Рецепція античних образів та мотивів у літературі XX століття сприяє збагаченню арсеналу образів української літератури, набуває концептуальної авторської насиченості, проектується на національний ґрунт. Крім того, різноманітні проблеми загальнонародного й особистісного спрямування, переосмислюючись, вводяться в античний контекст. У широкому розумінні сучасні українські автори використовують античні мотиви у двох аспектах: або як історичне першоджерело, яке повинне ознайомити читача з історичними проблемами світу та людства, або як матеріал для алегоричного тлумачення – із вкладанням у давній традиційний матеріал нового змісту.
У функціонуванні античних елементів у сучасній літературі можна виділити два рівні. З боку образного вживання – це загальнолюдські символи, які в тексті твору наповнюються авторськими інтерпретаціями. А з боку структури художнього тексту – це своєрідні мовні трафарети, які автор використовує у готовому вигляді заради яскравості та виразності мови (так зване фразеологічне вживання).
У поезіях Яра Славутича ремінісценції є органічною часткою авторсткої художньої палітри. Слід при тому зазначити, що в сучасному українському літературному процесі античні мотиви та образи функціонують доволі плідно. Поезії Яра Славутича у цьому плані позбавлені необхідності приховувати авторські думки аж надто безпосередньо. Творець відвертий з читачем, а його алегорії є суто художніми .Умовно всі античні образи, використані Славутичем, поділяємо на кілька груп:
1. Інтимна і пейзажна лірика із вкрапленнями античних міфологічних імен (Антей, Аполлон, Дюнісій, Одіссей, Мойра, Муза, Пан, Пандора, Пенелопа тощо) і географічних назв (Делос, Парнас).
2. Громадська лірика (зокрема поезії автобіографічного характеру) з використанням імен давньогрецької міфології (Антей, Аріадна, Орфей, Паріс, Прометей, Протей тощо). До того ж це поезії високої напруги, де збільшити відповідний емоційний вплив допомагають алюзії.
3. Вірші про чужину, які досить близькі до перших двох груп, але мають і свої відмінності: автор уводить у тло поезій саме найтрагічніші образи античної міфології (Кассандра, Електра).
4. Поезії, наснажені античними образами та мотивами, глибоко пов'язаними із сучасними авторові подіями (амазонки, Персей).
5. Літературні портрети-посвяти, де присутня подвійна рецепція античних імен і реалій (спочатку поетами-неокласиками, а потім Яром Славутичем).
Найбільш кількісно виявленою є перша група, де автор наскрізно використовує взяті з античної міфології образи, які були й раніше органічно сприйняті українською літературою та традиційно використовуються в контексті аналогій з національною культурою та історією. Але при тому визначаємо авторську тенденцію Славутича-лірика до яскравого забарвлення поезій античними вкрапленнями, до урізноманітнення й пожвавлення їх емоційного впливу. Так, на означення почуття кохання Яр Славутич використовує у канві поетичних рядків “мовні трафарети” античного походження:
Задля відваги глянув я назад
І там побачив: сяєвом палали
Високих сосон мідні стовбури -
Немов із мармуру ставні колони
Побіля входу у Венерин храм [1,35]
Або інший епізод:
Дужим коханням Амурові стріли
Били в серця інуггів однині... [1,220]
Венера у римській міфології ототожнена з давньогрецькою Афродитою – як богиня вроди й кохання. Амур – божество кохання у римській міфології (за грецькою – Ерос) – один із найдавніших богів космогонічного характеру, головна зв'язуюча сила Всесвіту. Використовуючи ці імена, Славутич увиразнює тексти творів, які набувають у свою чергу емоційного навантаження.
Лірика митця наснажена класичними для рецепції образами давньогрецької міфології, які символізують натхнення та творчість. У цьому плані найвдалішим видається залучення теонімів Аполлон, Муза, Діонісій та міфологічних географічних назв Парнас, Кастальське джерело тощо. Так, у середині 50-х років перо Яра Славутича закарбовує:
Раюю на горі – як на Парнасі.
Внизу бринить Великий океан [1,145].
Коли ж тумани, з сонцем повсякчас,
Надходять валом на гірське узлісся,
Милуйсь і думай - ти відкрив Парнас! [1,147]
Парнас – традиційне позначення святилища поезії, місце перебування муз і Аполлона (у переносному значенні – світ поезії), і тому в наведених рядках присутній величний настрій, оптимізм, за термінологією художників – переважає білий колір.
За міфами, на Парнасі додає свіжості та святості Кастальське джерело. У 1968 році під час відвідання Дельфів Яр Славутич творить під враженням від нього однойменного вірша. У цій поезії античні ремінісценції виконують порівняно з традиційними дещо іншу функцію: автор використовує назви Парнас і Кастальське джерело для створення контрасту з урбанізованим, цивілізованим життям нашого сучасника:
Хай новоатомні рапсоди часу
Пильнують путь космічної плавби,
Серед ракет шукаючи окрасу,
А я люблю Кастальське джерело,
Молюсь до схилів і лісів Парнасу... [1,233]
Варто при цьому зауважити, що зрештою лише майбутнє розсудить, чого більше дала нам цивілізація, зокрема індустріалізація та урбанізація, - хорошого чи поганого, позитивного чи негативного, органічного чи неорганічного.
У полотно поетичних творів Яр Славутич уводить і традиційний образ Музи:
Муза до мене прийшла на світанні – В час, коли гаснули зорі останні [1,277]
Певно, саме муза ліричної поезії Евтерпа згадується у таких рядках:
Прийшов Шекспір до нашого Тараса
Збирала Муза славних віршників
На тому світі, де з усіх віків
Яким захоплено плескала маса [1,365].
Смислове тло віршованих рядків розширює згадка про Аполлона та Діоніса. Уже в сиву давнину Діоніса шанували в Дельфах поряд із Аполлоном. Крім того, залучається й загальний для цих богів епітет Мусагет, що є саме по собі цікавим моментом, оскільки поєднує в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві Аполлона та Діоніса, який уособлює екстаз, натхнення й страждання.
Поет саме й зазначає, що творча праця тоді ефективна, коли поєднуються в ній лірика та екстаз:
Рахманний, мудрий Аполлон
І полум'яний Діонісій
Мій труд відвідують, як трон,
В обладі вимріяних візій [1,146]
Можемо засвідчити, що Яр Славутич у разі потреби та відповідно до авторського задуму вміє не тільки синтезувати, зближувати й об'єднувати часові уявлення, а й навпаки – розмежовувати, розділяти їх, надмірно перебільшувати їх часову дистанційність, щоб таким чином підкреслити вагомість змін, які відбулися в їх проміжку, щоб довести нетлінність розвитку мистецтва. Саме цій меті підпорядковане використання й міфічних образів Пітії та Пана.
Пітія – віщунка та жриця Аполлона в Дельфах. Перед віщуванням вона здійснювала ритуальну купіль у водах Кастальського джерела. Розширює семантичний діапазон рецепції античних символічних образів на означення світу мистецтва, натхнення та веселощів і образ Пана – одного із супутників Діоніса, – який мав веселу вдачу.
У силовому полі античних міфів провідну роль відіграє віра в Долю, передбачення, віщування. Цей фактор становить основу глибокого трагізму античних героїв, доля і вчинки яких підпорядковані волі богів. При тому ми водночас засвідчуємо і свою віру в фатум, невідворотність, яка з одного боку може надати гнітючого настрою, але з іншого – певною мірою полегшує життя (своєрідне заспокоєння: ти зробив усе можливе...).
Митець не обмежується рецепцією лише інонаціональних міфологічних образів, поряд з якими використовує й образну систему слов'янської міфології (Ярило, Берегиня). До речі, до такого прийому автор вдається досить часто, що свідчить про Славутичеву можливість активізувати в сучасному контексті літератури широкий спектр історико-культурологічних асоціацій.
Давньогрецький образ Мойри репрезентує як пряму, так і езотеричну інформацію. Пряма передбачає традиційне вживання митцями в художніх творах образу Мойри (за римською міфологією – Парки) як Долі. Езотерична (прихована) інформація наявна у синтезі поглибленого семантичного значення відповідного образу та конденсованого емоційного вираження почуттів, що складає інтелектуальне й духовне підґрунтя. Рядки з поезій Славутича свідчать про це:
Яке прийдешнє – з дива чи відчаю? – Мені зготує Мойра навздогонь [1,142]
У сучасній мовній системі мойра (парка) вживається як синонім до слова доля. За греко-римською міфологією, мойри – богині людської долі, з якими було пов'язане все життя людини: Клото пряла нитку людського життя, Лахесіс вела людину крізь мінливості долі, Антропа перетинала цю нитку у мить смерті. Відповідно римляни поклонялися трьом паркам на ймення Нона, Деціма та Морта (смерть).
У філософській та автобіографічній поезії «Підкрадається тихо старість...» Яр Славутич поєднує два образи: з римської міфології - Фортуну (богиню щастя, долі, успіху й добробуту) та Пандору, яка стала причиною всіх негараздів на землі (відкрила подаровану богами скриньку, і звідти світом розлетілися численні лиха, що завдають і досі людям багато горя та страждань. На денці залишилася лише надія).Поєднання цих двох образів є символічним узагальненням складного життя людини, яка змогла пережити багато страждань і горя, але вийшла з цього випробування переможцем:
Вічно звабо! Стара Шандора
І навис невідклично мітом
Не провчила тебе довкола.
Незбагненний Фортуни вирок:
Повна доль вікова комора.
Переповнено перецвітем
Та пустіють без лаврів чола...
Перемоги бутних мандрівок [1,418]
Показово, що в авторській концепції образ Пандори переноситься на міфологему долі, яка у поезії Славутича постає глибшою та змістовнішою за класичну семантику цього поняття. В інтерпретації митця функціональний тип долі детермінується в ідею талану чи безталання, а точніше – у складну, лиху долю. Мотив страждання ледь прослідковується у змісті вірша. Для поета страждання – це невизнання, а тому образ старої Пандори (тут – гіркої долі) проектується на більш світлий образ Фортуни.