регистрация / вход

Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети "Волинь"

Суспільно-політичні погляди Уласа Самчука. Легітимність української періодики 1941-1944 років. Перший друкований публіцистичний виступ. Тематика передовиць Уласа Самчука. Подорожево-репортерська публіцистика. Газета "Волинь" і Т. Осьмачка, О. Теліга.

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

З ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

Творча діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети «Волинь»


ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИКА І ПЕРІОДИКА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1.1. Суспільно-політичні погляди Уласа Самчука

1.2. Легітимність української періодики 1941-1944 років

РОЗДІЛ 2. УЛАС САМЧУК І ГАЗЕТА «ВОЛИНЬ» (1941-1944роки)

2.1. Часопис «Волинь»

2.2. Тематика передовиць Уласа Самчука

РОЗДІЛ 3. ТВОРЧІ ВЗАЄМИНИ УЛАСА САМЧУКА

3.1. Подорожево-репортерська публіцистика

3.2. Газета «Волинь» і Т.Осьмачка, О.Теліга, О.Ольжич

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Процес національного відродження, що посилився в Україні на поч. 90-х років XX століття, закономірно викликав потребу відновлення цілісної та об'єктивної картини нашого письменства. Відтак у посттоталітарних умовах з'явилася можливість внести суттєві корективи у вивчення літературного процесу, що пов'язано з уведенням у широкий науковий обіг творчого доробку тих митців, на чиї імена довгий час було накладено табу. Одним із таких письменників є Улас Самчук — обдарований прозаїк, публіцист, чия творчість припала на складний період у вітчизняній історії та у розвитку української літератури.

Актуальність дослідження зумовлена, по-перше, потребою комплексного і науково-об'єктивного вивчення публіцистичної спадщини У.Самчука творчість якого за умов тоталітарного режиму була вилучена з досліджень літературного процесу; по-друге, браком ґрунтовних системних досліджень жанрово-стильових особливостей передовиць письменника; по-третє, суперечністю ряду положень самчукознавства, різнорідністю трактувань і дискусійністю окремих висновків, передовсім, пов'язаних з питаннями політичних переконань митця, що вимагає подальшого всебічного аналізу.

Мета роботи – проаналізувати творчу діяльність та взаємини Уласа Самчука у період Другої світової війни на матеріалах часопису «Волинь».

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- проаналізувати суспільно-політичні погляди У.Самчука;

- дослідити легітимність української періодики (1941-1944років);

- охарактеризувати газету «Волинь»;

- з'ясувати тематику передовиць Уласа Самчука;

- простежити творчі взаємини У.Самчука(1941-1943)

Об'єктом дослідження є газета «Волинь».

Предметом дослідження є творча діяльність та взаємини У.Самчука у період Другої світової війни на матеріалах газети «Волинь».

Методи дослідження. Метод аналітичної і синтетичної критики джерел та наукової літератури. Застосовувався також хронологічний та порівняльно-історичний методи аналізу подій та процесів, пов’язаних із формуванням та еволюцією суспільно-політичних поглядів У.Самчука, вплив його громадсько-політичної діяльності на розвиток української національної свідомості. Здійснювалось їх поєднання з біографічним методом дослідження.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у лекційних курсах із історії української літератури XX століття, при проведенні семінарських і практичних занять, спецкурсів і спецсемінарів «Українська література письменників-емігрантів», при написанні курсових і дипломних робіт студентами-філологами.

РОЗДІЛ 1

ПОЛІТИКА І ПЕРІОДИКА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1.1. Суспільно-політичні погляди Уласа Самчука

Укладення пакту Молотова-Ріббентропа, двох тоталітарних режимів, нацистського і сталінського, початок Другої світової війни хронологічно співпали з кризою та розколом в ОУН. Між членами Проводу українських націоналістів (ПУН) (А. Мельник, М. Капустянський, Р. Сушко, Я. Барановський, О. Сеник-Грибівський, М. Сціборський та ін.) і молодими діячами, що прибули з України чи перебували там (С. Бандера, Я. Стецько, Р. Шухевич, Ю. Тимчій-Лопатинський, С. Ленкавський та ін.) виявились розходження щодо обраної організацією тактичної і стратегічної лінії. С.Бандера та його прихильники поставили перед ПУН вимогу звільнити політику ОУН від орієнтації на одну зовнішню силу (зокрема, на Німеччину, хоча можливість майбутньої співпраці з нею не відкидалась зовсім), встановити контакти із західними державами, віддати перевагу боротьбі власне в Україні шляхом загальної революційної акції, незалежно від міжнародної обстановки чи втрат, змінити деяких членів Проводу українських націоналістів(ПУН), що втратили в їх очах довіру. А.Мельник та інші члени ПУНу схилялись до більш поміркованої позиції.

10 лютого 1940 року було сформовано революційний провід ОУН, керівництво яким довірено С.Бандері. З того дня існували дві різні українські націоналістичні організації: ОУН (цю назву затримали прихильники А.Мельника) та ОУН(сд) (самостійників-державників, так назвали свою організацію сторонники С.Бандери). В історіографії, однак, прижилися умовні назви ОУН(м) та ОУН(б) [21,с.3]. Ці організації мали однакову мету — Українська самостійна соборна держава, але в площині практичної діяльності найчастіше протистояли одна одній.

«...Ми йшли від поразки до поразки, — писав згодом про згадані події Улас Самчук. — «Пацифікація» у Польщі, ліквідація України Хвильового, розгром за Карпатами, нарешті, «простягнута рука старшого брата» і «возз'єднання». Удар за ударом! Виховані на ударах, ми були на них загартовані... Це було в програмі наших операцій, ми їх чекали. Але ось несподівано, на початку сорокових років, ще один удар: сливе за одну ніч не стало нашої ОУН, а на її місці постали «мельниківці-бандерівці»... Всі мої товариші швидко «визначалися» і «вибирали фронти». Для мене це невиразна дилема. Дякуючи Ольжичеві, більшість нашої молоді залишається на старих позиціях, тобто при мельниківцях. Повний скепсису, протесту, невдоволення, я вибрав таки Ольжича. Не з переконання, що ці ліпші, а з нехоті до подібних бунтів засадничого. На мою думку, це брак політичного принципу» [17,с.50]. Таким чином, Улас Самчук, внаслідок як політичних переконань, так і особистих симпатій, залишився в колі діячів культурної реформи ПУНу.

Серед її завдань у цей час значилось щотижневе обслуговування матеріалами таких видань як «Українське слово» (Париж), «Наш клич» (Буенос-Айрес), «Новий шлях» (Вінніпег), «Хлібороб» (Бразилія), «Націоналіст» (США), дослідження політичного і культурного життя в УРСР та періодичні огляди з цього питання [43,с.31-32].

Перший друкований публіцистичний виступ Уласа Самчука, спрямований проти комуністично-радянської системи, «Увага-гачок!» з'явився майже одночасно в «Українському слові» [74,с.56] та «Пробоєм» [74,с.66]. Приводом до публікації стала зміна вищого партійно-державного керівництва УРСР (усунуті С. Косіор, П. Постишев, М. Хатаєвич, М. Попов, натомість прийшли М.Хрущов, М. Бурмистенко, Д. Коротченко, Л. Корнієць та ін.) [43,с.131], що львівське «Діло» оцінило як рішення змінити попередній курс і «не гнобити все націоналістичне українське в Україні». Улас Самчук зауважив на це, що «наївність великої частини українства безмежна. Ніякі роки, ніякі Крушельницькі, ніякі Соловки не в стані спалити цієї найтривкішої риси простодушної хохлацької душі». Далі він наголосив на головній, на його думку, причині чистки партійно-державних кадрів в УРСР: «Вони стались..., коли над світом, а особливо над СРСР, нависла хмара війни. Вони стались майже в дванадцятій годині, коли треба щось робити: ліквідувати українство по царському способу, чи обдурити його по способу ленінському». «Все, що робиться тепер, було колись, - продовжує Улас Самчук. - Українець, що цього не розуміє, не думає, або не має чим думати. Ми ж переконані, що Москва вибрала для «своєї зміни» надто пізній час. Не всі з нас звоушуються тепер «мовою», чи закінченням прізвища. Тут діє вже покоління, що виразно бачить і знає мету, бо Україна для них не мовою і не словами писана» [1,с.7].

Треба підкреслити, що після укладення пакту Молотова-Ріббентропа (23 серпня 1939 року) виступати в еміграційній пресі зі статтями з виразно антирадянським змістом (а такою і була стаття Уласа Самчука) стало небезпечно. Начальник гестапо Мюллер надіслав з цього приводу листа всім постам поліції та інспекторам служби безпеки і розвідки Німеччини, який забороняв організаціям емігрантів і їхнім членам на території Рейху (в т.ч. українським) «виражати усно чи письмово вороже ставлення до Радянського Союзу...» [10,с.56-57]. За українською націоналістичною пресою, в тому числі «Українським словом», контроль був особливо прискіпливим [3,с.5]. За цих умов позиція, зайнята Уласом Самчуком, межувала з небезпекою переслідувань зі сторони німецької влади. У спогадах він пише про зацікавлення його особою з боку гестапо, виклики для допитів [44,с.81].

Зауважимо, що через це перейшли всі видатні діячі українського націоналістичного середовища, частина, яких пізніше була заарештована і ув'язнена. Улас Самчук вважав, що сам він уник такої долі тому, що відносно швидко залишив територію Протекторату, як також категорично заперечив в гестапо будь-яку приналежність до політичних організацій, видаючи себе за непартійного, аполітичного письменника. Довести це було нелегко, бо політичні переконання Уласа Самчука на той час були загальновідомими.

В кінці серпня 1939 року він був спрямований О.Ольжичем до Берліна, де Володимир Стахів запропонував йому роль референта радянської преси [43,с.178]. У Берліні, в пансіоні «Барбаросса», Улас Самчук зустрів початок Другої світової війни [43,с.145]. Згодом він повернувся до Праги, звідки виїхав до Відня [43,с.156] з наміром «по слідах війни дістатися до Галичини» [43,с.177], що йому, однак, не вдалося.

Літо-осінь початок зими 1940 року Улас Самчук працював у міністерстві фінансів в околицях містечка Табора [43,с.185]. Там його провідували О. Ольжич, М. Михалевич з дружиною, Олег Лащенко, Люба Устіянович, Катерина Білецька, про що остання згадує у спогадах [44,с.19]. 9 грудня 1940 року Улас Самчук повернувся до Праги [43,с.186], де зустрів новий 1941 рік [43,с.169] і перебував до початку травня.

Видається, що Улас Самчук з кінця 1939 року і до весни 1941 року стояв ніби осторонь подій в українському націоналістичному середовищі. Це не зовсім так, оскільки він продовжував виступати як публіцист: Самчук пише статтю «Сегодня і завтра», вміщену у «Пробоєм» [25], готує реферат «Від санкюлотів до Ес-А» [25]. 15 березня 1941 року мав доповідь від Українського національного об’єднання в Празі [4], в якій висловив критичну настанову щодо стану націоналістичного руху на еміграції - «забагато фраз, ілюзій, патосу, замало знання, фаховости, конкретного діла». До цього додалось розбиття ОУН, яке весь час поглиблювалось, і, на думку Уласа Самчука, привело до того, що ми «стоїмо один проти одного з безсилою в очах ненавистю». О.Ольжич картав Уласа Самчука за відвертість, яку могли використати противники.

Саме аналіз пройденого політичного шляху, причин і суті розколу Організації українських націоналістів(ОУН) привели до переосмислення Уласом Самчуком своїх політичних переконань. Наслідком цієї еволюції у поглядах на методи і засоби досягнення поставленої мети став остаточний розрив з ідеологією «інтегрального націоналізму» Дмитра Донцова. З іншого боку, Улас Самчук поступово підходив до розуміння безперспективності вузького партійництва (в рамках чи то ОУН(б), чи то ОУН(м), з якою він пов'язав свою наступну діяльність) для вирішення «українського питання». Сам Улас Самчук зауважує, що він не брав «ентузіястично» участі у боротьбі відламів ОУН. Зате потім «не був змушуваний «вертатися», каятися, «виправляти помилки» [25].

Щодо оцінки впливу Д.Донцова на міжвоєнну українську політичну атмосферу та ролі його політичного дітища ОУН(б), наведемо характеристику, дану Богданом Цимбалістим: «Вплив Донцова на розвиток громадянської демократичної політичної культури був фатальний... Донцов своїми проповідями внутрішньої незгоди, діленням українців на ліпших (визнавців його ідей) і гірших (усіх інших), закликами до внутрішньої безкопромісової боротьби поглибив роз'єднання народу, який унаслідок різних історичних обставин ніколи не був як слід інтегрований. Негативний вплив Донцова на розвиток політичної культури ще і в тому, що він підкопав довір'я певної частини громадянства, зокрема молоді, зорганізованої в націоналістичній організації, до верстви своїх освічених людей... За його навчанням, не наука, не розум, не інтелект, але «характер», ірраціональний гін, войовничість, стихійне хотіння та жадоба влади роблять людину здібною вести народ. Таким чином до голосу й керівництва політичним рухом, а опісля життям усієї спільноти прийшли студенти без закінчених студій, сільські активісти з кількома клясами середньої освіти. Єдиною легітимацією для влади була приналежність до ОУН» [44,с.77-78].

Оцінка Б. Цимбалістого є загострено полемічною, але подібні розмови щодо української влади, яка «складалася зі студентів... До всього з одної школи, можливо з одного села…» вели на початку літа 1941 року послідовники Д. Донцова - Улас Самчук і Євген Маланюк [58;72].

Перше особисте знайомство Уласа Самчука з Д. Донцовим відбулось близько 20 червня 1941 року в Кракові [25;17], з приводу чого Улас Самчук зауважив, що «між нами тоді ще був лад і порядок» [17,с.58]. Про роздвоєність тогочасної позиції Уласа Самчука найпромовистіше свідчать його власні нотатки: «Мене ще можуть запитати: чого ж я весь той час тримався якраз партійних людей? Мельниківців? Бо треба було з кимсь все таки йти. Не можна було бути самому... Башня з слонової кості для мене чужа. Я людина практичної роботи... А чому з мельниківцями? Бо ж тут була горстка мені близьких та інтелігентних людей. Я зрештою пішов би і з бандерівцями, тільки там мене не хотіли. Там були значно мудріші від мене. Я пробував з ними говорити, але вони дивилися на мене з головокружньої висоти» [25;14,с.24]. Таким чином, попри всі вагання і сумніви, напередодні нападу Німеччини на СРСР Улас Самчук вибрав «своєю» політичною силою ОУН(м).

На початку травня 1941 року Улас Самчук отримав перепустку до Генерального губернаторства, дійсну до 30 червня [43,с.137]. 9 травня 1941 року він їде в Берлін, де наступного дня має «відчит при повній залі» [43,с.137]. 11 травня 1941 року в Берліні Улас Самчук зустрічається з керівником ПУНу Андрієм Мельником [43,с.138]. Під час зустрічі обговорювався розкол в ОУН, можливість написання Уласом Самчуком біографії Є.Коновальця. Сподіваємося, що ця зустріч стала визначальною щодо ролі Уласа Самчука в організації, як одного з провідників в життя плану пропагандивної акції ОУН(м). «Маючи досвід Закарпаття, де ми розгорнули широко закроєну акцію пропаганди, - писав Улас Самчук, - ми планували ще ширше розгорнути її тепер» [43,с.140].

16 травня 1941 року Улас Самчук прибув до Кракова [43,с.141]. На травень-червень 1941 року Культурна референтура(КР) ПУНу запланувала ряд його виступів на території Генерального губернаторства, головною темою яких були справи «на конче політичні і не конче безпосередньо партійні, а скорше національно-освідомлювальні, роз'яснювальні, ситуаційні. Не заторкувалися справи організації, особливо її розколу, ніколи не нападалося на противників по організації, а звичайно і з особливою силою підкреслювалася важливість національної єдности і національної мети» [43,с.142].

Відбулось 2 відчити Уласа Самчука у Кракові (22 травня і 14 червня), у Варшаві(28 травня), Ярославі (17 червня), Празі (28 червня). Планувались також виступи у Холмі, Грубешові, Томашові і Криниці, але у зв'язку з початком війни Німеччини і СРСР здійснені не були [43].

Штаб ОУН(м) у цей час знаходився у Кракові, на вулиці Зеленій, де працювали О. Ольжич, М. Сціборський, О. Сеник-Грибівський, Р. Сушко, М. Капустянський, З. Книш, Ю. Вассиян. На цій же вулиці містився Український центральний комітет (УЦК) на чолі з В. Кубійовичем та штаб ОУН(б). Улас Самчук, разом з Оленою Телігою, зробили спробу налагодження контактів з політичними опонентами. Так, вони відвідали штаб-квартиру ОУН(б) і мали розмову з С. Ленкавським [17с.110-111]. Ці заходи здійснювались, скоріше, за їх власною ініціативою, ніж за завданням ПУНу. Улас Самчук згадує, що прийняли їх холодно: «Ніякого привіту, ніякої чемности, усмішки. Ніхто не запросив нас сідати». Досить довго вони з О. Телігою чекали на появу С. Ленкавського, який категорично заперечив можливість будь-яких переговорів. На застереження про небезпеку остаточного розвалу націоналістичної організації він відповів: «Розвалимо - побудуємо нове». «Я побачив живий і приклад нашого політика того часу, - підсумовує Улас Самчук, - кандидата як не на українського Сталіна, то в кожному разі на якогось Ріббентропа» ,[43,с.111].

В середині липня 1941 року члени КР ПУНу склали кістяк похідних груп ОУН(м), що вирушили з Кракова в Україну. Улас Самчук з Оленою Телігою, перейшовши нелегально 16 липня 1941 року тимчасовий кордон по р.Сян, прибули до Львова [17,с.86-94]. Там на той час зібрались інші члени похідних груп ОУН(м).

23 липня 1941 року в будинку Спілки українських письменників і журналістів відбувся вечір на тему «Українська духовність на переломі», в якому взяли участь Улас Самчук і Олена Теліга. Організатором вечора виступав Микола Голубець, головував на ньому Василь Пачовський. З боку ОУН(м) це була спроба розпочати публічний діалог з політичними опонентами, однак присутні на вечорі члени ОУН(б) влаштували У.Самчуку і О.Телізі обструкцію [9,с.122].

Момент для налагодження співпраці двох частин ОУН був сприятливим ще й тому, що після появи меморандуму А. Розенберга №1 від 2 квітня 1941 року, у якому йшлося про майбутнє утвердження в Україні «власного національного життя» [11,с12], суттєво змінилась тактична настанова ОУН(б) щодо впливу зовнішніх союзників на розвиток ситуації в Україні. І. Патриляк, публікуючи інструкцію «Боротьба й діяльність ОУН під час війни», оцінює її появу, як дуже важливий поворотний момент, який спричинився до еволюції поглядів молодих керівників Революційного проводу від повного несприйняття будь-якої іноземної допомоги до визнання значного впливу можливих союзників на розвиток ситуації в майбутньому» [15,с.78].

Точкою дотику між ОУН(м) і ОУН(б) могло стати також вирішення різноманітних фахових проблем. Остап Тарнавський, пишучи про намагання запустити в кінці літа 1941 року в рух електростанцію у Львові, пізніше визнав, що «на цьому конкретному прикладі ми побачили, наскільки мав рацію письменник Улас Самчук, коли на першому літературознавчому вечорі (23 липня 1941 року) підкреслював потребу кадрів» [1,с.10].

Оскільки основу тактики ОУН(м) становила організація пропагандивно-видавничої справи, у Львові в кінці липня 1941 року відбулось обговорення складу редакції майбутньої газети, яка мала видаватись в Києві. Він мав такий вигляд: головний редактор - О. Ольжич, його заступник - У. Самчук (передовиці, репортажі), літературний редактор — О. Теліга (рецензії, жіночі справи), театральний редактор - М. Демо-Довгопільський, редактор мистецтва - М. Михалевич, львівська редакція - О. Штуль, Б. Нижанківський, Сахман та ін.[44,с. 96-97]. Однак у намічені плани досить швидко довелось вносити зміни.

16 липня 1941 року в головному штабі А. Гітлера відбулось засідання керівників Третього рейху (за участю Розенберга, Ламмерса, Кейтеля, Герінга і Бормана), на якому обговорювалось майбутнє новоприєднаних до Німеччини територій на Сході Європи [44,с.212-515]. 17 липня А.Гітлер декретом створив міністерство Рейху для окупованих територій Сходу і поставив на чолі нього Альфреда Розенберга, компетенція якого поширювалась на всю територію СРСР, за винятком земель, приєднаних до Генерального губернаторства або безпосередньо до Рейху чи переданих іншим державам.

1 серпня 1941 року Галичина була включена до складу Генерального губернаторства (дистрикт (округ) Галичина). 19 серпня на підставі німецько-румунського договору територія між Дністром і Бугом (в т.ч. Північна Буковина і частина Одещини і Вінничини) - так звана «Трансністрія» - перейшли у володіння Румунії. 20 серпня з інших українських земель утворено рейхскомісаріат «Україна» з центром у Рівному [17,с.60]. На 1січня 1943 року територія Рейхскомісаріату складала 339275,33 км2 , що дорівнювало Італії з островами та Албанії. Населення становило 16910 тис. чол.[17,с.61]. Тобто, найбільша частина території України і найзначніша кількість її населення виявились зосередженими в однойменному Рейхскомісаріаті. Нацистська окупаційна політика свідомого дроблення українських земель внесла корективи у плани ОУН(м). Перший і, як виявилось, найголовніший неофіційний друкований орган було вирішено видавати у Рівному. Окрім того, це місто ставало, за словами О. Штуля-Ждановича, «найважливішим переходовим пунктом у транспорті на схід. Через нього транспортувались люди, література і все інше» [17,65]. З 1 вересня 1941 року у Рівному почала виходити газета «Волинь», редактором якої був Улас Самчук, а видавцем і головним керманичем — Степан Скрипник.

Улас Самчук прибув до Рівного зі Львова з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем [44,с.117-130], де той 2-3 серпня 1941 року від імені уряду УНР і президента Андрія Лівицького вів переговори про співпрацю з ОУН(м) в особі М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського та інших членів політичного штабу (з ОУН(б) переговори не вдались). Контакт з ОУН(м) Т. Бульба-Боровець встановив «за допомогою земляка і приятеля п. О.Ждановича». 5серпня 1941 року, як подає отаман, було укладено договір, з якого виходило, що ОУН(м) могла мати свій вплив на політичну та стратегічно-тактичну лінію керованої Т. Бульбою-Боровцем УПА тільки як рівноправний консультант з дорадчим голосом. До УПА зголосилось 10 старшин і підстарший ОУН(м), які поїхали з Т. Бульбою-Боровцем на «лісовий фронт» [44,с.128-129,160-161]. Факт переговорів Т. Бульби-Боровця з представниками ОУН(м) засвідчує у своїх спогадах член ОУН(б) Роман Петренко. Він пише також про поїздку Уласа Самчука з Тарасом Бульбою-Боровцем зі Львова до Рівного на початку серпня 1941 року [44,с.49].

1.2. Легітимність української періодики 1941-1944 років

Коли розглядати проблему легальної української періодики 1941-1944 років хронологічно, то можна виділити два основних періоди її існування: перший - з кінця літа - початку осені 1941 року до весни 1942 року; другий - з весни 1942 року до початку 1944 року.

Характерними рисами першого періоду були:

1. Явочний (переважно) шлях заснування українських видань, чому сприяли похідні групи ОУН. Щодо «Волині», то вона, на відміну від інших видань, з'явилась цілком «законним» шляхом після отримання С.Скрипником дозволу на її видання у рейхсміністра східних територій А.Розенберга [16;Р- 280;5; 100; Р-280;8; 33];

2. Відносно безцензурний (до розпорядження Е.Коха від 20 листопада 1941 року про «Тимчасове зарядження охорони порядку в пресових справах») період існування. Опубліковане розпорядження було лише 22 січня 1942 року, далі мав минути якийсь час, поки воно було взяте до виконання, тому про початок переведення попередньої цензури «Волині». Улас Самчук вперше робить запис у щоденнику 4 лютого 1942 року [43].

Борис Ширяєв, який за німецької окупації редагував одну з найбільших на Північному Кавказі російських газет, свідчить, що німецька цензура стосувалася лише військового матеріалу [44,с.62]. О.Тарнавський пише про Галичину, що у перші тижні після приходу німецької влади, «по всіх місцевостях, де радянська влада видавала місцеві газети, також почали виходити локальні газети. Німці їх толерували, поки вони не виявляли на своїх сторінках ніяких протинімецьких поглядів» [1,с.10].

Таке становище української преси дозволяло відводити левову частку газетної площі публікаціям, присвяченим національним справам (у «Волині»- близько 75 відсотків), і друкувати ризиковані матеріали, наприклад, про маніфестацію у Рівному 31 серпня 1941 року націоналістичної молоді під гаслами «Україна для українців», «Хай живе Бандера – вождь України», про боротьбу «Поліської Січі» Т. Бульби-Боровця, некрологи про смерть визначних членів ОУН В.Робітницького [1,с.7], М. Сціборського, О. Сеника-Грибівського [1,с.8] та ін. До друку був підготовлений навіть декалог українського націоналіста [16;Р-280; 8; 23]. Враховуючи дані факти, не можна погодитись з думкою В.Коваля, що спільною рисою українських видань, які в різний час виходили на окупованій території, є суто пропагандистське спрямування й одноманітність матеріалів, що відповідало планам і завданням видавців нацистських-пропагандистських служб, які ставили метою «дезінформацію населення». В.Коваль також вважає, що читати ті 160 газет, які виходили впродовж 1941-1944 років в Україні, могло «порівняно обмежене коло людей», оскільки один примірник газети припадав приблизно на 17 жителів рейхскомісаріату [11,с.10]. Звідси незрозуміле, на який часовий відтинок має проектуватись пропорція «1 примірник на 17 жителів»: один день, один тиждень, один місяць чи весь період окупації? Зокрема, тільки «Волинь» нараховує з вересня 1941року по січень 1944 року 233 числа, що при середньому тиражеві в 30 тисяч примірників, дає загалом близько 7 млн. примірників за 2,5 роки, тобто 1 примірник на 2 жителів рейхскомісаріату.

Що ж до оцінки Степана Пінчука, який називає «Волинь» «субокупаційною» газетою, то на жаль, він не розшифровує, що саме вкладає в цей термін (газета, що виходила за часів окупації, чи газета, залежна від окупантів), як також не наводить ніяких доказів такого її становища [11,с.11];

3. Досить високий рівень і авторитет ряду видань, що зумовлювалось переважно кваліфікованим редагуванням та залученням до співробітництва - безпосереднього чи заочного - цілої плеяди талановитих авторів (у «Волині»- У. Самчука, Є. Маланюка, О. Теліги, Ю. Клена, Ф. Дудка, Т. Осьмачки, О. Ольжича-Кандиби, Ю. Горліс-Горського, І. Керницького, Н. Хасевича та ін.). Як зауважила І. Захарчук серед опублікованих у часописові творів цих авторів переважають «твори з пристрасним, героїчним пафосом», що мало на меті «пробудити національну та громадську гідність краян» [44,с.94].

4. Ліберальне ставлення до національної преси з боку німецької військової, а згодом, частково, і цивільної адміністрації, що було як політичним розрахунком щодо залучення підтримки українців проти Москви, так і наслідком суперечностей у тактиці вирішення «українського питання» серед керівників Третього рейху (А. Розенберг - з одного боку, Е.Кох - з іншого).

На згаданій вже нараді у головному штабі А.Гітлера 16 липня 1941 року навіть він порадив дозволити видання газет в Україні, «щоб мати можливість впливати на місцеве населення». Зрозуміло, що фюрер мав на увазі «кишенькові», лояльні щодо окупаційного режиму газети. Окрім того, вже на другий день, 17 липня, Берлін наказав припинити публікацію всіх видань, що з'явились самостійно. Після цього наказу німецькі органи влади тільки у Львові закрили до двадцяти друкарень, якими користувалась ОУН(б) [21,с.126-127].

Однак взяти на облік і проконтролювати всі тодішні видання на Західній Україні (особливо у невеликих містечках) у перші кілька місяців війни для німецької адміністрації, що тільки формувалась, виявилось справою явно нереальною. Як подає О. Тарнавський, районні видання в Галичині зникли лише у 1942 році, продовжуючи в той же час з'являтися у районних центрах, розташованих ближче до фронту, де не було цивільної адміністрації [1,с.10].

Про фаховий рівень і спроможність цивільної адміністрації контролювати прояви національного життя на окупованій території можна судити з доповіді начальника поліції безпеки і СД по Київській генеральній окрузі імперському управлінню безпеки в Берліні. У ній вказувалось, що «відповідальні посади в німецьких установах зайняті працівниками з двокласною освітою. І вони часто навіть у розумовому відношенні не дорівнюють українцям, з якими їм доводиться мати справу» [43,с.192].

А Розенберг, зі свого боку, вважав, що в Україні потрібно дозволити культурний розвиток, пробудити історичну свідомість, відкрити у Києві університет, розвинути також деякі потяги до незалежості [3,с.125].

Однак, налякані розмахом національного руху, особливо на Правобережній Україні, нацисти різко змінили своє ставлення до української преси. Ілюстрацією цього повороту можуть слугувати: арешт і розстріл у січні-лютому 1942 року у Києві редактора «Українського слова» Івана Рогача і голови київської письменницької організації Олени Теліги; арешт у березні 1942 року головного редактора «Волині» Уласа Самчука; а також організація при рейхскомісаріаті відділу Берлінського інформаційного Бюро - «Дойчес Найріхтенбюро» (ДНБ) і його Української Кореспонденції (УК), що перебрали собі монополію звідомлення офіційних і військових відомостей та головніших статей українською мовою [9,с.128].

З цього часу починається другий період функціонування легальної української періодики, котрий характеризується її повною залежністю від німецьких офіційних чинників і поступовою втратою ведучої ролі у процесі пробудження і організації національного руху, формування національної свідомості, особливо після перенесення центру ваги Руху Опору на збройні повстанські дії в рамках Української повстанської армії( УПА).

Зауважимо, що другий хронологічний період існування легальної підокупаційної української періодики 1941-1944 років дає також матеріал для дослідження проблеми колабораціонізму в Україні, його форм і проявів,.


РОЗДІЛ 2

УЛАС САМЧУК І ГАЗЕТА «ВОЛИНЬ» (1941-1943 роки)

2.1. Часопис «Волинь»

1 вересня 1941 року «Волинь» побачив світ. Видавцем і головним керманичем часопису став Степан Скрипник, а головний редактор - Улас Самчук.

У першому номері «Волині» у зверненні до читачів зазначалося: «При ступаємо до видання часопису «Волинь». Потреба пресового органу, особливо у наш час, надзвичайно велика. Брак друкованого періодичного слова, брак зв’язку, брак відомостей, як з рідного краю, так із чужини, творить атмосферу замкненої порожнечі й безперспективності. Хочемо ці браки і ненормальності усунути…»[40].

Редакція газети ставила перед собою в умовах німецької окупації, розрухи господарства, комунікації, освіти і культури нелегкі завдання: заповнити інформаційний вакуум не лише на теренах Волині, а й усієї України: «Будемо інформувати наше громадянство про все, що діється в широкому світі. Політика, культура, господарство, тілесне виховання і спорт, справи Православної Церкви, статті з різних ділянок життя – все те знайде місце на сторінках нашого часопису. Просимо лише наше громадянство наділити нас своїм довір’я, а також всебічно, чинно й практично нам допомагати. Думаємо,що громадянство зрозуміє наші наміри, і ми взаємною співпрацею розвинемо наш пресовий орган до такої міри, яка б вповні відповідала поставі й гідності нашого великого народу», - ось так сміливо й емоційно, патетично й патріотично накреслила редакція своїм читачам концепцію часопису «Волинь» у зверненні «Від редакції» 1 вересня 1941 року.

Часопис «Волинь» виходив у Рівному з 1 вересня 1941року по січень 1944 року. На чолі редакції стояли: вересень 1941 року - березень 1942 року-Улас Самчук, березень-травень 1942р. - Степан Скрипник, травень 1942р.- липень 1943р. - Андрій Мисечко, липень 1943р.- січень 1944р. - Петро Зінченко. Перше число «Волині» вийшло накладом 12 тисяч примірників і вмить газета розійшлася серед населення. Попит на газету зростав з кожним числом. Максимальний тираж газети був 60 тисяч примірників (січень 1942 року), середній - близько 40 тисяч, тобто за 29 місяців існування вийшло 10 мільйонів примірників. Періодичність виходу - 1 раз, а з кінця жовтня 1941 року - 2 рази на місяць. Ціна - 50 коп., а згодом – 1 окупаційний карбованець. З квітня 1942 року часопис мав статус загальноукраїнського. Видавництво «Волинь» випускало крім однойменної газети, також часописи «Орленя» (для дітей, редактор П.Зінченко), «Український хлібороб» (редактор П.Колесник) та «Бібліотеку антикомуніста».

Популярність і успіх видання - заслуга професійного колективу: Уласа Самчука, Степана Скрипника, Івана Тиктора, Олександра Петлюри (молодший брат Симона), Олега та Василя Штулів, Євгена Лазора, проф. Романа Бжеського, Анатоля Демо-Довгопільського, Андрія Мисечка, Антона Кучерука, Петра Зінченка та ін. Проте, найперше, високий авторитет газети зумовлювався співпрацею з нею відомих українських письменників та журналістів.

І.Павлюк називає «Волинь» «однозназно найпотужнішім часописом цього часопростору» [4]. Ю.Шаповал вважає, що «Волинь» «в один з найкритичніших періодів історії України кращими публікаціями виступав з державотворчих позицій, пробуджуючи національну свідомість, громадянську позицію людей, послуговуючись пером визначних українських письменників, поетів, публіцистів»[72,с.106].

Окремо, як щодо «Волині», так і інших легальних українських видань періоду Другої світової війни, потрібно розглядати редакторську і журналістську працю Уласа Самчука. Тільки за півроку (1 вересня 1941 року - 22 березня 1942 року) він опублікував 35 газетних передовиць: «За мужню дійсність»[41], «Європа і Ми»[39], «Наше село»[70], «Героїзм наших днів»[12], «22 січня»[34], «Крути»[42], «Шевченко»[56], «Свідомо жити»[50], «Київ - серце України»[23], «Господарство і праця»[61], «Вимоги твердого часу»[5], «Нарід чи чернь?»[45], «Ясно й виразно»[57], «Рівновага»[49], «З Новим роком!»[40], «Перед найбільшим вирішенням»[66], «Піднятий меч»[48], «Більше ініціятиви»[36], «Сталінові ‘Pre memoria»[52], «Війна»[60], «Слово письменника»[59], «Настрої і завдання»[31], «Європа»[38], «Єпоха і люди»[62], «Видержати»[37], «Адольф Гітлер»[35], «Київ»[24], «Молодь»[26], «Наша школа»[32], «Завойовуймо міста»[63], «Ніпон»[47], «Від Ісландії до Гаїті»[6], «Слово і чин»[51], «Надії Черчіля»[65], «Країна Сходячого Сонця»[29], «Так було - так буде»[53].

Дослідниця життя і творчості Уласа Самчука Анна Власенко-Бойцун називає цифру 28 [9,с.132]. Припустимо, що серед неврахованих могли виявитись публікації, підписані криптонімом «П.Б.», що ним тоді користувався Улас Самчук - «Наша школа» [32], «Настрої і завдання» [31], «Країна Сходячого Сонця» [29], як також не підписана стаття «Київ - серце України» [23], автограф якої знаходиться серед щоденникових записів письменника [43; 44], та передовиця «Нарід чи чернь?»[45], опублікована в київському «Українському слові». Це видання здійснило, окрім того, першодрук статті «Свідомо жити» [50], і лише згодом її опублікувала «Волинь» [40]. Цей факт цікавий тим, що, як правило, все відбувалось навпаки: першодрук у «Волині» і поширення потім в Україні через інші видання (приклад - передовиці «Господарство і праця», «Київ-серце України», «Вимоги твердого часу» та ін.). Додамо, що за своїм змістом і громадським резонансом до передовиць можуть бути віднесені статті Уласа Самчука «Завойовуймо міста» [63], «Видержати» [37] та «Слово письменника»[59], хоча формальної ознаки газетних матеріалів такого роду - вміщення на першій сторінці - вони не мають.

Директор українського музею в Самборі проф. Іван Филипчак 20 березня 1942року писав до редакції «Волині»: «Ваша газета... нам дуже подобається, далеко більше як львівська, бо стоїть на висоті наших завдань» [16; Р-280; 3; 37]. «Газета «Волинь» розповсюджується не тільки на Волині, а і по всій Україні, - повідомляв адміністратора газети О.Петлюру начальник управління зв'язку в Кіровограді Каймакан, - і на своїх сторінках відбиває життя всієї України і дає напрямок українському життю... А тому рахуємо про необхідність зміни назви газети «Волинь» на «Українське слово» [16; Р-280;2;6]. На цю пропозицію директор видавництва І.Тиктор відповів: «Відносно зміни назви «Волинь» на іншу, більш репрезентативну, ми подбали. Правдоподібно в найближчому часі буде називатися «Голос України» і буде виходити 3 рази в тиждень, а згодом щоденно» [16; Р-280; 2].

Читали «Волинь» не тільки по всій Україні - у Головині, Крем'янці, Здолбунові, Кіровограді, Кам'янць-Подільському, Острозі, Сарнах, Костополі, Козятині, Києві, Дубні, Гайвороні, Миргороді, Переяславі, Дермані, Мізочі, Бабині, Гощі, Городищі, Клевані, Корці, Межирічах, Мельчині, Радивилові, Варковичах, Тучині [16;Р-280;2,4,14,15,18,20,24,36,63], Ковелі, Луцьку [16;Р-280;6;23], Володимирі-Волинському [ 16; Р-280;1; 25; 8] (з квітня 1942 року часопис отримав статус загальноукраїнського), а й за тодішніми адміністративними замковій горі у межами України - в Німеччині, Галичині, Протектораті, Карпатській Україні [ 16;Р-280;2], Білорусії .В життя проект реорганізації «Волині» переведений не був через нестачу паперу та труднощі із транспортуванням газети.

Невідомими, залишаються джерела фінансування «Волині», хоча можна припустити, що здійснювалось воно з партійної каси ОУН(м) та через Головну Управу Українського національного об’єднання(УНО) в Німеччині [9,с.123]. Є дані про те, що газета «Волинь» виходила на кошти, зібрані «допомоговим комітетом» у Рівному, контрольованим ОУН [21,с.4]. «Рух Мельника, - йшлося в донесенні начальнику поліції і служби безпеки і розвідки Німеччини(СД) від 4 лютого 1942 року, - поступово зайняв керівні позиції у пресі (офіційній). Навіть якщо енергійні заходи і страти винних редакторів допомогли очистити на деякий час київську газету від шкідливих елементів, то в редакціях провінційних газет ще знаходяться переважно націоналістичні елементи, які не тільки надають газетам бажану рухові Мельника тенденцію, але, мабуть, забезпечують ОУН нелегальними матеріалами» [21,с.13]. Зверталась за допомогою редакція і до міської управи в Рівному [21,с.124]. Частина прибутків від розповсюдження газети регулярно надходила на потреби рівненської «Просвіти» [21;с.7].

Феномен «Волині» 1941-1942 років можна означити поняттям, відомим у науковій літературі як «преса керуюча» [25,с.83]. Видавництво «Волинь» у Рівному займалось де-факто організацією української господарки, підприємництва, шкільництва, культурних справ, судівництва, вирішенням проблем Української Автокефальної Православної Церкви. Це, зокрема, знайшло відображення у поєднанні Уласом Самчуком обов'язків головного редактора «Волині» з головуванням і членством в ряді інших політичних, культурних, громадських комітетів та організацій (товариство «Сільський господар», «Просвіта», комітет для святкування 20-ї річниці смерті 359 вояків армії УНР під Базаром та ін.). Публікації у «Волині» часто розглядались як інструкції чи директиви у їх діяльності.

Так, вже з вересня 1941 року на Волині розпочалась організація районових і сільських товариств «Сільський господар». Першим практичним заходом у цьому напрямку стала пропозиція новоствореного Рівненського обласного земельного відділу про скликання в кожному районі господарських нарад. Порядок денний передбачав обрання районових рад товариства «Сільський господар», а серед біжучих справ - «довести до відома господарської наради: 1) статтю нашого земляка Уласа Самчука «Завойовуймо міста» [63].

З січня 1942 року у видавництві «Волинь» виходив щомісячний сільськогосподарський журнал «Український хлібороб», який взяв собі за мету, кажучи словами його редактора П.Колесника, «змагати до того, щоб український народ став просвіченішим, розумнішим, а через те сильнішим. Бо хліборобських шкіл у нас дуже мало, щоб через них можна було перепустити таку велику кількість хліборобської маси. А, безумовно, всі хотіли б добути господарського знання, яке дало б усім спроможність станути до праці на рідній ріллі з такими відомостями, які допомагали б краще вести своє господарство» [22].

Сприяв «Український хлібороб» також організації селян в товариства «Сільський господар». Протягом січня-жовтня 1942 року побачили світ 10 чисел журналу. Пізніше видання «Українського хлібороба» було перенесено до Києва, де стала виходити щотижнева ілюстрована сільськогосподарська газета з однойменною назвою за редакцією П.Лорценка.

Газета «Волинь» відображала на своїх сторінках також вирішення інших господарських і соціальних проблем краю: роботу Рівненського банку, протипожежної сторожі, медичної служби, міського комунального господарства та ін. Часопис не обмежувався простим висвітленням проблем, а намагався активно впливати на їх вирішення. Так, після випуску «Волині» почався процес «українізації» на залізниці. Як повідомляв редакцію начальник станції «Здолбунів» [16;Р-280;7;8;] з 235 працюючих на кінець жовтня 1941 року українці становили 188 чол. (80%), росіяни - 8 (3%), поляки - 35 (15 %), чехи – 4 (2%).

Серед інших справ, якими довелось невідкладно займатись редакторові «Волині» стала організація вчительських курсів. Ще 20 серпня 1941 року перед вчителями виступив Улас Самчук, який закликав їх розгорнути пропаганду на селі для заохочення населення організовувати господарство, переробні підприємства, переходити до міста, щоб опанувати торгівлю і промисловість [43,с.184]. З початком навчального року у Рівному було відкрито, як сказав в інтерв'ю «Волині» бургомістр міста П.Бульба, 2 мішані українські гімназії, 4 початкові шестикласні школи, середня-технічна, торговельна, фахова, як також музична школи [3;с.4]. В.Штуль у статті «Про роботу школи» навів такі цифри: всього в області відкрито 1014 шкіл, у яких навчається 143000 дітей, працює 2590 вчителів [73;с.129]. Як подавав А.Демо-Довгопільський, у школах мала запроваджуватись нова методика виховання - виховання у національному дусі [25;с.85].

Редактор «Волині» Улас Самчук впродовж вересня-жовтня 1941 року безпосередньо посприяв організації Дерманської гімназії, Острозької учительської семінарії, сільськогосподарської школи у Басовому Куті [26], міського відділу освіти в Рівному [25;25].

За безпосередньої участі Уласа Самчука, який на той час очолював Українську раду довір’я на Волині(УРДВ), з навчальною і виховною метою видавництво «Волинь» у жовтні 1941 року започаткувало щомісячний дитячий журнал «Орленя» (редактор П.Зінченко), який виходив у світ до кінця 1942 року і був «єдиним «товстим» часописом для дітей воєнного періоду на землях Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя» [17,с.198]. У програмному зверненні «Від редакції» йшлося: «Випускаємо перший номер у світ з одиноким бажанням. Хай він стане справжнім другом кожної української дитини. Хай дає не лише розвагу, але й добру пораду, хай пробуджує національну свідомість і повчає хто ми і чиї ми діти, хай стане книгою, без якої ніхто із молодого покоління обійтись не може» [39]. Журнал відзначався різноманітністю жанрів, рубрик, матеріалів, як також високохудожнім оформленням. Серед учнів шкіл здійснювався збір коштів у фонд журналу.

За ініціативою Уласа Самчука в кінці 1941 року видавництво «Волинь» випустило «Новий український колядник: давні колядки та щедрівки та патріотичні колядки з додатком святочних побажань» та «Новий український вертеп» Ф.Ремезівського. «Новий український колядник» 1941 року віднайдений і перевиданий Рівненським обласним об'єднанням товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка у 1999 році.

Редакція «Волині» в цілому прагнула утриматись від безпосереднього втручання у церковні справи, виступаючи, в той же час, за відновлення Української автокефальної православної церкви.

Підсумувати діяльність редакції і видавництва «Волинь» у Рівному, як «преси керуючої», можна словами Уласа Самчука: «Нас відвідувала безконечна кількість відвідувачів і гостей - зі сходу і заходу. Майже всі, що подорожували через Рівне, не минали нашої редакції, а то й моєї приватної хати. Доводилося часто приймати емісарів конкуруючих церковних ієрархів - митрополита Дениса Варшавського, митрополита Іларіона Холмського, архієпископа Луцького Полікарпа, які вели свою політику і мобілізували для цього нашу опінію. Бували також емісари політичних середовищ - уенерівців, гетьманців, які зондували настрої, інформували нас про свою діяльність і, розуміється, сперечалися. Часто відвідували нас такі військовики, як генерал Євген Білецький, Микола Капустянський, Омелянович-Павленко-молодший, полковник Ступницький. Тема організації української військової сили не сходила з уст, дарма що ця проблема у цих умовах виглядала майже безнадійно...» [44,с.212].

Крім того, редакція «Волині» та квартира Уласа Самчука стали для ОУН(м) важливим зв'язуючим пунктом та вигідним легальним прикриттям на шляху зі Львова до Києва. Восени 1941 року тут перебували І.Рогач, О.Лащенко, О.Теліга та ін. [44,с.228]. О.Ольжич-Кандиба користувався посвідкою за підписом головного редактора Уласа Самчука, яка стверджувала, «що Олег Кандиба є постійним кореспондентом часопису «Волинь» у Рівному на Волині» [27]. Посвідчення на ім'я О.Кандиби було видане також УРДВ [ 25;с.85].

Згадуючи поїздку представників Українського центрального комітету на чолі з В.Кубійовичем зі Львова до Києва восени 1941 року, Кость Паньківський занотував про перебування в Рівному 27 вересня: «Відвідали центр тодішнього українського життя - редакцію часопису «Волинь», що виходив під керівництвом Уласа Самчука» [9,с.129]. Як бачимо, редакція газети і видавництво «Волинь» у Рівному, особливо в перший період свого існування (осінь 1941- весна 1942 років), стояли у центрі національно-визвольних і державотворчих процесів у краї.

У статті, написаній з приводу річниці виходу «Волині» на прохання тодішнього її редактора Андрія Мисечка, але так і не надрукованій, Улас Самчук підкреслював: «Часопис «Волинь» був на цьому терені першим цього роду проявом культурного життя після приходу сюди німецької армії. Його завдання були накреслені моєю ж рукою, але були вони в дійсності значно ширші і значно поважніші, ніж це було тоді висловлено. Це мала бути не тільки звичайна пресова служба» [13]. Ярослав Поліщук вважає, що даний нарис, який мав назву «Рік «Волині», «письменник зміг надрукувати... через багато років в Канаді», включивши його до ювілейної промови «Волинь незабутня» (1977) на честь 25-річчя Інституту дослідів Волині у Вінніпезі. Проте це не так: «Рік «Волині» розповідає виключно про газету «Волинь», її завдання та значення, як вони бачились Уласові Самчукові у 1941 році, і наскільки були реалізовані. Нарис зберігся в архіві редакції «Волині» і опублікований у серпні 1992 року. «Волинь незабутня» - історіософське есе про Волинь, де події 1941-1943 років не деталізуються [72,с. 15-25].

Тісне в'язання себе напередодні і на початку війни з офіційними німецькими чинниками вилилось, у результаті, для ОУН(м) не тільки у політичний прорахунок, а й у послідуючі звинувачення у колабораціонізмі. Подібні звинувачення висувались і висуваються проти тих діячів, які працювали у легальній українській періодиці, що виходила в Україні під час Другої світової війни.

Звинувачення проти Уласа Самчука у співпраці з окупантами, як редактора «Волині» і коресподента Німецького інформаційного бюро(ДНБ), висунуті у повоєнний період Ю.Мельничуком, Д.Цмокаленком, Б.Харчуком, Ю.Омельчуком та іншими, спростувуються численними фактами, наведеними в цьому розділі. Мельниківський рух, одним з керівників якого на Волині і в рейхскомісаріаті був Улас Самчук, розглядався як ворожий щодо німецької влади самими окупантами. З членів «групи» Уласа Самчука, «що рекрутувались з поміж інтелігенції, переважно з «кращих кругів» (донесення начальника поліції безпеки і СД №191 від 10 квітня 1942 року), тобто працівників газети і видавництва «Волинь», 5 загинули як вояки УПА (А.Мисечко, В.Штуль, П.Зінченко, Н.Хасевич, М.Огородник), ще 5 - знищені окупантами (О.Теліга, П.Колесник, А.Демо-Довгопільський, А. Кучерук, П.Тимощук). Публікації зі звинуваченням Уласа Самчука в колабораціонізмі продовжують з'являтись в Україні після 1991 року [9,134]. Думаємо, що тут прихована також причина відсутності імені письменника серед номінантів на Шевченківську премію, хоча заходи щодо присвоєння її Уласові Самчукові здійснювались.

2.2. Тематика передовиць Уласа Самчука

Всі передовиці Уласа Самчука умовно можна розділити на 3 групи:

1. загальнополітичні, серед яких, у свою чергу, виділимо:

а) внутрішньо-українську проблематику («За мужню дійсність»[41], «Європа й ми»[39], «Більше ініціативи»[36], «Рівновага»[49], «Свідомо жити»[50], «Героїзм наших днів»[12], «Настрої і завдання»[31], «Європа»[38], «Епоха і люди»[62], «Видержати»[37]);

б) «українське питання» і зовнішньополітичні чинники («Адольф Гітлер»[35], «Перед найбільшим вирішенням»[66], «Вимоги твердого часу»[5], «Війна»[60], «Піднятий меч»[48], «Ніпон»[47], «З Новим роком!»[40] , «Від Ісландії до Гаїті»[6], «Слово і чин»[51], «Надії Черчіля»[65], «Сталінові «Pro memoria»[52], «Країна Сходячого Сонця»[29]);

2. практично-вжиткові, серед них :

а) пов'язані з господарством («Господарство і праця»[61], «Наше село[46], «Завойовуймо міста»[63]);

б) культурно-освітні («Наша школа»[32], «Молодь»[26]);

3. яскраво-національні («Київ»[24], «Київ - серце України»[23], «Нарід чи чернь?»[45], «Ясно і виразно»[57], «22 січня»[34], «Крути»[42], «Шевченко»[56], «Так було - так буде»[53], «Слово письменника»[59]).

Перші дві групи публікацій хронологічно припадають, в основному, на осінь-зиму 1941 року, тобто на період певних ілюзій з боку ОУН(м) щодо можливості розбудови українських інституцій під німецькою окупацією. Найперше, виділимо дві статті, присвячені А.Гітлерові, які стали головним аргументом для численних звинувачень Уласа Самчука в колабораціонізмі. У першій з них, «Адольф Гітлер», досить кваліфіковано зобразивши біографію фюрера на тлі тогочасної німецької історії, редактор «Волині» пойменував його «мужем надзвичайного мірила і надзвичайної духовної сили». Щодо «Майн кампф», то їй давалось така оцінка: «В цій книзі дуже яскраво й дуже глибоко укладаються головні тези націонал-соціалістичного руху й пізніше вона стає настільною книгою кожного німця. Зі сторінок її б'є фантастична віра і любов до всього, що німецьке, до німецького народу, до німецької батьківщини» [1;с.4]. Інша стаття, «Слово і чин», була опублікована на початку лютого 1942 року. За формою «Слово і чин» - відгук на промову А.Гітлера 30 січня 1942 року. Відмітивши, що «вождь Німецького Народу Адольф Гітлер завжди був майстром слова», Улас Самчук далі наголосив скоріш бажане, ніж дійсне: «Гітлер ніколи не вживає слова для слова. Його слово це одночасно чин... Це два основні складники його великого діла» [1;с.5]. Враховуючи крах німецької воєнної компанії 1941 року - «бліцкригу», ця фраза прочитувалась надто двозначно. В цілому ж, думається, у названих статтях Уласові Самчукові вдалося уникнути ототожнення українського націоналістичного руху з теорією і практикою німецького націонал-соціалізму, виразно підкресливши осібність першого.

Попри те, орієнтація на Німеччину розглядалась Уласом Самчуком як головна і безальтернативна на той час зовнішньополітична константа для України, оскільки, як він писав у передовиці «З Новим Роком!», «Європа, яку був створив Версаль дуже виразно поставила нас поза дужки сильних мира того» [43;с.202]. «Ми, зрештою, заангажовані політично, - констатував Улас Самчук в іншій передовиці - «Війна», - бо ми включені у політичну систему, яку створив німецький народ і тому нам нема повороту» [43;с.189]. Разом з тим, приклад німецького народу, без всяких ілюзій наголошував Улас Самчук у статті «Перед найбільшим вирішенням», - «разючий» і «вартий наслідування», «бо шлях, яким йшла і зараз йде Німеччина це якраз шлях всіх тих народів, яким нічого не давалось даром, які мусіли за кожний шматок свого права зводити неймовірні змагання... В змаганню, у творчості, у єдності виростає сила і міць народу. Ніхто, ніде і ніколи не дарує комусь свободи, добробуту і незалежності. Ніхто, ніде і ніколи не дістав ще щось дійсно цінне даром... І ми не є тут ніяким виїмком. Навпаки. Ми якраз є той конкретний об'єкт, який проситься на порядок дня історичного розвитку будучої нової Європи» [43;с.190].

Як приклад для наслідування у боротьбі за «свободу, добробут, незалежність» Улас Самчук виставляє також союзника Німеччини у Другій світовій війні - Японію, про яку досить прихильно йдеться у передовицях «Ніпон» [47] та «Країна Сходячого Сонця» [29].

Навпаки, позицію і роль у війні Англії він трактує негативно, назвавши її виступ 3 вересня 1939 року проти Німеччини «глупою витратою енергії», оскільки «головною причиною, головною ідеєю й головною тезою цієї війни була й є англійська розперезаність, англійська погорда рештою світу й англійське бажання бути на планеті без конкурентів» («Піднятий меч») [48]. Така оцінка у контексті подій Другої світової війни не видається коректною, однак у контексті політичної за ангажованості автора є самозрозумілою.

Головним ворогом українського народу Улас Самчук вважав «московсько-жидівський большевизм», тобто Радянський Союз, який мався на увазі під цим тодішнім пропагандистським кліше. У статті «Сталінові «Pro memoria»[52] письменник викрив експансіоністську, загарбницьку політику СРСР в 1939-1940 роках щодо Фінляндії, Прибалтики, Західної України, показав на фактичному матеріалі наслідки голодоморів 1921-1923 років та 1932-1933 років в Україні, організатором і винуватцем котрих був комуністичний режим [14;с.67].

У першому числі газети Самчуком висувалось основне гасло внутріполітичного, внутрішньо-громадського життя в краї: «Розбудова України і організація українського народу» (передовиця «За мужню дійсність») [41]. У послідуючих статтях він розгорнув громадсько-політичну програму реалізації поставленого масштабного завдання. Насамперед, на думку Уласа Самчука, кожен повинен був визначитись: для чого він живе і що означає «жити для Батьківщини». «Жити для Батьківщини це значить перемагати всі труднощі, які б вони не були, - це з передовиці «Свідомо жити». Творити вищі, кращі, організовані форми життя» [44;с.55].

Що означав заклик «творити вищі форми життя» у розумінні Уласа Самчука, він виразно пояснив у статтях з назвою-рефреном «Європа й ми»[39] та «Європа»[38]: «...дійсно легітимацією на право життя буде не сама наша жовто-блакитна стрічка, не шапка-мазепинка і не істеричний, розперезаний гін життя, а тісне в'язання себе з Європою», «Бути європейцем це значить бути і українцем». Думається, ці погляди були зумовлені власним розумінням проблеми новим міжвоєнним поколінням українських політиків, національні амбіції яких живило європейське підґрунтя і ясне розуміння геополітичних перспектив України.

Головними умовами, а одночасно і першочерговими кроками розбудови української справи, на яких наголошували передовиці «Волині», були щоденна продуктивна праця, національна злагода, політична рівновага і стабільність, опора на власні сили. «Героїзм наших днів, - писав Улас Самчук у статті з однойменною назвою, досить прозаїчний: «… чинно й активно включитися в життя. Той герой, хто не лише візьме у руки рушницю, щоб десь героїчно загинути, але й вмітиме ту рушницю викувати... Героїзм нашої доби - це праця. Чорна й біла. Мозку й рук... Інакше... завжди будемо непідготовлені, завжди будемо на академіях оплакувати нещасних хлопців - героїв, що без зброї з піснями йшли проти в десятеро сильнішого й до зубів озброєного ворога... Тому й героїзм Кругів не є героїзмом наших днів. Це є для нас лише символ» [39].

Окремо слід розглянути позицію «Волині» і щодо сфери народного господарства. Основну думку з цього приводу висловив головний редактор часопису в першому ж числі «Волині»: «Ми переконані, що найліпшим свідоцтвом національної зрілості є не кілька політичних груп чи партій, а організовані й забудовані всі клітини національної спільності народу» («За мужню дійсність»). Допомагати забудовувати українцям одну з таких клітин, а саме господарську сферу, активно взялись працівники «Волині». Серед тодішньої української інтелігенції поширена була думка про те, що головною причиною їхнього політичного безсилля є неповне включення українського суспільства в усі царини національного житття, особливо – економіку. Цю думка не раз намагались довести широкому читацькому загалу «Волині»: «Сьогодні мало щось хотіти, треба одразу щось і знати… Треба знати, що народ є тоді міцний і тоді готовий на все, коли в його руках знаходиться все – від сільської чепіги до тяжкої індустрії…» («З Новим роком!»[40])

Дійсно, національне господарство та економіка – це одна з головних підстав потужності і сили кожної держави. В умовах війни, коли українців офіційно не допускали до збройної боротьби - «Волинь» закликала завойовувати економічні позиції: «Засукати рукава й до праці… Бо у цьому є наша сила, яка необхідна нам, щоб зайняти належне і гідне становище в сім’ї народів світу. Не можна сьогодні думати, що тільки політична зрілість чи національна свідомість врятує нас від загибелі...» («Героїзм наших днів»[12])

Традиційно склалось, що українці в більшості своїй були зайняті в сфері сільського господарства і не займали домінуючих позицій в інших галузях економіки та у містах. Вважалося за необхідне виправити це становище: «Промисел, торгівля, міста – ось ті найбільші і найболючіші завдання, які негайно треба вирішити. Всі ці ділянки організованої народної структури були не в наших руках. На нашій землі були фабрики, але не наші… На нашій землі були і є міста, але всі вони переважно не наші, не українські… Мусимо також психологічно освоїти і завоювати наше місто. Місто – це розум народу, і той розум мусить бути наш…» («Завойовуймо міста»[63])

Ставши на чолі редакції «Волині», Улас Самчук не облишив спроб пошуку шляхів порозуміння між двома частинами ОУН, хоч не завжди знаходив у ньому підтримку з боку ПУНу та наражався, як правило, на обструкцію політичних опонентів з ОУН(б). В ім'я України можна «поступитись не одним груповим забобоном», - писав він у вересні 1941 року. В той же час не можна «приносити жертви включно до жертви крові» в ім'я провідництва. «Не маємо права тратити часу на взаїмну гризню. Не гідно порядного націоналіста бути сліпим і німим на те, що діється навкруги. Той, хто це почне, той, що кине зерно розбрату буде осуджений не нами, а його проклине історія» [39].

Характерним мотто статей Уласа Самчука, писаних у кінці 1941 року, став заклик до політичної розважливості і спокою. «Чому було стільки рожевого оптимізму і стало стільки чорного песимізму? - запитував редактор у статті під назвою «Рівновага»[49] 23 жовтня 1941року - Чи щось у нашій дійсності змінилось? Певно, в окремих випадках так, але в загальному від нас ніхто не вимагає ствердження чогось протилежного... Потрібно серед усіх цих обставин зберегти розважливість, виявити максимум розумної ініціативи, спричинитися до організації й розбудови нашого таки життя й тим самим засвідчити своє позитивне наставлення до всього того, що діється на наших очах. Бо інакше бути не може. Так воно є, й змінити його ніхто з нас не є покликаний».

Однак примиренство Уласа Самчука не можна абсолютизувати, оскільки тоді ж він стверджував: «Завжди програє той, хто перший повірить в те, що призначення людини бути лише і виключно мирною, доброю, справедливою, хто перший складе зброю, хто перший піднесе руки вгору» («Європа») [38]. Як логічне продовження цієї тези виглядає самостійницький по своїй суті заклик редактора «Волині» до опори на власні сили у політичному, господарському, культурному самовизначенні: «Кожного політика, який дивиться на приклад большевиків, чи фашизму, чи національ-соціалізму і якому здається, що це можна повторити зараз у нас, треба негайно посилати під добре холодну прискавку. Бо кожний такий добродій робить цілій нації ведмежу прислугу, даючи у руки інших усе наше господарське економічне і навіть культурне життя, а собі лишаючи голу фантазію й безплідну абстрактну мрію» [39].

Ряд передовиць, написаних Уласом Самчуком, давали конкретні, практичні вказівки щодо вирішення проблем сільського господарства, промисловості, освіти. Так у статті «Господарство і праця» відмічалось, що господарська самостійність і економічна потужність залежать не стільки від природних багатств краю, скільки від здібності, освіти, виховання, а також цвілевої і конкретної праці людей, що його населяють. Звідси - необхідність інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, підвищення його культури [61]. Це завдання було конкретизоване в передовиці «Наше село»: треба покращити видатність ріллі, поліпшити сорти зерна, овочу, городини, раси худоби, піднести гігієну та життєвий рівень. Ще одне завдання села - дати місту «різного роду ремісників», своїх людей у промислі і торгівлі [8], оскільки « на нашій землі були й є міста, але всі вони переважно не наші, не українські... Передовсім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто. Місто це розум народу і той розум мусить бути наш» («Завойовуємо міста») [63].

Всі названі заходи, як на селі, так і в місті, повинні були базуватись на підвищенні освітнього рівня. «Село консервує і зберігає біольогію. Воно утримує в чистоті кров. Воно згромаджує ширший матеріал, але воно не дає Нації, того завершення безчинного матеріалу без мети й призначення. Сьогоднішня молода українська людина повинна мріяти не самими зоряними ранками та польовими маками, а й категоріями Нью-Йорку, ходом машин, рухом динаміки нашої техніки» («Молодь»[26]). Тому так гостро Улас Самчук відреагував на закриття німецькою владою на початку зими 1941 року українських шкіл, нібито через відсутність палива та гігієнічні умови (розпорядження генерального комісара у Бересті Шене [17с.76]). Навчання, закликав редактор «Волині», не повинне ні в якому разі припинятись: «Кожний може вчитись у себе дома, а коли не у себе дома, то в сусіда, чи свата, чи дядька». Тут же був перелік першочергових навчальних дисциплін: читання, письмо, арифметика, рідна історія, краєзнавство, розвиток фізичних якостей («Наша школа») [32].

Письменник стверджує, що в рідному краї глибоко традиційна православна віра, яка успадковується через родину, сім'ю. У вислів «Йти до церкви» він вкладає - романтичний зміст, який тотожний у Дермані та Посягві («...йти до церкви це щось для села, ніби для міської людини «йти на параду», «йти до опери» і одночасно для святині. І одягання, і повага, і святочність, і радісне вітання. Зо всіх кінців йдуть веселі люди і весело вітаються. Довга й урочиста служба у старій дерев'яній церкві. Хто знає ті служби і ті церкви, скажемо тоді, коли ходилось «з мамою», той тільки розуміє, скільки своєрідного чару заложено у такій службі. Не дивлячись, що це тягнеться годинами, що дають «на парастас», що читають акафіст, нікому не тяжко і не скучно стояти. Навпаки, вийшовши з церкви, ніхто і не думає розходитись»).

Особливе місце в редакторському доробку Уласа Самчука посідають яскраво-національні передовиці початку 1942 року. Переломною тут можна вважати статтю «Ясно і виразно», видрукувану 23 грудня 1941 року. Однак, ще у вересні у «Волині» з'явились дві публікації Уласа Самчука - «Київ»[24] та «Київ - серце України»[23], де він, на основі яскравого екскурсу в тисячолітню історію міста, переконливо спростовував погляди А.Гітлера про неісторичність слов'ян [73;130]. Також восени 1941 року в київській газеті «Українське слово», редагованій І.Рогачем, була вміщена публіцистично загострена передовиця Уласа Самчука «Нарід чи чернь?», у якій він апелював до національної свідомості і гідності українців [45].

Тому згадана стаття «Ясно і виразно»[57] стала логічним підсумком його еволюції у стосунках з німецькою окупаційною владою. «Наш народ має Боже й людське право чутися у себе більш дома! - писав Улас Самчук. - Наш працьовитий, правдивий, добрий народ, який цілу історію свою пройшов навантажений чужими розрахунками, той народ мусить одного разу зрозуміти, що його місце під сонцем також є і що ніхто не сміє йому його забрати».«Я вірю в те, що роблю! - це вже із статті «Слово письменника»[57]: «Я вірю в силу і святість рідного слова! Я вірю у прийдучість мого великого народу! Я вірю в кожний болючий відрух хворого живчика моєї дорогої батьківщини, і вірячи в це, я не можу бути зрадником своєї віри! Не можу! Бо так збудована моя духовна істота!.. Як безмежно, як пристрасно хотілося б одного разу вітати день, коли ми, як національна спільнота цілому великому світові з повагою серця могли сказати: ми вільні! Ми осягнули! Ми любимо! Ми даємо всім вам щиру, братню долонь згоди!».

У січні-березні 1942 року з-під пера Уласа Самчука з'являється ряд передовиць, присвячених важливим датам національного календаря - «22 січня» [34], «Крути» [42], «Шевченко» [56]. Насамкінець, він пише статтю «Так було - так буде»[53], яка стала причиною усунення його від редакторства і послідуючого арешту. Ця передовиця Уласа Самчука, як і багато інших, може бути зразком підцензурної української журналістики з відповідними їй атрибутами — езоповою мовою, алегоричністю форми і вислову, перенесенням актуальної проблематики у часі, просторі. Візьмемо хоча б такий фрагмент даної публікації: «Історія вписує нову сторінку. На мапі Європи закреслюється новий простір з назвою Україна. Песимісти (тобто німці) вбачають у тому новий зміст, нове призначення («новий порядок»). Але ні один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було життя і лилась кров. «Песимісти не заперечать нам нашої душі (нації), яка формувалась віками, і яка діяла, діє і діяти буде! Песимісти протягом двох років (1941-1942 років) не переродять нас, а що найголовніше - не винищать тих міліонів і міліонів дуже цупких, по суті, духом людей, які, коли треба, влізуть і під землю, щоб тільки не бути зметеним з поверхні планети» [53].

Німецька цензура, хоч і з запізненням, оцінила небезпеку передовиці «Так було - так буде»[53]. В донесенні начальнику поліції і СД №187 (Айнзацгрупа, місце дислокації - Київ) у Берлін від 30 березня 1942 року йшлося: «У Рівному начальник Сіпо і СД конфіскував №32/51 газети «Волинь» за 22 березня 1942 року через статтю одного із прихильників Мельника, Самчука, зміст якої був ворожий щодо німців. 21 тисяча примірників цього номера були знищені» [67,с. 558]. Інше донесення начальника поліції безпеки і СД з Києва за №191 від 10 квітня 1942 року, яке, як і наведене вище, зберігається в бундесархіві у Кобленці, доповнювало: «Є припущення, що Головний редактор газети «Волинь» у Рівному Улас Самчук це керівник мельниківського руху на Волині та Поділлі. У передових, усупереч цензурі, він завжди робив приховані намічування проти німецьких поневолювачів. Члени його групи рекрутуються з поміж інтелігенції, переважно з «кращих кругів» [16;Р-280,53].

Володимир Косик вважає, ніби був знищений весь тираж газети «Волинь» від 22 березня 1942 року [25,с.83], що не відповідає дійсності, оскільки він становив тоді близько 40 тис. примірників, тобто 18-19 тис. примірників газети дійшли до читача. Окрім того, в якійсь частині тиражу передовиця Уласа Самчука «Так було - так буде» була замінена на матеріал «Англійські війни» (без підпису) про історію британської зовнішньої експансії. В Рівненському облдержархіві зберігаються обидва примірники газети.

У лютому 1942 року в Бабиному Яру були розстріляні редактор «Українського слова» Іван Рогач, Олена Теліга – подруга Уласа Самчука, яку письменник характеризував як «кремінь, що викресував іскри, і бравурну гусарську поставу героїзму». На це звірство фашистів та й на інші, які вони чинили по всій Україні, Улас Самчук відповів статтею «Так було - так буде!» Це був голос зрозпаченого страшною війною, але нескореного українського народу. 2 травня 1942 року Улас Самчук занотував у щоденнику: «Стаття «Так було - так буде» стала найпопулярнішою зо всіх написаних мною за останній час. Вона частинно разом з газетою була конфіскована, але велика кількість часопису пішло в терен. Статтю переписувано, перевидано на цикльостилі, а деякі числа газети «Волинь» були передавані з рук до рук і зовсім зачитані. Рівно ж стаття була кілька разів перекладена на німецьку мову і читались у райхскомісаріаті усіма відповідальними представниками цього уряду»

Після публікації статті «Так було-так буде»: «Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Песимісти протягом двох років не переродять нас, а що найголовніше - не винищать тих мільйонів і мільйонів дуже цупких людей, які коли треба, увійдуть і під землю, щоб тільки не бути зметеними з поверхні планети. Це є зов нашої крові, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: «Будьте!» і тепер, коли зміцнюємо і розбудовуємо свою незалежну і самостійну державу, не забуваймо згадати тих, хто поклав на її вівтар кращі роки свого життя» [53] Улас Самчук був заарештований СД і місяць провів у Рівненській в'язниці на Грабнику. Після виходу з тюрми Самчуку, під загрозою нового арешту, було заборонено писати на політичні теми і поспішно зараховано його до німецького інформаційного бюро як кореспондента. Це останнє зумовлювалось тим, що тепер незручний автор опинявся під постійним контролем німецької адміністрації. Про те, що такі заходи з боку окупаційної влади не були поодинокими, свідчить той факт, що співробітником ДНБ в Києві був також Аркадій Любченко [73,с.132].

Стаття «Так було-так буде!» після цензури появилася на першій сторінці часопису «Волинь» накладом 40 тисяч примірників 20 березня під формальною датою 22 березня 1942 року. І такого вільнодумства фашисти не могли пробачити - кинули до Рівненської в’язниці.

У донесенні за №187 від 30 березня 1942 року секретній службі Райху доповідалось про те, що в Рівному начальник Сіпо й СД конфіскував №32/51 газети "Волинь" за 22 березня 1942 року через статтю Уласа Самчука, зміст якої був ворожим щодо німців, 21 тисяча примірників цього номера була знищена. [20;с.90]


РОЗДІЛ 3

ТВОРЧІ ВЗАЄМИНИ УЛАСА САМЧУКА

3.1. Подорожево-репортерська публіцистика

Hе меншу, ніж передовиці, вартість для української журналістики, української громадсько-політичної думки та історії українських визвольних змагань періоду Другої світової війни має подорожево-репортерська публіцистика Уласа Самчука. Сюди слід віднести нарисові серіали «Крізь бурю й сніг» [30], «У світі приблизних вартостей» [54], «У світі упадку та руїни» [55], «Колеса мусять крутитись ...» [69], які, будучи видрукувані «Волинню», обійшли значну частину легальної української періодики.

Репортажі Уласа Самчука стали результатом його поїздок Україною у 1941-1942 роках - до Києва, Харкова, Полтави, Кременчука, та відрядження до Німеччини у 1943 році. Під час поїздок Україною Улас Самчук зустрічався з багатьма діячами української культури: у Києві – з І.Кавалерідзе, А.Любченком [44,с.65], у Кременчуці - з В.Петровим (Домонтовичем) [44,с.216-235], у Харкові - з Ю.Бойком, Ю.Шевельовим, А.Гаком, Д.Нитченком, О.Вараввою, О.Веретенченком [44,с.182-183], у Полтаві - з Г.Ващенком [44,с.250-258].

Одночасно, перебуваючи в Києві та інших містах, Улас Самчук підтримував організаційні контакти з діячами ОУН(м) - О. Ольжичем, О.Телігою, І.Рогачем, І.Ірлявським, О.Чемеринським, О.Штулем та ін. [75,с. 15], мав зустрічі з представниками української адміністрації - міським головою Києва В.Багазієм [44,с.16-18], міським головою Харкова О.Семененком, ректором Харківського університету М.Ветухівим [44,с.247], відбув виступи перед досить широкою аудиторією у Кременчуці 12 серпня 1942 року [44,с. 224-226], у Харкові 16 серпня 1942 року [44,с.246-247]. Зокрема, у Харкові Улас Самчук порушив питання розколу в ОУН, говорив про примарність перспектив утворення самостійної української держави під німецькою окупацією та ін.

Репортажі Уласа Самчука про перебування на Східній Україні під загальною назвою «У світі упадку та руїни», уривки з його художніх творів, зокрема роману «Марія», друкувались влітку-восени 1942 року в часописах «Лубенський вісник», «Дніпрова хвиля» (Кременчук), «Нова Україна» (Харків), «Український засів» (Харків) та ін. Вони мали значний резонанс і справили помітний вплив на українське населення Східної України. Так, кореспондент «Дніпрової хвилі», розповідаючи про зустріч Уласа Самчука з жителями Кременчука, оцінив роман «Марія» як «грізний акт обвинувачення проти Сталіна, проти всього большевицького режиму,... що тремтить болем, палає гнівом, кличе до помсти», а настрій аудиторії зафіксував як «схвильований і збуджений», бо літературний твір для неї став «канвою для відтворення образу власної пам'яті, власного спогаду про жорстокі й голодні часи московсько-большевицької окупації, про сплюндровану большевицькими володарями Україну» [44,с.225].

Подорожеві нариси Уласа Самчука дослідниця його творчості А.Власенко-Бойцун оцінила як «суб'єктивні спостереження, подані з погляду європейця-патріота, якого болить руїна і відсталість його батьківщини» [9,с.126]. Така оцінка точніше відображає характер публіцистики Уласа Самчука 1942-1943 років ніж та, що їй дав Юрій Безхутрий, назвавши «аполітичними подорожніми враженнями і нотатками» [11,с.14].

Він переконаний, узагальнює, що українські міста мають самобутньо удосконалюватися. Його проймає доля старо­винних осередків України і особливо Волині (Кременця й Острога, Корця й Звягеля. Рівного та Житомира). Автора хвилює, що за панування більшовицької системи і в часи сталінського російщення українські міста втратили самобутність («Минаємо Житомир. Колись це місто гарне, опрятне, зараз нагадує якісь розкопки... цвинтар... З-за муру виглядають, ніби арештовані, хрести і пам'ятники старого часу. Як ніяково жити у місті, де кожний будинок нагадує обідраного жебрака. Де старі собори з обтрощеними хрестами говорять про якусь чуму чи землетрус»). Подібна ситуація в Кременці, Звягелі і т. д. Недбальство, на думку У.Самчука, заполонило Україну і його рідну Волинь через російщення рідної мови, культури, яке підтримувалося Російською православною церквою.

Коли серія публікацій («У світі упадку та руїни») викликала дискусії і звинувачення автора у надмірному згущуванні темних фарб до українського народу через більшовизм Улас Самчук відповів: «Я можу, як і кожна людина помилятись, для того все, що пишу, підписую завжди своїм повним прізвищем. А це значить, що за все, що пишу, цілком свідомо беру на себе відповідальність... І то відповідальність не так перед тими, що живуть тепер, як передусім перед тими, які прийдуть до нас і суд которих буде під кожним оглядом дуже і дуже непробачливий і дуже безкомпромісний». Автор стверджував, що дуже важливо мати, берегти рідну Батьківщину, жити для неї». Письменник вірив у її майбутнє, хоч застерігав молодь від політиканства, популізму, пропонував їй зайнятися належною працею. Особливо хвилююче і актуально нині звучать його рядки: «Героїчна молодь! Коли ти й надалі будеш лише носити жовтосині стрічки, займаючись тим чи іншим сільробівством, ніколи не бачити тобі України такої, якої би ти хотіла. Героїзм нашої доби — це праця. Чорна й біла. Мозку й рук...»

Сентенції нашого земляка не втратили значення й досі, хоч писалися півстоліття тому, самі звернені до збереження національних традицій, відродження України в конкретній праці.

Резюмуючи враження власних подорожей Україною, Улас Самчук виніс присуд радянській комуністичній системі. «Хто вірить у большевизм - є свідомий злочинець проте себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надіється, що большевизм зміниться - ідіот. Большевизм є зараза. Де він ступає, там смерть», - написав письменник у репортажі «Весела вдова», який був опублікований 1 жовтня 1942 року в циклі «У світі упадку та руїни» [55]. Такий висновок Уласа Самчука опирається на конкретні факти, що надає його репортажам документального характеру. Документальний характер Самчукових репортажів дозволив йому пізніше відкинути звинувачення в образі українського народу, на що він зауважив, що написав тільки правду про більшовизм. Що ж до відповідальності, то письменник її декларував «перед тими, які прийдуть по нас і суд котрих буде під кожним оглядом дуже і дуже непробачливий і дуже безкомпромісовий» [44,с.234].

У зв'язку з нарисовими серіалами та іншими постредакторськими публікаціями Уласа Самчука виникає проблема ідентифікації їх авторства, оскільки далеко не все письменник підписував повним ім'ям. Найпростіше з криптонімом «У.С.», котрий, без сумніву, належить Уласу Самчуку, і «П.Б.» (підпис був? буде?), яким він підписував загальновідомий репортаж «Крізь бурю й сніг» та деякі інші матеріали. Вперше Улас Самчук використав цей криптонім (як і «М.П.») у серії репортажів з Карпатської України у 1938-1939 роках.

Складніше з публікаціями, поміченими іншими псевдо- або криптонімами. На власне авторство статей, підписаних «Б.П.» (без підпису?) [43,с.181], «М.П.» (місце підпису?) [44,с.283], «Кай» [44,с.310,348] вказує сам Улас Самчук. Окрім того, певні характерні деталі свідчать, що з-під його пера вийшли публікації, у кінці яких стоїть «М.К.» (місце криптоніму?) та «В.Р.» (?). На витинках з деякими статтями, вміщеними без підпису, Улас Самчук пізніше поставив свій автограф [20,с.88].

Загалом, журналістський доробок Уласа Самчука 1941-1943 років складає, за неповними підрахунками, близько 115 оригінальних матеріалів, між якими – 35 передовиць, 4 нарисових серіали (більше 33 нарисів), 4 уривки з художніх творів, 43 інших - різнопланових та різножанрових публікацій (статті, огляди, рецензії, замітки, критика, репортажі, фейлетони), які друкувались, окрім «Волині», у багатьох інших українських часописах. Вдалося виявити публікації Уласа Самчука у таких виданнях періоду окупації: Українське слово (Київ), Заславський вісник, Кременецький вісник, Нова доба (Бердичів), Український голос (Луцьк), Український голос (Проскурів), Лубенський вісник, Голос Волині (Житомир), Коростишівські вісті, Пінська Газета, Український засів (Харків), Українка (Костопіль), Голос Сарненщини, Костопільські вісті, Орленя (Рівне), Дніпрова хвиля (Кременчук), Нова Україна (Харків), Наші вісті (Любомль).

Окремо виділимо статтю «Літературно-науковий вісник» [216], у якій Улас Самчук назвав це видання «альфою і омегою», «певного роду тепломіром» не тільки літературно-наукового, а й громадсько-політичного життя України від початку XX ст. Характеризуючи головного редактора (1922-1939) «ЛНВ» (з 1933року - «Вістника») Д.Донцова, він писав: «Його розмах, темперамент, його вольова і активна постава, його цілесвідома спрямованість робить в українському суспільстві цілий переворот... Немає питання чи важнішої проблеми, що торкається нас у минулому і тепер, якого б не торкнувся Дм.Донцов. І це дало свої наслідки. Не тільки молодь України на Заході, але й там, за бувшим кордоном, у Харкові, Києві, слухають і дуже гарно чують голос Донцова... Рух Хвильового, Шумського, ферменти в комсомолі багато завдячують йому і тільки йому. Питання «Схід чи Захід», таке у нас актуальне від початків нашої історії, знаходить у Донцова тільки одну відповідь: Захід. Захід, як протиставлення до Сходу, як культурний і психологічний комплекс». Тут бачимо витоки формування поглядів українських політиків покоління Уласа Самчука. Важливо й інше: ця характеристика родоначальника українського інтегрального націоналізму, а на той час політичного опонента автора, відкрито давалась у легальному часописові на початку 1943 року, що сприймається як чергова спроба досягнення політичного консенсусу українських сил, з одного боку, і як виклик окупаційній владі, з іншого.

Оцінюючи Самчукову публіцистику 1941-1943 років, особливо періоду редагування ним «Волині», можна, до певної міри, погодитись з думкою Ю.Шаповала про те, що висловлені Уласом Самчуком «україністичні сподівання» не завжди відшукував «між рядками» [29,с.123]. Це засвідчує і сам Улас Самчук в пізніших нотатках, наводячи як приклад випадок з написанням статті «Вимоги твердого часу», коли від нього вимагали написати одне, написав він у переносній формі друге, а читач потім витлумачив третє [67].

Однак підстав для оцінки всієї публіцистики Уласа Самчука як «буф-клоунадної» це не дає, особливо коли зважити на роль, яку відігравали газета «Волинь» і її дочірні видання («Український хлібороб», «Орленя», «Бібліотека антикомуніста», «Театральна бібліотека») у формуванні національної самосвідомості населення краю протягом 1941-1942 років.

Близькими або ж безпосередньо заангажованими в газеті були члени ОУН(м) р.Штуль, О.Теліга, О.Ольжич-Кандиба, М.Капустянський, А.Демо-Довгопільський, члени ОУН(б) Н.Хасевич, Р.Волошин, представник екзильного уряду УНР отаман Т.Бульба-Боровець, один з організаторів УПА-Північ Л.Ступницький. Ряди УПА поповнили співробітники редакції А.Мисечко, В.Штуль, П.Зінченко, М.Огородник, Н.Хасевич.

За деякими даними Василь Штуль очолював політичний провід збройних формувань ОУН(м), а тоді ОУН(б) на Дубенщині і Кременеччині, видавав газету «Повстанець»- друкований орган УПА [73,с.130-131]. А.Мисечко був у складі УНРА, керованої Т.Бульбою-Боровцем, та, можливо, редагував її друкований орган газету «Оборона України»[73,с.127-128]. На сьогодні відомо 2 числа цього нелегального часопису (без місця видання) - №1 від 1 серпня 1943 року і позачергове видання від 4 серпня 1943 року.

Пропозицію редагувати «Оборону України» Т.Бульба-Боровець робив спочатку Уласові Самчукові, але після відмови, написав йому розгніваного листа («Лист Гаврила Обруча з Полісся до Уласа Самчука»), де назвав письменника «гадом», «антихристом», «гітлеровим викидишем», і оголосив про розрив з ним всіляких контактів [44,с.331-334]. Даний лист неодноразово використовували радянські публіцисти для звинувачень Уласа Самчука у співробітництві з німецькою окупаційною владою [73,с.128 ].

Коли залишити збоку інцидент щодо видання «Оборони України», то, думається, не буде перебільшенням висновок, що видавництво і газета «Волинь» відігравали певний час функцію своєрідного ідеологічного і організаційного штабу українства, якщо не на всій території окупованої України, то на Волині безперечно, як також були безпосередньо причетні до діяльності УПА та інших підрозділів української «партизанки».

Музей-архів Переходової Доби в Києві, який очолював О.Оглоблин, неодноразово звертався до редакції з проханням надсилати часопис, щоб зберегти його для історії [16;Р-280;2]. Аналогічне прохання надсилати «Волинь» для збірки української преси надходило від Українського Історичного Кабінету в Празі [16;Р-280;11; 67].

Часопис «Волинь», редагований Уласом Самчуком, і його громадсько-політична діяльність в роки Другої світової війни, залишили тривкий слід в історичній пам'яті краю, і Особлива роль Уласа Самчука - політика і журналіста - у подіях 1941-1943 років, інспірованих ОУН(м), самоочевидна. Для дослідження життя і творчості письменника вона, певною мірою, навіть самодостатня. «Журналістична творчість Самчука має, без сумніву, вартість для дослідників воєнного та еміграційного періодів нашого життя, - пише А.Власенко-Бойцун,- вона добре віддзеркалює проблеми, почавши від 1938 року. Ще більшу вартість має вона для дослідників життя і творчости Уласа Самчука, бо в ній найвиразніше відбилась індивідуальність письменника, і без неї критика його творчости була б неповна і неточна» [9,с.132].

Неповним і неточним без аналізу участі в подіях Другої світової війни представників української еміграції, об'єднаних, зокрема, навколо КР ПУНу, буде весь період новітньої української історії. Функціональне дослідження діяльності УРДВ, видавництва та часопису «Волинь» у Рівному дає можливість розкрити завдання і методи їх реалізації, які ставила перед собою у роки Другої світової війни ОУН(м). Зокрема, це спроба досягти політичного компромісу з німецькою окупаційною владою у питанні відновлення української державності, використання пропагандивно-видавничої справи для активізації впливу на національну свідомість українців та з метою створення українських владних інституцій. Редакторська діяльність та публіцистика Уласа Самчука зіграли тут особливу роль, як фактор пробудження національної свідомості українського населення на території райхскомісаріату «Україна», що, у свою чергу, стало важливою передумовою для початку антинацистського Руху опору на Волині у 1942-1943 роках.

3.2 Газета «Волинь» і Т.Осьмачка, О.Теліга, О.Ольжич

Значний резонанс в краї мала серія статей О.Теліги, видрукувана у «Волині» наприкінці 1941 - на початку 1942 років («Перед брамою столиці» [64], «Розсипаються мури» [67], «Братерство в народі» [68], «Прапори духа «[70], «Нарозстіж вікна!» [70]), де авторка з властивою їй безкомпромісністю утверджувала думку про необхідність опори у справі розбудови української держави лише на власні сили. Ще радикальнішим був Є.Маланюк у найзначнішій своїй «волинській» публікації - «Крути (народини нового українця)» [42], де, підкресливши, що «без Круг навіть такий акт, як акт 22 січня (IV Універсал Центральної Ради), був би документом без підпису», він досить прозоро говорив про необхідність власної мілітарної потуги для здобуття державності.

Редакція газети «Волинь» під орудою У. Самчука мала творчі контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторінках публікувалися чи передруковувалися твори Є.Маланюка, О.Теліги, Ю.Горліс-Горського, Ф.Дудка та інших. В архівному фонді «Волині» зберігаються надіслані в Рівне поезії Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета і редактор У.Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намір на деякий час поселитися в Рівному, оскільки це місто стало на початку війни видавничим центром.

Як відомо, з літа 1942 року Т.Осьмачка перебував де­який час у Львові. Видав збірку поезій «Сучасникам». Про його гіркі внутрішні переживання того періоду, трагічність світовідчуття свідчить ряд віршів: «Присвята» («І в двері стукав і горів, щоб на ніч упустили»), «Сучасне місто»( «лжеязиче»), «Шкура» («мене гонять, мов пса, за пороги»). Саме цей настрій нонконформістського блукальця і призвів до того, що провінційне, здалеку затишне і спокійне Рівне, яке мало своє видавництво «Волинь» (керував ним тоді відомий львівський книгар Іван Тиктор), здалося письменнику бажаною пристанню.

Це твердження можна вважати переконливим, ознайомившись із двома листами Т.Осьмачки до редактора рівненської газети «Волинь» (опубліковані в мемуарній книзі останнього «На коні вороному»). Тодося Осьмачку, який усе життя був людиною з «прямостійним» характером, видно уже з початкових фраз першого листа, писаного десь у середині 1942 року. Вони вражають відсутністю в автора будь-якої дипломатичності чи делікатності: «Шановний пане Самчук! Напевне кожний укр. художник не дивується жадним примхам людського життя і жадним явищам, що ухиляються від життьової норми і чи національної, чи природної і т. д.

Мій лист до Вас це таж само ухилення від моєї стежки, що я собі виплекав до тієї мети, яка освітлює і огріває мою літературну працю...»[15]

Отже, вимушене «відхилення від стежки». Тодось Осьмачка пояснює, що приїхав до Львова, щоб «видати свої твори». Справа з видання книжки «Сучасникам» йому уявлялася так: «...через те, що вона вирізняється літератур­ним здоровлям від недоносків місцевих поетів, її затримують з відданням до цензури. Навіть поговорюють, що Українське Видавництво купило, щоб я її нікому не продав, але щоб самим не видати». Згадуючи літературний вечір, на якому він «читав 4 пісні» (з поеми «Поет», назва­ної ним романом), відзначає: «... були ляхи і деякі німці. То вони дуже високо поставили цей твір. Українці ж виявили себе застуканими несподівано, — «прільне у їх язик к гортані»[15].

Чи то далися взнаки роки переслідувань у «радянському раю», що проявлялося в повсякчасній підозрі до майже всіх знайомих, чи то й справді надзвичайно чутливий Т.Осьмачка сприйняв біоструми упередженого ставлення до себе як особи і літератора, але висновок він зробив категоричний: «Це про настрої і атмосферу, що утворилася коло моєї творчості... і я чув, що тут, хоч би був я з немірено великим хистом, то брати по перу вживатимуть усіх засобів, щоб не дати мені руху...»[15].

Отже, у нього з'являється думка про іншу «атмосферу», яка стимулювала б його творчість і дала спокій душі. І він питає Уласа Самчука: «Я, коли б до Вас приїхав, знайшов би затишок для закінчення роману і чи не здох би з голоду, і чи міг би видати книжки при назві їх вартості національної і художньої?» А в другому листі: «Чи у Вас є хоч суха гілляка для того, щоб учепитися на перших початках?»[15]. Улас Самчук, за його словами, відписав Т.Осьмачці, щоб приїжджав («тут будете почувати себе просторіше, простіше і легше»[43;с.176]). Але запрошення повернулося в Рівне... Тим часом книжка «Сучасникам» була надрукована, а його повість «Старший боярин» одержала першу нагороду на літературному конкурсі у Львові 1943 року.

Характеризуючи згадані листи Т.Осьмачки уже на значній часовій віддалі від тих подій, Улас Самчук дещо зверхньо, з висоти своєї постійної розважливості, без чуття неординарності натури шукача «затишку», чия душа повсякчас була переповнена бурями, коротко записав: «Подиву гідна мішанина ексцентризму, егоцентризму й примітивізму…»[17;с.87].

Улас Самчук ніде не згадав, щоб у час його редакторської роботи в газеті «Волинь» Т.Осьмачка, крім листів, надсилав йому якісь інші матеріали. Отож можна припустити, що спогади про Григорія Косинку надійшли в редакцію вже після того, як Улас Самчук був заарештований німцями і звільнений з редакторства. Вони були надруковані 30 вересня 1943 року. Оригіналу спогадів «Косинка» в архівному фонді газеті та видавництва «Волинь» нема.

До Рівного Олена Теліга прибула 12 вересня 1941 року. Рівне стало її короткочасною гаванню на шляху до Києва, куди прагнула всім серцем, щоб довершити омріяну справу — культурно-національне становлення України. Враження од перебування в Рівному Теліга стисло і глибоко сформулювала в листі до чоловіка, Міхайла Теліги: «Отже, Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва».

Відразу ж по прибуттю в наше місто письменницю захопив вир подій національно-культурного відродження. На той час щойно стала видаватися Самчукова газета «Волинь», гуртувався колектив редакції, їй було запропоновано співпрацю, й на це Олена радо пристала. Для рівненської «Волині» вона написала кілька публіцистичних статей на гостро актуальні теми: «Розсипаються мури», «Братерство в народі», «Перед брамою столиці»[68]. А пізніше, коли вона була вже у Києві, «Волинь» видрукувала також есе «Прапори духа»[70], «Нарозстіж вікна!»[67] Олена Теліга щиро раділа з того, що її праця находить відгук у читачів. Ось як писала вона в листі до чоловіка: «Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня. І «получається не зле».[72;с.76]. Окрім праці, у Рівному Теліга мала чимало приємних знайомств, близьке і вдячне коло спілкування, насамперед із Уласом Самчуком, з яким мала давні приятельські стосунки, та й спільне членство в ОУН. Були також цікаві прогулянки містом та околицями, відвідини міського театру, який тоді щойно сформувався і давав перші українські вистави.

Проте Олена Теліга марила Києвом, готувалась до нього, за словами У.Самчука, як наречена до шлюбу. Воєнні події не дали змоги одразу ж туди від'їхати, а це стало можливим через місяць перебування в Рівному. Таким чином, 22 жовтня Теліга вже у Києві, і вже береться за діло, заради якого сюди прибула. Найперше вона прагнула відродити літературне життя столиці України. Проте майже всі знані «радянські» письменники виїхали на Схід, Довелося наново створювати Спілку письменників, головним активом якої стали молоді талановиті літератори, залучені до культурницької праці самою Оленою Телігою, яка взяла на себе обов'язки керівника Спілки. Паралельно Теліга співпрацює з київською підокупаційною газетою «Українське слово»: укладає додаток «Література і мистецтво», згодом вона домагається власного спілчанського видання, і ним стає часопис «Літаври». У ньому Олена прагне подати все краще з української літератури останнього часу: вона представляє в часописі творчість письменників еміграції, але водночас надає місце і літературному доробкові недавно репресованих радянських письменників — Є.Плужника, Д.Фальківського, Г.Косинки та ін. На жаль, видання не устигло розгорнути крила, уже на четвертому номері воно було заборонене. Не подобалася фашистам така активна діяльність українських патріотів, бо розходилася з їх намірами щодо України як безправної колонії рейху. Проте Олена Теліга, хоч добре уявляла собі небезпеку і ризик цієї праці, наполегливо її продовжувала. Її життя того часу справді було схожим на шотландські танці на мечі, на балансування понад урвищем. Вона була цілком захоплена культурницькою працею, як згадують сучасники, і зневажала небезпеку, а це вже сприймалося як виклик «усемогутнім» властям. «Завзята Олена не розуміє слово обережність, воно не для неї створене, її стихійна щирість й простота можуть бути для неї фатальними..,» — з жалем констатує У.Самчук.[43,c.243] Трагічний прогноз письменника таки збувся...

Уже взимку 1941 року фашисти проводять арешти української інтелігенції. Гримаси окупаційної влади ще крутіше і прямолінійніше повторились на початку 1942-го. Так, 7 лютого в Києві заарештовано понад 200 осіб, серед них діячі ОУН. Це вже був надто виразний знак, щоб продовжувати працю на легальному становищі. Друзі попереджували Олену, радили їй негайно покинути місто. Відповідь була категоричною і безкомпромісною: «Я з Києва вдруге не поїду». Голгофа її героїчної смерті розпочалася 9 лютого. Цього дня Олена призначила чергове засідання у Спілці письменників. Друзі знову перестерігають поетесу. Але вона залишається «кременем»: «На мене вже чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюся арешту. Адже їх заарештують. Я не можу тікати, бо ж хтось міг би сказати, що в небезпеці лишила тих, кому говорила про невгнутість, патріотизм і жертвенність. Коли я не повернусь, то не забувайте про мене, коли загину, то знайте, що свій обов'язок виконала до кінця»[43,с.244-45]. Ці слова навряд чи потребують коментарів, настільки ясно і виразно у них сама сутність характеру, волі, єдності слова і діла Олени проступає…

Оце й усе, що достеменно знаємо про її останні дні. Інше — вже напівлегендарне. Так, оповідають, що Олена Теліга залишила па тюремній стіні передсмертний напис. Кажуть, під час допитів її стійкість і мужність вражала навіть катів. Один із гестапівських офіцерів говорив, що не зустрічав мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця красива жінка. Життєвий шлях поетеси обірвався у фатальному Бабиному Яру 21 лютого.

А ще вона не була апологетом дешевого, скандально-декоративного «відродження». О.Теліга проникливе спостерігала національний рух, давала йому глибокі, мудрі оцінки. Як злободенно для нас, сучасних, звучать її слова з нарису «Прапори духа»: «Найлегше можна дістатися на ті нові дороги, які найближче лежать до старих. На дороги, де не треба зупинятися перед брамою, а можна ввійти відразу, зі всіма старими речами, лише поміченими новими, жовтоблакитними нитками... Але тим шляхом ми дійдемо туди ж, звідки вийшли. Треба за всяку ціну обминати ті широкі, розкриті двері і шукати правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, неперелицьовані прапори нашого духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації»[64]. Чи не про косметичні зміни молодої Української держави, чи не про перефарбованих на патріотів учорашніх комактивістів, чи не про більшовицькі методи «побудови» держави подумаємо сьогодні, читаючи ці слова?

Улас Самчук констатує найістотніші риси рідних волинських сіл, їх мешканців. Завжди вони серед гаїв, лісів, прилісів, пагорбів. Квітами пишається кожна селянська садиба, кожна хліборобська господа серед садів, квітників. Селяни Волині постійно в єдності з природою, вони закохані в дерева, кущі, трави. З публікації «Село, де серце відпочине» дізнаємося, що подорож письменника до Сергіївки, Посягви спонукали його щиро й відкрито висповідатися: «Належу до тих, що ніколи не були насичені селом. Належу до тих, що де б вони не були — у Берліні, Парижі, Римі — скрізь і завжди так чи інакше згадали про наше село»[7]. З позицій європейця Улас Самчук залюблено подивовується отими рідними хатками, святковими образами з свіжими квітами. Він гордиться традиціями, за якими господиня у звичайну неділю заквітчує хату рожами, жасміном, зеленими галузками дуба, липи, клену.

Трагічна доля у багатьох журналістів та співробітників «Волині». У Києві фашисти розстріляли Олену Телігу; у Дермані - Антона Кучерука; у Рівному-Анатоля Демо-Довгопільського, Леоніда Маслова, Харитю Кононенко; у концтаборі Саксенгаузен - Олега Ольжича. У липні 1943 року есесівці прямо у приміщенні редакції вбили завідувача господарством Протаса Тимощука, арештували директора видавництва Івана Тиктора. У лавах УПА загинули Василь Штуль, Андрій Мисечко. Жертвою червоних партизанів-чекістів став письменник Віталій Юрченко. 4 березня 1952 року, щоб не здатися живим у руки енкаведистам, у бункері біля села Сухівці.неподалік Рівного, від власної кулі загинув Ніл Хасевич. Часопис «Волинь» перестав існувати на початку січня 1944 року.

За клопотанням друзів німці все-таки звільнили редактора «Волині» Уласа Самчука з Рівненської в'язниці 20 квітня 1942 року, але заборонили йому редагувати часопис. У листопаді 1943 року він виїхав з Рівного. Довелося визначному письменнику світу Уласу Самчуку прожити нелегкі й гіркі часи у таборі «Ді-Пі»(переміщені особи) в Німеччині, звідки він переїхав до Канади. Канадський період творчості письменника був надзвичайно плідним.

Улас Самчук відійшов у вічність 9 липня 1987 року, проживши 82 роки. Похований на українському цвинтарі Св. Володимира в Оквілл, під Торонто. На його могилі стоїть пам’ятник у формі розгорнутої книжки, де написано назву першої книжки трилогії «Волинь» «Куди тече та річка».


ВИСНОВКИ

Аналіз та узагальнення опрацьованих джерел дають можливість зробити наступні висновки:

-Феномен «Волині» 1941-1942 років можна означити поняттям, відомим у науковій літературі як «преса керуюча». Видавництво «Волинь» у Рівному займалось де-факто організацією української господарки, підприємництва, шкільництва, культурних справ, судівництва, вирішенням проблем Української Автокефальної Православної Церкви. Це, зокрема, знайшло відображення у поєднанні Уласом Самчуком обов'язків головного редактора «Волині» з головуванням і членством в ряді інших політичних, культурних, громадських комітетів та організацій (товариство «Сільський господар», «Просвіта»). Публікації у «Волині» часто розглядались як інструкції чи директиви у їх діяльності.

-Газета з одного боку, організаційно творила інфраструктуру громадсько-політичних, культурних українських інституцій, з іншого боку, вона стала ідеологічним речником населення краю. Функція «преси керуючої» була зумовлена тактичною настановою ОУН(м) щодо «широко закроєної акції пропаганди», як підстави «українізації» політичного режиму. Ця специфіка діяльності «мельниківської» ОУН, завдяки наявності плеяди талановитих літераторів-публіцистів - О.Ольжича-Кандиби, У.Самчука, І.Рогача, О.Теліги та ін. - мала своїм прямим наслідком успіхи національної пропаганди на теренах рейхскомісаріату «Україна», і в першу чергу - на Волині. Державотворча потенція пробудженої національної стихії не була, однак, переведена у конкретні організаційні рамки національних владних інституцій, на заваді чому стали реалії німецького окупаційного режиму.

-Редакція газети «Волинь» під орудою У. Самчука мала творчі контакти з багатьма українськими письменниками. На її сторінках публікувалися чи передруковувалися твори Є.Маланюка, О.Теліги, Ю.Горліс-Горського, Ф.Дудка та інших. В архівному фонді «Волині» зберігаються надіслані в Рівне поезії Василя Щурата, Уляни Кравченко. Газета і редактор У.Самчук, мали також контакти з визначним українським поетом Тодосем Осьмачкою, який, виявляється, мав намір на деякий час поселитися в Рівному, оскільки це місто стало на початку війни видавничим центром.

Підсумовуючи питання про особливості висвітлення часописом національних проблем українців, можемо стверджувати, що «Волинь», незважаючи на відносну колабораційність та вимушену лояльність до німецької влади, в міру можливості відстоювала українські інтереси. Попри всі заборони та цензуру, співробітники часопису, репрезентуючи думку частини української інтелігенції, захищали на сторінках газети українську державницьку ідею, концентруючи увагу як суспільства, так і окупаційної влади на культурних надбаннях та історичних традиціях українського народу, «Волинь» доводила необхідність державності української нації, яка стояла в одному ряду з іншими європейськими народами.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абліцов В. Улас Самчук: «У світі приблизних вартостей»//Вісті з України.-1993.-9-15 серпня.-С.11.

2. Б.П. Сян // Волинь. - 1941. - ч.1. - 1 вересня.

3. Баранський О. Побратим Уласа Самчука:[Про засновника, видавця часопису «Волинь» Івана Тиктора ] // Волинь.- 1995.- №7.- С5.

4. Бухало Г. Улас Самчук //Сім днів.-2002.- 9 серпня (№40).

5. Вимоги твердого часу // Волинь. - 1941.- ч.8. - 19 жовтня; Українське слово. — 1941. - ч.3. - 21 листопада.

6. Від Ісландії до Гаїті // Волинь. - 1942. - ч.2. - 7 січня.

7. Віднайдений рай // - Дзвін (Львів). - 1991. - №1. - С.43-45.

8. Відповіді // Волинь. - 1941. - ч.25. - 18 грудня.

9. Власенко-Бойцун А. Улас Самчук як публіцист // Слово. –Зб.12.- Вудстон,1990. – С. 121 -132.

10. Волинські дороги Уласа Самчука: Збірник/ Упоряд. Я.О. Поліщук.- Рівне: Азалія, 1993.- 108с.

11. Воробйов А. Психологізм гуманістичного потенціалу громадсько-політичного часопису «Волинь»//Збірник наукових праць співробітників, докторантів, аспірантів та студентів. – Рівне: РДГУ, 2004.-С.9-15.

12. Героїзм наших днів // Волинь. - 1941. - ч.24. - 14 грудня.

13. Герц М. « Бог уложив у мої руки перо…»: Громадсько-політична і культурно-освітня діяльність У.Самчука// Рідна школа.- 1997.-№11-12.-С.12-14.

14. Гон М. Улас Самчук. Роздуми про літературу. - Рівне, 2005.- 103с.

15. Дем’янчук Г. Газета «Волинь» і Тодось Осьмачка// У.Самчук: До 90-річчя від дня народження письменника.-Рівне, 1994.- С.77-80.

16. Державний архів Рівненської області. – Фонд Р-280. Посилання на це джерело в тексті бакалаврської роботи подаються таким чином: перша цифра – номер позиції джерела у «Списку використаних джерел»; друга цифра – номер фонду «Матеріали видавництва «Волинь» в Ровно» в ДАРО; третя цифра – номер опису; четверта цифра – номер справи; п’ята і наступні цифри – номери аркушів.

17. Жив’юк А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості: громадсько-політичний портрет Уласа Самчука. - Рівне: «Ліста-М», 2004. 184с.

18. Жив’юк А. Літературно-публіцистична діяльність // Діалог. - 1995.-№7.-С.5.

19. Жив’юк А.У. Самчук (Спроба громадсько-політичного портрета)//Улас Самчук: До 90-річчя від дня народження письменника. - Рівне.-1994.- С.3-27.

20. Жив’юк А.У. Самчук і газета «Волинь» (1941-1943рр.)// Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки РДГУ. - 2000.-Вип.1.-С.144-152.

21. Жив’юк А. У. Самчук та його «Волинь» // Волинь. - 2001. – 31 серпня (№35). – С.1-15.

22. З книги про хліб (уривок з роману "Марія") // Волинь. - 1941. - ч.5. 28 вересня; Українське слово. — 1941. - ч.27. - 10 жовтня.

23. Київ - серце України // Волинь. - 1941. - ч.5. - 28 вересня; Українське слово. — 1941. - ч.22. - 3 жовтня.

24. Київ // Волинь. - 1941. - ч.4-а. - 21 вересня.

25. Листи Уласа Самчука до Дмитра Нитченка // Березіль (Харків). — 1993. - ч.7-8. - С.81-85.

26. Молодь // Волинь. - 1942. - ч.3. - 11 січня.

27. О.Олесь // Волинь. - 1943. - ч.17. - 4 березня.

28. П.Б. Антонич // Волинь. - 1943. - ч.23. - 25 березня.

29. П.Б. Країна Сходячого Сонця // Волинь. - 1942. - ч.21. - 15 березня.

30. П.Б. Крізь бурю й сніг (репортаж з поїздки до Києва) // Волинь. –1941.-ч.20-27.-30 листопада-25грудня; Нова доба (Берлін). - 1942. -ч.1. - 4 січня.

31. П.Б. Настрої і завдання // Волинь. - 1942. — ч.5. - 18 січня.

32. П.Б. Наша школа // Волинь. - 1941. - ч.21. - 4 грудня.

33. Пінчук С. Улас Самчук // Слово і час. -1995.- №2.-С. 11-17.

34. Самчук Улас. 22 січня // Волинь. - 1942. - ч.6. - 22 січня.

35. Самчук Улас. Адольф Гітлер // Волинь. - 1941. - ч.3. - 14 вересня.

36. Самчук Улас. Більше ініціятиви // Волинь. - 1941. - ч.6. - 5 жовтня.

37. Самчук Улас. Видержати // Волинь. - 1941. - ч.27. - 25 грудня.

38. Самчук Улас. Європа // Волинь. - 1942. - ч.9. — 1 лютого.

39. Самчук Улас. Європа й ми // Волинь. - 1941. - ч.2. - 7 вересня.

40. Самчук Улас З Новим Роком! // Волинь. - 1942. - ч.1. - 1 січня.

41. Самчук Улас. За мужню дійсність // Волинь (Рівне). - 1941. - ч.1. - 1 вересня.

42. Самчук Улас. Крути // Волинь. - 1942. - ч.7. - 25 січня; Українське слово (Київ-Львів-Париж). - 1992. -ч.3. - 6 лютого; Гомін (Тернопіль). - 1992. - №6. - березень.

43. Самчук Улас. На білому коні: спомини і враження. – Видання третє. – Вінніпег: Накладом товариства «Волинь», 1980. – 252с.

44. Самчук Улас. На коні вороному: спомини і враження. – Видання друге. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990. – 360с.

45. Самчук Улас. Нарід чи чернь? // Українське слово. - 1941. - ч.53. - 9 листопада; Волинь. - 1993. – ч.12. - 19 лютого; Просвіта (Львів). - 1993. - червень.

46. Самчук Улас. Наше село // Волинь. - 1941. - ч.20. - ЗО листопада.

47. Самчук Улас. Ніпон // Волинь. - 1941. - ч.25. - 18 грудня.

48. Самчук Улас. Піднятий меч // Волинь. - 1941. - ч.19. - 27 листопада.

49. Самчук Улас. Рівновага // Волинь. - 1941. - ч.9. - 23 жовтня.

50. Самчук Улас. Свідомого жити // Українське слово. - 1941. - ч.46. - 1 листопада; Волинь. - 1941. - ч.16. - 16 листопада.

51. Самчук Улас. Слово і чин // Волинь. - 1942. – ч.11(39). - 8 лютого.

52. Самчук Улас. Сталінові "Рrо mеmоrіа" // Волинь. - 1942. - ч.18. - 5 березня.

53. Самчук Улас. Так було - так буде // Волинь. - 1942. - ч.23. - 22 березня.

54. Самчук Улас. У світі приблизних вартостей // Волинь. - 1942. - 4.57-62, 64. - 26 липня - 20 серпня; Костопільські вісті. - 1942. - 4.30-38. - 2 серпня - 27 вересня; Український голос (Луцьк). - 1942. - ч.31, 35, 40; Наші вісті (Любомль). -1942. - ч.29.

55. Самчук Улас. У світі упадку та руїни // Волинь. - 1942. - н.68-74, 76-79. - 2 вересня - 11 жовтня; Костопільські вісті. - 1942. - 4.39-43, 46, 48. - 4 жовтня - 13 грудня; Голос Сарненщини. - 1942. - ч.36, 38. - 20 вересня, 4 жовтня; Пінська газета. - 1942. – ч.10, 21. - 10 вересня.

56. Самчук Улас. Шевченко // Волинь. - 1942. - ч.19. - 8 березня.

57. Самчук Улас. Ясно і виразно // Волинь. – 1941. – Ч.11- 1 вересня.

58. Улас. Сім листів Уласа Самчука до Євгена Маланюка // Сучасність (Київ). - 1996. -№3-4.-С.140-144.

59. Слово письменника // Волинь. - 1942. — ч.2. - 7 січня.

60. У.С. Війна // Волинь. - 1941. - ч.18. - 23 листопада.

61. У.С. Господарство і праця // Волинь. - 1941. - ч.4. - 21 вересня; Українське слово (Київ). - 1941. - ч.23. - 5 жовтня.

62. У.С. Епоха і люди // Волинь. - 1942. - ч.16. - 26 лютого.

63. У.С. Завойовуймо міста // Волинь. - 1941. - ч.1. - 1 вересня.

64. У.С. Людина в окулярах // Волинь. - 1942. - ч.44. - 11 червня.

65. У.С. Надії Черчіля // Волинь. - 1942. - 4.14. - 19 лютого.

66. У.С. Перед найбільшим вирішенням // Волинь. - 1941. — ч.7. - 12 жовтня.

67. У.С. Поїздка через май // Волинь. - 1942. - ч.42. - 4 червня; Нове життя (Здолбунів). - 1992. - №46. - 13 червня.

68. У.С. Поля і танки // Волинь. - 1942. - ч.47. - 21 червня.

69. У.С. Через ту бандуру // Волинь. - 1942. - ч.47. - 21 червня.

70. У.С. Чирський // Волинь. - 1942. - ч.40. - 28 травня.

71. Увага - гачок! // Українське слово. - 1939. - №32. - 27 серпня; Пробоєм (Прага). - 1939. - №10. - 5 вересня. - С.84-85.

72. Улас Самчук: до 90-річчя від дня народження письменника. Ювілейний збірник / Упорядник Я. Поліщук. – Рівне: Азалія,1994. – 108с.

73. Шевельов Ю. Спроби дружніх портретів: У. Самчук із-над Флеготону// Сучасність. – 2000.- Ч.5. – С. 126- 131.

74. Шевчук В. Улас Самчук та його Волинська сага // УМЛШ. -1992. - №10. – С.30-39; №11-12. – С. 30-33.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий