регистрация / вход

Цивільне право 2

Авторський колектив Баранова Л. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 34 (у співавтор­стві з Печеним О. П. та Сиротенко С. Є.); гл. 36 § 3; гл. (§ 3; § § 5);

Авторський колектив

Баранова Л. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 34 (у співавтор­стві з Печеним О. П. та Сиротенко С. Є.); гл. 36 § 3; гл. 40 (§ 3; § 4; § 5);

Борвсова В. І., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 36 (§ 1-2); гл. 40 §2;гл.43(§1,3);

Домашенко М, В., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 46;

Жилінкова І. В., доктор юридичних наук, професор - гл. 45; гл. 49; гл. 50;

Загорулько О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 32 ) (у співав­торстві з Пучковською І. Й.); гл. 42, гл. 53;

Зямурявкіна Р, М., асистент - гл. 41;

Ігнатевко В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 64, 65, 66, 67; "; Казанцев В. С, асистент - гл. 37; гл. 40 § 6;

Коробцова Н. В., кандидат юридичних наук - гл. 61, 62; 63;

Крияша В. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 43 (§ 4) (у співав­торстві з В. Л. Яроцьким), гл. 44 (у співавторстві з В. Л. Яроцьким); гл. 59; гл. 60;

Мороз М. М., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 40 (§ 1);

Панова Л. В., кандидат юридичних наук - гл. 55; гл. 56; гл. 58;

Первомайський О. О., кандидат юридичних наук - гл. 47; гл. 54; гл. 57;

Печений О. П., кандидат юридичних наук - гл. 34 (у співавторстві з Бара-новою Л. М. та Сиротенко С. Є.); гл. 43 § 2;

Іїрнступа С. Н., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 68 (у співавтор­стві з Сиротенко С. Є.);

Пучковська І. Й., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 32 (§ 6) (у співавторстві з Загорулько О. А.); гл. 38; гл. 39;

СїбІльов М. М., кандидат юридичних наук, доцент-гл. 30, 31, 33, 35;

Сиротенко С. €., асистент - гл. 34 (у співавторстві з Барановою Л. М. та Печним О. П. ); гл. 68 (у співавторстві з Приступою С. Н.);

Єоловйов О. М„, кандидат юридичних наук - гл. 36 § 5;

Спасибо-Фатеєва І, В., доктор юридичних наук, професор - гл. 5 І;

Сурженко О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 36 § 4;

Чуйкова В. Ю., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 69;

Явор О. А., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 36 § 6;

Янишен В. П., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 52;

Яроцький В. Л., кандидат юридичних наук, доцент - гл. 43 § 4 (у співав­торстві з В. М. Крижною), гл. 44 (у співавторстві з Крижного В. М.); гл. 48; гл.55


Розділ VII. Зобов'язальне право. Загальні положення

Глава ЗО. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

І ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1. Поняття зобов'язального права

Зобов'язальне право - це найбільша за обсягом підгалузь цивіль­ного права, норми якої регулюють переважно відносини майно­ вого обороту (товарообміну), тобто відносини, що виникають при переході матеріальних та інших благ, які мають економічну фор­му товару, від однієї особи до іншої.

Предметом зобов'язального права, як підгалузі цивільного права, є майнові відносини. У зв'язку з цим виникає питання про співвідно­шення зобов'язальних правовідносин з правовідносинами влас­ності.

Слід мати на увазі, що хоча вони тісно пов'язані між собою, з ура­хуванням того, що саме відносини власності складають передумову товарообміну, але між ними існують і суттєві відмінності. Так, якщо правовідносини власності мають характер абсолютних, у яких влас­нику протистоїть необмежене коло осіб, то зобов'язальні правовідно­сини належать до відносних правовідносин, у яких конкретній упра-вомоченій особі (кредитору) протистоїть також конкретна зобов'я­зана особа - боржник. Отже, зобов'язальні правовідносини харак­ теризуються чіткою персоніфікацією суб'єктного складу. Вони юридичне пов'язують лише конкретних осіб. Є відмінності і в юридичному об'єкті зазначених правовідносин. Зобов'язальні право­відносини відрізняються від правовідносин власності і за сутністю відповідного суб'єктивного права.

Якщо сутністю суб'єктивного права у абсолютних правовідно­синах є право на власні дії, то у відносних правовідносинах - право на дії іншої особи (боржника).

Характеризуючи відносини майнового обігу, які регулюються нормами зобов'язального права, слід підкреслити, що вони охоплю­ ють, перш за все, ринкові відносини, які виникають як при здійс­ненні підприємницької діяльності, так і при задоволенні фізичними особами власних потреб. Цим відносинам притаманна така ознака як багатоманітність, оскільки майновий оборот (товарообмін) може здійснюватися як шляхом відчуження особою свого майна у влас­ність іншій особі (наприклад, при кунівлі-продажу), так і через пере-


Розділ ПІ


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ



дачу його іншій особі у тимчасове оплатне чи безоплатне користуван­ня (наприклад, при оренді або позичці).

Предметом такого обороту можуть бути не тільки речі, а й інші предмети, що мають товарну, хоча і не завжди матеріальну (уречев­лену) форму. Йдеться, зокрема, про результати послуг (наприклад, наданих при перевезенні або зберіганні речей), що споживаються за­мовником (у процесі вчинення виконавцем певної дії або здійснення певної діяльності, майнові права та певні нематеріальні блага (напри­клад, інформація). Оскільки норми зобов'язального права у цій час­тині мають своєю метою врегулювання відносин майнового обігу в їх непорушеному стані, дані зобов'язання є регулятивними. Значна більшість регулятивних зобов'язань виникає на підставі договорів, тобто є договірними зобов'язаннями. Однак деякі недоговірні зобо­в'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (односто­ронніх правочишв або юридичних вчинків), теж слід віднести до ре­гулятивних. Йдеться про зобов'язання з публічної обіцянки винаго­роди, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення та рятування здоров'я і життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи. Певна група норм зобов'язального права спрямо­вана на усунення негативних наслідків, що виникають в результаті порушення однією особою суб'єктивних цивільних прав іншої. Ме­тою вказаних норм є охорона, у тому числі й захист суб'єктивних ци­вільних прав, а зобов'язання, що виникають при цьому, йменуються охоронними. До них належать зобов'язання з відшкодування шкоди, створення загрози життю, здоров'ю чи майну іншої особи, набуття або збереження майна без достатньої підстави.

Зобов'язальне право, як підгалузь цивільного права, складаєть­ ся з низки правових інститутів, норми котрих спрямовані на закріп­лення положень, що стосуються як усіх зобов'язань, так і окремих їх видів. Враховуючи це, зобов'язальне право поділяється на загаль­ ну та спеціальну частини.

Загальна частина охоплює положення щодо поняття та видів зо­бов'язань, підстав їх виникнення, способів виконання і відповідаль­ності за порушення зобов'язань та підстав їх припинення. Однією із складових цієї частини є й загальні положення про договір, як найпо­ширенішу підставу виникнення зобов'язання, що охоплюють понят­тя та зміст договору, порядок його укладення, зміни, розірвання то­що. Спеціальна частина зобов'язального права складається з Інсти­тутів, що охоплюють норми, які стосуються окремих типів (груп, ви­дів та підвидів) зобов'язань.

Значна більшість цих норм розрахована на регулювання зобов'я­зальних відносин, що виникають на підставі договору. Дані норми у своїй сукупності складають договірне право. Останнє має свою внутрішню диференціацію і складається з низки субінститутів, які об'єднують правові норми, розраховані на регулювання окремих


груп, видів та підвидів договорів, що породжують відповідні договір­ні зобов'язання.

Інші норми спеціальної частини зобов'язального права розраховані на регулювання зобов'язальних відносин, що виникають з односто­ронніх правомірних чи неправомірних дій (деліктів). Вони теж об'єд­нуються у відповідні субінститути зобов'язального права і розрахова­ні, відповідно, або на регулювання недоговірних зобов'язальних від­носин, або на усунення негативних наслідків, що виникають внаслі­док порушення однією особою суб'єктивних цивільних прав іншої.

Норми зобов'язального права містяться переважно у Книзі п'ятій ЦК та у інших актах цивільного законодавства.

§ 2. Поняття та види зобов'язань

Згідно зі ст. 509 ЦК зобов'язанням с правовідкошення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати робо­ ту, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконан­ня його обов'язку. Отже, зобов'язання - це різновид цивільних правовідносин.

Елементами зобов'язання, як і будь-якого правовідношення, є його суб'єкти, об'єкт та зміст.

Суб'єктами зобов'язання є управомочена сторона (кредитор) та зобов'язана сторона (боржник). Ними можуть буди як фізичні, так і юридичні особи, у тому числі й юридичні особи публічного права1 .

Юридичним об'єктом зобов'язання є певна поведінка зобов'язано­го суб'єкта, а його матеріальним об'єктом виступає певне матеріаль­не благо, заради якого між суб'єктами виникають юридичні зв'язки. Особливість юридичного об'єкта зобов'язання полягає у покладенні на боржника обов'язку щодо здійснення ним відповідних активних дій. Пасивна поведінка боржника (утримання від дії) не може бути са­мостійним юридичним об'єктом зобов'язання, оскільки вона завжди супроводжує вчинення ним активних дій. Саме тому зобов'язальне право, на відміну від права власності, опосередковує не статику, а ди­наміку майнових відносин.

Зміст зобов'язання складають права та обов'язки його суб'єктів. Суб'єктивне право, що належить управомоченш стороні у зобов'я­занні, йменується правом вимоги, а суб'єктивний обов'язок зобов'я­заної сторони називається боргом.

Новий Цивільний кодекс закріпив низку наступних положень, що стосуються усіх зобов'язань. _, По- перше, згідно з ч. З ст. 509 ЦК зобов'язання, як цивільне право-

Дет. про це див. § 4 даної глави.


в


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ



відношення, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумно­сті та справедливості, що є загальними засадами цивільного законо­давства.

По-друге, будь-яке грошове зобов'язання, виходячи з вимог ст. 99 - Конституції України, має бути виражене у грошовій одиниці держа­ви - гривні, хоча сторони зобов'язання при цьому можуть визначати грошовий еквівалент такого зобов'язання в іноземній валюті (ст. 524 ЦК). Виконання ж зобов'язання має відбуватися за загальним прави­лом у гривнях (ст. 533 ЦК).

По-третє, не допускається одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов (ст. 525 ЦК). Ця заборона сто­сується як боржника, так і кредитора. Винятки з даного правила мо­жуть встановлюватися договором або законом. Наприклад, підста­вою для односторонньої відмови від зобов'язання згідно зі ст. 615 ЦК може бути порушення зобов'язання однією із сторін, якщо це перед­бачено договором або законом.

Питання галузевої належності категорії «зобов'язання» та можли­вості Існування немайнових зобов'язань у науці є дискусійними.

Ще за часів існування радянського права була висловлена думка про те, що категорія «зобов'язання» є, начебто, не цивільно-право­вою, а міжгалузевою, оскільки, як вважали її автори, існують трудові, фінансові, управлінські, господарські, внутрішньогосподарські та ін­ші зобов'язання1 . її критики слушно вказували нате, що зазначена ка­тегорія є виключно цивільно-правовою, оскільки зобов'язання опосе­редковують процес саме товарного переміщення (обороту) матері­альних благ від однієї особи до іншої. Але при цьому вони вважали, що погляд на зобов'язання як на міжгалузеву категорію був обумов­лений тим, що легальне поняття зобов'язання, закреплене у ст. 158 РРФСР 1964 р. (ст. І51 ЦК УРСР 1963 р.), мало занадто загальний ха­рактер і під нього можна було підвести будь-яке відносне правовїдно-шення2 . На нашу думку, зазначене легальне визначення зобов'язання було лише приводом для іншої дискусії, зумовленої різними погляда­ми науковців на систему радянського права і законодавства, чинни­ків, що їх обумовлюють, та місцем у них, так званого господарського права. По суті, наведене легальне визначення зобов'язання уявляєть­ся цілком прийнятним, оскільки, з одного боку, містить усі ознаки цього правового явища; і у будь-якого неупередженого дослідника не може виникати сумнів щодо його галузевої належності хоча б через те, що дане визначення поміщене у ЦК. З іншого - воно надає можли­вість у межах цивільних правовідносин відбити особливості зобов'я-

1 Танчук И. А.. Ефішович В. Я, Абова Т. Е.. Хозяйственньїе обязательства. - М.-.
Юрид. лит., 1970. - С. 17.

2 Див.: Гражданское право: Учеб. - Изд. 3-є / Под ред. А. П. Сергеева иЮ.К. Тоя-
стого.Часть 1. -М.: Проспект, 1998.-С. 484.


зань саме як специфічного виду останніх (їх майновий та відносний характер, закликаність боржника до активних дій, можливість упра-вомоченого суб'єкта вимагати певної поведінки від зобов'язаного суб'єкта). Не випадково, саме спираючись на це легальне визначення зобов'язання, дослідники1 формулювали різні за змістом доктриналь-ні визначення цивільно-правових зобов'язань. Про прийнятність на­веденого легального визначення зобов'язання, вміщеного у ст. 151 ЦК 1963 р., свідчить і те, що у ст. 509 нового ЦК України воно відтво­рено майже без змін.

Питання галузевої належності зобов'язань у сучасних умовах на­буває суто практичного значення. Видавалось, що визнання об'єктив­ного характеру поділу права на приватне і публічне повинно мати на­слідки, зокрема, визнання й того, що кожна із зазначених сфер права характеризується власним методом, власними правовими засобами (категоріями) та принципами, які у сукупності створюють відповід­ний тип регулювання суспільних відносин та правовий режим, від­повідно, приватного і публічного права, що унеможливлює викорис­тання у вказаних сферах права не властивих їм правових засобів. З огляду на це, саме сфері приватного права, яка характеризується де­централізованим регулюванням на диспозитивних засадах усіх осо­бистих немайнових та майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учас­ників, притаманний такий правовий засіб, яким є зобов'язання. Між тим не тільки окремі дослідники продовжують розглядати зобов'я­зання як міжгалузеве поняття (один з механізмів, що використовуєть­ся у різних галузях права)2 , а й намітилася тенденція використання правових засобів сфери приватного права, зокрема, у податковому за­конодавстві3 , що може призвести до руйнування законодавства, яке діє у сфері приватного права4 . Слід вказати, що навіть фахівці публіч­ного права вказують на некоректність застосування терміна «зобов'я­зання» до податкових відносин, побудованих на принципах влади і підпорядкування. Більш точним, як слушно вказує М. П. Кучерявен-ко, було б використання терміна «податковий обов'язок», що уза­гальнює всю систему обов'язків платника податків, пов'язаних зі сплатою податків і зборів5 .

Иоффе О. С. Обязательственное право. - М.: Юрид. лит., 1975. - С. 6; Граждан­ское право (вказ. підруч.). - С. 484.

2 Див/. Хозяйетвенное право: Учеб. / Под. ред. акад. В. К. Мамзутова. - К.: Юрнн-
хом Интер, 2002. - С. 561.

3 Див., напр., Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платниками по­
датків перед бюджетом та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 р. //
Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 7. - Ст. 259.

4 Дет. про це див.: М. М. Сібільов. Наслідки використання правових засобів сфери
приватного права при регулюванні публічно-правових відносин / Респуб. міжвід. наук,
зб. «Проблеми законності». - Харків, 2001.- С. 55-61.

5 Кучерявенко Н. 17. Налоговое право: Учеб. - Харьков: Легас, 2001. - С. 242.


10


Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


11



Обґрунтування у радянські часи неможливості існування зобов'я­зань немайнового характеру1 було, на нашу думку, пов'язане з недо­оцінкою тоді ролі немаинових благ. До речі, слід вказати на те, що і у ті часи І. Б. Новицький вважав: змістом зобов'язання може бути пра­во вимоги вчинення будь-якої правомірної дії, що заслуговує на за­хист, підкреслюючи при цьому, що ніколи норми цивільних кодексів або інших актів цивільного законодавства не обмежували змісту зо­бов'язання ознакою лише його майнового характеру2 . В сучасних умовах можливість існування немаинових зобов'язань узгоджується, на нашу думку, з принципом свободи договору та новим поглядом на сутність і роль нематеріальних благ у цивільному обороті.

Багатоманітність зобов'язань зумовлює необхідність їх класи­ фікації з використанням різних класифікаційних критеріїв.

Залежно від підстави виникнення зобов'язання поділяються на до­ говірні і недоговірні.

Договірне зобов'язання - це відносне правовідношення між юри­дично рівними і майново самостійними особами, що виникає на під­ставі договору, який виражає їх загальну волю на досягнення цивіль­но-правових результатів майнового чи немайнового характеру, на­стання котрих відбувається у разі здійснення боржником певних ак­тивних дій, що відповідають праву вимоги кредитора і не зачіпають прав та законних інтересів третіх осіб, які не є учасниками зазначено­го правовідношення.

Недоговірне зобов'язання - відносне правовідношення між юри­дично рівними і майново самостійними особами, що виникає на під­ставі або правомірних односторонніх дій особи (правочинІв чи юри­дичних вчинків), або неправомірних дій особи, наслідки за якими настають незалежно чи, навіть, всупереч їх волі. На відміну від дого­вірних зобов'язань, зміст та наслідки недоговІрних визначаються ім­перативними приписами актів цивільного законодавства, що не мо­жуть змінюватися стороною (сторонами) зобов'язання.

Залежно від характеру поведінки боржника зобов'язання поділяю­ться на зобов'язання з позитивним або негативним змістом.

За зобов'язанням з позитивним змістом боржник зобов'язаний вчинити певну дію на користь кредитора (наприклад, передати май­но, виконати роботу, надати послугу тощо).

За зобов'язанням з негативним змістом боржник зобов'язаний утримуватися від здійснення певної ДІЇ. Як уже зазначалося, такі зо­бов'язання як самостійні є нетиповими. Зазвичай, зобов'язання з не­гативним змістом супроводжує зобов'язання з позитивним змістом. Так, згідно зі ст. 942 ЦК зберігач за договором зберігання зобов'яза­ний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими

1 ИоффеО. С.Вказ. праця.-С. 14-15.

2 Новщюш И. Б., Лущ Л. А. Общее учение об обязательстве. - М.: Госюриздат,
1950.-С.56-60.


актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (активні дії). Одночасно зберігач, відповідно до вимог ст. 944 ЦК, без згоди поклажодавця має утримуватися від користування річчю, пере­даною йому на зберігання, та передачі її у користуванні іншій особі.

Залежно від концентрації прав і обов'язків суб'єктів зобов'язання останні поділяються на односторонні і взаємні.

У односторонніх зобов'язаннях одна сторона має тільки права, а друга - лише обов'язки, тоді як у взаємних зобов 'язаннях кожна сто­рона має як права, так і обов'язки. Прикладом одностороннього зо­бов'язання є, зокрема, зобов'язання з позики, у якому позикодавець має одне тільки право вимагати повернути йому борг, а боржник має лише один обов'язок - повернути борг. Прикладом взаємного зобо­в'язання є зобов'язання з підряду, в якому підрядник зобов'язаний виконати певну роботу і має право вимагати її оплати замовником, а замовник зобов'язаний сплатити підряднику певну суму грошей і має право вимагати від нього виконання певної роботи.

Залежно від цільового призначення зобов'язання поділяються на головні та додаткові (акцесорні).

Додатковим (акцесорним) є зобов'язання, призначене для забез­печення виконання головного зобов'язання. Саме тому додаткові зобов'язання мають допоміжний характер, а їх юридична доля зале­жить від долі головного зобов'язання. До додаткових зобов'язань на­лежать зобов'язання з неустойки, поруки, застави, притримання та завдатку, які згідно зі ст. 546 ЦК можуть забезпечити виконання го­ловного зобов'язання1 . Наслідками акцесорного характеру цих зо­бов'язань є те, що, по-перше, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину (зобов'язання) щодо його забезпе­чення, якщо інше не встановлено ЦК (ч. 2 ст. 548 ЦК), а, по-друге, не­дійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання (ч. З ст. 548 ЦК).

З урахуванням предмета виконання виокремлюються однооб'ск- тні, альтернативні, факультативні та грошові зобов'язання2 .

Окремий вид складають зобов'язанняособистого характеру, тобто зобов'язання, пов'язані з їх суб'єктами. Йдеться, наприклад, про зобо­в'язання письменника, науковця тощо створити за договором відповід­ний об'єкт права інтелектуальної власності на замовлення іншої сторо­ни (ст. 1112 ЦК). У такому зобов'язанні обов'язок боржника може вико­нуватися лише ним особисто і не може бути покладений на іншу особу, оскільки це протирічить суті даного зобов'язання (ст. 528 ЦК). За таки-

1 Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання не є акцесорним зобов'я­занням, оскільки відповідно до ст. 562 ЦК зобов'язання гаранта кредитором не зале­жить від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, ко­ли У гарантії міститься посилання на основне зобов'язання. Дет. про це див. главу

Даного підручника лі ,г „ „. . -,

Дет. про це див. главу 31 даного підручника." ' ';. ; ':' ' . ; "- , -


12


Розділ №


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


13



ми зобов'язаннями не може бути правонаступництва; і тому вони при­пиняються зі смертю боржника або кредитора (ст. 608 ЦК).

Запропонована класифікація зобов'язань має істотне практичне значення для відокремлення одних зобов'язань від інших, але вона, як слушно зазначає М. Д. Єгоров, не складає єдиної системи, яку можна було б використовувати при систематизації законодавства1 . У науці давно вже триває дискусія з питання побудови єдиної класи фікації. перш за все, договірних зобов'язань. Науковці пропонували використовувати при цьому різні класифікаційні критерії: зміст і ха­рактер взаємного господарського обслуговування контрагентів2 ; спрямованість зобов'язальних правовідносин3 ; економічної мети і правового результату4 . Але запропонована класифікація не забезпе­чує необхідної для усіх зобов'язань правової спільності. Ось чому прийнятною видається позиція, висловлена М. І. Брагинським, щодо необхідності використання багатоступеневої класифікації догово­рів5 . При цьому на кожному окремо взятому ступені класифікації не­обхідно застосовувати єдиний класифікаційний критерій, який дасть можливість виявити найбільш істотні розбіжності у зобов'язальних відносинах. З урахування вказаного усі зобов'язання можуть бути поділені на два типи - договірні і недоговірні. Кожен з цих типів зобов'язань складають відповідні групи. Групи зобов'язань, у свою чергу, поділяються на відповідні види, а останні - на підвиди зо­бов'язань. Отже, договірні зобов'язання можуть бути поділені на на­ступні групи: зобов'язання про передачу майна у власність: зобов'я­зання про передачу майна у користування; зобов'язання про вико­нання робіт; зобов'язання про надання послуг; зобов'язання щодо розпорядження правами інтелектуальної власності; зобов'язання, що вникають з багатосторонніх правочинів.

У свою чергу, зазначені групи договірних зобов'язань можуть по­ділятися на відповідні види та підвиди. Так, зокрема, зобов'язання про передачу майна у користування поділяються на: зобов'язання з найму (оренди) майна та зобов'язання з позички; а зобов'язання з на­йму (оренди), у свою чергу, поділяються на підвиди: зобов'язання з прокату майна, зобов'язання з найму (оренди) земельної ділянки, зо­бов'язання з найму будівлі або іншої капітальної споруди, зобов'я­зання з найму (оренди) транспортного засобу, зобов'язання з лізингу.

1 Див.: Гражданское право: Учеб. - Изд. 3-є / Под ред. А. П. Сергеева и Ю. К. Тол-
стого. - Часть 1. - М.: Проспект. - С. 488.

2 Аскназий С. И. Очерки хозяйственного права СССР.-Л., 1926.-С. 65.

3 Красаечиков О. А. Система отдельнмх видов обязательств // Сов. юстиция. -
1960.-№ 5.-С. 423.

4 Гордон М. В. Система договоров в советском гражданском праве / Учеб. зап. Харь-
ков. юрнд. ин-та. - 1954.-Вьт. -5. -С. 65-87.

5 Брагинский М. К, Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая. Общие по­
ложення. - М.: Статут, 1999. - С. 399. Брагинский М. И. Общее ученне о хозяйственньк
договорах. - Минск, 1967. - С. 30.


Другий тип зобов'язань - недоговірні зобов'язання - поділяються на наступні групи: регулятивні та охоронні1 .

У свою чергу, наприклад, охоронні зобов'язання поділяються на такі види: зобов'язання з відшкодування шкоди; зобов'язання зі ство­рення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи; зобов'язання з набуття, збереження майна без дос­татньої правової підстави. Нарешті, зобов'язання з відшкодування шкоди поділяються, зокрема, на підвиди, як: зобов'язання з відшко­дування шкоди, завданої у разі здійснення особою права на самоза­хист; зобов'язання з відшкодування шкоди, заподіяної органом дер­жавної влади, органом влади

Автономної Республіки Крим або органом місцевого самовряду­вання; зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду; зобов'язання з відшко­дування шкоди, заподіяної малолітньою або неповнолітньою осо­бою; зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої джерелом підви­щеної небезпеки; зобов'язання з відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'ю або смертю.

§ 3. Підстави виникнення зобов'язань

Підстави виникнення зобов'язань - це певні юридичні факти або їх сукупність (юридичний склад), з настанням яких правові норми по­в'язують виникнення зобов'язального правовідношення між креди­тором і боржником. Оскільки зобов'язання є різновидом цивільного правовідношення, вони, згідно з ч. 2 ст. 509 ЦК, виникають з під­став, встановлених ст. 11 ЦК для виникнення цивільних прав і обо­в'язків. Йдеться про договори та інші правочини, акти органів дер­жавної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або орга­нів місцевого самоврядування, заподіяної майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти (дії або події). Найпоширенішою підставою виникнення зобов'язання є договір (двосторонній або багатосторонній правочин). Мова йде, перш за все, про договори, передбачені актами цивільного законодавства, у тому числі безпосередньо ЦК ( купівля-продаж, дарування, рента, довічне утримання (догляд) тощо (понайменовані договори). Але з ураху­ванням правила, закріпленого у ст. 6 ЦК, підставою виникнення зо­бов'язання можуть бути і договори, що хоча і не передбачені зазначе­ними актами, але які відповідають загальним засадам цивільного законодавства (непонанменовані договори).

Підставою виникнення зобов'язання можуть бути також односто­ронні правочинн. Прикладом останнього є публічна обіцянка вина­городи без оголошення конкурсу або за результатами конкурсу, оскільки у разі виконання завдання і передання його результату осо-

Дет. див. § 1 цієї глави.


14


Розділ УП


ЗОБОВ 'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


15



ба, яка публічно обіцяла винагороду, зобов'язана виплатити її (ст. 1184 ЦК), а переможець конкурсу має право вимагати від його засно­вника виконання свого зобов'язання (ст. 1156 ЦК). Отже, при цьому, як зазначав Б. Б .Черепахін, особа шляхом одностороннього волевияв­лення надає іншій особі суб'єктивне право, покладаючи правовий об­ов'язок на саму себе1 .

Акти органів державної влади, органів влади Автономної Рес­ публіки Крим та органів місцевого самоврядування, що діють як суб'єкти не приватного, а публічного права, за своєю юридичною природою є адміністративними (владними) актами. Саме тому вони безпосередньо можуть бути підставою виникнення зобов'язання ли­ше у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Вод­ночас зазначені адміністративні акти можуть бути підставою для укладення договорів. При цьому вони впливають як на зміст догово­ру, так і на зміст зобов'язання, що ним породжується, оскільки згідно зі ст. 648 ЦК зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, обов'язковий для сторін (сто­рони) договору, має відповідати цьому акту.

Підставою виникнення зобов'язання можуть бути і неправомірні дії особи (правопорушника). Йдеться про заподіяння шкоди іншій особі та про набуття або збереження майна однією особою за рахунок іншої без достатньої правової підстави. Сутність таких охоронних зо-бов'язань полягає, відповідно, в обов'язку правопорушника відшко­дувати завдану майнову (матеріальну) та моральну шкоду або повер­нути потерпілому набуте чи збережене майно. Однак, хоча такі зобов'язання виникають з неправомірних дій, вони спрямовані на до­сягнення правомірного результату - відновлення порушеного майно­вого стану учасників майнового обороту2 . Особами, які вчинили не­правомірні дії, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, у тому числі й органи публічної влади.

Підставою виникнення зобов'язань можуть бути також інші юри­ дичні факти. По-перше, йдеться про правомірні дії, що не є правочи-нами, а належать до юридичних вчинків, які не спрямовані на ство­рення правових наслідків, хоча останні настають внаслідок приписів норм права. Прикладом такого юридичного факту є дія особи із ство­рення, зокрема, літературних, художніх творів. По-друге, мова йде про юридичні факти — події, що виникають та існують незалежно від волі людей і які можуть бути підставою виникнення зобов'язання у випадках, передбачених актами цивільного законодавства або дого­вором. Приклад такого юридичного факту - стихійне лихо, настання

1 Черепахин Б, Б. Правопреемство по совегскому гражданскому праву. - М.: Госю-
риздат, 1962. - С. 29.

2 Див.: Гражданское право Украйни: Учеб. / Под ред. А. А. Пушкина, В. М. Самой-
ленко,-Насть 1.-С. 341-342.


якого за умовами договору страхування є страховим випадком. У разі настання вказаного випадку, обумовленого договором страхування, страховик згідно зі ст. 988 ЦК зобов'язаний здійснити страхову ви­плату в строк, встановлений договором.

У випадках, передбачених актами цивільного законодавства, ци­вільні зобов'язання можуть виникати з рішення суду. Прикладом та­кого юридичного факту є, зокрема, рішення суду про зміну договору в зв'язку з істотною зміною обставин (ч. 4 ст. 652 ЦК).

§ 4. Суб'єкти зобов'язань

Як вже зазначалося, суб'єктами (сторонами) зобов'язань є креди­ тор і боржник (ч. 1 ст. 510 ЦК). У односторонньому зобов'язанні кредитор має лише право, а боржник - обов'язок; а у двосторонньо­му (взаємному) зобов'язанні кожна Із сторін має як права, так і обо­в'язки. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ч. З ст. 510 ЦК). Зазвичай, у зо­бов'язанні є один кредитор і один боржник, але є й такі зобов'язання, у яких може бути декілька кредиторів та (або) боржників. У вказаних таких випадках йдеться про зобов'язання з множинністю суб'єкт­ ного складу. Множинність може бути трьох видів, а саме: активна; пасивна та змішана. Оскільки кредитор у зобов'язанні є активною стороною, яка має право вимагати його виконання, активна множин­ність має місце при наявності у зобов'язанні декількох кредиторів. Через пасивну роль, що належить боржникові у зобов'язанні, мно­жинність на його боці йменується пасивною. У разі наявності у зобо­в'язанні декількох кредиторів і боржників йдеться про змішану мно­жинність у суб'єктному складі зобов'язання.

Залежно від поділу прав і обов'язків між співкредиторами та (або) співборжниками зобов'язання з множинністю суб'єктного складу по­діляються на часткові і солідарні. При множинності осіб на боці боржника може виникнути, поряд з основним, й субсидіарне зобо­ в'язання1 . У зобов'язаннях, крім сторін, можуть бути й інші особи, які не є його суб'єктами (сторонами) і називаються третіми особами. Зобов'язання за участю третіх осіб мають внутрішню диференціацію і охоплюють зобов'язання на користь третьої особи; зобов'язання, що виконуються третьою особою, регресні зобов'язання. Врахо­вуючи відносний характер зобов'язань, усі права та обов'язки, щб" складають їх зміст, як правило, виникають для його суб'єктів (сто-" рін). Саме тому, згідно зі ст. 511 ЦК, зобов'язання не створює обо­в'язку для третьої особи. Що ж стосується прав третіх осіб щодо бор­жника та (або) кредитора, то вони можуть породжуватися зобов'я­занням, але лише у випадках, передбачених у договорі. Так, згідно зі;

1 Дет. про це диз. главу 31 даного підручника.


Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


17



ст. 636 ЦК при укладенні договору на користь третьої особи остання може вимагати від боржника його виконання; а з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони договору не можуть розірвати або змінити договір без її згоди, якщо інше не встановлено договором чи законом. Отже, зобов'язання на користь третьої особи - це зобов'язання, виконання за яким боржник по­винен здійснити не кредитору, а іншій (третій) особі, котра має право вимагати його виконання та висловила намір скористати­ся своїм правом. Прикладом такого зобов'язання є зобов'язання з договору банківського вкладу на користь третьої особи (ст. 1063 ЦК). Зобов'язання, що виконуються третьою особою - ті, виконан­ня обов'язку за яким покладено боржником на іншу (третю) осо­бу. Таке може мати місце за будь-яким зобов'язанням, якщо тільки з умов договору, актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто.

Регрес ні зобов'язання, які за своєю природою є правом зворотної вимоги, виникають тоді, коли боржник за основним зобов'язанням виконує його замість третьої особи або через її вину. Так, згідно зі ст. 544 ЦК боржник, який виконав солідарний обов'язок за основним зобов'язанням, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників. У цьому разі боржник за основним зо­бов'язанням, що виконав його також за інших осіб (котрі у такій ситу­ації розглядаються як треті особи), стає кредитором у регресному зо­бов'язанні, а боржником у ньому будуть зазначені треті особи. Право зворотної вимоги (регресу) має і особа, яка відшкодувала шкоду, зав­дану іншою особою (ст. 1191 ЦК). Так, згідно з ч. З ст. 1172 ЦК у разі, якщо підприємницьке товариство або кооператив відшкодували шко­ду, завдану їх учасником (членом) під час здійснення останнім під­приємницької або іншої діяльності від імені товариства чи коопера­тиву, вони мають право регресу до відповідного учасника (члена).

Цри цьому в регресному зобов'язанні відповідне підприємницьке товариство або кооператив виступають кредитором, а їх учасник (член), з вини якого виникла шкода (третя особа), - боржником.

Отже, регресним є зобов'язання, за яким одна особа (кредитор) має право вимагати від другої особи (боржника) передачі відпо­відної грошової суми або майна, переданих (сплачених) замість нього чи з його вини кредитору за основним зобов'язанням.

Пов'язаність регресного зобов'язання з основним свідчить про йо­го особливий (похідний) характер. Це знаходить прояв, по-перше, у тому, що саме виникнення регресного зобов'язання обумовлене ви­конанням основного зобов'язання. По-друге, обсяг регресного зобо­в'язання, за загальним правилом, не може перевищувати суми (варто­сті майна), сплаченої (переданого) за основним зобов'язанням (ч. 1 ст. 1191 ЦК). По-третє, перебіг позовної давності за регресним зобо­в'язанням починається від дня виконання основного зобов'язання (ч.6ст.261ЦК).


Але слід мати на увазі наступне. Хоча регресне зобов'язання по­в'язане з основним зобов'язанням, кожне з них має самостійний ха­рактер. Регресне зобов'язання не може розглядатися як додаткове (акцесорне) зобов'язання щодо основного зобов'язання. Адже акце­сорне зобов'язання (наприклад, зобов'язання із застави) припиняєть­ся з припиненням основного зобов'язання (ч. 1 ст. 593 ЦК), тоді як ре­гресне зобов'язання виникає саме при припиненні основного зобов'я­зання через його виконання.

За загальним правилом зобов'язання виконуються тими самими особами, які були кредитором і боржником під час їх виникнення. Але законодавство передбачає можливість заміни осіб (як кредитора, так І боржника) при збереженні предмета і змісту зобов'язання. При цьому відповідний суб'єкт вибуває, а його права та обов'язки перехо­дять до особи, що його замінює .

Заміна кредитора може відбуватися на підставах, встановлених ст. 512 ЦК. По-перше, такою підставою може бути відступлення пра­ва вимоги (цесія), що відбувається за двостороннім правочином (до­говором), який укладається між первісним кредитором (цедентом) та новим кредитором (цесїонарієм). Даний договір може бути: як від-платним, так і безоплатним; як реальним, так і косенсуальним; як абстрактним, так і каузальним. По-друге, заміна кредитора може ма­ти місце на підставі закону за наявності встановлених ним юридич­них фактів.

Стосовно такої підстави заміни кредитора, якою є відступлення права вимоги, ЦК у ст. 513 закріплює правило щодо форми договору між первісним та новим кредиторами. Суть його полягає у наступно­му. Договір щодо заміни кредитора має вчинятися у такій саме формі, що І договір, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за котрим передається, а якщо цей договір підлягає державній реєстра­ції, то вона є необхідною також для договору щодо заміни кредитора, якщо інше не встановлено законом.

Заміна кредитора на підставі закону відбувається у разі: універ­сального правонаступництва; виконання обов'язку боржника пору­чителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обо­в'язку боржника третьою особою.

Заміна кредитора внаслідок правонаступництва відбувається у разі злиття, приєднання, поділу та перетворення юридичної особи (ст. 106 ЦК). Саме тому в передавальному акті або розподільчому ба­лансі, що складається комісією з припинення юридичної особи, по­винні міститися положення про правонасгупництво щодо всіх зобо­в'язань юридичної особи, яка припиняється, стосовно всіх її кредито­рів і боржників (ч. 2 ст. 107 ЦК). Така ж заміна кредитора має місце і при спадкуванні, оскільки до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщи­ни і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК).

При виконанні обов'язку боржника поручителем до нього відпо-


18


Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ



відно до ч. 2 ст. 556 ЦК переходять усі права кредитора у цьому зо­бов'язанні. Таке ж за суттю правило встановлено у ст. 20 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.1 також стосовно майно­вого поручителя, який у повному обсязі задовольнив вимоги заставо-держателя.

Нарешті, згідно зі ст. 528 ЦК до третьої особи, що задовольнила вимогу кредитора (навіть, без згоди на це боржника у разі небезпеки втратити право на його майно внаслідок звернення кредитором стяг­нення на останнє), переходять права кредитора у зобов'язанні.

Зазначений перелік випадків заміни кредитора на підставі закону не є вичерпним, оскільки згідно з ч. 2 ст. 512 ЦК кредитор у зобов'я­занні може бути замінений і у інших випадках, передбачених законом. Так, згідно зі ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної частко­вої власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця.

Таким чином, новий Цивільний кодекс значно розширив підстави заміни кредитора у зобов'язаннях. Разом з тим така заміна може мати місце не завжди. Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема про відшкоду­вання шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 515 ЦК). Це пов'язано з тим, що зазначені зобов'язання нерозривно пов'язані з особою кредитора, а відповідні платежі, які зобов'язаний здійснювати боржник на його користь, мають суто цільовий характер. Крім того, кредитор не може бути замінений у зо­бов'язанні, якщо це передбачено законом або договором (ч. З ст. 512 ЦК). Наприклад, за договором факторингу (фінансування під від­ступлення права грошової вимоги) наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 1083 ЦК).

Стосовно обсягу прав, що переходять до нового кредитора, ЦК у ст. 514 закріплює правило, згідно з яким до нового кредитора перехо­дять усі права первісного кредитора у зобов'язанні, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Таким чином, за загальним правилом, до нового кредитора переходять права, які складають зміст правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання (застава, порука тощо), які існували на мо­мент переходу прав.

Первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кре­диторові усі документи, які засвідчують права, що йому передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Виконання цього обов'язку первісним кредитором має суттєве значення, оскільки бор­жник має право не виконувати свого обов'язку за зобов'язанням но­вому кредиторові до надання йому доказів переходу прав до нього (ст.517ЦК).

1 ВідомостіВерховноїРадиУіфаши.-1992.-№47.-Ст.642..1 . . , „'«.-.,',.,.


Первісний кредитор згідно зі ст. 519 ЦК відповідає перед новим кредитором лише за недійсність переданої йому вимоги. Якщо вимо­га, передана первісному кредиторові, є дійсною, але боржник не ви­конує свого обов'язку за зобов'язанням новому кредиторові, первіс­ний боржник не несе за це відповідальності, крім випадків, коли він поручився за боржника перед новим кредитором.

Порядок заміни кредитора у зобов'язанні встановлено у ст. 516 ЦК. Оскільки заміна кредитора не зачіпає прав боржника і для нього не має принципового значення, кому (первісному чи новому кредито­рові) передати виконання зобов'язання, за загальним правилом, згода боржника на це не потрібна, якщо інше не встановлено договором або законом. Однак боржника необхідно повідомити про заміну кре­дитора і зробити це має новий кредитор, який відповідно до ч. 2 ст. 516 ЦК несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. Сутність цих наслідків полягає у тому, що у разі, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право виконати свій обов'язок первісному кредитору,' причо­му таке виконання визнається належним. Крім того, неповідомлення боржника у письмовій формі про заміну кредитора впливає і на обсяг заперечень, які він може висувати проти вимог нового кредитора. Так, у разі письмового повідомлення боржника про заміну кредитора, він має право висувати проти вимоги нового кредитора заперечення, які мав проти первісного кредитора на момент одержання письмово­го повідомлення; у випадку, коли він не був повідомлений про це, боржник має право висувати зазначені заперечення, які він мав проти первісного кредитора, на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором; а якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлен­ня йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання (СТ.518ЦК).

При заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим боржником. Отже, при цьому відбувається пере­ведення боргу на нового боржника. З урахуванням неможливості ста­ти стороною уже існуючого зобов'язання поза волею особи, для такої заміни потрібна згода нового боржника. Оскільки кредиторові у зо­бов'язанні небайдуже, хто буде виконувати зобов'язання (хоч би з урахуванням платоспроможності потенційно нового боржника), за­міна боржника у зобов'язанні може мати місце лише за згодою креди­тора (ст. 520 ЦК). Отже, за загальним правилом підставою для заміни боржника (переведення боргу) є багатосторонній правочин (договір), сторонами якого є кредитор, новий та первісний боржники. До форми такого правочину закон (ст, 521 ЦК) встановлює такі ж умови, що й до правочину про уступку вимоги (заміни кредитора у зобов'язанні). Новий боржник, згідно зі ст. 522 ЦК, має право висунути проти вимо­ги кредитора всі заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кре­дитором і первісним боржником. Нарешті, закон (ст. 523 ЦК) закріп­лює правові наслідки заміни боржника у зобов'язанні, забезпеченому


20


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


21



порукою або заставою. ЦІ наслідки залежать від того, ким була вста­новлена порука чи застава. Якщо вона була встановлена іншою осо­бою, то порука і застава (після заміни боржника) припиняються, як­що тільки поручитель або заставодавець не погодився забезпечити виконання зобов'язання новим боржником. У разі, коли застава вста­новлена самим божником, вона зберігається і після його заміни у зо­бов'язанні, якщо інше не передбачено договором чи законом.

Глава 31. ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ;

§ 1. Поняття і загальні умови (засади)

- виконання зобов'язання -

Цінність зобов'язання полягає у його виконанні.

Виконання зобов'язання - це вчинення боржником на користь кредитора певної дії або утримання від дії, яка становить предмет виконання зобов'язання.

За своєю юридичною природою ця дія є нічим іншим, як правоча-ном, оскільки вона є правомірною та спрямованою на настання певного цивільно-правового результату - припинення зобов'я­ зання. Саме тому на неї поширюються загальні правила, закріплені у ЦК стосовно правочинів, у тому числі й правила щодо форми право-чину (статті 205-209 ЦК),

Наявність різноманітних зобов'язань (як у межах зобов'язань до­говірних, так і недоговІрних) обумовила необхідність закріплення в ст. 526 ЦК загальних умов (засад) виконання будь-яких зобов'я­ зань. Згідно з ними зобов'язання має виконуватися належним чи­ ном відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів ци­ вільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зви­чайно ставляться. Наведена формула, з одного боку, є універсаль­ною, оскільки містить умови виконання як договірного, так і недого-вірного зобов'язання, а, з другого - у її межах залежно від типу зобов'язання (договірне чи недоговірне) наголос слід робити на пев­ній її складовій.

Саме тому виконання недоговірного зобов'язання, що регу­люється виключно імперативними приписами актів цивільного зако­нодавства, має відбуватися відповідно до вимог зазначених актів.

Виконання договірного зобов'язання повинно відбуватися, перш за все, відповідно до умов договору, визначених і погоджених сторонами на свій розсуд (ініціативні умови), оскільки у цій сфері цивільних (приватних) відносин діє принцип свободи договору (ст. 627 ЦК).

Разом з цим відповідно до вимог ст. 628 ЦК зміст договору можуть


складати не тільки умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ни­ми, а й ті, які є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивіль­ного законодавства (обов'язкові умови)1 . За наявності у договорі та­ких умов договірне зобов'язання має виконуватися не тільки від­повідно до ініціативних умов, погоджених його сторонами, а й згідно з вимогами ЦК та іншими актами цивільного законодавства.

Виконання зобов'язання, породженого договором, у якому певні умови відсутні і не передбачені актами цивільного законодав­ ства, має здійснюватися відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Звичаї ділового обороту -правила поведінки, усталені у сфері підприємницької діяльності. Ви­моги, що звичайно ставляться - це усталені положення, які викорис­товуються у цивільному обороті його учасниками. Вони можуть сто­суватися, наприклад, вимог щодо якості предмета виконання зобо­в'язання. Так, згідно зі ст. 673 ЦК, у разі відсутності у договорі купів-лі-продажу умов щодо якості товару, продавець зобов'язаний переда­ти покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Сторони зобов'язань можуть запере­чувати наявність вказаних вимог.

У зазначених загальних вимогах (засадах) знайшов втілення прин­цип належного виконання зобов'язання. Належним визнається ви­конання, здійснене належними сторонами, відповідно до предмета виконання, у передбачений строк (термін), у визначеному місці та у належний спосіб.

Роль принципу реального виконання зобов'язання (виконання його у натурі), який мав особливе значення в умовах планової (дирек­тивної) економіки, нині поступово зменшується. Це пов'язано з тим, що в умовах ринкової економіки, через наявність конкурентного се­редовища, сплата кредиторові неустойки та відшкодування збитків, завданих невиконанням боржником зобов'язання у натурі, може за­довольнити його інтерес у повному обсязі. Саме тому новий ЦК у ст, 622 обмежує сферу дії цього принципу. Так, боржник звільняється від виконання зобов'язання у натурі, якщо це передбачено у догово­ рі або у законі, зокрема, у разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інте­ рес (ст. 612 ЦК), або передання відступного (ст. 600 ЦК), або від­ мови кредитора від договору (ст. 615 ЦК), Але І нині цей принцип зберігає певною мірою своє значення. Про це свідчать правила, за­кріплені у статтях 620-621 ЦК. Так, у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребува­ти її у боржника, а у випадку невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги — виконати цю роботу

:; Дет. про це див. главу 35 даного підручника.


22


Розділ УП


Зобов'язальне право, загальні положення


23



власними силами або доручити її виконання третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків.

Хоча новий Цивільний кодекс не містить спеціального правила щодо неможливості односторонньої відмови від виконання зобов'я­зання, воно випливає із змісту ст. 525 ЦК, згідно з якою, за загальним правилом, не допускається одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов.

При виконанні зобов'язання сторони мають керуватися і такими загальними засадами цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність. Виходячи саме з них, наприклад, за­мовник за договором про надання послуг зобов'язаний за наявності певних умов сплатити виконавцеві розумну плату (ст. 903 ЦК); під­рядник у договорі підряду має право на отримане заощадження, що виникло в результаті здійснення ним права на ощадливе ведення робіт, за умови забезпечення належної їх якості (ст. 845 ЦК); замов­ник у договорі підряду зобов'язаний сприяти підрядникові у вико­нанні роботи у випадках, у обсязі та у порядку, встановленому дого­вором (ст. 850 ЦК).

§ 2. Суб'єкти та предмет виконання зобов'язання

Відносний характер зобов'язальних правовідносин зумовлює пер­ соніфікацію як кредитора, так і боржника у зобов'язанні. Саме тому в ст. 527 ЦК закріплене правило, згідно з яким як боржник, так І кре­дитор мають, відповідно, виконати свій обов'язок або прийняти ви­конання особисто, якщо інше не встановлено договором чи законом, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

У тих випадках, коли обов'язок боржника щодо особистого вико­нання зобов'язання не випливає з умов договору, вимог, що містяться у ЦК чи в інших актах цивільного законодавства або із суті зобов'я­зання, можливим є передоручення виконання зобов'язання, тобто покладення боржником виконання свого зобов'язання на іншу особу. В цьому разі кредитор згідно зі ст.528 ЦК зобов'язаний прийняти ви­конання, запропоноване за боржника іншою особою. Оскільки борж­ник при цьому не вибуває із зобов'язання, то у разі його невиконан­ня або неналежного виконання іншою особою обов'язок з його вико­нання залишається за боржником. Він згідно зі ст. 618 ЦК відповідає за порушення зобов'язання іншою особою, якщо договором або зако­ном не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця зо­бов'язання.

Цивільний кодекс, поширюючи можливості виконання зобов'я­зання іншою особою, передбачає у ст. 528 можливість задоволення вимоги кредитора цією особою і без згоди боржника. Таке може мати місце у разі існування небезпеки втрати іншою особою, що знахо­диться у договірних відносинах з боржником, свого права на майно, зокрема, права орендаря майна боржника внаслідок звернення його


кредитором стягнення на останнє. Фактично у таких випадках відбу­вається заміна кредитора, оскільки до особи, яка виконала зобов'я­зання за боржника, переходять права кредитора у зобов'язанні; і саме тому при цьому підлягають застосуванню правила, вміщені у стат­тях 512-519, які регулюють заміну кредитора у зобов'язанні.

Хоча Цивільний кодекс не містить спеціального правила про пере­адресування виконання, тобто про надання кредитором права на прийняття виконання від боржника третій особі (як це має місце при передорученні виконання зобов 'язання), таке право у кредитора є, як­що з умов договору, закону або із суті зобов'язання не випливає, що прийняття виконання здійснюється ним особисто. Даний висновок випливає також із змісту ч. 2 ст. 527 ЦК. При цьому як третя особа може виступати будь-яка особа, яка має повноваження від кредитора на здійснення такої дії.

У зв'язку з існуванням зобов'язань з множинністю осіб ЦК у статтях 540-544 містить низку правил щодо суб'єкта та порядку ви­ конання часткових, солідарних та субсидіарних зобов'язань. За загальним правилом, закріпленим у ст. 540 ЦК, до зобов'язань з мно­жинністю осіб застосовуються правила про частковий порядок їх ви­конання. Суть цих правил полягає у тому, що кожний з кредиторів має право вимагати виконання, а кожний з боржників повинен вико­нати обов'язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 541 ЦК солідарні зобов'язання (солідарний обов'я­зок або солідарна вимога) виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов'язання.

У разі множиннності на боці кредитора кожний із солідарних кре­диторів відповідно до ст. 542 ЦК має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі, якщо останній не виконав свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд до пред'явлення вимоги одним із со­лідарних кредиторів. При цьому виконання боржником свого обо­в'язку одному із солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє йо­го від виконання решті солідарних кредиторів. Той із солідарних кредиторів, який одержав виконання від боржника у повному обсязі, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних креди­торів у рівній частці, якщо інше не встановлено договором між ними.

У разі множинності на боці боржників кредитор має право вима­гати виконання обов'язку частково або у повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Надання кредито­ рові у такому випадку права вимагати виконання обов'язку в по­вному обсязі від будь-якого із солідарних боржників свідчить про встановлення у законі суттєвої пільги для кредитора. При цьому солідарні боржники залишаються зобов'язаними до того часу, поки їх обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Саме тому, якщо кредитор звернувся до одного із солідарних боржників, але не одер-


24


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО, ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


25



жав від нього виконання у повному обсязі, він має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників. І тільки виконання солідарного обов'язку в повному обсязі одним з боржників припиняє обов'язок решти боржників перед кредитором. У такому випадку боржник, що виконав солідарний обов'язок у повному обсязі, має згідно зі ст. 544 ЦК право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти солідарних боржників. При цьому діє два принципово важли­вих правила. По-перше, розмір часток кожного з решти солідарних боржників вважається рівним, якщо інше не встановлено договором або законом, а при визначенні розміру зворотної вимоги вирахо­вується частка, що припадає на боржника, який виконав солідарний обов'язок у повному обсязі. По-друге, несплачена одним із солідар­них боржників частка, що належить такому боржникові, який вико­нав солідарний о6об"язок у повному обсязі, припадає у рівній частці на кожного з решти вказаних боржників. Отже, при здійсненні пра­ва на зворотну вимогу (регрес) кредитору в регресному зобов'я­занні (який виконав солідарний обов'язок за основним зобов'я­занням у повному обсязі) закон не надає пільги щодо можливості задоволення зазначеної вимоги за рахунок одного з решти со­лідарних боржників.

Боржник при солідарній вимозі кредиторів не має права висувати проти вимоги одного із солідарних кредиторів заперечення, що грун­туються на таких відносинах боржника з іншими солідарними креди­торами, у яких цей кредитор не бере участі (ч. 2 ст. 542 ЦК). Так само І солідарний боржник при солідарному обов'язку боржників не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що грунтують­ся на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі (ч. З ст. 543 ЦК).

Субсидіарні зобов'язання, як уже зазначалося, можуть мати міс­це при множинності на боці боржника у випадках, встановлених за­коном або договором. При цьому на боці боржника з'являється до­датковий боржник. Особливість виконання названих зобов'язань зумовлена двома чинниками, а саме; черговістю виконання такого зо­бов'язання перед кредитором та особливим характером відносин між основним і додатковим боржником. Оскільки виконання даного зо­бов'язання є обов'язком основного боржника, кредитору належить право вимоги саме до нього. І тільки у випадках відмови або немож­ливості з боку основного боржника задовольнити вимогу кредитора, останній може пред'явити вимогу у повному обсязі до додаткового боржника. Таке ж право належить кредиторові й тоді, коли він не одержить від основного боржника в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу. Але слід мати на увазі, що у випадках, коли ви­мога кредитора може бути задоволена шляхом зарахування зустріч­ної вимоги до основного боржника, кредитор не може вимагати задо­волення такої вимоги від додаткового боржника.


Особливий характер відносин між основним та додатковим борж­ником знаходить прояв у наступному. Додатковий боржник повинен до задоволення вимоги, пред'явленої йому кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення до нього позову, — подати клопотання до суду про залучення основного боржника до участі у справі. Невиконання додатковим боржником цієї вимоги за­кону (ст. 619 ЦК) надає право основному боржнику висунути проти його регресної вимоги усі заперечення, які він мав проти кредитора.

З метою сприяння виконанню зобов'язання належними сторонами ЦК у ч. 2 ст. 527 закріплює право кожної з них вимагати доказів то­го, що обов'язок виконується належним боржником, а виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це осо­бою, та встановлює наслідки нездійснення стороною даного права.

Такими доказами, зокрема, можуть бути: документи, що посвідчу­ють особу кредитора та боржника; довіреність, видана кредитором особі, яку він уповноважив на прийняття виконання від боржника; до­кумент, що підтверджує покладання боржником на іншу особу обо­в'язку з виконання зобов'язання.

У разі виконання зобов'язання без встановлення особи кредитора або без перевірки наявності у Іншої особи необхідних повноважень зід кредитора ризик можливих наслідків покладається на боржника. Практично це означає, що належний кредитор має право вимагати від боржника нового виконання зобов'язання.

При прийнятті виконання від особи, яка не є боржником, наслідки покладаються на особу, що здійснила таке прийняття, за правилами, встановленими стосовно зобов'язань про безпідставне набуття майна (статті 1212-1215 ЦК).

Предмет виконання зобов'язання - це та конкретна річ, робота чи послуга, яку згідно із зобов'язанням боржник повинен, відповідно, передати, виконати або надати кредиторові.

Оскільки предмет виконання залежить від конкретного виду зобо­в'язання, вимоги щодо нього визначаються умовами договору, нор­мами актів цивільного законодавства, що регулюють певні види зо­бов'язань. Правила щодо предмета виконання встановлені у главі 48 Цивільного кодексу лише стосовно грошових (статті 533-536) та аль­тернативних зобов'язань (ст. 539).

Предметом виконання грошових зобов'язань є певна грошова сума, що має бути сплачена: за будь-яким сплатним договором (ку-півлІ-продажу, ренти, підряду тощо); за договором, предметом якого виступають безпосередньо гроші (позика, дарування тощо); за зобо­в'язанням з відшкодування недоговірної шкоди; за зобов'язанням, що виникає у зв'язку з набуттям та збереженням майна без достатньої правової підстави.

Грошове зобов'язання має бути виконане відповідно до вимог ст. 533 ЦК у гривнях. Це правило поширюється і на ті грошові зобо­в'язання, у яких був визначений його еквівалент в іноземній валюті


26


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


27



(ст. 524 ЦК). При цьому сума, що підлягає сплаті за такими зобов'я­заннями в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної ва­люти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встанов­лений договором, законом чи іншим нормативно-правовим актом, І тільки у випадках, передбачених законом, допускається викорис­тання іноземної валюти та платіжних документів у іноземній валюті при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями на території України. Йдеться про Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему ва­лютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р.1 , що має силу закону.

Порядок здійснення таких розрахунків визначено Законом Украї­ни «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р.2 .

В умовах існування інфляційних процесів, з метою захисту майно­вих прав фізичних осіб-кредиторів, ЦК у ст. 535 передбачає можли­вість збільшення сум, що виплачуються їм за грошовими зобов'язан­нями, пов'язаними, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, чи вчиненням договору довічного утримання (догляду). Перелік цих зобов'язань, зазначених у ст. 535 ЦК, не є вичерпним, оскільки таке збільшення може мати місце також за іншими грошовими зобов'язаннями у ви­падках, передбачених договором або законом.

Підставою для збільшення сум, що виплачуються фізичним осо­бам, є збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У разі його збільшення пропорційно мають зростати й суми, що виплачуються фізичним особам за зазна­ченими грошовими зобов'язаннями. Таке збільшення відбувається автоматично, без прийняття акта застосування права щодо конкрет­них фізичних осіб. У тих випадках, коли підставою виникнення гро­шового зобов'язання, за яким відбувається збільшення сум, що вип­лачуються фізичній особі, є договір, стороні, котра зобов'язана провадити ці виплати, надано право вимагати розірвання такого договору в суді, якщо вона доведе втрату нею вигоди, на одержання якої вона могла розраховувати при укладанні договору.

Виходячи з презумпції відплатності договорів (ч. 5 ст. 626), ЦК у ст. 536 закріплює загальне правило про сплату боржником у грошо­вому зобов'язанні процентів за користування чужими коштами, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Разом з цим сплата боржником процентів за грошовими зобов'язаннями є обов'язком боржника і у разі прострочення ним виконання грошо­вого зобов'язання (ст. 625 ЦК). Якщо юридична природа процентів, що повинні сплачуватися боржником у разі прострочення виконан­ня зобов'язання (ст. 625 ЦК), не викликає сумніву, оскільки йдеться

1 ВіломостіВерховноїРадиУкраїяи.-1993.-№17.-Ст.184. ; '' '-

2 ВідомосггіВерховноїРадиУкраїни.-1994.-№40.-Ст.364. '-' -'•'' : •Ї6і


про санкцію, особливий вид цивільно-правової відповідальності

за порушення грошового зобов'язання, то проценти, які боржник зо- бов'язаний, сплачувати за користування чужими грошовими кош- тами (ст. 536 ЦК), за своєю юридичною природою є не санкцією, а боргом. Це пов'язане з тим, що таке користування має правомір­ний характер.

Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншими актами цивільного законодавства. Так, якщо за договором позики розмір процентів не був визначений сторонами, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК). Це правило по­ширюється на кредитний договір (ст. 1054 ЦК) і закріплено стосовно договорів банківського вкладу (ст. 1061 ЦК).

На той випадок, коли сум переказаного боржником платежу недос­татньо для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі, ЦК у ст. 534 передбачає черговість погашення вимог за ним. У першу чергу відшкодовуються витрати, пов'язані з одержанням кредитором виконання. У другу - сплаті підлягають проценти та неустойка. І ли­ше у третю чергу сплачується основна сума боргу. Ці правила не ма­ють імперативного характеру, а тому зазначена черговість погашення вимог за грошовим зобов'язанням може бути змінена сторонами до­говору.

Необхідність закріплення спеціальних правил щодо виконання альтернативних зобов'язань пов'язана з наступним. Зазвичай, як вже зазначалося, предмет виконання зобов'язання є визначеним (кон­кретна річ, результат конкретної роботи, певна послуга). Оскільки у альтернативному зобов'язанні боржник має вчинити на користь кре­дитора одну з двох або декількох дій (ст. 539 ЦК), предмет його вико­нання є теж «альтернативним» (наприклад, або певна річ, або певна сума грошей). Конкретизація предмета виконання альтернативного зобов'язання здійснюється стороною, якій належить право його ви­бору. Таке право, якщо інше не встановлено договором, актами ци­вільного законодавства чи не випливає із суті зобов'язання або звича­їв ділового обороту, належить боржникові. Але можуть бути перед­бачені випадки, коли в альтернативному зобов'язанні право вибору предмета виконання належить кредиторові. Так, згідно зі ст. 678 ЦК покупець, якому за договором передано товар неналежної якості, має право вимагати від продавця пропорційного зменшення ціни або без­оплатного усунення в розумний строк недоліків товару чи відшкоду­вання витрат на усунення їх недоліків, а у разі, якщо має місце істотне порушення вимог щодо якості товару, покупець має право відмови­тися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми чи вимагати заміни останнього.

Отже, предмет виконання у альтернативному зобов'язанні оста­ точно визначається особою, якій належить право його вибору.


28


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


29



Слід відрізняти альтернативні зобов'язання від факультативних. Якщо предмет виконання альтернативного зобов'язання конкретно невизначений, то у факультативному - він визначений (наприклад, річ, що підлягає передачі боржником кредитору). Але у ньому перед­бачено право боржника замінити предмет виконання при настанні певного юридичного факту (наприклад, у разі загибелі речі, визна­ченої індивідуальними ознаками) на інший, заздалегідь визначений предмет виконання (наприклад, певну суму грошей). При цьому згода на вказане кредитора не потрібна.

Отже, предмет виконання факультативного зобов'язання ви­значений, але він може бути замінений боржником на інший, за­ здалегідь визначений предмет, у разі настання певного юридич­ ного факту,

§ 3. Строк (термін), місце та спосіб виконання зобов'язання

Строк (термін) виконання може бути встановлений у зобов'язанні І визначатися роками, місяцями, тижнями, днями, годинами, кален­дарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Можуть існувати і такі зобов'язання, у яких строк (термін) їх вико­нання не встановлений або визначений моментом пред'явлення ви­моги кредитором. У першому випадку мова йде про зобов'язання з визначеним строком (терміном) виконання, а у другому - про зо­бов'язання з невизначеним строком (терміном) виконання. З ураху­ванням цього у ст. 530 ЦК закріплені відповідні правила щодо строку (терміну) виконання зобов'язань.

Зобов'язання, строк (термін) виконання яких є визначеним, підля­гають виконанню саме у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання яких визначений вказів­кою на подію, яка неминуче має настати (наприклад, початок навіга­ції), підлягає виконанню з настанням цієї події.

Дострокове виконання боржником свого обов'язку згідно зі ст. 531 ЦК може мати місце лише у випадках, коли інше не встановле­но договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

У деяких випадках право вимагати дострокового виконання зо­бов'язання надається кредиторові. Так, відповідно до ч. 1 ст. 107 ЦК кредитор юридичної особи, що припиняється шляхом злиття, приєд­нання, поділу та перетворення, може вимагати від неї не тільки при­пинення зобов'язання, а й дострокового його виконання. Право вима­гати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, належить також заставодержателю (кредитору) у випадках, передба­чених ст. 592 ЦК.

У тих випадках, коли строк (термін) виконання боржником обо­в'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати виконання такого зобов'язань


ня у будь-який час. Боржнику для належного виконання обов'язку за цим зобов'язанням надається семиденний строк від дня пред'явлення вимоги кредитора за умови, що обов'язок його негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства.

У разі невиконання зобов'язання у визначений строк виникає пра­вопорушення, що йменується простроченням. При цьому стороною, яка прострочила, може бути не тільки боржник, а й кредитор.

Місце виконання зобов'язання, як правило, встановлюється у договорі. Але можуть бути і такі зобов'язання, місце виконання яких у договорі не визначено. Якщо місце виконання зобов'язання визна­чено в договорі, виконання зобов'язання саме у цьому місці є належ­ним. У тих випадках, коли місце виконання зобов'язання у договорі не визначено, належним вважається виконання, здійснене за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника. Таким є загальне пра­вило для виконання усіх зобов'язань, крім тих, для виконання яких ЦК у ст. 532 встановив інше місце виконання.

Винятки щодо місця виконання встановлені для наступних зобо­в'язань.

Зобов'язання про передапня у власність або у користування земельних ділянок, будинків, споруд або іншого нерухомого майна підлягають виконанню за їх місцезнаходженням.

Зобов'язання про передання товару (майна), що виникають на підставі договору перевезення, виконуються за місцем здавання то­вару (майна) перевізникові. Зобов'язання про передання товару (майна), що виникають будь-яких інших правом инїв, мають вико­нуватися за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), за умови, що це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання.

Грошові зобов'язання виконуються за місцем проживання креди­тора (а якщо кредитором є юридична особа, то за її місцезнаходжен­ням) на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання грошового зобов'язання змінив місце проживання (місце­знаходження) і сповістив про це боржника, належним вважається ви­конання, що здійснене за новим місцем проживання (місцезнаход­женням) кредитора. При цьому всі витрати, пов'язані із зміною місця виконання зобов'язання, покладаються на кредитора.

Зазначені правила про місце виконання зобов'язання діють, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства або не випли­ває Із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Спосіб виконання зобов'язання - це порядок вчинення боржни­ком дій, спрямованих на настання наслідків, що свідчать про належне виконання зобов'язання.

За загальним правилом, спосіб виконання зобов'язання обумов­люється сторонами при його виникненні. Так, сторони можуть перед­бачити одноразове виконання зобов'язання у повному обсязі або Допустити можливість періодичного його виконання частинами, зок-


зо


Розділ


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


31



рема, сплати грошових сум. Якщо виконання зобов'язання частинами не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту, кредитор, згідно зі ст. 529 ЦК, має право не приймати вказане виконання від боржника як таке, що не є належним виконанням.

Особливий порядок встановлено у ст. 538 ЦК для зустрічного ви­конання зобов'язання Зустрічним виконанням зобов'язання є вико­нання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням обов'язку другою стороною. Зустрічне ви­конання має місце у відплатних зобов'язаннях. При цьому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встанов­лено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із су­ті зобов'язання або звичаїв ділового обороту. Так, зобов'язання з ку-півлі-продажу речей, за загальним правилом, мають виконуватися одночасно продавцем і покупцем. Та із сторін у такому зобов'язанні, яка наперед знає про неможливість виконання нею свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону. Невиконання однією із сторін свого обов'язку є підставою для зупинення виконан­ня зобов'язання другою стороною, відмови її від його виконання час­тково або у повному обсязі. Право вибору однієї із зазначених дій на­лежить другій стороні і за характером дана дія має бути адекватною змісту правопорушення, скоєного першою стороною. Таке право на­лежить другій стороні і за наявності очевидних підстав вважати, що перша сторона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (тер­мін) або виконає його не у повному обсязі. Виконання зустрічного зо­бов'язання однією із сторін, незважаючи на невиконання свого обо­в'язку другою, не звільняє останню від виконання свого обов'язку в натурі.

У тих випадках, коли боржник, через відсутність у місці виконан­ня зобов'язання кредитора або уповноваженої ним особи, або через ухилення зазначених осіб від прийняття запропонованого належного виконання, або за наявності з їх боку іншого прострочення, атак само при відсутності представника недієздатного кредитора, позбавлений можливості виконати свій обов'язок з передачі грошей чи цінних па­перів безпосередньо кредиторові або його представникові, йому згід­но зі ст. 53 7 ЦК надано право виконати даний обов'язок шляхом вне­ сення належних з нього кредиторові грошей чи цінних паперів у депозит нотаріуса. Виконання боржником свого обов'язку в такий спосіб є належним. Так, у разі, якщо замовник за договором підряду протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового попередження продати ре­зультати роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних під­рядникові платежів, внести у депозит нотаріуса на ім'я замовника, як­що інше не встановлено договором (ч. 5 ст. 853 ЦК).

Обов'язок з повідомлення кредитора про внесення боргу в депозит покладається на нотаріуса і здійснюється ним у відповідності з вимо-


гами глави 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій но­таріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції Укра­їни від 3 березня 2004 р. № 20/5.

§ 4. Підтвердження виконання зобов'язання

У ст. 545 ЦК закріплена низка правил, спрямованих на отримання боржником письмових доказів, що підтверджують часткове або пов­не виконання ним свого обов'язку перед кредитором. Необхідність таких письмових доказів пов'язана з тим, що виконання зобов'язання є правочином, на який поширюються вимоги щодо його форми. Саме тому, відповідно до ст. 218 ЦК, заперечення кредитором факту вико­нання боржником свого обов'язку може доводитися письмовими до­казами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, крім пока­зань свідків.

На кредитора, що прийняв виконання зобов'язання від боржника за правочином (незалежно від того, у якій формі він вчинений), по­кладено обов'язок видати боржникові розписку, але лише за умови, що останній вимагає цього від кредитора.

Якщо при вчиненні правочину боржник видавав кредиторові бор­говий документ (наприклад, боргову розписку), кредитор після прий­няття виконання зобов'язання повинен повернути його боржникові. Факт наявності боргового документа у боржника підтверджує вико­нання ним свого обов'язку. В тих випадках, коли кредитор не може повернути боржникові борговий документ, він зобов'язаний вказати про це у розписці, що видається останньому.

Відмова кредитора видати боржникові розписку чи повернути борговий документ тягне наступні наслідки. По-перше, вказане надає право боржнику затримати виконання зобов'язання, а, по-друге, у цьому разі настає прострочення кредитора.

Глава 32. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1. Поняття та способи забезпечення зобов'язань

Здійснення права у зобов'язальних правовідносинах залежить не лише від волі суб'єкта права, а й від волі боржника. Загальним захо­дом, що стимулює боржника до належного виконання своїх обов'яз­ків, є можливість стягнення збитків. Однак така міра не завжди здат­на викликати необхідний практичний результат. Можливі випадки, коли боржник не виконує свої зобов'язання, але кредитор ніяких збитків не несе або якщо і зазнає, з тих чи інших причин не взмозі до­вести їх розмір. Можливо також, що суд (господарський суд) винесе рішення про примусове стягнення боргу, але це рішення залишається без виконання у зв'язку з відсутністю у боржника коштів та майна, на яке може бути звернено стягнення.



32


Розділ ХЦ


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕНИЯ


33



Тому сторони у зобов'язальних правовідносинах досить часто ви­користовують додаткові забезпечувальні заходи, покликані стиму­лювати боржника до своєчасного та належного виконання зобов'я­зання шляхом встановлення невигідних наслідків у разі невиконання чи неналежного виконання останнього.

Такі додаткові заходи у праві мають назву способи забезпечення виконання зобов 'язань. Згідно з ЦК до них належать: неустойка, по­рука, гарантія, застава, пригримання та завдаток. Використання тих чи інших способів забезпечення залежить від сутності забезпечувано­го зобов'язання. Зокрема, для зобов'язань, що виникають з договору позики чи кредитного договору, найбільш прийнятними є такі забез­печення, як застава, порука, гарантія. Якщо ж мова йде про зобов'я­зання з виконання робіт чи надання послуг, доцільніше використову­вати неустойку, оскільки інтерес кредитора полягає не в отриманні від боржника певної суми грошей, а у одержанні певного результату. Учасники зобов'язання можуть передбачити декілька видів забезпе­чення одночасно (наприклад, заставу та неустойку для забезпечення кредитного договору). Забезпечення може надаватися: а) боржником за основним зобов'язанням (неустойка, завдаток); б) третьою особою (порука, гарантія); в) а також чи то боржником, чи то третьою особою (застава).

Способи забезпечення виконання зобов'язань класифікуються за різними критеріями. Зокрема, вони можуть бути поділені на особисті таречові забезпечення. У разі встановлення особистого забезпечення (неустойка, порука, гарантія) попереднє виділення майна з метою за­безпечення не відбувається. Кредитор покладається лише на ділову репутацію, порядність боржника або третьої особи (поручителя, га­ранта) та свою оцінку їх платоспроможності. Речове забезпечення (застава) зменшує ризик кредитора, бо у цьому випадку він «вірить» не особі, а конкретному, заздалегідь визначеному (виділеному) май­ну, на яке у разі необхідності буде звернене стягнення для задоволен­ня його інтересів.

Забезпечувальне зобов'язання має акцесорний (додатковий) щодо основного (забезпечуваного) зобов'язання характер: недійсність ос­новного зобов'язання тягне за собою припинення забезпечувального зобов'язання і, навпаки, недійсність забезпечувального зобов'язання не тягне недійсності основного (ч. З ст. 550 ГК); забезпечувальне зо­бов'язання наслідує долю основного зобов'язання при переході прав кредитора іншій особі (наприклад, при відступленні вимоги за основ­ним зобов'язанням - ст. 516 ЦК); припинення основного зобов'язан­ня тягне також припинення забезпечувального. Отже, акцесорність означає, що забезпечувальне зобов'язання не існує само по собі, воно виникає для обслуговування конкретного зобов'язання і наслідує його долю. Винятком з правила акцесорності забезпечувальних зо­бов'язань за ЦК є гарантія, сконструйована як самостійний, відірва-


ний від конкретного основного зобов'язання спосіб забезпечення ви­конання зобов'язань.

Певні способи забезпечення виконання зобов'язань одночасно ви­значаються як заходи цивільно-правової відповідальності. До них, зокрема, належать неустойка та завдаток, стягнення яких можливе лише при наявності вини боржника.

На відміну від раніше чинного законодавства, перелік способів за­безпечення виконання зобов'язань, визначений у ЦК, не є вичерпним. Окрім згаданих вище, законом чи договором можуть бути встановле­ні й Інші способи забезпечення виконання зобов'язань.

До інших способів забезпечення виконання зобов'язань може бути віднесений договір репо - договір купівлі-продажу цінних паперів, з обов'язком продавця викупити їх в обумовлений строк за визначе-, ною заздалегідь ціною. У договорі репо ціна продажу та викупу узго­джуються таким чином, що ціна продажу фактично виступає як сума кредиту, яка надається покупцем продавцеві, а ціна викупу дорівнює сумі кредиту та процентам за користування чужими грошовими кош­тами. Так, згідно зі ст. 28 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.1 . власник заставної може до настання строку виконання бор­жником зобов'язань за заставною проводити операції з належними йому заставними для рефінансування власної діяльності, зокрема шляхом продажу заставної із зобов'язанням зворотного викупу (опе­рація репо). Договори репо як такі є забезпечувальними засобами, во­ни дозволяють одночасно надати кредит та отримати забезпечення у його погашення. Тому не можна використовувати дотоворирепо у за­безпечення самостійного кредитного договору. В таких випадках до­говір репо набуває удаваного характеру і приховує насправді укладе­ний договір застави.

Забезпечувальні зобов'язання можуть виникати на підставі дого­вору або у зв'язку з настанням певних юридичних фактів, з якими за­кон пов'язує встановлення забезпечення. Договір про спосіб забезпе­чення виконання зобов'язання повинен бути укладений у письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання, яке може виник­нути з усного договору. Недодержання письмової форми тягне за со­бою недійсність правочину про встановлення забезпечення.

§ 2. Неустойка

Неустойка- це визначена законом чи договором грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі неви­конання або неналежного виконання зобов'язання. На відміну від ра­ніше чинного законодавства, за новим ЦК предметом неустойки мо­же бути не тільки грошова сума, а й рухоме чи нерухоме майно.

Різновидами неустойки є штраф і пеня. Штрафом визнається неус­тойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або нена-

1 Відомості Верховної Ради України.-2003.-№ 38.-Сг. 312-313.
| 2 «Цивільне право України», т. 2


34


УЛ Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


35



лежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюєть­ся у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобо­в'язання за кожен день прострочення виконання. Отже, на відміну від штрафу пенею забезпечується своєчасне виконання грошового зобо­в'язання. Пеня - це тривала неустойка, сума якої збільшується з кож­ним днем прострочення.

Привабливість неустойки як способу забезпечення виконання зо­бов'язання полягає у тому, що, по-перше, вона стягується лише за факт винного порушення зобов'язання, незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконан­ням зобов'язання; по-друге, невигідні наслідки порушення зобов'я­зання (розмір відповідальності у вигляді неустойки) сторони знають заздалегідь - вже на момент укладення основного зобов'язання, ос­кільки чи то самі визначають його договором, чи то він визначений безпосередньо актом цивільного законодавства.

Оскільки неустойка є мірою цивільно-правової відповідальності, кредитор не має права на стягнення неустойки у разі, якщо боржник звільняється від відповідальності за порушення основного зобов'я­зання (ст. 617 ЦК).

У відповідності з підставами встановлення розрізняють договірну та законну неустойки. Договірна неустойка встановлюється домовле­ністю сторін. Тому її розмір, співвідношення із збитками, порядок об­числення залежать цілком від сутності відносин за основним зобов'я­занням І волі його учасників.

Законна неустойка визначається актом цивільного законодавства і застосовується незалежно від того, передбачений чи ні обов'язок її сплати домовленістю сторін. Наприклад, у ст. 709 ЦК, що визначає порядок і строки задоволення вимог споживача про заміну товару не­належної якості або усунення недоліків, встановлюється: за кожний день прострочення продавцем або виготовлювачем усунення недо­ліків товару і невиконання вимоги про надання у користування ана­логічного товару на час усунення недоліків продавець сплачує покуп­цеві неустойку в розмірі одного відсотку його вартості.

Скасувати дію правила про законну неустойку сторони вчиненням правочину не мають можливості, але шляхом домовленості вони мо­жуть збільшити розмір законної неустойки порівняно з тим, що вста­новлений актом цивільного законодавства. Зменшити її розмір сторо­ни можуть лише у разі, якщо інше не передбачено актом цивільного законодавства.

Щодо збитків неустойка диференціюється на штрафну, залікову, виключну та альтернативну.

Неустойка, що стягується понад збитки, називається штрафною. Вказана неустойка має значення загального правила (ст. 624 ЦК) і за­стосовується у всіх випадках, якщо договором не передбачені інші види неустойки.

Договором може бути встановлено обов'язок відшкодувати збит-


ки лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Остання у цьому разі матиме заліковий характер. Наприклад, якщо невиконан­ням зобов'язання заподіяно збитки на суму 1000 грн., а неустойку встановлено в сумі 600 грн., кредитор має право вимагати від борж­ника відшкодування збитків лише у сумі 400 грн.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання чи неналежне виконання тільки сплатою неустойки І виключає вимоги про відшкодування збитків.

Закон дозволяє сторонам за договором встановлювати можливість стягнення кредитором або неустойки, або збитків. Така неустойка одержала назву альтернативної.

Найбільшу забезпечувальну силу має штрафна (кумулятивна) не­устойка. Вона виконує виключно функцію штрафу. Інші види неус­тойки (залікова, виключна, альтернативна) поряд з функцією штрафу виконують і компенсаційну функцію (використовуються для відшко­дування збитків або зараховуються у суму їх відшкодування).

У науці цивільного права прийнято виділяти дві теорії неустойки -штрафну та оціночну. Оціночна теорія, яка закріплюється законодав­ством деяких європейських країн, спирається на ідею про те, що неус­тойка - це заздалегідь обумовлена оцінка можливих збитків. Так, згідно зі ст. 1229 Французького цивільного кодексу неустойка «є від­шкодуванням за збитки, які кредитор зазнає внаслідок невиконання основного зобов'язання»1 . У країнах загального права неустойка та­кож розглядається як договірне визначення збитків, а, отже, не вико­нує забезпечувальної функції2 . Оціночна теорія неустойки не знай­шла законодавчого закріплення ані за радянських часів, ані у новому ЦК України, який розглядає її як спосіб забезпечення виконання зо­бов'язання, що, за загальним правилом, виконує штрафну функцію (штрафна неустойка), але може виконувати поряд зі штрафною й компенсаційну (залікова, виключна, альтернативна неустойка). Як зазначав О. С Йоффе, компенсаційна функція неустойки не має нічо­го спільного з її «оціночним» характером, оскільки у першому випад­ку враховуються цілі, на які стягнена неустойка використовується, а у другому їй надається властивість заздалегідь оцінити розмір мож­ливих при порушенні зобов'язання збитків3 .

Оскільки неустойка переслідує як мету покарання несправної сто­рони, так і ціль відшкодування збитків, судам надається право змен­шувати її розмір, якщо вона є надмірно високою, зокрема, якщо роз­мір неустойки значно перевищує розмір завданих збитків та за наяв­ності інших обставин, які мають істотне значення (ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, котрі беруть участь у

Годеме Е. Общая теория обязательств. - М., 1948. - С. 395; Гражданское и торго­вое право капиталистических государств: Учеб. -М., 1993. - С. 304-305.

Вшьям Р. Ансон. Основы договорного права. - М-, 1947. - С. 321.
3 Див. Його: Обязательственное право. - М., 1975. - С. 165.


36


Розділ VU


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


37



зобов'язанні, тощо). Суд може зменшити розмір неустойки але не ви­ключити повністю її стягнення. Вона може бути зменшена тільки до розміру заподіяних кредиторові збитків, причому відшкодування останніх повинно поставити потерпілу сторону не у те становище, у якому вона перебувала до укладення договору, а у становище, якого вона набула б, якби договір було виконано належним чином.

Сплата (передача) неустойки і відшкодування збитків не звільня­ють боржника від виконання зобов'язання у натурі, якщо інше не встановлено законом або договором (ч. 1 ст. 622 ЦК).

До вимог про стягнення неустойки застосовується скорочений строк позовної давності - в один рік (ст. 258 ЦК).

§ 3. Порука

Сутність поруки як способу забезпечення виконання зобов'язання полягає у тому, що третя особа (поручитель) зобов'язується перед кредитором Іншої особи нести відповідальність у разі невиконання останньою її обов'язку перед кредитором.

Отже, поручитель не зобов 'язаний виконувати обоє 'язок боржника за основним зобов'язанням (реальне виконання останнього іншою особою часто буває взагалі неможливим). Його роль цілком доцільно обмежена законодавцем обов'язком нести відповідальність за борж­ника. Однак поручитель має право виконати забезпечене ним зобов'я­зання з метою запобігти сплаті кредитору додаткових сум, що можуть бути викликані простроченням виконання (проценти, збитки).

Встановлення поруки оформлюється договором, який укладається між поручителем і кредитором за основним зобов'язанням. Якщо до­говір поруки укладений як тристоронній договір між поручителем, боржником та кредитором, немає підстав визнавати його недійсним, коли всі суттєві умови поруки у ньому викладені1 . Суб'єктами дого­вору поруки можуть бути будь-які особи як фізичні, так і юридичні.

Необхідність в укладенні договору між поручителем та боржни­ком виникає, коли постає питання про оплату послуг поручителя: ви­магати виплати винагороди за надану послугу поручитель має тільки тоді, коли про це є спеціальна угода між ним і боржником.

Договір поруки вважається укладеним, коли сторони досягли зго­ди зі всіх суттєвих умов (консенсуальний) і дотрималися письмової форми. Недодержання останньої робить договір нікчемним. За ба­жанням сторін він може бути нотаріально посвідчений. Доцільність цього виявляється у разі необхідності заявления вимог до поручите­ля. Останній може виконати свій обов'язок перед кредитором добро­вільно. В протилежному випадку постає питання про судовий при­мус, якого можна уникнути, якщо договір поруки був нотаріально

1 Брагинский М. И., Витрянскип В. В. Договорное право: Общие положения. - М.: Статут, 1997.-С. 462.


посвідчений — стягнення відповідної суми здійснюватиметься на підставі виконавчого напису нотаріуса1 .

Зміст, зобов'язання, що встановлюється договором поруки, поля­гає у тому, що поручитель зобов'язується при порушенні боржником основного зобов'язання, забезпеченого порукою, нести відповідаль­ність перед кредитором поряд з боржником за основним зобов'язан­ням (одностороннє зобов'язання). За загальним правилом боржник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники. Отже, кредитор може заявляти свої вимоги як до боржника за основ­ним зобов'язанням, так і до поручителя. Але договором поруки може бути встановлена субсидіарна відповідальність поручителя перед кредитором (ч. 1 ст. 554 ЦК). У цьому випадку до пред'явлення вимо­ги поручителю кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо останній відмовився задовольнити вимогу кредитора або той не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явле­ну вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до осо­би, яка несе субсидіарну відповідальність.

У договорі поруки можуть брати участь з боку поручителя декіль­ка осіб. За загальним правилом, особи, які спільно дали поруку, від­повідають перед кредитором солідарно. Особи, котрі надали поруку за різними договорами поруки, не несуть солідарної відповідальності перед кредитором, якщо інше на встановлено договором.

Обсяг відповідальності поручителя визначається договором. Як­що відповідна умова у ньому відсутня, поручитель має відповідати перед кредитором в тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків (ч. 2 ст. 554 ЦК). В цьому разі вважається, що поручитель взяв на себе обо­в'язок нести повну відповідальність за боржника. Договором може бути встановлена відповідальність поручителя у певній частці.

Крім обов'язку відповідати за боржника, поручитель за договором поруки має інший супроводжувальний обов'язок - повідомити борж­ника про одержання вимоги від кредитора, а у разі подання позову до нього - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі. Невиконання цього обов'язку надає боржникові право, у разі пред'яв­лення до нього зворотної вимоги поручителем, висувати проти нього усі заперечення, які він мав би проти кредитора (борг погашено, не на­стали строки розрахунків тощо).

У разі заявления вимог до поручителя останній має право висуну­ти проти вимог кредитора заперечення, які міг би висунути сам борж­ник, за умови, що ЦІ заперечення не пов'язані з особою боржника. По­ручитель має право висунути дані заперечення також у разі, якщо боржник відмовився від них або визнав свій борг.

Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірно-му порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджений постановою КМУ від 29 червня 1999 р.; 1172 {п. 1)//ОфіцІйний вісник України.-1999.-№26.-С. 1241.


Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


39



Відносини між поручителем і боржником після виконання поручи­телем свого обов'язку перед кредитором грунтуються на нормах ци­вільного законодавства. Поручитель, який виконав за боржника його зобов'язання, набуває всіх прав кредитора за основним зобов'язан­ням. Якщо виконання зобов'язання, забезпеченого порукою, здійсне­но декількома поручителями, до кожного з них переходять права кре­дитора у розмірі частини обов'язку, що ним виконана. У свою чергу, кредитор, який одержав виконання від поручителя, зобов'язаний вру­чити йому документи, що посвідчують вимоги до боржника (розпис­ку тощо).

Боржник, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, повинен негайно повідомити поручителя. Це необхідно задля того, щоб не відбу­лося подвійне виконання зобов'язання. Поручитель, який виконав зо­бов'язання, забезпечене порукою, у зв'язку з ненаправленням йому бор­жником повідомлення про виконання ним свого обов'язку, має право або стягнути з кредитора безпідставно одержане, або пред'явити зворот­ну вимогу до боржника.

Порука припиняється у разі припинення забезпеченого порукою зобов'язання (це безпосередньо випливає з акцесорності забезпечу­вального зобов'язання); зміни основного зобов'язання без згоди по­ручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності; переведення боргу на Іншу особу, якщо поручитель не поручився за нового боржника; відмови кредитора прийняти належне виконання, запропоноване боржником чи поручителем; спливу строку, на який надана порука.

Строк поруки визначається договором. Якщо строк дії договору поруки не встановлений у договорі, законодавство передбачає два правила залежно від того: визначеним чи невизначеним є строк дії ос­новного зобов'язання. Якщо строк дії останнього зобов'язання визна­чений, порука припиняється, коли кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'я­вить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, по­рука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручите­ля протягом одного року від дня укладення договору поруки. За своєю природою ці строки преклюзивні. Вони не можуть бути призупинені, перервані чи відновлені. Тільки у їх межах кредитор може вимагати від поручителя виконання його обов'язку, нести відповідальність за боржника.

Розглядаючи питання про припинення поруки, не можна не зверну­ти уваги на наступну проблему. В чч. 2,4 ст. 559 ЦК законодавець ви­користовує два терміни «вимога» та «позов». За своїм змістом термія «вимога» є ширший, ніж термін «позов». Позовом є вимога, заявлена у відповідності з цивільно-процесуальним законодавством, тобто про­цесуальна вимога. Отже, буквальне тлумачення положення Кодексу про припинення поруки, коли кредитор протягом шести місяців від


дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, якщо строк дії основного зобов'язання визна­чений, дозволяє зробити висновок: протягом шести місяців законода­вець зобов'язує пред'явити не позов, а лише вимогу до поручителя, а вже за наявності такої вимоги й позов протягом строку позовної дав­ності. Якщо ж співставити розглянуте положення з Іншою частиною цієї норми, де йдеться про припинення поруки, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укла­дення договору поруки (коли строк основного зобов'язання не вста­новлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги), стане зрозуміло: таке буквальне тлумачення не має права на існування, бо у дуже нерівному становищі опиниться особа, яка поручилася за вико­нання зобов'язання з визначеним строком, щодо особи, котра поручи­лася за виконання зобов'язання з невизначеним строком. Виходячи з цього, термін «вимога» в даному випадку слід розглядати у вузькому розумінні як процесуальну вимогу, тобто позов.

§ 4. Гарантія

Інститут гарантії, запропонований новим Цивільним кодексом, суттєво відрізняється від того, що існував за радянських часів. Тому можна однозначно стверджувати: в українському законодавстві за­кріплений новий спосіб забезпечення виконання зобов'язань. Суть його полягає у тому, що банк, інша кредитна установа, страхова орга­нізація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконан­ня боржником (принципалом) свого обов'язку,

Отже, учасниками відносин, пов'язаних з видачею гарантії, є га­рант, бенефіціар - кредитор за основним зобов'язанням, та принци­пал - боржник за основним зобов'язанням. Коло суб'єктів, які мо­жуть виступати гарантами, законом обмежене: ними можуть бути лише банки, інші кредитні установи або страхові організації.

Гарантія - односторонній правочин, змістом якого є обов'язок га­ранта сплатити кредитору-бенефіціару грошову суму відповідно до умов гарантії. Гарантія діє протягом строку, на який її видано, і чин­на від дня її видачі, якщо у ній не встановлено інше.

Обсяг відповідальності гаранта перед бенефіціаром за порушення боржником-принципалом зобов'язання, забезпеченого гарантією, об­межується сплатою суми, на яку її видано.

Право бенефіцїара щодо гаранта на отримання відповідної грошо­вої суми реалізується шляхом заявления письмової вимоги (наприк­лад, претензії), до якої додаються документи, вказані у гарантії. Заяви­ти вимогу до гаранта можливо лише у межах строку, на який видано гарантію. Останній є преклюзивним і відновленню не підлягає. У ви­мозі до гаранта кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Поряд з основним обов'язком гаранта, що полягає у задоволенні письмової вимоги бенефіціара, ЦК встановлює для нього додаткові


40


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


41



обов'язки, пов'язані з розглядом вимоги бенефіціара. Зокрема, після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копію вимоги разом з доданими до неї документами. Вимога бенефіціара повинна бути розглянута га­рантом у строк, визначений в гарантії, а за його відсутності - в розум­ний строк. Питання про те, який строк є розумним, залежить від кон­кретних обставин справи і буде мати значення у разі судового розгляду в ракурсі визначення моменту, з якого гарант є таким, що прострочив виконання за своїм грошовим зобов'язанням, а також для визначення моменту обчислення позовної давності за зобов'язанням із сплати грошової суми, визначеної умовами гарантії, та за позовом про стягнення з гаранта процентів річних.

Таким чином, якщо добровільне виконання гарантом взятого на себе обов'язку відповідати перед кредитором за порушення боржни­ком зобов'язання не відбудеться, бенефіціар має право заявити позов про стягнення грошової суми у відповідності з умовами гарантії у ме­жах загального строку позовної давності. Поряд з цим бенефіціар має право вимагати від гаранта сплати процентів річних з простроченої суми. Отже, гарант не тільки відповідає перед бенефіціаром за пору­шення зобов'язання боржником, а й несе самостійну відповідаль­ність за невиконання чи неналежне виконання свого обов'язку. І це є ніщо інше, як відповідальність боржника за грошовим зобов'язан­ням. За загальним правилом, така відповідальність не обмежується сумою, на яку видано гарантію, хоча гарантією може бути передбаче­но й інше.

Бенефіціар не може передавати іншій особі право вимоги до гаран­та. Це правило має дизпозитивний характер, тобто безпосередньо у гарантії може бути передбачене протилежне. Отже, наявність чи від­сутність у бенефіціара такого права залежить виключно від волі га­ранта.

Інша група, що виникає у зв'язку з видачею гарантії, це відносини між гарантом та боржником-принципалом. Вони грунтуються на нор­мах цивільного законодавства та договорі між гарантом і боржником. Законом, зокрема, визначається, що гарант у разі сплати кредитору грошової суми у відповідності з умовами гарантії має право на зворо­тну вимогу (регрес) до боржника, а також має право на винагороду за надані боржникові послуги. Однак лише договором сторін може бути визначений розмір такої винагороди, а також порядок її сплати, ос­кільки безпосередньо ЦК встановлює положення про те, що «гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові». Виходячи з формулювання статті, слід припустити, що послуги гаранта можуть бути і безоплатними. Друге важливе питання, яке може бути визначе­не домовленістю між гарантом та принципалом - розмір зворотної вимоги гаранта до боржника. Якщо це питання не врегульване дого­вором, діятиме загальне правило: гарант має право на регрес у межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові. Слід зазначити, що


відсутність письмового договору між боржником та гарантом ніяк не впливає на дійсність виданої кредитору гарантії.

Гарантії поділяються на відкличні та безвідкличні. Якщо у гарантії не зафіксовано, що вона може бути відкликана гарантом, гарантія ви­знається безвідкличною.

На відміну від інших способів забезпечення виконання зобов'язан­ня, які мають похідний (акцесорний) характер, гарантія є незалеж­ ною від основного зобов'язання. Припинення такого зобов'язання або визнання його недійсним не тягне за собою припинення гарантії, навіть тоді, коли у ній міститься посилання на основне зобов'язання. Відмовитися від задоволення вимог кредитора гарант може тільки то­ді, коли останні не відповідають умовам гарантії або сплинув строк її дії. Незалежність гарантії від основного зобов'язання підкреслюється і правилом, встановленим ч. З ст. 565 ЦК. Гарант, який після пред'яв­лення до нього вимоги кредитором дізнався про недійсність основно­го зобов'язання або про його припинення, повинен негайно сповісти­ти про це кредитора та боржника. Однак при отриманні, незважаючи на таке повідомлення, повторної вимоги бенефіціара гарант зобов'я­заний його задовольнити. До отримання повторної вимоги та збігу розумного часу на її розгляд гарант не вважається таким, що вдався до прострочення за своїм зобов'язанням перед бенефіціаром.

Зобов'язання гаранта перед кредитором припиняються у разі: сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію; закінчення строку дії гарантії; відмови кредитора від своїх прав за гарантією через по­вернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

§ 5. Завдаток

Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається креди­торові боржником в рахунок належних з нього за договором плате­жів, на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконан­ня. Завдаток може бути використаний при укладенні різних догово­рів, зокрема, купівлі-продажу, найму житлових приміщень, підряду тощо. Обмежень стосовно суб'єктного складу договору про встанов­лення завдатку ЦК не містить.

Виходячи з визначення, наданого законом, завдаток виконує три функції: платіжну, бо передається в рахунок належних за договором платежів; посвідчувальну, оскільки сплата завдатку є доказом факту укладення основного договору (купівлі-продажу, найму тощо); та за­безпечувальну, бо є способом стимулювання сторін до виконання зо­бов'язання та відшкодування їх Інтересів у разі невиконання.

Платіжна функція виконується завдатком лише у разі належного виконання сторонами договірних зобов'язань. У випадку невиконан-



42


РоздіяШ


ЗОБОВ •ЯЗАЛЬИЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


43



ня зобов'язань завдаток як засіб цивільно-правової відповідальності починає відігравати штрафну та компенсаційну роль.

Завдаток не завжди здатен виконувати і посвідчувальну функцію. Якщо договір у відповідності з вимогами актів цивільного законодав­ства підлягає державній реєстрації, передача завдатку не може роз­глядатися як безперечний факт підтвердження укладення договору, бо такий правочин вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації (ст. 210 ЦК), а, отже саме державна реєстрація договору -єдине підтвердження факту його укладення.

Забезпечувальна функція завдатку полягає у наступному. Коли за невиконання зобов'язання відповідальною є сторона, яка передала завдаток, він залишається у другої сторони; якщо ж за невиконання зобов'язання відповідальна сторона, яка отримала завдаток, вона зо­бов'язана повернути останній та додатково сплатити суму в розмірі завдатку або його вартості.

Специфіка завдатку порівняно з іншими способами забезпечення проявляється у тому, що ним можуть забезпечуватися лише договірні грошові зобов'язання (ст. 570 ЦК). ВІН не може бути використаний для забезпечення деліктних зобов'язань, тих, що виникають з безпід­ставного збагачення.

Договір про завдаток завжди вчиняється у письмовій формі і вва­жається укладеним лише після виконання обов'язку з передачі пред­мета завдатку контрагентові. Тлумачення договору завдатку як реаль­ного є досить традиційним1 . Іншої точки зору дотримується В. С. Ем. Він вважає: якщо сторони у договорі передбачили видачу завдатку, але не пов'язали момент його укладення з моментом передачі завдат­ку, то невидача останнього не може розглядатися як підстава для ви­знання договору неукладеним. А оскільки договір про завдаток є ак­цесорним, його виконання або невиконання (видача чи невидача зав­датку) не можуть бути фактами, що визначають долю основного зо­бов'язання, забезпеченого завдатком, і впливають на його дійсність2 .

Від завдатку слід відрізняти аванс - повний або частковий платіж за договором. Згідно зі ст. 570 ЦК, якщо не буде встановлено, що су­ма, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом. Аванс, як і завдаток, виконує посвідчуваль­ну та платіжну функції, але не є способом забезпечення виконання зо­бов'язання. Якщо сторона, що одержала аванс, не виконала своїх зо­бов'язань, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати його подвійної суми. І, навпаки, якщо відповідальною за невиконання зобов'язання буде сторона, що передала аванс, вона має право вимагати його повернення. Завдаток за своїми наслідками мо­же бути прирівняний до авансу (тобто підлягає поверненню) лише

1 Брагинский М. И., Вшпрянский В. В. Вказ. праця. - С. 486.

2 Гражданское право: В 2-х томах. - Т. П. Полутом 1: Учеб. / Отв. ред. Е. А. Суха­
нов. - 2-е изд. - М.: БЕК, 2003. - С. 62.


при наявності наступних обставин: 1) у випадку припинення зобов'я­зання до початку його виконання; 2) внаслідок неможливості його ви­конання (наприклад, у разі випадкового знищення майна, що підляга­ло передачі за договором).

Завдаток щодо збитків, за загальним правилом, має заліковий ха­рактер, тобто збитки підлягають відшкодуванню з урахуванням суми (вартості) завдатку. Однак у договорі сторони можуть домовитися» що у разі невиконання зобов'язання їх відповідальність буде обмеже­на лише сумою завдатку. В цьому випадку право на відшкодування збитків, не покритих сумою завдатку, не виникає. Викладене дозво­ляє зробити висновок, що завдаток має певну схожість з неустойкою. Однак різниця між неустойкою та завдатком полягає у тому, що, по-перше, завдаток сплачується у момент укладення договору, а не­устойка тільки ним визначається; по-друге, неустойка може бути зменшена за рішенням суду, що зовсім неможливо стосовно завдатку.

Втрата завдатку особою, яка його видала, або сплата подвійної су­ми завдатку особою, котра його отримала, не припиняють зобов'я­зання, забезпеченого завдатком, та відповідно не звільняють вказа­них осіб від необхідності його виконання. У той же час немає ніяких перешкод для використання завдатку як відступного (ст. 600 ЦК). Для цього необхідно, щоб сторони своєю домовленістю, у тому числі і у тексті договору, який забезпечується завдатком,, встановили, що їх зобов'язання може бути припинено наданням (замість його виконан­ня) відступного і що таким буде грошова сума (або рухоме майно), які внесені як завдаток, або передача контрагенту грошової суми (ру­хомого майна), що складає подвійну суму завдатку, якщо відступає від договору сторона, котра отримала завдаток. У цьому випадку кон­трагент сторони, яка використала своє право відступитися, не матиме право вимагати відшкодування збитків, бо з передачею відступного: зобов'язання припиняється1 .

§ 6. Застава

Застава - це спосіб забезпечення виконання зобов'язання, при якому; кредитор-заставодержатель має право у разі невиконання боржником; (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати зада-; волення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредит торами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.

В умовах ринкової економіки застава є одним з найпоширеніших використовуваних Інструментів забезпечення. Вона ефективно сти­мулює боржника до належного виконання своїх зобов'язань (побою­ванням втрати майна), а у разі їх невиконання є дієвим способом за­доволення інтересів кредитора. Забезпечувальна дія застави полягає

' Брагинский М. И., Витрянстй В. В. Договорное право: Общие положения. - М.: Статут, 1997. - С. 485; Шилохвост О. Ю. Отступное в гражданском праве России. - М.: Статут, 1999. - С. 240-245.


44


Розділ УП


ЗОБОВ 'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


45



у тому, що, по-перше, зі всієї майнової маси боржника виділяється конкретне майно, на яке у разі невиконання боржником забезпечено­го зобов'язання може бути звернено стягнення; і, по-друге, кредитор-заставодержатель має можливість задовольнити свої вимоги пере­важно перед іншими кредиторами боржника. Отже, застава «захи­щає» кредитора одночасно і від боржника, І від інших кредиторів боржника.

Термін «застава» використовується і у інших галузях права. Поряд з цивільно-правовою заставою існує «податкова», «кримінально-про­цесуальна», «митна», «виборча» застави. Безумовно, інститути заста­ви галузей публічного права мають специфіку та свою сферу застосу­вання. Використання ж єдиного терміна різними галузями права може бути пояснене лише змістовністю слова «застава». У словнику С І. Ожегова1 виділяється три його значення: 1) передача майна у за­безпечення зобов'язання (під позику); 2) річ, яка надана під забезпе­чення; 3) доказ, забезпечення будь-чого. Саме підхід до застави як до забезпечення будь-чого дозволяє використовувати термін «застава» у різних галузях права. Отже, і у приватному, і у публічному праві цей інститут виконує одну Й ту саму забезпечувальну функцію. Різниця полягає лише у тому, що в першому випадку забезпечуються інтереси приватної особи (нею може бути і суб'єкт публічного права, що всту­пає у приватно-правові відносини), а у другому - інтереси держави та суспільства в цілому.

Цивільно-правова застава може виникати на підставі закону, дого­вору та судового рішення (ст. 574 ЦК). Стосовно «законної» застави слід зазначити, що закон як такий не може бути підставою для виник­нення будь-якого зобов'язання. Правові норми самі по собі не пород­жують, не змінюють і не припиняють цивільних правовідносин. Для цього необхідне настання передбачених правовими нормами обста­вин, що називаються юридичними фактами. У свій час О. О. Красав­чиков слушно зауважував, що поняття правовідносин Із закону по­винно бути викорінене у науці цивільного права: закон не є безпосе­редньою підставою руху конкретних правовідносин у спеціальному сенсі. Він стоїть над кожним правовідношенням, визнаючи ті чи інші факти за підстави руху правовідносин. Закон - це загальна і обов'яз­кова передумова динаміки правових зв'язків, але не окрема їх основа подібно до договору чи делікту2 . Отже, «законна» застава виникає не із закону як такого, а у зв'язку з настанням певних юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення права застави. Так, у разі продажу товару в кредит з моменту його передання і до оплати останнього продавцю належить право застави на цей товар (ч. 6 ст. 694 ЦК); у ра-

1 Ожегов С. И. Словарь русского языка: 70 000 слов/ Под ред. Н. Ю. Шведовой. -
23-е изд. - М.: Рус. язык. - 1991. - С. 213.

2 Красавчиков О. А. Юридические факты 8 советском гражданском праве. - М.: Го-
сюриздат, 1958.-С. 181


зі передання земельної ділянки або іншого нерухомого майна під ви­плату ренти одержувач ренти набуває право застави на це майно (ч. 1 ст. 735 ЦК); морський перевізник набуває право застави на вантаж, переданий йому в забезпечення провізних платежів (ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства)1 .

До «законної» застави застосовуються положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, коли Інше не встановлене законом.

Згідно зі ст. З Закону «Про заставу» від 2 жовтня і 992 р.2 заставою може забезпечуватися будь-яке зобов'язання (договір позики, купІв-лі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо). Законодавець не на­дає виключного переліку вказаних зобов'язань, а лише підкреслює, що воно повинно бути дійсним, тобто таким, яке відповідає вимогам закону, не фіктивним і не погашеним давністю. Зобов'язання, яке за­безпечується заставою, називається основним зобов'язанням. Застав­не зобов'язання є акцесорним (додатковим) до основного. Воно зале­жить від основного, обслуговує його, а тому завжди наслідує його долю. Залежність застави від основного зобов'язання проявляється у наступному. По-перше, визнання недійсності основного зобов'язан­ня тягне за собою й недійсність застави, при цьому підстави недійс­ності основного зобов'язання не мають ніякого значення. По-друге, застава зберігає силу у випадках, коли у встановленому законом по­рядку відбувається відступлення заставодержателем забезпеченої за­ставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виникає із забезпеченого зобов'язання, на третю особу (ч. 2 ст. 27 За­кону «Про заставу»). По-третє, припинення основного зобов'язання тягне припинення забезпечувального (ч.і ст.593 ЦК).

Заставою можуть забезпечуватися і вимоги, які виникнуть у май­бутньому (ст. 573 ЦК). Коли мова йде про забезпечення майбутніх вимог, мається на увазі: 1) забезпечення умовних (з відкладальною умовою) правочинів, у яких права та обов'язки сторін виникають або припиняються залежно від настання певної обставини, стосовно кот­рої невідомо: настане вона чи ні; 2) забезпечення зобов'язань, які мо­жуть виникнути між заставодержателем і заставодавцем, за умови ви­значення їх суті, розміру і строку виконання.

Згідно з ч. 2 ст. 589 ЦК застава забезпечує вимогу кредитора-заста-водержателя у повному обсязі, що визначається на момент фактично­го задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкоду­вання збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Предметом застави може бути будь-яке майно (речі, гроші, цінні папери, майнові права), за винятком тих обмежень, що встановлюють­ся законом. Зокрема, не може бути заставлене: 1) майно, вилучене з

1 Відомості ВерховноїРади України. - 1995. -№47-52. - Ст. 349.

2 ВВР України. - 1992. -№ 47. - Ст. 642.


Розділ Ш


ЗОБОВ 'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ



цивільного обороту; 2) національні культурні та історичні цінності, які є об'єктами державної власності і занесені або підлягають занесен­ню до Державного реєстру національної культурної спадщини; 3) ін­ше майно, застава якого прямо заборонена законом. Крім того, не мо­жуть бути заставлені вимоги, що мають особистий характер (напри­клад, вимоги про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, за­подіяної життю та здоров'ю громадянина).

Закон передбачає можливість застави так званого «майбутнього майна»—речей та майнових прав, які заставодавець набуде після укла­дення угоди про заставу (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Права заставодержателя на річ, яка є предметом застави, поширю­ються на й приналежності, якщо інше не встановлене договором. І, навпаки, за загальним правилом, право застави не поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставлено­го майна.

Іноземна валюта може бути заставлена з урахуванням чинного за­конодавства про валютне регулювання і валютний контроль. Згідно з п. «г» ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і ва­лютного контролю» від 19 лютого 1993 р.1 .використання резидента­ми та нерезидентами іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави вимагає надання Національним банком інди­відуальної ліцензії на період, необхідний для здійснення такої разової валютної операції.

Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою всіх співвласників (ст. 578 ЦК). Застава частки у спільній частковій власності взагалі забороняється: майно, яке пере­буває у спільній частковій власності, може бути самостійним предме­том застави за умови виділення його у натурі (ч. 2 ст. б Закону «Про заставу» та ч. 2 ст. 6 Закону «Про іпотеку»). Сторонами договору за­стави є заставодержатель - кредитор за основним зобов 'язанням та заставодавець - особа, яка надає майно у заставу. Кредитор-заставо-держатель набуває заставне право на заставлене майно. Отже, річ, яка є власністю однієї особи, стає обтяженою на користь іншої. Тому кре-дитора-заставодержателя інакше називають обтяжувач, а право за­стави, яке йому належить, забезпечувальним обтяженням.

Укладати договір застави можуть фізичні особи, юридичні особи, держава, інші суб'єкти публічного права. Законом можуть бути вста­новлені обмеження щодо можливості певних суб'єктів виступати за-ставодержателями чи заставодавцями майна. Наприклад, у договорі застави земельної ділянки заставодержателем має бути лише банк, що відповідає вимогам, які встановлені законом, а заставодавцями -фізичні та юридичні особи, котрим земельні ділянки належать на пра­ві власності (ст. 133 Земельного кодексу)- Також не можуть бути за-

1 ВВРУкраїни.-1993.-№17.-Ст. 184.


ставодавцями благодійні організації (ст. 19 Закону України «Про бла­годійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р.1 ).

Згідно зч. 2 ст. 583 ЦК надати майно у заставу може: 1) власникpfr-чі або особа, якій належить майнове право; 2) особа, якій власник речі або особа, котрій належить майнове право, передали річ чи майнове право і право заставити майно (зокрема, до категорії невласників, які можуть заставити майно, належать державні та комунальні підприєм­ства, що володіють, користуються і розпоряджаються майном на пра­ві повного господарського відання2 ).

Заставодавцем може бути як боржник за'основним зобов'язанням, так і третя особа - майновий поручитель (ч. 1 ст. 583 ЦК), Будь-яких додаткових вимог до майнового поручителя законодавець не ставить. Отже, він повинен бути власником майна і мати право його відчужу­вати. Як вже вказувалося, ЦК передбачає поруку як окремий вид за­безпечення виконання зобов'язань. Однак така термінологічна схо­жість не свідчить про однакову природу цих правових явищ. Забез­печувальна дія поруки полягає у тому, що поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім його зобов'язання у повному обсязі або у певній частині усім своїм майном без виділення конкретної речі. Причому поручитель несе со­лідарну з боржником відповідальність за основним зобов'язанням, якщо інше не встановлене договором. Коли ж мова йде про майново­го поручителя, то мається на увазі, що заставодавцем у заставному зобов'язанні виступатиме не боржник за основним зобов'язанням, а третя особа. І остання зобов'язується відповідати за боржника за основним зобов'язанням не всім своїм майном, а певною конкретною спеціально виділеною річчю. Солідарної відповідальності боржника І майнового поручителя перед заставодержателем не виникає. Майно­вий поручитель має право виконати основне зобов'язання у разі не­виконання його боржником, з метою запобігання зверненню стягнен­ня на предмет застави (суброгація). Специфіка відносин полягає у тому, що третя особа може виконати зобов'язання всупереч бажан­ням як кредитора, так і боржника. Але це право у майнового поручи­теля виникає лише за умови, що склалися підстави для звернення стягнення на предмет застави.

1 ВВР України. - 1997. - № 46. - Ст. 292.

2 Державні комерційні підприємства та комунальні комерційні підприємства, які
володіють, користуються та розпоряджаються майном на праві повного господарського
відання, можуть віддавати у заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів,
лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого кожне з них входить
(ч. 2 ст. 75, ч. 9 ст. 78 Господарського кодексу). В разі прийняття рішення про привати­
зацію майна державного комерційного підприємства або відкритого акціонерного
товариства, створеного у процесі корпоратизашї, застава їх майна може здійснюватися
зі згодя відповідного органу приватизації у Порядку, затвердженому наказом ФДМУ
від 6 лютого 2001р.


48


Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


49



Термінологічна схожість понять «поручитель» та «майновий по­ручитель» викликала на практиці наступну проблему1 . З'явилося і почало поширюватися досить неадекватне тлумачення, у відповідно­сті з яким до правовідносин за участю майнового поручителя слід за­стосовувати не тільки норми Закону «Про заставу», а й ті, що регулю­ють договір поруки. Відсутність поряд з договором застави договору поруки між кредитором за основним зобов'язанням і майновим пору­чителем використовувалась як аргумент на користь визнання такого договору застави недійсним. Крім того, зазначений вище підхід доз­воляв заявити, що кредитор-заставодержатель, який не пред'явив ви­мог до майнового поручителя протягом строку, встановленого нор­мами про поруку, втрачає право на отримання задоволення з вартості заставленого майна. Підставою для таких помилкових тверджень був п. 2 Методичних рекомендацій щодо застосування банками Закону «Про заставу» (лист НБУ № 23015/11 від 8 жовтня 1993 р.), У якому пояснювалося наступне: майновий поручитель - це особа, яка у від­повідності з договором поруки зобов'язується перед кредитором ін­шої особи (банком) відповідати за виконання останнім (боржником) свого зобов'язання у повному обсязі або у його частині за рахунок за­ставленого майна. Таке неадекватне роз'яснення негативним чином вплинуло на правозастосовчу діяльність і згодом викликало відповід­ну реакцію тоді Вищого арбітражного суду. В оглядовому листі ВАСУ від ЗО травня 2001 р. № 01-8/637 «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань» пояснювалося наступне: «Порука та застава є різними самостійними способами забезпечення виконання зобов'язань, тому встановлений ст. 194 ЦК (попереднього) України строк для заявления позову до по­ручителя не може застосовуватися до правовідносин між заставодав­цем (майновим поручителем) та заставодержателем за договором за­стави».

Форма договору застави. Договір застави, як і будь-який інший за­безпечувальний правочин, укладається у письмовій формі під остра­хом нікчемності (ст. 547 ЦК). Якщо предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, договір застави підлягає нотаріальному по­свідченню.

Таке посвідчення здійснюється за місцем знаходження нерухомо­го майна, договору застави космічних об'єктів - за місцем їх реєстра­ції. У інших випадках договір застави може бути нотаріально посвід­чений, якщо на цьому наполягає будь-яка Із сторін.

Недодержання вимог стосовно нотаріального посвідчення тоді, коли це є обов'язковим, тягне за собою нікчемність договору (ст. 14 Закону «Про заставу»; ст. 220 ЦК).

Згідно зі ст. 577 ЦК застава нерухомого майна піддягає державній ре-

1 Оаосаревский Н, Имущественный поручитель: поручитель или залогодатель? // Юридическая практика.-2002.-№ 13.-С. 10.


єстрації у випадках та у порядку, встановлених законом. Викладене пра­вило передбачалося і у Законі «Про заставу» (зі змінами від 21 жовтня 1997 p.), однак, дотепер в Україні такого закону не прийнято.

Застава рухомого майна може бути зареєстрована у відповідності із Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстра­цію обтяжень» від 18 листопада 2003 р.1 на підставі заяви заставо-держателя (обтяжувача) з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Як бачимо, законодавець не зобов'язує сторони реєструвати право застави на рухоме майно, але, з іншого бо­ку, вводить правило, яке стимулює заставодержателя до таких дій. Згідно з ч. 4 ст. 588 ЦК заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право (пріоритет) на задоволення своїх вимог із заставле­ного майна перед заставодержателем незареєстрованих застав, що виникли раніше зареєстрованої.

Законодавець не пов'язує з реєстрацією застави виникнення права застави. Останнє виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з мо­менту його нотаріального посвідчення. Якщо предмет застави відпо­відно до договору або закону повинен перебувати у володінні заста­водержателя, право застави виникає в момент передання йому пред­мета застави.

Реєстрація застави не є елементом форми договору застави. Вона необхідна для забезпечення Інтересів кредитора-заставодержателя, а також інтересів третіх осіб, які є потенційними обтяжувачами, ос­кільки відомості, занесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна, є відкритими для всіх юридичних та фізичних осіб. Отже, будь-яка особа перш, ніж укласти договір застави, може перевірити: чи не обтяжене майно, яке пропонується під заставу, правом іншої особи.

Зміст договору застави. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, по­дається опис предмета застави, а також зазначаються інші умови, по­годжені сторонами договору. Опис предмета застави у такому дого­ворі може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид застав­леного майна тощо).

Оцінка предмета застави здійснюється тоді, коли це передбачено
договором або законом (ст. 582 ЦК). Зокрема, Закон України «Про
оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в
Україні» від 12 липня 2001 р.2 передбачає обов'язкову оцінку в разі
передачі під заставу державного та комунального майна (ст. 7). Оцін­
ка предмета застави здійснюється сторонами відповідно до звичай­
них цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо ін­
ший порядок не встановлений договором або законом. я

1 ВВР України. - 2004. -№11.- Ст. 140.

2 ВВРУкраїни.-2001.-№47.-Ст.251.


РазМяУІІ


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


S 1



З моменту укладення договору застави між заставодержателем та за­ставодавцем виникає низка взаємних прав та обов'язків. Основні з них— це права з користування та розпорядження заставленим майном.

Якщо предмет застави залишається у володінні заставодавця, він, за загальним правилом, може ним користуватися, у тому числі одер­жувати з нього плоди та доходи. Однак договором застави може бути встановлена заборона на користування таким майном або неможли­вість користування може випливати із суті застави. Якщо ж предмет застави передається у володіння заставодержателя, діє протилежне правило. Презюмується, що заставодержатель не має права користу­ватися закладеною річчю. Однак таке право може бути надане йому договором застави. Більше того, договором на заставодержателя мо­же бути покладений обов'язок одержувати з предмета застави плоди та доходи (ст. 586 ЦК).

Питання про розпорядження предметом застави також може ви­никнути як стосовно заставодавця, так і щодо заставодержателя.

Заставодавець має право розпорядитися предметом застави (відчу­жувати, передавати у користування іншій особі) лише за згодою за­ставодержателя, якщо інше не встановлено договором застави (ч. 2 ст. 586 ЦК). Отже, ЦК містить диспозитивне правило: по-перше, що­до можливості розпоряджатися предметом застави, по-друге, стосов­но необхідності на це згоди заставодержателя. У Законі «Про іпоте­ку» це питання вирішено імперативним чином: шотекодавець має право розпоряджатися предметом іпотеки виключно на підставі зго­ди іпотекодержателя, що міститься у Іпотечному договорі або у вне­сених до нього змінах та доповненнях (ч. З ст. 9 Закону «Про іпоте­ку»). Договір про заставу може містити заборону відчуження застав­леного майна. На даний момент безпосередньо законом передба­чається, що при посвідченні договору застави нерухомого майна но­таріус накладає заборону на його відчуження (ст. 73 Закону «Про но­таріат» від 2 вересня 1993 р.1 ).

Відчуження заставодавцем предмета застави не припиняє права застави заставодержателя, оскільки діє принцип права слідування: «право слідує за річчю незалежно від переходу права власності на неї». Вказаний принцип закріплений ст. 27 Закону «Про заставу» і застосовується тоді, коли між заставодавцем і покупцем існують від­носини правонаступництва. Виняток складають наступні випадки: 1) заставодержатель надав згоду на відчуження майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності майна здійснюється у ході проведення господарської діяль­ності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу ру­хомого майна; 3) право власності виникло у покупця в результаті примусового продажу заставленого майна (у цьому випадку право за-стави припиняється, бо згідно з ч. 2 ст. 388 ЦК майно не може бути

1 ВВРУкраїни.-1993.-№39.-Ст.383.


витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень).

У відповідності з принципом права слідування, якщо настав строк для виконання зобов'язання, а боржник його не виконує, заставодер-жателю достатньо відшукати заставлене майно і звернути на нього стягнення. Що ж стосується прав покупця такого майна, то вони при цьому не обговорюються і не захищаються. Захист прав набувача за­ставленої речі відбувається у межах відносин між заставодавцем та набувачем речі. Зокрема, згідно із ст. 659 ЦК продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається (права наймача, право застави тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар. У разі вилучення за рішенням суду речі у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав (ст. 661 ЦК).

Наявність обтяження майна у вигляді права застави не позбавляє заставодавця можливості заповідати це майно. Причому правочин, яким обмежується дане право, є нікчемним, У разі смерті заставодав­ця його кредитор може пред'явити свої вимоги до спадкоємців, які прийняли спадщину, в межах строків, визначених у ст. 1281 ЦК. Предмет застави, що перейшов до спадкоємців у порядку універсаль­ного правонаступництва, залишається обтяженим заставою І на нього може бути звернено стягнення на вимогу кредитора.

Своєрідним видом розпорядження предметом застави є його на­ступна перезастава. Перезастава вже заставленого майна дозволяєть­ся, якщо інше не встановлено законом або попереднім договором застави. Регулювання відносин у разі перезастави майна підпорядко­вується вимогам принципу старшинства (ст. 588 ЦК). Згідно з ним, якщо предметом застави стає майно, яке вже є заставним забезпечен­ням, заставне право попереднього заставодержателя зберігає силу. Вимоги заставодержателя, у якого право застави виникло пізніше, за­довольняються з вартості предмета застави, після повного задоволен­ня вимог попередніх заставо держателів. Виняток з принципу старши­нства передбачений ч. 4 ст. 588 ЦК: якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне пра­во (пріоритет) на задоволення вимог із заставленого майна перед за-ставодержателями незареєстрованих застав й тих, які зареєстровані пізніше.

Право заставодавця незареєстрованої застави перезаставити за­ставлене майно супроводжується обов'язком сповістити наступного заставодержателя про всі попередні застави, а також про характер та розмір забезпечених цими заставами зобов'язань. Якщо ж заставода­вець не виконає даної вимоги, він повинен відшкодувати збитки, які виникли у будь-якого з його заставо держателів.


52


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


53



Заставодержатель, у володіння якого переданий предмет застави, має право перезакладу, якщо це прямо передбачене договором заста­ви. Такий висновок можна зробити, аналізуючи ч. 2 ст. 583 ДК. Строк перезакладу у цьому випадку не повинен перевищувати строку пер­шого закладу.

Види застави. ЦК серед видів застав визначає лише іпотеку та за­клад, додаючи при цьому, що інші окремі види застав встановлюють­ся законом. Закон «Про заставу» спеціальної статті про види застав не містить, однак окремим чином регулює: 1) заклад; 2) заставу това­ рів у обороті та переробці; 3) заставу майнових прав; 4) заставу цін­ них паперів. Зазначені вище види за об'єктом можуть бути об'єднані під одним терміном «застава рухомого майна».

Заклад. У відповідності з ч. 2 ст. 575 ЦК заклад - це застава рухо­мого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом - у володіння третьої особи. Закладу притаманні дві ознаки, які дозволяють відрізнити його від Інших видів застави. По-перше, предметом закладу можуть виступати тільки рухомі речі. І, по-друге, заклад передбачає передачу речі у володіння кредито-ра-заставодержателя (або третьої особи).

Поряд з класичним закладом законодавство передбачає також існування так званої «твердої застави». Мається на увазі ситуація, ко­ли зі згоди заставодержателя та заставодавця предмет закладу зали­шається у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя або індивідуально визначена річ залишається у заставодавця з накладан­ням знаків, що свідчать про заставу (ч. 2 ст. 44 Закону «Про заставу»). До твердої застави застосовуються норми про заклад, якщо це не су­перечить суті відносин між сторонами при такому закладі.

Оскільки при класичному закладі предмет закладу передається за-ставодержателю, закон перш за все регулює його права та обов'язки. Зокрема, заставодержатель як володілець чужої речі зобов'язаний:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідом­
ляти другу сторону договору застави про виникнення загрози зни­
щення або пошкодження предмета застави. Якщо виникає загроза за­
гибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з
вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета за­
кладу, а у разі відмови заставодавця виконати цю вимогу -достроко­
во звернути стягнення на предмет застави.

Те, що предмет застави при закладі знаходиться у володінні заста­водержателя, не означає автоматично можливості користуватися цим предметом. Проте така можливість може бути надана заставодержа-телю договором закладу. Більше того, договором на заставодержате­ля може бути покладений обов'язок одержувати з предмета застави плоди та доходи (ч, 4 ст. 586 ЦК). Подальша доля плодів та доходів від заставленого майна ЦК не визначається, а Закон «Про заставу» з цього приводу містить імперативне правило: отримані заставодержа-


телем доходи спрямовуються на покриття витрат на утримання пред­мета закладу, а також зараховуються в рахунок погашення процентів за боргом, забезпеченим заставою, або самого боргу (ст. 46 Закону «Про заставу»).

Відповідальність заставодержателя у разі втрати, псування, по­шкодження або знищення предмета закладу настає за принципом ви­ни, Стосовно організацій, для яких надання фізичним особам креди­тів під заклад є предметом їх діяльності (ломбарди), встановлений вищий рівень відповідальності. Такі організації можуть бути звільне­ні від відповідальності лише за умови, коли доведуть, що втрата, псу­вання, пошкодження майна сталися внаслідок непереборної сили.

Застава товарів у обороті та переробці. Застава товарів у оборо­ті та переробці, так само як й іпотека, не передбачає передачі предме­та застави у володіння заставодержателя. Тому інколи цей вид заста­ви у юридичній літературі називається іпотекою рухомості.

Предметом договору застави товарів у обороті та переробці є ро­дові речі (сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо). Договір застави товарів у обороті або у переробці повинен індивідуалізувати предмет застави шляхом зазначення зна­ходження товарів у володінні заставодавцю чи їх розташування у певному цеху, на складі, у іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави.

Суттєва відмінність застави товарів у обороті та переробці від ін­ших видів застави полягає у тому, що заставодавець може безпереш­кодно реалізовувати заставлені товари. Продані товари перестають бути предметом застави, а ті, які набуваються заставодавцем (товари того ж роду та якості або інші товари, види яких передбачені догово­ром), навпаки, стають, заставним забезпеченням з моменту виник­нення на них права власності. Отже, принцип «право слідує за річчю незалежно від переходу права власності на неї» до цього виду застави не застосовується.

У разі відчуження заставлених товарів заставодавець зобов'язаний замінити їх іншими товарами тієї ж або більшої вартості. Зменшення вартості заставлених товарів дозволяється тільки у випадках, якщо це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості.

Застава цінних паперів. Застава векселя або іншого цінного папе­ра, що передається шляхом вчинення передаточного надпису (індоса­менту), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержа-телю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за договором між за-ставодержателем та особою, на ім'я якої виданий цінний папір. За згодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на збе­рігання у депозит нотаріуса або банку. Купонні листки на виплату процентів, дивідендів та інші доходи від права, визначеного у цінно-


54


Роздій VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


SS



му папері, будуть предметом застави тільки у випадках, якщо вони передані кредитору заставного зобов'язання, у разі, коли інше не пе­редбачено договором.

Звернення стягнення на заставлене рухоме майно. За загальним правилом заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави у разі, коли забезпечене зобов'язання не буде вико­нано у встановлений строк. Однак законом та договором можуть бути передбачені підстави для дострокового звернення стягнення на пред­мет застави. Зокрема, у разі ліквідації юридичної особа-заставодавця заставодержатель набуває право звернути стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забез­печеного заставою. Крім того, у разі порушення заставодавцем пра­вил про розпорядження предметом застави, у тому числі й шляхом перезастави, заставодержатель набуває право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, - звернути стягнення на предмет застави.

Звернення стягнення на рухоме майно здійснюється на підставі рішення суду або виконавчого напису нотаріуса, а також у позасуда-вому порядку згідно із Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

На підставі виконавчого напису нотаріуса звернення стягнення на заставлене майно здійснюється, якщо договір застави був нотаріаль­но посвідчений. Для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченого договору; б) документи, що під­тверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на під­ставі виконавчих написів нотаріусів, затверджений постановою КМУ від 29 червня 1999 р. № ї 172.

Згідно із Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстра­цію обтяжень» до способів позасудового звернення стягнення на за­ставлене рухоме майно належать: 1) передача рухомого майна у влас­ність заставодержателя в рахунок виконання забезпеченого заставою зобов'язання; 2) продаж заставодержателем предмета застави шля­хом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою або на публічних торгах; 3) відступлення заставодержателю права грошової вимоги, якщо предметам забезпечення є грошова вимога; 4) переказ заставодержателю відповідної грошової суми, у тому числі у порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечення є гроші або цінні папери.

Якщо звернення стягнення на заставлене майно здійснюється у су­довому порядку, заставодержатель до моменту подання відповідного позову зобов'язаний письмово повідомити всіх обтяжувачів, на ко­ристь яких встановлено зареєстроване обтяження цього рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет застави. Це необхідно для того, щоб визначити


нріоритет та розмір вимог інших обтяжувачів, на користь яких вста­новлено зареєстроване обтяження, що підлягають задоволенню з вар­тості предмета забезпечення.

За загальним правилом, реалізація предмета застави провадиться шляхом його продажу з публічних торгів у порядку виконавчого про­вадження; тому в рішенні суду зазначається початкова ціна предмета застави. Рішення суду може передбачати й інші способи реалізації прав заставодержателя, зокрема: 1) передачу рухомого майна у влас­ність заставодержателя; 2) продаж заставодержателем предмета за­стави шляхом укладення договору купівлі-продажу з Іншою особою або на публічних торгах; 3) відступлення заставодержателю права грошової вимоги, якщо предметом забезпечення с грошова вимога; 4) переказ заставодержателю відповідної грошової суми, якщо пред­метом забезпечення є гроші або цінні папери.

Заставодержатель, який має намір звернути стягнення на предмет застави у позасудовому порядку, зобов'язаний: 1) зареєструвати в Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави; 2) надіслати боржнику та іншим особам, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження, відповідне письмове повідом­лення, у якому визначається позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет застави, що має намір застосувати заставодержатель, та міститься вимога до боржника виконати порушене зобов'язання або передати предмет застави заставодержателю протягом ЗО днів з мо­менту реєстрації у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави.

Заставодержатель може самостійно обирати позасудовий спосіб звернення стягнення на рухоме майно. Однак обраний ним спосіб не повинен порушувати прав та інтересів інших осіб. Так, заставодержа­тель може ініціювати отримання заставленого майна у власність, од­нак боржнику та іншим обтяжувачам надане право заперечення про­ти використання такого способу звернення стягнення. За вказаних умов заставодержатель, який ініціює звернення стягнення, має задо­вольнити свої вимоги шляхом продажу заставленого майна. Якщо проти переходу права власності на предмет застави до заставодержа­теля висловлює заперечення інший обтяжувач, на користь якого вста­новлене зареєстроване обтяження, заставодержатель, котрий ініціює звернення стягнення, може набути право власності на предмет заста­ви у разі задоволення ним забезпеченої вимоги іншого обтяжувача. Якщо відповідне заперечення надійшло від боржника, набуття заста­водержателем права власності на предмет застави можливе на підста­ві рішення суду.

У разі переходу майна у власність заставодержателя основне зо­бов'язання вважається повністю виконаним і заставодержатель не вправі пред'являти боржнику Інші вимоги у зв'язку з виконанням да­ного зобов'язання. При цьому усі обтяження рухомого майна, що бу-


56


Розділ ПІ


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


57



ло предметом застави, з вищим пріоритетом зберігають чинність, а обтяження з нижчим пріоритетом припиняються.

Якщо заставодєржатель обрав такий спосіб задоволення своїх ін­тересів, як продаж заставленого рухомого майна, він має від імені за­ставодавця укласти договір купівлі продажу предмета застави з осо­бою, яка запропонувала найвищу ціну. При цьому інші обтяжувачі, на користь котрих встановлені зареєстровані обтяження, мають пере­важне право на придбання предмета застави (якщо декілька осіб ба­жають скористатися цим правом, воно належить обтяжувачу з вищим пріоритетом).

Якщо предметом застави є право грошової вимоги, звернення стягнення на нього здійснюється шляхом відступлення заставодер-жателю відповідного права. Заставодєржатель повинен повідомити заставодавця та інших обтяжувачів відповідного права грошової ви­моги про свій намір набути на свою користь таке право. У свою чергу інші обтяжувачі, на користь яких встановлено зареєстроване обтя­ження цього права, можуть письмово заявити заставодержателю, який ініціює звернення стягнення, про намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок предмета обтяження. Обтяжувач з вищим прі­оритетом, який висловив намір звернути стягнення на предмет забез­печувального обтяження, надсилає письмове повідомлення всім осо­бам, котрі повинні виконати вимоги за відповідним правом грошової вимоги боржника, яке є предметом забезпечувального обтяження. З дня відправлення зазначеного повідомлення обтяжувач з вищим пріоритетом набуває права кредитора у зобов'язанні, право вимоги за яким відступлене на його користь. Обтяжувач користується правами кредитора в цьому зобов'язанні до моменту повного задоволення його забезпеченої обтяженням вимоги. У разі повного задоволення забезпеченої обтяженням (заставою грошового права) вимоги відпо­відне право грошової вимоги вважається відступленим іншим обтя-жувачам, які висловили намір отримати задоволення своїх вимог за рахунок відповідного права грошової вимоги, у черговості їх пріори­тетів. За відсутності інших обтяжувачів відповідне право грошової вимоги відступається боржнику.

У разі, якщо предметом застави є гроші, задоволення забезпеченої заставою вимоги заставодержателя здійснюється шляхом переказу йому грошової суми, достатньої для повного задоволення цієї вимо­ги. Такий переказ може здійснюватися банком у порядку договірного списання. Якщо на момент звернення стягнення грошові кошти зна­ходяться у володінні заставодержателя та їх сума перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги, заставодєржатель зобов'язаний по­вернути надлишок боржнику.

Якщо предметом застави є боргові цінні папери, що знаходяться у правомірному володінні заставодержателя, і строк платежу за якими настав або платіж за яким проводиться на вимогу держателя, заставо­дєржатель задовольняє свої вимоги шляхом пред'явлення відповід-


ного цінного папера до оплати. Якщо сума, отримана від оплати бор­гового цінного папера перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги, заставодєржатель повинен повернути надлишок боржнику.

Використання позасудових способів звернення стягнення на рухо­ме майно не позбавляє боржника, заставодержателя або третіх осіб права звернутися до суду.

Застава нерухомого майна (іпотека). Іпотека серед інших видів застави виділяється, по-перше, тим, що її предметом виступає неру­хоме майно, а, по-друге, що це майно залишається у володінні і ко­ристуванні іпотекодавця.

Іпотекою, як і заставою взагалі, може бути забезпечене виконання будь-якого зобов'язання, але найчастіше вона забезпечує повернення боргу за кредитним договором та за договором позики. Нерухоме майно, що характеризується, як правило, значною цінністю та інфля­ційною стійкістю, забезпечує отримання кредиту там, де форми осо­бистого забезпечення вимог виявляються недостатньою гарантією обґрунтованості та добросовісності намірів потенційного боржника. Іпотека, на відміну від закладу, представляє значну вигоду також для боржника, дозволяючи йому використовувати заставлене майно та отримувати з цього прибуток. Тому в сучасній банківській практиці саме іпотека є пріоритетним у практичному використанні видом за­безпечення зобов'язань. Особливості відносин у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними актива­ми у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механіз­мів управління майном регулюються Законом України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та Іпо­течні сертифікати» від 19 червня 2003 р.1 .

Взагалі іпотечним відносинам присвячено Закон України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.2 (далі - Закон). Відповідно до ст. 1 за­значеного Закону іпотека є видом забезпечення виконання зобов'я­зання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі неви­конання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно пе­ред іншими кредиторами цього боржника.

Оскільки іпотека є різновидом застави, то на неї поширюються за­гальні правила застави щодо: підстав її виникнення (договір, закон, рішення суду); забезпечення виконання дійсного зобов'язання або за­доволення вимоги, яка може виникнути у майбутньому на підставі до­говору, що набрав чинності (ст. 3); похідного характеру від основного зобов'язання; прав та обов'язків сторін (у тому числі майнового пору­чителя); можливостей наступної4 іпотеки предмета іпотеки; задово­лення забезпечення вимог за рахунок предмета Іпотеки; обсягу вимог

' ВВР України. - 2004. - № 1. - Ст. 1.

2 ВВР України. -2003. -№ 38. -Статті 312-313.


58


РвзШУП


ЗОБОВ 'ЯЗАЛЬИЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


59



іпотекодержателя, які задовольняються за рахунок заставленого май­на; можливості володіти і користуватися предметом іпотеки тощо.

Відповідно до вимог ст. 4 Закону обтяження нерухомого майна іпо­текою підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому зако­ном. Недотримання цієї умови не робить іпотечний договір недійс­ним, але вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету стосовно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане у іпотеку неру­хоме майно, тобто іпотекодержатель не набуває за таким договором переважного права перед іншими особами, у тому числі й пізнішими іпотекодержателями, які зареєстрували свої права на це майно.

Іпотечний договір укладається у письмовій формі і підлягає нота­ріальному посвідченню. Згідно зі ст. 18 Закону іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов'язання, можуть бути оформле­ні у вигляді одного документа, а у разі, якщо іпотекою забезпечуєть­ся повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку (саме такі випадки найтиповіші для укладення іпотечного договору), договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.

Закон вводить поняття заставної, якою є борговий цінний папір, що засвідчує безумовне право його власника на отримання від бор­ жника виконання за основним зобов'язанням, за умови, що воно підлягає виконанню у грошовій формі, уразі невиконання основного зобов'язання - право звернути стягнення на предмет іпотеки.

Заставна оформлюється, якщо її випуск передбачений іпотечним договором. Вона може передаватися її власником будь-якій особі шляхом вчинення індосаменту (передаточного напису). Наступний власник заставної має ті ж права, що мав іпотекодержатель згідно з договором, яким обумовлене основне зобов'язання, та іпотечним до­говором, на підставі котрого була оформлена заставна.

У разі видачі заставної припиняються грошові зобов'язання за до­говором, який обумовлює основне зобов'язання, та виникають грошо­ві зобов'язання боржника щодо платежу за заставною. Після оформ­лення заставної виконання основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки може бути здійснено лише на підставі вимоги власника заставної.

Заставна підлягає державній реєстрації у встановленому законом порядку разом з державною реєстрацією обтяження відповідного не­рухомого майна Іпотекою. Після реєстрації випуску заставної її ори­гінал передається іпотекодержателю.

Відповідно до вимог ст. 21 Закону заставна складається у письмо­вій формі в одному примірнику на бланку стандартної форми, яка встановлюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. На всіх оригінальних примірниках іпотечного договору ро­биться відмітка про оформлення заставної. Підписують заставну іпо-текодавець та іпотекодержатель.


Для реалізації прав за заставною її власник зобов'язаний заявити боржнику письмову вимогу про виконання основного зобов'язання. У ній вказується банківський рахунок власника заставної для здійс­нення боржником переказу відповідної грошової суми. На вимогу боржника власник заставної зобов'язаний пред'явити оригінал остан­ньої без його передачі боржнику.

Заставна підлягає передачі боржнику в разі належного виконання ним основного зобов'язання. Знаходження заставної у боржника свід­чить про виконання основного зобов'язання, якщо не буде доведено протилежне. У разі виконання основного зобов'язання боржником за­ставна, що знаходиться у нього, анулюється. Знаходження заставної в іншої особи свідчить, що основне зобов'язання не виконано, якщо не буде доведено інше.

У разі, коли основне зобов'язання підлягає виконанню частинами, власник заставної зобов'язаний видавати боржнику письмові квитан­ції про отримання платежу та вести реєстр платежів за заставною, який надається боржнику на його вимогу. В разі розбіжностей між квитанціями про отримання платежів та їх реєстром квитанції про от­римання платежів мають перевагу (ст. 22 Закону).

У разі випуску заставної відступлення прав за іпотечним догово­ром та основним зобов'язанням не допускається. Після випуску за­ставної перехід прав іпотекодержателя за іпотечним договором та ос­новним зобов'язанням до іншої особи здійснюється шляхом передачі заставної за допомогою індосаменту.

Заставна може бути передана у заставу для забезпечення виконання зобов'язань її власника перед іншою особою — кредитором. Застава заставної здійснюється шляхом вчинення індосаменту, в якому зазна­чається, що заставна передається тільки у заставу та ідентифікується забезпечене заставою зобов'язання. При заставі заставна передається у володіння заставодержателю.

Закон покладає на іпотекодержателя як власника заставної обов'я­зок письмово повідомити боржника про передачу заставної у заставу. У разі порушення зобов'язання, забезпеченого заставою заставної, до заставодержателя переходять усі права за заставною.

За допомогою заставних може забезпечуватися випуск іпотечних цінних паперів - іпотечних облігацій й Іпотечних сертифікатів. При цьо­му емітентом іпотечних паперів можуть бути банки та інші фінансові установи, які мають право на таку діяльність відповідно до закону.

Порядок випуску та обігу іпотечних цінних паперів встановлюєть­ся законом.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.


Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО, ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


61



Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передба­чати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки
в рахунок виконання основного зобов'язання (ст. 37 Закону);

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки
будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу, якщо іпотеко-
давець та особи, що мають зареєстровані у встановленому законом
порядку права на предмет іпотеки, не виявили наміру укласти такий
договір (ст. 38 Закону).

Іпотека деяких видів нерухомого майна має особливості. Так, пе­редача в іпотеку майна, що є об'єктом права державної чи комуналь­ної власності, здійснюється після отримання згоди органу державної влади або органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить відповідна юридична особа публічного права. Забо­роняється передача в іпотеку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. Не можуть бути предметом іпотеки на­ціональні, культурні та історичні цінності, які є объектами права дер­жавної власності і занесені до Державного реєстру національної культурної спадщини.

Іпотека земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється відповідно до положень Закону та Земельного кодексу України (ст. 15 Закону).

Іпотека об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку земельної ділянки, на якій ведеться будівництво, або шляхом передачі в іпотеку нерухомого майна, право власності іпотекодавця на котре виникне у майбутньому. Після завершення бу­дівництва така будівля (споруда), житловий будинок або квартира за­лишається предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору. Після звернення стягнення до нового власника завершеної будівлі (споруди) або об'єкта незавершеного будівництва переходять визна­чені договором права і обов'язки забудовника щодо третіх осіб - по­купців.

Іпотека жилих приміщень завжди привертала до себе особливу увагу в зв'язку з можливістю звернення стягнення на такі об'єкти. Мова йде про жилі приміщення, які були придбані громадянами за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення котрого забезпечене іпотекою відповідного приміщення. Відповідно до вимог ст. 1322 Житлового кодексу України звернення стягнення на переда­не в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх грома­дян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на пе­редане в іпотеку жиле приміщення всі громадяни, що мешкають у ньому, зобов'язані на письмову вимогу кредитора або нового власни­ка цього приміщення добровільно звільнити його протягом одного місяця з дня отримання даної вимоги. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами


строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи Іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відпо­відного приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання. При цьому відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового про­живання або відмова у їх наданні не тягне припинення виселення гро­мадян з жилого приміщення, яке с предметом іпотеки.

§ 7. Притримання

Притримання є новим для України загальноцивільним способом забезпечення виконання зобов'язання. Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» право притримання поряд із заставою рухомого майна визначається як забезпечувальне обтя­ження (ст. 21).

Сутність зазначеного інституту полягає у тому, що кредитору, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, ним вказаній, надане право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання (ст. 594 ЦК), за умови невиконання боржни­ком у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі чи відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та Інших збитків.

Історично існує дві концепції права притримання. Згідно з першою вимоги кредитора забезпечуються власне притриманням майна бор­жника при відсутності можливості отримати задоволення за рахунок його продажу. Друга концепція, навпаки, передбачає задоволення ви­мог кредитора шляхом звернення стягнення на притримувану річ. Український законодавець пішов шляхом закріплення другої концеп­ції. І це, безумовно, слушно, бо у такому разі кредитор набуває більш дієве забезпечення своїх вимог. Звернення стягнення на притримува­ну річ здійснюється у відповідності з ЦК (статті 596, 591) і Законом «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Законодавство не вимагає обов'язкової реєстрації права притри­мання. Однак, оскільки майно, яке притримав кредитор, може бути обтяжене правами інших осіб, закріплюється правило, згідно з яким пріоритет права притримання встановлюється з моменту його реєс­трації. Якщо ж ираво притримання не було зареєстровано, воно не має пріоритету над зареєстрованими обтяженнями, але має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями (ст. 14 Закону « Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

Як вже зазначалося, додаткові забезпечувальні заходи застосовую­ться лише тоді, коли можливість їх застосування прямо передбачена законом або договором. Специфіка притримання як способу забезпе­чення виконання зобов'язань полягає у тому, що для реалізації цього права наявність домовленості між кредитором та боржником про


РтдіяШ


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


63



право притримання не вимагається. Це право надається кредитору, який володіє річчю, безпосередньо законом.

Притриманням забезпечуються: 1) зобов'язання щодо оплати речі, яка знаходиться у кредитора; 2) зобов'язання щодо відшкодування кредиторові витрат, пов'язаних з річчю, та інших збитків; 3) інші ви­моги кредитора. За змістом ч. Н ч. 2 ст. 594 ЦК у перших двох випад­ках сторони не можуть своєю домовленістю виключити застосування права притримання; і, навпаки, інші вимоги можуть забезпечуватися притриманням у разі, коли така можливість не виключена законом чи договором.

Кредитор має право притримати річ у себе і в разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.

Цивільне законодавство містить декілька спеціальних статей, які передбачають можливість застосування права притримання у певних договірних зобов'язаннях, Зокрема, у відповідності із ст. 856 ЦК, як­що замовник не сплатив встановленої ціни роботи або іншої суми, на­лежної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, підряд­ник має право притримати результат роботи, а також устаткування, залишок невикористаного матеріалу та інше майно замовника, що є у підрядника. За договором комісії комісіонер має право для забезпе­чення своїх вимог притримати річ, яка має бути передана комітентові (ст. 1019 ЦК). За договором морського перевезення вантажу перевіз­ник може притримати вантаж, доки вантажоодержувач не відшкодує витрати, які зазнав перевізник у зв'язку з перевезенням вантажу, пла­ту за простой судна у порту вивантаження, а також не сплатить фрахт і плату за простой у порту завантаження, якщо це передбачено у коно­саменті або у іншому документі, на підставі якого перевозився вантаж (стЛбЗКТМ).

Однак наявність у цивільному законодавстві спеціальних норм, які надають кредиторові право притримання в окремих видах зобов'я­зань, не означає, що кредитори за іншими їх видами таким правом не користуються. Виходячи із суті закону, вказане право має будь-який кредитор, що правомірно володіє річчю, за будь-яким зобов'язанням, крім випадків, коли у відповідності з ч. 2 ст. 594 ЦК законом чи дого­вором виключене застосування такого права.

Предметом права притримання можуть бути лише індивідуально визначені чи індивідуалізовані речі. На родові речі, що передаються без їх індивідуалізації, як на речі замінні та подільні, право притри­мання не поширюється, бо кредитор у цьому випадку зобов'язується до передачі не тих самих речей, а речей того ж роду та якості.

Кредитор, який притримує річ у себе, зобов'язаний негайно по­відомити про це боржника. Кредитор не має права користуватися річ­чю, яку він притримує у себе. У разі втрати, псування або пошкод­ження притримуваної речі кредитор несе відповідальність за принци­пом вини. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не пе-


реходить право власності на неї. Боржник, річ якого притримує кре­дитор, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.

У ЦК не знайшли відображення підстави припинення права при­тримання, але із суті цього інституту випливає, що притримання при­пиняється: а) задоволенням вимог, які забезпечуються притриман­ням; б) невикористанням кредитором свого права на притримання речі; в) загибеллю речі, що притримується; г) втратою кредитором володіння річчю; д) зверненням стягнення на річ; є) наданням іншого майнового забезпечення.

Глава 33. ПРИПИНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1. Поняття та види підстав припинення зобов'язання

Кожне зобов'язання діє у часі. Правовий зв'язок, що існує між кре­дитором і боржником, не може бути довічним, атому будь-яке зобо­в'язання має припинитися.

Припинення зобов'язання - погашення прав та обов'язків сторін, що складають його зміст. Це означає, що кредитор І боржник більше не пов'язані правами та обов'язками. При цьому перестає існувати і саме зобов'язання. Такий наслідок зумовлений дією правопришшяю-чих юридичних фактів. Саме вони становлять підстави для часткового або повного припинення зобов'язань. За загальним правилом, при припиненні зобов'язання правові відносини між його учасниками припиняються у повному обсязі, а інколи останні хоча і зберігаються, але у зміненому вигляді (наприклад, при припиненні зобов'язання шляхом його новації).

ЦК безпосередньо у статтях 599-609 передбачає найпоширеніші підстави припинення зобов'язань: його належне виконання, передан-ня боржником кредиторові відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення кредитором боргу, поєднання в одній особі борж­ника і кредитора, неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи. Але цей перелік не є ви­черпним, оскільки згідно зі ст. 598 ЦК підстави припинення зобов'я­зань можуть передбачатися також договорами, що укладаються сто­ронами, та іншими поточними законами. Так, згідно зі ст. 1008 ЦК договір доручення припиняється у разі визнання довірителя або по­віреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім. Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 598 ЦК припинення зобов'язання, якщо це передбаченоіоговором чи зако­ном, може мати місце на вимогу однієї із сторін. Йдеться про випадки, односторонньої відмови від зобов'язання та одностороннього ро­зірвання договору. Так, наймодавець має право відмовитися від дого­вору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить пла-


64


Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


65



ту за користування нею протягом трьох місяців підряд. При цьому договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору (ст. 782 ЦК).

Підстави припинення зобов'язань можуть бути поділені на дві групи, а саме: ті, які за своєю юридичною природою є правочинами (належне виконання, передання відступного, зарахування, домовле­ність сторін, прощення боргу); та на інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами (поєднання в одній особі боржника і кре­дитора, неможливість виконання зобов'язання, смерть фізичної осо­би, ліквідація юридичної особи).

§ 2. Характеристика підстав припинення зобов'язань що за юридичною природою є правочинами

Правочини, як підстави припинення зобов'язання, можуть бути односторонніми та двосторонніми.

Найбільш поширеною та бажаною підставою припинення зобов'я­зання є його належне виконання (ст. 599 ЦК), тобто виконання, здійснене належними сторонами, відповідно до предмета виконання, у передбачений строк (термін), у визначеному місці та у належний спосіб. Таке виконання за юридичною природою є одностороннім правочином1 .

Зарахування зустрічних вимог як підстава припинення зобов'я­зання може здійснюватися за наявності сукупності наступних умов, закріплених у ст 601 ЦК. По-перше, зарахуванню підлягають лише зустрічні вимоги, тобто ті, що випливають з двох різних зобов'язань, сторонами у котрих є одні й ті особи, кожна з яких в одному зобов'я­занні виступає кредитором, а у другому - боржником. По-друге, зу­стрічні вимоги мають бути однорідними, тобто такими, предмет ви­конання яких є однаковим (наприклад, сплата певної суми грошей). По-третє, строк виконання зустрічних однорідних вимог повинен на­стати або є таким, що не був встановлений чи був визначений момен­том пред'явлення вимоги. За наявності сукупності цих умов для зара­хування достатньо заяви однієї із сторін, тобто згоди іншої сторони для цього не потрібно (хоча вона може й бути). Така заява може бути зроблена однією стороною іншій безпосередньо, а може бути оформ­леною у вигляді зустрічної позовної заяви. Отже, зарахування є од­ ностороннім правочином. Інколи здійснення зарахування є обов'яз­ковим, оскільки, наприклад, згідно зі ст. 619 ЦК кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом за­рахування зустрічної вимоги до основного боржника. Зарахування може бути як повним, так і частковим. Повне зарахування має місце у тому випадку, коли зустрічні вимоги є рівними за обсягом. Як виня­ток із загального правила, ЦК у ст. 602 передбачає перелік вимог, за-

1 Дет. про належне виконання див. главу 31 цього підручника.


рахування щодо яких взагалі не допускається, навіть, якщо вони відповідають сукупності розглянутих умов. Йдеться, по-перше, про такі вимоги, що мають особистий характер (про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смер­тю, про стягнення аліментів та про вимоги щодо довічного утриман­ня (догляду). По-друге, не допускається зарахування вимоги у разі спливу щодо неї позовної давності, але при поновленні судом вказа­ної давності право на зарахування такої вимоги виникає. По-третє, не допускається зарахування вимог, стосовно яких є застереження про це у договорі або у законі. Так, згідно зі ст. 144 ЦК не допускається внесення учасником товариства з обмеженою відповідальністю свого вкладу до статутного капіталу останнього шляхом зарахування його вимог до такого товариства. Спеціальні вимоги закріплені у ст, 603 ЦК стосовно умов здійснення зарахування у разі заміни кредитора. Ці вимоги слід розглядати як конкретизацію правил, вміщених у ст. 518 ЦК, відповідно до яких перехід прав кредитора до іншої особи не повинен погіршувати становища боржника. Саме тому, в разі за­міни кредитора, боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. Умови здійснення зарахування при цьому залежать від того: був боржник повідомлений про заміну кредитора чи ні. У першому випадку зара­хування здійснюється, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про за­міну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не був встановлений чи був визначений моментом пред'явлен­ня вимоги. У другому випадку зарахування здійснюється, якщо вимо­га виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржни­кові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором - на мо­мент його виконання.

Згідно зі ст. 604 ЦК зобов'язання припиняється домовленістю сторін, незалежно від того, коли сторони досягли згоди про це - до початку виконання зобов'язання чи у процесі його виконання. Різно­ видами домовленості сторін, як підстави припинення зобов'язання, є новація зобов'язання, передання боржником відступного кредито­рові та прощення боргу кредитором.

Новація має місце при досягненні домовленості про заміну пер­вісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (ч, 2 ст. 604 ЦК). Отже, новація не припиняє правового зв'язку між кредитором і боржником, оскільки між цими особами за їх згодою відбувається заміна первісного зобов'язання, що припинилося, новим зобов'язанням. Наприклад, покупець замість сплати грошей за договором купівлі-продажу видає за згодою продавця боргову роз­писку. При цьому первісне зобов'язання з купівлі-продажу припи­няється шляхом його заміни на зобов'язання позики.

Саме вказаним новація відрізняється від зміни зобов'язання через

З «Цивільне право України, т. 2


66


Розділ VII


3 QBOB 'ЯЗАЛЬНЕ ПРА ВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


67



зміну умов договору щодо його предмета, місця, строків виконання тощо (ч. 1 ст, 653 ЦК), оскільки при цьому зобов'язання, породжене договором, зберігається, але у зміненому вигляді. Ось чому припи­нення первісного зобов'язання при новації, за загальним правилом, припиняє дію додаткових (акцесорних) зобов'язань щодо нього (на­приклад, тих, що забезпечували його виконання). Для їх збереження стосовно нового (заміненого) зобов'язання у договорі про новацію повинна міститися спеціальна умова про це. При зміні ж зобов'язання через зміну умов договору має діяти протилежне правило.

Слід мати на увазі, що новація не допускається у випадках, перед­бачених законом. Безпосередньо у ст. 604 ЦК така заборона встанов­лена щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та про сплату аліментів.

Відповідно до ст. 600 ЦК зобов'язання за згодою сторін припи­
няється внаслідок передання боржником відступного кредиторові.
Формою відступного можуть бути не тільки гроші та інше майно, про
які йдеться у зазначеній статті ЦК, а й здійснення боржником на ко­
ристь кредитора певних робіт чи надання йому певних послуг. Згода
на припинення зобов'язання переданням відступного може бути пе­
редбачена сторонами заздалегідь, при вчиненні ними правочину, або
досягнута між ними у процесі виконання зобов'язання, якщо вони
дійдуть спільного висновку про недоречність його виконання. Згода
сторін на припинення правового зв'язку між ними у такий спосіб зна­
ходить втілення у договорі, що укладається між ними. В ньому ж ви-"
рішуються і питання про форму відступного, розмір, строки й поря­
док його передання (здійснення). J "
Згідно зі ст. 605 ЦК зобов'язання припиняється внаслідок безоп-'
латного звільнення кредитором боржника від його обов'язків (про­
щення боргу). Хоча питання про те, чи може мати місце припинення
зобов'язання за даною підставою в результаті одностороннього пра­
вочину кредитора, або для цього потрібна також згода боржника, - є
дискусійним1 . Більшість дослідників2 вважають, що прощення боргу
може мати місце лише за згодою боржника, хоча формула закону, яка
міститься у ст. 605 ЦК, прямо і не вимагає цього. Необхідною умо­
вою для припинення зобов'язання за вказаною підставою є не пору­
шення цим прав третіх осіб щодо майна кредитора. Тому прощення
боргу не може мати місця, наприклад, у випадку неплатоспроможно­
сті кредитора через можливе порушення цим прав його власних кре;
диторів.

1 Про дискусію з цього питання див.: Шилохвост О. Ю. О прекращении обязат ель- f ства прощением долга / Гражданский кодекс России. Проблемы. Теория. Практика: Сб.
памяти С. А. Хохлова; Отв. ред. Л. А. Маковский. - М., І 998. - С. 353-372.

2 Див., напр.: Цивільне право України: ГОдруч. / За ред. О. В. Дзери та Н. С. Куз-
нєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 708-709; Цивільний кодекс України. Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова та О. М. Калітенко. - Одеса: Юрид. літ., 2003. - С. 528.


§ 3. Характеристика інших підстав . припинення зобов'язань

Згідно зі ст. 606 ЦК зобов'язання припиняється поєднанням бор­жника і кредитора в одній особі. Таке може відбуватися при універ­сальному правонаступництві (у відносинах як між фізичними, так і юридичними особами), коли боржник за зобов'язанням отримує у ньому право вимоги і стає кредитором щодо самого себе. Наприклад, у відносинах між фізичними особами боржник за договором позики після смерті свого кредитора стає його єдиним спадкоємцем. Однак у тих випадках, коли після смерті кредитора його спадкоємцями є й інші, крім боржника, особи, зобов'язання з позики припиняється не у повному обсязі, а лише у тій частині, у якій є збіг кредитора і боржни­ка в одній особі. Часткове припинення зобов'язання має місці і у разі поєднання кредитора з одним із солідарних боржників, оскільки при цьому воно зберігається для решти боржників. Припинення за цією підставою зобов'язання між юридичними особами, що були у ньому (відповідно — боржником і кредитором), може мати місце, наприклад, при їх припиненні з правонаступництвом у формі злиття або приєд­нання.

Зобов'язання згідно зі ст. 607 ЦК припиняється неможливістю Його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не від­повідає. Йдеться про випадки, коли фізична або юридична неможли­вість виконання зобов'язання зумовлена наявністю об'єктивних при­чин, що не залежать від волі сторін і не є наслідком дій останніх, за які вони не несуть відповідальності. Фізична неможливість виконан­ня зобов'язання має, зазвичай, місце у разі загибелі індивідуально ви­значеної речі, що є предметом зобов'язання, з випадкових причин або через дію непереборної сили. Це пов'язано з тим, що індивідуально визначені речі є незамінними. Оскільки речі, визначені родовими ознаками, у тому числі й гроші, є замінними, не можуть припинятися за цією підставою, наприклад, грошові та інші зобов'язання, предме­том яких виступають такі речі. Юридична неможливість виконання зобов'язання має місце тоді, коли вона викликана заборонами та об­меженнями, введеними шляхом прийняття органами публічної влади відповідних правових актів (наприклад, заборони чи обмеження на ввезення чи вивезення певних товарів). При припиненні зустрічного зобов'язання через неможливість його виконання кожний його учас­ник має право вимагати повернення того, за що він не отримав зу­стрічного задоволення. Якщо правовий акт, прийнятий органом пуб­лічної влади, що зумовив юридичну неможливість виконання зобо­в'язання, буде визнаний судом незаконним І скасований, сторони зо­бов'язання мають право вимагати від зазначеного органу відшкоду­вання завданих збитків та моральної шкоди.

Якщо ж неможливість виконання зобов'язання зумовлена обстави­нами, за які сторона несе відповідальність, дане зобов'язання не при-


г


Розділ VII


ЗОБОВ'ЙМПЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ



пиняється, а лише змінюється, оскільки при цьому обов'язок такої особи з виконання зобов'язання перетворюється на обов'язок з від­шкодування завданих збитків, сплати неустойки тощо.

За загальним правилом смерть кредитора чи боржника не при­пиняє зобов'язання у зв'язку з тим, що майнові права та обов'язки по­мерлого суб'єкта входять до складу спадщини і переходять до його спадкоємців, зумовлюючи лише заміну сторін у зобов'язанні, яке продовжує існувати. Але є й такі майнові права та обов'язки, що ста­новлять зміст зобов'язання, які не входять до складу спадщини. Пра-вонаступництво за ними є неможливим, що зумовлює незмінність суб'єктного складу в таких зобов'язаннях. Саме ці зобов'язання при­пиняються згідно зі ст. 608 ЦК смертю кредитора чиборжника через їх нерозривну пов'язаність із зазначеними особами. Йдеться, наприк­лад, про зобов'язання літературного замовлення, що припиняється смертю боржника (виконавця) через неможливість виконання його іншою особою. Так само у раз смерті кредитора (потерпілої особи) припиняється зобов'язання з відшкодування боржником шкоди, зав­даної ушкодженням здоров'я. Зобов'язання доручення згідно зі ст. 1008 ЦК припиняється не тільки у .разі смерті боржника (повіре­ного) чи кредитора (довірителя), а й у випадках визнання будь-кого з них недієздатним, обмеження їх цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутніми,

Припинення юридичної особи у формі злиття, приєднання, поділу та перетворення не є підставою для припинення зобов'язань, оскіль­ки при цьому має місце правонаступництво. Навпаки, ліквідація юридичної особи (як кредитора, так і боржника) відповідно до ст. 609 ЦК, за загальним правилом, припиняє їх зобов'язання саме то­му, що при ліквідації юридична особа припиняється без правонаступ-ництва. Винятки з цього правила можуть мати місце у випадках, коли законом або іншими нормативно-правовими актами зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої ка­ліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Згідно зі ст. 1205 ЦК у разі припинення юридичної особи здійснюється капіталізація платежів, що стягуються з неї у зв'язку із заподіянням каліцтва чи ін- . шого ушкодження здоров'я або із смертю фізичної особи. Капіталізо­вані платежі акумулюються Фондом соціального страхування від не­щасних випадків відповідно до ст. 46 Закону України «Про загаль­нообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випад­ку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 рЛ

1 Відомості Верховної Ради України. - 1999, - № 46-47. - Ст. 403.


Глава 34. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

§ 1. Загальні положення про порушення зобов'язання

Зобов'язальне правовідношення як триваючий у часі правовий зв'язок учасників цивільних відносин протягом свого існування по­тенційно може мати декілька послідовних стадій - виникнення, за­безпечення, виконання, припинення. Звичайно, будь-яке зобов'язан­ня має стадії виникнення та припинення, але далеко не завжди воно буває забезпечене, а іноді навіть виконане. Однак кожна з цих стадій характеризує так би мовити «позитивний» характер розвитку право­відношення.

Порушення зобов'язання є негативним фактором в існуванні зо­бов'язального правовідношення і не може розглядатися як звичайна стадія його розвитку. Порушення зобов'язання є антиподом його на­лежного виконання, оскільки характеризує аномальну, нетипову по­ведінку учасника цивільних відносин й означає такий стан правовід­ношення, коли одна, а Іноді обидві його сторони не дотримуються приписів досягнутої домовленості або законодавчо встановлених правил.

Стаття 610 ЦК визначає, що порушенням зобов'язання є його не­ виконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов 'язання (неналежне виконання). Отже, порушення зобов 'язан-ня є родовою категорією, що охоплює такі поняття як невиконання та неналежне виконання зобов'язання. Необхідність виділення вказа­них складових цього поняття можна пояснити не тільки потребою на­дати йому чіткий легальний зміст, а й суто прагматичними цілями. Так, прояв принципу реального виконання зобов'язання та, відповід­но, можливість спонукання контрагента до виконання його обов'язку в натурі в умовах ринкових відносин об'єктивно набуває іншого, ніж у плановій економіці, значення. При розвиненій системі товарно-гро­шових відносин сплата відступного, збитків, неустойки замість вико­нання зобов'язання у натурі при його повному невиконанні, зазви­чай, дозволяє кредитору придбати необхідні товари, роботи чи послуги у іншої особи1 . Зокрема, ст. 621 ЦК встановлює як загальне правило: у разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги тре­тій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків. Застосував­ши саме такі дії, кредитор досягне позитивного результату, заради якого було укладено договір, оскільки примусове спонукання борж-

1 Доклад, процедив.: СібільовМ. Договірне зобов'язання та його виконання // Віс­ник Академії правових наук України. - 2003. - № 2 (33) -3 (34). - С 423-424.


т


70


РоздітУІІ


ЗОБОВ'ЯЗЛЛЬИВ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


71



ника до виконання робіт чи надання послуг за відсутності його ба­жання є нездійсненим. По суті, аналогічні дії може вжити кредитор також і тоді, коли виконання полягає у наданні йому в користування речі без вибуття її з володіння боржника, за умови, що доступ до ко­ристування річчю унеможливлює сам боржник.

Разом з тим, коли має місце неналежне виконання, зумовлене, на­приклад, частковим виконанням, порушенням умов щодо строку або місця виконання, беруться до уваги інтереси обох сторін, а саме - по­треба кредитора у належному та реальному виконанні та вже вчинені дії боржника. Відповідно, вважається, що при неналежному виконан­ні зобов'язання сплата збитків та неустойки не звільняють боржника від виконання його зобов'язання у натурі.

Зазначені вище правила повинні застосовуватися незалежно від того, що ЦК далеко не в усіх статтях проводить чітке змістовне роз­межування невиконання та неналежного виконання зобов'язання. Однак ці правила є диспозитивними.

Невиконання та неналежне виконання зобов'язання не завжди можна чітко розмежувати. В окремих випадках неналежне виконання зобов'язання може перетворитися у його невиконання. Наприклад, якщо за договором перевезення вантажу перевізник не видає вантаж на вимогу одержувача протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки (ч. 2 ст. 919 ЦК), то прострочення виконання (неналеж­не виконання) трансформується у невиконання договору.

Окремим випадком порушення зобов'язання, коли неправомірні дії сторони полягають у порушенні строків виконання, є прострочен­ня сторони зобов'язання. Особливість цього виду порушення обу­мовлюється тим, що воно може розглядатися і як неналежне виконан­ня зобов'язання (зокрема, коли боржник виконав свій обов'язок зі спливом строку, визначеного у договорі), а також як невиконання зо­бов'язання (у разі, якщо боржник взагалі не вчинив будь-яких дій з виконання свого обов'язку).

Прострочення як порушення зобов'язання. Часове унормуван­ня цивільних відносин здійснюється не тільки за допомогою встанов­лення строків (термінів) виникнення, зміни чи припинення відповід­них прав та обов'язків (наприклад, позовної давності), а й шляхом визначення правових наслідків недотримання цих строків у зобов'я­зальних відносинах. Наведеним цілям відповідає інститут простро­чення виконання зобов'язання.

Прострочення необхідно розглядати як порушення обов'язку пе­редати певну річ, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші, вчинити інші дії у передбачений договором чи у інший розумний строк після виникнення зобов'язання.

Прострочення є негативним проявом порушення зобов'язання, що полягає у бездіяльності боржника. Прострочення виконання створює для боржника додаткові обов'язки, що забезпечують кредитору певні переваги порівняно з тим результатом, який він має за основною вимо-


гою. Внаслідок прострочення первісні обов'язки боржника розширю­ються, а основний зміст первісного зобов'язання залишається чинним.

Прострочення розглядається як юридичний склад, що є підставою для зміни правовідносин. При цьому складовими прострочення є такі юридичні факти: наявність між сторонами договірних відносин; на­стання строку виконання зобов'язання; невиконання стороною зо­бов'язання у строк.

Виділяють наступні види прострочення: прострочення кредито­ ра і прострочення боржника.

Прострочення боржника (ст. 612 ЦК) має місце у випадку, коли він не приступив до виконання зобов'язання або коли не виконав його у встановлений договором чи законом строк. Прострочення боржника поділяється на прострочення виконання зобов 'язання передати річ, виконати роботу, надати послугуга. прострочення виконання грошо­ вого зобов 'язання.

Перший вид прострочення боржника не має істотних відмінностей від інших видів порушень договірних обов'язків. Другий вид, а са­ме - прострочення виконання грошового зобов'язання має особливо­сті, оскільки несе на собі відбиток економічних І юридичних власти­востей грошей та грошових зобов'язань як їх правової форми, щб знайшло вираження у юридичному закріпленні особливих мір відпо­відальності та спеціальних правил їх застосування1 .

Факт прострочення впливає на зміст основного договірного зобо­в'язання, доповнюючи його додатковими правовими наслідками, зокрема, мірами цивільно-правової відповідальності - відшкодуван­ня збитків, заподіяних простроченням, стягнення (передача) неустой­ки, а за грошовими зобов'язаннями - сплата процентів річних та ін­фляційних втрат.

Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, йому надається право відмовитись від прийняття простроченого виконання та вимагати відшкодування збитків.

Прострочення боржника призводить також до підвищення його відповідальності, а саме - з моменту прострочення боржник відпо­відає за неможливість виконання, у тому числі, якщо вона настала ви­падково (відповідальність незалежно від наявності вини боржника).

Прострочення кредитора (ст, 613 ЦК) полягає у безпідставній відмові від прийняття належного виконання, у невиконанні кредитор­ських обов'язків, у інших діях чи бездіяльності з боку кредитора, які не дозволяють боржнику належним чином виконати зобов'язання.

Цивільне законодавство визначає такі випадки прострочення кре­дитора: відмова прийняти зобов'язання, виконане належним чином; ухилення від прийняття виконання; нездійснення дій, без яких борж­ник не може виконати свого обов 'язку; відмова кредитора поверну-.

1 Більш дет. це питання розглянуто у § 5 даної глави.


72


Розділ VII


ЗОБОВЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


73



ти борговий документ, видати розписку, здійснити відповідний на­ пис на борговому документі; відсутність кредитора або уповнова­ женої ним особи у місці виконання зобов 'язання; відсутність закон­ ного представника недієздатного кредитора.

Всі наведені випадки в позитивному аспекті є формами участі кре­дитора у виконанні зобов'язання, а у негативному - формами його прострочення.

Прострочення кредитора тягне за собою певні правові наслідки як для нього, так і для боржника, а саме: перерозподіл ризику можливих збитків (кредитор зобов'язаний відшкодувати боржнику збитки, зав­дані простроченням); звільнення боржника від сплати процентів річ­них; відстрочення виконання зобов'язання боржником на час про­строчення кредиторам.

§ 2. Загальні положення про правові наслідки порушення зобов'язання

Глава 51 ЦК займає особливе місце в системі загального вчення про зобов'язання. її норми мають багато в чому суто прагматичне, узагальнююче значення й носять комплексний характер, оскільки окреслюють поняття, легальні ознаки, порядок застосування тих пра­вових категорій, які використовуються значною кількістю інших глав Кодексу. Так, зокрема, норми цієї глави містять посилання на вину та випадок відповідно як на загальну умову цивільно-правової відпо­відальності та підставу звільнення від неї (статті 614,617 ЦК). Однак категорія цивільно-правової відповідальності є правовою конструк­цією, на якій базуються відшкодування збитків та моральної шкоди як способів захисту цивільних прав й інтересів (статті 16,22,23 ЦК), зобов'язання зі сплати неустойки (ст. 550 ЦК), забезпечення зобов'я­зання завдатком на випадок його порушення (ст. 571 ЦК), зобов'язан­ня з відшкодування майнової та моральної шкоди (глава 82 ЦК). Гла­ва 51 ЦК також містить посилання на можливість односторонньої відмови від зобов'язання, зміну його умов і розірвання договору, хо­ча ці питання є частиною загального припису щодо зміни або ро­зірвання договору й безпосередньо регулюються главою 53 ЦК та відповідними главами про окремі види договорів.

У ст. 611 ЦК зазначені наступні правові наслідки порушення зо­бов 'язання; припинення зобов 'язання внаслідок односторонньої від­мови, якщо це встановлено договором або законом; припинення зо­бов'язання внаслідок розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди. Цей перелік є приблизним і невичерпним, оскільки договором або зако­ном можуть бути встановлені й інші правові наслідки невиконання чи неналежного виконання зобов'язання. Зокрема, до них також можна віднести звернення стягнення на предмет застави та його реалізацію, виконання поручителем обов'язку боржника, спонукання до вико­нання зобов'язання у натурі, притримання тощо. Ці наслідки об'єд-


нує те, що вони є негативною реакцією на факт порушення зобов'я­зання як певну дію чи бездіяльність його сторони (сторін). Однак умови та порядок застосування даних правових наслідків мають свої особливості, які випливають з їх неоднорідної юридичної природи. Деякі з них є мірами відповідальності, оперативного впливу на по­рушника чи іншими мірами захисту права.

З'ясування правової сутності кожного з передбачених законом або
договором наслідків порушення зобов'язання є важливим у контексті
їх призначення, умов застосування та функцій. Зокрема, сплата неус­
тойки, відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди вважа­
ються мірами цивільно-правової відповідальності, оскільки станов­
лять додаткове майнове обтяження, а необхідною умовою їх застосу­
вання, як правило, є вина боржника. Одностороння ж відмова від зо­
бов'язання є мірою оперативного впливу, а розірвання договору та
зміна умов зобов'язання - мірами правоохоронного характеру й не
потребують встановлення вини при їх застосуванні.

§ 3. Характеристика окремих правових наслідків порушення зобов'язання

Одностороння відмова від зобов'язання. Стаття 525 ЦК перед­бачає загальне правило щодо неможливості односторонньої відмови від зобов'язання, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, ЦК у деяких статтях передбачає можливість односторонньої від­мови від договорів дарування (ст. 724 ЦК), найму (ст. 782 ЦК), підря­ду (ст. 849 ЦК), доручення (ч. 2 ст. 1008 ЦК) тощо. Можливість одно­сторонньої відмови від зобов'язання обумовлюється різними чинни­ками, зокрема специфікою самого договору, особливим характером умови договору про строк його виконання, обставинами, що не зале­жать від сторін договору, тощо. Однак значення правового наслідку порушення зобов'язання за ст. 611 ЦК одностороння відмова має то­ді, коли вона є реакцією однієї із сторін на порушення зобов'язання контрагентом. Так, у разі порушення зобов'язання однією стороною інша має право частково або у повному обсязі відмовитися від зобо­в'язання, якщо це встановлено договором чи законом (ч. 1 ст. 615 ЦК). При цьому відмова від зобов'язання у повному обсязі його при­пиняє, а часткова - лише змінює умови.

У разі припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмо­ви, якщо це встановлено договором чи законом, або розірвання дого­вору, сторони позбавляються належних їм за даним зобов'язанням прав та звільняються від виконання покладених на них обов'язків.

Зміст ч. 2 ст. 615 ЦК надає підстави вважати, що такий правовий наслідок порушення зобов'язання як одностороння відмова від нього, як правило, існує поряд з іншими правовими наслідками, які є мірами цивільно-правової відповідальності.

Розірвання договору як правовий наслідок. Припинення пору­шеного зобов'язання шляхом розірвання договору, з якого воно ви-


г


74


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


75



гошває, має місце лише за згодою сторін (ч. і ст. 651 ЦК). Однак, як виняток із загального правила, договором або законом може встанов­люватися інший порядок розірвання договору. Зокрема, у разі істот­ного порушення договору однією із сторін він може бути розірваний за рішенням суду. Істотним є таке порушення стороною договору, ко­ли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою по­збавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ч. 2 ст. 651 ЦК). Розірвання договору в судовому порядку на вимогу однієї із сторін може мати місце і в інших випадках, встановлених до­говором або законом.

Зміна умов зобов'язання як правовий наслідок його порушен­ня. Зміна умов зобов'язання має місце, зокрема при припиненні зо­бов'язання переданням відступного (ст. 600 ЦК), коли змінюється предмет виконання зобов'язання, тобто замість визначеного у зобо­в'язанні предмета (річ, послуга, результат роботи тощо) кредиторові передаються гроші, інше майно тощо. Отже, має місце неналежне ви­конання зобов'язання з порушенням умов про предмет його виконан­ня, але за згодою сторін правовим наслідком такого порушення є не відповідальність, а зміна умов зобов'язання та його припинення.

Правові наслідки невиконання обов'язку передати річ, визна­чену індивідуальними ознаками. Передбачене ст. 620 ЦК право кредитора витребувати у боржника річ, визначену індивідуальними ознаками, та право вимагати її передают відповідно до умов зобов'я­зання є зобов'язально-правовим способом захисту кредитора, який не слід змішувати з віндикаційним позовом, що застосовується у ре­чових відносинах. Можливість вимагати передання речі, визначеної індивідуальними ознаками, випливає з її юридичної незамінності (ч. 1 ст. 184 ЦК), й, закономірно, породжує спеціальне правило, яке унеможливлює заміну виконання боржником обов'язку в натурі сплатою збитків та неустойки. Таке спонукання до реального вико­нання зобов'язання можливе, якщо його предметом є індивідуально визначена річ. Однак вважається, що у певних випадках застосування норми ст. 620 ЦК можливе й при виконанні зобов'язання, предметом якого є речі, визначені родовими ознаками, зокрема, якщо вони були виділені та виокремлені (індивідуалізовані) сторонами або судом.

Разом з тим кредитор втрачає право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі, якщо остання пе­редана третій особі у власність або у користування. У разі, коли річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов'язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити, - кредитор, котрий першим пред'явив позов (ч. 2 ст. 620 ЦК).

Виконання зобов'язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК). Ви­конання зобов'язання за рахунок боржника забезпечує задоволення потреб кредитора шляхом реального виконання зобов'язання, як пра­вило, третьою особою, та відшкодування пов'язаних з таким вико-


нанням збитків кредитора за рахунок боржника. При цьому боржник зобов'язаний відшкодувати кредиторові необхідні витрати та збитки, пов'язані з необхідністю підшукання іншого виконавця роботи чи по­слуги, виконання роботи власними силами тощо.

§ 4. Відповідальність за порушення зобов'язання як правовий наслідок порушення зобов'язання / .

Як вказувалося у главі 14 1-го тому цього підручника, цивільно- правову відповідальність можна розглядати як застосування до правопорушника у разі вчинення ним протиправних дій або без­ діяльності передбачених договором чи законом заходів державно­ го примусу у вигляді додаткових цивільно-правових обов 'язків май­ нового характеру (санкцій).

При з'ясуванні питання про цивільно-правову відповідальність са­ме як правового наслідку порушення зобов'язання слід звернути го­ловну увагу на наступне. ЦК вперше закріпив легальну дефініцію вини як умови цивільно-правової відповідальності (ст. 614 ЦК), виз­начаючи її через обставини, що свідчать про її відсутність. Так, особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (ч, 2 ст. 614 ЦК). Отже, ви­на у цивільному праві - це невжиття особою всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов 'язання або для запо­ бігання заподіянню шкоди.

Відсутність вини, як правило, звільняє особу - порушника зобов'я­зання від відповідальності. Якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника (ч. 1 ст. 616 ЦК). Мова йде про ситуації, коли винним у порушенні зобов'язання є не тільки боржник, а й кре­дитор, тобто при наявності змішаної вини. Принцип змішаної вини полягає у тому, що при визначенні розміру відповідальності боржни­ка враховується й вина кредитора. Традиційно ЦК закріплює пре­зумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання (ч. 2 ст. 614 ЦК). Що ж стосується вини кредитора, то її наявність повинна доводитися боржником.

Вина потерпілої особи (кредитора) враховується й у випадках, ко­ли боржник за законом або договором несе відповідальність незалеж­но від його вини. Поведінка кредитора може сприяти виникненню або збільшенню розміру збитків, завданих йому невиконанням зобо­в'язання (наприклад, невжиттям необхідних для даних обставин дій, відсутністю вказівки по розпорядженню своїм майном тощо). У цих випадках здійснюється перерозподіл відповідальності між боржни­ком і кредитором. При цьому суд відповідно зменшує розмір стягнен­ня з боржника, якщо порушення зобов'язання сталося з вини креди­тора, а також має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо вина кредитора (умисел або необереж­ність) сприяли збільшенню розміру завданих йому боржником збит-


76


Розділ VII


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


77



ків. Якщо ж вина боржника відсутня, а порушення зобов'язання ста­лося лише з вини кредитора, має місце прострочення кредитора й настають правові наслідки, передбачені ст. 613 ЦК.

Сплату неустойки слід розглядати як правовий наслідок пору­шення виключно договірного зобов'язання й лише у тих випадках, коли цей обов'язок встановлено договором або актом цивільного за­конодавства. На доповнення до нормативного регулювання неустой­ки як способу забезпечення зобов'язання (статті 549-552 ЦК), ст. 624 ЦК встановлює правило про співвідношення збитків та неустойки. Загальним правилом є кумулятивна (сукупна або штрафна) неустой­ка, яка підлягає стягненню у повному розмірі, понад й незалежно від відшкодування збитків. Таке врегулювання даного питання слід вва­жати вірним, оскільки за цих умов неустойка повною мірою виконує забезпечувальну функцію. Кумулятивна неустойка може мати зна­чення відступного, якщо про це буде домовленість сторін, й потягне припинення зобов'язання. Договором може бути встановлено обов'я­зок відшкодувати збитки лише у тій частині, у якій вони не покриті неустойкою (залікова неустойка), стягнення неустойки без права на відшкодування збитків (виключна неустойка) або можливість за ви­бором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків (альтернативна неустойка).

Стаття 624 ЦК надає можливість змінювати загальне правило про кумулятивну (штрафну) неустойку лише договором, а не законом чи іншими актами цивільного законодавства. Враховуючи ж приписи ст. 4 ЦК щодо місця та значення ЦК у системі актів цивільного зако­нодавства, слід дійти висновку про неможливість застосовування при вирішенні цього питання інших нормативних актів, перш за все, під-законного характеру.

Залишилося законодавчо неврегульованим питання про співвідно­шення збитків та неустойки, якщо предметом останньої є рухоме або нерухоме майно.

Відшкодування збитків є універсальною мірою цивільно-право­вої відповідальності, а, отже, найпоширенішим правовим наслідком порушення зобов'язання, який застосовується незалежно від спе­ціального застереження про це у договорі чи законі.

Згідно зі ст. 623 ЦК боржник, який порушив зобов'язання, має від­шкодувати кредиторові завдані цим збитки. Поняття та склад збитків розкриваються у ст. 22 ЦК й детально аналізувалися у главі 141-го то­му цього підручника. Розмір збитків, завданих порушенням зобов'я­зання, доводиться кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення бор­жником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути викона­не, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'яв­лення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.


При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) врахову­ються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Відшкодування моральної шкоди передбачається ст. 611 ЦК у вигляді правового наслідку порушення зобов'язання. Подібне фор­мулювання цієї статті дає, на перший погляд, підстави вважати, що моральна шкода виникає як наслідок порушення вже існуючого і до­говірного, і недоговірного зобов'язання. Однак навряд чи це так.

Питання про договірний або ж недоговїрний характер моральної шкоди є неоднозначним, однак важливим і має принципозий харак­тер, у тому числі й у аспекті можливості сторонами самостійно врегу­лювати їх відносини на власний розсуд. Зокрема, вказане стосується визначення розміру відшкодування моральної шкоди, умов настання та підстав звільнення від відповідальності за її заподіяння тощо.

Питання може бути вирішене достатньо однозначно у разі, коли між сторонами відсутні будь-які договірні відносини і факт заподіян­ня шкоди як такий, а не у зв'язку з вже існуючими правовідносинами є підставою виникнення самостійного зобов'язання. Відсутні сумніви, що у такому разі моральна шкода має недоговірний характер й підпо­рядковується імперативним приписам глави 82 ЦК про зобов'язання з відшкодування шкоди. У цих випадках можливість сторін врегулю­вати свої відносини даного виду на власний розсуд реально зводиться майже нанівець, оскільки договором може бути врегульоване лише те благо, яке має відносний (договірний), а не абсолютний характер. Незначні винятки передбачаються статтями 1195,1200 ЦК, де йдеться про можливість сторонами збільшити обсяг і розмір відшкодуван­ня шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

Набагато складніше питання про договірний або недоговірний ха­рактер моральної шкоди вирішується у разі існування між сторонами договірних відносин (наприклад, договору перевезення, підряду, ку-півлі-продажу, трудового договору тощо). У вітчизняному законо­давстві традиційним є погляд про те, що шкода має позадоговірний характер завжди, коли порушуються права, які носять абсолютний характер: чи то майнові права (право власності, інші речові права), або особисті немайнові блага (життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація тощо)1 . І це не залежить від наявності чи відсутності між сторонами договірних відносин, оскільки вказані права та блага за своєю природою не можуть бути предметом договірного регулюван­ня, їх абсолютний характер ґрунтується на загальній забороні будь-кому завдавати шкоду особі або майну іншого, що й робить реально неможливим визнати їх предметом домовленості сторін. Останнє й викликає імперативність, а не диспозитивність приписів закону в зо­бов'язаннях з відшкодування шкоди. І саме тому в статтях 928 та

1 Див., зокрема: Цивільне право: Навч, посіб. для студентів юрид. вузів та фак. / За ред. проф. О. А. Підопригори і Д. В. Бобрової. - К.: Вентурі, 1996. - С. 303.



Розділ VII

і 196 ЦК прямо вказується: незважаючи на існування між сторонами договірних відносин, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, підлягає відшкодуванню за пра­вилами про позадоговірні зобов'язання. Подібне вирішення пробле­ми зафіксоване і у § 3 глави 82 ЦК про відшкодування шкоди, за­подіяної внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг).

Відповідно, моральна шкода може розглядатися лише як позадого­вірна, щодо .якої необхідно застосовувати виключно імперативні при­писи закону; причому незалежно від того, існують чи ні договірні від­носини між сторонами. Подібне вирішення проблеми об'єктивно випливає Із суті такої шкоди, заборона на заподіяння якої є загальною забороною для кожного. Припущення іншого призведе до принципо­во помилкового результату. Наприклад, до того, що можливість ком­пенсації моральної шкоди залежатиме від передбачуваності про це у договорі або що сторони у договорі взагалі будуть позбавляти одна одну права на отримання компенсації такої шкоди у разі її можливого . заподіяння чи заздалегідь обмежувати розмір останньої.

Таким чином, посилання ст. 6П ЦК на відшкодування моральної шкоди як на правовий наслідок порушення зобов'язання слід розу­міти так, що названа шкода виступає у даному випадку негативним наслідком порушення не зобов'язання (якого ще не існує), а абсолют­ного правовідношення. Відповідно, у такому разі факт завподіяння моральної шкоди стає самостійною підставою виникнення нового зо­бов'язання.

Особливості субсидійрної відповідальності у аспекті правових наслідків порушення зобов'язання полягають у тому, що правове ста­новище боржників (а на стороні останнього має місце множинність1 ) є неоднаковим, внаслідок існування основного та додаткового (суб-сидізрного) боржника. У момент виникнення, Існування та належно­го виконання такого зобов'язання субсидіарний обов'язок додатко­вого боржника знаходиться нібито у «замороженому» стані. Відпо­відно, при нормальному розвитку відносин субсидіарне зобов'язання не відрізняється від звичайного, в якому боржником виступає одна особа. Саме порушення зобов'язання з боку основного боржника стає юридичним фактом, що активізує обов'язок додаткового боржника. Відповідно до ст. 619 ЦК субсидіарний боржник несе додаткову від­повідальність за порушення зобов'язання основним боржником, а не зобов'язується виконати обов'язок останнього у натурі. Отже, у та­ких випадках правильніше було б вести мову не про субсидіарне зо­бов'язання, а про субсидіарну відповідальність (ст. 619 ЦК).

Субсидіарна відповідальність є додатковою до відповідальності

1 Вида зобов'язань з ішожиншспо осіб детально розглядаються у гладі 31 .цього

рОЗДІлу. .............. -.._, .........і..-."......................... ,.


79

ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

основного боржника, тим самим вона забезпечує задоволення вимог кредитора у разі порушення зобов'язання. Існування поряд з відпо­відальністю боржника додаткової (субсидіарної) відповідальності ін­шої особи може встановлюватися договором або законом. Зокрема, договором може передбачатися субсидіарна відповідальність пору­чителя за договором поруки (ч. 1 ст. 554 ЦК), майнового поручителя за договором застави (ст. 583 ЦК) тощо. Закон встановлює додаткову (субсидіарну) відповідальність учасників повного товариства (ч. І ст. 119 ЦК) та повних учасників командитного товариства (ч. ї ст. 133 ЦК) за зобов'язаннями останніх; членів виробничого коопера- тиву за його зобов'язаннями (ч. 2 ст. 163 ЦК); управителя за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління майном (ч. 2 ст. 1043 ЦК); батьків та інших законних представників неповноліт­ньої особи за шкоду, завдану Останньою (ст. 1179 ЦК). При цьому субсидіарна відповідальність у певних випадках покладається на осо­бу при наявності її вини (наприклад, на підставі ст. 1179 ЦК), а у Інших - незалежно від вини (наприклад, на підставі ст. 554 ЦК).

Субсидіарна відповідальність обумовлюється особливим характе­ром відносин між основним і субсидіарним боржниками та черговії По виконання ними обов'язків перед кредитором. Відповідальність на субсидіарного боржника покладається за наявності відмови основ­ного боржника задовольнити вимогу кредитора або коли кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу. При цьому субсидіарна відповідальність не виникає, якщо вимога кредитора може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної ви­моги (ст. 601 ЦК) до основного боржника.

Як правило, субсидіарний боржник, який задовольнив вимогу кре­дитора, має право на зворотну вимогу (регрес) до основного боржни­ка. Право регресу не виникає у батьків (усиновлювачІв), піклувальни­ків неповнолітньої особи, а також у закладів, що зобов'язані' здійснювати нагляд за нею (ч. 4 ст. П91 ЦК).

Субсидіарна відповідальність, встановлена законом, як правило настає у разі недостатності майна у основного боржника для задово­лення вимог кредитора. Вказана відповідальність, яка випливає з до­говірних зобов'язань, не пов'язана з неплатоспроможністю основно­го боржника, а виникає на підставі добровільно взятого на себе обов'язку.

Субсидіарна відповідальність може застосовуватися у сфері де­ліктних зобов'язань, договірних відносин тощо.

Субсидіарний боржник несе відповідальність за тими ж правила­ми, що й основний боржник. У зв'язку з цим він може висувати проти вимог кредитора ті ж заперечення, що й основний боржник (винят-ком є заперечення своєї вини за порушення зобов'язання у випадках, коли вона не є необхідною умовою субсидіарної відповідальності).


80


Розділ УП


ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ


81



Відповідальність боржника за дії інших осіб. При порушенні зо­бов'язання третіми особами, на яких виконання було покладено від­повідно до ст. 528 ЦК (без заміни боржника у зобов'язанні), відпо­відальність за загальним правилом покладається не на третю особу, а на боржника (ст. 618 ЦК). Це обумовлено відносним характером зо­бов'язальних правовідносин, який проявляється, зокрема, у визначе­ності його сторін. У зв'язку з тим, що саме кредитор і боржник пере­бувають у зобов'язальних відносинах, при невиконанні або неналеж­ному виконанні зобов'язання саме боржник є відповідальною особою перед кредитором. Якщо ж третя особа зобов'язується перед боржни­ком виконати зобов'язання останнього перед кредитором, то вона не­се відповідальність за невиконання перед боржником. У кредитора відсутнє право вимоги до третьої особи. Договором або законом мо­же бути встановлено відповідальність перед кредитором третьої осо­би (безпосереднього виконавця). Наприклад, у разі невиконання або неналежного виконання платіжного доручення у зв'язку з порушен­ням правил розрахункових операцій виконуючим банком відпо­відальність може бути покладена судом на останній (ч, 2 ст. 1092 ЦК). Аналогічна норма міститься у ст. 1097 ЦК щодо порушення ви­конуючим банком умов покритого акредитива або підтвердженого ним безвідкличного акредитива.

§ 5. Відповідальність за порушення грошового зобов'язання

Грошові зобов'язання можуть передбачати передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

До грошових зобов'язань з передачі грошей як предмета договору належать: зобов'язання з дарування, пожертви грошей (статті 717,718 ЦК), сплати рентних платежів у грошовій формі (статті 731,737 ЦК), повернення грошей за договором позики (ст. 1046 ЦК), кредитні зо­бов'язання (ст. 1054 ЦК), зобов'язання з банківського вкладу (ст. 1058 ЦК), банківського рахунка (ст. 1066 ЦК), факторингу (ст. 1077 ЦК), зобов'язання зі сплати страхових платежів та здійснення страхових виплат (ст. 979 ЦК).

До грошових зобов'язань з передачі грошей як ціни договору нале­жать зобов'язання зі сплати вартості предмета договору (речей, іншо­го майна, майнових прав) за договорами купівлі-продажу (ст. 655 ЦК), поставки (ст. 712 ЦК), контрактації сільськогосподарської про­дукції (ст. 713 ЦК), постачання енергетинними та іншими ресурса­ми через приєднану мережу (ст. 714 ЦК), договору міни з доплатою (ст. 715 ЦК), сплати разових періодичних платежів за договорами на­йму (статті 759,762 ЦК), прокату (ст, 787 ЦК), вартості робіт (послуг) за договорами підряду (ст. 837 ЦК), надання послуг (ст. 901 ЦК), пе-


ревезення (ст. 908 ЦК), зберігання (ст. 936 ЦК), доручення (ст. 1000 ЦК), комісії (ст. 1011 ЦК), управління майном (ст. 1029 ЦК) тощо.

Особливості цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання грошових зобов'язань обумовлені їх специфічними озна­ками, до яких належать наступні:

1) цей вид зобов'язань включає в себе обов'язок сплатити гроші та
має на меті погашення грошового боргу;

2) таке зобов'язання є підставою виникнення як права власності
щодо готівки, так і зобов'язального права при безготівкових розра­
хунках;

3) встановлюються спеціальні правила про відповідальність за по­
рушення грошових зобов'язань у вигляді нарахування процентів річ­
них як плати за безпідставне користування чужими грошовими кош­
тами;

4) спеціальний порядок ррзподілу ризиків;

5) предметом виконання є грошові знаки у визначеній сумі чи у су­
мі, що може бути визначена;

6) специфічним є вплив прострочення на зміст грошового зобов'я­
зання, оскільки останнє у разі прострочення все одно залишається
грошовим, на відміну від інших видів зобов'язань, які в результаті їх
порушення (у тому числі й прострочення) можуть бути трансформо­
вані у грошове зобов'язання.

Статтею 625 ЦК передбачений спеціальний вид відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання: на боржника покладається обов'язок сплатити кредитору на його вимогу суму бор­гу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також три про­центи річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання, є санкцією за його порушення. Отже, на відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокре­ма за договором позики (ст. 1048 ЦК), до них застосовуються загаль­ні норми про цивільно-правову відповідальність. Проценти, встанов­лені ст. 625 ЦК, підлягають стягненню при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання.

Проценти є самостійною формою цивільно-правової відповідаль­ності у вигляді плати за користування чужими грошовими коштами. За своєю правовою природою вони не є неустойкою, що підтвер­джується практикою Верховного Суду України1 . Проценти, як прави­ло, нараховуються на суму боргу за основним зобов'язанням. Нара-

1 Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України. -Вип. 1 / За заг. ред. В. Т. Маляренка. - К.: Ін Юре, 2003. - С. 116-117; Постанови Вер­ховного Суду України та Вищого господарського суду України. - Вип. 2 / За ааг. ред. В. Т. Маляренка. - К.: Ін Юре, 2003. -С. 182-184.


82


Розділ УП



хування процентів на проценти за користування чужими грошовими коштами може передбачатися договором або законом.

Ставка у 3 % є чи не найнижчою у порівнянні з встановленими у актах цивільного законодавства інших держав. Так, у Німеччині та Франції ставка процентів складає 4 % за цивільно-правовими та 5 % за торговельними угодами. ЦК УРСР 1922 р. встановлював обов'яз­ковість нарахування процентів річних за ставкою 6 % від суми основ­ного боргу. Правила ст. 625 ЦК про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений до­говором або законом.

Крім процентів річних, до наслідків прострочення віднесені й Ін­фляційні втрати, які збільшують суму основного боргу. їх слід роз­глядати як самостійні негативні наслідки прострочення боржника, а не включати останні до складу збитків.

Відповідно до ст. 607 ЦК однією з підстав припинення зобов'язан­ня є неможливість його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає. Що ж стосується грошового зобов'я­зання, то, як зазначав Л. А. Лунц, - об'єктивна неможливість його ви­конання може настати тільки у випадку зникнення або вилучення а обігу старих грошей без заміни їх новими, тобто лише при знищенні товарно-грошового господарства1 . Боржник не звільняється від від­повідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання (ч, 1 ст. 625 ЦК) тому, що остання має суб'єктивний характер.

1 ЛунцЛ.А. 199$.- С 106.

обязддо&етва в гражданском вряве. - М.г Сталую


Розділ VIII . Загальні положення про договір

Глава 35. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ДОГОВІР

§ 1. Поняття, функції

і значення цивільно-правового договору

У цивілістичній науці пануючим є положення про багатознач­ ність терміна «договір». Він охоплює такі правові явища: як юри­ дичний факт (дво- чи багатосторонній правочин), що є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків; саме договірне зобов'язан­ня (правовідношення), породжуване укладеним договором; а також документ, у якому закріплюється (фіксується) факт встановлення між сторонами зобов'язального правовідношення. У даній главі до­говір розглядається як юридичний факт, що є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків (а. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК). З цієї точки зору до­ говір є домовленістю двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК), тобто дво- чи багатостороннім правочином. Як будь-який правочин, договір - це вольовий акт, але йому притаманні і девні особливості. На відміну від одностороннього правочину, у яко­му виражається воля однієї сторони, договір - це взаємне вираження волі двох або декількох осіб І до того ж погоджене між ними так, що волі однієї сторони відповідає воля другої або інших сторін, які бе­руть участь у договорі1 . Отже, договору як юридичному факту властиві наступні ознаки. По-перше, у ньому виявляється воля не однієї сторони, а двох чи декількох, причому волевиявлення учасни­ків за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному. По-друге, договір - це така спільна дія осіб, яка спрямована на досяг­нення певних цивільно-правових наслідків: набуття, зміну або при­пинення цивільних прав і обов'язків2 . Слід підкреслити, що договір є найпоширенішим юридичним фактом сфери саме приватного (ци­вільного) права. Навіть у часи існування радянського права, що було повністю опубліченим, визнавалася галузева належність відповідно­го юридичного факту. На пов'язаність характеру правового зв'язку між суб'єктами відповідної галузі права з певними юридичними фак­тами вказували, зокрема, В. Ф. Яковлев та О. О. Красавчиков, Цен­тральне місце таких юридичних фактів цивільного права як правочи-ни (договори) В. Ф. Яковлев пов'язував з юридичною рівністю його

1 Вільнянський С І. Радянське цивільне право. -Харків, 1966.-С. 296.

2 Луць В. В. Контрасти у підариємницькій діяльності. - К.: Юрінком Інтер, 1999. -
С 15.


64


Розділ VIII


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


as



суб'єктів, яка знаходить вираз у їх однопорядковій правоздатності. Саме вона, підкреслює В. Ф. Яковлев, обумовлює рівну можливість на вияв цими суб'єктами волевиявлення, спрямованого на встанов­лення правовідносин та визначення їх прав і обов'язків'. Не випадко­во О. О. Красавчиков (і у цьому з ним солідаризується В. Ф. Яковлев) особливим чином підкреслював таку ознаку в формуванні цивільних правовідносин, як ініціативність їх суб'єктів. Саме вона є виразником такої особливості юридико-фактичної підстави .виникнення цивіль­них правовідносин, яка полягає у тому, що «перший крок» у розвитку (становленні) вказаних відносин належить самим суб'єктам права2 . Отже, оскільки юридична рівність та ініціативність є притаманними лише суб'єктам цивільного (приватного) права, договір слід розгля­дати як юридичний факт саме цієї сфери права. Не можна погодитися з тими, хто, відшукуючи аргументи для обгрунтування існування так званих адміністративних договорів, стверджує, що останні є різнови­дом правочинів, посідають проміжне місце між адміністративним ак­том і договором приватно-правового характеру, основою яких висту­пають норми зобов'язального права і регулюються нормами цивіль­ного зобов'язального права з винятками, доповненнями та обмежен­нями з боку адміністративного права3 .

Функції договору були ретельно розглянуті О. О. Красавчико-вим4 , котрий запропонував не тільки їх визначення, як виду впливу юридичного факту на суспільні відносини, а й сформулював сис­тему загальних функцій договору (ініціативна, програмно-коор-дннацінна, інформаційна, забезпечувальна та захисна), розкрив­ ши сутність кожної з ник.

Так, сутність ініціативної функції полягає у тому, що договір, який хоча і є результатом узгодження волі сторін на встановлення пев­ного роду прав і обов'язків, у той же час є також ініціативним актом, у котрому сторони реалізують не тільки їх рівність, правосуб'єктність, а й диспозитивність. Програмно-координаційна функція знаходить втілення у тому, що за допомогою договору встановлюється певна програма поведінки сторін, яка пов'язує їх за взаємною згодою на конвенціальних засадах. Через інформаційну функцію досягається формальна визначеність змісту договору, що зближує його з нормами права. Сутність двох останніх функцій полягає, відповідно, у закла-

1 Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода регулирования общее-
твенных отношений / Антология уральской цивилистики. 1925-1989. - М.: Статут,
2001.~C.371.

2 Див.: Советское гражданское право. Том 1.-М.: Высшая школа, 1985.-С 21.

3 БахрахД. И. Административное право России. - М.: Норма-Инфра, 2000. - С. 339;
Адміністративне право України / За ред. проф. Ю. П. Битяка. - Харків: Право, 2000. - .
С. 146.

4 Красавчиков О. А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание, функ-
ции / Антология уральской цивилистики. 1925-1989.: Сб. статей. - М.: Статут. 2001. -
С.175-182.


денні сторонами через договір конкретних забезпечувальних та сти­мулюючих засобів впливу, а також у можливості застосування засо­бів, що забезпечують примусове виконання договору і застосування мір захисту та мір відповідальності.

В умовах ринкової економіки значно підвищується роль дого­вору, як головного правового засобу регулювання зв'язків між това­ровиробниками, що виступають в майновому обороті як власники. Шляхом укладення та виконання договорів товаровиробники само­стійно на власний розсуд здійснюють виробництво продукції (това­рів, робіт, послуг) та її відчуження (реалізацію).

За допомогою договору задовольняють свої потреби у товарах та послугах і споживачі (фізичні та юридичні особи), що, у свою чергу, забезпечує розвиток виробничої сфери.

Договір в умовах ринкової економіки та наявності конкурентного середовища спроможний забезпечувати необхідний баланс між попи­том та пропозицією, стимулювати виробництво нової конкурентно-здатної продукції й товарів і у такий спосіб впливати на динаміку ринкових відносин.

Безпосереднє формування умов договору його сторонами забезпе­чує не тільки можливість урахування їх взаємних приватних інтере­сів, а й стимулює сторони до належного виконання укладених дого­ворів. Ось чому, як слушно зазначає М. Д. Єгоров, саме договір, заснований на взаємній заінтересованості сторін, здатний забезпечи­ти таку організованість, порядок та стабільність у економічному обо­роті, яких неможливо досягти за допомогою найжорсткіших адміні-стративно-правових засобів1 .

Визнання новим ЦК України договору як регулятора суспільних відносин має принциповий характер. По-перше, це змінює його роль в механізмі правового регулювання договірних відносин, адже саме він забезпечує можливість їх саморегуляції. По-друге, договір здат­ний до усунення прогалин у цивільному законодавстві. Саме тому ре­гулювання цивільних відносин за аналогією закону може мати місце, якщо вони не врегульовані не тільки ЦК, іншими актами цивільного законодавства, а й договором (ст. 8 ЦК).

Отже, договір є універсальним правовим засобом сфери при­ ватного права. Він не тільки найважливіший юридичний факт, а й засіб саморегуляції у договірній сфері та одна з форм виразу права.

§ 2. Свобода договору

Свобода договору визнається однією з фундаментальних засад правового регулювання договірних відносини у сфері приватно­го права, про що красномовно свідчить ст. З нового ЦК. її сутність випливає, перш за все, зі змісту статей 6 та 627 ЦК. їх аналіз дає під-

1 Див.: Гражданское право: Учеб. Ч. 1.-М.: Проспект, 1998.-С.498.


Розділ Vin


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


87



стави стверджувати, що у договірній сфері особа має право вільно, на свій розсуд та з урахуванням своїх інтересів вирішувати наступні пи­тання.

По-перше, вона вільна у вирішенні питання про вступ у дого­вірні відносини (укладення договору). В умовах ринкової еконо­міки розв 'язання питання про те, вступати чи ні у договірні відносини (укладати або не укладати договір) є, за загальним правилом, преро­гативою кожної особи.

По-друге, при позитивному вирішенні особою питання щодо всту­пу в договірні відносини, враховуючи існування в сучасних умовах конкурентного середовища, вона вільна у виборі собі контрагента (іншої сторони у договорі).

По-третє, сторони вільні у виборі виду договору. Вони мають право укладати не тільки договори, передбачені ЦК та іншими ак­тами цивільного законодавства (понайменовані договори), а й ті, які не передбачені ними, за умови відповідності їх загальним за­садам цивільного законодавства (йдеться, наприклад, про догово­ри про надання медичних, екскурсійних послуг тощо). Сторони та­кож мають право укладати змішані договори, тобто ті, у яких містяться елементи різних договорів (ч. 2 ст. 628 ЦК). Прикладом та­кого договору є договір консигнації, який може містити елементи до­говорів поставки, комісії, доручення, зберігання тощо.

По-четверте, сторони вільні у визначенні умов договору, сукуп­ність яких складає його зміст. У відповідності зі ст. 628 ЦК зміст до­говору становлять, перш за все, умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними. Хоча умови договору можуть бути і обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства1 .

Слід погодитися з думкою А. В. Луць про те, що зміст договірної свободи повністю не розкривається у статтях 6 та 627 ЦК2 , ft складо­вими є також право сторін на вибір форми правочину ( договору), якщо інше не передбачено законом (ч. 1 ст. 205 ЦК), на обрання од­ного з видів забезпечення виконання договірного зобов'язання (ч. 2 ст. 546 ЦК), на встановлення форми (мірн) відповідальності за порушення договірних зобов'язань (чч. 2-3 ст. 551 ЦК, чч. 2-3 ст. 624 ЦК), на зміну або розірвання укладеного договору за зго­дою сторін (ч. 1 ст. 651 ЦК).

Оскільки будь-яка свобода, у тому числі й договору, не є безмеж­ною, постає питання про межі дії свободи договору. Дослідники да­ної проблеми зазначають, що ці межі пов'язані з необхідністю для сторін договору підпорядкуватися імперативним правилам (при-ігасамХ які містяться в актах цивільного законодавства та підпоряд­ковувати свої відносини диспозитивним нормам, що містяться у

1 Дет. про це див. § 3 даної глави.

2 ЛуцьЛ.В. СвободадоговорувцивІльномуправіУкраиш: Атмеф.канд. дне.-К.,
2001.-С.5. . . , .... .,. „.... , ., : ,./


зазначених актах, а також квазінормативним регуляторам у вигля­ді ділових звичаїв1 .

Таким чином, проблема меж договірної свободи полягає у виз­наченні співвідношення актів цивільного законодавства і дого­вору. Слід враховувати, що новий ЦК України у ст. 6 надає сторонам у договорі право відступати від положень актів цивільного законода­вства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. Таким є за­гальне правило. Винятки з нього (неможливість сторін у договорі від­ступати від положень актів цивільного законодавства) мають місце лише тоді, коли на неможливість такого відступу прямо вказується у зазначених актах, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін по­ложень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із су­ті відносин між сторонами. Дане положення має бути врахованим при визначенні меж договірної свободи. Отже, імперативні припи­си, що містяться в актах цивільного законодавства, лише тоді об­межують договірну свободу, коли сторони не можуть відступити від них. При вирішенні питання про те, чи можуть обмежувати сво­боду договору такі квазінормативні регулятори, якими є звичаї, слід враховувати правило, закріплене у ч. 2 ст. 7 ЦК. Згідно з ним зви­чай, що суперечить договору, в цивільних відносинах не застосо­вується.

§ 3. Загальна та спеціальна класифікація цивільно-правових договорів

Необхідність загальної та спеціальної класифікації договорів зу­мовлена, з одного боку, наявністю загальних рис, властивих їм як правочинам, а також ознак, що притаманні саме договорам і обумов­лені зустрічним характером волевиявлень учасників, а, з другого бо­ку - їх багатоманітністю, з точки зору правових наслідків, настання яких бажають сторони, послідовності досягнень останніх тощо.

Оскільки договір с різновидом правочину, на нього поширю­ється загальна класифікація правочннів на реальні і конеенсу-альні, виплатні та безвідплатні, абстрактні і каузальні, умовні, строкові, фідуцїарні та біржові. Така класифікація здійснюється з використанням тих самих критеріїв, які застосовуються при відповід­ній класифікації правочинів2 ; і тому вона може розглядатися як за­гальна класифікація договорів.

Спеціальна класифікація договорів здійснюється з використан­ням наступних класифікаційних критеріїв.

Залежно від концентрації прав та обов'язків у сторін договору, як зобов'язання, вони поділяються на односторонні та двосторонні. Якщо кожна із сторін має як права, так і обов'язки, договір є двосто­роннім. Якщо ж одна сторона має тільки право, а друга - лише обо-

1 Див., напр.: Луць В. В. Вказ. праця. - С. 19.

2 Дет. про види правочинів див. § 2 гл. 10 т. 1 цього підручника. ;


ев


Розділ VIII


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


89



в'язок, договір є одностороннім. Прикладом останнього є договір по­зики, за яким позикодавець має право вимагати повернення пере­даних позичальнику у власність грошей або речей, визначених родо­вими ознаками, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавце­ві таку ж суму грошових коштів (суму позики) чи таку ж кількість ре­чей того ж роду та такої якості (ст. 1046 ЦК). Переважна ж більшість договорів, понайменованих у ЦК, є двосторонніми (купівля-продаж, оренда, підряд, доручення, комісія тощо).

Залежно від юридичної спрямованості та послідовності досягнен­ня цілей договори поділяються на основні і попередні.

Основний договір безпосередньо породжує права та обов'язки сторін, пов'язані з передачею майна, виконанням роботи, наданням послуги тощо (основного договору). Попередній договір - це до­говір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (в пев­ний термін) укласти основний договір у майбутньому на умовах, встановлених попереднім договором (ст. 635 ЦК).

Необхідність укладення між сторонами попереднього договору може бути зумовлена різними чинниками. Йдеться, зокрема, про від­сутність у особи (на момент укладення попереднього договору) права власності на річ, яка, після його виникнення у майбутньому, буде предметом продажу, або про наявність на цей момент щодо речі, власником якої є особа, обтяжень його права власності правами тре­тіх осіб тощо.

Безпосередньо з цього визначення випливає, що істотною умовою попереднього договору є умова щодо строку (терміну) укладення основного договору, а з урахуванням вимог ч. 1 ст. 638 ЦК слід ви­знати, що істотною умовою попереднього договору є також умова про предмет основного договору. Названі умови мають бути завжди визначені, оскільки саме вони надають Йому сили попереднього дого­вору. Невизначеність сторін щодо цих умов свідчить про відсут­ність їх волевиявлення на надання певним домовленостям між ними сили попереднього договору (ч. 4 ст. 635 ЦК). При визначен­ні умови щодо строку (терміну) укладення основного договору сто­рони вільні діяти на свій розсуд, якщо законом не встановлені обме­ження, що є обов'язковими для них.

Відсутність у попередньому договорі інших істотних умов основного договору (умов, визначених законом як таких або умов, що є необхідними для договорів даного виду, а також усіх тих умови, щодо яких за заявою сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК), не є підставою вважати, що він не має сили попереднього до­говору, за умови, що у ньому встановлено порядок їх погодження при укладенні основного договору або, якщо цей порядок передба­ чений актами цивільного законодавства, які є обо- в'язковими для сторін договору.

Попередній договір мас укладатися у письмовій формі, а якщо основний договір потребує нотаріального посвідчення, то й поперед-


ній повинен бути укладений у такій формі. Порушення зазначених вимог тягне загальні наслідки, передбачені статтями 218, 220 ЦК.

Оскільки попередній договір породжує зобов'язання між сторо­нами щодо укладення ними протягом певного строку (в певний тер­мін) основного договору, воно с обов'язковим для сторін і підлягає виконанню. Ось чому сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладання основного договору, передбаченого попереднім до­говором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства, які є обов'язковими для сторін. У разі, якщо це передбачено попереднім договором, сторона має право вимагати, крім відшкодування збитків, завданих прострочен­ням, спонукання у судовому порядку другої сторони до укладен­ня основного договору (ч. 2 ст. 649 ЦК).

Строковий характер зобов'язання, яке породжується попереднім договором, зумовлює його припинення у разі, якщо основний договір не було укладено у встановлений строк (термін) або якщо жодна сто­рона не направила другій стороні пропозицію про його укладення.

Залежно від підстав укладення договори поділяються на вільні та обов'язкові.

Дія принципу свободи договору зумовлює те, що більшість дого­ ворів, які укладаються в умовах ринкової економіки, є вільними, тобто такими, укладення котрих залежить виключно від розсуду сторін.

У разі, якщо укладення договору є обов'язковим для сторін (сторони), йдеться про обов'язковий договір, який обмежує дого­вірну свободу осіб. До вказаних слід віднести договір, укладений на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, обо­в'язкового для сторін (сторони) договору. Особливостями такого договору є те, що: по-перше, його зміст має відповідати змісту зазна­ченого акта; по-друге, особливості його укладення встановлюються актами цивільного законодавства (ст. 648 ЦК); по-третє, розбіжності, які виникають між сторонами при укладенні цього договору, в силу прямого законодавчого припису вирішуються судом (ч. 1 ст. 649 ЦК).

Серед обов'язкових договорів особливе місце належить публіч­ ним договорам. Згідно зі ст. 633 ЦК публічним є договір, у якому одна сторона (підприємець) взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспор­том загального користування, послуги зв'язку, медичне, готель­ не, банківське обслуговування тощо). З наведеного легального визначення випливають наступні ознаки публічного договору. По-перше, стороною такого договору обов'язково виступає суб'єкт підприємницької діяльності (юридична особа чи особа-підприємець). По-друге, зазначений суб'єкт здійснює такі види підприємницької



Розділ ШІ

діяльності, як: реалізацію товарів, виконання робіт і надання послуг у сферах, перелік яких у ЦК сформульовано невичерпно. По-третє, вказані види діяльності повинні здійснюватися суб'єктом підприєм­ництва щодо кожного, хто звернеться до нього. Відсутність будь-якої із зазначених ознак свідчить про те, що договір не є публічним, а на­лежить до вільних договорів. Слід вказати, що безпосередньо у ЦК міститься вказівка на публічний характер договорів роздрібної купівлі-продажу (ч. 2 ст. 698), прокату (ч. З ст. 787 ЦК), побутово­го підряду (ч. 2 ст. 865 ЦК), перевезення транспортом загального користування (ч. 2 ст. 915 ЦК), зберігання на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (ч. З ст. 936 ЦК), банків­ського вкладу, вкладником за яким є фізична особа (ч. 2 ст. 1058 ЦК). Сенс виокремлення публічних договорів полягає у тому, що до них застосовуються настуоні спеціальні правила, які не поширю­ються на вільні договори. По-перше, умови такого договору є од­наковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані від­повідні пільги. По-друге, підприємець не має права надавати пере­ваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення договору, як­що інше не встановлено законом. По-третс, підприємець, за наявно­сті у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг), не має права відмовитися від укладення публічного договору, а у разі його необгрунтованої відмови - він має відшкоду­вати збитки, завдані нею споживачеві. Необгрунтованою слід вважа­ти відмову у випадках, коли суб'єкт підприємницької діяльності не може довести відсутність у нього зазначеної можливості. По-четвер­те, при укладенні та виконанні публічного договору сторони (як суб'єкт підприємницької діяльності, так і його контрагент) повинні виконувати обов'язкові для них правила, встановлені актами цивіль­ного законодавства у формі, наприклад, типових умов окремих видів публічних договорів.

Умови публічного договору, які не відповідають правилам, обо­в'язковим для сторін при його укладанні і виконанні, або порушують правило щодо однаковості його умов для усіх споживачів, є нікчем­ними (ч. 6 ст. 633 ЦК). Нікчемність окремої умови публічного дого­вору не має наслідком недійсності договору в цілому, якщо можна припустити, що договір був би вчинений І без включення до нього та­кої умови (ст. 217 ЦК).

Залежно від способу укладення договори поділяються на взаємоузгоджені договори та договори приєднання.

При укладенні взаємоузгодженого договору його умови вста­ новлюються (розробляються) усіма його сторонами.

Договором приєднання згідно з ч. 1 ст. 634 ЦК є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стан­ дартних формах, котрий може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в ціло­ му. Друга сторона не може запропо нову вати свої умови договору.


91

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР

Отже, головною особливістю договору приєднання є встановлення умов договору однією стороною шляхом розроблення нею формуля­ра або іншої стандартної форми і неможливість другої сторони запро-поновувати свої умови договору.

Використання стороною-розробником формулярів або інших стандартних форм, з одного боку, є зручним і доцільним у випадках здійснення нею значного кола однакових (стандартних) дій, пов'яза­них з наданням контрагентам послуг, зокрема, у сфері банківського обслуговування, перевезення пасажирів, побутового підряду, прока­ту в значних обсягах. До речі, ЦК в останньому випадку прямо вка­зує на те, що договір прокату є договором приєднання (ч. 2 ст. 787 ). З другого боку, цей договір для сторони, що до нього приєднується, може бути певною мірою небезпечним не тільки тому, що вона не може впливати на зміст договору, а й через можливість зловживан­ня другою стороною наданим їй правом щодо розроблення і вико­ристання формуляра або іншої стандартної форми.

Саме тому закон передбачає певні гарантії захисту прав сторо­ ни, що приєдналася до договору, шляхом надання їй права вима­гати зміни або розірвання договору приєднання у випадках, як­що; сторона цим договором позбавлена прав, які звичайно мала; даний договір виключає або обмежує відповідальність сторони, що розробила формуляр або іншу стандартну форму; цей договір містить інші умови, які явно обтяжливі для сторони, що приєдналася до ньо­го. При цьому сторона, яка приєдналася до договору, зобов'язана довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б вка­ заних умов за наявності у неї можливості брати участь у визна­ ченні умов договору (ч. 2 ст. 634 ЦК). З урахуванням особливостей підприємницької діяльності, зокрема її ризикового характеру, закон встановлює певні особливості здійснення вказаного права на зміну або розірвання договору приєднання, укладеного особою при здійсненні нею підприємницької діяльності. Суть їх полягає у тому, що сторона, яка розробила і використала формуляр або іншу стандартну форму, може відмовити у задоволенні вимог щодо зміни або розірвання договору, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору (ч. З ст. 634 ЦК).

Залежно від того, хто може вимагати виконання договору, останні поділяються на договори, що укладаються на користь їх учасників, та договори на користь третьої особи.

Значна більшість договорів є такими, що укладаються на ко­ ристь сторін; і право вимагати їх виконання належить лише сто­ронам договору.

Договором на користь третьої особи є той, у якому боржник зо­бов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, котра встановлена або не встановлена у договорі (ч. 1 ст. 636 ЦК). Прикла­ дом такого договору є договір страхування, укладений страху-


92


Розділ VtSI


ЗАГЛЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


93



валышком зі страховиком на користь третьої особи (вигодонабу- вача), за яким страховик зобов'язаний здійснити страхову виплату вигодонабувачевІ у разі досягнення ним певного віку або настання ін­шого страхового випадку (ст. 985 ЦК).

За загальним правилом, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору, виконання договору може вимагати як особа, що його уклала, так і третя особа, на користь якої його укладено. У тих випадках, коли за договором на користь тре­ тьої особи остання вимагає його виконання, боржник може вису­вати проти такої вимоги будь-які заперечення, що випливають з дого­вору, які він міг би висунути, якби ця вимога була пред'явлена не третьою особого, а кредитором, котрий уклав даний договір.

Виникнення у третьої особи права вимагати виконання дого­ вору є тією ознакою, що відрізняє договір на користь третьої особи від договору про виконання третій особі, за яким третя особа отри­ мує виконання, але не має права вимагати його виконання, якщо боржник ухиляється від виконання. Тому, наприклад, при укладенні особою договору купівлі-продажу з торговельною організацією под­арунку, що має бути врученим третій особі, у останньої не виникає права вимоги щодо виконання договору, яке належить лише кредито­рові, що уклав цей договір.

Оскільки наданим третій особі правом вимоги щодо виконан­ ня договору, укладеного на її користь, вона може як скористатися, так і відмовитися від нього, Цивільний кодекс у ч. З та ч. 4 ст. 636 за­кріплює два принципових правила, суть яких полягає у наступно­му. По-перше, якщо гретя особа виразила намір скористатися своїм правом, то з цього моменту сторони договору не можуть розірвати або змінити його без згоди третьої особи, якщо інше не встановле­ но договором чи законом. По-друге, при відмові третьої особи від права, наданого їй за договором, сторона, яка уклала договір, мо­ же сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору. Так, при укладенні договору банківського вкладу на ко­ристь третьої особи остання набуває права вкладника з моменту пред'явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вклад­ника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися таки­ми вимогами. До цього моменту особа, що уклала договір, вправі са­ма користуватися усіма правами вкладника, у тому числі й правом на розірвання або зміну догйвору. Якщо ж особа, на користь якої зробле­но вклад, відмовиться від нього, особа, котра уклала договір банків­ського вкладу на користь третьої особи, має право вимагати повер­нення вкладу або переведення його на своє ім'я (ст. 1063 ЦК).

х § 4. Зміст цивільно-правового договору

4 та його тлумачення

Зміст договору становлять умови, на яких він укладений. Слід підкреслити, що у новому ЦК міститься спеціальна стаття, присвяче-


на змісту договору. Йдеться про ст. 628, у якій умови, що становлять зміст договору, поділяються на два види, а саме: умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними; умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Перший вид умов договору можна йменувати ініціативними, а другий - обов'язковими. Оскільки, як уже зазначалося, з урахуван­ням свободи договору, сторони є вільними у визначенні його умов (ст. 627 ЦК), перевага віддається саме ініціативним умовам дого­вору. Що ж стосується обов'язкових умов, то ними є ті, які стосов­ но окремих видів договору закріплені у актах цивільного законо­ давства, положення котрих є обов'язковими для сторін з ураху­ванням вимог ст. 6 ЦК про співвідношення актів цивільного за­ конодавства і договору. Йдеться про умови, що не можуть змінюва­тися сторонами через наявність у актах цивільного законодавства прямого застереження про це, а також про умови, обов'язковість яких випливає із змісту зазначених актів або із суті відносин між сторона­ми. Відповідно до вказаного існують дві базові моделі правового ре­гулювання договірних відносин - внутрішнє регулювання (саморегу­лювання) та зовнішнє (імперативне, державне) регулювання. Суть першої моделі полягає у тому, що сторони скористалися наданою їм можливістю саморегулювання і обмежили коло умов договору лише ініціативними умовами. Це може мати місце, коли акти цивільного законодавства щодо виду укладеного сторонами договору взагалі не передбачають кола обов'язкових умов, а також і тоді, коли такі умо­ви, хоча і передбачені, але не містять прямого застереження про не­можливість сторонам відступати від даних вимог. Суть другої моделі полягає у тому, що сторони відмовилися від наданої їм можливості саморегулювання і погодилися із зовнішнім (імперативним держав­ним) регулюванням договірних відносин. Безумовно, другою модел­лю охоплюється ситуація, коли акти цивільного законодавства щодо типу (виду) договору, який уклали сторони, не тільки передбачають коло обов'язкових умов, а й містять застереження про неможливість відступу від їх вимог.

Слід зазначити, що новий Цивільний кодекс України, закріплюю­чи спеціальні правила про зміст договору, відтворює у ст. 638 також і правила, які містилися у ст. 153 ЦК 1963 p., спрямовані на виокрем­лення істотних умов договору. Суть такого виокремлення полягає у тому, що укладення договору пов'язується 3;$осягнеішям згоди між сторонами у потрібній у належних випадках формі саме стосовно цих умов. У зв'язку з цим виникає питання про співвідношення за новим ЦК умов договору, які складають його зміст (ст. 628), та Істотних умов (ст. 638). Але вирішення даного питання є неможливим без встановлення сутності істотних умов, чинників, які обумовили необ­хідність їх виокремлення у ЦК 1963 р. та доцільність збереження їх у новому Цивільному кодексі.

Відповідно до ст. 153 ЦК 1963 p. істотними визнавалися умови до-


Розділ УШ


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


95



говору, визначені такими за законом, або які були необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких, за заявою од­нієї із сторін, необхідним було досягнення згоди. Аналіз зазначеної норми давав підстави стверджувати, що Істотні умови мали свою внутрішню диференціацію і охоплювали три групи умов, а саме: умо­ви, визнані такими законом; умови, які хоча у законі і не визнані іс­тотними, але є такими через їх необхідність для договорів даного ви­ду; умови, про включення яких до договору наполягає одна із сторін. Чинники, що обумовлювали склад істотних умов, майже не розгляда­лися дослідниками, хоча вони вказували не те, що при відсутності хо­ча б однієї з істотних умов договір вважається не укладеним1 , що ці умови формують договори в цілому та їх окремі типи (види), зокрема. Дані умови є необхідними і достатніми для того, щоб договір вважав­ся здатним породжувати права і обов'язки його сторін2 . Отже, сут­ність істотних умов полягає в їх обов'язковості для набуття догово­ром ознак юридичного факту. Саме обов'язковість є тією загальною ознакою, що має об'єднувати усі три види істотних умов. Але вини­кає питання: у чому саме полягає їх обов'язковість і чим зумовлена необхідність зазначених видів істотних умов?

На перший погляд, обов'язковість істотних умов завжди полягає у необхідності досягнення сторонами згоди щодо усіх їх видів. При­наймні, це випливає з буквального змісту ч. 1 ст. 153 ЦК 1963 p., ос­кільки за правилом, вміщеним у ній, договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди стосовно всіх істотних умовах. Але, згідно з ч. 2 цієї ж статті, згоду необхідно досягти тільки щодо третього виду істотних умов - тих, на необхідності яких наполягає одна із сторін. Що ж до істотних умов першого та другого виду, то во­ни визнавалися Істотними, незалежно від волі сторін. І це невипадко­во. З огляду на те, що досягнення згоди знаходить прояв у домовлено­сті сторін, яка є результатом узгодженості їх волі, а, отже, у сторін при цьому має бути можливість вибору. Такої можливості щодо ви­бору переліку істотних умов першого і другого виду сторони не мали, оскільки зазначені умови або містилися у імперативних нормах, які за ЦК 1963 р. не могли змінюватися згодою сторін, або випливали із змісту саме таких норм. Тому дані умови визнавалися істотними за визначенням законодавця. При цьому не має принципового значення те, чим зумовлена обов'язковість істотних умов: згодою сторін на це, "їх вимушеністю підкорятися імперативним вимогам закону або існу­ючому в державі правопорядку, оскільки незгода сторін з ними з будь-якого мотиву тягла однаковий наслідок - договір визнавався не-укладеним.

Відповідаючи на питання про те, чим була зумовлена необхідність

J ВйькянськшїС/. Вказ.праця.-С.ЗО1.

2 Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая. Общие по­ложення.-Изд. второе.-М.: Статут, 1999.~C.296.


диференціації істотних умов на зазначені види, слід вказати на їх по­в'язаність з домінуючими правовими засобами та панівним типом ре­гулювання цивільних відносин у період існування директивної (пла­нової) економіки.

Перший вид істотних умов безпосередньо пов'язаний з тим, що договори соціалістичних організацій (яким належав пріоритет у сфе­рі договірних відносин) мали своїм призначенням конкретизацію та забезпечення виконання народногосподарських планів1 . Саме через імперативні приписи (заборони, зобов'язування, санкції), обов'язкові для сторін договору, в умовах відсутності конкурентного середови­ща, забезпечувались публічні інтереси у цій сфері суспільних відно­син. Це повністю узгоджувалось з тими реаліями, які існували у той час у суспільстві. Йдеться про те, що відмова від об'єктивного поділу права на приватне і публічне та опублічення усіх суспільних відносин призвело до повної централізації державою усього суспільного життя через панування абсолютно зобов'язуючого типу регулювання су­спільних відносин. В економічній сфері дана централізація призвела до створення та функціонування економіки, що базувалася на монов-ласності, яка належала державі. Заборона приватної власності та під­приємництва унеможливлювали прояв у цій сфері будь-якої ініціати­ви окремої особи. У правовій сфері, де пануюче місце займала дер­жава з авторитарним режимом, майже єдиним регулятором суспіль­них відносин визнавалися нормативні приписи, що здебільшого мали імперативний характер. Роль же договору, як регулятора суспільних відносин, перш за все у сфері економіки, була принижена за рахунок підвищення ролі адміністративних (владних) актів, у тому числі актів планування. Про це красномовно свідчить ст. 152 ЦК 1963 p., згідно з якою зобов'язання, що виникалобезпосередньо з акта планування на­родного господарства, визначалося останнім, а зміст договору, який укладався на підставі планового завдання, повинен був відповідати цьому завданню. Причому в останньому випадку імперативним чи­ном визначалося не тільки коло істотних умов першого виду, а й самі ці умови.

Необхідність другого виду істотних умов була зумовлена здебіль­шого тим, що ст. 4 ЦК 1963 p. визнавала підставою виникнення ци-, вільних прав і обов'язків не тільки договори, передбачені законом (понайменовані договори), а й ті, що хоча і не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Крім того, необхідність цього виду умов пов'язана ще й з тим, що не для усіх понайменованих договорів закон прямо передбачав коло істотних умов. Названі два види істот­них умов обєднувало наступне. По-перше, останні, як вже зазначало­ся, генетично пов'язані з імперативними нормами. По-друге, вони пристосовані до зовнішнього (державного) регулювання суспільних

1 Новицкий И. Б„ Луни Л. А. Общее учение об обязательстве. - М.: Госюриздат, 1950.-С 95.


96


Розділ vm


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


97



відносин, за якого, як зазначав І. О. Покровський, регулювання здій­снюється з єдиного центру, котрим є державна влада. Саме вона вка­зує своїми нормами кожній особі її юридичне місце, її права і обов'яз­ки стосовно державного механізму в цілому і щодо інших окремих осіб1 .

Нарешті, наявність третього виду істотних умов пов'язана з тим, що хоча у часи існування директивної (планової) економіки принцип свободи договору не тільки не визнавався законодавцем, а й розгля­дався, навіть, науковцями як демагогічна фразеологія, що завуальо­вує експлуататорський характер договору в капіталістичному су­спільстві2 , все ж окремі послаблення у договірній сфері і тоді передбачалися. Вони знаходили свій прояв у тому, що в окремих ви­падках договірозглядався як певний соціальний регулятор суспіль­них відносин. Йдеться про випадки, коли норми права надавали учас­никам договірних відносин можливість встановлювати окремі види умов договору. Це надало можливість дослідникам виокремлювати у змісті договору звичайні та випадкові умови. Як звичайні, так і ви­падкові умови пов'язані, перш за все, не з Імперативними, а з диспо­зитивними нормами, у яких міститься модель, запропонована законо­давцем. Одночасно ж сторонам договору надавалася можливість відступати від цієї моделі. Невключения до договору умови, передба­ченої диспозитивною нормою як запропонованої моделі, свідчило про те, що для даного договору вона є звичайною. Формулювання ж у договорі погодженої сторонами умови всупереч моделі, запропоно­ваній у диспозитивній нормі, вказувало на те, що для даного договору вона є випадковою. Випадковою вважалась і умова, яка погоджува­лась сторонами з метою вирішення питань, що взагалі не були врегу­льовані законодавством.

Пов'язаність звичайних і випадкових умови з диспозитивними нормами або з відсутністю прямої заборони на врегулювання відно­син за домовленістю сторін зближує їх з істотними умовами. Неви­падково дослідники останнім часом вказують на відсутність підстав для виокремлення таких умов взагалі3 . Така позиція заслуговує на увагу. БезспІрність її щодо випадкових умов не викликає сумніву з огляду на те, що при включенні останніх до договору вони нічим не відрізняються від істотних умов третього виду. В тих же випадках, коли йдеться про звичайні умови, які не включаються до договору че­рез їх збігання з моделлю, запропонованою у диспозитивній нормі, вони є схожими з істотними умовами першого виду, за умови згоди з тим, що диспозитивні норми не відрізняються від імперативних доти,

Покровский К Л, Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998. -

С. 38.

1 Новицкий И. Б., Лунц JI , А Вказ. праця.-С. 108.

3 Брагинский М. И., Витрянский В. В. Вказ. праця. - С. 302.


поки сторони не включать до договору умови, які відрізняються від моделі, запропонованої у диспозитивній нормі1 .

Отже, ЦК 1963 p. нормативно виокремлював лише Істотні умови договору, пов'язуючи досягнення згоди щодо них з моменту його укладенням. Легальна диференціація істотних умов на три види була обумовлена здебільшого домінуючими у той час правовими засобами (заборони, зобов'язування, санкції) та панівним типом регулювання цивільних відносин в умовах Існування планової економіки.

Відповідь на раніше поставлене питання про доцільність збере­ження у новому Цивільному кодексі України нормативного виокрем­лення істотних умов договору має бути позитивною. Це пов'язано з тим, що його ст. 638 як істотну умову будь-якого договору закріплює умову про його предмет, за допомогою якого визначається сутність (тип та вид) зобов'язання, що породжується укладеним договором. Що ж стосується збереження у ст. 638 ЦК диференціації істотних умов на три види за моделлю ЦК 1963 р., то такої доцільності не вба­чається, хоча б з огляду на те, що це не узгоджується з умовами дого­вору, які становлять його зміст відповідно до ст. 628 ЦК. Отже, абз. 2 ч. 1 ст. 638 ЦК необхідно узгодити Із загальним змістом ст. 638 ЦК і закріпити правило про те, що Істотними умовами договору є умова про предмет та інші умови, які становлять його зміст згідно зі ст. 628 ЦК. Практично це буде означати, що, крім предмета договору, до істотних його умов будуть належати (залежною від обраної базової моделі регулювання договірних відносин) умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, ті, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства, з урахуванням правил про співвідношення актів цивільного законодавства і договору, закріплених у ст. 6 ЦК, або поєднання обох видів умов.

Слід підкреслити, що і за новим ЦК зберігається сутність істотних умов, а саме — пов'язаність укладення договору з досягненням згоди сторін щодо них у належній формі. Але перелік І зміст цих умов виз­начають, за загальним правилом, самі сторони. Новий ЦК не закріп­лює як Істотні умови договору, навіть, умови щодо ціни та строків (як це було передбачено у ст. 130 ЦК УСРР 1922 p.), хоча встановлює, відповідно, у ст. 632 та ст. 631 моделі даних умов, якими можуть ско­ристатися сторони. Не випадково ч. 4 ст. 632 ЦК містить правило, згідно з яким, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути виз­начена, виходячи з його умов, вона визначається, виходячи із звичай­них цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на мо­мент укладення договору.

На зміст договору і за новим ЦК можуть впливати як акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, орга­нів місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 648 ЦК), так і типові умови до- ;

1 Див.: Там само. - С 301. 4 «Цивільне право України, т. 2


98


vrn


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


99



говорів певного виду, оприлюднені у встановленому порядку (ст. 630 ЦК). Зазначені положення потребують пояснення.

Акти зазначених органів, зокрема, державні замовлення, можуть впливати на зміст договору тільки у випадку обов'язковості їх для сторін (сторони). Згідно зі ст. 2 Закону України «Про поставку про­дукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р.1 такі державні за­мовлення є обов'язковими лише для юридичних осіб, заснованих повністю або частково на державній власності, а також для суб'єктів усіх форм власності, які є монополістами на відповідному ринку про­дукції, за умови, що виконання державного замовлення не спричиняє збитків їх виконавцям. Безумовно, виконання державного замовлен­ня є обов'язковим і для суб'єктів приватного права, що погодилися за власним розсудом буги його виконавцем. При цьому зміст договору (державного контракту), укладеного на підставі зазначеного акта, має йому відповідати.

Типові умови договорів певного виду, оприлюднені у встановле­ному порядку, теж можуть впливати на зміст відповідних умов кон­кретного договору. Такі умови здебільшого стосуються зовнішньо­економічних договорів (контрактів). Наприклад, постановою Кабіне­ту Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 4442 встановлені типові платіжні умови зовнішньоеконо­мічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до цих договорів (контрактів), які рекомендовані для застосування суб'єктам підприємницької діяльності. Згідно зі ст. 630 ЦК типові умови є обов'язковими для сторін лише у випадку, коли це встанов­лено самим договором. Якщо ж у договорі не міститься посилання на типові умови, останні можуть застосовуватися як звичаї ділового обо­роту, за умови, що вони відповідають вимогам ст. 7 ЦК, тобто за умо­ви, що вони не суперечать іншим умовам договору або актам цивіль­ного законодавства, які є обов'язковими для сторін. Від типових умов договору, передбачених ст. 630 ЦК, слід відрізняти типові договори, що використовуються при укладенні договорів приєднання, на які правила вказаної статті не поширюються.

Викладене свідчить, що в умовах дії принципу свободи договору та можливості саморегулювання у цій сфері суспільних відносин зміст договору об'єктивно ускладнюється. Саме тому новий ЦК у ст. 637 передбачає можливість тлумачення умов договору - з'ясуван­ня дійсного їх змісту самими сторонами або судом на вимогу сторін чи однієї з них. Оскільки на договори (двосторонні та багатосторонні правочини) поширюється у повному обсязі технологія тлумачення правочинів, яка закріплена в ст. 213 ЦК, і детально викладена у главі 1-го тому цього підручника, що присвячена правочинам, немає потре­би ще раз зупинятися на даному питанні. Але слід звернути увагу на

1 Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 3. - Ст. 9. . _"_. '1 "\ ._.".."'.... ;.'... .1 _

2 Зібрання постанов Уряду України .-1996.-№ З.-Ст. 9. - . .. :••" •


те, що при тлумаченні договорів, згідно з ч. 2 ст. 637 ЦК, можуть вра­ховуватися також типові умови договору (типові договори), навіть якщо у договорі немає посилання на ці умови.

§ 5. Укладення цивільно-правового договору

Оскільки договір є домовленістю двох або більше сторін, його укладення пов'язується з досягненням між ними у належній формі згоди з усіх істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Процес укладення дого­вору складається з двох стадій, а саме: пропозиції укласти договір, що именується офертою, та прийняття зробленої пропозиції другою стороною, яка називається акцептом. Оферентом і акцептантом име­нується сторона, котра зробила пропозицію укласти договір або при­йняла її (відповідно).

Згідно зі ст. 641 ЦК пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що офертою є не будь-яка пропозиція, а лише та, що відповідає наступним умовам. По-перше, пропозиція має міс­тити істотні умови договору. По-друге, вона повинна виражати намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв'язаною договором і запропонованими умовами у разі її прийняття іншою особою. По-третє, вона має бути спрямованою до конкретної особи (де­кількох осіб). Хоча третя умова прямо у ст. 641 ЦК не закріплена, але вона випливає з її суті. Про це свідчить положення, закріплене у даній статті, згідно з яким не визнається, за загальним правилом, офертою, а розглядається лише як запрошення робити пропозиції щодо укла­дення договору реклама або інші пропозиції, адресовані невизначе-ному колу осіб. Як виняток із загального правила слід розглядати існування публічної оферти, яка має не персоніфікований характер, за умови, що реклама або інші пропозиції містять усі Істотні умови договору і висловлюють намір укласти договір з будь-якою особою, яка відповість на цю пропозицію.

Такий формалізований підхід до оферти пов'язаний з тим, що за юридичною природою вона є одностороннім правочином, який, з мо­менту отримання його іншою стороною, породжує певні юридичні обов'язки для оферента. Так, останній не може відкликати одержану адресатом оферту протягом строку, встановленого для відповіді, як­що інше не вказане у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона зроблена. Але оферта може бути відкликана до моменту або, навіть, у момент одержання її адресатом. Так, оферта, надіслана листом, може бути відкликана до його отримання адресатом телегра­мою чи з допомогою інших засобів оперативного зв'язку. В разі спо­ру щодо правомірності відзиву оферти він підлягає розгляду судом. Відповідь особи, якій була адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття визнається акцептом, якщо з неї випливає, що є пов­на і безумовна згода акцептанта із запропонованими у оферті умова­ми (ч. 1 ст. 642 ЦК). Відповідь про згоду укласти договір на інших,


100


Розділ


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


101



ніж було запропоновано умовах, є згідно зі ст. 646 ЦК відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зро­била попередню пропозицію. При цьому первинний оферент займає місце акцептанта.

Правовий наслідок акцепту - укладення договору пов'язується не з його здійсненням, а саме із своєчасним отриманням оферентом та­кої відповіді. Ось чому особа, яка прийняла пропозицію, може від­кликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це офе­рента до моменту або у момент одержання нею відповіді про при­йняття пропозиції (ч. З ст. 642 ЦК).

ЦК по-різному вирішує питання про своєчасність акцепту залежно від того, чи вказувався у пропозиції про укладення договору строк для відповіді.

Так, якщо у пропозиції укласти договір вказаний строк для відпо­віді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одер­жала відповідь про її прийняття протягом цього строку (ст. 643 ЦК).

Якщо ж у пропозиції укласти договір не було вказано строку для відповіді, своєчасність її отримання визначається залежно від форми оферти. При усній формі оферти (це має місце у випадку, коли сторо­ни спілкуються між собою безпосередньо) договір вважається укладе­ним, якщо особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявить про ЇЇ прийняття. При письмовій формі оферти договір є укладеним, якщо особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом строку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо даний строк не встановлений, - протягом нормально необхідного для цього часу. При вирішенні питання про те, який час слід вважати нормально необ­хідним, врахуванню підлягають, зокрема, такі чинники: відстань між оферентом і акцептантом, спосіб спілкування між ними тощо.

Прийняттям (акцептом) пропозиції на умовах, викладених у офер­ті, вважається вчинення акцептантом у межах строку для відповіді дії, яка засвідчує його бажання укласти договір (ч. 2 ст. 642 ЦК), якщо це не суперечить змісту оферти або вимогам, установленим законом. Такими діями можуть бути відвантаження товару, надання послуги, виконання роботи, сплата відповідної суми грошей, вчинення інших дій відповідно до вказаних у оферті умов договору.

Оскільки оферент зобов'язаний перед стороною, якій він зробив пропозицію укласти договір, лише протягом строку, необхідного ЇЙ для відповіді, одержання останньої із запізненням звільняє оферента від відповідних обов'язків (ч. 1 ст. 645 ЦК). При цьому договір вва­жається неукладеним. Таким є загальне правило. Але може бути і на­ступна ситуація, коли з відповіді про прийняття пропозиції укласти договір випливає, що вона відправлена акцептантом своєчасно, але через винні дії установ зв'язку чи з інших причин оферент отримав її із запізненням. У Цивільному кодексі щодо такої ситуації закріплено наступні правила, які залежать від низки обставин. По-перше, якщо оферент негайно повідомить особу, якій було направлено пропози-


цію, про одержання u відповіді із запізненням, він звільняється від відповідних зобов'язань перед останньою, а договір з нею вважається неукладеним. Наявність вказаного правила пов'язана з необхідністю негайної стабілізації відносин. З одного боку, оферент, не отримавши своєчасно відповіді від другої сторони, міг вважати, що вона відмо­вилася від укладення договору і укласти договір з Іншою особою. З іншого - акцептант, впевнений у тому, що договір укладений, міг по­чати його виконання. При невиконанні цього правила договір вва­жається укладеним і оферент зобов'язаний виконати його або від­шкодувати збитки другій стороні. По-друге, відповідь, одержана із запізненням, є згідно з ч, 2 ст. 645 ЦК новою пропозицією; при цьому сторони міняються місцями. По-третє, за згодою оферента, договір може вважатися укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із запізненням (ч. З ст. 645 ЦК). Обидва з останніх правил, закріплених у ст. 645 ЦК, спрямовані на захист інтересів первинного оферента, який зацікавлений в укладенні договору з первинним ак­цептантом.

Питання про форму договору є важливим, хоча б з огляду на те, що його укладення пов'язується, як уже зазначалося, з досягненням у на­лежній формі згоди між сторонами з усіх істотних умов. Але, оскіль­ки на договір поширюються загальні правила щодо форми правочи-нів, закріплені у статтях 205-209 ЦК і детально розглянуті у главі «Правочини» 1-го тому даного підручника, у цій главі слід зупинити­ся лише на правилах, встановлених у ст. 639 ЦК. Сутність цієї статті полягає у деталізації прояву свободи сторін стосовно форми догово­ру. Це випливає, по-перше, з можливості обрання ними будь-якої форми, передбаченої ст. 205 ЦК (усної, письмової, конклюдентної дії, мовчання), за умови, що вимоги стосовно форми договору не встановлені законом. По-друге, сторонам надається право відступати від вимог закону щодо його форми, але лише у бік її «ускладнення». Саме так слід розуміти правила, закріплені у чч. 2-4 ст. 639 ЦК. Так, якщо сторони домовилися укласти договір у простій письмовій фор­мі, хоча за законом останній може укладатися в усній формі, він вва­жається укладеним з моменту надання йому форми, про яку домови­лися сторони. Такі ж самі правила діють і у разі домовленості сторін стосовно нотаріального посвідчення договору, щодо якого закон вка­заного посвідчення не вимагає. Отже, договірна свобода щодо форми договору діє там, де закон не встановлює правил про неї, а також у ви­падках, коли сторони домовляються про ускладнення форми, порів-: няно з вимогами, передбаченими законом.

Важливе практичне значення має вирішення питання про місце та. момент укладення договору. Згідно зі ст. 647 ЦК, за загальним правил лом, місце укладення договору пов'язується з місцем проживання фізичної особи (місцезнаходженням юридичної особи — оферента,


102


Розділ VIII


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


103



тобто особи, яка була ініціатором укладення договору. Винятки з цього правила можуть бути встановлені сторонами у договорі.

Визначення моменту укладення договору пов'язується, перш за все, з тим, яким (консенсуальним чи реальним) є договір, що укла­дається. Моментом укладення консенсуального договору визнається момент одержання оферентом відповіді від сторони, якій направлена пропозиція, про її прийняття (ч. І ст. 640 ЦК). Реальний договір є укладеним у момент передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК).

Якщо ж договір підлягає нотаріальному посвідченню або держав­ній реєстрації, моментом його укладення є момент вказаного посвід­чення або такої реєстрації. У разі, якщо нотаріально посвідчений до­говір потребує ще й державної реєстрації, моментом укладення є момент останньої (ч. З ст. 640 ЦК). Отже, у цьому не тільки форма до­говору, а й публічно-правова його легітимація набуває правоутворю-ючого (конститутивного) значення.

Таким є загальний порядок укладення цивільно-правових договорів.

Але слід мати на увазі й те, що новий Цивільний кодекс передбачає можливість встановлення у актах цивільного законодавства особли­востей укладення договорів на підставі правового акта органу держав­ної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місце­вого самоврядування, який є обов'язковим для обох чи однієї сторони (ч. 2 ст. 648), та договорів, що укладаються на біржах, аукціонах, кон­курсах тощо (ст. 650).

Такі особливості встановлені, наприклад, для договорів на заку­півлю товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюють­ся за рахунок коштів Державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, а також за рахунок держав­них кредитних ресурсів, коштів Національного банку України, фон­дів соціального страхування, коштів державних цільових фондів, коштів Пенсійного фонду України, за умови, що вартість закупівлі товару і послуг дорівнює або перевищує суму, еквівалентну двом тис. евро, а робіт - ста тис. євро.

Згідно із Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р.1 закупівля товарів, робіт та Послуг за вказані кошти може здійснюватися за процедурою відкри­тих торгів, торгів з обмеженою участю, двоступеневих торгів, запиту цінових пропозицій (котирувань), закупівлі у одного постачальника (учасника). Причому зазначений Закон основною процедурою здійс­нення закупівель визнає відкриті торги. Ця процедура передбачає на­ступні етапи: інформування учасників про проведення відкритих тор­гів шляхом відповідної публікації; надання замовником тендерної документації учаснику процедури відкритих торгів; подання учасни­ком процедури відкритих торгів тендерної пропозиції відповідно до

1 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 20. - Ст. 148.


вимог тендерної документації; розкриття, оцінку та порівняння тен­дерних пропозицій; акцепт тендерної пропозиції і укладення догово­ру про закупівлю.

Оголошення про заплановану закупівлю має бути опубліковано у «Віснику державних закупівель», що видається Міністерством еко­номіки та з питань європейської інтеграції, на яке постановою Кабі­нету Міністрів України від 27 вересня 2000 р. № 1469 «Про організа­ційні заходи щодо функціонування системи державних закупівель»1 покладено функцію спеціально уповноваженого центрального орга­ну виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг. Крім того, такі публікації мають бути надруковані і у інших друкованих органах масової Інформації, визначених замовником.

Замовник протягом трьох робочих днів, з дня отримання запиту учасника процедури відкритих торгів про надання необхідних доку­ментів, має надіслати йому тендерну документацію, у якій повинні міститися відомості, визначені у ст. 21 Закону України «Про закупів­лю товарів, робіт І послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р. Саме у цій документації містяться вимоги щодо характеру, технічних і якісних характеристик предмета закупівлі, строку поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, місце виконання робіт і надання по­слуг, тобто вихідних положень, які мають бути викладені учасником процедури відкритих торгів у тендерній пропозиції і котрі слід роз­глядати як істотні умови майбутнього договору.

За загальним правилом, строк для подання учасником процедури відкритих торгів тендерних пропозицій має становити сорок п'ять ка­лендарних днів від дати опублікування оголошення про проведення торгів. Тендерна пропозиція повинна подаватися у письмовій формі за підписом уповноваженої особи учасника у запечатаному конверті або у іншій формі, зазначеній у тендерних документах.

Розкриття тендерних пропозицій відбувається у день закінчення їх подання, у час та у місці, зазначених у тендерній документації. До участі у процедурі розкриття тендерних пропозицій замовником по­винні бути допущені всі учасники, що подали названі пропозиції, або їх уповноважені представники. Замовник визначає переможця торгів з числа учасників, тендерні пропозиції яких не були відхилені, на ос­нові критеріїв і методики оцінки вказаних пропозицій, зазначених у тендерній документації. Загальний строк здійснення оцінки, порів­няння та визначення переможця торгів не повинен перевищувати тридцяти робочих днів після дня розкриття тендерних пропозицій.

Тендерна пропозиція, що визнана найкращою за результатами оцінки, має бути акцептована замовником. Протягом п'яти календар­них днів з дня акцепту замовник надсилає переможцю відкритих тор­гів повідомлення про акцепт тендерної пропозиції, а також надсилає всім учасникам процедури відкритих торгів письмове повідомлення

Офіційний вісник України. - 2000. - № 39. - Ст. 57.


104


Розділ VIII


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


105



про їх результати. У строк, не раніше п'яти робочих днів з дня від­правлення письмового повідомлення всім учасникам відкритих тор­гів, замовник укладає договір про закупівлю з учасником, тендерна пропозиція якого акцептована. Протягом семи календарних днів піс­ля укладення договору закупівлі замовник має надіслати для пуб­лікації у «Віснику державних закупівель» оголошення про результа­ти відкритих торгів.

Основні вимоги до договору закупівлі визначені у ст. 34 Закону «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Вони сто­суються обов'язковості для такого договору письмової форми та від­повідності положенням Цивільного кодексу. В ній також передбачені підстави оскарження будь-яким учасником дій замовника та порядок подання і розгляду скарг з приводу порушення замовником процеду­ри закупівлі. Нарешті, вказана стаття містить правила про недійсність (нікчемність) договору закупівлі, укладеного у період зупинення про­цедури закупівлі, та у разі порушення замовником вимог процедур, пов'язаних з доведенням до учасників відкритих торгів їх результа­тів, строку укладення договору з учасником, тендерну пропозицію якого було акцептовано, та у випадку неоприлюднення замовником результатів відкритих торгів у «Віснику державних закупівель».

Значна роль у здійсненні процедур закупівлі належить тендерним комітетам, до складу яких входять відповідні спеціалісти, що призна­чаються замовником. Порядок створення тендерних комітетів та їх головні функції визначені у наказі Міністерства економіки України № 2/80 від 26 грудня 2000 рЛ

Особливості укладення договорів на біржах передбачені Законом України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 рА Згідно ЗІ ст. 15 цього Закону біржовою операцією визнається договір, який відпо­відає наступним вимогам. По-перше, він має бути купівлею-прода-жем, поставкою або обміном товарів, допущених до обігу на товарній біржі. По-друге, його учасниками можуть бути члени біржі. По-третє, біржовий договір має бути поданим для реєстрації та зареєстрованим на біржі не пізніше дня, що є наступним за днем здійснення його на біржі.

Біржові операції дозволяється здійснювати лише членам біржі або брокерам. Членами біржі є її засновники, а також особи, прийняті до її складу. Брокери - це фізичні особи, зареєстровані на біржі відповід­но до її статуту, обов'язки яких полягають у виконанні доручень чле­нів біржі, представниками котрих щодо здійснення біржових опера­цій вони є. Головними їх обов'язками є підшукування контрактів та подання здійснюваних ними договорів для реєстрації на біржі.

Основним документом, що регламентує порядок здійснення бір­жових операцій, ведення біржової торгівлі та розв'язання спорів з

г І Офіційний вісник України. -2001. -№ 3. - Ст. 92. """'Ъ.\[': "

2 Відомості Верховної Ради України.- 1992.-№ 1О.-Ст. 139. , .;.,.< '


цих питань, є правила біржової торгівлі, які затверджуються загаль­ними зборами членів біржі або органом, ними уповноваженим.

Біржові договори вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі. Вони не підлягають нотаріальному посвідченню.

Укладення договорів на аукціонах та конкурсах передбачено, зок­рема, у Законі України «Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)» від 6 березня 1992 р.1 .

Продаж на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну. Продаж за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував най­кращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов най­вищу ціну.

Інформація про об'єкти, що підлягають продажу на аукціоні або за конкурсом, повинна бути опублікована не пізніше як за тридцять ка­лендарних днів до дати їх проведення у Інформаційних бюлетенях органів приватизації, місцевій пресі та Інших друкованих виданнях, визначених органом приватизації. Покупці мають бути зареєстровані як учасники аукціону чи конкурсу, повинні сплатити реєстраційний внесок, встановлений органом приватизації, та внести грошові кошти у розмірі десяти відсотків початкової ціни продажу. Продаж об'єктів на аукціоні або за конкурсом здійснюється за наявності не менше як двох покупців.

Аукціон проводиться відповідним органом приватизації або упов­новаженою ним особою. Торги проводить безпосередньо ведучий (ліцитатор), який до їх початку характеризує об'єкт та умови його продажу. З моменту оголошення ведучим початкової ціни починаю­ться торги. Якщо протягом трьох хвилин після оголошення не буде запропоновано вищу ціну, ведучий одночасно з ударом молотка ро­бить оголошення про придбання об'єкта тією особою, яка запропону­вала найвищу ціну. Під час аукціону ведеться протокол, який підпи­сується ведучим та покупцем. Він протягом трьох днів надсилається відповідному органу приватизації для затвердження.

Умови і термін проведення конкурсу визначає конкурсна комісія, що створюється відповідним органом приватизації. Для участі в кон­курсі покупець подає до комісії план приватизації. Конкурс відбу­вається у два етапи. На першому оголошується попередній перемо­жець конкурсу за результатами його пропозицій. Якщо протягом п'яти робочих днів від інших учасників конкурсу не надійдуть додат­кові пропозиції, попередній переможець оголошується остаточним переможцем. За наявності інших нових пропозицій проводиться до­даткове засідання конкурсної комісії, яка після розгляду додаткових пропозицій визначає остаточного переможця. За результатами за­сідання конкурсної комісії складається протокол, який у триденний

1 Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10. - Ст. 139.


1О6


л Розділ УПІ


ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ДОГОВІР


107



сірок з дня проведення конкурсу надсилається до органу приватиза­ції для затвердження результату конкурсу.

Договір кушвлІ-продажу між продавцем і покупцем укладається не пізніше як у п'ятиденний строк з дня затвердження органом прива­тизації результатів аукціону чи конкурсу. Укладений договір підля­гає нотаріальному посвідченню та реєстрації.

Нарешті, слід розглянути питання щодо вирішення переддоговір-них спорів між сторонами, тобто розбіжностей, які виникли між ними при укладенні договору.

У випадках укладення договору в загальному порядку наявність розбіжностей між сторонами свідчить про недосягнення ними згоди щодо істотних умов договору. Тому такий договір вважається неукла-деним. Розгляд цих розбіжностей судом може мати місце лише за зго­дою сторін та у випадках, встановлених законом (ч. 1 ст. 649 ЦК).

Розбіжності між сторонами, що виникли при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Ав­тономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування та у Інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом (ч. 2 ст. 649 ЦК).

§ в. Зміна та розірвання цивільно-правового договору

Укладений сторонами договір може бути змінений або розірваний. Змііна договору — це зміна умов, на яких він укладений. Ці зміни мо­жуть стосуватися умов щодо предмета, місця та строків виконання договору тощо. У разі зміни договору змінюється і зобов'язання, ним породжене, змістом якого виступають права та обов'язки сторін. Ро­зірвання договору - це припинення зобов'язання, ним породжене, у повному обсязі.

За загальним правилом, закріпленим у ч, 1 ст. 651 ЦК, підста­вою для зміни або розірвання договору є згода сторін. Це пов'язано з тим, що договір з моменту його вчинення є обов'язковим для вико­нання сторонами (ст. 629 ЦК). Слід мати на увазі, що згоди сторін на зміну або розірвання договору може бути недостатньо, якщо він був укладений на користь третьої особи, яка виразила намір скористатися правом, наданим їй за таким договором. Для зміни або розірвання вказаного договору потрібна ще й згода третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. З ст. 636 ЦК). Розірвання або зміна договору з інших підстав може мати місце, якщо це встанов­лено договором чи законом. Цивільний кодекс безпосередньо пе­ редбачає можливість зміни або розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 651 ЦК) та у разі односто­ ронньої відмови від договору (ч. З ст. 651 ЦК).

Зміна або розірвання договору за рішенням суду на вимогу од­
нієї із сторін може мати місце у разі істотного порушення договору
другою стороною та в інших випадках, встановлених договором
або законом. г ;~.-г .< ; ,.•.- ,- „


Істотним є таке порушення договору його стороною, при якому друга сторона, внаслідок завданої їй цим порушенням шкоди, знач­ ною мірою позбавляється того, на ідо вона розраховувала при укладенні договору. Таке може мати місце, наприклад, при пору­шенні боржником умови щодо строку виконання зобов'язання з по­стачання комплектуючих. Адже це унеможливлює, у свою чергу, своєчасне виконання зобов'язання кредитором, який є боржником ін­шого зобов'язання (з реалізації готової продукції, виробленої з вико­ристанням комплектуючих), і значною мірою позбавляє його можли­вості одержання сум виторгу, на яку він розраховував при укладенні договору про постачання комплектуючих.

Одностороння відмова від договору може мати місце тільки у випадках, коли право на таку відмову встановлено договором чи законом. Слід мати на увазі те, що повна або часткова відмова від до­говору здійснюється за рішенням сторони без її звернення до суду і тягне за собою, відповідно, його розірвання чи зміну. Наприклад, банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі відсутності операцій за рахунком клієнта про­тягом трьох років підряд і відсутності залишку грошових коштів на ньому (ч. 4 ст. 1075 ЦК).

Спеціальні правила передбачені у ст. 652 ЦК щодо зміни або ро­ зірвання договору в зв'язку з істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при його укладенні. Слід підкреслити, що істотна зміна зазначених обставин тільки тоді є підставою для зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Так, не є підставою для зміни чи ро­зірвання договору страхування за вимогою страховика поширеність у певній місцевості випадків, які становлять страховий випадок за до­говором. Це пов'язано з тим, що із самої суті страхування випливає: він укладається на випадок виникнення вірогідних, але непередбачу-ваних подій, які складають страховий випадок.

Зміна обставин є Істотною, якщо вони змінилися настільки, коли сторони могли б це передбачити, вони не уклали б договір або укла­ли б його на Інших умовах. Отже, можна стверджувати: по-перше, за­значені обставини носять зовнішній характер, а, по-друге, їх виник­нення не призводить до неможливості виконання договору, а робить його вкрай невигідним для однієї в сторін через порушення певного балансу інтересів. Саме цим істотна зміна обставин сторін відріз­няється від непереборної сили, яка унеможливлює виконання догово­ру і є підставою для звільнення сторони від відповідальності за його невиконання. Введення у ЦК такої нової і самостійної підстави для зміни або розірвання договору пов'язане саме з необхідністю віднов­лення балансу інтересів його сторін. Саме тому ЦК виходить з того, що сторони у такій ситуації мають докласти зусиль для відновлення балансу інтересів шляхом досягнення згоди щодо зміни договору (приведення його у відповідність з обставинами, які істотно змінили­ся) або його розірвання. У разі, якщо сторони не зможуть досягти зго-


108


Розділ МП



ди, договір може бути розірваний, а у виняткових випадках - змінений судом на вимогу заінтересованої сторони. Зміна договору судом має місце, якщо розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, що значно перевищує затрати, необхід­ні для виконання договору на умовах, змінених судом. При цьому суд повинен встановити наявність сукупності наступних умов. По-перше, сторони у момент укладення договору виходили з того, що така зміна обставин не настане. По-друге, зміна обставин зумовлена причинами, котрі заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, які від неї вимагалася. По-третє, ви­конання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розрахо­вувала при укладенні договору. Далі. Із суті договору або звичаїв діло­вого обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересова­на сторона договору. Відсутність хоча б однієї з наведених умов є підставою для відмови судом у розірванні або зміні договору.

Розглядаючи питання про правові наслідки зміни або розірвання договору, слід мати на увазі наступне.

Якщо зміна або розірвання договору відбувається за згодою сто­рін, він вважається зміненим або розірваним з моменту досягнення домовленості про це, коли інше не встановлено договором чи не обу­мовлено характером його зміни (ч. З ст. 653 ЦК). За загальним прави­лом зміна або розірвання договору має вчинятися у такій же формі, що й договору, який змінюється чи розривається. Виняток з цього мо­же бути встановлено договором або законом чи випливати із звичаїв ділового обороту (ст. 654 ЦК).

Якщо ж зміна чи розірвання договору відбувається у судовому по­рядку, останній вважається зміненим або розірваним з моменту на­брання рішенням суду законної сили (ч. З ст. 653 ЦК).

Якщо розірвання договору відбувається у разі односторонньої від­мови від нього, останній вважається розірваним з моменту одержан­ня іншою стороною повідомлення про відмову від договору.

Отже, в усіх випадках рішення про зміну або розірвання договору діє на майбутнє, а тому сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням, до моменту зміни чи розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або зако­ном (ч. 4 ст. 653 ЦК).

Цивільний кодекс передбачає майнові наслідки зміни чи розірван­ня договору залежно від того, на якій підставі це відбулося. Якщо до­говір був змінений або розірваний у зв'язку з істотним його порушен­ням однією із сторін, друга - може вимагати відшкодування збитків, завданих такою зміною чи розірванням (ч. 5 ст. 653 ЦК). У разі ро­зірвання договору внаслідок істотної зміни обставин, суд на вимогу будь-якої із сторін визначає наслідки, виходячи з необхідності спра­ведливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'яз­ку з виконанням цього договору.


Розділ ЇХ. Зобов'язання, що виникають у зв'язку з передачею майна у власність

Глава 36. ДОГОВІР КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

§ 1. Загальні положення про купівлю-продаж

За умов ринкової економіки договір купівлі-продажу стає одним із найпоширеніших типів договорів, що використовується у товарному обороті і як родове поняття охоплює всі види зобов'язань щодо від­чуження майна у власність на визначено-еквівалентній основі. Такі раніш самостійні договірні типи, як поставка, контрактація сільсько­господарської продукції, постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу, міна почали розумітися як види до­говору купівлі-продажу.

Між тим перелік видів договору купівлі-продажу не можна визна­ти вичерпним. Новий ЦК не виділяє як самостійний вид цього дого­вору купівлю-продаж нерухомості1 , а лише встановлює для укладен­ня таких договорів спеціальну форму (ст. 657), роблячи посилання на те, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом (ч. 5 ст. 656). Незважаючи на це, вважаємо, що нотаріальне посвідчення та державна реєстрація право-чинів з нерухомістю, реєстрація прав на нерухомість (ч. 2 ст. 182 ЦК) пов'язані саме з особливостями предмета цих договорів, адже таким поняттям, як нерухомість, охоплюються і земельні ділянки, і житлові будинки, і квартири, і дачі, і садові будинки, і гаражі, і підприємства як єдині майнові комплекси, й інше нерухоме майно. Саме предмет договору стає тією специфічною ознакою, що впливає на необхід­ність спеціального правового регулювання купівлі-продажу окремих її видів2 . З огляду на це вважається непослідовною позиція законо­давця, коли він встановлює спеціальне регулювання для окремих об'єктів нерухомості при їх передачі, наприклад, у найм (оренду) (§ 3, § 4 гл. 58 ЦК; гл. 59 ЦК) і не робить цього для їх купівлі-продажу. Між тим аналіз правил посвідчення правочинів про відчуження неру­хомості, які містять Закон України «Про нотаріат»3 , Інструкція про

1 Як це робить, наприклад, законодавець РФ (§ 7 глави ЗО ЦКРФ).

2 Вказану точку зору поділяють окремі правники. див,-. Бойко О. О. Цивільне право
України. Підруч.: У 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.;
За ред. О-В . Дзери, Н. С. Кузнецової - 2-е вид., допов. і перероб. - К.-. Юрінком Інтер,
2004.-КН.2.-С.45).

3 ВВР України. - 1993 - № 39. - Ст. 38; 1998. -№ 35. - Ст. 241; 2000. -№ 32. -
Ст. 257; 2000. - № 50. (На сьогодні діє в ред. від 18 листопада 2003 p.).


110


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ



порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (від 3 берез­ня 2004 р.) (далі - Інструкція), зайвий раз свідчить про те, що існують певні відмінності стосовно укладення договорів купівлі-продажу не­рухомості (форма, державна реєстрація, індивідуалізація об'єктів не­рухомості, визначення ціни, особливий порядок передачі покупцеві тощо).

Правове регулювання договору купівлі-продажу здійснюється, перш за все, гл. 54 ЦК (статті 655-716), яка належить до тих глав ЦК, що містять параграф, присвячений загальним положенням про дого­вір купівлі-продажу (§ 1), які рівною мірою поширюються на всі види даного договору, і поряд з тим - параграфи, присвячені окремим його видам: роздрібній купівлі-продажу (§ 2), включаючи такі її форми, як продаж товару за зразками, з використанням автоматів тощо; постав­ці (§ 3); контрактації сільськогосподарської продукції (§ 4); постачан­ню енергетичними на іншими ресурсами через приєднану мережу (§ 5) та міні (§ 6). При цьому загальні положення діють тільки тоді, коли спеціальні, що розміщені у відповідному параграфі даної глави, не містять іншого регулювання. Зокрема, ч. 2 ст, 712 ЦК вказує, що до договору поставки застосовуються загальні положення про купів­лю- продаж, якщо інше не встановлено договором, законом (наприк­лад, Законом України «Про поставку продукції для державних по­треб» від 22 грудня 1995 p.).

У ряді випадків ЦК допускає можливість субсидіарного застосу­вання до окремих видів договору купівлі-продажу правил, які регу­люють окремі види договору купівлі-продажу. Так, до договору кон­трактації застосовуються не тільки загальні положення про купівлю-продаж, а й положення про договір поставки, якщо інше не встанов­лено договором або законом (ч. 2 ст. 713 ЦК). Таке саме правило встановлене І до договору постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу (ч. 2 ст. 714 ЦК), а також до догово­ру міни (ст. 716 ЦК). Але це не свідчить, як слушно зазначав В. В. Віт-рянський, про появу поряд з видами договору купівлі продажу ще й його підвидів, бо це лише прийом законодавчої техніки1 .

Поряд з ЦК значну роль у регулюванні відносин купівлі-продажу відіграють спеціальні закони й інші нормативно-правові акти. Деякі з них поширюються на всі види договору купівлі-продажу, зокрема За­кон України «Про захист прав споживачів», інші ж - лише на окремі їх види2 .

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій сто­ роні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК).

1 Див.: Гражданское право: В 2 т. - Том II; Полутом 1: Учеб. / Отв. ред. проф.
Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Изд-во БЕК, 2000. - С. 206.

2 Доклад, про це див. наступні параграфи даної глави підручника.


Виходячи з цього визначення, договір купівлі-продажу має на­ступні родові ознаки: по-перше він спрямований на передачу майна у власність; по-друге, передача майна здійснюється на визначено-екві-валентній основі; по-третє, це оплатний договір, в якому зустрічне надання відбувається, як правило, в грошовій формі, за винятком до­говору міни, де застосовується товарна форма. Між тим і в договорі міни може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (ч. З ст. 715 ЦК).

Договір купівлі-продажу може бути як реальним, так і консенсу-альним, оплатним, двосторонньовзаємним (сіналагматичним) (від гр. synallagma ~ взаємовідносини).

Договір купівлі-продажу вважається консесуальним тоді, коли сто­рони досягли узгодження між собою стосовно певних умов, і прода­вець зобов'язується передати покупцеві товар у строк, встановлений договором, а якщо зміст договору не дає можливості визначити цей строк - відповідно до положень ст. 530 ЦК1 (ст. 663 ЦК).

Реальним договір вважають тоді, коли передача майна (товару) продавцем покупцеві слугує передумовою укладення цього договору.

Оплатним договір купівлі-продажу вважають тому, що майново­му наданню продавця відповідає зустрічне грошове задоволення за отриманий товар з боку покупця.

Двосторонньовзаємним договір вважається тому, що І у покупця, І у продавця є права та обов'язки, причому праву однієї сторони корес­пондує обов'язок іншої і, навпаки-

Головною родовою ознакою договору купівлі-продажу є перехід відчужуваного майна (товару) у власність покупця. Між тим ця озна­ка є характерною і для інших типів договорів, за допомогою яких опосередковується оборот майна (товару), зокрема для договорів да­рування, позики, довічного утримання (догляду), ренти, спадкового договору.

Так, договір дарування передбачає передачу майна (дарунка) від однієї особи у власність іншій особі, але така передача здійснюється безоплатно. Встановлення обов'язку обдарованого вчинити на ко­ристь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового харак­теру не є договором дарування (ч. 2 ст. 717 ЦК).

За договором позики відбувається передача позикодавцем у влас­ність позичальникові грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046 ЦК). Але на відміну від договору купів­лі-продажу в цьому договорі переслідується зовсім інша економічна мета - позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві таку ж су­му грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей, того ж роду та такої ж якості.

\-НЭЖКдЭаГ

Доклад, див. § 3 глави 31 цього щдручняяа.цвоОїТ.


112


Розділ ЇХ


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


113



За договором довічного утримання (догляду) відчужувач передає набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно чи рухоме майно, яке має значну цінність, вза­мін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувачу утри­мання та (або) догляд (ст. 744 ЦК). Безумовно, за своєю правовою ме­тою цей договір ніби наближається до договору купівлі-продажу. Між тим економічні форми цих договорів зовсім різні. Якщо при ку-півлі-продажу - це товар-гроші = гроші-товар, то при договорі до­вічного утримання (догляді) - товар = матеріальні блага. При цьому між вІдчужувачем і набувачем виникають особисті довірчі відносини, І хоча до набувача переходить право власності на певне майно, сут­ність цього договору зовсім в іншому, бо відчужувач, перш за все, пе­реслідує мету отримати догляд, якого він потребує, а тому і відчужен­ня майна викликано саме цією метою.

За договором ренти одержувач ренти передає платникові ренти у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періо­дично виплачувати одержувачеві ренту в формі певної грошової суми або в іншій формі (ч. 1 ст. 731 ЦК). Відмінність цього договору від договору купівлі-продажу полягає в тому, що розмір ренти не знахо­диться в жорсткій залежності від вартості переданого у власність майна, а самі виплати можуть здійснюватися не тільки в грошовій, а й у іншій формі, зокрема в натуральній.

З наведеного випливає, що договір купівлі-продажу відрізняється від договорів, які також опосередковують перехід права власності на майно від однієї особи доЛншої, оплатною основою такого переходу у вигляді грошової суми, предметом, суб'єктним складом.

Сторони договору. Сторонами в договорі купівлі-продажу є про­давець і покупець. Ними можуть бути як фізичні особи, включаючи фізичних осіб-підприємців, так і юридичні особи, а також інші учас­ники цивільних відносин згідно зі ст. 2 ЦК. Між тим можливість учас­ті суб'єктів у окремих видах купівлі-продажу може бути обмежена, виходячи або з природи самого виду договору купівлі-продажу, або з особливостей правового статусу самого суб'єкта. Зокрема, продав­цем у договорі роздрібної купівлі-продажу може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності, а покупцем, як правило, фізична особа з урахуванням обсягу її цивільної дієздатності. Що ж стосується дого­вору поставки, то в ньому і продавцем (постачальником), і покупцем можуть бути тільки суб'єкти підприємницької діяльності.

Слід зазначити, що продавцем нерухомого майна, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, є його власник, що обов'язково підтверджується відповідними доку­ментами. Зокрема, право власності на житловий будинок, квартиру, дачу, садовий будинок, гараж, інші будівлі і споруди може бути під­тверджено нотаріально посвідченими договорами: купівлі-продажу,


пожертви, довічного утримання (догляду), ренти, дарування, міни, спадковим договором; договором купівлі-продажу, зареєстрованим на біржі, за наявності відмітки на ньому про реєстрацію відповідних прав; рішенням суду, яким, наприклад, визначається право власності за особою, яка самочинно збудувала нерухоме майно (ч. З ст. 376 ЦК); договором про виділення частки (долі); договором управління майном; свідоцтвом про придбання заставленого майна на аукціоні (публічних торгах) тощо (п. 62 Інструкції).

Право продажу товару, як правило, належить власникові товару (ст. 658 ЦК). Між тим у випадках, встановлених законом, право на відчуження майна може мати й інша особа. До таких випадків відно­сять: примусовий продаж товару1 ; продаж товарів особою, яка має певні повноваження від власника майна на укладення договору купів­лі-продажу, зокрема продаж товарів комісіонером, повіреним, упра­вителем за договором управління майном; продаж товарів третьою особою без згоди власника у випадках, встановлених законом2 (на­приклад, таке право передбачено абз. 2 ч. З ст. 337 ЦК; ч. 5 ст. 853 ЦК; ч. 4 ст. 972 ЦК тощо). Привертає увагу, що відповідно до ч. 2 ст. 690 ЦК таке право надане і покупцю (одержувачу), якщо він відмовився від прийняття товару, переданого продавцем, повідомив останнього про це, а той не розпорядився товаром у розумний строк. У всіх цих випадках покупець набуває права власності, якщо власник не має права вимагати його повернення (ст. 658 ЦК).

Предметом договору купівлі-продажу може бути:

- товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде
створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому3 за умо­
ви, що продавець стане власником цього товару на момент його пере­
дачі покупцеві;

-майнові права4 . В цьому випадку до договору застосовуються за­гальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає зі змісту або характеру даних прав;

право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До та­
кого договору застосовуються положення про відступлення права ви-

1 Див.; Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. // ВВР
України. - 1999. - № 24. - Ст. 207 (зі змінами і допов.); Положення про порядок прове­
дення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затверджено поста­
новою КМУ від 22 грудня 1997 р. (зі змінами // Офіційний вісник України. - 1998. -
№ 33. - Ст.1239); Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого майна, що пере­
ходить у власність держави, і розпорядження ним, затверджено постановою КМУ від 25
серпня 1998 р. // Офіційний вісник України. - 1998. -№ 34. Ст. 1280 тощо.

2 В даному випадку не йдеться про примусове відчуження майна.

3 Можливість продажу майбутнього врожаю, ненародженої худоби була відома ще
римському праву (див/. Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право.-К.: Юрін-
ком Інтер. 2003. - С 389-390).

4 Можливість продажу майнових прав також передбачалась римським правом
(див.; Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Вказ. праця.


114


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


115



моги, якщо інше не встановлено договором або законом (чч. 1, 2, З СТ.656ЦК)1 .

Аналіз новел щодо включення в предмет договору майнових прав і прав вимоги, а також наукової літератури з цього питання дає можли­вість дійти висновку, що це навряд чи зніме проблему, яка завжди бу­ла І залишається дискусійною в науковій літературі2 . На сьогодні існує декілька точок зору стосовно цієї проблеми, які умовно можна поділити на негативні й позитивні. Одні правники допускають мож­ливість застосування до продажу майнових прав положень інституту купівлі-продажу, хоча й вказують на різну спрямованість цих відно-еин3 , Інші ж взагалі, виходячи з того, що майнові права не можуть бу­ти об'єктом права власності, вказують на сумнівність такого підхо­ду4 , вважаючи його юридично некоректними На наш погляд, слушні, як це не парадоксально, обидві точки зору. Безумовно, майнові права не можуть бути об'єктом права власності, бо правом власності є пра во особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі Інших осіб. Між тим майнові права розподіляються між правом власності і зобов'язальним правом, що зумовлюється функціями, які виконує цивільне право: статичною (розподільчою) і динамічною. Тому особа може за відплатяим або безвідплатним договором передати своє майнове право, включаючи й «право на право», іншій особі, крім випадків, встановлених законом (ч. 4 ст. 12 ЦК). Інша справа, що, як вірно зазначав Г. Ф. Шершене-вич, купівля-продаж майнових прав втрачає свої відмінні риси, злив­шись з відступленняк прав за зобов'язанням, а з точки зору точного

' Слід зазначити, що Існує й інша точка зору стосовно предмета договору купівлі-продажу. Зокрема, В. В. ВІтрянський вважає, що предметом цього договору є дії про­давця щодо передачі товару у власність покупця і, відповідно, дії покупця стосовно прийняття даного товару (див.; Брагинский М. И., Витрянскый В. В. Договорное пра­во. - Кн. 2: Договоры о передаче имущества, - М.: Статут, 2000. - С. 22); №. І. Британ­ський вважає, що у правовідносин, які випливають з договору купівлі-продажу, є два типи об'єктів: дії зобов'язаної особи та річ, яка в результаті такої дії повинна бути пере­дана (див.: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. -ML, 1997. -С. 224).

2 Див., напр.: Гримм Д. Д. К учению об объектах прав//Вестник права,- 1905. -
Jfe 8, Шершеневич Г. Ф. Курс гражданского права. - Тула; Автограф, 2001. - С. 4 14;Ые-
йер Д. И. Русское гражданское право: В 2-х частях. - М,: Статут, 2000. - С. 577;
Туктаров Ю. Е. Имущественные права как объекты гражданско-правового оборота //
Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей. - Вып. 6 / Под ред. О Ю. Ши­
лохвоста. - М.: Издательство КОРМА, 2003. - С. 101-136; Романец Ю. В. Система
договоров в гражданском праве России.-М.:ЕОристь, 2001.-С. 259; £едо(гЗ Л. Граж­
данское право: Общая и Особенная части: Учеб. - М.: АО «Центр ЮрИнфоР» 2003. -
С. 199 тощо.

3 Див.: Романец Ю. В. Вказ. праця. - С. 259; Гражданское право: В 2 т. - Том II; По­
лутом 1: Учеб. / Отв. ред. проф. Е. А. Суханов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.:
Издательство БЕК, 2000. - С. 208.

4 Дт;. Белов В. А. Вказ. праця,-С. 199.

5 Див.: Цивільне право України: У 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва,
А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. - 2-е вид., допов- і перероб. -
К.: Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 2. - С. 14.


поняття, пов'язаного з відомими наслідками, стає невизначеним ло-няттям, що дає мало переваг1 . Тому було б правильнішим вказати, що правила § 1 глави 54 ЦК застосовуються до правочинів відступлення майнових прав на відплатній основі, якщо інше не випливає зі змісту або характеру цих прав2 .

Звертає на себе увагу те, що законодавець використовує для визна­чення предмета договору терміни «майно» та «товар» як тотожні по­няття, підкреслюючи, таким чином, що предметом договору може бу­ти і будь-яка окрема річ, і сукупність речей, і майнові права (ст.190 ЦК), за певними винятками, котрі стосуються майна, вилученого з цивільного обороту, майна, перебування якого у цивільному обороті обмежене, а також майна, що може належати лише певним учасникам обороту (ст. 178 ЦК). Види товарів, вилучених з обороту, товарів, які можуть належати лише певним учасникам обороту, або обмежено об-оротоздатних товарів, встановлюються законом3 .

Повертаючись до питання про виокремлення такого виду договору як купівля-продаж нерухомості, слід зазначити, що це пов'язано, перш за все, з такими властивостями нерухомого майна як його непо­дільність (ч. 2 ст. 183 ЦК), неспоживність (ч. 2 ст. 185 ЦК), склад­ність (ст. 188 ЦК), визначення індивідуальними ознаками, що спри­чинює його незамінність (ч. 1 ст. 184 ЦК). Ці властивості, з одного боку, формують певні особливості укладення договору купівлі-про­дажу даного об'єкта цивільного обороту, а, з другого - викликають заперечення закріплення можливості вчинення договорів купівлі-продажу нерухомості на товарних біржах4 , бо правочини визнаються біржовими, якщо вони вчинені стосовно біржового товару, тобто то­варів масового вжитку, якісно однорідних (взаємозамінних), які під­даються стандартизації. Нерухоме ж майно не є замінним.

Нерухоме майно, яке стає предметом договору купівлі-продажу, як і при укладенні договору найму (оренди), повинно бути певним чином індивідуалізоване. Наприклад, при відчуженні житлового бу­динку, садиби продавець повинен пред'явити витяг з Реєстру прав власності на нерухоме майно5 , а в сільській місцевості - довідку

1 Див. Його; Учебник русского гражданского права (по изданию 1907 г.). - М., 1995,
С. 317.

2 Такуточкузоруподіляютьйіншіправники.(див.:£'еловВ..Вказ.праця.—С. 199).

3 Див.: Постанову Верховної Ради України «Про право власності на окремі види
майна» від 17 червня 1991 р. (з наступ, змінами та допов.) і затверджені нею Перелік ви­
дів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань,
міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, та
Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна {до­
даток № 1, додаток Ке 2) // ВВР України. - 1992. -№ 35. - Ст. 517.

4 Див. Закон України «Про товарну біржу» //ВВР України. - 1992.-№ 1О.~Ст. 139.

5 Див.: Наказ Міністерства юстиції України від 20 вересня 2002 р. № 84/5 «Про на­
дання витягів з Реєстру прав власності на нерухоме майно та оформлення свідоцтв про
право власності на нерухоме майно на спеціальних бланках» // Офіційний вісник Украї­
ни. -2002.-№40. -Ст. 1881.


116


ям Розділ IX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


117



відповідного органу місцевого самоврядування з викладенням харак­теристики відчужуваного нерухомого майна. Це дає можливість вка­зати в договорі найменування нерухомості, визначити її місцезнахо­дження або на відповідній земельній ділянці, або у складі іншого не­рухомого майна. Визначення місцезнаходження нерухомості є важ­ливим, бо відповідно до Закону України «Про нотаріат» (ст. 55) та п. 60 Інструкції посвідчення договорів про відчуження нерухомості проводиться за місцезнаходженням вказаного майна.

З витягу з Реєстру прав власності на нерухоме майно (довідки) простежуються відповідні, конструктивні та інші зміни, що відбува­лися з цим майном (здійснення, наприклад, перебудови чи прибудови житлового будинку, переобладнання нежилого приміщення у жиле і, навпаки, зведення господарських, побутових будівель та споруд, а та­кож як це зведення відбувалося - за дозволом чи без відповідного до­зволу тощо). У певних випадках, коли, наприклад, відсутнє рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл здійснити перебудову, прибудову житлового будинку, коли він збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, нотаріус повинен відмо­вити в посвідченні відповідного договору.

При придбанні житлового будинку, будівлі або споруди до покупця переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони роз­міщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо в договорі розмір земельної ділянки не визначений, до покупця переходить право власності на ту частину земельної ді­лянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину ділянки, необхідної для її обслуговування.

Якщо вказані об'єкти відчуження розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то до покупця переходить право користуван­ня тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та час­тиною ділянки, яка необхідна для її обслуговування (ст. 377 ЦК).

Нерухомістю визнається і підприємство як єдиний майновий ком­плекс (ч. 1 ст. 191 ЦК). Згідно зч. 4 ст. 191 ЦК підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу. Причому такий до­говір слід розглядати як різновид договору купівлі-продажу нерухо­мості саме за своїм предметом, бо підприємство - це не лише єдиний майновий комплекс, а комплекс, який використовується для здійс­нення підприємницької діяльності І включає в себе не тільки усі види майна, призначені для його діяльності, і які можуть передаватися у власність - земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвен­тар, сировину, продукцію, а й виключні права, зокрема право на тор­говельну марку або інше позначення, зобов'язальні права, а також ін­ші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Саме як таке підприємство визнається нерухомістю. Це певним чином відби­вається на специфічності відносин з купівлі-продажу даного виду не­рухомості.

Купівля-продаж підприємств стала широко застосовуватися на


практиці, починаючи ще з часів приватизації державного майна. За­кон України «Про приватизацію державного майна» від 4 березня 1992 р. під приватизацією розумів відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, яке належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, котрі можуть бути покупцями відповідно до цього Закону. Характерною особливістю договорів купівлі-продажу підприємств було те, що підприємство не ліквідувалося, а переходило у власність покупця, водночас будучи і суб'єктом, і об'єктом права. Виходячи з того, що купівля-продаж у процесі приватизації - цс особливий вид правочинів, правове регулю­вання їх відбувалося і на сьогодні відбувається на підставі законодав­ства про приватизацію. Між тим, якщо купівля-продаж підприємства або його частини відбувається, наприклад, між суб'єктами права при­ватної власності, навряд чи виправданим є застосування цього зако­нодавства.

Істотні умови договору купівлі-продажу. Відповідно до законода­вства істотними умовами будь-якого договору є умови про предмет; умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для дого­ворів даного виду; а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнута згода (ст. 638 ЦК).

Для договору купівлі-продажу істотною умовою завжди є пред­ мет (його найменування) та кількість товару1 . Так, продавець зобо­в'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу (ст. 662 ЦК), у кількості, що встановлена у договорі, у відпо­відних одиницях виміру або грошовому вираженні. При продажу то­варів декількох найменувань у договорі визначається кількість кож­ного найменування.

Сторони можуть у договорі встановити не саму кількість товару, а порядок визначення цієї кількості (ст. 669 ЦК), що є характерним, зо­крема, для договорів постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, в яких покупцем виступає фізична особа.

ЦК встановлює правові наслідки порушення умови договору щодо' кількості товару, які різняться залежно від порушень, що допустили продавець або покупець (ст. 670 ЦК). Хоча вказана стаття не містить посилань на положення ст. 688 ЦК, вважаємо, що вони взаємо­пов'язані, бо І у ст. 688 ЦК мова йде про порушення умов договору купівлі-продажу стосовно кількості товару.

Якщо продавець передасть покупцеві меншу кількість товару» по­купець має право вибору: або вимагати передання кількості товару, якої не вистачає; або відмовитися від переданого товару та його опла­ти, а якщо він оплачений - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми. Вбачається, що хоча законодавець і не передбачив можливості для покупця в цьому випадку взагалі відмовитися від ви-

1 Між тим для таких видів договорів купівлі-продажу, як продаж підприємства,' кількість не є істотною умовою.


118


Розділ EC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


119



конання договору, останній може скористатися таким правом. Крім цього, закон не забороняє йому прийняти частково виконане продав­цем зобов'язання.

Якщо продавець передав покупцеві більшу кількість товару, ніж це передбачалось договором, покупець зобов'язаний попередити про вказане продавця. Якщо в розумний строк після одержаного повідом­лення останній не розпорядиться товаром, покупець має право прий­няти увесь товар, якщо інше не встановлено договором. При цьому він зобов'язаний оплатити додатково прийнятий товар за ціною, що встановлена для товару, прийнятого відповідно до договору, якщо інша ціна не передбачена за домовленістю сторін.

Вбачається, що норми ст. 679 ЦК не можуть бути застосовані до зобов'язань щодо поставки, що випливає з характеру триваючих від­носин сторін цього договору (ч. 2 ст. 712 ЦК).

Такі вимоги до товару, що продається, як якість та ціна, хоча і є важливими, але не можуть вважатися істотними умовами цього дого­вору1 , якщо, безумовно, інше не передбачено самим договором або законом. Цей висновок можна зробити, проаналізувавши ч.і ст. 691 ЦК, яка встановлює: якщо ціна не встановлена у договорі і не може бути визначена, виходячи з його умов, застосовуються правила ви­значення ціни, що передбачені у ст. 632 ЦК. Між тим ціна товару є істотною умовою договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу. До істотних умов цього договору закон відніс також порядок, строки і розміри платежів (ч, 1 ст. 695 ЦК).

Законодавець встановлює правила визначення ціни товару залеж­но від різних обставин. Так, якщо ціну встановлено залежно від ваги товару, вона визначається за вагою нетто, якщо Інше не передбачено договором (ч, 2 ст. 691 ЦК). Якщо ж договором передбачено, що ціна товару підлягає зміні залежно від показників, що зумовлюють її (со­бівартість, витрати тощо),, але при цьому не визначено способу її пе­регляду, то ціна визначається виходячи із співвідношення цих показ­ників на момент укладення і на момент передання товару (ч. З цієї ж статті ЦК), хоча актами цивільного законодавства може бути вста­новлено й інші правила або інше може випливати Із суті самого зо­бов'язання.

За загальним правилом покупець зобов'язаний сплатити продавце­ві повну ціну переданого товару, хоча договором може бути перед­бачено розстрочення платежу (ч. 2 ст. 692 ЦК), попередня оплата товару (ст. 693 ЦК). Крім цього, як вже зазначалося, договором купів-

1 Деякі з правників, зокрема О. В. Дзера, І. М. Кучеренко, О. І. Сафончик, вважають, що ціна- істотна умова договору купівлі-продажу (див.: Цивільне право України: Під­ручник: Т. 2. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецовой - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком ітер,2004, -С. 17; Цивільне право України. Академічний курс; Підруч.: Т. 2. Особлива частина / За заг. ред. Я. М. Шевченко. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре»,2003. -С. 16; Цивільний кодекс України: Коментар. -Харків: ТОВ «Одісей», 2003. - С 485.


лі-продажу може бути передбачений продаж товарів у кредит з від­строченням або розстроченням платежу (ст. 694 ЦК). При укладенні такого договору товар продається в кредит за цінами, що діють на день продажу. Зміна ціни на товар, проданий в кредит, не є підставою для проведення перерахунку, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 694 ЦК).

Що ж стосується якості товару, то відповідно до правил ст. 673 ЦК продавець повинен: передати покупцеві товар, якість якого відпо­відає умовам договору купівлі-продажу; якщо умови щодо якості не встановлені договором, передати товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується; якщо ж покупець по~ відомив продавця про конкретну мету придбання товару, передати товар, придатний для використання відповідно до цієї мети; якщо то­вар продається за зразком або за описом, він має відповідати зразку або опису; якщо вимоги щодо якості встановлені законом - передати товар, який відповідає цим вимогам. При цьому закон дозволяє сто­ронам домовитися про передання товару підвищеної якості порівня­но з вимогами, встановленими законом (ст. 673 ЦК).

Товар має відповідати вимогам якості в момент його передання покупцеві, якщо інше не передбачено договором. Договором або за­коном може бути встановлений строк, протягом якого продавець га­рантує якість товару (гарантійний строк), котрий слід відрізняти від строку придатності товару. Зі спливом останнього товар вважаєть­ся непридатним для використання за призначенням (ст. 677 ЦК). Пра­вові наслідки передання товару неналежної якості передбачені в ст. 678 ЦК.

До умов договору купівлі-продажу відносять також і асортимент товару, тобто перелік товарів певного найменування, які співвідно­сяться за видами, моделями, розмірами, кольорами або Іншими озна­ками.

Асортимент товару, за правилом, встановлюється відповідно до замовлення (оферти) покупця. Причому закон дозволяє сторонам або узгодити асортимент товару в договорі, або обумовити порядок ви­значення його сторонами. Якщо сторони досягай узгодження стосов­но асортименту товару, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар у такому асортименті.

Якщо договором асортимент товару не встановлений або асорти­мент не був визначений у порядку, передбаченому договором, але із суті зобов'язання випливає, що товар підлягає переданню в певному асортименті, продавець має право передати покупцеві товар з асорти­менті, виходячи з потреб покупця, які були відомі продавцеві на мо­мент укладення договору, або відмовитися від договору.

У випадку порушення умови договору щодо асортименту товару настають правові наслідки, передбачені ст. 672 ЦК.

Форма договору. До договору купівлі-продажу, виходячи з того, що це двосторонній правочин, застосовуються загальні вимога ЦК до



Розділ DC

їх укладення, а звідси договір може укладатися як в письмовій, так і в усній формі, хоча ст. 657 ЦК встановлює і виняток з цього стосовно форми договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майно­вого комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухо­мого майна. Всі вони укладаються у письмовій формі і підлягають но­таріальному посвідченню та державній реєстрації.

Права та обов'язки сторін. Головним обов'язком продавця є пе­ редача товару покупцеві, яка здійснюється шляхом вчинення певних дій, а саме: вручення товару безпосередньо покупцеві; надання това­ру в розпорядження останнього, здача товару перевізникові або орга­нізації зв'язку для доставки покупцеві (ст. 664 ЦК).

Іноді, виходячи з правової мети договору, продавець зобов'язаний здійснити й інші дії. Зокрема, відповідно до договору купівлі-прода­жу з умовою доставки товару покупцеві (ст. 704 ЦК), продавець по-, винен доставити товар за місцем, указаним покупцем.

Продавець зобов'язаний передати той товар, що визначений до­ говором (ч. І ст. 662 ЦК), тобто товар, найменування, кількість, якість, асортимент, комплектність якого відповідають договору, у відповідній тарі та (або) упаковці, якщо інше не встановлене догово-' ром або не випливає із суті зобов'язання. Причому, якщо продавець здійснює підприємницьку діяльність, він зобов 'язаний передати то- ; вар у тарі та (або) упаковці, які відповідають вимогам, встановле­ ним актами цивільного законодавства. Строк виконання цього обо­в'язку передбачається у договорі.

Продавець зобов'язаний у певний строк передати покупцеві то- : .вар, визначений договором, водночас з приналежностями та доку­ ментами (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що характе­ризують товар (статті 662,663 ЦК). У разі відмови продавця передати товар покупець має право відмовитися від договору або, якщо не пе­редається річ, визначена індивідуальними ознаками, витребувати цю річ у продавця і вимагати ЇЇ передання. Якщо ж продавець не передає .приналежності товару та документи, покупець спочатку має право встановити розумний строк для їх передання, а якщо передання не відбудеться і у цей строк - відмовитися від договору та повернути то­вар продавцеві (статті 665, 666 ЦК).

Трапляються випадки, що права на річ, власником якої є прода­вець, належать й іншим особам, зокрема наймачеві, заставодержате-. ;лю. Причому деякі з цих прав зберігаються І після продажу речі. Пра­ва такого характеру (речові, зобов'язальні) слідують за річчю, а обов'язки, що цим обумовлюються, перед управомоченою особою буде нести покупець як новий власник. Так, відповідно до ст. 814 ЦК у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника лереходять права та обов'язки наймодавця. Право користування жит­ловим будинком, квартирою або іншим рухомим чи нерухомим май-,ном, одержане за заповідальним відказом, зберігає чинність у разі на­ступної зміни їх власника (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Таким чином, у всіх ви-


121

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ

падках слідування за товаром прав третіх осіб на нього обмежується можливість покупця на використання цього товару. Між тим правова мета цього договору - перехід майна у власність, тобто покупець спо­дівається за його допомогою задовольнити свої інтереси. Тому він за­цікавлений в тому, щоб його володіння, користування та розпоряд­ження нічим не були обмежені. Саме з урахуванням повноти всіх прав покупця встановлюється і ціна товару. Виходячи з цього, на про­давця покладається обов'язок передати товар вільним від прав третіх осіб на нього, а звідси - попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, якщо це має місце (ст. 659 ЦК). Що стосується купів­лі-продажу житлового будинку (квартири), частини будинку (кварти­ри), то в договорі повинні зазначатися особи, які зберігають відповід­но до закону право користування житловим приміщенням після при­дбання його покупцем з вказівкою на те, що вони мають право корис­тування житловим приміщенням, яке продається, У разі невиконання продавцем вимоги про попередження покупця про права третіх осіб на товар, якщо це має місце, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар.

До речі, у разі продажу житла, яке було предметом договору най­му, наймач має переважне перед Іншими особами право на Його при­дбання (ч. 2 ст. 822 ЦК). Переважним правом купівлі частки у праві спільної часткової власності, включаючи й нерухоме майно, корис­тується і співвласник (ст. 362 ЦК), що зайвий раз свідчить про особ­ливості купівлі-продажу нерухомості.

Продавець має також й інші обов'язки:

- зберігати проданий товар, якщо право власності переходить до
покупця раніше від передання товару (ст. 667 ЦК);

- вступити у справу про витребування товару в покупця за наяв­
ності певних підстав (ч. 1 ст. 660 ЦК);

- здійснювати перевірку кількості, асортименту, якості, комплект­
ності, тари та (або) упаковки товару (пробування, аналіз, огляд), як­
що це передбачено в договорі, та надавати покупцеві докази прове­
дення такої перевірки (ч. З ст. 687 ЦК);

- забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержува­
чем), або розпорядитися ним у розумний термін;

- страхувати товар, якщо це випливає з договору.
Головним обов'язком покупця є прийняття товару від продавця.

Одночасно, якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийнят­тям товару або відмовився його прийняти, продавець має право: ви­магати прийняття та оплати товару; відмовитися від договору купів­лі-продажу (ч. 4 ст. 690 ЦК).

Перехід права власності на товар і ризик його випадкового зни­щення або випадкового пошкодження товару. Момент переходу до покупця за договором купівлі-продажу власності на товар визна­чається за загальними правилами набуття права власності за догово­ром, які передбачені ст. 334 ЦК.


122


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ 123



Відомо, що відповідно до ст. 323 ЦК ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. За договором купівлі-прода-жу ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження то­вару переходить до покупця з моменту передання йому товару, тобто з моменту, коли вважається, що продавець виконав свій обов'язок пе­редати товар покупцеві, якщо інше не встановлено договором або за­коном.

Обов'язок продавця передати товар покупцеві визначається ст. 664 ЦК і залежить від місця виконання зобов'язання. Якщо місцем вико­нання є місце знаходження (місце проживання) покупця або інше вка­зане ним місце і доставка товару повинна здійснюватися продавцем, моментом виконання обов'язку покупця вважається вручення товару покупцеві.

Якщо обов'язок продавця виконується за місцезнаходженням то­вару, то останній вважається переданим у момент надання його в роз­порядження покупця.

При цьому товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений у договорі, він: готовий до передання по­купцеві у належному місці; покупець поінформований про це; товар відповідним чином ідентифікований для цілей договору, зокрема шляхом маркування.

Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'я­зок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у мо­мент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві (ч. 2 ст. 664 ЦК). У цьому випадку ризик випадкового зни­щення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту укладення договору (ст. 334 ЦК).

Між тим трапляються випадки, коли купівля-продаж товару відбу­вається під час його транспортування. Відповідно до ч. 2 ст. 668 ЦК ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару в цьому випадку переходить до покупця з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту.

При переході ризику на покупця він несе всі збитки, пов'язані з ви­падковим знищенням або випадковим пошкодженням товару, за які продавець або треті особи, зокрема перевізник, організація зв'язку, не відповідають.

Закон захищає права слабшої сторони в договорі купівлі-продажу. Так, відповідно до ч. З ст. 668 ЦК умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищеная або випадкового пошкоджен­ня товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому пе­ревізникові, на вимогу покупця може бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено чи пошкоджено, але не повідомив про це покупця.


Стаття 667 ЦК передбачає особливі правила, які стосуються тих випадків, коли право власності переходить до покупця раніше від пе­редання товару. Таке положення може бути передбачено сторонами в договорі. В цьому випадку продавець зобов'язаний до передання збе­рігати товар, не допускаючи його пошкодження. Але необхідні для цього витрати покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві, як­що Інше не встановлено договором. Виходячи з цього, якщо в догово­рі відсутнє таке застереження, витрати лягають на продавця.

Збереження права власності за продавцем. Договором може бути
встановлено, що право власності за переданий покупцем товар збе­
рігається за продавцем до оплати товару або настання інших обста­
вин. Так, відповідно до Правил торгівлі у розстрочку1 (далі - Правила)
право власності на товари, передані згідно з договором у розпоряд­
ження покупця, переходить до нього після кінцевого розрахунку
(абз. 4 п. 10). Покупець не має права до переходу до нього права влас­
ності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором,
законом або не випливає з призначення та властивостей товару. Забез­
печується це тим, що під час продажу, наприклад, транспортних засо­
бів у розстрочку в свідоцтві про їхню реєстрацію робиться позначка
«відчуження заборонено», а також дані транспортні засоби не знімаю­
ться з обліку в органах Державтоінспекції до пред'явлення покупцем
договору з відміткою суб'єкта господарювання про повний розрахує
нок (абз. 5 п. 10 Правил). Якщо покупець прострочив оплату товару,
продавець має право вимагати від нього повернення товару. %

Продавець має право вимагати від покупця повернення товару та­кож у разі ненастання обставин, за яких право власності на товар ма­ло перейти до покупця (ст. 697 ЦК).

У разі невиконання цієї вимоги покупець, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар, має право вимагати зниження ціни; розірвання договору купівлі-продажу.

До того ж, у всіх випадках, коли продавець відчужує товар, право на відчуження якого у нього відсутнє, або такий товар, на котрий пев­ні права мають треті особи, останні, а також дійсний власник майна мають право пред'явити до покупця позов про витребування цього товару. В цьому випадку продавець зобов'язаний захистити покупця від можливості відсудження речі. Цей обов'язок має назву обов'язку продавця щодо захисту.покупця від відсудження {евікції) речі.

Відповідно до ч. 1 ст. 660 ЦК продавець повинен вступити у спра­
ву на стороні покупця, а це можливо лише за умови, якщо продавець
був повідомлений про пред'явлення до покупця позову про витребу­
вання товару. При цьому покупець зобов'язаний не тільки повідоми­
ти про вказане продавця, а й подати клопотання про залучення остан-і
нього до участі у справі. и

ї Затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1998 р. № 997г //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. -2002. -№ 11.~С. 115. D


124


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА УВЛАСНІСТЬ


125



Якщо продавець був залучений до участі у справі, але ухилився від участі в її розгляді, він не має права доводити неправильність ведення справи покупцем, добиватися складання із себе відповідальності за цією підставою.

Якщо ж покупець не повідомив продавця про вимоги третьої осо­би та не подав клопотання про залучення продавця, а сам повів спра­ву, наслідком якої стало задоволення позову, продавець не відповідає перед покупцем, якщо доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару в покупця.

Якщо продавець взяв участь у справі, але за рішенням суду товар був вилучений у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про на­явність цих підстав.

Якщо між сторонами буде укладено правочин щодо звільнення про­давця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару в покупця третьою особою, він є нікчемним (ч. 2 ст. 661

; § 2. Роздрібна купівля-продаж

' Найпоширенішим різновидом купівлі-продажу є роздрібна купів-ля-продаж, призначення якої - безпосереднє та систематичне забез­печення населення продовольчими та промисловими товарами.

Відповідно до ч. 1 cm. 69 S ЦК за договором роздрібної купівлі- продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що звичайно призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його.

Договір роздрібної купівлі-продажу характеризується родовими ознаками договору купівлі-продажу, як типу договору, оскільки, як і всі інші види купівлі-продажу - поставка, контрактація, енергопоста­чання тощо, спрямований на передачу у власність майна на еквіва-лентно-оплатнІй основі за рахунок грошових сум. Саме вказане до­зволяє застосовувати до виконання цього договору деякі з загальних положень про купівлю-продаж (наприклад, правил про строк, кіль­кість, асортимент, якість і комплектність товару тощо).

Між тим цей договір має і свої особливості, а саме предмет, вклю­чаючи у деяких випадках кількість товару, суб'єктний склад, що, у свою чергу, відбивається на порядку його укладення. Все це дозволяє виокремити його у вид договору купівлі-продажу із самостійним ре­гулюванням (§ 2 глави 54 ЦК). При цьому закон виходить з того, що даний параграф регламентує відносини, не врегульовані загальними положеннями про купівлю-продаж (зокрема, щодо публічного харак­теру цього договору і порядку його укладення, надання Інформації про товар; продажу товару за зразками або з використанням авто-


матів; договору найму-продажу тощо); встановлює правила, які від­різняються від тих, що передбачені § 1 глави 54 ЦК, наприклад, сто­совно наслідків продажу покупцеві товарів неналежної якості тощо; передбачає, що до відносин з участю покупця - фізичної особи засто­совується законодавство про захист прав споживачів.

Цей договір - двосторонній, оплатний та консенсуальний.

Продавцем у договорі роздрібної купівлі-продажу виступає юри­дична особа або фізична особа-підприємець, що здійснює підприєм­ницьку діяльність з продажу в роздріб товару. У випадках, передбаче­них законодавством, вказані особи повинні отримати ліцензію на торгівлю окремими видами товарів (наприклад, роздрібна торгівля лікарськими засобами, роздрібна торгівля ювелірними та іншими ви­робами з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінно­го каміння органогенного утворення та напівкоштовного каміння то­що)1 , а також отримати торговий патент2 .

Між тим ст.86 ЦК встановила правило, відповідно до якого непід-приємницькІ товариства і установи можуть поряд із своєю основною здійснювати також і підприємницьку діяльність. Це дало можливість деяким з правників висловити думку, що, наприклад, релігійні ор­ганізації, продаючи культову атрибутику, здійснюють такий продаж за договорами роздрібної купівлі-продажу3 . Однак вказане не узго­джується з кваліфікуванням договору роздрібної купівлі-продажу як публічного договору (ч. 2 ст. 698 ЦК), у якому однією із сторін обо­в'язково виступає тільки підприємець.

Як покупці, за загальним правилом, виступають фізичні особи, що придбавають товари, призначені для особистого, домашнього вико­ристання. Відповідно до чинного законодавства при продажу певних товарів враховується вік фізичних осіб. Так, продаж тютюнових ви­робів та алкогольних напоїв дозволяється лише особам, які досягай 18 років.

Виходячи з того, що покупці - фізичні особи, як правило, не мають спеціальних знань про властивості та характеристику товарів, що во­ни придбавають у продавцІв-професіоналів, вказане вимагає покла­дення на останніх додаткових обов'язків з метою забезпечення прав покупців, а також застосовування до відносин з договору роздріб­ної купівлі-продажу за участю покупця - фізичної особи, не врегу-

1 Див.: Закон України «Про ліцензування певних ьидів господарської діяльності»
від 1 червня 2000 р. (з наступними змінами // Відомості Верховної Ради України. -
2000.-№36.-Ст.299.

2 Див.: Закон України «Про патентування деяких видів підприємнипької діяльно­
сті» від 23 березня 1996 р. (з наступ, змінами // Відомості Верховної Ради України. -
1996.-№20.-Ст.82.

3 Елисеев И. В. Купля-продажа. Мена: Гражданское право; Учеб. - Ч. 2 / Под. ред.
А. П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М.: Проспект, 1997. ~ С. 19; Е.Е. Богданова. Договор
купли-продажи. Защита прав и интересов сторон. - М.: Приор-издат, 2003. - С. 47.


126


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


127



льованих ЦК, законодавства про захист прав споживачів (ч. З ст. 698 ЦК)1 .

Ідея захисту прав споживачів не є новою. Вона з'явилася в Європі наприкінці XIX ст., сформувавшись в суспільно-політичний рух -консюмерізм, але знайшла втілення у законодавстві капіталістичних країн лише в 60-х pp. XX ст.2 .

Ринкові перетворення, що відбуваються в Україні (а це, перш за все, зміни в циклі «виробництво - розподіл - споживання»), призвели до появи в економіці країни таких явищ, які потребують захисту спо­живачів з боку держави. До них відносять: диверсифікацію товарно­ го складу ринкової торгівлі (використання нових видів товарів), що потребує від споживачів, включаючи і покупців, підвищеної компе­тенції, а це дуже часто стає неможливим; деперсоналізацію ринкового обміну, коли споживач все більш віддаляється від виробника товару; різке зростання ринку споживання нових видів товарів, які не відпо­відають необхідним споживчим властивостям.

Тому Закон України «Про захист прав споживачів» (далі - Закон), з одного боку, свідчить про гуманізацію законодавства, спрямовано­го на пом'якшення протиріч між споживачами і підприємцями, а з, другого - про гармонізацію національного законодавства Із законода­вством розвинутих країн.

Вказаний Закон не тільки встановлює спеціальні правила роздріб­ної купівлі-продажу, а й конкретизує та деталізує положення ЦК (на­приклад, щодо прав споживачів у сфері торгівлі, Інформації про то­вар, обміну товару належної якості тощо).

Відповідно до ст. 22 Закону Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися відповідні нормативно-правові акти, що встановлю­ють загальні умови заняття торговельною діяльністю (наприклад, Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного обслуговування населення3 , Правила торгівлі на ринках4 , Правила продажу продовольчих товарів5 , Правила продажу непродовольчих товарів6 ; а також стосуються окремих видів договорів роздрібної ку-півлІ-продажу та правил продажу окремих товарів (наприклад, Пра-

1 Законодавство України про захист прав споживачів складається із Закону України
«Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. (з наступ, змінами) // ВВР Украї­
ни. - 1991. - № 30. - Ст. 379; та інших актів законодавства, що видаються відповідно до
цього Закону (ст. І Закону).

2 Свядосц Ю. И. Защита потребителя в буржуазном праве // Сов. гос. и право. -
1989.-№11.-С. 126.

3 Затверджений 8 лютого 1995 р.//Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. - 2002. - № 11: Торговельна діяльність в Україні. - С 93.

4 Затверджені 26 лютого 2002 р. // Там само. - С 152.
. 5 Затверджені 3 липня 1995 р.//Там само.-С. 231.

6 Затверджені 27 травня 1996 р. // Там само. - С 292.


вила продажу товарів поштою1 , Правила роздрібної торгівлі алко­гольними напоями2 , Правила роздрібної торгівлі тютюновими виро­бами3 , Порядок гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантій­ної заміни технічно-складних побутових товарів4 ).

Між тим аналіз визначення договору роздрібної купівлі-продажу дозволяє дійти висновку, що як покупці можуть виступати також юридичні особи, навіть і підприємницькі, коли вони придбавають то­вар (оргтехніку, меблі тощо) для використання, не пов'язаного безпо­середньо з використанням у підприємницькій діяльності.

До особливостей цього договору, як вже йшлося раніше, слід від­нести специфіку предмета договору - товари, що призначаються для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю. Цей критерій дозволяє відокремлювати сферу застосування положень ЦК щодо договору роздрібної купів­лі-продажу, зокрема від відносин договору поставки, оскільки відно­сини з приводу товарів, що використовуються виключно для здійс­нення підприємницької діяльності, не є предметом регулювання дого­вору купівлі-продажу.

Вважаємо, що характерною ознакою, яка дає можливість виокре­мити рОЗДрІбну ТОрГІВЛЮ-ПрОДаЖ, Є Й ТЄ, ЩО ПОКупеЦЬ Купує НЄ ТІЛЬКИ!

товар, який звичайно призначається для певних цілей, а таку йога кількість, що не перевищує нормально необхідної для особистого, сі-, мейного, домашнього або іншого використання.

До особливостей договору роздрібної купівлі-продажу слід віднес­ти й особливий порядок його укладення. Так, суб'єкти підприємниць­кої діяльності у сфері торгівлі належать до тих суб'єктів сфери обслу­говування, які звертаються до всіх і до кожного з пропозицією (офер­тою) купити товар на визначених умовах. Дана пропозиція може бути оформлена різноманітними способами: розміщена у рекламі, катало­гах, а також у інших описах товару, а може бути виставленням вже са­мого товару, демонстрацією його зразків або наданням відомостей про товар (описів, каталогів, фотознімків тощо) у місцях його прода­жу. Для того, щоб пропозиція укласти договір, яка розміщена у рекла­мі, каталогах тощо, вважалась публічною офертою, тобто була зверне-; на до невизначеного кола осіб, вона повинна містити усі істотні умови договору (ч. 1 ст. 699 ЦК). У інших випадках, коли застосовуються другі способи, пропозиція вважається публічною незалежно від то­го, чи вказана ціна та інші істотні умови договору купівлі-продажу, крім випадків, коли продавець явно визначив, що відповідний товар

1 Затверджені наказом Мінзовнішекономторгу України та Державного комітету

зв'язку України від 17 березня 1999 р. //Там само. - С. 120.

2 Затверджені постановою КМУ від ЗО липня 1996 р. // Там само. - С. 282.

3 Затверджені наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції
України від 24 липня 2002 р. // Там само. ~ С. 288.

4 Затверджені постановою КМУ від ї липня 1998 р. і діють з наступ, змінами (дна.г
Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2002. -№ 11.-С. 115.


128


Розділ IX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... УЗВ'ЯЗКУЗ ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА УВЛАСНІСТЬ


129



не призначений для продажу (наприклад, це може бути торговельне обладнання, товари, які сприяють художньо-естетичному оформлен­ню торгового залу, вітрини тощо) - ч. 2 ст. 699 ЦК.

Договір роздрібної купівлі-продажу - публічний договір, тобто до нього, якщо інше не передбачено у законі, застосовуються правила ст. 633 ЦК. Публічна пропозиція укласти договір встановлює однако­ві умови для всіх споживачів, до яких вона звернена, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Продавець не має права надавати перевагу в укладенні договору одному покупцеві перед іншим, відмо­витися від укладення договору за наявності у нього можливості на­дання покупцеві відповідних товарів. Причому доводити неможли­вість укладення договору за браком товару повинен продавець. У ра­зі необгрунтованої відмови останнього від укладення договору він має відшкодувати збитки, завдані покупцеві такою відмовою. Хоча ст. 698 ЦК не передбачає, що цей договір є договором приєднання, «лід погодитися з тим, що за способом укладення його слід відносити саме до договорів приєднання, оскільки покупець, за винятком пред­мета договору, позбавлений можливості брати участь у встановленні істотних умов договору. На користь цієї думки свідчить і встановлен­ня у ЦК правил (ст. 698), відповідно до яких умови договору, що об­межують права покупця - фізичної особи, передбачені ЦК та законо­давством про захист прав споживачів, є нікчемними. Покупець має право на відшкодування збитків, завданих йому продавцем внаслідок використання ним переваг свого становища у виробничій або торго­вельній діяльності. ЦІ ж правила встановлені і у ст. 21 Закону.

При укладенні договору продавець зобов'язаний надати покупцеві необхідну і достовірну інформацію про товар, що пропонується до продажу. Інформація має відповідати вимогам закону та правилам роздрібної торгівлі щодо її змісту і способів надання (ч. 1 ст. 700 ЦК). Необхідна інформація - це повна інформація, тобто така, що надаєть­ся продавцем у обсязі, який формує у покупця чітке уявлення про властивості і споживчу якість товару. Достовірна інформація - від­повідність дійсності відомостей стосовно товару, що міститься у ін­формації.

ЦК надає право покупцеві до укладення договору оглянути товар, який він бажає придбати, вимагати проведення перевірки у його при­сутності властивостей товару, демонстрації користування ним, якщо це не виключено характером товару і не суперечить правилам роз­дрібної торгівлі (ч. 2 ст. 700). Так, відповідно до Правил роздрібної торгівлі, прокату примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних місце продажу, прокату примірників цих творів повинне бути оснащене відповідною апарату­рою для перевірки якості їх запису, зокрема аудіо- та відеомагнітофо-нами, комп'ютерами, телевізорами (п. 9). До всіх примірників вказа­них творів додається інформація українською мовою про назву твору (вид носія); гарантійні зобов'язання виробника примірника, його най-


менування та адресу (або місцезнаходження), а також найменування і місцезнаходження товариства, яке здійснює його функції щодо прий­няття претензії від споживачів, а також проводить ремонт і технічне обслуговування зазначених примірників. Довідка з такою інформа­цією наклеюється на упаковку примірника твору або додається до цієї упаковки (п. 6)1 . Відповідно до Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно-складних побуто­вих товарів під час продажу товару, який підлягає гарантійному ре­монту (обслуговуванню) чи гарантійній заміні, продавець зобов'яза­ний у присутності споживача здійснити перевірку споживчих власти­востей товару, наявності експлуатаційних документів, комплектності товару, поінформувати споживача про правила користування ним.

Стаття 18 Закону розкриває зміст права покупця на інформацію. Вона повинна забезпечити можливість свідомого вибору товару. Для цього остання має бути надана покупцеві до придбання товару. Сто­совно товарів, які підлягають обов'язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватися інформація про її сертифікацію, а щодо товарів, котрі за певних умов можуть бути небезпечними для життя, здоров'я покупця та його майна, продавець зобов'язаний довести до відома, покупця інформацію про такі товари і можливі наслідки їх впливу. Ін­формація доводиться продавцем у супровідній документації, що до­дається до товарів, на етикетці, а також маркуванням чи іншим спосо­бом, прийнятим для окремих видів товарів. Продукти харчування, упаковані або розфасовані в Україні, повинні також забезпечуватися інформацією про місце їх походження.

За окремими видами договорів роздрібної купівлі-продажу вста­новлюються спеціальні способи доведення інформації до покупців. Так, при продажі товарів з використанням автоматів їх володілець зо­бов'язаний довести до покупців інформацію про продавця товару, шляхом розміщення на автоматі або надання покупцям іншим чином відомостей про найменування продавця, його місце знаходження, ре­жим роботи тощо (ч. 1 ст. 703 ЦК).

Правові наслідки ненадання покупцеві інформації щодо товару різняться залежно від того: укладений договір чи ні. Так, якщо покуп­цеві не надано можливості негайно одержати повну і достовірну ін­формацію про товар у місці його продажу, він має право вимагати відшкодування збитків, завданих необгрунтованим ухиленням від укладення договору, а якщо договір укладено, — в розумний строк відмовитися від договору, вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми і відшкодування збитків, а також моральної шкоди (ч. З ст. 700 ЦК; ч. 4 ст. 18 Закону). Продавець, який не надав покуп­цеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар,

1 Затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 1997 р. № 1209 (діють у ред. постанови Кабінету Міністрів України від 24 березня 2004 р. № 369 // Урядовий кур 'єр. - 2004 р. - № 81. - 29 квіт.

5 «Цивільне право України», т. 2


РозШ ЕХ


У ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА УВЛАСНІСТЬ


131



несе відповідальність за його недоліки, які виникли після передання товару покупцеві, якщо останній доведе, що вони виникли у зв'язку з відсутністю у нього такої інформації (ч. 4 ст. 700 ЦК). Причому про­давець не звільняється від відповідальності, навіть, у разі неотримадт ня ним відповідної інформації про товар від його виробника (імпорт тера) (ч. 5 ст. 18 Закону).

Форма договору роздрібної купівлі-продажу. Договір роздрібної купівлі-продажу може бути укладений у простій письмовій формі, усно, а також шляхом конклюдентних дій. За правилом він укла­дається в усній формі, бо його виконання відбувається одночасно із здійсненням, що забезпечується видачею споживачеві розрахунково­го документа (товарного, касового чи іншого документа, який засвід­чує факт купівлі товару).

Між тим окремі види договорів роздрібної купівлі-продажу вико­нуються вже після їх укладення. Саме такі договори повинні бути укладені у письмовій формі. До них слід віднести: продаж товару за зразками, договір з умовою про поставку товару покупцеві, договір найму-продажу, договір роздрібної купівлі-продажу товару в кредит, договір з умовою про прийняття покупцем товару у встановлений строк.

Закон передбачив і продаж товарів з використанням автоматів (ст. 703 ЦК). Такий договір вважається укладеним з моменту вчинен­ня покупцем дій, необхідних для одержання товару, тобто конклю­дентних.

Права та обов'язки сторін за договором роздрібної купівлі-прода­ жу. Покупець (споживач) за договором має право на: відповідну якість товару; належне торговельне обслуговування; безпеку товарів; відшкодування збитків, спричинених товарами неналежної якості; відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів; гаранто­ваний рівень споживання; державний захист своїх прав; об'єднання у спілки споживачів тощо. Враховуючи це, законодавство встановлює вимоги до продавців, яких слід додержуватися на етапі підготовки товару до продажу, І котрі спрямовуються на забезпечення якості то­вару. Це, так звані, передпродажні обоє 'язки, які передбачені у від­повідних правилах продажу конкретних видів товарів. Наприклад, відповідно до Правил продажу продовольчих товарів продавець зо­бов'язаний забезпечити стан торговельних приміщень на рівні, що відповідає санітарно-гігієнічннм, технологічним та протипожежним нормам, встановленим для приймання, зберігання та реалізації харчо­вих продуктів; транспортні засоби для перевезення цих продуктів по­винні мати санітарний паспорт, бути чистими, у справному стані; торговельно-технологічне обладнання, що використовується при ор­ганізації роздрібного продажу, має забезпечувати збереження якості товарів і товарного вигляду протягом строку їх придатності. Заборо­няється приймати, зберігати та продавати продовольчі товари які швидко псуються, без використання холодильного обладнання.


Відповідно до Правил продажу непродовольчих товарів продавець проводить підготовку товарів до продажу (перевірка цілісності упа­ковки, розпакування, перевірка наявності маркувальних даних і якос­ті, чистка, прасування, перевірка наявності інструкцій з експлуатації, технічних паспортів, гарантійних талонів, комплектність виробів, пе­ревірка роботи у дії тощо).

Відповідно до Правил роздрібної торгівлі транспортними засоба­ми і номерними агрегатами передбачається обов'язкова передпро­дажна підготовка цих товарів кваліфікованими фахівцями продавця згідно з вимогами нормативно-технічної документації, про що ро­биться відмітка в сервісній книжці тощо.

Права та обов'язки сторін за цим договором визначаються, перш за все, за загальними правилами про договір купівлі-продажу. Так, продавець зобов'язується передати покупцеві товар, якість, кількість, асортимент, строк придатності, комплектність якого відповідає ви­могам, передбаченим у статтях 669, 671,673,677,682,683 ЦК. Товар передається у тарі І упаковці (ст. 685 ЦК) разом з його приналежнос­тями і документами, що його стосуються (ст. 666 ЦК). Виходячи з того, що цей договір - двосторонньо зобов'язуючий, покупець має право вимагати передачі йому товару з додержанням продавцем ви­мог щодо останнього, які були вказані.

Між тим момент передачі продавцем майна за договором роздріб­ної купівлі-продажу має особливості. При продажу товару за зраз­ ками обов'язок вважається виконаним з моменту доставки товару за місцем проживання фізичної особи-покупця або місцезнаходженням юридичної особи-покупця, якщо інше не встановлене договором або законом. За цим договором покупцю доставляється товар, який він відбирає за зразком (описом) і котрий повинен відповідати зразку (опису). Доставка, виходячи із змісту ст. 704 ЦК, прирівнюється до передачі речі. До моменту передання товару покупець має право від­мовитися від договору за умови відшкодування продавцеві витрат, пов'язаних з вчиненням дій щодо виконання договору.

Якщо договір роздрібної купівлі-продажу укладено з умовою до­ ставки товару покупцеві, то на відміну від договору продажу товару за зразками, останньому доставляється індивідуально визначена річ, яка вже була оглянута, відібрана ним і залишена у продавця на збе­рігання з метою наступної доставки у встановлений строк (ч. 1 ст. 704 ЦК) за місцем, вказаним покупцем, а якщо це місце не вказане, - за місцем проживання фізичної особи-покупця або за місцезнаходжен­ням юридичної особи-покупця.

Особливістю даного договору слід вважати те, що моментом вико­нання обов'язку продавцем є вручення товару покупцеві, а у разі його відсутності - особі, яка пред'явила квитанцію або інший документ, що засвідчує укладення договору чи оформлення доставки товару (ч. 2 ст. 704 ЦК).

Крім цього, договір роздрібної купівлі-продажу може бути укладе-

5


132


Розділ ЇХ


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


133



но зумовою про прийняття покупцем речі, визначеної індивідуальни­ ми ознаками, у певний строк, протягом якого товар не може бути про­даний продавцем іншому покупцеві (ч. 1 ст. 701 ЦК). Так, відповідно до Порядку заняття торговельною діяльністю і правилами торговель­ного обслуговування населення вибрані покупцем непродовольчі то­вари можуть зберігатися протягом двох годин з відміткою часу на­ступної оплати на виписаному продавцем чекові (п. 26). Якщо покупець не з 'явиться або не вчинить інших необхідних дій для прий­няття товару у встановлений строк, вважається, що він відмовився від договору, якщо інше не буде встановлено у ньому (ч. 2 ст. 701 ЦК). Так, наприклад, у договорі може бути передбачено, що у разі нез'яв­лення покупця у встановлений строк товар приймається до зберіган­ня продавцем. Якщо у передбачений договором строк товар буде про­даний іншому покупцеві, застосовуються правила ст. 620 ЦК.

Правила ст. 701 ЦК не застосовуються, якщо відповідно до дого­вору товар залишається на зберіганні у продавця, бо у цьому випадку покупець прийняв товар.

Новою для ЦК є конструкція договору найму-продажу. Відповідно до ст. 705 за договором найму-продажу до переходу до покупця права власності на переданий йому продавцем товар покупець є наймачем (орендарем) цього товару. Покупець стає його власником лише з мо­менту оплати цього товару, якщо інше не встановлено договором.

Слід відмітити, що до появи вказаної статті аналогічні правила містилися у деяких нормативно-правових актах, хоча договір, який укладався, мав назву, наприклад, договору продажу товарів у роз­строчку

Так, відповідно до Правил торгівлі у розстрочку1 передача у роз­порядження покупцеві товарів здійснюється за умови внесення пер­шого внеску (завдатку) в певному розмірі, а право власності на товар переходить до покупця лише після остаточного розрахунку. Цим обу­мовлюється, наприклад, те, що транспортні засоби, придбані у роз­строчку, не підлягають відчуженню, не знімаються з обліку в органах ДержавтоінспекцІЇ до пред'явлення покупцем договору з відміткою продавця про повний розрахунок (п. 10).

Вказаний договір побудований за конструкцією змішаного догово­ру (ч. 2 ст. 628 ЦК). А це призводить до того, що до відносин сторін за­стосовуються у відповідних частинах і положення про договір найму (оренди), і про договір роздрібної купівлі-продажу, якщо інше не буде встановлено у самому договорі чи не випливатиме із суті договору. Так, зокрема, покупець не повинен сплачувати продавцеві плату за ко­ристування переданим у його розпорядження товаром, як це передба­чено у договорі найму (оренди) - ст. 762 ЦК, бо розмір і оплата товару визначаються договором купівлі-продажу і Правилами торгівлі у роз-

1 Затверджені постановою КМУ від 1 липня 1998 р. і діють з наст, змінами (див.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України.-2002.-№ II.-С. 115).


строчку. Він також не зобов'язаний, хоча і може, проводити поточний ремонт товару (ч. 1 ст. 776 ЦК), оскільки у разі виявлення недоліків, за які відповідає продавець, покупець має право пред'явити вимоги за ст. 708 ЦК. Однак при цьому, якщо покупець вимагатиме відповідно­го зменшення ціни або відшкодування витрат, здійснених ним чи тре­тьою особою на виправлення недоліків товару, відповідна сума може бути зарахована в рахунок оплати товару тощо.

Основним обов'язком покупця є обов'язок прийняти товар (ст. 689 ЦК) та оплатити його (ст. 692, ст. 706 ЦК). Відповідно, продавець має право вимагати від покупця прийняття товару і сплати певної суми (ст. 706 ЦК).

На прикладі договору роздрібної купівлі-продажу чітко просте­жується характерна особливість активного втручання законодавця у відносини, що складаються між виробниками, продавцями І спожива­чами, їх регулювання спрямовано на те, щоб по можливості збалансу­вати економічно і юридично нерівні відносини, поклавши на підпри­ємців деякі додаткові обов'язки, а споживачеві надати відповідні права і гарантії їх захисту. Це викликано тим, що в умовах розвитку ринкових відносин, яким притаманне функціонування розвинутої ме­режі посередників, споживач невідворотньо віддаляється від вироб­ників і йому все складніше отримати відшкодування збитків, що він поніс внаслідок отримання, зокрема недоброякісного товару. Звід­си - покупець розглядається ЦК, як і Законом «Про захист прав спо­живачів», суб'єктом спеціального юридичного захисту1 .

Саме тому законодавство закріплює за покупцем право на обмін товару. Відповідно до ст. 707 ЦК (ст. 20 Закону) покупець має право протягом чотирнадцяти днів з моменту передання йому непродоволь­чого товару належної якості?, якщо триваліший строк не оголоше­ний продавцем, обміняти його у місці купівлі або інших місцях, на­званих продавцем, на аналогічний товар інших розмірів, форми, габариту, фасону, комплектації тощо. У разі виявлення різниці в ціні покупець проводить необхідний перерахунок з продавцем.

Якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, а це мо­жуть бути будь-які інші товари з наявного асортименту з відповідним перерахуванням вартості, покупець має право повернути придбаний товар продавцеві та одержати сплачену за нього грошову суму. До ре­чі, закон передбачає також можливість здійснити обмін товару на аналогічний при першому ж надходженні відповідного товару в про­даж, про що продавець повинен повідомити покупця.

Вперше на необхідність цього звернув увагу ще Свядосц Ю. І (див. вказ. його пра-

цю).

2 Поділяємо точку зору тих правннків, що в даному випадку була допущена техніч­на помилка. Законодавець мав на увазі саме товар належної якості, який тільки і можна обміняти за бажанням покупця. Відносини, що виникають при продажі покупцеві това­ру неналежної якості, закріплюють право останнього вимагати заміни товару на анало­гічний товар належної якості. Терміни «обмін» і «заміна» не є тотожними.


134


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА УВЛАСНІСТЬ


13 S



Вказана стаття захищає інтереси покупця - непрофесійного учас­ника товарообміну в разі, коли продавець не порушував прав спожи­вача. Тому й не йдеться про відшкодування будь-яких збитків покуп­цеві або про якісь інші несприятливі наслідки для продавця. Навпаки, законодавець встановлює певні вимоги, яких повинен дотримуватися покупець, захищаючи свої інтереси.

По-перше, товар, який підлягає обміну, не повинен бути у споживан­ні, а тому збережено його товарний вигляд та споживні властивості.

По-друге, покупець має докази придбання товару саме у даного продавця. Це може бути товарний або касовий чек чи інший доку­мент, що підтверджує оплату товару (розрахунковий документ)1 .

По-третє, нормативно-правовими актами встановлюється пере­лік товарів, які не підлягають обміну або поверненню на підставах, передбачених цією статтею2 . Не підлягають обміну, зокрема - лікар­ські препарати та засоби предметів санітарної гігієни, світлочутливі товари, корсетні товари, парфумерно-косметичні товари, дитячі іг­рашки (м'які, гумові), сурдини (для духових музичних інструментів), ювелірні вироби з дорогоцінних металів, вироби з бурштину, білизна натільна, панчішно-шкарпетні вироби, товари в аерозольній упаков­ці, пір'яно-пухові вироби, тканини, килимові вироби метражні, білизна постільна, друковані видання, трубна продукція тощо.

Покупець має певні права у разі продажу йому товару неналежної якості (ст. 708 ЦК, ст. 14 Закону). При цьому закон враховує, по-пер­ ше, предмет договору і, по-друге, хто виступав у ролі продавця.

Якшо укладався договір купівлі-продажу непродовольчих товарів, які не були у користуванні, у разі виявлення покупцем протягом га­рантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сто­рін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, чи фальсифікації товару, він має право за своїм вибором пред'явити одну з наступних;

вимагати від продавця або виготовлювача безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат, здійснених покупцем або третьою особою, на їх виправлення;

вимагати від продавця або виготовлювача заміни товару на анало гічний товар належної якості чи на такий самий товар Іншої моделі % відповідним перерахунком у разі різниці у ціні;

вимагати від продавця або виготовлювача відповідного зменшень: ня ціни;

відмовитися від договору, вимагати повернення сплаченої щ товар грошової суми (ч 1 ст. 708 ЦК).

Привертає увагу той факт, що покупець може пред'явити вимоги

1 ЦК РФ дозволяє при відсутності у покупця відповідних документів посилатися на
показання свідків (ст, 493).

2 Цей перелік затверджено постановою КМУвід 19 березня 1994 р. //Зібрання п№ '
станов уряду. - 1994.-№7.-Ст. 173. ...-;'ч


на свій розсуд або продавцю за місцем продажу товару, або виготов­лювачу товару, а відповідно до ст. 14 Закону не тільки їм, а також і підприємству, що виконує їх функції за місцем знаходження спожи­вача. Причому продавець і виробник під час продажу (реалізації) то­вару зобов'язані інформувати споживача про такі організації. У разі ненадання вказаної інформації вони несуть встановлену законом від­повідальність (статті 18, 23 Закону).

Між тим слід враховувати те, що вимоги можуть пред'являтися по­купцем лише у випадку, коли він виявив недоліки, які не були застере­жені продавцем. При цьому не має значення, які ці недоліки - прихо­вані або явні; була у покупця можливість їх виявити при покупці; мав продавець інформацію про ці недоліки чи ні. Крім цього, вимоги пред'являються лише тоді, коли недоліки або фальсифікація товару була виявлена протягом гарантійного чи інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами (наприклад, Правилами продажу непродовольчих товарів) або передбачених договором.

Якщо ж укладався договір купівлі-продажу непродовольчих това­рів, що вже були у користуванні і реалізовані через роздрібні комісій­ні торговельні організації, про що покупець поінформований продав­цем, то він має право пред'явити такі ж самі вимоги, які передбачені у ч. 1 ст. 708 ЦК, але при умові, що товар, який був придбаний, містив істотні недоліки, не застережені продавцем.

Продовольчі товари неналежної якості продавець зобов'язаний за­мінити на якісні або повернути покупцю сплачені гроші'.

ЦК регулює питання стосовно порядку і строків задоволення ви­мог покупця при заміні товару або усунення недоліків (ст. 709), а та­кож відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни і повернення товару неналежної якості (ст. 710).

Новелою у ЦК є стаття 7И, яка передбачає відповідальність за шкоду, завдану товаром неналежної якості. Продавець або виготов­лювач товару неналежної якості відшкодовує шкоду, заподіяну май­ну покупця, а також шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю покупця у зв'язку з придбанням такого товару. Між тим ця норма блаякетна і містить відсилку до положень глави 82 ЦК, §3 якої (статті 1209-1211) регулює дані питання2 .

$ 3. Поставка

Одним з видів купівлі-продажу є поставка, на підставі якої здій­снюється реалізація товарів (продукції), що вироблені суб'єктами підприємницької діяльності. Договір поставки є найбільш пошире­ною формою регулювання господарських зв'язків між суб'єктами у

1 Див., напр.: Правила роздрібної торгівлі картоплею та плодоовочевою продук­
цією. Затверджені наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі
України від 8 липня 1997 р. № 344 (п. 21) // Бюлетень законодавства і юридичної прак­
тики України.-2002,-№ П.-С.274.

2 Більш доклад, про це див. § 11 глави 68 даного підручника.


г


136


Розділ Щ


З&БОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


137



сфері підприємництва, що забезпечує ритмічний обіг товарів. Як пра-. вило, такі зв'язки існують протягом тривалого часу. Тому укладенню договорів поставки має систематичний характер.

До прийняття ЦК у законодавстві поставка визначалася як само­стійний тип договору, який поряд з купівлею-продажем та деякими іншими договорами належав до типу договорів, що опосередковують правовідносини з переходу права власності від однієї особи до іншої. Однак економічні відносини, що у ті часи складалися лише між «со­ціалістичними організаціями», базувалися на адміністративно-плано­вому розподілі товарів та продукції. Відсутність свободи при укла­денні договорів поставки, що ґрунтувалися на обов'язкових для виконання сторін актах планування, й зумовила деякою мірою штуч­не виділення його у самостійний тип цивільно-правових договорів. Хоча у науці визнавалося, що юридична сутність договору поставки має багато спільного з договором купівлі-продажу1 .

В умовах ринкової економіки надмірна урегульованість відносин з поставки товарів є недоцільною. У зв'язку з цим у ЦК по-новому виз­начається співвідношення купівлі-продажу та поставки, а саме як ро­дове та видове поняття, тобто договір поставки визначається як різ­новид договору купіалі-продажу. Це означає, що, з одного боку, названий договір характеризується загальними (родовими) ознаками, притаманними договору купівлї-продажу, з іншого - цей договір має специфічні характеристики, що дозволяє виділити його в окремий різновид купівлі-продажу.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійс­нює підприємницьку діяльність, зобов 'язується передати у вста­ новлений строк (строки) товару власність покупця для викорис­ тання його у підприємницькій діяльності або у інших цілях, не пов 'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму (ч. 1 cm . 712 ЦК).

Договір поставки є двостороннім, взаємним, консенсуальним та відтшатним. При цьому строк виконання поставки (передачі товарів) не повинен збігатися з моментом укладення договору. Якщо ж уклаг ,,, дення та виконання договору збігається, то має місце купівля-про-' даж, а не поставка.

У зв'язку з тим, що поставка є різновидом купівлі-продажу, до до­говору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, закріплені у § 1 глави 54 ЦК. Інше може бути встановлено договором, законом або випливати з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК).

До зобов'язань, що виникають з договору поставки, застосовують­ся нормативно-правові акти, які поки що є чинними на підставі По-

1 Иоффе О. С. Избранные труды: В 4 т. - Т. Ш. Обязательственное право. - СПб.: Иэд-во «Юридический цетр Пресс», 2004. - С. 267.


станови Верховної Ради України від 12вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Со­юзу РСР»1 . Серед таких документів, зокрема Положення про постав­ку продукції виробничо-технічного призначення затверджене поста­новою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. № 8882 , крім п. 69; Положення про поставку товарів народного споживання затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від 25 липня 1988 р. № 8883 , крім п. 60; Інструкція про порядок приймання продукції виробничо-тех­нічного призначення і товарів народного споживання за кількістю за­тверджена постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від IS червня 1965 р. Х° П-6;4 Інструкція про порядок приймання про­дукції виробничо-технічного призначення і товарів народного спо­живання за якістю затверджена постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25 квітня 1966 р.5 .

Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укла­дення та виконання договорів поставки. Зокрема, поставка продукції для державних потреб регулюється законами України «Про постав­ку продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р.6 , «Про за­купівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» від 22 лютого 2000 р.7 . Закупка товарів для потреб оборони і національної безпеки України регулюється Законом України «Про державне оборонне за­мовлення» від 3 березня 1999 рА Відносини з поставки між резиден­тами та суб'єктами господарювання держав-учасниць СНД регулю­ються міждержавною Угодою про загальні умови поставок товарів між організаціями держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 20 березня 1992 р.9 , Положенням про порядок поставок і митного оформлення продукції за виробничою кооперацією підпри­ємств і галузей держав-учасниць СНД затвердженим постановою КМУ № 323 від 18 травня 1994 р.10 .

Основною специфічною ознакою поставки, що робить її різновидом договору купівлі-продажу, є характер використання товару покупцем. Товар купується для подальшого його використання у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, до­машнім або іншим подібним використанням.

1 Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 46. - Ст. 621.

2 СП СССР. - 1988. - № 24-25. - Ст. 70.

3 Там само.

-№12.

4 Бюлетень нормативных актов министерств и ведомств СССР. - 1975.

5 Там само.

6 Відомості Верховної Ради України. - 1996. -№ 3. - Ст. 9.

7 Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 20. - Ст. 148.

8 Відомості Верховної Ради України. - 1999. -№17. -Ст. 111.

9 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 9. - Ст. 66.

-С.297.

'° Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 4,


Розділ ЇХ


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


139



Момент укладення договору поставки не збігається з момен­ том його виконання, хоча у договорі купівлі-продажу укладення та виконання також можуть не збігатися. Однак саме для дого­ вору поставки це є обов'язковою ознакою.

Сторонами договору поставки є продавець (постачальник) і поку­пець. Продавцем за договором поставки завжди виступає суб'єкт під­приємницької діяльності (юридична особа або фізична особа-підпри-емець), котрий, як правило, одночасно є й виробником товарів. Однак це не є обов'язковою умовою. Покупцем здебільшого також виступає суб'єкт підприємницької діяльності, що обумовлюється характером використання придбаного ним товару. Однак покупцями за догово­ром поставки можуть бути й непідприємницькі товариства, установи ; тощо (наприклад, навчальні заклади, заклади медичного обслугову­вання тощо), коли товар набувається ними для забезпечення своєї діяльності (меблі, комп'ютери, обладнання тощо).

Предметом договору поставки є не вилучені з цивільного обороту рухомі речі, котрі, як правило, характеризуються родовими ознаками та призначені для подальшого використання у підприємницькій діяльності покупця. Зазвичай, на момент укладення договору товару, щодо якого він укладається, ще немає у наявності, оскільки його ви­робництво (виготовлення) обумовлюється саме цим договором. При цьому предмет договору визначається розширено: вказується асорти­мент (номенклатура), якість, кількість, комплектність товару1 .

Асортимент (номенклатура) - це розподіл товарів за певними групами, зокрема видами, моделями, розмірами, кольорами або ін­шими ознаками (ст. 671 ЦК). У самому договорі або у специфікації, що додається до нього, визначається кількість товарів кожної групи, що підлягає поставці. Правові наслідки порушення умов договору щодо асортименту товару встановлені у ст. 672 ЦК.

Якість товару, що поставляється, визначається різними способа­ми (ст. 673 ЦК). За правилом, якість товару визначається шляхом по­силання на стандарти (державні стандарти України, галузеві стандар­ти, стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок тощо) та технічні умови. У деяких випадках обов'язкова наявність сертифікатів відповідності, яку повинен забезпечити постачальник (наприклад, для імпортних харчових продуктів, побутової електро­техніки тощо). Такі сертифікати підтверджують відповідність товару вимогам, встановленим законом (ст. 674 ЦК). Сьогодні порядок виз­начення якості товару регулюється Декретом КМУ «Про стандарти­зацію і сертифікацію» від 10 травня 1993 р.2 , законами України «Про стандартизацію» від 17травня2001 р.3 , та «Про підтвердження відпо-

1 Більш дет. про асортимент, якість, комплектність та кількість предмета кутвлі-
продажу див. § 1 цієї глави підручника.

2 Відомості Верховної Ради України. - 1993. - Ха 276. - Ст. 289.

3 Відомості Верховної Ради України. -2001. —№31. -Сг. 145.


відності» від 17 травня 2001 р.1 . Якість товару може визначатися у до­говорі й Іншими способами, зокрема за зразком, за описом тощо.

Як правило, товар має відповідати вимогам щодо якості не тільки у момент його передачі покупцеві, а й протягом певного строку (гаран­тійного або строку придатності товару). Загальні правила встановлен­ня та обчислення таких строків врегульовані статтями 675-677 ЦК.

Кількість товарів, що постачаються, визначається у договорі у відповідних одиницях виміру (вага, маса, об'єм, штуки тощо) або у грошовому вираженні (ст, 669 ЦК).

У певних випадках предмет договору поставки визначається та­кою характеристикою як комплектність (ст, 682 ЦК), тобто сукуп­ністю складових частин виробу, які дозволяють використовувати його за призначенням. Зокрема, це передбачається договорами по­ставки устаткування, складної техніки. Комплектність товару визна­чається відповідно до стандартів, технічних умов, прейскурантів, умов договору або звичаїв ділового обороту.

Комплектність товару необхідно відрізняти від комплекту товару як певного набору товару в комплекті (ст. 683 ЦК).

Строки поставки. Розрізняють загальний строк поставки, який до­рівнює строку дії самого договору, та окремі строки поставки певних партій товару, що звичайно оформляються відповідним графіком. Окремі строки (періоди) встановлюються для забезпечення рівномір­ної поставки необхідної кількості товару, для запобігання додатковим витратам, пов'язаним із збереженням товарів, для можливості у разі необхідності змінити умови договору або розірвати його.

Вирішення питання щодо належного строку виконання договору поставки залежить від умов доставки або вибірки товару. Найчіткіше умови поставки товарів від продавця до покупця систематизовано у Міжнародних правилах інтерпретації комерційних термінів2 (далі -Правила ІНКОТЕРМС), які є сукупністю спеціальних умов, що ви­значають момент переходу ризиків випадкової загибелі або пошкод­ження товарів від продавця до покупця, регламентують, хто (прода­вець чи покупець) організовує перевезення товару, його навантажен­ня, розвантаження, оплачує витрати на страхування товару. Незва­жаючи на те, що Правила ІНКОТЕРМС розроблено для застосування до зовнішньоекономічних договорів, згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 567/943 ці Правила застосовуються тдкож І при укладенні договорів між резидентами.

Ціна. Ціна товару, як правило, визначається за домовленістю сто­рін у договорі (вільні ціни). Останні встановлюються на всі види то­варів, за винятком тих, за якими здійснюється державне регулювання цій. Таке регулювання здійснюється шляхом встановлення держав-

1 Відомості Верховної Ради України.-2О01.-№ 32.-Ст. 169. ,ШОЮ &-

2 Урядовий кур'єр. - 1994. -№ 177-178. - Ст. 6. . ?, ;амь!М е :-{оЫ і isravjqH ' -

3 Право і практика. - 2003. - № 30. - С. 11. УЭ ••- SI ЙС - СгЄJ - ЛГЯУ нзЧ


140


Розділ IX


ЗОБОВ -ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


141



них фіксованих цін, граничних їх рівнів або граничних відхилень від державних фіксованих цін1 . Зокрема, державне регулювання цін на продукцію виробничо-технічного призначення і товари народного споживання здійснюється щодо суб'єктів природних монополій.

Зміст договору поставки складають права та обов'язки сторін. Ос­
новний обов'язок продавця - поставити товар покупцю у встановле­
ний договором строк (строки), При цьому товар має відповідати виз­
наченим у договорі вимогам щодо кількості, якості, асортименту та
комплектності. Покупець зобов'язаний прийняти І оплатити товар\
Отже, у покупця виникає грошове зобов'язання. '

Майнова відповідальність сторін визначається чинним законодав­ством, що не перешкоджає сторонам самостійно врегулювати її у до­говорі.

У ЦК форма договору поставки не врегульована спеціальними нормами. Отже, при укладенні цього договору необхідно дотримува­тися загальних вимог щодо форми правочинів (статті 205-208 ЦК)....

§ 4. Договір контрактації j(5

сільськогосподарської продукції -

Поняття договору контрактації. Забезпечення населення продо­вольством, а переробних підприємницьких товариств необхідною си­ровиною у значній мірі залежить від чітко налагодженої системи до­говірних відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції (да­лі - сільгосппродукції) у її виробників, які можуть самостійно реалі­зовувати останню за договорами через біржі, заготівельні та посеред­ницькі організації.

При цьому по мірі налагодження діяльності спеціалізованих аграр­них бірж закупівля певної частини сільгосппродукції може здійсню­ватись шляхом торгів ф'ючерсними та форвардними контрактами. Між тим біржова торгівля ще не досягла належного рівня і тому заго­тівельні та інші організації закуповують її безпосередньо у виробни­ків за договором контрактації.

За договором контрактації сільгосппродукції виробник сіль­ ськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у влас­ ність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю про­ дукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору (ч. 1 cm . 714 ЦК).

До відносин за договором контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 713 ЦК).

Договір контрактації - двосторонній, оплатнищ консенсуаль-

1 Про ціни і ціноутворення: Закон УРСР від 3 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. -№ 52. - Ст. 650.


ний. Сторонами у цьому договорі виступають виробник та заго­ тівельник (контрактант) сільгосппродукції. В ролі виробника часті­ше за все виступають сільськогосподарські організації, тобто госпо­дарські товариства, виробничі кооперативи, селянські (фермерські) господарства тощо, які здійснюють підприємницьку діяльність з ви­рощування та виробництва сільгосппродукції. При цьому для догово­ру контрактації не має значення правовий статус особи, яка реалізує таку продукцію. Головне полягає у тому, що така особа реалізує сіль­ськогосподарську продукцію, вирощену і вироблену у власному гос­подарстві. Тому немає законодавчих перешкод для того, щоб відно­сити до договорів контрактації також договори на реалізацію гро­мадянами сільгосппродукції, вирощеної чи виробленої ними на при­садибних або дачних ділянках.

Що стосується заготівельника, то це можуть бути: юридичні особи у формі підприємницьких товариств (заготівельних, переробних, торговельних тощо) або фізичні особи-підприємці, які здійснюють професійну діяльність із закупівлі сільгосппродукції для наступного ЇЇ продажу чи переробки.

Трапляються випадки, коли заготівельник видає виробнику так звану відвантажувальну рознарядку про відправку продукції не за своєю адресою, а за адресою одержувача, з яким він перебуває у дого­вірних відносинах (поставки).

Предметом договору контрактації є сільгосппродукція, вироще­на і вироблена у господарстві її виробника у сирому вигляді, або така, що пройшла первинну обробку. Це стосується насамперед нестандар­тної плодоовочевої та іншої продукції, яка швидко втрачає свої якос­ті. Але сторони можуть передбачати також, що в рахунок виконання зобов'язання щодо здачі виробником продукції у сирому вигляді він продає частину продукції у переробленому вигляді.

Договір контрактації на практиці спрощує механізм оформлення відносин стосовно того випадку, коли не тільки треба виростити сіль­госппродукцію, а також її переробити і направити споживачеві. Так, якщо укладається договір між заготівельником і підприємницьким товариством на сільгосппродукцію у сирому вигляді, за правилом, це - договір поставки. Для того, щоб реалізувати вже перероблену продукцію, треба також було б укласти новий договір поставки. Для того, щоб уникнути укладення двох договорів з одним виробником: і на реалізацію сільгосппродукції у сирому вигляді, і окремо у пере­робленому, укладають договір контрактації. Але це не свідчить про неможливість для сторін самостійно обирати правову форму реалі­зації сільгосппродукції. Це може бути купІвля-продаж, контрактація або поставка.

Умови укладення та виконання договору контрактації. Умова­ми договору контрактації є: кількість та асортимент сільгосппродук­ції, якість, ціна, строки, порядок і умови доставки, вимоги до тари й упакування, порядок розрахунків, місце здачі-прийняття сільгосп-


І 42


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА УВЛАСНІСТЬ


143



"продукції, взаємна макова відповідальність сторін за порушення до­говору та Інші умови, які сторони мають за необхідне передбачити у .'договорі.

' Договір контрактації повинен бути укладений у письмовій формі. ' Виробник сільгосппродукції передає заготівельнику вироблену про-' дукцію в кількості і асортименті, передбаченому у договорі контрак­тації.

Продукція, яка передається виробником, за якістю повинна відпо­відати стандартам, правилам ветеринарного та санітарного нагляду. Отже, заготівельник має право або відмовитися від недоброякісної " продукції, або прийняти за ціною її дійсної якості.

У договорі контрактації однією з важливих умов є строк здачі сіль-л госппродукції заготівельникові. У ряді випадків беруться до уваги особливості сільськогосподарського виробництва, кліматичні умови регіону, умови переробки і зберігання продукції. Невід'ємною части­ною договору є графіки доставки, які погоджуються між сторонами і конкретизують строки здачі продукції. Днем виконання виробником зобов'язань за договором вважається дата складання приймально-зда­вального документа під час здачі продукції у виробника або на прий­мально-здавальному пункті заготівельника, а у разі відвантаження її одержувачеві - день здачі продукції транспортній організації.

За договором контрактації сторони пов'язані взаємними правами та обов'язками. Відповідно до ст. 713 ЦК заготівельник зобов'язаний прийняти сільгосппродукцію у виробника і забезпечити її вивіз, якщо інше не передбачено договором. При прийнятті продукції, що здій­снюється у місці знаходження заготівельника або у іншому зазначе­ному ним місці, заготівельник не має права відмовитися від прийнят­тя продукції, якщо вона відповідає умовам договору і передана у зазначений в договорі строк. Вивіз, експедирування та розвантажен­ня сільгосппродукції проводиться за рахунок заготівельника, якщо інше не передбачено домовленістю сторін.

Заготівельник повинен за одержану виробником сільгосппродук­цію повністю і своєчасно розрахуватися. При укладенні договору контрактації використовуються орієнтовні стартові закупівельні ціни. Останні індексуються у зв'язку з інфляційними процесами, що обов'язково обумовлюється у договорі.

Відповідальність сторін за порушення договору контрактації. Майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне ви­конання договору контрактації передбачається у формі неустойки або відшкодування збитків.

За невиконання договору за кількістю, асортиментом і строками здачі сільгосппродукції виробники сплачують заготівельникам не­устойку, розмір якої встановлюється у договорі у відсотковому від­ношенні до вартості недопоставлено! продукції за цінами, обумовле­ними у договорі, з урахуванням їх індексації у зв'язку з інфляцією.


У сфері контрактації діє вимога реального виконання зобов'язань: кількість продукції, незданої виробником у встановлений договором строк, повинна бути здана в інші строки, які погоджуються сторона­ми і зараховуються у період їх фактичної здачі. Винятком є такі види продукції, виробництво яких має сезонний характер і поновлення не­зданої їх кількості неможливе. Штраф за нездачу виробником про­дукції обчислюється, виходячи лише з вартості продукції, незданої у попередньому періоді.

З виробника не може бути стягнуто штраф за неналежну якість продукції, якщо інше не передбачено інструкціями, правилами про порядок проведення закупівель або за домовленістю сторін у догово­рі встановлені санкції за таке порушення. Заготівельник відповідає за неналежну якість продукції перед одержувачем (споживачем), як сто­рона у договорі поставки, але він може бути звільнений від відпо­відальності у випадку, коли виробник, не пред'явивши продукцію за­готівельникові для приймання, відвантажив її одержувачеві.

Заготівельник відповідає за невиконання зобов'язання з прийман­ня продукції. Він сплачує виробникові неустойку в такому самому розмірі, в якому виробник відповідає за несвоєчасну здачу продукції.

Майнова відповідальність сторін за порушення умов договору контрактації будується на принципі вини, яка презюмується (стат­ті 614, 617 ЦК).

Сторона у договорі контрактації, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності, якщо доведе, що це порушення ста­лося внаслідок випадку або непереборної сили, до котрої відносять стихійні лиха чи інші несприятливі умови виробництва сільгосппро­дукції. Питання стосовно того, чи є певна обставина стихійним лихом, вирішується згідно з правилами, що застосовуються при страхуванні майна сільгоспвиробника. До інших несприятливих умов відносять природні та інші об'єктивні фактори, які свідчать про відсутність ви­ни виробника, зокрема масове інфекційне захворювання тварин. До­казами на підтвердження цих обставин можуть бути висновки Дер­жавної інспекції із заготівель та якості продукції, довідки ветеринар­ної служби, довідки метеослужби, акти страхової компанії тощо.

§ 5. Договір постачання енергетичними та інтими ресурсами через приєднану мережу

. Людина з самих «перших днів» свого існування й формування дея-.кої подоби суспільства мала потребу в споживанні природних ресур­сів («дарунків природи») у найрізноманітніших їх формах. Потреба у теплі й світлі задовольнялася за допомогою придбання і наступного використання різних речей, підданих горінню - пальних матеріалів. Інтенсивний розвиток промисловості, початий у Європі в XVIII-XIX ст., що одержав виразну назву «промислової революції», поси­лення процесу урбанізації європейських і північноамериканських


144


Розділ ЇХ


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ 145



держав зажадало від науки і техніки вирішення спектра проблем, по­в'язаних з дефіцитом і дорожнечею традиційних у ту епоху джерел енергії, необхідністю забезпечення безперебійного постачання про­мисловості і населення спочатку тепловою, а потім і електричною енергією, газом. Науково-технічний геній Людини блискуче справив­ся з поставленим завданням, у результаті чого практично неможливо представити нормальний розвиток світової економіки, і економіки України у тому числі, без галузі, що вже стала органічною її части­ною - енергетики. Життя сучасної, «мінімально цивілізованої» люди­ни, вже немислимо без електричних і електронних предметів та при­строїв, що забезпечують комфортні умови її проживання у найріз­номанітніших кліматичних зонах, задоволення побутових потреб, до­ступ до систем комунікації й інформації. Послідовний і ритмічний розвиток промисловості та сфери обслуговування у даний час також неуявний без ефективного і безупинного енерго- і газопостачання, значення яких надзвичайно велике вже не тільки для нормальної жит­тєдіяльності населення окремих держав, а й регіонів та континентів. Непрямим підтвердженням викладеної вище тези є укладення 17 грудня 1991 р. у Гаазі Європейської енергетичної хартії (далі -Хартія). Прийняття зазначеного міжнародно-правового договору об­умовлено усвідомленням того, що розширення енергетичного співро­бітництва між країнами-учасницями Хартії (однією з яких є і Украї­на) є необхідною умовою економічного прогресу та - в більш шир­шому плані - соціального розвитку і підвищення якості життя грома­дян та переконанням у першорядній важливості створення ефектив­них енергетичних систем у галузі виробництва, перетворення, транс­портування, розподілу і використання енергії в інтересах надійності енергопостачання й охорони навколишнього середовища, забезпечу­ючи тим самим енергетичну та екологічну безпеку держав, що приєд­нались до Хартії. З метою формування відповідного правового про­стору і сприяння довгостроковому співробітництву в галузі енергети­ки на основі взаємодоповнюваності і взаємної вигоди, відповідно до цілей і принципів Хартії у Лісабоні 17 грудня 1994 р. укладений До­говір до названої Хартії.

Поняття та види договору постачання енергетичними та ін­ шими ресурсами через приєднану мережу. Порівняння з іншими договорами. Зі створенням відповідних технічних пристроїв, що за­безпечують виробництво, безупинне транспортування і споживання енергії й енергоносіїв, з'явилася можливість залучити їх до економіч­ного обігу як товар. В свою чергу повсюдне використання електрич­ної і теплової енергії, газу, нафти викликало до життя необхідність здійснення регламентації відносин із забезпечення енергією й інши­ми ресурсами через приєднану мережу. Вказану функцію виконує до­говір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєд­нану мережу.


Необхідно зазначити, що у ЦК УРСР 1963 р. були відсутні норми, присвячені договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, а дуже поширені і складні правовідносини, пов'язані з подачею і споживанням енергетичних й інших ресурсів, у яких беруть участь практично всі суб'єкти цивільного права, регулю­валися підзаконними нормативно-правовими актами. У новому ЦК відзначена вище прогалина усунута. Норми, присвячені договору по­стачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мере­жу, зосереджені в § 5 глави 54 книги 5 ЦК. У частині, що не супере­чить ЦК, діють спеціальні нормативно-правові акти1 , а з огляду на те, що на ринку постачання окремих видів ресурсів функціонують при­родні монополії, то слід брати до уваги і деякі локальні правові акти, що прийняті зазначеними суб'єктами цивільного права2 .

За договором постачання енергетичними та іншими ресурса­ ми через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'я­ зується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енерге­ тичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (або-

1 Див. напр.: Закон України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р.
№ 575/97-ВР (із змінами і доп., внесеними законами України від 8 червня 2000 р.
№ 1812-Ш, від 22 червня 2000 р. № 1821-Ш, від 10 січня 2002 р. № 2921-Ш; додатково
див. рішення Конституційного Суду України від 12 лютого 2002 р. № З-рп/2002); Закон
України «Про енергозбереження» від 1 липня 1994 р. № 74/94 ВР (із змінами і доп., вне­
сеними Законом України від 30 червня 1999 p. № 783-XTV); Правила користування
електричною енергією для населення, затв. постановою Кабінету Мшістрів України від
26 липня 1999 р. № 1357 (із змінами, внесеними згідно з постановами КМУ № 1607 від
26 жовтня 2000 p., № 1275 від 26 вересня 2001 p.); Правила користування електричною
енергією, затв. постановою Національної комісії регулювання електроенергетики Укра­
їни (далі - НКРЕ) від 31 липня 1996 р. № 28 (із змінами, внесеними згідно з постановами
Нацкомелектроенергетики № 1196 від 14 вересня 1999 p., № 998 від 22 вересня 2000 p.,
№ 1072 від 18 жовтня 2000 p., № 393 від 20 квітня 2001 p., № 983 від 27 вересня 2001 та
постановами НКРЕ № 280 від 25 березня 2002 p., № 928 від 22 серпня 2002 p., № 1305
від 11 грудня 2003 p.); Положення про порядок реалізації електричної і теплової енергії,
виробленої з давальницького палива, затв. постановою НКРЕ № 1212 від 16 вересня
1999 p.; Правила надання населенню послуг з газопостачання, затв. постановою Ка­
бінету Міністрів України від 9 грудня 1999 р. № 2246 (із змінами, внесеними згідно з
постановою КМУ УІ° 644 від 8 червня 2001 p.); Правила подачі та використання природ­
ного газу в народному, господарстві України, затв. наказом Державного комітету
нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України (далі - Держкомнафтогаз
України) від 1 листопада 1994 р. № 355 (із змінами, внесеними згідно з наказами № 19
від 28 лютого 1995 p., № 115 від 20 вересня 1995 р.,№ 103 від 19 червня 1997 (державну
реєстрацію останнього наказу скасовано на підставі висновку Міністерства юстиції
України №3/16 від 20 березня 2002 p.); Наказ Міністерства палива та енергетики Украї­
ни та Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від
21 січня 2003 р. № 18/12 «Про скасування спільного наказу Міненерго та Держбуду
України «Про затвердження Правил користування тепловою енергією» від 28 жовтня
1999 р. №307/262.

2 Див. напр: Порядок доступу до газотранспортної системи, затв. наказом націо­
нальної акціонерної компанії (далі - НАК) «Нафтогаз України» від 26 березня 2001 р.
№ 79; Типовий договір про надання послуг з газопостачання підприємствам комуналь­
ної теплоенергетики, затв. наказом НАК «Нафтогаз України» № 75 від 18 березня
2002 р.


146


Розділ EC


ЗОЕОЁ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


І47



нент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дот­римуватись встановленого договором режиму їх використання, а та- кож забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого об­ладнання (ч. 1 ст. 714 ЦК). Даний договір є консєнсуадьним, двостороннім і оплатним.

У § 5 глави 54 ЦК відсутні норми, що визначають договір поста­чання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу як публічний. Проте згідно з ч. З ст. 714 ЦК законом можуть бути пе- редбачені особливості укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами, а відповідно до ч. 2 ст. 24 Зако­ну України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р. енерго постачальники, що здійснюють постачання електричної енергії на за-? кріпленій території, не мають права відмовити споживачу, який розташований на ній, в укладенні договору на постачання електрич­ ної енергії. Звідси аналіз вказаних вище норм дозволяє стверджувати, що такий різновид договору постачання енергетичними та іншими ресурсами, як договір постачання електричної енергії, слід відносити до публічних договорів.

Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами че­ рез приєднану мережу потрібно відносити до групи (типу) договорів про передачу речей у власність і розглядати як різновид договору ку-півлі-продажу. Подібний висновок можна зробити в силу наступних аргументів. По-перше, зобов'язання, що породжується аналізованим договором, містить всі ознаки зобов'язання про передачу речей у власність: одна сторона (постачальник) передає за плату іншій сторо­ні (абоненту) товар (енергетичні та інші ресурси). По-друге, норми, нрисвячені досліджуваному договору, містяться у § 5 глави 54 ЦК, що називається «Купівля-продаж». По-третє, відповідно до ч. 2 ст. 714 ЦК до договору постачання енергетичними та іншими ресур-(їами через приєднану мережу застосовуються загальні положення вро купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Отже, правило про субсидіарне застосування до відносин з постачання енергетичними та Іншими ресурсами через приєднану мережу загаль­них положень про купівлю-продаж свідчить про однозначну позицію законодавця з даного питання.

Разом з тим договору постачання енергетичними та іншими ресур­сами через приєднану мережу притаманна значна кількість специфік них ознак, наявність яких довгий час служила підставою для дискусії про його правову природу.

Деякі дослідники пропонували відкосити договір постачання електричної енергії (як різновид договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу) до договорів підряд­ного типу, стверджуючи наступне. Оскільки електричну енергію не­можливо кваліфікувати як річ, то при її передачі споживачу поста-


чальник (електростанція) виконує роботу1 . Але змісту договору підряду притаманна низка прав і обов'язків, не властивих договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану ме­режу, і які дозволяють віднести перший до самостійного типу дого­ворів про виконання робіт. До них належать обов'язки підрядника ви­конувати роботи за завданням замовника, іноді зі своїх матеріалів, у встановлений строк, яким кореспондує право замовника у будь-який час перевіряти хід, якість і строки виконання робіт, не втручаючись в діяльність підрядника. Споживач (абонент) укладає договір поста­чання енергетичними та Іншими ресурсами через приєднану мережу з метою одержання від постачальника певного товару - енергетичних чи інших ресурсів. Участь постачальника в їх виробництві (створен­ні, видобутку) споживача не цікавить. Крім того, варто погодитися з С. М. Корнєєвим, який стверджував, що енергія, як продукція відпо­відної галузі промисловості - енергетики, має економічні ознаки то­вару (собівартість, ціна); і саме у цій якості може бути об'єктом ци­вільних правовідносин, у тому числі й права власності2 .

В часи, коли у науці, а слідом за нею й у законодавстві договір пос­тачання розглядався як самостійний, відмінний від купівлі-продажу, деякі автори відносили договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу до різновидів договору постачан­ня. Б. М. Сейнароєв стверджував, що договір постачання електро­енергії за характером відносин, які ним опосередковуються, за основ­ними правами і обов'язками сторін не має принципових відмінностей від договору постачання, у зв'язку з чим договір постачання енергії варто відносити до договірного типу постачання'. Однак як у минулу епоху, так і на сучасному етапі розвитку цивілістики, коли адміні­стративно-командна система і планова економіка витиснуті ринкови­ми відносинами, «самостійність» договору постачання викликала сумнів і зазнала критики у науковій літературі. Позиція законодавця, що розмістив норми, присвячені поставці, у § 3 глави 54 «Купівля-продаж» ЦК, з даного питання недвозначна. Необхідно підкреслити також, що для договору постачання енергетичними та іншими ресур­сами через приєднану мережу специфічний об'єкт відносин (енерге­тичні й Інші ресурси) і спосіб подачі та споживання енергетичних та інших ресурсів є одними з найважливіших особливостей, що вплива­ють також на зміст договірних відносин. Подібний об'єкт і спосіб ви­конання договірних обов'язків не властивий зобов'язанням, пород­женим договором постачання. І, нарешті, у спеціальній літературі

' Агарков М. М. Подряд: текст и комментарии к статьям 220-235 Гражданского ко­декса. - М., 1924. - С. 13-14.

2 Корнеее С. Юридическая природа договора энергоснабжения // Закон. - 1995. -
№7.-С. 118.

3 Сейнароєв Б. М. Правовое регулирование снабжения электроэнергией социалис­
тических предприятий и организаций. -М., 1971.-С. 18-19.


148


Розділ XX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ.. У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


149



наводились істотні і достатні доводи на користь розмежування дого­вору поставки і договору поставки енергетичними та іншими ресур-. сами через приєднану мережу1 .

Варто згадати ще про одну точку зору, прихильники котрої зверта­ли увагу на особливості договору постачання енергетичними та Ін­шими ресурсами через приєднану мережу, які, на їх погляд, роблять його якісно відмінним від всіх Інших договорів і дозволяють визнати його самостійним, особливим видом договору в системі договорів цивільного права2 . Але і викладений вище погляд на правову природу договору постачання енергетичними та Іншими ресурсами через при­єднану мережу не знайшов широкої підтримки серед вчених, а з ура­хуванням змін, що відбулися в економіці, і розвитку науки цивільно­го права, був підданий аргументованій критиці3 .

Найбільше поширення одержала позиція, відповідно до якої дого­вір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, «будучи окремим видом договору купівлі-продажу, нале­жить до нього як вид до роду»4 . Зазначеного погляду на аналізований договір дотримується І вітчизняний законодавець, про що було згада­но вище. Подібний висновок також грунтується на значних відмін­ ностях договору постачання енергетичними та іншими ресурса­ ми через приєднану мережу від інших різновидів договору купівлі- продажу.

По-перше, для укладення договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу необхідна наявність у абонента відповідних технічних засобів, що є технічними передумо­ ви укладення договору: а) власна мережа (газопроводи, нафтопрово­ди, теплопроводи, електропроводи тощо), приєднана до мережі по­стачальника; б) прилади обліку споживаних ресурсів, регулююча апаратура, перетворюючі пристрої (трансформаторні підстанції то­що); в) споживаючі установки й агрегати. Постачальник, крім того, вправі давати дозвіл на підключення технічних пристроїв абонента до своєї мережі І регулярно контролювати їх роботу протягом дого­вірних відносин. Постачальник також зобов 'язаний мати технічне устаткування і засоби (приєднану мережу), необхідні для транспор­ тування і подачі енергетичних й інших ресурсів абоненту.

! Див. напр.: Корнеев С. М. Договор о снабжении элеистроэнергней между социалис­тическими организациями - М.; Госюриздат, 1956. - С. 96—102; Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга 2: договоры о передаче имущества. - Ы.\ Статут, 2000.-С. 142-144.

2 Див. напр.: Корнеев С. М. Вказ. праця.-С. 105;ШафирА. М. Энерпюснабжение
предприятий: правовые вопросы. - М, 1990. - С. 7.

3 Корнеев С. Юридическая природа договора энергоснабжения. - С. 119; Брагин­
ский М. И., Витрянский В. В.
Договорное право. Книга 2: договоры о передаче иму­
щества.-С. 142-144.

4 Брагинский М. К, Витрянский В. В. Вказ. праця. - С. 144. Див. також: Демидова 3.
Договор энергоснабжения // Закон. - 2001. - № 13. - С. 24-28; Сейнароев Б. М. Договор
энергоснабжения // Вестник ВАС РФ. - 2000. -№ 6-7. - С. 128-141, 116-124; Корне­
ев С. Юридическая природа договора энергоснабжения. - С. 118-121.


По-друге, аналізований договір, на відміну від інших видів догово­ру купівлі-продажу, не породжує обов'язку абонента прийняти ре­ сурси, тобто обумовлену кількість товару. А постачальник, у свою чергу, зобов 'язується постійно подавати товар (ресурси) у мережу таким чином, щоб у абонента була можливість одержувати їх у будь-який час.

По-третє, договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу породжує обов'язки абонента, не характерні для інших видів зобов'язань купівлі-продажу, а саме: дотримуватись пе­редбаченого договором режиму використання ресурсів, а також забез­печити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Договір постачання енергетичними та Іншими ресурсами через приєднану мережу за таким критерієм, як предмет, може бути дифе­ренційований на наступні види: договір постачання електричної енергії, теплової енергії, газу, нафти, нафтопродуктів, води та ін.

Залежно від суб'єктного складу договору може бути особливо виділений різновид договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, в якому на стороні споживача (абонента) беруть участь фізичні особи, що уклали договір для за­доволення своїх побутових потреб. Специфіка даного договору поля­гає у особливому характері прав і обов'язків сторін і в особливостях формування ціни договору. Слід зазначити, що остання класифі­каційна ознака дозволяє виділити такі різновиди договору постачан­ня електричної енергії, як:

а) договір на перетік електроенергії, за яким один постачальник
(енергосистема) подає електроенергію не споживачу, а іншому пос­
тачальнику (енергосистемі), що зобов'язаний оплатити отримані ре­
сурси. Особливістю даного договору є допущення реверсивної пере­
дачі електроенергії (тобто перетік електроенергії в обох напрямках):
як у бік приймаючої (основний напрямок), так і у сторону переда­
вальної енергосистеми (в окремі періоди, передбачені договором)1 ;

б) договір на живлення енергосистем від блок-стащій (електро­
станцій, що належать споживачеві, працюють в об'єднаній енерге­
тичній системі України і підпорядковуються її диспетчерському
управлінню)2 , відповідно до якого організація, що має блок-станцІю,
зобов'язана відпускати енергосистемі електроенергію у межах мак­
симальної потужності й у кількостях, обумовлених договором, а
енергосистема зобов'язується вибрати передбачену договором кіль­
кість енергії й оплатити ЇЇ3 ;

в) договір про взаємне резервування електропостачання, за яким
два абоненти (промислових споживача) зобов'язуються забезпечити

1 Сейнароев Б. М. Правовые вопросы договора на снабжение электроэнергией пред­
приятий и организаций.-Алма-Ата, 1975.-С. 8-23.

2 Див. напр.: абз. 7 п. 1.2. Правил користування електричною енергією, затвердже­
них постановою НКРЕ від 31 липня 1996 р. № 28 {із змінами та доп.),

3 Сейнароев Б. М. Вказ. праця. - С. 24-25.


150


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ 1 S 1



безперебійне живлення один одного електроенергією у випадку, як­що хто-небудь з них не зможе одержувати її через приєднану мережу від постачальника1 .

Елементи договору постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу. Сторонами договору постачан­ня енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу вис­тупають постачальник та абонент (споживач).

Постачальником може бути суб'єкт підприємницької діяльності (як правило - юридична особа2 ), що здійснює постачання (продаж) енергетичних й інших ресурсів споживачам, який відповідно до пп. 18, 19, 21 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. та ст. 13 Закону Украї­ни «Про електроенергетику» повинен мати ліцензію на здійснення даного виду діяльності.

Абонентом (споживачем) за договором можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, що володіють відповідними технічними засо­бами для одержання, споживання, обліку і (чи) передачі енергетич­них й інших ресурсів3 .

Правилами користування електричною енергією, затвердженими постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України (далі - НКРЕ) від 31 липня 1996 р. № 28 (із змінами та допов­неннями) передбачається можливість участі у відносинах з постачан­ня електроенергії субспоживачів, до яких згідно з абз. 58 п. 1,2, вказа­них Правил відносять «суб'єктів господарської діяльності-спожи-вачів, яким електрична енергія постачається постачальником елек­тричної енергії через мережі електропередавальних організацій та технологічні електричні мережі основного споживача, до мереж яко­го приєднані електроустановки суб'єкта господарської діяльності-споживача (субспоживача)». При цьому, відповідно до абз. 14 п. 1.2. і п. 1.5. вказаних вище Правил субспоживач може задовольнити свої потреби в електроенергії, лише уклавши два договори: а) договір по­ стачання електроенергії з постачальником, і б) договір про спільне використання технологічних електричних мереж основного спожи­вача, який визначений як «угода двох сторін (основного споживача і субспоживача), що є документом певної форми, який встановлює' зміст та регулює правовідносини між сторонами під час передачі електричної енергії технологічними мережами основного споживача

1 Шафир А. М. Вказ. праця. - С. 10.

2 Слід зазначити, що у переважній частині нормативно-правових актів, які регулю­
ють відносини з постачання енергетичними й іншими ресурсами, при ййзначеы»
постачальника мова йде про організацію, тобто юридичну особу. Однак аналіз зазначе-
них правових актів не дозволяє знайти імперативні заборони укладати досліджувані
договори фізичним особам у статусі постачальника.

3 Більш доклад, про згадані технічні засоби, що с технічними передумовами укла
дення договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану
мережу, див. вище.


для потреб субспоживача». Предметом останнього договору є техно­логічні електромережі основного споживача, а метою договору — на­дання субспоживачу права користування чужими електромережами.

Предметом договору постачання енергетичними та іншими ре­сурсами є: а) енергетичні ресурси (енергія) і б) інші ресурси.

Цивільно-правова природа енергії як об'єкта цивільних право­відносин викликала суперечки. Деякі дослідники стверджували, що «енергію неможливо віднести до таких об'єктів прав, як речі у зна­ченні предметів матеріального світу»1 . Інші вчені безапеляційно ви­значали енергію як рухому, просту, ділену, споживану річ, визначену родовими ознаками2 . Погоджуючись з останньою позицією, пропо­нуємо деякі аргументи на її користь. Під енергією слід розуміти за­гальну кількісну міру різних форм руху матерії3 , певну властивість матерії, що полягає у здатності здійснювати корисну роботу4 . Якщо взяти до увага, що у Всесвіті вся матерія перебуває у постійному русі, то можливо резюмувати: енергія - це форма матерії. А якщо врахува­ти усталене у цивілістиці уявлення про річ як предмет (об'єкт) мате­ріального світу, що має економічну форму товару5 , то слушним буде висновок про те, що енергія є специфічною споживаною річчю, ви­ значеною родовими ознаками.

Разом з тим, не зважаючи на викладену вище полеміку, у юридич­ній літературі енергія розглядається як економічне благо, котрому властива самостійна цінність і яке відповідає економічним ознакам товару, що дозволяє відносити її до об'єктів цивільних правовідносин. А відповідно до абз. 2 ст. 1 Закону України «Про електроенергетику» енергія визначається як «електрична чи теплова енергія, що вироб­ляється на об'єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу». Теплова енергія поставляється у вигляді гарячої води чи пару, електроенергія - електричного струму.

Згідно зі ст, 714 ЦК предметом договору постачання енергетични­ми та іншими ресурсами через приєднану мережу є також «інші ре­ сурси». У законі не міститься їх вичерпний перелік. Тому до вказано­го вище різновиду предмета аналізованого договору варто відносити будь-які ресурси, що мають форму товару, передача і споживання

1 Корнеев С. Юридическая природа энергоснабжения. -С. 118; Див. також: Агар-
ков М. М. Вказ. праці. -С. 13-14.

2 Гражданское право: Учеб.: В 3-х т. - Изд. 2-е, перераб. и доп. / Под ред. А. П. Сер­
геева, Ю. К. Толстого. - М.: Проспект, 1999. - Т. 2. - С. 76.

3 Советский энциклопедический словарь / Науч.-ред. совет: А. М. Прохоров,
М. С. Гиляров, Е.М.Жуков и др.-М..: Советская энциклопедия, 1980.-С. 1564.

4 Корнеев С. Юридическая природа договора энергоснабжения. - С. 118.

5 Див. напр.: Цивільне право України. Частина перша (Підруч. для студ. юрид. спец.
вищих закладів освіти) / Ч. Н. Азімов, М. М. Сібільов, В. I. Борисова та ін.; За ред. проф.
Ч. Н. Азімова, доц. С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка. - Харків: Право, 2000. - С. 115;
Гражданское право: Учеб.: В 2 т. - Изд. 2-е, перераб. и доп. / Под ред. Е. А. Суханова. -
М.: БЕК, 1998. -Т. 1.-С. 300; Гравданское право: Учеб.: В 3-х т.-Изд. 4-е, перераб. и
доп. / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. - М.: Проспект, 1999. - Т. 1. - С. 219.


152


Розділ ЇХ


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


1 S 3



яких абонентом можливі за допомогою спеціальної приєднаної мере­жі (газ, нафта, вода тощо). Оборот ресурсів можливий і без викорио тання приєднаної мережі (наприклад, нафта поставляється у цистер­нах, газ - у балонах, вода - у пляшках, електроенергія - в акумулято­рах), але у такому випадку він буде регламентований положеннями договорів купівлі-продажу чи поставки.

На формування ціни договору постачання енергетичними та інши­ми ресурсами через приєднану мережу істотною мірою впливає той факт, що значна частина ринку постачань енергетичних й інших ре­сурсів перебуває в стані природної монополії. Відповідно до ч. 1 ст. 5, абз. 2 ст. 8 Закону України «Про природні монополії» від 20 квітня 2000 р. діяльність суб'єктів природних монополій у сфері постачання електричної та теплової енергії, газу, нафти, води підлягає державно­му регулюванню, до предмета якого належать, зокрема, ціни (тари­фи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природ­них монополій. У такий спосіб ціна договору постачання енерге­ тичними та Іншими ресурсами через приєднану мережу формується з урахуванням тарифів, затверджених і регульованих уповноважени­ми органами державної влади чи місцевого самоврядування, розмір яких залежить від виду абонента (споживача).

За загальним правилом строк договору постачання енергетични­ми та іншими ресурсами через приєднану мережу встановлюється за згодою сторін, але для окремих видів зазначеного договору термін може бути визначений у підзаконних нормативно-правових актах. Так, згідно з п. 28 Типового договору про користування електричною енергією, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правила користування електричною енергією для населення» від 26 липня 1999 р. Ш 1357 (із змінами та доповнен­нями), цей договір укладається на три роки. Підзаконні І локальні правові акти, що регулюють відносини з постачання енергетичних й інших ресурсів, містять правила про строки, покликані забезпечити безперебійне живлення абонентів ресурсами, відповідно до яких до­говір вважається продовженим на новий строк, якщо до Його закін­чення жодною із сторін не буде заявлено про припинення дії або пе­регляд умов договору1 .

Нормами, що містяться у § 5 глави 55 ЦК, не визначається форма договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через при­єднану мережу. Отже, вона повинна відповідати загальним вимогам, що пред'являються до форми правочинів.

Див. напр.: п. 28 Типового договору про користування електричною енергією, за­
твердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил
користування електричною енергією для населення» від 26 липня 1999 р. #° 1357; п. 9.4.
Типового договору про постачання електричної енергії, затвердженого постановою
НКРЕ «Про затвердження Правил користування електричною енергією» від 31 липня
1996 р. № 28; п. 11 Типового договору про надання послуг з газопостачання підприєм­
ствам комунальної теплоенергетики, затвердженого наказом НАК «Нафтогаз України»
№ 75 від 18 березня 2002 р. , .. . /


Зміст договору постачання енергетичними та іншими ресурса­ми через приєднану мережу. Основними обов'язками постачальни­ ка є безупинне, з дотриманням погодженого режиму (графіка), на­ дання абоненту енергетичних та інших ресурсів, передбачених дого­вором, у визначеній кількості і встановленої якості

На відміну від інших різновидів договору купівлі-продажу, в яких повинна бути точно визначена кількість товару, що купується, у дого­ворі постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєдна­ну мережу вказується орієнтована (як правило, гранична, максималь­ на) кількість енергетичних й інших ресурсів, що необхідні абоненту.

Відповідно до п. 2.1. Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держком-нафтогазу України від І листопада 1994 р. № 355 (із змінами та допов­неннями), кількість природного газу, передбаченого для постачання, ви­значається договором у відповідності із затвердженими для газо­постачальних, газозбутових організацій і споживачів річними та квар­тальними лімітами. Місячні ліміти постачання природного газу спожи­вачам встановлюються на підставі квартальних лімітів, виходячи з се­редньодобової норми споживання природного газу. Кількість поста­чання природного газу комунально-побутовим споживачам, у тому чис­лі для населення, у І, П і IV кварталах року встановлюється Кабінетом Міністрів України нерівномірно за місяцями з урахуванням ресурсів, кліматичних умов і пропускної спроможності газопроводів.

Згідно з п. 5.2. Правил користування електричною енергією, за­тверджених постановою НКРЕ від 31 липня 1996 р. № 28 (із змінами та доповненнями), відомості про обсяги очікуваного споживання електроенергії у наступному році з поквартальним розподілом пода­ються споживачами постачальнику електроенергії за регульованим тарифом у термін, обумовлений договором. На вимогу постачальни­ка електроенергії за регульованим тарифом розмір очікуваного спо­живання електричної енергії визначається помісячно та (за необхід­ності) розкладається і вказується для кожного з територіально відокремлених об'єктів споживача.

Характерний для всіх інших різновидів договору купівлі-продажу обов'язок покупця прийняти товар не властивий договору постачан­ня енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу. Абонент, за загальним правилом, не зобов'язаний, а має право одер­жати визначену договором кількість ресурсів. Отже, зменшення об­сягів споживання їм ресурсів не є порушенням договірних обов'язків та не дає постачальнику права стягнення з абонента плати за їх не­добір1 . У свою чергу, постачальник зобов'язаний надати можли­ вість абоненту одержувати ресурси з приєднаної мережі поста-

1 Див. напр.: пп. 8.3 Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держкомнафтогазу України від 1 листо­пада 1994 р. №355.



1 S 4

(•Л 'Розділ ЇХ

чальника. Енергетичні й інші ресурси вважаються переданими абоненту з моменту їх переходу з приєднаної мережі постачальника в мережу абонента, на межі яких повинні бути встановлені засоби кон­тролю й обліку.

Постачальник зобов 'язаний поставляти абонентам енергетичні та інші ресурси визначеної якості1 . Якість енергетичних та інших ре­сурсів повинна відповідати державним стандартам та іншим норма­тивним документам. Державний нагляд за дотриманням вимог дер­жавних стандартів, інших нормативних актів щодо якості поданих ресурсів здійснюють органи Держстандарту України2 . Порядок ви­значення показників якості ресурсів обумовлюється сторонами в до­говорі. Якість енергетичних та Інших ресурсів визначається метода­ми, передбаченими державними стандартами та іншими нормативни­ми актами, залежно від призначення їх використання. Засоби вимі­рювань, необхідні для визначення якісних характеристик ресурсів, повинні бути повірені у органах Держстандарту України,

Якість і кількість енергетичних та інших ресурсів, що поставля­ ються в окремі проміжки часу (чи, інакше, - графік (режим) подачі ресурсів), визначаються за згодою сторін. При цьому подача поста­чальником ресурсів споживачам має проводитися у безперервному режимі, якщо договором постачання енергетичними та іншими ре­сурсами через приєднану мережу не передбачено такої перерви. Від­повідно до п. 8.2. Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держком-нафтогазу України від 1 листопада 1994 р. № 355 (із змінами та до­повненнями), газопостачальні і газозбутовІ організації повинні пода­вати споживачам природний газ рівномірно протягом місяця у межах середньодобової норми споживання згідно з договором та узгодже­ними між сторонами диспетчерськими графіками. Проте договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану ме­режу може бути передбачена можливість тимчасового припинення постачання ресурсів (наприклад, у разі: проведення планових ремон­тів технічних установок і мереж; ліквідації аварій; виникнення режи­мів, безпосередньо не пов'язаних з аварією, за яких провадиться об­меження відпуску енергетичних та інших ресурсів)3 .

1 Якість теплової енергії визначається температурою і тиском поданої води чи пару;
якість електроенергії - напругою і частотою електроструму; якість газу, нафти - їх
хімічним складом і тиском.

2 Див. напр.: im . 3. I .-3.4. Правил подачі та використання природного газу в народ­
ному господарстві України.

3 Див. напр.: пп. 34, 35, абз. 6 п. 37 Правил користування електричною енергією для
населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р.
№ 1357; пп. 5.4, 8 Правил користування електричною енергією, затверджених постано­
вою НКРЕ від 31 липня 1996 р. № 28; п. 4 Правил надання населенню послуг з газо­
постачання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1999 р.
№ 2246; п. 9 Правил подачі та використання природного газу в народному господарстві
України.


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ.. У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ________ 155

Підзаконними нормативно-правовими актами передбачені й інші додаткові обоє 'язки постачальника (наприклад: надавати інформа­цію про послуги, пов'язані з постачанням ресурсів, та про терміни об­межень і відключень,- гарантувати безпечне користування послугами, пов'язаними з постачанням ресурсів; повідомляти споживача про зміни тарифів (цій); проводити планову повірку, ремонт і заміну при­ладів обліку тощо)1 .

Згідно з ч. 1 ст. 714 ЦК споживач (абонент) зобов 'язаний оплачу­ вати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбачено­го договором режиму їх використання, а також забезпечити безпеч ну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу не передбачається обов'язок абонента прийняти ресурси. Тому на останнього покладається обов'язок оплатити лише фактично прийнятий товар. Кількість спожитих ресурсів, за загаль­ним правилом, визначається на підставі показань приладів обліку І контролю. Актами цивільного законодавства, як виняток, передба­чається можливість одержання споживачем (в основному абонен­том - фізичною особою, що використовує ресурси для задоволення своїх побутових потреб) енергетичних й інших ресурсів без приладів обліку. В зазначеному випадку розмір плати за прийняті ресурси об­числюється у відповідності із середньомісячною нормою споживан­ня абонентом ресурсів за попередній період (якщо раніше у нього бу­ли прилади обліку) чи на підставі встановлених для всіх абонентів норм споживання ресурсів2 .

Порядок і строки оплати отриманих енергетичних й Інших ресур­сів визначаються законодавством та угодою сторін і залежать від ви­ду абонента (споживача). Фізичні особи, що використовують ресурси для задоволення власних побутових потреб, зобов'язані їх оплачува­ти щомісяця не пізніше 10 числа наступного місяця, якщо договором не встановлено іншого терміну3 . При виконанні абонентом аналізова­ного обов'язку беруться до уваги надані йому законодавством пільги з оплати ресурсів і одержувані субсидії4 .

Споживач зобов'язаний дотримуватись передбаченого договором режиму використання енергетичних та інших ресурсів. Подібний

1 Див.: п. 3.1 Правил надання населенню послуг з газопостачання.; п. 38 Прааил ко­
ристування електричного енергією для населення.

2 Див. напр.: пп. 32, 33 Правил користування електричною енергією доля населен­
ня; пп. 9,13 Пра&вд надання населенню послуг з газопостачання.

3 Днв.: п. 20 Правил користування електричною енергією для населення; п. 15 Пра­
вил надання населенню послуг з газопостачання. -гг(

А Вказані публічно-прааові елементи притаманні договорам постачання енергетичні ними та іншими ресурсами через приєднану мережу, що укладаються з фІ особою, яка бажає використовувати ресурси для задоволення побутових потреб.


156


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


1 S 7



обов'язок не характерний для інших видів договору купІвлі-продажу. Його нормативне закріплення пояснюється специфікою суб'єктного складу і предмета аналізованого договору. Природа товару, яким є ре­сурси, така, що його належна якість залежить не тільки від постачаль­ника, а й від дотримання абонентом режиму їх використання1 . У свою чергу, ресурси поставляються споживачу через приєднану мережу, до якої можуть бути приєднані й інші абоненти. Таким чином, порушен­ня споживачем режиму використання ресурсів може стати причиною невиконання постачальником свого обов'язку надати товар (ресурси) встановленої якості й у визначеній кількості іншим абонентам.

Споживач зобов 'язаний забезпечити безпечну експлуатацію енер­ гетичного та іншого обладнання, для чого необхідно: підтримувати їх у належному технічному стані; вживати протиаварійних, протипо­жежних заходів та заходів щодо безпечної експлуатації власної ме­режі; узгоджувати з постачальником нові підключення до мережі з метою збільшення споживання енергетичних та інших ресурсів; дот­римуватись правил техніки безпеки при користуванні енергетичним та іншим обладнанням.

Актами цивільного законодавства та договором можуть бути пере­дбачені і додаткові обов'язки абонента (наприклад: забезпечувати збереження приладів обліку та повідомляти постачальника про недо­ліки в їх роботі; раціонально використовувати енергетичні та інші ре­сурси, не допускати неефективного їх використання тощо)2 .

Відповідальність за порушення умов договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу. В § 5 глави 54 ЦК відсутні правила, що визначають відповідальність сторін за порушення зобов'язання, породженого договором поста­чання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу. Згідно з ч. 2 ст. 714 ЦК до договору постачання енергетичними та ін­шими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Спеціальним законом (Законом України «Про електроенерге­тику») регулюються відносини з постачання лише електроенергії. У інших випадках при порушенні зобов'язань з постачання інших видів ресурсів (крім електроенергії) підлягають застосуванню загальні по-

1 Наприклад, при споживанні абонентом газу понад установлені норми у газопрово­
ді може знизитися тиск; при підключенні до електромережі потужних установок, що
споживають електричну енергію, остання може бути пошкоджена (а при масових подіб­
них порушеннях - можливе зниження частоти електроструму в мережі).

2 Див.: п. 28 Правил надання населенню послуг з газопостачання; п. 42 Правил ко­
ристування електричною енергією для населення; п. б Правил подачі та використання
природного газу в народному господарстві України, затверджених наказом Держком-
нафгогазу України від І ішстопада 1994 р. № 355; п. 11.2 Правил користування
електричною енергією.


ложення про підстави й умови відповідальності за порушення ци­вільно-правового зобов'язання1 .

Постачальник електроенергії відповідає насамперед за перерву в її подачі, за її не відпуск і за зниження якості ресурсу. Відповідно до чч. 6,7 ст. 24 Закону України «Про електроенергетику»: а) енергопо-стачальники несуть відповідальність перед споживачами електричної енергії в розмірі п'ятикратної вартості недовідпущеної електричної енергії у випадку переривання електропостачання з вини енергопо-стачальника (згідно з умовами договору на користування електрич­ною енергією)2 ; б) у разі відпуску електричної енергії, параметри якості якої знаходяться поза межами показників, зазначених у дого­ворі на користування електричною енергією, енергопостачальник не­се відповідальність у розмірі двадцяти п'яти відсотків вартості такої електроенергії.

Таким чином, стягненням вказаних вище штрафів, що є виключ­ною неустойкою, відповідальність постачальника електроенергії об­межується, а збитки, які виникають у абонентів у зв'язку з порушен­ням постачальником своїх основних договірних обов'язків, не від­шкодовуються. Аналогічні правила про виключну неустойку закріп­лені й у підзаконних нормативно-правових актах3 .

Згідно з чч. 5, 6 ст. 26 Закону України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р. (із змінами І доповненнями): а) споживачі (крім населення) у випадку споживання електричної енергії понад договір­ну величину за розрахунковий період сплачують енергопостачальни-кам п'ятикратну вартість різниці фактично спожитої і договірної ве­личини; б) у разі перевищення договірної величини потужності споживачі (крім населення) сплачують енергопостачальникам п'я­тикратну вартість різниці між найбільшою величиною потужності, зафіксованою протягом розрахункового періоду, та договірною вели­чиною потужності.

Споживачі будь-яких видів ресурсів відповідають за несвоєчасну

1 Більш доклад, про загальні положення, присвячені підставам І умовам відпо­
відальності за порушення цивільно-правового зобов'язання див. главу 34 цього під­
ручника.

2 Згадування у Законі України «Про електроенергетику» про договір користування
електроенергією є результатом прикрого непорозуміння. Замість зазначеного договору
повинно йтися про договір постачання електроенергії. По-перше, як уже зазначалося
вище, договір постачання електричними та іншими ресурсами через приєднану мережу
є різновидом договору купівлі-продажу і підставою виникнення права власності на ре­
сурси (зокрема, на електроенергію). По-друге, електроенергія належить до споживаних
речей, визначених родовими ознаками, тому вона не може бути предметом зобов'язань
через передачу майна у користування. По-третє, у Законі України «Про електроенерге­
тику» енергопостачальники визначаються як учасники оптового ринку електричної
енергії України, які купують електричну енергію на цьому ринку з метою продажу її
споживачам (ст. 1).

3 Диб.: пп. 43-47 Правил користування електричною енергією для населення;
ті. 9.3-9.6 Правил користування електричною енергією.


156


V . '.


РоздЯіІХ


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА УВЛАСНІСТЬ 159



оплату поставленого товару в формі пені, розмір якої визначається за згодою сторін1 чи встановлюється у підзаконних нормативно-право­вих актах2 . Поряд зі стягненням пені постачальник вправі в однобіч­ному порядку припинити живлення споживача ресурсами до пога­шення заборгованості. Крім зазначеної підстави, припинення подачі енергетичних чи інших ресурсів абоненту, винятково після поперед­нього його повідомлення постачальником, допускається в наступних випадках: а) відсутності персоналу для обслуговування енергоуста­новок споживача; б) зниження показників якості енергетичних та ін­ших ресурсів з вини споживача до величин, які порушують нормаль­не функціонування енергоустановок постачальника та інших спожи­вачів; в) недопущення до засобів обліку та енергоустановок спожива­ча уповноважених посадових осіб державних органів та (або) поста­чальника; г) у разі незадовільного стану енергоустановок споживача, та у інших випадках, передбачених підзаконними нормативно-право­вими актами3 .

§ в. Договір міни

Відповідно до ч. 1 ст. 715 ЦК договір мінн (бартеру) - це договір, за яким кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін иа інший товар. Частина 5 ст. 715 ЦК передбачає, що договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги).

До договору міни застосовуються загальні положення про купів-лю-продаж, поставку, контрактацію або інших договорів, елементи яких містяться у договорі міни (ст. 716 ЦК). Наприклад, ними можуть бути положення про якість товару (статті 673, 678 ЦК), норми гл. 61 ЦК тощо.

1 Див., напр.: п. 16 Типового договору про користування електричною енергією, за­
твердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил
користування електричною енергією для населення» від 26 липня 1999 р. № 1357;
п. 4.2.1 Типового договору про постачання електричної енергії, затвердженого постано­
вою НКРЕ «Про затвердження Правил користування електричною енергією» від
31лнпня1996р.№28.

2 Наприклад, відповідно до п. 11.3 Правил подачі та використання природного газу
в народному господарстві України, у випадку заборгованості за використаний природ­
ний газ споживачі сплачують газопостачальній організації 0,5 відсотка вартості
використаного газу за кожну добу простроченого платежу. Згідно з п. 7.2. Типового до­
говору про надання послуг з газопостачання підприємствам комунальної теплоенер­
гетики, затвердженого наказом НАК «Нафтогаз України» № 75 від 18 березня 2002 p.,
за несвоєчасну оплату спожитого газу споживач сплачує на користь постачальника,
крім суми заборгованості, пеню в розмірі 0,2 відсотка від суми простроченого платежу
за кожний день прострочення платежу, але не більше подвійної облікової ставки Націо­
нального банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

3 Див.: гш. 4-7 Правил надання населенню послуг з газопостачання; пп. 35-36 Пра­
вил користування електричною енергією для населення; п. 9 Правил подачі та вико­
ристання природного газу в народному господарстві України; пп. 8,2-8.5 Правил ко­
ристування електричною енергією.


У законодавстві про підприємництво використовується термін «бартерні угоди». Поняття «бартер» за своїм змістом об'ємніше, ніж поняття «міна». Згідно із Законом України «Про регулювання товаро­обмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяль­ності» від 23 грудня 1998 р.1 бартерна операція у галузі зовнішньо­економічної діяльності - це один з видів експортно-імпортних опера­цій, оформлених бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) по­ставок передбачені у натуральній формі між суб'єктом зовнішньо­економічної діяльності України та Іноземною юридичною особою. Такий договір передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, неолосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. Відповідно «мі­на» означає обмін товару в натурі на інший товар, а бартер, крім речог вого обміну, містить ще й обмін на безгрошовій основі результатами виконаних робіт, послуг тощо.

Не є договором міни обмін: речами з передачею їх тільки у володін­ня; речами з передачею їх лише у користування; товару на послуги про його переробку; товару на відступлення майнового права; вексе­лями, при різній вексельній сумі; житлових приміщень, які особи зай­мають як наймачі; договір при якому здійснюється обмін неякісного товару, придбаного у роздрібній торговельній мережі.

Договір міни є двостороннім, оскільки кожна Із сторін міни має певні зобов'язання на користь іншої І вважається боржником та кре­дитором одночасно. Цей договір консенсуальний, оскільки вважа­ється укладеним з моменту досягнення згоди з усіх істотних умов, та оллатним, бо при передачі товару кожна із сторін має отримати від другої зустрічне надання у вигляді товару. Сторони зобов'язуються передати одна одній відповідний товар, у принципі економічно екві­валентний.

Якщо згідно з договором міни обмінювані товари визнаються та­кими, що мають нерівноцінну вартість, то згідно з ч. З ст. 715 ЦК до­говором можуть встановлюватися доплати за товар більшої вартості, що обмінюється, на товар меншої вартості. Вартість різниці також може бути компенсована виконанням певних робіт, наданням за то­вар меншої вартості відповідних послуг (за згодою сторін).

Предметом договору може бути товар, який є у власності сторони на момент укладання договору. Товаром можуть бути різні рухомі та нерухомі речі, допущені до товарообігу, тобто об'єкти, не вилучені з цивільного обороту, а також інше майно з урахуванням його особли­востей, встановлених законодавством. Такі особливості, передбачені ч.2ст. 192,ст. 193,ч.2ст. 194 ЦК для купівлі-продажу валютних цін­ностей, цінних паперів тощо, поширюються й на міну. Умова догово­ру щодо предмета повинна містити найменування та кількість товару.

1 Відомості Верховної Ради України. - 1999. -- № 5-6. -? Ст. 44.


160


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ



Предметом договору можуть бути робота, послуги, передані в обмін на майно, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Відповідно до Закону України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності» у бартерному договорі зазначається загальна вартість товарів, що ім­портуються, на загальну вартість товарів (робіт, послуг), які експор­туються за цим договором, з обов'язковим вираженням у іноземній валюті. При укладенні бартерних зовнішньоекономічних договорів не допускається доплата грошовими коштами.

Сторонами договору міни можуть бути фізичні та юридичні осо­би. Ці сторони не пойменовані, як, наприклад, продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, але кожна з них є продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, котрий вона одержує взамін. Кожна із сторін повинна мати право власності або мати інше речове право на майно з правомочністю щодо розпорядження цим майном.

Момент переходу прав власності на товари, що обмінюються, має специфіку. Частиною 4 ст. 715 ЦК визначається, що за договором міни право власності на обмінювані товари переходить до сторін од­ночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлене договором або законом. Це правило відрізняється від загального правила ст. 334 ЦК щодо мо­менту набуття права власності за договором, коли право власності виникає з моменту передачі речі.

Строки у договорі міни. Одномоментності виконання зобов'язань з обміну товарами закон не вимагає — строки їх передачі можуть не збігатися. У такому випадку повинні бути особливо забезпечені інте­реси сторони, яка в силу договору зобов'язана передати товар перша, до того, як отримає товар від другої сторони. Коли строки передачі об­мінюваних товарів не збігаються, до сторони, яка повинна передати товар після передачі товару другою стороною, застосовуються загаль­ні правила про зустрічне виконання зобов'язань згідно ст. 538 ЦК.

У разі ненадання зобов'язаною стороною обумовленого догово­ром виконання зобов'язання або наявності обставин, які з очевидніс­тю свідчать про те, що таке виконання не буде здійснене в установле­ний термін, сторона, на котрій лежить зустрічне виконання, має право призупинити виконання свого зобов'язання або відмовитись від виконання його і вимагати відшкодування збитків. Якщо обумов­лене договором зобов'язання виконано не у повному обсязі, сторона, на якій лежить зустрічне виконання, має право призупинити виконан­ня свого зобов'язання або відмовитися від виконання у частині, що відповідає ненаданому виконанню. Якщо зустрічне зобов'язання ви­конано, незважаючи на ненаданння другою стороною обумовленого договором виконання свого зобов'язання, ця сторона зобов'язана на­дати таке виконання.

У зовнішньоекономічних відносинах строки проведення бартер-


них операцій відіграють значну роль, внаслідок чого вони більш де­тально регулюються відповідним законодавством. Так, товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на мит­ну територію України у строки, зазначені у договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення товарів, які фактич­но експортовані за бартерним договором. Суб'єкти зовнішньоеконо­мічної діяльності України, які здійснили експорт або Імпорт робіт, послуг за бартерним договором, зобов'язані протягом п'яти робочих днів з дня підписання акта або іншого документа, що засвідчує вико­нання робіт чи надання послуг, повідомити органи державної митної служби України (якщо імпортуються або експортуються за даним до­говором товари) або органи державної податкової служби України (якщо імпортуються чи експортуються за даним договором роботи або послуги) про факт здійснення експорту товарів (робіт, послуг). У разі перевищення встановлених ст. 2 Закону України «Про регулю­вання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоеко­номічної діяльності» строків ввезення на митну територію України товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бар­терними договорами суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності, які є стороною відповідного бартерного договору, Міністерством еконо­міки та з питань європейської Інтеграції видається разовий Індивіду­альний дозвіл1 . У разі порушення строків проведення товарообмін­них (бартерних) операцій ст. 4 зазначеного вище Закону передбачена відповідальність.

Форма договору. В § 6 глави 54 ЦК не міститься вимог до форми договору міни. Згідно зі ст. 716 та ст. 657 ЦК при міні речами, хоча б одна з яких є нерухомістю, договір укладається у письмовій формі і повинен бути нотаріально посвідченим та підлягає державній реє­страції. Інші договори мають укладатись у простій письмовій формі. В усній формі можуть бути укладені договори відповідно до чч. 1,2 СТ.206ЦК.

Змістом договору міни, як й інших зобов'язань, є права та обо­в'язки його учасників. Обов'язкам однієї сторони договору міни від­повідають права другої сторони. Частіше за все вони тотожні. Якщо з договору не випливає інше, то товари, які належать обміну, вважа­ються рівноцінними.

До основних прав та обов'язків сторін належить обов'язок щодо передачі товару, котра, як вже вказувалося, відбувається одночасно, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. При передачі товару лише однією стороною або якщо право власності переходить до по­купця раніше від передання товару, та сторона, яка отримала товар, повинна його зберігати. Правові наслідки невиконання обов'язку пе-

1 Постанова КМУ від 13 серпня 1999 р. № 1489 «Про Порядок видачі разового інди­відуального дозволу на перевищення встановлених строків ввезення товарів (вико­нання робіт, надання послуг), які імпортуються за бартерними договорами» (із змінами, внесеними згідно з постановою КМУ від 16 листопада 2001 р.№ 1493).

О «Цивільне право України, т. 2


Розділ IX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ 163



редати товар та інші документи, що належать до нього, передбачаю­ться статтями 666, 620 ЦК, а передання товару належної якості -ст. 678 ЦК. Разом з цим спірним є питання щодо сумірності зменшен­ня ціни на товар неналежної якості та передачі додаткового товару в обсязі, відповідному сумі, на яку зменшена його вартість. Можна вва­жати, що це суперечить суті договору міни. У такій ситуації сторони договору міни вправі на свій розсуд вимагати від контрагента безоп­латного усунення недоліків або заміни товару за наявності суттєвих порушень якості чи перерахування збитків при відмові контрагента від виконання договору міни та передачі товару.

Якщо обмінювані товари визнані нерівноцінними, виникає необхід­ність оплати різниці у вартості. Цей обов'язок лежить на стороні, яка от­римує товар меншої вартості. Однак і у цьому випадку контрагенти вправі домовитись про інший порядок, ніж встановлений законом.

Обов'язками контрагентів за договором міни є передача товарів, не-обтяжених правами третіх осіб на них. При вилученні за рішенням суду товару в сторони, яка отримала його за договором міни, на користь третьої особи на підставах, що виникли до укладення договору, друга сторона має відшкодувати заподіяні цим збитки попередній стороні (ст. 661 ЦК), яка також має право повернення свого майна, отриманого контрагентом за договором міни.

Глава 37. ДОГОВІР ДАРУВАННЯ

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (обдаровува­ному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 ст. 717 ЦК).

Договір дарування поряд з договорами купівлі-продажу, міни опо­середковує перехід майна (речей та майнових прав) від однієї особи до іншої. Даному договору властиві деякі характерні ознаки, що до­зволяють виділити його в окремий вид договорів. Тому законодавець не випадково виділяє у ЦК норми, що регулюють відносини з дару­вання, в окрему главу.

Договір дарування завжди безоплатний. Це означає, що даруваль­ник не отримує ніякого зустрічного надання з боку обдаровуваного. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на ко­ристь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового харак­теру, не є договором дарування (ч. 2 ст. 717 ЦК). У деяких випадках обдаровуваний при отриманні дарунка традиційно передає даруваль-нику річ або невелику грошову суму. Наприклад, за народним звича­єм, при отриманні у дарунок годинника або домашньої тварини обда­ровуваний має надати дарувальнику дрібну монету. Слід зауважити, що у цьому випадку мова не йде про зустрічне надання у юридичному розумінні. Надання монети сприймається сторонами як символічний акт та не має за ціль компенсацію за отриманий дарунок.


Не буде також зустрічним наданням встановлення за договором дарування права користування дарувальником річчю - предметом да­рування. Цю ситуацію можна розглядати подвійно: дарувальник збе­рігає за собою певні права (право користування), які не входили до складу дарунка, або як обтяження предмета дарування правами дару­вальника. Важливим для констатації безоплатності є те, що даруваль­ник не отримує від обдаровуваного нічого нового, що було у нього відсутнє до укладення договору, а обдаровуваний не надає даруваль-никові нічого, що не було б пов'язане з дарунком.

Із зазначеного виплаває наступна кваліфікуюча ознака договору дарування: наслідками дарування є збільшення майна обдаровувано­го за рахунок зменшення майна дарувальника.

Ознакою договору дарування є також наявність згоди обдаровува­ного на прийняття дарунка. Слід, безумовно, погодитися з думкою О. С. Іоффе, який вказував, що у обдаровуваного частіше за все не просять згоди на прийняття дарунка тільки тому, що така згода припускається, але якщо таке припущення буде спростоване, дару­вання не може вважатися здійсненим1 . Саме необхідність вказаної згоди дозволяє кваліфікувати дарування як договір, тобто домов­леність сторін, спрямовану на встановлення цивільних прав та обо­в'язків (ст, 626 ЦК), та відокремити його від односторонніх правочи-нів, на підставі яких виникає право власності у іншої особи2 .

Нарешті, договір дарування передбачає безстроковий перехід да­рунка (речі або права) до обдаровуваного.

Легальне визначення договору дарування вказує на те, що він мо­же конструюватись як реальний або консенсуальиий.

Відповідно до ч. 1 ст. 723 ЦК договором дарування може бути встановлений обов'язок дарувальника передати дарунок обдаровува­ному в майбутньому через певний строк (у певний термін) або у разі настання певної обставини. Таким чином, консенсуальний договір дарування породжує зобов'язання, за яким дарувальник (боржник) має вчинити певну дію, зокрема передати майно, а обдаровуваний (кредитор) має право вимагати виконання цього обов'язку.

Договір дарування є, як правило, одностороннім договором: об­даровуваний стає власником речі (або має право вимагати передання йому дарунка), тобто не бере на себе ніяких обов'язків, а дарувальник передає або зобов'язується передати майно, не отримуючи при цьому жодних прав вимоги щодо обдаровуваного.

Але з цього правила є винятки. Так, за договором дарування може бути встановлений обов'язок обдаровуваного вчинити певну дію май­нового характеру на користь третьої особи або утриматися від її вчи-

1 Иоффе О. С. Обязательственное право. - М.: Юрнд. лит., 1975. С. 394.

2 У юридичній літературі кінця XIX - початку XX ст. був поширений погляд на да­
рування як на підставу виникнення права власності, але не як на договір (див. напр.:
МейерД.И. Русское гражданское право: В. 2-х частях. - Ч. 1.-М., 1997. -С. 3.

6


164


Розділ IX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


165



нення (передати грошову суму чи інше майно у власність третій особі, виплачувати ренту, надати право довічного користування дарунком або його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи пр виселен­ня з дарованого будинку тощо). Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов'язку на ко­ристь третьої особи, що робить такий договір дарування двосторон­нім (ч. З ст. 626 ЦК)- У разі смерті дарувальника, оголошення його по­мерлим, визнання безвісно відсутнім чи недієздатним виконання обов'язку на користь третьої особи має право вимагати від обдарову­ваного та особа, на користь якої встановлений цей обов'язок.

Між тим трансформація договору дарування у двосторонній не по­збавляє його ознак безоплатності Так, майнове надання обдаровува­ного спрямоване на користь третьої особи, а не дарувальника і не є, таким чином, зустрічним, що необхідно для кваліфікації договору як оплатного. Не порушується у зазначеній конструкції й друга ознака дарування - збільшення майна обдаровуваного за рахунок зменшен­ня майна дарувальника.1 .

Характерною ознакою договору дарування є особистий характер зобов'язання, яке він породжує. Так, відповідно до ч. З ст. 723 ЦК, якщо до настання строку (терміну) або відкладальної обставини, встановленої договором дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому, дарувальник чи обдаровуваний помре, договір дару­вання припиняється.

Найбільш цікавим, з точки зору юридичного аналізу, є реальний договір дарування. Такий договір, як було зазначено вище, є укладе­ним з моменту передання майна. Звичайна конструкція реального до­говору у випадку дарування призводить до виключних наслідків - за таким договором, на відміну від інших, не виникає зобов'язання2 .

Так, не важко помітити, що передання майна обдаровуваному має наслідками виникнення у нього права власності на дарунок (ч. 1 ст. 334 ЦК). Тобто, у той час як інші реальні договори породжують зобов'язання сторін, реальний договір дарування породжує не зобо­в'язальні правовідносини, а призводить безпосередньо до виникнен­ня права власності на дарунок в обдаровуваного. Класики відчизня-ної цивІлістики зазначали, що такий договір покладений в основу пе­редання речі та є речовим договором3 .

Предмет договору дарування. ЦК встановлює, що дарунком мо­жуть бути рухомі речі, у тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути також майнові права, якими дарузальник володіє або котрі можуть виникнути у нього в майбут­ньому. Тобто, мова йде про будь-які неспоживні та споживні речі, ру-

1 Слід відмітити, що це один з небагатьох, поряд, наприклад, з договором доручення,
за яким повірений не отримує плати, прякладіз безоплатності двостороннього договору.!

2 Окрім зазначеного договору дарування з обов'язком обдаровуваного на користь
третьої особи.

3 Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права. - Т. 2. -М„ 1907. - С. 72.


хомі й нерухомі, зокрема, споруди, будівлі, транспортні засоби, зе­мельні ділянки, підприємства тощо, за винятком майна, вилученого з цивільного обороту.

Майнові права, що є дарунком, можуть бути як зобов'язальними, так і речовими1 .

Дарування зобов'язальних прав, що дарувальник як кредитор має до третьої особи, здійснюється у вигляді безоплатної цесії (п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК), у якій має бути зрозуміло висловлений намір цедента (да­рувальника) здійснити безоплатне передання права вимоги цесіона-рію (обдаровуваному). У іншому випадку за правилами ч. 4 ст. 632 ЦК ціна у договорі, якщо вона не вказана, визначається, виходячи із звичайних цін, і такий договір не може вважатися даруванням. Пере­дання дарувальником обдаровуваному майнового права до самого се­бе не передбачає використання визначеної договірної конструкції (ч. 1 ст. б)2 , та здійснюється за договором, за яким встановлюється за­значене право щодо обдаровуваного.

Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, те­риторіальна громада (ст. 720 ЦК).

Закон встановлює певні обмеження щодо укладення договору да­рування (на стороні дарувальника) деякими особами. Так, батьки (усиновлювачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей, підо­пічних (ч. 2 ст. 726 ЦК). Закон не передбачає заборони укладення до­говору дарування щодо малолітніх та недієздатних.

Підприємницькі товариства можуть укладати договір дарування між собою, якщо право здійснювати дарування прямо встановлено установчими документами дарувальника. Це положення не поши­рюється на право юридичної особи укладати договір пожертви.

ЦК визначає специфічні правила щодо змісту доручення на укла­
дення договору дарування3 представником дарувальника. Так, дору­
чення на укладення договору дарування, у якому не вказано імені об­
даровуваного, є нікчемним (ч. 4 ст. 720). ;

Форма договору дарування. Вимоги закону щодо форми догово­ру дарування залежать від матеріального предмета договору. За за­гальним правилом, в усній формі можуть бути укладені договори, які повністю виконуються сторонами у момент вчинення, за винятком тих, що підлягають нотаріальному посвідченню, державній реестра-

' Наприклад, право користування чужою земельною ділянкою для забудови може виникати на підставі договору (у тому числі і безоплатного) з власником та бути вста­новлено на невизначений строк. Крім того, таке речове право може відчужуватись самим землекористувачем (ст. 413 ЦК).

2 Конструкція цесії у цьому разі не може бути застосована, оскільки передбачає пе­
редання третій особі прав кредитора за вже існуючим зобов'язанням, якого, очевидно, у
випадку дарування права щодо себе немає.

3 Очевидно, законодавець має на увазі доручення як складовий елемент змісту дого­
вору доручення (ст. 1003 ЦК) та довіреність.


1Є8


Розділ IX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


167



ції, або коли недодержання письмової форми має наслідком нікчем­ність договору (ст. 206 ЦК).

Стаття 719 ЦК встановлює правила стосовно форми цього догово­ру. Договір дарування предметів особистого користування та побуто­вого призначення може бути укладений усно.

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Договір дарування майнового права та договір дарування з обов'яз­ком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним.

Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі. Передання такої речі за усним дого­вором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний за­володів нею незаконно.

Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів гро­мадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному по­свідченню.

Момент виникнення права власності обдаровуваного на дару­нок. Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Дарувальник, який передав річ організації транспорту, зв'язку або іншій особі для вручення її обдаровуваному, має право відмовитися від договору дарування до вручення речі останньому.

Якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, дарунок є прийнятим, якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття.

Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, що посвідчують належність дару-вальниковІ предмета договору, або символів речі (ключів, макетів то­що), є прийняттям дарунка.

Зміст договору дарування. Дарувальник несе наступні обов'язки:

За консенсуальним договором дарування дарувальник зобов'яза­ний у визначений договором строк (термін) передати дарунок (від­ступити майнове право) обдаровуваному.

Якщо дарувальникові відомо про недоліки речі, що є дарунком, або її особливі властивості, які можуть бути небезпечними для життя, здо- ров'я, майна обдаровуваного чи інших осіб, він зобов'язаний по­відомити про них обдаровуваного. Дарувальник, якому було відомо про недоліки або особливі властивості подарованої речі і котрий не повідомив про них обдаровуваного, зобов'язаний відшкодувати шко­ду, завдану майну, та шкоду, заподіяну каліцтвом, Іншим ушкоджен­ням здоров'я чи смертю внаслідок володіння або користування да­рунком.


Дарувальник має такі права:

- відмовитися від передання дарунка в майбутньому, якщо після
укладення договору його майновий стан істотно погіршився;

- вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього
обов'язку на користь третьої особи. У разі порушення обдаровуваним
обов'язку на користь третьої особи дарувальник має право вимагати
розірвання договору і повернення дарунка, а якщо таке повернення
неможливе - відшкодування його вартості;

- вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи ін­
шого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив
злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків,
дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне
вбивство дарувальника, спадкоємці останнього мають право вимага­
ти розірвання договору дарування.

Обов'язки обдаровуваного. Як зазначалося, договір дарування є безоплатним та у більшості випадків одностороннім. Але ст. 725 ЦК дозволяє встановлення у договорі дарування обов'язку обдаровува­ного вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої осо­би або утриматися від її вчинення.

Обдаровуваний має право:

- у разі настання строку (терміну) або відкладальної обставини,
встановлених договором дарування з обов'язком передати дарунок у
майбутньому, вимагати від дарувальника передання дарунка або від­
шкодування його вартості.

- у будь-який час до прийняття дарунка на підставі договору дару­
вання з обов'язком передати дарунок у майбутньому, відмовитися від
нього.

Види договору дарування. Окремим видом договору дарування є договір пожертви. Пожертвою є дарування нерухомих і рухомих ре­ чей, зокрема грошей та цінних паперів, фізичним особам, юридичним особам, державі, АРК, територіальній громаді, для досягнення ними певної, наперед обумовленої мети (ч. 1 ст. 729 ЦК).

Сторонами договору пожертви є пожертвувач та обдаровуваний.

Договір про пожертву завжди реальний та вважається укладеним з моменту прийняття пожертви.

До договору про пожертву застосовуються положення про договір дарування, якщо інше не встановлено законом.

Пожертвувач має наступні права:

- здійснювати контроль за використанням пожертви відповідно до
мети, встановленої договором про пожертву.

- вимагати розірвання договору про пожертву, якщо пожертва ви­
користовується не за призначенням. Таке право мають правонаступ­
ники пожертвувача в разі його смерті. Якщо використання пожертви
за призначенням виявилося неможливим, використання ЇЇ за іншим
призначенням можливе лише за згодою пожертвувача, а у разі його
смерті чи ліквідації юридичної особи - за рішенням суду.


РоідіїІХ


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУЗ ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


169



Глава 38. ДОГОВІР РЕНТИ

§ 1. Поняття та ознаки договору ренти г

Договору ренти присвячено главу 56 ЦК. Цей інститут регулює відносини, які пов'язані з відчуженням майна під виплату колишньо­му власнику грошового або іншого утримання - ренти.

Інститут ренти набув поширення у середні віки. Значення слова «рента» розумілося як повернення того, що було передано раніше. Отриманню ренти завжди передувала передача майна платникові -спочатку землі та інших об'єктів нерухомості, пізніше - рухомого майна, у тому числі грошей. Рентні відносини мали довгостроковий, часто безстроковий характер. Рента ні за яких обставин не могла бути разовою.

Історично склалося так, що рента не пов'язана з підприємницькою діяльністю і не є прибутком. Рента, взагалі, не є доходом, отриманим від будь-якої діяльності. Ці ознаки ренти складають основу її особли­вого правового режиму і в українському законодавстві на сьогодні.

Відповідно до ст. 731 ЦК під договором ренти розуміється такий договір, за яким одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платниковіренти) у власність майно, а платникренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту в формі певної грошової суми або у іншій формі (ст. 731 ЦК).

З визначення договору ренти випливає, що він є реальним, про що свідчить чітко визначене положення: одержувач ренти передає майно платникові ренти, а не зобов'язується його передати. Тому для укла­дення договору ренти недостатньо зустрічної згоди сторін, необхідне передання майна платникові ренти. Після передання майна одержу­вач ренти не несе за договором ніяких зобов'язань, він має лише пра­ва. Отже, договір ренти є одностороннім. Сплатним цей договір є тому, що майно передається в обмін на надане утримання у вигляді грошової суми або у іншій формі.

Договір ренти належить до договорів, за якими переходить право власності на передане майно. Як за договорами купівлі-продажу, міни та дарування, за договором ренти майно переходить у власність платника ренти, який набуває усі права власника та одночасно несе ризик випадкового знищення майна й інші обов'язки власника. Від­носини, пов'язані з переданням майна у власність під виплату ренти, відповідно до ч.2 ст. 734 ЦК регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж - при оплатній передачі майна або положеннями про договір дарування, якщо передання такого майна відбулося без­оплатно. Даними нормами керуються у разі, якщо це не суперечить суті договору ренти. Так, з числа норм про купівлю-продаж можуть застосовуватися ті, у яких передбачено момент переходу ризику ви­падкової загибелі майна, що передається (ст. 668 ЦК)5 обов'язок про­давця попередити покупця про права третіх осіб на майно (ст. 659


ЦК), обов'язки сторін при пред'явленні третьою особою позову про витребування у покупця переданої йому речі (ст. 660 ЦК). Серед норм про договір дарування до рентних відносин можуть бути засто­совані, зокрема ст. 721 ЦК про наслідки спричинення шкоди, завда­ної недоліками подарованої речі, і ст. 722 ЦК про прийняття дарунка та виникнення права власності обдаровуваного з моменту його прий­няття. При цьому щодо дарування виключається можливість вико­ристання будь-яких статей, які регулюють консенсуальний договір (тобто договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбут­ньому), оскільки договір ренти може мати лише реальний характер.

Схожість ренти з купівлею-продажем та іншими договорами про оплатне передання майна у власність не перетворює рентний договір у їх різновид. Ренті притаманні такі специфічні ознаки, які свідчать про самостійність рентного договору серед інших цивільно-правових договорів, спрямованих на відчуження майна. Основною ознакою до­говору ренти є обов'язки однієї особи виплачувати ренту іншій вза­мін переданого майна. Рентні платежі для одержувача ренти часто єдине джерело засобів існування, тим більше якщо враховувати дов­гостроковий, стабільний характер відносин, які складаються. Метою договору купівлі-продажу є передача права власності. За договором же ренти - це лише умова виникнення рентних відносин. Договори купівлі-продажу, міни завершуються переходом права власності, а договір ренти тільки починається з пєреданням майна платникові у власність.

Договір ренти підлягає обов'язковому нотаріальному посвідчен­ню, а якщо під виплату ренти передається нерухоме майно, то ще й державній реєстрації (ст. 732 ЦК).

У разі відчуження нерухомого майна Іншій особі до неї переходять обов'язки платника ренти (ч. 2 ст. 735 ЦК). Тобто для прав одержува­ча ренти притаманна ознака слідування їх за тим нерухомим майном, яке вони обтяжують. Тому в разі відчуження нерухомого майна плат­ником ренти його обов'язки за цим договором переходять на набува­ча майна, хоча б останній і не знав про обтяження майна. У разі на­буття такого майна покупець, якого продавець не сповістив про обтяження майна рентою, може скористатися правами, передбачени­ми ст. 659 ЦК, але не може відмовитися від виплати ренти, посилаю­чись на те, що він не знав про обтяження майна. Саме для того, щоб попередити набувача, закон вимагає державної реєстрації договору ренти нерухомого майна, яке є найчастіше предметом останнього.

Обтяження рухомого майна законом не передбачено. І тому при його відчуженні за договором ренти одержувач ке має права вимагати виплати ренти від нового власника; і перед ним, як і раніше, несе обо­в'язки первинний набувач майна. Наприклад, якщо переданий за дого­вором ренти автомобіль буде подарований платником ренти синові, то обов'язки з виплати рентних платежів перед її одержувачем нести­ме платник за договором ренти, а не син як власник автомобіля. Від-


170


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


171



повідно до ч.2 ст. 735 ЦК платник ренти має право відчужувати май­но, передане йому під виплату ренти, лише за згодою її одержувача.

Закон передбачає й забезпечення виплати ренти у тих випадках, коли під виплату останньої передається земельна ділянка або інше нерухоме майно. Відповідно до ч. 1 ст. 735 ЦК воно автоматично стає предметом застави. Тому в разі порушення платником ренти зобов'я­зань її одержувач як іпотекодержатель має можливість задовольнити свої вимоги за рахунок цього майна переважно перед іншими креди­торами платника ренти. Що ж стосується використання сторонами ін­ших видів забезпечення зобов'язань, то будь-який з них або декілька одночасно можуть бути передбачені за договором ренти за згодою сторін при відчуженні рухомого майна, або застосовуватися поряд з іпотекою при переданні нерухомого майна. Виплата ренти може за­безпечуватися шляхом встановлення обов'язку платника ренти за­страхувати ризик невиконання ним своїх обов'язків за договором ренти (ч. З ст. 735 ЦК). Якщо умову про забезпечення включено до договору, але вона не виконана платником безстрокової ренти, одер­жувач має право вимагати розірвання договору ренти відповідно до ч.і ст. 740 ЦК.

Як особливу гарантію прав одержувача ренти законом передбаче­но виплату процентів у зв'язку з простроченням виплати ренти плат­ником. Розмір процентів визначається сторонами у договорі, а при відсутності його позначення - у розмірі 3 % річних від простроченої суми відповідно до вимог ст. 625 ЦК. Обов'язок з їх виплати має міс­це в усіх випадках прострочення виплати ренти, у тому числі також, коли прострочення виникло не з вини платника ренти.

§ 2 Види договорів ренти

ЦК розрізняє наступні різновиди рентного договору: договір рен­ти, укладений на невизначений строк - договір безстрокової ренти; та договір ренти, укладений на визначений строк - договір ренти на певний строк (ч. 2 ст. 731 ЦК)1 .

Віднесення договору ренти до того чи іншого виду має принципо­ве значення. Закон передбачає особливі права для платника та одер­жувача безстрокової ренти щодо можливості розірвання договору на вимогу однієї із сторін; можливості припинення зобов'язань щодо виплати ренти або зміни її умов у разі випадкового знищення чи ви­падкового пошкодження майна, переданого під виплату безстрокової ренти; особливості розрахунків між сторонами у разі розірвання до­говору, які призводять до його припинення.

До договору ренти, укладеного на певний строк, названі вище осо­бливості не мають відношення. До його регулювання необхідно за-

1 Різновидом рентного договору, безперечно, є договір довічного утримання (дог­ляду), передбачений главою 57 ЦК. Він діє протягом життя одержувача ренти, тобто є договором довічної ренти.


стосовувати загальні положення про договори з оплатної передачі майна.

Сутність безстрокової ренти полягає у необмеженості зобов'я­зань з її виплати будь-яким строком. Такі відносини можуть існувати довго. Майно, передане під виплату ренти, може бути давно знищено (спожите), можуть бути забуті особи, між котрими первинно виникло дане зобов'язання, але саме зобов'язання з виплати ренти зберігати­меться. Право на отримання безстрокової ренти переходить до спад­коємців, а якщо одержувачем ренти є юридична особа - до правонас­тупників. Це право припиняється у зв'язку з відсутністю спадкоємців та у разі ліквідації юридичної особи-одержувача. Так само перехо­дять до правонаступників обов'язки платників безстрокової ренти.

Договір безстрокової ренти належить до так званих алеаторних (ризикових) договорів. Внаслідок укладення цього договору вини­кає ризик для кожної із сторін, який полягає у тому, що розмір рент­них платежів може виявитися більшим або, навпаки, меншим за вар­тість відчуженого під виплату ренти майна. Вважається, що сторони усвідомлюють такі обставини і з ними погоджуються. Тому самій су­ті договору безстрокової ренти суперечило б внесення до нього умо­ви про те, що загальний розмір рентних платежів, які підлягають ви­платі одержувачу, обмежується вартістю переданого майна1 .

Договір ренти може бути укладений на будь-який конкретний строк за згодою сторін. У разі випадкового знищення або випадково­го пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник не звільняється від обов'язку виплачувати ЇЇ до закін­чення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором (ст. 743 ЦК). До цього виду ренти не можна застосовувати положення статей 739-742 ЦК, розрахованих лише на договір безстрокової рен­ти. Договір ренти, укладений на певний строк, регулюється загаль­ними правилами, передбаченими для розірвання або припинення зо­бов'язань, що виникають з договорів з оплатної передачі майна у власність.

Поряд з цим закон важливе значення приділяє тому, на яких заса­дах - за плату чи безоплатно - передано платникові ренти те майно, замість якого колишньому власнику надається той чи Інший вид рен­ти. У першому випадку передане майно виступає повним, а у друго­му - відповідно частковим еквівалентом виплачуваної ренти2 . Від пе-редання майна за плату чи безоплатно залежить можливість засто­сування при його переданні правил про купівлю-продаж чи правил про договір дарування (ст. 734 ЦК). Крім того, залежно від передання майна за плату або безоплатно залежить можливість розірвання та

1 Див.:Гражданское право: Учеб. Часть II / Под ред. А. П. Сергеева , Ю. К. Толсто­
го. -М.: Проспект, 1997.-С. 136.

2 Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга вторая: Договоры
о передаче имущества. - Изд. 2-е, стререотип. - М: Статут, 2000. - С. 636.


172


Розділ DC


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ



порядок розрахунків між сторонами у разі розірвання договору без­строкової ренти (ст. 741 ЦК). З огляду на безоплатність чи оплаткість договору, по-різному вирішується питання про ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під вип­лату безстрокової ренти (ст. 742 ЦК).

Суттєві відмінності мають договори ренти, за якими під виплату ренти передається нерухоме майно. Такі договори відрізняються від договорів ренти, за якими передається рухоме майно, формою, при­сутністю ознак слідування ренти за майном при його відчуженні, ви­никненням законної застави на передане майно тощо.

Закон не обмежує передачу прав на отримання ренти Іншою осо­бою шляхом уступки права вимоги. Однак одержувач ренти не має права передачі своїх прав за договором ренти, якщо останній укладе­но на його користь іншою особою, без згоди цієї особи.

§ 3 . Елементи договору ренти

Сторонами договору ренти виступають одержувач та платник

ренти .

Одержувачами ренти можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи (ст. 733 ЦК). Причому фізичні особи незалежно від їх віку та працездатності. Як правило, вони є власниками того майна, яке було відчужене під виплату ренти. Вона може бути встановлена і на ко­ристь третьої особи - вигодонабувача. У цьому випадку після вира­ження наміру третьої особи скористатися своїми правами за догово­ром, останній не може бути розірваний або змінений без згоди вигодонабувача (ст. 636 ЦК).

Платниками ренти теж можуть бути фізичні та юридичні особи без будь-яких обмежень.

Як І права одержувачів, обов'язки її платників можуть переходити до Інших осіб як у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 735 ЦК), так і шляхом заміни кредитора або боржника у зобов'язанні (стат­ті 512,520 ЦК). Дане положення стосується обох видів рентних дого­ворів (безстрокового та укладеного на певний строк), оскільки закон не передбачає ніяких обмежень щодо цього, а права одержувачів і платників ренти не належать до таких, які нерозривно пов 'язанІ з осо­бою кредитора чи боржника.

До істотних умов договору належить умова про предмет. Договір ренти має складний предмет: по-перше, ним виступає майно, яке відчужується одержувачем під виплату ренти; по-друге, предметом є сама рента, що виплачується платником її одержувачу. Умови дого­вору ренти щодо переданого майна, форми та розміру виплачуваної ренти є істотними для даного договору, без досягнення згоди за яки­ми даний договір не може вважатися укладеним.

Стосовно майна закон не встановлює жодних обмежень, хоча на практиці найчастіше таким майном виступають житлові будинки, квартири, підприємства, тобто нерухомі речі.


Рента може виплачуватися у грошовій формі, що зустрічається у більшості випадків, або шляхом передання речей, виконання робіт чи надання послуг. Може бути встановлена і змішана форма ренти, яка виплачується частково грошима, а частково шляхом передання ре­чей, виконання робіт або надання послуг. Форма і розмір ренти вста­новлюються за згодою сторін у договорі (ст. 737 ЦК). Закон встанов­лює розмір ренти, якщо сторони не передбачать його у договорі, тільки у разі передачі під виплату ренти грошової суми. Так, відпо­відно до ч.2 ст. 737 ЦК розмір ренти у такому випадку встановлено у розмірі облікової ставки Національного банку України. Розмір ренти змінюється відповідно до зміни розміру облікової ставки Національ­ного банку України, якщо інше не встановлено договором.

Строк договору ренти залежить від ЇЇ виду. Договір безстрокової ренти укладається на невизначений строк. Договір строкової ренти укладається на певний строк, але це не може бути, наприклад, одно­разова виплата ренти. Відносини за договором ренти мають постій­ний, стабільний, довгостроковий характер. Враховуючи це, сторони і встановлюють строк його дії. Договір ренти, укладений без визначен­ня строку, вважається договором безстрокової ренти.

Сторони у договорі узгоджують періодичність виплати ренти. За відсутності регулювання цього питання у договорі рента виплачуєть­ся після закінчення кожного календарного кварталу (ст. 738 ЦК).

Ціною договору ренти є загальна сума виплачуваної ренти за да­ним договором, укладеним на певний строк. Наприклад, якщо сторо­ни передбачили ренту в грошовій формі за договором, укладеним на 10 років, у розмірі 200 грн. з виплатою кожного місяця, то ціна дого­вору складатиме - 24000 грн. Саме за договором ренти, укладеним на певний строк, сторони можуть співвіднести вартість переданого під виплату ренти майна з ціною договору ренти, яку отримає її одержу­вач протягом дії договору. Стосовно ж безстрокової ренти можна вес­ти мову про ціну договору лише умовно, зважаючи на алеаторний ха­рактер такої ренти. Найбільш близьким елементом з'ясування ціни безстрокової ренти є порядок розрахунку між сторонами у разі ро­зірвання зазначеного договору (ст. 741 ЦК).

§ 4. Припинення договору ренти і розрахунки між сторонами

Договір ренти припиняється як за підставами, що є загальними для більшості цивільно-правових зобов'язань (гл. 50 ЦК), так і за спеціаль­ними підставами, властивими лише для рентних відносин (гл. 56 ЦК).

Договір ренти може бути припинено за домовленістн» сторін (ст. 604 ЦК). У цьому випадку припинення договору сторони вста­новлюють, на яких засадах буде його припинено, вирішуючи питання про повернення переданого під виплату ренти майна та повернення (повне або часткове) виплачених сум, виплати одержувачеві ренти компенсації тощо.


174


Розділ IX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА УВЛАСНІСТЬ


175



Одержувач ренти може у будь-який час відмовитися від подальшо­го отримання рентних виплат, припинивши тим самим зобов'язання прощенням боргу (ст. 605 ЦК). Однак, якщо рента була встановлена на його користь іншою особою, то у разі відмови одержувача ренти від своїх прав, ними може скористатися особа, яка встановила ренту.

Рентні зобов'язання можуть бути припинені у зв'язку з передан- ням відступного одержувачу ренти (ст. 600). Така підстава є найха­рактернішою для припинення договору, за яким рента встановлена у формі передання речей, виконання робіт або надання послуг, хоча ніщо не перешкоджає припиненню договору за цією підставою у разі, якщо рента встановлена у грошовій формі.

Договір ренти може бути припинено також за іншими підставами, передбаченими для припинення зобов'язань. Наприклад, у зв'язку з неможливістю його виконання або поєднанням боржника і кре­ дитора в одній особі (статті 607, 606 ЦК).

Зобов'язання з виплати ренти за договором ренти, укладеним на певний строк, може припинятися його виконанням (ст. 599 ЦК). Та­ка підстава для припинення договору безстрокової ренти не може за­стосовуватися у силу його «постійного» характеру.

Рентне зобов'язання може бути припинено і за особливих підстав, зокрема, коли права одержувача ренти перейдуть до особи, що не може бути її одержувачем. Наприклад, внаслідок того, що одержува­чем ренти стали наступні спадкоємці за заповітом: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада, іноземна держа­ва та інші суб'єкти публічного права (ст. 2 ЦК). На жаль, закон не встановлює правові наслідки на такий випадок. Очевидно, за вказаних обставин відповідний обов'язок з платника ренти має зніматися, І він залишається власником майна, переданого за договором ренти.

Зобов'язання з виплати безстрокової ренти може припинитися та­кож у зв'язку з випадковим знищенням або випадковим пошкод­женням майна, переданого під виплату ренти. Однак це може статися за певних обставин, а саме: якщо майно передано під виплату ренти за плату та коли платник ренти почне вимагати припинення зобов'я­зання з виплати ренти або зміни умов її виплати (ст. 742 ЦК). Стосов­но ж ризику випадкового знищення чи випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти безоплатно, то його несе плат­ник ренти, який у такому разі повинен і далі виконувати свої обов'яз­ки перед її одержувачем.

Особливе значення законодавець приділяє припиненню рентних відносин у зв'язку з розірванням договору безстрокової ренти на вимогу платника або одержувача. При цьому право платника на ро­зірвання договору такої ренти має безумовний характер. Відповідно до вимог ст. 739 ЦК платник безстрокової ренти має право відмови­тися від договору ренти. Умова договору, відповідно до якої платник цієї ренти не може відмовитися від договору, є нікчемною. Договір ренти припиняється після спливу трьох місяців від дня одержувачем


ренти письмової відмови платника безстрокової ренти від договору за умови повного розрахунку між ними (ч. З ст. 739 ЦК).

На відміну від платника ренти, її одержувач має право вимагати розірвання договору безстрокової ренти лише у випадках, передбаче­них сторонами у договорі (наприклад, у разі передачі майна, переда­ного під виплату ренти, платником іншій особі, або у випадках, вста­новлених законом). Так, відповідно до ч.і ст. 740 ЦК одержувач безстрокової ренти має право вимагати розірвання договору, якщо платник: прострочив її виплату більш як на один рік; порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати ренти; визнаний неплато­спроможним або виникли інші обставини, які явно свідчать про не­можливість виплати ним ренти у розмірі і у строки, встановлені дого­вором. Таким чином, закон пов'язує право одержувача ренти на розірвання договору з порушеннями платником його обов'язків, які вже мають місце або можуть виникнути у майбутньому в зв'язку зі зміною тих чи інших обставин. Враховуючи те, що вимога про ро­зірвання договору безстрокової ренти не є мірою цивільно-правової відповідальності, вона може бути заявлена одержувачем незалежно від того: чи винен платник ренти у порушенні своїх обов'язків. Поряд з цим слід вказати, що договір безстрокової ренти також може бути розірвано за рішенням суду на вимогу одержувача ренти і у зв'язку з істотними порушеннями договору платником ренти за правилами ст. 651 ЦК. Наприклад, це можуть бути порушення, пов'язані з роз­міром виплати ренти (значно меншим) у разі її регулярної виплати.

Розрахунки між сторонами у разі розірвання договору безстро­кової ренти здійснюються за умовами, передбаченими на такий ви­падок у даному договорі. При вирішенні цього питання сторони по­винні враховувати такі обставини, як вартість переданого під виплату ренти майна; строк його можливого використання за призначенням; розмір рентних платежів та інші. Незважаючи на важливість та без-сдІрну доречність вирішення вказаного питання у договорі, розра­хунки між сторонами у разі розірвання договору безстрокової ренти не належать до суттєвих умов договору. Якщо сторони у договорі не встановили правові наслідки його розірвання, розрахунки між ними провадяться відповідно до ст. 741 ЦК. Так, у випадку, коли майно було передано у власність платника безстрокової ренти за плату, одержувач ренти має право вимагати від платника виплати річної су­ми ренти. Якщо ж майно під виплату безстрокової ренти передано безоплатно, то поряд з виплатою річної суми ренти він має право ви­магати виплати вартості переданою майна. Вартість останнього виз­начається у таких випадках за правилами, передбаченими ст. 632 ЦК, виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічне майно на мо-., мент укладення договору безстрокової ренти.

Щодо ж договору ренти, укладеного на певний строк, застосовую­ться загальні правила про можливість розірвання договору, передбач чені ст. 651 ЦК. Так, договір може бути змінено або розірвано лише за


176


Розділ Ш


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА УВЛАСШСГЬ


177



згодою сторін, якщо інше не встановлено договором чи законом. За­кон же не передбачає випадків розірвання договору ренти, укладеного на певний строк, на вимогу однієї із сторін На таку вимогу договір ренти, укладений на певний строк, може бути змінено або розірвано за рішенням суду в разі істотного порушення договору другою стороною та у інших випадках, передбачених договором (ч. 2 ст. 651 ЦК).

Глава 39. ДОГОВІР ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ (ДОГЛЯДУ)

§ 1. Поняття та ознаки договору довічного утримання (догляду)

Договору довічного утримання (догляду) присвячено главу 57 ЦК України, хоча дані відносини за своїм характером близькі до рентних відносин і можуть вважатися різновидом останніх.

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (від­ чужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житло­ вий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно, або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'я~ зується забезпечувати відчужувана утриманням та (або) догля­дом довічно ( cm. 744 ЦК).

Відчужувач, передаючи у власність житловий будинок, квартиру або інше майно, насамперед має за мету отримання матеріального за­безпечення, догляду, послуг, яких він потребує. Набувач же завдяки даному договору набуває право власності на майно. Тому цей договір належить до тих, за якими переходить право власності на майно1 .

Договір довічного утримання (догляду) є реальним, оскільки від­чужувач передає (а не зобов'язується передати) майно набувачеві, хо­ча у науці цивільного права щодо цього висловлене й інше бачення2 .

У такому разі це означало б можливість набувача вимагати від від-чужувача як сторони слабшої і тому потребуючої особливого захисту передання майна взамін на довічне утримання (догляд). Реальна мо­дель договору захищає відчужувача від такої вимоги. Взагалі не ви­падково реальний договір характерний саме для фідуціарних, до того ж довгострокових договорів. Саме до таких і належить договір довіч­ного утримання (догляду), для якого фідуціарність та довгостроко-вість полягають у тому, що майно передається «сьогодні», а його ек-

1 Метою даного договору с встановлення утримання (догляду) вІдчужувачу взамін
переданого ним у власність набувачеві майна. Перехід права власності від відчужувача
до набувача слугує основній цілі договору довічного утримання і не повинен бути ви­
рішальним при визначенні його місця у системі договорів. (ЦК 1963 p. відносив договір
довічного утримання до договорів з надання послуг).

2 Иоффе О. С. Обязательственное право. - М., 1975. - С 300, Цивільне право Украї­
ни: Підруч.: У 2 кнУ За ред О. В. Дзери, Н. С Кузнєцової. - К.: Юрінком Інтер, 2002. -
КН.2.-С.І14. , . .


вІвалент буде надано вІдчужувачу в майбутньому, а саме впродовж Його життя. Таким чином, для укладення договору довічного утри­мання (догляду) недостатньо зустрічної згоди сторін, необхідне Й пе­редання майна набувачеві. Після цього відчужувач не несе за догово­ром ніяких обов'язків, він має лише права. Отже, договір довічного утримання (догляду) є одностороннім.

Договір довічного утримання, безумовно, є сплатним, оскільки набувач отримує у власність за ним певне майно, а відчужувач - необ­хідне утримання та догляд у вигляді грошових сум, надання приміщен­ня та інших матеріальних благ і послуг. При цьому закон не вимагає, щоб вартість переданого відчужувачем майна була еквівалентною вартості наданого набувачем утримання. Співвідношення вказаних цінностей залежить від домовленості сторін, а також від тривалості життя відчужувача. Договір довічного утримання не має завідомо виз­наченого терміну дії, оскільки він обумовлений моментом настання смерті відчужувача. Тому від тривалості його життя безпосередньо за­лежить розмір наданого набувачем утримання (догляду).

§ 2. Елементи договору

Сторонами договору довічного утримання (догляду) є відчужу­вач та набувач.

Відчужувачем за цим договором відповідно до ч. 1 ст. 746 ЦК може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров'я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Законодавець наголо­шує на повній дієздатності фізичної особи, оскільки набувач пови­нен самостійно виконувати обов'язки за договором довічного утри­мання (догляду), які містять надання матеріального забезпечення, догляд, надання допомоги, забезпечення відчужувача харчуванням протягом тривалого часу. Принциповим є визнання законодавцем як набувачів юридичних осіб. Оскільки закон не містить ніяких засте­режень з цього питання, то такими можуть бути також юридичні осо­би, які займаються підприємницькою діяльністю.

ЦК надав вІдчужувачу право передбачити у договорі декілька осіб, які набувають майно на праві спільної сумісної власності (ст. 746). Обов'язки таких набувачів перед відчужувачем є солідарними.

Відповідно до ч. 4 ст. 746 ЦК можливе укладення договору довічно­го утримання на користь третьої особи (ст. 636 ЦК). Наприклад, на­званий договір укладається одним з подружжя, що є власником май­на на праві приватної власності (автомобіля), на користь другого з подружжя. Немає ніяких перешкод для того, щоб договір довічного утримання (догляду) був укладений відчужувачем одночасно на свою користь та на користь третьої особи (наприклад, того з по­дружжя, який не є власником переданого майна за договором довіч­ного утримання). У цьому випадку останній отримуватиме мате­ріальне забезпечення за договором довічного утримання (догляду)


178


Розділ IX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ


179



поряд з відчужувачем та матиме право відповідно вимагати надання догляду та утримання, як і сам відчужувач. Припиниться ж такий договір смертю останнього з подружжя.

У разі, коли майно належить співвласникам на праві спільної су­місної власності (наприклад, подружжю), то вони виступають на боці вІдчужувача за договором довічного утримання відповідно до ч.і ст. 747 ЦК.

Договір довічного утримання (догляду) має складний предмет: по-перше, ним виступає майно, яке відчужувач передає набувачеві взамін утримання та (або) догляду; по-друге, предметом є матеріаль­не забезпечення та (або) догляд, якими набувач повинен забезпечити відчужувача.

Відповідно до ст. 744 ЦК за договором довічного утримання відчу­жувач має право передати у власність набувачеві житловий будинок, квартиру, їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність. Житлові будинки, квартири законодавець виділяє серед іншого нерухомого майна тому, що саме воно найчастіше зна­ходиться у власності фізичних осіб. Щодо ж рухомого майна зако­нодавець не конкретизує, яке саме таке майно може передаватися за договором довічного утримання (догляду). Тому можна припустити, що вказаним рухомим майном може бути транспортний засіб, антик­варні речі, твори мистецтва, ювелірні прикраси, побутова техніка, предмети домашнього вжитку за умови, що вони мають значну цінність. Поняття «значна цінність» має оціночний характер. Але оці­нювати таке майно сторони повинні порівняно з вартістю нерухомого майна, оскільки законодавець насамперед його відніс до предмета до­говору довічного утримання (догляду).

Оскільки договір довічного утримання спрямований на перенесен­ня права власності на зазначені вище об'єкти, то відповідно вказане майно повинно належати відчужувачу на праві власності, що має бути підтверджено відповідними правовстановлюючими документами. Та­ке майно не повинно бути обтяжене заставою.

Стаття 747 ЦК визнає можливість укладення договору довічного утримання (догляду), за яким відчужується майно, що належить спів­власникам на праві спільної сумісної власності, зокрема те, яке нале­жить подружжю. Якщо відчужувачем є один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, то договір довіч­ного утримання (догляду) може бути укладений після визначення част­ки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвлас­никами порядку користування ним. При цьому, у разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору до­вічного утримання (догляду), обсяг зобов'язань набувача відповідно зменшується. Мається на увазі, що розмір зобов'язань набувача з на­дання утримання (догляду) зменшується вдвоє, а якщо сторони пере­дбачили у договорі неоднаковий розмір надання утримання (догляду) кожному з подружжя, — то відповідно до умов договору.


Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання. Відповідно до ст. 745 ЦК він повинен бути нотаріально посвідчений, а договір про передачу нерухомого майна підлягає державній реєстрації.

З формою договору довічного утримання ЦК пов'язує момент ви­никнення права власності на майно у набувача. Так, за ст. 748 ЦК на­бувач стає власником майна, переданого йому за договором довічно­го утримання, відповідно до ст. 334 ЦК. Отже, право власності у набувача за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає з моменту останнього, а за договором, що підлягає держав­ній реєстрації, - з моменту такої реєстрації. Разом з правом власності до набувача переходить і ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна. Відповідно до ч.З ст. 754 ЦК втрата (знищення), пошкодження майна, яке було передане набувачеві, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов'язків перед відчужу­вачем. Дане положення закону ще раз підкреслює особливість дого­вору довічного утримання (догляду) - надавати відчужувачу мате­ріальне забезпечення до закінчення його життя.

Договір довічного утримання (догляду) є тривалим. Оскільки на­бувач зобов'язаний утримувати відчужувача довічно, тобто до його смерті, то строк договору є невизначеним. Він може бути тривалим. Однак відомі випадки, коли зобов'язання припиняється у досить ко­роткий строк після укладення договору. Це також характеризує неви­значеність строку за договором довічного утримання (догляду). Да­ний договір не можна визнати правочином з установленою скасу-вальною обставиною (ч. 2 ст. 212 ЦК), оскільки щодо обставини неві­домо, настане вона чи ні. Смерть же відчужувача обов'язково наста­не, сторони не можуть знати лише її час.

§ 3. Права та обов'язки сторін

Набувач за договором довічного утримання (догляду) зобов'язу­ється систематично забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом. Таке утримання може полягати як у матеріальному (в нату­ральному чи грошовому) забезпеченні, так і у наданні догляду. Види за­безпечення та догляду сторони зазначають в договорі. Це може бути надання житла, харчування, забезпечення необхідним одягом, виплата грошових сум, медичне обслуговування, санаторно-курортне лікуван­ня, прибирання квартири (будинку) тощо. Особливо закон виділяє зо­бов'язання набувача із забезпечення відчужувача житлом у будинку (квартирі), переданому за договором довічного утримання (догляду). Якщо сторони включають такий вид надання відчужувачу у договір, то закон (ст. 750 ЦК) вимагає, щоб у договорі була конкретно визна­чена та частина помешкання, у якій відчужувач має право проживати. Інші види забезпечення повинні відповідно до суті відносин за дого­вором довічного утримання (догляду) надаватися відчужувачу систе­матично. Згідно зі ст. 751 ЦК матеріальне забезпечення, яке щомісяч-


Розділ IX


ЗОБОВ'ЯЗАННЯ... У ЗВ'ЯЗКУ З ПЕРЕДАЧЕЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ