регистрация / вход

Моральний та юридичний аспекти свободи преси

Загальна характеристика понять "свобода людини" і "свобода слова". Моральні та юридичні аспекти у журналістиці. Історія розвитку свободи преси. Цензура як контроль за діяльністю журналістики. Юридичні гарантії свободи преси. Свобода преси в Україні.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика понять „свобода людини” і „свобода слова”

1.1. Свобода людини

1.2. Свобода слова

Розділ 2. Моральні та юридичні аспекти у журналістиці

2.1. Історія розвитку свободи преси

2.2. Цензура як контроль за діяльністю журналістики .

2.3. Поняття „свобода преси”: визначення, зміст, структура 0

2.4. Юридичні гарантії свободи преси

Розділ 3. Свобода преси в Україні

Висновки

Список використаної літератури


ВСТУП

Проблема свободи преси піднімається протягом століть. Адже кожна людина прагне отримувати правдиву, цікаву та об'єктивну інформацію, являючись її споживачем. Ця проблема обговорюється та вирішується багатьма вченими та дослідниками. „Питання про свободу є одним із основних у суспільно-політичному житті суспільства” [19].

Свобода преси і форми законодавчого, економічного та політичного її обмеження у суспільстві мають довгу історію, ще з часів Стародавнього Риму. Так у 1485 році з’явилися чіткі ознаки церковної цензури преси – всього через 35 років після винаходу Гуттенбергом друкарського верстата, а в 1559 році обнародувано перший список заборонених книг [19].

Параграф 17 Конституції Української Народної Республіки (1918 року) проголошував, що „...громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути обмежений в правах слова, друку ...” [15].

Конституційні гарантії свободи слова в Україні базуються на відповідних нормах міжнародного права, являють собою їх своєрідне продовження. Вважається, що „...повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналіста належать до вищих цінностей демократії, яка, однак є не кінцевою станцією, а процесом суспільного розвитку” [16].

В умовах розбудови України як демократичної правової держави особливої актуальності набуває проблема забезпечення свободи слова та свободи преси, яка неможлива без забезпечення гарантії отримання якісної, правдивої та об’єктивної інформації.

На сьогоднішній день центральною проблемою розвитку інформаційної сфери є забезпечення права на вільне одержання і обмін інформацією. Воно потребує не політичних декларацій. А копіткої роботи та пошуку відповідних законодавчих механізмів, унеможливлення тиску на засоби масової інформації з боку владних структур та фінансових кланів.

Оскільки проблема свободи преси в Україні стосується кожного громадянина який є споживачем інформації яку надають засоби масової інформації, вона є дуже важливою у наш час. Саме цим визначається актуальність даної курсової роботи.

На нашу думку проблема свободи преси ще не досить вивчена, існує також недосконалість чинного законодавства щодо цього питання. На це вказує те, що поняття „свобода преси” залишилося поза межами Основного Закону України, а це по суті. Означає, що свобода преси в Україні конституційно не гарантується.

Метою роботи є ґрунтовне дослідження морального та юридичного аспекту свободи преси, наявність свободи преси в Україні на сьогоднішній день. Для досягнення даної мети була опрацьована значна кількість законодавчих актів, публікацій у періодичних виданнях, монографій відомих вчених та дослідників у галузі журналістики. Були застосовані такі методи як історичний, за допомогою якого ми прослідкували зародження та розвиток, вдосконалення функціонування свободи преси, також методи синтезу, аналізу та інші.

Об’єктом нашої роботи є поняття, особливості, зміст, структура інституту свободи преси. А також її функціонування та розвиток в Україні, її юридичні та моральні гарантії.

Предметом нашого дослідження є численні монографії, пошуки відомих вчених, законодавство України різних відрізків часу, публікації у періодичних виданнях. Що стосуються проблеми свободи преси.

Наша робота вміщує вступ, три розділи: Розділ 1, що має назву „Загальна характеристика понять „свобода людини” і „свобода слова”, Розділ 2 „Моральні та юридичні аспекти в журналістиці”, Розділ 3 „Свобода преси в Україні”. А також висновки і список використаної літератури. Загалом робота складається з 24 сторінок.


Розділ 1.

Загальна характеристика понять „свобода людини” і „свобода слова”

1.1. Свобода людини

Питання про свободу є одним із основних у суспільно-політичному житті суспільства. Свобода, безперечно, – одна з головних людських цінностей. Історія знає небагато таких проблем, які б так хвилювали людей, їх розум і серце, як питання свободи людини, її прав і відповідальності [19; 81].

Свободу людини можна порівняти із ковтком води, який потрібен для її фізичного життя. Обмеження свободи тягне за собою занепад людської особистості, її активності та розвитку.

Навряд чи було щось інше. Крім свободи. Що мало б стільки протиріч, навколо чого точилося б стільки суперечок і, що пережило б стільки змін. Одна особливість виділяє свободу з-посеред інших людських цінностей: у свідомості вона завжди є фактором величезного позитивного значення. Проте, всім відомо, що свобода, доведена до крайніх меж набуває різко негативних властивостей. Повна свобода, коли „все дозволено”, не що інше як свавілля. Анархія з усіма руйнівними наслідками, а інша крайність – повна відсутність свободи – це рабство. Знищення людської особистості. Для особи надзвичайно важливо знати сутність тих соціальних сил, які вона захищає і разом з якими вона може здобути справжню свободу [19; 81-82].

Відомі вчені, науковці формулювали визначення поняття „свобода людини”. Наприклад:

„Свобода людини – це процес гармонійного розвитку всіх її здібностей на основі пізнання законів розвитку природи та суспільства і перетворення дійсності відповідно до прогресивних ідеалів” [19; 82]

„Свобода – право на будь-яку діяльність наслідки якої не завдають шкоди природному та соціальному довкіллю.”

При цьому абсолютна свобода людської діяльності неможлива. Людина завжди обмежена певними факторами. Виділимо декілька із них:

1. закони природи;

2. закони суспільства;

3. міра власного суб’єктивного пізнання цих законів.

Не можна визнавати свободу як користування тільки одними правами. Справжня свобода визначає високу відповідальність, вірність своєму суспільному обов’язку. До свободи належить не тільки те, чим ми живемо, але також і те, як ми живемо [18].

Розрізняють два типи свободи:

1) економічна, тобто свобода праці, яка дозволяє людині вільно обирати сферу прикладення своїх сил і здібностей; максимально реалізувати себе в суспільно-корисній праці; запровадити в життя своє право на власність над продуктами своєї діяльності;

2) політична, тобто свобода духовних пошуків. Яка реалізується в праві мати, висловлювати й поширювати свої погляди, думки й переконання [28].

1.2. Свобода слова

Журналістика народжується на певному етапі історичного розвитку людства із загального потягу людства до свободи, із пошуку особою свободи, із потреби робити інформацію здобутком якнайширших мас.

Крізь усю історію людства проходить боротьба за свободу слова, як головну умову загальносуспільної свободи, забезпечення вільного розвитку людини, побудови демократичного суспільства [18].

Свободу слова недарма вважають наріжним каменем демократії: Якщо у суспільстві не має можливості вільно висловлювати свої погляди, то суспільство є яким завгодно тільки не демократичним [18].

Сьогодні свобода слова сприймається як найбільше завоювання світової цивілізації [1].

Існує багато формулювань визначень терміну „свобода слова”. Наведемо одне із них яке подає нам політична енциклопедія:

Свобода слова – одне з найважливіших конституційних прав громадян. Забезпечує можливість публічно висловлювати свої думки чи переконання в друці та інших засобах масової інформації, на мітингах, зібраннях і захист від примусового вираження своїх переконань і відмови від них. Існує на основі міжнародних стандартів. (...) Користування свободою слова накладає особливі обов’язки і може супроводжуватись рядом обмежень, котрі повинні бути встановлені законом (...) [21].

І. В. Ладодо

Для журналістики свобода слова мусить розглядатися принаймні в двох аспектах:

1) як свобода преси;

2) Як свобода слова.

У нашій роботі далі ми будемо розглядати свободу слова в аспекті свободи преси.


Розділ 2.

Моральні та юридичні аспекти у журналістиці

2.1. Історія розвитку свободи преси

Свобода преси найчастіше визначається як право поширювати ідеї, думки, інформацію через друковане слово без обмежень з боку влади; право, що гарантує захист і лежить в основі усіх інших свобод та прав людини. Свобода преси, на нашу думку. Є не просто гарантом, а головним гарантом конституційності демократичного ладу.

Свобода преси і форми законодавчого та політичного її обмеження у суспільстві мають довгу історію, ще з часів Стародавнього Риму. Так, у 1485 році з’явились чіткі ознаки церковної цензури преси – всього через 35 років після винаходу Гуттенбергом друкованого верстата. А в 1559 році було оприлюднено перший список заборонених книг. Паралельно з церковною розгорталась і політична цензура, все більше перетворюючись в інструмент державної влади. У наші часи ця тенденція певною мірою йде на спад, але все ще спостерігаються ситуації, коли навіть у парламентських демократіях цензура вважається нормальною і виправданою. Нерідко цензура введена лише на період надзвичайної ситуації (війни. Тощо), „обростає” соціально-політичними інститутами, закріплюється в них і стає постійним явищем. Незважаючи на те, що ситуація давно стабілізувалася. Тоді вона набуває напівсекретного, замаскованого характеру і спрямовується спеціальними державними установами [19].

У радянських джерелах відстоювалася думка. Що лише комуністична партійність є тою обов’язковою умовою, за якої можлива свобода преси. У довіднику Д. С. Григораша „Журналістика у термінах і виразах” читаємо : „ Саме комуністична партійність забезпечує цю свободу, забезпечує вільне виявлення народом своїх дум і прагнень. (...) В експлуататорському суспільстві не може бути свободи слова, як і свободи преси. Лозунг свободи преси в устах буржуазії наскрізь фальшивий (...). Справжня свобода преси стала можливою лише внаслідок перемоги соціалістичної революції.”

Наявність цензури в СРСР ретельно приховувалася за невинною назвою „Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі”. Жодна книжка, журнал чи газета, інша продукція для масового поширення не могла вийти без санкції на те даного комітету [18].

2.2 Цензура як контроль за діяльністю журналістики

під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговиданням шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що проводяться владою або за її рекомендацією. Є і інші визначення терміну „цензура”. Зокрема „ за академічним словником української мови слово цензура має два тлумачення: 1) попередній політичний перегляд на лояльність творів, призначених для друкування, театральних постановок, будь-якої кореспонденції; 2) державна установа яка відає наглядом, та особи, які такий нагляд здійснюють [29].

Сьогодні в суспільній свідомості усталилася думка: наявність цензури – перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність цензури – ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх розвинутих країнах світу цензура законодавчо заборонена, а конфлікти з пресою громадяни та установи розв’язують лише в судовому порядку [18].

За твердженням багатьох вчених, дослідників, журналістів класичної, за формою цензури в Україні немає. Маємо на увазі те, що немає відповідних установ та осіб котрі мають обов’язки здійснювати нагляд за інформацією. Це офіційно забороняє Конституція України. Але все таки цензура в Україні є незмінним явищем, зокрема у пресі. „Про це свідчить розповсюдження „темників”, гоніння на опозиційну пресу, переслідування (...) працівників пера [29].

2.3. Поняття „свобода преси”: визначення, зміст, структура

Розглянемо кілька висловлювань відомих вчених про свободу преси:

· Свобода преси – це право громадян та їх організацій вільно викладати свої погляди через газети, журнали та інші ОМІ, це життєво необхідна умова для найповнішого виявлення політичного змісту і суспільних функцій друкованого слова [18].

· Свобода преси – це коли законодавчими актами, Конституцією країни забороняється попередня цензура, і влада ні при яких посиланнях на тимчасову необхідність не може адміністративними засобами обмежувати діяльність засобів масової інформації [7].

Свобода преси, однак, не означає уседозволеність і безвідповідальність. Навіть у цивілізованих країнах заборонено руйнівні дії преси, що можуть привести до соціального вибуху, працюють на дестабілізацію країни [18].

Свобода преси та шляхи її досягнення давня, якщо не сказати вічна тема, яка активно обговорюється у багатьох країнах світу. Питання про свободу преси є найбільш фундаментальним у будь-якій системі ЗМІ: „Свобода – це політичний кисень преси, без якого вона не може нормально існувати й належно виконувати свою громадську функцію. Щоправда, теорії журналістики проблема повної свободи преси ще й досі є одним з найбільш дискусійних питань. Проте більшість авторів висловлюється за повну свободу преси, переконливо стверджуючи, що цензурні обмеження є більш небезпечні ніж найбільша воля вислову [2].

Основна мета свободи преси – це створення передумов для формування освіченого й поінформованого електорату, здатного самостійно оцінювати стан громадських справ. Свобода преси означає, що мас-медіа можуть зайняти будь-яку позицію щодо влади – лояльну чи непримиренну, бути її рупором чи контролювати дії влади, критикувати її політику, вади та зловживання. Свобода преси – це, по суті, і є свобода ставлення громадян до влади, свобода робити надбанням гласності всі владні дії, свобода їх критики або підтримки [5].

У сучасному світі виробилися такі засади теорії свободи преси:

1) люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею;

2) єдиним джерелом досягнення істини є вільна конкуренція поглядів на вільному ринку ідей;

3) кожній людині має бути надане право висловлювати свою точку зору за умов, якщо вона визнає це право за іншими людьми;

4) у наслідку зіткнення протилежних поглядів буде утверджуватися і набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональним і доцільним [18].

Вивчивши праці відомих вчених з даної теми ми дійшли думки, що свобода преси є однією з форм безпосередньої участі громадян у політиці. Свобода означає для індивіда можливість свідомо робити свій вибір, а свідомий вибір можна зробити лише тоді, коли йому передує достатній обсяг різноманітної об’єктивної та оперативної інформації.

Свобода преси як одна з політичних свобод здійснюється в площині громадянин-держава через інститут вільних ЗМІ і, як виділяють дослідники, включає в себе:

1) свободу доступу до інформації;

2) свободу поширення інформації;

3) свободу дотримування своєї думки, не зазнаючи зовнішнього втручання [28].

Один із провідних дослідників преси на Заході професор В. Ґаґеманн сформулював такі умови здійснення свободи преси:

1) безпристрасна, всебічна інформація;

2) коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних поглядів;

3) видання масової преси в живій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідальності;

4) духовна незалежність талановитих журналістів. Які мають сміливість і мужність відстоювати істину;

5) вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інтереси, але при суворій відповідальності;

6) високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свободи журналістів [1].

Федеральний суддя Ірвінг Кауфман (США) констатував, що свобода преси залежить від захисту трьох аспектів комунікаційного процесу: 1) збору інформації; 2) обробки інформації; 3) поширення інформації [17].

Питання про свободу преси є надзвичайно важливим, бо, за словами О. Лосєва, структура – це найповніше, адже без структури немає ніякої роздільності (...). Називаючи свободу синонімом незалежності та аналізуючи структуру поняття „свобода преси”, один із теоретиків вітчизняної преси В. Владимиров виділяє такі основні компоненти цієї свободи:

1) економічна самостійність ЗМІ;

2) правовий захист свободи журналістської діяльності;

3) політична незаангажованість редакцій, їх орієнтація на загальнолюдські цінності;

4) творча свобода журналістів [4].

Структуруючи поняття „свобода преси”, дослідники журналістики зазначають, що воно включає такі основні положення : 1) ЗМІ та юридичні рамочні умови їх існування; 2) ЗМІ та економічні рамочні умови їх існування; 3) ЗМІ та становище журналіста; 4) відносини між ЗМІ і політикою, напруженість цих відносин; 5) ЗМІ та підготовка і підвищення кваліфікації журналістів [5].

Під час семінару „Перешкоди свободи слова в Україні та шляхи їх подолання”, який відбувся у Києві в 1996 році, зазначалося, що взагалі є дві свободи слова:

1) свобода слова як абсолютна цінність;

2) свобода слова як політичний аргумент.

Під час парламентських слухань з проблем свободи слова у 1997 році О. Мороз виділив два аспекти свободи слова:

1) свобода слова як правова категорія;

2) свобода слова як моральна категорія [22].

Узагальнюючи дослідження вчених у галузі журналістики можемо виділити вісім аспектів проблеми свободи преси: 1) правовий (юридичний); 2) економічний; 3) історичний; 4) філософський; 5) політичний; 6) моральний; 7) психологічний; 8) технічний.

Проте стверджувати однозначно, який з них є найважливішим досить важко. Тому їх розташування у цьому списку досить умовне.

З розвитком суспільства, ускладненням його політичної структури, з усвідомленням цінності демократичного шляху історичного руху проблема свободи слова висунулася в число першорядних проблем. Це сталося у XVIII столітті. Найбільш чітко сформулював загальні ідеї щодо цього теоретик і практик американської революції XVIII століття Томас Джеферсон ( 1743-1826). „Наша свобода залежить від свободи преси, – твердив він ,– а цю останню не можна обмежувати, не загубивши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення” [18].

2.4. Юридичні гарантії свободи преси

Свобода преси вважається однією з основних конституційних свобод. Найбільш важливою передумовою існування свободи преси та інших політичних свобод є саме конституціоналізм, бо „регулювання основних засад журналістики правом здійснюється через конституційні норми” [22]. Конституційні гарантії свободи преси є невід’ємною ознакою системи ЗМІ.

Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами і закріплені в міжнародних правових документах.

М. Драгоманов розглядав свободу слова ґк одну з обов’язкових конституційних норм, причому зробив вагомий внесок у реалізацію цього принципу (...). Прагнучи, за словами професора Р. Іванченко, допомогти визвольному рухові знайти правильну теорію побудови демократичного суспільства. Драгоманов розробив у 80-х роках XIXстоліття федеральну конституцію, у проекті якої наголос робиться на саме на свободу слова, інші демократичні свободи та їх гарантії [10].

Параграф 17 Конституції УНР (1918) проголошував, що „...громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути обмежений в правах слова, друку...” [28]. Однак, розділ VIII цього документа передбачав: „У випадку державної необхідності (під час війни або внутрішніх заворушень) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені... Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені. Має означати спеціальний закон, виданий звичайним порядком” [17].

На сьогоднішній день основні засади свободи преси сформульовані безпосередньо у законодавчих актах держави й у міжнародних правових документах. У „Декларації прав людини”, що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: „Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх, це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати. Одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів [18].

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в нову Конституцію України [18].

Щоправда, формулювання щодо свободи слова в Конституції України є далеко не досконалими й не бездоганними. Вона визначає політико-правовий зміст свободи слова. У статті 34 Основного Закону записано, що кожному гарантується право на свободу думки, слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно. Письмово або в інший спосіб – на свій вибір [14].

Зауважимо, що Конституційні гарантії свободи слова в Україні базуються на відповідних нормах міжнародного права, являють собою їх своєрідне логічне продовження. Зафіксовані в Конституції України принципи, норми і положення щодо прав на свободу слова загалом відповідають загальноприйнятим стандартам, міжнародним конвенціям з прав і свобод людини.

У другій частині статті 34 Конституції України встановлені обмеження на здійснення цих прав на підставі окремого закону. „...в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочином, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя” [14].

Така невизначеність у законодавстві може призводити, і як свідчить практика, нерідко призводити до того, що публікація у ЗМІ (навіть достатньо обґрунтована) щодо корумпованості окремих представників державної влади може розглядатися як загроза національній безпеці, або як така, що підриває авторитет правосуддя.

Нова конституція України зафіксувала право кожного на свободу думки, слова, переконань. Однак, поняття „свобода преси” залишилося поза межами Основного Закону, це можна розглядати як ущемлення свободи масової інформації. Це факт, по суті, означає, що свобода преси в Україні конституційно не гарантується, особливо, якщо враховувати вище названі обмеження свободи слова, встановлені другою частиною статті 34 [22].

Для діяльності журналіста важливим є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов’язкові. Стаття 32 захищає приватне життя громадянина. „Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків , визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини” [14].

Парадоксально, але на відміну від нині чинного Основного Закону України, де відсутнє поняття „свобода преси”, навіть Конституції СРСР і УРСР містили його. Точніше, свобода преси там лише декларувалася.

За змістом усі варіанти радянських конституцій виглядали достатньо демократичними. Так, глава 7 радянської конституції 1977 року була цілком присвячена основним правам, свободам і обов’язкам громадян. У статті 50 гарантувалися свободи: слова, преси, зборів, мітингів і демонстрацій. Стаття 48 також проголошувала ці права і свободи. У тому числі і свободу преси [18].

Проте, у підрадянській Україні журналістика функціонувала як засіб панування номенклатури та окупаційно-імперського режиму, а не як засадничий елемент демократичного цивілізованого устрою, через який вільна людина реалізує одне з основних своїх прав – права на свободу слова.

На жаль, хоч законодавство України забезпечує і гарантує журналісту право на свободу слова, преси та творчості, однак, немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці цієї задекларованої в законодавстві свободи.


Розділ 3

Свобода преси в Україні

За твердженнями вчених, дослідників цієї проблеми „Повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналістів належать до вищих цінностей демократії, яка, однак. Є не кінцевою станцією, а процесом суспільного розвитку. Рівень свободи слова завжди є відносним, він обмежений низкою правових. Політичних. Фінансово-економічних, моральних та інших чинників. Проте, повною мірою скористатися наявними можливостями, ресурсами і шансами здатна лише особистість, яка керується принципами свободи і відповідальності” [16].

Існує думка про те, що „Громадяни України не отримують достовірної інформації про соціально-політичні події. Українське суспільство існує окремо від держави. В українському інформаційному просторі панує офіційна думка. І це спричинює інформаційну нестабільність, яка, у свою чергу, загрожує створенням нестабільної ситуації у суспільстві” [27].

Наприкінці 2002 року у Верховній Раді пройшли слухання щодо дотримання в Україні закону про свободу слова. Виступи та свідчення експертів і журналістів тоді довели слушність та обґрунтованість принаймні двох положень. По-перше, існування політичної цензури в Україні є незаперечним фактом. По-друге, технології обмежень свободи слова стають дедалі витонченішими, результуючись, як у відповідній релакційній політиці друкованих та електронних медіа, так і у практиці самоцензурування, до якої нерідко примушують журналістів [30].

Необхідною передумовою свободи та незалежності мас-медіа є їхня господарська життєздатність. Адже ринкова економіка не лише відкриває певні можливості для розвитку ЗМІ, а й вимагає нових підходів, значно більших зусиль, аніж за умов партійно0державного контролю [14].

Також очевидно те, що впливовість преси та аудіовізуальних засобів масової інформації є важливим критерієм і водночас фактором розвитку не тільки демократії, а й економіки та суспільства. Український досвід державотворення ще раз підтверджує, що освоїти демократичні методи не вдасться без труднощів. До найважливіших цінностей сучасного демократичного суспільства, поза сумнівом, належить свобода, яка, втім, завжди є відносною і соціально детермінованою [16].

Свобода слова стосується не лише ЗМІ, як дехто вважає, а й всіх споживачів інформації, які потребують правового захисту від можливої упередженості, психологічного тиску з боку мас-медіа, неякісної чи, навіть, шкідливої інформаційної продукції.

Певну загрозу вільному демократичному суспільству створює монополізація медіа-концернів. Навіть тоді, коли вони певною мірою дотримуються принципу плюралізму думок і не заперечують проти розмаїття тем. Адже, скажімо, добре відомо, що потужні ЗМІ всупереч національним інтересам здатні нав’язувати свої цінності, власні „правила гри”. Безпосередній вплив на соціальну поведінку людей і формування їх ідентичності значно посилюють правову та моральну відповідальність мас-медіа перед суспільством і державою [16].

У липні 2002 року в структурі Адміністрації президента було створене Головне управління інформаційної політики, основна функція якого – управління інформаційним простором України, що здійснюється поза межами правового поля. Його так зване „knowhow” у сфері політичної цензури стало видання вказівок щодо змісту інформаційних програм телебачення. Радіо, статей у пресі. Тиск у різноманітних протизаконних формах на журналістів та окремі ЗМІ, що намагаються об’єктивно висвітлювати суспільно-політичне життя країни як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях [30].

„В останні роки газети починають перетворюватися на додатковий інструмент у вузько спрямованих політичних кампаніях, особливо у тандемі з телебаченням. Власне кажучи, „газети впливу” (особливо якісні) надають телебаченню усю необхідну аргументацій ну базу по ключовим проблемам дня, формують те інформаційне середовище, з якого телевізійні інформаційні служби часто-густо черпають інформацію для поширення в масовій аудиторії [9].

Редактор суспільно-політичного відділу часопису „Визвольний шлях” О. Хорунженко стверджує, що „не треба великого розуму. Щоб зрозуміти: не лише журналісти, що сидять на ціпку в олігархічних виданнях, але й ті, що, здавалося б, постійно перебувають у вільному польоті, моляться тому чи іншому богові з туго набитим гаманцем...” [9].

Деякі вчені стверджують, що „...постійне зростання кількості періодичних друкованих видань та їх тематичне розмаїття свідчать про наявні можливості вибору газет і журналів. Практичне забезпечення свободи преси” [16].

На регіональному рівні (не говорячи про місцевий) у нас практично не зустрічається преса, налаштована на справжню змістовну опозицію. Фрондувати владу, час від часу здійснювати на неї відчайдушні кавалерійські атаки – це ще трапляється, а ось послідовно аналізувати її діяльність, бути громадським експертом і громадською ж трибуною поки не вдається. І в цьому винні не лише обставини. В які поставлена наша преса, а й самі журналісти, яким часто не вистачає професіоналізму. Усвідомлення того, що свобода преси – цеще й відповідальність за кожне сказане слово [9].

Свобода преси, безумовно, включає і право на помилку, однак, свободу не можна плутати з непрофесійністю, тенденційністю, неврівноваженістю [16].

Тому обговорюючи теперішній стан української преси мусимо говорити не про незалежність наших медіа, бо від цих розмов, (...), уже давно віддає свідомим чи неусвідомлюваним фарисейством, і не про продажність преси чи ї окремих представників. Для початку на порядок денний необхідно ставити питання про вироблення корпоративних для всіх журналістів етичних норм, про елементарне відчуття міри. Інакше вітчизняній журналістиці ще довго залишатись між повною свободою від моралі і несвободою від продажу під акомпанемент скорботних розмов про втрачену свободу слова та утиски прав „четвертої влади”, до яких так охочі ті, хто готові рятувати пресу хоч кожного дня – стверджує старший викладач кафедри журналістики Дніпропетровського національного університету С. Демченко [9].

Потрібні роки, щоб наша журналістика стала по-справжньому незалежною, самодостатньою, професійною і відповідальною. Проблема полягає в тому, що журналістам доведеться краще розуміти політиків, а політики мусять більше поважати професійні вимоги майстрів пера [16].

В незалежній Україні практично немає незалежних джерел інформації. Якщо незалежна преса й існує, то умови її друку і продажу є такими, що що подібні інформаційні видання стають доступними для дуже вузького кола споживачів, – знову ж таки, ситуація неможлива в умовах демократичного суспільства...” – стверджує Оксана Пахльовська, письменниця, доктор філологічних наук.

На думку Голови Національної спілки журналістів України Ігоря Любченка : „В усьому світі ЗМІ – це колективний представник суспільства, який контролює дії владних структур. Мене часто запитують: „Коли преса зможе бути по-справжньому незалежною?” Я відповідаю однозначно: коли запрацює економіка України, коли будуть нормальні зарплати, пенсії, коли ціна газети, журналу стане низькою, доступною кожній людині” [27].


ВИСНОВКИ

Аналізуючи нашу курсову роботу можемо дійти до висновків, що основні завдання, які були нами поставлені, та мета роботи є виконаними.

Ми ґрунтовно дослідили систему забезпечення свободи преси в Україні, звернули увагу на моральні та юридичні гарантії свободи преси. Висвітлили та порівняли думки різних експертів з цього питання.

Таким чином, провівши ґрунтовні дослідження, проаналізувавши літературу з даної проблеми ми дійшли до наступних висновків:

· в Україні з давніх часів приділялась увага питанням пов’язаним із свободою людини, слова та преси. Про це свідчать закони, постанови, положення котрі приймалися в Конституціях України різних часів з цього питання. А також постійна робота кваліфікованих законодавців, вчених, дослідників, журналістів по удосконаленню системи забезпечення свободи преси в Україні;

· свобода преси вважається однією з основних свобод. Найбільш важливою передумовою існування свободи преси є саме конституціоналізм, бо регулювання основних засад журналістики правом здійснюється через конституційні норми. Конституційні гарантії свободи преси є невід’ємною ознакою демократичної системи ЗМІ;

· до вищих цінностей демократії належать: повноцінна свобода преси, правова і моральна відповідальність журналіста;

· кожен громадянин України має право на свободу думки, слова, вільне вираження своїх поглядів, переконань, має право збирати, зберігати, поширювати, вільно використовувати інформацію в будь-який спосіб;

· незважаючи на те, що органами державної влади ЗМІ проводиться значна робота спрямована на поліпшення здійснення свободи преси, все ж, фіксуються численні порушення цієї свободи та ускладнення її реалізації;

· однією з найболючіших проблем усіх ЗМІ є питання їх економічної свободи, зокрема, щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників та розповсюджувачів інформаційної продукції;

· існує, також, ряд недоліків чинного законодавства України. Зокрема те, що поняття „свобода преси” залишилося поза межами Конституції України, а це вказує на те, що свобода преси в Україні конституційно не гарантована.

Підводячи підсумок, варто зазначити, що на даний час зроблено дуже багато позитивного для кращого функціонування свободи преси. Проте, деякі питання потребують невідкладного доопрацювання і особливого перегляду з метою покращення та вдосконалення.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1) Антологія мировой правовой мысли: В 5-ти т.– М., 1999.– т. 5. Розсип. Конец XIX-XX в. – с. 47-56.

2) Багряний І. Публіцистика. – К. – 1996. – с.294-298.

3) Щеглов С. И. Внешнеполитическая пропаганда: Почерк теории и практики [учебное пос. Для ВНЗ по спец. „Журналистика”] – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Высшая школа., 1984. – 375с.

4) Беглов С. И. Мир прессы и пресса в мире. – К., Политиздат Украины, 1975.

5) Блюм Р. Журналістика у демократичному суспільстві: свобода преси, функції преси // Роль мас-медіа у плюралістичному суспільстві / За ред. А. З. Москаленка. – К., 1996. – с.14.

6) Віче. – 2001. – №10. – С. 19-32.

7) Ворошилов В. В. Журналистика. Базовий курс. Учебник. 5-е изд. – СПб.: Изд-во Михайлова В. А., 2004. – 704с.

8) Гуцало Л. Українець, або „ чудацькі” уроки М. Драгоманова // Говорить і показує Україна. – 1998. – 9 квітня.

9) Демченко С. Ціна слова, його свобода не означає свободи від моралі та відповідальності // Журналіст України. – 2003. – №1-2. – С.17-20.

10) Єфремов С. О. Історія українського письменства – К.: „Феміна”, 1995. – с.464.

11) Журналіст України. – 2006. – №7. – С.32-35.

12) Журналіст України. – 2006. – №9. – С.14-19.

13) Иностранная література. – 1991. – №10. – с.230-234.

14) Конституція України – К.: 1998.

15) Конституція УНР // Державний центр УНР в екзині / За ред. Л. Р. Винар, Н. Пазуняк. – Філадельфія; Київ; Вашингтон: Фундація ім.. С. Петлюро-Чопівських, 1993. – с.297.

16) Людина і влада. – 2000. – №1-2. – С.61-65.

17) Международная жизнь. – 1999. – №9. –С.14-19.

18) Михайлин І. Основи журналістики. – К.: 2002.

19) Москаленко А. Теорія журналістики –

20) Москаленко А. З. Вступ до журналістики – К.: Школяр, 1997. – с.112

21) Политическая енциклопедія в 2 т. Т.2 / Нац.общество. – научн. фонд; Рук.проекта Г. Ю. Семгин; Науч. ред. совет.: пред.совета Г. Ю. Семгин. – М.: мысль. 2000.- 701 с.

22) Правничі аспекти діяльності журналіста в Україні. – К.; Сімферополь: IREXPROMEDIA Україна, 1998. – С.3.

23) Перша конституція Пилипа Орлика 1710 р. – К.: Веселка, 1994.

24) Посібник з питань свободи вираження. – К.: Ін форм. Прес-центр IREX PROMEDIA, 1999. – с.25,56.

25) Соснін О. Державна інформаційна політика і свобода слова // політика і час. – 2003. – №3. – С.11-15.

26) Тихонова Є. А. Парламентарна республіка як можлива і доцільна форма української державності // Проблеми державно-правової реформи в Україні. – К.: Ін-т закон-ва Верховної Ради України, 1997. – Вип..3. – С.199-200.

27) Урок української. – 2002. – №10. – С.15-18.

28) Україна дипломатична: Наук. Щорічник. – К. – 2003. – Вип.. 3. – С.748-755.

29) Урок української. – 2003. – №2. – С.15-16.

30) Хорунженко О. Ще раз про свободу слова та цензуру в Україні // Визвольний шлях. – 2004. –№3. – С.22-28.

31) Чегодаев А. Революция и искусство// Советская культура. – 1989. – 13 июля.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий