регистрация / вход

Истина и обман /Укр./

Поль оценки в познании - истина и ложь. Способы познавательного освоения мира. Логический и интуитивный пути познавательного процесса.

Роль оцінки у суспільному пізнанні: істина й омана

Вступ

Основною метою вивчення цієї теми є більш доцільне ознайомлення з пізнанням, як творчістю, з проблемами істини, з об”єктивними і суб”єктивними характеристики істини, з абсолютними й відносними характкристиками істини, з шляхами та способами пізнавального освоєння світу, з джерелами пізнання.

Пізнання-процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в всвідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія)-це розділ філософії , що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можлвості та здібності; передумови , засоби та форми пізнання , а також відношення знання до дійсності , закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Визначемо також , що у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу , чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне водображення дійсності.

Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розгладала ізольовоно від свідомості суспільно-політичної практики людства, виключно, як пасивний споглядальний процес, у якому суб”єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою , а об”єктом –така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа.

Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер , що виявляється, по-перше , у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовленінею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знан, мови, тобто завдяки зосвоєнню суспільно-історичного досвіду, нагромадженого попереднім поколіннями ; по-третє , сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте , те , що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людста, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі, в мові.

Пізнавальна творчість як пізнання можливостей . Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес посягає принципово творчим відображенням об’єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, “повторення” в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодослідників саме так уявляюгь зміст пізнання). Пізнання виявляє об’єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде і може бути в майбутньому).

Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.

Згадаймо у зв’язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і, водночас, помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття “існування” з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування “будинку взагалі” як однопорядкового з існуванням конкретних одиничних будинків (звичайно ж, “будинок взагалі” в такий спосіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування “будинку взагалі” лише як дійсного існування, помилково заперечували на цій підставі, що загальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).

Ідея тотожності дійсного (“чуттєвого”) існування з існуванням взагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Томас Генрі Гекслі (1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний висновок відносно пізнаваності матерії—“не знаємо і не можемо знати” — лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. “Що нам, в кінцевому рахунку, відомо, —розпачливо запитує Гекслі, —при цю жахливу “матерію”, крім того, що це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?”:

Для відображення, яке фіксує лише дійсне (“чуттєве”) існування (а саме до такого, “дзеркального” відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки практичному своєму походженню орієнтується на відображення “конструктивної схеми” реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування загального.

“Конструктивна схема” тієї чи іншої речі, по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому, відображаючи “конструктивну схему” речей, свідомість відображає можливості.

Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а “конструктивні схеми” речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем” (дійсність, наявний стан речей), але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто—можливості.

Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб реалізуватися в практиці, вони повинні бути зафіксовані в усьому своєму розмаїтті, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього—запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже говорилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного “чуттєвого” (у субстраті звуків усної чи знаків письмової мови) існування.

Водночас таке їх “чуттєве” існування не є їх справжнім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе—і не тільки тому, що таких можливостей дуже багато, але головним чином через те, що реалізація однієї можливості робить принципово неможливим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній “оболонці” слова. Адже, як вже неодноразово наголошувалося, “мова є безпосередня дійсність думки”, підкреслимо, “безпосередня дійсність” саме думки, а не речі чи явища.

Здійснюючись постійно в “чуттєвій” мовній оболонці, пізнання, так би мовити, “відчутно” фіксує свої резулультати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки “перевдяганню” можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи разом з тим свій “можливісний” статус існування. І пізнаючий суб’єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справну саме зі специфічним “світом” людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.

Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фактично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді “мовної реальності”. Та й про теперішнє ми говоримо, значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. .

Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представники марбурзької школи неокансіанства, твердячи, що наукові проблеми виникають із неузгодженості в наявній системі знань, а їх розв’язання вчені шукають не в дослідженні самої дійсності (як вони самі про це думають), а в такій “перебудові” системи знання, яка б ці неузгодженості ліквідувала. І, нарешті, в XX ст. неопозитивізм фактично ототожнює реальний світ з мовною реальністю.

В міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки опосередкованість пізнання реальності “мовною реальністю” справляє істотний вплив на сам пізнавальний результат (неврахування цього впливу може призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про минуле є стародавні тексти і залишки матеріальної культури (будівлі, знаряддя праці, предмети побуту тощо, які також є своєрідним “текстом”). Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого й аналогічних понять сучасності далеко не ідентичний, Навіть близькі покоління — батьки і діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті ж поняття й принципи. Отже, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі, по суті, мовні проблеми, як “розуміння” і “тлумачення”. Саме філософське дослідження цих проблем становить головний зміст герменевтики.

Аналогічні оцінки можна дати н іншим аспектам питання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.

Об’єктивні і суб’єктивні характеристики істини . З характеристики пізнавального процесу як відображення навколишньої реальності випливає характеристика істини як правильного, адекватного її відображення. Якщо ж з якихось причин адекватність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру — заблудження (омана). Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної (“дзеркальної”) подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.

Старий матеріалізм свідченням істинності знання вважав найбільш повну міру його об’єктивності. Для того, щоб досягти високої міри об’єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб’єктивні моменти, під якими розумілося все те у змісті відображення, що має своїм джерелом пізнаючого суб’єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних, приладів і установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання.

Проте абсолютне протиставлення об’єктивному суб’єктивного як виключно “руйнівного” відносно адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб’єктивне в пізнанні—це не тільки (і не стільки) “перешкоди” і “деформації”, що їх спричиняє суб’єкт у процесі пізнання (до речі, об’єкт не меншою мірою здатний на аналогічний “спотворюючий” адекватність відображення вплив), оскільки сама основа пізнавального процесу—практика.

Об’єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її характеристик. Однак об’єктивність істини не ознчає її “загальнозначущості”, згоди всіх чи. принаймні, більшості людей відносно того чи іншого твердження приклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про плоску форму земної поверхні, але ця “згода” аж ніяк не означала об’єктивної істинності такого твердження.

Об’єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нашого знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, “незалежність змісту знання”, а не самого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об’єктивний зміст істинності знання від неминуче суб’єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування людське знання виступало діалектичною єдністю об’єктивного і суб’єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємодіяли і взаємопроинкали, що ні про яку “глуху стіну” між ними, тим більше про якесь “протистояння” не може бути й мови.

Відомий французький психолог Анрі Валлон (1879—-1962) зазначав: “Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської науки. ” Якщо ж ми повернемося ще на кілька віків назад, тип знань зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут йдеться більше не про знання, а про ілюзії, передсуди і в кінцевому рахунку про міфи”. # Продовжуючи думку Валлона і враховуючи перспективи поступального розвитку науки, задумаємося: а чи не здається з позиції науки далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось таким, що нагадуватиме “ілюзію” чи “міфи”?

Точнішим, на наш погляд, буде виявлення тієї функції, яку здійснювали міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів і т. п. Усі ці міфологічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні уявлення про людиноподібних істот, що “управляли” навколишньою природою, скільки як своєрідні “категорії”, за допомогою яких осмислювався й упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.

На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антропоморфізм був не просто теорією, а способом (схемою) уявлення. “Сучасна людина бачить у міфі, — писав Бородай, — лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона бачити і Місяць з людським носом. Але Для первісної людини міф був далеко не продуктом вільної фантазії “художника”. Первісна людина взагалі ще майже не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю свідомістю) від природи в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною, єдино реально існуючою. . . дійсністю”#.

Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто заблудженнями, оскільки для неї в більшості випадків залишається невідомим зміст тих відношень, які виражали міфологічні образи. Так, аналізуючи факт, узятий з робіт відомого французького психолога і етнографа Лю-сьєна Леві-Брюля (1857—1939), про те, що люди з племені гуїчолів ототожнюють оленів і пір’я птахів, оленів і пшеницю і т. п. , російський психолог О. М. Леонтьєв (1903) зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який

робив з нього “висновок” про принципову відмінність логіки первісної людини від логіки людини сучасної.

Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьєв пише: “Зближення значень “олень” — “пшениця” є. . . вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полювання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин. . . і закріплюється Ідеологічно. . . ”#

Отже навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлення як “суцільне” заблудження. Слід, мабуть, говорити лише про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте інколи твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об’єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII—XIX ст. , як “маса”, “енергія” та ін. , оскільки в останніх менше суб’єктивності й тому вони істинніші від знань первісної людини. Спробуємо розібратися в цій ситуації.

Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності “людиноподібних” сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII— XIX ст. уявляє світ у “вигляді якогось величезного мєханізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задавши положення всіх його частин у просторі й зміни положення з часом” (Ле Бройль).

Обидві картини світу — антропоморфічна і механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відповідний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про “людиноподібний” характер стихійних рушійних сил навколишнього середовища.

У XVIII—XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний підхід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за образом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй “об’єктивності” під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.

Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським “механізмом”, який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на початку XX ст. переживає глибоку кризу. Образно змальовуючи цю ситуацію, американський філософ Джордж Сантаяна (1863—1925) писав: “Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королівське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези. . . Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці”. #

Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу підготовка природничонауковнх кадрів (не кажучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (США), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % в навчальних програмах. Для порівняння скажемо, що на природничих факультетах Київського держуніверситету у 1989/90 навчальному році суспільні дисципліни становили лише 7, 3—9, 9 %.

Об'єктивність істини, незалежиність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найващих гуманістичних цінностей людний. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини.

Абсолютні й відносні характеристики істини . Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною

характеристикою істини — Її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність—заблудження (оману).

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на простому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільстві люди були твердо переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та чи не виникає при цьому питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?

А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а “зміною її людиною”, тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика—далеко не одне й те ж.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея і т. п. ). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її: (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів і Одіссея якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки зіставити з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж нам відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина—об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою) величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження (оману).

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд, стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що. в основі давньогрецького міфа про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3, 5 тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом “Іліади” (при визначенні місця, в якому слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ?—отримаємо таку загальну відповідь:—і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: “Изменник, богоотступник, вор. . . для собственной своей тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ”'. Ці слова на століття стали, офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історичному контексті “зрадником” був не Мазепа, а Петро І, оскільки саме він зламав “Березневі статті” 1654 р. , підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: “Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної свободи України. . . Спроба Мазепи знищити чужинське панування па Україні справжня й щира”#.

Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є “байдужим відображенням” всього існуючого, вона є відображенням реального світу як “поля потреб і інтересів” людини.

Істина ніколи яе постає “істиною-результатом”, вона— і в цьому її чи не найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.

ШЛЯХИ І СПОСОБИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ

Наукове передбачення . Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в новітні часи-серед позитивістськи орієнтованих філософів) загальноприйнятою була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою повинен існувати факт чи група фактів, які мають остаточно “підтвердити” (чи

ысто “спростувати”) ту чи іншу теорію. Саме такого “вирішального експерименту” шукали в 20-ті роки “логічні позитивісти” на основі “верифікації”, тлумачачи істину як результат “підтверджуваності” теорії фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумаченпя, оскільки варто з'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий факт рано чи пізно з'являється), і теорія “фальсифікується”.

Проте “аргумент” Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж ідеї “вирішального експерименту”, тільки замість “позитивної” ролі факту (його “підтверджувальної сили”) висувається його “негативна” роль (здатність факту “остаточно” заперечити, “сфальсифікувати” теорію). Спробу вийти за межі “зачарованого кола” емпіричного (детермінованого фактами — “позитивно” чи “негативно”) знаходимо в І. Лакатоша, в його так званій методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток) наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які об'єднуються на основі певних базисних положень.

Така дослідницька програма стійка щодо “фальсифікуючої” дії негативних фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують “ядро” програми, ніби приймаючи на себе “удари” негативних фактів. Так, відкриття аномалій у русі планети Уран у минулому столітті суперечило (“фальсифікувало”) теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер'є) допоміжні гіпотези, які допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову планету—Нептун.

На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею “вирішального експерименту” (хоча в його міркуваннях є багато слушного), оскільки. він залишився па загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного (“фактуального”) джерела істинності теорії.

Безперечно слушною в міркуваннях Лакатоша є думка про “стійкість” теорії протії “фальсифікуючої” сили негативних фактів. Навіть у давні часи, коли з'явилися факти, які суперечили пануючій на той час геоцентричній системі, астрономи (і серед них перш за все Птоломей), розробивши складну теоретичну побудову “епіциклів” і “ексцентрів”, зуміли несуперечливо “прив'язати” негативні факти до геоцентричної теорії. Більше того, висунута вже в III ст. до н. е. Арістархом Самоським геліоцентрична концепція, хоч і набагато простіше узгоджувалася зі згадуваними негативними (щодо геоцентризму) фактами, рішуче була відкинута, оскільки суперечила теоретичній системі наук того періоду.

У своїй праці “Амальгест” Птоломей писав: “Якби Земля мала рух, спільний з усіма важкими тілами, то вочевидь внаслідок своєї маси випередила б ці тіла, залишила б усіх тварин і рівною мірою інші важкі тіла без усякої підтримки в повітрі і, зрештою, скоро й сама випала б з неба. Такі, висновки, до яких ми прийшли: безглуздіші й смішніші важко собі уявити”. #1

Щоб аргументовано спростувати міркування Птоломея, необхідно використати поняття інерції, невідоме вченим того часу і чітко не сформульоване навіть у часи Коперника (це поняття чітко сформулювали лише Г. Галілеи і І. Ньютон). Тому навіть у Коперника геліоцентризм багато в чому мав характер лише формальної теорії. Недаремно кардинал Р. Беллармін писав

одному з послідовників Коперника: “Гадаю, що ви і сеньор Галілеіі вчинили б обережно, якби задовольнилися б здогадними висловлюваннями и утрималися б від абсолютних; так чинив, як я завжди думав, і Коперник. . . І справді, якіцо говорять, що припущення про рух Землі і нерухомість Сонця краще пояснює спостережувані явища, ніж гіпотеза епіциклів і ексцентрів, то це-прекрасне твердження і воно не містить у собі ніякої небезпеки. Його цілком досить для математики”.

Геоцентрична теорія, як бачимо, незважаючи на. існування фактів, що ЇЇ “фальсифікували” ще до початку нашої ери, незважаючи на існування альтернативної їй геліоцентричної ідеї (з III ст. до н. е. ), яка простіше пояснювала негативні факти, стійко “протрималася” 18 століть і тільки після цього поступилася місцем (та й то не одразу) ідеям нової астрономії, фундамент якої було закладено Коперником.

Проте такий “консерватизм” теорії цілком виправданий, адже історія науки знає багато випадків, коли поява фактів, що суперечили тій чи іншій теорії, аж ніяк не була свідченням її неістинності. Більше того, побудова “додаткових гіпотез”, що “прив'язували” негативні факти до теорії, узгоджували їх з теорією, нерідко приводила до наукових відкриттів.

Так було в уже згаданому випадку з аномаліями в русі Урана (останньої відомої на початок XIX ст. планети сонячної системи). Узгодження цих аномалій з законами небесної механіки, якій вони, мабуть, суперечили, не тільки зберегло теорію, але й привело до відкриття (суто теоретичним шляхом) пової планети — Нептуна. Цілком аналогічним шляхом була відкрита в 1930 р. остання відома на сьогодні планета сонячної системи Плутон.

Ще один випадок. Коли Д. І. Менделєєв сформулював свій знаменитий періодичний закон і склав на його основі таблицю хімічних елементів, то виявилося, що розташовані в порядку зростання атомної ваги елементи таблиці далеко не скрізь відповідали вимогам періодичного закону. Впевнений у. правильності відкритого ним закону, Менделєєв вніс у таблицю зміни, які узгоджували факти з вимогами закону (а не навпаки). Це порушило неперервність розташування елементів, у таблиці з'явилися “порожні місця”. Менделєєв побудував логічну “модель”, що пояснювала наявність “порожніх місць” існуванням ряду ще не відкритих хімічних елементів з цілком певними (Менделєєв точно назвав, з якими саме) властивостями. Згодом усі ці елементи і справді (більшість—ще за життя Менделєєва) були відкриті.

Характерна деталь: числове значення атомної ваги одного з ціїх елементів—галія—виявилося при його відкритті іншим, ніж передбачав Менделєєв. Останній написав листа авторові відкриття Лекоку де Буабодрану, в якому висловив упевненість, що таке розходження є результатом неточності досліду, а не неточності теорії. Повторений більш чітко дослід підтвердив правоту Менделєєва.

Подібні випадки мали місце і в інших галузях науки. Наприклад, здійснене теоретичним шляхом відкриття російським географом В. Ю. Візе острова в Північному Льодовитому океані. Згодом цей острів був справді відкритий

однією з полярних експедицій і названий островом Візе. Такий, здійснюваний суто теоретичними (логічними) засобами метод виявлення й пояснення фактів звичайно називають науковим передбаченням.

Межі передбачення . Проте історія науки знає безліч випадків протилежного порядку, коли безсуперечне “прив'язування” до теорії фактів, що їй суперечили, не виправдовувалося наступним рухом теорії, внаслідок чого теорія виявлялася не істиною, а заблудженням, як це сталося з геоцентричною теорією.

Чому ж так по-різному складається доля “логічних моделей”, що будуються для пояснення (“прив'язування” до теорії) нових фактів? Конструювання подібного роду “логічних моделей” має на меті отримання нового знання. Подальша доля цих моделей вочевидь залежить не від їх логічної будови (логічна “модель” Птоломея і логічна “модель” Адамса і Левер'є з точки зору їх логічної коректності бездоганні), а від самих об'єктів, що ними “моделюються”.

Звичайно, і аномалії в русі Урана, і аномалії руху небесних тіл в геоцентричній теорії були новими фактами щодо (відповідно) небесної механіки й геоцентричної теорії. Проте ці факти були новими по-різному. Перший свідчив про існування нового елемента в наявній системі знання (хоча Нептун і був новою планетою, але як планета він нічим принципово не відрізнявся від уже відомих планет сонячної системи), другий, як виявилося згодом, свідчив про існування такого нового, яке виходило за межі наявної системи знання. Таким чином, характер наукового передбачення має такі логічні моделі, які відкривають нові елементи тієї сфери дійсності, основні закономірності якої вже зафіксовані існуючою системою теоретичного знання. Логічні ж моделі, які прагнуть пояснити факти, що лежать за межпми фіксованої даною теорією сфери дійсності, неминуче виявляються заблудженням . Вони безпідставно поширюють чинність певних положень за межі їх об'єктивної істинності.

Слід зазначити, що плідність тієї або іншої логічної моделі виявляється вже після її конструювання (часто-набагато пізніше). То чи можливе взагалі визначення такої плідності чи безплідності в момент конструювання моделі? Чи можливо наперед (теоретично) визначити належність модельованого об'єкта до наявної системи теоретичного знання або його приналежність до іншої, якісно відмінної системи теоретичного знання?

Об'єкт, що належить новій (ще невідомій в її закономірностях) сфері реальності, виявляється принципово непояснимим наукою даного історичного періоду тому, що його структура і сам спосіб буття підпорядковані закономірностям, котрі якісно відрізняються від закономірностей, уже відомих науці. Тому при спробі зіставити їх (структуру і спосіб буття) з відомими закономірностями (пояснити їх цими закономірностями) виникає відношення несумірності, подібне до того, яке вперше було зафіксоване в геометрії в III ст. до н. е. Евклідом при зіставленні сторони і діагоналі квадрата.

Спроба виразити раціонально (в однозначних одиницях виміру — раціональних числах) відношення таких різноякісних геометричних “об'єктів”, як довжина і радіус кола (число П ), діагональ і сторона квадрата ( 2) та ін. , на всіх етапах своєї реалізації дає раціональний результат, але при цьому обов'язково зостається і певний ірраціональний залишок, який свідчить про неможливість повного вираження об'єкта в одиницях виміру, який застосовується.

Використаємо наведену аналогію, скажімо, до так званої “теорії ефіру”, що свого часу була запропонована для пояснення хвильових властивостей світла. Ця теорія вказувала на існування якогось фізичного середовища, коливання якого і виступають світловими хвилями. Сформульована в такий спосіб зазначена теорія давала певний раціональний результат, пояснюючи деякі сторони процесу поширення світла. Та цей позитивний результат супроводжувався своєрідним ірраціональним залишком: поперечний характер світлових хвиль зумовлював необхідність для ефіру бути в багато разів жорсткішим за крицю, і в той же час ефір не повинен був чинити ніякого опору тілам, що рухаються в ньому. Цей парадокс був непояснимим. Щоб його усунути, почали розглядати ефір уже не як фізичну, а як певну гіпотетичну субстанцію, що дозволяє лише визначити системи координат, в яких є справедливою звичайна форма рівнянь Максвелла. Це зняло парадокс, але натомість з'явилася нова перешкода — не вирішувалося питання, чому ефір може служити абсолютно непорушним тілом відліку.

Розвиток уявлень про ефір, що нагадує процес добування квадратного кореня з числа 2, зрештою привів до повної відмови від цієї теорії як від заблудження . Що ж до логічних моделей типу гіпотези Адамса — Левер'є про існування невідомої планети за орбітою Урана або періодичного закону Менделєєва, то вони давали повне, без ірраціональних залишків вирішення проблемної ситуації, не потребували додаткових уточнень, що йшли в нескінченність. Таким чином, поява ірраціональних залишків при конструюванні логічної моделі може служити певним теоретичним (формальним) показником нежиттєвості даної “моделі”, показником неможливості отримати істинне знання про об'єкт засобами даної теорії.

Отже, в межах певної, такої, що вже склалася, системи знань можна вільно орієнтуватися за допомогою специфічної (що виражає якісну специфіку даної предметної галузі) “логіки” цієї системи, можна навіть відкривати нове (нові, ще невідомі елементи, які належать до даної галузі). Проте неминуче настає момент, коли специфічна “логіка” даної предметної сфери виходить за її межі й зустрічається з об'єктом іншої специфіки. Формальним показником такої ситуації е поява ірраціональних залишків при спробах “включити” ці об'єкти в традиційну систему пояснення. Настає криза традиційної системи пояснення і тлумачення реальності. Нові факти вимагають для свого осягнення нових, нетрадиційних підходів і методів.

Одначе як це зробити? Звернення до традиції тут не тільки не допомагає, але й гальмує пізнавальні зусилля. Штовхаючи до звичних стереотипів і формул, традиція лише віддаляє шлях істини, а невідоме лякає своєю неприступністю, невизначеністю, нетрадиційністю. В період однієї з останніх подібних криз (кризи природознавства і філософії на початку XX ст. ) Ф. Содді і Б. Резерфорд, проводячи досліди з торієм, одержали повий хімічний елемент — торій X. Подібне відкриття, що свідчило про реальність перетворення одних хімічних елементів у інші, виявилося докорінно новим і тому викликало у вчених серйозні вагання з приводу доцільності публікації результатів свого дослідження. Вагався з визнанням факту перетворення хімічних елементів і П. Кюрі, хоча факти настійно вимагали такого визнання. Водночас історія науки переконливо свідчила про стіну ворожості й нерозуміння, яка завжди виростала перед принципово новими ідеями і їх авторами.

Так, Г. А. Лоренц різко виступив проти квантової механіки, хоча її виникнення тісно було пов'язане з його власними дослідженнями. Навіть у Е. Шредінгера, одного з творців квантової теорії, в розмові з Н. Бором вирвалася фраза: “Якщо ми збережемо ці кляті квантові стрибки, то я взагалі жалкую, що мав справу з атомною теорією”.

Але якщо вагаються навіть першовідкривачі, то немає нічого дивного, що прихильники традиційних уявлень просто відкидають нове з порога. Так, відвертим глузуванням було зустрінуте сучасниками М. І. Лобачевського його видатне відкриття - неевклідова геометрія. Анонімний автор рецензії на книгу Лобачевського “Про начала геометрії” єхидно запитував: “А чому не уявити, наприклад, чорне білим, круг—чотирикутним, суму всіх кутів у прямолінійному трикутнику меншим від двох прямих і один і той же визначений інтеграл рівним то — , то ? Дуже, дуже можна, хоча для розуму все це і незрозуміле. . . Чому б замість назви “Про начала геометрії” не написати, наприклад, “Сатира на геометрії”, “Карикатура на геометрії” і що-небудь подібне?”.

“Навряд чи вартою уваги” назвав книгу Лобачевського і видатний російський математик М. В. Остроградський. Не дивно після цього, що відомий німецький математик XIX ст. К. Гаусе, який сам дійшов деяких висновків неевклідової геометрії, утримався від їх публікації. “Можливо навіть, — писав Гаусе в одному з приватних листів, — що я не наважусь на це за все своє життя, тому що я боюсь га-ласу беотійців, який здійметься, коли я висловлю свої думки цілком “. #

Вище вже зазначалось, що емпіричний погляд на істину як на знання, “підтверджуване” (чи “заперечуване”) фактами, виявляється здатним відобразити лише окремі сторони істини (її абсолютність або відносність). Емпіричний підхід може навіть визнати цінність теорії, витлумачену як здатність оперувати фактами, як вміння “прив'язувати” ті або інші факти, що суперечать певній усталеній системі теоретичних положень, до цієї системи.

Такий підхід здатний давати певне “прирощення” знання, якщо йдеться про нові елементи даної, вже усталеної теоретичної системи. Остання обставина надає емпіричному підходу навіть ореолу “творчого” методу осягнення реальності. Проте, зустрічаючись з якісно новими сферами реальності і вперто прагнучи освоїти ці сфери, спираючись на традиційну (специфічну для цієї теоретичної системи) “логіку”, емпіричний підхід неминуче зупиняється перед зростаючою “парадоксальністю”, “ірраціональністю” навколишнього світу.

Роль “божевільних” ідей в науковому пізнанні . Для подолання опору консервативного, традиційного мислення, яке не приймає “незвичайну дійсність”, оскільки у світлі традиційних підходів вона видається безглуздою, ірраціональною, абсурдною, потрібний неупереджений погляд на невідоме, підхід, який філософ Б. Г. Кузнецов назвав “жорстким експериментом” (тут зближуються творчі методи науки і мистецтва). #1

Проводячи у зв'язку з цим паралель між творчістю Ф. М. Достоєвського і А. Ейнштейна, Кузнецов пише: “Коли ми відтворюємо логічний і психологічний шлях, яким Ейнштейн ішов до теорії відносності, ми бачимо дивовижну здатність вченого глянути на світ ніби в перший раз, очима, що відкрилися вперше, без тягара укорінених асоціацій. . . Старі, звичні асоціації розірвані. Дійсність, позбавлена звичних асоціацій, засяяла свіжими барвами, які здаються парадоксальними. Достоєвський досягає цього результату “жорстким експериментуванням”. Він ставить своїх героїв у найтяжчі, неймовірно важкі становища, і тоді виявляються такі сторони думки і характеру, які у звичайних умовах неможливо виявити.

Але ж подібному “жорсткому експериментуванню” вчений піддає природу, коли приходить до парадоксальних, таких, що у звичайних умовах приховані, експериментальних результатів. Як поводить себе тіло, яке рухається в умовах “жорсткого експерименту”, що надає йому швидкості, близької до швидкості світла? Воно поводить себе вкрай парадоксальним способом”.

І справді, щоразу, коли “здоровий людський розум” заводив наукові дослідження у глухий кут, ставив його перед стіною, об яку розбивалися найвинахідливіпіі раціональні рішення, вихід знаходився в найнеймовірнішому напрямку, що його відкривала ідея, яка на перший погляд могла здатися “божевільною”, “абсурдною”, настільки вона суперечила традиціям здорового глузду.

Для подолання однієї з найтяжчих в історії науки криз що сталася на межі XIX—XX ст. , був потрібен цілий спектр найсміливіших припущень—“прирівнювання енергії частки і частоти хвилі, —зазначав цей момент німецький фізик М. Борн, — вже само по собі абсурдне”. Так само і твердження А. Ейнштейна про відносність простору і часу спочатку розглядалося багатьма як абсурдне. Проте саме такі — “абсурдні” на перший погляд — ідеї і надали нового життя фізиці на початку століття.

Один з провідних сучасних американських фізиків-теоретиків Ф. Дайсон наводить слова Н. Бора, які той сказав при обговоренні нової ідеї швейцарського фізика В. Паулі:“Всі ми згодні, що ваша ідея божевільна. Питання, що нас розділяє, полягає в тому, чи достатньою мірою вона божевільна, щоб мати шанси бути істинною. На мій погляд, вона недосить божевільна для цього”. Навівши ці слова Бора, Дайсон продовжує: “Те ж саме заперечення — недостатня божевільність — може бути віднесене і до всіх інших спроб створити радикально нову теорію елементарних часток, які мали місце до цього часу. Це особливо стосується тих, хто заперечує будь-які основи.

Визнання в XX ст. наукової правомірності “божевільних” ідей свідчить про те, що наука, нарешті, подолала сліпе довір'я до емпіричної очевидності й пересторогу проти всього, що на перший погляд суперечить здоровому глузду — цю своєрідну “дитячу хворобу” ранніх етапів її розвитку. Не можна, звичайно, вважати, що в попередні століття розвиток науки відбувався виключно в рамках “здорового людського розуму”. Нові ідеї завжди були парадоксальними.

Коли йдеться про пізнання нових елементів вже пізнаної у своїх фундаментальних закономірностях сфери реальності, тут немає нічого незвичайного. Це-творче пізнання, оскільки пізнається щось нове, але детермінується воно вже відображеними в людській свідомості закономірностями реальності. Коли ж йдеться про так звані божевільні ідеї, то, хоча й тут мовиться про творчість, остання має принципову особливість. Творчість в останньому випадку долає наявні (дійсні, вже пізнані й опредметнені в мові) детермінації.

Саме тому виникнення “божевільних” ідей здається якимось зовсім недетермінованим актом. Насправді ж воно також детерміноване, але детермінуючі чинники належать тут або ще не відкритій сфері реальності, або ж такому стану реальності, який ще не склався в дійсності й існує поки як можливість. Тобто детермінуючі чинники тут належать не теперішньому, а майбутньому, не дійсності, а можливості.

Отже, вибір нової теорії, що повинна відображати якісно нову сферу реальності, є вибором напряму пошуків нових, нетрадиційних ідей; тому цей вибір є свободним, оскільки він не детермінується тими чи іншими чинниками наявної (традиційної) системи знання. Проте, будучії свободним, цей вибір не є довільним. Він завжди визначається цілком об'єктивними чинниками, які, щоправда, мають специфічний характер — їхнє буття є майбутнім буттям, буттям можливостей.

Вище вже йшлося про “механізми” контакту людської свідомості з можливостями, з майбутнім. Тут хотілося б лише сказати про роботи російського вченого М. О. Бернштейна, автора концепції так званої фізіології активності. Якщо проаналізувати, на чому базується формування рухових дій, пише Бернштейн, то виявиться, що кожний значущий акт являє собою рішення (або вже спробу рішення) певного завдання дії. Але завдання дії, іншими словами, результат, що його організм прагне досягти, є щось таке, що повинно стати, але чого ще немає. Таким чином, завдання дії є закодоване так чи інакше в мозкові відображення або модель потрібного майбутнього. Вочевидь, життєво корисне або значуще діяння не може бути ні запрограмоване, ні здійснене, якщо мозок не створив для цього спрямовуючої передумови у вигляді названої зараз моделі потрібного майбутнього,

Поняття “моделі потрібного мпйбутнього”#, сформульоване Бериштейном, дає змогу вказати на певні фізіологічні передумови, що беруть участь у формуванні свободної дії людини. “Заглядування в майбутнє або. . . модель майбутнього змушує визнати, що в мозкові існують свого роду єдності протилежностей, дві категорії (або форми) моделювання сприйнятого світу: модель минуло-теперішнього, або того, що стало, і модель прийдешнього. Друга плине безперервним потоком і перетворюється в першу. Вони необхідно відмінні одна від одної насамперед тим, що перша модель однозначна і категорична, тоді як друга може спиратися тільки на екстраполювання з тією чи іншою мірою ймовірності”. І далі: “Рушійне завдання, яке визначає для себе індивід, формулює категорично єдиний вихід з наявної ситуації, якою б не була його апріорна ймовірність у таблиці самій по собі (хоча б вона там дорівнювала нулю)”. Отже, поле людського вибору майбутнього виявляється надзвичайно широким, навіть можливий вибір можливості, яка в природі, “в таблиці самій по собі” (Бернштейн), взагалі не реалізувалася б стихійно.

ДОСВІДНО-ПРАКТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПІЗНАННЯ. ЛОПКО-ДИСКУРСИВНИЙ ТА ІНТУЇТИВНИЙ РІВНІ ПІЗНАВАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Досвідний рівень пізнання . Перехід від старої теорії до нової-це, по суті, перехід до нових, несумірних з притаманними старій теорії вихідних принципів. Такий перехід, зрозуміло, не може здійснюватися логічним шляхом, оскільки суперечність між вихідними посиланнями нової і староїтеорії є насамперед логічною суперечністю. Тому вироблення нових вихідних принципів теорії є вільним, таким, що виводить думку за межі старої теорії, вибором. І джерело виникнення всіх вихідних принципів (аксіом, базисних положень тощо) — практика.

Оскільки вихідні принципи теорії є за формою теоретичними положеннями,

#. Бернштейн Н. А. Очерки по физиологии движений и физиологии. активности 1966

вони не можуть бути безпосереднім продуктом практики (вона ж бо матеріальна, а не теоретична діяльність). У той же час вихідні принципи не можуть бути і продуктом теоретично-логічної діяльності, позаяк за своєю суттю (як вихідні принципи) вони передують усякій теоретичній діяльності, є її відправним пунктом. Однак річ у тому, що, крім теоретичного, існує ще “дотеоретичний”, досвідний рівень пізнання. Саме на цьому рівні й відбувається становлення вихідних положень усякої теорії.

Досвідний рівень пізнання виростає безпосередньо з практики, зберігаючи з нею найтісніший зв'язок, який виявляється в тому, що отримане таким шляхом знання є ніби безпосередньою діяльною моделлю об'єкта. Звичайно, і теоретичне знання, як уже зазначалось, є діяльним за своєю природою. Проте діяльне (суб'єктивно-практичне) тут ніби увійшло у фундамент теоретичної конструкції, воно сховане, недосяжне безпосередньому погляду. Недаремно суб'єктивне так важко знайти в теоретичному знанні.

Інша справа — досвід. Тут практична природа знання безпосередньо явна. Саме досвід і виявляє себе передусім як знання тих дій, які необхідно здійснити на шляху подолання опору нового, ще не пізнаного об'єкта. Таким знанням (назвемо його “досвідним”, на відміну від теоретичного) є знання селянина, який уміє вирощувати хороший врожай і в той же час не має уявлення про наукову агрономію.

Досвідний характер часто мають і наукові уявлення, як, наприклад, уявлення М. Планка про кванти або Е. ІІІрсдінгера “про “псі-функцію”. Спочатку це були знання про способи подолання труднощів на шляху пізнання фізичних явищ у мікросвіті, які не містили майже ніякої інформації про причини, що ці труднощі породжували. Звичайно, досвідне й теоретичне знання ніколи не існують окремо одне від одного, їх скоріше слід розуміти як функціональні моменти певної цілісності.

Зустрічаючись з принципово новими об'єктами, теоретичне знання даного історичного періоду виявляється нездатним проникнути в їх суть. Об'єкти ніби опираються такому проникненню, внаслідок чого дійсність втрачає свій раціональний характер. З точки зору логіко-дискурсивного пізнання усунення неадекватності, здолання опору якісно нових об'єктів у більшості випадків здається “ірраціональним стрибком”. Насправді ж ця “ірраціональність” є лише ілюзією, породжуваною тією обставиною, що сам стрибок здійснюється на іншому, якісно відмінному від логіко-дискурсивного рівні пізнання — на рівні досвіду.

У досвіді як формі початкового пізнавального проникнення в новий об'єкт відбувається своєрідна “інтеграція” об'єкта з пізнаючим суб'єктом, яка і створює передумови перетворення об'єкта з чужого для людини в олюднений. Як “олюднення” природи, так і “натуралізація” людини являють собою зміну структури кожного з названих компонентів. Проте йдеться не про зміну фізичної (хімічної, біологічної тощо) структури. Атмосферна електрика (блискавка) залишається у фізичному відношенні тією ж електрикою, незалежно від того, пізнана вона людиною чи ні. Так само і людина, незалежно від того, пізнала вона електрику чи ні, залишається не тільки біологічно, але й соціальне людиною.

Зміна структури, що відбувається в процесі інтеграції, є зміною типу взаємодії. Електрика, залишаючись і після її пізнання тим же фізичним явищем, отримує ніби новий—людський—“вимір” (набуває соціальної властивості). Вона (електрика) включається в практичну діяльність людини як одне з головних джерел енергії для машин, механізмів і приладів, що складають “неорганічне тіло” людини. Те ж саме можна сказати про фізичні, хімічні та інші властивості матеріалів, з яких зроблені машини і механізми. “Натуралізація” ж людини виявляється в тому, що її об'єктивні потреби стають щораз універсальнішими, поступово охоплюють усе багатство навколишнього світу. Здійснювана в досвіді інтеграція суб'єкта і об'єкта і постає тим початковим пунктом, що є спільним і для процесу “олюднеііня” природи, і для процесу “натуралізації” людини.

У своїй елементарній формі інтеграція суб'єкта з об'єктом добре знайома кожному, хто оволодіває тими або іншими навичками, скажімо, водінням автомобіля чи їздою на велосипеді. При перших спробах оволодіти навичками водія автомобіля новачок переживає реальне відчуття “опору”. Автомобіль “поводить” себе як норовиста жива істота, що не підкоряється зусиллям водія. Проте через деякий час новачок стає досвідченим водієм, що так само реально відчуває своє “злиття” з автомобілем, як раніше відчував його “опір”. Зникає межа між автомобілем і водієм (зрозуміло, не в буквальному розумінні), водій відчуває наитонші нюанси “поведінки” автомобіля, з легкістю керує складними маневрами, ніби автомобіль є одним з органів тіла самої людини.

Отримуване в такий спосіб досвідне знання, на перший погляд, може здатися тотожним, вихідним принципам теорії. На користь такої думки, здавалося б, свідчить та обставина, що і дані досвіду, і вихідні принципи теорії являють собою необумовлене (очевидне) знання. Проте між досвідним знанням і вихідними принципами теорії існує якісна відмінність. Досвідне знання виявляє об'єкт у відношенні до активного діяння на нього суб'єкта. Вихідні ж принципи теорії (принаймні безпосередньо) вже не містять у собі слідів суб'єктивно-практичного походження. Такими постають аксіоми евклідової геометрії, принципи відносності Ейнштейна, поняття “хвилі-частки” Л. де Бройля і т. п. Інакше кажучи, вихідні принципи теорії — це вже теоретичне знання, тобто вони несуть у собі інформацію про сам об'єкт.

Відмінність між вихідними принципами теорії і досвідним знанням виникає внаслідок того, що пізнавальне проникнення в структуру нового об'єкта, хоч і здійснюється майже цілком у сфері досвідного знання, своє завершення знаходить вже за його межами, у сфері теоретичній. При вивченні нового об'єкта потрібний певний період “зживання” дослідника з новим предметом чи проблемою. І тільки після того, як таке “зживання” відбулося (а воно має міс- це ще в рамках досвідного знання), приходить довгоочікуване рішення. Так, Менделєєв довго і безрезультатно розробляв періодичний закон хімічних. елементів, але протягом цих шукань настільки “зжився” з досліджуваною пробле мою, що її рішення прийшло до нього навіть не в момент активної роботи, а уві сні, без. свідомо стимульованих зусиль.

Проблема інтуїції . Таке безпосереднє, раптово (без видимої витрати зусиль) здійснюване відкриття, якому передує тривалий період “зрощування” суб'єкта з об'єктом, є інтуїцією (від лат. intuitus—споглядання, . бачення). Інтуїція, таким чином, є завершальним моментом процесу здійснення у сфері практичної (предметно-діяльнісної) взаємодії суб'єкта і об'єкта. У цьому процесі можна виділити такі послідовні етапи: 1) відчуття чужості об'єкта (коли структури суб'єкта і об'єкта ще неадекватні одна одній); 2) досвідно-діяльнісне відображення об'єкта, вміння подолати його опір (момент становлення спільної структури суб'єкта і об'єкта, що інтегрують); 3) інтуїтивне знання власної структури об'єкта, фіксоване у вихідних принципах, аксіомах, базисних положеннях нової теоретичної системи (момент завершення інтеграції, в результаті якого стає можливим своєрідне “відчування” структури об'єкта, подібне відчуванню суб'єктом своїх власних внутрішніх станів).

Коли дев'ятирічний син А. Ейнштейна одного разу запитав у батька, чому той такий знаменитий, Ейнштейн відповів: “Бачиш, коли сліпий жук повзе по поверхні кулі, він не помічає, що пройдений ним шлях зігнутий, мені ж поталанило помітити це”. “Поталанило помітити”—в цих словах відображена своєрідність виникнення всякого нового знання. Його безпосереднім джерелом не є логічне міркування у відповідності з гегелівською формулою “звідки” і “куди” (де “звідки” постає як “необхідність поняття, його доведення і дедукція”, а “куди” як таке визначення, “внаслідок якого окрема ланка спекулятивного кругообігу, як живий зміст методу, є в той же час початок нової ланки”).

Безпосереднім джерелом нового знання є досвід. Тому саме на рівні досвідного (а не теоретичного) пізнання стає можливим вільний вибір вихідних принципів нової теорії. Адже саме сфера досвіду (жорстко не обмежена логічним “звідки” і “куди”) виявляється досить широкою для вибору і водночас досить вузькою (внаслідок тісного зв'язку з матеріальною, практичною дією), щоб не дати вибору перетворитися на неосяжно безмежну сваволю.

Визначеність (відповідність об'єктивному змісту пізнаваного об'єкта) — характерна риса як теоретичного, так і досвідного знання. Проте, якщо на рівні теоретичного пізнання необхідну визначеність знанню надає логіка, то на рівні досвідного пізнання ця визначеність досягається через інтуїцію, яка виконує тут функції основного пізнавального засобу.

Як логіко-дискурсивний, так й інтуїтивний способи пізнавального осягнення реальності спрямовані на розкриття чогось “прихованого” від безпосереднього погляду, але розкриття здійснюється по-різному. Логічне передбачення, на думку М. Борна, є “аналітичним передбаченням”. У його основі лежить аналіз, тобто розчленування “видимої” частини досліджуваного явища на складові елементи з метою-встановлення їх тотожності (чи близької подоби) чомусь добре відомому. Оскільки закономірності зв'язку цього добре відомого зафіксовані у відповідній теорії, то на основі встановленої тотожності робиться висновок про справедливість теорії і щодо “прихованої” частини явища.

Аналітичне передбачення — високоефективний спосіб наукового пізнання. Проте, вказуючи на такі його приклади, як гіпотеза Адемса — Левер'є і передбачення Гамільтеном конічної рефракції, і називаючи їх “дивовижним подвигом математичного мистецтва і терпіння”, М. Бори зауважував: “Не применшуючи їх значення, слід сказати, що це не розширювало кругозір теорії” Що ж до інтуїції, то вона дає іншого роду передбачення — синтетичне. Синтетичне передбачення, згідно з Берном, базується на гіпотетичному припущенні, що реальний образ частково відомого явища відрізняється від того, який він здається. Базою синтетичного передбачення є не аналіз, а синтез. Інтуїтивне передбачення завжди спрямоване на специфічність досліджуваного явища, на те, що робить його специфічною (відмінною від усього відомого досі) цілісністю.

Інтуїція, на відміну від логіко-дискурсивного осягнення об'єкта, є свого роду відчуванням справжньої сутності об'єкта, вона ніби проникає “всередину” об'єкта і безпосередньо “чує” його єство. Знання, отримуване інтуїтивно внаслідок такої його ““безпосередності”, набуває характеру очевидної істини, тобто такої, що не вимагає логічного обгрунтування. Очевидність ця може мати характер як чуттєвої наочності (якщо інтуїтивний контакт з об'єктом здійснюється у сфері матеріальної діяльності), так і інтелектуальної наочності (якщо породжуюча її діяльність лежить у сфері ідеальної діяльності), у зв'язку з цим розрізняють чуттєву й інтелектуальну інтуїцію. Надаючи своїм результатам характеру очевидної істини, інтуїція тим самим обов'язково супроводжується почуттям глибокої певності в істинності своїх результатів.

Мільярди раз повторений на досвідному рівні пізнавальний контакт людини з земними тілами був інтуїтивно зафіксований в аксіомах евклідової геометрії, які набули характеру очевидних істин. Розширення меж досвідного контакту людини з дійсністю неминуче виводить його (контакт) на якомусь етапі за суто земні рамки, приводить до нових, відмінних від земного досвіду результатів. Внаслідок цього з'являються нові, також фіксовані інтуїцією і тому не менш очевидні істини. Зрозуміло, що сама очевидність набуває тут нового (нетотожного наочності) характеру.

Подібного роду очевидні, хоча й не наочні істини лягли в основу створених Лобачевським і Ріманом неевклідових геометрій. Таким чином, як у своєму функціонуванні, так і у змісті своїх результатів інтуїція визначається специфічно людською формою діяльності-практикою. Цей факт незаперечне свідчить про людський характер інтуїції як форми пізнавальної діяльності.

На соціальний, тобто суто людський, характер інтуїції вказує і російський психолог Я. О. Пономарьов, який розглядає її як “міст” зі сфери психічних взаємодій до сфери соціального. Слід зазначити, що неспроможність багатьох конкретних інтуїцій полягає в помилковому зближенні її з суто біологічними чинниками. Саме таке ототожнення становило наріжний камінь поглядів одного з зачинателів ґрунтовного вивчення інтуїції — французького філософа Анрі Бергсона (1859—1941).

Однією з форм інтуїтивного осягнення реальності є так зване “перенесення в ситуацію”, яке дозволяє безпосередньо (на рівні досвідного знання) вступати в контакт з тим чи іншим об'єктивним станом речей. Вище вже наводнися приклад такого “перенесення в ситуацію” (“жорстокий експеримент” Ейнштейна — перенесення в ситуацію тіл, що рухаються з швидкістю, близькою до швидкості світла). Зазначене “перенесення в ситуацію” дає високий пізнавальний ефект у таких важкодоступпих для “безпосереднього” пізнавального контакту сферах, як вивчення давно минулих історичних подій.

Яскравим прикладом такого роду інтуїтивного пізнання були подорожі відомого норвезького вченого Т. Хейєрдала по Тихому, Індійському і Атлантичному океанах. Подорожуючи на плоту від берегів Південної Америки до островів Тихого океану, Т. Хейєрдал переконливо довів справедливість висунутої ним “божевільної” ідеї про південно-американське походження високої культури, пам'ятники якої розкидані по островах Океанії. Після Хейєрдала було здійснено чимало подорожей, які відтворювали плавання X. Колумба, Еріка Рудобородого та інших відомих мандрівників. Це пролило нове світло на цілий ряд обставин, дозволило по-новому оцінити знамениті події минулого.

Інтуїція становить ядро усякого справді творчого мислення, яке визначається як “мислення, стимульоване завданням, розв'язання якого не може бути безпосередньо отримане шляхом логічного висновку з існуючих засновків, а передбачає утворення нових способів діяння або своєрідне використання вже існуючих способів, що призводить до виникнення нових знань”. І хоча, як зазначає Я. О. Пономарьов інтуїція не тотожна творчості (вона лише її момент, хоча і найважливіший), інтуїцію, як і творчість у цілому, не можна звести до діяльності, що здійснюється алгоритмічно. Там, де є такий алгоритм, зауважує Пономарьов, там творчості немає. Кульмінаційний акт творчості характеризується саме відсутністю такого алгоритму. #

Безпосередність, очевидність результатів інтуїції, безперечно, зближує наукову творчість з художньою. В науковому мисленні, згідно з Ейнштейном, завжди присутній елемент поезії. Справжня наука і справжня музика вимагають однорідного мислительного процесу. І справді, подібно до того, як наукове дослідження нових фактів вимагає активного проникнення вченого “всередину” цих фактів, так і всякий художній твір, вводячи читача (глядача та ін. ) в ситуацію свого змісту, вимагає активного засвоєння цього змісту.

Недаремно багато видатних учених підкреслювали велике значення для визначення істинності тієї чи іншої наукової теорії не тільки логічних, але й естетичних критеріїв (критерію “внутрішньої, досконалості” в Ейнштейна або “математичної витонченості” в А. Пуанкаре).

Естетичним критеріям належить особлива роль при визначенні напряму свободного вибору вихідних принципів нової теорії з певного числа формально можливих. “У Ейнштейна, — пише Б. Г. Кузнецов, — математична витонченість набуває онтологічного смислу, витонченість теорії відображає її близькість до дійсного світу. . . При виборі наукової теорії з числа багатьох теорій, що відповідають спостереженням (спостереження, згідно з Ейнштейном, не визначають теорію однозначним способом), свідомість діє активно і виходить з критеріїв внутрішньої досконалості, зокрема — з максимальної витонченості теорії, з мінімальної кількості її незалежних засновків”. #

За свідченням Д. Даніна, англійський фізик П. Дірак висловив думку, що красу фізичної теорії слід визнати одним з критеріїв її істинності. Той же Дірак говорив, що основні ідеї класичної механіки і закони, що керують засто суванням цих ідей, утворюють просту і витончену схему. Здавалося б, ця схема не може бути поліпшена без втрати всіх її привабливих властивостей. Проте виявилося можливим ввести нову схему, названу квантовою механікою, яка більш придатна для опису явищ атомного масштабу і певною мірою більш витончена і задовільна, ніж класична схема.

Пізнавальний процес як взаємодія логіки й інтуїції . Говорячи про логіко-дискурсивне та інтуїтивне осягнення реального світу, вказуючи при цьому на їх глибоку відмінність, багато авторів виявляють тенденцію до їх абсолютного протиставлення. На нашу думку, таке протиставлення має рацію лише як протиставлення двох різних способів отримання знання про внутрішню структуру досліджуваних об'єктів. “За допомогою логіки доводять, за допомогою інтуїції винаходять” —у цьому висловлюванні Л. Пуанкаре вдало (хоч і не зовсім точно) вказано межу між логікою та інтуїцією.

Інтуїція дає початкове знання про об'єкт (“винаходить”), логіка ж розгортає з цього початкового знання низки висновків, роблячи явним те, що неявно, приховано вже містилося в цьому початковому знанні (“доводить”). Неточність Пункаре полягає в дещо спрощеному розумінні ним “доведення” як нетворчого акту. Насправді ж логіка “винаходить” не в меншій мірі, ніж інтуїція. Прикладом цього може слугувати майже увесь зміст математичного знання або відкриття більшості елементарних часток.

Відмінність між логічним та інтуїтивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомої людині сфери буття, друге- самі ці сфери буття, створюючи фундамент для логічних відкриттів. До речі, інтуїція також і “доводить”, тільки доведенням інтуїтивних положень слугує не логічне міркування, а очевидність.

Протилежність між логікою та інтуїцією, що особливо рельєфно виявляється при зустрічі пізнання з новою сферою буття, серед дослідників проблеми інтуїції, як уже зазначалося, фіксувалась як абсолютна протилежність. В основі такої абсолютизації лежала неможливість зведення інтуїції до логіки. Численні спроби такого зведення незмінно закінчувалися невдачею.

Подібно до того, як анатомічний розтин живого організму, вбиваючи його, не може виявити сутність життя (хоча і дає певну важливу інформацію про деякі моменти життєвого процесу), так і логічний аналіз інтуїції здатний дати нам лише статичну сукупність елементів, єдність яких і складає інтуїцію. Однак сама ця єдність (інтуїція) за умов логічного “розвитку” не може бути відтворена у формі “живого”, “цілісного” процесу. Оскільки звичайно факт не-зводимості інтуїції до логіки осмислюється з позиції, що ототожнює мислення взагалі з дискурсивним (логічним) рівнем мислення, інтуїція ніби виноситься за межі мислення і абсолютно протиставляється йому. У зв'язку з цим деякі мислителі зробили висновок про непізнаваність інтуїції.

Логіка та інтуїція являють собою лише різні моменти людського мислення. Логіка без інтуїції прирікає мислення на беззмістовність, призводить до обезсмислювання науки, оскільки з неї вилучаються інтуїтивно пізнавані “необумовлені” вихідні принципи. Інтуїція ж без логіки перетворює мислення на “відображення безпосередньо даного”. Таке мислення виявляється нездатним для ідеальної перебудови наявного з метою його практичного перетворення, тобто робить неможливою практику як специфічно людський спосіб буття у світі. І в тому, і в іншому випадку мислення руйнується, втрачаючи свої специфічно людські риси.

Інтуїція і логіка виступають не просто як елементи людського мислення, а як взаємопроникаючі його моменти. Тому неправильно було б різко розмежовувати досвідне пізнання як сферу панування інтуїції і теоретичне пізнання як сферу панування логіки. Доцільно говорити лише про переважання інтуїції чи логіки у вказаних сферах.

У найстрогіше логічне доведення органічно вплетена інтуїція. Вона стає тут елементом, що об'єднує в цілісність увесь ланцюг елементів доведення (інтуїтивним є і перехід від однієї ланки ланцюга до іншої). Наявність інтуїції в будь-якому логічному міркуванні виявляється у факті недостатності однієї лише формальної сторони доведення. Кожному викладачеві відомо, що мало просто послідовно викласти хід доведення того чи іншого положення. Для слухачів таке доведення виступає лише як механічна сукупність ланок логічного ланцюга. Необхідні певні зусилля, щоб ці ланки (кожна окремо добре відома слухачам) злилися в їх головах в єдиний, цілісний ланцюг — висновок.

Слід зазначити, що й осягнення такої цілісності отримується інтуїтивно. Проблема інтуїції стає тут проблемою розуміння, яка набула нині глобального значення, далеко вийшовши за межі суто навчальних питань. У філософському плані ця проблема нині інтенсивно опрацьовується представниками герменевтики, в нашій же філософській літературі вона тільки-но починає розроблятися. До недавнього часу не тільки дослідженню, але й самій постановці проблеми розуміння заважали настанови на заперечення будь-якого інакомислення, утвердження “класової непримиренності” до будь-яких проявів “непролетарської” ідеології.

Не існує й інтуїції, “вільної” від логіки. Логіка присутня в будь-якому інтуїтивному знанні в наявному вигляді. Адже логічне конструювання теоретичної системи на базі інтуїтивно отриманих вихідних принципів є не чим іншим, як втіленням тієї неявної логіки, яка в “згорнутому” вигляді містилася у вихідних принципах. Більше того, логіка й інтуїція являють собою, по суті, один і той же рух пізнання, але тільки в протилежних напрямах. Висловлюючись мовою математики, їм притаманні “різні знаки”.

Вище вже йшлося про те, що вихідні принципи теорії не можуть бути результатом логічних міркувань і пізнаються лише інтуїтивно. Та це справедливо лише тоді, коли йдеться п|ро логічні засоби даної теорії, які цілком можливо отримати логічними засобами іншої, більш потужної теоретичної системи. Так, класична механіка (зі своїми вихідними принципами) може бути виведена з квантової механіки як граничний випадок останньої. Таким же чином параболічна (евклідова), гіперболічна (Лобачевського) і еліптична (Рімапл) геометрії можуть бути отримані логічними засобами геометрії Рімапа в широкому розумінні.

Реальний рух пізнання, звичайно, йде від теорії меншої загальності до теорії більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а включає її в себе, по-новому організуючи її зміст. “Кожна епоха в науці, —зауважує Б. Г. Кузнецов, — відрізняється від попередньої не заходом вчорашнього сонця, а появою нового, більш яскравого світла. В новому освітленні старе джерело світла не згасає і не зникає. Воно тепер освітлює лише частину картини світу. Стара теорія стає окремим випадком більш загальної і точної”. Тому цілком природно, що засновки, з яких можуть бути отримані логічним шляхом вихідні принципи теорії, завжди лежать за її межами, у сфері нової, більш загальної теорії.

Вихід за межі неможливий засобами даної теорії, оскільки тут правомірна лише інтуїція. Рухаючись від даної до більш загальної теорії, а від неї до ще загальнішої. і т. д. , людина реалізує переходи за допомогою інтуїції. І лише оглядаючи з позицій більш загальної теорії компоненти, що входять до неї як граничні випадки, можна вивести за допомогою логіки те, що в реальному історичному русі пізнання осягалося інтуїтивно.

Отримані засобами інтуїції знання пізніше можуть бути опредметнені в мові, виражені, згідно з Я. О. Пономарьовим, у знакових моделях звичайної мови, формалізовані засобами метамови і т. п. Вони, таким чином, можуть зовсім перестати бути інтуїтивним знанням. Однак за походженням вони завжди залишаться інтуїтивно здобутими знаннями. Тому логіка може обгрунтувати "вихідні принципи попередніх теорій лише “заднім числом”, при зворотному рухові — від теперішнього до минулого.

Проте, щоб мати можливість такого зворотного руху, необхідно, щоб минуле вже здійснилось, а це можливо лише інтуїтивно. Таким чином, абсолютне протиставлення логіки й інтуїції (як і всяка абсолютизація) неправомірне. Логіка й інтуїція органічно пов'язані, взаємопроникають у реальному процесі пізнання, і всяка спроба розірвати їх унеможливлює саме пізнання.

Осягнення істини, отже, це не знаходження якогось готового результату. Таке осягнення є вибором, вільним творчим вибором. Так, закони електрики (сукупність об'єктивних взаємозв'язків, що утворює сферу електричних явищ) у своєму функціонуванні знаходять найрізномінітніші природні прояви, які, однак, обмежені певним колом можливого в природі. Ні електростанції, ні високовольтні лінії електропередач не народжуються в самій природі. І яким би повним і глибоким не було відображення людиною природної електрики, коли б це відображення лише копіювало природний процес, людина ніколи не тільки не збудувала б жодної електростанції, але й найелементарнішого громовідводу. Але в тому-то й справа, що, осягаючи істину про електрику, людина при цьому не просто “знаходить” її в певному об'єктивному стані речей, не просто “йде услід за порядком природи”, але й вносить у цей порядок щось від себе, стає ніби співавтором природи, а не лише її слухняним учнем.

Процес осягнення істини, оскільки він здійснюється в ході пізнавальної діяльності реальної (а не зведеної, як у Гегеля до самосвідомості) людини, є насамперед активним творчим процесом, а не автоматичним, однозначно детермінованим природною необхідністю “доведенням” істини. В процесі пізнання людина не просто “виконує настанови” тієї чи іншої логічної схеми, що відображає вимоги наявної необхідності, а вільно обирає свій шлях.

Висновок

Розглянувши цей матеріал ми познайомились з пізнанням як творчістю, з проблемами істини, з суб”єктивними і о”бєктивними характеристиками істини, з їх абсолютними та відносними характеристиками. Познайомились і проаналізуали шляхи і способи пізнавального освоєння світу. Освоїли, що існують досвідно-практичні джерела пізнання.

Розглянули поняття пізнання і визначили, що пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в всвідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. він є предметом дослідження такгоь розділу філософії, як теорія пізнання.

Визначили, що пізнавальний процес відображає не саму реальність, як таку , а “конструктивні схеми” речей і прцесів , що складають її, і тому відображає не тільки “здійснені” варіанти цих “схем”, але й одночасно і всю сукупність нездійснених варіантів, тобто-можливості.

Познайомились також з поняттям заблудження (омана). Заблудження- це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб”єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження –це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб"єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

Визначили , що в пізнанні бере участь багато факторів:не лише притаманні людині здібності, а й вироблені в ході історичного розвитку різні евристичні , методологічні та методичні засоби, дослідницькі програми , а токож суспільновироблені цінності та оцінки, в яких виражені певні граничні орієнтації знань, інтересів, пріоритетів суб”єкта

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

Комментариев на модерации: 3.

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ  [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий

Другие видео на эту тему