регистрация / вход

Юридико-технічні методи регулювання відносин у міжнародному приватному праві

Юридико-технічні методи регулювання відносин у міжнародному приватному праві Колізійний метод регулювання Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів впливу на певну групу відносин. У між­народному приватному праві це питання чи не найменш вивчене. Для міжнародного приватного права характерним є

Юридико-технічні методи регулювання відносин у міжнародному приватному праві

1. Колізійний метод регулювання

Правовий метод регулювання — це сукупність узгоджених між собою способів впливу на певну групу відносин. У між­народному приватному праві це питання чи не найменш вивчене. Для міжнародного приватного права характерним є цивільно-правовий метод, що виражає правову природу цієї галузі. Крім нього, для врегулювання відносин з "іноземним елементом" застосовуються два юридико-технічні методи:

колізійний та матеріально-правовий. Вони характеризують і зовнішню форму джерел міжнародного приватного права, тоб­то національно-правових і міжнародно-правових.

Колізійний метод є необхідним для регулювання цивільно-правових відносин, регламентація яких не узгоджена, а також у разі потреби зробити вибір між нормами права. Виникнувши наприкінці середніх віків, колізійний метод став похідним від колізії статутів, які діяли на певних територіях. Згодом ви­никло колізійне право.

Проблеми, пов'язані з вирішенням колізій, давно досліджу­вались у науковій літературі не тільки в загальнотеоретич­ному аспекті, а й стосовно міжнародного приватного права. Адже застосування цього методу саме в цій галузі права від­бувається частіше, ніж у інших. Тому стає зрозумілим, що у деяких правових системах колізійне право вважається знач­ною частиною міжнародного приватного права чи повністю ототожнюється з ним. Водночас навряд чи правильно вважати, що колізійний метод є специфічним і притаманним саме цій галузі права. Адже колізії можуть виникати й поза її сферою. їх вирішення хоч і залежить від застосування колізійних норм, проте вони не матимуть міжнародного приватно-правового ха­рактеру.

Отже, потреба в застосуванні колізійного методу може ви­никати як у випадку неідентичності законодавства різних пра­вових систем з одного і того ж питання, так і у випадку їх абсолютної схожості. Тобто, для винесення рішення на основі законодавства певної держави суд повинен, насамперед, зробити вибір між законодавством цих держав, тобто звернутися до колізійної норми. Власне, існування правових систем, між нормами правових джерел яких необхідно зробити вибір, по­роджує потребу в застосуванні колізійного методу. Останній застосовується також за відсутності міжнародної уніфікації матеріально-правових норм із певного питання. Вказаний ме­тод покликаний вирішити колізійну проблему, яка виникає у міжнародному приватному праві. Її вирішення здійснюється різними способами. Наприклад, через застосування уніфіко­ваних матеріально-правових норм міжнародних договорів чи звичаїв; "переборення" колізії, тобто тимчасовим її вирішен­ням стосовно конкретних випадків. Останнє є наслідком пра-возастосовної діяльності та може виявлятися в офіційному чи неофіційному тлумаченні права. Але найчастіше для вирішен­ня колізійної проблеми застосовують саме колізійні норми, тобто норми права (національного чи міжнародного), які визначають законодавство правової системи, що необхідно за­стосувати до певного правовідношення. Тому метод, з допомо­гою якого врегульовуються колізії через застосування колізій­ної норми, отримав назву колізійного.

Для міжнародного приватного права значення мають не будь-які колізії, а тільки такі, що виникають між іноземними правовими системами (міжнародні колізії). Внутрішні (міжоб­ласні) колізії, наприклад, такі, що виникають в одній правовій системі між різними її правовими джерелами чи галузями, не входять до сфери міжнародного приватного права. Вони регу­люються правовими джерелами тієї держави, де й виникли. Іноді важко кваліфікувати колізію як міжнародну чи внутріш­ню, як, приміром, колізію між правом Англії та Гонконгу. Наслідки кваліфікації часто можуть не збігатися за змістом, оскільки використовуються різні колізійні правила.

Водночас, як показала правозастосовна практика, у деяких правових системах застосування того чи іншого колізійного правила до різних видів колізій не має значення. Так, аме­риканські юристи використовують одні принципи для вирі­шення як міжнародних, так і міжобласних (міжштатних) ко­лізій, хоча правові системи американських штатів не вважаю­ться одна стосовно одної гетерогенними. Такий підхід частко­во обумовлений тим, що колізійне право США почало розви­ватися саме з огляду на необхідність вирішення внутрішніх колізій між законами штатів. Ситуація залишається такою й досі. Правники США стверджують, що в системі американ­ського права колізійні проблеми розглядаються, насамперед, як міжнародні. Такий погляд покладено в основу одного з неофіційних джерел колізійного права США — Другого Зводу колізійного права 1971 p.

Практика правотворчості та правозастосування свідчить і про те, що за певних умов один вид колізій може переходити в інший. Так, міжобласні (міжреспубліканські) колізії можуть набувати статусу міжнародних. У цьому випадку доводиться вирішувати питання, яким колізійним нормам слід надати перевагу за такої зміни. В іноземній правовій доктрині вислов­лювалась думка про те, що немає необхідності розмежову­вати види колізій (І.-К. Кан-Фройд, Бар, Л. Раапе, Нуссбаум, М. Вольф та ін.). Навряд чи така позиція є правильною. Адже поділ колізій на міжнародні, міжгалузеві і т. д. часто потребує різного правового вирішення.

В останні роки чимраз частіше дебатується проблема між­народних інтерперсональних (міжперсональних) колізій, їх ви­никнення викликане різним правовим статусом громадян од­нієї країни на її ж території. Вказані колізії найчастіше вияв­ляються у сфері особистих правовідносин, скажімо, з питань відшкодування моральних збитків за завдану шкоду, спадку­вання, сімейних відносин тощо. Ці колізії виникають у держа­вах, де поряд із територіальним правом діє право персональне, де нації та етнічні групи сповідують різні релігії (Ліван, дер­жави Північної Африки, Нігерія, Індонезія, Індія та ін.). Ма­буть, ці колізії близькі до міжнародних, оскільки персональне право має такі ж властивості, як і право територіальне, крім особливості щодо його дії на певне коло осіб.

Попри зазначені та інші спірні питання, які стосуються ко­лізійного методу, все ж його наявність і потрібність учені під сумнів не беруть.

2. Колізійні норми: загальна характеристика, структура, види

Передумовами виникнення колізійної норми є посилення процесів міграції населення за кордон, розширення господар­ських зв'язків між державами тощо. Змістом, колізійної норми є відсилання до компетентного законодавства, визначення умов та меж його застосування до певних правовідносин. Іноді до змісту колізійної норми включається й вимога належного застосування іноземного закону. Проте навряд чи слід звер­тати особливу увагу на цю вимогу, адже вона є обов'язковою для застосування будь-якого нормативного припису.

У правничій літературі стверджують, що колізійна норма може відсилати до компетентного правопорядку або ж до пра­ва держави. Хоча термін "компетентний правопорядок" чим­раз частіше вживається в доктрині (А. С. Довгерт, В. І. Кисіль), проте він, а також термін "право" за змістом є ширшим від терміна "законодавство".

Колізійні норми як юридико-технічні утворення за струк­турою є складними нормами. Стверджують, що вони, як і інші норми, мають у своєму складі гіпотезу, диспозицію та санкцію. Але в міжнародному приватному праві утвердилася позиція, відповідно до якої кожна колізійна норма складається з двох частин: обсягу та прив'язки. У першій частині норми (в обся­зі) вказується правовідношення, яке потребує законодавчого врегулювання (наприклад, здатність до укладення цивільно-правових угод; визначення права власності на річ; відносини спадкоємності). У другій частині норми (в прив'язці; колізій­ному принципі; формулі прикріплення) міститься відсилання до законодавства держави, яке повинно врегулювати певне правовідношення (за законодавством держави, де створено підприємство чи організацію; за законом країни, де зна­ходиться майно; за законом останнього постійного місця про­живання спадкодавця).

За змістом обсягу це можуть бути норми, спрямовані на вирішення певних питань, пов'язаних із правосуб'єктністю осіб, правом власності та ін. За змістом прив'язки вони поді­ляються на односторонні та двосторонні. Односторонні колі­зійні норми (та прив'язки) вказують на застосування до пра­вовідносин законодавства конкретної держави. Наприклад, за законом України визначається спадкоємство будівель, що зна­ходяться в Україні (ч. З ст. 570 Цивільного кодексу України);

цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без громадян­ства щодо угод, які укладаються в Україні, та зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні (ч. З ст. 5661 Цивільного кодексу).

Двосторонні колізійні норми мають загальне правило — прив'язку, що дозволяє визначити, закон якої держави слід застосувати до правовідносин з "іноземним елементом". Так, більшість договорів про правову допомогу, укладених з учас­тю України, містять норму, за якою форма реєстрації шлюбу визначається за законодавством Договірної Сторони, на те­риторії якої реєструється шлюб (ч. 1 ст. 24 Договору за участю Республіки Молдови; ч. 1 ст. 25 — Республіки Грузія; ч. 1 ст. 24 — Республіки Польща). Взагалі, в абсолютній більшості випадків у законодавстві застосовуються двосторонні прив'язки. Більшість колізійних прив'язок у нормах Книги восьмої проекту Цивільного кодексу України є також двосторонніми.

Загалом, колізійна норма може санкціонувати дію норм іно­земного права у сфері функціонування "свого" права. Це ста­новить особливість колізійної норми.

Колізійні прив'язки можуть застосовуватися до: 1) особис­того статусу фізичних та юридичних осіб; 2) правового ста­новища майна; 3) угод та юридичних фактів. У доктрині колізійні прив'язки позначаються стислими латинськими виразами.

1. Особистий статус фізичних та юридичних осіб визна­чається особистим законом та законом національності, які мають різновиди.

Щодо особистого статусу фізичних осіб застосовується особистий закон (lex personalis), в одному з двох його варіан­тів: як закон громадянства (lex patriae) чи закон місця про­живання (lex domicilii). Перша прив'язка використовується переважно в державах "сім'ї континентального права", зокрема у Франції, ФРН, у Східній Європі. Друга прив'язка (вона є давнішою) найбільш широко застосовується у країнах "сім'ї загального права", зокрема у США та Великобританії. Часто у правових системах застосовують обидва варіанти прив'язок.

Прикладом застосування lex personalis у законодавстві України є норма ч. 1 ст. 5661 Цивільного кодексу, відповідно до якої цивільна дієздатність іноземного громадянина визна­чається за законом країни, громадянином якої він є. Тобто тут застосовується прив'язка lex patriae .

Частина 2 цієї ж статті встановлює, що цивільна дієздат­ність особи без громадянства визначається за законом країни, де вона має постійне місце проживання. Тобто застосовується прив'язка lex аотісиіі.

Щодо юридичних осіб (правосуб'єктності підприємств, уста­нов, фірм тощо) використовується закон національності (lex societatis). Вказана прив'язка має декілька видів. По-перше, особистий статус може визначатися за законом знаходження адміністративного центру (Франція, Німеччина, Італія, Швей­царія і т. д.). По-друге, за законом місця заснування (реєстра­ції) статуту фірми, підприємства тощо (держави СНД, Чехія, Угорщина, США, Великобританія). Так, ч. 2 ст. 567 Цивіль­ного кодексу України вказує, що цивільна правоздатність іно­земних підприємств і організацій під час укладення угод у сфері зовнішньої торгівлі й пов'язаних із нею розрахункових, страхових та інших операцій визначається за законом країни, де створено підприємство чи організацію. По-третє, за законом місця здійснення основної діяльності. Ця колізійна прив'язка переважно використовується в законодавстві країн, що

розвиваються.

2. Правове положення майна регламентується законом міс­цезнаходження речі (lex rei sitae). За цією колізійною при­в'язкою вирішуються питання, належні до права власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 5693 Цивільного кодексу України право власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходиться.

У законодавстві багатьох держав розрізняють статус рухо­мого та нерухомого майна. Здебільшого статус нерухомого майна визначається за законом країни, на території якої воно знаходиться. Такою є, наприклад, ч. 1 ст. 31 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правовідносини у цивільних, сімейних та кримінальних спра­вах 1994 p., відповідно до якої правовий статус нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої воно знаходиться.

Стосовно рухомого майна може застосовуватися особистий закон володільця. Так, ч. 1 ст. 570 Цивільного кодексу України вказує, що відносини спадкоємства визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце про­живання. У цьому випадку законодавець використав прив'яз­ку lex domicilii.

3. До угод та юридичних фактів застосовуються різноманіт­ні колізійні правила. Так, до угод з "іноземним елементом" застосовується здебільшого закон автономії волі (lex voluntatis). Він означає, що сторони самі обирають закон для регла­ментації своїх прав та обов'язків. Наприклад, у ч. 1 ст. 569 Цивільного кодексу України встановлено, що права та обов'язки сторін щодо зовнішньоторговельної угоди можуть визначатися за погодженням сторін.

Чинне колізійне право України надає можливість вибору права країни сторонами в основному у сфері зовнішньоеконо­мічних угод. Проект Цивільного кодексу надає принципові автономії волі особливе значення, що повністю відповідає за­садам приватного права з його свободою волі приватних осіб. Так, у проекті значно розширено сферу правовідносин, де до­пускається вибір права країни. Крім договірного права, авто­номія волі передбачена для всіх правочинів, деяких питань права власності, а в обмеженому вигляді — для деліктів, сімей­ного права (загальні юридичні наслідки шлюбу, майнові на­слідки шлюбу) та спадкового права. Новим для вітчизняної правової системи є те, що в проекті вперше визначені основні правила щодо самої автономії волі, зокрема: вибір права країни має бути явно виражений або прямо випливати з умов правочину чи обставин справи; вибір права країни зазвичай не обмежується колом правопорядків країн, з-поміж яких мож­ливий вибір; вибір права країни або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені сторонами у будь-який час; явно виражений вибір права країни може бути здійснений як щодо правочину в цілому, так і щодо його окремих частин. Отже, застосування правила автономії волі є одним із правових ме­ханізмів, який забезпечує широке, повне і точне застосування іноземного права.

У зазначеній вище ст. 569 Цивільного кодексу України за­фіксоване відсилання до закону місця вчинення угоди, що визначає і? форму (lex locus regit actum). Проте застосування таких засобів зв'язку, як телеграф, телефон, факс не завжди сприяє встановленню місця вчинення угоди. У таких випадках в арбітражній практиці (зокрема в Україні) місцем укладення контракту визнається місцезнаходження постачальника чи підрядника. Зазначення в угоді міста, де її укладено, значно полегшує застосування цієї колізійної прив'язки. Колізійний принцип — закон місця вчинення угоди, що визначає її форму, використовується зокрема, у ч. 1 ст. 568 Цивільного кодексу України, де вказано, що форма угоди, яка укладається за кор­доном, підпорядковується законові місця її укладення. У до­говорах про правову допомогу також вказується таке правило (наприклад, п. 1 ст. 34 Договору з Республікою Молдова).

Закон країни продавця (lex venditoris) найчастіше застосо­вується за відсутності явно вираженого волевиявлення сторін у зовнішньоторговельній угоді. Цю колізійну прив'язку часто містить законодавство держав Європи.

Колізійна прив'язка — закон валюти боргу (lex monetal) застосовується щодо угод, які укладаються у певній валюті. Вказаний принцип означає, що укладення договору в певній валюті підпорядковує таку угоду з питань валюти праву дер­жави, якій належить валюта.

Регулюванню трудових відносин притаманною є, зокрема, колізійна прив'язка — закон місця виконання роботи (lex loci laboris). Вона передбачається, законодавством багатьох держав "сім'ї континентального права", прецедентним правом Брази­лії, Нідерландів, інших держав та означає, що до правовід­носин застосовується законодавство держави, у якій звичайно, постійно виконуються роботи.

Колізійна формула — закон прапора (lex flagi) регулює ви­бір законодавства до правовідносин, що виникають у сфері торговельного мореплавства.

Закон місця вчинення правопорушення (lex loci delicti com-missi) застосовується до зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди з делікту. Цей принцип передбачено зде­більшого у законодавстві держав "сім'ї континентального пра­ва". Він закріплений, зокрема, у ч. 1 ст. 5694 Цивільного ко­дексу України, де вказано, що права та обов'язки сторін за зобов'язаннями, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законом країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про відшко­дування шкоди.

Закон держави, з яким певне правовідношення найбільш тіс­но пов'язане (the proper law of the contract), застосовується переважно у державах "сім'ї загального права". Цей універ­сальний принцип може застосовуватися до будь-яких право­відносин з "іноземним елементом". Відсилання до такої колі­зійної прив'язки дозволяє уникнути прогалин у колізійному регулюванні відносин з "іноземним елементом".

Колізійна прив'язка — закон суду (lex fori) означає, що до спору застосовується закон тієї держави, в якій він розгля­дається. Тобто суд (арбітраж чи інший орган держави) пови­нен керуватися законодавством своєї держави, не зважаючи на наявність "іноземного елементу" у правовідношенні. Загаль­новизнано, що з питань процесу суд (арбітраж, інший орган) кожної держави застосовує власні норми права. Свідченням цього є, наприклад, ч. 2 ст. 22 Закону України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 p., яка вказує, що в судо­чинстві іноземці як учасники процесу користуються процесу­альними правами нарівні з громадянами України. Аналогічні положення стосовно користування цивільними процесуальни­ми правами іноземних осіб, осіб без громадянства та інозем­них організацій містяться відповідно у ч. 1 ст. 423, ст. 424, ч. 2 ст. 423 Цивільного процесуального кодексу України.

Законодавству та правозастосовній практиці держав відомі й інші колізійні прив'язки. Виклад тих самих колізійних при­в'язок може відрізнятись у різних правових системах. Ска­жімо, колізійне правило lex loci laboris сформульоване як "за­кон країни, в якій працівник звичайно виконує свою роботу", в законах із міжнародного приватного права Австрії 1978 p. (ст. 44 (1)); Швейцарії 1987 р. (ст. 121), у Європейській кон­венції 1980 р. про право, яке застосовується до договірних зобов'язань (ст. 6 (2)). У Законі Албанії 1964 р. про користування цивільними правами іноземцями та застосування іно­земного права (ст. 20); Законі Угорщини 1979 p. з міжнарод­ного приватного права (ст. 5 (1)), в законодавстві деяких інших держав вказану прив'язку сформульовано як "закон країни, в якій виконується робота".

Більшість із перелічених вище прив'язок не є універ­сальними, тобто такими, що застосовуються до всіх правовід­носин одного інституту (наприклад, спадкування, укладення зовнішньоторговельних угод тощо). З огляду на це вони поді­ляються на основні та додаткові.

Колізійна прив'язка вважається основною, якщо вона спря­мована на регулювання певного виду правовідносин з "іно­земним елементом". Проте іноді необхідно уточнити застосу­вання цього основного правила. Одним із способів такого уточнення є використання додаткових колізійних прив'язок. Приміром, із змісту ч. 1 ст. 569 Цивільного кодексу України випливає, що основною колізійною прив'язкою до визначення прав і обов'язків сторін за зобов'язаннями, які виникають вна­слідок заподіяння шкоди, є закон країни, де мала місце дія чи інша обставина, що послужила підставою для вимоги про від­шкодування шкоди. Але випадки виникнення зобов'язань вна­слідок заподіяння шкоди за кордоном, якщо сторони є грома­дянами або організаціями України, вважаються приватними (окремими) щодо зазначеного вище загального правила ви­никнення зобов'язань з деліктів. До цих окремих випадків виникнення зобов'язань застосовується додаткова прив'язка — закон України (ч. 2 ст. 5694 ).

У процесі правозастосування іноді є можливою вказівка на одночасне застосування законодавства кількох правових сис» тем. Це явище отримало назву кумуляції колізійних прив'язок. Часто воно ускладнює регулювання правовідносин, а тому є не завжди бажаним.

Застосування до правовідносин колізійних прив'язок при­вело до створення в кожній правовій системі власної упоряд­кованої сукупності колізійних норм, які становлять її колізій­не право. Має таку систему права й Україна. Аналізуючи нор­ми чинного колізійного права України: Цивільного кодексу, Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", інших актів, можна стверджувати, що воно є досить обмеженим по­рівняно з запропонованим у проекті Цивільного кодексу України, а також грунтується на дещо інших засадах. Книга восьма проекту Цивільного Кодексу України пропонує побу­дувати систему колізійних норм на загальновизнаних у світі принципах міжнародного приватного права, таких як автономія волі сторін правовідношення, можливість широкого та повного застосування іноземного права, максимально повного урахування інтересів фізичної особи щодо її особистого та сімейного статусу, застосування до правовідносин права країни, що має з ними найбільш тісний зв'язок, надання судові чи іншому органові можливості творчо застосувати колізійне право.

3. Місце колізійних норм у джерелах права

Колізійні норми можуть міститись у різних джерелах права, зокрема в законах з міжнародного приватного права: Австрії 1978 p., Угорщини 1979 p., Польщі 1965 p., Швейцарії 1987 p., Румунії 1992 p., Законі Албанії 1964 р. про користування ци­вільними правами іноземцями та застосування іноземного права. Зазначені нормативно-правові акти містять систему ко­лізійних норм, призначених для врегулювання правосуб'єкт-ності осіб у цивільних, шлюбно-сімейних, трудових відно­синах, визнання та виконання рішень іноземних судів тощо. У державах, де немає єдиного закону з питань міжнародного приватного права, колізійні норми можуть бути в окремих юридичних актах. Так, у Болгарії колізійні норми містяться в Декреті про економічне, промислове, наукове й технічне спів­робітництво з іноземними юридичними та фізичними особами від 12 червня 1974 p. тощо.

Правові системи колишніх союзних республік свого часу опинилися в неоднаковому становищі стосовно наявності ко­лізійних норм, покликаних урегулювати відносини з "інозем­ним елементом". У найбільш вигідному становищі знаходи­лася правова система України та Білорусі з їх порівняно розвиненими системами колізійних норм. Водночас зміст цих норм був недосконалим.

Колізійні норми України сьогодні систематизовані в її окремих актах (Цивільному кодексі, Кодексі про шлюб та сім'ю України; Законі України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 p. та ін.). У національних нормативно-правових актах України можуть міститися й окремі колізійні норми, як, наприклад, у ст. 8 Кодексу законів про працю України ("Ре­гулювання трудових відносин громадян, які працюють за ме­жами своїх держав").

Колізійні норми є і в міжнародних угодах, наприклад, у Гаазькій конвенції про колізію законів стосовно форми запо­відальних розпоряджень від 5 жовтня 1961 p.; Гаазькій конвенції про право, що застосовується до аліментних зобов'язань від 2 жовтня 1973 p.; Мінській конвенції про правову допомо­гу 1993 p.

4. Матеріально-правовий метод і матеріально-правові норми

Колізійна норма, відсилаючи до законодавства певної дер­жави, самостійно не врегульовує правовідносини з "іноземним елементом", її існування має сенс за умови використання й матеріально-правової норми, тобто такої, що по суті регулює правовідносини у міжнародному приватному праві. Наявність матеріально-правових норм свідчить про існування поряд із колізійним матеріально-правового методу регулювання вка­заних правовідносин.

Зміст цього методу полягає в тому, що правовідносини ре­гулюються безпосередньо юридичними нормами, без відси­лання до іноземної правової системи. В доктрині та практиці держав існують розходження у розумінні змісту матеріально-правового методу. Вони виникають через неоднозначність того, які саме матеріально-правові норми належать до сфери міжнародного приватного права. Так, уважається, що до скла­ду вказаної галузі права, крім колізійних норм, належать уні­фіковані матеріально-правові норми міжнародних договорів. Скажімо, Л. А. Лунц включає до складу міжнародного приват­ного права уніфіковані матеріально-правові норми міжнарод­них угод і міжнародних звичаїв. Внутрішні матеріально-пра­вові норми, призначені для регулювання відносин з "інозем­ним елементом", вчений не вважає такими, що належать до міжнародного приватного права1 .

На думку М. М. Богуславського, матеріально-правовими є уніфіковані та внутрішні матеріальні норми. Причому останні повинні бути спрямовані виключно на регулювання відносин із "зовнішнім елементом". Іншими словами, це спеціальне регулювання нормами в межах внутрішнього законодавства, розрахованого саме на регулювання "міжнародного фактич­ного складу".

Л. Н. Галенська вказує на використання у міжнародному приватному праві "прямого" методу регулювання відносин. На П думку, змістом цього методу є безпосереднє регулювання відносин із допомогою матеріальних та процесуальних норм, встановлених як внутрішнім законодавством, так і міжнарод­ними договорами1 . Мабуть, поняття Л. Н. Галенської "прямий метод" за змістом близьке до поняття М. М. Богуславського "матеріально-правовий метод".

А. С. Довгерт уважає, що матеріально-правовий метод регу­лювання з використанням договірних уніфікованих норм нині визначає розвиток та основний зміст багатьох інститутів між­народного приватного права. На його думку, до матеріально-правового методу належать також міжнародні звичаї та мате­ріальні норми національного права, спеціально призначені для регулювання відносин з "іноземним елементом"".

Вочевидь, визначаючи коло матеріально-правових норм, які входять до складу міжнародного приватного права, слід вра­ховувати: а) характер відносин, що регулюють ці норми;

б) специфіку правового регулювання у сфері міжнародного приватного права. Тому до матеріально-правових норм у між­народному приватному праві належать: 1) уніфіковані норми міжнародних договорів; 2) норми національного законодавст­ва, які регулюють правовідносини з "іноземним елементом";

3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітраж­на практика (в державах, де вона визнається джерелом права).

Матеріально-правові норми міжнародних угод є уніфікова­ними правилами, створеними кількома суб'єктами права для безпосереднього регулювання правовідносин, що часто вини­кають у практиці міжнародного приватного права. Міжнарод­ні угоди можуть повністю або частково містити такі норми. Здебільшого матеріально-правовий метод застосовується за укладення угод із питань авторського права, регулювання пра­ці, відшкодування шкоди, зовнішньоекономічних відносин, деяких інших. Його використано, наприклад, у Бернській кон­венції з охорони літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 p.; Конвенції № 154 МОП про сприяння колективним переговорам 1981 p.; Брюссельській конвенції про відпові­дальність операторів ядерних суден 1962 p.; Віденській конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу това­рів 1980 p.

Норми національного законодавства, які регулюють право­відносини з "іноземним елементом", можуть міститися в кон­ституціях держав та іншому законодавстві, прийнятому на основі конституцій. Так, ст. 13 і розділ IX Кодексу України "Про надра" від 27 липня 1994 p.* присвячені питанням визна­чення кола користувачів надр України та міжнародним від­носинам із приводу використання надр України іноземними особами. Норми цього Кодексу конкретизує, зокрема. Поло­ження про порядок організації та проведення міжнародних конкурсів (тендерів) на укладання контрактів на користуван­ня надрами від 8 червня 1998 p.

У багатьох державах приймаються нормативно-правові акти, присвячені питанням зовнішньоекономічної діяльності, скажімо, законодавство з питань іноземного інвестування.

Поряд із вказаними існують матеріально-правові норми, які не створюються спеціально для врегулювання правовідносин з "іноземним елементом". Проте вони застосовуються внаслі­док відсилання до них створених для регулювання відносин у міжнародному приватному праві матеріально-правових норм-відсилань. Так, наприклад, у податковому законодавстві дер­жав (як це є у Декреті Кабінету Міністрів України "Про при­бутковий податок з громадян" від 26 грудня 1992 p.2 ) може зазначатися, що пільги в оподаткуванні громадян певної дер­жави поширюються і на оподаткування іноземних громадян. Питання про те, чи вважати ці норми такими, що входять до складу міжнародного приватного права, не отримало одно­значного вирішення у доктрині правових систем, в т. ч. й у вітчизняній.

Неоднозначно вирішується також питання про те, чи нале­жать норми конституції щодо правового статусу іноземних громадян, громадянства тощо до матеріально-правових норм сфери міжнародного права. Вважають, зокрема, що ці норми мають тільки преюдиціальне значення для визначення, чи на­лежать певні правовідносини до міжнародного приватного права. У деяких правових системах цією галуззю права не охоплюються не тільки зазначені конституційні матеріально-правові норми, а й матеріально-правові норми іншого законо­давства. Йдеться про норми щодо громадянства, про правовий статус іноземців, норми міжнародного цивільного процесу­ального права", а саме: правила, що регулюють судочинство у справах з "іноземним елементом", правове положення іно­земних учасників судового розгляду, визнання та виконання рішень іноземних судів та інші питання. Так, німецькі вчені вважають, що вказані норми не входять до міжнародного приватного права, оскільки не складають його предмета1 .

Часто норми національного права є результатом трансфор­мації міжнародних угод у внутрішнє законодавство. Причому вони можуть визначати не тільки правовий статус іноземних суб'єктів права в певній державі, а й права та обов'язки таких суб'єктів за кордоном. Внутрішні за походженням, цивільно-правові за змістом, ці норми звичайно є матеріально-пра­вовими нормами міжнародного приватного права.

Міжнародні й торговельні звичаї, судова та арбітражна практика є джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вони їх визнають.

Використання матеріально-правового методу в регулюванні відносин у міжнародному приватному праві має переваги перед колізійним. Вони полягають у тому, що, по-перше, цей метод створює значно більшу визначеність для учасників пра­вовідносин, оскільки для них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфіковані матеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у правовому регулю­ванні. Своєю чергою, колізійний метод регулювання сприяє усуненню прогалин, які утворюються з використанням виключно матеріально-правових норм. Поєднання вказаних методів дозволяє врахувати конкретні умови виникнення й реалізації прав та обов'язків суб'єктів правовідносин.

У правовій літературі іноді береться під сумнів потреба в матеріально-правовому методі регулювання правовідносин у міжнародному приватному праві. Тобто, твердиться про достатність колізійного методу в зазначеній галузі права. Така позиція визначається певним розумінням суті міжнародного приватного права. Так, на думку Г. К. Матвеева, міжнародно­му приватному праву притаманний лише колізійний метод регулювання. Аргументуючи свою позицію, вчений зауважу­вав, що уніфіковані матеріальні норми немовби "розмивають" міжнародне приватне право як галузь і авужують сферу його Дії. Вчений відносив ці норми не до міжнародно-правових, а до внутрідержавних галузей права: цивільного, цивільного процесуального. Цю думку поділяють А. Б. Левітін2 , Ж. Ста-лев3 , деякі інші правники. Проте навряд чи цей та інші аргу­менти є достатніми для заперечення існування матеріально-правового методу та матеріально-правових норм у міжнарод­ному приватному праві.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий