регистрация / вход

Західноукраїнська преса часів Другої Світової війни

Западноукраинская пресса в период второй мировой войны.

Західноукраїнська преса часів Другої Світової війни

Дещо по-іншому складалася доля української преси в західних областях.

17 вересня 1939 року Червона армія розпочала так званий визвольний похід згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, за яким територію Польщі було розділено між Германією та СРСР. Результатом цього походу стало приєднання Галичини до Великої України. Встановлюється радянська влада на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Волині тощо.

Відразу розпочинають вихід нові обласні газети, органи відповідних обкомів КПУ: “Вільна Україна”, “Львівська правда”, “Прикарпатська правда”. Майже одночасно починають виходити низові партійно-радянські газети - органи міських і районних комітетів комуністичної партії та виконкомів новостворених рад. У створенні нових видань значну роль зіграли журналісти, відряджені партією зі східних областей УРСР.

До початку Великої Вітчизняної війни в Галичині розпочалося створення колгоспів, у відповідь на репресії НКВС розгортається рух національного опору. Відбувається відтік національно мислячих кадрів у підпілля ОУН-УПА, на чолі якого стояв Степан Бандера.

22 червня 1941 року II Світова війна перекидається на територію Радянського Союзу. За кілька днів було припинено видання партійно-радянських газет в Галичині внаслідок поразки Червоної армії на першому етапі війни. До кінця 1941 року практично вся Україна була окупована. Український радянський уряд опинився в евакуації.

30 червня 1941 року у Львові було проголошено відновлення української незалежності у вигляді Української Самостійної держави. Її очолив Ярослав Стецько. Першою ластівкою” відновленої української преси можна вважати газету “Самостійна Україна” (у Станіславі вийшло 4 номери). Крайові управи німецької окупаційної влади починають видавати офіційні газети. Поруч з ними деякий час існувала незалежна українська преса.

Гітлер через півтора місяці скасував самостійну Україну, створив на її місці генерал-губернаторство.

Радянські війська так швидко залишали галицькі міста, що кидали готові до використання друкарні, запаси паперу тощо. Цим відразу скористалися діячі національного відродження, які не були репресовані НКВС і щойно вийшли з підпілля. Невдовзі після заміни влади тут почали одна за одною виходити незалежні і на певний час навіть непідцензурні новій владі українські газети.

Від червні по серпень військову владу в Галичині утримувало командування мадьярських (угорських) військ, їх окупаційний хортистський режим був порівняно м’якішим, аніж гітлерівський, що прийшов йому на заміну. На перебіг подій значний вплив мав і факт проголошення та існування протягом майже двох місяців Українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком, скасованого згодом за наказом з Берліну. Я. Стецько потрапив до концтабору.

З кінця липня, вказує дослідник зі Львова О. Луцький у збірці “Українська періодика: історія і сучасність”, “практично вся газетна періодика Галичини виходила як пресові органи місцевої влади - повітових і міських управ”. Прихильність їх до Організації українських націоналістів спочатку виголошувалася відверто на сторінках газет, але потім, з огляду на вороже ставлення німецьких нацистів до ОУН, вказівки ці щезли, але суті це не змінило.

Серед цих видань слід особливо відзначити дрогобицьку “Вільне слово”, “Золотий тризуб” (Калуш), “Тризуб” (Чортків), “Воля” (Копичинці).

На початку серпня 1941 р. владу на Галичині перейняли у угорців німці. Відразу почалися більш жорсткі порядки, зокрема, ряд незалежних низових газет та “Самостійна Україна” були закриті. Через день замість неї почала виходити газета “Українське слово”, видання в українському національному дусі. Але її редакція мусила швидко перейти до згоди та співпраці з окупантами, зокрема щодо висвітлення подій на східному фронті, забезпечення поставок продовольства й фуражу для німецької армії. Про це свідчать назви окремих статей: “Обов’язок села в воєнний час”, “Мобілізуйтеся на господарський фронт”.

Провідною темою цієї газети, як і решти інших, стає антибільшовизм. Висвітлюючи розвиток українського життя, газета віддзеркалювала роздробленість руху за незалежність України. Провину за чергову невдачу у визвольних змаганнях українського народу за власну державність одні покладали на його вождів, інші - власне на народ, який не зміг об’єднати власні сили на черговому історичному переломі.

Водночас газетярі друкували історичні розвідки, літературні твори, критичні статті щодо творчості Лесі Українки, Богдана Лепкого, Миколи Хвильового. Інколи редакція дозволяла собі поодинокі антигітлерівські нотки. Так, 7 серпня 1942 року, до річниці з дня народження М. Міхновського, цитували його “Самостійну Україну”: “Доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій землі, ми не маємо права скласти зброю”.

Німці поставилися до справи створення нової мережі засобів масової інформації на підкорених землях дуже серйозно. Зокрема, передбачили постачання свіжої інформації до Львова спочатку поїздом з Берліна та Відня, а потім телеграфом. Тим самим було вирішено питання забезпечення всіх часописів одноманітною офіційною інформацією щодо подій в Німеччині, в світі, на фронтах тощо.

Для керування цією справою створили прес-службу генерал-губернаторства і, зокрема, “дістрікту Галичина”. Шеф преси призначив виголосити, що державна мова на території Галичини - німецька. Окремо дозволявся вихід офіційної преси українською й польською мовами. Нова влада перейняла до своїх рук і забезпечення газет необхідними матеріалами і папером. Прес-служба в Галичині тепер видавала дозвіл на придбання паперу кожній редакції окремо. Друкарні теж могли видавати тиражі тільки з дозволу влади, а експедіювати (розповсюджувати) можна було тільки дозволені владою видання.

Так протягом короткого часу було уніфіковано інформаційне життя в пресі. Окупаційна влада вела політику зменшення кількості українських видань, тому протягом перших місяців 8 газет перестали виходити. Деякі редакції прагнули пристосуватися до нових умов і вижити, зберегти свою корисність і новій владі, і читачам, наприклад, друкували “Самоучку німецької мови”, що теж може бути розцінено як поступка в національній справі та колабораціонізм з нацистами..

Під командою шефа прес-служби Лемана було створено інформаційне агентство “Телепрес”. Місцева інформація теж почала “фільтруватися” через гітлерівську цензуру. А з 1 грудня 1941 р. було заборонено вміщувати у львівських виданнях будь-які матеріали без попереднього перегляду особисто Леманом.

Всі газети в обов’язковому порядку друкували офіційні матеріали, інформацію про стан на фронтах, які створювалися безпосередньо в геббельсівському міністерстві інформації в Берліні.

Найважливішим у справі підкорення преси Галичини новій владі виявилося те, що кадри в редакції та інформагентства теж призначалися за узгодженням з Леманом. Зауважимо, що, на якісну відміну від попереднього етапу, на роботу в редакції не залучали журналістів та редакторів з Германії або східної України.

Місцеві газети виходили з дозволу окупантів за умови повної підтримки нової влади і всіх без виключення її рішень і дій, наприклад, “У бій” (Косів) і “Воля Покутя” (Коломия), “Рогатинське слово”. Серед українського населення ці видання ставали все менш авторитетними, бо співпрацювали з німцями.

В Станіславі існувала обласна газета “Вісник Станіславської обласної управи”, у Львові - “Щоденні вісти”, В більшості своїй ці газети поліграфічно злиденні, на їх сторінках мало помітно творчості. Співробітники цих газет втекли в Німеччину після приходу Радянської армії, побоюючись звинувачень у колабраціонізмі та націоналізмі.

В 1941-1943 роках починає знову виходити українська преса в діаспорі. В Бухаресті Дмитро Донцов видавав журнал “Батава”, в Берліні - “Український вісник”.

Найактуальніша публіцистика Степана Бандери і її тема - боротьба з більшовизмом. Бандера сидів в німецькій тюрмі і звідти писав: “Ворогом нації є не режим, царський чи більшовицький, а сама московська нація”.

Дмитро Донцов - дуже емоційний публіцист, який виступав з крайніх націоналістичних позицій (стаття “Atrophia cerebre”, в ній стверджував, що Україна терпить утиски через те, що у її лідерів “атрофія мозку”). Він негативно ставився до місцевої української преси за її інертність, невміння пропагувати національну українську ідею.

Натомість стрімко зростає популярність підпільної преси ОУН-УПА (листівок, прокламацій, які друкувались на машинці, переписувались від руки). Вони містили заклик до боротьби і проти Сталина, і проти Гітлера, за відродження національно і державно незалежної України. Ця преса проіснувала до приходу на Галичину Червоної армії, продовжувала працювати й пізніше, знову в підпіллі, виходячи у схронах-бункерах серед лісів або поблизу сіл. Яскрава історія цієї преси міститься у монографії С. І. Горєвалова, з якою обов’язково мусять ознайомитися студенти.

Прогітлерівська тенденційність відштовхнула від колабораціоністських видань широкий читацький загал. А підпільна преса ОУН-УПА в період від 1942 по початок 1950 рр. набуває великого впливу та авторитету, хоч і не має ні серйозної друкарської бази, ні фахівців. Саме тому поруч з часописами “За самостійну Україну”, “До зброї”, “Самостійник” та ін. видаються неперіодичні “Чорний ліс” (місце розташування однієї з крупних баз повстанців), “Маківка” (місце перемоги УСС над російською армією під час І світової війни). Найцікавіше, що в підпіллі випускалися офіційні видання “Вістник УГВР”, “Бюро інформації УГВР”, “Самостійність”. Серед провідних публіцистів слід, на думку львівського вченого С. Костя, назвати П.. Полтаву, О. Горнового, П. Думу, Л. Кужіля та ін.

Історичний досвід виходу української періодики в Галичині під час гітлерівської окупації дозволяє зробити кілька висновків:

за будь-якої найменшої можливості, зміни історичних обставин українська інтеліґенція, населення відновляли вихід незалежних друкованих видань національно-патріотичного, самостійніцького характеру;

до кінця 1930-х років українська преса опинилася під сильним впливом і відверто співпрацювала з ОУН, а потім і з УПА, отримуючи від них підтримку та вбачаючи в них реальну силу, що може відстояти українську ідею та захистити інтереси місцевого населення. Наступний історичний досвід показав, що на той час такої сили забракло;

окупаційний німецько-фашистський режим встановив структуру керування пресою, що мало чим відрізнялася від “партійного керівництва” нею під час встановлення радянської влади: механізми розподілу кадрів, цензурування, забезпечення папером і друкарськими послугами і навіть експедіювання були дзеркально схожі між собою. Різниця полягала лише тому, що компартійна пропаганда видавала свої дії як заходи боротьби з буржуазно-націоналістичним рухом на користь трудящих Галичини, простих українців, і тому мала певну підтримку, а гітлерівська окупаційна влада все робила задля Фатерлянду, не прикриваючи своїх намірів надто складними пропагандистськими вигадками;

прислужництво гітлерівському окупаційному режиму привело друковані часописи до найстрашнішого: втрати народного довір’я, тобто до самознищення.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий