Слово “партія” – латинського походження (partio – ділю, розділяю, тобто це група людей, об’єднаних спільністю ідей, інтересів для виконання певної роботи).[6]
Уявлення про ту чи ту партію дають такі ознаки:
1) мета партії – завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;
2) характер організації партії;
3) зміст ідеології партії;
4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної опори, підтримки з боку населення.
До ХІХ сторіччя партіями називали групи, які суперничали між собою у складі уряду або відповідним чином впливали на політику уряду.
За визначенням німецького соціолога М.Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії:
– аристократичне угрупування;
– політичний клуб;
– масова партія.
Проте ці стадії розвитку пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість же політичних партій формувалися як масові.
Відомий серед політологів спеціаліст у галузі партій та партійних систем Д. Сартрі визначає політичну партію як “політичну групу, яка бере активну участь у проведенні виборів і яка має завдяки цьому можливість проводити своїх кандидатів у державні заклади”.
Р. Хакцюрн, який присвятив спеціальне дослідження з’ясуванню місця і ролі політичних партій у США, визначає політичну партію як “автономну групу людей, які ставлять за мету висунення своїх кандидатів і боротьбу на виборах у надії добитися контролю над урядовою владою шляхом завоювання посад у державних структурах та організації уряду”.
У філософському енциклопедичному словнику (1989 року видання) дається таке визначення партії: “Політична партія – це політична організація, яка виражає інтереси суспільного класу або прошарку, що об’єднує їх найактивнішу частину представників і керує ними для досягнення певної мети та ідеалів”[7].
Аналіз сучасного законодавства дозволяє виділити три основних кваліфікаційних ознаки, що притаманні політичній партії як правовому інституту. Про відсутності хоча б одного з них суспільне об'єднання втрачає якість партії.
Політична партія — це суспільне об'єднання, головною метою участі якого в політичному процесі є завоювання і здійснення (чи участь у здійсненні) державної влади в рамках і на основі конституції і діючого законодавства.[8]
Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму її сутність і відрізняє її від всіх інших видів суспільних об'єднань неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і т.д.). Останні являють собою створювані соціальними і професійними групами організації, головна мета яких - задоволення і захист інтересів своїх членів. Звичайно, для досягнення цих цілей такі організації нерідко прагнуть впливати і на політику, але політична діяльність для них не є вирішальна, а носить допоміжний характер і здійснюється головним чином через партії. У цьому їхня принципова відмінність від політичних партій, яка усе більш послідовно проводиться сучасним законодавством.
У ряді новітніх законодавчих актів політична партія визначається, насамперед, як організація, створювана для завоювання і здійснення державної влади (Буркина-Фасо, Конго, Ефіопія, Польща й ін.). Польський закон визначає політичну партію як громадську організацію, що ставить своєю метою "участь у політичному житті, особливо шляхом надання впливу на формування державної політики і здійснення влади".
Наприклад, закон про політичні партії Буркина-Фасо визнає метою партії "завоювання" здійснення "державної влади", та закон про асоціації 1991 р. визначає асоціацію як групу фізичних і юридичних осіб "які мають своєю метою здійснення загальних задач у культурній, соціальній, духовній, релігійній, економічній і професійній областях...". Більш того, у ряді країн всім іншим видам суспільних об'єднань прямо заборонено здійснювати політичну діяльність, що принципово відрізняє їхній правовий статус від статусу політичних партій.
В умовах нерозвиненості партійної системи однієї з важливих форм політичної організації стають політичні рухи, що, багато в чому відрізняються від партій, мають з ними одну загальну ознаку – вони створюються для участі в політичному житті з метою боротьби за оволодіння державною владою. Це свого роду протопартії, що, як свідчить досвід ряду країн, у майбутньому трансформуються в політичні партії, або розпадаються.
У ряді держав законодавство не проводить розходження між політичними партіями й іншими суспільно-політичними організаціями, але в той же час відмежовує їх від інших суспільних об'єднань.
Ще більш складна в розглянутих країнах проблема розмежування політичних партій і громадських організацій неполітичного характеру.
У постсоціалістичних державах намітилося два підходи до даної проблеми. Прихильники першого з них вважають, що в умовах незавершеності процесу формування стабільних політичних партій не можна позбавляти громадські організації права брати участь у виборах. Так, на думку В. Соколевича, при існуючій сьогодні в Польщі політичної організації суспільства "занадто рано обмежувати коло суб'єктів, що володіють правом висування кандидатів тільки політичними партіями". Прихильники другого підходу, навпроти, вважають неприпустимим здійснення громадськими організаціями політичної діяльності, властивим тільки політичним партіям. "Громадські організації, пише болгарський політолог Г. Карасимеонов, - можуть впливати на політичне життя через партії, але самі не мають правових основ брати участь у політичному процесі (у виборах, парламентській діяльності, державному керуванні)".[9] Такий підхід, як ми бачили на прикладі Болгарії, знаходить своє відображення і законодавстві, що забороняє громадським організаціям ставити політичні цілі і відповідно займатися політичною діяльністю.
Російське законодавство дотримує першого підходу. З одного боку, політичні партії і політичні рухи виділяються як самостійні види суспільних об'єднань (ст. 4 і 9 Закони "Про суспільні об'єднання"). Більш того, політичні партії розглядаються як суспільні об'єднання, метою яких є "участь у політичному житті суспільства, в організації і здійсненні державної влади за допомогою впливу на формування волі громадян, участь у виборах і діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування" (проект закону про політичні партії 1996р.). З іншого боку - закон про суспільні об'єднання (ст. 27) надає всім їх видам (громадським організаціям, суспільним рухам, суспільним фондам, суспільним об’єднанням, органам суспільної самодіяльності) прямо брати участь у виборчих кампаніях "при наявності в статуті даного суспільного об'єднання положення про участь його у виборах" (але це застереження не має практичного значення, тому що, як ми бачили, будь-яке об'єднання може включити таке положення у свій статут).
Таким чином, що міститься в проекті закону про політичні партії формулювання головної кваліфікаційної ознаки партії утрачає своє практичне значення, тому що не служить відокремленню її від інших видів суспільних об'єднань.[10]
Політична партія — це організація, що о6’єднює індивідів на основі спільності політичних поглядів, визнання визначеної системи цінностей, що знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики держави.[11]
Ще Г. Еллинек розглядав програму як кваліфікаційну ознаку політичних партій. При відсутності в угруповань "визначеної широкої програми державної політики", відзначав він, вони являють собою "несправжні" партії, тому що їхні члени не об'єднані загальними поглядами на всю державну політику.[12] На це ж вказує і відомий російський філософ М. Рац: "Без програми немає і не може бути політичної партії".[13]
У цьому зв'язку інтерес представляють розуміння М. Раца про програми багатьох російських політичних партій: «Якби наші "партії" всерйоз і чесно зайнялися розробкою своїх програм, а Президент як гарант Конституції утримував би при цьому за допомогою Мін'юсту рамку права, та не тільки число партій могло б скоротитися, але і вся політична карта Росії переконструювалася.»[14] Маються на увазі, зрозуміло, не беззмістовні декларації і гасла, а дійсно програма, в якої докладно визначені цілі і задачі партії, засоби і методи їхнього досягнення і рішення. І навряд чи прав С. А. Авак’ян, що хоча і визнає "доцільним'' (що, до речі, не означає "обов'язковим") для партій і суспільно-політичних рухів мати свої програмні документи, але вважає що до їх числа "можна віднести не тільки об'ємні програми, але і відносно короткі політичні декларації, заяви й інші документи, що суспільні об'єднання рахують для себе більш придатними".[15]Власне кажучи, така позиція означає відмовлення від визнання програми обов'язковою ознакою політичної партії.
Політична партія — це об'єднання, що діє на постійній основі, що має формалізовану організаційну структуру.
Ця ознака включається законодавством ряду країн у визначення політичної партії.
Ця ознака відрізняє політичні партії від тимчасових і вузьких по своєму складі об'єднань, що також можуть брати участь у політичному житті. До них відносяться, насамперед, об'єднання виборців (союзи, комітети, групи), що створюються на період виборів і звичайно припиняють своє існування з їх закінченням.
Поняття "постійна організація", використовуване законодавством, не зводиться тільки до тимчасового фактора (тривалість, тривалість існування організації). Воно припускає також наявність визначеного числа членів організації, без чого остання не може діяти на постійній основі і виконувати функції, властивим партіям. Чисельність партії розглядається законодавством деяких країн як один з її кваліфікаційних ознак.