регистрация / вход

Проблеми вивчення історії української журналістики

Структурно-хронологічна періодизація журналістського процесу за Животком. Формування історії журналістики як науки в Україні. Наукове вивчення історії української преси та видавничої справи на початку 90-х років. Принципи партійності та правдивості преси.

М. Нечиталюк. Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, e-mail: admgrf@franko.lviv.ua

Оглядаючи сьогодні стан наукового вивчення української преси від її зародження і донині, маємо достатні підстави стверджувати, що впродовж минулого, ХХ століття, сформувалася і розвинулася окрема наукова галузь журналістикознавства - історія української журналістики, яка співіснує з такими відносно самостійними науковими дисцип­лінами, як історія і теорія преси (пресознавство, часописознавство), історія і теорія публіцистики (публіцистикознавство) та телерадіожурналістика.

Питання про час і місце зародження загальної науки про журналістику має, на наш погляд, дискусійний характер. Автори першого теоретичного курсу “Українська жур­налістика на тлі доби”, виданого у 1993 році в Мюнхені, Ольгерд Бочковський і Степан Сірополко дотримуються погляду, що “Батьківщиною теорії журналізму доводиться визна­ти Німеччину”(1). Початки наукової теорії про журналістику вони виводять з факту викладання систематичних курсів журналізму у німецьких університетах, починаючи з 1895 року, та появи перших підручників професорів Коха, Бюхера, Брунгубера і Довіфата. Усі ці підручники, підкреслюють вони, вийшли в першому десятиріччі цього століття (тобто, ХХ-го. - М.Н.) й ще досі не втратили свого педагогічного значення (1; 18). Цілком зрозуміло, що названа наукова література про журналістику, яка вважалася першим “обґрунтуванням самостійної “науки про часопис” (1; 18), стала певним джерелом для написання ще у 1937 році незакінченого курсу Ольгерда Бочковського “Основи журналіз­му” та його продовження, яке здійснив Степан Сірополко, користуючись найновішою, у межах 30-х років, спеціальною літературою, поданою наприкінці його праці. Крім німе­цьких підручників з теорії журналістики, діаспорні теоретики української преси користувалися більш широкою лектурою, у тому числі - підручником француза Де-Жувнеля “Журналізм у 20 лекціях” та неназваними працями цитованого історика англійської преси Робинса. Отже, вони спиралися на світову літературу з журналістики, з одного боку, і на практичний досвід української преси, зафіксований у багатьох статтях, друкованих переважно у львівській газеті “Діло” та зарубіжній (чеській) періодиці - з другого.

У тісному зв’язку із західноєвропейською теорією журналістики треба, мабуть, розглядати і появу у Регенсбурзі 1946 року першого навчального курсу для студентів Українського технічно-господарського інституту українського емігранта Аркадія Животка “Історія української преси” (на правах рукопису, обсягом 196 сторінок машинопису та з до­датком широкої бібліографії спеціальної літератури і джерел). Пізніше, у 1989-1990 роках, цей курс перевидано поліграфічним способом у Мюнхені, а в 1999 році - у Києві (6). Незважаючи на дуже недбалу коректуру мюнхенського видання, воно тривалий час залишалося одним із найгрунтовніших посібників для студентів-журналістів і, мабуть, залиша­тиметься аж до появи проектованого, але ще не написаного багатотомного корпусу “Історія української журналістики”. Що ж до можливих навіювань з боку німецьких науко­вих джерел, впливів і можливих запозичень, то це питання ще потребує вивчення. Тільки в порядку припущення, можна було б шукати концептуальних зв’язків з німецькими катедер-журналістами у виробленні А. Животком структурно-хронологічної періодизації журналістського процесу. Але для цього потрібно звернутись до німецьких джерел.

Названі дві наукові праці трьох представників української діаспори, що походять зі Східної України (Бочковський - з Херсонщини, Сірополко - з Полтавщини, Животко - з Вороніжчини), - це ніби вершина наукового айсберга, в основі якого - колосальний узагальнений практичний досвід професійних журналістів, редакторів, видавців. І то­му було б не зовсім слушно вважати ті підручники днем народження журналістикознавства як всезагальної науки про засоби масової інформації, так само - історії української журналістики як окремої галузі наукових знань. При більш пильному погляді на історичні джерела ми можемо і повинні бачити попередників і в Німеччині, і в Україні, що закла­дали перші цеглини для надбудови, тобто для формування історико-журналістської науки. Придивімося до цих першоджерел в Україні.

Формування історії журналістики як науки в Україні починалося від первісних спроб систематизації наших знань про журналістику і періодизації журналістського проце­су. Перші ознаки наукового підходу до вивчення української преси бачимо у проблемних статтях Івана Франка 80-х, 90-х і 900-х років (“Наша публіка”, “Альманах чи газета?”, “Дещо про нашу пресу” та ін.), у підсумковій статті Осипа Маковея “П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” (ЛНВ. - 1898), де автор вперше запропонував періодизацію галицької преси (три періоди: 1848-1861; 1861-1873; 1873-1898). На початок ХХ століття припадає спроба Івана Франка застосувати у “Нарисі історії українсько-руської літерату­ри” (Львів, 1910) комплексний літературознавчо-журналістський метод дослідження і літератури, і журналістики. Цей історичний нарис, на відміну від інших аналогічних праць (наприклад, “Історії літератури руської” Омеляна Огоновського, 1893; або “Огляду історії українсько-руської літератури” Олександра Барвінського, 1910), відзначається хроноло­гічно-порічним оглядом змісту періодичних видань та опублікованих там художніх, публіцистичних і наукових творів, статистично-науковою об’єктивністю та максимальною біб­ліографічною інформативністю з критичним підходом до оцінки періодичних видань, редакторів та видавців. Історичний нарис Франка про літературу і пресу охоплює майже все Х1Х століття, за винятком 90-х років. Дотримуючись вимог наукового жанру книжки про літературу (жанру “нарису”), Франко свідомо відхиляється від проблем суто журна­лістських (це він робить у своїх проблемних статтях у пресі), а підходить до преси як до трибуни художнього і науково-публіцистичного слова. Літературознавчий підхід до преси тут досить помітний. На цей період, тобто на початок ХХ ст., припадає дуже активна й оригінальна розробка Франком теорії публіцистики, якою він почав цікавитись ще у ран­ньому часі, у журнальних виступах 70-80-х років. Теоретичні здобутки Франка у цій галузі досліджувалися у ряді франкознавчих праць, зокрема у книжці І.Курганського “Майстерність Франка-публіциста” (1974) та моїх - “Публіцистика Івана Франка: Семінарій” (1972) і “Зброєю публіциста” (1981). Недарма франкознавці називають Франка “зачинателем теорії публіцистики”.

Підсумовуючи, можна заявити, що питання наукознавства в журналістиці ще не розроблені настільки глибоко, щоб можна було чітко сформулювати концепцію історич­ного розвитку української преси.

На початках ХХ ст. порушувалась ще одна важлива для формування історичної науки про українську пресу проблема - про час і місце її зародження. Вона й досі диску­сійна. У 1912 році в статті “З-зарання української преси в Галичині”, надрукованій у “Записках Наукового товариства ім. Шевченка” (т.У), М.Возняк спробував уточнити періоди­зацію О.Маковея і посунути вглиб початки галицької преси. На його думку, “українські альманахи в Галичині з-перед 1848 року приготовили в нас грунт під пресу” (3; 140); таки­ми він вважає два випуски альманаху “Вінок русинам на обжинки” І.Головацького з 1846 і 1847 років.

Ніби у відповідь на “галицький варіант” початків української періодики відомий галицький дослідник і журналіст В. Щурат (до речі, постійний опонент М. Возняка) у ювілей­ній статті “Початки української публіцистики”(13) першим пресовим виданням оголосив харківський журнал “Украинский вестник”, виданий у 1816 році. Згодом цю думку запе­речив І. Брик, виступивши у 1921 році в “Збірнику Львівської Ставропігії” з вагомим науковим обґрунтуванням газети “Зоря Галицька” як першого часопису в Україні (2), на що одержав принципову відповідь у брошурі І. Кревецького “Початки преси на Україні” (Львів, 1927) (8), у якій автор відстоював концепцію про іншомовну пресу як зачинателя української преси в Галичині. Першою такою газетою автор уважав французьку “Gazette de Leopol” (“Львівську газету”), яку видавав протягом 1776 року французький комер­сант Шевальє де Оссуді за зразком аналогічних французьких газет у Варшаві (1758) та Відні (1759-1788). І. Кревецький звернув увагу на численну польську періодику, яка заполо­нила Галичину разом з німецькою пресою аж до появи “Русалки Дністрової” у 1837 році. Ці факти підштовхнули його до такого висновку: “Львів аж до 1812 р. був одиноким на всю Україну містом, де раз-у-раз появлялися часописи і яке під сим оглядом на 35 літ випередило всі інші міста України” (8; 6). Щодо Східної України, то першою газетою у Хар­кові він називає російськомовний “Харьковский еженедельник” (1812), в Одесі - три журнали французькою мовою (“Messager de la Russia Meridional” - 1820, “Troubadur d’Odessa” - 1822, “Journal d’Odessa” - 1824”) і два - російською (“Вестник Южной России” - 1821, “Одесский вестник” - 1828), у Києві - нездійсненний проект іноземця Фрідріха Моріца “Киевская газета” (1834). Таким чином, за І.Кревецьким, проблема початків української преси розв’язується на користь не національної, а іноземної періодики. З цього випливало, що іноземна преса, особливо в Галичині, мала потужний вплив на українського читача і цим стримувала прагнення мати свою українську національну пре­су, задовольняючи його інформаційні потреби.

Перед істориками преси вже давно постала проблема - “Що вважати за українську пресу?”. Так її уперше сформулював відомий український бібліограф, історик і теоретик преси В. Ігнатієнко у двох статтях та брошурах: “Українська преса (1816-1923): Історико-бібліографічний етюд” (1926) і “Бібліографія української преси (1816-1916)” (1930). На поставлене запитання він відповідає так: “… до визначення “що вважати за українську пресу” мусимо прикласти принцип територіально-етнографічний, комбінований з принци­пом мови… можемо вважати за українську пресу всю пресу, що виходила на території України та по інших землях, заселених українцями, друковану всіма українськими діалек­тами, говорами та всіма правописами (ярижкою, фонетикою). Але до цього, - продовжує він, - треба додати й ту пресу, що виходила іншими мовами (російською, французькою, німецькою, англійською) та обстоювала і відбивала інтереси української культури”, і уточнює, що пресу іншими мовами або двомовну “треба вилучити в окрему групу і розглядати як окреме явище українського життя” (7; 7).

А тепер спробуємо якось поєднати ці рекомендації з навчально-методичною літературою нашого часу. У сучасних навчальних програмах і посібниках з історії українсь­кої журналістики двомовна та іншомовна преса не відокремлюються від української, а розглядаються в одному хронологічному контексті. Так, у робочій програмі курсу у темі № 2 “Зародження української преси” виділено два питання:

1) Перший тижневик французькою мовою у Львові;

2) Польська преса у Львові. У навчальному посібнику “Історія української дожовтневої журналістики” (Львів, 1983) є окремий параграф “Іншомовна журналістика в Галичині” з такою оцінкою: що в цій пресі “життя українського населення знаходило слабке відображення; за незначними винятками, українські проблеми, питання мови та культури на їх сторінках не ставились”.

Це, звичайно, дуже загальна й апріорна характеристика, як свідчення недослідженості польської преси в Галичині. Дуже мало мовиться про іншомовну пресу в Україні і Галичині у курсі А. Животка “Історія українсь­кої преси”. У параграфі “Народження преси на українських землях” є згадка про першу французьку газету, але жодної - про численну польську; ще одна згадка є про дві німецькі газети, що видавалися у Відні з 1901 року (“Ruthenische Revue” i “Ukrainische Rundschau”). Який же висновок? Історія іншомовної преси в Україні та за її межами до сьогод­ні найменш досліджена.

У зв’язку з перебудовними процесами в Україні на початку 90-х років дещо пожвавилося наукове вивчення історії української преси та видавничої справи, яку розгорнув Науково-дослідний центр періодики ЛНБ ім. В. Стефаника НАН. Перед наукою на цьому етапі постали нові проблеми. Одними з перших визначились методологічні проблеми, і зрозуміло чому. Догматичні підходи і принципи до вивчення та пояснення журналістських фактів минулого, які панували у доперебудовні часи, стримували можливості виявлен­ня і залучення до наукового досліду усієї численної спадщини національної преси. Треба було відмовитись від штучного, тенденційного поділу її, як було раніше, на прогресив­ну і реакційну, на революційно-демократичну і націоналістичну з наданням переваг першим над другими. Необхідність переоцінки методологічних принципів-догм минулого бу­ла очевидною для всіх.

Ось чому на передній план наукової дискусії виступила проблема періодизації історико-журналістського процесу, навколо якої зав’язалася очікувана дискусія (з участю І. Моторнюка, С. Костя, О. Мукомели), яка, на мій погляд, змусить замислитись і ще раз взятися до вирішення цього питання. Цю дискусію я спробував підсумувати у своїй статті “На шляху до багатотомної історії української журналістики”, але думаю, що це ще не вирішення справи в принципі. Було б дуже бажаним, коли б питаннями періодизації заціка­вились учені-суміжники (історики, філософи, соціологи). Словом, розроблену колективно періодизацію історії української журналістики слід удосконалювати.

Друге методологічне питання, винесене на обговорення, - про принципи журналістики, зокрема про принципи партійності, міжпартійності, правдивості і позапартійності преси. Це дуже відповідальна і складна проблема, яка не може бути остаточно вирішена без участі широкого кола теоретиків. Дискусія, яка виринула на самому початку обго­ворення її у 1992 році і потім тривала (4), викликала згодом, у 1999 році, появу дуже цікавої теоретичної статті В. Здоровеги у тижневику “Зеркало недели” під назвою “О партийности, денежных мешках, меценатстве, или что мешает свободе слова в Украине” (14), яка свідчила, що автор переоцінив свої погляди на партійність, висловлені раніше у статті “Правдивість журналістики”, опублікованій 1990 року у Віснику Львівського університету (серія журналістики, вип.16), і тепер сміливо виступив з критикою ленінської праці “Партійна організація і партійна література”, назвавши її “намордником на свободу преси”. Слушним є трактування автором сутності партійності в журналістиці. “Журналіст в демократичному суспільстві, - пише він, - зобов’язаний дивитись на світ немов збоку, згори, а не з групової купинки. Він повинен об’єктивно, по можливості правдиво розпо­вісти людям про те, що відбувається в світі”. У цих правильних словах узагальнено великий журналістський досвід.

Істинність такого погляду на суспільний обов’язок журналіста підтверджується конкретними історичними фактами з минулого української преси. Однак автор чомусь не зіслався для вагомого аргументування свого правильного положення про позапартійну чи надпартійну позицію журналіста на концепцію корифеїв нашої національної преси ми­нулого - Івана Франка і Михайла Грушевського, які ще наприкінці Х1Х ст. розробили і впроваджували в журналістську практику принцип “міжпартійності” преси (про що, до речі, вже писалося). А це означає, що проблема партійності журналістики ще не вичерпана і постає перед наукою як перспективна тема нових досліджень.

Третє питання методології журналістики, яке тільки поставлене, але ще не розроблене теоретично, - про комплексний конкретно-науковий метод дослідження історії пре­си. Це питання розглядається у статті “Про методику вивчення та принципи видання пресових текстів” (9), однак воно досі не викликало потрібного обговорення чи дискусії. Так само залишається за бортом наукових зацікавлень ще одна пекуча з практичного боку проблема - текстології преси. Важливість її диктується конкретною роботою НДЦП над укладанням багатотомної хрестоматії, що має лягти у підмурівок майбутньої багатотомної “Історії української журналістики”. Як показує досвід з виданням першого тому “Українська преса” (Львів, 1999), тут є багато дуже складних, зокрема текстологічних перепон, що гальмують справу. Такого типу видання, поза сумнівом, вимагають колективного авторства.

Нарешті ще одна, зовсім несподівана проблема, яка здавна цікавила і тривожила представників і журналістики, і літератури, і науки, а сьогодні набрала виняткової актуальності, як свідчить квітнева українська науково-практична конференція журналістів України. Йдеться про пошуки шляхів, відповідних форм і засобів до міжнародного спілкуван­ня, до входження України в загальноєвропейський контекст. У цьому зв’язку нині виникає необхідність розглянути деякі факти з історичного минулого, які мають і позитивний і негативний зміст, можуть бути навіть неприйнятні для нашої сучасності, але загалом мають певне пізнавальне значення при пошуках ефективних засобів зв’язку через журналіс­тику із Заходом. Принаймні вони підштовхнуть нас перейти від загальної фразеології і парадних заяв до конкретної програми дій. Що нам підказує історичний досвід?

Найдавніший слід устремлінь галицьких учених і літераторів до включення в загальноєвропейський культурний процес - це перша в Галичині мовно-публіцистична поле­міка 1834-1836 років, яку звичайно трактують як філологічну дискусію про правопис. Привід до полеміки дав український літератор і граматик Йосип Лозинський опублікованою у польському літературному органі “Rozmaitosci” (1834, №29) статтею “Про запровадження польського абецадла до руського письменства” (“O wprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkego”). З пояснень Лозинського виходило, що він розробив проект входження української літератури в західноєвропейську культуру, що було можливим, на його переконання, тільки на базі прийняття латинського, тобто польського правопису. Він виступив проти панівного тоді кириличного правопису. Першим опонентом цього мо­вно-правописного проекту Лозинського став інший галицький літератор - Йосип Левицький, який того ж 1834 року надрукував, теж польською мовою, брошуру “Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadla polskiego do piśmiennictwa ruśkiego” та історик Денис Зубрицький (“O wprowadzeniu abecadla polskiego zamiast kirilicy do ruskiej pisowni” (опублікована щойно 1908 року в ЗНТШ).

У 1836 році полемічну відповідь Лозинському дав М.Шашкевич, який видав у Перемишлі брошуру польською мовою “Азбука і Abecadło”, де ґрунтовно заперечив і довів шкідливість прийняття “чужого правопису”, пишучи так: “Коли станемо вводити до слов’янських літератур чужі вислови, чужий спосіб думання, тоді в тіло, яке має душу, будемо вщіплювати чужу душу, що не приляже до народу” (12; 9). Автор вступної статті Михайло Тершаковець так коментує причину негативної критики концепції Й. Лозинського: “Шашкевич не згоджувався з думкою Й.Лозинського, що через польське абецадло вдасться “втілити” слов’янські літератури в загальну масу західноєвропейських літератур” (12; 6). Нас може зацікавити відповідь і пояснення Лозинського на критику Шашкевича. Він заявив, що писав тільки про азбуку, а не про літературу, мав на гадці, так як і Залеський (автор фольклорної збірки пісень українських і польських, надрукованих латинкою), зближення руської літератури до європейських лише за допомогою азбуки. “Тут мене Ша­шкевич не зрозумів, - заявив він. - Я бажав би собі, щоб цілий світ уживав одного письма” (11; 42). Єдиний всесвітній правопис - це, звичайно, фантастика. Але ідея набли­ження української літератури до європейських літератур - заслуговує пильної уваги дослідників.

Другий проект входження української літератури у західнослов’янський світ належав діячеві народовського руху Антонові Кобилянському, який видав полемічну відпо­відь Богданові Дідицькому, як редакторові газети “Слово”, написану українською мовою, але чесько-латинським правописом. Це - відоме “Слово на слово до редактора “Слова” (1861). Франко писав, що це була оригінальна спроба протистояння проти урядових спроб ополячення галицького народу. Більшість галицьких учених і літераторів засу­джувала подібні експерименти, що робилися під гаслом європеїзму. Свого часу Я.Головацький так потрактував цю справу: “Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польсь­ке “абецадло”, - пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський дух” (5; 36).

Інша, більш зручна форма європеїзму України - видання з інформаційною метою іншомовних українських газет і журналів у західних державах. На цю тему є ряд науко­вих статей. Найважливіші факти такі: Р. Сембратович видавав німецькою мовою “Ruthenische Revue” (1903); В. Кушнір - “Ukrainische Rundschаu” (“Український міжнародний ві­сник”), В. Дорошенко, М. Возняк та ін. - орган СВУ “Ukrainische Nachrichten” (“Українські вісті”) (1914). Ще була низка інших видань, наприклад, Д. Донцова (німецькою мовою “Кореспонденція народів Росії”, 1916).

Ще одна ефективна форма пропаганди українського слова в Європі - переклади українських художніх творів та публіцистики на європейські мови. Про переклади Шев­ченка і Марка Вовчка німецькою мовою, які зробив К. Климкович, Франко писав: це “змагання бути посередниками між російською Україною і Західною Європою” (10; 318).

Випробуваною формою проповіді українських ідей була в українській пресі полеміка з зарубіжною пресою, зокрема виступи Костомарова в “Основі” - його відповіді польській газеті “Czas” (“Час”), французькому журналові “Revue Contemporaine”, полеміка Антоновича з польським журналом “Biblioteka Warszawska” (“Бібліотека Варшавсь­ка”), Г. Будеволі з польською газетою “Dziennik literacki” (“Літературна газета”).

Зручною для української пропаганди і налагодження зв’язків із зарубіжним світом є форма особистої участі українських журналістів у виданні чи редагуванні зарубіжної преси. З історії відомий цілий ряд імен українських редакторів польських газет. Наприклад, М. Гарасевич був редактором першої щоденної газети у Львові “Dziennik patryotycznych polituków we Lwowie” (“Щоденна газета політиків-патріотів у Львові”) (1794-1798); відомі і такі імена галицьких редакторів і співробітників польської преси, як Микола Михалевич (редактор “Gazety Lwowskej”), Онишкевич, Марцінковський, Іван Захаріясевич, Лев Корецький, Платон Костецький та ін. Нарешті, яскравою сторінкою зв’язків з іншомовною пресою була десятирічна праця І.Франка в польській газеті “Kurier Lwowski” (1887-1897), цілий том його автоперекладів з польської і німецької “Die Zeit” - “В на­ймах у сусідів” (1914).

Це тільки деякі факти, що можуть підказати якісь зручні і можливі форми спілкування та співпраці українських журналістів, літераторів, учених із західним світом. Історич­ний досвід повчальний. Треба тільки уміло його використати.

Огляд проблематики досліджень історії української журналістики дає можливість простежити за етапами зародження, формування і розвитку журналістикознавства в Україні, виявити стан досліджень загалом, наукову актуальність обговорюваних питань, а водночас і “вузькі місця”, нерозв’язані теми, проблеми та накреслити програму дослі­джень на майбутнє. У цьому й полягає актуальність поставленої теми. А головне - залучення до розробки провідних проблем української журналістики молодої зміни науков­ців, які себе уже заявили цікавими публікаціями у “Збірнику праць науково-дослідного центру періодики”.


Література

1. Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби: (історія, демократичний досвід, нові завдання). - Мюнхен, 1993.

2. Брик І. Початки української преси в Галичині і Львівська Ставропігія // Збірник Львівської Ставропігії: Минуле і сучасне: Студії, замітки, матеріяли. - Т.1 /За ред. д-ра К.Студинського. - Львів, 1921. - Т. 1.

3. Возняк М. З-зарання української преси в Галичині // Зап. НТШ. - 1912. - Вип. V.

4. Нечиталюк М. “Білі плями” у вивченні історії дожовтневої публіцистики (деякі питання методології і критики наукових джеред) // Українська журналістика і національне відродження: Зб.наукових праць. - К.: НМК ВО, 1992. - С.33-38; Його ж. Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень // Українська періодика: історія і сучасність: Тези доп. і повід. - Львів, 1993.

5. Див.: Зап. НТШ. - 1903. - Т.51.

6. Животко А. Історія української преси: навч.посібник для студентів факультету журналістики вищих закладів освіти. - К.: Наук.-видав.центр “Наша культура і наука”, 1999.

7. Ігнатієнко В. Українська преса (1816-1923): Історико-бібліографічний етюд. Держвидав України, 1926.

8. Кревецький І. Початки преси на Україні: 1776-1850. - Львів, 1927.

9. Нечиталюк М. Про методику вивчення та принципи видання пресових текстів: (деякі питання текстології) // Українська періодика і сучасність: Доп. та повід. Третьої Всеукр. наук.-теорет. конф. - Львів, 1995. - С.18-27.

10. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. тв.: У 50 т. - Т.41.

11. Маковей О. Три галицькі граматики //Зап. НТШ. - 1903. - Т.51.

12. Шашкевич Маркіян. Азбука і Абецадло. Передрук з унікального оригіналу з 1836 р. - Вінніпег (Канада), 1969.

13. Щурат В. Початки української публіцистики (В соті роковини “Українського Вісника) // Діло. - 1916. - 28 лют.

14. Здоровега В. О партийности, денежных мешках, меценатстве, или что мешает свободе слова в Украине // Зеркало недели. - 1999. - 13-19 февр.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий