Український правопис

Shura19@yandex.ru

1. Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні “Українського правопису”.

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлю­ють способи передачі мови на письмі. Правопис охоп­лює орфографію та пунктуацію. Як правило, скла­дається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мо­ви, що ґрунтувалися на фонетичному прин­ципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16-18 ст. в ньому фор­муються нові традиції, пов'язані з переозвучен­ням літер алфавіту відповідно до живої української вимови. Наприклад, за історичною традицією зберігала­ся літера ъ там, де у вимові звучав і , зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ , жънка, тълько ) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого похо­дження в Літописі Граб'янки 1710, іноді для цього звука паралельно з ъ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко ), наприклад, у Літописі Величка 1720 і т. п.

За історико-етимологычним принципом двома літерами - ы , и , які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы , і ), що призво­дило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий , але димъ, новими, сина ). Історико-етимологічного принципу стихійно дотримувався і І. Котля­ревський, який започаткував процес форму­вання нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абет­кою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням, через що, наприклад, звук и (ы, і ) передавався літерами и, і, ы ; звук і (ъ ) — літерою ъ ; і (< о, е в новозакритих складах) - лі­терами и, і ; звук е - літерами е (після приго­лосного), э (на початку слова і після голосного);м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках середнього роду не пере­давалося; літери ь, ъ вживалися у функції сучасного апострофа; у кінці слів послідовно зберіга­лося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теоретично обґрунтував принципи історико-етимологічного правопису М. Максимович.

Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фоне­тичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Пер­шу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походжен­ня, але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы, а літеру и вилу­чено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апо­строфа вживався ь, у кінці слів після приголос­них зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся.

Нову тенденцію до фонетизації українського правопису під­тримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою уча­стю якого було створено новий (слобожан­ський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гре­бінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так, як вимовляєть­ся, з послідовним використанням і дотриман­ням вимови літер російського алфавіту. Згідно з цим правописом звук і передавався літерами и (між приго­лосними) та і (перед голосним та й ): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких при­голосних на позначення звука є : житиъ, синъ. Йотоване о та м'якість попереднього приголос­ного перед о передавали літерою ĕ : ĕго, синĕго. Звук е — літерою е, а іноді — э(поэть). У функ­ції сучасного апострофа вживались літери ь та ъ або не писалося жодного знака: пъять, вьяжугь, пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ, свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться, -шся передавалися то фонетизовано (-тця, -цця, -сся ), то за етимологічним принципом (-ться, -тся, -шся);збираютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся. Написання деяких іншомовних слів фонетизувалося згідно з діалектною вимовою: Хранція, парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивідуальні, зміни й доповнення, що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку.

Послідовником фонетичного підходу до орфографії виступив О. Корсун в альманасі «Сніпь» (1841), де він, дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука і неза­лежно від його походження латинську літеру j , а лі­теру и - замість двох давніх літер ы та и . Фонетичний правопис підтримав також О. Бодянський, поєднав­ши його з історико-етимологічним принципом І. Котля­ревського і фонетичним - слобожанським правописом. Наприклад, за етимологічною ознакою вживалися ъ , ъ , але звук и незалежно від його походження переда­вався однією літерою ы , звук і — літерами и та і , фонетизувалося написання окремих діалектних слів. Пе­реважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиційних елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і , ĕ після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко.

У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували І. Бецький, А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук, який розробив оригінальний проект правопису з численними діа­критичними знаками, які б відбивали на письмі всі діалектичні особливості української мови. У 1861 він за­пропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиївської редакції і видрукував таким чином свою «Українську абетку». Прин­ципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонетичний правопис К. Шейковського (1859), у якому було менше діакритичних знаків, але викорис­товувалися літери ы , э .

Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетиза­ції правопису дієслів, закінчень -ться , -шся , від­мовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо , ьо на користь літери ĕ , відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вжива­лася літера є ), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулі­шівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е — літерою є , у кінці слова перестав вживатися ъ , вибуховий г передавався не латинською літерою g , а буквосполученням кг . Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено.

Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу дру­кували російською абеткою згідно з російським правописом (в середо­вищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що вихо­дили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляри­зованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису — вживання літе­ри г на позначення вибухового g , позначення м'якості кінцевого р , закінчення и в родовому від­мінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший ) тощо.

У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закар­паття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офі­ційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно пору­шувався. Так, звук і передавався літерами і , и, о, е , ъ , змішувалися літери ы , и , л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши, як чу­єш, а читай, як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 гражданським шрифтом літературному альмана­сі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правопи­сом, літера і послідовно вживалася на позна­чення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотовано­го о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о , запроваджено в «граж­данську» азбуку літеру є для позначення м'я­кості попереднього приголосного та передачійотованого е . Традиційною літерою ъ переда­вали голосний і (< ъ ) та йотований ї . До абет­ки було введено нову літеру ÿ (нескладове у ) і вилучено зайві літери ы, ъ . Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє ), вибуховий g позначався літерою г , за­кінчення дієслів -ться передавалося через т-ся , частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був кон­фіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не по­ширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозиче­но сполучення йо , ьо та літеру є .


Copyright © MirZnanii.com 2015-2018. All rigths reserved.