регистрация / вход

Поняття законотворчості і законотворчий процес

КУРСОВА РОБОТА на тему: Поняття законотворчості і законотворчий процес В сучасному суспільстві люди та іх об'єднання постійно стикаються з правилами (нормами), зафіксованими в законах та підзаконних актах -з іх вимогами, заборонами, з необхідністю іх дотримання, виконання і застосування, з тими наслідками, які наступають при іх порушенні.

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Поняття законотворчості і законотворчий процес


В сучасному суспільстві люди та іх об'єднання постійно стикаються з правилами (нормами), зафіксованими в законах та підзаконних актах -з іх вимогами, заборонами, з необхідністю іх дотримання, виконання і застосування, з тими наслідками, які наступають при іх порушенні. Кожна держава встановлює в суспільних відносинах визначений порядок, який з допомогою законодавства і законності формулює іх в правових нормах, забезпечує, охороняє та захищає. Законодавство охоплює більшість сфер людськоі життєдіяльності, поширює межі свого регулюючого діяння на суспільні відносини по мірі ускладнення соціального буття, безпосередньо супроводжуючи людей в іх спілкуванні друг з другом.

Значна роль законодавства у житті особи і суспільства припускає знання, перед усім, того, яким образом воно створюється, формується та розвивається, в чому суть законотворчості.

Законотворчість, як всяка творчість, припускає у законодавців не тільки загальну культуру, але й потребує від них спеціальних знань, визначених навиків здобуття мистецтвом формування і формулювання законодавчих актів. Ці знання у світовій юридичній теоріі і практиці мають назву - законодавча техніка, яка представляє собою визначену систему вимог при створюванні нормативно-правових правил, законів і підзаконних актів, іх систематизаціі.

Успішна діяльність по створенню законів( інших правових нормативних актів) залежить насамперед від правовоі культури законодавця. Суть правовоі культури законодавця, як складовоі частини загальноі культури, в образі мислення і відповідноі діі, заснованого на визнанні та пізнанні загальнолюдських цінностей права, вимог законності І режиму правопорядку, у відповідності з якими здійснюється законотворча діяльність та правореалізуюча практика.

Правова культура законодавця тисячами ниток пов"язана з загальною культурою. Іі могутній добродійний вплив на правову свідомість, мислення, світогляд тих хто творить закони, на іх Ідінністні правові установки безпосередньо визначають характер законодавства, відповідаючого історичному та національному духу народа, його сподіванням, потребам і інтересам. Разом з тим правова культура законодавця назад впливає на загальну культуру, захищає і утворює умови іі вільного розвитку шляхом виробки прогресивних законів, встановлення режиму правовоі стабільності, послідовноі поведінки в життя потреб законності та встановлення режиму правопорядка.

У культурі законотворчості акумулюються: різнобічні знання дійсності, іі історіі та перспектив розвитку; спеціальні знання про право, закон і законодавчу техніку, вміле іх використання в практичній діяльності по створенню законів та іх реалізації. Опанування цими знаннями і іх використання в процесі законотворчості дозволяють створювати науково обгрунтовані і технічно досконалі акти, в повній мірі відповідаючі назрівшим і назріваючим потребам суспільного прогресу. Законодавець, отже, повинен володіти всебічними і глубокими знаннями, постійно поповнювати іх у спілкуванні з народом, збагачуватись його мудрістю. І для того, щоб перекласти всі ці знання, народну мудрість і свій власний життєвий досвід на мову закона, йому слід оволодіти майстерністю законотворчості, професійно використати заходи законодавчоі техніки.

Динамізм економічних, політичних і соціальне культурних потреб сучасного суспільства висуває все нові і нові задачі відповідаючих суспільних відносин. Багатогранність та глубока соціальна обумовленність цих задач виявляється вже простим перерахуванням проблем, які стають перед законотворчістю, а саме необхідністю:

- спостереження різних соціальних факторів обумовлюючих потребу в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин;

- виявлення та старанного обліку при формуванні законів, інтересів соціальних та національних утворень, суспільних груп і суспільства в цілому, іх здібностей, звичаев, традицій;

- використання в процесі створення закона відповідних досягнень науки, техніки і культури;

- проведення порівняльного аналізу проектуючого закону не тільки з аналогічними правилами минулих і сьогодні діючих законодавчих систем інших держав, але і з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності;

- постановки в доцільних і можливих випадках спеціальних експерементів для визначення оптимального варіанту правового регулювання відповідних груп суспільних відносин і виробки найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини;

- визначення зв"язку, відповідності та взаемодіі проектуючого зако'іпну з даною правовою системою в цілому і насамперед з Конституцією;

- вдосконалення організаційних форм, процедури створення закона.

Ці об"емні і трудомісткі задачі не можуть бути успішно здійсненні без творчого підходу і рішення іх законодавцем.

Законотворчість характеризується органічною єдністю трьох його основних компонентів: пізнання, діяльності і результату, які в своїх діалектичних взаемоперехідах складають відносно закінчений цикл раконотворчості, слідом за яким по висхідноі лініі прямують в тіеі ж послідовності аналогічні цикли, утворюючі у своій цілісності систему цього процесу. Насправді, для того щоб в законах адекватно відображались витікаючі в суспільстві процеси, потрібно весь час виявляти, вивчати і вправно використовувати об'єктивні закономірності, спрямовуючі ці процеси.

Саме тому предпосилкою створення закону е пізнання тих складних умов, факторів і обставин, тих розвиваючих суспільних відносин, правове регулювання яких диктується потребами соціального прогресу.

Однак обмеження законотворчості рамками "чистого" пізнання, не перехідного в "діячу сутність", приховує в собі небезпеку обмеження його пасивною умозрительності. За пізнанням іде діяльність. Цей перехід представляє собою трудомістке багатосхідне розгортання і конкретизацію знання в творчості необхідних суспільству законів. Лише після того, як усвідомлені подробиці і цілі правового регулювання тих чи інших відносин, законодавець приймає рішення про перехід від пізнання до діяльності. Настає період створення самого закону, поділений в свою чергу, на ряд стадій, регулюемих звичайно законом і регламентом, встановленими процедурами.

Якщо пізнання в законотворчості е процесом перетворення об"ективноі дійсності у факт законодавчої свідомості і прийняття відповідного рішення, то реалізація цього рішення в дійсності по створенню закона представляє собою обернений процес перетворення законодавчої свідомості в об"ективно існуючий закон. Тим самим, підсумком законотворчості, його продуктом, виступає результат -закон. Але цей підсумок - лише первинний результат, слід за яким настає дія самого закону, укладаюча в практичному регулюварнні відповідних суспільних відносин.

Вивчення діі закону дозволяє встановити його ефективність, доцільність, наукову обгрунтованість, що в свою чергу впливає в порядку оберненого зв"язку на законотворчий процес, дозволяє уточнити, откорегувати, доповнити існуюче законодавство, підняти його рівень, збагатити його практичним досвідом.

2. Стадіі і структура правотворчого процесу

Право, як будь-яке соціальне явище, має свою функцію. Народжене суспільними відносинами, тобто визначеними соціальними зв'язками, які по своій природі хаотичні, право звичайно виступає визначеним фактором стабільності. Звідси з очевидністю витікає той факт, що для нормального функціонування суспільства необхіден регулятор, який підтримував би визначений порядок в розрізнених суспільних відносинах і забезпечував іх взаємозв'язок і взаємодію. Таким регулятором, на наш погляд, е право. Виконуючи функцію стабілізаціі суспільних відносин, воно в той же час виступає сполученою ланкою між державою і суспільством, дозволяючи ім взаємодіяти один з одним. Звертаючись до проблеми соціальної обумовленості правових явищ, вчені запроваджують в оберт науки поняття "факторний аналіз". При цьому відмічається, що соціальна ефективність реалізації права залежить від повноти і точності виявлення, зміни і обліка факторів, відображаючих потреби в правовій регламентації. Це вказує на важливий взаємозв'язок, на суспільну обумовленість правових норм, первинність економічних і інших суспільних відносин в порівнянні з правовими нормами.

Сабо Імпре вважає, "що суспільство в визначений момент свого розвитку з неминучистю приходить до необхідності за допомогою загального правила внести лад і стійкість у повторюючі суспільні відносини. Тут виникає питання, усі відносини можуть бути врегульовані державою через право чи ні?

Правова діяльність держави в цьому зв"язку може бути названа трансформуючою діяльністю: економічні і інші суспільні відносини вона перетворює в правові відносини, які потім фіксуються в правових нормах".

З точки зору деяких авторів, сфера правового регулювання - це той соціальний простір, який схильний до діі права.

- сфера верогідного (потенційного) регулювання;

- сфера необхідного регулювання;

- сфера законодавчого регулювання;

- сфера правореалізуючого регулювання.

Межі державноі діі можуть бути розглянуті з двох боків: його можливості і його необхідності. Верхній край правового регулювання суспільних відносин е крайом можливого відношення, які находяться за ним, знаходяться поза досяжністю державноі влади, і регулюються іншими, не правовими нормами (природні фактори, закономірності суспільного розвитку, рівень економіки).

Нижній край (необхідність втручання) визначається важливістю для держави тих чи інших суспільних відносин. Ця межа е найбільш хибною. Існує багато суспільних відносин, ефективність яких підтримується шляхом саморегуляціі, за допомогою взаемодіі норм моралі, звичаів та інших не правових регуляторів. Слід мати на увазі, що порушення порушення державою кордонів, меж правового регулювання призводить в кінці до порушення еквівалентного характеру відносин, рівності всіх учасників.

Говорячі про правотворчю діяльність держави, слід звернути увагу на те, що вона е частиною процеса правоутворення. Характеризуючи цей процес, слід відмітити, що е перед усім, переклад об'єктивних законів суспільного розвитку на мову рішень, облічену у відповідну юридичну форму. "Звичайно норма поведінки яка склалася в житті передує правовим приписам. В законі частіше закріплюється те, пише В.Н.Кудрявцев,- що вже виправдало себе на практиці, сформувалось як оптимальна форма поведінки".

Закономірніше було б розглядати правотворчість як частину процеса правоутворення. Правотворчість - складне соціальне явище, яке має управлінську природу. Це одна з форм державного керування суспільством. Як любий соціальний процес - це свідома, цілеспрямована діяльність, здійснювана через право і правові норми. Говорячі про правотворчість як про явище соціальне і юридичне, неможливо обмежати лише виданням нормативних актів. Воно охоплює більш широке коло процесів: підготовка нормативного акта, виявлення потреб в правовому регулюванні тих чи інших правоутворюючих суспільних відносин, направленість і характер регулювання. Існують фактори, які оказують вплив на формування права і які знаходяться поза кожний окремий закон і передуючий йому. Е певне джерело, яке лежить поза понятійне право, як сукупність факторів, які е зовнішніми у відношенні до правової діяльності, орієнтують, необмежуючи діяльність законодавця визначеними рамками, додають ій науковий характер. "Комплексний підхід до правотворчості потребує розвитку реальних зв'язків між різноманітними явищами, які приймають участь у формуванні права, здійснюючих перехід до матеріальних факторів до свідомості і від неі - до правових норм", вважає А.Нашиц. Правотворчість - основна начальна ланка механізму правового регулювання. Вона починається тоді, коли необхідність нововведень вже назріла і іх напрям вже визначено суспільним розвитком. На цьому етапі у процес правоутворення вступають компетентні державні органи. Згідно традиційної точки зору, правотворчість - це діяльність держави, спрямована на створення юридичних норм. РЛукич визначає "правотворчість як комплексну діяльність, яка складається з операцій, які е різновидом розумовоі діяльності, і кожна з яких, виконується різноманітними способами і методами". В цьому випадку правотворчість тлумачиться як юридичне неформалізована діяльність людського розуму, бо вона так чи інакше спрямована на створення юридичних законів. По визначенню А.С. Пріголкина правотворчий процес представляє собою "порядок здійснення юридичне вагомих дій по підготовці, прийняттю і опублікуванню нормативного акту, які процесуальне оформлені і мають офіційний характер".

На засадах викладеного спробуємо дати визначення правотворчості. На мій погляд, це організаційно-оформлена діяльність держави по возведенню, закону державноі волі шляхом виявлення потреб у нормативно-правовому регулюванні суспільних відносин і створення відповідності з потребами нових правових норм, заміна і відміна діючих.

Будь-який процес, в тому числі і правотворчий, проходить в визначених формах і може бути поділений на стадіі.

Встановлення правової системи - це довгий процес, який відбувається поступово, тобто через створення окремих нормативних актів. Нормативний акт - це завершальна ланка і безпосередній результат правотворчоі діяльності. Відповідно правотворчий процес е порядок послідовних операцій, в результаті яких в правову систему потрапляє новий елемент.

Логічно було б зробити висновок у тому, що в процесі правотворчості не слід включати організаційні діі, сприяючі безпосередньоі правовій роботі над нормативним актом. До правотворчості не відноситься діяльність по обліку, аналізу і узагальненню речень про вдосконалення законодавства, організаційні заходи по вдосконаленню роботи правотворчих органів і таке інше. Власне правотворчість - це діяльність по підготовці, обговоренню, затвердженню та опублікуванню нормативних актів, учинена компетентними органами.

Як будь-яка процесуальна діяльність правотворчість являє собою офіційний порядок здійснення юридичне значимих дій. Відповідно виникає ряд взаємопов'язаних взаємовідносин, наприклад, правовідносини за привідом підготовки і прийнятгя нормативного акта, тобто відповідні права і обов'язки. Це обов'язок підготувати і обговорити законопроект, право внести його на розгляд правотворчого органу, право цього органа розглянути проект і винести по ньому рішення. Винекнені правовідносини носять як державно-правовий (законодавча ініціатива, прийняття закона і таке інше), так і адміністративний характер (дача доручення підлеглому органу підготувати проект).

Як будь-яка процесуальна діяльність правотворчість лише за наявністю відповдного юридичного факта. Підставою винекнення правотворчого процесу е прийняття офіційного рішення о підготовці проекта нормативного акту.

В якій би формі це рішення не виявлялось, воно е юридичним актом, який створює права та зобовязання. Необхідно обмежити діі, передуючі правотворчоі діяльності від процесуального початку ціеі діяльності, так як матеріали друку, виказування політичних діячів і наукових робітників, пропозиціі державних і суспільних організацій по вдосконаленню законодавства ще не свідчать про початок правотворчого процесу, тобто процесуальні відносини не виникають. Подібні пропозиціі е соціально-політичними предпосилками і підставами правотворчоі діяльності.

Саме з моменту прийняття офіційного рішення про підготовку проекта нормативного акту виникає визначене правовідношення, і з цього моменту всі діі по створенню нормативного акта якісно відрізняються від дій, вчинюваних раніше і уявляючих собою не процес правотворчості, а передуючі йому умови і предпосилки.

Не дивлячись на різні види і особливості правотворчого процесу можна виділити загальні стадіі і принципи.

Говорячи про стадію правотворчого процеса, визначимо іі як самостійний етап процедурних дій по формуванню державноі волі, організаційно відокремлений комплекс тісно пов"язаних між собою дій, які направлені на створення даного нормативного акту. Стадія правотворчої діяльності завжди виступає етапом процесу по підготовці і приданню офіційного значення нормативному акту. Визначення кількості стадій залежить від розуміння сутності правотворчого процесу. Деякі вчені, визначаючи правотворчість як процедуру офіційного походження проекта нормативного акту в правотворчому органі, наповнюють стадіі законодавчоі ініціативи, обговорення законопроекта, його прийняття і опублікування.

Інші, наприклад, А.Г. Братко і В.В. Лазарев, крім стадіі законодавчоі ініціативи виділяють і такі стадіі, як "рішення компетентного органу про необхідність вивчення акту, розробка його проекту, включення в план законопроектних робіт і таке інше; розробка проекту норматиного акта і його попереднє обговорення; розгляд проекта нормативного акту у тому органі, який уповноважений його прийняти; прийняття нормативного акту; доведення змісту прийнятого акта до його адресата".

На думку Ісакова В. "прблему підготовки і прийняття законів в правовій державі можна розділити на три предметні сфери:

1. Проблема законодавчоі політики.

2. Проблеми організації законодавчого процеса.

3. Проблеми юридичної техніки".

Цілковита очевидно, що потерпіли крах обмеження політичних свобод і цензура друку. В колишньому виді вони наврядчи коли-небудь відродяться. Але з іншого боку, право і правосуддя не зайняли в Украіні подобаюче місце. Система розподілу влад, закріплена Конституцією, проходить важко. Виявляється, що поділити владу -далеко не все, потрібно забезпечити співпрацю і взаємодію влад між собою на основі закона. На практиці ми бачимо частіше суперничиство.

В наш час якоі-небудь концепціі розвитку законодавства нема. Воно розвивається методом спроб і помилок, а також за рахунок механічного копіювання західних образців. Зрозуміло, що рух на цьому шляху має своі межі і рано чи пізно встане питання: яку правову систему бажаємо у себе мати.

Уявляється, що найбільш вдалим е широке розуміння правотворчості, тобто включення в цей процес діяльності по підготовці і обговоренню проектів нормативних актів, в якій приймають участь державні органи, суспільні організації, широкі кола громадськості. На основі такого розуміння більш розвернутою е класифікація стадій правотворчого процесу, запропонована І.Л. Дюрягіним і А.С. Приголкіним. Автори виділяють стадіі двух основних етапів правотворчості:

"Перший - попереднє формування державноі волі, зовні виявляється в складанні проекта нормативного акту. Дана ситуація носить підготовчий характер і складається з дій, які безпосередньо не породжують правових норм. Вона створює основу для послідуючих стадій, являючись предпосилкою прийняття акта. Тут можна виділити ряд самостійних етапів: прийняття рішення про розробку проекта акта, підготовка проекта, його обговорення, погодження і допрацювання.

Другий - офіційне возведення державноі волі в норму права, тобто видавництво нормативного акта. На цьому етапі правотворчого процесу рішуче значення має діяльність самого правотворчого органа. Сюди ми відносимо внесення проекта на обговорення правотворчого органа, безпосереднє обговорення проекта, прийняття нормативного акта і його публікація".

Перелічені стадіі належать всім видам правотворчості. Найбільш повно вони проявляються при видавництві законів вищіми законодавчими органами держави. Ця діяльність найбільш повно моделює правотворчий процес, і хотілося б зупинитися на ній з точки зору стадійності, як одного з видів правотворчості.

Правотворчий і законотворчий процес, як ми вже переконались, співвідносяться як загальне та особливе. Але, пом"ятаючи про те, що закони займають у правовій системі особливе становище, ми виділяємо в законотворчому процесі ряд характерних признаків. Саму процедуру прийняття законів регулюють правила, закріплені конституційно.

Слід розглядати кожну стадію законотворчого процесу більш докладно.

Отже, першим етапом законотворчого процесу е підготовка проекту закона. Це найбільш складний і відповідальний момент створення правового акту. Як вже говорилось, потреба в регулюванні суспільних відносин може виникнути з появою нових або суттєвою зміною старих суспільних відносин, що може бути пояснено змінюючоюся соціально-економічною ситуацією в державі.

"Як відомо, воля законодавця, як би широко не трактувалося це поняття, формується під впливом об'єктивних закономірностей. Тому свідомість об"ективноі необхідності того чи іншого явища або процеса, його оцінка в суб'єктивній свідомості, співвідношення з віддаленими і близькими цілями, виявлення можливості впливу права на прояв об'єктивних законів, застосування відповідних - правових форм для реалізаціі прийнятого рішення - все це основні етапи прийняття правотворчого рішення", так вважають автори підручника "Научні основи правотворчості".

Приняття рішення про підготовку законопроекта знаменує собою початок законотворчого процесу. З прийняттям такого рішення визначається тема майбутнього акта, загальна направленість. Дуже багато залежить від того, який законопроект спочатку, як подана його основна ідея і наскільки він відповідає реальним суспільним потребам.

По запропонованому до розробки законопроекту попередньо складається його концепція. У змісті концепціі законопроекта включаються такі параметри як основні ідеі, характеристика і загальний план. В залежності від науковоі обоснованості у концепціі визначають строки прийняття акта, перевіряється його якість і ефективність. У концепціі нормативного акту вказується також і віднесення до відповідного ієрархічного рівня правової системи, що е особливо важливим на даному етапі іі формування.

Природньо важливим е питання про те, хто готує законопроект. Склавшася юридична практика іде "відомственим" шляхом, тобто правопідготовча діяльність здійснюється міністерствами і відомствами. Основні адресати у планах законопроектних робіт - Міністерство фінансів, Прокуратура Украіни, Міністерство юстиції. Основна тяжкість роботи покладається на працівників апарату цих державних структур, що тягне ряд негативних наслідків. Проект закона розробляється, як правило, в поспішності через велику завантаженість спеціалістів апарату, під час як правило низький іх професійний рівень, крім того, вони так чи інакше, знаходяться в полоні у відповідного стереотипа правового мислення. Іншою негативною рисою, на наш погляд е деперсоніфіцированість проекту, коли офіційним автором е відомство, а конкретні творці невідомі І не нисуть за свій витвір ніякої відповідальності. Ситуація, яка склалася природньо привертає увагу вчених-прововедів. Більшість склоняеться до того, що підготовкою законопроектів апарат займатися не повинен. В часності С.С. Алексіів виступив з пропозицією передати роботу по складанню законопроектів групі спеціалістів, вчених, практиків, володіючих компетентністю у тому чи іншому законодавче вирішаемому питанні. "Закон як винахід, як всяке досягнення людського розуму повинен створюватись талановитими особистостями. Справжні закони неможливо створювати великими колективами. Необхідно залучати до вироблення законів людей з консруктивним

мисленням".

Корисною була б практика підготовки проектів законів спеціально створеними науково-дослідницькими, творчими групами, і об"ява відповідного конкурсу авторских колективів. Ще один момент, на якому хотілося зупинитися. Це законотворча діяльність парламента. Европейська практика показує, що такого поняття нема взагалі, депутати працюють з готовим проектом, який створюється спеціалістами. Статус депутата в Украіні дозволяє Верховній Раді звертатись з законодавчою ініціативою, внести обгрунтовану пропозицію про законодавче нововведення і відстоювати його.

Сам процес підготовки проекта законодавчого акта складається з ряда стадій, серед яких можна виділити:

1. Створення концепції майбутнього закона;

2. Аналіз існуючих норм, регулюючих дані відносини і вивчення відповідного світового досвіду;

3. Безпосередня робота над текстом проекта;

4. Експертиза готового законопроект.

Важливу увагу, на наш погляд, слід приділяти розробці концепції майбутнього закона - іі економічному, соціально-політичному контексту. Знайти об"ективно необхідне поєднання юридичного і практичного змісту акта, що потребує залучення, як юристів, так і спеціалістів в конкретно необхідних областях знаній ( економістів, социологів, психологів). Безумовно, важливо при розробці проекта закона використовувати світовий досвід правового рішення даного питання. Але тут слід уникати копіювання іностраних законів або міжнародних договорів, що і трапляється. Зміст закона повинен відповідати об'єктивним потребам часу і економічним умовам, враховуючи національний менталітет і особливості українського правозастосування.

В процесі складання проектів деяких законів виникає необхідність підготувати інші акти, розвиваючі і конкретизуючі закон. Звичайно в тексті основного закона вирішується питання о підготовці і прийнятті таких актів, передбачається пункту з відповідним дорученням о порядкі його видання. Але це ще не гарантує своєчасну підготовку всього комплекса норм для вирішення конкретного питання. Гадається, доцільно було б прийняття пакета необхідних документів по даному питанню, що прийнято в законотворчій техніці інших краін. Одночасно розробка комплексів документів від закона до інструкції міністерств і відомств попереджало б непорозуміння і неясності, виникаючі при застосуванні основного закона у відсутності пояснюючих нормативних актів, а також виключило б протиріччя між ними.

Обговорення, доробка і согласовання проекту - ця стадія , завершуюча підготовчий етап. Суть процедури - обговорення проекта робочою групою з залученням спеціалістів-експертів. Пропозиції і зауваження, висказані при обговоренні, узагальнюються, і у відповідності з ними проект остаточно відроблюеться і редагується.

Потім він надходить на розгляд того органу або комісіі, якій доручена підготовка проекта і внесення його на затвердження.

Ряд проектів проходить особливі, додаткові стадії підготовки, що обумовлено іх виключною важливістю і значимістю для регулювання суспільних відносин. На практиці підготовки законопроекта нерідко використовується його всенародне обговорення.

Основним інструментом втраження поглядів громадськості е преса, яка все активніше включається до процесу законотворчості. Таку тенденцію відмічають і юристи, підкреслюючи, що "потік" пропозицій у друці і, особливо, влистах громадян про необхідність прийняття того чи іншого закона. Таким чином, ми маємо справу з феноменом ініціювання законодавчих пропозицій у пресі не тільки на стадіі обговорення висунутих законопроектів, але і виявлення і аналіза законодавчих проблем. Задача суспільноі дискусіі у друці складається в тому, щоб вияснити многообразіе альтернативних поглядів, вибрати оптимальні пропозиції, які послужили б базой для ефективного рішення. Нажаль, для ряда сучасних видавництв характерні низька культура дискусій по важливим державно-правовим питанням, нетерпимість до інших позицій. Важливим залишається питання про порядок обліка висказаних у пресі законодавчих пропозицій. Аналіз показує, що лише невилика частина пропозицій і зауважень до законопроектів використовується у іх остаточному варіанті. Судьба інших залишається невідомою, як і мотиви, за якими були відкликані ті чи інші зауваження. У звязку з цим, необхідно придати каналам громадських поглядів велику упорядочність і ефективність, в часності, виділити у банку даних парламента блок "пропозиції громадськості" для іх автоматизованоі обробки і використання. Тоді по кожному законопроекту можна буде давати концентровано оброблену і досить об'єктивну інформацію.

Існує також багато негативних моментів. Іноді сусапільна думка буквально запитує усі фази підготовки прийняття законів. Стихійно взриваюча суспільна думка нерідко заважає підготовити проект на добротній научній основі, зважити всі варіанти і прорахувати наслідки.

Вагомість суспільного погляду підсилюється від сочитання з іншими видами інформації. На кожному етапі законодавчого процеса доцільно користуватись"інформаційна комбінація", тобто уміло поєднувати всі види та джерела інформації.

Для майбутнього закона важливо, якщо преса, наукові працівники, а також соціологічні опитування і публічні дискусіі спокійно і компетентне викривають проблеми, які потребують законодавчого рішення.

В підготовці законопроекта ведуча роль, безсумнівів, належить спеціалістам і депутатам. Суспільний погляд може краще виразити себе в альтернативних проектах. Гадається, що доцільно було б готовити і вносити такі проекти раніше, бачучи за ними визначені суспільні слоі з іх запросами, інтересами, потребами, сопостовляючи варіанти проектів і обираючи найкращій.

Підготовка рішення закінчується рікщо проект готується в апараті цього органа або комісіями Верховноі Ради, то ця стадія законотворчості закінчується рішенням комісіі представити проект на розгляд Верховній Раді.

Факт внесення розробленого проекта у законотворчий орган має офіційне юридичне значення. З цього момента закінчується перший етап законотворчості - попереднє формування державноі волі, і починаетья новий етап - закріплення цієї волі у нормах права. Правовідносини по розробці первісного текста закона на цьому етапі вичерпується, але виникають нові, пов"язані з розглядом проекта в офіційному порядку і винесенням рішення.

Затвердження законопроекта е центральною стадією законотворчого процеса, так як саме на цьому етапі виникає надання правилам юридичного значення, які знаходяться у тексті законопроекта.

Можна виділити чотири стадіі офіційного проходження закона: внесення проекта на обговорення законотворчого органа, безпосереднє обговорення проекта, прйняття закона, його оприлюднення (публікація).

Стадія офіційного внесення законопроекта у законотворчий орган зводиться до напряму повністю готового проекта у законотворчий орган.

В юридичній літературі прйнято виділяти два вида офіційного винесення проекта на розляд.

Перший - кооператине внесення, коли законотворчий орган зобов'язаний розглянути поставлене питання, так як пов"язаний волевиявленням ініціатором проекта. Другий - факультативне внесення, коли від керівництва законотворчого органа залежить, поставити на повістку дня внесений проект або залишити його без розгляда, направити для доопрацювання або для редагування.

Така традиція необхідна для характеристики права законодавчоі ініціативи входять слідуючі елементи: дія виконувати яку воно представляє можливим, правомочні здійснювати його суб"екти, наслідки реалізації цих дій.

По першому елементу права законодавчоі ініціативи у спеціальній літературі приводяться дві точки зору: згідно з однією з них, під правом законодавчоі ініціативи слід розуміти можливість вносити проект на розгляд представницького органа влади. Представники іншоі точки зору дають більш широке тлумачення. Воно включає сюди "право вносити готові законопроекти і пропозиції про розробку і прийняття нових законів, відміні і зміні діючих".

По суті широка трактовка права законодавчої ініціативи витікає з Конституції України.

Визначаючим елементом змісту права законодавчої ініціативи е суб"ектний склад. Встановити носія права неважко. Ним може бути будь-яка особа, орган чи організація, наділені правом вносити законопроекти у вищій представницький орган влади і реалізуючі це право. Складніше встановити, хто е еуб"ектом у відношенні права законодавчої ініціативи. Правовідношення законодавчоі ініціативи як суб"ективне право і кореспондуюче йому зобов'язання виникає лише у тому випадку, якщо внесений законопроект і якщо до нього прикладена, потрібна документація.

Право законодавчоі ініціативи виникає тільки з моменту внесення законопроекта. Цьому праву відповідає зобов'язання законотворчого органа прийняти внесений проект і включити його розгляд у повістку дня найближчого засідання, розглянути його і прийняти рішення.

Необхідно враховувати, що законодавча ініціатива не припускає зобов'язання законотворчого органу прийняти запропонований проект, тим більше у тому вигляді, в якому він показаний. Наявність такого зобов'язання було б замахом на верховенство представницькоі влади. Але при використанні права законодавчоі ініціативи законотворчий орган пов'Язаний волевиявленням суб"екта, маючого таке право, отже, повинен розглянути проект і прийняти по ньому рішення. Цим законодавча ініціатива відрізняється від інших видів законотворчих пропозицій.

Наряду з обов'язковими, але все ж таки додатковими компонентами як додержання законопроекта, його реєстрація і інформація про нього на сесіі, головним все ж таки е зобов'язальний розгляд внесеного законопроекту чи законодавчої пропозиції в результаті здійснення права законодавчої ініціативи. В даному випадку Верховна Рада пов"язуе себе своім же рішенням, закріпленим конституційне.

Проекти законів і законодавчих пропозицій представляються до розгляду разом з обгрунтуванням необхідності іх розробки, розгорнутою характеристикою цілей, задач і основних положень майбутніх законів і іх місцем в системі законодавства, а також очікуемих соціально-економічних наслідків іх застосування. При цьому вказуються колективи і особи, приймавші участь в підготовці законопроекта, реалізація якого буде вимагати додаткових і інших затрат, додається його фінансово-економічне обгрунтування.

Проекти законів і інші законодавчі пропозиції підлягають розгляду Верховною Радою, рекомендуються у комітети і комісіі або іх головам. Рекомендовані пропозиції належать обов'язковій реєстрації. Якщо форма запропонованого проекта не відповідає основним вимогам Регламенту Верховноі Ради і законодавчим актам про порядок підготовки проектів законів Украіни або проект поданий без обгрунтувань, він може бути повернений ініціатору законопроекта.

Зареєстрований законопроект або законодавча ініціатива для попереднього розгляду і підготовки пропозицій про подальшу роботу над ним, як правило, направляються у відповідні комітети Верховноі Ради і одночасно у комітет по законодавству.

Тут необхідно відмітити, що деякі вчені включають ще дві додаткові стадії офіційного проходження проекта нормативного акту в законотворчому органі. Цей розгляд і доробка проекта у допоміжному апараті законотворчого органа розглядання внесеного проекта.

Вважається, що таке розширення ціеі стадіі правотворчоі діяльності е логічним, так як безпосередньому розгляду проекта законотворчим органом передує його розробка комісіями і комітетами, пов"язана з підготовкою заключення по законопроекту.

У складі підготовчих комісій і робочих груп можуть включатися депутати, які не входять у склад комісій і комітетів. А також в їх роботі можуть приймати учась ініціатори законопроекта з правом дорадчого голоса. Що стосується альтернативних проектів, то вони розглядаються разом з основним.

Підготовча комісія має право прийняти рішення про поведінку попереднього обговорення на місцях: в трудових колективах, наукових установах, громадських організаціях, на зборах громадян. Законопроекти можуть направлятися на наукову експертизу, по ним можуть запитуватись висновки Уряду Украіни. Існує ряд законопроектів, які вносяться тільки коли е висновки Уряду.

Наступна стадія - це внесення законопроекта на повістку дня засідання законотворчого органа. Затвердження повістки дня -прерогатива самого законотворчого органу, який вирішує, які питання і в якій послідовності повинні бути розглянуті на засіданні.

Обговорення проекту закона на засіданні законотворчого органу дає можливість повністю і всебічно ознайомитися з проектом, висказати по ньому своі думки і міркування, внести всі необхідні зміни і поліпшення і в результаті сформувати найбільш доцільний і оптимальний варіант законодавчого акта.

Обговорення проекту починається з доповіді по ньому. В якості доповідача, як правило, виступає ініціатор законопроекту. Розгляд проектів і законодавчих пропозицій запропонованих Президентом, а також звернень Президента починається з виступу офіційного представника Президента з обгрунтуванням необхідності іх прийняття.

У доповіді когось з ініціаторів проекта освітлюються питання про необхідність прийняття розглядаемого проекта, в цілях, які стоять перед


даним актом, характеризуючи основний зміст проекту, важливіші його новели, показується хто притягувався до розробки проекта. Також заслуховуються содоповіді головної комісіі, оголошуються письмові висновки.

Верховна Рада обговорює основні положення законопроекта і виказує пропозиції і зауваження у формі поправок, розглядає пропозиціі по публікаціі при необхідності проекта для обговорення.

В залежності від змісту проект по спеціальному рішенню законотворчого органу обговорюється або цілком, або по частинам, главам, розділам, або навіть по статтям. Самі важливі і самі складні проекти можуть обговорюватися спочатку в цілому, а потім по частинам або по окремим статтям. По результатам обговорення Верховна Рада схвалює основні положення проекта або відхиляє його. У випадку схвалення встановлюється строк для його представлення до другого читання.

Якщо винесені альтернативні проекти по одному і тому ж питанню, Верховна Рада обговорює іх водночас у ході першого читання і приймає рішення про те, який з проектів взяти за основу при підготовці до другого читання.

При другому читанні по проекту закона голова головного по даному законопроекту комітета або керівник органа, доробляє проект. Обговорення провадиться по статтям, по розділам і в цілому. Під час обговорення, окремі частини або проект в цілому, може бути повернений доопрацювання. Кожна поправка обговорюється і голосуеться окремо.

Прийняття офіційного рішення по проекту законодавчого акта - це рішуча стадія офіційного проходження проекта в законодавчому органі. В результаті іі здійснення проект перетворюється в правовий акт. Відповідно, попередні стадії цього етапа лише утворюють предпосилки І умови для прийняття остаточного правотворчого рішення.

Процес створення закона завершується його публікацією. Щоб стати загальнообов'язковим велінням держави, правова норма повинна об"ектуватися в загальнодоступних друкованих видавництвах, і цей процес уявляється особливо важким. Публікація законів головна предпосилка вступання іх в силу і юридична основа презумпції знання законів. Не можна полагати, що громадяни можуть знати неопублікований закон, налагати на них відповідальність за порушення невідомих ім правил.

Публікція е встановлений законом спосіб доведення до всезагальноі свідомості прийнятого законодавчого акта.

1. Сутність та види принципу законотворчого процесу.

Слово "закон" в спеціальній та популярній літературі, в побуті підчас означає загальнообов'язкове правило, яке забезпечене примусовою силою держави. В такому розумінні закон прирівнюється до права. Але з юридичної точки зору закон - це правовий акт, який має специфічні, тільки йому належні ознаки. В юридичній літературі визначають три основні характерні риси закону.

По-перше, закон - акт найвищих представницьких органів України. Закони, приймаються представниками всього населення і являються актами первинного характеру, формуючи та закріплюючи основні витоки для всієї системи законодав-ством.

По-друге, закони регулюють найбільш важливі суспільні відносини, В державі, яка прагне бути правовою, поряд з загаль­нодержавними найбільш вагомими проблемами, законом повин-ні регулюватися всі питання, які задівають права, свободи та обо-в"язки громадян.

По-третє, закони - це акти, прийняті особливим чином і мають вищу юридичну владу.

На основі наведеного вище, потрібно зробити висновок про те, що закон - це особливий витвір, який має характерні риси та ознаки, визначені призначенням права в суспільному житті. Відповідно сам законотворчий процес - це не тільки особлива форма державної діяльності по розробці та встановленню правових норм, але й творчий процес, який будується на загальних принципах, створюючих його логічну основу.

В юридичній літературі визначають: "чотири загальних принци на:

- Принцип адекватного відображення нормативно-правових потреб.

- Принцип пятійної відповідності.

- Принцип модальної сбалансованості.

- Принцип ретробутивної забезпеченності.

Відповідно до Конституції України, право прийняття законів належить представницьким органам суб'єктів країни. Отже необхідно розглянути кожен з вищеназваних принципів детальніше.

Принцип адекватного відображення нормативно-правових потреб.

В демократичному суспільстві об"ективно - необхідне визначає логічний слой законотворчого процесу. Кожна правова норма повинна мати свій логічний фундамент, зміст якого визначено закономірностями суспільного розвитку, його реальними потребами. Залежність між адекватністю реальних суспільних відносин та їх правовим змістом встановлена давно й практично ніким не оскаржується. Одночасно практика правового регулювання дає численну кількість прикладів ігнорування даної закономірності. Пов"язано це не в останню чергу з тим, що юридична наука до цього часу не винайшла ефективних механізмів переходу потреб економічних законів в юридичний зміст. Рішення даної проблеми пов"язано, на мій погляд, з особливостями української дійсності, де наряду з економічними факторами на ситуацію в країні впливають політичні, психологічні та інші фактори.

(Приклад)- Аналіз.

Яким би складним не був економічний стан, закріплені в законодавчому порядку завідомо невірні з точки зору економі-чної необхідності положення різко знижують ефективність реалізації діючого законодавства. Право, яке невірно відображає соціальні потреби, не має нічого загального з логікою суспільних відносин.

Необхідно погодитися, що в свідомості людей, закон не завжди приймається як акт, адекватно відображаючий їх реальні потреби, інтереси. Правотворча робота законодавця не завжди базується на глибокому та всебічному вивченню назрілих суспільних проблем.

Очевидно, що в державному механізмі створення закону ще не відпрацьований процесе участі населення при вирішенні важливих законодавчих проблем. Маючи необхіду кількість соціальної інформації, суспільна думка, насамперед, на етапі визначення суспільної необхідності в прийнятті закону, його зміні або відміні. Відпрацьованої, юридичне кваліфікованої процедури на цей рахунок не існує.

Законодавча робота десь втратила, а десь ще не придба-ла якостей науково-затвердженої, демократичної діяльності.

Дуже часто наскоро промовлена думка, без достатнього вивчення та обгрунтування "оформляється" в законопроект. Його обгрунтування готується поспішно від чого - поверхньо, час для прийняття законів визначається довільно, до прогнозів, наукового передбачення наслідків їх реалізації справа підчас не доходе.

Необхідно перевести законодавчу діяльність на наукову основу. Здається, що рішення проблеми професійної наукової обгрунтованності в діях законодавця є найбільш важливими. Не обхідно прагнути до того, щоб кожен депутат почував себе від-повідно компетентним при законодавчому вирішенні того чи іншого питання, мав свою професійну точку зору, яку аргумен-товано провадив би в життя. Це, на мій погляд, допоможе уник-нути тих непотрібних дебатів, які все частіше розгораються на засіданнях Верховної Ради й, безперечно, заважають конструк-тивній роботі депутатів. Воля законодавця, як регулююча сто-рона його свідомості повинна бути оптимально мотивована.

а.а.кєнонов та Г.Т.Чернобель визначають мотивацію як "певну логічну стадію законотворчого процесу". Задача полягає в тому, щоб створити належний організаційно-правовий щит немоти-вованим або недостатнь о мотивованим законодавчим актам.

Тільки науково обгрунтовані норми можуть бути закріплені в офіційні правові норми й це необхідно закріпити конституційне.

Вільна від мотиву воля законодавця спроможна поро-дитн лише силові закони, який не співвідносний з правовою державністю. Наприклад.

Для рішення цієї проблеми необхідно, на мій поглід, законодавче вирішити питання про участь юристів (вчених та практиків) в законопроектцій роботі, щоб це не залежило від волі випадку або рішення законодавчого органу, яке в даному випадку буде безперечно, суб'єктивним.

Важливим вважається питання про підготовку плану законодавчих робіт на перспективу. В план законопроектних робіт на 2-3 роки необхідно включати теми найважливіших законопроектів з вказівкою на те, хто та в які строки повинен їх підготувати. Можливо також запланувати розробку глобальних законодавчих реформ, великих законотворчих робіт (по система-тизації, кодифікації законодавства, егоочищенню від застарілих нормативних актів). Інші проекти, котрі пов'язані з непередба-ченими умовами нашого життя, могли б готуватися незважаючи на план.

Планування законопроектної роботи пов"язано з відпо-відними складностями. При цьому можна виділити чотири основні групи проблем.


По-перше, це слабкість або підчас елементарна відсут-иість наукових концепцій законопроектів.

По-друне, це наукове забезпечення планування. Для вирішення вказаних проблем перспективним було б розширення наукових розробок питань, які будуть складати ядро майбут-нього законопроекту, організувати наукові обговорення цих проблем з участю депутатів. Вагомим елементом на даному етапі було б збагачення інформаційної бази законодавчого процесу.

Актуальним є впровадження наукової експертизи про­ектів законів.

Незважаючи на існуючий правовий нігілізм, громадяни України все ще пов"язують з новими законами своє майбутнє. Як за звичай кандидати в депутати обіцяють в предвиборній боротьбі підготувати та провести новий закон, виступи в пресі також закінчуються пропозиціями прийняти новий закон, який поліпшить життя народу. В таких випадках юристи повинні за-дати питання: які акти по даним пропозиціям вже існоують, як вони працюють, чим не вдовольняють, яких змін потребують.

Тільки відповівши на всі ці питання, проаналізував достатню кількість обумовлених життям змін, можна говорити про необхі-дність прийняття нового закона. Ось чому необхідна наукова експертиза проектів нових законів. Кожному законодавчому акту повинна передувати відповідна правова розробка. В зв"яз-ку з цим постас питання про створення інтегрованої спеціальної служби з такої експертизи, професійні висновки якої виступали б в якості мотивованої санкції при розробці відповідних законо-давчих актів.

Четвертою проблемою є проблема організаційна. Полягає вона в чіткій організації робіт на будь-яких стадіях підготовки законопроекту. Отже: визначення громадських потреб в законодавчому регулюванню, визначення форми законодавчого акту, інформаційне забезпечення та розрахунок наслідків дії закону, етапи розробки та обговорення - повинні бути чітко організо-вані.

Слід відзначити, що план законодавчих робіт, прийнятий законотворчим органом не є догмою. Законодавча діяльність, про що йшла мова раніше, с насамперед, творчою та соціальне обумовленою діяльністю, отже реагуючою на будь-які соціальні, політичні та інші зміни в суспільстві. План законодавчих робіт є лише орієнтиром, що корегується в залежності від змін в соці-умі. Законодавцю необхідно мати певну долю інтуїції, щоб завча-сно реагувати на ці зміни й корегувати свою діяльність, створю-ючи відповідні реаліям закони.

ПРИНЦИП ПОНЯТІЙНОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ.

Мова закону - єдиний засіб вираження думки законода-вця й основний засіб формування правової норми, а основою законодавчої діяльності є правотворче мислення. Жодна право-ва норма, як результат правового мислення, не може бути скла-дена без відповідної системи понять, які надають правовій нормі логічне завершення, обумовлюють її логічний рух при практн-чному застосуванні.

Юридична мова як комплекснепоняття охоплює декілька мов права: мова закону, наукова юридична мова, судо-ва мова, мова публіциста - правознавця, мова адвоката.

В даному дипломному дослідженні нас, безумовно, ціка-вить, насамперед, мова закону.

Система державних вимог до мови закону є вагомою гарантією його якісного визначення. Мова нормативного акту повинна бути зрозумілою та загальновживаною, при цьому вона повинна бути чіткою, та зрозумілою, стислою. Логічність тексту закону – загальна вимога для нормотворчості досягається за допомогою прозорості мови закону. Вона повинна бути наскіль-ки простою, щоб кожен громадянин зумів би вірно зрозуміти права й обов'язки, які затверджує для нього правова норма, сенс правового припису, та мати чітку установку для її виконання.

Але тут виникає побоювання занадто спрощення правової мови, що може заважати деяким ньюансам законодавчої регламента-цґі.

Лаконізм - ще одна вимога до мови законодавця. Закон повинен мати чіткий нормативний зміст, оскільки його ціль -розробка нормативних приписів, регламентуючих поведінку людей. Юридична мова не терпить словесних повторів, склад-них оборотів, зайвих епітетів. Але лаконізм припису не повинен йти в розріз з повнотою відображення державної волі, що досяга-ється за допомогою використання понятийного (термінологіч-ного) апарату.

Вимога точності мови полягає в найбільш повному та вірному, відображенню суті правовогу припису. Точність, в розумінні юридичної мови - стилістична та граматична вірність, необхідне використання слів та зв"язок між ними.

Для більш чіткої уяви про досконалу юридичну мову, слід звернутися до дифініції самих правових визначень, складо-вих її основи. Правові визначення повинні адекватно відобра-жати сутність визначеного явища. Це зумовлює цінність такого логічного прийому, як узагальнення відповідно нормативно-правовою точкою зору. Складність полягає в тому, що абсолю-тно всі ознаки досліджуваного явища охопити, як правило не можливо, при цьому правовове визначення повинно бути вір-ним, тоб-то не росходитися з об'єктивною дійсністю, відобража-ти її оптимально та повно.

Юридична мова не може використовувати приблизних визначень. На жаль, правові визначення в діючому законодав-стві не відзначаються науковою досконалістю. (Приклад) Присутні, зокрема, визначення логічно непослідовні, недоста-тньо повно аба невірно характеризучих сутність того чи іншого явища.

Не менш розповсюджені в законах слова, які використо-вують для різного роду замовчувань або, навпаки, зайвої деталі-заціїї.

Правові визначення повинні базуватися на консенсусі Слова та вислови, які мають юридичне значення, повинні використовуватися водному й тому ж значенні в усіх правових актах.

В сфері правових відносин протиріччя при визначенні понять не припустимі, оскільки це порушувало б всі критерії за-конності формування й застосування правових норм, що особ-ливо важливо на нинішньому етапі реформування правової системи, коли заявляються нові юридичні поняття, відроджу-ються забуті терміни. Однак, це не означає, що всі правові поняття повинні бути закріплені законодавче. Де-які правові терміни, які мають загальне значення повинні бути закріплені в Конституції, інші - на рівні актів місцевих органів влади.

Наприклад, де-які поняття, вживані в міжнародних угодах, закріплені в Конвенції "Про право міжнародних угод". Так, ст.2 вказаної Конвенції визначає цілий ряд термінів, таких як "угода", "ратифікація", "треті особи", "учасники", "міжна-родна організація" та ін.

Однак, тут існує доповнення, що дані терміни не задіва-ють використання цих визначень, які можуть бути схвалені у внутрішньому праві.

Такі ситуації вказують на необхідність складання термі­нологічного словаря законодавства. При цьому, в законодавстві не буде неоднозначностей та подвійної трактовки термінів, а це» в свою чергу, скоротить кіпькістьактів, конкретизуючих та роз'яснюючих закони. Вивільняться юридичні сили, які насьо-годні вивчають розвиток та трансформацію в праві. Зростуть можливості вірного використання правових приписів самим ши роким колом осіб.

Законодавчими визначеннями повинні бути охаракте-ризовані всі правові поняття головного значення, тобто поняття, за допомогою яких розуміються як загальний сенс конкретної законодавчої акції, так й оперативний сенс її логічних структур-иих частин.

Загальні правові поняття повинні бути достатньо абетра-ктні й разом з тим достатньо конкретні. Самими загальними ви-стуиають конституційні поняття ("суверенітет", "власність", "свобода слова" й т.п.), менш загальними - міжгалузеві поняття, за якими йдуть галузеві, й в де-якій мірі приватні поняття.

Ще одна необхідна вимога до правових визначень - вони повинні бути дискурсивними, тобто, пов"язані логічно з переду-ючими загальновизнаними визначеннями.

Всі правові поняття, так чи інакше, взасмо пов"язані. Одні поняття можуть прирівнюватися по змісту, другі, певним чином перетинатися, треті знаходяться в підлеглості. Кожне

поняттязнаходиться в неприривному логічному русі, що обумов-лено уточненими, змінами. Задача полягає в тому, щоб, відпо-відно з поставленою ціллю знайти таке визначення, яке послідовно відображало б головні ознаки того чи іншого явища, й, відповідно, гарантувало належне використування його в пра-вовикористовуваному процесі.

Ще одне зауваження, як доповнення: в нинішньому зако­нодавстві широко використовуються слова "як правило", "відповідний", "відповідно до того" та ін. Ці вислови, вбудовані в правовий контекст, ще до використання законодавчого акту відкривають широкі можливості для його порушення. Натомість повного перелічення виключень, необхідність яких може бути дійсно потрібна, відкривається простір суб"єкти-вному тлумаченню закона. Природньо, що для оцінки ясності законодавчого акту не існуг зважених критеріїв. В ряді випадків такі питання вирішуються органом (особою), які будуть користуватися законом, але й від законодавця в багатьох випадках залежить межа суб'єктивного розуміння закону, можливість його ситативного тлумачення правокористувачем. Як висновок: за допомогою легальних дефініцій необхідно якомога чітко та ясно викласти вимоги нормативного акту, що в наступному визначатиме його життєздатність.

ПРИНЦИП МОДАЛЬНОЇ СБАЛАНСОВАНОСТІ.

Модальний феномен будь-яких нормативних реалій виражається в модусах: "дозволено", "вимагається", "обов"яз-ково", "заборонено". Правовий характер модальний момент надбає в суспільних відносинах, однією з сторін яких виступає влада. Ефективність функціювання таких відносин обумовлена тим, наскільки збалансовані та в яких логічних відносинах знаходяться складові частини правової модальності, як вони

співвідносяться між собою. Соціальне здорове законодавство - не випадковий комплект тієї чи іншої кількості нормативів. Кожен модус має конкретні логічні передумови. Будь-яке, нез-начне протиріччя в законодавстві - це функціональна "безо­дня", яка деформує та дестабілізує процес правовикористання.

Зокрема, жоден правовий норматив видового (менш за­гального) значення не може функціонувати без правового нормативу родового (більш загального) значення. В цьому розу-мінні законотворчий процес можливо відобразити єдиним розгалудженим процесом, який забезпечує необхідний контек-стуальний зв"язок правових нормативів на кожному функціо-нальному рівні.

На жаль, не існує відпрацьованої концепції модусної сбалансованності правових нормативів, прийнятих законо-давцем. Окремі поняття "правовий дозвіл", "правова вимога", "правова заборона" науково не визначені. Логічна межа дозво-леного та забороненого практично розмита для розуміння - як законотворчого, так і при використанні права. Древній принцип "Коли дозволено більше, менше вважається дозволеним" не працює. В умовах існування права, яке захищає, в основному права держави, а не громадянина, використовується дві риси юридичної регламентації:

а) загальнодозволена, коли в основі полягає загальне дозволене, котрому кореспондують конкретні заборони ( в цілому будується по принципу: дозволено все, що не заборонено);

б) дозволяюча, коли основною є загальна заборона, котрій відповідає конкретний дозвіл (по принципу "заборонено все, окрім прямо дозволеного").

Використання вищевказаних юридичних засобів підлегле відповідній державній логіці. Влада цілком: бере на себе турботу про суспільство та його членів. В результаті держава, аппарат політичної влади вільні в своїх відносинах з громадянами, а останні залишаються в стані вимушеної залежності.

Пов"язувати діяльність державного апарату правовими формами в таких умовах владі невигідно, відповідно діяльність регулюється в режимі загальнодозволеного. Свобода індивіда, в даному випадку - вимушена уступка держави громадянину, або як засіб вирішення поставлених апаратом задач, але не розглядається, як самостійна соціальна цінність. Отже, можна зрозуміти, чому держава на фоні загальної заборони дозволяє собі в правовій формі регламентувати окремі дозволи. Поряд з цим використовується принцип "позитивного зобов'язання", що означає вимогу виконати під загрозою кари або інший спосіб зобов'язання необхідних для держави дій.

В ситуації, яка склалася, при декларуванні правової держави, першочергова увага приділяється не гарантіям прав людини, а гарантіям виконання нею своїх обов'язків.

Право, як ступінь свободи, керує впорядкуванням проведення самостійних та соціальне активних суб"єктів. Юридична регламентація, відповідно, базується на зовсім інших принципах, керуючись загальнолюдськими якостями. Вона прагне висвободитися від нв"язування тих чи інших стереотипів поведінки. Обмеження волі, визначення в законі її рамок необхідно в даному випадку лише для упередження коллізій між діями вільних індивідів, для того, щоб вседозволеність одного не втручалася в свободу іншого. Тобто обмеження є засобом забезпечення свободи.

Головна ціль існування всього юридичного відповідно до права як ступені свободи - забезпечити реальність прав членів державного суспільства. Зараз реально існує розуміння "демократизації" права, в якій мірі його "очистити" від владного державного впливу. Примусове зобов'язання, заборона, юридична відповідальність - все, що як стереотип створює право, відноситься до дійсності не стільки до права, скільки до державної влади. Отже увага повинна приділятися коплексу питань, які відносяться до прав та свобод громадянина: відповідність нашого законодавства міжнародним актам про права людини, юридичним процедурам їх використання та захисту, гарантіям проти порушення конституційних прав та свобод поточним законодавством.

Реформуючи законодавство, очевидно, необхідно задуматися про критерії та особливому порядку встановлення юридичних заборон. Вважається за необхідне - відповідна система заборон та обмежень, що задівають інтереси всього суспільства, пропускати через "санкцію" породного референдума. Усунення системи анонімних заборон, встановлення юридичної відповідальності за прийняття антиконституційних заборон мало б, безумовно, позитивний результат. Доцільно було б визначити такі сфери суспільних відносин, які за своєю специфікою не можуть регулюватися за допомогою заборон.

Під час нинішнього широкого реформування нашого законодавства підхід до права з позицій "право для суспільства та людини" починає значно витісняти традиційний підхід "право для політичної влади", підкоривший суспільство державним інтересам. Головне, що відрізняє нинішній процес оновлення законодавства - це поява в ньому таких витоків права, що "говорять про права". Вже діючі закони про власність, про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів та ін. - все це витоки права, засновані в цілому на ліберальному його розумінні

В них використвовуються преважно вседозволений принцип регулювання, побудований на взаємозв'язку дозволів та заборон, значна увага приділяється забезпеченню прав громадян та їх об" єднань.

Не можна не сказати про наявність негативної тенденції. Нестримна відомча нормотворчість скувало діючу систему законодавства, самовільно конкретизуючи норми загальнодозволеного значення. (Приклад).

Визнання за незаконними актами сили закону, встановлення норм права без урахування елементарних правил законодавчої техніки та потреб суспільства призвели до появи

численної кількості відомчих нормативних актів, захопивших сферу законодавчого регулювання. З моменту перерозподілу законодавчих повноважень співвідношення між законами та підзаконними актами принципово змінюється. Нормотворча діяльність, яка не обмежена рамками, набуває досить вільної форми.

Укази Президента та Постанови КМУ (тобто акти виконавчої влади) в окремих випадках мають дію сильнішу ніж закон, нормативне "продовжуючи" або "коректуючи" їх. Практично будь-яка відомча інструкція може від коректувати той чи інший закон. На сьогоднішній час можна з впевненістю сказати, що передача виконавчим структурам законодавчих повноважень не надала прийнятим ними правовим актам більше права. А можливість регулювати органами управління таких сфер суспільних відносин, як права, свобод та обов'язків громадян, не відповідає принципам правової держави та теорії розподілу влади. Нормативним актом, який врівноважив би баланс між законами та актами виконавчих органів, міг стати закон про порядок підготовки та прийняття законодавчих актів, правила підготовки й видання урядових та відомчих актів. Такий закон включав би:

1.Відповідність органів державної влади та питань, які причетні до прав та свобод громадян, встановлення різних видів юридичної відповідальності громадян, видів та застосування міри по виконанню. 2.Чітке визначення предмету незаконного нормативного регулювання.

З.Встановлення нагляду та контролю за прийняттям підзаконних нормативних актів, введення обов'язкової попередньої юридичної експертизи проекту незаконного акту, обов'язкова публікація нормативного акта.

^Затвердження дозволяючого порядку в питаннях відомчої нормотворчості.

Загальним конституційним принципом повинно стати те, що будь-яка правова норма видового значення будується на основі відповідного правового нормативу родового значення.

Закон - геніальний регулятор правових відносин. Як нормативно-правовий акт головного призначення, закон повинен мати основополагаючі регулятивні принципи, достатньо чітко сформовані в постатійній носідовності, щоб не виникало ніяких коллізій, як при подальшому розвитку, в незаконних нормативних актах, так і в діяльності по застосуванню права.

Важливим моментом в сбалансованості загальнонародного та загальновидового при державному регулюванні - узгодження державних правових нормативів з нормами мііжнародного права. Принцип главенства міжнародного права в цнвілізованному суспільстві здобув визнання, має конституційне значення та практичне використання. Ратифікований міжнародно-правовий нормативний акт породжує не тільки міждержавні, але й внутрішні державні правовідносини, что впливає на загальній структурі та нормативних якостях внутрішнього державного законодавства, його дії.

Відоме універсальне значення для розвитку міждержавних та внутрішніх державних відносин таких нормативно-правових актів, як Декларація з прав людини та громадянина 1789 г., Пакти про арава людини 1966 г. та ін. Відображаючи загальнолюдські потреби вищевказані акти віступають як загальна вагома правова модель соціально-особистих відносин в суспільстві народів, стверджуючи основні правові поняття "народний суверенітет", "право народу на самовизначення", "демократія", "закон", "громадянин", "права людини" та ін.

Саме загальнолюдські правові цінності й складають передумови для відповідного узгодження внутрідержавного та міжнародного права для встановлення універсального правового регулятора суспільного буття.

ПРИНЦИП РЕТРЕБУТИВНОЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННОСТІ.

Ретребутивна забезпеченність (в перекладі з латині означає -компенсація, оплата) є діючою специфікою права, умовою його ефективності. В давнину це забезпечення виконувалося через релігійні постулати, моральні звичаї моральна сила яких була здатна корегувати поведінку людини відповідно з суспільними потреби. Подальший розвиток суспільних відносин невідворотно породив зовсім інший регулятор, який забезпечує дієвість правових норм -юридичні санкції, їх основна функція зведена до "силової охорони" правових норм, тобто правової безпеки суспільно-особнстого буття.

Закон без санкцій не має практичного змісту. Обмеження права санкцій з необхідністю тягне за собою втрату його цінностно-регулятивного значення, оскільки його імперативи ставляться в залежність від довільного використання того, кому вони адресовані. Отже, в даному випадку, не можна говорити про гарантоване використання дії законодавства.

Створюючи механізм юридичного захисту на випадок винекнення ситуації, яка порушує право, санкції визначають зміст та реальну функціональну силу принципу невідворотності юридичної ретрибуцїї, зневажання якого можуть звести до деградації або навіть до загибелі державності.

В наш час спостерігається ситуація, коли в ході реформування правової системи заявляється багато нових нормативних актів, але численні законоположення практично не діють. Заявилося поняття бездіяльності закону. В цілому ряді випадків закон відкрито саботується. Про правопорядність, засновану на законності мови ще нема. Юридичні механізми, здатні реально втілити принцип ретребутивної забезпеченості діючих норм права, достатньо не відпрацьовані.

Однак, це не означає що проблема ретребутивної забезпеченості права народжена лише одними факторами правовикористання. Досконалість діяльності по використанню права - актуальне питання. Його рішення залежить від того, наскільки досконалі самі закони. Недоліком діючого законодавства є те, що не всі його ланки в достатній мірі ретребутивні, тобто відсутні однозначні визначення юридичної відповідальності за ті чи інші порушення.

Підчас ретребутивні норми права здійснюються абстрактно, непослідовно.

Особливої уваги заслуговує питання про моральний рейтинг діючого законодавства. А саме, закон, який не вірно відображає потреби суспільного буття, не може являтися основою встановлення юридичної вини та відповідних ретребуцій.

Гостро постає проблема, виконання правовикористовувачем неякісного, дефектного, необгрунтованого та суперечливого закону. В такому випадку не правомірно вести мову про особисту відповідальність та безумовне виконання такого закону. Нема сенсу вести мову про верховенство закону, як головного критерію правової держави, якщо він не має ознак соціальної справедливості. Будь-який диктатор може керуватися формулою ("верховенство закону"), знищуючи при цьому будь-який прояв законності. В дійсно правовій державі домінує справедливий закон. Ідея справедливості лежить в основі демократичної системи права, визначає культуру взаємовідносин держави та її громадян, ступінь правової свободи або ж ретрибуцГЇ.

Як висновок, необхідно ввести в юридичний обіг такі поняття -"антиконституційний закон" та "неправомірні санкції". Слід відзначити, що в правовій державі акти суспільного протесту, які не порушують суспільний лад, юридичним ретрибуціям не підлягають.

Інтеграція України в міжнародне суспільство, в т.ч. в правовій сфері, повинна супроводжуватися реальними можливостями кожного громадянина скористуватися своїм конституційним правом на звернення в будь-яку міжнародну організацію, для захисту своїх прав та свобод, бо це дуже важливо, якщо мова йде про права всього народу.

Отже, з вищесказаного, необхідно прийняти спеціальний законодавчий акт про відповідальність посадових осіб на верховному рівні. Юридичною аномалією є відсутність інституту посадового звільнення з відповідним вотумом недовіри з боку впливових організацій та населення країни.

2. Механізм забезпечення реалізації закону.

Починаючи цей розділ, насамперед необхідно дати визначення механізму забезпечення реалізіщі закону, як явища. Такий механізм являє собою "комплекс взаємопов'язаних дій матеріально-технічного, організаційно-управлінського та соціально-юридичного характеру, які здійснює держава організаціями та посадовими особами, призначеними забезпечувати реальну дію законів, а також створювати умови, при яких громадяни, їх об'єднання та організації співвідносять свої дії з вимогами закону".

Головними в розумінні вказаного механізму є дії, або засоби, які надають вказаному закону реальний характер. З наведеного визначення, існують групи дій не правового та спеціально-юридичного характеру. Співвідношення між нимизалежить від цілей, які встановлює закон та сутність регулюючих відносин.

Так, наприклад, реалізація законів в сфері господарських відносин: про банки та банківську діяльність, про аренду, про власність - потребують, більш за все, матеріальних, фінансових ресурсів, достатньо розгалуджене господарське підприємництво суб"єктів, адекватне ринковим відносинам економічного та соціально-правового оточення . Інші умови та механізми потрібні для реалізації законів про місцеве самоврядування, про суспільні об'єднання. В той же час, дії законів, незалежно від галузевої притаманності, належить дещо закономірне. Це дозволяє не тільки сконструювати загальну модель механізму забезпеченості реалізації закону, але й виявити особливості в тих законодавчих актах, які мають в нинішніх умовах приоритетне значення.

ПРИЧИНИ Й УМОВИ ДІЇ МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАКОНУ.

Політична реформа, процес демократизації соснільства та формування правової держави висунули на перший план проблему виконання законів. Від її вирішення залежить не тільки ефективність нового законодавства, а ще й доля демократичних інститутів, економічної та правової реформи. Щоб вирішити дану проблему необхідно звернутися до причин вказаного явища. Чому прийняті закони не виконуються? Праналізуємо головні з них.

Насамперед - це нестабільна політична ситуація. Конфліктні відносини законодавчої та виконавчої гілок влади призводять до нестабільності системи державного управління, дестабілізації суспільного життя. Чого варті Постанови Кабінету Міністрів України, які мають силу Законів. Та об'єднання законодавчих та виконавчих повноважень в одних руках не дає схвальних результатів. Чіткий розподіл влади в об'єднанні з їх конструктивною взаємодією - єдиний, на мій погляд, шлях до правової держави. Глибинні причини правового безладдя, по-моєму криється не стільки в юридичній, скільки в соціально-економічній сфері. В умовах економічної кризи, місцева влада довільно маніпулюють законами, прагнучи реформувати відносини власності та перевести планово-регульовану економіку на рейки автоматично діючої ринкової економіки.

Стрімке законодавство не досягає своїх цілей, бо ефективність законів залежить не від простого бажання їх творців, а від коплексу економічних, політичних, моральних та інших факторів. Навряд чи можна погодитися з твердженням: "Краще не ідеальний закон, ніж ніякого закону".

Ще однією з поважних причин невиконання закону є деформація правового мислення та правової свідомості не тільки значної частини громадян, але й посадових осіб в верховній владі. Зневажання вимогам закону особами яким належить влада породжує правовий нігілізм в суспільстві.

Виконання законів залежить від їх якісного змісту, точних визначень, відсутність двоякого розуміння. Вказане є ще однією важливою причиною.

Наприклад, в Законі України "Про статус " говориться, що "Суддя не може бути притягнутий до адміністративної та дисциплінарної відповідальності". Дана норма має узагальнений характер. З неї не витікає, чи виключає вона адміністративну відповідальність судей, наприклад, ори порушенні правил дорожнього руху, або виключає лише ту відповідальність , котра накладається судом.

Складності виникають при використанні законів ще й від того, що відсутня системність внутрішнього зв"язку з актами, які приймаються. Таким чином де-які закони протирічать один одному. (Приклад).

Як висновок, ясно та чітко викладений закон - це вже запорука успіху його використання на практиці, він виключає невірне тлумачення. Хоча не можна не погодитися з тим, що найбільша кількість проблем виникає саме в сфері практики. По-моєму, недоліки законодавства не були б настільки руйнуючими, коли б в суспільстві існувала ефективна структура захисту юридичної діяльності та захисту прав. В країні не створено системи юридичної адаптації законодавства. З вище означеного - необхідно звернути особливу увагу на механізм забезпечення реалізації законів.

Детальніше зупинимося на способах забезпечення реалізації законів, як на складовій частині всього механізму. До таких способів неправового характеру відносять, як правило, матеріально-технічне, організаційне та ідеологічне забезпечення.

1. Матеріально-технічне забезпечення - це практична діяльність державних структур та посадових осіб по створенню матеріальної бази для дії закону. Як видно з практики - матеріальні умови дії закону відсутні в двох випадках:

А), Коли закон не вказує на джерело матеріальної забезпечення

дії адресату закону. Це говорить про те, що в суспільстві не

існує необхідних ресурсів для затвердження законодавчих

новацій.

Б). Коли державні структури явно або завуальовано

пручаються реалізації даного закону.

2. Організаційне забезпечення - це виконання закону, який являє собою багатогранну организаційно-виконавчу та розпорядчу діяльність державних структур, яка об"єднує інформаційне забезпечення адресату законом та спеціальне навчання кадрів.

Якість закону, так само як і його ефективність залежать від рівня професійної підготоки законодавця. Повага до закону прямо залежить від авторитету створившого його органу. Існуюча законотворча практика привела до появи законів, активність дії яких дорівнює нолю, що в свою чергу, породжує почуття необов'язковості виконання законів. Крім того, закони часто "підправляються" нормативними актами виконавчих органів, що не додає авторитету на самому законові, ні законодавчим органам.

3. Суттєве значення серед засобів не правового характеру мас ідеологічне забезпечення реалізації закону.

Це науково обгрунтована необхідність правового регулювання даних відносин, своєчасності такого регулювання. Прогнозування соціальних наслідків дії прийнятого закону, вивчення його дії- також умови для ідеологічного забезпечення закону.

В призначенні способів неправового характеру, неможна нехтувати юридичними механізмами забезпечення реалізації закону.

Не сприяє зростанню ефективності діючого законодавства недбале ставлення правотворчих органів до елементарних правил юридичної техніки.

Серед юридичних інструментів особлива увага відводиться післязаконодавчій нормотворчій діяльності. Вона забезпечує реалізацію законів непрямої дії, конкретизуючи законодавчі приписи. Для більш повного ефекту такої діяльності суб"єкта правотвочості встановлює законодавець по конкретному колу питань, перелічених в акті про введення закону в дію. В окремих випадках конкретизація закону може проводитися й не по цільовій вказівці закону, однак, дане виключення не повинне перетворюватися в правило.

Головним недоліком існуючої правової практики є те, що конкретизуючі нормативні акти "запізнюються", дозволяючитим самим бездіяльність закону, або проджують його не вірне трактування.

Іаведені способи рішення цієї проблеми.

По-перше, необхідно, щоб закони непрямої дії вступали в силу в одному пакеті з кокретизуючими актами.

По-друге, рішення цієї проблеми сприяють "втіленню в правову систему вимог негайної дії приписів закону. Недопустимість відмови в виконанні приписів посиланням на відсутність кокретизуючих положень". Зупинимося ще на одному юридичному засобі забезпечення реалізації законів. Це засоби індивідуальної правової регуляції, які включать акти розпорядчого та лрашшикорис Іовудашмч) характеру.

До актів розпорядчого^ характеру можна віднести ненормативні постанови вищих органів державної влади та управління.

Особливе місце в розпорядчих актах займають Президентські Укази.

Ще одним засобом правозабезпечення - це соціально-правовий контроль. Задача полягає в тому, щоб забезпечити правову систему надійними знаряддями блокування деструктивного впливу на дію закону.

Аналіз законодавчої та юридичної практики показує, що найбільш чітко розроблений механізм реалізації кримінальних законів, який складається з елементів:

- институиіональног» характеру (норми процесуального та виправно-трудового права);

- об"єктно-суб"єктного характеру ( органи розслідування, судового розгляду, статус учасників кримінального процесу).

- Види процесуальних дій, допустих законом;

- Дій по виконанню юридичних обов'язків та використання суб'єктивних прав;

- Умови, при яких допускається реалізація правових норм ( всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин кримінальної справи, обов'язкова участь захисника в передбачених законом випадках);

- Засоби виправлення невірних рішень, «оновлення порушених прав та обов'язковість у випадках ухилення від виконання обов"зків (жалоби, протести, перегляд судових рішень в касаційному та наглядовому порядку).

Очевидно, що теоретична модель такого механізму повинна стати еталоном механізму дії будь-якого закону.


Висновок

Процес законотворчості - це складний соціальний процес, який сполучує в собі діі законів об"ектиноі дійсності і суб"ективну волю законодавця. Тільки прийняття об"ективно обумовлених, що виражають суспільні потреби законів, може служити основою ефективноі законотворчості, основним показником якоі е реальна дія закону.

Життєздатність законів забезпечується численністю компонентів, їх необхідно піддати глубокому аналізу, щоб визначити найбільш уразливі місця в процесі підготовки і реалізаціі законів; спроба виконати цю роботу була здійснена в даному дипломному дослідженні. Підсумувавши все сказане, хочу виділити ряд проблем сучасноі законотворчості.

По-перше, на мій погляд, необхідно змінити існуючу практику законотворчості на стадіі підготовки проекта закона. Тут уявляється можливим розробка проекта групою вчених-епеціалістів, яка замінила б відомствений порядок підготовки законопроектів. Доцільно виносити важливі законопроекти на прилюдне обговорення, попередньо розробивши механізм підведення підсумків обговорення і іх врахування в законопроекті.

Серйозною проблемою е недосконалість законів. Багато законів змінюються і доповнюються вже через декілька місяців або навіть неділь після іх прийняття. Причина того що відбувається - в занижених вимогах до обговорюваних законопроеків. В результаті виявляється безліч "дірок", які приходиться негайно "латати".

Інший блок проблем пов"язаний з питаннями якості самого закона з техні ко-юридичноі точки зору, які представляють адекватне відображення законодавцем нормативно-правових потреб, що можливо лише при додержанні принципу науковості законотворчого процесу. Основне завдання полягає в тому, щоб створити надійну організаційно-правову перекону немотивованим законодавчим актам. Тільки науково обгрунтовані стандарти законотворчості мають бути в основі законотворчості, і це слід закріпити законодавче.

Дуже важливою е проблема понятійної визначенності законадавства. Для досягнення точноі юридичної мови велике значення має правильне використання правової термінології. Необхідно створити єдиний термінологічний словник законодавства.

Друга проблема - це модельна сбалансованість заборонених і дозвільних норм в нашому законодавстві, а також законів і пщзаконних нормативних актів. Необхідно законодавче визначити більш чітко коло питань загальноправового характеру, яке повинно регулюватись виключно на законодавчому рівні.

Серед усіх проблем законотворчості найбільш гостро встає проблема виконання законів.

Багато законів, які створюються з величезним інтелектуальними, психологічними і фінансовими затратами не працюють, паралізуючи усю правову систему, усі три гілки влади - законодавчу, виконавчу, судову.

Звичайно, перелічений перелік труднощів законотворчого процесу не е вичерпним. Необхідно глибоке наукове дослідження цих питань, розробка на цій основі практичних заходів по вдосконаленню законотворчого процесу.

Необхідно затвердити єдину державну програму законотворчості, яка повинна забезпечити процес регулювання суспільних відносин на законодавчому рівні. Така програма системи розвитку законотворчості в цілому, і дозволить здійснювати законодавчий процес цілеспрямовано, з урахуванням потреб суспільства і держави, на десятки років вперед. На жаль, сьогодні, у нас такої програми законотворчості немає.

Наприкінці, я хочу сказати, що закон, якщо він і втілює насущні інтереси, то він все одно, не буде працювати автоматично. Для його реалізаціі потрібен особливий механізм, який починає діяти за умов забезпечення його виконання. Тільки так держава може впливати на державний механізм і суспільство в цілому з метою належноі реалізаціі норм, які закріплені в законі.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий