу та узгодженості. Проте політика - не тільки сфера виявлення інтересів соціальних груп, їх зіткнення і протиборства, а й спосіб певної субординації даних інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і обов’язковим для всього загалу. Йдеться про політичну владу. Боротьба за завоювання і здійснення влади - це основний зміст політики, а тому й основне питання яким займаються науки, що вивчають її, в тому числі і соціологія політики.

Поняття влади взагалі, як і поняття політичної влади, трактується по-різному. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, про владу пророка над послідовниками його вчення, про владу над людиною сил природи, про владу держави над своїми громадянами тощо.

Незважаючи на те, що політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть мати як інституційний, так і не інституційний характер. Отже, говорячи про політику, ми так чи інакше повертаємося до неї як до людської діяльності, пов'язаної з відношенням до влади. [1; С. 134-135]

Політика — важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний харак­тер, і її розвиток відбувається на основі своїх власних об'єктивних закономірностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя. Пізнання політики як підсистеми суспільних відносин можливе лише як "момент" історії, еволюції та розвитку соціальної системи в цілому.

Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціаль­ної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв'язок між ними, функції та ін. Тобто понят­тя політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визна­чаються насамперед місцем і роллю самої політики у суспільстві. На думку М.Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з владою і державою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою. [2; с. 507]

2. Розвиток політичної філософії, політичної соціології та політології.

Історія соціально - політичної думки іде в глибоку давнину (Платон, Аристотель, Цицерон, Августин, Аквінат і багато інших). У новий час розви­ток соціально-політичних вчень придбав широкий розмах, з чим була пов'язана і все більш глибока розробка соціальних аспектів політики (Н. Макіавеллі. Ж. Боден, Т. Мор, Т. Кампанелла, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Т. Джефферсон, И. Бентам, Д. Токвіль та ін.

Особливо велике значення в цьому мало розмежу­вання таких понять, як цивільне суспільство і держава (Д. Локк, А. Сен-Сімон, Г. Гегель, К. Маркс та ін.), що створювало передумови для вивчення політики як автономної сфери соціальної діяльності і її взаємодій із соціальною сферою. Це знайшло свою реалізацію в політико-соціологічних концепціях М. Вебера, В. Парето, Г. Москі, Р. Мі-хельса, Г. Лассуела, Ч. Меріама, М. Острогорського, А. Бентлі і бага­тьох інших.

Вагомий внесок у розвиток соціально-політичної думки внесли і російські мислителі XVIII- початку XXст. (Я. Козельський, С. Десницький, А. Радищев, М. Сперанський, П. Пестель, Н. Мурав-йов, П. Чаадаєв, В. Бєлінський, А. Герцен). [4; с. 241]

Історію становлення соціології політики поділяють на три періоди: передісторія соціології політики (до середини XIX ст.), класичний етап розвитку соціології політики (друга половина XIX ст. — 20-ті роки XX ст.), сучасний етап.

Поява соціології політики як самостійної галузі знання пов'язана з діяльністю німецького соціолога М. Вебера, який одним з перших здійснив соціальний аналіз влади, владних відносин, дав класифікацію ти­пів держави в суспільстві. На відміну вад К. Маркса, він визнавав пріоритетною не економіку, а владу, вва­жаючи її основним чинником, що створює групу.

З того часу проблеми політики загалом і соціології політики досліджували на різних рівнях теоретичного знання і під різними кутами зору багато вчених: проблему еліт — італійські соціологи і політекономи В. Парето, Г. Моска, політичних партій — німецький соціолог і політолог Р. Міхельс, груп тиску і лобізму — А. Бентлі, Д. Трумен, пропаганди і масових комуніка­цій — американський політолог Г. Лассвелл. Предме­том соціології політики стали проблеми конфліктів і змін бюрократії, громадських організацій і рухів, вхо­дження громадян у політичне життя, а також політич­на культура і політичне лідерство.

У становлення політичних наук значний внесок зробили американські вчені А. Гоулман, С. Ліпсет, Т. Парсонс. Так, С. Ліпсет зосередив увагу на аналізі соціальних умов розвитку демократії. Багато дослі­джень (Р. Мертон, Р. Блан та ін.) стосуються проблем бюрократії. Чимало праць (П. Лазерсфельд, Р. Россі) присвячено виборчим кампаніям, проблемам виборів. Значний інтерес становлять праці Р. Міллса, В. Ростоу, Д. Лернера та ін.

Сучасні українські соціологи (Є. Головаха, С. Макєєв, В. Танчер, О. Якуба та ін.) зосередили свій по­гляд на владних відносинах, особливостях суб'єктів влади, проблемах співучасті людей у політичному і правовому житті. Багато уваги приділяють вони вивченню природи, ролі держави, напрямів діяльності формальних і неформальних інститутів, що претенду­ють на участь у прийнятті політичних рішень.

Усі ці дослідження завжди виходять на проблеми влади, владних відносин, їх розвитку, функціонуван­ня в суспільстві. [3; С. 282-283]

Існують три підходи до визначення політичного процесу (політики):

• функціонально-структурний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон) сприймає політичний процес як результат сукупного функціонування як всієї політичної системи, так і окремих елементів. Функціональні процеси переводять політичну систему із одного стану в інший;

• теорія конфлікту (Р. Дарендорф, Л. Козер та ін.) розглядає політичний процес перш за все як процес боротьби, суперництва і згоди стосовно матеріальних ресурсів і соціальних статусів у суспільстві. При цьому політичний процес розкривається з точки зору суб'єктів, які в ньому беруть участь;

• в межах поведінкової моделі (І. Мерріам, Г. Лассуел, Дж. Кетлін та ін.) політичні процеси інтерпретуються як поведінка і діяльність людей, які спрямовані на оволодіння і використання влади в особистих і суспільних інтересах. Основним показником політичних процесів тут виступає рівень включеності індивіда у політичні відносини.

Безумовно, що кожний із названих підходів має рівну цінність, свою мову опису і логіку аналізу політичних процесів.

Існують політичні процеси, які тривають протягом одного або декількох поколінь. Ці процеси носять історичний характер. Процеси, які розпочалися в Україні з початку 90-х рр. XXст., за своїми масштабами і значенням - історичні, мають вивести нашу країну в XXIст. на шлях правової держави і громадянського суспільства.[1; с. 132]

3. Політична система.

Система — це певна сукупність взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, властиві саме цій спільності. Будь-яка система характеризується також стійки­ми зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упо­рядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Як складна, саморегульована система, суспільство має кілька під­систем: економічну, політичну, соціальну, духовну тощо. Кожна у своїй сфері виступає окремо і має свої підсистеми, відповідне місце їй роль у суспільному житті.

Як одна з форм соціального руху матерії, політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: вона бере участь у розв'язанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матері­альних і духовних цінностей; монополія на державний примус у мас­штабах всього суспільства і використання для цього спеціального апа­рату; має досить складну внутрішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотний зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади.

Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загально­обов'язковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні органі­зації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням.

Сучасне наукове знання про політичні системи поділяється на два підходи. В першому з них політична система подається як теоретич­ний, ідеальний конструкт, який дає змогу виявляти і описувати сис­темні властивості різних політичних явищ. При такому підході полі­тична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політики. В такому зна­ченні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і самостійного політичного утворення: держави, партії, профспілки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому більш конкретному тлумаченні поняття "політична сис­тема" визначає реальний складний механізм формування і функціо­нування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає: полі­тичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди); політичну організацію, до якої вхо­дять держави, партії, політичні асоціації, політичні й правові норми, політична свідомість і політична культура та ін.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості різних політич­них явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституціональні (організаційні властивості елементів системи — держава, парти, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і політичні норми як нормативні основи діяль­ності інститутів системи); комунікативні (внутрішні системні власти­вості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складаються в результаті діяльності з елементів системи); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); ро­льові (призначення політичної системи як цілого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елемен­тів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організованими зв'язками і властивостями елементів. її можна визначити як системну сукуп­ність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуванням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це — внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впо­рядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Струк­тура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Першим фундаментальним елементом політичної системи суспіль­ства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічни­ми групами, націями, державами, державою і громадянами, громадя­нами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає формою функціонування політич­них відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю со­ціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів в конкрет­ній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-полі­тичних об'єднань.

Політична діяльність розпочинається з виникнення того або іншо­го інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним ре­зультатом.

Одним з центральних елементів політичних відносин і політичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів завжди в динаміці.

Політичні відносини тим стабільніші, чим чіткіше будуть визна­чені і закріплені в законах та нормах (правових, політичних, мораль­них) ролі, тобто коло прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів по­літичної системи. Тому найважливіше політичне діяння складається з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з поєднанням елементів політичної системи з певними відносинами. Такі ролі - ролі формування політичної системи та її функціонування — віді­грають "офіси", сукупність офісів, у даному разі мається на увазі сис­тема органів і посад державних, партійних і громадських організацій.

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи висту­пає політична організація суспільства, що включає: державу та її уста­нови, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, тру­дові колективи з своїми органами самоврядування.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона являє собою відображення політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соці­альної групи, нації, народу. Політична свідомість — це розуміння су­спільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в су­спільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим еле­ментом політичної системи. Якщо політичні норми діють і реалізу­ються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність полі­тичних інститутів і громадян, як суб'єктів політичного життя, то пра­вові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих держа­вою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), до­тримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспіль­них відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяль­ності суб'єктів політики.

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби ма­сової інформції як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспільства, людини і дер­жави, держави з іншими політичними інститутами та іншими держава­ми і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації вико­ристовуються насамперед для політичного і ідеологічного впливу на електорат з метою легітимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інтересах певних соціальних сил. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної системи, але ж є і певні спільні наукові підходи. Погляди більшості дослідників збігаються на тому, що кожна функція має відбивати певну системну якість. На цій підставі можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення цілей і завдань суспільства;

2) мобілізація ресурсів;

3) владно-політична інтеграція суспільства;

4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного сту­пеня відповідності реального політичного життя офіційним політич­ним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і зав­дань даного суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досяг­нення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності. Функції інтеграції, легітимізації є не лише функціями політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.'

Характерною ознакою політичного управління є те, що це управ­ління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довго­строкових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтри­мувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, ви­правдовувати його існування.

Сьогодні Україна тільки починає розбудову своєї нової політич­ної системи — системи демократичної діяльності й відносин, право­вих гарантій та культури політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне супер­ництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фак­тор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування нової політичної системи. З другого — фактор управління і самоуправлін­ня, тенденція до організованості, упорядкування і стабілізації розвит­ку та прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуван­ням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призна­чення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати пев­ний вибір; друга умова, — щоб управляти, треба мати зворотний зв'я­зок між усіма елементами політичної системи.[2; С. 507-511]

4. Громадянське суспільство.

Держава насамперед є формою організації суспільства, основний суб'єкт якого — людські індивіди. Від їхньої соціально-політичної, правової зрілості залежать сила і міць будь-якої держави, правової передусім. ЇЇ буттєвість по­требує того, щоб громадяни були не тільки об'єктами розпоряджень влади, виконавцями чинних у державі за­конів, а й свідомими суб'єктами власних прав, своїх пов­новажень, визначених як правовим законом, так і норма­ми загальнолюдської моралі. Тобто щоб вони мали розви­нену громадянську самосвідомість як умову наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формуєть­ся в органічному зв'язку з ідеєю правової держави.

Історично ідея громадянського суспільства сягає полі­тично-правової думки античності, зокрема творчості Цицерона, коли закладались основи уявлень про громадянство. Термін «громадянське суспільство» пов'язаний із ла­тинським словом civis — громадянин, член римської гро­мадянської общини ( civitas ) і основний суб'єкт тодішніх приватно - правових (а не публічно-владних) відносин згід­но з римським громадянським правом ( jus civile ). Звід­си — й близькість понять «громадянин» ( civis ) і «грома­дянський» ( civilis ).

Водночас термін «громадянське суспільство» не позба­влений певної парадоксальності, оскільки його зміст не відповідає назві. Адже співтовариством громадян є не гро­мадянське суспільство, а держава як політичний феномен. У громадянському суспільстві (всупереч назві) діють не громадяни як суб'єкти публічно-владних відносин і пуб­лічного права, а приватні особи з власними інтересами, су­б'єкти приватного права — учасники громадянсько-пра­вових відносин. Поняття «громадянське суспільство» на­було поширення після перемоги Французької буржуазної революції XVIIIст., що поклала край становому поділу суспільства і проголосила Декларацію прав людини і гро­мадянина. Становлення громадянського суспільства нероз­ривно пов'язане з процесом правового регулювання взає­мовідносин між особою, суспільством і державою.

Сучасні уявлення про громадянське суспільство ґрун­туються на положенні Гегеля про розрізнення понять «де­ржава» і «суспільство». До нього, ще з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними. Необхід­ність такого розрізнення випливала з гегелівської конце­пції індивідуального «Я». Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі інстанції, що оточують його, передусім сім'я (родина). Стосунки індивіда і родини базуються на зобо­в'язаннях «природного благочестя». Адже між батьками і дітьми неможливий договір, згідно з яким батьки зобо­в'язувалися б зачати і виховувати дітей в обмін на їхню майбутню любов і захист. У стосунках між ними існують взаємні природні зобов'язання, глибоко переплетені зі сво­бодою індивіда, особливо в міру його подорослішання, ко­ли власне «Я» потребує вже ширшого діапазону дій. Межі «природного благочестя» стають «тісними». Індивідові по­трібна сфера вільної діяльності, де він може порівняти свою волю з волями інших й утвердитись у справедливих взає­минах. Ця сфера є сферою згоди, договору, яку Гегель і назвав «громадянським суспільством». Вона постає лан­кою несформованого об'єднання, яке оточує і надає тотож­ності сім'ї (родині), оскільки його сутність постає у взаємному визначенні обов'язків, закорінених в індивідуально­му виборі.

Ідея громадянського суспільства не була наслідком суто спекулятивного теоретичного пошуку. Вона — своєрідне відображення об'єктивного процесу зрілості різних сфер суспільного життя, їхньої диференціації, становлення як самостійної данності стосовно держави; наслідок трива­лого процесу вдосконалення всіх сторін людської життє­діяльності. Як і правова держава, громадянське суспільст­во виникає на стадії індустріального розвитку виробницт­ва, формування розгалужених особистих прав і свобод. Воно увінчує і появу нового типу особи, нового типу колектив­ності та відносин між особою, суспільством і державою.

Громадянське суспільство суспільство , в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення , яке сприяє розкрит­тю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему ін­ституцій і відносин , покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об ' єднань . ..

При цьому компетенція державного втручання в дія­льність громадян обмежена до мінімуму й чітко означена. Як певна сукупність відносин між людьми і форм органі­зації спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносячи в них свою ініціативу й свою відповідальність, громадянське суспільство ставить особ­ливо високі вимоги до громадян. Від них очікується висо­кий рівень духовності, відносин, збагачених любов'ю і по­вагою та особливо міцною правосвідомістю на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правово­му полі, а й налагоджувати взаємини з іншими людьми. Правосвідомість потребує глибокого і всебічного знання законів, яке високо цінував ще Платон, вважаючи не випа­дковою співзвучність божественного і чудодійного закону ( nomos ) і розуму ( nays ). На його думку, з усіх наук, яки­ми займається людина, найбільше сприяє її вдосконален­ню наука про закони. Тому він рекомендував вивчати постійно праці з права.

Високі вимоги до чеснот громадян випливають із хара­ктерних рис громадянського суспільства, що виявляють­ся насамперед у новому, асоціативному (лат. associatio — сполучення, з'єднання) характері зв'язків і відносин між людьми. Це означає, що в такому суспільстві люди та їхні добровільні об'єднання (групи) мають реальну, гарантова­ну державою можливість вільно об'єднуватися для досяг­нення спільної мети. Асоціативний тип колективності (на противагу колективності традиційного суспільства) забез­печується усвідомленням належності людей до загальної культури, єдності їхніх інтересів і прагнень, доцільності обраних засобів і методів досягнення мети тощо. Це неод­мінно передбачає самостійність індивіда, його незалежність від зовнішнього тиску, здатність розраховувати на власні сили, а отже, на відповідальніше ставлення до співтовари­ства рівних і нерівних собі індивідів.

Отже, основою громадянського суспільства є правосвідомі вільні громадяни та їхні добровільні об'єднання, існу­вання яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадянське суспільство має складну і змінювану стру­ктуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (сім'я, школа, церква, добровільні об'єднання за професійними, віковими, творчими та інши­ми інтересами, клуби, спілки, товариства, громадські орга­нізації, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюєть­ся громадянським правом.

Громадянське суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньою діяльністю держави. Од­нак вони не взаємоізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й кон­денсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують, коригують діяльність державного організму. В процесі ста­новлення і розвитку громадянського суспільства відбува­ється заміна архаїчних, традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, пра­вові норми в усіх сферах суспільного життя. Це дає підста­ви стверджувати, що громадянське суспільство і правова держава є одним цілим і виражають міру демократизації політичного життя та політичної системи як її інституцій-но-правового механізму.[5; С. 505-508]

5. Політична свідомість і політична культура.

Під політичною культурою розуміється сукупність зразків поведінки і діяльності, які забезпечують передачу накопиченого досвіду від покоління до покоління і тим самим сприяють сталості політичних відносин під впливом часу. Разом з тим політична культура виступає як нормативний механізм, який забезпечує регуляцію поведінки і діяльності. [1; с. 135]

Політична свідомість і політична культуравиступають необхідними елементами будь-якої політичної системи суспільства. Будучи відповідними різновидами суспільноїсвідомості и культури, що мають власнийпредмет і механізм формування, вони характеризують духовну здат­ність людини до спеціалізованої політичної діяльності. За допомо­гою політичної свідомості та політичної культури індивід спромож­ний адаптуватися у політичному просторі і здійснювати у ньому специфічні функції соціальної взаємодії, політичної участі й управ­ління.

Політична свідомість як макрохарактеристика духовних явищ полі­тичного життя втілює єдність їхніх гносеологічних, онтологічних і функціональних характеристик. Тим самим вона немов позначає нижчу межу здатностей суб'єкта відображати політичні об'єкти і орієнтува­тися у відносинах влади. Адже на практиці відомо, що конкретні інди­віди (групи) часто далеко не зразу набувають здатності керуватися поглядами, що відповідають природі їхніх інтересів. Тільки поступо­во розширюючи і поглиблюючи знання, люди набувають можливості розкривати внутрішні зв'язки і відносини настільки, щоб можна було сформувати їхні смислозначущі образи, цілі політичної поведінки, установки реалізації інтересів.

Поступове набуття суб'єктами нової для себе системи координат, що розкриває їм специфіку соціальної взаємодії у сфері державної влади, перешкоджає розгляду політичної свідомості як процесу при­стосування логіки мислення до політичних об'єктів. Значно більше підстав розглядати сукупність цих духовних явищ як відповідних рів­нів соціального мислення людини, що дає йому змогу набути власти­вості та якості для здійснення владних функцій і різних ролей щодо держави. Ці погляди лише частково можуть спиратися на запозичені оцінки і судження, до того ж не тільки раціональні, які людина набу­ває у взаємодії з економічними, моральними, правовими та іншими об'єктами. У всякому разі пріоритет власне політичних, а не тільки світоглядних, раціональних або інших загальносоціальних поглядів у цьому різновиді людських уявлень незаперечний.

Спираючись на таке розуміння політичної свідомості, і саму полі­тику вже неможливо інтерпретувати як результат перенесення раціо­нальних, загальноколективних та інших неспеціалізованих поглядів із сфери свідомості у сферу буття.

Якісна визначеність політичних поглядів припускає трактовку політики як сфери переважно цілеспрямованих зв'язків і відносин суб'єктів, що усвідомлюють і прагнуть реалізувати свої значущі інте­реси за допомогою інститутів державної (публічної) влади.

Розуміння політичної свідомості як сукупності духовних явищ, що відображають внутрішні і зовнішні процеси функціонування дер­жави та інших політичних інститутів і структур суспільства , дає змогу так охарактеризувати її структуру:

1) політична психологія і політична ідеологія;

2) політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп і об'єднань;

3) спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств;

4) політичні теорії, ідеї, стереотипи мислення, психологічні установ­ки, традиції, переконання і політичні емоції, настрої, почуття, думки.

Слід відзначити можливість, а в деяких випадках і необхідність побудови інших структурних моделей політичної свідомості. Проте для з'ясування взаємозв'язку політичної свідомості і політичної си­стеми саме вказана структура, на наш погляд, більш доцільна.

Діалектика взаємозв'язку політичної свідомості й політичної си­стеми складна і своєрідна. Політична система як відображення еконо­мічних відносин та соціальної структури формується водночас з полі­тичною свідомістю і на її основі, справляючи на неї зворотний вплив, який виявляється у трьох основних аспектах. По-перше, політична система культивує ту політичну свідомість, котра забезпечує її функ­ціонування. По-друге, політична система прагне не допустити полі­тичних поглядів, ідей і уявлень, що суперечать їй або розкладають її цільові, структурні і ціннісні елементи. По-третє, вона "задає" саме ту спрямованість розвитку свідомості, яка відповідає її природі і цілям.

Сьогодні в Україні процес формування нової політичної системи відбувається за умов, коли складаються різнорідні політичні організа­ції, партії, течії і рухи, коли неясні чи розмиті соціально-економічні та політичні орієнтири майбутнього суспільного ладу, типу держави, характеру взаємовідносин суспільства та держави, громадянина і вла­ди, параметри системи світоглядних, ціннісних координат регулято­рів людських взаємин та поведінки. її перехідний характер і "різноякіс­ність" політичної свідомості визначають характер їхньої взаємодії: по­глиблюється тенденція послаблення єдності елементів політичної си­стеми. Разом з тим диференціація і поляризація політичної свідомо­сті веде до інституціонального плюралізму, поширює можливість участі трудящих в управлінні справами держави. Тому можна виділити три основних функціональних рівні політичної свідомості в політичній системі: державний, теоретичний і буденний (масово-політичний).

Взаємовідносини політичної системи і політичної свідомості за­лежать від рівня політичної свідомості. Розробка і обґрунтування офі­ційної політики здійснюється передусім на державному рівні полі­тичної свідомості, головною рисою якої є відображення загального інтересу правлячих політичних сил і водночас пристосування інтере­сів мас, суспільної думки до політики. Державна свідомість регулює політичні відносини шляхом вироблення різних законопроектів, про­грам, рішень, конституцій, поправок до їхніх статей і т.д. Найбільш повно й послідовно вона виявляється у захисті існуючих політичних порядків і принципів управління.

Теоретична свідомість, що не завжди знаходить практичне засто­сування, постійно формує ідеали і цінності, потреби й інтереси. За часів колишнього СРСР її сутність полягала в ідеологічному забезпе­ченні ефективності функціонування і розвитку політичної системи з метою зміцнення політичної влади партійно-державних структур та вироблення відповідної спрямованості масової політичної свідомості.

В умовах державної незалежності і демократизації українського суспільства теоретична політична свідомість зазнала значних пози­тивних змін: вона перестає обслуговувати (підтримувати) офіційно-державну лінію в політиці. Разом з тим поки що не вистачає серйоз­ної теоретичної проробки багатьох сучасних політичних проблем. Звідси — відсутність виразних і чітких державних програм.

Масова політична свідомість виражає опосередковано рівень і зміст потреб людей, а також характер їхніх знань про політичну систему — як тих, котрі вироблені різними ідеологіями, так і тих, що здобуті практикою масових соціальних груп.

На масову політичну свідомість впливає багато чинників політич­ної системи. Фактором тієї або іншої її еволюції є політичний курс партій; їхня тактико-стратегічна діяльність; різні соціальні зрушення; зміст конкретно-політичної ситуації й т.п.

У житті можливі різні варіанти взаємозв'язку спеціалізованої й масової політичної свідомості. Іноді те, що теоретично й практично в діяльності тієї або іншої партії віджило, може бути довго актуальним для політичної свідомості мас. Інколи трапляється й навпаки: полі­тична свідомість мас вимагає тієї чи іншої дії, прийняття відповідно­го рішення, а спеціалізована свідомість не готова до вироблення та прийняття рішень, що відповідали б політичним обставинам.

Сьогодні в масовій політичній свідомості українського суспіль­ства виявляється нестійка рівновага двох протилежних систем цін- ностей, які умовно можна визначити як демократичну і авторитарну. З одного боку, є підтримка тим змінам, що відбуваються в суспільно­му житті і які вселяють надію чи навіть впевненість у майбутньому. З іншого — наявність інертності й песимізму, стійке прагнення зберег­ти хоча б те, що є, і "захистити" себе у невідомому майбутньому.

Наростання тієї чи іншої тенденції в масовій свідомості значною мірою пов'язане з економічною ситуацією у державі. Наша країна, як вважають багато експертів, ще не подолала граничної позначки си­стемної кризи. Тому у найближчі часи можна буде спостерігати про­яви спалахів авторитарної тенденції в масовій політичній свідомості, що визрівають на ґрунті економічного хаосу й анархії.

У сучасних умовах, коли правлячі сили не знайшли, по суті спра­ви, ефективних засобів розв'язання економічних, політичних і соціаль­них конфліктів, не можна повністю виключати вірогідність установлен­ня (хоча і тимчасової) авторитарної системи влади.. До того ж, якщо раніше партійно - етатиська політична система породжувала досить од­номанітний тип сильної влади, то зараз можливі варіанти. На думку багатьох дослідників, можна назвати щонайменше три таких типи: популістський авторитаризм, що спирається на зрівняльно зорієнтовані маси; ліберальний авторитаризм, що прагне до створення ринку; націонал-патріотичний авторитаризм, що використовує національну ідею для створення чи егалітариського, чи квазіринкового суспільства.

Масова політична свідомість сучасного українського суспільства має в собі "підстави" для реалізації цих трьох варіантів. В існуючих соціально-економічних і політичних умовах бажання змін у людей поєднується із настороженим ставленням до реформ. Тому не тільки рішуче реформування економіки, не тільки активна перебудова ста­рої політичної системи, а й соціальний захист і соціальне забезпечен­ня народу можуть запобігти встановленню у державі авторитарної форми правління.

Понад тридцять років тому американські дослідники Г.Алмонд і С.Верба в книзі "Громадянська культура" зазначали, що державні діячі, які прагнуть створити політичну демократію, часто концентрують свої зусилля на заснуванні формального набору демократичних урядових інститутів і написанні конституції. Вони також можуть зосередити зусилля на формуванні політичної партії, щоб стимулювати актив­ність мас. Але для розвитку стабільного та ефективного демократич­ного правління вимагається щось більше, ніж визначені політичні й управлінські структури. Цей розвиток залежить від політичної куль­тури. Якщо вона не здатна підтримувати демократичну систему, то її шанси на успіх незначні.Політична культура — це система знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонують у суспільстві і відтворюються в процесі змі­ни поколінь. її можна визначити як обумовлений історичними, соці­ально-економічними й політичними умовами якісний стан політич­ного життя суспільства, що відбиває рівень освоєння суб'єктом (су­спільством, групою, особою) політичних відносин, цінностей і норм, ступінь соціокультурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політична культура включає ті елементи і феномени суспільної свідомості, а в більш широкому розумінні духовної культури тієї чи іншої країни, котрі пов'язані з суспільно-політичними інститутами та процесами і впливають на формування, функціонування й розвиток державних та політичних інститутів, визначають напрямок політич­ного процесу в цілому та політичної поведінки широких мас населен­ня зокрема.

Подібно до того, як культура визначає і пропонує ті чи інші нор­ми й правила поведінки в різних сферах життя, політична культура визначає і пропонує норми поведінки в політичній сфері. Вона фор­мує керівні принципи політичної поведінки, політичні норми й ідеа­ли, що забезпечують єдність і взаємодію інститутів та організацій, надає цілісності й інтегрованості політичній сфері так само, як за­гальнонаціональна культура надає цілісності й інтегрованості суспіль­ному життю в цілому.

Політична система і політична культура перебувають у постійній взаємодії, взаємопереплітаються і не можуть існувати одна без одної. Наприклад, у ліберально-демократичній політичній системі партій­ному плюралізму відповідає плюралізм ідейно-політичних орієнтацій і установок, плюралізм ідеології та ідейно-політичних позицій, толе­рантність у відносинах між прихильниками різних партій; системі розподілу влад відповідає прихильність до принципів компромісу, ді­алогу, прагматизму.

Таким чином, якщо на індивідуальному й груповому рівнях полі­тична культура виступає як єдність культури політичного мислення, свідомості й поведінки, то на рівні суспільному (соцієнтальному) вона має бути доповнена таким інтегральним елементом, як культура функ­ціонування політичної системи і складових її інституціональних струк­тур. Іншими словами, політична культура — це свого роду матриця політичного життя, що відбиває діапазон, динамізм і суперечливість його розвитку.

При такому підході слід мати на увазі, що, по-перше , рівень роз­витку політичної дійсності як особливої системної якості і є політичною культурою. Співвідношення політичної свідомості, діяльності, відносин, політичної влади, системи, політичного життя і культури полягає в тому, що остання характеризує рівень розвитку перших. Можна сказати, що політична культура у кожний даний момент часу функціонує в кожній даній точці багатомірного соціального простору політичної дійсності, не збігається з нею повністю, але існує як скла­дова, що здатна виступати у вигляді показника чи характеристики рівня розвитку цієї дійсності.

По-друге , характеристика політичної культури як рівня розвитку політичного життя суспільства імпліцитно містить у собі орієнтацію, з одного боку, на усвідомлення необхідності досягнення суспільною системою належного стану (максимально високого при даних соці­альних умовах рівня розвитку), з другого — на оцінку наявного рівня культури в політичному житті суспільства крізь призму її цільового стану. Отже, у самому понятті "політична культура" закладено оці­ночний момент, який внутрішньо притаманний культурі і без якого не можна говорити про рівень розвитку політичного об'єкта.

По-третє , політична культура являє собою таку системну якість (якісний стан), котра "знімає" як наявний рівень розвитку політичного життя суспільства, так і той критерій, на підставі якого оцінюється цей рівень. Для того, щоб розкрити цей якісний стан, необхідно по­казати дві суперечливі у своїй єдності грані політичної культури: на­явний і потенційно можливий рівні політичної дійсності, якої вима­гає базис; необхідно показати наявний стан останньої у порівнянні з її цільовим станом, тобто у порівнянні з тим, до чого йде політичний розвиток. Ця суперечлива єдність рівневих станів політичної культу­ри й становить специфіку її глибинних підвалин.

По-четверте , до змісту політичної культури належить включати рівень розвитку як позитивних, так і негативних політичних явищ. Політичну культуру не можна зводити тільки до культурності, вона властива кожній державно-організованій людській спільності. Питання тільки у її змісті, рівні, ступені розвинутості. Політична культура може бути низькою, пасивною, демократичною, ліберальною, тоталітарною, авторитарною і т.п. У протилежному випадку вона позбувається ана­літичних ознак.

Політико - культурний підхід до аналізу різних політичних систем, інститутів, процесів дає можливість подолати формально юридичне ро­зуміння політики, вийти за межі нормативного уявлення владних відно­син у суспільстві. Він дає змогу віднайти глибоко приховане коріння національної самосвідомості, традицій, уявлень, мифів, які супроводжують суспільно-політичну діяльність усіх громадян тієї чи іншої країни.

Труднощі становлення національної державності і демократії в Україні багато у чому зумовлені складністю формування національ­но-демократичного типу політичної культури. Саме тому наші полі­тики і рядові громадяни, самі того не помічаючи, мислять і діють за імперативами та стереотипами політичної культури, що склалася у радянському суспільстві багато десятиріч тому. І хоч ця культура як цілісна парадигма більше не існує, процес її розпаду і трансформу­вання може тривати довго. Який час він займе, залежатиме насампе­ред від чотирьох факторів: здатності суспільства до консолідації і єдності у розбудові своєї Української держави; темпів становлення нових економічних і політичних відносин; динаміки зміни поколінь; характеру політичної соціалізації молодіжних груп. [2; С. 525-531]

ВИСНОВОК

Отож, ми визначились із базовими поняттями філософії політики. Побудували схему понять, які характеризують політичну систему, громадянське суспільство і політичну свідомість і культуру. Не тяжко тепер дати оцінку тим процесам, які проходять в нашій державі. Було б добре, щоб цими поняттями оперували і наші владні кола, які будують іноді те, про що вони навіть поняття не мають.

Для розбудови української політичної філософії треба найперше будувати систему політичної гри по всім зрозумілим правилам і поняттям. Якщо ж у кожного правила і поняття будуть різними, то упорядкованої держави у нас не вийде. Нагадаю, що система політики при СРСР була вибудувана дуже чітко, вона була не ідеальною, але вона була. І навіть при цих недоліках правила політичної системи були окреслені певними нормами і закону і моралі.

Політика вимагає ясності правил і точності визначених понять, тільки тоді політика буде філософською, тобто думаючою!

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. – К.: «Каравела», 1999. – 248 с.

2. Філософія: Навчальний посібник / І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко, І.В. Бойченко та ін.; За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1999. – 624 с.

3. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 560 с. (Альма – матер)

4. Примуш М.В. Загальна соціологія: Навчальний посібник. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – 592 с.

5. Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 576 с. (Альма – матер)

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ