регистрация / вход

Іван Якович Франко

Биография и анализ творчества.

Іван Якович Франк о

Вступ

"Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все "теперішнім" життям, знав його люки, все затикав їх, цементував те, що розсипалося, давав людям щоденний корм. Одним словом - творчість його виростала з життя і була для життя. Се становить її вартість, її цінність і капітал, се дає їй її широту та інтенсивнісь. " - таку оцінку дав найбільшому і неоціненому генієві України ще за його життя молодий публіцист Микола Євшан.

Іванові Яковичу Франкові належить, либонь, найпочесніше право представляти Україну в "галереї найвищих інтелектуальних досягнень" народів світу. Віддаючи престол національного генія України "поету з ласки Божої" Тарасові Шевченку, він, без сумніву, не був ніким з українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації. Розпадаючись на дві практично незалежні "підособистості" - Франка-суспільного діяча та Франка - поета, митця - він водночас поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора... а також політика, агітатора, революціонера. Можливо, саме цій різноманітності сфер, в яких проявлявся талант Франка, він зобов'язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі, феномен Івана Франка - універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня, яких мало в історії української культури - не отримав належного вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади. Поляки не розголошували досягнення української інтелігенції та її батька, радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний позір тільки одну з сотень його граней - Франка-революціонера. Тим часом як саме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення, дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать.

У цій роботі ми торкатимемося насамперед Франка в комплексі його редакторської та журналістської діяльності. Мета роботи - дослідити погляди Франка на процес, перспективи, ідеали формування української інтелігенції. Тема доволі актуальна як для кінця ХІХ-початку ХХ століття, коли в контексті широкомасштабного національного піднесення в обох частинах України постало питання провідної верстви, інтелігенції, якої українська нація або не створила, або поступилася нею на користь народів-гнобителів (російського, польського, німецького), так і для наших часів, коли в молодій Україні, що здобула свою незалежність, стає очевидним дефіцит саме національної інтелігенції. Для Івана Франка, що не тільки бажав кращої долі своїй країні та бачив, будучи широко освіченою людиною, гідні наслідування взірці серед європейських держав, а й об'єктивно оцінював величезні перешкоди як суспільно-політичного, так і культурного й психологічного характеру, що стоять на шляху України до самостійності, питання інтелігенції було першочерговим.

Перш ніж переходити власне до Івана Франка, необхідно роз'яснити термін "інтелігенція". Згідно з "Радянським Енциклопедичним словником" (1984), "інтелігенція (від латинського intelligens - розумний, мислячий) - суспільна верства людей, що професійно займається розумовою, переважно складною творчою працею, розвитком та розповсюдженням культури." "Інтелігенція неоднорідна, - читаємо далі, - за своїм складом і належить до різних суспільних класів, інтереси яких вона осмислює, обслуговую та виражає. Передумовою виникнення інтелігенції був розподіл праці на розумовий та фізичний."

Галичина в середині ХІХ століття не мала сформованої, впливової національної інтелігенції, що могла б обороняти інтереси українського етносу, творити українську національну культуру, берегти її набутки та адаптувати до української ментальності культурні досягнення сучасності. Феноменові галицького "тирольства" (за назвою іншого етносу - тирольців, чия відданість австрійському, а згодом австро-угорському урядові стала притчею) присвячено багато досліджень. Ми ще неодноразово повернемося до цієї проблеми, позаяк саме вірність галичан (як селянської бідноти, так і національної інтелігенції, духовенства) Габсбургам була однією з величезних перепон на шляху до великої і примарної мети, що їх не зміг здолати Іван Франко. Наразі ж констатуємо факт, що внутрішньоетнічної напруги, пожвавлення, що могло б спровокувати змагання галицьких українців за їхні національні права з подальшим культурним піднесенням, не відбувалося в Галичині аж до "Весни народів" 1848 року. Гуманний (в порівнянні з наявним в Російській імперії) інститут кріпацтва, практична відсутність національної дискримінації вигідно відрізняли багатонаціональну Австро-Угорську імперію від інших імперій Європи. Низький культурний рівень галичан зумовлював політичну пасивність. Ситуація дещо змінилася у 1848 році, але прогрес у 1850-70-х рр (до приходу Франка у політичне та культурне життя Галичини) передусім стосувався розповсюдження серед простого люду москвофільських настроїв. Осередком москвофільства була греко-католицька церква, якій також судилося у XVII-XIXстоліттях бути колискою української культури в Галичині. Представники греко-католицького духовенства, єдина серед галицького українського люду тотально освічена верства, мали необмежений моральний вплив на простий народ. Таємно спонсоровані (морально і матеріально) царською Росією, вони покладали великі надії на "визвольні місії" Росії у Закавказзі та на Балканах, втовкмачуючи своїм парафіянам віру у скорий прихід "білого царя" для визволення руського люду і возз'єднання з могутньою імперією. Москвофільство було провідною ідеологією в Галичині аж до початку ХХ століття, воно глибоко вросло в свідомість декількох поколінь, і це треба визнати, хоч як привабливо поряд з москвофільськими виглядали набагато прогресивніші народовська та радикальна течії.

Східна Галичина була споконвічною ареною національної конфронтації між двома етносами - русько-українським та польським, що однаково затято претендували на цю землю. Після кінцевого розподілю Речі Посполитої в 1796 році українські землі, що потерпали від жорстокої і безкомпромісної польської влади, потрапили під владу двох імперій - Австро-Угорської та Російської. Слід зазначити, що в Галичині ані до, ані після "весни народів" національна дискримінація не була легітимною, і фактичної зверхності поляків над русинами не існувало. Залишалася зверхність традиційна: поляки мали доволі згуртовану і потужну національну інтелігенцію, протягом ХІХ століття неодноразово переживали вибух піднесення культури та національної свідомості, не втрачали надії на власну державність, тим часом як русини були уяремлені з князівських часів, інтелігенції та національної ідеології не мали споконвіку і мали за взірець "старшого, сильного брата" - сусідню Росію. Польським за складом було населення найбільших міст Галичини, польським був Львівський університет, друкувалися польські книжки, півстоліття практики видання польськомовної преси, що орієнтувалася на європейські зразки, давалися взнаки у порівнянні із молодою (з 1848 року) русинською пресою. Отже, питання про "галицьку інтелігенцію" можна було б вирішити казуїстично: вона існувала практично завжди, у другій половині ХІХ століття мала досить високий культурний рівень та потенціал і була польською, принаймні за мовою (до польськомовної інтелігенції входила значна частина полонізованих українців).

Інший прошарок інтелігенції, представлений здебільшого чиновництвом та військовими, складали німці, вірніше - шваби (німецька народність Австрії). Німці заохочувалися до переїзду на "креси" та роботи в державних установах, крім того, обов'язково німецьким був офіцерський склад таємної поліції. Але, почуваючи себе панівною нацією, німці відмовлялися асимілюватися з місцевим населенням, а якщо така асиміляція відбувалася, то переймалася польська (як безперечно вища за рівнем), а не русинська культура. Під час піднесень австро-угорської демократії німецькі чиновники кілька разів замінювалися "місцевими" (поляками, як правило), затим поверталися. Через свою малочисельність та віддаленість від простого народу німці справляли невеликий вплив на галицьких українців.

Вищу освіту галицька молодь здобувала, як правило, у Віденському університеті або в одному з двох славетних на той час польських: недавно створеному Львівському та одному з найдавніших в Європі - Ягеллонському у Кракові. Невелика група москвофільської інтелігенції посилала своїх дітей здобувати освіту університетах Російської імперії: Київському, Московському тощо.

Отже, за рівнем розвитку двох провідних суспільних верств, що могли б в умовах Австро-Угорської імперії зберегти національну культуру - аристократії та буржуазії - галицькі русини-українці значно поступалися іншим народам імперії, і передумов для створення повноцінної русинської національної інтелігенції до 1870-х років майже не існувало. Активність просвітницьких гуртків 1830-40-х рр (серед них найвидатніший - "Руська трійця" Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького) втопилася у традиціоналізмі та тотальному етнографізмі. Альманахи, що випускалися в ці роки, своєю мовною кострубатістю та ідейною невизначеністю звужували свою аудиторію до самого лише греко-католицького духовенства. Навколо газети "Зоря Галицька" (1848-1857) точилися знов-таки насамперед мовні та відсторонено-національні дискусії, вона, хоч і об'єднала на деякий час освічених галичан (Г. Шашкевича, Й. Левицького, А. Могильницького) тощо, але з загибеллю надій, розбурханих "Весною народів" 1848-49 рр, загинула і національна ідея.

У 1850-70-х роках в галицькому суспільстві зміцніло та розцвіло москвофільство, а разом з ним, як виразник його ідей - москвофільська преса. Абсолютна відірваність "язичія", яким писали і намагалися говорити москвофіли, а також ідеалізованої ними російської мови, від реального мовного середовища Галичини викликала так звані "Азбучні війни", що тривали аж до уніфікації українського правопису у 20 столітті. На початку 1860-х років, як противага та альтернатива москвофільству, в Галичині виникає народовство - прогресивніша за спрямуванням, але знов-таки недосконала за ідею та змістом суспільно-політична течія. Народовці, обстоюючи ідеї, близькі до ідей народників Російської імперії, залишалися вірні рабській покорі та феноменальній лояльності галицьких русинів до Габсбургів (у чому згодом, до речі, звинувачуватимуть і Франка). Одначе, починаючи з першого народовського видання "Вечорниці" (1862-63 рр), саме в цій пресі з'являються зародки української національної ідеї, а також ідеї консолідації русинів як окремої нації з усіма її атрибутами (у тому числі і літературною мовою, і власне літературою, і інтелігенцією).

Сам Франко в своїй публіцистичній статті "Симптоми розкладу в галицькій суспільності", написаній в червні 1878 року, малював таку картину тогочасного життя Галичини: "Поглянути згори, поверховно на життя-буття в Галіції а прочитати ще деякі його відголоски в галицькій пресі, то, бачиться, все коли й не благоденствує, іде спокійно старими убитими дорогами. "Naszludekpoczciwy" оре, сіє, платить податки і гне шию перед усяким сурдутовим, як віддавна бувало, як, бачиться, сам бог приказав; священники й патріоти "исполняют свои святые обязанности, ревнуют за благо матери-Руси, просвещают и ублагороднюют народ, проповедуя ему смиренность, працевитость и трезвость" або "борються за права руської народності і обряду" проти польських інтриг,між тим, коли прочі, не слухаючи патріотичного гомону, стараються "о сокровища земные", щоб було чим удержати і виховати родину; руська інтелігенція по-давньому спорить собі на здоров'я за абстракта, бореться за "руськість", "самостійність", "народність", а зовсім забула, що в нас є якийсь народ, котрий може від неї давно домагатися услуг і заступницьва кровних своїх інтересів. Преса галицька по-давньому уїдає на все, що зазрить, свариться між собою о дурниці, кидає на себе болотом і доносами... Тишина глуха, пітьма непроглядна, блукання в різні сторони, тупий консерватизм та тривога перед усім, що могло б нарушити, перервати той гнилий супокій, - се ціхи загального настрою умів галицької інтелігенції. "

Отже, в середині 70-х років, коли 20-річний Іван Франко, спершу дрогобицький гімназист, згодом студент Львівського університету, починає свою журналістську діяльність, в Галичині були наявні два сформовані культурні табори, опозиційні одне до одного, що мали кожен свою систему преси. Москвофіли гуртувалися навколо спонсорованого Михайлом Качковським впливового "Слова" (1861-1887), критикованого за відданість "язичію" та химерним квазі-проросійським ідеям разом із лояльністю до Габсбургів не тільки політичними опонентами, а й громадськістю Російської імперії (зокрема, М. Чернишевьским). "Слово" орієнтувалося на такі сумнівні в плані політичної платформи російські видання, як "Московские ведомости", "Биржевые ведомости", часом передруковуючи з них матеріали. Головними рупорами суспільно-політичної платформи народовців були журнали "Мета" (1863-1865), а затим інспірована Кулішем "Правда" (1867-1898). Австрійська влада дивилася на конфронтацію в галицькому суспільстві крізь пальці, поляки ж почували однакову ворожість до обох таборів, відчуваючи в русинах серйозних конкурентів у володінні Східною Галичиною. В усякому разі, обидва ворогуючі табори були надто зациклені на внутрішніх галицьких проблемах, щоб перейнятися свіжими подихами модерної суспільно-політичної думки. Тим часом найновішою і найпрогресивнішою течією, що потроху захоплювала Європу, був соціалізм.

Розділ 1 . Співпраця Франка у журналі "Друг"

"Революційно-демократична українська періодика постала не звичайним шляхом організації видань з революційною програмою, а шляхом переродження та ідейного самозаперечення рядового студентського журналу "Друг", " - пише у передмові до своєї монографії "Українська революційно-демократична журналістика" (Київ, 1959) О. І. Дей.

Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). Вже на третій рік існування "Академического кружка" члени цієї організації вирішили розпочати видавничу діяльність, маючи на меті випускати "Бібліотеку повістей", для чого члени гуртка отримали для перекладу різноманітні, як правило, другосортні твори польської, французької та німецької літератури. "Бібліотека повістей" так і не була реалізована (єдиний випуск містив оповідання Антона Дольницького, члена гуртка, "Принада"), але відповідальний комітет вирішив з 1 квітня 1874 року видавати двічі на місяць літературну газету розміром в один аркуш, що містила б поезії, наукові статті, всячину та новини. Відповідальним редактором став Ієронім Кордасевич, заступник голови гуртка. У доборі матеріалів брали участь А. Дольницький, С. Лабаш, О. Калитовський. Згодом об'єм видання було збільшено до 1, 5 аркуша, тираж з 600 зріс до 2000 примірників. З приходом у жовтні 1874 року у редакцію Михайла Павлика, що був обраний секретарем комітету, виникли розбіжності у питанні мови. Ось зразок протоколу засідання комітету, що водночас є ілюстрацією проблеми: "При дебаті о язиці розділились товариші на дві партії: Дольницький і Павлик требовали малоруського (живого) язика с правописью точно отдаючою звуки виговора, - Кордасевич же і Лабаш - аби язик "Друга" хилился больше до общерусского, вслідствіє чого розійшлися, не рішивши нич. " Саме проти такої суміші російської, української та церковнослов'янської мов гаряче протестував Павлик, саме з нею боролися народовці, і саме нею виходив "Друг". "Бесіда допотопна, ні то великоруська, ні то малоруська, ні то церковна. Сюжети не менш допотопні, системи провідної думки - ніякої, ось що далося сказати про "Друга" за перші роки його існування, - писав Франко в 1878 році, - Розуміється, старі тіснолоби галицькі радувалися новій газеті, славили нашу "многонадежную молодеж", - і "Друг", як і все в Галіції, благоденствував, не думаючи навіть, що є якісь серйозні питання на світі, що є якийсь напрям, котрий повинен ціхувати всяку газету молодих, живих і гарячих людей".

В "Друзі", крім перекладних творів, а також творів російської літератури, що не зазнавали на сторінках журналу змін, друкувалися проза та поезія тогочасних галицьких авторів, дуже слабкі і немічні з ідейного боку. Загальна атмосфера цієї літератури, за словами Франка, відзначалася "в українському письменстві пам'ятним антрактном 1962-1872 років, десятиліттям страшного і фатального затишку та застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом".

В такий журнал приходить у 1874 році Іван Франко, дебютувавши під псевдонімом "Джеджалик" з сонетом "Народнії пісні", наступного року давши на конкурс на повість з життя Русі свою першу повість "Петрії і Довбущуки", написану живою народною мовою, а також друкуючи в журналі свої поезії, що яскраво виділялися на сторінках "Друга". Втім, це був далеко не той Франко, що постає у подальшій своїй творчості. "Патріотизму я тоді ще не знав, " - зазначає він у своїй автобіографії. Та Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію "Друга", його другосортність та неперебірливість, відірваність від потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М. Драгоманов. Редакція "Друга" вступає у палку полеміку з Драгомановим, піддаючи критиці його твір "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросійський патріотизм".

Дискусія щодо мовної орієнтації, яка розпочалася в "Друзі" 1875 року, вимагала одночасного розв'язання ідейно-естетичних питань про завдання інтелігенції, науки, літератури, журналістики, що назріли в суспільстві. Питання інтелігенції було підняте вперше у "Друзі" у жовтневому номері 1875 року у статті Михайла Павлика "Академическое общество". "У нас інтелігенція, - пише він, - не приносить желаємого хісна нашій народності. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм становищі, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люде мають таку саму душу і так само бажают для себе пільги в своїй нужді матеріальній і моральній, котра якби тот тяжкий камінь придавила їх до землі". Далі Павлик формулює призначення інтелігенції: бути серцем народу, що посилало б йому просвіту й народну свідомість, вивчати мову і життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку інтелігенцію, Павлик пропонує створити відповідне студентське товариство, метою якого буде "ввести інтелігенцію в саму середину народа, значит, аби кожна інтелігентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не народ за средство для достиження своїх егоїстичних цілей. Ціль такого общества має бути: тісно зв'язати інтелігенцію з народом, а не відрубати єї від народа".

Іван Франко вступив до "Академического кружка" в липні 1875 року. Вже восени його вплив на редакцію журналу різко зростає. Відповідно вплив завзятого москвофіла С. Лабаша падає, до редакції приходять Іван Белей і Павлик, який, за його власними словами, "вступив у кружок з гадкою заговорити про хлопів між тими, що з них колись має вийти інтелігенція". "Москвофільство" Франка, що змусило його вступити саме до "А. К. ", а не до аналогічної народовської організації, вичерпувалося активним ознайомленням з найкращими зразками російської літератури та журналістики. Виникнення у "Друзі" нової течії він пояснює так: "Каменем спотикання стало для "Друга" то, про що він так часто і самоувірено говорив і спорив з другими пустозвонними львівськими газетами, а особливо зі "Словом": язик і правопис. З кінцем 1875 року обновилися в редакції "Друга" спори щодо язика, комітет редакційний не міг прийти до згоди, кожен член давав свої пропозиції - розуміється, одна дурніша від другої... За час сварки почали в редакції виділюватися дві противні сторони, одна більше консервативна, друга - більше поступова". Починаючи з зими 1876 року Франко і його однодумці палко виступають у "Друзі" за народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, "Друг" оголосив офіційну відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови.

1876 рік - це рік стрімкої демократизації "Друга", повного відходу його від москвофільської ідеології. Сам Франко, пояснюючи це явище, віддавав належне впливам Чернишевського та Драгоманова, палким прихильником якого він сам стає. Роль Франка особливо велика в критично-публіцистичному відділі. Треба зазначити, що, попри стереотипну думку щодо провідної ролі Франка у "Друзі" як "Мойсея" від самого початку, у перші роки після реорганізації журналу чільне місце в ньому як мислителя та публіциста належало Павликові.

Листи Драгоманова стали основним джерелом натхнення творців "Друга". Франко пише: "Без тямучих провідників, без книжок, без поради і заохоти, ми йшли наосліп, читали, що впало в руки і не знали, що робити з тими хлопськими симпатіями, що у нас були принесені з батьківського дому, і з тим невеличким знанням народного життя, котре ми з сел принесли до Львова. Тут тих симпатій ніхто не поділяв, тим життям ніхто не цікавився, нам казали вчитися "для хліба", любити щонайбільше "язик народа", а не сам народ. От тут-то в великій пригоді нашому поколінню став Драгоманов. " Драгоманов, передовий і неоцінений мислитель, якого можна вважати предтечею Франка як культурного явища і "Східноукраїнським Франком" в плані масштабності та різноплановості таланту, фактично диктував ідейні передумови для створення новітньої концепції "Друга". Саме з його подання журнал стає в 1876 році в опозицію як до народовської, так і до москвофільської преси.

До питання ролі наявної на той час галицької інтелігенції, а також завдань інтелігенції нової "Друг" повернувся із доповіддю Павлика "Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині". "Справжнє завдання інтелігенції - бути народові старшим братом, "просто йти в люд і стати в його обороні", - фактично повторює свою ж колись висловлену думку Павлик, апелюючи таким чином скоріше до народовських поглядів на функції інтелігенції. В 1876 році Павлик і Франко ознайомлюються з творами Маркса, які справляють на них хоч і менший, ніж Драгоманівська теорія, вплив, але змушують робити ще більші акценти саме на проблемі захисту та взаємин з простим народом. В усякому разі, погляди Франка та Павлика на інтелігенцію розходяться: Франка явно не влаштовує обмеження завдань інтелігенції етнографічною та науково-просвітницькою роботою серед селян (що успішно проповідувалося народниками Росії).

Особливо ясно простежується передчуття приходу "нової інтелігенції" у рубриці "Літературні письма", яку веде у "Друзі" Франко, публікуючи тут свої власні роздуми та аналіз новітніх літературних творів. "Головною ціхою всіх новітніх літератур є народність, " - значиться в ІІ "Літературному письмі".

За свої неповні два роки видання оновлений "Друг" відіграв вирішальну, поворотну роль у галицькому письменстві. Новий метод, що пізніше набув назви "реалізму", почав практикуватися вперше саме у творах, що готувалися для видання редакцією "Друга" альманаху "Дністрянка". Але, відмовившися від наукової частини і наголосивши на публіцистиці та новітній літературі, "Друг" потроху приходив до пропаганди марксизму, від чого вже в середині 1876 "другівців" почали застерігати народовці. Марксизм прийшов в Галичину через брошури, надруковані у Відні, що спричинило перший в історії Австро-Угорщини судовий процес над соціалістами. Таємна поліція почала активну боротьбу проти нової "ідеологічної чуми", і однією з жертв цього переслідування судилося стати журналові "Друг".

Нападками на "Друг" з боку москвофільської преси почався скрутний період в історії журналу. "Академический кружок", що мав мало спільного з новою інкарнацією журналу, категорично протестував проти продовження його видання. Певний час Павлик і Франко боролися за відділення "Друга" від "А. К. ", але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була покладена повна відповідальність за журнал. У вкрай важких умовах йому вдалося видати 6 номерів журналу, останній з яких з'явився 23 травня 1877 року. Після цього на засіданні "Академического кружка" москвофільська його частина, користуючись відсутністю Франка та Белея, ухвалила відібрати журнал у редакційного комітету. Франко одразу ж перейнявся ідеєю створення видання з тією ж, що у "Друга", концепцією, але іншою назвою. Саме листи Драгоманова, присвячені цій темі та баченню нового видання, стали приводом для арешту Франка, Белея, І. Мандичевського, а також повторного ув'язнення Павлика, що знаходився в лікарні. На судовому процесі вони жертовно зізналися і вголос заявили про свої соціалістичні переконання. Першим з них опинився на волі Павлик, і одразу ж почав підготовчу роботу для організації нового видання.

Розділ 2 . Нові видання Павлика і Франка: "Громадський друг", "Дзвін", "Молот"

22-річний Іван Франко повернувся зі в'язниці 5 березня 1878 року. Виключений разом із Павликом з університету, з товариства "Просвіта", бойкотований обома таборами галицької інтелігенції, він, поза тим, вже тоді став своєрідним символом передової журналістики. "Ми були студенти філософії, числили на педагогічну кар'єру, а тепер мусили попрощатися з нею і добиватися хліба на разі журналістикою, " - писав Франко.

Новий журнал, кошти на видання якого були частково виділені Драгомановим, називався "Громадський друг", і редакція його складалася з самих Франка та Павлика. Франко не тільки дописував для журналу, а й брав на себе редаґування та кориґування видання. №1 "Громадського друга", що вийшов на початку квітня 1878 року, був невдовзі конфіскований. Та сама для спіткала і №2, а поліційний комісар у неофіційній заяві пообіцяв "розправитися з цими львівськими Бебелями і Лібкнехтами, конфіскувати № 2, 3 4 і так далі... ". Павлик і Франко вирішують змінити назву журналу, який так і не дійшов до читачів, і випускати його у вигляді двомісячника, що він за законом не підлягав би цензурі. Тим часом як Павлика за видання №2 "Громадського друга" було засуджено до 6 місяців ув'язнення, Франко самостійно підготував альманах, який було названо "Дзвін". На початку серпня "Дзвін" був випущений, і, хоча прокуратуру та жандармерію повідомлено про це не було, невдовзі його конфіскували. Кожна конфіскація підтверджувалася судом, що було, сказати б, своєрідною рекламою прогресивної журналістики, позаяк до цих процесів приверталася увага широких мас. Наступну збірку знову складав Франко, а названо її було "Молот", що співвідносилося з програмним для збірки твором "Каменярі". "Молот" було також конфісковано, а Павлик відбув в еміграцію до Швейцарії, побоюючись переслідувань.

Якщо в "Друзі" Франко більше уваги приділяв теоретичним засадам розбудови української нації та переосмисленню ролі інтелігенції та національної еліти, то тепер він з головою занурився у пафос революційної боротьби. Цитуючи його ж власний вислів - "Екстреми ся стрічають" - слід зазначити, що соціалістична лихоманка була нічим не кориснішою за трясовину мовно-правописних дискусії, що затягувала галицьку пресу до 1876 року. "І справді те, - пише Франко, - що в нас тоді привикли були звати "драгоманівщиною", був далеко менше якийсь комплекс позитивних думок та поглядів - філософічних, політичних чи соціальних - а радше отой моральний імпульс, оте "обличення" духовного єства галицького рутенства, отой пекучий сором перед самим собою, що змушував людей шукати нових доріг у житті, працювати над собою". Соціалізм був водночас релігією, світоглядом і ідеологією, що підкорювала людей, спонукаючи їх вести самим їм до кінця не зрозумілу боротьбу. Це стає видно, якщо дещо під іншим кутом зору розглянути той самий вірш "Каменярі". "Моя стріча з Олексою" - нарис Франка, що показує, наскільки дитинним може бути талановитий письменник, намагаючись протягти ідеологію в художню творчість. Ідея оновлення інтелігенції за рахунок осягнення нових ідей, національної консолідації, усвідомлення своєї ролі поступається місцем незрозумілому концепту "революційної інтелігенції".

У "Громадському друзі" у статтях "Доходи й видатки убогого священника" , "Зарібки й життя львівського зецера" Франко спирається на твори Маркса, фактично повторюючи його твердження та ідеї. Революційна лихоманка поряд із неспроможністю реалізуватися в українських виданнях спричинила перехід Франка до польської прогресивної газети "Praca". Позаяк польська преса мала набагато більше пільг та свобод у висловленні найширшого спектру думок, а також набагато менше переслідувалася цензурою, Франко дав волю новим тенденціям своєї журналістської музи. "Czegomychcemy?", "Naukaijejstanowiskowobecklaspracujacych" та інші статті були просякнуті духом марксизму.

Осмислення теми інтелігенції у Франка-марксиста набуває звичної для соціалістів форми "заперечення старого". Характеризуючи пізніше у статті "З останніх десятиліть ХІХ в. " стан суспільної думки в Галичині та діяльність галицької інтелігенції обох таборів в 70-х роках, Франко прямо писав: "Віддалення інтелігенції від народу, його життя й інтересів було повне. Зарівно українство народовців, як і московство москвофілів було чисто теоретичне. Ані основ конституційного життя, ані азбуки економічної і соціальної науки ніхто не пробував вияснити народові... В Галичині се була пора, коли бачилось, що запанує тип "рутенця"... " "Громадський друг" пішов у сміливу атаку на москвофілів і народовців, розвінчуючи їхні ідейні засади, бездіяльність, колабораціонізм, лояльність до імперського уряду тощо.

Одним з найвизначніших опублікованих в "Громадському друзі" публіцистичних творів була стаття "Критичні письма о галицькій інтелігенції" Франка. Тут він розбиває вщент обидва табори, за його словами, "клерикально-общеруський та ліберально-народовий". Обидві партії Франко характеризує як такі, що мають в основі своїй "лібералізм, або радше буржуазні інстинкти". Зародження цього галицького лібералізму, галицької буржуазної інтелігенції відбулося у 1848 році, під час економічного та політичного перевороту. "В перевороті 1848 року треба шукати джерела нашого лібералізму". Франко таврує буржуазію абсолютно без огляду на те, що саме вона допомогла зберегти та частково відродити українську культуру, і саме буржуазна та клерикальна інтелігенція створила всі передумови для виникнення цієї, нової генерації, що так відчайдушно вдарилася в марксизм. "Галицька буржуазія в особі двох її партій за своєю соціальною природою та класовими тенденціями була таким же зав'язком буржуазії на образ і подобу західноєвропейську, " - заявляє Франко, і зазначає до того, що єдиною своєрідністю буржуазної інтелігенції Галичини, обумовленою своєрідністю самої революції 1848 року в Австрії, яка "радше виглядала на пародію на революцію, аніж на саму революцію", було те, що вона виявилася ще більш нерішучою, консервативною, компромісною та дрібноегоїстичною, ніє західноєвропейська буржуазна інтелігенції. "Наша інтелігенція, на своє нещастя, вчепилася іменно за національне питання, а питання економічні, викликані 1848 роком, лишила зовсім на боці, або старалася повертати їх на користь собі, а не народові". Внаслідок прагнення до "самостійності" народовців та "воссоединения" москвофілів - вузький діапазон діяльності інтелігенції, повна її відірваність від живої дійсності, від потреб народу, мізерні культурні результати, отже фактично - відсутність головних функцій, властивих справжній інтелігенції. "Чи одна партія має верх, чи друга - для народу користь ніяка, " - підсумовує Франко.

Духом розвінчування та викриття обох крил галицької інтелігенції просякнуті і художні твори, розміщені в "Громадському друзі", "Дзвоні" та "Молоті". Натомість "Громадський друг" пропонував наступні зайняття для інтелігенції нового зразка: пильне вивчення соціально-економічного життя народу і піднесення його свідомості шляхом пропаганди європейської науки, в поняття якої вкладалися наукова критика капіталістичного ладу та пропаганда соціалізму. Отже, згідно з Марксовими теоріями, "Громадський друг" покладав саму класову боротьбу на "робучий клас", тим часом як інтелігенція повинна була розхитувати буржуазне суспільство і вкладати в голови простого люду розуміння соціалізму.

Програма діяльності інтелігенції серед народу виступала в журналі не дуже чітко і не зовсім виразно, зводилася до просвіти і науки (дивним чином повертаючи до народницьких гасел), журнал не вказував жодних конкретних шляхів роботи передової інтелігенції серед трудящих. "Громадський друг" дав ідеал інтелігента-борця, сповненого віри в майбутній соціалістичний лад і безмежної відданості народові і ідеї.

Чи є сенс казати, що соціалізм Франко і його товариші взялися пропагувати в Галичині завчасно, а надто необачним було говорити про нього як про річ певну, яка неодмінно ось-ось станеться? На відміну від індустріальної Німеччини та великої, погано склеєної Російської імперії Галичина, сировинний придаток Австро-Угорщини, лояльна і покірлива провінція, весь "робучий клас" якої вичерпувався кількома тисячами ріпників у Бориславі і Дрогобичі (що їх так наполегливо описував Франко в своїх прозових творах), а селянство схильне було вірити в образ "доброго цісаря", не мала жодних передумов до укорінення та зростання соціалістичної революції. Галицькі русини ще не встигли усвідомити себе як націю, тим більше - зрозуміти свою спорідненість з підросійськими українцями, а підняти народ, що не усвідомлює себе народом, на боротьбу... На жаль, за цими примарами Франко ганявся до глибокої старості, то відходячи від української ідеї, то раптом стаючи її палким прихильником, то вихваляючи росіян як "волю, що йде зі Сходу", то стаючи на проєвропейські позиції. І тільки перед самою смертю, лежачи у окупованому росіянами Львові, він нарешті усвідомив хибність своїх молодечих поривань. Втім, і щодо цього можуть бути сумніви.

Можна сказати, що "Громадський друг", "Дзвін" і "Молот" досягли досить вагомих результатів у справі залучення радикально або анархічно настроєної молоді до соціалістичної ідеї. Та побачивши, що усяка спроба видання в подібному ключі буде переслідуватися владою, Франко спрямував свої зусилля на безперечно набагато ціннішу і потрібнішу для українського народу діяльність.

Розділ 3 . "Дрібна бібліотека": Франко знайомить Галичину з Європою

Ще з часів реорганізації журналу "Друг" Франко серйозно планував видання серії перекладних творів, метою якої було познайомити українського читача з найкращими зразками світової літератури. У літературних альманахах та журналах Галичини часто публікувалися уривки, а також цілі твори європейських письменників, активно займалася цим і редакція "Друга", але кострубаті переклади на "язичіє", відсутність у авторів перекладацького хисту, а також дилетантський добір творів - усе це давало невтішний результат. Твори російських письменників друкувалися в оригіналі, що робило їх зрозумілими лише для навченого в семінаріях духовенства та для фанатичних москвофілів. Простому народові, міркував Франко, потрібні переклади на живу народну мову. Саме до цієї роботи, знайшовши меценатів, Франко залучає на початку 1879 року представників передової творчої молоді. На пропозицію Белея видання було названо "Дрібною бібліотекою". Першою книжечкою стала брошура "Повісті Еркмана - Шатріана" в перекладі Белея, частково передрукована з "Друга". Одночасно з "Повістями" вийшло оповідання Г. Іванова "Війна за волю" в перекладі Франка. У передмові до нього Франко пише: "Віддавна вже віримо ми в гадку, що вчинимо прислугу землякам, а дальше і вбогій літературі нашій, взявшись видавати дрібними книжечками - "метеликами" - бібліотеку цікавих і добірних творів літературних".

Франко визначив мету "Дрібної бібліотеки" насамперед у вихованні нової ґенерації, а отже омріяної "революційної інтелігенції", і планував орієнтувати її на молодь. Павлик не був із цим згоден, вважаючи, що орієнтуватися треба на простий народ, але згодом перемогла концепція Франка: виховувати з допомогою "Дрібної бібліотеки" з молоді нову, високоосвічену інтелігенцію, яка б понесла потім передові суспільні думки й наукові досягнення в народ. Франко хотів надати "Дрібній бібліотеці" практичного значення в галузі освіти і наполягав, щоб у ній превалювали переклади наукових праць.

"Дрібна бібліотека" друкувалася найпрогресивнішим на той час фонетичним правописом - "драгоманівкою", і тільки деколи - "кулішівкою". Під час роботи над "Дрібною бібліотекою" Франко зблизився з народовською молоддю з "Дружного лихваря", і в цьому гуртку також готувалися до друку переклади.

Серед визначних творів, що стали приступні для галицького читача завдяки "Дрібній бібліотеці", слід назвати містерію "Каїн" Байрона, "Думи і пісні найзнатніших європейських поетів" (все в перекладі Франка), роман "Довбня" Еміля Золя в перекладі О. Рошкевич, а завершувало серію оповідання Франка "На дні". Другу групу видань "Дрібної бібліотеки" складали переклади наукових творів з галузі суспільних та природничих наук, метою яких була популяризація серед широких кіл інтелігенції кращих досягнень передової науки та поширення матеріалістичного світогляду в Західній Україні. Цікава подробиця: у десятому та одинадцятому випусках були опубліковані дві статті бельгійського економіста і публіциста Е. Лавеле у перекладах Франка "Власність ґрунтова і її історія" та "Сільська община в Росії". За збігом обставин саме Лавеле за свою критику "Капіталу" Маркса був підданий анафемі як втілення "ідіотизму буржуазних мислителів". Радянські літературознавці, не змігши приховати цей явний прокол Франка-марксиста, знайшли "виправдання": Франко просто помилився, бо не був ще настільки загартований, щоб відрізнити "правду" від "буржуазної брехні".

В другій половині 1879 року Франко вирішує здійснити своєрідну "експедицію" з метою роз'яснення марксистських ідей серед народовської інтелігенції старшого покоління. Він розміщує у "Правді" свій переклад праці німецького соціаліста Ганса Шеля "Суспільно-політичні сторонництва в Німеччині", що згодом вийшла з передмовою Франка в "Дрібній бібліотеці". Редакція "Правди" намагалася висловити своє ставлення до соціалізму взагалі і Шеля зокрема, на що Франко негайно відреагував статтею "Редакція "Правди" в боротьбі з вітряками", спрямованою на те ж, що і "Критичні письма о галицькій інтелігенції" - викриття і розвінчання. Отже, порозуміння з народовцями не вийшло і в цей раз. "Дрібної бібліотеки" не вистачало для того, щоб в повний голос пропагувати революційні ідеї, і в 1879 році Франко починає роботу, спрямовану на організацію власної газети. Але сталося інакше. Навесні 1880 року Франка було ув'язнено, і, коли за три місяці він вийшов з в'язниці, йому буквально загрожувала голодна смерть. Однодумці зібрали кошти на одну лише книжечку - оповідання "На дні", яке і стало останнім, чотирнадцятим випуском "Дрібної бібліотеки".

"Дрібна бібліотека", безперечно, справила певний вплив на громадську думку, привернувши увагу як молоді, так і старшої інтелігенції до сучасної науки та літератури. Хоча в цей раз грошова скрута та політичні переслідування не дали Франкові продовжити цей проект, згодом він відновив його у вигляді "Наукової бібліотеки" та "Хлопської бібліотеки".

Розділ 4 . Франко - редактор журналу "Світ"

Період існування журналу "Світ" - 1881-82 роки - позначений значним послабленням революційного руху радикалів і посиленням їхніх ідейних супротивників, москвофілів і особливо народовців. У 1880 році виникають видання, якім судилося відіграти величезну, чи не вирішальну роль в консолідації галичан: журнал "Зоря" та газета "Діло". Іван Франко співпрацює в "Ділі" - на той час справді передовому виданні, що поставило собі за мету досягти компромісу з москвофілами - як співпрацював і в народовському виданні "Правда", редаґованому тим самим В. Барвінським, до його закриття у 1880 році. Виправдовуючи себе перед Драгомановим та іншими однодумцями, він називав єдиною причиною співпраці в виданнях опонентів жахливу фінансову скруту. Насправді ж Барвінський зробив усе, щоб залучити до створення "Діла" якомога більше молодих прогресивних авторів, в тому числі і з-поміж радикалів.

Народовська, або "українофільська" преса на довгі роки посіла чільне місце за популярністю серед галицьких українців всіх соціальних верств. Проголошений Барвінським курс на порозуміння з представниками інших партій допоміг "Ділу" розширити свою аудиторію за рахунок промосквофільської або промарксистської частини галичан. Щоб конкурувати з народовцями, журналістам-радикалам необхідно було виробити якісно нову концепцію, навчитися поміркованості, переосмислити саму ідею своїх видань.

Інша народовська газета - "Батьківщина" Ю. Романчука - була заснована в 1879 році і досягла великого успіху. Франко високо оцінював редакторську майстерність Романчука та готовність "Батьківщини" йти на компроміс не тільки з політичними опонентами, а з одвічним "супостатом" галицьких українців - поляками. Але "Батьківщина" не оцінила крок назустріч, який у 1881 році зробили Павлик та Драгоманов, запропонувавши виданню співпрацю. Романчук відмовив, пояснивши це розбіжністю у політичних поглядах. Сам Франко, хоч оцінював "Батьківщину" позитивно, всіляко відраджував Павлика від спроб єднання з народовцями.

Отже, з кінця 1879 року Франко плекав нові плани щодо видання газети. Ним була написана програма видання, названого "Новою основою". Програма ця була, за сформованою вже традицією, складена здебільшого з "розвінчування та викриття" народовської та москвофільської преси. Але з листів Франка до Павлика та Драгоманова, з його власних нотаток збирається цілісний образ справді доволі прогресивного видання, яке, незважаючи на вимушену стриманість (для замирення з цензурою), служило б для реалізації та принесенню в маси Франкових вже набагато більш зрілих та самостійних ідей. "Нехай думки, котрі заступати буде "Нова основа", розходяться всюди, нехай вкорінюються в усіх головах, нехай стають справді основою для вироблення ясних, поступових переконань, основою для викликання нового, живішого руху умислового у нас, для духовного з'єднання, для спільної праці цілої інтелігенції для народу!"

Одначе дозволу на видання газети Франко не отримав. Приводом до цього було те, що він не мав 24 років і відповідно до нового закону про пресу не міг бути редактором, так само як і Іван Белей та Михайло Павлик. Спершу підставною особою-редактором погодився бути студент Степан Жидовський, але, побачивши, що в програмі "Нової основи" поліція підкреслила червоним "принцип колективізму", злякався і відмовився. Белей і Терлецький радили відкласти видання "Нової основи" до наступного року, Франко ж наполягав на тому, що необхідно виконати обіцянки (позаяк "Нова основа" була широко розрекламована серед прорадикальної молоді). Кошти на видання газети з великим трудом випрошувалися Франком у Великій Україні. Драгоманов на цей раз видання не підтримав, і ані порад, ані допомоги від нього Франко не діждався.

У 1879 і 1880 роках видання "Нової основи" було неможливе. Франко, потерпаючи від страшної скрути, спершу вступає до війська, а в березня 1880 року потрапляє до в'язниці, звідки виходить лише у червні. Тяжко хворий, Франко до осені лікується в рідному селі, а в жовтні, повернувшися до Львова, з новими силами відновлює діяльність з видання радикального видання.

Було вирішено видавати щомісячний журнал (до концепції власне газети "Нова основа" більше не поверталися), відповідальним редактором якого став Іван Белей, а названо його було "Світ". Фактичним редактором був Франко. Практичною метою журналу "Світ" було, як писав Франко в одному з листів до Драгоманова в листопаді 1880 року, було "спричинитися до збудження і піддержання живішого руху серед молодіжі і навіть серед люду". Теперішню поміркованість Франка неможливо й порівняти з юнацьким запалом 1878 року. "Соціалістів в Галичині так мало, вони так розсипані і запуджені, що поки що годі й думати о якій-небудь організації між ними. І до такої організації не швидко й дійже, хоч тепер може надіятися печатним словом хоть що то повернути людей в той бік". Це зовсім не той Франко, що був упевнений у скорій і легкій перемозі марксизму в Галичині і в цілому світі.

Від початку за задумом Франка редакція "літературно-науково-політичної часописі", якою проголошений був "Світ", була розділена на багато відділів, "департаментів", кожен з яких мав редагувати відповідний відділ газети. Але, виправдавши найгірші сподівання Павлика, студенти, на чию совість було віддано більшість департаментів, не виправдали довіри редакторів, а Драгоманов і зовсім відмовився від запропонованого йому історичного департаменту. Відтак Франко та Белей з декількома студентами мусили самі виконувати цю титанічну роботу.

Журнал справді був надзвичайно демократичним, в ньому, як писав сам Франко, вперше зустрілися галицькі українці, "малороси" та українські емігранти: Белей, Франко, Терлецький, О. Кониський, Б. Грінченко, Драгоманов, Ф. Вовк. Одначе саме в "Світі" роль Франка була надзвичайно великою. Приблизно 6/10 обсягу всіх випусків "Світу" (у січня 1881-вересні 1882 вийшов 21 номер) займали твори Франка. В усіх без винятку випусках "Світу" друкувалася по частинах повість "Борислав сміється", також було опубліковане Франкове оповідання "Добрий заробок". Інші літературні твори, публіковані у "Світі", зокрема нариси О. Кониського, виглядали дуже слабко в порівнянні з Франковими. Усю величезну редакторську роботу Франко провадив, знаходячися в Нагуєвичах.

Видання "Світу" було суцільною кризою: наклади 250-300 екземплярів, постійні позички та тисячні борги, випрошування грошей у східноукраїнських однодумців. Франко, знаходячися в страшній матеріальній скруті, водночас відмовив Кулішеві, що запропонував йому спонсорувати "Світ", що ідейно став би його, Кулішевим, виданням. Франко продовжував співпрацювати в польській газеті "Praca", вкладаючи у "Світ" всі отримані гонорари.

Якщо в "Громадському друзі" промарксистські виступи Франка виглядали схожими на маніфести, то у "Світі" вони набагато поміркованіші, тема робітничого класу осмислюється, як правило, через художні твори (продовження "Бориславського циклу") та філософсько-економічні дописи на кшталт "Мислей о еволюції в історії людськості", де марксизм єднався з доволі слушними власними теоріями Франка.

Відносини між інтелігенцією та іншими суспільними верствами, а також роль інтелігенції в суспільстві залишалися одним з лейтмотивів Франкового видання. На відміну від попередніх видань, основним зайняттям яких було викриття в дусі "Писем о галицькій інтелігенції", "Світ" присвячував набагато більше уваги конкретній програмі дій передової інтелігенції та шляхам її реалізації. Особливо в цьому плані прикметні статті Франка "Чи вертатись нам до народу?", "Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва", "Чи ми хоч тепер прокинемось?". Одначе брак "викриття та розвінчування" здавався недоліком "Світу" Франковим товаришам: Павликові, Белею та Драгоманову, які дорікали Франкові за "неувагу до життя галицької громадськості". Белей продовжував викривальну лінію у статтях "В один час", "Про послідній вибір посла до ради державної" тощо, в яких постраждали як москвофіли, чия діяльність справді набула деяких геть кумедних рис (на кшталт урочистих поїздок до російського нумізматичного товариства), так і найпрогресивніші на той час народовці.

Найсерйозніша спроба задуматися над інтелігенцією в контексті сучасності була здійснена Франком у власній передмові до "Фауста" Ґете, що виходив накладом "Світу". Говорячи про відсутність поступової реалістичної літератури в Галичині, він пише: "Винна вся інтелігенція, котра в своїм безмежнім засліпленні зве себе народом, суспільністю: "Ми народ!", "Ми герої!" Адже ж будьте ласкаві, добродії, зважити, що ви ж не то не народ, а навіть не частина народу. Рука - частина тіла; відітни руку, тіло не зможе працювати. А ви що? Якої діяльності не міг би виконувати народ - той правдивий народ - люд, той "великий незнайомець", якби вас не було? Оскільки гірше жилося б йому? А може обернути те питання і спитати, оскільки ліпше? Не забувайте, добродії ласкаві, що сяк, чи так, а ви все-таки паразити на його тілі, їдці, не робітники, п'явки, не герої". Також у статті "Чи вертатись нам до народу", написаній як відповідь до заклику священника Наумовича інтелігенції повертатися "назад до народу, вчити його віри та любові", читаємо: "І коли ви вернетесь до народа тільки з любов'ю, коли взамін за його хліб, котрим він вас кормить, взамін за його працю принесете йому тільки "чисті" обряди східної церкви, а хоть би й саме Євангеліє Христове, то чи не думаєте, що тими "преєстественними благами" зарадите конкретній біді народа?" Далі Франко робить висновок, що є досить знаковим для нашого дослідження: "У нас нема інтелігенції. У нас є тисячі людей письменних, але інтелігенції нема. "

У журналі "Світ", як ніде досі у Франкових дописах, постає образ інтелігенції не як "слуг" народу, а радше проводирів, аванґарду нації, що мусить відповідати поставленому журналом гаслу "Наперед з народом!". "Інтелігенція повинна бути передовсім бути інтелігенцією, повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу, а відтак інтелігенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, стати серед нього як брат, як рівний, як свій, стати для нього адвокатом, лікарем, вчителем, порадником, показчиком в ділах господарських і добрим сусідом та помічником в усякій нужді. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна частина народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власним життям, власною працею бути приміром народові. Повинна, як та культурна і освітня закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту. Та тільки ж такого зросту ніколи не буде, коли інтелігенція схоче іти в народ тільки з євангелієм та любов'ю. На практичні нужди треба практичних способів. Весь засіб знання, сили, науки, смілості і енергії повинен бути використаний в службі народній. Всі нові думки, нові ідей, нові винахідки людського розуму, все, що прояснює людський світогляд, влегшує людську працю, ущасливлює людське життя, все, що йде до світла, вільності, щастя, повинна та інтелігенція, мов чужеземну, але сильну рослину пересаджувати сквапно на наше поле, защеплювати пильно в серця і поняття нашого народу. Вона повинна вести його з поступом часу, повинна вчити його вільнодумства на полі релігійному, правдивій гуманності на полі етичному, дружності й асоціації на полі економічному. Вона повинна вести народ наперед, піднімати його до себе, а не вертатись до нього назад. Се наша рада, рада молодого покоління, але се також тільки один з радикальних ліків на нашу нужду... Се лік повільно діючий. Але коли б показалася потреба швидше діючих ліків, то від них інтелігенція не повинна оступатися, бо... на тяжку недугу треба радикального ліку. "

В цілому цей погляд справді є надзвичайно прогресивним. Для порівняння наведімо цитати з "Діла", яке визначало завданням інтелігенції "боронити наш народ від всякого винародовлення, будити почуття руської народності в найширших кругах, домагатися згоди й єдності всіх русинів для боротьби з недругами - хитрим євреєм і гордим ляхом, рятувати дорогі останки нашої батьківщини".

Але загальна слушність та гуманність Франкових роздумів щодо ролі інтелігенції не означає відсутність в них революційно-марксистського підтексту. Адже найпершим завданням нової інтелігенції він вважає "приготувати будущих робітників коло поступового двигнення народу, приготувати ту широко образовану, твердої волі громаду, котра зможе те тільки з щирими чуттями піти в народ, але заразом зможе сильними руками порятувати його... " Ніяких планів щодо порятунку українського народу (від Австро-Угорщини? Польщі? Самого себе?), окрім загальних марксистських теорій, Франко і його товариші не плекали.

Ще одна позиція, що фарбує у сумнівний колір нову Франкову програму розвитку інтелігенції: одним з її головних завдань він вважає роз'яснення народові, "як можна уладити господарську асоціацію". Комуністичні догми Марксового вчення були настільки недоречні у історичному та соціальному контексті Галичини 1881-82 року, що навіть сам Франко, говорячи про статтю, що містила наведену цитату, писав: "Будую піраміду з болота".

Як уже було зазначено, "Світ" за самою атмосферою свого видання був кризовим журналом. Раз у раз матеріали, що в ньому публікувалися, ставали дедалі менш приступними для звичайного читача, Белей, безсилий під час відсутності Франка, допускав до друку статті, що радше були глибокими академічними розвідками, а не науково-популярними творами. Зрештою "Світ" дійшов до свого логічного завершення, Белей перейшов на більш "хлібне" місце в газету "Діло", і та якісно нова для Галичини преса, яку радянська критика звала "революційно-демократичною", замовкла на вісім років. У 1886 році Франко планував, як логічне продовження "Друга" - "Громадського друга" - "Дзвона" - "Молота" - "Світу", розпочати видання журналу "Поступ", але цьому завадила фінансова та політична ситуація. У 1882-1890 роках Франко займається літературною творчістю, за його сприянням виходять альманахи "Ватра" (ред. В. Лукич), "Перший вінок" (ред. Н. Кобринська та О. Пчілка), збірка "Веселка", матеріали для якої на прохання Франка зібрали київські студенти. Як це зазвичай бувало в Україні ХІХ століття, альманахи стали простим способом продовження журналістської діяльності без відповідальності, яку накладає на редакцію періодичне видання.

Розділ 5 . Франко і видання русько-української радикальної партії

У 1889-1890 роках завдяки політиці замирення та порозуміння, що її провадили лідери народовської партії Барвінський, Романчук, Вахнянин та інші, в Галичині відбувається значне національне піднесення. Пішовши на компроміс з австрійськими та польськими властями, народовці добилися надання українцям права відкривати власні школи та магазини та займати державні посади, а також створювати власні політичні партії. Поступкою з боку народовців (і неабиякою!) було припинення усякої ворожнечі щодо поляків та обіцянка вплинути в такому ж дусі на народ та українську інтелігенцію. Це був прогресивний крок, який гаряче підтримала громадськість ("ліберально-буржуазна", в інтерпретації марксистів) в обох Українах. Успіх народовців у цій акції, що мала назву "нова ера", обіцяв в недалекому майбутньому їхній повний тріумф на суспільно-політичній царині. Отже, в галицькому суспільстві закономірно заворушилися політичні опоненти народовців - радикали.

Русько-українська радикальна партія, заснована у 1890 році, була однією з сфер діяльності Франка, які радянською наукою або замовчувалися, або виправдовувалися "ідейними помилками" або непричетністю Франка до подальшої долі партії (яка проіснувала до 1939 року). Адже в порівнянні з поглядами Франка кінця 1870-х років це був різкий ухил від марксистської лінії. Партія називалася "хлопською", хоч організована була практично без участі селян; до неї ввійшла радикально налаштована інтелігенція, а також представники інших політичних платформ, яких об'єднувало одне: протест прости "нової ери". Отже, маємо партію, створену "в знак протесту". Одначе був проголошений курс орієнтації на селянство, і основним зайняттям радикальної партії була агітація проти "нової ери" серед простого народу.

1 січня 1890 року Франко та Павлик організували журнал "Народ", що проіснував рекордно довгий для видань радикалів час - п'ять з половиною років. "Народ" був "журналом громадсько-політичним і почасти науково-популярним". Художній літературі в журналі відводилося мало місця (позаяк тепер у радикалів була конкретна мета, конкретний противник, отже, пропаганда та агітація вимагали докладання набагато більших сил). На третьому році видання художня література з "Народу" зникла зовсім: це було практично перше видання в Україні, що стало повністю публіцистичним.

Кожен номер журналу відкривався передовою статтею, написаною кимось з членів редакції (відповідальним редактором був Франко, видавцем - Павлик). В журналі друкувалися, крім них, Леся Українка, П. Грабовський, В. Стефаник, Н. Кобринська, Л. Мартович, О. Кобилянська тощо. Крім того, виправдовуючи свою орієнтацію на "хлопство", радикали запросили до співпраці кореспондентів з-поміж селян. У перші роки свого існування "Народ" дуже часто публікував листи та кореспонденції селян (до того ж деякі з них за освіченістю не відставали від міщанської інтелігенції), та згодом покинули, бо ці публікації були доволі низькоякісні і слугували мішенню для постійних нападок та знущань з боку опонентів. Крім того, "Народ" одразу ж накликав гнів австрійських властей та крупних торгівельних фірм, критикуючи нову тенденцію, що приносила капіталістам великі прибутки: еміграцію галичан до Америки.

Тема інтелігенції в "Народі" була далеко не провідною. У статтях "Як би нам в біді рятуватися", "Що таке громада і чим би вона повинна бути" Франко повторює відомі вже нам думки щодо призначення інтелігенції, служіння народові тощо. У 1892-94 роках Франко жив у Відні, закінчуючи свою докторську дисертацію, і майже не співпрацював у "Народі", що негативно відбилося на змісті журналу. Водночас радикали за відсутності Франка не змогли дати раду внутрішньопартійним суперечкам, "Народ" перенасичувався просоціалістичними публікаціями (чого не припустив би обережний Франко), і зрештою у серпні 1883 року під загрозою закриття журнал мусив зректися зв'язку з радикальною партією. Тепер він звався просто "русько-українська часопись". Журнал вочевидь вже не міг задовільнити інтересів Франка-редактора і Франка-публіциста, тому, повернувшися до Львова восени 1894 року, він розпочинає видання більш літературного, ніж політичного, журналу "Житє і слово", редактором якого був сам. У "Народі" Франко продовжував вести розділ "Сучасна хроніка", де з'являються його статті "Камінь преткновенія", "Два з'їзди", "Вари воду, вода буде" тощо.

Одночасно з "Народом" радикальна партія почала в 1891 році видавати газету "Хлібороб", що вона, на відміну від "Народу", справді досягла доволі високої популярності саме серед простого народу, себто селян. Уже в "Запрошенні до передплати" було зазначено: теоретичні питання в "Хліборобі" підніматися не будуть, в висвітлюватиме практичні справи в житті трудящих. Згодом видання "Хлібороба" було перенесене зі Львова до Коломиї. Редакторами були Франко, Павлик та представники "нової інтелігенції" С. Данилович, І. Герасимович тощо.

Мова, тематика, проблематика "Хлібороба" абсолютно відповідала його аудиторії, кожен випуск містив заклик "Ширити "Хлібороб" від хати до хати, від села до села!" Вперше в історії радикальної преси Франкові і компанії вдалося досягти того, що без особливого труда вдавалося протягом останніх десятиліть народовським, просвітянським газетам. На початку 1895 року наклад "Хлібороба" зріс до 1000 примірників (що було невеликою і навіть смішною кількістю в порівнянні з накладами "Діла" або інших популярних народовських газет, проте великим досягненням в порівнянні з 250-300 екземплярами "Народу"). Селянські дописи друкувалися на сторінках "Хлібороба" аж до завершення його видання, публіцистичні статті мали здебільшого агітаційний або пропагандистський характер. "Хлібороб" провадив справді корисну роз'яснювальну роботу, розкриваючи перед селянами їхні справжні права та можливості. У "Хліборобі" активно брав участь Василь Стефаник. Газета викликала занепокоєння та протест у духовенства, політичних опонентів та загрожувала своїм можливим впливом на перебіг виборів до австрійського сейму.

Одначе Франко, втомлений політичною боротьбою та дріб'язковими суперечками між різними угрупованнями в радикальній партії, прагнув відійти від політики.

Розділ 6 . Видання Франком журналу "Житє і слово". "Літературно-науковий вісник" та роль у ньому Франка.

Іван Франко ніколи не був тільки політиком або тільки марксистом, як не був він і виключно поетом або письменником. Видання чисто політичних журналів і газет, де навіть не було відділів художньої літератури, гнітило Франка. Він прагнув до відновлення просвітницької діяльності, пам'ятаючи, що видання "Дрібної бібліотеки" мало набагато більший практичний результат в плані впливу на галицьке суспільство, аніж будь-який пропагандистський журнал чи газета. Восени 1893 року, будучи у Відні, Франко працює над програмою журналу, назва якого була запропонована Драгомановим: "Житє і слово". Журнал повинен був виходити раз на 2 місяці, обсягом 10 аркушів. Половину місця в часописі відводилося белетристиці, оригінальній і перекладній, критичним статтям та історико-літературним матеріалам. Другу половину журналу Франко думав надати фольклорному матеріалові: статтям з теорії фольклору, зразкам народної творчості. Проектувалося розповсюдження журналу також у Великій Україні.

У грудні 1893 року був надрукований перший номер. Незважаючи на постійну фінансову скруту, "Житє і слово" виходило регулярно. Наклад його був невеликий - в середньому 500 примірників, журнал був збитковий, і Франко був вимушений займатися випрошуванням пожертов серед своїх численних дописувачів, здебільшого у Східній Україні.

Франко настільки захопився розміщенням в журналі найцінніших, як на його думку, літературних творів, що протягом першого року видання практично не включав до журналу публіцистичних статей. Як журнал політично нейтральний, "Житє і слово" було схвально оцінене у галицькій пресі, а також і за кордоном.

У 1895 році загальнокультурне та літературне спрямування вже не влаштовувало Франка. До того ж із зникненням восени цього року "Хлібороба" та "Народу" у радикальній пресі виникла порожнеча, яку міг заповнити журнал з великою кількістю актуальної публіцистики, гострих, злободенних матеріалів. "Житє і слово" з "вісника літератури, історії і фольклору" перетворюється на "вісник літератури, політики і науки". Франко повертається на звичну царину політичної конфронтації, і вже в 5-му номері "Житя і слова" за 1895 рік - першому "реформованому" випуску - нападає із критичною статтею на Юліана Бачинського за його твір "Ukrainairredenta". Бачинський будує свою оригінальну теорію, систему поглядів на минуле і майбутнє України, і робить висновок щодо необхідності введення України в європейський, а ніяк не в російський контекст. У своїй статті, що звалася так само, як і брошура Бачинського, Франко висловлює настільки несподівано промосковські настрої, що перекреслює усе видиме замирення з народовцями. Українофільська теорія Бачинського зазнає жорстокої критики, і цього, а також слів "Ми всі русофіли... " тощо, народовці Франкові не вибачили.

Протягом першої половини 1896 року "Житє і слово" не видавалося, а в липні вийшло в оновленому вигляді. Тепер це було практично виключно політичне видання, що збагатилося рубриками "Статті про справи політичні", "Вісті з Росії", "Політична хроніка", "Наша белетристика". Перший номер 1896 року відкривався статтею Франка "І ми в Європі", що була протестом проти утисків закарпатських русинів з боку угорських націоналістів. Стаття викликала пильну увагу до Франка австро-угорської адміністрації. У подальших номерах Франко відновлює публіцистичні напади на діячів "нової ери". Нарешті, стаття "Робітницький і революційний рух в Росії" та остання в 1896 році - "З кінцем року" - показували повернення до Франка соціал-революційних радикальних настроїв. На цей раз Франко висловлює заздрість щодо революційних подій у Російській імперії та жаль, що багато українських революціонерів вливаються в російський визвольний рух... Усе це дискредитувало Франка серед народовців, а також його однодумців у Великій Україні. Леся Українка відповідає на сторінках "Житя і слова" статтею "Не так вороги, як добрії люди"; Франко охоче іде на полеміку (ще один "сумнівний" для радянської критики момент з біографії Франка). Починається також конфронтація з "Ділом", підтверджена в наступному році статтею "Кілька афоризмів в альбом "Діла"". "Житє і слово" публікує некролог Франка "На смерть Куліша", що є скоріше публіцистичною статтею, в якій небіжчик висвітлюється мало не як творець українського "реакційного лібералізму".

Загострення ворожнечі з усіма колишніми політичними опонентами та набуття нових, а також хронічний брак фінансів мусив Франка піти на закриття "Житя і слова" влітку 1897 року. Проте закриття це вдалося оформити як "злиття" журналів "Зоря" та "Житє і слово" у спільний друкований орган - "Літературно-науковий вісник", що його заснувало новостворене "Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка".

У "Житі і слові" Франко застосував увесь свій редакторський хист, показав себе як зрілий журналіст, вмілий упорядник і справді геніальний літератор. Одначе вже в полеміці щодо російської революції намітилося відставання галицької радикальної течії від російського і загалом європейського соціалізму. У подальшому це відставання посилюватиметься. Іван Франко був винятково популярною і шанованою постаттю в галицькому суспільстві: як поет і прозаїк, учений, просвітник та борець за народні права, що в дуже молодому віці встиг постраждати за народ. Проте ця популярність не розповсюджувалася на Русько-українську радикальну партію, що майже від початку свого існування не могла врегулювати внутрішні суперечки та розкидала сили на сутички з опонентами. Соціалізм не знайшов достатньої кількості адептів в Галичині, утримуючись тут лише завдяки інтересу з боку скоріше власне "радикального", ніж соціалістично настроєної інтелігенції.

Розчарувавшися в черговий раз у активній політичній діяльності та обстоюванні нікому не зрозумілих в Галичині ідей, Франко у 1897-98 роках мусив піти на великий компроміс, радше не з народовцями, а з самим собою. Адже журнал "Зоря", його редактор О. Борковський, а також Михайло Грушевський - усе це ще зовсім недавно було об'єктом його критики, сатири, викриття. "Літературно-науковий вісник" в плані політичної орієнтації обіцяв бути журналом набагато більш народовським, аніж радикальним.

Журнал почав виходити з січня 1898 року (знакова дата: 100-річчя "Енеїди" Котляревського, 50-річчя "Весни народів" та видання першої української газети), обсягом 12-15 друкованих аркушів, і вже з перших кроків редакційної діяльності намітився основний конфлікт всередині редакції: Михайло Грушевський боровся за владу в журналі, витісняючи з нього співредакторів. О. Маковей та О. Борковський мусили покинути "ЛНВ", до складу редакції було введено фольклориста та етнографа Володимира Гнатюка, а Франко знайшов в особі Грушевського затятого ворога.

Офіційним редактором "ЛНВ" був Гнатюк. З 1887 до 1898 року Франко редагував і випускав "Літературно-наукову бібліотеку" (всього 26 томів), що продовжувала справу "Дрібної бібліотеки". У 1898 році під орудою Франка та Гнатюка була утворена "Видавнича спілка" - об'єднання, що розпочало випуск творів найкращих українських та зарубіжних письменників. Вже за перші 3 роки було випущено 40 книжок - белетристичних та наукових творів "для широкого загалу". За весь час свого існування (1898-1912) "Видавнича спілка" випустила понад 300 белетристичних та науково-популярних видань, багато з яких редаґував та оздобив передмовою сам Франко.

Франко, друкуючись у підцензурному журналі, був дуже скутий, обмежений у виборі тем, отже спершу публікувалися тільки його літературно-критичні статті. "ЛНВ" був розрахований виключно на інтелігенцію, високоосвічену аудиторію в Галичині і поза її межами, і становив велику цінність для читачів у Великій Україні. Починаючи з перших випусків, "ЛНВ" став об'єктом нападок клерикальної преси, зокрема газети греко-католицької верхівки "Душопастир". Франко, переконаний атеїст, неодноразово засуджений і проклятий греко-католицькою церквою, стає ворогом духовенства №1. Сам він писав: Все і всюди, де трудилася нова думка, де роздавалося живе слово, навіть з уст одиниць попів, загал попівства, його світочі і верховоди ставали против, піднімали крик, уживали і надуживали своєї власті, щоби побороти, задушити новинку, скувати нового духа, заглушити нове слово. "

Останні два десятиліття свого життя Франко, що мав давно підірване здоров'я, віддавав всього себе без залишку титанічній праці в галузях літератури, етнографії, мовознавства, просвітництва. Ударом, що був "початком кінця", знаменував смеркання життєвих сил Франка, була його поразка на виборах до австрійського сейму. Навіть підтримка і агітація газети "Громадський голос" не забезпечили Франкові необхідної підтримки селян. Радянська критика, формуючи потрібний їй образ "мученика-революціонера", наголошувала на масових правопорушеннях та ув'язненнях селян під час виборів у окрузі, де висувався Франко. Мовляв, австрійсько-польська буржуазія усувала від участі в виборах демократичних кандидатів. Насправді серед депутатів від різних галицьких округів опинилося немало селян (один з них, Новаківський, був близьким другом Франка), а справжньою причиною поразки Франка була недостатня його популярність саме як політика. У Франкові цінували насамперед поета, творця "З вершин і низин", "Зів'ялого листя" тощо. Насичена соціальним підтекстом проза Франка не знаходила відповідної аудиторії серед селян, а найпопулярнішими, либонь, в народі були його твори для дітей... Усе це вказує на незадовільний результат кар'єри Франка як суспільного діяча, і цей результат, що був для нього очевидний, не міг його не засмучувати. Змушений багато в чому підлаштовуватися під політичні погляди членів "НТШ", щоб втримати роботу (необхідну йому насамперед як джерело прибутку), Франко присвятив себе літературній роботі. Франко-вчений, літератор, просвітник очевидно переміг Франка-революціонера, надто марксиста. У 1870-х Франко ні за що не дозволив би собі працювати в виданні на кшталт "Літературно-наукового вісника". З одного боку, це вказує на безрезультатність революційної боротьби в Галичині та невіру самого Франка у можливість її успіху; з іншого ж, віддавшися справжній праці на користь народу, несучи йому знання і модерну науку, Франко найбільше реалізувався як геніальний митець і універсальний вчений.

Звичайно, за рівнем впливу на інтелігенцію "ЛНВ" не був настільки революційним, яким колись, в 1875-76 роках, був для галицького студентства оновлений "Друг". В Галичині сформувалася повноцінна система національної преси, одна двох колись рівних партій - народовська - перемогла, залишивши москвофілам проповіді в сільських парафіях. Науково-технічний прогрес, прихід нової літератури (в тому числі і модернізму, що він не був прийнятий Франком, переконаним позитивізмом) та революційні настрої в усіх великих імперіях Європи, насамперед Німеччині та Росії, відсували на задній план ідеалістичні уявлення Франка. Водночас і специфіка видання, орієнтація його на інтелігенцію і насамперед на вчених, його "академічність", що робила "ЛНВ" подібним чимось до "Киевской старины", не давала його впливові розповсюдитися на широкі маси. Ще вужчим в плані цільової аудиторії було друге видання, яким Франко займався під час редаґування "Літературно-наукового вісника" - "Записки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка".

Серед публікацій "ЛНВ" переважали літературні твори. Серед авторів були як доволі прогресивні - Леся Українка, Коцюбинський, Олександр Олесь, Стефаник - так і поміркованіші Грінченко, Кобилянська, Руданський, Марко Черемшина.

У 1903 році Франко тимчасово переймає повний контроль за редакцією "ЛНВ". Так сталося, що Грушевський відбув для співпраці у східноукраїнській групі депутатів до Росії, а Гнатюк занедужав. Якраз недавно було запроваджено нову рубрику - "Дискусії", що її вели Франко та Гнатюк. Відчувши кермо "ЛНВ" у своїх руках, Франко намагається кардинально змінити його концепцію, перейти від суто літературно-естетичної тематики до проблем соціальних і політичних. Тимчасово у "ЛНВ" реалізується все, що Франко приносив у всі свої попередні видання, і перетворення його подібне до колишньої перебудови "Житя і слова": з'являються нові рубрики, Франко публікує ряд статей на соціалістичну тематику, але не агітаційно-роз'яснювального характеру, як це було у попередніх виданнях, а таких, що розповідали про революційний рух в Росії та інших країнах Європи. В планах Франка було повне реформування "ЛНВ".

Здійсненню Франкових задумів завадив насамперед його конкурент Грушевський. Він одразу виступив проти соціалістичного "ухилу" "ЛНВ", і, не заперечивши зсув редакційної політики видання у публіцистичний бік, висунув вимоги щодо висвітлення в журналі виключно українських тем. Для Франка, що був інтернаціоналістом (в початковому значенні цього слова) і орієнтувався на європейські країни, що мали більш розвинену суспільну та політичну систему, це було великим ударом. Одначе наполягти на своєму йому не вдалося: Грушевський мав величезний вплив у "НТШ",і Франка було усунено з посади відповідального редактора. Редакційю "Літературно-наукового вісника" знову почав контролювати Грушевський, сфера політичних інтересів та далекосяжних планів якого давно перемістилася до Великої України. В 1906 році "Літературно-науковий вісник" було перенесено до Києва, де його чекала щедра допомога меценатів та увага з боку східноукраїнської громадськості, що зазнала набагато більшого, ніж у Галичині, національного піднесення. Наслідки революції в Росії 1905-06 років давали виданню на кшталт "ЛНВ" простір та свободу діяльності.

Франко не змирився з перенесенням видання "ЛНВ" до Києва, протягом всього першого року видання закидав Грушевського і редакцію журналу в'їдливими та обуреними листами. За останнє десятиліття свого життя Іванові Франкові так і не вдалося заснувати власного видання, здійснити ще одну спробу втілення своїх журналістських та редакторських здібностей у життя. У 1911 році він пристає на пропозицію ліберального видання "Союз", щоправда, у редакції йому відводилася далеко не ключова роль. Одначе далі декількох публікацій справа не зайшла. Народовці не довіряли Франкові, звинувачуючи його насамперед у симпатіях до Росії та пропаганді російської культури.

У 1914-1916 роках, доживаючи останні свої роки, прикутий до ліжка, Франко переосмислив (що видно зі спогадів його найближчих друзів, а також листування) багато положень своєї політичної та суспільної позиції. Зокрема, одним з найсильніших розчарувань була діяльність окупаційних військ Російської імперії під час нетривалого захоплення Галичини. Окупанти завдали нищівного удару греко-католицькій церкві та ліберально-націоналістичній пресі, але разом з тим і всій українській культурі.

До здійснення однієї з найзаповітніших своїх мрій - встановлення в Галичині та цілій Україні соціалістичного ладу - Франко не дожив близько двох років.

ВИСНОВКИ

Про свою редакторську та журналістську діяльність Франко говорив як про тяжкий щоденний хліб, "найми", "панщину". "Мене так використовують, що вже і жити не хочеться. Я змушений вести коректу чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладачів, що й до белетристики не годяться, не то наукових діл. Я мушу слухатися, бо моє існування загрожене. З тої праці я осліп і оглух. " І справді, все життя, всі сили віддав Франко, аби постачати народові духовні цінності. В жахливих умовах цькування, переслідування, арештів, обтяжений матеріальними нестатками, без поляки й винагороди, крутячись, за його власними словами, "як зерно під жорновим каменем" і не маючи часу для відпочинку та відновлення свого слабкого здоров'я, Іван Франко - видавець і редактор - торував новий шлях українській модерній журналістиці, літературі та освіті.

Не слід, звісно, ідеалізувати Франка, називаючи його, як то робилося в радянські часи, "великим Каменярем", і приписуючи йому виняткову роль "батька" західноукраїнської інтелігенції. Одначе подібної до нього за масштабами діяльності, величиною таланту та популярністю постаті в Галичині ХІХ - початку ХХ століття не було. Після виходу поеми "Мойсей", в якій Франко метафорично, проте достатньо ясно вказав на роль творця - неоціненого пророка в своїй Вітчизні - обожнення Франка галицьким селянством, студентством та інтелігенцією досягло апогею. Проте серед кіл народовської та москвофільської інтелігенції, особливо згуртованої навколо газети "Діло" та клерикальної верхівки, Франко був одіозною фігурою від початку до кінця. Своєю журналістською та публіцистичною діяльністю Франко нажив безліч ворогів, у тому числі серед справді провідної суспільної течії того часу - народовців. Водночас літературний геній Франка був високо поцінований представниками усіх соціальних верстов і груп, усіх націй, що населяли Галичину.

Тема інтелігенції, її призначення та функції, завдань теоретичних і практичних почала цікавити Франка ще на ранньому етапі його журналістської творчості. Почавши з закладання теоретичного базису та створення програмних творів, він поступово перейшов до практики, бувши протягом тривалого часу фактично взірцем для прогресивної творчої інтелігенції. Саме практичною діяльністю, а не теоретичними розробками, Франко приніс найбільшу користь українській культурі, відкривши Галичині Європу і світ і почавши відкривати світові Галичину.

Безперечно, внесок Франка у процес формування галицької інтелігенції, кристалізації духовної еліти, а відтак і консолідації української нації є величезним і, можливо, досі не до кінця оціненим. Ще до смерті Франка з нього поспішили зробити образок, як свого часу з Тараса Шевченка. За схематичними образами "Великого Каменяра" та "українського Мойсея" приховувалися суперечності Франкової натури, нюанси його політичних переконань. Лише віднедавна літературознавці і критики почали тверезо підходити до оцінки культурної спадщини Франка. В усякому разі, його образ потребує деміфологізації, переоцінки, дослідження під абсолютно новими кутами зору.

Список литературы

Маляренко Л. Л. Іван Франко - редактор. - Львів, 1970.

Дей О. І. Революційно-демократична преса в Україні. - Київ, 1959.

Іван Франко: статті і матеріали // "Українське літературознавство", №11. - Львів 1970.

Іван Франко у спогадах сучасників. - Львів, 1956.

Франко І. Літературно-критичні статті. - Київ, 1950.

Дмитрук В. Нарис з історії української журналістики ХІХ ст. - Львів, 1968.

Євшан М. Критика, літературознавство, естетика. - Київ, 1998.

Спогади про Івана Франка. - Київ, 1981.

Єфремов С. О. Історія українського письменства. - Київ, 1995.

Кононенко П. П. Українська література. Проблеми розвитку. - Київ, 1994.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 2.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему