регистрация / вход

Правовое регулирование религиозных организацый

ВСТУП Історично склалося так, що духовно-релігійна самоідентифікація українців нерідко виступає однією з домінуючих ціннісних орієнтацій власної життєдіяльності, причому інколи більш визначальною ніж навіть національна. Українська нація продовжує переживати докорінні революційні трансформації тому для вітчизняної політологічної школи особливої актуальності набувають питання розробки й впровадження управлінських рішень вищих органів державної влади, покликаних консолідувати суспільство, спрямувати його політичну волю на підтримку державотворчих процесів в Україні, поширити серед широких верств населення почуття гордості за власну державу та впевненість у її майбутнє.

ВСТУП

Історично склалося так, що духовно-релігійна самоідентифікація українців нерідко виступає однією з домінуючих ціннісних орієнтацій власної життєдіяльності, причому інколи більш визначальною ніж навіть національна. Українська нація продовжує переживати докорінні революційні трансформації тому для вітчизняної політологічної школи особливої актуальності набувають питання розробки й впровадження управлінських рішень вищих органів державної влади, покликаних консолідувати суспільство, спрямувати його політичну волю на підтримку державотворчих процесів в Україні, поширити серед широких верств населення почуття гордості за власну державу та впевненість у її майбутнє. Разом із тим визначальною ознакою сучасної цивілізації є надзвичайний прагматизм і тому кожен новий суб’єкт міжнародного права мусить насамперед власноручно довести свою спроможність бути прийнятим світовим співтовариством.

Провідною ланкою релігійно-церковного життя в Україні є релігійна організація. Згідно статті 7 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вище означених релігійних організацій. Мета утворення релігійної організації - задоволення релігійних потреб віруючих громадян, тобто створення умов для того, щоб віруючі громадяни не тільки мали можливість колективно сповідувати свою релігію, зокрема, брати участь в богослужінні, виконанні релігійних ритуальних обрядів, а й за допомогою цих організацій реалізовувати приписи своєї релігії у повсякденному житті, вільно але цивілізовано їх пропагувати і поширювати.Такий підхід до утворення релігійних організацій відповідає вимогам міжнародного права, зокрема Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав учасниць наради за безпеку і співробітництво у Європі (1989 р.), яким на підставі загального значення прав людини і основних свобод, у тому числі свободи релігії і переконань, визначені принципи утворення релігійних організацій, їх правовий статус, основною складовою частиною якого є право віруючих колективно сповідувати свою релігію і організовуватися для цього у свої традиційні церковні (ієрархічні та інституційні) структури, вирішуючи паралельно за своїми стандартами і вимогами кадрові питання.
Отже, головним питанням утворення релігійної організації є питання задоволення релігійних потреб відповідної категорії громадян. Одними релігійними організаціями ці потреби задовольняються безпосередньо (релігійними громадами, релігійними братствами, монастирями і місіями), іншими, що організаційно входять в релігійне об’єднання (церкву), опосередковано (релігійні управління вирішують насамперед організаційні питання, духовні навчальні заклади займаються підготовкою кадрів тощо).
Релігійні організації вибирають, призначають або змінюють свій персонал за власними настановами, їх вимогами і стандартами. Держава в кадрові питання церкви не втручається, оскільки діяльність церковних посадових осіб здійснюється в межах чинного законодавства. Це загальне правило. Може мати місце також і таке, коли вибори, призначення або зміна відповідних церковних посадових осіб можуть здійснюватися згідно із домовленостями між релігійними організаціями та державою. На практиці таке може, зокрема, мати місце при призначенні церковних посадових осіб зарубіжними релігійними центрами. Посадові особи тієї чи іншої церковної інституції повинні додержуватися чинного законодавства і встановленого порядку. У випадку порушень з боку церковних посадових осіб у своїй діяльності чинного законодавства або встановленого порядку компетентний церковний орган, за поданням відповідального державного органу, повинен здійснити адекватні заходи. Це стосується також іноземних релігійних діячів, які займаються релігійною діяльністю на території України.
Перелік релігійних організацій складений у відповідності з їх загальновизнаними офіційними назвами. Це не забороняє релігійній організації за статутом мати свою традиційну назву. Релігійна громада за статутом може мати, наприклад, назву “парафія”, “помісна церква” тощо. Але не слід змішувати традиційні назви релігійних громад з традиційними назвами культових будівель. Культова будівля може мати персональну назву, пов’язану з якоюсь історичною подією або особою. До її назви релігійна громада ніякого відношення не має і називатися за статутом цією назвою не має права. Релігійна громада є місцевою релігійною організацією. Поняття “місцева” не пов’язане з конкретною місцевістю або населеним пунктом. Воно пов’язане з правом віруючих на колективне сповідування своєї віри і заснування вільно доступних місць богослужінь або зібрань. Віруючі самі визначають район діяльності своєї громади і в межах цього району громада є місцевою релігійною організацією. В одному населеному пункті може діяти одна або декілька релігійних громад одного і того ж віросповідання, за інших умов релігійна громада утворюється з мешканців декількох населених пунктів або навіть адміністративних районів. Але у кожному випадку громада має діяти як релігійна організація, основною метою якої є колективне задоволення релігійних потреб. Відповідно до міжнародно-правових документів, визнаних Україною, прийнято статус релігійної організації, де релігійна громада як об’єднання віруючих громадян, котрі сповідують свою віру в рамках Конституції своєї держави, є головною ланкою церковної ієрархії. Їй надано право утворювати інші структури аж до своїх центральних органів, делегуючи їм відповідні повноваження.
Релігійна громада утворюється, реорганізується або ліквідується за своїм власним рішенням, втручання в ці питання державних або церковних органів не допускається. Держава визнає також права релігійної громади на її вільне підпорядкування діючим в Україні та за її межами управлінням і центрам, зміну цієї підлеглості, а також діяльність без підпорядкування будь-яким церковним органам. Релігійні громади можуть отримувати права юридичних осіб. Ці права та наявність у релігійних громад відокремленого майна і коштів визначають їх відповідну незалежність у вирішенні своїх внутрішніх церковних і майнових питань. Реалізуючі свої права, релігійні громади зобов’язані додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку. Ці вимоги стосуються і релігійних громад, які утворилися і діють без повідомлення державних органів.Релігійне управління (центр) - є центральний виконавчо-розпорядчий церковний орган, який репрезентує релігійне об’єднання (церкву). Релігійні управління (центри) утворюються на з’їздах, конференціях релігійних об’єднань і діють за статутами, прийнятими цими з’їздами (конференціями). З моменту державної реєстрації статуту релігійне управління набуває правоздатності юридичної особи і через свої, обрані чи призначені, органи в межах наданих їм статутом повноважень, здійснює керівництво підпорядкованими йому релігійними організаціями. Настановами керівних релігійних центрів, які знаходяться за межами України,можутькеруватися:

- релігійні громади на підставі їх добровільної канонічної та організаційної підлеглості відповідному зарубіжному релігійному центру;

- інші релігійні організації (місії, монастирі, регіональні управління тощо), утворені, або засновані, на території України зарубіжними релігійними центрами.

Не регламентовані законодавством відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі і тими, що знаходяться за межами України, регулюються за домовленістю між релігійним центром і державним органом України у справах релігій. На підставі домовленостей між зарубіжним релігійним центром і державним органом України у справах релігій вирішується питання утворення або заснування зарубіжними релігійними центрами на території України своїх релігійних структур (місій, монастирів тощо). Зарубіжний релігійний центр також може утворити в Україні своє релігійне управління з підпорядкуванням йому релігійних громад і своїх структурних підрозділів (монастирів, духовних навчальних закладів).
Монастирі і релігійні братства можуть засновуватися релігійними управліннями (центрами) або утворюватись у порядку, передбаченому для утворення релігійних громад. Відмінність монастирів і релігійних братств, заснованих релігійними управліннями, від тих, що утворені на засадах релігійних громад, полягає в тому, що перші підпорядковуються своїм засновникам - управлінням і центрам і можуть бути реорганізовані або ліквідовані, як за власними настановами, так і за рішеннями засновників, утворені на засадах релігійних громад монастирі і релігійні братства можуть бути реорганізовані або ліквідовані тільки за своїми власними настановами.
Місіонерські товариства (місії) можуть засновуватися тільки релігійними управліннями, центрами. Оскільки місія підпорядковується релігійному управлінню, яким вона заснована, то реорганізація або ліквідація місії може бути здійснена тільки за рішенням засновника. Створювати духовні навчальні заклади мають право тільки релігійні управління і центри, котрі мають зареєстровані статути з відповідними положеннями, згідно яких це релігійне управління (центр) вправі створювати духовні навчальні заклади. Це стосується і зарубіжних релігійних центрів, що мають свої представництва в Україні. Студенти і учні, що навчаються в духовних навчальних закладах, користуються рядом пільг на рівні із студентами та учнямидержавнихнавчальнихзакладів:

-на відстрочку в проходженні військової служби;
-по оподаткуванню;
- на включення часу навчання до трудового стажу.
Духовні навчальні заклади реорганізуються або ліквідуються за рішеннями засновників.

Релігійні об’єднання - це діючі в Україні церкви (Українська православна церква, Українська греко-католицька церква, Всеукраїнський союз християн віри євангельської п’ятидесятників та інші), які представляють своїми центрами (управліннями), що мають власні назви відповідно до своїх зареєстрованих статутів.На всі інші організації, які хоч і утворені за релігійною ознакою, але структурно не входять до релігійного об’єднання (церкви) або не мають основним своїм завданням задоволення релігійних потреб громадян дія Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації ”не поширюється.Чинне законодавство і загальне спрямування державної політики України щодо релігії і церкви створили сприятливі умови для розвитку релігійних організацій. За роки державної незалежності релігійна мережа в Україні зросла більш ніж у три з половиною рази і продовжує зростати. Зростання кількості та активності релігійних організацій в Україні, обумовлює й зростання соціальної значущості і гуманітарної ролі церкви в українському суспільстві. Важливим критерієм демократизації суспільства є свобода світогляду і віросповідань, оскільки людина історично ідентифікує себе не лише за індивідуальними, статевими, родовими, етнічними, культурними, моральними, державними, національними, а й за релігійними ознаками. Не перебільшуючи можна зазначити, що без релігії унеможливлюється відродження нації в усьому спектрі її суспільно-політичного існування. Отже, українцям треба спиратися на релігійні традиції, що вкорінені в історичних формах буття і духовності українства.

Відповідно до ст. 35 Конституцій України церква і релігійні організації відокремлені від держави. Але відокремлення церкви від держави не означає, що закони, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб’єктів, взагалі не регулюють відносини між церковними організаціями і державними органами [27, с. 184]. Така постанова питання не відповідала б соціальній природі релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом неполітичних стосунків громадянського суспільства, тому держава зобов’язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями громадян.

Великий вплив на законотворчий процес, має запозичення досвіду регламентації релігійної свободи, зафіксованого у міжнародних правових актах, що дозволяє по-новому подивитися на проблеми державних гарантій та регулювання діяльності релігійних організацій в Україні.
Якщо характеризувати вітчизняне законодавство стосовно свободи совісті й віросповідань у загальних рисах, то необхідно відзначити його вагомий внесок у справу демократизації релігійного середовища України.
Завдяки набуттю чинності означеними нормативно-правовими актами в українському суспільстві відбулися такі позитивні зрушення:
- відбулася відчутна плюралізація релігійного простору нашої держави за роки незалежності. Нині у ньому присутні найрізноманітніші віросповідні течії і напрями- від традиційних церков (православна, греко-католицька, римсько-католицька, євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня та ін.) до неординарних неокультів (гух’ясамаджа, трансцендентальна медитація,всесвітня чиста релігія тощо).
- постійно зростає кількість релігійних об’єднань;
- відсутній ідеологічний тиск на ту чи іншу конфесію; особистості надано реальну можливість вільно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної;
- спостерігається активна участь духовенства, віруючих у суспільно- громадському житті країни (фактично священнослужителі задіяні в організації й здійсненні публічних заходів будь-якого рівня й характеру - державних свят, різних форумів, дипломатичних зустрічей тощо).
Попри всі законодавчі гарантії держава не може гарантувати бездоганного функціонування механізму взаємовідносин між державою та церквою, а також між різними церквами та конфесіями. Протягом останніх років, то загострюючись, то вщухаючи, точаться міжконфесійні конфлікти, проповідують сумнівні вчення зарубіжні проповідники. А найбільш жахливим є те, що деякі секти, впливаючи на психіку, калічать душі людей, особливо молоді. Для виходу з цієї кризової ситуації пропонується суттєво доповнити чинне законодавство про свободу совісті та релігійні організації новими правовими положеннями. По-перше, ключовий інструмент реалізації державної політики у релігійно-церковній сфері - Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» - приймався у першій половині 1991 року, і з того моменту у нього фактично не вносилися суттєві зміни. отже, даний нормативний акт не спроможний адекватно реагувати на цілу низку викликів сьогодення. По-друге, між законодавчими актами, котрі так чи інакше регламентують процеси у конфесійній царині, трапляються значні неузгодження.
Приміром, із прийняттям Закону україни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 2003 р. на практиці виникла низка проблем щодо набуття статусу юридичної особи не прибутковими організаціями, зокрема і релігійними. Колізія правових норм стосовно процедури державної реєстрації релігійних організацій між цим Законом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» спричинила проблему подвійної реєстрації релігійних інституцій, що в свою чергу призвело до ускладнення отримання останніми статусу юридичної особи. По-третє, серед нормативних актів, є такі, поява яких обумовлена політичною кон’юнктурою. До таких документів відносять Постанову Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2002 року № 137 «Про умови передачі культових будівель - визначних пам’яток архітектури релігійним організаціям» та указ Президента України від 21 березня 2002 року № 279 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».
Зазначена Постанова, відміняючи ряд попередніх, дозволяє передавати релігійним об’єднанням у користування культові будівлі - визначні пам’ятки архітектури, котрі до цього не підлягали передачі у постійне користування церквам. Таке рішення навряд чи можна назвати конструктивним і зваженим, оскільки воно суперечить інтересам українського народу, адже ряд пам’яток мають надзвичайну цінність для збереження історичної пам’яті всієї нації, а не окремих релігійних громад. По-четверте, українське законодавство стосовно свободи совісті та релігійних організацій містить чимало положень, сформульованих у форматі звичайних декларацій, в яких і натяку немає на зобов’язання і відповідальність конфесій. Скажімо, ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» проголошує: «релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів». Інший приклад - ст. 6 цього ж Закону. У ній, зокрема, унормовується: «Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань». Обидві статті віддзеркалюють класичний для вітчизняного правового простору випадок: має місце вказівка як діяти або не діяти, однак не визначені санкції, тобто, що очікує порушників у разі недотримання законодавчої норми. Непрописаність конкретних карних санкцій за ті чи інші правопорушення продукує у релігійних об’єднань і окремих священнослужителів відчуття вседозволеності. Таким чином, чинне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації виглядає далеким від досконалості. Воно позбавлене на сьогоднішній день органічності, та є, так би мовити, формально-ситуативним. Чинним правовим документам також не вистачає логічної впорядкованості, інколи вони навіть суперечать один одному. Проте ключова проблема відповідного законодавства все-таки – відсутність глибини розуміння тих процесів, котрі відбуваються в конфесійній царині, відсутність системного погляду на те, якою має бути державна політика стосовно релігійно-церковного сегменту суспільства, на яких теоретико-методологічних засадах її необхідно вибудовувати.
Пріоритетними напрямами законодавчого унормування релігійно-церковної сфери сьогодні є наступні.
1. Підготовка Концепції державної політики з питань свободи совісті й віросповідання. Одне з основних завдань Концепції - визначення оптимальної для України моделі державно-церковних і суспільно-релігійних відносин.
2. Розробка нового Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
До ухвалення Концепції та прийняття Закону важливо до чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації внести необхідні корективи для адекватного реагування на назрілі проблеми. Щодо цього доцільнозробитинаступне:
1. Проаналізувати та узгодити між собою Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» й ті нормативні акти, які так чи інакше стосуються конфесійної сфери (Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», Земельний Кодекс України та ін.).
2. Переглянути, змінити, а деякі й скасувати ситуативні укази, розпорядження, постанови, видані Президентом України та Кабінетом Міністрів України з метою «упорядкування» релігійно-церковної сфери, які не відповідають національним інтересам українського народу, суперечать Конституції україни і законам України.
3. Внести доповнення до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», котрі регламентуватимуть діяльність новітніх релігійних рухів. Передусім йдеться про визначення механізму упередження негативних виявів неокультів.
4. У законодавстві щодо релігії та церкви конкретизувати правові санкції, котрі стосуються відповідальності конфесій та їхніх окремих представників за вчинені правопорушення. Саме розмитість вказаних положень не дозволяє органам влади згідно з правовими нормами виконувати свою безпосередню функцію контролю та дозволяє релігійним об’єднанням в цілому чи їхнім членам ігнорувати чинні закони.
Такі заходи дозволять не лише модернізувати суспільно-релігійні відносини, у тому числі й державно-церковні, а й сформують надійний фундамент гармонізації взаємин української держави зі світовим співтовариством як у релігійній сфері, так і в гуманітарній політиці в цілому.

Актуалізується релігієзнавчий і загальнофілософський аспект досліджень в галузі релігійно-церковного життя суспільства. Очевидним є факт, не лише модернізації і реформування як канонічної діяльності, так і організаційної структури традиційних релігійних формувань, а і галопуючого зростання кількості різного роду неокультів. Можна без перебільшення стверджувати, що роль неокультів у суспільному житті буде надалі зростати, поряд із зростанням впливу традиційних церков. З огляду на це особливо важливо вчасно розпізнати тоталітарне релігійне утворення, помітити його деструктивну спрямованість, запобігти всіма можливими засобами розповсюдженню його діяльності. А філософський аспект цих досліджень полягає в тому, щоб виявити найбільш загальні і стійкі тенденції до змін в релігійності та пов’язаних з нею суспільно - і індивідуально-психологічних станів і їх впливу на суспільну свідомість й поведінку взагалі.
Потребує детальної розробки питання вироблення та застосування конкретних технологій прийняття і впровадження політичних, державно-управлінських та адміністративно-організаційних рішень у сфері релігійно-церковного життя. На жаль, цьому питанню на сучасному етапі приділяється найменше уваги. Зокрема, невпевнені кроки адміністративної реформи в напрямі розвитку державно-церковних стосунків відбуваються в загальному руслі адміністративної реформи, направленої на зменшення питомої ваги та кількості одиниць управлінського апарату, зміни галузевого підходу в державному управлінні на функціональний та інших радикальних реформ, без урахування саме галузевої специфіки релігійно-церковного життя. Лише за останні роки центральний державний орган України у справах релігій, вже не кажучи про подібні підрозділи на місцях, тричі зазнавав організаційних змін, кожна з яких тягла за собою втрату певного часу на налагодження його ефективної діяльності. Існуючий в межах Держкомрелігій науково-експертний підрозділ просто не дає можливості охопити своєю діяльністю весь спектр досліджень, яких потребує прийняття політичних і управлінських рішень.

ВИСНОВОК

Зазначене вище дозволяє зробити висновок, що релігійні організації належать до непідприємницьких юридичних осіб приватного права. Для них, за окремими доповненнями, характерні: організаційна єдність; наявність відокремленого майна; самостійна цивільно-правова відповідальність; участь уцивільному обороті від свого імені.Для більш детального регулювання положень діючого законодавства відносно статуту (положення) релігійної організації, слід внести відповідні доповнення до ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зокрема, щодо обов’язкового зазначення в статуті: найменування релігійної організації; органів управління, їх компетенції та порядок прийняття ними рішень; відносини членства в організації. Джерела формування і об’єкти права власності на майно релігійних організацій мають певну специфіку. Правовий режим майна релігійних організацій має міжгалузевий характер і до того ж установлений як нормами світського,так і нормами канонічного характеру.Отже, у майбутньому українське законодавство стосовно свободи совісті і релігійних організацій з необхідністю очікують серйозні трансформації. Без них воно неспроможне належним чином обстоювати національні інтереси українського народу.

Список використаної літератури :

Нормативні акти

1. Конституція України від 28 липня 1996 р.

2. Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 року.

3. Про свободу совісті та релігійні організації. Закон України від 23 квітня 1991 року

Наукові та літературні джерела

4. Губар А. Взаємовідносини української держави та церкви: проблеми сучасного законодавства// Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. - К.: Право - 1996. - с.184-186.

5. Джунь В. Правні основи щодо використання культових споруд і майна в Україні// Свобода віровизнання. Церква і держава в Україні. - К.: Право - 1996. - с. 172-174.

6. Колодний А. Лобовик Б. Релігієзнавчий словник. - К., 1996. - с.63.

7. Лилак Д. Судовий захист майнових прав релігійних організацій// Свобода віровизнання. Церква і держава і Україні. - К.: Право - 1996 . - с. 157-166.

17. Павлов А. С. Курс церковного права. - СПб.,2002.

9. Піддубна В. Релігійні організації як юридичні особи//Право України. - 2005. - №4. - с. 107-109.

10. Піддубна В. Щодо спеціальної правоздатності релігійних організацій// Право України. - 2004. - № 11. - с. 112-115.

11. Піддубна В. Деякі питання щодо права власності релігійних організацій// Підприємство, господарство і право. - 2005. № 3. - с. 92-95.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему