МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ КОМПЛЕКСУ
«КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
Реферат з дисципліни
«КРИМІНОЛОГІЯ»
на тему:
«ПРИЧИНИ І УМОВИ СКОЄННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ»
Варіант – 8
Виконала:
студентка групи 459
факультет післядипломної освіти
спеціальності «Правознавство»
Ібатуліна Катерина Камільївна
Перевірив:
старший викладач
Коновалов Володимир Васильович
Миколаїв 2009р.
План
Вступ.
1. ПОНЯТТЯ ПРИЧИН ТА УМОВ СКОЄННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ.
2. ПОНЯТТЯ КОНКРЕТНОЇ ЖИТТЄВОЇ СИТУАЦІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У ВЧИНЕННІ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ
3. ВЗАЄМОДІЯ ОСОБИ І СЕРЕДОВИЩА ЯК ПРИЧИНА ВЧИНЕННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ ТА ОБСТАВИНИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ВЧИНЕННЮ ЗЛОЧИНІВ
Висновок
Використана література
ВСТУП
Проблема причин і умов злочинів є однією з центральних у кримінологічній науці, але до цього часу вона не знайшла однозначного вирішення. Одні вчені (їх переважна більшість) під причинами і умовами злочинів мають на увазі якісь негативні обставини суспільного життя. При цьому одним і тим самим обставинам різні автори надають неоднакового значення. Наприклад, пияцтво вважають то причиною злочинів, то їх умовою, то супровідним явищем. Інші кримінологи (їх меншість) до причин злочинів відносять дрібно-буржуазні індивідуалістичні традиції, звички, інтереси й мотиви, де первинним елементом виступає мотивація злочинів.
Що ж потрібно розуміти під причинами злочинів, а що під їх умовами, в чому полягає відмінність між ними? На жаль, треба констатувати, що у кримінологічній літературі на ці питання немає чіткої відповіді, мають місце їх переплутування чи підміна одного з них іншим. Зрозуміло, будь-яке наукове дослідження передбачає, насамперед, орієнтування в тих поняттях, якими доводиться оперувати. Такі поняття, як причини і умови злочинів, є конкретизацією аналогічних категорій діалектики. Тому без належного з'ясування змісту філософських категорій «умова» і «причина» не може бути й мови про їх правильну інтерпретацію і застосування в кримінології.
Причинні зв'язки є одним з різновидів відношень детермінації, яка являє собою такий спосіб взаємодії, за якого виникнення одного явища визначається, опосередковується іншими явищами. Відношення детермінації на одній стороні має різні детермінуючі чинники (детермінанти), а на другій — детермінований (похідний) результат. Процес детермінації містить такі елементи: 1) умови; 2) діяльність (причина); 3) дія (наслідок, результат). Перші становлять сукупність тих безпосередніх чинників (факторів), від наявності яких залежать виникнення, існування, зміна або зникнення даного явища. Те чи інше явище виникає там і тоді, де й коли визріли відповідні передумови, й існує остільки, оскільки є певні умови. Характерною особливістю умов як моменту процесу детермінації є те, що вони самі по собі не можуть перетворитися в нову дійсність (наслідок); вони лише роблять її можливою.
Від поняття «умови» слід відрізняти поняття «середовище», яке включає не тільки чинники (фактори), що виступають умовами, а й чинники нейтральні, які тільки співіснують з певним явищем. Це положення особливо важливе для кримінологічних досліджень, бо в будь-якому соціальному середовищі треба виявити як криміногенні фактори, що є умовами вчинення злочинів, так й інші фактори — нейтральні або ті, що протистоять криміногенним.
Тому, метою даної роботи є висвітлення питань, що стосуються причин та умов вчинення конкретного злочину, а також життєвої ситуації як обставини вчинення злочину.
1. ПОНЯТТЯ ПРИЧИН ТА УМОВ СКОЄННЯ КОНКРЕТНОГО ЗЛОЧИНУ
У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не має однозначного трактування. Ними деякі автори називають:
1) антигромадські погляди певного кола осіб;
2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди;
3) різні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи спричинюють злочинні дії.
Саме по собі це не викликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкретизувати це поняття, одні кримінологи у якості причини окремого злочину вказували на дефекти індивідуальної правової свідомості; інші — на "пережитки минулого" у свідомості й поведінці, неправильні погляди та уявлення; треті — на наявність у свідомості окремих осіб антисуспільної установки; четверті — на егоїзм, кар'єризм, корисливе ставлення до державної чи колективної власності. Але за такого підходу незрозуміло, чому в окремих осіб деформується свідомість, стаючи антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне формують свідомість особи злочинця [1, с. 68].
Особливістю кримінологічного підходу є розгляд злочинної поведінки як процесу, що розвивається у часі та просторі, який включає не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, а й попередні соціально-психологічні явища, що визначають генезис злочину. Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який володіє правосуб'єктністю, тобто є осудним і має відповідний вік (16 або 14 років), достатній, на думку законодавця, для оцінки суспільної небезпеки.
Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб'єкта, і тому на перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного варіанта поведінки, що й лежить в основі кримінальної відповідальності. У цьому зв'язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі суб'єкта, які визначають його винність у вчиненні злочину.
Спроможність суб'єкта вибирати певні види поведінки може звужуватися (обмежуватися) з різних причин. По-перше, через сильне хвилювання, викликане насильством, тяжкою образою тощо, по-друге, внаслідок різних відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок розумового розвитку, що спостерігаються у неповнолітніх, коли соціальна зрілість і вік вступають у суперечність; по-третє, через антигромадську установку (стан готовності діяти злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбуваються заради них самих, що властиве для деякої категорії злочинців-рецидивістів [10, с. 247].
Як об'єкт вивчення у кримінології виступає насамперед особа, яка вчинила злочин, хоч профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину. Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.
Так звана передкримінальність не означає фатальності вчинення злочину, тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб'єктом (осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності) не може бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації одиничного злочину, тим очевиднішим стає існування типових явищ, які характеризують суб'єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І було б великою помилкою не бачити саме тут те особливе, що пов'язує загальне (злочинність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.
У психології особистість людини розглядається з двох сторін — формальної, яка належить до психофізіології, і змістовної, обумовленої свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинкти, органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, почуття, воля), індивідуально набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень культури) і сформовані за життя якості особи, які визначаються соціалізацією людини й обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності.
Під соціалізацією звичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструктурі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій.
Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сформовану за рахунок навчання, виховання, власного вдосконалювання
і включення в суспільно корисну діяльність.
Звідси можна зробити висновок, що основним чинником становлення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціалізації. Проте така категоричність не завжди виправдана. Адже соціалізується будь-яка особа, стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не становлять з цього винятку й ті, хто вчиняє злочини. Одні з них, включившись у суспільно корисну діяльність, "сполучають" її зі злочинною, інші — окремо від неї, треті — випадають із сфери соціально корисних зв'язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять. Ускладнення у процесі соціалізації можуть бути обумовлені багатьма факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями, різними захворюваннями. Але з цього зовсім не випливає, що злочини спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що споконвічно криміногенне або набуває криміногенність у зв'язку з фактом вчинення злочину конкретною особою. Кожний суб'єкт, зазнаючи якогось зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу. Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої особи [9, с. 65].
Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко виховуванні, педагогічно занедбані, інші такого минулого не мали. Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося причиною даних, найтиповіших ускладнень у вихованні, навчанні (соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпечення належного формування особи, а не причин вчинення злочинів. Відомо, що далеко не кожний, хто відзначався важковиховуваністю, стає злочинцем. Причинами неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей, несприятливі умови в сім'ї, відсутність елементарних можливостей одержати потрібні знання, а труднощів у вихованні — різноманітні акцентуації характеру, психічні відхилення у рамках осудності, психолого-педагогічна безграмотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні впливи сприймаються особою не автоматично, а переломлюючись через її внутрішній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи, зовсім не обов'язково змінюючи його або діючи в тому самому напрямі. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різного роду соціальними аномаліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звуженням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, спричинених різного роду фізичними і психічними відхиленнями, соматичними захворюваннями і т. п., що самі по собі споконвічно [3, с. 163].