регистрация / вход

Публіцистика І. Франка

Міністерство освіти і науки України Національний авіаційний університет Інститут міжнародних відносин Публіцистика І. Франка Курсова робота Студентки 2-го курсу

Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет

Інститут міжнародних відносин

Публіцистика І. Франка

Курсова робота

Студентки 2-го курсу

Факультету міжнародної інформації і права

Спеціальності «Журналістика»

Грицевої Альони Михайлівни

Науковий керівник

Старший викладач кафедри журналістики

Ємець Валентина Олександрівна

Київ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………………………………………………..………………3

1.Значення публіцистики Івана Франка для України…………………………….….………………5

1.1.Публіцистична спадщина Івана Франка …………………………………...………...…………………..5

1.2. Значення публіцистики в житті Івана Франка…………………………..........................................8

1.3. Сила публіцистики Івана Франка……………………………………………………...................................13

2. Відношення публіцистики Івана Франка до політики…………………………......................15

2.1. Політичний відтінок публіцистики Івана Франка…………………………............................15

2.2. Філософсько-політичний зміст публіцистики Івана Франка………………………..17

2.3. Франко не політик, а політолог………………………….................................................................................19

3.Франко І.Я. як редактор і журналіст ………………………………………………………………………. 21

3.1.Співпраця Франка з журналом "Друг"…………………………………………………………………21

3.2.Франко - редактор журналу "Світ" ………………………………………………………………………25

4. Іван Франко та українська публіцистика…………………………........................................................ 30

4.1. Іван Франко, як постать в українській публіцистиці…………………………................ 30

4.2. Вплив Івана Франка на українську публіцистику…………………………............................34

Висновок…………………………............................................................................................................................................................36

Список використаної літератури…………………………........................................................................................38

Додатки…………………………................................................................................................................................................................41

ВСТУП

Публіцистика Івана Франка на сьогоднішній день стає все більше актуальнішою, Впливі І. Франка на розвиток української публіцистики збільшується. Тому виникає необхідність комплексного вивчення публіцистики Івана Франка.

У своїх творах І.Я.Франко постає мислителем-гуманістом світового масштабу. Багатогранна творчість Івана Франка гідна великого подиву і викликає до себе постійний живий інтерес. Історичне значення публіцистики І.Франка дуже вагоме. Не було такого явища в тогочасному політичному й культурному світі, яке залишилося поза його увагою і яке б не знайшло у творчості письменника живого відображення. Та при тому Іван Франко не був просто письменником. У літературі він був першорозрядним майстром і теоретиком-учителем цілої генерації поетів і письменників-демократів, які виходили з гущі народних мас. Він був прекрасним драматургом, вченим-філологом, літературним критиком, пропагандистом, перекладачем, істориком, соціологом, філософом. І найголовніше він був чудовим публіцистом.

Мета даної курсової роботи – це всебічне та об’єктивне вивчення публіцистики Івана Франка, як ключового елементу всієї української публіцистики

Для реалізації поставленої мети виконано такі завдіння:

- аналіз публіцистичної спадщини Івана Франка;

- аналіз значення публіцистики в житті Івана Франка;

- дослідження політичного відтінку в публіцистиці Івана Франка;

- аналіз філософсько-політичного змісту публіцистики Івана Франка;

- дослідження Івана Франка, як постаті в українській журналістиці.

Об’єкт дослідження – це вся сукупність відношень різних аспектів та ланок публіцистики Івана Франка та відношень загалом з українською публіцистикою Івана Франка.

Предмет дослідження – це публіцистика Івана франка

Серед найцікавіших використаних джерел є:

- Денисюк І. «Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи» // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин.

- Франко І. «Зібрання творів».

- Возняк М. «Матеріали до життєпису Франка» (з додатком двох недрукованих його автобіографій).

1. Значення публіцистики Івана Франка для України

1.1. Публіцистична спадщина Івана Франка

Досліджуючи національно-культурне життя українців Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., складно оминути літературну, громадську і наукову діяльність І.Франка, який відзначився плідною та невтомною працею для соціального і культурного поступу української нації. Творча спадщина Великого Каменяра є цінним джерелом до вивчення як життєвого шляху непересічного літератора та вченого, так і найважливіших подій у житті українців Галичини. Саме тому досить важливим є ретельне дослідження листів та публіцистичних творів І.Франка, які стосувалися як важливих аспектів життя літератора, так і проблем загальнонаціонального масштабу.

Епістолярні джерела та публіцистичні твори письменника зацікавили багатьох дослідників творчості Великого Каменяра.

Безперечно, заслуговує уваги публіцистичний доробок письменника. Окремі статі автора розкривають непрості сторінки життя І.Франка. В праці під назвою „Як це сталося” автор пригадав про арешт 1877 р., підозри в скоєнні злочину 1880 р., перебування в тюремній камері, під враженням від якого написав оповідання „На дні”. Окрім цього, звинувачення політичного характеру негативно вплинули на подальше професійне зростання І.Франка. З цього приводу він писав: ”Пропала для мене надія дістати посаду гімназійного вчителя, пропала марно ціль університетських студій. До того я не мав жодних засобів розпочати які-небудь інші студії, бо перестрашена процесом українська суспільність відвернулась від усіх засуджених...” .

Про те, що політичні арешти перешкодили І.Франку отримати посаду доцента Львівського університету, йшла мова у статті „Історія моєї габілітації”, вперше надрукованій у газеті „Діло” 1912 р.. Автор детально пригадав свої розмови з цього приводу з віце-президентом Галицької крайової шкільної ради, міністром освіти Австро-Угорщини, намісником Галичини графом Казимиром Бадені, котрий звернув увагу не лише на арешти І.Франка, але і його співпрацю з демократичною польською газетою, що виступала проти корупції в Галичині, та інше.

Не залишилися поза увагою письменника найважливіші проблеми національно-культурного життя. Про це свідчать праці письменника, присвячені театральному мистецтву в Галичині, виданню україномовних книг, необхідності реформувати вивчення української літератури в галицьких гімназіях, забороні надсилати ЛНВ(Літературно-науковий вістник ) до Росії. Досить цікавим був „Одвертий лист до галицької української молодіжи”, написаний під враженням революційних подій у Росії 1905 р., які І.Франко розглядав як перший крок до повалення царизму і покладав на них чималі надії, що мали суттєво вплинути на літературне, громадське та політичне життя. Саме тому письменник звернувся до молоді з проханням заздалегідь підготуватися до таких змін: „Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявити ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею”.

Слід зазначити, що І.Франко в багатьох працях, щоб переконливо показати найважливіші національно-культурні проблеми українців, використав дані статистичного характеру. Зокрема в статтях „Галичина в сьогорішнім бюджеті”, „Що коштують наші школи”, „Наші народні школи і їх потреби” автор прийшов до висновку, що серед усіх провінцій Австро-Угорщини Галичина отримувала найменше коштів з бюджету на розвиток освіти.

І.Франко не міг залишитися осторонь розвитку літературного процесу. Про це також засвідчують публіцистичні праці автора. Досить цікавими серед них були наступні: „Про видання творів Т.Шевченка”, „Із історії „москвофільського” письменства”, „Українська альманахова література” та інші. Проте особливий резонанс мала праця „Поет зради”, присвячена польському лірику Адаму Міцкевичу, де І.Франко зробив глибокий аналіз творчості відомого літератора та прийшов до наступного висновку: „Так оце розглянули ми майже всю поетичну творчість Міцкевича, і маю надію, що в достатній мірі переконалися, що головною темою майже всіх його творів була зрада в найрізноманітніших іпостасях, і, що дуже характерно, зрада представлена не як якась провина чи злочин, не як заперечення естетичного почуття, але часто як геройство, часом навіть як ідеал, оскільки породжений найвищими патріотичними поривами... і сумний мусить бути стан народу, який такого поета вважає своїм найбільшим національним героєм і пророком...” . Публікація вищевказаної статті в одному з німецькомовних видань викликала неабияке обурення серед польського населення Галичини; письменник змушений був відмовитися від редагування часопису „Кур’єр львівський”, де йому непогано платили. Згаданий факт в черговий раз підтвердив, що І.Франко не зраджував ні за яких обставин власних переконань.

Публіцистичні праці І.Франка, вперше опубліковані, як правило, на сторінках періодичних часописів Галичини, не менш цінні для дослідника, оскільки містять змістовний матеріал про окремі сторінки біографії письменника, важливі проблеми національно-культурного життя, які не могли залишитися поза увагою І.Франка, розвиток загальноукраїнського та світового літературного процесу.

1.2. Значення публіцистики в житті Івана Франка

Важливе, домінуюче місце публіцистики у творчому арсеналі І. Франка пояснюється декількома взаємопов’язаними між собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягом усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. Перефразовуючи його відоме висловлювання про поета, він постійно болів чужим і власним горем, не міг бути байдужим до того, що стосувалось долі власного народу. Почавши свою творчість з лірики, постійно обсервуючи життя, він наполегливо прилучався до того, що сам назвав школою політичного думання. Цьому сприяла його інтенсивна громадська діяльність, про що переконливо говорять усі дослідники його життя і творчості.

По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналістська робота була аж надто скромним джерелом його матеріального існування, оскільки ні власне художня, ні наукова робота на ниві української культури не могла принести йому практично жодних прибутків. Іншими словами, І. Франко змушений був займатися нерідко рутинною, одноманітною журналістською поденщиною. Сам він, як відомо, гірко жартував з приводу того, що змушений був щоденно писати статті на дуже нудні теми, а тому мало охочих їх читати. Це була властива багатьом видатним особистостям самоіронія. Насправді, навіть написані статті і огляди, памфлети і кореспонденції на спеціальні, суто професійні теми у часописах польською чи німецькою мовою були позначені небуденним талантом і властивою для геніїв сумлінністю.

Відомі, наприклад, величезна кількість суто наукових досліджень І. Франка на економічні теми. Цими питаннями зайнята сучасна економічна наука. Дехто з учених вважає І. Франка, насамперед, економістом.

Далеко не всі праці цього спрямування зайняли цілих дві книги 44 тому 50-томного видання його творів. Але ж серед численних його публікацій у газетах немало таких, які сміливо можна зарахувати до економічної публіцистики. Вони містять оригінальні спостереження над актуальними питаннями тогочасної економіки, тут по-іншому і у специфічній формі трактуються економічні питання у тісному зв’язку з політикою, мораллю, історією, людськими долями. Тут теж яскраво проявилося саме публіцистичне покликання і талант популяризатора, які вимагають окремого професійного дослідження.

По-третє, саме публіцистика, її природа, вироблена величезною історичною практикою, від ораторського мистецтва античного світу та багатою усною та рукописною публіцистикою Київської Русі і досвідом видатних попередників І. Франка до сучасних йому українських та європейських мислителів, була найсуголоснішою природному покликанню письменника, оцьому внутрішньому зрощенні раціонального, логічно-абстрактного та емоційно-образного начал. І коли сам І. Франко нарікав на те, що він не може позбутися цілісного образного бачення навіть у своїх рецензіях, то таке поєднання раціонального та емоційного, яке суперечить „чистій” науці, найкраще відповідає творчому методу публіциста.

По-четверте, природна тяга І. Франка до публічного, резонансного, політично-гострого слова цілком відповідала саме українським суспільно-політичним потребам часу, історичного моменту. Письменник, як ніхто інший, відчував наближення великої соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля його народу. Україна на той час не мала достатньої кількості свідомої інтелігенції, масових політичних партій, сформованого більш-менш міцного національного капіталу, ні власного університету, ні армії. Все це у тій чи іншій мірі мусила компенсувати література, усне, друковане слово і, насамперед, публіцистика. У сукупності із практичною організаційною працею серед людей.

Ставлячи для публічного обговорення питання „Франко і українська публіцистика”,я цілком усвідомлюю багатоаспектність його розв’язання у різних часових частинах. Цілком правомірний розгляд праці І. Франка як історика української преси, публіцистики. В оглядовому плані це питання найкраще з’ясовано в сучасній науці. З’явилися навіть перші книги, в яких діяльність письменника у цій галузі стала предметом спеціального розгляду. Маємо вдалі спроби розглянути діяльність І. Франка як теоретика публіцистики.

Постановка проблеми „І. Франко і українська публіцистика” дає можливість говорити про явище у трьох часових площинах. Перша — це Франко як дослідник минулого української публіцистики і преси. Дослідники справедливо вважають його першим, найкомпетентнішим істориком, який залишив нам не тільки багату за фактажем і точністю класифікацію історико-журналістських процесів, але й методику підходу для цих нових для тогочасної науки явищ.

Друга — це виважена оцінка сучасних йому літературно-публіцистичних явищ на фоні тогочасних літературних та суспільно-політичних подій. Можна без перебільшення сказати, що активно займаючись як літературою, так і журналістикою, він заклав добрі наукові основи теорії публіцистики, тобто став центральною фігурою цього процесу, роблячи наукові висновки, формулюючи уроки, які підказувала повсякденна практика.

Третій і найважливіший для нас аспект мислення І. Франка як публіциста — практика і теоретика — філософа у тому, що він постійно був націлений у майбутнє. Може, тільки сьогодні ми можемо по-справжньому оцінити вагомість і повчальність його досвіду, як і тих далекоглядних застережень, які він робив у той далекий від нас час. Він не винен у тому, що і його сучасники, і наступні покоління політиків та літераторів далеко не завжди прислухались до нього.

Це дуже важливо, оскільки без розуміння природи і закономірностей самої публіцистики, не можна належно оцінити її ролі у суспільстві. Однак відразу слід наголосити на тому, що публіцистику І. Франко трактував у широкому контексті на фоні літератури і журналістики. Дослідники цілком слушно наголошують на тому, що під впливом австрійсько-німецьких традицій ще у другій половині Х1Х ст. у Галичині слова „публіцистика” і „журналістика” вживали як синонім. Скажімо, Осип Маковей свою статтю, присвячену 50-річчю „Зорі Галицької”, назвав „П’ятьдесятьлітній ювілей руської публіцистики” [ЛНВ. — 1898. — Т. 2. — Кн. 5]. Поступово ці поняття диференціювалися. У трактуванні І.Франка публіцистика асоціюється все-таки з певним видом літературної праці у періодичній пресі.

Відомий дослідник публіцистики І. Франка М. Нечиталюк на основі осмислення цілої низки міркувань письменника дає таке описове тлумачення цього неоднозначного явища. „Якщо стисло зібрати франкові критерії і принципи, що загалом відображають зміст його вчення про публіцистику в єдину формулу, то, згідно з його теорією, справжня публіцистика, на відміну від так званої „лубочної публіцистики...”, яку він відкидав, це специфічний вид літературно-журналістської творчості, характерними рисами якого є органічний зв’язок з політичним і культурним життям суспільства („політичним моментом”), актуальність і оперативність („моментальність”) реагування на політичні події, науковість і переважно полемічність обговорення у пресі злободенних суспільно-політичних та інших питань у довільній документальній емоційно-образній формі з метою ідеологічного й морально-етичного впливу на радикальну зміну („переродження”) панівної громадської думки („опінії”) у дусі прогресивних ідей часу”.

Це справді спроба описати на основі певних параметрів (місце побутування, мета, виконуване завдання раціонального й емоційного тощо) живе й суперечливо літературне творче явище, а не дати йому цілісне визначення, якого у І. Франка немає. У 60-70-х роках минулого століття у журналістикознавстві робилися спроби системного погляду на публіцистику на підставі функціонального аналізу. Йшлося про взаємозв’язаний ланцюжок понять: функції — предмет — зміст — форма — метод, яких ще задовго до цього торкався й І. Франко. Він, зокрема, звертав увагу на те, що вагомий журналістський матеріал виконував певну суспільно-політичну функцію, формував або змінював громадську думку. Дуже важливе його судження про те, що лише той письменник може мати значення, який може сказати читачам вагоме слово з приводу великих питань і у такій формі, яка б найбільш відповідала їх національній вдачі. Слово це мало нести вагому думку, викликати відповідну дію, зворушуючи розум і почуття людини.

1.3. Сила публіцистики Івана Франка

У розумінні сили публіцистики взагалі і публіцистичної творчості І. Франка важливу роль відіграють спостереження над цим видом творчості відомого українського філософа і політолога М. Шлемкевича. Останнім часом на них часто посилаються. Тому звернемо увагу лише на один, але дуже суттєвий момент. Її (публіцистику у найширшому значенні слова. — В.З.), місце в духовній культурі образово виглядало б так: вона не розтоплена і не зрізничкована ще лява життя, в якій уже застигли ясні криштали наукових тверджень, мистецьких утворень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стільки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого і скерованого в будуччину. Публіцистика — це зачатки нових кристалізацій Духа і дійсності, їх передбачення, вкладені в слово. Це ембріональні зв’язки будучих оформлень тієї ляви, схоплені першими враженнями і першими її інтерпретаціями в щоденниках, тижневиках. Після цього слідує спокійніше розроблення тих вражень і відповідей у журнальних оглядах, студіях, етюдах, есеях аж до більших творів світ оглядової публіцистики, що стоять уже на межі філософії... Коли мати на увазі таку тяглість духовного процесу, то можна сказати: публіцистика — це дрімуча філософія, а філософія — це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика” .

До публіцистики М. Шлемкевича., ґрунтуючись на історичному та й власному досвіді публіциста й філософа, відносить „не тільки оперативні публікації у періодиці, але й особливо актуальні, пекучо теперішні праці полемічно-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту, які не вміщуються в поняття релігії, мистецтва, науки”. У зв’язку з цим необхідно врахувати і таке поняття як „публіцистичність”, яке утвердилося у журналістикознавстві. Це дозволяє розмежовувати поняття власне публіцистики як певного виду творчості з його внутрішніми законами і сукупністю жанрових модифікацій та певною властивістю інформаційних, наукових, художніх публікацій і усних виступів, здатних виконувати, крім своїх специфічних завдань, ще й публіцистичні функції. Публіцистичність — проникнення характерного для публіцистики методу в твори не публіцистичні за своєю основою. Публіцистичність з’являється тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, а, головне, зумовити відповідну реакцію. Змінити не тільки уявлення, а й поведінку людини, стимулювати її відповідні вчинки, тобто брати на себе спонукальні властивості. Поняття публіцистичності органічно охоплює широке суспільне звучання, проблемність, тенденційність, полемічність і специфічну, властиву саме для публіцистики образність. Будь-який виступ, звернений до широкої аудиторії, тією чи іншою мірою виконує публіцистичні функції, стає публіцистичним .

До речі, цитований уже М. Шлемкевич слушно акцентує увагу на тому, що публіцистика відігравала особливу роль саме в українській історії і пояснює її тим, що це „особливо наше, українське прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини Духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і ... новочасні публіцисти” . Автор прогнозує, що й надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духовної творчості: „Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але і цінностях, здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тоді публіцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень” .

З огляду на сказане і у самій постаті І. Франка, у широкій сукупності даних йому Господом і розвинутих мозольною працею творчих здібностей художника найширшого діапазону, вченого у різних сферах знань, від історії, філософії, економіки до мистецтвознавства, природознавства та психології, поєднаних із активною громадянською позицією, ми повинні чітко і масштабно виділяти його публіцистику.

2. Відношення публіцистики Івана Франка до політики

2.1. Політичний відтінок публіцистики Івана Франка

Публіцистика найтісніше пов’язана з політикою. І не тільки у тому плані, що найчастіше трактує саме політичні питання часу і є породженням та продуктом політичної діяльності. Своєрідність цього виду творчості ще й у тому, що справжній публіцист будь-які життєві питання, — і цим вона відрізняється від „чистої” науки, — розглядає під політичним кутом зору, бачить суспільно-політичний, філософський, людинознавчий аспект найрізноманітніших явищ. І цим вона приваблива для пересічного читача.

Ось чому, на наше глибоке переконання, без наукового вивчення багатої публіцистики письменника хоча б на рівні сучасного осмислення його лірики, епосу, драматургії, фольклористики, літературно-художньої та естетичної думки потужна творча планета під назвою „Франко” не постане у всій своїй величі, взаємозв’язаності, а відтак у неповторній ролі у процесі національно-політичного усвідомлення українства.

Про політичні, філософські погляди І. Франка написано порівняно багато. На жаль, практично все написане у радянських, підцензурних умовах стосовно його філософсько-політичних поглядів було напівправдою, а вона, як відомо, є найвишуканішим видом брехні. Мільйони українців ще з шкільної лавки засвоювали оповіді про те, що він насамперед вивчав і пропагував марксизм, хоч сам до правовірного марксиста не доріс. Цим, до речі, користаються й досі деякі лжесоціалістичні формування, виставляючи І. Франка своїм предтечею й кумиром.

Франкознавство успішно спростовує ці примітивні твердження, хоч нові ідеї важко пробиваються у голови сучасників, а сама особистість видатного українського мислителя, еволюція його поглядів, спроби прописати його навічно у ту чи іншу партію чи філософську школу виявились аж ніяк не такою простою справою. Ми стикаємося із настільки самобутньою особистістю, що вона за своєю багатогранністю не вкладається у вироблені для масового вжитку зразки і стандарти. Як це давно склалося у політичних традиціях європейських демократичних країн, І. Франко мислив себе, як писав у листі до свого однопартійця М. Павлика, „насамперед русином, а потім радикалом”. Має рацію Я. Грицак, який написав у книжці про політичні погляди письменника: „За все своє життя Франко був і драгоманівцем, і марксистом, і фабіанцем, і радикалом, і націонал-демократом. Але жодне з цих означень не годиться для характеристики його громадської діяльності, не припасовується до його могутньої політичної постаті” .

2.2. Філосовсько-політичний зміст публіцистики Івана Франка

Щодо неможливості припасовування І. Франка до відомих філософсько-політичних систем, то тут не виникає жодних сумнівів. Але насмілимося висловити припущення, що самі критерії підходу до особистості письменника не витримують критики. Ми підходимо до нього як до професійного політика чи філософа. Та ні першим, ні другим він не був. Він неодноразово заявляв про те, що не збирався бути лідером, вождем, що займався цим лише тому, що не було інших, придатніших для цієї справи. Він досліджував філософію, економіку, як і право, але не створив і не збирався створювати власного філософського вчення чи власного економічного та юридичного вчення. Він займався усім цим, насамперед, як письменник і публіцист, як універсальний вчений-мислитель. І його праці у цих галузях були позначені печаттю геніальності, часто вартували більше, ніж студії професіоналів.

Автор цих рядків схиляється до сформульованої у загальному плані думки І. Денисюка: „Філософські погляди необхідно трактувати як його власну, еволюційно складну філософську систему — „франкізм” (щоб уникнути небажаних асоціацій з іншим поняттям — франкізму іспанського походження, можна б запропонувати термін „франковізм”, хоча можна сумніватися, чи поняття приживуться), у якій є оригінальна візія людського прогресу, гуманізму, обстоювання прав одиниць на свою суверенність і прав нації на самостійну, незалежну власну державу. Є теж критика завужених, односторонніх догматичних доктрин, у тому числі марксизму, зокрема, теорії класичної боротьби як релігії ненависті між людьми, спрямованої проти консолідації нації” .

Варто лише додати, що І. Франко гостро критикував й інші догматичні доктрини, незалежно від того, стосувалися вони духовного життя, міжнаціональних стосунків, звойовуючи те, що він називав загумінковістю. Він усе життя мріяв про „людське братерство нове”, але був нещадний у поборюванні тих, хто під гаслом братерства розумів такий собі концтабір, у який силою заганялись цілі народи, позбавлені навіть природнього права людини на рідну мову, культуру і власну державу. І тому не уявляв людської спільності майбутнього без повного і беззастережного національного волевиявлення.

Звідси ключова ідея його життя останніх десятиліть, яку він обстоює у багатьох листах і, насамперед, у публіцистичних творах, яка у кількох словах була сформульована на порозі ХХ ст.: „...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинна йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації. Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.

2.3. Франко не політик, а політолог

Франко не був політиком, а лише політологом. А це різні речі. Вдаючись до метафорики, можна сказати, що він не був Мойсеєм, Вождем, а Мислителем, Пророком з неминучим компонентом касандризму, тобто із здатністю передбачати, але без можливості практично змінювати хід реальних подій. Він робив чесно і геніально те, що мав робити і аналізувати, радити, передбачати, застерігати.

Якщо уважно вчитатись у публіцистику І. Франка початку трагічного ХХ століття, то він найрішучіше виступав за незалежність, державність України. Це був результат глибокого аналізу конкретно-історичної ситуації і безальтернативності вибору для нації. Але як реаліст, він дуже боявся неготовності українства до цього історичного кроку. Це була та риса, яку О. Пахльовська назвала „пронизливою історичною інтуїцією”. Тому робив усе від нього залежне, щоб, по-перше, здолати, говорячи словами цієї ж дослідниці, роздвоєння-поєдинок між духом і розумом, коли перший не визнає поразки і живе її майбутнім подоланням, а другий поринає у реальність, де замало сили Духа, а потрібна конкретна організаційна робота і самовіддана праця суспільства, насамперед її проводирів” [26]. По-друге, він категорично застерігав проти участі українців у загальноросійських рухах та їх привабливих зовні партіях на шкоду власним національним інтересам. Цю думку він недвозначно сформулював у статті „З кінцем року”, за яку на нього так образилась Леся Українка, а В. Ленін обізвав цей погляд реакційним. По-третє, І. Франко, який у свій час сам захоплювався соціалізмом і марксизмом, категорично виступив проти спокуси давно віджилого в Європі і все ще популярного в Росії й Україні як її частині марксизму та збільшовиченого соціалізму.

Неприсутність І. Франка у громадсько-політичних, вирішальних для України процесах початку ХХ ст., про які йшлося вище, треба пояснювати тим, що франкові ідеї та застереження не доходили до включеної у активний революційний процес маси людей, не були зрозумілими і сприйнятими, а головне, не були зреалізованими у силу несприятливих об’єктивних реалій того революційного часу. Те, від чого застерігав публіцист, сталося.

Значна частина населення, включаючи й лідерів революційного руху, не одразу і не до кінця усвідомили себе як самостійна, відмінна за своїми політичними інтересами сила. Багато людей, особливо у великих містах України, перебували у полоні демагогічної марксистської ідеології, сповідували соціалістичні ідеї. Навіть певна частина галичан повірили у те, що в умовах так званого соціалістичного будівництва можна домогтись утворення суверенної української держави, за що жорстоко поплатилися власним життям у соловецьких таборах.

3.Франко І.Я. як редактор і журналіст

3.1.Співпраця Франка у журналі "Друг"

"Революційно-демократична українська періодика постала не звичайним шляхом організації видань з революційною програмою, а шляхом переродження та ідейного самозаперечення рядового студентського журналу "Друг", " - пише у передмові до своєї монографії "Українська революційно-демократична журналістика" (Київ, 1959) О. І. Дей.

Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). Вже на третій рік існування "Академического кружка" члени цієї організації вирішили розпочати видавничу діяльність, маючи на меті випускати "Бібліотеку повістей", для чого члени гуртка отримали для перекладу різноманітні, як правило, другосортні твори польської, французької та німецької літератури. "Бібліотека повістей" так і не була реалізована (єдиний випуск містив оповідання Антона Дольницького, члена гуртка, "Принада"), але відповідальний комітет вирішив з 1 квітня 1874 року видавати двічі на місяць літературну газету розміром в один аркуш, що містила б поезії, наукові статті, всячину та новини. Відповідальним редактором став Ієронім Кордасевич, заступник голови гуртка. У доборі матеріалів брали участь А. Дольницький, С. Лабаш, О. Калитовський. Згодом об'єм видання було збільшено до 1, 5 аркуша, тираж з 600 зріс до 2000 примірників. З приходом у жовтні 1874 року у редакцію Михайла Павлика, що був обраний секретарем комітету, виникли розбіжності у питанні мови. Ось зразок протоколу засідання комітету, що водночас є ілюстрацією проблеми: "При дебаті о язиці розділились товариші на дві партії: Дольницький і Павлик требовали малоруського (живого) язика с правописью точно отдаючою звуки виговора, - Кордасевич же і Лабаш - аби язик "Друга" хилился больше до общерусского, вслідствіє чого розійшлися, не рішивши нич. " Саме проти такої суміші російської, української та церковнослов'янської мов гаряче протестував Павлик, саме з нею боролися народовці, і саме нею виходив "Друг". "Бесіда допотопна, ні то великоруська, ні то малоруська, ні то церковна. Сюжети не менш допотопні, системи провідної думки - ніякої, ось що далося сказати про "Друга" за перші роки його існування, - писав Франко в 1878 році, - Розуміється, старі тіснолоби галицькі радувалися новій газеті, славили нашу "многонадежную молодеж", - і "Друг", як і все в Галіції, благоденствував, не думаючи навіть, що є якісь серйозні питання на світі, що є якийсь напрям, котрий повинен ціхувати всяку газету молодих, живих і гарячих людей".

В "Друзі", крім перекладних творів, а також творів російської літератури, що не зазнавали на сторінках журналу змін, друкувалися проза та поезія тогочасних галицьких авторів, дуже слабкі і немічні з ідейного боку. Загальна атмосфера цієї літератури, за словами Франка, відзначалася "в українському письменстві пам'ятним антрактном 1962-1872 років, десятиліттям страшного і фатального затишку та застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом".

В такий журнал приходить у 1874 році Іван Франко, дебютувавши під псевдонімом "Джеджалик" з сонетом "Народнії пісні", наступного року давши на конкурс на повість з життя Русі свою першу повість "Петрії і Довбущуки", написану живою народною мовою, а також друкуючи в журналі свої поезії, що яскраво виділялися на сторінках "Друга". Втім, це був далеко не той Франко, що постає у подальшій своїй творчості. "Патріотизму я тоді ще не знав, " - зазначає він у своїй автобіографії. Та Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію "Друга", його другосортність та неперебірливість, відірваність від потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М. Драгоманов. Редакція "Друга" вступає у палку полеміку з Драгомановим, піддаючи критиці його твір "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросійський патріотизм".

Дискусія щодо мовної орієнтації, яка розпочалася в "Друзі" 1875 року, вимагала одночасного розв'язання ідейно-естетичних питань про завдання інтелігенції, науки, літератури, журналістики, що назріли в суспільстві. Питання інтелігенції було підняте вперше у "Друзі" у жовтневому номері 1875 року у статті Михайла Павлика "Академическое общество". "У нас інтелігенція, - пише він, - не приносить желаємого хісна нашій народності. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм становищі, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люде мають таку саму душу і так само бажают для себе пільги в своїй нужді матеріальній і моральній, котра якби тот тяжкий камінь придавила їх до землі". Далі Павлик формулює призначення інтелігенції: бути серцем народу, що посилало б йому просвіту й народну свідомість, вивчати мову і життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку інтелігенцію, Павлик пропонує створити відповідне студентське товариство, метою якого буде "ввести інтелігенцію в саму середину народа, значит, аби кожна інтелігентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не народ за средство для достиження своїх егоїстичних цілей. Ціль такого общества має бути: тісно зв'язати інтелігенцію з народом, а не відрубати єї від народа".

Іван Франко вступив до "Академического кружка" в липні 1875 року. Вже восени його вплив на редакцію журналу різко зростає. Відповідно вплив завзятого москвофіла С. Лабаша падає, до редакції приходять Іван Белей і Павлик, який, за його власними словами, "вступив у кружок з гадкою заговорити про хлопів між тими, що з них колись має вийти інтелігенція". "Москвофільство" Франка, що змусило його вступити саме до "А. К. ", а не до аналогічної народовської організації, вичерпувалося активним ознайомленням з найкращими зразками російської літератури та журналістики. Виникнення у "Друзі" нової течії він пояснює так: "Каменем спотикання стало для "Друга" то, про що він так часто і самоувірено говорив і спорив з другими пустозвонними львівськими газетами, а особливо зі "Словом": язик і правопис. З кінцем 1875 року обновилися в редакції "Друга" спори щодо язика, комітет редакційний не міг прийти до згоди, кожен член давав свої пропозиції - розуміється, одна дурніша від другої . За час сварки почали в редакції виділюватися дві противні сторони, одна більше консервативна, друга - більше поступова". Починаючи з зими 1876 року Франко і його однодумці палко виступають у "Друзі" за народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, "Друг" оголосив офіційну відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови.

1876 рік - це рік стрімкої демократизації "Друга", повного відходу його від москвофільської ідеології. Сам Франко, пояснюючи це явище, віддавав належне впливам Чернишевського та Драгоманова, палким прихильником якого він сам стає. Роль Франка особливо велика в критично-публіцистичному відділі. Треба зазначити, що, попри стереотипну думку щодо провідної ролі Франка у "Друзі" як "Мойсея" від самого початку, у перші роки після реорганізації журналу чільне місце в ньому як мислителя та публіциста належало Павликові.

Листи Драгоманова стали основним джерелом натхнення творців "Друга". Франко пише: "Без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти, ми йшли наосліп, читали, що впало в руки і не знали, що робити з тими хлопськими симпатіями, що у нас були принесені з батьківського дому, і з тим невеличким знанням народного життя, котре ми з сел принесли до Львова. Тут тих симпатій ніхто не поділяв, тим життям ніхто не цікавився, нам казали вчитися "для хліба", любити щонайбільше "язик народа", а не сам народ. От тут-то в великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов. " Драгоманов, передовий і неоцінений мислитель, якого можна вважати предтечею Франка як культурного явища і "Східноукраїнським Франком" в плані масштабності та різноплановості таланту, фактично диктував ідейні передумови для створення новітньої концепції "Друга". Саме з його подання журнал стає в 1876 році в опозицію як до народовської, так і до москвофільської преси.

До питання ролі наявної на той час галицької інтелігенції, а також завдань інтелігенції нової "Друг" повернувся із доповіддю Павлика "Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині". "Справжнє завдання інтелігенції - бути народові старшим братом, "просто йти в люд і стати в його обороні", - фактично повторює свою ж колись висловлену думку Павлик, апелюючи таким чином скоріше до народовських поглядів на функції інтелігенції. В 1876 році Павлик і Франко ознайомлюються з творами Маркса, які справляють на них хоч і менший, ніж Драгоманівська теорія, вплив, але змушують робити ще більші акценти саме на проблемі захисту та взаємин з простим народом. В усякому разі, погляди Франка та Павлика на інтелігенцію розходяться: Франка явно не влаштовує обмеження завдань інтелігенції етнографічною та науково-просвітницькою роботою серед селян (що успішно проповідувалося народниками Росії).

Особливо ясно простежується передчуття приходу "нової інтелігенції" у рубриці "Літературні письма", яку веде у "Друзі" Франко, публікуючи тут свої власні роздуми та аналіз новітніх літературних творів. "Головною ціхою всіх новітніх літератур є народність, " - значиться в ІІ "Літературному письмі".

За свої неповні два роки видання оновлений "Друг" відіграв вирішальну, поворотну роль у галицькому письменстві. Новий метод, що пізніше набув назви "реалізму", почав практикуватися вперше саме у творах, що готувалися для видання редакцією "Друга" альманаху "Дністрянка". Але, відмовившися від наукової частини і наголосивши на публіцистиці та новітній літературі, "Друг" потроху приходив до пропаганди марксизму, від чого вже в середині 1876 "другівців" почали застерігати народовці. Марксизм прийшов в Галичину через брошури, надруковані у Відні, що спричинило перший в історії Австро-Угорщини судовий процес над соціалістами. Таємна поліція почала активну боротьбу проти нової "ідеологічної чуми", і однією з жертв цього переслідування судилося стати журналові "Друг".

Нападками на "Друг" з боку москвофільської преси почався скрутний період в історії журналу. "Академический кружок", що мав мало спільного з новою інкарнацією журналу, категорично протестував проти продовження його видання. Певний час Павлик і Франко боролися за відділення "Друга" від "А. К. ", але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була покладена повна відповідальність за журнал. У вкрай важких умовах йому вдалося видати 6 номерів журналу, останній з яких з'явився 23 травня 1877 року. Після цього на засіданні "Академического кружка" москвофільська його частина, користуючись відсутністю Франка та Белея, ухвалила відібрати журнал у редакційного комітету. Франко одразу ж перейнявся ідеєю створення видання з тією ж, що у "Друга", концепцією, але іншою назвою. Саме листи Драгоманова, присвячені цій темі та баченню нового видання, стали приводом для арешту Франка, Белея, І. Мандичевського, а також повторного ув'язнення Павлика, що знаходився в лікарні. На судовому процесі вони жертовно зізналися і вголос заявили про свої соціалістичні переконання. Першим з них опинився на волі Павлик, і одразу ж почав підготовчу роботу для організації нового видання.

3.2. Франко - редактор журналу "Світ"

Період існування журналу "Світ" - 1881-82 роки - позначений значним послабленням революційного руху радикалів і посиленням їхніх ідейних супротивників, москвофілів і особливо народовців. У 1880 році виникають видання, якім судилося відіграти величезну, чи не вирішальну роль в консолідації галичан: журнал "Зоря" та газета "Діло". Іван Франко співпрацює в "Ділі" - на той час справді передовому виданні, що поставило собі за мету досягти компромісу з москвофілами - як співпрацював і в народовському виданні "Правда", редаґованому тим самим В. Барвінським, до його закриття у 1880 році. Виправдовуючи себе перед Драгомановим та іншими однодумцями, він називав єдиною причиною співпраці в виданнях опонентів жахливу фінансову скруту. Насправді ж Барвінський зробив усе, щоб залучити до створення "Діла" якомога більше молодих прогресивних авторів, в тому числі і з-поміж радикалів.

Народовська, або "українофільська" преса на довгі роки посіла чільне місце за популярністю серед галицьких українців всіх соціальних верств. Проголошений Барвінським курс на порозуміння з представниками інших партій допоміг "Ділу" розширити свою аудиторію за рахунок промосквофільської або промарксистської частини галичан. Щоб конкурувати з народовцями, журналістам-радикалам необхідно було виробити якісно нову концепцію, навчитися поміркованості, переосмислити саму ідею своїх видань.

Інша народовська газета - "Батьківщина" Ю. Романчука - була заснована в 1879 році і досягла великого успіху. Франко високо оцінював редакторську майстерність Романчука та готовність "Батьківщини" йти на компроміс не тільки з політичними опонентами, а з одвічним "супостатом" галицьких українців - поляками. Але "Батьківщина" не оцінила крок назустріч, який у 1881 році зробили Павлик та Драгоманов, запропонувавши виданню співпрацю. Романчук відмовив, пояснивши це розбіжністю у політичних поглядах. Сам Франко, хоч оцінював "Батьківщину" позитивно, всіляко відраджував Павлика від спроб єднання з народовцями.

Отже, з кінця 1879 року Франко плекав нові плани щодо видання газети. Ним була написана програма видання, названого "Новою основою". Програма ця була, за сформованою вже традицією, складена здебільшого з "розвінчування та викриття" народовської та москвофільської преси. Але з листів Франка до Павлика та Драгоманова, з його власних нотаток збирається цілісний образ справді доволі прогресивного видання, яке, незважаючи на вимушену стриманість (для замирення з цензурою), служило б для реалізації та принесенню в маси Франкових вже набагато більш зрілих та самостійних ідей. "Нехай думки, котрі заступати буде "Нова основа", розходяться всюди, нехай вкорінюються в усіх головах, нехай стають справді основою для вироблення ясних, поступових переконань, основою для викликання нового, живішого руху умислового у нас, для духовного з'єднання, для спільної праці цілої інтелігенції для народу!"

Одначе дозволу на видання газети Франко не отримав. Приводом до цього було те, що він не мав 24 років і відповідно до нового закону про пресу не міг бути редактором, так само як і Іван Белей та Михайло Павлик. Спершу підставною особою-редактором погодився бути студент Степан Жидовський, але, побачивши, що в програмі "Нової основи" поліція підкреслила червоним "принцип колективізму", злякався і відмовився. Белей і Терлецький радили відкласти видання "Нової основи" до наступного року, Франко ж наполягав на тому, що необхідно виконати обіцянки (позаяк "Нова основа" була широко розрекламована серед прорадикальної молоді). Кошти на видання газети з великим трудом випрошувалися Франком у Великій Україні. Драгоманов на цей раз видання не підтримав, і ані порад, ані допомоги від нього Франко не діждався.

У 1879 і 1880 роках видання "Нової основи" було неможливе. Франко, потерпаючи від страшної скрути, спершу вступає до війська, а в березня 1880 року потрапляє до в'язниці, звідки виходить лише у червні. Тяжко хворий, Франко до осені лікується в рідному селі, а в жовтні, повернувшися до Львова, з новими силами відновлює діяльність з видання радикального видання.

Було вирішено видавати щомісячний журнал (до концепції власне газети "Нова основа" більше не поверталися), відповідальним редактором якого став Іван Белей, а названо його було "Світ". Фактичним редактором був Франко. Практичною метою журналу "Світ" було, як писав Франко в одному з листів до Драгоманова в листопаді 1880 року, було "спричинитися до збудження і піддержання живішого руху серед молодіжі і навіть серед люду". Теперішню поміркованість Франка неможливо й порівняти з юнацьким запалом 1878 року. "Соціалістів в Галичині так мало, вони так розсипані і запуджені, що поки що годі й думати о якій-небудь організації між ними. І до такої організації не швидко й дійже, хоч тепер може надіятися печатним словом хоть що то повернути людей в той бік". Це зовсім не той Франко, що був упевнений у скорій і легкій перемозі марксизму в Галичині і в цілому світі.

Від початку за задумом Франка редакція "літературно-науково-політичної часописі", якою проголошений був "Світ", була розділена на багато відділів, "департаментів", кожен з яких мав редагувати відповідний відділ газети. Але, виправдавши найгірші сподівання Павлика, студенти, на чию совість було віддано більшість департаментів, не виправдали довіри редакторів, а Драгоманов і зовсім відмовився від запропонованого йому історичного департаменту. Відтак Франко та Белей з декількома студентами мусили самі виконувати цю титанічну роботу.

Журнал справді був надзвичайно демократичним, в ньому, як писав сам Франко, вперше зустрілися галицькі українці, "малороси" та українські емігранти: Белей, Франко, Терлецький, О. Кониський, Б. Грінченко, Драгоманов, Ф. Вовк. Одначе саме в "Світі" роль Франка була надзвичайно великою. Приблизно 6/10 обсягу всіх випусків "Світу" (у січня 1881-вересні 1882 вийшов 21 номер) займали твори Франка. В усіх без винятку випусках "Світу" друкувалася по частинах повість "Борислав сміється", також було опубліковане Франкове оповідання "Добрий заробок". Інші літературні твори, публіковані у "Світі", зокрема нариси О. Кониського, виглядали дуже слабко в порівнянні з Франковими. Усю величезну редакторську роботу Франко провадив, знаходячися в Нагуєвичах.

Видання "Світу" було суцільною кризою: наклади 250-300 екземплярів, постійні позички та тисячні борги, випрошування грошей у східноукраїнських однодумців. Франко, знаходячися в страшній матеріальній скруті, водночас відмовив Кулішеві, що запропонував йому спонсорувати "Світ", що ідейно став би його, Кулішевим, виданням. Франко продовжував співпрацювати в польській газеті "Praca", вкладаючи у "Світ" всі отримані гонорари.

Якщо в "Громадському друзі" промарксистські виступи Франка виглядали схожими на маніфести, то у "Світі" вони набагато поміркованіші, тема робітничого класу осмислюється, як правило, через художні твори (продовження "Бориславського циклу") та філософсько-економічні дописи на кшталт "Мислей о еволюції в історії людськості", де марксизм єднався з доволі слушними власними теоріями Франка.

Відносини між інтелігенцією та іншими суспільними верствами, а також роль інтелігенції в суспільстві залишалися одним з лейтмотивів Франкового видання. На відміну від попередніх видань, основним зайняттям яких було викриття в дусі "Писем о галицькій інтелігенції", "Світ" присвячував набагато більше уваги конкретній програмі дій передової інтелігенції та шляхам її реалізації. Особливо в цьому плані прикметні статті Франка "Чи вертатись нам до народу?", "Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва", "Чи ми хоч тепер прокинемось?". Одначе брак "викриття та розвінчування" здавався недоліком "Світу" Франковим товаришам: Павликові, Белею та Драгоманову, які дорікали Франкові за "неувагу до життя галицької громадськості". Белей продовжував викривальну лінію у статтях "В один час", "Про послідній вибір посла до ради державної" тощо, в яких постраждали як москвофіли, чия діяльність справді набула деяких геть кумедних рис (на кшталт урочистих поїздок до російського нумізматичного товариства), так і найпрогресивніші на той час народовці.

Найсерйозніша спроба задуматися над інтелігенцією в контексті сучасності була здійснена Франком у власній передмові до "Фауста" Ґете, що виходив накладом "Світу". Говорячи про відсутність поступової реалістичної літератури в Галичині, він пише: "Винна вся інтелігенція, котра в своїм безмежнім засліпленні зве себе народом, суспільністю: "Ми народ!", "Ми герої!" Адже ж будьте ласкаві, добродії, зважити, що ви ж не то не народ, а навіть не частина народу. Рука - частина тіла; відітни руку, тіло не зможе працювати. А ви що? Якої діяльності не міг би виконувати народ - той правдивий народ - люд, той "великий незнайомець", якби вас не було? Оскільки гірше жилося б йому? А може обернути те питання і спитати, оскільки ліпше? Не забувайте, добродії ласкаві, що сяк, чи так, а ви все-таки паразити на його тілі, їдці, не робітники, п'явки, не герої". Також у статті "Чи вертатись нам до народу", написаній як відповідь до заклику священника Наумовича інтелігенції повертатися "назад до народу, вчити його віри та любові", читаємо: "І коли ви вернетесь до народа тільки з любов'ю, коли взамін за його хліб, котрим він вас кормить, взамін за його працю принесете йому тільки "чисті" обряди східної церкви, а хоть би й саме Євангеліє Христове, то чи не думаєте, що тими "преєстественними благами" зарадите конкретній біді народа?" Далі Франко робить висновок, що є досить знаковим для нашого дослідження: "У нас нема інтелігенції. У нас є тисячі людей письменних, але інтелігенції нема. "

У журналі "Світ", як ніде досі у Франкових дописах, постає образ інтелігенції не як "слуг" народу, а радше проводирів, аванґарду нації, що мусить відповідати поставленому журналом гаслу "Наперед з народом!". "Інтелігенція повинна бути передовсім бути інтелігенцією, повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу, а відтак інтелігенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, стати серед нього як брат, як рівний, як свій, стати для нього адвокатом, лікарем, вчителем, порадником, показчиком в ділах господарських і добрим сусідом та помічником в усякій нужді. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна частина народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власним життям, власною працею бути приміром народові. Повинна, як та культурна і освітня закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту. Та тільки ж такого зросту ніколи не буде, коли інтелігенція схоче іти в народ тільки з євангелієм та любов'ю. На практичні нужди треба практичних способів. Весь засіб знання, сили, науки, смілості і енергії повинен бути використаний в службі народній. Всі нові думки, нові ідей, нові винахідки людського розуму, все, що прояснює людський світогляд, влегшує людську працю, ущасливлює людське життя, все, що йде до світла, вільності, щастя, повинна та інтелігенція, мов чужеземну, але сильну рослину пересаджувати сквапно на наше поле, защеплювати пильно в серця і поняття нашого народу. Вона повинна вести його з поступом часу, повинна вчити його вільнодумства на полі релігійному, правдивій гуманності на полі етичному, дружності й асоціації на полі економічному. Вона повинна вести народ наперед, піднімати його до себе, а не вертатись до нього назад. Се наша рада, рада молодого покоління, але се також тільки один з радикальних ліків на нашу нужду . Се лік повільно діючий. Але коли б показалася потреба швидше діючих ліків, то від них інтелігенція не повинна оступатися, бо . на тяжку недугу треба радикального ліку. "

В цілому цей погляд справді є надзвичайно прогресивним. Для порівняння наведімо цитати з "Діла", яке визначало завданням інтелігенції "боронити наш народ від всякого винародовлення, будити почуття руської народності в найширших кругах, домагатися згоди й єдності всіх русинів для боротьби з недругами - хитрим євреєм і гордим ляхом, рятувати дорогі останки нашої батьківщини".

Але загальна слушність та гуманність Франкових роздумів щодо ролі інтелігенції не означає відсутність в них революційно-марксистського підтексту. Адже найпершим завданням нової інтелігенції він вважає "приготувати будущих робітників коло поступового двигнення народу, приготувати ту широко образовану, твердої волі громаду, котра зможе те тільки з щирими чуттями піти в народ, але заразом зможе сильними руками порятувати його . " Ніяких планів щодо порятунку українського народу (від Австро-Угорщини? Польщі? Самого себе?), окрім загальних марксистських теорій, Франко і його товариші не плекали.

Ще одна позиція, що фарбує у сумнівний колір нову Франкову програму розвитку інтелігенції: одним з її головних завдань він вважає роз'яснення народові, "як можна уладити господарську асоціацію". Комуністичні догми Марксового вчення були настільки недоречні у історичному та соціальному контексті Галичини 1881-82 року, що навіть сам Франко, говорячи про статтю, що містила наведену цитату, писав: "Будую піраміду з болота".

Як уже було зазначено, "Світ" за самою атмосферою свого видання був кризовим журналом. Раз у раз матеріали, що в ньому публікувалися, ставали дедалі менш приступними для звичайного читача, Белей, безсилий під час відсутності Франка, допускав до друку статті, що радше були глибокими академічними розвідками, а не науково-популярними творами. Зрештою "Світ" дійшов до свого логічного завершення, Белей перейшов на більш "хлібне" місце в газету "Діло", і та якісно нова для Галичини преса, яку радянська критика звала "революційно-демократичною", замовкла на вісім років. У 1886 році Франко планував, як логічне продовження "Друга" - "Громадського друга" - "Дзвона" - "Молота" - "Світу", розпочати видання журналу "Поступ", але цьому завадила фінансова та політична ситуація. У 1882-1890 роках Франко займається літературною творчістю, за його сприянням виходять альманахи "Ватра" (ред. В. Лукич), "Перший вінок" (ред. Н. Кобринська та О. Пчілка), збірка "Веселка", матеріали для якої на прохання Франка зібрали київські студенти. Як це зазвичай бувало в Україні ХІХ століття, альманахи стали простим способом продовження журналістської діяльності без відповідальності, яку накладає на редакцію періодичне видання.

4. Іван Франко та українська публіцистика

4.1. Івана Франка, як постать в українській публіцистиці

Чи варто так масштабно і широко ставити сьогодні питання, пов’язане з постаттю Івана Франка? Не тільки варто, а й конче необхідно. До цього спонукає ціла низка об’єктивних і суб’єктивних факторів. Насамперед очевидна для багатьох аналітиків та невтішна для нас всіх істина: пересічний українець, навіть інтелігент, знає про Івана Франка, делікатно кажучи, дуже мало. Йдеться навіть не про ритуали шанування його імені, поклоніння геніальній особистості, її титанічній праці та історичним заслугам, хоч гідність та зрілість нації проявляється і у почутті вдячності до тих, хто її формував, був її духовним пастирем. Маємо підстави говорити про вину непослушенства, про те, що в силу об’єктивних, а ще більше суб’єктивних причин, інтелектуальні уроки Івана Франка не були сприйняті в історичному минулому, не засвоєні вони до кінця сьогодні.

Говорячи про доленосні для нашого народу історичні події початку ХХ ст., які були роками „обудження й зриву Нації”, а також роками „наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти”, Євген Маланюк дуже точно наголосив, що саме тоді „трагічно відчувалася н е п р и с у т н і с т ь саме Франка”. Є.Маланюк з болем писав про те, що почувши це ім’я, кожен здіймає шапку, тобто тут діє якийсь „інстинкт величі”, але „визнавана і відчувадана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати” .Драматизм ситуації поглиблювався тим, що упродовж більше половини минулого століття творчість письменника, значна частина його спадщини, особливо публіцистики, перебувала не просто за символічними сімома печатями, а за цілком реальними замками „спецхранів”.

Не збираємося щось додавати до слушних думок багатьох сучасних дослідників І. Франка, які аргументовано доводять, що цього справжнього, багатогранного і багатоликого, повнокровного і неповторного у своїй величі художника і мислителя ми ще не змогли осягнути. Можемо навіть сказати, що лише останнім часом з’являються ґрунтовні монографічні праці про окремі грані творчої особистості письменника. Це, насамперед, книги Івана Денисюка, Михайла Гнатюка , Валерія Корнійчука ,Богдана Тихолоза та інших авторів.

Віддаючи належне тому, що маємо у царині збирання, публікації, аналізу й узагальнення публіцистики І. Франка, насамперед, академіком Михайлом Возняком, Володимиром Дмитруком, Олексієм Деєм, Михайлом Нечиталюком, Іваном Курганським та багатьма франкознавцями, вони не можуть задовольняти потреб нинішнього суспільства не тільки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публіцистику і масову комунікацію, але й виходячи із значно ширшого, філософського, соціально-політичного виміру ролі Івана Франка в історії України, розвитку національного інтелекту. Навчально-методичні, монографічні праці про Франка-журналіста присвячувалися окремим питанням і періодам його діяльності, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманітність і політичну багатоаспектність його творчості.

У якійсь мірі ця прогалина заповнюється працями Ярослава Грицака про політичні погляди та Оксани Забужко про національну ідею у філософських концепціях І. Франка, дослідженнями політичної постаті письменника у наукових розвідках українських мислителів у діаспорі, брошурах і статтях, опублікованих у наукових збірниках та у періодиці .

Завдання цих праць — хоча би побіжно глянути на багатогранну творчість І. Франка через призму його публіцистики, акцентуючи увагу, насамперед, на тому, наскільки успішно розвиваються закладені ним традиції зрілого, тверезого і результативного політичного думання, нашої здатності оперативно оцінювати дійсність, щоб „рождати слова вагітні чином” (Є. Маланюк). Йдеться не тільки про публіцистичний резонанс художнього і філософсько-політичного слова письменника, а й про те, як нам дорости до рівня його масштабного мислення, тобто наскільки українська публіцистика засвоїла уроки видатного мислителя.

Розвиток його здобутків не треба розуміти спрощено і прямолінійно. Писане ним підказувалось реальним життям, було вистражданим і артикульованим у різних формах. І той, хто стояв на подібних з ним позиціях, не міг не прийти до тих думок, того психологічного настрою, до яких спонукало слово письменника. Це було його покликання, покладений на нього обов’язок, який він мусив втілювати в життя. Бути провісником, пророком, як його великий попередник Тарас Шевченко, — таке високе завдання суджено було йому виконувати, хоч сам він ніколи не говорив про це у високопарних висловах. Волів називати себе скромним трудівником у духовному царстві, орачем на зарослій шкідливим бур’яном народній ниві.

Майже всі дослідники його творчої спадщини наголошують на тому, що він був реалістом, міцно тримався у своїх мистецьких пошуках грішної землі і разом з тим, володіючи подиву гідною поетичною фантазією, був яскраво вираженим типом діонісійського митця з домінуванням яскраво вираженого національного інтелекту. Оксана Забужко у першій в умовах української незалежності праці про франківський період у філософії української національної ідеї слушно наголосила на тому, що свої філософські погляди І. Франко висловлював переважно у художніх творах. Вона, як і інші дослідники, пише про зрощення у його творчості філософського і художнього мислення, посилаючись на самого письменника, який наголошував на тому, що навіть у своїх статтях і рецензіях він не міг позбутися цілісного, нерозчленованого, тобто художнього, а не чисто абстрактного, аналітичного мислення.

У цьому контексті конче необхідно включити у почату розмову про духовну місію І. Франка, про його болючі пошуки відповіді на питання, яким шляхом має йти Україна, її народ у переломний момент історії, щоб зайняти гідне місце у народів вільнім колі, його публіцистику. І не просто у плані цитування окремих думок, вирваних з контексту формулювань і закликів із численних статей, рецензій, оглядів, памфлетів, полемічних інвектив І. Франка. Це робилось у масових масштабах майже протягом століття. Маємо піти далі і серйозно дослідити цей вид літературної продукції в дуже складній і багатоманітній системі його творчої спадщини і, що не менш важливо, ролі і місця публіцистики у виконанні письменником тієї справді історичної місії, яку доля поклала на його не такі вже й фізично міцні плечі.

Отже, кілька думок про те, яке місце займала публіцистика і чому саме публіцистика зіграла таку знакову роль у творчій долі І. Франка. Насамперед, кількісні виміри. У передмові до збірки „У наймах у сусідів” письменник, підбиваючи підсумки власної праці за період до 1890 року, навіть з певним здивуванням для себе самого повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття 525, тобто значно більше половини, — це публіцистичні та наукові статті та ще понад 80 рецензій. Разом з тим він робить висновок про вирішальний вплив саме публіцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчість, розцінюючи її як „початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім об’ємі не має, мабуть, ні одно слов’янське письменство” .

Треба зазначити, що ці підрахунки були зроблені і ці принципові слова були сказані ще до того, як розпочинався принципово новий етап у політичній та мистецькій долі І. Франка. Попереду, тобто вже після 1890 року, були вихід із радикальної партії і проголошення спільно з М. Грушевським, Єв. Левицьким, В. Охримовичем наприкінці 1999 року Української національно-демократичної партії, публікації таких принципових статей, як „Поза межами можливого”, „Журнал і публіка” (1900), „Принципи і безпринципність” (1903), „Дещо про нашу пресу” (1905), цитована передмова до збірки „В наймах у сусідів” (1914), монографія „Іван Вишенський і його твори” (1895), поем „Мойсей”, „Похорон” та інших творів.

4.2. Вплив Іван Франко на українську публіцистику

На жаль, навіть побіжний аналіз сучасної української публіцистики, особливо з тієї високої філософсько-політичної вершини, на яку підніс її власною творчістю та думками про значення і роль публіцистичного слова І. Франко, засвідчує величезне розходження між потребами часу та реальним станом функціонування цього виду духовно-практичної діяльності. І це лише частина значно ширшої для сучасного українства проблеми присутності І. Франка у суспільно-політичних процесах. Як це не прикро, але можемо повторити цитовану вище думку Є. Маланюка про „неприсутність Франка” і у нинішніх досить складних умовах. І. Франко і досі залишається недосяжним у своїй високості не тільки для пересічних громадян, але й для тих, хто претендує називатися елітою.

Про неспроможність зрозуміти великого мислителя і сприйняти його уроки у сучасних умовах досить гостро поставив питання І. Моторнюк у статті „Уроки „Мойсея” у зв’язку із сторіччям появи відомої поеми [33]. Автор, використовуючи широкий історичний фон, слушно говорить про те, що українські політичні лідери упродовж ХХ століття не спромоглися стати тими бездоганними провідниками нації, художній образ якого змоделював письменник.

У статті багато справедливих та гірких думок. Його тривога і біль цілком зрозумілі та виправдані. До них не можна не прислухатись. Але автор надто прямолінійно і спрощено трактує складне питання. По-перше, І. Франко написав художньо-філософський твір, а не політичну програму і навіть не інструктивну статтю про те, як має діяти політик. Наївним видається звинувачення М. Грушевського та інших політиків у тому, що вони „не читали або забули про неї” (поему „Мойсей”) чи настійно радити нинішньому Президентові „прочитати уважно Франкового „Мойсея” і тоді, мовляв, ви спростуєте твердження, що „Мойсея” нема. По-друге, — і це вже значно серйозніше, — І. Франко писав свій твір напередодні великої революційної бурі, відчуваючи, що вирішуватиметься доля народу „у великій страшній боротьбі”.

Суттєвим недоліком української, навіть точніше, україномовної публіцистики є її зацикленість майже винятково на питаннях національно-культурних. Особливо це характерно для письменників. І тут дуже помітна відмінність від досвіду І. Франка, який ніколи не відділяв національного від соціального. Він постійно заглиблювався в економіку, у сферу фінансових, податкових адміністративно-правових стосунків між людьми. Це особливо важливо сьогодні, коли люди очікують поліпшення якості життя, нормалізації правових стосунків, наведення елементарного порядку у країні.

У нинішній Україні не можна поскаржитись на відсутність політичного плюралізму. Але умови склалися так, що політика демократичного уряду, попри недоліки і невдачі, не має належного інформаційно-публіцистичного забезпечення. Урядова політика Президента, насамперед, гостро і не завжди справедливо критикується — і це норма демократичного режиму. Але без належного інформування, роз’яснення, тлумачення, тактовної та аргументованої полеміки з опозицією не можна розраховувати на успіх у практичній реалізації задуманих акцій. Можливо прихід у Верховну Раду у складі демократичних партій і блоків поважних політологів і журналістів позитивно вплине на зміну ситуації.

Висновок

Публіцистика Івана Франка, як ніколи, актуальна сьогодні. Вона вимагає комплексного наукового вивчення. Може, першим кроком до поширення його ідей серед політиків і журналістів, презентації справжнього, а не збідненого, спотвореного Франка-політолога і публіциста, було б видання компактної книги його вибраної публіцистики і думок про цей вид творчості із змістовною передмовою і коментарями. Печать його Духа повинна витати серед нас не тільки у ювілейні дні.

Віддаючи належне тому, що маємо у царині збирання, публікації, аналізу й узагальнення публіцистики І. Франка, насамперед, академіком М. Возняком, В. Дмитруком, О. Деєм, М. Нечиталюком, І. Курганським та багатьма франкознавцями. Хочеться сказати, що не можуть задовольняти потреби нинішнього суспільства мінімальні публікації про Івана Франка не тільки з огляду науково-теоретичних уявлень про сучасну публіцистику і масову комунікацію, але й виходячи із значно ширшого, філософського, соціально-політичного виміру ролі Івана Франка в історії України, розвитку національного інтелекту.

Навчально-методичні, монографічні праці про Франка-журналіста присвячувалися окремим питанням і періодам його діяльності, а головне, писалися в умовах, коли не можна було розкрити всю багатоманітність і політичну багатоаспектність його творчості. Коли ці роботи писалися, то пропускалося багато головного.

У якійсь мірі ця прогалина заповнюється працями Я. Грицака про політичні погляди та О. Забужко про національну ідею у філософських концепціях І. Франка, дослідженнями політичної постаті письменника у наукових розвідках українських мислителів у діаспорі, брошурах і статтях, опублікованих у наукових збірниках та у періодиці.

Досліджуючи публіцистичну спадщину Івана Франка можна дійти висновку,що при всій багатогранній діяльності й титанічній праці в особі Івана Франка виступав мислитель з широким світоглядом, який не тільки дійшов до наукового розуміння природи і суспільства в історично минулому розвитку, а й дивився вперед, у майбутнє історії людства, для наближення, якого він невтомно і з гарячковою пристрастю трудився.

Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Усе, що стосується І.Франка-мислителя, викликає значний науковий інтерес, але, на жаль, із відомих причин (заборон та приховувань творів) мало досліджене.

Список використаної літератури

1. Баган О. Іван Франко і теперішнє становище нації. — Дрогобич, 1991; Жулинський М. „Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії...” // Час-Time. — 1996. — Ч.46-50; Лось Й. Іван Франко: місія публіциста // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25-27 вересня 1996 р.). — Львів, 1998 та ін.

2. Василенко М. Нам треба Франкової сили і волі // Франко І.Я. Мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50-ти томах / Упорядники З.Т.Франко, М.Г.Василенко. - Львів: Каменяр, 2001. - С. 427 - 429.

3. Возняк М. Матеріяли до життєпису Франка (з додатком двох недрукованих його автобіографій). - Київ, 1927. - 65 с.

4. Гнатюк М. Іван Франко в літературно-естетичних концепціях його часу. — Львів, 1999.

5. Грицак Я. „...Дух, що тіло рве до бою...”: Спроба політичного портрета Івана Франка. — Львів, 1990.

6. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко і його спільнота. - Київ: Критика, 2006. - 333 с.

7. Грицак Я. „...Дух, що тіло рве до бою...”. — Львів, 1990. — С.162.

8.Дей О. І. Революційно-демократична преса в Україні. - Київ, 1959.

9. Денисюк І. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин. — С.16.

10. Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: У двох томах, 3 книгах. — Т.1. — Львів, 2005.

11. Дмитрук В. Нарис з історії української журналістики ХІХ ст. - Львів, 1968.

12. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. — К., 1992.

13. Євшан М. Критика, літературознавство, естетика. - Київ, 1998.

14. Єфремов С. О. Історія українського письменства. - Київ, 1995.

15. Забужко О.С. Названа праця. — С.53.

16. Здоровега В. У майстерні публіциста. — Львів, 1969; Прохоров С. Искусство публицистики. — М., 1990 та інші праці.

17. Здоровега В. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. — Львів, 2004. — С.224.

18. Злупко С.: Джерела, стан вивчення, проблеми // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин ... С.221-225.

19. Іван Франко: статті і матеріали // "Українське літературознавство", №11. - Львів 1970.

20. Іван Франко у спогадах сучасників. - Львів, 1956.

21. Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики. — Львів, 2004

22. Кононенко П. П. Українська література. Проблеми розвитку. - Київ, 1994.

23. Див., наприклад, Курганський І.П. Майстерність Франка — публіциста. — Львів, 1974; Нечиталюк М.Ф. Публіцистика Івана Франка (1875-1886): Семінарій. — Львів, 1972; Його ж. Оружием публіцистики: Вопросы истории, проблематики, идеологической функции, мастерства публицистики Ивана Франко. — Львов, 1981; Відповідні розділи інших монографій, численні статті у збірниках, науковій періодиці.

24. Лавріненко Ю. Дещо до еволюції світогляду і політичної думки Івана Франка. Нотатки і спостереження // Збірник „Української літературної газети”. — Мюнхен, 1957; Винар Л. Історичні праці Івана Франка // Там само.

25. Маковей О. Ювілей 25-літньої літературної діяльності Івана Франка. - Львів, 1898. - 35 с.

26. Мочулинський М. З останніх десятиліть життя Франка (1896-1916). Спогади і причинки. - Київ, 1928. - 284 с

27. .Маланюк Євген. Книга спостережень. — К., 1995. — С.67.

28. Маляренко Л. Л. Іван Франко - редактор. - Львів, 1970.

29.Нечиталюк М. Зачинатель теорії публіцистики. Деякі питання теорії публіцистики в інтерпретації Івана Франка // Збірник праць кафедри української преси. — Вип.3. — Львів, 2000. — С.211-219.

30. Пахльовська О. Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стратегії // Іван Франко — письменник, мислитель, громадянин. — С.24.

31. Різун В., Трачук Т. Нариси з історії та теорії українського літературознавства: Монографія. — К., 2005.

32. Спогади про Івана Франка. - Київ, 1981.

33. Тихолаз Б. Eros versus Tanatos (філософський код „Зів’ялого листя”). — Львів, 2005

34. Томалюк Н. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. — Львів, 2007. — С.25.

35. Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. — Т.37. — С.484.

36. Франко І. Лист до О. М. Рошкевич. Львів, 6 квітня 1879 р. // Зібрання творів: У 50 т. - Київ: Наукова думка, 1986. - Т.48. Листи (1874-1885). - С. 175.

37. . Франко-Клочко А. Рукописи І.Франка в Канаді. - Вінніпег, 1957. - 16 с.

Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1976-1986. — С.274.

38 .Франко І.Зібрання творів: у 50т.-К.,1976-1986.-С.274

39. Франко І. Літературно-критичні статті. - Київ, 1950.

40. Шлемкевич М. Новочасна потуга (ідеї до філософії публіцистики) // Верхи життя і творчості. — Нью-Йорк; Торонто. — Т.5. — С.111-112.

41. Якимович Б. Книга, просвіта, нація: видавнича діяльність Івана Франка у 70 - 80-х рр. ХІХ ст. - Львів,1996. - 307 с.

42. Яцків М. Іван Франко. В 40-ву річницю письменницької праці. - Нью-Йорк, 1913. - 23 с.

Додатки

Додаток А

Біографія Івана Франка

Іван Франко народився в селищі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині, поблизу м.Борислав, в родині селянина-коваля. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867). У 1875 році закінчив у Дрогобичі гімназію. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було навіть обдарованому селянському хлопцеві, що на дев'ятому році втратив батька, свого найближчого порадника, здобувати освіту. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класиків, культорологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.

Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків.

Восени 1875 р. Іван став студентом філософського факультету у Львівському університеті.

Перші літературні твори

Іван Франко. 1875 р.Перші літературні твори Франка — вірші (1874 р.) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875 р.) були друковані в студентському часописі «Друг», членом редакції якого він став з 1875 року. Активна громадсько-політична і видавнича діяльність та листування з М. Драгомановим привернули увагу поліції, і 1877 р. Франко, разом з Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким та іншими, був заарештований за соціалістичну пропаганду. Після восьмимісячного ув'язнення Франко ще активніше включається в громадсько-політичну роботу, допомагає в організації гуртків у Львові, дописує до польської газети «Praca», знайомиться з працями Карла Маркса й Фрідріха Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 р. часопис «Громадський Друг», який після конфіскації виходив під назвами «Дзвін» і «Молот».

1880 р. Франка вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після трьохмісячного ув'язнення Франко перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в університеті.

Перший період творчості

Перший період Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878 р.), «Вічний революціонер» (1880 р.), «Не пора…» (1880 р.) та інші, а також повісті «Boa constrictor» (1881 р.), «Борислав сміється» (1881 р.), «Захар Беркут» (1882 р.) та низка літературознавчих і публіцистичних статей.

Меморіальна дошка на будинку в Києві на вулиці Богдана Хмельницького де в 1885 і в 1886 роках жив Іван ФранкоУ 1881 р. році Франко став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882 р.) якого працював в редакції часопису «Зоря» і газеті «Діло» (1883—1885 рр.). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соціалістичних і революційних ідей, Франко пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 рр.; там познайомився з київськими культурними діячами, серед інших з М. Лисенком і М. Старицьким, і в травні 1886 р. одружився з О. Хоружинською. Після невдачі з українським часописом Франко став співредактором польської газети «Kurier Lwowski». Період десятилітньої (1887—1897 рр.) праці в польській (також «Przyjaciel Ludu») і австрійській («Die Zeit») пресі Франко назвав «в наймах у сусідів».

Політична діяльність

1888 р. Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889 р.). 1890 р. за підтримкою М. Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890—1895 рр.). В 1895, 1897 і 1898 рр. Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту і галицького сейму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політичних супротивників, без успіху. 1899 р. в Радикальній Партії зайшла криза, і Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904 р., і відтоді покинув активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова», 1906 р.).

Наукова діяльність

Поряд активної громадської і літературної діяльності, Франко продовжував свої студії, спочатку в Чернівецькому університеті (1891 р.), готуючи дисертацію про І. Вишенського, згодом у Віденському; там 1 липня 1893 захистив докторську дисертацію у відомого славіста В. Яґіча про духовний роман «Варлаам і Йоасаф».

Могила Івана Франка у Львові. Скульптор Литвиненко Сергій1894 р. Франко габілітувався у Львівському університеті з історії української літератури, але професури не здобув через опір намісника Бадені і галицьких реакційних кіл. У 1894—1897 рр. Франко разом з дружиною Ольгою видавав часопис «Житє і Слово», в якому серед інших з'явилась його стаття «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.) з гострою критикою української соціал-демократії й соціалізму Маркса й Енгельса. Критику марксизму, як «релігії, основаної на догмах ненависти і класової боротьби», Франко продовжив у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1897 р.).

З 1894 р., з приїздом М. Грушевського до Львова, Франко тісно співпрацював з НТШ (1899 р. став його дійсним членом, 1904 р. — почесним), публікуючи у «ЗНТШ» більшість своїх наукових праць, історико-літературних нотаток, рецензій; Франко працював також в Етнографічній Комісії, очолював Філологічну Секцію НТШ (1898—1908 рр.). Саме завдяки Франку і Грушевському НТШ стало фактичною академією наук напередодні війни 1914 р. 1898 р. українська громада урочисто відзначила 25-літній ювілей літературної діяльности Франка. Покинувши в 1897 р. журналістику, до чого призвела його стаття у віденській газеті «Die Zeit», в якій він назвав Міцкевича поетом зради (Der Dichter des Verrates), Франко повністю віддається спільно з Грушевським і В. Гнатюком редагуванню «Літературно-Наукового Вісника»; фактично вся редакція була в руках Франка.

Останні роки життя

З 1908 р. стан здоров'я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя. За останній період він написав «Нарис історії українсько-руської літератури» (1910 р.), «Студії над українськими народними піснями» (1913 р.), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 р. вся Україна святкувала сорокарічний ювілей літературної праці Франка.

Помер Іван Франко у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий