регистрация / вход

Український правопис

Shura19@yandex.ru 1. Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні “Українського правопису”.

Shura19@yandex.ru

1. Український правопис, його історія та сучасний стан. Основні зміни і доповнення у V виданні “Українського правопису”.

ПРАВОПИС - сукупність загальновизнаних і загальнообов'язкових правил, що встановлю­ють способи передачі мови на письмі. Правопис охоп­лює орфографію та пунктуацію. Як правило, скла­дається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку.

Український правопис сформувався на основі правописних традицій давньоруської мо­ви, що ґрунтувалися на фонетичному прин­ципі, за яким написання має відбивати вимову. Засади давньоруського правопису використовувалися в українській писемності 14-16 ст. У кін. 16 - на поч. 17 ст. в українському правописі усталився історико-етимологічний принцип, який зберігався до поч. 19 ст. Разом з тим, протягом 16-18 ст. в ньому фор­муються нові традиції, пов'язані з переозвучен­ням літер алфавіту відповідно до живої української вимови. Наприклад, за історичною традицією зберігала­ся літера ъ там, де у вимові звучав і , зокрема й на місці о, е в новозакритих складах (вънъ , жънка, тълько ) у творах Івана Некрашевича, цією ж літерою передавався звук і будь-якого похо­дження в Літописі Граб'янки 1710, іноді для цього звука паралельно з ъ вживалася й літера и (априля, потимъ, тилко ), наприклад, у Літописі Величка 1720 і т. п.

За історико-етимологычним принципом двома літерами - ы , и , які читалися однаково, передавався і голосний и (<ы , і ), що призво­дило на практиці до плутання цих літер і в інших позиціях (наприклад, у Літописі Величка: бытва, бытий , але димъ, новими, сина ). Історико-етимологічного принципу стихійно дотримувався і І. Котля­ревський, який започаткував процес форму­вання нової української літературної мови, та видавець його творів М. Парпура. Вони користувалися абет­кою, спільною з російською, але з відмінною від неї вимовою деяких літер. Вибір літери для передавання на письмі конкретного звука визначався його походженням, через що, наприклад, звук и (ы, і ) передавався літерами и, і, ы ; звук і (ъ ) — літерою ъ ; і (< о, е в новозакритих складах) - лі­терами и, і ; звук е - літерами е (після приго­лосного), э (на початку слова і після голосного);м'якість попереднього приголосного перед е і йотація звука е не позначалися; подовження м'яких приголосних в іменниках середнього роду не пере­давалося; літери ь, ъ вживалися у функції сучасного апострофа; у кінці слів послідовно зберіга­лося написання літери ъ і т. ін. Докладніше опрацював і теоретично обґрунтував принципи історико-етимологічного правопису М. Максимович.

Від початку 19 ст. в українській мові поширюється фоне­тичний (фонематичний) правопис, принцип якого — позначення однією літерою однієї фонеми. Пер­шу спробу закріпити цей правопис зробив О. Павловський у «Грамматике малороссійскаго наръчія» (1818). Тут до абетки введено літеру і на позначення звука і незалежно від його походжен­ня, але йотація його на письмі не зазначалася; звук и позначався літерою ы, а літеру и вилу­чено з абетки; літера ъ вживалася замість сучасного є; згідно з традицією, замість нинішнього апо­строфа вживався ь, у кінці слів після приголос­них зберігався ъ; закінчення дієслів -ться, -шся передавалися згідно з вимовою як -цьця, -сся.

Нову тенденцію до фонетизації українського правопису під­тримали в 1-й половині 19 ст. харківські письменники П. Гулак-Артемовський, за безпосередньою уча­стю якого було створено новий (слобожан­ський) правопис, а також Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гре­бінка, С. Писаревський та ін. Засадою слобожанського варіанта правопису було - писати так, як вимовляєть­ся, з послідовним використанням і дотриман­ням вимови літер російського алфавіту. Згідно з цим правописом звук і передавався літерами и (між приго­лосними) та і (перед голосним та й ): витер, гарни, сино, сію, твій. Звук и — літерою ы: сын, сыла, ходылы. ъ писали тільки після м'яких при­голосних на позначення звука є : житиъ, синъ. Йотоване о та м'якість попереднього приголос­ного перед о передавали літерою ĕ : ĕго, синĕго. Звук е — літерою е, а іноді — э(поэть). У функ­ції сучасного апострофа вживались літери ь та ъ або не писалося жодного знака: пъять, вьяжугь, пять. Знак ъ залишився також у кінці слів: панъ, свитъ і т. п. Дієслівні закінчення -ться, -шся передавалися то фонетизовано (-тця, -цця, -сся ), то за етимологічним принципом (-ться, -тся, -шся);збираютця, умываюцця, ховаться, ховатся, бьесся, учышся. Написання деяких іншомовних слів фонетизувалося згідно з діалектною вимовою: Хранція, парахвыя. Різні письменники вносили до цього правопису індивідуальні, зміни й доповнення, що розхитувало його систему. У 2-й пол. 19 ст. він вийшов з ужитку.

Послідовником фонетичного підходу до орфографії виступив О. Корсун в альманасі «Сніпь» (1841), де він, дотримуючись у цілому слобожанського правопису, запровадив для позначення звука і неза­лежно від його походження латинську літеру j , а лі­теру и - замість двох давніх літер ы та и . Фонетичний правопис підтримав також О. Бодянський, поєднав­ши його з історико-етимологічним принципом І. Котля­ревського і фонетичним - слобожанським правописом. Наприклад, за етимологічною ознакою вживалися ъ , ъ , але звук и незалежно від його походження переда­вався однією літерою ы , звук і — літерами и та і , фонетизувалося написання окремих діалектних слів. Пе­реважно фонетичний правопис із збереженням окремих традиційних елементів (ъ у кінці слів, спорадичний ъ для голосного і , ĕ після м'якого приголосного перед о тощо) користувався і Т. Шевченко.

У серед. 19 ст. фонетичний принцип підтримували І. Бецький, А. Метлинський. Крайню позицію у фонетизації орфографії зайняв М. Гатцук, який розробив оригінальний проект правопису з численними діа­критичними знаками, які б відбивали на письмі всі діалектичні особливості української мови. У 1861 він за­пропонував перейти від гражданського шрифту до кирилиці старокиївської редакції і видрукував таким чином свою «Українську абетку». Прин­ципово не відрізнявся від правопису М. Гатцука фонетичний правопис К. Шейковського (1859), у якому було менше діакритичних знаків, але викорис­товувалися літери ы , э .

Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетиза­ції правопису дієслів, закінчень -ться , -шся , від­мовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо , ьо на користь літери ĕ , відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вжива­лася літера є ), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулі­шівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е — літерою є , у кінці слова перестав вживатися ъ , вибуховий г передавався не латинською літерою g , а буквосполученням кг . Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено.

Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу дру­кували російською абеткою згідно з російським правописом (в середо­вищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що вихо­дили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляри­зованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису — вживання літе­ри г на позначення вибухового g , позначення м'якості кінцевого р , закінчення и в родовому від­мінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший ) тощо.

У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закар­паття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офі­ційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно пору­шувався. Так, звук і передавався літерами і , и, о, е , ъ , змішувалися літери ы , и , л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши, як чу­єш, а читай, як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 гражданським шрифтом літературному альмана­сі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правопи­сом, літера і послідовно вживалася на позна­чення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотовано­го о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о , запроваджено в «граж­данську» азбуку літеру є для позначення м'я­кості попереднього приголосного та передачійотованого е . Традиційною літерою ъ переда­вали голосний і (< ъ ) та йотований ї . До абет­ки було введено нову літеру ÿ (нескладове у ) і вилучено зайві літери ы, ъ . Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє ), вибуховий g позначався літерою г , за­кінчення дієслів -ться передавалося через т-ся , частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був кон­фіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не по­ширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозиче­но сполучення йо , ьо та літеру є .

У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася бо­ротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. пере­могою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміц­ніли після виходу 1886 «Малоруско-німецького словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув знач­ного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкували­ся ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр. існував правописпанькевичівка.

У середині 19 ст. в Гали­чині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Цент­ральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні пра­вила українського правопису», але вони не встиг­ли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила ук­раїнського правопису» (вид. 1921), які стали ос­новою всіх наступних правописів. Новий пра­вопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян , бльокада, блюза ) та ін. У 1933 цей право­пис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г , змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано по­м'якшення іншомовного л тощо).

В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обста­вини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український пра­вопис», а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопи­су» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх пози­цій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних про­цесів), традиційно-історичним (подвійна функ­ція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в сло­вах, написання слів разом, окремо і через де­фіс) принципами. У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповне­не 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншо­мовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розши­рено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.

За офіційною нумерацією редакція 1993 року є четвертим виданням; попередні датовано 1946, 1960 та 1990 роками. Тобто до війни ми офіційного правопису нібито не мали зовсім. Але ж ні: бачимо фотографії титулів дискусійних видань 1918 й 1919 років та офіційних видань 1921, 1926 (проект), 1928, 1929 (коментоване видання Олекси Синявського), 1933 та 1938 років. Просто 1960 року чергове видання оголосили «другим», редакція 1946-го автоматично стала першою, а всі попередні – невиданнями. Про правопис 1928 року дехто трохи чув: це ж саме той, що його називають то «діяспорним» та «галицьким», то «харківським» та «скрипниківкою» – за вибором епітета можна одразу з’ясувати, в кого яке щодо нього наставлення. Але що ж то за редакції 1933 та 1938 років? І що ж то за засідання правописної комісії 1943 року під щойно звільненим від німців Харковом, за участи найвищих партійних керівників? Мабуть, недарма ця проблема знов і знов постає так гостро, мабуть, не завжди і не лише наукові чинники були в її розгляді визначальними.

Про словникарські проблеми, пов’язані з недосконалістю чинної редакції правопису 93 року [УП-93] і недоопрацьованістю термінологічного питання у новому Проекті вже було сказано немало. Праця над великим (близько 120 тисяч гасел) термінологічним словником пов’язана з потребою дати користувачеві нормативне написання довжелезних списків слів, зокрема новотворів, що їх поява неодмінно супроводжує розвиток науки. Деякі терміни мають вкрай обмежене застосування, до загальномовних словників вони ніколи не потраплять, проте у фаховому термінологічному словнику їх треба давати неодмінно й насамперед. Реєстр природничого словника концентрує в собі найскладніші правописні проблеми, як збільшувальне скло виявляє дискусійні моменти, суперечності, хиби, недоопрацьовані чи загалом невисвітлені питання. Брак чітко й несуперечливо сформульованих правописних норм катастрофічно гальмує роботу, а стан невизначеності, що триває вже понад десять років, ускладнює навіть прості проблеми й робить нерозв’язними трохи складніші. Про найскладніші годі й говорити: суцільний глухий кут. А по виході друком словників наш головний біль відгукнеться у головах користувачів.

Отож, чи зможе стати засобом проти нього нова редакція правопису?
Перше, що шукаєш, розгорнувши Проект – абетка. Чи повернено знак м’якшення на його логічну останню позицію? Адже безглуздість перенесення його 1990 року на інше місце вже всім очевидна, треба просто виправити помилку. У Проекті він стоїть після «щ». Словникарі хай собі далі сперечаються, де ставити той клятий знак, і щораз переналаштовують сортувальні програми у своїх комп’ютерах. Зате маємо унікальний, вартий відзначення в книзі Г[ў]ін(н)ес(с)а винахід: правопис без абетки.

Передмова дослівно така сама, як передмова до УП-93, крім останніх двох абзаців із даними про те, хто нову редакцію готував. Не змінено навіть фразу «якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття» (в обох виданнях на с. 3). Якщо 1993 року таке твердження датувало початок українського правопису кінцем десятого сторіччя, то року 2003 воно спрямовує читача до нової інтерпретації, поданої в статті проф. Русанівського, де із чотирьох періодів розвитку українського правопису, що їх розглядає проф. Німчук, реальним визнано лише останній, тобто XIX–XX сторіччя. А може, автори Проекту взагалі починають історію нашого правопису від УП-93 (точніше, УП-90, бо УП-93 містить лише неістотні редакційні поправки)? Адже саме на кінець минулого тисячоліття і припадає їхня праця. Стає ще цікавіше – що ж побачимо далі?

Перший дискусійний пункт – про літеру «и» на початку слова. Без особливого подиву бачимо, що відповідне положення (§3) таке саме, як в УП-93, однак додано ще один абзац, що містить аж три (!) невизначених твердження: «и» належить писати на початку «іншомовних власних назв переважно [отже, не лише] тюркських, палеоазіатських та деяких інших [яких саме?] мовних сімей, а також у словах икати, икання і т. ін.». Оце найстрашніше! Пропозиція Проекту багатьом мовцям і мовознавцям видавалася незвичною й непотрібною, проте вона містила легкозрозуміле правило без жодних і т. ін. Проект, натомість, додав ще одну проблему: чи не підпадає під оце і т. ін., зокрема, прикметник і[и]растовий (yrast)? Звичайно, це вузькофаховий термін, що ніколи не потрапить до орф[т]ографічних словників (і, зрештою, не треба), мовознавці не повинні ним перейматися, але саме тому словник термінологічний має зорієнтувати науковця, як його правильно писати.

Пункт про правопис складних слів у Проекті йде точнісінько за УП-93, за винятком кількох загальних зауваг, проте ось доповнення: до прикладів складних слів, що дістають м’якого знака перед о, цілком переписаних з УП-93 (верхньодніпровський, середньовіччя тощо), бачимо одне нове: меншовартісний. Де тут м’якшення? До чого воно тут? Може, це слово так муляє авторам Проекту, що змучена підсвідомість прагне витіснити його будь-куди, хай і недоречно? А може, й весь Проект – його сублімація?

Далі знов бачимо цікавинку: у Проекті вилучено заувагу УП-93 про написання перед голосними о та а кількісних числівників із кінцевим приголосним х; Проект її поновлює, та ще й додає і. Отже, маємо писати двобічний, двоповерховий, але двох’ярусний; чотиримісячний, але чотирьохактний. І це спрощення правописних правил?

Звичайно ж, відкинуто пропозицію Проекту щодо написання складних іменників із першою частиною пів-. Відповідний пункт Проекту точно відтворює УП-93. Тут уже виникає нова підозра: може, Проект просто списано з УП-93, щоб усе поліпшити, нічого не міняючи, Проектові щось формально протиставити і за виконану тяжку роботу прозвітувати? Подивімося ще один ключовий розділ: велика літера у прикметниках, утворених від прізвищ. Нічого втішного не знаходимо. Хоч формулювання та приклади дещо відмінні, плутанина та сама, знов на одній сторінці (57) бачимо три словосполуки з прізвищем Шевченко: Шевченкові поезії, Шевченківська премія та шевченківські традиції – то як тепер писати сполуки Ш[ш]евченківський стиль та Ш[ш]евченківська енциклопедія, наведені в УП-93 та Проекті? Правда, із прикладів «стійких фразеологічних сполук або наукових термінів», що їх треба писати з малої літери, прибрано піфагорову теорему, проте залишено архімедову спіраль – і ніде нема простенької зауваги, що якщо присвійний прикметник пов’язаний з авторством, його треба писати з великої літери (хіба що зробивши виняток для назв хвороб, щоб уникнути двозначності). Втім, якщо спіраль Архімеда не такий самий термін, як Архімедова спіраль, то, може, слід писати правопис Русанівського, але русанівський правопис?

Дивімося далі, ще один надскладний пункт – про родовий відмінок іменників другої відміни (§48). Про суперечливість цього розділу УП-93 говорено вже багато. На жаль, у Проекті нічого нового не бачимо. Знову місяць і тиждень названо мірами часу (п.1.д), тоді як це проміжки; процент взагалі не є мірою будь-чого. В п.1.є як приклади «термінів іншомовного походження, які означають елементи будови чогось, конкретні предмети, геометричні фігури та їх частини» (і повинні мати закінчення -а) бачимо атом, катод (мабуть, це конкретні предмети) та синус (а це, мабуть, геометрична фігура). Із п.2.ж дізнаємося, однак, що закінчення -у мають «терміни іншомовного походження, що означають фізичні або хімічні процеси, частину площі й ін.». Як частину площі поняттєво відрізнити від геометричної фігури чи її частини і що тут криється за й ін. – це питання, дивимося приклади. Мабуть, частинами площі тут є все, що не є процесами, отже, імпульс та фермент. Ну скільки можна тягти ці нісенітниці із видання до видання? Чому цей пункт треба було відокремлювати від пункту [пункта] 2.є, де вже фігурують назви процесів? До речі, із цього ж п.2.є дізнаємося, що слово звук має в родовому відмінку закінчення -у, якщо воно не є терміном. Ну що тут робити? Скільки разів пояснювати шановним мовознавцям, що звук є фізичним терміном завжди, його досліджує, зокрема, акустика, тоді як узагальнене поняття звуку фігурує в багатьох розділах фізики. Ця примітка прирікає авторів фізичних і технічних статей на безглузді суперечки з редакторами журналів. Якщо йдеться про лінгвістичний термін, так і треба зазначити, а не заплутувати людей. До чого призводять такі формулювання, бачимо в орф[т]ографічному словнику: «континуум -а (як математичний об’єкт) і -у (безперервність, простір)». А що робити, коли йдеться про простір як математичний об’єкт? Писати подвійне закінчення? Якщо вже будувати формулювання на семантичній основі, то треба ж проконсультуватися з фахівцями, що ту семантику знають!

Нарешті, подивімося розділ про правопис слів чужомовного походження, найважливіший під кутом зору термінознавства. Як їх тлумачить Проект?

З літерою «і» все ясно: її в іншомовні слова не допущено, крім кількох екзотичних транслітерацій. Дозволено, правда, «варіантну вимову» у власних назвах, проте якщо читач уперше бачить власну назву транслітерованою, звідки йому знати, де там в оригіналі «g», а де «h»?

Буквосполуку «th» в словах грецького походження маємо передавати «залежно від узвичаєного засвоєння», тобто за приписами УП-33 та пізніших поправок згідно з запозиченням відповідних слів у російській мові. Приклади відомі, нічого нового. Всі суперечності збережено.

Із тяжкою душею, не сподіваючися вже дістати чітку відповідь хоч на одне запитання, дивимося розділ про власні назви та похідні від них слова (у фізичній термінології таких, за традицією, тисячі). Отже, §91, п.3. Читаємо: «Подвоєні приголосні, як правило, зберігаються у власних назвах, а також здебільшого в утворених від них похідних словах». Добре, будемо подвоювати – нема ради. Принаймні, попри як правило та здебільшого, менш-більш чітке формулювання. І можна не порушувати всесвітню традицію й однаково писати терміни та прізвища науковців, що від них ці терміни дістали назву. Проте далі бачимо: «але не завжди» (то коли???), і низка прикладів: ват (від Ватт), бекерель (Беккерель), бесемерівський (Бессемер), гаус (Гаусс), <...>, максвел (Максвелл). Але чому винятком є саме ці фізичні терміни? Мало того, що ўаус(с)ові (Gauss) змінили першу літеру, то треба ще й зробити виняток з подвоєнням. Але ж як тепер писати г[і]аус(с)іа[я]н, г[і]аус(с)оїда тощо? А максвел(л)іа[я]н? А бес(с)емерування?
Далі все так само. Всі суперечності збережено з подиву гідною послідовністю. Маємо матерія, але матеріал. Знову бачимо Дізель – дизель (а як з іншими подібними термінами?). Трохи смішно (крізь сльози), що «за традицією» треба писати Фрейд (Freud), тоді як в усіх українських перекладах цього автора бачимо лише Фройд. Але до чого тут українські переклади й українські традиції.

Отже, могила мишу породила. Проект нічого нового порівняно з УП-93 не містить і жодних проблем не розв’язує.

2. Етапи підготовки до публічного виступу.

Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою надання впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільше часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова мова.

В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів:

1. Добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу;

2. Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності;

3. Словесне вираження, літературна обробка мови;

4. Завчання, запам'ятовування тексту;

5. Проголошення.

Сьогодні в ораторській діяльності виділяють 3 основних етапи: докомунікативний, комунікативний і післякомунікативний. Кожний з етапів містить перелік конкретних дій, які можна представити у вигляді таблиці:

Докомунікативний Комунікативний Післякомунікативний
1.Визначення теми і мети виступу. Проголошення промови. Аналіз промови.
2.Оцінка аудиторії і обстановки. Відповіді на питання, ведення полеміки.
3.Підбір матеріалу.
4.Вироблення тексту.
5.Репетиція.

Підготовка до будь-якого ораторського монологу починається з визначення його теми і мети. Тему визначає або сам автор, або ті, хто запрошує його виголосити промову. Назва виступу повинна бути ясною, чіткою, по можливості короткою. Вона повинна відбивати зміст промови і привертати увагу слухачів (Наприклад: "Чи потрібні нам атомні електростанції?", "Стан охорони праці і техніки безпеки в цеху № 5", "ПРО підготовку до проведення сертифікації виробів". При розробці повістки для нарад необхідно особливу увагу звертати на формулювання тем доповідей і повідомлень. Теми повинні орієнтувати людей на участь в обговоренні конкретних проблем. Тому доцільно "розшифровувати" пункт порядку денного "Різне", "ПРО різне" - людина буде мати можливість заздалегідь підготувати і продумати свій виступ. Деякі промови не мають назв: привітальна, мітингова й інші.

Приступаючи до розробки тексту, необхідно визначити мету виступу. Виступаючий повинен ясно представляти, якої реакції він домагається. Основні цілі публічного монологу - повідомлення і вплив. Оратор може поставити задачу інформувати слухачів, дати певні відомості. Або він розраховує схвилювати аудиторію, сформувати у людей переконання, уявлення, що стануть мотивами їх поведінки, тобто призиває до будь-яких дій. Часто ці цілі перехрещуються, сполучаються в одному виступі. Свої цілі і задачі варто повідомити слухачам.

Важливо оцінити склад майбутньої аудиторії, заздалегідь настроїтися на своїх слухачів, з огляду на такі фактори: освітній рівень, напрямок освіти (гуманітарна, технічна ...), пізнавальні інтереси, стать, вік, ставлення до теми і до оратора.

Завжди легше говорити, звертаючись до однорідного (гомогенного) складу (дилетанти, фахівці, колеги, студенти, люди однакових політичних поглядів і т.д.). Ніж однорідніше аудиторія, тим однодушніша реакція на виступ.

Звертаючись до молоді, не можна загравати, лестити, повчати, дорікати в незнанні, некомпетентності, підкреслювати свою перевагу, ухилятися від гострих проблем і питань.

Перед слухачами з високим рівнем професійної чи наукової підготовки не можна виступати, якщо немає нових поглядів, підходів до рішення проблеми, не можна допускати повтори, тривіальні судження, демонструвати свою перевагу, зловживати цифрами, цитатами, ухилятися від суті проблеми.

У неоднорідній (гетерогенній) аудиторії виголошувати промову сутужніше. Якщо публіка різна по складу, треба, по можливості, адресувати який-небудь фрагмент кожній групі. Варто заздалегідь подумати про те, що сказати окремим, особливо авторитетним, важливим персонам, якщо ви знаєте, що вони прийдуть.

Необхідно також з'ясувати чисельність аудиторії. Великою кількістю слухачів складніше керувати. У величезній масі людин легковірний, схильний до знеособлювання, не здатний до критики, бачить усе в чорно-білих фарбах, реагує на емоції. Чим більше аудиторія, тим простіше, наочніше, образніше варто говорити.

Знання своїх слухачів, "прицільна" підготовка промови набувають особливе значення під час обговорення якого-небудь важкого питання у вузькому колі фахівців, ділових людей.

Варто довідатися, у якій обстановці буде проходити виступ - у залі, у кабінеті, чи є там кафедра, стіл, мікрофон ...

Кафедра допомагає сконцентрувати увагу на ораторі, за нею треба розташовуватися вільно, невимушено, установивши і намагаючись зберігати постійно відстань у 20 - 30 сантиметрів між ротом і мікрофоном.

Важливе значення має і розміщення слухачів в аудиторії. Проксеміка - наука про часову і просторову організацію спілкування - описує наступні способи:

Спосіб Схематичне зображення Коментарії
Аудиторне розміщення Визначає оратора від аудиторії. Зворотній зв’язок утруднений. Велика кількість учасників.
"Конференція" Офіціально. По субординації. Може визвати конфронтацію, протистоянь думок
"Підкова" Сприяє взаємодії. Доступний візуальний контакт. Хороші можливості контролю
V – образне розташування Дозволяє створити обстановку співробітництва між тими хто спілкується при домінантній ролі ведучого
"Круглий стіл"

Об’єднує людей, демократизує обстановку обговорення проблем.

"Кабаре" Для роботи маленькими групами. Можливі труднощі фокусування уваги

Треба з'ясувати також після яких інших промов планується ваш виступ. Адже кожна наступна промова повинна бути цікавіше по змісту і формі, ніж попередня.

Наступна ступінь докомунікативного етапу - "кодування" - складання тексту - починається з добору матеріалу. Щоб виступ вийшов змістовним, краще використовувати не одне джерело, а кілька. Джерела матеріалу підрозділяються на групи:

1. Безпосередні - матеріал, добутий автором з життя шляхом спостережень, власного досвіду:

· знання, практика;

· особисті контакти, бесіди, інтерв'ю;

· уява - уявне створення нових картин, образів, проектів на основі минулого досвіду з елементами творчості.

2. Опосередковані :

· а) офіційні документи:

· б) наукова і науково-популярна література;

· в) художня література;

· г) статті газет і журналів;

· д) передачі радіо і телебачення;

· е) довідкова література: енциклопедії, словники;

· ж) результати соціологічних опитувань.

Варто пам'ятати, що "живий" досвід завжди добре сприймається слухачами, він переконливий і йому вірять.

Матеріал публічного виступу може бути теоретичним і фактичним. Насиченість промови тим або іншим типом матеріалу залежить від жанру. Так, у звітній доповіді потрібно приводити безліч фактів, щоб довести положення і переконати слухачів. Матеріал виступу повинен бути достовірним. Попередньо перевіряють точність інформації, цифр, дат, цитат, імен.

Систематизуючи матеріал, оратор створює план, продумує композицію, логіку викладу, складає і редагує текст.

Підготовка письмового тексту має багато переваг. Написану промову можна перевіряти, виправляти; вона легше запам'ятовується і довше утримується в пам'яті. Писати слід на окремих аркушах, на одній стороні. Досвідчений оратор може обмежитися складанням тез, конспекту або розгорнутого плану виступу.

Репетиція являє собою проголошення тексту думкою або вголос, краще перед дзеркалом. Треба знайти таку позу, у якій ви почуваєте себе легко і зручно, і постаратися її запам'ятати; вивчити обличчя - розправити нахмурені брови, мімічні зморшки, що набігають на чоло; продумати жести, прийоми встановлення контакту. Досвід показує, що на кожну хвилину виступу приходиться 20 - 25 хвилин підготовки. Якщо виступ ретельний розроблено, то в момент зустрічі зі слухачами виступаючий буде триматися впевнено.

3. Написати наказ про введення в дію нового цеху по виробництву побутових приладів.

З А В О Д І Н Ж Е Н Е Р Н И Х М А Ш И Н

Н А К А З

24.03.2004. м. Рівне №02-06/69

Про введення в дію цеху

по виробництву побутових

приладів

Згідно стратегічних планів розвитку підприємства та підвищення конкурентноздатності продукції, 18.02.2004 р. було закуплено нове обладнання для виробництва більш нового асортименту побутових приладів.

На підставі викладеного вище

Н А К А З У Ю:

1. Проектному відділу знайти і облаштувати окреме приміщення для встановлення нового обладнання.

2. Начальнику інженерного відділу Громову І.Т. організувати перевірку технічних креслень.

3. Головному конструкторові Яремчику В.А. ретельно перевірити конструкторську документацію.

4. Усім службам підприємства до 20.04.2004. виконати відповідну роботу для введення в дію нового цеху по виробництву побутових приладів.

5. Контроль виконання наказу доручити начальникові технічного відділу Карпенку С.В.

Директор (підпис) В. Святенко

Л І Т Е Р А Т У Р А:

1. Бабич Н.Д. Історія української літературної мови. –Львів: Світ, 1993.

2. Блик О.П. Українська мова: Підручник: В 2-ч. – К., 1997.

3. Голова щук С. Правописний словник. –К., 1999.

4. Зубков М.Г. Сучасний український правопис: Комплексний довідник. –Х., 1999.

5. Коваль А.П. Ділове спілкування. –К.: Либідь, 1992.

6. Паламар Л.М.; Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. –К: Либідь, 1994.

7. Сучасна українська літературна мова (За ред. М.Я.Плющ). –К.: Вища школа, 1994.

8. Український правопис: 4-те видання. –К.: Наукова думка, 1993.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий