Смекни!
smekni.com

Професійна підготовка журналістів (стр. 1 из 2)

Реферат на тему:

Професійна підготовка журналістів


Перші в світі вищі навчальні заклади, що розпочали підготовку журналістів. Типи журналістської освіти. Школа інструшпажного на­вчання. Школа виховання інформатора. Школа виховання аналітика. Журналістська освіта в Україні та Харкові

Тож чи можливо й потрібно взагалі навчитися масово-інфор-маційній дія-м чості? Адже ніхто не навчав журналістиці Теофаста Рєно-до, Річарда Стіля, Джозефа Адіссона, Миколу Новикова, Євграфа Філомафітського, Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Володимира Науменка, Симона Петлюру та багать­ох інших працівників пера, а потім і мікрофона. Тривалий час жур­налістика вільно о б. к с ділася без журналістської освіти (не тільки вищої, але й середньої), а відтак не потребувала спеціальних знань. Жур­налістом міг стати представник будь-якої професії, у якого було легке перо і потяг до творчості.

Але впродовж історичного розвитку виготовлення газети і жур­налу дедалі ускладнилося. У другій половині XIXстоліття розпочався розвиток фотожурналістики, з 1920-х років бурхливо розвивається радіожурналістика, а з 1940-х —- і тележурналістика. Праця журналіста, залишаючи в собі первісне творче ядро, стала потребувати спеціальних знань, фахової підготовки. Особливо гостро ця необхідність була усвідомлена на межі XIXі XXстоліть, коли в різних країнах світу май­же одночасно почали виникати навчальні заклади, що здійснювали підготовку спеціалістів для друкованих засобів масової інформації.

6 січня 1900 року першу вищу школу журналістів було відкрито в Берліні. У 1902 році з ініціативи редактора "WestminsterGasette" Віл. Гіля створено школу журналістів у Лондоні. Створені як окремі на­вчальні заклади, ці школи мали свої програми підготовки майбутніх фахівців, залучали до навчального процесу провідних журналістів-практиків. Але дуже швидко ці навчальні заклади довели неспростовну істину: навчати молода повинні педагоги, професійні науковці й викла­дачі. Адже далеко не завжди талант журналіста поєднувався в одній особі з талантом учителя, тому незабаром виникла потреба включення журналістики в традиційну університетську освіту.

У Швейцарії підготовка працівників для преси р згорнулася при Цюріхському університеті в 1903 році, куди для організації факультету журналістики був запрошений редактор газети "ZuricherPost" доктор Веттештейн. У США з 1903 року почав функціонувати "особливий фа-

культет журналістики" при Колумбійському університеті, організова­ний головним редактором нью-йоркської газети "TheWorld", знамени­тим американським журналістом Джозефом Пулітцером (1847-1931).

Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 універ­ситетах. Німеччина нараховує 40 навчальних закладів, де здійснюється підготовка спеціалістів з масової інформації. Вища освіта передбачає спеціалізацію майбутніх фахівців у галузі репортерської та редакторсь­кої діяльності для газет та журналів, ведучих теле- і радіопрограм, опе­раторів і режисерів телебачення і радіо, працівників реклами та різно­манітних інформаційних служб, у тому числі й зв'язків з громадськістю (ЗГ) тощо. Робота журналіста стає дедалі складнішою і це позначається на структурі журналістської освіти, у якій так само з'являються нові на­прямки, відкриваються нові галузеві, тематичні та рольові спеціалізації.

У Росії перша журналістська школа була заснована в 1904 році професором права Л.Є. Владимировим. Але особливого розвитку жур­налістська освіта в цій країні набула за радянських часів, тобто в СРСР, адже преса розглядалася комуністичною партією як надзвичайно істот­ний чинник пропаганди і агітації, переконування народних мас у пра­вильності політики комуністичної партії. Так, у 1918 році в Комуністич­ному інституті ім. М. Я. Свердлова були відкриті центральні газетні курси. А з 1921 року починає працювати Державний інститут жур­налістики (ДІЖ) у Москві. У 1924 році відкрито секції газетної справи в Комуністичному університеті трудящих Сходу і в Комуністичному університеті народів Заходу. З 1930 року розширюється сітка інститутів журналістики, факультетів журналістики в обласних та крайових Комуністичних університетах.

Отже, журналістська освіта — власне здобуток XXстоліття. На сьогодні в світі склалося три типи підготовки журналістів, кожен з яких заснований на певній домінанті в навчальному процесі.

1. Школа інструктажного навчання поширена в країнах з то-талітарними режимами. Підготовка журналістів здійснюється на заса­дах партійності правлячої партії. З МІ в таких державах також партійні, тобто узалежнені від правлячої партії та служать захистові її політичної доктрини. Вільна журналістика за таких умов відсутня, усі газети й жур­нали є органами партійних комітетів різного рівня.

Освіта журналіста в цих умовах полягає не стільки в набутті май­бутнім спеціалістом якоїсь системи знань, скільки у вихованні в ньому певного добровільного вірнопідданства партії, у вихованні готовності ви­конувати інструкції низового партійного комітету чи центрального орга­ну партії'. Питання про журналістську майстерність у такій школі журна-

лістики не стоїть. Головний предмет вивчення складають партійні поста­нови та виступи партійних лідерів, у текстах яких відшукуються як від­повіді на філософські, буттєві проблеми, так і безпосередні вказівки до дії.

Саме на таких засадах була сформована журналістська освіта в рес­публіках колишнього СРСР (включаючи, зрозуміло, й Україну) і зараз про­довжує зачитатися на Кубі, в Північній Кореї та в деяких інших країнах.

2. Школа виховання інформатора поширена в частині країн Західної Європи, переважно на її півночі: Англія, країни Скандинавії. З Великобританії ця традиція поширилася й у США. Домінанта цієї шко­ли полягає в сповідуванні гасла: журналіст працює з фактами, а не ко­ментарями. Його обов'язок — всебічно висвітлити перед реципієнтом факт, але витлумачувати, пояснювати цей факт — не його завдання. Це мають робити фахівці (високопоставлені урядовці, політичні діячі, письменники, науковці та ін.), спеціально запрошені журналістом для цієї місії. Журналіст зобов'язаний інформувати і не зобов'язаний пояс­нювати. Він завжди повинен пам'ятати, що в суспільстві є фахівці в кожній галузі життя — політиці, економіці, культурі, спорті, екології, науці, — які завжди глибше за нього знають певну проблему і можуть дати їй більш кваліфікований, ніж він, коментар.

Навчальна домінанта цієї школи має своїм джерелом не стільки не­довіру до власної думки журналіста, скільки пов'язана з певними менталь­ними особливостями англійського та американського суспільства. Праг­нення будь-що-будь досягти піднесення накладу, перетворити газету на бізнесове прибуткове підприємство, забезпечує їй пріоритетне станови­ще в коїйсурентній боротьбі з іншими періодичними виданнями штовха­ють журналістику інформативного типу на Ітошук сенсаційних повідо­млень, "смажених" фактів із життя знаменитих людей, на щоденну боро­тьбу за першість у представленні новини саме на сторінках свого видання.

Аналітика — справа стратегічна) факт справа тактична. Ана­літичну статтю можна буде надрукувати й завтра, а повідомлення про новину —тільки сьогодні,, бо завтра вона'втратить свой свіжість, "зіпсується". А відтак тут підтримується культ репортерської жур­налістики, професійність якої вимірюється оперативністю, негайністю подання ійформаціі про факти дійсності на сторінки ЗМІ. Зайнятість людей у світі бізнесу спричинює те, що їм бракує часу на читання газєт, і журнашв, а'відтак в шфррманійнш журналістиці особливо цінується.

Журналістська ж освіта в системі цієї школи передбачає уміння знаходити джерела інформації, працювати на їх "розкручування", пе­ревіряти правильність інформації, а часом і створювати сенсаційні повідомлення з пересічних, рядових на перший погляд фактів, писати стисло, економко, зосереджуючи великий зміст у мініматьній кількості газетних рядків.

3. Школа виховання аналітика поширена в частині країн Західної Європи, переважно центральної та південної: Німеччина, Франція, Іспанія. Наприклад, головна вища школа з підготовки журналістів у Німеччині називається Німецький інститут публіцистики, в самій назві ототожнюючи журналістику з найбільш аналітичним родом діяльності фахівців мас-медіа — публіцистикою.

Пошлемося на авторитетну думку авторів підручника "Основи масово-інформаційної діяльності". "Емпіричні дослідження підтверд­жують, — свідчать вони, — що існують значні відмінності у жур­налістській культурі США та Німеччини (та й взагалі в континен­тальній Європі)"19. Ці відмінності полягають у тому, що в ЗДА культи­вується модель "нейтрачьної журналістики", у Німеччині ж — модель "адвокатської (або "місіонерської") журналістики".

В Америці існують певні правила, яких має дотримуватися жур­наліст при подачі новин. Вони зводяться до такого: по-перше, тут діє етичне правило правової відчуженості, яке забороняє журналістові вияв­ляти своє переконання щодо висвітлюваної проблеми; по-друге, тут існує суворий рольовий розподіл амплуа репортера і оглядача, що пише редакційні статті; по-третє, усі матеріали підлягають редакційному кон­тролю з метою примирення позицій сторін. "У США повсюди зустрі­чається модель внутрішнього плюралізму". Це означає, що множин­ність думок мусить бути представлена на сторінках одного видання.

У Німеччині ж тимчасом працює модель зовнішнього плю­ралізму, яка передбачає наявність органів масової інформації', що посідають свою власну позицію і активно відстоюють її перед читача­ми. "Більша частина німецьких журналістів, — відзначають автори на­званого підручника, — віддає перевагу моделі "адвокатської жур­налістики, у порівнянні з американськими. Німецькі журналісти (майже 70%) бажають пропагувати певні загальнолюдські цінності, що являє собою місіонерський тип журналістики".